МІНІСТЕРСТВО ТРАНСПОРТУ ТА ЗВ'ЯЗКУ УКРАЇНИ

Державний департамент з питань зв’язку та інформатизації

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ЗВ'ЯЗКУ ім. О.С. ПОПОВА

Кафедра технічної електродинаміки і систем радіозв'язку

Т.А. Цалієв

Антени та пристрої НВЧ

Частина 1. Термінологія та методи теорії антен

Конспект лекцій з дисципліни "Антени і пристрої НВЧ"

для студентів усіх форм навчання за спеціальністю
8.090703 − Апаратура радіозв'язку, радіомовлення і телебачення

Одеса 2005
2
УДК 621.392.67
План НМВ 2003/2004 навч. рік

Рецензент: доц. А.В. Соломко

Наводяться основні терміни та визначення, застосовувані в теорії

і практиці антен. Стисло подані основні принципи та наближені
методи, часто використовувані в прикладних антенних задачах.
Посібник призначений для студентів, аспірантів, науковців.

ЗАТВЕРДЖЕНО
на засіданні кафедри технічної елект-
родинаміки і систем радіозв'язку та
рекомендовано до друку
Протокол №3 від 21.11.2003 р.
 3
1. Термінологія в антенної теорії та практиці

1.1 Основна термінологія

Амплітудний фронт хвилі (поверхня рівних амплітуд)  це є уявлювана не-

розривна поверхня, у кожній точці якої амплітуда електромагнітних коливань
однакова.
Антена, антенний пристрій  це пристрій, що містить один або кілька ан-
тенних елементів та призначене для випромінювання електромагнітних хвиль.
Антенна система  цей пристрій, що полягає з одного або декількох
антенних елементів або антен, системи живлення (збудження) і допоміжних
пристроїв об'єднаних загальним функціональним призначенням.
Антенний елемент  це первинний або вторинний випромінювач.
Апертурний метод  наближений метод розв’язання зовнішньої задачі
аналізу для антен з випромінюючим розкривом, придатний для розрахунку ха-
рактеристики спрямованості антени в області головної і перших бічних пелюс-
ток.
Ближня зона антени (область ближнього поля, зона індукції)  область
простору навколо антени, усі точки якої знаходяться на відстані
r  0,25 L  0,5 L( L /  )1/ 3 від центра випромінюючої системи (антени), де L мак-
симальний лінійний розмір антени;  довжина хвилі.
У ближній зоні електромагнітне
поле носить складний характер, у ньо- z
му присутні всі компоненти векторів 
поля, вектор Пойнтінга є комплексний r
і може не збігатися за напрямком з ра- Антенна
діусом-вектором точки спостереження. система
y
Векторна комплексна характери-
стика спрямованості антени описує x L
кутову залежність амплітуди, фази і Рисунок 1.1 − Геометрія антенної задачі
поляризації антени на фіксованій від-
стані, що відповідає далекій зоні у виді добутку трьох співмножників:

F (, )  F (, )e i(,) [ 0  0  p (, )] . (1.1.1)

Зовнішня задача антенної теорії полягає в знаходженні амплітудно-

фазового розподілу поля в усьому просторі, що оточує антену при заданому
амплітудно-фазовому розподілі струмів в елементах антенної системи (або по-
лів на замкнутій поверхні, що оточує обсяг, в якому знаходиться антена).
Внутрішня задача антенної теорії полягає в знаходженні амплітудно-
фазового розподілу струмів на елементах антенної системи (або полів на за-
мкнутій поверхні, що оточує обсяг, в якому знаходиться антена) при заданих
джерелах електромагнітного поля, які збуджують антену.
4

Вторинний випромінювач  це випромінюючий елемент антени який не

має безпосереднього зв'язку з направляючою системою, радіоелектронним ге-
неруючим пристроєм, посилює або перетворює електромагнітні коливання та
збуджується електромагнітним полем первинного випромінювача. Розміри вто-
ринного випромінювача можуть значно перевищувати довжину хвилі.
Далека зона антени (область далекого поля, хвильова зона, зона Фраунго-
фера)  це є область простору навколо антени, всі точки якої знаходяться на
відстані r від центра випромінюючої системи (антени), яка задовольняє умові
r  2 L2 /  , де L позначає будь-який максимальний лінійний розмір антени;  −
є мінімальна довжина хвилі робочого діапазону частот антени.
Поле в далекій зоні антени має поперечний характер, тобто подовжні скла-
дові векторів E та H нехтовно малі. Амплітуда поля убуває, як 1 / r , а поверх-
ня рівних амплітуд та рівних фаз є сфера радіуса r . Кутовий розподіл складо-
вих векторів електромагнітного поля не залежить від відстані до випромінюю-
чого обсягу. Потік потужності випромінювання в далекій зоні направлений ра-
діально, уявна частина вектора Пойнтинга практично дорівнює нулеві.
Задача аналізу в теорії антен полягає в знаходженні амплітудно-фазового
розподілу поля усюди в просторі навколо антени (у тому числі і на самій анте-
ні) при заданих сторонніх джерелах електромагнітного поля збуджуючих ан-
тену.
Задача синтезу в теорії антен полягає у визначенні конструктивних розмі-
рів, форми та знаходженні амплітудно-фазового розподілу струмів на елемен-
тах антени за заданими вимогами до її електричних характеристик антени.
Випромінювач, випромінюючий елемент  це є пристрій, призначений для
збудження, випромінювання або приймання електромагнітних хвиль. Випромі-
нювач може збуджувати, випромінювати і приймати електромагнітні хвилі.
Випромінююча система поєднує в собі декілька випромінюючих елемен-
тів, що дає можливість одержати якісно нові спрямовані властивості. Характе-
ристика спрямованості всієї системи залежить як від типу випромінювачів, так і
від їхнього розміщення, відстані між ними і співвідношення між амплітудами і
фазами струмів (полів) у випромінювачах.
Випромінювання електромагнітних хвиль антеною  це процес перетво-
рення енергії електромагнітних коливань, що генеруються радіоелектронним
пристроєм, або напрямлюємих електромагнітних хвиль в енергію електромаг-
нітних хвиль, що вільно поширюються в просторі.
Інтенсивність випромінювання  це потужність, випромінювана антеною
у заданому напрямку в далекій зоні, яка віднесена до одиниці тілесного кута.
Максимально припустима потужність в антені  це потужність, що може
бути підведена до антени без небезпеки електричного або теплового пробою в
елементах антени або поблизу них.
Метод еквівалентних схем  це наближений метод розв’язання
внутрішньої задачі, що використовується для обчислення повного вхідного
опору та знаходження розподілу струму для вібраторних антен.
 5

