Розстріляні святині, спалені маєтки та вбиті

цивільні: як більшовики вперше штурмували

Київ взимку 1918 року
11 ЖОВТНЯ 2022
ТЕТЯНА АСАДЧЕВА

Більшовики облаштували катівню у Маріїнському парку. Фото з відкритих джерел

«Живий та веселий Київ став якимсь понурим і мовчазним.

Розвалені під час артилерійського обстрілу будинки виглядали,
як відкриті рани. На вулицях, де раніше бурхливим потоком
пересувалася густа юрба людей, стало порожньо».
Вчорашній масштабний ракетний удар та вибухи у серці нашої столиці, знову нагадують нам
трагічні сторінки нашої історії, серед яких перший більшовицький штурм та захоплення
Києва.

На думку істориків, трагічні події, що відбувалися у січні-лютому 1918 року для киян були
несподіванкою. Тоді ж радянські війська під командуванням лівого есера Михайла
Муравйова після кількаденного потужного артилерійського обстрілу захопили столицю УНР,
де впродовж кількох тижнів катували та вбивали тисячі людей.
 У лютому 1918 війська Муравйова декілька днів обстрілювали Київ. Фото з відкритих джерел

За масштабами артилерійських обстрілів при облозі міста, що спричинили значні руйнування

та жертви серед цивільних тогочасні кияни порівнювали цей більшовицький наступ
з навалою Хана Батия.

НЕЗМІННА ТАКТИКА: ЗНИЩУВАТИ НЕЩАДНО

 Хрещатик у 1918 році. Фото з відкритих джерел.

Чотириденний артилерійський обстріл проводили з важких далекобійних гармат. Батареї

розташувалися на артилерійському полігоні у Дарниці та наносили удари по середмістю
постійно, намагаючись пошкодити центральні райони, де мешкала еліта: Липки, Печерськ
та Хрещатик. Місту було завдано пошкоджень, гинули люди, розпочались пожежі.

«Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я наказав артилерії бити
по палацах, церквах і попах… бив, нікому не даючи пощади!», — відрапортував Муравйов
командувачу більшовицькому наступу на Україну Володимиру Антонову-Овсієнку.
Намагаючись врятувати життя киян, цінні історичні пам’ятки та власні будинки, представники
міської влади просили про перемовини та перемир’я, проти вони зіткнули з безжальністю
ворога, що навіть застосував проти них хімічну зброю. Михайло Муравйов згадував:

«28 січня Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні
генералів, а може й тисячі, були безжалісно вбиті… Так ми мстилися. Ми могли зупинити гнів
помсти, проте ми не робили цього, тому що наше гасло — бути нещадними!».
Митрополит Київський Володимир (Богоявленський) став однією з перших жертв більшовиків в місті. Фото
з відкритих джерел.

Київський громадський діяч та благодійник Євген Чикаленко, описуючи події у власному

щоденнику пригадує, що: «Київ мав тоді надзвичайний вигляд: всі ходи на вулицю були
замкнені і забарикадовані всячиною, скляні двері позабивані дошками, так само і ґратчасті
ворота — брусами або грубою бляхою, щоб могли довше витримати осаду грабіжників».

ВІКОВІ СВЯТИНІ ПІД БІЛЬШОВИЦЬКИМИ ОБСТРІЛАМИ

 Пошкодження на фасаді Микільського війькового собору. Фото з відритих джерел

Найбільш постраждалими дільницями міста виявилися Печерськ і Старий Київ, який

межував з останнім районом Педагогічного музею. Горячими точками протистоянь
залишалася також Софійська Площа, де йшли бої за телефонічну централь, а також район
між Арсеналом та Державним Банком (нині Національний банк України).

Значно менше постраждав Поділ, околиці міста практично лишилися цілими. Встановити
точну кількість артилерійських влучань в пам’ятки старовинної архітектури виявилося
неможливим, але їхня загальна кількість визначається в межах 200-250.
За свідченнями краєзнавців, серед пошкоджених історичних пам’яток особливо вражає
статистика влучань у київські святині: Військовий собор-35, його дзвіниця-28, Михайлівський
золотоверхий -7, Успенський собор Лаври- 8, Олександрівський костел-9, Володимирський
собор-8. Найменші пошкодження серед столичних храмів одержала Андріївська церква,
в яку влучило лише 3 снаряди.
Про пошкодження Софії Київської — тисячолітньої святині пише український історик
та мистецтвознавець Федір Ернсту своїй книзі «Художні скарби Києва, які постраждали
у 1918 році».

