НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Кафедра соціальної роботи та психології

«ЗАТВЕРДЖУЮ»
Декан факультету аграрного менеджменту
______________ Остапчук А. Д.
«____»_____________________ 2016 р.

РОЗГЛЯНУТО І СХВАЛЕНО
на засіданні
кафедри соціальної роботи
та психології
Протокол № 10 від «22» червня 2016 р.
Завідувач кафедри
____________ Шмаргун В.М.

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

РИТОРИКА

Галузь знань: 07 «Управління та адміністрування»

Спеціальність 073 «Менеджмент»

Факультет аграрного менеджменту

Розробники: кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної роботи та

психології Омельченко Л.М.

Київ – 2016
1. Опис навчальної дисципліни
Риторика
(назва)

Галузь знань, напрям підготовки, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Освітній ступінь Бакалавр

Галузь знань 07 «Управління та адміністрування»
Спеціальність 073 «Менеджмент»
Спеціалізація

Характеристика навчальної дисципліни

Вид Обов’язкова / вибіркова

Загальна кількість годин 90
Кількість кредитів ECTS 3
Кількість змістових модулів 2
Курсовий проект (робота) (за
наявності)
Форма контролю залік

Показники навчальної дисципліни для денної та заочної форм навчання

денна форма навчання заочна форма навчання

Рік підготовки (курс) 4 4
Семестр 7 8
Лекційні заняття 15 год. 6 год.
Практичні, семінарські заняття 15 год. 6 год.
Лабораторні заняття -
Самостійна робота 60 -
Індивідуальні завдання - .
Кількість тижневих аудиторних 2
годин для денної форми навчання
 2. Мета та завдання навчальної дисципліни
Нині перед кожним майбутнім менеджером стоїть завдання оволодіти
ефективним впливом, практичними риторичними навичками, що сприятимуть
кращому володінню власною поведінкою та досягненню успіху в професійній
діяльності.
Запропонований навчальний курс сприятиме формуванню риторичної
компетентності студентів, оволодінню прийомами підготовки й виголошення
промови. У процесі навчання риторики особлива увага звертається на
опанування понять, правил, принципів риторики, їх історичного розвитку;
сприяння розвитку вільної творчості студентів.
При вивченні курсу слухачі ознайомляться з працями видатних учених,
майстрів усного слова, пізнають відомості з історії вітчизняної та зарубіжної
риторики. Навчаться основам мовленнєвій культури, методики підготовки й
проголошення різних видів публічних виступів, сформують уміння й навички
ораторського мистецтва, підтримувати конструктивний діалог.
Кожне заняття присвячене певній проблемі з риторики. Спочатку
подаються теоретичні відомості, тексти для аналізу, відтак – блок питань і
практичних завдань та вправ для самоконтролю. Саме вони допоможуть
слухачам виробити і закріпити необхідні вміння і навички.
Метою курсу є формування мовної творчої особистості через ґрунтовне
вивчення теоретичних основ красномовства, сприяння студентам в оволодінні
культурою мовлення як найважливішим засобом розвитку основного
інструменту професійної діяльності менеджера, що має комунікативний
характер.
Відведений на риторичну підготовку час дозволяє вирішити такі завдання:
1) ознайомити із теоретичними здобутками риторики як
міждисциплінарного курсу:
 розкрити закономірності основних етапів становлення й розвитку
риторики у світі та в Україні;
 з'ясувати статус сучасної риторики та її зв'язки з іншими науками;
 опанувати основні аспекти психології та культури мовного
спілкування;
 проаналізувати особливості різних форм спілкування людей у
колективі;
 осягнути теоретичні засади підготовки усного публічного виступу;
 сформувати практичні вміння та навички ведення нарад, дискусій,
виголошення промов.
 2) сформувати практичні риторичні вміння:
 студент повинен засвоїти основи мовленнєвої майстерності у
професійно значущих риторичних ситуаціях;
 сформувати навички ефективної мовленнєвої поведінки в актуальних
ситуаціях спілкування;
 оволодіти методикою риторичного аналізу.

Рівень сформованості знань та вмінь

Студенти повинні знати:
 історію виникнення та становлення класичної риторики;
 сучасну концепцію риторики, яка пов’язана з формуванням свідомої
світоглядної позиції та компонентним володінням предметом аргументації;
 основні поняття загальної риторики;
 прийоми словесної наочності;
 етапи підготовки усної промови;
 критерії оцінки промови;
 жанри красномовства;
 види промов;
 невербальні засоби спілкування.

Студенти повинні володіти практичними навичками:

 виголошувати розгорнутий монолог (лекцію) з фахової проблематики;
 підтримувати продуктивну, конструктивну бесіду на будь-яку тему з
кола зацікавлень культурної, високоосвіченої людини;
 володіти етикою оратора;
 виробити індивідуальний образ оратора, власний ораторський стиль;
 організовувати взаємодію з аудиторією, налагодити контакт, зворотній
зв’язок, спілкування;
 оволодіти основними прийомами підготовки публічного виступу;
 оцінювати загально риторичну ефективність продукту мисленнєво-
мовленнєвої діяльності;
 вдосконалювати техніку мовлення;
 знаходити можливі засоби переконання відносно предмету мовлення та
правильної побудови аргументу, який складається з ідеї, її обґрунтування та
розташування.
 3. Програма та структура навчальної дисципліни для:
– повного терміну денної (заочної) форми навчання;
– скороченого терміну денної (заочної) форми навчання.
Назви змістових Кількість годин
модулів і тем
денна форма Заочна форма

тижні усього у тому числі усього у тому числі

л п ла ін с.р л п ла ін с.р
б д . б д .

1 2 3 4 5 6 7 8 9 1 11 12 13
0

Змістовий модуль 1.

Модуль 1. Риторика 1-2 7 2 2 10 2 2

як наука. Історія
красномовства

Тема 2. Історія 3-4 7 2 2 10 2 2

риторики

Усього за модуль 1 28 4 4 20 4 2 2

Змістовий модуль 2.

Тема 3. Інвенція 5-6 6 2 2 5 2 2

Тема 4. Диспозиція 7-8 6 2 2 5 2 2

та аргументація

Тема 5. Елокуція. 9-10 6 2 2 5 2 2

Стилістичні ресурси
переконуючого
мовлення: тропи,
фігури та риторичні
прийоми

Тема 6. Акція. 11-12 6 2 2 10 2 2

Оратор i аудиторія
як психологічна
система

Тема 7. Види 13-14 6 1 1 5

красномовства

Тема 8. Принципи 15-16 8 2 2 10

ведення словесної
суперечки

Усього за 2 модуль 62 1 1 40 8 4 4
1 1

Усього 90 1 1 60 12 6 6
5 5
 4. Теми практичних занять
П№ Назва теми Кількість
годин
1 Українські традиції теорії красномовства 1
2 Практикум з планування задуму промови 2
3 Виголошення промови. Тренування 2
стилістичної довершеності
(варіативності) промови
4 Розмітка тексту та читання промови за 2
знаками партитури
5 Культура оратора та невербальні засоби 2
спілкування
6 Проведення «Оксфордських» дебатів 2
7 Прийоми протидії словесній маніпуляції 2
8 Мовленнєве мислення 2
Усього 16

5. Контрольні питання, комплекти тестів для визначення рівня

засвоєння знань студентами.

1. Риторика як наука. Предмет і основні завдання курсу риторики

2. Ораторське мистецтво в житті сучасної людини – політичного і
громадського діяча, керівника підприємства, менеджера, юриста, викладача
середньої і вищої школи.
3. Зв’язок риторики з іншими науками: з філософією, психологією,
мовознавством, логікою, етикою тощо.
4. Історія риторики
5. Антична полісна демократія – основна суспільно-політична
передумова розквіту ораторського мистецтва в стародавній Греції.
6. Українське ораторське мистецтво.
7. Промова. Діалогічне мовлення
8. Інвенція як розділ риторики. Поняття про стратегію оратора.
9. Промова як дослідження. Вибір теми відповідно до індивідуальних
нахилів та інтересів промовця.
10. Типи промов за знаковим оформленням та закріпленням.
11. Концепція промови: предмет, тема і теза промови, її мета і
завдання. Аналіз аудиторії. Урахування особливостей аудиторії, перед якою
заплановано виступ.
12. Диспозиція та аргументація
13. Виклад: моделі та методи викладу. Збір матеріалу та складання
плану-конспекту. Розгортання теми і тези промови: топіка та аргументи.
 14. Моделі впорядкування матеріалу в топосі промови: переваги та
недоліки.
15. Методи розгортання повідомлення: хронологічний та дедуктивний,
індуктивний, аналогічний, стадійний, концентричний.
16. Аргумент: поняття та види. Логічні аргументи – силогізми.
17. Закони логіки. Різновиди висновків: підсумкові висновки,
типологічні висновки та апелювальні висновки.
18. Елокуція. Стилістичні ресурси переконуючого мовлення: тропи,
фігури та риторичні прийоми
19. Акція. Оратор i аудиторія як психологічна система
20. Зовнішній вигляд оратора. Вихід до слухачів. Погляд. Міміка та
жести. Місце промови та постава (позиція) оратора
21. Психологічна характеристика аудиторії як відповідник спільноти.
Мета і мотив. Поняття про мотив. Види мотивів.
22. Психологічні особливості усного повідомлення. Невербальні засоби
розкриття теми. Письмове мовлення. Особливості письмового повідомлення.
23. Види красномовства
24. Принципи ведення словесної суперечки
25. Принципи ведення словесної суперечки.
26. Структура «Оксфордських» дебатів.
27. Прийоми викриття словесної маніпуляції опонента. Тактика захисту
від маніпуляцій, спрямованих на промовця.
28. Тактика захисту від маніпуляцій, спрямованих на аудиторію.
29. Прийоми протидії комунікативному впливу опонента.

Варіант 1
1. Виконайте тестові завдання
1. Установіть відповідність між законом риторики та його сенсом
Назва Сутність закону
1 Закон ступеневої А усім етапам підготовчої роботи до виступу мають
послідовності передувати задум, ідея і створення концепції для реалізації
цієї ідеї
2 Концептуальний Б є основою ідеомовленнєвого циклу, забезпечує йому
закон системність і єдність мисленно-мовленнєвої діяльності,
спрямованої на підготовку і виголошення промов
3 Тактичний закон В потребує від оратора вивчення соціально-демографічних,
суспільно-психологічних та індивідуально-особистісних
ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з
аудиторією в процесі виступу
4 Закон моделювання Г полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації
аудиторії стратегії

2. Виберіть із запропонованого списку відповідно до категорії поняття

 Категорії Поняття
1. Соціально-демографічні ознаки аудиторії а. Потреби аудиторії
2. Соціально-психологічні ознаки аудиторії б. Мотиви аудиторії
3. Індивідуально-особистісні ознаки аудиторії в. Вік
г. Стать
д. Соціальний статус
е. Освітній рівень
ж. Інтереси
з. Цінності
и. Ставлення до промовця

3. Установіть відповідність між мотивом та його сутністю

Мотиви аудиторії Сутність мотиву
1 Емоційно-естетичний А спрямовує людину на пізнання світу і 2розвиток
мотив власного інтелекту як найбільшої цінності людини
2 Пізнавально- Б спрямований на збереження людського життя на
інтелектуальний мотив планеті, на покращення довкілля, на благо для всіх і
кожного.
3 Морально-етичний В викликається мимовільним інтересом або задоволенням
мотив (гарно, приємно, весело), але також не підкріплений
міцною власною волею і бажанням

4. Установіть істинність чи хибність висловлення.

Дедуктивний метод - полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту
від загального до часткового:
а) правильно;
б) неправильно.
5. Риторика − це наука про:
а) звуки мови, художні засаби, засоби риторики;
б) ораторське мистецтво, красномовство;
в) частини мови, частини слова, уміння говорити.
6. Оратор − це людина, яка:
а) виголошує красномовні промови перед натовпом;
б) навіює певну думку юрюрбі;
в) робить компліменти вищим посадовцям;
г) переконує прийняти певні твердження.
7. Допишіть елементи, яких бракує схемі
Б Х

У
А С
А–
Б–
С–
Х–
 У–
8. Установіть відповідність між моделлю викладу та методом
Модель Метод
1 природа (natura) і мистецтво (ars) А Дедуктивний метод
2 природне (живе) і витворене (штучне) Б Індуктивний метод викладу
В Сюжетний метод
Г Історичний
(хронологічний)
Д Аналогійний метод
Е Стадійний метод
Ж Концентричний метод

9. Установіть відповідність
Розділ риторики Сутність етапу
1. Інвенція а) Словесне вираження
2. Диспозиція б)Запам’ятовування
промови
3. Елокуція в) Добір матеріалу
4. Меморія г) Виголошення промови
5. Акція д)Розташування матеріалу
10. Утвердив принцип „риторика − майстер переконання” і розробив ряд засобів, якими
оратор може, насолоджуючи душу слухача і приспавши трошки розум, вести його за собою:
а) Арістотель;
б) Горгій;
в) Сократ.
11. Установіть відповідність між законом логіки та їх сутністю

Закон Сутність
1 закон тотожності; А жодне судження не може бути одночасно істинним і
неістинним. Інакше виникне суперечність цих смислів
2 закон Б одне із суджень є обов'язково істинним, тоді інше —
суперечності; неістинне, а третього немає
3 закон виключення В будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення
третього в межах певного визначеного контексту
2. Зробіть риторичний аналіз концепції, моделі викладу промови, обґрунтуйте
використаний оратором принцип

Подвиг Каменяра
Слово до 125-річчя з дня народження І. Франка
Світанок життя Івана Франка починався біля маленького вогню закуреної батьківської
кузні, а високий життєвий захід цієї людини догоряв у променях європейської слави.
Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті такого масштабу.
Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово,
українську культуру на простори світові.
Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його,
Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина,
яка в ті часи входила до складу Австро-Угорської монархії.
 Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли у вересні 1906
року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської
словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком
прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся
Україна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Франкової геніальної
творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його боротьби.
Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапазон його творчих
інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим
розумом генія, перед тими роботящими руками, які так невсипущо, так самозречено
трудилися задля України, задля свого народу.
Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали Франкове
зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з
усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну
культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.
Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він
передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах
постане перед людиною світ на порозі нового тисячоліття.
Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша потреба вдивлятися
в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською
силою й мужністю торував новим поколінням шляхи у прийдешність.
Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо на увазі не лише
титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він
увібрав; не менш нас вражає виняткова цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства,
сама послідовність його життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в
будівничі, сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цього — і ні
від чого іншого — на планеті нині залежить усе.
Франко стоїть серед тих великих порадників, мислителів-гуманістів, до яких людство
завжди буде звертатись.
Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи,
адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими
до людства, міцнішою й вищою ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу,
що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досвідом, з
його духу печаттю.
Олесь Гончар
 6. Методи навчання

Методи організації навчальної діяльності студентів: лекція, практичне

заняття, самостійна робота, консультація.
Словесні методи навчання: лекція, пояснення, розповідь, бесіда,
інструктаж.
Наочні методи навчання: спостереження, ілюстрація, демонстрація.
Практичні методи навчання: вправи, графічні роботи.
Методи навчання залежно від типу пізнавальної діяльності студентів:
інформаційно-рецептивний, репродуктивний, проблемний, частково-
пошуковий (евристичний).
Методи стимулювання інтересу до навчання і мотивації навчально-
пізнавальної діяльності: ділові та рольові (драматизація) ігри, дискусії і
диспути, студентські наукові конференції, створення ситуації емоційно-
моральних переживань, створення ситуації пізнавальної новизни та
зацікавленості.
7. Форми контролю
Вивчення курсу супроводжується проведенням поточного (опитування,
відповіді на заняттях), модульного (тестового) та підсумкового контролю за
якістю отриманих студентами знань (залік).

8. Розподіл балів, які отримують студенти. Оцінювання студента

відбувається згідно положенням «Про екзамени та заліки у НУБіП України»
від 20.02.2015 р. протокол № 6 з табл. 1.
Оцінка Оцінка Рейтинг студента,
Визначення оцінки ЄКTС
національна ЄКTС бали
ВІДМІННО – відмінне виконання лише
Відмінно А 90  100
з незначною кількістю помилок

ДУЖЕ ДОБРЕ – вище середнього рівня

В 82  89
з кількома помилками
Добре
ДОБРЕ – в загальному правильна
С робота з певною кількістю грубих 74 – 81
помилок
ЗАДОВІЛЬНО – непогано, але зі
D 64  73
значною кількістю недоліків
Задовільно
ДОСТАТНЬО – виконання задовольняє
Е 60 – 63
мінімальні критерії
НЕЗАДОВІЛЬНО – потрібно
FX працювати перед тим, як отримати залік 35  59
Незадовільно (позитивну оцінку)
НЕЗАДОВІЛЬНО – необхідна
F 01  34
серйозна подальша робота
Для визначення рейтингу студента (слухача) із засвоєння дисципліни RДИС (до
100 балів) одержаний рейтинг з атестації (до 30 балів) додається до рейтингу
студента (слухача) з навчальної роботи RНР (до 70 балів): R ДИС = R НР + R АТ .

9. Методичне забезпечення
1. Гриценко Т.Б. Риторика: Навчальний посібник − К.: НАУ, 2006. – 239 с.

10. Рекомендована література

Основна
1. Клюев Е.В. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция): Учебное
пособие для вузов. – М.: ПРИОР, 2001. – 272 с.
2. Зарецкая Е.Н. Риторика: Теория речевой коммуникации. – М.: Дело,
2001. – 480 с.
3. Александров Д.Н. Риторика: Учебное пособие для вузов. – М.: Дело,
1999. – 560 с.
4. Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М.: Добросвет, 1999. – 482
с.
5. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібник. – К.: Вища шк.,
2003. – 311 с.
6. Сагач Г.М. Золотослів. – К.: Школяр, 1993. – Ч.1. – 253 с.; Ч.2. – 413
с.
7. Сагач Г.М. Риторика. – К.: Вид. дім „Ін Юре”, 2000. – 568 с.
8. Сагач Г.М., Мартиненко В.Ф. Мистецтво ділового спілкування. – К.:
Тов. „Знання України”, 1991. – 213 с.
9. Сагач Г.М., Юніна Е.А. Загальна риторика: Сучасна інтерпретація. –
К.: Тов. „Знання України”, 1992. – Ч.1. – 142 с.; Ч.2. – 59 с.