Метод геометричної оптики (ГО)  асимптотичний метод, що часто засто-

совується для розв’язання внутрішньої задачі апертурних антен.
Метод дзеркальних зображень − це наближений метод розв’язання, який
використовують для урахування впливу Землі на поле випромінювання антен у
діапазонах кілометрових та декаметрових хвиль де властивості земної поверхні
близькі до ідеального провідника.
Метод наведених електрорухомих сил – це наближений метод що дозволяє
врахувати взаємний зв'язок близько розміщених вібраторів.
Потужність, яка перенесена електромагнітною хвилею через деяку пове-
рхню, дорівнює кількості енергії, що проходить минаючої за одиницю часу че-
рез цю поверхню.
Потужністю втрат вважають електромагнітну енергію, що віддається
електромагнітним полем, а саме: перетворювану за одиницю часу в інші види
енергії (у більшості випадків: через недосконалість матеріалу елементів самої
антени і наявності навколишніх її об'єктів  у теплову).
Потужність випромінювання (повна потужність випромінювання) антени
дорівнює сумарній потужності, яка перенесена електромагнітною хвилею в
процесі випромінювання, через нескінченно віддалену замкнуту поверхню, що
оточує антену.
Однорідною називається електромагнітна хвиля, в якій поверхні рівних фаз
збігаються з поверхнями рівних амплітуд.
Первинний випромінювач це випромінюючий елемент антени безпосере-
дньо зв'язаний з направляючою системою або з радіоелектронним пристроєм,
що генерує, посилює або перетворює електромагнітні коливання. Розміри пер-
винного випромінювача звичайно порівняні з довжиною хвилі.
Передавальна антена  це пристрій, призначений для випромінювання еле-
ктромагнітних хвиль.
Повністю поляризована хвиля  це така плоска однорідна електромагнітна
хвиля, в якій форма, орієнтація і розміри поляризаційного еліпса не змінюються
у час.
Поляризаційний еліпс  плоска крива, описувана з плином часу кінцем век-
тора повністю або частково поляризованої електромагнітної хвилі, розглядува-
ної у фіксованій точці простору.
Поляризація електромагнітного поля  це орієнтаційна характеристика век-
торів електромагнітного поля, що визначається формою лінії, описуваної з пли-
ном часу кінцем вектора напруженості електричного (або магнітного) поля,
розглядуваного у фіксованій точці простору. Розрізняють повністю поляризо-
вані, частково поляризовані і неполяризовані електромагнітні хвилі.
Приймання електромагнітних хвиль антеною  це процес, за якого відбу-
вається перетворення енергії електромагнітних хвиль, що вільно поширюються
в просторі, в енергію напрямлених електромагнітних хвиль, або в енергію
електромагнітних коливань.
6
Принцип еквівалентності дозволяє замінити реальні струми, що збуджу-
ють електромагнітне поле, більш зручною системою еквівалентних струмів
(поверхневих джерел).
Метод поляризаційних струмів (принцип еквівалентності М.І. Конторови-
ча) використовує еквівалентність перемінного електричного поля в діелектриці
об'ємним електричним струмам і зарядам у вільному просторі, а також еквіва-
лентність перемінного магнітного поля у феромагнетиках об'ємним магнітним
струмам і зарядам.
Проміжна зона антени (проміжна область, зона Френеля)  область прос-
тору навколо антени, всі точки якої знаходяться на відстані r від центра ви-
промінюючої системи (антени), що задовольняє умові
0,25 L  0,5 L( L / )1 / 3  r  2 L2 /  , де L найбільший лінійний розмір антени. У
першому наближенні поле в проміжній зоні антени має поперечний характер,
тобто поздовжні складові векторів E та H досить малі порівняно з поперечни-
ми.
Сторонні джерела − це такі джерела електромагнітного поля, що збуджу-
ють це поле, але самі від нього не залежать, тому що їх підтримують зовнішні
(сторонні) по відношенню досліджуваної задачі джерела. Сторонні джерела
вважаються заздалегідь відомими функціями координат і часу.
"Струмовий" метод розв’язання зовнішньої задачі теорії антен характери-
зується тим, що характеристика спрямованості антени обчислюється інтегру-
ванням струмів на "освітленої", тобто опромінюванної первинним джерелом,
частини поверхні антени.
Фронт хвилі (фазовий фронт, поверхня рівних фаз)  уявлювана нерозрив-
на поверхня, у кожній точці якої вектори електричного (або магнітного) поля
синфазні.
Частково поляризована хвиля  це така плоска однорідна електромагнітна
хвиля, де форма, орієнтація і розміри поляризаційного еліпса безупинно зміню-
ються в часі. Однак швидкість зміни параметрів еліпса значно менше тієї швид-
кості, з яким кінець вектора описує кожен еліпс.
Електромагнітна хвиля  це є процес, що характеризує електромагнітне
поле, параметри векторів якого зміняються за часом та за просторовими коор-
динатами. Характерною ознакою електромагнітної хвилі є безперервне перемі-
щення поверхні рівних фаз (поширення хвилі).
Електромагнітні коливання  це є процес, що характеризується мінливими
за часом фізичними величинами, які визначають енергію електромагнітного по-
ля: струмами, напругами, напруженостями електричного або магнітного полів.
У найбільш поширеному розумінні: електромагнітні коливання  це періодичні
зміни зазначених величин у час.
Електромагнітне поле  форма існування матерії, що характеризується
енергією, масою, кількістю руху (імпульсом). Воно може випробовувати вплив
потужних гравітаційних сил, не володіючи при цьому масою спокою. Електро-
магнітне поле здатне існувати у вільному стані – у виді електромагнітних
хвиль, які поширюються у вільному просторі.
 7
1.2 Параметри антен

Активна потужність випромінювання  це дійсна частина комплексної

потужності випромінювання, визначувана як потужність, що проходить через
нескінченно вилучену замкнуту поверхню, яка оточує антену.
Амплітудна характеристика спрямованості (АХС) антени  це функція,
F (, ) , що входить у вираз (1.1.1) і відображує залежність амплітуди головно-
го компонента вектора напруженості електричного поля антени, центр випро-
мінювання якої знаходиться на початку сферичної системи координат, від куто-
вих координат точки спостереження, розглядуваної на фіксованій відстані в да-
лекій зоні, причому maxF (, )  1 .
Функції, утворювані просторовою характеристикою спрямованості антени
при   const , або при   const (перетини характеристики спрямованості), на-
зиваються амплітудними характеристиками спрямованості антени у відповідній
площині.
Амплітудний розподіл  це функція, що відображує залежність амплітуди
поля в розкриві антени від відповідної координати.
Апертура (або розкрив) антени  це уявлювана поверхня, що спирається
на крайні точки вторинного випромінювача антени, через яку проходить основ-
ний потік енергії електромагнітного поля створеного цим випромінювачем. За-
звичай апертуру антени вважають плоскою.
Бічна пелюстка ДН антени  це будь-яка пелюстка ДН крім головної (або
головних) і заднього. Максимальний рівень бічної пелюстки (РБП) визначаєть-
ся, звичайно в децибелах, щодо головної пелюстка ДН антени.
Хвильовий опір лінійної антени повністю визначається її геометричними
характеристиками, величина його дорівнює кореню квадратному з відношення
усереднених за довжиною антени статичної індуктивності і ємності.
Внутрішній опір приймальної антени дорівнює повному вхідному опору
цієї самої антени.
Головна пелюстка (головний максимум) ДН антени  це є пелюстка нор-
мованої ДН, максимальна величина якої дорівнює одиниці. Антена може мати
кілька головних пелюсток.
Головний компонент − це складового вектора E (або H ) поля випроміню-
вання антени, визначувана поляризацією цього поля в напрямку максимального
випромінювання.
Діюча (ефективна) площа антени  це площа розкриву деякої еквівалент-
ної антени з рівномірним і синфазним розподілом поля, що створює в напрямку
максимуму ДН таку саму інтенсивність випромінювання, що і розглядувана ан-
тена в напрямку максимуму своєї ДН, за умови рівності потужностей, що під-
водяться до обох антен і їхнього ККД.
Діюча (ефективна) площа приймальної антени  це площа, обумовлена
відношенням максимальної потужності, що може бути віддана приймальною
антеною без урахування втрат у узгоджене навантаження, до потужності, що
приходиться на одиницю площі в падаючій плоскій електромагнітної хвиле.
8
Діюча довжина антени – це довжина такої лінійної антени з рівномірним
розподілом амплітуди струму, що створює в напрямку максимального випромі-
нювання таку ж інтенсивність поля, що і розглядувана антена в напрямку мак-
симуму своєї ДН, за умови рівності максимальних значень амплітуди струму в
обох антенах.
Діючу довжину можна визначити як висоту прямокутника з основою, що
дорівнює максимальній амплітуді струму в розглядуваній антені, площа якого
дорівнює площі S , обмеженої кривою розподілення амплітуди струму I (z ) і
віссю антени (рис. 1.2).
Діаграма направленості (ДН) антени  це є
графічне зображення АХС антени.
Задня пелюстка ДН антени  це є пелюстка
ДН, напрямок якої створить з напрямком головної
пелюстки кут, що дорівнює 180  . Задня пелюстка
ДН може бути відсутня, наприклад, в антенах з
кардіоїдною ДН.
Ізотропна антена (ізотропний випромінювач)
 це гіпотетична всеспрямована антена з ККД, що
дорівнює одиниці.
Комплексна потужність випромінювання  це
Рисунок 1.2 − До визна- величина, що характеризує потік енергії в ближній
чення діючої довжини ан- зоні, яка проходить через замкнуту поверхню, що
тени оточує антену і безпосередньо примикає до неї.
Коефіцієнт захисної дії (КЗД)  це відношен-
ня інтенсивності електромагнітного поля, випромінюваного антеною в напрям-
ку головної пелюстки її ДН до інтенсивності електромагнітного поля, випромі-
нюваного антеною в напрямку задньої пелюстки ДН.
Коефіцієнт використання поверхні (КВП) антени дорівнює відношенню
діючої площі антени до геометричної площі її розкриву.
Коефіцієнт концентрації характеризує частку потужності, що утримується
в заданому тілесному куті  , порівняно з усією потужністю випромінюваною
антеною. Цей коефіцієнт ( k к ) розраховується за наступною формулою:
1
  2  2   2 
k к ()    F (, ) sin dd     F (, ) sin dd
 (1.2.1)
  0 0 
Коефіцієнт спрямованої дії (КНД)  це позитивне число, що показує у
скільки разів інтенсивність випромінювання антени в напрямку максимального
випромінювання більше інтенсивності випромінювання абсолютно не спрямо-
ваної антени, за умови рівності повних потужностей, випромінюваних обома
антенами.
1
 2   2 
D  4   F (, ) sin dd  (1.2.2)
00 
 9
Часто КНД розглядається як функція кутових координат і є мірою концен-
трації енергії, випромінюваної антеною в розглядуваному напрямку. У цьому
випадку найбільше значення цієї функції використовують як поняття "макси-
мальний" КНД.
Коефіцієнт корисної дії (ККД) антени  є відношення потужності випро-
мінювання антени до усієї потужності, що підводиться до антени. ККД харак-
теризує частку енергії електромагнітного поля перетвореної в елементах антен
в інші види енергії.
Коефіцієнт розсіювання антени k р характеризує частку потужності, що мі-
ститься поза головною пелюсткою характеристики спрямованості, порівняно з
усією випроміненою антеною потужністю. Якщо головна пелюстка діаграми
спрямованості займає в просторі тілесний кут  гл , то коефіцієнт розсіювання
дорівнює
k р  1  k к ( гл ) (1.2.3)
Коефіцієнт підсилення антени (КП)  це позитивне число, що показує, у
скільки разів інтенсивність випромінювання антени в напрямку максимального
випромінювання, більше інтенсивності випромінювання ізотропної антени з
ККД, що дорівнює одиниці, за умови рівності потужностей, що підводяться до
обох антен (іноді його називають ізотропним або абсолютним КП).
У багатьох випадках коефіцієнт підсилення антени розглядається для дові-
льного напрямку, тобто у виді функції кутових координат. Тоді найбільше зна-
чення цієї функції використовують як поняття "максимальний коефіцієнт під-
силення".
Часто коефіцієнт підсилення визначають щодо деякої «еталонної» антени
(відносний КП).
Коефіцієнт еліптичності поля випромінюваного антеною визначається, як
відношення малої і великої піввісі поляризаційного еліпса.
Перехресною поляризацією (кросполяризацією) антени називають поляри-
зацію ортогональну основній поляризації електромагнітного поля випроміню-
ваного (сприйманого) антеною.
Повний вхідний опір антени визначається як відношення повної потужності
в антені до квадрата діючого значення струму на вході антени. Складовими по-
вного вхідного опору антени є: опір випромінювання, опір втрат та реактивний
опір. Поняття вхідного опору антени має сенс у тих випадках, коли вдається
увести поняття струму на вході антени.
Поляризаційна діаграма  це графічне зображення залежності амплітуди
напруженості поля, сприйманого антеною лінійної поляризації, від кута пово-
роту її навколо поздовжньої осі.
Поляризаційна характеристика спрямованості антени  це залежність
коефіцієнта еліптичності електромагнітного поля, випромінюваного антеною,
від кутових координат точки спостереження, розглядуваної на фіксованій від-
стані в далекій зоні. Поляризаційні властивості антени відбиває комплексна
функція, що входить у вираз (1.1.1):
10

