Проблеми інституційно-правового забезпечення екологічних

правовідносин

ПЛАН
Вступ.
1. Характеристика екологічних правовідносин.
2. Інституційно-правове забезпечення екологічних правовідносин.
Сучасні проблеми.
Висновки.
Джерела.

Вступ.
В умовах сучасного курсу України до інтеграції у європейське
співтовариство, адаптації вітчизняного законодавства до європейських
моделей, а також децентралізацію відносин між рівнями управління, роль
правового регулювання екологічних правовідносин набуває значної
актуальності.
У той же час, у процесі формування та реалізації екологічної політики в
Україні ключовим питанням продовжує залишатися її інституційне
забезпечення. Ефективність інституційного забезпечення екологічної політики
має бути обумовлена не тільки готовністю відповідних державних інститутів до
сприйняття екологічної політики як такої, але і інтеграції екологічної політики
в інші політики, які формує та реалізує держава, взаємоузгодженість між усіма
рівнями управління.
Відтак, за сучасних умов розвитку суспільства серед пріоритетів
національних інтересів України виділяється забезпечення екологічно та
техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства,
збереження і відновлення навколишнього середовища.
Незважаючи на актуальність проблеми інституційного забезпечення
формування й реалізації екологічної політики, інституційно-правового
забезпечення екологічних правовідносин, розгляд багатьма вітчизняними і
зарубіжними науковцями, серед яких: Т. Безверхнюк, І. Бистряков,
Б. Буркинський, І. Вахович, З. Герасимчук, В. Голян, Б. Данишилин,
А. Єрмолаєв, І. Козюра, Дж. Коммонс, Р. Коуз, Н. Нижник, Д. Норт, Р. Ткачук,
В. Химинець, М. Хвесик, Н. Хумарова, О. Заржицький, І. Шевченко та інші,
вказана тематика залишається недостатньо дослідженою.
У таких умовах, без сумніву, набуває особливої ваги актуальність і
значимість права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє
середовище. Комплекс організаційно-правових заходів із охорони та
відновлення довкілля, як загальної системи забезпечення життя людини,
перетворюється у першочергово важливу задачу з точки зору збереження
генофонду народу України, а також перспектив економічного та соціального
розвитку Української держави.
1. Характеристика екологічних правовідносин.
У сучасному екологічному праві існує декілька підходів до визначення
екологічних правовідносин.
Так, екологічні правовідносини за Г. Тищенко можна визначити як галузь
суспільних відносин, яка охоплює відносини щодо використання, відтворення і
охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр і
природно-заповідного фонду. [16]
О. Баб’як пропонує більш розширене визначення, відповідно до якого
екологічними правовідносинами є суспільні правовідносини, які виникають між
суб'єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності,
використання, відтворення (відновлення) природних об'єктів та комплексів,
охорони, а в певних випадках – захисту людини, навколишнього середовища
від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його
негативних наслідків і задоволення екологічних та інших інтересів. [2]
Екологічними правовідносинами, за запропонованим визначенням
А. Гетьмана та М. Шульги, є суспільні відносини, врегульовані нормами
екологічного права, які виникають, існують і припиняються відповідно до
вимог і на підставах, передбачених законодавством. [6]
Таким чином, узагальнено, суспільні відносини, що врегульовані еколого-
правовими нормами, суб’єкти яких поділяються взаємними правами і
обов’язками згідно з приписами норм екологічного права, є екологічними
правовідносинами.
Структуру екологічних правовідносин можна визначити за наступними
критеріями пов’язаності з:
1) вилученням речовин і енергії з природного середовища (користування
надрами, мисливство, лісокористування);
2) використанням корисних властивостей природного об'єкта (напр.,
сільськогосподарське користування землею);
3) внесенням у природне середовище речовин або енергії, раніше
неіснуючих у природі або існуючих у незначних концентраціях (захоронення
речовин і відходів, забруднення атмосферного повітря та/або водойм);
4) перетворенням природного об'єкта (створення парків та/або скверів,
штучних водойм, будівництва автомобільних доріг);
5) охороною використовуваних природних об'єктів і довкілля в цілому.