Додаткова
1. Аристотель. Сочинения. Т. 1 - 4. - М., 1975 - 1984.
2. Аристотель. Поэтика. – Аристотель и античная литература. - М.,
1987.
3. Аристотель. Риторика. – Античные риторики. - М., 1978.
4. Аристотель. Топика. – Сочинения в 4-х т. - М., 1978, т. 2.
5. Античная поэтика: Риторическая теория и литературная практика. –
М., 1991.
6. Античные риторики. - М.: МГУ, 1978.
7. Античные теории языка и стиля. - М.-Л., 1936.
8. Антология русской риторики. ‒ М., 1995.
9. Аристотель и античная литература. - М., 1978.
10. Вомперский В.П. Риторики в России XVII - XVIII вв. - М., 1988.
 11. Ломоносов М.В. Краткое руководство к красноречию. Полн. собр.
соч. - М.-Л., 1952, т. 7.
12. Памятники позднего античного ораторского и эпистолярного
искусств ІІ-У вв.- М., 1964.
13. Поэтика древнегреческой литература. - М., 1981.
14. Платон. Сочинения. В 3-х т. - М., 1968-1970.
15. Прокопович Ф. Сочинения. - М.-Л., 1961.
16. Судебное красноречие русских юристов прошлого. - М., 1992.
17. Цицерон М.Т. Речи. - М., 1962, т. 1,2.
18. Цицерон М.Т. Три трактата об ораторском искусстве. - М., 1972.
19. Аверинцев С.С. Риторика как подход к обобщению
действительности. – Поэтика древнегреческой литературы. - М., 1981.
20. Аветян З.Г. Смысл и значение. - Ереван, 1979.
21. Азбука делового общения: Встречи. Переговоры. Переписка.- М.,
1991.
22. Андреев В.И. Деловая риторика. Практический курс для
творческого саморазвития делового общения, полемического и ораторского
мастерства. - Казань, 1993.
23. Арутюнова Н.Д. Логические теории значения. Принципы и методы
семантических исследований. - М., 1976.
24. Арутюнова Н.Д. Метафора. Метонимия. / Лингвистический
энциклопедический словарь. - М., 1990.
25. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. - М., 1991.
26. Безменова Н.А. Теория и практика риторики массовой
коммуникации. - М., 1989.
27. Бельчиков Ю.А. Говорите ясно и просто. - М., 1980.
28. Бернацкий Г.Г. Культура политической дискуссии. - Л., 1991.
29. Брутян Г.А. Аргументация. - Ереван, 1984.
30. Васильева А.Н. Основы культуры речи. - М., 1990.
31. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. - Ростов-
на-Дону, 1982.
32. Стилистика художественной речи. - Калинин, 1982.
33. Гельгардт Р.Р. О языковой норме. / Вопросы культуры речи, вып. 3-
й. - М., 1961.
34. Гиро П. Разделы и направления стилистики и их проблематика. /
Новое в зарубежной лингвистике, вып.. IX. - М., 1980.
35. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. и др. Общая риторика. -
М., 1986.
36. Иванова С.Ф. Искусство диалога, или Беседы о риторике. - Пермь,
1992.
37. Иванова С.Ф. Специфика публичной речи. - М., 1978.
38. Иванушкина П.Ф. Риторика. Логические, психологические и
языковые основы речевой деятельности. - Ставрополь, 1993.
39. Карнап Р. Значение и необходимость. - М., 1959.
40. Козаржевский А.И. Мастерство устной речи. - М., 1984.
 41. Кохтев Н.Н. Ораторская речь: Стиль и композиция. - М., 1992.
42. Кохтев Н.Н. Основы ораторской речи. - М., 1992.
43. Кохтев Н.Н. Риторика. - М., 1994.
44. Кохтев Н.Н. Эмоциональное воздействие пропагандистского слова.
- М., 1981.
45. Кузнецова Т.И., Стрельникова И.П. Ораторское искусство в
Древнем Риме.-М., 1976.
46. Культура парламентской речи. - М., 1994.
47. Лотман Ю.М. Риторика. / Труды по знаковым системам, вып. XII. -
Тарту, 1981.
48. Маркичева Т.Б., Ножкин Е.А. Мастерство публичного выступления.
- М,1989.
49. Мастера красноречия. - М., 1991.
50. Ножкин Е.А. Мастерство устного выступления. - М., 1989.
51. Об искусстве полемики. - М., 1982.
52. Об ораторском искусстве, - М., 1973.
53. Павлова К.Г. Искусство спора: Логико-психологические аспекты. -
Владивосток, 1988.
54. Павлова К.Г. Психология спора. - Владивосток, 1988.
55. Павлова К.Г. Спор, дискуссия, полемика. - М., 1991

11. Інформаційні ресурси

1. Електронний депозитарій НУБіП України
 Лекції
ЛЕКЦІЯ 1
ВСТУП У РИТОРИКУ. СТРУКТУРА І ЗАВДАННЯ КУРСУ. ІСТОРІЯ
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ РИТОРИКИ

1. Предмет і завдання риторики.

2. Становлення та розвиток риторики.
3. Риторика в період середньовіччя.
4. Риторика та сучасність.
5. Причини відродження риторики в XX столітті.

1.1. Предмет і завдання риторики.

У перекладі з грецької мови слово rhetorike означає «ораторське мистецтво». Отже,
можна сказати, що риторика – це наука, яка вивчає ораторське мистецтво, майстерність
публічного виступу перед певною аудиторією. Риторика покликана навчити ефективно
впливати на аудиторію, відстоювати чи доводити свою точку зору через публічний виступ.
Таким чином, риторика – це наука про мистецтво публічного виступу.
Відмінності у визначенні предмету і завдань риторики впродовж її історії зводилися, по суті,
до відмінностей в розумінні того, яке саме мовлення слід вважати якісним. Склалися два
основні напрями.
Перший напрям, що йде від Арістотеля, пов'язував риторику з логікою і пропонував
вважати гарним мовленням переконливе і ефективне. При цьому ефективність теж
зводилася до переконливості, до здатності мовлення завоювати визнання (згоду, симпатію,
співчуття) слухачів, змусити їх діяти певним чином.
Другий напрям також виник в Древній Греції. До його засновників відносять Ісократа і
деяких інших риторів. Представники цього напряму були схильні вважати гарним, пишне,
побудоване за канонами естетики мовлення. Переконливість продовжувала мати значення,
але була не єдиним і не головним критерієм оцінки мови. За Ф. ван Еемереном, напрям в
риториці, що бере початок від Арістотеля можна назвати «логічним», а від Ісократа –
«літературним».
У епоху еллінізму «літературний» напрям зміцнився і витіснив «логічний» на
периферію дидактичної і наукової риторики. У Середньовіччі таке співвідношення
продовжувало зберігатися. Риторика стала замикатися на сфері шкільної і університетської
освіти, перетворюватися на літературну риторику. Вона знаходилася в складних взаєминах з
гомилетикою – вченням про християнське церковне проповідування. Переважання
«декоративно-естетичного» уявлення про власний предмет поглиблювало розрив риторики
від мовної практики. На певному етапі прибічники «літературної» риторики взагалі
перестали піклуватися про те, чи годяться їх промови для ефективного переконання.
Розвиток риторичної парадигми в даному напрямі завершився кризою риторики в середині
18 ст.
Співвідношення сил змінилося на користь «логічного» напряму в другій половині 20
ст., коли на зміну старій риториці прийшла неориторика, або нова риторика. Її творці були
переважно логіками. Вони створювали нову дисципліну як теорію практичного дискурсу.
Найбільш вагому частину останньою склала теорія аргументації. Сферою інтересу
неориторики знов була оголошена ефективність дії і переконливість мовлення і тексту.
Підрозділи риторики. Традиційно розрізняють загальну і галузеву риторика. Загальна
риторика є наукою про універсальні принципи і правила побудови гарного мовлення,
незалежні від конкретної сфери мовної комунікації. Галузева риторика розглядає особливості
окремих видів мовної комунікації у зв'язку з умовами комунікації, функціями мовлення і
сферами діяльності людини.
 1.2. Становлення та розвиток риторики
Батьківщиною риторики по праву вважається Стародавня Греція. Саме там у V столітті
до нашої ери з’явилися перші міста, в яких отримала розвиток така форма суспільних
відносин, як рабовласницька демократія. Для того щоб отримати народну підтримку,
щоб залучити народ на свій бік, оратор мав красиво та переконливо доводити свої ідеї. У
цей час привселюдно вирішувались не тільки політичні проблеми, але й чинився суд над
підозрюваними у злочинах. Тоді ще не існувало прокурорів, звинувачувати міг будь-хто,
а захищатись доводилось самим підозрюваним у злочині. З огляду на це, тільки ті хто
володів словом, умів ясно й гарно донести до слухачів свою думку, знаходились у більш
вигідному положенні. Усе це й визначило широкий розвиток мистецтва красномовства –
риторики, найвідомішими з яких були Горгій, Сократ, Платон, Демосфен, Аристотель,
Цицерон, Квінтиліан Горгій (V-ІV ст. до н. е.) У V столітті до н.е. в Греції з’явились перші
платні вчителі риторики – софісти (від sophistes – мудрець).
Софісти були дуже популярні, вони їздили країною та вчили мистецтву виступу,
суперечки, складали на замовлення промови. Горгій став найпопулярнішим із софістів. На
його честь навіть була поставлена золота статуя за промову в Олімпії, в якій він
закликав греків до єднання в боротьбі проти ворогів. Софісти у Стародавній Греції
створили культ слова, започаткували основи риторичної теорії, почали розробляти
прийоми ораторського мистецтва, обґрунтували необхідність стислості у формулюванні
своєї думки, першими почали вивчати вплив мови на почуття. Разом із цим софісти вважали
головним для оратора не розкриття та захист істини, а переконливість і перемогу в
суперечці. Горгій вважав не суттєвим факт відповідності промови істині. На його думку,
справжній оратор повинен уміти одну й ту саму річ похвалити й засудити, не
зважаючи на те, чи відповідає це істині. Софісти навчали прийомам полеміки з метою
перемоги у суперечці за будь-яку ціну.
Сократ (469 – 399 рр. до н.е.). Давньогрецький філософ, який виступав проти софістів,
звинувачував їх у тому, що їм байдужою була істина, за їхню жагу багатства, за
готовність переконувати публіку в будь-чому. Він уважав неприпустимим брати гроші за
уроки красномовства. Сократ запровадив на вулицях та площах Афін бесіди з тими, хто
бажав на теми справедливості, доброчесності тощо. Він винайшов особливий
переконуючий діалог, яким і сам майстерно володів. Сократ вів діалог з опонентом, і
своїми питаннями показував помилковість його поглядів, завдяки чому підводив його до
розуміння істини.
Сократ володів даром красномовства, логікою й міг будь-кому довести
помилковість їхніх суджень, за що часто був битий. Як справжній філософ, він
спокійно ставився до своїх кривдників. Розповідають, як один з опонентів, розбитий
Сократом ущент, публічно пнув його ногою, на що Сократ ніяк не відреагував.
Знайомий спитав Сократа: «Чому ти дозволив йому так с тобою повестися?», на що
Сократ спокійно відповів: «Якби мене лигнув осел, хіба став би я подавати позов до суду?».
Наприкінці життя Сократа засудили до смертної кари – «за вільнодумство, неповагу
до богів і розбещення юнацтва своїми бесідами» – і заставили випити чашу з отрутою.
Сократ не залишив після себе жодних праць, і про його ідеї ми знаємо лише за
спогадами його учня Платона.
Платон (близько 427 – близько 347 рр. до н.е.). Платон продовжив, і розвив метод
свого вчителя. Відомі його діалоги «Горгій», «Софіст», «Федр», центральним персонажем
яких є Сократ. У цих діалогах він розкриває риторичний метод Сократа й розвиває його.
Платон вважав, що потрібно доводити істину, враховуючи психологічні особливості тих,
кому ти цю істину намагаєшся довести. Він вважав, що оратор повинен знаходити такі
види мови, які відповідають саме характеру людини.
Сократ і Платон вважали, що красномовність ґрунтується на знанні істини й умінні
донести її до слухача.
 Демосфен (близько 384 – 322 рр. до н.е.). Був лідером антимакедонської коаліції
грецьких міст, й активно виступав проти захватницької політики македонського царя
Пилипа II.
Давньогрецький історик Плутарх писав, що Демосфен у 7 років втратив батька,
який залишив йому чималий спадок, але опікуни обдурили його й привласнили всі його
гроші. Коли Демосфен став повнолітнім, то почав судитися з опікунами, щоб повернути
гроші, але програвав процес за процесом через невміння говорити переконливо, слабкий
голос і дефекти дикції. Тоді він почав брати уроки риторики у відомого оратора Ісея –
кращого на той час фахівця у спадкових справах. Демосфен поселився у землянці,
наполовину обрив голову, щоб було соромно показуватися на людях і проводив місяці
під землею, тренуючись в ораторському мистецтві. Він учив і повторював вдалі
виступи ораторів і відпрацьовував дикцію з камінчиками в роті. Усі ці вправи
принесли плоди: суд визнав правоту Демосфена й повернув йому батьківський спадок,
а сам Демосфен став знаменитим оратором. Демосфен ніколи не виступав без підготовки й
був переконаний, що кожний може навчитися гарно говорити за допомогою спеціальних
вправ.
Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.). Засновником наукової риторики по праву
вважається великий давньогрецький філософ Аристотель, який з 17 років був учнем
Платона, й провчився в його Академії 20 років, після чого став вихователем майбутнього
царя Олександра Македонського, а в останні роки свого життя заснував в Афінах власну
школу – Лікей. Саме Аристотель став засновником науки логіки, а також автором першої
наукової риторики.
Його «Риторика» широко відома й сьогодні. Аристотель дав визначення риторики
як здатності знаходити способи переконання та виробив загальні принципи ведення
суперечки.
Цицерон (106-43 рр. до н.е.). Чималий внесок у розвиток риторики зробив оратор
і теоретик ораторського мистецтва Цицерон. Він, як і Демосфен, який був для нього
зразком оратора, багато працював над своїм ораторським мистецтвом: учився володіти
голосом, учився дикції та декламації в акторів.
У своїх працях «Про оратора», «Оратор» Цицерон називав риторику практичною
наукою, що систематизує ораторський досвід. Риторика, за Цицероном – це мистецтво
знаходження того, що потрібно сказати, розташування знайденого у потрібному порядку,
надання йому словесної форми, запам’ятовування цього та вміння донести це до
слухачів. Окрім того, він підкреслював важливість емоцій, необхідність викликати емоції
у слухачів, для чого вважав за необхідне іноді відволікатись від промови. А
найголовнішим для оратора Цицерон вважав освіченість, тому що гарний оратор повинен
у своїх промовах опиратися на факти з різних наук, повинен уміти показати через окремий
факт загальну закономірність.
Квінтиліан (36-100 рр. н.е.). Квінтиліан написав дванадцятитомну книгу
«Риторичні настанови», в якій узагальнив як свій риторичний досвід, так і досвід класичної
риторики давнини. Риторику він називав наукою про здібність гарно говорити та силу
переконання.
Наприкінці античного періоду риторика стала обов’язковою навчальною
дисципліною.
Таким чином, якщо узагальнити все про античну риторику, то її структуру можна
представити таким чином:
– витоками красномовства є природа, навчання, вправи;
– видами красномовства є політичне, суддівське, учительське тощо;
– завданням оратора є:
1) знаходження та систематизація матеріалу, виокремлення доказів та
аргументів;
2) уміння побудувати композицію виступу;
3) головна частина античної риторики – красномовство.
 Критеріями красномовства вважались правильність, ясність, упорядкованість,
влучність і красота, а засобами відповідності названим критеріям були ретельний відбір
слів та словосполучень.
4) запам’ятовування (професійна ораторська пам’ять);
5) вимова (інтонація, міміка, жести тощо).

1.3. Риторика в період середньовіччя

У період середньовіччя риторика була однією з найпопулярніших наук, і входила
в перелік наук, якими повинен був володіти кожний, хто претендував на звання освіченої
людини.
Уже в ті часи була помічена цікава психологічна закономірність: як тільки оратор
починав читати по написаному – у слухачів одразу падала довіра до джерела інформації.
Перше, що спадає на думку слухачам – промову оратору хтось написав.
Невипадково Петро І у 1709 році видав указ «Господам сенаторам речь в
присутствии держать, но токмо своими словами, дабы дурь каждого видна была» [11, с. 123.]
У середньовічних університетах на факультетах мистецтв щорічно
проводились так звані «диспутації про що завгодно», які інколи тривали по кілька
тижнів. За словами університетських істориків, диспутаційний акт скоріше нагадував
велику урочисту подію, під час якої магістри демонстрували своїм колегам усю глибину
набутих знань та вміння їх відстоювати в гарячих публічних суперечках. Відбувалася ця
урочиста подія таким чином.
З магістрів факультету обирався один, який умів диспутувати про що завгодно.
Він називався кводлібетарієм, що в перекладі з латини означає «що завгодно». Дія
відбувалася в найбільшій залі, наповненій студентами та магістрантами. Лекції в цей день
відмінялися. У заходах обов’язковою брали участь ректор і декан, які повинні були
спостерігати за ходом диспуту, магістри, які повинні були виступати в якості
опонентів, доктори факультетів, бакалаври мистецтв та всі бажаючі. Кводлібетарій, виходив
на кафедру, вітав зібрання, виголошував промову, а на завершення промови висував тези
чи ставив питання, які й повинні були стати предметом диспуту. Після чого він закликав
присутніх у залі «нападати» на нього, спростовуючи тези його доповіді, з якими вони
були ознайомлені заздалегідь. Головним завданням кводлібетарія було заперечення
кожній з тез своїх опонентів. Щоб уникнути одноманітності й підтримувати
інтелектуальне напруження в диспутаційній залі, опоненти повинні були пропонувати для
обговорення все нові й нові теми. А для залучення кводлібетаріїв до непростої місії, в
якості заохочення їх нагороджували спочатку новими чоботами, рукавичками й беретом,
а пізніше натуральний приз замінили грошовим преміюванням.
Метою подібних диспутацій, звісно, не був пошук істини, бажання отримати нові
знання чи розв’язання якихось складних питань. Їхнім основним завданням була
демонстрація риторичної майстерності магістра, що свідчило про його всебічну освіту [5,
с.514 – 515].
Не міг оминути своєю увагою риторику й видатний російський учений М.В.
Ломоносов (1711-1765 рр.), який написав свій підручник з риторики.
До видатних українців того часу, які приділяли велику увагу майстерності
висловлювання, можна віднести Г.С. Сковороду (1722 – 1794 рр.). Видатний філософ, поет і
педагог, починаючи з 70-х років вів життя мандрівного філософа, а його промови
розповсюджувалися не лише в усній формі, а й у рукописному вигляді. Саме вони були
зразком майстерності й логіки побудови висловлювань Г.С. Сковороди, тобто його
риторичної майстерності.

1.4. Риторика та сучасність

У XX столітті риторика отримала новий поштовх для свого розвитку у вигляді науки
про комунікативний вплив на слухача, тобто як наука про ефективне спілкування з
аудиторією. В основу сучасного розвитку риторичного мистецтва було покладено
психологічні закони впливу на слухача, коли на перше місце висувається не стільки
логіка побудови висловлювання, скільки психологічні та емоційні прийоми переконання.
Засновником сучасного практичного напрямку комунікативного впливу на слухача
став американець Дейл Карнегі (1888 – 1955 рр.). У 1912 р. він відкрив першу школу з
навчання спілкуванню. За основу теоретичного обґрунтування навчання спілкуванню він
поклав книгу «Як виробляти впевненість у собі й впливати на людей, виступаючи
публічно».
Ця книга характеризується прагматичним підходом до навчання риториці, з
великою кількістю простих і доступних кожній людині порад, корисних на всіх рівнях
спілкування, від побутового до фахового. Д. Карнегі детально описав як збирати
матеріал і правила підготовки тексту виступу, як покращити пам’ять, як поводитись на
трибуні і як стояти під час виступу, як краще починати і як закінчувати виступ, як
утримувати інтерес аудиторії, як зробити свою думку доступною для слухачів за допомогою
риторичних прийомів. Можна сказати, що сучасна наука про мовний вплив на людину
виникла на основі ідей Д.Карнегі, які згодом підхопили й почали розвивати
представники багатьох наук.
Таким чином, внесок Дейла Карнегі у сучасну практичну риторику можна
сформулювати таким чином:
1. На практиці довів, що під час комунікації діють певні правила та закони і
якщо їх дотримуватись, то спілкування стає набагато ефективнішим та продуктивнішим.
2. Розробив методику навчання мовному впливові дорослих.
Але найважливіше, що зробив Д. Карнегі, так це то, що він навчив людей
задумуватись над своїм спілкуванням і показав, яким чином удосконалення мовної поведінки
людини приводить її до успіху.
Велику роль у розвитку сучасної риторики відіграв ще один американський дослідник
Поль Л. Сопер, який написав книгу «Основи мистецтва мови», яка двічі перевидавалася
російською мовою (1958 р. і 1992 р.) [19]. Головна заслуга дослідника полягає в тому, що,
на відміну від інших посібників з риторики, його посібник має виключно практичний
характер, з великою кількість порад і зразків виступів сучасних ораторів.
Неориторика є прямим продовженням риторики класичної, не дивлячись на істотні
відмінності і у змісті, і в методах. Схожість класичної і нової риторик в їх цілях: за
Аристотелем, мета ораторської майстерності (і його теорії – риторичного вчення) –
найкращий, найефективніший впли, переконання слухачів в правоті оратора. В наші дні
мета неориторики визначається як пошук найкращих варіантів (оптимальних алгоритмів)
спілкування дії, переконання. У неориториці, як і в традиційній, виділяються наступні
етапи: 1) підготовка – робота над темою виступу, збір матеріалу якнайглибше
опанування теми; 2) розташування матеріалу – побудова плану мовного твору; 3) ретельне
мовне оформлення тексту.
Збережені і отримали новий розвиток і такі настанови, як націленість стилю
мови на рівень аудиторії, пошук контакту з нею вивчення інтересів слухачів,
майстерність виразної усної мови уміння вносити корективи до підготовленого тексту
«на ходу», аналіз власної промови і самооцінка. У риториці, що відроджується, немало
нового, узятого із згаданої вище мовознавчої науки: це вивчення структури спілкування,
ролей його учасників, процесу комунікації; вивчення механізмів кожного виду промови,
її мотивів, цілей. Неориторикака цікавитьсятеорією і практикою, накопиченими радіо,
телебаченням, пресою, рекламою, щодо вивчення процесу опанування промови дітьми і
дорослими; до побудови діалогу і полілогу, до варіантів зворотного зв'язку в
спілкуванні. Досліджуються індивідуальні особливості розуміння текстів, які допускають
багатозначне тлумачення (герменевтика). Ця нова теорія використовується для аналізу і
оцінки готового тексту, для складання і вдосконалення (редагування) нового тексту на
різних етапах його підготовки.
Неориторика займається пошуком практичного застосування названих вище нових
наукових напрямів в ораторській діяльності у найрізноманітніших варіантах мовного
спілкування, усного і письмового. Істотно розширюється практичне використання
неориторики: вона шукає застосування і в діловому і побутовому спілкуванні, і в
професійній і особистій діяльності, і навіть в спілкуванні з самим собою, тобто у
внутрішній мові.
Сьогодні у світі ми спостерігаємо справжній риторичний бум: видається велика
кількість різноманітних підручників, посібників та довідників з риторики, риторику як
дисципліну ввели в навчальні плани вищих навчальних закладів освіти, створюються
різноманітні міжнародні асоціації дослідників і викладачів риторики, щорічно проводяться
міжнародні конференції з проблем риторики. Таким чином, можна зробити висновок, що
сучасна риторика – це наука про мовний вплив публічного виступу.