«Мимоволі з жахом дивишся на слід від снаряду, який вдарив у старовинний вівтар Святої
Софії. Якби він прийшовся на 2-3 аршини правіше, то ймовірно б зруйнувалася нерушима
стіна з найдавнішими фресками, загинули б безцінні мозаїки — краса та гордість світового
мистецтва, які пережили усі навали».

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ, ЯК ЦІЛЬ ДЛЯ ЗАГАРБНИКІВ

Михайло Грушевський — голова УНР. Фото з відкритих джерел

Головною ж мішенню для більшовицьких обстрілів став район, прилеглий до будівлі

Педагогічного музею, де відбувалися засідання Української центральної Ради. Символічною
жертвою агресії також став і прибутковий будинок її голови Михайла Грушевського, який
знаходився на вулиці Паньківській. Збудована за проєктом Василя Кричевського, споруда
вважалася унікальною пам’яткою українського модерну.

За свідченнями наукових співробітників Музею Михайла Грушевського, обстріл цієї будівлі

більшовики здійснювали з бронепотягу з колії між товарною станцією і пасажирським
залізничним вокзалом, прямісінько напроти будинку, на відстані меншій 1 км. За пару годин
не особливо вправні, а за деякими свідченнями п’яні артилеристи все ж таки пристрілялись.
О 15:30 у фамільний дім Грушевських, що мов вежа височів на пагорбі, один за другим
влучили кільканадцять 3-дюймових запальних снарядів.
«Я спалив великий будинок Грушевського, який три доби яскраво палав у полум’ї», —
вихвалявся своїми злочинами більшовицький окупант Михайло Муравйов.

На щастя, в останню мить перед вибухами встигли врятуватися зі своїх осель дружина
Михайла Грушевського Марія Сильвестрівна та його донька Катерина, Василь Кричевський
із дружиною Євгенією та немовлям на руках, їхній квартирант молодий художник Анатоль
Петрицький.

Нажахані родичі очільника УНР знайшли прихисток у флігелі садиби та звідти

зателефонували до Педагогічного музею. За спогадами їхньої служниці, Теклі Чик, невдовзі
їх вивезли військові, одягнувши в солдатські шинелі.

Василь Кричевський та Михайло Грушевський серед фундаторів Академії мистецтв. Фото з відкритих дежрел

Тієї миті Михайло Грушевський перебував на засіданні Української Центральної Ради,

що продовжувала працювати день за днем серед найстрашнішої канонади. Той страшний
день він знадував згодом у своїх спогадах:

«Під час бомбардування Києва, більшовики запальними знарядами розстріляли дім,

де я жив — наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком.
Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли оден за другим до нашого помешкання
й сусідніх, за кілька хвилин обернули в одно огнище весь дім. Згоріли мої рукописи
й матеріали, бібліотека і переписка, колєкції українських старинностей, що зберав
я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів,
малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер
не вернуть його…».
Невблаганне полум’я за лічені хвилини знищило унікальні предмети старожитностей
з колекції Василя Кричевського та Михайла Грушевського, що були тісно пов’язані між собою
та збиралися понад 30 років.

Серед експонатів були картини, старовинні килими, скло, кераміка тощо. Особливо чудовою
була збірка килимів — кількістю 80 штук, переважно українських XVIII століття. Тут були
направду вражаючі екземпляри, особливо один гобелен початку XVIII століття з пейзажем,
цілим рядом фігур, хат, звірів тощо. Були «панські» килими епохи Єлизавети, епохи
Людовіка XVI, декілька десятків особливо рідкісних — з синім і золотавим фоном. Були також
килими турецькі, середньоазійські, персидські — деякі XVI-XVII століть…

Родина Грушевський у Києві 1906 рік. Фото: Музей М.Грушевського.