Об'єктом екологічних правовідносин може бути як об'єкт природи в
цілому, так і його частина. Враховуючи особливості правового регулювання
охорони та використання складових елементів об’єкта, виділяються чотири
блоки предмета правового регулювання:
1) управління якістю довкілля – відносини щодо охорони довкілля як
комплексного природно-антропогенного явища. Слово «охорона» при цьому
розуміють у широкому значенні – як комплекс заходів, спрямованих на
збереження, відтворення і поліпшення стану середовища.
2) природоресурсні – відносини щодо використання природних ресурсів,
які регулюються нормами природоресурсного права. Разом із цим,
природоресурсне право умовно можна розглядати як існуюче окремо від
екологічного права, адже раціональне природокористування неможливе без
еколого-охоронних заходів, і навпаки.
3) екобезпекові – правовідносини, що стосуються забезпечення права
громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля чи, у більш широкому
тлумаченні, забезпечення екологічної безпеки, що є запобіганням погіршенню
екологічної ситуації та виникненню небезпеки для здоров'я людей.
4) екораціональні – правовідносини у сфері формування, збереження та
раціонального, невиснажливого використання екологічної мережі, коло яких
постійно розширюється та які мають істотний вплив на стан довкілля,
задоволення сучасних та перспективних екологічних, економічних, соціальних
та інших інтересів суспільства. Для цього блоку екологічних правовідносин
об’єднуючою засадою є правовий режим особливої державної охорони, який
визначається цінністю, унікальністю або необхідністю відновлення
деградованих або малоцінних земель.
Підпорядкованими екологічним правовідносинам, тобто похідними від
них, є еколого-процесуальні, еколого-інформаційні, правовідносини у сфері
розгляду спорів та інші. Похідність цих правових відносин полягає у їх
здійсненні поряд із екологічними правовідносинами у процесі виникнення,
розвитку, припинення останніх.
За основними сферами антропогенної діяльності екологічні правові
відносини можуть поділятися за їх виникненням:
1) з приводу приналежності об'єктів природи суб'єктам на праві власності
або на праві користування;
2) у сфері експлуатації об'єктів природи суб'єктами з метою задоволення
своїх потреб чи інтересів;
3) з приводу забезпечення екологічної безпеки громадян, суспільства та
довкілля;
4) у галузі відновлення та/або відтворення об'єктів природи, поліпшення
їх якості;
5) у сфері охорони довкілля.
 Слід відзначити, що екологічні правовідносини підпадають під дію
спеціальних правових норм, які, виходячи із специфічної сфери їх
застосування, визначаються як еколого-правові.
До складу екологічних правовідносин належать суб’єкти, об’єкти та
зміст.
Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між якими вони виникають,
тобто учасники екологічних правовідносин:
1) фізичні особи (громадяни України, іноземці, апатриди);
2) юридичні особи публічного та/або приватного права;
3) держава Україна;
4) іноземні держави;
5) Український народ.
Суб’єкти екологічних правових відносин уповноважені на певну
поведінку природоохоронного або природоресурсного характеру.
Різномантність і складність екологічних правовідносин зумовлює
різноплановий характер як самих суб’єктів, так і їх статусу чи взаємовідносин.
Під змістом екологічного правовідносини розуміються права й обов'язки
учасників екологічних правовідносин по використанню і охороні природного
середовища.
За змістом прав і обов'язків, усіх суб'єкти екологічних правовідносини
поділяються на чотири категорії: природокористувачі, органи державної влади
та органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання екологічного
профілю і суди. Особливості змісту екологічних правовідносини залежать
також від природних об'єктів, з приводу яких вони виникають, розвиваються та
припиняється.