1.5. Причини відродження риторики в XX столітті

Причини соціально-політичного характеру – розвиток демократії, поява ідей
свободи особистості, рівність людей – зумовили потребу в науці, що показала б як
переконувати людину рівну за своїм соціальним статусом, розумовими здібностями та
освітою. Не випадково в античних демократіях стільки уваги приділяли мовному
впливові, який практично зник у період середньовіччя, коли панували тоталітарні та
релігійно-догматичні форми правління.
Сьогодні кожна конкретна людина має певні права. Причини психологічного
характеру: з кінця XIX століття поступово змінилася концепція існування людини в
суспільстві. Якщо раніше вважалося, що людина істота лінива і щоб забезпечити її
адекватне «функціонування в соціальній системі» потрібно відносно неї застосовувати батіг
і пряник, то сьогодні уявлення про людину кардинально змінилося. Розвиток культури,
літератури і мистецтва, виникнення наукової психології – усе це призвело до зміни
концепції існування людини. Людина – це складна особистість, різнобічно розвинена в
психологічному плані, яка потребує диференційованого підходу до себе. При цьому
особистістю, є кожна людина, а не тільки представники еліти, освічена частина
суспільства чи представники панівних класів.
Окрім того, XX століття – століття персоніфікації особистості, тобто індивідуальної
неповторності особистості, зростання несхожості кожної окремої людини від інших. Таке
зростання несхожості однієї людини від іншої призводить до ускладнень у спілкуванні між
ними і таким чином зумовлює потребу суспільства в науці, що зветься риторика і яка
покликана навчити людей спілкуванню.
До комунікативних причин відродження та розвитку науки про мовний вплив у XX
столітті можна віднести причини, пов’язані з розвитком самого спілкування. Для
нашого часу характерне різке розширення сфер спілкування людей, збільшення числа
ситуацій, в яких ми мусимо вступати у спілкування та переконувати один одного.
Значно розширилося саме значення усної мови, вона починає виконувати все більш
різноманітні функції, відіграє все більш істотну роль у суспільстві, а це, у свою чергу,
призводить до необхідності пошуку нових прийомів спілкування, приділяти більше уваги
різноманітним стилям спілкування.
Існують і певні економічні причини, що посприяли такому відродженню і
розвитку науки про мовну взаємодію людей: жорстка конкуренція й надвиробництво
породили необхідність у рекламі, «нав’язуванні» товару, «завоюванні» покупців. Саме
комівояжери були першими, хто усвідомив необхідність науки переконувати.
Окрім того, у XX столітті відбулися певні зміни у ставленні людей до праці – люди
почали більше цінувати цікаву роботу, а це потребує від менеджерів і керівників уміло
організовувати мотивацію підлеглих: стимулювати їх до праці, переконувати. У західній
теорії управління соціальними системами на чільне місце вже виходить теорія про те, що
удосконалювання техніки вже перестає давати очікуваний економічний ефект, усе більшу
ефективність дає удосконалення управління людьми, так звана «тиха управлінська
революція»).
Усе сказане вище якраз і зумовило виникнення мовного впливу як науки в
сучасному світі, а також відродження риторики як складової мовного впливу.

Контрольні питання
1. Що таке риторика?
2. Сформулюйте визначення публічного виступу.
3. Поясніть, що таке офіційний виступ і яким він має бути.
4. Назвіть предмет і завдання риторики.
5. Назвіть і охарактеризуйте два напрями розвитку риторики.
6. Назвіть класиків античної риторики.
7. У чому полягає відмінність риторики середньовіччя від античної
риторики.
8. Назвіть класиків риторики середньовіччя.
9. Чому риторика в XIX столітті практично зникла?
10. Назвіть причини відродження риторики в XX столітті.
11. Що таке практична риторика?

ЛЕКЦІЯ 2
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І ЗАКОНИ РИТОРИКИ
1. Мова і мовлення.
2. Модель комунікації.
3. Поняття про дискурс і текст.
4. Мовленнєва подія – мовленнєві ролі – мовленнєві цілі.
5. Функції публічних виступів.
6. Види публічних виступів.

1. Мова і мовлення.

Відповідно до виділення мови і мовлення (la langue, la parole), запропонованим

Фердинандом де Соссюром, мова розуміється як система засобів (фонетичних, лексичних)
і зведення правил (граматика) для передачі певної інформації, а мовлення — як
вживання мовних засобів, організованих за правилами мови, в певних ситуаціях і
контекстах, конкретними комунікантами для досягнення певної мети. Тому система
мовної комунікації вивчається, в основному, науками про мовлення —
прагмалінгвістикою, соціолінгвістикою, психолінгвістикою, стилістикою, а система мови
— науками про мову: фонетикою, лексикологією, граматикою.
Мова - це система знаків, об'єктивне явище духовного життя суспільства, що
історично склалося. Знаком прийнято називати «замінників» інших об'єктів. Окрім мови,
природної знакової системи, існують штучні, наприклад, сигнали світлофора, нотний лист,
символічні записи, що використовуються в математиці (цифри і символи ; +, - =) та інших
науках. На відміну від цих штучних систем, мова здатна передавати повідомлення будь-
якого, нічим не обмеженого змісту, тобто вона універсальна. Жестикуляція і міміка - системи
невербального спілкування - додають звуковій мові лише додаткові емоційні і смислові
відтінки.
Будь-яка система складається з безлічі елементів, які знаходяться у зв'язках один з
одним і утворюють одне ціле. Мовні одиниці (знаки) об'єднуються в підсистеми і формують
рівні (яруси) мови. Див. таблицю 1.
Таким чином, мова - це модель ієрархії: більше включає менше як складову частину,
менше проявляє свої функції в більшому. Так, самі нижчі одиниці мови (фонеми) реалізують
себе в одиницях наступного, складнішого рівня, тобто в морфемах і так далі
 Мова служить засобом спілкування, пізнання, зберігання і передачі національної
самосвідомості, традицій культури і історії народу. Мова виявляє себе лише в мовленні і
лише через нього виконує своє головне, комунікативне, призначення.

Одиниці Рівні
Пропозиція Синтаксичний
Частини мови Морфологічний
(словоформи)
Лексеми (слова) Лексичний
Морфеми (частини Морфемний
слова)
Фонеми (звуки) Фонемний

Табл. 1. Одиниці та рівні мови.

Мовлення — це форма існування мови, його втілення, реалізація. Під мовленням
розуміють використання людиною мовних багатств в життєвих ситуаціях, результат процесу
формулювання і передачі думки засобами мови. Мовленню конкретного мовця притаманні
особливості вимови, лексики, структури пропозицій. Таким чином, мовлення є конкретним і
індивідуальним.

2. Модель комунікації.
Моделювання мовленнєвої комунікації зводиться до визначення її основних
параметрів, описаних політологом і теоретиком масової комунікації Гарольдом
Лассвеллом як Who says what to whom in which channel with what effect? Це відповідає
формулі: [ХТО говорить ЩО КОМУ по якому КАНАЛУ ЗВ'ЯЗКУ і з яким
РЕЗУЛЬТАТОМ].
Додавши в цю схему саму мову і операції з нею, а також мету спілкування,
лінгвісти користуються схемою Р.О. Якобсона, де комунікація
(мовленнєва подія) розуміється як відправлення повідомлення, складеного
адресантом з використанням певного коду, певному адресатові упевному
контексті з певною метою. Відповідно до загальної теорії передачі інформації мовленнєва
комунікація розгортається за схемою, висхідною до математичної моделі комунікації
Клода Шеннона, яку в найбільш загальному вигляді можна представити таким чином:

ВІДПРАВНИК КОДУВАННЯ ПОВІДОМЛЕННЯ КАНАЛ

ДЕКОДУВАННЯ ОТРИМУВАЧ

Як видно з цієї схеми, значну роль в комунікації відіграють комуніканти —

відправник і отримувач (що позначаються також як мовець і той, що слухає, адресант і
адресат, А1 і А2). Залежно від типу комунікантів виділяють міжособове спілкування (А1 і
А2 користуються однією мовою, належать до однієї соціокультурної спільноти людей) і
міжмовне (міжкультурне) спілкування представників різних етносів і народів, що говорять
на різних мовах. Канал зв'язку визначає форми, засоби і методи організації і передачі
інформації: усне і письмове спілкування, телефонну бесіду або повідомлення в листі,
комунікацію індивідуальну і масову, комунікацію у віртуальному середовищі інтернету і
тому подібне.
Кодування і декодування повідомлення відображають вибір мовного коду:
стандартна, літературна мова або його діалект, жаргон і т. п. при спілкуванні однією
мовою; при використанні декількох мов спілкування — для білінгвального носія мови —
це вибір однієї з використовуваних мов. Аналіз цих складових процесу спілкування
дозволяє прослідкувати особливості породження і сприйняття мови, обумовлені
соціальним статусом і роллю комунікантів, їх психологічними параметрами, рівнем
володіння комунікативною компетенцією і ін. Від адекватності декодування
повідомлення залежить результат спілкування: досягнення запланованого впливу на
адресата або його відсутність — дефект комунікації.
Саме повідомлення, його зміст і форма визначаються контекстом і ситуацією
спілкування — комунікативними параметрами, що вимагають врахування як
лінгвістичних, так і екстралінгвальних чинників. (Контекст спілкування – середовище,
час, особливості каналу комунікації та інші умови, в яких має місце конкретне спілкування
(Ф. С. Бацевич)). Виділяють вербальний, соціальний, ситуативний, фізичний,
психологічний і інші види контексту. До ситуативних чинників відносять як фізичну
ситуацію спілкування (дебати, гра, науковий диспут і тому подібне), так і її стилістичні
характеристики: ситуації офіційного / неофіційного спілкування і ін.

3. Поняття про дискурс і текст.

Мовні одиниці повідомлення — пропозиції — об'єднуються в тексти.
Функціонуючи в реальних мовленнєвих ситуаціях, тексти утворюють дискурс — за
образним виразом Н.Д. Арутюнової, це “текст, занурений в життя”. У найбільш
загальному вигляді дискурс є «інтегральним феноменом, мисленнєвокомунікативную
діяльністю, що є сукупністю процесу і результату і що включає як екстралінгвальний, так і
власне лінгвістичний аспект; у останньому окрім тексту виділяють пресупозицію ( -
імпліцитний (неявний) компонент смислу повідомлення, який повинен бути істинним, щоб
повідомлення загалом не сприймалось як аномальне у певному контексті) і контекст
(прагматичний, соціальний, когнітивний), що обумовлюють вибір мовних засобів»
(Шевченко, Морозова 2003: 38).
Текст (від лат. textus - «ткань, сплетение, соединение») виникає і існує лише в процесі
спілкування; це мовленнєва одиниця, втілення комунікативного акту; це послідовність
вербальних знаків.
Б. Н. Головін визначає текст як словесний усний або письмовий твір, що є єдністю
деякого більш менш завершеного змісту (сенсу) і форми (мовлення), що формує і виражає
цей зміст.

4. Мовленнєва подія – мовленнєві ролі – мовленнєві цілі.

Будь-яка передача думок за допомогою слів як закінченого факту є мовленнєвою
подією. Це може бути монолог, діалог, диспут, окрема фраза або навіть вигук.

Мовленнєва подія складається з двох основних компонентів

1) мовленнєвої поведінки, в яку входять:
 власне слова (зміст мовлення);
 звучання слів (форма мовлення);
 жести і міміка;
 просторова поведінка (взаємне розташування співрозмовників).
2) мовленнєвої ситуації, яку визначають:
 соціальні чинники – відношення між учасниками мовної події – оратором і мовним
середовищем (аудиторією);
 чинники місця дії (фізичний чинник) – матеріальна обстановка (будинок, сад,
вулиця, літак і тому подібне).
Кожен учасник мовленнєвої події відіграє свою мовленнєву роль, виконує закріплену
за ним функцію в процесі спілкування. Ця роль залежить від статусу учасників спілкування,
від їх особистих взаємин, від настрою в даний момент і від повороту подій в процесі
спілкування. Мовленнєва роль є проекція соціальної ролі на мовну ситуацію плюс вплив
мовної ситуації як такий.
Будь-яка свідома дія має мету. Мова не виключення: ми завжди говоримо ради чогось.
Мета виражає усвідомлений або неусвідомлений, але не менш важливий, інтерес.
Мовленнєва мета – це результат, який ми хочемо отримати від своєї промови. Загальний
сенс всіх комунікативних актів полягає у тому, щоб після їх здійснення нам стало краще,
ніж було до цього. Якщо ми впоралися з мовленнєвою метою, наша промова – наш друг,
не впоралися – ворог.
Кожен учасник мовленнєвої події повинен чітко уявляти собі свою мовленнєву роль
і мовленнєву мету, а також мовленнєві ролі і цілі своїх співрозмовників. Необхідно знати,
що, кому і навіщо говорити, а також розуміти, хто, що і навіщо говорить нам.
Основні мовленнєві цілі зводяться до наступного:
 проінформувати; довести свою правоту (переконати);
 спонукати до дії ;
 обговорити проблему
 знайти істину;
 виразити своє розуміння і дати свою оцінку;
 доставити собі і співрозмовникові задоволення самим процесом спілкування;
 дати вихід власним емоціям;
 створити певну психологічну атмосферу.
Мовленнєві цілі словесних дій, узяті без урахування змісту останніх, називаються
загальними мовленнєвими цілями.
У комунікативному акті може бути декілька загальних цілей, але другорядні цілі
необхідно підпорядковувати головній, уміти вибудовувати їх ієрархію.
Рис. 2. Смислове поле промови.

Мовленнєва мета є не лише у оратора, але й у слухача, що називається мовленнєвим

очікуванням; це те, про що слухач бажає дізнатися від оратора, те, задля чого він,
наприклад, прийшов на лекцію, на мітинг, включив телевізор і тому подібне. Здійснювати
будь-яку мовленнєву подію варто лише у тому разі, якщо у оратора і у слухача в достатній
мірі перетинаються їх смислові поля.
Смислове поле мовленнєвої події – це її зміст, що розглядається з урахуванням його
загальної мовленнєвої мети: що і навіщо я хочу розповісти (як оратор) або почути (як
слухач). Зона пересічення смислових полів оратора і слухача визначає собою смислове
поле мовлення.
5. Функції публічних виступів.
Існує велика кількість класифікацій публічних виступів. Для практичного навчання
мистецтву публічного виступу найважливішим поділ публічних виступів на види за їх
функціями, тобто згідно з метою, яку перед собою ставить оратор у своєму виступі. Іноді
таку класифікацію називають класифікацією жанрів публічного виступу.
Виділяють чотири основні та найбільш поширені в ораторській практиці функції
(мети) публічних виступів:
1. Повідомити певну інформацію. Така промова називається інформаційною.
Інформаційний жанр використовується в науковій доповіді, повідомленні, лекції перед
студентами, у монолозі вчителя при поясненні, у розповіді про який-небудь випадок
або при описуванні якогось явища, у відповіді студента на семінарському занятті.
Інструкція, оголошення про майбутню подію також відносяться до інформаційних виступів.
2. Виконати загальноприйнятий ритуал, протокол, етикет.
У цьому випадку можна говорити про протокольно-етикетний виступ: привітання
офіційної делегації, офіційне повідомлення ювіляра, вступне слово перед якимось
офіційними заходами, виступ з оцінкою заслуг людини чи організації (похвальне слово),
промова на траурному мітингу, офіційний тост та ін.
3. Розважити зібрання. У такому випадку ми будемо мати розважальний виступ.
Такими, наприклад, можуть бути неофіційні тости, промови на банкетах, розповіді про
забавні пригоди, смішні випадки з життя тощо.
4. Переконати. Переконуюча промова покликана показати правильність позиції
оратора, закріпити чи змінити думку аудиторії з конкретного питання. Типовими
прикладами переконуючих виступів є виступи в наукових і політичних дискусіях,
передвиборчі, агітаційні, рекламні виступи.
 Цілі, які ставить перед собою оратор, можуть збігатися, у результаті чого виступи
отримують комплексний характер. Можна, наприклад, говорити про
інформаційно-етикетні, інформаційно-розважальні, інформаційно-переконуючі виступи,
можливі й інші змішані типи.

6.2. Види публічних виступів.

У риториці виділяють різні форми публічних виступів.
Доповідь – заздалегідь підготовлене розгорнуте повідомлення на конкретну тему. Її
звичайно роблять на серйозну, наукову, виробничу, політичну тему. Доповіді
заздалегідь готуються, в них підбиваються підсумки й плануються подальші завдання,
вони будуються за планом. Щоб самому підготувати доповідь, необхідно прочитати
спеціальну літературу з теми доповіді, досконало вивчити проблему. У доповіді звичайно
розглядають історію проблеми, всебічно вивчають тему, дають оцінки різним підходам та
точкам зору. За часом доповіді можуть бути від 10-15 хвилин до двох-трьох годин
(наприклад, доповіді уряду).
Повідомлення – невеликий за часом (5-10 хвилин) виступ, в якому
розглядається одне невелике питання чи проблема. Це маленька доповідь на
конкретну тему. Повідомлення обов’язково мають бути короткими, містити конкретну
фактичну інформацію, наочні приклади й вичерпно розкривати одну невелику тему.
Звичайно такого роду виступи готують різні виступаючі, щоб спільними силами
розв’язати яку-небудь велику проблему. Кожне повідомлення має бути присвячено
конкретному її аспекту. Повідомлення готуються заздалегідь, їх потрібно продумати,
прочитати літературу.
Виступ – стисле, як правило підготовлене повідомлення при обговоренні якого-
небудь наперед оголошеного питання. Виступи завжди короткі – 3-5 хвилин, тема може
бути обрана заздалегідь (у рамках обговорюваної проблеми) або сформульована в ході
обговорення проблеми (імпровізаційні виступи). Виступи, як і повідомлення, часто
плануються так, щоб вони доповнювали один одного при обговоренні проблеми, розкривали
різні сторони або точки зору на неї.
Лекція – зв’язний розгорнутий науковий або науково-популярний виклад якого-
небудь питання. Лекції використовуються в навчальній практиці – у вищих навчальних
закладах, науково-популярні лекції на ті чи інші теми читаються для широкого кола
слухачів. Усе має бути логічним, зрозумілим для слухачів, усі складні терміни та слова
мають бути поясненими. Обов’язково потрібно виділяти окремі питання (пункти). Лекції
звичайно тривають від 20-30 хвилин до півторагодинних (лекція і ВНЗ).
Бесіда – розгорнутий, підготовлений (тобто наперед продуманий оратором) діалог
зі слухачами. Може включати досить великі відрізки промови оратора (монологи), але
передбачає обов’язкові питання слухачів, аналіз і коментування їхніх відповідей. Бесіда
використовується в публічній промові, коли аудиторія невелика – не більше 30 чоловік –
і коли слухачі зацікавлені в інформації, яку їм повідомляють.

Контрольні питання
1. Поясніть поняття «мова» і «мовлення».
2. Назвіть основні компоненти мовної комунікації. Дайте їм характеристику.
3. Поясніть поняття «дискурс» і «текст».
4. Що таке мовленнєва подія? Назвіть та охарактеризуйте основні її компоненти.
5. Поясніть поняття «мовленнєва роль».
6. Користуючись схемою, прокоментуйте поняття «смислове поле промови».
7. Назвіть основні види публічних виступів за метою. Поясніть різницю між ними,
наведіть приклади.
8. Назвіть основні форми публічних виступів, чим вони відрізняються один від
одного, де використовуються?
9. Які форми публічного виступу ефективні у великій аудиторії?
 ЛЕКЦІЯ 3
ТЕОРЕТИЧНА РИТОРИКА. КЛАСИЧНИЙ РИТОРИЧНИЙ КАНОН.

1. Закони сучасної загальної риторики.

2. Інвенція. Концепція і тема промови.
3. Модель аудиторії.
4. Диспозиція як розділ науки.
5. Структура сучасної промови.

1. Закони сучасної загальної риторики.