p ( ,  )  p ( ,  ) e i (  , ) ,
де p  E / E  є відношення амплітуд ортогональних компонентів поля, а
  arg E  фаза ортогональної компоненти.


Поляризаційний еліпс  є замкнута крива лінія, описувана кінцем вектора

електромагнітного поля у фіксованій точці простору за час одного періоду ви-
сокочастотного коливання.
Поляризацією (основною поляризацією) антени прийнято вважати поляри-
зацію електромагнітного поля випромінюваного (прийнятого) антеною в на-
прямку головної пелюстки ДН.
Принцип оборотності приймально-передавальних антен сформульований
на основі теореми взаємності говорить: будь-яка антена, що не містить невзає-
мних елементів, може бути використана як приймальна, так і передавальна.
Чим ефективніше антена випромінює енергію електромагнітного поля, тим
краще вона буде її приймати.
Робоча смуга частот антени  визначається по найбільш важливому для
даної антени параметрові, значення якого в границях цієї смуги не повинні ви-
ходити за припустимі межі.
Понадспрямованість  явище, за якого КНД розглядуваної антени більше,
ніж КНД антени такого самого типу і розмірів із синфазним і рівно амплітуд-
ним розподілом полів у розкриві антени (струмів у її елементах).
Велика спрямованість у цьому випадку досягається за рахунок різко осци-
люючого амплітудно-фазового розподілу поля в розкриві, внаслідок чого суттє-
во зменшується частка випромененої енергії і різко збільшується частка реак-
тивної енергії і добротність антени. При цьому досить серйозно загострюються
вимоги до точності виконання всієї конструкції антени.
Узгоджене навантаження  опір навантаження, що підключається до ви-
ходу приймальної антени й яке забезпечує максимальну віддачу потужності ці-
єю антеною. Умови узгодження опору навантаження Z н  Rн  iХ н й антени з
повним внутрішнім опором Z вн  Rвн  iХ вн має вигляд:
Rвн  Rн ; Х вх  Х н  0
Опір випромінювання антени  це дійсний коефіцієнт, що зв'язує
потужність випромінювання антени з квадратом діючого (ефективного) значен-
ня струму в розглядуваній точці антени. При визначенні опору випромінювання
слід домовлятися про те до якого струму антени він відноситься, тому що в різ-
них точках антени струм має різне значення. Величина опору випромінювання
залежить від форми антени, її геометричних розмірів та робочої довжини хвилі.
Опір втрат в антені визначається відношенням потужності втрат до квад-
рата діючого значення струму на вході антени.
Рівень бічних пелюсток (РБП) ДН антени визначається відносно головної
пелюстки її ДН. Рівень бічної пелюстки дорівнює значенню нормованої амплі-
тудної ДН антени в напрямку максимуму даної пелюстки.
Фазова діаграма спрямованості антени − це графічне зображення фазової
характеристики спрямованості антени.
 11

Фазова характеристика направленості (ФХН) антени  це функція

 (, ) , що входить у вираз (1.1.1), яка відображує залежність фази головної
компоненти вектора напруженості електричного поля антени, центр випромі-
нювання якої знаходиться на початку сферичної системи координат, від куто-
вих координат точки спостереження, розглядуваної на фіксованій відстані в да-
лекій зоні.
Фазовий розподіл поля  це функція, що відображує залежність фаз векто-
рів електромагнітного поля в розкриві антени (або фази струмів у її елементах)
від відповідної координати.
Фазові помилки  це відмінності в розподіленні фази векторів електромаг-
нітного поля в розкриві антени (або фази струмів у її елементах) від рівномір-
ного (синфазного) розподілення.
Фазовий центр антени  це центр сферичної поверхні, що представляє
фронт електромагнітної хвилі сформований в далекій зоні випромінюванням
антени. Не всі реальні антени мають фазовий центр. Для таких антен найчасті-
ше можна підібрати сферичну поверхню, що найкраще апроксимує фронт хвилі
в далекій зоні (зазвичай в межах головної пелюстки ДН антени). Центр цієї
сфери називають центром випромінювання антени.
Характеристика спрямованості (ХС) антени за потужністю  це функція,
що відбиває залежність інтенсивності поля, випромінюваного антенною від ку-
тових координат точки спостереження, розглядуваної на фіксованій відстані в
далекій зоні.
Еквівалентна ізотропна випромінювана потужність  є добуток потужно-
сті, що підводиться до антени та коефіцієнта підсилення цієї антени в даному
напрямку, який задається щодо ізотропної антени.
Еквівалентна монопольно випромінювана потужність  це добуток поту-
жності, що підводиться до антени, та коефіцієнта підсилення цієї антени в да-
ному напрямку, яка задається щодо короткого порівняно з довжиною хвилі вер-
тикального несиметричного вібратора (монополя).
Еталонна антена  найпростіший антенний елемент, який приймається за
еталон (стандарт) при визначенні параметрів антен. Як еталон в діапазонах НЧ і
СЧ прийнято коротку порівняно з довжиною хвилі несиметричну вертикальну
антену (монополь), у діапазоні ВЧ і ДВЧ  симетричний вібратор (диполь), у
більш високочастотних діапазонах  ізотропний випромінювач.
Ефективна випромінювана потужність  це добуток потужності, що під-
водиться до антени та коефіцієнта підсилення цієї антени в даному напрямку,
що задається відносно еталонної антени.
12

2. Основні принципи та деякі наближені методи

Задачі, розв'язувані в теорії антен, у кінцевому рахунку, зводяться до

розв’язання рівнянь, що випливають з математичного формулювання законів
електромагнітного поля. Оскільки умовам існування й одиничності розв’язання
рівнянь Максвелла, граничним умовам приділяється відповідна увага в курсах
фізики і технічної електродинаміки, ми не будемо зупинятися на цих питаннях.
Зазначимо тільки, що точне (строге) розв’язання задачі аналізу про збу-
дження реальної антенної системи, знаходження її поля випромінювання або
задачі синтезу антенної системи за заданими характеристиками її випроміню-
вання в переважній більшості випадків зустрічає непоборні труднощі матема-
тичного характеру. Тому на тому або іншому етапі розв’язання антенної задачі
використовують спрощені методи, які, проте, забезпечують прийнятну точність
і адекватність одержуваного розв’язання поставленої задачі.
Нижче будуть коротко викладені принципи й методи, застосовувані для
наближеного розв’язання внутрішніх та зовнішніх задач про теорію антен.