Екологічні правовідносини за своїм змістом є різноманітними, але
взаємопов'язаними, оскільки існує єдина екологічна система. Поряд із цим
єдність екологічних відносин не виключає існування їх різновидів,
обумовлених різноманітними екологічними факторами.
 2. Інституційно-правове забезпечення екологічних правовідносин.
Сучасні проблеми.
Екологічні правовідносини закріплюються у Конституції України,
міжнародних договорах, ратифікованих Україною, та розвиваються у
кодифікованих законодавчих актах, законах України та підзаконних
нормативно-правових актах.
В Україні екологічні правовідносини базово регулюються Конституцією
України, Земельним кодексом України, Водним кодексом України, Кодексом
України про надра, Лісовим кодексом України, законами України «Про
охорону навколишнього природного середовища», «Про відходи», «Про
охорону атмосферного повітря», «Про охорону земель», «Про природно-
заповідний фонд», «Про тваринний світ», «Про Червону книгу України» та
іншими, підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою
Кабінету Міністрів України від 04.03.2004 року № 265 «Про затвердження
Програми поводження з твердими побутовими відходами», наказами,
інструкціями, правилами, рішеннями та іншими актами органів виконавчої
влади та органів місцевого самоврядування.
Система екологічного законодавства в Україні доволі розгалужена та
складається не тільки із загальних та спеціальних законодавчих актів, але часто
регулюється і міжгалузевими актами законодавства.
Крім того, екологічні правовідносини закріплені у міжнародних правових
актах, як то Декларація Конференції ООН з проблем середовища, оточуючого
людину, Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища і
розвитку та інші.
Слід відзначити, що тільки із 2019 року законотворець почав приділяти
інституційно-правовому забезпеченню екологічних правовідносин суттєву
увагу. Зокрема, за це час ухвалені стратегічні документи у сфері екологічної
політики, серед яких:
1) законами України врегульовано основні засади (стратегію) державної
екологічної політики України на період до 2030 року [8], загальнодержавну
програму розвитку мінерально-сировинної бази на період до 2030 року,
правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи;
2) Указами Президента України затверджено рішення Ради національної
безпеки і оборони України щодо викликів і загроз національній безпеці України
в екологічній сфері та першочергові заходи щодо їх нейтралізації (від
23.03.2021 року № 111/2021), щодо заходів щодо підвищення рівня хімічної
безпеки на території України (від 19.03.2021 року № 104/2021), визначено
заходи щодо збереження лісів та раціонального використання лісових ресурсів
(від 09.07.2019 року № 511/2019), ухвалено Цілі сталого розвитку України на
період до 2030 року (від 30.09.2019 року № 722/2019), визначено питання
розвитку територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи (від 10.07.2019 року № 512/2019);
3) схвалено Концепцію реалізації державної політики у сфері
промислового забруднення (розпорядження Кабінету Міністрів України від
22.05.2019 року № 402) та план заходів із її впровадження (розпорядження
Кабінету Міністрів України від 27.12.2019 року № 1422),
4) схвалено Стратегію зрошення та дренажу в Україні на період до 2030
року (розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.08.2019 року
№ 688-р) та план заходів з її реалізації (розпорядження Кабінету Міністрів
України від 21.10.2020 року № 1567),
5) схвалено Стратегію забезпечення біологічної безпеки та біологічного
захисту (розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27.11.2019 року
№ 1416-р),
6) визначено Добровільні зобов’язання України в рамках виконання
Стратегічного плану ООН щодо лісів 2017-2030.