У риториці, як і в багатьох інших, особливо гуманітарних, науках, виокремлення і
формулювання законів має абстрактний і дещо умовний характер, оскільки в реальному
житті науки її закономірності залежать одна від одної, переплітаються і переходять одна в
одну, не становлячи чітко окресленого закону.
Першим основним і найзагальнішим називають закон ступеневої послідовності. Він є
основою ідеомовленнєвого циклу, забезпечує йому системність і єдність мисленно-
мовленнєвої діяльності, спрямованої на підготовку і виголошення промов. В результаті
цього він взятий за основу визначення предмета і структури у класичній риториці. Основні
розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний
матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:
— винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);
— добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);
— втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);
— тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);
— виступ, публічне виголошення промови (акція);
— самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація).
У конкретному виконанні цих ступенів підготовки промови їх межі можуть бути нечіткими,
розмитими, «забігати» в попередні чи наступні ступені. Наприклад, працюючи на етапі
елокуції над мовною, зокрема образною, формою вираження матеріалу, оратор оглядається
на попередні етапи — інвенцію (яка ідея?, чого треба досягти?), диспозицію (чи не
порушується структура викладу предмета?) й одночасно думає про наступні етапи —
меморію (чи запам'ятаю?, чи не переплутаю?) та акцію (як звучатиме?, чи не буде ця
образність недоречною?, чи досягну нею мети?). Етапи ніби переливаються один в одний,
але в напрямку наступного ступеня.
Інвенція (лат. Inventio) або «знаходження», «винахід» — invenire quid dicere — «винайти,
що сказати». На цьому етапі, за рекомендацією риторики, відбирався матеріал для
майбутнього повідомлення. При цьому мається на увазі не «мовний матеріал» — йдаться
про предмети реальної дійсності, частину яких пропонувалося вибрати з усього наочного
різноманіття світу, а обравши, відмежувати від інших, щоб далі перейти до їх
вивчення: по-перше, по відношенню до «інших предметів» що залишився після відбору, і,
по-друге, дослідження їх сутності. Інвенція пропонувала риторові систематизувати власні
знання з приводу відібраних ним предметів, зіставити їх з наявними на даний момент
знаннями інших і визначити, які з них і в якій кількості мають бути представлені в
майбутньому повідомленні» (Клюєв, 11).
Диспозиція (лат. Dispositio) — «розміщення»- inventa disponere — «розташувати
знайдене». Другий розділ, «отримавши в своє розпорядження вже «готовий до
вживання» предмет, перетворив його на поняття і помістив у систему інших понять. Поняття
стали об'єктом логічних і аналогічних процедур. Вони визначалися ділилися, поєднувалися
між собою». (Клюєв, с. 11). Весь цей процес регулюється певними правилами,
дотримання яких дозволяє риторові уникнути логічних помилок. Крім цого, диспозиція
«пропонує моделі розташування понять в складі єдиного мовленнєвогоного цілого».
Таким чином, центральне місце в диспозиції займає поняття, «диспозиція гарантує якість
понятійного апарату ритора».
Елокуція (лат. Elocutio) — «словесне оформлення думки», «власне красномовство»
— «ornare vebris» — «прикрасити словами». Цей розділ розробив безліч прийомів (фігур
і тропів), за допомогою яких створюють смислові ефекти незвичайної сили. Якщо
диспозиція спиралася на логіку, то «елокуция відкривала перед ритором царину
паралогіки. Ті ж самі процедури, які були заборонені з точки зору логіки і вважалися
паралогічними (тобто помилковими з т.з. логіки) набували тут нового сенсу: невірне
використання логіки і перетворення їх в закони паралогики створювало ефекти незвичайної
сили». (Клюєв, 11). «Отже, тим довкола чого будувалася елокуция і що природним чином
завершувало перетворення
вихідного предмету, було слово: віднині слово починало жити самостійним життям як
один з елементів вербального світу». (Клюєв, 12).
Меморія (лат. Memorio) — «пам'ять», запам'ятовування мови. Цей розділ розробив
прийоми запам'ятовування матеріалу. «Фактично володіння меморією повинне було
забезпечити риторові постійну доступність відомостей з «банку даних, наявних у нього» і
можливість швидко і доречно скористатися будь-яким з цих відомостей». (Клюев, 13).
Акція (лат. Actio hipocrisis) — «акторського», «театрального виконання промови», її
вимовлення. Тут риторика дає поради з приводу вимовлення промови
. Зовнішньому вигляду оратора завжди приділялося велике значення, він повинен був
справляти приємне враження на публіку. Тому його промовамає бути продумана з
точки зору сили звучності, тривалості пауз, супроводження жестами.

2. Інвенція. Концепція і тема промови.

Предмет і концепція промови.
Нам необхідно виступити на зборах, нараді, мітингу. З чого почати? Жахлива практика, що
затвердилася в нашому суспільстві, свідчить: людина, що вирішила або отримала завдання
виступити, перш за все кидається читати літературу, причому перевагу віддає науково-
популярним виданням і періодиці. Потім з прочитаного відбираються найцікавіші і
найважливіші, з точки зору майбутнього оратора, уривки, і з них складається текст
передбачуваного виступу. Класичний приклад такого підходу до підготовки доповіді
видимий в романі В. Дудінцева "Белые одежды":"Василий Степанович разложил на койке и
стульях стенограмму августовской сессии и журналы со статьями академиков Лысенко и
Рядно и довольно ловко принялся монтировать общую часть. У него уже были заложены
бумажками и даже пронумерованы самые энергичные места в речах участников сессии.
"Товарищи! — написал он в начале. — Как сказал наш академик-президент Трофим
Денисович Лысенко, история биологии — это арена идеологической борьбы. Два мира, —
учит он, — это две идеологии в биологии. Столкновение материалистического и
идеалистического мировоззрения в биологической науке имело место на протяжении всей
истории. Особенно же резко эти направления определились в эпоху борьбы двух миров".
Часам к двум ночи доклад был готов."
Чим може закінчитися таке створення промови видно із того ж роману: "Ректор показался
над трибуной, разложил бумаги. "Товарищи! — глуховатым голосом начал он, глядя в
текст. — История биологии — это арена идеологической борьбы. Это слова нашего
выдающегося президента Трофима Денисовича Лысенко. Два мира — это две идеологии в
биологии. На протяжении всей истории биологической науки сталкивались на этом поле
материалистическое и идеалистическое мировоззрения…" Федор Иванович радостно
поднял брови. Похоже, что ректор составлял свой доклад таким же способом, как и они с
Цвяхом. И по тем же источникам. Василий Степанович в президиуме оторопело смотрел на
докладчика, тер затылок…"
Отже, будь-яка промова починається з винаходу змісту, інакше з інвенції.
Всім етапам підготовчої роботи до виступу мають передувати задум, ідея і створення
концепції для реалізації цієї ідеї. Важливість цього закону в тому, що він підкреслює на
початковому етапі пріоритет думки над дією, привчає мовця прораховувати свої наступні дії
і підпорядкувати їх майбутній меті — реалізації ідеї. Проте на початковому етапі до мети —
реалізації ідеї — ще далеко, тому концептуальний закон потребує створення концепції, яка б
проклала мисленно-мовленнєву «стежку» до мети.
Концепція (від лат. conceptio — сприйняття) визначається як система поглядів,
розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові наукової теорії.
Вироблення концепції є важливим етапом, який потребує усвідомленої послідовності
таких дій:
1. Обрання предмета розмови і вироблення свого бачення його. Це те, що є вибором
теми для обговорення.
2. Вибір проблеми або окремих, особливо важливих питань. На цьому етапі оратор
відходить від загальних знань про предмет і зосереджується на якійсь проблемі та
заглиблюється в неї.
3. Вивчення стану проблеми в науковій, суспільно-політичній, фаховій чи художній
літературі, ознайомлення з чужим досвідом.
4. Критичне осмислення власних напрацювань в обраній проблемі і науково-
літературних відомостей з неї. В результаті відбувається осмислення і переосмислення свого
чи чужого досвіду, свій досвід збагачується чужим, обираються вихідні (методологічні)
позиції, формуються теоретичні (якщо є потреба) або загальні положення змісту, концепти.
Це означає, що концепція виступу чи дослідження вже є.
Проте концепцію ще треба реалізувати, втілити у матеріал, висвітлити, з нею ще треба
дійти до мети. Для цього потрібно врахувати й інші закони.

3. Моделювання аудиторії.
Закон моделювання аудиторії потребує від оратора вивчення соціально-
демографічних, суспільно-психологічних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з
метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу.
До соціально-демографічних ознак належать: стать, вік, громадянство, національність,
освіта, професія, склад родини, зайнятість (працюючі, безробітні), належність до соціальних
верств (селяни, міщани, інтелігенція, переселенці, біженці тощо). Це, так би мовити, видимі
соціальні ознаки людини, які ще називають анкетними. Вони дають загальне зовнішнє
уявлення про людину, яким має керуватися оратор, але їх недостатньо для того, щоб бути
певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і мети досягне, бо вони не розкривають
внутрішній світ людей.
Проаналізувавши соціально-демографічні ознаки, оратор має звернутися до
суспільно-психологічних, а потім до індивідуально-особистісних.
До суспільно-психологічних ознак належать такі, що зумовлюються переважно
соціально-демографічними, але не охоплюють усіх слухачів, а характеризують групи або й
окремих суб'єктів. Це такі ознаки, як потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і
предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться.
Потреби є дуже важливим поняттям у психології людини, бо вони визначають її
життєві вибори і мотиви поведінки. Потреби бувають неусвідомлені й усвідомлені. До
усвідомлених потреб належать особисті, професійні і громадські, в тому числі й
громадянські.
Особисті потреби спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для
задоволення власних інтересів, як кажуть, замикають інформацію тільки на ній.
 Професійні потреби спонукають людину шукати й отримувати знання для того, щоб
збагатити власний професійний досвід і в такий спосіб задовольнити особисті фахові
потреби.
Моделювання аудиторії означає, що промовець має добре знати слухачів (бажано всі їх
ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з ними, передбачати, де і коли можуть виникнути
непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності
мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та
морально-етичними, потреби слухачів усвідомлювалися як професійні і громадські,
байдужість змінилася конструктивністю тощо.

4. Диспозиція як розділ науки.

З усього продуманого і вимріяного в етапі інвенції мовець повинен на етапі диспозиції
відібрати найсуттєвіше і подумати, як його доцільно розташувати, щоб одержати очікуваний
результат, тобто перетворити ідею в план і відчути те, що він буде повідомляти, як процес.
Звідси випливає, що треба зробити чітке членування повідомлюваного і забезпечити
внутрішній зв'язок між частинами, щоб промова «не розсипалася», була цілісною і
результативною. В процесі тривалої риторичної практики виробилась універсальна
композиційна схема промови, а пізніше і будь-якого виступу і цілісного тексту: вступ,
основна частина і висновки.
Основна частина диспозиції . Основна частина диспозиції складається з двох частин
(планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина — виклад —
справляє враження об'єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина —
аргументація — суб'єктивована ( так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). В
живих промовах і писемних текстах інших сфер діяльності такого чіткого фізичного
розмежування (ось виклад, а ось — аргументація) може й не бути, бо первісно лінійні
відношення між цими частинами поступово ускладнювалися, взаємопроникали одне в одне
і спочатку могли називатися аргументами, а потім тезою. Проте це не означає, що в
композиції теми і її мовному вираженні не повинно бути чіткого розуміння опозиційності
предмета розмови і його доказовості.

5. Структура публічного виступу

Структура – це складові частини виступу їхнє розташування відносно один одного.
Публічний виступ обов’язково повинен мати продуману структуру, у ньому
повинна бути чітко визначена послідовність його складових частин. Дотримання цієї вимоги
потрібне як для слухачів, так і для самого оратора. Оратор повинен плавно переходити
від теми до теми, щоб слухачам було зручно сприймати інформацію, розчленовану на
логічно правильно побудовані складові частини.
Практично всі публічні виступи, як правило, будуються за традиційною
трьохчленною композицією: вступ, основна частина, висновки. Саме такої традиційної
композиційної послідовності очікує від оратора аудиторія.
У вступі звичайно ставиться проблема, в основній пояснюється головна думка,
наводяться аргументи та докази, у завершенні підбивається підсумок, повторюється
головна думка та міститься заклик до аудиторії про підтримку того незаперечного, про що
йшлося в доповіді.
Позначення структурних частин виступу. Структурні частини виступу необхідно
позначати особливими словами (прикладами таких словесних форм виділення окремих
логічних частин промови можуть бути словосполучення: почнемо з..., тепер поговоримо
про..., і нарешті, про..., тепер перейдемо до..., на завершення слід зазначити, що... та
інші; аналогічно можна використовувати: по-перше..., по-друге..., по-третє...). Окрім
того їх можна позначати паузами або зниженням тону.
Дослідження показали, що слухачі добре сприймають оратора, коли він говорить:
«по-перше..., по-друге...» і т.д. Але, тут слід зазначити, що більше трьох пунктів, доводів чи
прикладів для слухачів звичайно «багато». Краще за все мати три частини, розглядати три
питання наводити три аргументи тощо.
 Місце важливої інформації. Великого значення має подача найбільш важливої,
суттєвої інформації. В якому місті виступу її подавати? Наприкінці XIX століття
психолог Герман Еббінгауз встановив закон краю: найкраще запам’ятовується
інформація на початку та на кінці. Враховуючи цей закон, для побудови публічної промови
можна застосовувати рамкову конструкцію: метою нашого виступу є показ того, що ...,
таким чином, ми з’ясували, що... .
Види планів виступу. Наведемо декілька можливих планів виступів:
 1.Викладення фактів. 2. Міркування, що витікають з них. 3. Заклик до дії.
 1. Продемонструвати щось негативне. 2. Показати, яким чином можна
виправити ситуацію. 3. Заклик до співпраці.
 1. Існує ситуація, яку потрібно виправити. 2. Нам для цього потрібно ... . 3.
Ви повинні допомогти реалізувати цей план тому, що... .
 1. Постановка проблеми. 2. Пропонується, яким чином можна її вирішити. 3.
Звертання до аудиторії із пропозицією висловити свої міркування з цього
приводу.
 Дається опис випадку. 2. Висновок, який й витікає з цього випадку. 3. Що
потрібно робити.
З чого починати виступ. Виступ повинен захопити увагу слухачів. Існує ціла
низка прийомів, як захопити увагу аудиторії ще на початку виступу:
 Звертання до події, часу, місця.
Можна почати з того місця, де ви знаходитесь, як радить П. Сопер. Наприклад,
ми зібрались сьогодні в аудиторії, в якій... Ось висить портрет Т. Шевченка ... Сьогодні
річниця... Два місяці тому я виступав у цій же аудиторії, і тоді... . Я гадаю, усі вчора
дивились новини по телевізору й знають, що... . Сьогодні вранці в останніх новинах
повідомили... і т.д. і т.п. Цей прийом абсолютно простий і одночасно ефективний для
збудження уваги у слухачів.
 Збудження цікавості.
Почніть із незвичного факту, який показує слухачам, що вони ще не все знають.
Наприклад: «А чи знаєте ви, що рабство існувало в 17 країнах світу?» – «Як? В яких?»
Пообіцяйте розповісти про чужі землі та народи, таємничі пригоди, дива минулого і
сьогодення» (П. Сопер).
 Звертання до боротьби, конфлікту, протиріччя між людьми,різниці у поглядах.
Дейлу Карнегі, у зв’язку із цим, належить чудовий вислів, який повинен
пам’ятати кожний оратор: «Світ любить слухати про боротьбу. Коли герої в кіно
починають обійматись, усі шукають пальта та капелюхи». П. Сопер пропонує оратору
відшукати в темі те, що пов’язано із зіткненням: «шукайте конфлікт: зіткнення та
боротьба викликають мимовільний інтерес»; достатньо оратору сказати: «Зимою 1930
року, у бурхливу ніч, коли вантажне судно наближалося до узбережжя...» – й аудиторія
одразу стрепенеться». Ще приклади такого початку: «Чому одні люди нахвалитися не
можуть телебаченням, а інші лають його останніми словами? Спробуємо розібратись».
Або: «Мабуть, усі бачили, як водії маршрутних таксі виганяють із своїх машин літніх
людей – не хочуть везти їх безкоштовно. Чи правильно це?». Ще приклад: «Чому
батьки завжди невдоволені своїми дітьми?», «Чому діти завжди вважають, що старше
покоління їх не розуміє?»
 Демонстрація якої-небудь речі.
Можна почати так: «Ось у мене в руках книга. Чудова обкладинка, гарний папір,
прекрасне видання. Вона приваблює тих, хто бере її в руки...» Разом із тим в ній немає й
слова правди
 Розповідь про себе, свій особистий досвід, випадок із життя, про прочитане.
Можна почати так: «Якось мені довелось бути свідком цікавої суперечки...», «Нещодавно я
прочитав...», «Одного разу зі мною трапився такий випадок...» і т.д.
 Цитування знайомого.
Наведіть вдалий вислів вашого гарного знайомого, друга, приятеля.
 Цитування, згадування думки відомої людини. Наприклад:
 «Великий англійський письменник Бернард Шоу якось сказав...», «Кажуть, що Петро
I казав своїм однодумцям...» і т.д. Зручність такого початку полягає в тому, що афоризм
або крилату фразу легко наперед підготувати, а її якість і зміст забезпечать увагу до ваших
наступних слів.
 Історичний епізод.
Почати можна так: «У XVIII столітті при французькому дворі був звичай...», «Розповім
вам про один цікавий випадок, описаний нашими істориками на початку XIX
століття...», «Ми всі досить погано знаємо минуле, й тому уроки минулого нас мало
чому вчать. Разом із тим, ми можемо багато корисного запозичити навіть з життя
стародавніх народів. Чи знаєте ви, що вже у стародавніх римлян було прийнято...» і
т.д.
 Посилання на загальновідомий факт чи загальновідоме джерело
інформації. Наприклад: «Учора в «Сегодня» була надрукована невеличка інформація
про...», «Сьогодні вранці в новинах я почув цікаве повідомлення...» і т.д. Цей прийом є
досить надійним засобом привернути увагу, тому що серед слухачів, як правило, є люди,
які слухали, дивились чи читали те, про що оратор збирається розповісти, й це одразу
ставить їх у позицію «разом з оратором»; такі люди звичайно говорять тим, хто сидить
поруч: «Так, я бачив (читав, слухав) теж...» – і таким чином мобілізують решту слухачів
уважно слухати.
 Риторичне питання.
Якщо риторичне питання (питання, що не потребує відповіді) ставиться емоційно, а
після нього йде пауза, то оратор у більшості випадків притягує до себе увагу аудиторії.
Наприклад: «Чи потрібна нам приватна власність?», «Чи має бути освіта безкоштовною?»
 Посилання на свій емоційний стан: «Сьогодні я дуже хвилююсь,
виступаючи перед вами...»

Контрольні питання
1. Назвіть основні закони риторики.
2. Назвіть та охарактеризуйте етапи класичного риторичного канону.
3. Що таке концепція промови? Проілюструйте відповідь прикладами.
4. Що таке закон моделювання аудиторії?
5. Що таке структура виступу?
6. Що таке традиційна композиція виступу?
7. Чому слухачі повинні відчувати структуру виступу оратора?
8. Про що оратор має говорити в кожній з традиційних частин виступу?
9. Як чином краще подавати важливу інформацію? В яких елементах виступу вона повинна
міститись?
10. Яким чином позначають у виступі перехід від однієї частини виступу до іншої?
11. Назвіть можливі варіанту початку виступу.

ЛЕКЦІЯ 4
ТЕМА: РИТОРИЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ
1. Визначення аргументації.
2. Співвідношення доказу і навіювання.
3. Логічні компоненти доказу.
4. Типи логічних аргументів.
5. Психологічний бік переконуючого мовлення. Цінності і топос.
6. Ілюстративні аргументи.

