ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА

ДЕРЖАВИ І ПЕРЕДУМОВИ
ЇЇ ФОРМУВАННЯ
 План
1. Поняття і суть екологічної політики
2. Екологічна політика ЄС і проблеми формування системи екологічного управління в Україні
3. Екологізація сфер людської діяльності: проблеми і завдання
4. Проблеми сучасної глобальної екологічної ситуації
5. Міжнародний досвід в управлінні навколишнім середовищем
 1. Поняття і суть екологічної політики
Екологічна практика в сучасному світі займає
домінуючі позиції. Хоча в соціальній
практиці дуже нечітко вимальовується
усвідомлення важливості теми, хоча йдеться
про майбутнє усього людського роду.

Розвиток екологічного стану на планеті спонукає людей до пошуку

шляхів подолання екологічної кризи. Політика та екологія, до
недавнього часу, були дещо індиферентними поняттями стосовно
одна одної. У сучасній політиці з‘явився новий напрямок діяльності –
екологічна політика.
Екологічна політика – це комплекс заходів, спрямованих на охорону
навколишнього середовища, збереження і відновлення природних
ресурсів, запровадження безвідходних і маловідходних, екологічно
чистих технологій, розвитку природоохоронної освіти і виховання,
правова охорона екологічних систем з метою забезпечення
оптимальних умов природокористування.
2. Екологічна політика ЄС і проблеми формування
системи екологічного управління в Україні
Угода про асоціацію з ЄС не тільки відкрила нові
перспективи у соціально-економічному розвитку, але й
обумовила появу нових викликів у процесах
економічної модернізації України. Насамперед,
Україна зобов’язана узгодити свою національну
стратегію розвитку із вимогами ЄС і міжнародними
зобов’язаннями зі сталого розвитку загалом та
екологічними зокрема.
Важливим завданням є створення фундаментальної
основи для формування наукових засад ефективного
державного управління сферою охорони
навколишнього природного середовища,
раціонального використання й відтворення природно-
ресурсного потенціалу, формування еколого-
економічних передумов для переходу на засади
екологічного управління і сталого розвитку.
Сучасні екологічні проблеми України значною мірою зумовлені тим, що
впродовж радянського періоду розвитку її територія була однією з
найбільш техногенно навантажених. Займаючи лише 3% території
колишнього СРСР, Україна формувала до 22-24% загального ВВП, що
загалом призвело до значних регіональних змін екосистем та суттєвого
погіршення якості основних життєзабезпечувальних ресурсів
Надмірна концентрація промисловості та сільського господарства
зумовила катастрофічне забруднення повітря, води й ґрунтів, а масштаби
екологічних змін створили реальну загрозу життю та здоров’ю громадян
України. Очевидно, що подальше збереження високої енерго- й
ресурсоємності економіки України, за умов успадкування регіональних
порушень екологічного стану та виснаження основних земельних,
водних, мінерально-сировинних і біотичних ресурсів, призведе до
зниження рівня природно-ресурсного потенціалу й ускладнення
збалансованого економічного розвитку держави.
 Діяльність ЄС в екологічній сфері, певною
мірою, є взірцем для інших держав і
регіонів. Вона базується на політичній
волі урядів та за підтримки з боку
громадянського суспільства. У соціально-
економічній політиці Євросоюзу на
сьогодні екологічна політика за своєю
значимістю займає рівні позиції з
економічною політикою.

Незважаючи на різнорідний склад членів Європейського Союзу, в межах Союзу

вдалося виробити спільну платформу за різними екологічними проблемами,
незважаючи на всі труднощі, які траплялися державам-членам Європейського
Союзу через дисбаланс у міжнародній торгівлі, викликаний дією різних
екологічних стандартів в областях, що були переважно транскордонними.
Громадян треба інформувати на найбільш ранніх стадіях підготовки
рішень. Пріоритетними шляхами вирішення цих завдань є
вдосконалення державного регулювання у сфері еколого-економічного
розвитку регіонів, формування відповідних правових, організаційних,
економічних та інших механізмів, а також підвищення ролі та
відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування за вирішення покладених на них повноважень та
завдань.
 3. Екологізація сфер людської діяльності:
проблеми і завдання

Сучасний стан розвитку суспільних відносин з постійно зростаючим антропогенним

впливом на навколишнє природне середовище вимагає зміни відношення людства до
процесів виробництва та споживання товарів. Якщо раніше в основу будь-яких дій
людини ставилися економічні пріоритети, то сьогодні на перший план виходять
екологічні цілі.
На нинішньому етапі розвитку виробництва кожне рішення щодо
освоєння нових або модернізації старих виробництв необхідно оцінювати
з позиції зменшення негативного впливу на довкілля. Такий підхід
називають екологізацією виробництва.