2.1 Граничні умови й умови на ребрі, умова випромінювання

Рівняння Максвелла в диференціальній формі справедливі у випадку лі-

нійних середовищ, параметри  a ,  a і  які або не залежать від координат, або
є неперервними функціями координат. Проте, часто зустрічаються випадки, ко-
ли розглядувана область полягає з двох (або більш) різнорідних середовищ.
При аналізі макроскопічних властивостей поля в цих випадках звичайно вва-
жають, що параметри  a ,  a і  (або, принаймні, один з них) на межі розподі-
лення міняються стрибком.
Отже, операція диференціювання в точках, що належать межі розділення,
не законна, і рівняння Максвелла в цих точках втрачають значення. Співвідно-
шення, що показують зв'язок між значеннями векторів електромагнітного поля
в різних середовищах біля поверхні розділення, називаються граничними умо-
вами. Висновок граничних умов оснований на рівняннях Максвелла в інтегра-
льній формі, які залишаються справедливими також і на межі розділення.
У більшості випадків антени й антенні системи виготовляються з добре
провідних матеріалів, тобто границею розподілення є хороший провідник. У
цих випадках при вивченні перемінних електромагнітних полів поблизу повер-
хні металевих тіл часто припускають, що розглядуване тіло є ідеально провід-
ним.
Граничні умови при цьому спрощуються, тому що в середовищі з пито-
мою провідністю    поле відсутнє. Наприклад, якщо ідеально провідним є
друге середовище, то граничні умови у векторній формі мають вигляд
(n0 E1 )   S /  a1 ; n0 E1   0 ; (n0 H1 )  0 ; n0 H1   jS , (2.1.1)
де  S − поверхнева густина заряду, К/м ; jS − вектор густини поверхнево-
2

го струму, А/м2 . Отже, на поверхні ідеального провідника дотична складова

 13
напруженості електричного поля та нормальна складова напруженості магніт-
ного поля перетворюється на нуль.
У ряді випадків, коли, наприклад, гранична поверхня має геометрично
сингулярні точки (залами, розриви) можна одержати декілька математично ко-
ректних розв’язань рівнянь Максвелла, серед яких лише одне вірно описує до-
сліджуване фізичне явище. І для забезпечення одиничності розв’язання виявля-
ється необхідним увести деякі обмеження.
Додаткова фізична умова, необхідна для однозначного визначення
розв’язання в цьому випадку відома як умова на ребрі. Вона полягає у вимозі
скінченності енергії електромагнітного поля, запасеної в будь-якому кінцевому
обсязі в околиці ребра. Це рівносильне вимозі
2
 ( | E |  | H | )dv  0 ,
2
(2.1.2)
V
при наближенні до нуля V обсягу в околі ребра. Якщо ребро являє собою глад-
ку криву, то в кожній точці її можна замінити на пряму й увести локальні цилі-
ндричні координати на ребрі ( , , z ); елемент обсягу в інтегралі (2.1.2) при
цьому дорівнює dddz .
Доведено, що з умови (2.1.2) випливає, що жодна складового електромаг-
нітного поля ( E , H ) в околі ребра не може зростати при   0 швидше, ніж
 1  (   0 ).
Виявляється, що для однозначного вибору розв’язання рівнянь Максвелла
не обов'язково точно знати величину  , а досить знайти лише позитивну ниж-
ню межу цієї величини.
Для ідеально провідного прямокутного клина, зображеного на рис. 2.1,а
при   0 маємо

а б

Рисунок 2.1 − Геометрія структур з ребром: а − прямокутний клин,

б − напівплощина

Et , H t  O ( 1 / 3 ) ; E z , H z  O ( 2 / 3 ) . (2.1.3)
Для зображеної на рис. 2.1,б ідеально провідної напівплощини при   0
справедливі такі співвідношення
Et , H t  O( 1 / 2 ) ; E z , H z  O (1 / 2 ) . (2.1.4)
14
Позначення O( f ( x)) має таке значення:
f ( x)  O( g ( x)) при x  x0 , якщо функція f (x) зростає не швидше, ніж g (x)
при x  x0 , тобто є постійна A , така, що | f ( x) | A | g ( x) | при x  x0 .
При знаходженні полів у вільному просторі, коли джерела, зосереджені в
деякій кінцевій області (тобто при рішенні більшості антенних задач), що ви-
значають поводження полів на нескінченності є умова випромінювання.
Для ізотропного непоглинаючого середовища поведінка полів на нескін-
ченності визначається умовою випромінювання Зоммерфельда. Вона формулю-
ється в такий спосіб: амплітуда поля на великих відстанях r від джерела пови-
нна убувати, принаймні, як r 1 , а фаза поля повинна бути такою ж, як у хвилі,
що йде на нескінченність. Точніше: будь-яка поперечна (відносно напрямку r )
складова  електромагнітного поля повинна задовольняти умові
  
lim r   ik   0
 r  , (2.1.5)
r 
де k    a  a − хвильове число.
Якщо ж простір є заповнений поглинаючим середовищем, умовою є ви-
мога, щоб поля наближалися до нуля на нескінченності.

2.2 Принцип еквівалентності (метод еквівалентних струмів)

У 1936 році американський учений С.А. Щелкунов увів так званий прин-
цип еквівалентності, що говорить: "поле у вільній від джерел області V , об-
меженою поверхнею S , може бути створено електричними і магнітними стру-
мами, розподіленими по цій поверхні, і в цьому розумінні дійсні джерела поля
можна замінити "еквівалентними" поверхневими струмами "
Метод еквівалентних струмів дає можливість замінити реальні струми,
що збуджують електромагнітне поле, більш зручною системою еквівалентних
струмів (поверхневих джерел).
Нехай поверхня S , що розділяє простір на обсяги V1 і V2 , повністю охо-
плюють дійсні джерела, що створюють електромагнітне поле E1 і H 1 . Видали-
мо джерела з V2 , і постулюємо існування в обсязі V2 довільного поля E 2 , H 2
(джерела цього поля знаходяться поза V2 і задовольняють рівнянням Максвелла
для довільного середовища з параметрами ~a 2 , 
~ ). Одночасно збережемо в
a2
обсязі V1 поле E1, H 1 .
 15
n n

S V1 S V1
э
j,j
Довільні поля
Дійсні джерела E1, H1 E1, H1
V2 
 V2 

a
1 a1 a
1 a1
E , H1 E 2 , H2
1

 

a1 a1 a2 a2

Рисунок 2.2  Геометрія задачі

Щоб сконструйоване в такий спосіб поле задовольняло рівнянням Макс-

велла (тобто було б єдиним розв’язанням рівнянь Максвелла) потрібно забезпе-
чити «зшивання» електромагнітних полів E1, H 1 та E 2 , H 2 на поверхні розді-
лення S за допомогою граничних умов:
j sэ  [n ( H 1  H 2 )] ; (2.2.1)
j sm  [n ( E1  E 2 )] . (2.2.2)
Таким чином, слід припустити наявність фіктивних поверхневих елект-
ричних і магнітних струмів у виді нескінченно тонких шарів на поверхні S . Їх
можна розглядати, як еквівалентні джерела, що створюють поле E1, H 1 в обсязі
V1 і E 2 , H 2 в обсязі V2 .
Треба підкреслити, що первісні джерела виявилися вилученими з обсягу
V2 , аналогічно, з обсягу V1 виявилися вилученими джерела поля E 2 , H 2 .
Важливо, що нове поле E 2 , H 2 і середовище ~a 2 ,  ~ в обсязі V мо-
a2 2
жуть бути сформовані за розсудом дослідника незалежно від поля E1, H 1 і се-
редовища ~a1 ,  ~ .
a1
Найбільш поширені такі варіанти вибору еквівалентних джерел.
 Поле E 2 , H 2 постулюється нульовим, параметри середовища збе-
рігаються без змін, тобто ~a 2  ~a1 ; 
~ 
a2
~ , тоді:
a1

j sэ  [n H 1 ] ; j sm  [n E1 ] . (2.2.3)
При цьому електромагнітне поле в обсязі можна розглядати як ство-
рюване цими електричними і магнітними струмами, що знаходяться в
однорідному й ізотропному середовищі.
 Поле E 2 , H 2 постулюється нульовим, середовище в обсязі V2 наді-
ляються властивостями ідеального провідника. У цьому випадку
еквівалентний електричний поверхневий струм виявляється не ви-
промінюючим (він як би скорочується середовищем у V2 ) і поле в
області V1 можна розглядати, як створюване тільки магнітними
16