1. Визначення аргументації.
Аргументація є невід’ємною частиною людської комунікації. Феномен аргументації
досліджувався з різних точок зору, що знаходить відображення в розмаїтті її визначень. У
сучасній науковій парадигмі існує кілька підходів, які відіграли значну роль у формуванні
основних ідей теорії аргументації.
В межах кожної парадигми припускається своє визначення, та жодне з них не може
претендувати на визнання найбільш повним. У кожному з них висвічується лише одна зі
сторін цього складного феномену і всі визначення лише доповнюють одно одне, а їх
сукупність допомагає чіткіше уявити сутність та значення аргументації.
Суто логічний погляд на проблему аргументації представлений, наприклад, такою
думкою: «Якщо процес аргументації в його абстрактній чистоті є єдністю логічних і
позалогічних компонентів, спрямованих на єдину мету, — формування у адресата певних
переконань, то до нього зазвичай звертаються в тих випадках, коли логічні компоненти для
адресата виявляються недостатньо переконливими і внаслідок цього доказ не досягають
мети. Тоді поза логічні компоненти виконують функцію посилення доказу і забезпечення
запланованого ефекту. Проте коли логічні компоненти самі по собі є достатніми, то потреба
у будь-яких позалогічних елементах відпадає».
Така позиція характерна і для інших робіт фахівців з логіки, які вважають
аргументацію предметом суто логічним, потрібним лише у тому випадку, коли аудиторія
відразу не сприймає пред'явлений доказ і потрібні додаткові аргументи, які все одно повинні
залишитися в строго раціональних рамках.
Протилежну позицію займають представники неориторики, в працях яких аргументація
рішуче оголошується прерогативою риторики, і які вважають аргументацію однієї з
можливостей мовленнєвого впливу на свідомість людини.
Розмежування логічного і риторичного в аргументації має позитивне значення для обох
наук. Як відправний пункт такого розмежування розглянемо точку зору В.Ф. Беркова: «Будь-
яка аргументація має два аспекти — логічний і комунікативний. У логічному плані
аргументація виступає як процедура пошуку і пред'явлення для певного положення (тези),
що виражає певну точку зору, опори в інших положеннях (підставах, аргументах,
аргументах). У комунікативному плані аргументація — це процес передачі, тлумачення і
навіювання реципієнтові інформації, зафіксованої в тезі мовця. Кінцева мета цього процесу
— формування цього переконання. Аргументація досягає цієї мети лише в тому випадку,
якщо адресат: а) сприйняв, б) зрозумів і в) прийняв тезу адресата. Відповідно до цих двох
аспектів виділяються функції аргументації: пізнавальна і комунікативна» [Берков, 212–213].
У лінгвістиці утвердилося визначення за А.Д. Беловою, де аргументація є
комунікативною діяльністю суб’єкта в триєдності вербального, невербального та
екстралінгвального, метою якого є переконання адресата шляхом обґрунтування у
правильності своєї позиції.

2. Співвідношення доказу і навіювання.

Доказ — поняття переважно логічне. Це сукупність логічних прийомів обгрунтування
істинності якої-небудь думки за допомогою інших дійсних і пов'язаних з ним думок.
Завдання доказу — знищення будь-яких сумнівів у правильності висунутої тези. При
побудові доказу оратор використовує раціональні (логічні) аргументи: наукові теорії і
гіпотези, факти, статистику. Всі ці аргументи повинні витримувати перевірку на істинність і
спиратися на знання.
Навіювання — поняття переважно психологічне. Це нав'язування готової думки адресатові
шляхом впливу на підсвідомість. Завдання навіювання — створити у адресата відчуття
добровільності сприйняття чужої думки, його актуальності, привабливості. При навіюванні
оратор використовує емоційні (риторичні) аргументи: психологічні, образні, посилання на
авторитети і т. п. Ці аргументи вибудовуються на оцінках і нормах, мають здаватися
правдоподібними, спиратися на думки і звертатися до особи.
На думку Аристотеля, доказ спирається на істину, а навіювання — на думку, на те, що
здається аудиторії правдоподібним. Таким чином, дійсні твердження — ті, які відповідають
об'єктивній дійсності, а правдоподібні — ті, які сприймаються як достеменні, тобто яким
вірить аудиторія. Ці поняття можуть збігатися, а можуть і не збігатися. Так, аргумент "тому
що Земля обертається довкола Сонця" є достеменним і здається досить правдоподібним
сучасному слухачеві, але в давнину (тому ж Арістотелю) представлявся абсолютно
неправдоподібним, хоча і був так само достеменний, як і зараз.

3. Логічні компоненти доказу.

Хоча, як вже говорилося, для аргументації доказ не має вирішального значення і
важливішою є внутрішня (діалектична) логіка побудови промови, проте є сенс детально
познайомитися з формально-логічною схемою доказу і методами її використання в риториці.
Доказ — це спосіб побудови впливаючого мовлення на основі використання
раціональних (логічних) аргументів. З яких же елементів складається доказ? Логіка вказує на
тезу, аргументи і демонстрацію зв'язку аргументів з тезою.
Теза – це головна думка (тексту або виступу), виражена словами, це головне
твердження оратора, що він намагається обґрунтувати або довести.
Аргументи – це докази, що наводять на підтримку тези. Аргументи – це факти,
приклади, твердження, пояснення, словом, усе, що може підтвердити нашу тезу.
Від тези до аргументу можна поставити запитання «чому?», а аргументи
відповідають: «тому, що».
Наприклад:
«Телевізор дивитися корисно» – теза нашого виступу. Чому?
Аргументи – тому, що:
1. По телевізорі ми довідуємося про новини.
2. По телевізору повідомляють прогноз погоди. 3. По телевізору ми дивимося навчальні
передачі.
4. По телевізору показують цікаві фільми й т.д.
Аргументи, які наводить оратор, бувають двох типів: аргументи «за» (за свою тезу)
і аргументи «проти» (проти чужої тези). Ваші аргументи «за» повинні бути:
– правдивими, опиратися на авторитетні джерела;
– доступними, простими й зрозумілими;
– максимально близькими до думки більшості аудиторії;
– відбивати об'єктивну реальність, відповідати здоровому глузду.
Аргументи «проти» повинні переконати аудиторію в тім, що аргументи, які
наводять на підтримку критикованої вами тези, слабкі, не витримують критики.
Важливе правило аргументації: аргументи треба приводити в системі. Це значить, що
треба продумати, з яких аргументів почати, а якими закінчити.
Вимоги до логічних аргументів:
1. Аргументи мають бути достеменними. Лише з дійсних посилань, як відомо,
витікає дійсне слідство. Порушення цього правила наводить до таких помилок в доказі: От
як ця помилка виглядає промові: Ми не можемо дозволити управляти планетою Земля
любителям пепсі-коли і жуйки. Там немає мізків. Там все залито пепсі-колою і щелепи
пережовують лише жуйку. Немає жодної культури. Немає! Ви коли-небудь чули
американську музику? Де у американців Чайковський, або Достоєвський? Немає нічого!
Абсолютно! Є Шварценегер. Ось, потрясти м'язами. Накачав на пігулках свою шкіру,
наростив і показує це. І той не є американцем. Той теж емігрував зі своєї країни. І аби
заробити, ось, заробляє тілом. Мізки там чужі завжди. Лише тілом заробляють.
Показати! Ковбої, ну грубі люди. На коні пострибав, вистрілив, випив віскі, знову прибіг,
спалив, убив. Вся культура Америки була на цьому. Насильство, насильство, обман і ще раз
насильство. (С. Жіріновський).
Тут думка про те, що американський народ не може претендувати на провідне
положення в світі обгрунтовується аргументом: "тому що у них немає своєї культури", що
набуває утрируваної, збоченої форми і що супроводиться іншими софізмами. Такий софізм
міг з'явитися лише з розрахунку на неписьменність наших громадян, не знайомих з іменами
Дж. Гершвіна, Э. Хемінгуея, Дж. Лондона, Біля. Уїтмена, Дж. Стейнбека, Т. Уайдлера і т. д.
2. Аргументи мають бути достатніми підставами для тези, тобто, автор зобов'язаний
наводити такі аргументи, які підтверджують тезу, що захищається. Ця вимога стосується як
якості, так і кількості аргументів. З одного боку, аргументів повинно бути вистачає для
аргументації, але з іншого боку, зайві аргументи утрудняють сприйняття доказу і, отже,
завдають шкоди промові.
3. Аргументи мають бути думками, істинність яких доведена самостійно,
незалежно від тези, т. е. вони не можуть витікати з тези, а мають бути виведені з інших
думок, істинність яких для аудиторії очевидна. Порушення цього правила наводить до
помилок. Наприклад: Бог існує, тому що так говориться в Біблії, а Біблія є словом божим.
4. Аргументи не повинні перечити один одному і тезі. Не повинно міститися
протиріччя і у формулюванні самого аргументу. Пор., наприклад, як в прилюдному виступі
обгрунтовується думка про те, що американський народ не гідний пошани: Від Японії до
Панами — всю планету охопили ці зухвалі люди, які втекли зі своїх країн 200 років тому. Ось
сьогодні хто з Росії біжить? Шахраї, авантюристи. Ось також вони бігли і 200 років тому
з Європи до Америки. Від правосуддя бігли. Тобто там зібралися 200 років тому кримінальні
елементи. І створили нову державу. Звичайно, нове покоління американців — це вже не карні
злочинці, але їх дідусі були злочинцями, їм нічим хвалитися. І сьогодні вони проводять цю ж
лінію. Скрізь солдати, скрізь вбивства і насильства. «.» А в ситуації війни, природно, кращі
уми, інтелігенція виїжджає, і знову до Америки їдуть. І сьогодні всі комп'ютерні центри
Америки, всі учені, що займаються обчислювальною технікою, це колишні громадяни
Радянського Союзу. Тут, звідси брежнєвські, горбачовські, єльцинські, зюганівські режими
вигнали їх туди, тому що вони закривали країну, тому що у них була лише одна демократія,
лише одна модель. Це, звичайно, сприяло виїзду з Росії величезної кількості людей. Після 17-
го року з колишньої Російської імперії і колишнього Радянського Союзу в 20 столітті нашу
територію покинуло 40 мільйонів кращих умів. І більшість з них осіла в Європі і Америці. І
все, чого досягли Америка і Європа — це мізки наших людей. (С. Жіріновський). Так хто ж
втікає з Росії: карні злочинці чи кращі уми? І чи можна на підставі сказаного зробити
висновок, що Америка винна в тому, що з Росії виїжджають учені?

4. Типи логічних аргументів.

1. Факти — це пропозиції, що фіксують емпіричне знання. Наприклад, твердження "Іванов
завдав збитку нашому підприємству" може бути доведено фактом розкрадання ним
матеріальних цінностей. А твердження "Хімічний завод забруднює атмосферу"
підтверджується фактом наявності в його викидах недопустимої кількості шкідливих
речовин. Факти можуть служити найнадійнішим аргументом доказу, якщо вони правильно
підібрані і об'єктивно відображають картину події. Пор.: "Оскільки встановлено, що
температура повітря на Венері більше 300 градусів, можна стверджувати, що життя у
відомих нам формах там неможливе." Факти існують незалежно від того, що ми про них
думаємо, якими властивостями особи ми володіємо, в якому психічному стані знаходимося у
момент їх сприйняття. Проте з цього зовсім не витікає, що міркування, побудоване на основі
фактів завжди об'єктивне, навіть якщо факти повідомляються абсолютно правильні. в
реальній практиці факт зазвичай важко буває відокремити від думки, оскільки факти завжди
пропонуються аудиторії вже обробленими в чиїйсь оцінці.
Наприклад: команда нашого університету зайняла на змаганнях по волейболу п'яте місце.
Сам по собі цей факт нічого не означає, він лише описує стан речей. Якщо включити його в
систему аргументації, то з його допомогою можна довести абсолютно протилежні думки.
"Наша команда перший раз брала участь в таких змаганнях і відразу зуміла завоювати
почесне п'яте місце, що говорить про поліпшення фізкультурної роботи в університеті".
Або навпаки: "Якщо торік наша команда була чемпіоном, то цього року скотилася на п'яте
місце, що говорить про погану фізкультурну роботу в нашому університеті ".
Таким чином, хоча факти і є раціональними аргументами, часто вони використовуються для
побудови суто емоційної аргументації і служать для навіювання певних ідей.
2. Статистика — кількісні показники розвитку виробництва і суспільства, їх
співвідношення і зміна — знаходиться в нерозривному зв'язку з якісним вмістом об'єкту. І
хоча статистика — це всього лише "особливо організовані факти", правила її використання
мають бути обумовлені особливо. Наприклад: «Декілька слів про підсумки минулого року.
Сукупна рентабельність сільськогосподарського виробництва склала 37 %, виробництва
зерна — 158 %, м'яса — 26 % і молока — 56 %.»
До цього оратора можна пред'явити відразу три претензії. По-перше, в його промові
надто багато цифр, слухачі не зможуть запам'ятати таку кількість статистичних даних. По-
друге, всі цифри мають значення лише в порівнянні. Будучи виголошеними ізольовано, вони
повисають в повітрі і втрачають всякий сенс. Для переважної більшості депутатів З'їзду
цифра "рентабельність виробництва м'яса 26 %" не означає абсолютно нічого, оскільки не
ясно, чи виросла ця рентабельність в порівнянні з минулим роком або. По-третє, в усному
мовленні можна користуватися лише цілими цифрами.
3. Посилання на закони, документи, постанови і інші нормативні акти, обов'язкові
для виконання. Логіка неохоче визнає цей тип аргументів, вважаючи його нормативно-
оцінним. Дійсно, довести математичну теорему неможливо з посиланням на нормативний
документ. Проте в суспільній практиці такий доказ є об'єктивним.
5. Психологічний бік переконуючого мовлення. Цінності і топос.
Психологічна сторона переконливої промови — найбільш важлива частина риторичної
аргументації. Як уже було сказано, засоби психологічного впливу на аудиторію називаються
навіюванням. Принципова необхідність елементів навіювання в прилюдній промові
визнається практично всіма напрямами і школами риторики. Взаєморозуміння з аудиторією
починається із зовнішніх проявів риторичного спілкування. Основний тягар встановлення
взаєморозуміння лягає, звичайно, на аргументацію, де оратор зобов'язаний з повагою
відноситися до цінностей аудиторії, використовувати їх у своєму мовленні. Тому далі
необхідно встановити співвідношення понять «цінності» і «топос».
Цінності — поняття філософське, аксіологічне. Цінності — це об'єкти, явища, їх
властивості, абстрактні ідеї, що втілюють в собі суспільні ідеали.
Топоси — це засіб формування стосунків між людьми за допомогою мови, це категорія
риторична. Топоси, як правило, будуються на підставі цінностей, що є близькими для певної
аудиторії, відбираються відповідно до теми і завдання промови. Що ж є цінністю для
людини? Будь-яке явище в життя людини або суспільства, якщо воно набуває деякого
значення для суспільства з точки зору доцільності і корисності для життєдіяльності людини,
стає цінністю.
Залежно від важливості теми і міри знайомства оратора з аудиторією пошуки топосів
можуть відбуватися у декількох напрямах. Оратор використовує:
1. Універсальні цінності. На їх основі створюються топоси, загальні для людей
багатьох країн. У цьому сенсі інколи використовується термін "загальнолюдські цінності".
Правда, цей термін має той недолік, що дає можливість передбачити їх загальну і
необмежену поширеність. Моральні і політичні ціннісні орієнтири середньовічних лицарів
або естетичні цінності сучасних жителів Центральної Африки можуть істотно відрізнятися
від відповідних ціннісних орієнтирів сучасних жителів Європи.
Ми просто вважатимемо універсальними ті цінності, які поширені серед більшості
сучасних жителів Європи і Америки. Топоси, створені на їх основі, піднімають питання
недоторканості життя людини, економічного добробуту, гідності і захищеності громадян,
істини і справедливості, інтелектуального голоду і т. д. Апелювати до цих цінностей можна
в будь-якій, навіть абсолютно не знайомій аудиторії. В той же час ефект дії таких топосов
може виявитися вельми невисоким, оскільки такі глобальні проблеми не завжди знаходять
живий відгук в душі конкретної людини, особливо якщо не додана наочна форма. Тому
топоси, побудовані з використанням універсальних цінностей, зазвичай вживаються разом з
топосами нижчих рівнів, що умножає ефективність їх впливу.
2. Державні цінності. На їх основі створюються топоси, об'єднуючі людей як
представників певної культурної спільності. Це питання релігії; національна честь і гідність;
звичаї, традиції, норми поведінки; цінності, закладені в людині культурною спільністю нації
(історія народу, національне мистецтво і наука і т. д.). Кожен народ зазвичай має систему
державних цінностей, те, що здається значимим більшості представників даної країни.
Ідеологія держави якраз і покликана розробляти і укріплювати цю систему. У нашій країні 70
років панували топоси соціалістичної орієнтації: комунізм, пролетарський інтернаціоналізм,
колективізм, солідарність з борцями за свободу в інших країнах і т. п. Перебудова вщент
зруйнувала стару систему, але нічого не створила натомість. Навіть такі безперечні і визнані
у всіх цивілізованих країнах цінності, як патріотизм, пошана до прапора і герба країни і
інших атрибутів держави, гордість національною історією і культурою і т. п., не є повною
мірою цінностями для України. Патріотизм набуває забарвлення фашизму, атрибути держави
не визнаються прибічниками відродження СРСР і т. д. Адже відомо, що суспільство може
розвиватися і вважатися стабільним лише тоді, коли у нього є стала система державних
цінностей. Тому ясно, що доки така система у нас не буде створена, в суспільному житті не
можуть настати світ і згода.
3. Групові цінності. На їх основі будуються топоси, що використовуються в
дрібніших, ніж вся нація, групах населення: партійні, регіональні, професійні, вікові і т. д.
Це найперспективніша для оратора категорія топосов, оскільки саме ці цінності, як правило,
формують політичні і суспільні погляди людей, характеризують їх як представників або
прибічників тих або інших партій і рухів. Оратор зобов'язаний подумати про цю групу у
виступі на будь-яку тему. Так, звертаючись до демонстрації людей літнього віку під
червоними прапорами, краще відмовитися від категоричного засудження злочинів Сталіна, а
виступаючи перед зборами студентів, краще утриматися від однозначного твердження про
те, що нинішня молодь гірше колишньою. З іншого боку, вдале створення топосів на основі
цінностей цієї групи може дати найбільш відчутні результати. Особливо часто користуються
такими топосами кандидати в депутати в своїх передвиборних мовах, проте вживають їх
украй невміло. Так, передвиборні програми і виступи виявляються переобтяженими одними і
тими ж обіцянками підвищити пенсії і стипендії, боротися із злочинністю, зменшити
безробіття, оживити промисловість, поліпшити медичне обслуговування і т. п., причому
дороги і засоби досягнення цих цілей зазвичай не вказуються. Ці і подібні обіцянки кочують
з програми в програму, зустрічаються у кандидатів з самими різними політичними
поглядами, виглядають як шаблони і не сприймаються серйозно, а отже, і не стають
топосами.
 4. Індивідуальні цінності. На їх основі створюються топоси, призначені для
конкретної людини або декількох людей, з якими той, що говорить особисто знайомий і тому
знає про їх смаки, пристрасті, настрої і т. д. Тут можуть бути виділені емоційні і кінцеві
цінності. Під емоційними цінностями розуміються пристрасті і захоплення (любов до тварин,
захопленість комп'ютерами), під кінцевими цінностями — ті цілі, які людина хотіла б
досягти в житті (бажання стати чемпіоном, прагнення отримати певну професію).
Створювати такі топоси найважче, але вони зазвичай бувають найефективнішими,
оскільки в цьому випадку більш всього зачіпаються особисті інтереси людини. Зрозуміло,
врахувати і описати всі подібні інтереси риторика не може, і в цьому немає необхідності.
6. Ілюстративні аргументи.
Ілюстративний тип. Теза по можливості має бути підкріплений прикладами, які
зроблять мову оратора яскравішою і виразнішою, підтримають інтерес слухачів. На відміну
від факту — самодостатньої події, приклад — це лише одне з ряду подій, будь-яке з яких в
рівній мірі підтверджує висловлену думку. Факт — це твердження, що узагальнений-
об'єктивувалося, тоді як приклад має наочну описову форму. Розрізняють приклади
конкретні і вигадані. Конкретний приклад береться з життя, розповідає про випадок, що
дійсно мав місце. Наприклад: "Раніше бабусі говорили внучкам: "Бігай під дощиком, кіски
швидше виростуть". А тепер без парасольки можна побажати вийти лише ворогові
своєму: відомо багато випадків захворювань після такого купання. А недавно мій сусід
Петро облисів після прогулянки під дощем — і це теж не одиничний випадок."
Вигаданий приклад розповідає про те, що могло б бути за певних умов. Це картина, яку
змальовює оратор, аби переконати слухачів в позитивних або негативних наслідках певних
дій: "Узяв я, наприклад, кредит. Побудував за його рахунок цех, завод, що завгодно. Чиє це?
Лише моє. Узяв в оренду трактор на п'ять років. Він служить 7 років. Два роки він
абсолютно мій. Я хочу підкреслити ось цю ідею створення одночасно на кожному
державному підприємстві власності кооперативної." (П.Г. Буніч) (Тобто, якщо я побудую
цех, то він буде лише мій).
2. Образні аргументи є специфічно риторичними і одним з найсильніших типів
емоційних аргументів. Образні аргументи найчастіше набувають форми порівняння або
метафори, які мають пряме відношення до аргументації, оскільки виступають засобом
вираження аналогії. Розрізняють аналогію буквальну і фігуральну. За допомогою
буквальної аналогії порівнюються предмети, що можуть бути порівнянні засвоїми
характеристиками. Фігуральна аналогія побудована на порівнянні абсолютно не схожих
предметів, між якими убачається чисто символічний зв'язок. Така аналогія не може служити
логічним доказом, вона лише активізує увагу слухачів. У Плутарха, наприклад, є розповідь
про римлянина, який вирішив розвестися з дружиною. Друзі засуджують його за це і
твердять: "То хіба вона не цнотлива? Або не гарна собою? Або вона безплідна?" На це
римлянин відповідав, виставивши ногу, взуту в черевик: "То хіба він не хороший? Або він
стоптаний? Але хто з вас знає, де він тисне мені ногу?" Дружина і черевик абсолютно не
схожі, проте вони однаково псують життя людині, що і дає можливість для побудови
аналогії. Дружина і черевик тут виявляються членами аналогії, а то, що їх об'єднує (отруєння
життя) — терміном аналогії. Фігуральна аналогія — це власне риторичний прийом, що має
на меті дія на емоційну сферу людини.
3. Посилання на авторитет. Дуже частим риторичним аргументом є звернення до
думки авторитетної особи. При цьому той, що говорить як би вводить в дискусію ще один
голос, ще одного незримого учасника, який стає гарантом правильності тези, що
захищається. Логіка визнає цього типа аргументів, але вважає його вельми слабким, оскільки
з його допомогою важко довести істинність тези. У риториці, навпаки, цей тип аргументу
незамінний.
 Контрольні запитання
1. Назвіть основні підходи до вивчення аргументації.
2. Охарактеризуйте особливості риторичної аргументації.
3. Поясніть функції доказу та навіювання у риторичній аргументації.
4. Охарактеризуйте логічний бік риторичного мовлення.
5. Що таке теза? Наведіть приклади тез.
5. Що таке аргументи? Наведіть аргументи до якої-небудь тези.
6. Поясніть, що значить «привести аргументи в систему».
7. Що таке переконливий аргумент? Від чого залежить сила (переконливість)
аргументу?
8. Назвіть оптимальне число аргументів у переконуючому виступ.
9. Назвіть та проілюструйте прикладами типи логічних аргументів.
10. Прокоментуйте психологічний бік переконуючого мовлення. Наведіть приклади
ціннісних аргументів.