Екологізація – це зменшення інтегрального екодеструктивного впливу

процесів виробництва та споживання товарів у розрахунку на одиницю
сукупного суспільного продукту.
 Процеси екодеструктивного впливу групуються за п’ятьма напрямами:
- забруднення (хімічне, шумове, електромагнітне, теплове, радіаційне, біологічне та
ін.);
- порушення ландшафтів (риття котлованів, каналів, оранка ґрунтів, формування
відвалів, зміна русел рік, осушення боліт, затоплення територій);

- прямий вплив на організм людини (виробничий травматизм, професійні

захворювання, підвищення радіаційного фону);
- вплив на характеристики людини як особистості (конвеєрне виробництво,
інтенсифікація розумової діяльності);
- прямий негативний вплив на тварин і рослин (їх загибель від транспорту, затоплення
і осушення земель та забруднення водойм).
 Для екологізації виробництва потрібні соціальні, економічні і технологічні
передумови.
Соціальні передумови виникають тоді, коли соціальні інтереси, культурний рівень і
особисті бажання людей сприяють виникненню екологічних потреб (передумови
„необхідності”).

Економічні передумови створюються тоді, коли в економічній системі виникають

економічні умови та організаційні механізми, що забезпечують для виробника
економічну вигідність процесів екологізації (передумови „ефективності”).
Технологічні передумови виникають тоді, коли у виробничій системі накопичуються
достатні технологічні засоби для реалізації екологічних потреб (передумови
„здійснюваності”).
 4. Проблеми сучасної глобальної екологічної
ситуації
Одночасно з розвитком суспільства зростає антропогенний тиск на
навколишнє середовище. Внаслідок цього почалося прогресуюче
руйнування біосфери планети, що загрожує стати безповоротним і
призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації
навколишнього середовища, коли воно стане непридатним для
подальшого існування людства. У наш час речовинно-енергетичний обмін
між суспільством та природою досяг величезних масштабів.
На сучасній стадії взаємодії суспільства та природи, глобальна земна
соціоекосистема стала функціонально залежна. Вона втрачає здатність до
природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати
суспільство, і від того як воно буде використовувати функції по охороні
навколишнього середовища,
залежить власне майбутнє людей.
В розвитку біосфери-ноосфери
роль людини в управлінні
біосферою зростає, й
пріоритетного значення набуває
збалансована еколого-
економічна діяльність людства.
На Землі склалися надзвичайно рідкісні умови, які призвели до дії таких
законів, що в інших, відомих нам частинах матеріального світу,
перебувають у можливості. І, навпаки, умови, що склалися на Землі, не
дозволяють діяти таким законам, що проявляються в інших частинах
Всесвіту, наприклад, на Сонці. Між тим сучасне виробництво - передусім
промислове - в основі своїй є нічим іншим, як створенням умов, що
викликають до життя закони, які у звичайних земних умовах “дрімають”,
а тому і несумісні з цими умовами.
 5. Міжнародний досвід в управлінні
навколишнім середовищем

В усіх високорозвинених країнах світу визнана необхідність теоретичного

обґрунтування і здійснення практичних кроків у фінансуванні екологічної політики, яка
передбачає збереження природи, якість навколишнього природного середовища,
раціональне використання реальних і потенційних природних ресурсів, підтримку
екологічної рівноваги в природі та забезпечення умов існування людини.
В багатьох країнах світу розроблені та діють національні програми охорони
навколишнього природного середовища і раціонального використання
природних ресурсів.

Прикладом практичного здійснення таких програм є програма збереження

болотних угідь, прийнята канадським урядом у 1991 р. Основним завданням
цієї програми є створення умов для використання природних ресурсів і
територій таким чином, щоб не спричиняти погіршення стану боліт, поновлення
і відтворення водно-болотних угідь там, де продовжується їх деградація або
існування цих територій знаходиться на критичному рівні.
В Європі спостерігається певна тенденція до використання контрактної
технології здійснення екологічної політики, хоча підхід до цього в кожній
країні різний. Протягом останніх років екологічні угоди досить часто
використовувалися як інструмент державного управління у Нідерландах і
Німеччині, у менших розмірах – в Австрії й Данії. Причому, якщо, скажімо,
в Німеччині, Австрії, Бельгії, Франції й Великобританії переважають вільні
угоди, то у Нідерландах і Португалії укладання контрактів є законом, а в
Данії й Швеції обидва типи угод використовуються майже з однаковою
частотою.
Екологічна політика Швеції зорієнтована на розробку екологічно чистих виробничо-
технологічних процесів і обладнання, які сприяють недопущенню антропогенних
забруднень атмосфери, вод, ґрунтів та інших природних об’єктів.
В Угорщині управління діяльністю в галузі охорони природи розподілено між різними
міністерствами і відомствами.
Згідно із Законом про охорону атмосферного повітря у Болгарії обов’язковим для
підприємств є застосування лише такої технології, яка забезпечує мінімальні та
допустимі викиди шкідливих речовин в повітря.
У Польщі питання використання і охорони середовища регламентуються
Конституцією, законами та іншими законодавчими загальнодержавними актами.
В Індії створений Національний комітет з планування і координації діяльності в галузі
збереження навколишнього середовища, який розробляє для уряду рекомендації з
правових, адміністративних і техніко-економічних питань.
У Мексиці програмами з покращання навколишнього середовища керує
Координаційний комітет під головуванням міністра охорони здоров’я.