Так само тут розміщувалася одна з найкращих колекцій різнокольорового українського

скла — близько 100 номерів, між якими особливо виділялися крупні — жбани, глечики, посуд
у формі ведмедів, баранів, голубів, штофи, вазонки, чарки, миски тощо. Сюди ж відносяться
близько 500 фрагментів скла, починаючи з великокняжої доби.

Це стало непоправною втратою унікальних музейних цінностей для нашої культури.

Після цих страшних подій, українська влада була змушена залишити місто.

КИЯНИ ПРО ПЕРШЕ «ЗНАЙОМСТВО» з БІЛЬШОВИКАМИ

 Карикатура «Під обстрілами» з листівки 1918 року. Фото з архіву Михайла Кальницького

У цей час у місті панував хаос, насильство, вбивство та грабежі. Зайнявши Лавру, радянські
вояки продовжували вчиняти свої злочини навіть на території святинь. Зокрема, 25 січня
(7 лютого), був убитий митрополит Київський і Галицький Володимир.

Юрист Олексій Ґольденвейзер у спогадах, виданих 1921 року в Берліні згадував ситуацію
в місті після вступу військ Михайла Муравйова:

«Ці перші дні були переповнені жахом і кров’ю. Більшовики систематично вбивали всіх,
хто був дотичний до української армії, особливо офіцерів».
 Більшовики на брьонованій автівці на вулиці українського міста. Фото з відкритих джерел

За спогадами тогочасних киян, арешти відбувалися без всяких правил — той, хто здавався
підозрілим — попадав у ЧК, де чекісти не проводили жодного слідства та розстрілювали
одразу.

Іноді звинувачення були просто абсурдними. Червоногвардійці, затримуючи киян, одразу

їм дивилися на руки. Якщо рука не мала слідів фізичної праці, це вже було достатнім
доказом, що затриманий був ворогом пролетаріату.
 Більшовики вивозять цінності киян. Фото з відкритих джерел

Точну кількість жертв встановити неможливо. За різними підрахунками жертвами

більшовицького терору на той час стали від 2-5 тисяч киян. Серед них представники
інтелігенції, військові та цивільні громадяни, зокрема генеральний секретар земельних справ
Української Народної Республіки Олександр Зарудний, член Центральної Ради Ісак Пугач.
Було страчено близько тисячі офіцерів та генералів — Б. Бобровський, А. Разгон, Я.
Сафонов, Н. Іванов, Я. Гандзюк та інші.

Похорон учасників Січневого повстання в Маріїнському парку. Фото з відкритих джерел.

У спогадах історика Миколи Полетики, який у той час був студентом Київського
університету, відображені епізод знищення портрету Тараса Шевченка, що у виші зірвали
зі стіни та топтали ногами.

«Говорити на вулицях українською мовою стало небезпечно», — згадував він.

Іноді жертвами ставали навіть ті, хто висловлював до більшовицьких ідей певну симпатію.
Письменник Валер’ян Поліщук навесні 1918 року занотував у щоденнику: «Я був
за большевиками, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі. Закриття українських
газет, театрів — це мене дуже обурило, і тепер я зненавидів оту „красную гвардию“,
що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український…».

За свідченням тогочасних киян, окупаційна влада активно переслідували усіх, хто

висловлював проукраїнську позицію.

Це також підтверджує Микола Скрипник голова ВУЦВК («парламенту» радянської України):

«Розстрілювали тих, у кого знаходили посвідки, написані українською мовою. Мене якось
хотіли розстріляти тому, що я показав посвідку українською мовою. Врятувало те,
що один з солдатів знав мене особисто».

Масові поховання у Маріїнському парку були знищені комуністами у 30-х.Фото з відкритих джерел.

На відміну від багатьох колег, Микола Ковалевський (міністр земельних справ в уряді УНР)
не встиг вчасно евакуюватися з міста. Його врятувало те, що обзавівшись фальшивими
документами, він працевлаштувався у молочному магазині на Малій Васильківській (Шота
Руставелі).

У спогадах він зазначив: «У Маріїнському парку, де стояв самітний царський палац,

урядував штаб Муравйова та ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полупанова. Туди
звозили арештованих киян і тут же їх розстрілювали.Число жертв терору сягало
щонайменше п’яти-шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство
з більшовиками».
До теми: історія Микільського військового собору, знищеного шедевру Івана Мазепи.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»