ЛЕКЦІЯ 5
ТЕМА: СТИЛІСТИЧНІ РЕСУРИ ПЕРЕКОНУЮЧОГО МОВЛЕННЯ:
ТРОПИ, ФІГУРИ ТА РИТОРИЧНІ ПРИЙОМИ
План лекції
1. Риторичні тропи та фігури.
2. Тропіка.

1. Риторичні тропи та фігури.

У сучасній риториці розділ елокуції складається з двох частин: вчення про стилі і
вчення про фігури як про принципи і засоби фігурального вираження думки у мові. В
цьому розумінні вчення про фігури включає тропіку як вчення про фігури слова і власне
фігури як побудови, що виражають фігуральність думки. Таке розуміння фігур (тропи і
фігури мови) представлене майже в усіх сучасних лінгвістичних і літературознавчих
стилістиках та практичних риториках.
Дещо відмінним від традиційного є трактування фігуральності і дії основних тропів —
метафори, метонімії, синекдохи, гіперболи та інших — в теорії фігур, яку розробила і
висвітлила у праці «Загальна риторика» «Група мю» (від першої літери грецького слова
metafora — переміщення, віддалення) бельгійських вчених Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Ж.-М.
Клінкенберг, Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трітон.
Виходячи з традиційно усталеного визначення стилю як мовного відхилення від
звичайного практичного вираження думки, вони вибудовують конструкцію ніби двох
рівнів мови. Якщо є відхилення, то має бути норма, від якої щось відхиляється. Цю норму
можна вважати точкою відліку для відхилення. Якщо відхилення породжують якусь
експресію волі, інтелекту, емоцій і вона може викликати естетичне задоволення,
створювати ефект, то виходить, що норма має бути нейтральним дискурсом, без прикрас,
натяків, без багатозначності, з прямими тактиками, де, наприклад, лисиця є тільки лисицею,
а не хитрістю літературного персонажа, тобто без підтекстів. Цей нейтральний дискурс
«Група мю» називається нульовим ступенем мови, де все має бути однозначним. Проте в
реальній мовній практиці завжди є той, хто говорить, отже, особистість мовця, що якоюсь
мірою, хоч і найменшою, але авторизуватиме, маркуватиме свій дискурс, отже, нульовий
ступінь — це умовність. До цього нульового ступеня ближчою буде практична побутова
мова, яка є переважно номінативною, однозначно називною: це стіп; сідай за стіл; пиши
вправу. Проте й практична мова не позбавлена фігуральних відхилень, про що свідчать такі
вирази розмовного мовлення: у мене вікно [перерва]; іди на пару [заняття]; постав чайник
[воду] на голову [щоб помити].
Використовуючи розмежування: «норма» і «відхилення», практична і художня мова (як
функціональні різновиди) — можна вибудувати конструкт, що схематично виглядатиме так:
Практична мова має незначний ступінь відхилення від нульового ступеня і отже малий
семантичний простір для фігуральності (кут ВАД). Тому вона простіша і всім зрозуміла
незалежно від ступеня освіченості й естетичного виховання мовців (слухачів). Художня
мова має значно більші і різноманітніші ступені відхилення залежно від індивідуально-
авторського художнього світобачення, і відповідно більший семантичний простір (кут
ВАС) для метаболічних (з гр. metabole — зміна, перетворення) процесів, тобто
метаплазм, метатаксисів, метасемем, металогізмів, в результаті чого одержуємо фігури
слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури).
Саме тому, що в художній мові ступені відхилення високі і в дискурсах різних
авторів можуть бути різними, сприймання художньої мови не є легким. Воно потребує
певної освіченості й естетичного чуття, уважного вчитування, наступного повернення
до тексту, тому що з першого прочитання не все можна збагнути. Отже, один і той самий
образ може по-різному тлумачитися різними читачами, бо кожний по-своєму прочитує
фігуральність вислову. Тому фігуральні образи на фоні нейтрального мовлення є
незвичними, вони живучіші, наступні покоління мовців вчитуватимуть їх у культурні
дискурси свого часу, якщо цим образам не судитиметься забуття.
Фігуральність практичної мови не тільки не високосяжна, а й не оригінальна. Це
повтор образних штампів на зразок: Я тобі сто [тисячу] раз казав; Страх який
гарний!; Це мені як ножем по серцю тощо. Фігуральність художньої мови є поетичною
й оригінальною, свіжою. Наприклад: Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як
гобої, ни зинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах зо лота, у вибухах
блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця
печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з собою
літо, чи того, що й ти не можеш, злетіти, як птиця. Ось такий і є вересень: удень
надійний, вночі тривожний. Таким і люби його і тоді, коли він б'є у золоті дзвони
соняшників, і тоді, коли відриває літо від землі та й садовить тебе за мудрість книжок (М.
Стельмах).
Традиційні терміни «троп» (гр. tropos — зворот) і «фігура» (лат. figura — образ, вид)
позначають такі мовні явища, які мають між собою спільне і відмінне. Спільним є те, що ці
явища є відхиленням від загальноприйнятих висловлень, які можна вважати нульовим
ступенем, тобто відхилення, і є властиво фігуральністю.
Розрізняють тропи і фігури за дивергентними (лат. diverqentia — розходження)
ознаками:
• тропи — це операція фігуральності (відхилення) одного чи двох слів (щоправда, на
фоні контексту); тропи — малі;
• тропи — це зміна (перетворення) основного значення одного слова чи
словосполучення;
• тропи — це зміна значення слова за законами логіки, шляхом аналогії;
• тропи — це варіації значень;
• фігури — це операція фігуності (відхилення) одного чи ральності цілих груп слів;
• фігури — це зміна або спеціальна побудова цілих структур;
• фігури — це перетворення в межах законів синтаксису і самих законів синтаксису;
• фігури — це варіації структур.

2. Тропеіка
 Слово троп (гр. ітороз) запозичене з грецької мови, де воно означає «спосіб,
прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При запозичанні багатозначні слова, як
правило, семантично звужуються, тому в українській мові це «слово, вжите в переносному
значенні для створення образності». Образність — передача загального поняття через
конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких
сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значений додатковими емоційно-
експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних
значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості
та пестливості),
алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо. Тропи використовуються в усіх сферах
мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний.
Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів
(таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти. Про засідання
парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад: «Уперше Україна простягнула свої
руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих
світах».
У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут
здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька
прикладів з ботанічної термінології й номенклатури: квітколоже, квітконіжка, маточка,
чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вущка, калачики -лісові тощо.
У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на
основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-
експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона
здебільшого оцінна.
Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти
красного письменства. У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють більшій
дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впорядковують виклад,
посилюють його переконливість (як у науковому), забезпечують упливовість матеріалу,
даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх
творів — зображальна, естетична.
Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для
пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у
виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета,
з яким порівнюється дане явище.
Ми з тобою — як море і небо.
І далекі й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба.
Але обрій тікає від нас. (Л. Костенко)
Епітет (гр. еріШеіоп)—слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює
характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в
тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку,
індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного. Наприклад:
«Я дивлюся на наше велелюдне зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває,
коли здійснюється, нарешті, давня й. велика мрія всього життя. Та водночас не полишає и
присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання
віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з
наших поколінь? Кому завдячуємо цим — безликій, невблаганній силі під назвою
Історія чи таки ж і самим собі? (І. Драч);
Тоді ж камінною міццю наллється
на Святоюрській бароковій скелі
Кінь і Верхівець.
У язик зла впевнено вцілить твердий спис —
 рука нашої землі,
вознесена над падоллям" сліз.
Звідси, з тріумфальної висоти,
манливі обрії розбігатимуться,
як кола на плесі,
Повернемося до себе,
сліпі і погублені,
діткнувши пальцями всіх ран,
увіруємо в себе —
у незнищимий Дух,— (І. Калииець)
Метафора (гр. теіарЬога)—троп, побудований на вживанні слів у переносному
значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням. Ми часто
використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності.
Наприклад, вушко голки, язик полум'я, наріжний камінь (основа, найважливіша частина
чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не
засобом створення образності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто
одним із чинників розвитку багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не
втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, соколе. Вони є
надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби — випадки нової,
оригінальної метафоризації, так звані індивідуальні авторські метафори. Вони часто
використовуються в публіцистиці, ще частіше — в красному письменстві. Наприклад:
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх* очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
(В. Симонеико)
Метонімія (гр. теіопутіа) — це троп, побудований на перенесенні значення за
суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв'язку між
зіставлюваними поняттями. Зв'язок цей може бути між автором та його твором (читати
Шевченка); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро
випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і
людьми, які в ній перебувають (місто спить). У публіцистичному стилі найчастіше
вживаються метонімії останнього типу: «Тегеран і Багдад обмінялися різкими нотами
протесту»; «Чи може Європа спати спокійно?»; «Київ вітає учасників конгресу українців».
У художній літературі широко використовуються метонімії всіх типів:
Петербурзьким шляхом, по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола. (І. Драч)

Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще незачатії царята...
І иа оновленій землі
Брага не буде, супостата.
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі. (Т. Шевченко)
Персоніфікація — (лат. регзопа «особа» та іасіо «роблю») — троп, побудований на
наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: «Юність ішла
демонструвати відданість незалежній Україні» (газ.), «Новини поспішають, набігаючи
одна на одну» (газ.);
 Ходила яблуня і стукала у вікна;
Бульдозер до кінця не викорчував сад.
І яблуня одна, нікому непідзвітиа,
Хазяїна свого шукала навздогад.
Та так і не знайшла, було багато вікон.
Доми все кам'яні, і вікна все чужі.
І яблуня одна стояла серед віхол.
Залізний пес гарчав у гаражі. (Л. Костенко)
Гіпербола (гр. ЬурегЬоІе)—троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення
розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Протилежний гіперболі троп —
літота (гр. Іііоіез). У публіцистичному стилі ці тропи використовуються для загострення
уваги, для пожвавлення викладу: «Промінь недавньої радості перемоги ще не встиг
висушити океан горя й сліз тривалої війни»;
У художньому стилі гіпербола й літота використовуються здебільшого не в чистому
вигляді, а як складники епітетів, метафор, порівнянь: «Дивно побудований наш світ... Той
має чудового кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки не
може пропустити; інший має рот завбільшки з арку головного штабу, та ба, мусить
задовольнятися якимсь німецьким обідом із картоплі» (М. Гоголь).
Алегорія (гр. аііедогіа) являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному
образі: хитрість — лисиця, підступність — змія, впертість — осел тощо. Це загальномовні
алегорії, які використовуються в художньому
стилі і в публіцистиці. Наприклад: «Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон
навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми.
Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни» (газ.). У художньому стилі
алегорія може бути індивідуальною. Наприклад, в одному з віршів Ліни Костенко втіленням
незворушності, вічного спокою виступає степова скіфська баба:
Ти звикла — коиі, гаківниці, стріли,
зрадєцькі хани з профілем шулік...
Ти це забудь. Усе це застаріле,
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітрілі коси й руки.
Скришились плечі —може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам'яні оиуки.
Ти розумієш, бабо? Кам'яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара, як світ...
Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
Активно вживаються тропи і в розмовному мовленні. Як правило, вони тут оцінні, в
чому можна переконатися, познайомившись із відтворенням розмовної мови в художньому
стилі: «Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все
голосніше, а потім зовсім голосно.
— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат.— Скажи-бо, Кого ти
будеш сватать?
— Ат! Одчепись од мене,— тихо промовив Карпо.
— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць;
в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде,
то під нею аж земля стугонить.
— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обід тягни.
— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як
тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З
маленького личка, хоч води напийся, а сама
пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці. Старий Кайдаш аж набік
сплюнув, а Карпо промовив:
 — Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, иаче копистка, руки, як
кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.
— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну — сказав Лаврін і засміявся.
— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть, а
на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
— Ну, то бери Ганну.
— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...
Карпо прикинув таке слівце, що богомільний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки.
Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи» (І. Нечуй-Левицький).

2. Риторичні фігури.
Риторичними засобами організації тексту в синтаксичному плані є стилістичні
фігури. Це особливі синтаксичні конструкції, що відзначаються оригінальністю форми.
Використовуються як засіб логічного иділення і впорядкування тексту. Така функція
властива їм у всіх стилях мовлення, насамперед у.науковому та офіційно-діловому. У
художніх текстах, у розмовній мові, в деяких жанрах публіцистики ці фігури сприяють
увиразненню лексичних засобів, посилюють їхні емоційно-експресивні можливості.
Функції стилістичних фігур залежать від уживаної в них лексики та інтонаційних видозмін.
Період (гр. регіосіоз — обертання, круговерть) — риторична фігура, в якій цілісна,
завершена думка подається в ускладненому простому, багаточленному складному реченні
або кількох реченнях, що структурно й інтонаційно поділяються на дві частини — члени
періоду. Перший член {протазис — підвищення) характеризується нагромадженням
інформації, поступовим підвищенням голосу до найвищої точки. Його ще називають
попередником. Потім настає виразна пауза, якою звертається увага на зміст наступного
члена періоду. Другий член періоду {апозис — зниження, або наступник) завершує думку
різким спадом інтонації і поступовим зниженням тону голосу до рівня початку мовлення. В
такий спосіб утворюється ніби замкнене інтонаційне коло періоду. Наприклад:
Фантазіє! Ти сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Збудила мертвих з вічного їх сна,
Мету вказала буйній хвилі в морі, — //
До тебе обертаюсь я сумна:
Скажи мені, фантазіє дивна,
Як помогти в безмежнім людськім горі.
(Леся Українка)

Повтор — це нагромадження однотипних мовних елементів (звуків, складів, слів,

словосполучень) у певній синтаксичній одиниці:
На кичери, гори, лісн,
Мілкого срібла басейни —
Навпрошки, навскоки, навкоси,
Навпрямки, навперейми! (Б.-І. Антоинч)

З-поміж повторів виділяється посилюваний повтор. Суть цієї фігури в тому, що

повторюється та сама лексема, але в супроводі інших слів, котрі посилюють її виразові
якості:
Дерева мене чекають,
І падав листя на стежку,
І падають зорі в долоні,
І падає сон у траву. (І. Драч)
 Анафора (гр. апарЬога «піднесення») будується на повторюваних початках суміжних
уривків мовлення: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори. А з
того неба Купало любість по землі сіє...
А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає. А за тим білим вогнем
темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одно крило біле, а друге темне має» (М.
Черемшина).
Епіфора (гр. ерірЬога «повторення») щодо синтаксичної будови протилежна
анафорі, утворюється повторенням мовних елементів наприкінці суміжних синтайсичних
одиниць:
Шкода й розмови: святої любови
Силою в серце не можна вложить.
Поки шовкові чорнітимуть брови,—
Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить..
Серденько б'ється, і ниє, і рветься,
В грудях гарячих пала і дрижить...
Поки аж молодість красна минеться,
Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!..
(К. Білиловський)
Ампліфікація (лат. атрШісаііо «збільшення») — стилістична фігура, в основі якої
нагромадження синонімічних або однотипних мовних одиниць, які сприяють висвітленню
зображуваного явища чи поняття в усіх аспектах:
Красо моя! Вкраїиочко моя!..
Тебе люблю я всесвітом і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
(М. Вінграновський)
Градація (лат. £гасіаііо «підвищення») ґрунтується на розташуванні слів або висловів
у міру наростання чи Спаду їхніх семантичних та емоційно-експресивних якостей. З огляду
на це розрізняють градацію висхідну та спадну. Приклади висхідної градації:
Доми, давно порівняні до скринь,
Ліддські слова з їх розмахом несмілим...
Дай, серце, волю нетерплячим крилам,
Затріпочи, розвійся і полинь! (М. Рильський)

«Хто там сказав — «ні дня без рядка»? У сучасної літбратії правила жорстокіші: ні
дня без оповідання, ні тижня без повісті, ні місяця без роману» (Григір Тютюнник).

Спадна градація поширена менше:

Ізнов нічиа дорога серед довгих
Червонуватих тіней, мов між трав...
І лиш попереду червоний вогник,
Мов поклик, блимав, танув і мовчав... (С. Тельнюк)
Риторичне питання.— це стилістична фігура в формі запитання, яке не потребує
відповіді. Відзначається великим зарядом експресії, тому широко вживається в усіх стилях
мовлення:
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе? (М. Рильський)
Лейтмотив (нім. Ьеіітоііу «основна тема») — головна думка, що проходить через
увесь твір або через якусь його частину. Виражається текстовою одиницею від слова до
кількох речень: «Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа. Завжди і всюди чую
її любимий приспів: — А ти самотній!.. І ніщо не заглушить —я се знаю — ніщо не
заглушить тихого співу: крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт
зливи — я все вчуваю: її Самотність/,. Самотність!.. ...І тоді навіть чорним клубком
котиться в грудях моїх болісний і гордий покрик: — А я... самотній!..» (М. Коцюбинський).

Контрольні запитання
1. Яке значення для промови мають тропи і фігури?
2. Розкажіть про теорію тропів групи «мю».
3. Що таке образність?
4. Наведіть приклади тропів та прокоментуйте їх.
5. Що таке риторичні фігури? Прокоментуйте відповідь прикладами.