Власне, Стратегія державної екологічної політики України на період до
2030 року уперше на законодавчому рівні визначає, що першопричинами
екологічних проблем України є:
1) підпорядкованість екологічних пріоритетів економічній доцільності;
 2) неврахування наслідків для довкілля у законодавчих та нормативно-
правових актах, зокрема у рішеннях Кабінету Міністрів України та інших
органів виконавчої влади;
3) неефективна система державного управління у сфері охорони
навколишнього природного середовища та регулювання використання
природних ресурсів, зокрема неузгодженість дій центральних і місцевих
органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, незадовільний
стан системи державного моніторингу навколишнього природного середовища;
4) незадовільний рівень дотримання природоохоронного законодавства
та екологічних прав і обов’язків громадян;
5) незадовільний контроль за дотриманням природоохоронного
законодавства та незабезпечення невідворотності відповідальності за його
порушення;
6) переважання ресурсо- та енергоємних галузей у структурі економіки
із здебільшого негативним впливом на довкілля, що значно посилюється через
неврегульованість законодавства при переході до ринкових умов
господарювання;
7) низький рівень розуміння в суспільстві пріоритетів збереження
довкілля та переваг збалансованого (сталого) розвитку, недосконалість системи
екологічної освіти та просвіти;
8) недостатнє фінансування з державного та місцевих бюджетів
природоохоронних заходів, фінансування таких заходів за залишковим
принципом. [8]
Фактично, у 2019 році вперше на рівні Закону України визначено основні
об’єктивні та суб’єктивні фактори, які протягом останніх років суттєво
впливали на екологічну ситуацію в Україні, виступали причинами виникнення
екологічних проблем, заважали належному інституційно-правовому
врегулюванню екологічних правовідносин, визначення ї чіткого обсягу та
змісту.
 Попри те, що вдосконалення нормативно-правової бази було продовжене
і після 2019 року, Україна продовжує стикатися із необхідністю приведення
нормативного регулювання до усталеної практики Європейського
співтовариства.
Також, правове регулювання екологічних правовідносин в Україні
відбувається за умов переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра,
інші природні об’єкти природи. Цей факт випливає як із Основного Закону
України, так і з інших актів законодавства, які спрямовані на раціональне
використання природних ресурсів та природоохоронну діяльність.
Так, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси,
які знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони
Конституцією України віднесені до права власності Українського народу, яке
реалізується від його імені органами державної влади та органами місцевого
самоврядування у межах, визначених Конституцією [12, стаття 13].
Аналогічний припис зустрічаємо і у статті 4 Земельного кодексу України
[10], проте із уточненням виключень: за винятком земель, переданих у
колективну і приватну власність. Власністю держави України є також усі ліси в
Україні [14, стаття 6].
Приватна та/або колективна форма власності передбачена нормами
законодавства України, проте у більшості стосується земельних ресурсів,
тваринного і рослинного світу, об’єктів природно-заповідного фонду.
Таким чином, переважаюча державна форма власності на об’єкти
природного фонду, недостатність інституційно-правового регулювання
екологічних правовідносин у сфері приватної власності на об’єкти природного
фонду стримує залучення інвестицій у екологічну політику.
Важливою проблемою інституційно-правового забезпечення екологічних
правовідносин було також намагання поєднати функції центрального органу
виконавчої влади у сфері екологічної політики із непрофільними функціями у
Міністерстві енергетики та захисту довкілля України, створення якого так і не
було кінцево реалізоване.
Станом на сьогодні, Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів
України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування
та реалізує державну політику у сферах екологічної діяльності, як то:
1) охорона навколишнього природного середовища;
2) екологічна, радіаційна, біологічна, генетична безпека;
3) рибне господарство та рибна промисловість, охорона, використання
та відтворення водних біоресурсів, регулювання рибальства та безпеки
мореплавства суден флоту рибного господарства;
4) лісове та мисливське господарство;
5) розвиток водного господарства та гідротехнічної меліорації земель,
управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів;
6) геологічне вивчення та раціональне використання надр;
7) управління зоною відчуження і зоною безумовного (обов’язкового)
відселення, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та зняття з
експлуатації Чорнобильської АЕС, перетворення об’єкта «Укриття» на
екологічно безпечну систему;
8) здійснення державного управління у сфері поводження з
радіоактивними відходами на стадії їх довгострокового зберігання і
захоронення;
9) державний нагляд (контроль) у сфері охорони навколишнього
природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони
природних ресурсів;
10) державний геологічний контроль;
11) державний контроль у сфері збереження озонового шару,
регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації
до його змін і виконання вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та
Кіотського протоколу до неї, Паризької угоди. [15]
 Таким чином, станом на сьогодні в Україні є єдиний центральний орган
виконавчої влади, у повноваженнях якого зосереджено формування та
реалізацію державної політики у сфері регулювання екологічних
правовідносин.