струмами j sm  [n E1 ] , проте з обов'язковим урахуванням присут-

ності ідеально провідного тіла V2 .
 Поле E 2 , H 2 постулюється нульовим, середовище в обсязі V2 наді-
ляється властивостями ідеального магнетика. У цьому випадку не
випромінюючим є еквівалентний магнітний поверхневий струм і
поле в обсязі V1 можна розглядати, як створюване тільки електри-
чними еквівалентними струмами j sэ  [n H 1 ] , проте з обов'язковою
присутністю ідеально магніто-провідного тіла V2 з граничною умо-
вою H   0 .
Принцип еквівалентних джерел знаходить застосування в теоретичних
розрахунках характеристик випромінювання антен. Успіх його визначається
можливостями для перебування розподілів еквівалентних поверхневих струмів
на поверхнях, що оточують антену (так звані реальні випромінювачі).

2.3 Принцип еквівалентності М.І. Конторовича

У 1944 році радянський учений М.І. Конторович показав еквівалентність

перемінного електричного поля в діелектрику об'ємним електричним струмам і
зарядам у вільному просторі. Аналогічно може бути показана еквівалентність
перемінного магнітного поля у феромагнетиках об'ємним магнітним струмам і
зарядам.
Доведення цих тверджень основане на рівняннях Максвелла, записаних
для електромагнітного поля у середовищі з довільними електричними і магніт-
ними проникностями:
E 
rotH   J 
t
, (2.3.1)
H m
rotE   J 
t 
div(E )  ;  
div( J )   ; 
t 
m
, (2.3.2)
  
div(H )   m ; div( J m )  
t 
де   об'ємна густина електричного заряду;  m  об'ємна густина фіктивного
магнітного заряду. Уведемо нові величини:
E 
J *  J  (   0 ) , *    div[(   0 ) E ]; 
t 
. (2.3.3)

,  m*   m  div[(   0 ) H ]
H
J m*  J m  (   0 )
t 
Підставивши значення J , J m , ,  m з (2.3.3) у (2.3.1) і (2.3.2) одержимо си-
стему рівнянь:
 17

E * 
rotH   0  J *; div( 0 E )   ; div( J )  
* *
; 
t t 
m* 
(2.3.4)
H  
rotE   0  J m* ; div( 0 H )   m* ; div( J m* )  
t t 
для поля у вільному просторі, у якому є еквівалентні струми J * , J m* і заряди
* ,  m* , визначувані рівняннями (2.3.3). Отже, якщо у вільному просторі
(    0 ,    0 ,   0 ) маються обсяги, заповнені діелектриком або феромагне-
тиком і в цих обсягах існує електромагнітне поле, то для визначення зовніш-
нього поля, порушуваного цими об'єктами, можна прийняти, що в них протіка-
ють струми, визначувані рівняннями (2.3.3). Отже, можна користуватися фор-
мулами для розрахунку полів у вільному просторі за наявності цих струмів
(рис. 2.2). При цьому еквівалентні струми і заряди описуються виразами:
E 
J экв  (   0 ) ,  экв  div[(   0 ) E ];
t 
. (2.3.5)
H
J экв  (   0 )
m
,  экв  div[(   0 ) H ]
m
t 



0 0
0 0

V3 V3

x,y.z j x,y.z
Феромагнітні об’єкты екв

V1 x,y.z 
Діелектричні об’єкты x,y.z
V1 j екв Еквівалентні джерела

V2 V2 
x,y.z j x,y.z
екв

Рисунок 2.3 Ілюстрація принципу еквівалентності М.І. Конторовича

2.4 Метод дзеркальних зображень

У більшості практично важливих випадків антени розміщуються поблизу

поверхні Землі або поблизу поверхонь, що мають властивості провідників, або
діелектриків (наприклад, поверхонь суден, літальних апаратів). Під дією елект-
ромагнітного поля, створюваного антеною в ґрунті і близько розміщених тілах
виникають струми провідності і струми зсуву. Поле в просторі, якій оточує ан-
18
тену, в цьому випадку являє собою суперпозицію поля безпосередньо випромі-
нюваного антеною і вторинними полями, створюваних наведеними струмами.
Таке повне (сумарне) поле задовольняє рівнянням Максвелла, граничним
умовам на поверхні даних тіл і умовам випромінювання. знаходження цього
поля у випадку тіла довільної форми, яке має властивості провідника і діелект-
рика важко. У ряді випадків для спрощення аналізу реальна форма тіла заміню-
ється правильною геометричною формою (куля, циліндр, диск тощо). Можна
ще більш спростити задачу, якщо розглядуване тіло замінити нескінченно про-
тяжною ідеально провідною площиною.
Такий прийом використовують для наближеного урахування впливу Зем-
лі в діапазонах наддовгих, довгих і середніх хвиль, де властивості земної пове-
рхні близькі до ідеального провідника.
Сутність методу дзеркальних зображень полягає в тому, що при визна-
ченні поля створюваного системою джерел, розташованих над нескінченно
протяжною ідеально провідною площиною з розгляду вилучаються сама ідеа-
льно провідна площина і наведені в ній вторинні струми. При цьому їхня дія
враховується шляхом уведення фіктивних джерел, що є дзеркальними зобра-
женнями дійсних джерел. Амплітуди струмів фіктивних джерел такі ж, як і в
дійсних джерел, а фази залежать від їхньої орієнтації щодо провідної площини.
Результуюче електромагнітне поле, створюване реальною системою дже-
рел і їхнім дзеркальним зображенням задовольняє граничним умовам на цій по-
верхні. Тому можна стверджувати, що в
будь-якій точці верхнього півпростору
фіктивна система джерел створює таке
ж поле, як і реальні струми, наведені ре-
альними джерелами на ідеально провід-
ній поверхні. Тобто, справді, дія вто-
ринних (наведених дійсними джерела-
а б ми) струмів можна замінити дією їхньо-
го дзеркального зображення.
Рисунок 2.4 – До урахування впливу Розглянемо, наприклад, поле елек-
землі методом дзеркального тричного заряду, розміщено, як показано
зображення на рис. 2.4,а, над ідеально провідною
площиною (поверхнею землі) на висоті h .
Електричне поле заряду в просторі над цією площиною буде таким же, як елек-
тричне поле двох зарядів протилежних знаків, розташованих на відстані 2h
(рис. 2.4,б).
 19
Розглядаючи струм, що тече у вертикально орієнтованому диполі (рис.
2.5,а) помітимо, що якщо в деякий
момент часу струм протікає знизу
нагору, то й у дзеркальному зобра-
женні струм буде протікати також
знизу нагору (рис.2.5, б), тобто вони
збігаються по фазі. Неважко переко-
натися, що в площині землі дотична
складового вектора напруженості
електричного поля дорівнює нулеві. а б
При цьому поле у віддаленій Рисунок 2.5 − Вертикальний диполь над
точці біля поверхні буде визначатися ідеально провідною площиною
полем, створюваним диполем і його
дзеркальним зображенням. Унаслідок того, що відстані до цієї точці від диполя
та його дзеркального зображення рівні, а також унаслідок рівності амплітуд і
фаз струмів вертикального диполя та його зображення, поля у віддаленій точці
будуть складатися арифметично. У результаті напруженість поля в поверхні
землі буде в два рази більше, ніж у випадку вільного простору.
Для горизонтального диполя (рис. 2.6,а) поля, створювані уздовж площи-
ни симетрії будуть протилежними
за фазою через протифазність
струмів горизонтального диполя і
його дзеркального зображення
(рис. 2.6,б). Отже, напруженість
електричного поля у віддаленій
точці біля поверхні землі буде до-
рівнювати нулеві.
а б Для антени у виді проводу,
Рисунок 2.6 − Горизонтальний диполь над нахиленого під деяким кутом щодо
ідеально провідною площиною площини землі, можна також за-
стосувати метод дзеркальних зо-
бражень. Для цього дію кожного елемента треба замінити дією двох елементів –
вертикального і горизонтального.