ЛЕКЦІЯ 6
ТЕМА: ОРАТОР I АУДИТОРIЯ ЯК ПСИХОЛОГIЧНА СИСТЕМА
План лекції
1. Психологiчна характеристика аудиторiї як вiдповiдник спiльноти
2. Мета і мотив
3. Зв'язок мотиву з аудиторією
4. Психологiчнi особливостi процесу мовленнєвого сприйняття

1. Психологiчна характеристика аудиторiї як вiдповiдник спiльноти

Багатьом добре знайома ситуацiя: промовець виходить на трибуну i встановлюється
очiкувальна тиша. Декiлька слiв оратора - й уся аудиторiя або перетворюється в зацiкавленуе
що ловить кожне слово, єдине цiле, або увага починає розвiюватись i тодi здається,що кожен
слухач поринув у свої думки i тiльки iз ввiчливостi зберiгає мовчання (в гiршому випадку,
займається своїми справами або починає перемовлятися iз сусiдами).
У чому ж справа? У чому полягає причина уваги чи неуваги аудиторiї? Якими
методами i прийомами примушує слухати себе оратор? На цi або подібні запитання
спробуємо вiдповiсти у запропонованiй лекцiї.
Розглядаючи особливостi роботи промовця в аудиторiї, необхiдно насамперед
визначити, що власне становить поняття "аудиторiя". Дане поняття, як i поняття
"аудирування", походить вiд латинського аисiiге -- слухати. Однак чи правомiрно взагалi
говорити про аудиторiю як про вiдповiдну єднiсть, про окрему групу, що характеризується
будь-якими загальними ознаками? Бо тiльки в тому випадку, коли аудиторiя являє собою
вiдповiдну групу людей, яким характернi деякi спiльнi особливостi, маємо право говорити
про цiлеспрямований, єдиний вплив на кожного, хто входить до її складу, i на всю в цiлому.
Поняття "група", "спiльнiсть" - предмет соцiальної психологiї; разом iз тим поняття
"група" вживається i у кримiнальному правi, i в iнших правових дисциплiнах, однак цi
визначення дещо вiдрiзняються від їх трактувань у психологiї, соцiологiї. Так, соцiолог i
iсторик В.Ф. Поршнєв визначає спiльнiсть як найширше родове поняття. Воно означає
об'єднання людей на основi як тимчасових, так i просторових ознак. В.Ф. Поршнєв розрiзнює
чотири типи соцiально-психологiчних спiльностей, до першої з яких належить аудиторiя,
тобто така спiльнiсть, "всi члени якої особисто знають один одного, або коли йдеться про
натовп, про залу глядачiв, якi одночасно бачать i чують один одного.
Очевидно, що до даного визначення необхiдно додати низку iстотних ознак, тобто
участь в одному iз видiв діяльності (слухання й розумiння). Воно передбачає дiю одних i тих
же процесів на всiх слухачiв, а саме сприйняття, усвiдомлення й утримання в пам'ятi
(запам'ятовування). Приймати участь у такому видi дiяльностi означає бути внутрiшнiм
чинником, який об'уднує всiх слухачiв у єдину групу - аудиторiю.
Управлiння аудируванням може здiйснюватися тiльки через правильну органiзацiю
процесiв сприйняття, усвiдомлення й запам'ятовування. Так, явною помилкою оратора буде
викладення матерiалу, який охоплює 10-15 пунктiв плану, що значно перевищує припустиму
межу "смислових блокiв", якi слухач здатний запам'ятати пiд час лекцiї.
Отже, врахування такої характеристики аудиторiї, як зайнятiсть людей в одному й тому
ж видi мовленнувої дiяльностi та розгляд закономiрностей цiєї дiяльностi, безумовно,
можуть сприяти роботi промовця.
Не менш iстотним для визначення поняття аудиторiї у й те, що всi люди, якi її
складають, зазнають водночас впливу однiєї i тiїєїж iнформацiї. Iншими словами, вплив
одного й того ж повiдомлення також є чинником, що об'уднує людей.
Знання цiєї особливостi аудиторiї дозволяє ораторовi дуже ефективно i рацiонально
використовувати текст, його мовнi особливостi, термiнологiю.

2. Мета і мотив
Одними iз найважливiших чинникiв, що характеризують аудиторiю, у мета (цiль) i
мотив дiє слухачів (прихiд на лекцiю).
Психологiчнi дослiдження виявляють, що будь-яке людське дiяння є причинно
зумовлене й мотивоване необхiднiстю задоволення його потреби.
Мотив - це те, що стимулює, спонукає здiйснити ту чи iншу дiю.
Iснують мотиви духовнi, а також матерiальнi, якi особливо останнiм часом рiзко
заявили про себе.
Насамперед вiдвiдування лекцiй пов'язано з виробничою необхiднiстю (змiни у
нормативних документах i iн.). Всi вищi духовнi мотиви можуть бути умовно розподiленi на
три групи: 1) мотиви інтелектуального плану; 2) мотиви морального плану; 3) емоцiйно-
естетичнi мотиви.
Мотиви iнтелектуального плану усвiдомлюються людиною як потреба знань,
прагнення до розширення свiтогляду, поглиблення знань. Вони тiсно пов'язанi з
матерiальними мотивами, тому що незважаючи на зайнятiсть, слухачi вiдвiдують потрiбнi їм
лекцiї, адже набутi знання безпосередньо позитивно впливають на професiйну дiяльнiсть.
Аудиторiя, що поуднана переважно таким мотивом, вже готова до сприйняття лекцiї.
Слiд зазначити, що в аудиторiї, яка є присутньою на лекцiє з огляду на пiзнавальнi
мотиви, не обов'язково робити вступ. У такiй аудиторiє важливо тiльки строго i логiчно
викладати матерiали, тому що для слухачiв iнтерес становлять самi факти та їх виклад.
Iнша група мотивiв - моральнi. Iсторiя зберігає незлiченнi приклади, коли люди з
моральних мотивів вершили великi подвиги самопожертвування. Такi подвиги тiсно
пов'язанi з почуттями обов'язку, честi, совiстi, значною мiрою визначають все духовне
обличчя людини. Це у категорiєю мотивiв, згiдно з якими людина виховується, дiє, живе.
У слухачiв, якi прийшли на лекцiю з мотиву обов'язку або в зв'язку з розпорядженням
начальника, немау внутрiшньоє настанови на уважне слухання, на сприйняття лекцiї. Бiльше
того, у них спостерiгається навiть деяка психологiчна протидiя, своурiдний психологiчний
"бар'єр". У даному випадку слухача необхiдно "завоювати", включаючи до активноє
дiяльностi - аудирування.
Таким чином, основна психологiчна рiзниця мiж слухачем, що прийшов на лекцiю з
пiзнавального мотиву, i слухачем, присутнiм з примусу, полягає в тому, що у першого вже
готовий настрiй, внутрiшня настанова на слухання, зацiкавлення. Викликається, в свою
чергу, внутрiшня мобiлiзацiя, згода людини iз запропонованим видом дiяльностi -
слуханням.
Як оратору можна врахувати мотивацiю поведiнки слухачiв? Насамперед слiд зважати
на неє в побудовi самого початку лекцiї.
Розглянемо конкретний приклад. Лектор повинен виступити з питанням стосовно
культури мовлення, скажiмо, в аудиторiї торговельних працiвникiв.
Припустiмо, що згадана лекцiя мiститься у програмi курсу "Культура обслуговування
покупцiв", що особливо важливо за умов конкуренцiє мiж підприємствами вiдповiдного
профiлю. Однак слухачi вважають, що вони для бiльшоє користi послухали б лекцiю з
проблем забезпечення якiсними товарами. Тодi можна сказати, що якщо слухачi прийшли в
аудиторiю з примусу директора фiрми, то у них, безумовно, переважає мотив необхiдностi як
реально домiнуючий. Як за таких обставин має дiяти лектор?
Насамперед належить зацiкавити, викликати iнтерес до предмета лекцiї, показати її
практичне значення. Можливо, що цю лекцiю треба починати такими словами: "Ви
передбачаєте, що я буду говорити про те, що слiд ввiчливо вiдповiдати на запитання
покупцiв? Нi, ми не будемо вести розмову про це. Ви досить добре знаєте, як необхiдно
поводити себе. Буде мовитися про те, як ваша увага до покупця впливау на ваш заробiток, на
настрiй оточуючих, на ваше службове просування".
З психологiчноє точки зору лектор у даному випадку сам створює у присутнiх
настанову на слухання лекцiї, i вiд майстерностi оратора залежить інтерес слухачiв.
Нарештi розглянемо мотиви емоцiйного плану, пов'язанi iз задоволенням естетичних
потреб людини. Такими мотивами значною мiрою визначауться, наприклад, аудиторiя
консерваторiя, зала глядачiв театру або концертна зала. Розвиток i формування мотивiв
емоцiйного плану у слухачiв становить найважливiше завдання оратора.
Розкриття поняття "мотивацiя дiє" приводить до висновку, що успiх роботи оратора не
завжди досягауться однаковими психологiчними зусиллями. Набагато легше читати лекцiю
аудиторiї, яка об'єднана пiзнавальним мотивом з обов'язковiстю. Бажано ще раз зазначити,
що знання домiнуючого мотиву аудиторiє неминуче повинно вiдбитися на змiстi i текстi
лекцiї, особливо у вступi.
У теорiї розмежовуються поняття "зрозумiлого' i "реально дiючого" мотивiв.
Зрозумiлi мотиви визначають потенцiйнi можливостi людини, можливiсть чи бажанiсть
здійснення дiє. Реально дiючi мотиви у тими безпосереднiми поштовхами, якi ведуть до
здiйснення даного конкретного вчинку.
Реально дiючi мотиви можуть бути мотивами нижчого i вищого порядку. Якщо,
наприклад, дитина переписує брудно виконану домашню роботу через страх одержати
двiйку, а їй i так потрiбно виправляти оцiнки, - це мотивацiя бiльш високого рiвня, нiж та, що
пов'язана зi страхом перед батьками за недбало виконану роботу. Якщо студент вiдвiдує
лекцiє й практичнi заняття, мотивуючи необхiднiстю оволодiння професiйними знаннями,
природно, це є мотивом високого порядку, нiж страх бути пiйманим за пропуски занять.
Момент перетворення мотивiв, переходу мотивiв поведiнки з найнижчого рiвня до
найвищого визначауться у теорiї дiяльностi як змiна мотивiв.
Змiна мотивiв - це головний етап формування особистостi, єє iнтересiв i свiтогляду.
Вона виникає тодi, коли людина починає робити щось не спираючись на прагматичнi
мотиви, а для того, щоб краще виконувати громадянський обов'язок, розширювати свiтогляд.
Змiна мотивiв, що вiдбувауться, характеризує i вiдповiдну змiну в усiй психологiчнiй
дiяльностi людини, в її iнтелектуальнiй та емоцiйно-вольовiй сферах.

3. Зв'язок мотиву з аудиторією

 Розглянувши поняття "мотив", повернемося до визначення поняття "аудиторiя".
Однiую з важливих характеристик аудиторiє, як згадувалося вище, може бути зв'язок мотиву
з самим об'уктом дiє. I справдi, в будь-якому випадку за наявностi пiзнавального мотиву або
мотиву обов'язку сама дiя - вiдвiдування лекцiї - пов'язана з лекцiєю, об'єктом цiєї дiї.
Якщо порiвняти аудиторiю зi стихiйним натовпом на вулицi, можна зауважити, що у
останнього немає нi пiзнавального мотиву, нi мотиву обов'язку i взагалi жодного об'єкта дiє,
з якими цi мотиви могли б бути пов'язанi. Разом з тим iснують i особливостi поведiнки
натовпу, однак це не є предметом нашого аналiзу i потребує окремої лекцiї.
Зважаючи на зазначене вище, можна запропонувати такi визначення поняття
"аудиторiя". Аудиторiя - це короткочасна спiльнiсть людей, об'єднаних таким чином: 1)
наявнiстю мотиву, що спонукав вiдвiдування лекцiє (дискусiє i т. iн.); 2) спонуканням до діє
впливом однiує i тiує ж iнформацiє (зорово-слуховий); 3) зайнятiстю одним i тим же видом
дiяльностi; 4) наявнiстю безпосереднiх iндивiдуальних зорових i слухових контактiв; 5)
одночаснiстю присутностi в одному й тому ж мiсцi у вiдповiдний час.
У даному визначеннi аудиторiє двi останнi характеристики мають бiльш частковий
характер, який вживауться для опису аудиторiє, тобто груп людей, що знаходяться в одному
примiщеннi. Три перших, з одного боку, виявляють те загальне, що об'уднує людей в
аудиторiю, з другого - це якраз тi характеристики аудиторiї, знання яких може принести
практичну користь лектору у щоденнiй роботi. Власне такi характеристики пiдтверджують
необхiднiсть аналiзу кожного явища як вiдповiдного прояву дiяльностi людини.
Таким чином, саме визначення аудиторiє показує, що процес аудирування, мотиви
поведiнки слухача i мовне повiдомлення у тими основними питаннями, якi весь час повиннi
знаходитись у центрi уваги промовця.
Вони у предметом подальшого розгляду, тому що важливi для дiяльностi оратора.

4. Психологiчнi особливостi процесу мовленнєвого сприйняття

Сприйняття i розумiння (надалi будемо вживати один термiн "сприйняття мови",
мауться на увазi включення в нього i процесу розумiння) - одна iз найскладнiших проблем
психологiє. Необхiднiсть її вивчення взагалi i використання її в завданнях підготовки
спецiалiстiв, особливо юристiв, надзвичайно велика.
Значною умовою надiйностi пiдготовки фахівців у врахування механiзмiв, яким
пiдкоряуться процес сприйняття, опрацювання i засвоєння особистiстю iнформацiї.
Труднiсть у вивченнi сприйняття зумовлюуться складнiстю, багатограннiстю як об'укта
вивчення мови, так i самого процесу мовного сприйняття. Зупинимося насамперед на тому,
що являє собою мова i якою є психологiчна характеристика усної мови.
Мова визначається як процес висловлення думок людини, її почуттiв i бажань за
допомогою мовних засобiв з метою впливу на спiврозмовника або слухача у процесi
спiлкування в рiзноманiтних видах діяльності й суспiльних вiдносин. Усна мова
вiдрiзняуться вiд письмовоє насамперед неповторнiстю, точнiше необоротнiстю у часi
("Слово не горобець: вилетить - не пiймаєш"). Це виникау в результатi того, що усна мова як
послiдовнiсть звукiв реалiзуються у часi, тодi, коли письмова - висловлюу послiдовнiсть
лiтерних, зорових символiв i реалiзуються у просторi. До будь-якого письмового
Повiдомлення можна повернутися i прочитати ще раз. При сприйняттi усного повiдомлення
це можливо зробити за допомогою звукозаписувальних пристроєв (диктофон, магнiтофон,
вiдеомагнiтофон), що дозволяють слухачевi повернутися до незрозумiлого йому речення,
твердження, однак це потребує прослуховування певноє частини повiдомлення для
відновлення . сенсу, паузи й обставин використання мовцем незрозумiлоє слухачем фрази чи
вислову. Все це завдау значних труднощiв у процесi сприйняття i у важливою, суттувою
вiдмiною вiд сприйняття письмового тексту.
Зважаючи на особливостi усного повiдомлення, досвiдченi оратори використовують
повтори, бiльш чiтке закрiплення у свiдомостi аудиторiї найважливiших для подальших
мiркувань моментiв. Необоротнiсть у часi усного повiдомлення зобов'язує оратора говорити
розмiрено, конкретизувати складнi для розуміння теоретичнi положення, iлюструючи одну i
ту ж думку рiзними засобами, що робить єє бiльш наочною i переконливою.
Iнша психологiчна особливiстю усноє мови - експресивнiсть, викликана звуковою
природою мови.
Фонетична характеристика усного мовлення, крiм самої вимови звукiв, мiстить у собi,
як вiдомо, iнтонацiю, наголос, паузу. Кожна з цих манер вимови може виявитися у багатьох
варiацiях i дiапазонах. Усно переказується нескiнченна кiлькiсть вiдтiнкiв думки. В одному
такому, наприклад, питаннi: "Я сподiваюсь, все зрозумiло?" - може бути i ствердження, i
сумнiв, i радiсть, i впевненiсть, i страх, i т. iн. Звичайно, письмово дане запитання можна
передати в описовiй формi, але це буде менш експресивним, тому що це буде висловлено
словом, а всiляке слово вже узагальнює.
Таким же великим дiапазоном характеризується i пауза, яка на письмi може бути
передана крапкою, комою, трьома крапками, окличним знаком. А в усному мовленні? Кожна
зайва секунда паузи є значимою. Це або чекання, або дорiкання, або вiдпочинок тощо. Пауза
висловлює безлiч експресивних станiв, якi неможливо вiдбити письмово.
Але багатогранна експресивнiсть усноє мови покладау на оратора й вiдповiдний
обов'язок. Наприклад, психологiчно не зумовлено надзвичайно сильне видiлення у текстi
логiчних наголосiв, що не мають важливого значення для аудиторiї. Невиправданими є
значнi паузи, якщо матерiал у легким для сприйняття аудиторiую i т. iн.
Наступною характеристикою промови є участь у цьому процесi немовних засобiв
розкриття думки. До згаданих засобiв належать мiмiка i пантомiмiчнi рухи, що мiстять
жестикуляцiю. Однiєю з цікавих i важливих особливостей мiмiки у рух i вираз погляду.
Розглядаючи внутрiшнiй механiзм спiлкування актора з глядачем, К.С. Станiславський
особливо вiдзначав це явище: "Очi - дзеркало душi. Пустi очi – дзеркало пустоє душi. Не
забувайте про це! Важливо, щоб очi, погляд, вигляд актора на сценi вiдбивали великий
глибокий внутрiшнiй змiст його творчоє душi"
Характер i ступiнь участi немовних засобiв значною мiрою визначають загальну
культуру людини, в тому числi й культуру його мовлення.
З часiв Петра 1 була вiдома така настанова ораторам: "Словами не висловиш - пальцем
не розтлумачиш". Безумовно, що надмiрна мiмiка, невиправдана жестикуляцiя,
яеконтрольованi рухи тiла, голови не свiдчать про високу культуру оратора. Але, з іншого
боку, усне мовне висловлення обов'язково повинно супроводжуватися виявленням емоцiйно-
вольового "Я"того, хто говорить. I визначення потрiбної для даної ситуацiї спiлкування
форми жестикуляцiї та міміки, рухiв - завдання не другорядного значення для оратора.
Зiставлення мовних особливостей письмового та усного мовлення свiдчить, що усна
промова характеризууться тим, що побудова речень в уснiй мовi, як правило, дещо простiша.
Iнодi в уснiй промовi спостерiгаються нiби порушення правил граматики. Найчастiше не
дотримуються порядку слiв, а пiдмет iнодi вживається без присудка i т. iн.
Визначення особливостi позначається i у вживаннi лексем, тобто в уснiй мовi кожного
мовця накопичууться свiй словниковий запас найуживанiших слiв.
Можна сказати, що письмова мова - це складнiший мовний код з ширшим словником i
усталенiшими правилами (граматичними) оформлення думки, нiж усне мовлення. А якщо це
так, то письмове мовлення, призначене тiльки для читання, має сприйматися на слух
набагато гiрше, нiж усне. Експерименти, проведенi щодо передачi мовного повiдомлення,
пiдтверджують це положення.
Якщо слухач сприймає озвучене письмове мовлення, він вiдтворює тiльки 50%
отриманого повiдомлення, додаючи при цьому до нього суттуві змiни.
При сприйняттi усного мовлення, тобто власного викладу думки мовця, вiдтворюуться
90% почутого. Зрозумiло, що оратор може зробити висновок: тiльки усне мовлення з його
експресивнiстю i наближенням до режиму слухання може бути сприйнятною i припустимою
формою викладу матерiалу.
Перед тим як перейти до розгляду основних особливостей сприйняття мовного
повiдомлення, слiд хоч у загальних рисах визначити, що складає його структуру. Це
необхiдно Для того, щоб краще уявити особливостi сприйняття даного повiдомлення в
аудиторiє. Мовленнєєве повiдомлення може бути визначеним як сукупнiсть теми чи
предмета повiдомлення, основної ідеї чи основного сенсу висловлення, змiсту й образу. У
зв'язку з тим, що наявнiсть образу, який створюється автором тексту за допомогою
спецiальних мовних засобiв (метафор, епiтетiв, порiвнянь тощо), не у обов'язковою для
багатьох видiв мовного повiдомлення, наприклад для повiдомлення (лекцiї) технiчного i
медичного характеру, не будемо детально зупинятися на розглядi цього явища. Вiдзначимо
тiльки, що зоровi, слуховi та iншi образи, якi виникають пiд впливом виражальних засобiв
мови, уможливлюють наочно уявити те, про що йдеться. А зв'язок образу, уявлення з уявним
словарним описом сприяє бiльш ефективному сприйняттю всього повiдомлення.
Безумовно, що створення образу у мовному повiдомленнi особливо необхiдно у лекцiях
з питань політики, мистецтва, лiтератури, архiтектури i т. iн. Але, звичайно, формування
образу у мовному повiдомленнi у небезкорисним i у лекцiях з iнших предметiв, тому що
воно дозволяє пов'язати наочно-почуттуве й абстрактно-логiчне пiзнання дiйсностi в удиний
процес.
Тема, або предмет викладу, визначається колом питань, якi належить розглянути. Тема
розкривауться пiд час викладу матерiалу, i глибина, її розумiння зумовлюуться
особливостями змiсту повiдомлення.

Дайте відповідь на запитання:

1. Дайте визначення та характеристику поняттю «аудиторія».
2. Охарактеризуйте можливі мотиви та мету промови.
3. Назвіть групи мотивів.
4. Поясніть поняття «можливих» та «реально діючих» мотивів.
5. Яким чином відбувається об’єднання аудиторії.
6. Охарактеризуйте психологiчнi особливостi процесу мовленнєвого сприйняття.