У той же час, процес припинення Міністерства екології та природних
ресурсів України, який тривав майже рік, не міг позитивно відзначитись на
системі формування та реалізації державної політики у сфері екології.
Попри прогресивне введення у 2020 році на рівні назви центрального
органу виконавчої влади дефініції «захист довкілля», сучасна нормативна база
України продовжує використовувати термін «навколишнє природне
середовище», який є морально застарілим у більшості європейських країн.
Адже навколишнє середовище (довкілля) може бути як природним, так і
виробничим чи соціальним.
Проблема реалізації екологічних прав громадян залежить від чіткості їх
структурних елементів. Кожне суб’єктивне право повинно мати кілька
складових: можливість мати суб’єктивне право, можливість користуватися
суб’єктивним правом, можливість вимагати належну поведінку від інших осіб,
можливість залучати до захисту суб’єктивного права державний апарат. Таким
чином, екологічні права громадян, як частину суб’єктивних прав, також
необхідно розділити на такі складові.
Наприклад, реалізація права людини та громадянина на екологічну
безпеку можлива виключно через реалізацію інших суб’єктивних прав. Проте,
розглядаючи екологічну безпеку як стан навколишнього природного
середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної
обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей [9, статті 50],
отримуємо недостатньо повне та недостатньо досконале визначення екологічної
безпеки. Натомість, сьогодні екологічна безпека становить одну з
фундаментальних складових національної безпеки України. [7] Таким чином,
право людини та громадянина на екологічну безпеку фактично звужене
нормами чинного законодавства України.
 Концепція реалізації права охорони навколишнього середовища,
обґрунтована С. Кравченком, перш за все звертає увагу на суб’єктивні чинники
механізму реалізації права, зокрема, правосвідомості, правовій культурі,
соціально-психологічним чинникам, які виступають суб’єктивними
мотиваціями дотримання норм такого права. [13, с. 41]
Відтак, проблеми реалізації права на екологічну безпеку лежать саме у
недосконалій структурі цього суб’єктивного права, адже абсолютне право
вказує виключно на пасивну модель поведінки.
Отже, потреба у вдосконаленні нормативно-правової бази України є
однією із основних проблем інституційно-правового забезпечення екологічних
правовідносин.
Висновки.
Глобальна актуалізація екологічної проблематики у кінці XX – на початку
XXI століття, повність екологічної складової людського буття зумовлюють
необхідність цілісного, комплексного та збалансованого підходу до аналізу і
розв’язання екологічних питань. Це засвідчують публікації результатів
досліджень сучасних аспектів як філософії, так і філософії політики, які
зачіпають екологічну проблематику [5]. Відтак, роль інституційних засад
екологічної політики в умовах сучасного розвитку України та її інтеграції у
європейське співтовариством є вкрай актуальною.
Ключовим питанням у процесі формування та реалізації екологічної
політики продовжує залишатись її інституційне забезпечення, оскільки його
ефективність має бути обумовлена не тільки готовністю відповідних державних
інститутів до сприйняття екологічної політики як такої, але і інтеграції
екологічної політики в інші політики, які формує та реалізує держава,
взаємоузгодженість між усіма рівнями управління.
Екологічні правовідносини – це суспільні відносини, що врегульовані
еколого-правовими нормами, тобто відносини, суб’єкти яких поділяються
взаємними правами і обов’язками згідно з приписами норм екологічного права.