2.5 Метод наведених ЕРС

Метод наведених електрорушійних сил (ЕРС) було запропоновано 1922

році незалежно Л. Бріллуеном у Франції і Д.А. Рожанським у СРСР та розроб-
лено І.Г. Кляцкіним, В.В. Татариновим і А.А. Пістолькорсом.
Сутність методу наведених ЕРС полягає в наступному. Розглянемо два
симетричних вібратори (рис. 2.7), виконаних з ідеального провідного матеріалу.
До кожного з них прикладена деяка ЕРС. Під впливом цих ЕРС у вібраторах
виникає струм.
20
Якщо взаємний вплив вібраторів відсутній, то
струм у кожному вібраторі розподіляється таким
чином, що на поверхні вібратора виконуються гра-
ничні умови, а саме, умови рівності нулеві танген-
ціальної складового вектора E і нормальної скла-
дового вектора H .
Врахуємо тепер взаємний вплив вібраторів.
Струму у вібраторі відповідає певне поле в навко-
лишньому просторі. Зокрема, струму вібратора 2
відповідає певне поле поблизу вібратора 1. Позна-
Рисунок 2.7 – До викладу чимо дотичну складового вектора напруженості
методу наведених ЕРС електричного поля, створюваного струмом вібрато-
ра 2 біля поверхні елемента dz вібратора 1 рівною
E12 . Тоді ЕРС, наведена на елемент dz вібратора 1 вібратором 2, дорівнює
de12  E12 dz (2.5.1)
Але поява дотичної складової вектора напруженості електричного поля
біля поверхні провідника порушує граничні умови. Для відновлення порушених
умов власне поле і, відповідно, струм вібратора 1, повинні перерозподілитися
так, щоб біля поверхні елемента з'явилася власна ЕРС, яка дорівнює  E12 dz .
При цьому сумарна дотична складова вектора напруженості поля вихо-
дить рівної нулеві. Таким чином, під впливом поля вібратора 2 уздовж елемента
dz починає діяти ЕРС  de12   E12 dz . Ця ЕРС підтримується джерелом енер-
гії, включеним у вібратор 1. Потужність, що розвивається цим джерелом ЕРС
вібратора 1, дорівнює
1
dP12   I * de12 . (2.5.2)
2
Величина dP12 характеризує потужність, яка віддається джерелом енергії
вібратора 1 для підтримки ЕРС de12 . Ця потужність переходить у простір на-
вколо вібратора 1, де зосереджено протидіючу ЕРС de12 . Іншими словами, dP12
являє собою потужність, випромінену в навколишній простір.
Повна комплексна потужність, випромінювана усім вібратором 1 під
впливом поля вібратора 2, дорівнює
1
P12    I* E12 dz (2.5.3)
2l
Наведений (внесений) опір випромінювання визначається як відношення
потужності випромінювання до діючого значення струму (у пучності, або в то-
чках живлення):
2P 1
Z12вн  122   2  I* E12 dz . (2.5.4)
| I | | I | l
Вираз (2.5.4) дозволяє визначити активну та реактивну складову наведе-
ного опору випромінювання, віднесені до відповідного струму ( I п , або I 0 ).
 21
Взаємний опір двох вібраторів Z12 є опір випромінювання, наведений ві-
братором 2 на вібратор 1, у випадку, коли струми в обох вібраторах однакові і є
синфазними. Для розрахунку Z12 за формулою (2.5.4) необхідно задатися роз-
поділом струму по вібратору.

2.6 Принцип взаємності в теорії антен

Цей принцип оснований на теоремі взаємності, відомої з курсу технічної

електродинаміки.
Безпосереднє теоретичне дослідження антен у режимі приймання в біль-
шості випадків являє собою більш складну задачу, ніж дослідження цих антен у
режимі передавання. Це видно навіть на найпростішому прикладі дротової ан-
тени, збуджуваної в режимі передавання джерелом ЕРС, зосередженим у точках
живлення, у той час як у режимі приймання антена є під впливом електромагні-
тної хвилі по всій довжині антени. З цієї причини теорію приймальних антен у
даний час будують на підставі принципу взаємності, а параметри визначають за
відомими характеристиками антен у режимі передавання.
Принцип взаємності доводиться в теорії пасивних чотириполюсників, а
його застосовність у теорії антен була доведена М.П. Свєшниковою. Викорис-
тання цього принципу для визначення параметрів антен основане на роботах
М.С.Неймана, А.А. Пістолькорса, Я.Н. Фельда та А.Р. Вольперта.
Розглянемо дві антені, розташовані до-
вільним образом у просторі (рис. 2.8). Якщо
до входу першої антени прикласти ЕРС e1 , то
по ній потече струм I1 , що створить поле в
області розташування другої антени та у на-
вантаженні другої (приймальної) антени
з'явиться струм I 21 . Терема взаємності стве-
рджує, що при переносі ЕРС в антену 2
струм у (тепер приймальній) антені 1 буде
дорівнювати струму I 21 , тобто струми і на- Рисунок 2.8 − Застосування
пруги поміняються місцями, і їхнє відно- принципу взаємності
шення залишиться колишнім.
Якщо ж в антену 2 включено іншу ЕРС  e2 , то в навантаженні антени 1 уста-
новиться струм I12 і буде справедливе відношення:
e1 e
 2 ,
I 21 I12
тобто відношення ЕРС до струму, якій нею збуджується при зміні місцями пе-
редавальної і приймальні антен, залишається незмінним. Це твердження зали-
шається справедливим лише в тому випадку якщо повні внутрішні і вхідні опо-
ри антен у режимі передавання і приймання рівні, а самі антени і простір поши-
рення є лінійними.
22
На основі цього принципу сформульовано принцип оборотності прийма-
льно-передавальних антен: будь-яка антена, що не містить невзаємних елемен-
тів, може бути використана як у ролі приймальної, так і в ролі передавальної.
Чим ефективніше антена випромінює енергію електромагнітного поля, тим
краще вона буде її приймати.

2.7 Принцип електродинамічної подібності антен

Одне з формулювань цього принципу, постульованого в 1898 році Абрага-

мом, може бути викладене в такий формі.
Власні частоти двох геометрично подібних антен відносяться як відпо-
відні їхні довжини.
Дотримуючись цих формулювань, можна стверджувати, що при одночас-
ній зміні в однаковому відношенні довжини хвилі та всіх геометричних розмі-
рів антени її характеристики і параметри залишаються незмінними.
Принцип подібності антен не має потреби в спеціальному доведенні, тому
що у формули для розрахунку більшості параметрів входять розміри антени,
віднесені до довжини хвилі. Виняток складають лише деякі характеристики:
опір втрат, ККД, шумова температура антени. Звідси випливає, що для дотри-
мання повної подібності антен треба одночасно зі зміною довжини хвилі змі-
нювати певним чином електричні параметри матеріалів, використаних у конс-
трукції антени (провідність, діелектричну і магнітну проникність). Тільки при
виконанні цієї умови буде отримана повна подібність.
Принцип подібності антен часто застосовується на практиці, оскільки до-
зволяє моделювання антен, тобто аналіз їхніх властивостей на зменшених мо-
делях за відповідного зменшення довжини хвилі. Коефіцієнт моделювання мо-
же змінюватися в широких межах і вибирається виходячи з поставлених вимог.
Якщо опір випромінювання антен значно перевищує опір втрат, а вплив земної
поверхні і навколишніх предметів нехтовно малий, то подібність реальної анте-
ни і її моделі досить добре виконується.