ЛЕКЦІЯ 7
ТЕМА: СТРАТЕГIЯ I ТАКТИКА ОРАТОРА

План лекції
1. Структура стратегії
2. Характеристика стратегії
3. Характеристика тактики оратора

1. Структура стратегії
 Для того щоб переконати аудиторiю, необхiдно дотримуватися деяких правил, а саме:
слiд розпочинати промову з великим прагненням досягти поставленої мети; належить твердо
знати те, про що буде йтися.
Ораторовi треба спрямувати всi зусилля на те, щоб привернути, немов прикувати до
себе увагу аудиторiї, зацiкавити промовою слухачiв з першої митi виступу.
Якщо людина не обмiркувала, не спланувала заздалегiдь промову, вона буде
почуватися невпевненою перед слухачами i навряд чи зможе їх переконати у будь-чому.
Промова - це не просто набiр речень, вона мiстить у собi низку певних елементiв, без
яких була б безглуздою i нiкому не потрiбною. По визначеннi теми виступу i моделюваннi
аудиторiє ("складання її портрету), важливо розробити стратегiю промови (виявити основнi
її напрями), а потiм побудувати її тактику - мати зовнiшню структуру доказу iдеє,
реалiзовувати в його ходi вiдповiднi принципи мовлення, способи та прийоми доказу.
Розглянемо тепер у загальних рисах, якi елементи охоплює той складний процес, що
дiстав назву "розробка стратегiї i тактики промови".
Насамперед є сенс знайти (виявити) мiсце обох компонентiв у визначеннi всiх законiв
ораторського мистецтва поряд з такими законами: аудиторiє, мовним, динамiки дiяльностi
мовця та контрольно-аналiтичним.
Зупинимося на детальному висвiтленнi стратегiчного i тактичного законiв.
Спочатку з'ясуємо концепцiю з позицiй ораторського мистецтва та звернемося до
розгляду риторичного трикутника, де чiтко визначено мiсце кожного мисленнєво-
мовленнєвого компонента.
Як- бачимо, концепцiя - це основа мисленнево-мовленнєвої дiяльностi, над якою
надбудовується стратегiя дiяльностi, тобто теза, настанова (цiльове спрямування). Отже,
концепцiя у широкому розумiннi цього слова не у анi стратегiєю (програмою дiй), анi тезою
(складовою стратегiє), оскiльки стратегiя у реалізацією - концепцiї, а теза - головною
думкою (частиною стратегiє). Зважаючи на цю обставину, можна переконатися, що
концепцiя - це система знань про предмет, яка вiдбита стисло, коротко. Таке розумiння
концепцiє найбiльше вiдповiдає її функцiональному призначенню - бути першоосновою
мисленнуво-мовленнувоє діяльності.

2. Характеристика стратегії
Отже, визначивши, що таке концепцiя, розпочнемо детально дослiджувати
стратегiчний закон. Вiн передбачау системну побудову програми впливу на конкретну
аудиторiю.
Стратегiя (програма дiй) становить варiант реалiзацiє концепцiї i характеризууться
такими ознаками:
динамiчнiстю, гнучкiстю, варiативнiстю (пор.: концепція у дещо унiверсальною,
загальною, бiльш-менш стабiльною). Iншими словами, та ж сама концепцiя може мати кiлька
стратегiй залежно вiд аудиторiє та етапiв її реалізації.
З яких компонентiв складається стратегiя? Насамперед треба видiлити настанову,
заради якоє готується виклад концепцiї. Настанова складауться з двох компонентiв:
завдання, спрямованого на роз'яснення тих чи iнших чинникiв, аргументiв, позицiй i,
зрештою, на переконання аудиторiї у чомусь; та надзавдання, яке має ємоцiйно-
спонукальний характер. Термiн "надзавдання" - та прихована пружина дiї, яка, за задумом
режисера (термiн "надзавдання" запровадив у вжиток К.С. Станiславський), повинна
протягом усієї вистави спрямовувати емоцiї глядачiв у певному руслi.
Надзавдання у мовленнi, що переконує, - це також елемент мистецтва (надзавдання
означау конкретні практичнi дiє, очiкуванi вiд аудиторiє у тому випадку, коли пощас'гить
переконати її). Завдання начебто подауться слухачам, а надзавдання не пiдлягау прямому
сприйняттю i впливаї імпліцитно.
По визначеннi настанови (чого волiє досягти, чого домагаюсь вiд тiєї чи iншоє
аудиторiї) необхiдно вичленувати з концепцiє коло питань (згiдно з психологiчним законом
сприйняття, їх має бути не більше нiж 7 + 2, може бути й менше (вiд 1 до 3), що залежать вiд
настанови, особливостей аудиторiє), орiунтованих на аудиторiю, проаналiзувати їх i
сформулювати власний пiдхiд до пошуку вiдповiдей на них. Свої міркування щодо
формування стратегiє суб'єкт має побудувати назаключному етапi у виглядi тези.
Теза розглядауться як провiдна iдея, сукупність тверджень, що розгортаються оратором
пiд час спiлкування з аудиторiую. Наявнiсть тези дозволяє уникнути беззмiстовного викладу
концепцiї. Теза вiдiграє роль взаємозв'язку в цiлiсностi всiх компонентiв мовлення:
концепцiї, запитань, настанови, аудиторiї.
Отже, стратегiя дiй становить таку послiдовнiсть: визначити настанову; вичленувати з
концепції запитання, що розрахованi на певну аудиторiю, їх аналiз; сформулювати тезу
(система, коротких відповідей суб'укта на поставленi запитання).
Стратегiя, хоча i являє собою певне уточнення концепцiї, все-таки є досить загальним
явищем, яке потребує подальшої конкретизацiї: розгортання тези та її обгрунтування,
нейтралiзацiє опонентiв, схиляння на свiй бiк тих, хто вагається. Щоб досягти даноє мети,
необхiдно розглянути наступний етап розвитку концепцiє, роль якого вiдiграє тактичний
закон ораторського мистецтва.
3. Характеристика тактики оратора
Тактичний закон передбачає систему дiй, спрямованих на пiдготовку ефективноє
реалiзацiє стратегiє.
Аргументацiя i активiзацiя мислення та почуттєво-емоцiйноє дiяльностi аудиторiї -
його складовi частини.
Аргументацiя засновууться на логiчному обгрунтуваннi суб'єктом тези шляхом доказу,
переконання. Аргументацiя - явище комунiкативне, яке містить два аспекти: гносеологiчний
(пiзнання предмета, поглиблене його розумiння, пошук iстини, поширення iстинних думок та
єх обстоювання) i етичний (оратор та аудиторiя визнають себе рiвноправними сторонами
пiзнання iстини).
Аргументацiя як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалiзацiю
завдання (переконання), тобто передбачау активну дiяльнiсть передусiм з боку оратора, при
цьому аудиторiя знаходиться у бiльш-менш пасивному станi (набуває новоє iнформацiє). Для
цілковитого досягнення настанови необхiдно, щоб аудиторiя не тiльки вбирала iнформацiю,
нехай навiть дуже сумлiнно, але й досить активно її опрацьовувала, тобто проектувала на
себе, на свою дiяльнiсть, свiй досвiд, iншими словами, щоб аудиторiя виявлялася на рiвнi
застосування набутих знань.
Для здiйснення цього необхiдно звернутися до iншоє частини тактичного закону -
активiзацiє мисленнєвої та почуттуво-емоцiйної дiяльностi аудиторiї, яка спрямована на
реалiзацiю надзавдання, тобто досягнення практичноє мети - спонукання до дiє.
Активiзацiя передбачає таку послiдовнiсть дiй: зацiкавити аудиторiю; створити в
аудиторiє атмосферу розмiрковування; вивести аудиторiю на рiвень обговорення.
Насамперед слiд зацiкавити аудиторiю, тобто передати емоцiйно-естетичний мотив
адресату, що досягається використанням: а) аудиовiзуальних прийомів як статичних
(графiки, таблицi, малюнки, схеми), так i динамiчних (вiдеоматерiали i т. iн.). Вiдомо, що ця
група прийомiв становить близько 20% засвоуння iнформацiє, концентрує увагу слухачiв,
знімає втому; б) психологiчних прийомiв: реклами (за допомогою цього прийому можна
захопити аудиторiю ще на до комунікативному етапi), прийому шокової терапiє (створення
несподiваного ефекту, який дозволяє швидко переключати увагу аудиторiє, концентрувати її
на потрiбних мовцевi аспектах, знiмати втому слухачiв i, головне, оперативно збуджувати
зацiкавлення аудиторiє i підтримувати його в процесi спiлкування). Як засоби цього прийому
можна використовувати зовнiшнiй вигляд мовця, плин його думок, характер завдань та
запитань, адресованих аудиторiє тощо; в) прийому "опудала-опонента", що становить собою
змодельовану типову думку з питання, що обговорюуться, яке може бути домiнуючим у
данiй аудиторiє. Суб'укт повинен ретельно проаналiзувати цю думку (виявити все позитивне
i негативне), а потiм запропонувати свою точку зору. Такий прийом допомагає суб'укту
досить активно пiдтримувати зацікавлення аудиторiє; г) прийому проблемного введення
матерiалу, який дозволяу суб'укту з перщих хвилин спiлкування опанувати увагу аудиторiє
за допомогою проблемних питань, влучних афоризмiв, доречних анекдотiв, чітко
сформульованого завдання, активного спiлкування, захоплюючих, яскравих прикладiв, вдало
винайдених комплiментiв тощо.
Завдяки першому етапу активiзацiє можна уникнути морально-дисциплiнарного мотиву
спiлкування, позбавитися байдужого ставлення, викликати особистiсну потребу спiлкування,
вийти на другий ступiнь розумiння (про що + що) питань, що обговорюються, вищий рiвень
осягнення змiсту предмета.
Сутнiсть другого етапу активiзацiї – створити в аудиторiє творчу атмосферу
розмiрковування - полягає в тому, щоб викликати у слухачiв потребу обмiну думками з
приводу питань, що обговорюються. Це досягається логiчними та психологiчними
прийомами.
До логiчних прийомiв належать такi способи розгортання тези:
- спiральний спосiб - багаторазове згадування однiї й тiєї ж думки, але щоразу
збагаченоє новою iнформацiєю, - який можна застосувати або для непiдготовленоє, або для
конфлiктноє аудиторiє тощо. Iншими словами, спiральний спосiб становить процес
поступового прирощення нових знань до набутих; - ступiнчатий спосiб - поступовий плин
думки вiд загального до конкретного i навпаки. Розгортання тези вiд загального до
конкретного орiунтоване в основному на пiдготовлену аудиторiю, розгортання тези в
зворотному порядку - навпаки; - пунктирний спосiб - розгортання тези шляхом членування її
на вiдносно незалежнi рiвнозначнi частини, якi наприкiнцi знову об'єднуються в тезу.
Даний спосiб застосовується, як правило, в аудиторiї з високим рiвнем пiдготовки,
здатнiй самостiйно поуднувати всi частини, знаходити зв'язки мiж ними; - контрастний
спосiб - розгортання тези шляхом протиставлення рiзних точок зору стосовно одного й того
ж предмета, - який можна використовувати для будь-якоє аудиторiє; - асоцiативний спосiб --
розгортання тези у виглядi поуднання у свiдомостi рiзних образiв,- який можна
застосовувати в аудиторiє, де домiнують люди з образним мисленням.

До психологiчних прийомiв другого етапу активiзацiє належать такi:

- "опудало-опонент", згадане вище;
- "запитання-вiдповiдь";
- розвиток обмiрковування, сутнiсть якого полягау в тому, що суб'укт у процесi
спiлкування може будувати своу мовлення у виглядi запитань та вiдповiдей на них (до речi,
вiдповiдати може не лише оратор, але й аудиторiя). Такого роду прийом допомагау
концентрувати увагу аудиторiє на важливих моментах спiлкування, перевiряти засвоєння
матерiалу за допомогою запитань щодо розумiння i уточнення;
- аналогiя - прийом використання схожості мiж об'уктами у деякому вiдношеннi.
 Описаний етап активiзацiє мисленнувоє та почуттуво-емоцiйноє дiяльностi аудиторiє
(мiркування) сприяу появi iнтелектуально-пiзнавального мотиву, нейтралiзацiє байдужого
ставлення, розвитковi особистiсноє та професiйноє потреби, поглибленню розуміння
проблеми (про що + що + як).
Нарештi, третiй етап активiзацiє – виведення аудиторiє на рiвень обговорення та
прийняття рiшення - передбачає пошук загальних точок зiткнення, який досягауться логiко-
психологiчними та аудиовiзуальними прийомами.
До розряду логiко-психологiчних прийомiв належить насамперед аналiз ранiше
визначених рiзних думок, поглядiв, точок зору з приводу питання, що розглядауться. Аналiз
складауться з двох етапiв. Перший етап - виявлення протилежностей (пор.:
непротиставлення) з метою психологiчного спрямування на об'уктивний аналiз, тобто для
створення атмосфери можливого спiвiснування рiзних пiдходiв.
Подальший етап аналiзу - зiставлення протилежностей (виявлення загального та
специфiчного у поглядах). Далi можна здiйснити перехiд до iншого логiко-психологiчного
прийому - синтезу (поєднання протилежних сторiн). Розглянемо форми синтезу:

- компромiс можливий тодi, коли декiлька позицiй принципово не збiгаються i

протистоять одна однiй як вiдносно самостiйнi сутностi. Компромiс досягається шляхом
взаумних еквiвалентних поступок за наявностi певноє загальноє основи;
- перевага прогресивноє сторони характеризується трiумфом найбiльш розумноє
сторони, а iнша - набуває пiдпорядкованого значення (повнiстю або частково включауться в
першу). Ця форма можлива тодi, коли не спостерiгауться рiзкого (принципового)
протистояння позицiй;
- консенсус становить вищу форму поуднання протилежностей, коли досягауться
оптимальне узгодження позицiй. Умови консенсусу - позицiє в основi своєй не протистоять
одна однiй, бiльше того, вони взаємодоповнюються. Розбiжностi стосуються лише
частковостей.
Третiй етап активiзацiє створюуться i таким психологiчним засобом, як прийом
спiвучастi, який сприяє iнтелектуальнiй та емоцiйнiй взаємодіям суб'уктiв спiлкування.
Технiка цього прийому полягає у переважному використаннi займенникiв "ми", "нас" у
процесi спiлкування: "у нас з вами", "ми вiдчуваумо" тощо.
Логiко-психологiчнi i психологiчнi прийоми на етапi обговорення повиннi
пiдкрiплюватися рiзними засобами (схеми, малюнки, графiки, вiдеофрагменти тощо).
Третiй етап активiзацiє (обговорення) сприяє також закрiпленню iнтелектуально-
пiзнавального мотиву, розв'язанню конфлiктних ситуацiй та встановленню конструктивних
вiдносин, розвитку суспiльної потреби i досягненню глибинного рiвня розуміння (про що +
що + як + навiщо).
зворотному порядку - навпаки;
- пунктирний спосiб -- розгортання тези шляхом членування її на вiдносно незалежнi
рiвнозначнi частини, якi наприкiнцi знову об'уднуються в тезу.
Даний спосiб застосовується, як правило, в аудиторiє з високим рiвнем пiдготовки,
здатнiй самостiйно поєднувати всi частини, знаходити зв'язки мiж ними;
- контрастний спосiб - розгортання тези шляхом протиставлення рiзних точок зору
стосовно одного й того ж предмета,
- який можна використовувати для будь-якоє аудиторiї;
- асоцiативний спосiб - розгортання тези у виглядi поуднання у свiдомостi рiзних
образiв, - який можна застосовувати в аудиторiє, де домiнують люди з образним мисленням.
 До психологiчних прийомiв другого етапу активiзацiє належать такi:
- "опудало-опонент", згадане вище;
- "запитання-вiдповiдь" - розвиток обмiрковування, сутнiсть якого полягау в тому, що
суб'укт у процесi спiлкування може будувати свої мовлення у виглядi запитань та вiдповiдей
на них (до речi, вiдповiдати може не лише оратор, але й аудиторiя). Такого роду прийом
допомагає концентрувати увагу аудиторiє на важливих моментах спiлкування, перевiряти
засвоєння матерiалу за допомогою запитань щодо розумiння i уточнення;
- аналогiя - прийом використання схожості мiж об'уктами у деякому вiдноцценнi.
Описаний етап активiзацiє мисленнувоє та почуттуво-емоцiйної дiяльностi аудиторiє
(мiркування) сприяє появi iнтелектуально-пiзнавального мотиву, нейтралiзацiє байдужого
ставлення, розвитковi особистiсної та професiйноє потреби, поглибленню розуміння
проблеми (про що + що + як).
Нарештi, третiй етап активiзацiє – виведення аудиторiєї на рiвень обговорення та
прийняття рішення - передбачає пошук загальних точок зiткнення, який досягауться логiко-
психолiогiчними та аудиовiзуальними прийомами.
До розряду логiко-психологiчних прийомiв належить насамперед аналiз ранiше
визначених рiзних думок, поглядiв, точок зору з приводу питання, що розглядається. Аналiз
складауться з двох етапiв. Перший етап - виявлення протилежностей (пор.:
непротиставлення) з метою психологiчного спрямування на об'єктивний аналiз, тобто для
створення атмосфери можливого спiвiснування рiзних пiдходiв.
Подальший етап аналiзу - зiставлення протилежностей (виявлення загального та
специфiчного у поглядах). Далi можна здiйснити перехiд до iншого логiко-психологiчного
прийому - синтезу (поуднання протилежних сторiн). Розглянемо форми синтезу:
- компромiс можливий тодi, коли декiлька позицiй принципово не збiгаються i
протистоять одна однiй як вiдносно самостiйнi сутностi. Компромiс досягається шляхом
взаумних еквiвалентних поступок за наявностi певноє загальноє основи;
- перевага прогресивноє сторони характеризується трiумфом найбiльш розумної
сторони, а iнша - набуває пiдпорядкованого значення (повнiстю або частково включається в
першу). Ця форма можлива тодi, коли не спостерiгається рiзкого (принципового)
протистояння позицiй;
- консенсус становить вищу форму поєднання протилежностей, коли досягауться
оптимальне узгодження позицiй. Умови консенсусу - позицiї в основi своєї не протистоять
одна однiй, бiльше того, вони взаємодоповнюються. Розбiжностi стосуються лише
частковостей.
Третiй етап активiзацiї створюється i таким психологiчним засобом, як прийом
спiвучастi, який сприяє iнтелектуальнiй та емоцiйнiй взаємодіям суб'уктiв спiлкування.
Технiка цього прийому полягає у переважному використаннi займенникiв "ми", "нас" у
процесi спiлкування: "у нас з вами", "ми вiдчуваумо" тощо.
Логiко-психологiчнi i психологiчнi прийоми на етапi обговорення повиннi
пiдкрiплюватися рiзними засобами (схеми, малюнки, графiки, вiдеофрагменти тощо).
Третiй етап активiзацiє (обговорення) сприяє також закрiпленню iнтелектуально-
пiзнавального мотиву, розв'язанню конфлiктних ситуацiй та встановленню конструктивних
вiдносин, розвитку суспiльної потреби i досягненню глибинного рiвня розуміння (про що +
що + як + навiщо).
Отже, активiзацiя мисленнувої та почуттєво-емоцiйноє дiяльностi аудиторiї - це
система дiй, завдяки якiй оратор забезпечує аудиторiї найглибший рiвень пiзнання того чи
iншого питання, тобто пiдносить аудиторiю на декiлька порядкiв вище у розумiннi певноє
проблеми. Внаслiдок активiзацiє створюється повноцiнний двостороннiй процес,
спiлкування, в якому залученi обидвi сторони (оратор та аудиторiя), тобто створюються
умови для суб'уктно-суб'уктних вiдносин.
Тактичний закон, таким чином, дозволяу ораторовi знайти ефективнi засоби впливу на
аудиторiю, завдяки чому здiйснюється реалiзацiя настанови (завдання та надзавдання) i
розгортання тези.
Розглянутi закони спрямованi на iнтелектуальний розвиток людини, її ерудицiї, таких
якостей мислення, як самостiйнiсть, самокритичнiсть, глибина, гнучкiсть, вiдкритiсть.
Iншими словами, знання й застосування цих законiв (а разом з тим i всiх розглянутих
проблем) сприяють розвитковi вищих інтелектуальних можливостей. Можна зробити
висновок, що ораторське мистецтво насамперед вчить людину грамотно мислити, бо, як
вважав Сократ, "все, що хочеш сказати, розглянь спочатку в головi своїй, тому що у багатьох
язик передує самiй думцi".

Дайте відповіді на запитання:

1. Що таке концепція промови?
2. Дайте дефініцію стратегії. Назвіть основні її компоненти.
3. Якай сенс вкладав К.С. Станіславський у розуміння «надзавдання»?
4. Назвіть та охарактеризуйте основні настанови промов.
5. Сформулюйте послідовність дій стратегії. Проілюструйте відповідь прикладами.
6. Дайте характеристику тактики оратора.