 Екологічні правовідносини закріплюються у Конституції України,
міжнародних договорах, ратифікованих Україною, та розвиваються у
кодифікованих законодавчих актах, законах України та підзаконних
нормативно-правових актах.
Слід відзначити, що тільки із 2019 року законотворець почав приділяти
інституційно-правовому забезпеченню екологічних правовідносин суттєву
увагу. А отже, нормативне регулювання екологічних правовідносин потребує
удосконалення та приведення до загальноприйнятих міжнародних стандартів.
Як зазначає О. Заржицький, формування та реалізація державної політики
у сфері екології, як і будь якій іншій сфері суспільних відносин, має базуватися
на стабільній системі законодавства, яка має бути одночасно еластичною – мати
можливість швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів,
пристосовуватися до змін занадто складного середовища. В свою чергу, це
стане ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення
природоохоронної функції держави. [1, c. 43]
У інституційному плані, формування та реалізація державної політики у
сфері екології, а отже і пропозиції щодо встановлення, зміни, припинення
регулювання екологічних правовідносин, мають бути зосереджені у одному
стабільно діючому центральному органові державної влади із відповідними
структурами на місцевому рівні.
Проблеми реалізації екологічних прав громадян залежать від чіткості їх
структурних елементів. Тож, потреба у вдосконаленні нормативно-правової
бази України, необхідністю приведення нормативного регулювання до
усталеної практики Європейського співтовариства, є однією із основних
проблем інституційно-правового забезпечення екологічних правовідносин.
Також, переважаюча державна форма власності на об’єкти природного
фонду, недостатність інституційно-правового регулювання екологічних
правовідносин у сфері приватної власності на об’єкти природного фонду
стримує залучення інвестицій у екологічну політику.
 Таким чином, як зазначає І. Грабовська, базування екологічної політики
України, на ряді принципових, ґрунтовних ідей мусить забезпечити її
невипадковий характер, теоретичну і наукову обґрунтованість, ефективність і
практичність в майбутньому [4, с. 80].

Список використаних джерел.

1. Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної політики
України (теоретичні аспекти) [Текст]: моногр. / О.С. Заржицький. – Д.:
Національний гірничий університет, 2012. – 200 с.
2. Баб'як О. С. Екологічне право України : навч. посіб. / О. С. Баб'як, П.
Д. Біленчук, Ю. О. Чирва. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
3. Водний кодекс України [Електронний ресурс]. –
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/213/95-%D0%B2%D1%80#Text
4. Грабовська І.М. Україна як метафізична реальність., К.– 2000, с.- 80.
5. Гьосле В. Політична філософія в сучасному світі. – К., 2003.
6. Екологічне право України: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч.
закл. / за ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. - X.: Право, 2009. - 328 с.
7. Закон України «Про національну безпеку України» [Електронний
ресурс]. – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355
8. Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної
політики України на період до 2030 року» [Електронний ресурс]. –
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2697-19#Text
9. Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища» [Електронний ресурс]. - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1264-
12#Text
10. Земельний кодекс України [Електронний ресурс]. –
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text
11. Конституційні основи екологічного права та їх місце в екологічній
правовій системі. [Електронний ресурс]. - http://www.info-pressa.com/article-
858.html.
 12. Конституція України [Електронний ресурс]. –
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text
13. Кравченко С.Н., Реализация права охраны окружающей среды. Автор.
дис.… доктора юрид. наук. Харьков. 1991. с. – 41.
14. Лісовий кодекс України [Електронний ресурс]. –
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3852-12#Text
15. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.06.2020 року № 614
«Деякі питання Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів»
[Електронний ресурс]. – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/614-2020-
%D0%BF#Text
16. Тищенко Г. В. Екологічне право: Навч. посібник. — К.: Юмана, 2001.
— С. 55.