2.8 "Струмовий" метод розв’язання задачі про випромінювання

При "струмовому" методі характеристика направленості антени обчислю-
ється інтегруванням струмів на "освітленої", тобто опромінюваної первинним
джерелом, частини поверхні антени.
Вважаючи форму поверхні заданою, а саму поверхню антени ідеально
провідної, розв'яжемо внутрішню задачу, попередньо визначивши густина по-
верхневих струмів на цій поверхні, скориставшись виразом
j  2[n , H ] (2.8.1)
де j  вектор густини поверхневих електричних струмів, H  вектор падаючого
(неспотвореного, створеного первинним джерелом) магнітного поля поблизу
розглядуваної поверхні. Звичайно падаюче поле розраховується наближено, ме-
тодом геометричної оптики, з використанням асимптотичного представлення
придатного на великих відстанях (характеристики направленості опромінювача).
 23
Причому формула (2.8.1) дає точний результат тільки у випадку падіння
плоскої хвилі на нескінченну ідеально провідну плоску поверхню. Однак її мо-
жна застосувати і для наближеного визначення густини поверхневого струму в
тому випадку, якщо радіус кривизни поверхні в розглядуваній точці значно пе-
ревищує довжину хвилі, а падаюче поле в цій області можна вважати локально
плоским.
Тоді, відповідно до принципу еквівалентності С.А. Щелкунова, поле ви-
промінювання антени можна визначити шляхом інтегрування густини електри-
чних поверхневих струмів на металевій поверхні S антени. З урахуванням ска-
заного векторну комплексну характеристику направленості антени можна роз-
рахувати, скориставшись виразом:
F (, )   j (, )e ik cos  dS , (2.8.2)
S
де ρ  відстань від початку вибраної системи координат до точки інтегрування
на поверхні антени, ψ  кут між напрямком на точку інтегрування і на точку
спостереження, що знаходиться в далекій зоні, а інтегрування ведеться по осві-
тленій частині поверхні антени S .
Переваги «токового» методу:
 менша погрішність при розрахунку бічного випромінювання;
 можливість урахування кросполяризації;
 можливість урахування крайових ефектів, уводячи на крайці антени
контурний крайовий струм.
Недоліки «токового» методу:
 не враховуються струми, що затікають на тіньову поверхню антени;
 струми на освітленій поверхні визначаються наближено.

2.9 Апертурний метод розв’язання задачі про випромінювання

Апертурний метод є на-

ближеним і дозволяє розраху- 
 0 0
0 0

вати поле випромінювання

V V
антени за відомим значенням 3

3
x,y.z j x,y.z
дотичних складових векторів Феромагнітні об’єкты екв

електромагнітного поля в роз-

V x,y.z Діелектричні об’єкты 
криві (апертурі) антени. 1 x,y.z
V j екв 1
Еквівалентні джерела

Для знаходження поля

випромінювання, скористає- V 2 V  2

мося методом еквівалентних   x,y.z j x,y.z

екв

струмів Щелкунова. З цією

метою оточимо розглянуту
антену уявлюваною довіль- Рисунок 2.9 − Застосування апертурного методу
ною замкнутою поверхнею в дзеркальних антенах
S  так, щоб частина цієї поверхні збігалася з апертурою антени (рис. 2.9).
24
Покладемо, що в результаті точного або наближеного попереднього роз-
в'язання внутрішньої задачі нами уже визначене поле на поверхні S a , тобто в
розкриві (апертурі) антени, тобто відомі густини еквівалентних поверхневих
струмів на цій поверхні (формули (2.2.3)).
При розрахунку полів випромінювання антени апертурним методом ду-
мають, що поле поза апертурою дорівнює нулеві. Отже, поверхневі еквівалент-
ні струми на іншій частині поверхні S  S   S a також відсутні. У розглядува-
ному прикладі таке припущення засноване на тім, що амплітуди полів на "не-
освітленої", тіньової поверхні дзеркала значно менше, ніж на "освітленої". З об-
ліком цього, шляхом інтегрування еквівалентних струмів розподілених тільки
по поверхні розкриву антени, розраховують поле випромінювання.
Таким чином, поле випромінювання при використанні апертурного мето-
ду визначається тільки через дотичні складових векторів електричного і магніт-
ного поля (відповідно до принципу еквівалентності) на апертурі антени.
На практиці часто вважають, що дотичні складових векторів електрично-
го і магнітного полів в апертурі антени зв'язані між собою так як і в плоскій
хвилі (тобто вони взаємно перпендикулярні і відрізняються коефіцієнтом, що
має зміст хвильового опору):
Et  Wc [ H t , n ] , (2.9.1)
де n  нормаль до поверхні апертури, Wc  хвильовий опір середовища, Et і
H t  дотичні складових векторів електромагнітного поля в апертурі. Таке твер-
дження в основному справедливо для плоских синфазних розкривів великих
електричних розмірів.
У цьому випадку характеристика направленості може бути визначена
тільки через дотичну складового вектора електричного (або магнітного) поля з
виразу аналогічного (2.8.2):
F (, )   E t (,  )e ik cos  dS a , (2.9.2)
Sa
причому інтегрування проводиться по поверхні апертури S a .
Апертурний метод, будучи наближеним, не враховує полів створюваних
струмами на поверхні поза апертурою, а також дифракційних явищ на краях
апертури. Він з достатньої для практики точністю описує особливості характе-
ристики направленості в області головної і перших бічних пелюсток і абсолют-
но непридатний для знаходження поля в області далекого бічного і заднього
випромінювання антени.
Переваги апертурного методу:
 можливість вибору найбільш придатної форми апертури для спро-
щення об числення інтегралів.
Недоліки апертурного методу:
 велика погрішність при розрахунку далекого бічного випромінюван-
ня;
 неможливий облік кросполяризації;
 не враховуються дифракційні ефекти.
 25
2.10 Метод еквівалентних схем

Це  наближений метод розв’язання внутрішньої задачі, використовува-

ний для розрахунку повного вхідного опору і перебування розподілу струму
для деяких типів антен. Розглянемо його на прикладі антени у виді симетрично-
го вібратора і визначимо вхідний опір, вважаючи, що активна потужність в ан-
тені витрачається тільки на випромінювання, тобто думаючи, що потужність
втрат мала порівняно з потужністю випромінювання (що в більшості випадків
виправдане).
Метод полягає в тому, що симетричному вібраторові (рис. 2.10,а) ставить-
ся у відповідність відрізок розімкнутої на кінці двопровідної лінії з втратами
(еквівалентна лінія).
I


a a l
 l‘ l‘  0,5R п 0,5Rп
l l l
1

a a
а б
l‘

a
0,5 R  п 0,5 R  п R н= R  п
l‘ a
a a
в г
Рисунок 2.10 − Ілюстрація методу еквівалентних схем

Опір випромінювання вібратора розглянутої довжини, віднесений до пучнос-

ті струму, розділимо на дві рівні частини й уявимо собі їх увімкненими у виді
зосереджених опорів в обох проводи лінії в місця пучностей струму, тобто на
відстані  / 4 від розімкнутого кінця (рис. 2.10,б). Тому що опір розімкнутого
на кінці відрізка лінії довжиною  / 4 дорівнює нулеві, від схеми рис. 2.10, б
можна перейти до схем рис. 2.10,в і 2.10,г.
У результаті зазначених перетворень вхідний опір антени можна визначити,
як вхідний опір еквівалентного відрізка лінії довжиною l   l   / 4 , навантаже-
ного на кінці опором випромінювання Rп антени, віднесеним до струму в пу-
чності. Тепер можна перейти до висновку формули для вхідного опору. Для
цього запишемо рівняння, що зв'язують струми і напруги на початку і кінці лі-
нії (рис. 2.10.1,г):
U a  U к cos kl   iI кW sin kl 

Uк . (2.10.1)
I a  I к cos kl   i sin kl  
W 
26
З огляду на те, що l   l   / 4 , а I к  U к / Rп , розділивши U a на I a і по-
множивши потім чисельник і знаменник на вираз комплексно-спряжене зна-
менникові, одержимо:
W  R2п 
Rп  i sin 2kl 1  2 
2  W .
Z a  Ra  iX a  2
(2.10.2)
R 
sin 2 kl   п  cos 2 kl
 W 

2.11 Метод геометричної оптики

Цей метод також не є строгим і часто застосовується для розв’язання

внутрішньої задачі теорії антен. Геометрооптичне розв’язання відноситься до
так називаних асимптотичних розв’язань, і воно тим більше точно, чим менше
довжина хвилі порівняно з характерними розмірами антени.
Слід зазначити, що метод геометричної оптики (ГО) непридатний для
розрахунку полів в околі особливих областей (ребер, вершин, фокальних точок,
границь світло-тінь- тощо).
Складові векторів електромагнітного поля в безмежному середовищі в
наближенні ГО представляються у виді добутку швидко осцилюючих і повіль-
но мінливих функцій:
u  Ae iks , (2.11.1)
де s (r , , ) називається ейконалом, це функція, що визначає фазову структуру
поля  систему фронтів і променів, A(r , , )  амплітуда, яка розглядається як
повільно мінлива функція. Поверхні рівних фаз, описувані рівнянням s  const
 фронти хвиль, а лінії градієнта s являють собою промені, вони перпендику-
лярні поверхням рівних фаз. Закони ГО є закони, що визначають функції s, A .
Ейконал s має значення оптичної довжини променя:
s   n(r , , )l , (2.11.2)
де n(r , , )  показник заломлення середовища, а інтеграл (9.2) обчислюється
уздовж променя.
Промінь визначається як траєкторія, що задовольняє принципові Ферма:
промінь, що з'єднує дві точки А і B , виділяється з усіх кривих, що проходять
через ці дві точки, тим, що ейконал, який виражається інтегралом (2.10.2), узя-
тим у межах від A до B , екстремальний. Іншими словами  оптична довжина
шляху між двома точками здовж променя, що проходить через них, менше, ніж
оптична довжина шляху вздовж будь-якої кривої, що з'єднує ці самі точки.
Розглядаючи тільки однорідні середовища, відзначимо, що в цьому випадку
промені являють собою прямі лінії, ейконал пропорційний звичайній довжині
шляху уздовж променя, а орієнтація векторів поля в межах променя постійна.
Трубка нескінченно малого перетину, стінки якої складаються з променів,
називають елементарною променевою трубкою.
 27
Одним з фактів, що дозволяють просто розраховувати зміну полів уздовж
променя, є те, що в першому наближенні енергія за межі елементарної проме-
невої трубки не виходить. У методі ГО поле як би розпадається на сукупність
променевих трубок, які можна розглядати як волокна, по кожному з яких по-
ширюється енергія електромагнітного поля. Причому поширення в кожній еле-
ментарній трубці відбувається незалежно від наявності сусідніх. Променеві
трубки не взаємодіють між собою.
Іншим фактом є можливість використання законів відображення і заломлен-
ня. Наприклад, при падінні плоскої електромагнітної хвилі на плоску границю
розділення двох середовищ виконується закон Снелліуса: кут падіння дорівнює
кутові відображення. Амплітуда відбитого променя в точці відображення ви-
значається, як і при падінні плоскої хвилі на плоску границю розділення, тобто
формулами Френеля.
Якщо границя розділення не плоска, і якщо радіуси кривизни поверхні і
фронту падаючої хвилі (поблизу поверхні) великі порівняно з довжиною хвилі,
то поверхню, що відбиває, вважають локально плоскою. Тоді систему відбитих
променів знаходять, проводячи дотичну площину до поверхні розділення в роз-
глядуваній точці і застосовуючи перший закон Снелліуса.
Метод геометричної оптики припускає, що при русі хвилі вздовж промене-
вої трубки амплітуда її на відстані r спадає у сферичній хвилі як 1/ r , у цилінд-
ричній хвилі як 1/ r , і не змінюється в плоскій хвилі. Фазові співвідношення
визначаються множником  r , де   2 /  хвильове число, а r  пройдена від-
стань. ош а
пл тичн
іна
Як приклад застосування методу x
До

геометричної оптики розглянемо

профіль вісесиметричного параболіч- q
q` q``
ного дзеркала, у фокусі якого розта-
шуємо джерело сферичної хвилі (рис.
2.11).
Нагадаємо, що парабола  це кри- Бісектриса
Діректриса

ва, яка має такі властивості:

F
 нормаль і дотична до будь-
якої точці параболи є бісе-
ктрисами кутів між фока-
льним радіусом-вектором
Fq і діаметром q q  , що
проходить через точку до-
тику; Рис. 2.11  Ілюстрація методу геометрич-
ної оптики
 відстані від фокуса до будь-якої точки параболи (наприклад, Fq ) і
від цієї точки до прямої лінії, називаної директрисою ( qq  ), рівні між
собою.
Якщо у фокус ідеально провідного параболічного дзеркала помістити
джерело сферичної хвилі, а мінімальний радіус кривизни поверхні дзеркала в
28
будь-якій точці набагато більше довжини хвилі, то, ґрунтуючись на методі ГО
оптики можна дійти висновку що:
 параболоїд трансформує розбіжний пучок променів сферичної хвилі
в рівнобіжний, що відповідає плоскому фронту;
 відповідно до другої властивості параболи усі хвилі, вихідні з фоку-
са, приходять у площину розкриву синфазними, оскільки директриса
і фронт хвилі рівнобіжні;
 амплітуда хвиль на ділянці руху вздовж променя від фокуса до точки
відображення змінюється, як і у сферичній хвилі, а на ділянці вздовж
променя від точці відображення до площини розкриву, амплітуда не-
змінна, як у плоскій хвилі.
 29

3 Терминология в антенной теории и практике

3.1 Основная терминология

Амплитудный фронт волны (поверхность равных амплитуд)  это вообра-

жаемая неразрывная поверхность, в каждой точке которой амплитуда
электромагнитных колебаний одинакова.
Антенна, антенное устройство  это устройство, содержащее один или не-
сколько антенных элементов и предназначенное для излучения или приема
электромагнитных волн.
Антенная система  это устройство, состоящее из одного или нескольких
антенных элементов либо антенн, системы питания (возбуждения) и вспомо-
гательных устройств объединенных общим функциональным назначением.
Антенный элемент  это первичный или вторичный излучатель.
Апертурный метод  приближенный метод решения внешней задачи анали-
за для антенн с излучающим раскрывом, пригодный для расчета характеристи-
ки направленности антенны в области главного и первых боковых лепестков.
Ближняя зона антенны (область ближнего поля, зона индукции)  область
пространства вокруг антенны, все точки которой находятся на расстоянии
r  0,25 L  0,5 L( L /  )1 / 3 от центра излучающей системы (антенны), где L мак-
симальный линейный размер антенны,
 длина волны.
В ближней зоне электромагнитное z
поле носит сложный характер, в нем 
присутствуют все компоненты векторов r
поля, вектор Пойнтинга  комплексный Антенная
система
и может не совпадать по направлению с y
радиус-вектором точки наблюдения. L
x
Векторная комплексная характери-
стика направленности антенны описы- Рисунок 3.1  Геометрия антенной
вает угловую зависимость амплитуды, задачи
фазы и поляризации поля этой антенны на фиксированном расстоянии, соответ-
ствующем дальней зоне в виде произведения трех сомножителей:
F (, )  F (, )e i(,) [ 0  0  p (, )] . (3.1.1)
Внешняя задача теории антенн состоит в нахождении амплитудно-фазового
распределения поля во всем пространстве, окружающем антенну при заданном
амплитудно-фазовом распределении токов в элементах антенной системы (либо
полей на замкнутой поверхности окружающей объем, в котором находится ан-
тенна).
Внутренняя задача теории антенн состоит в нахождении амплитудно-
фазового распределения токов на элементах антенной системы (либо полей на
замкнутой поверхности окружающей объем, в котором находится антенна) при
30
заданных сторонних источниках электромагнитного поля возбуждающих ан-
тенну.
Вторичный излучатель  это излучающий элемент антенны, не имеющий
непосредственной связи с направляющей системой, радиоэлектронным устрой-
ством, генерирующим, усиливающим или преобразующим электромагнитные
колебания, и возбуждаемый электромагнитным полем первичного излучателя.
Размеры вторичного излучателя могут значительно превышать длину волны.
Дальняя зона антенны (область дальнего поля, волновая зона, зона Фраун-
гофера)  это область пространства вокруг антенны, все точки которой нахо-
дятся на расстоянии r от центра излучающей системы (антенны), удовлетво-
ряющем условию r  2 L2 /  , где L обозначает любой максимальный линейный
размер антенны,   минимальная длина волны рабочего диапазона частот.
Задача анализа в теории антенн состоит в нахождении амплитудно-фазового
распределения поля всюду в пространстве окружающем антенну (в том числе и
на самой антенне) при заданных сторонних источниках электромагнитного по-
ля возбуждающих антенну.
Задача синтеза в теории антенн состоит в определении конструктивных
размеров, формы и нахождении амплитудно-фазового распределения токов на
элементах антенны по заданным требованиям к ее электрическим характери-
стикам.
Излучатель, излучающий элемент  это устройство, предназначенное для
возбуждения, излучения, переизлучения либо приема электромагнитных волн.
Излучатель может возбуждать, излучать и принимать свободно распростра-
няющиеся, направляемые, вытекающие и поверхностные электромагнитные
волны.
Излучающая система объединяет в себе несколько излучающих элементов,
что дает возможность получить качественно новые направленные свойства.
Характеристика направленности всей системы зависит как от типа излучателей,
так и от их расположения, расстояния между ними и соотношения между ам-
плитудами и фазами токов (полей) в излучателях.
Излучение электромагнитных волн антенной  это процесс преобразования
энергии электромагнитных колебаний, либо направляемых электромагнитных
волн, в энергию свободно распространяющихся в пространстве электромаг-
нитных волн.
Интенсивность излучения  это мощность, излучаемая антенной в заданном
направлении в дальней зоне, отнесенная к единице телесного угла.
Максимально допустимая мощность,  это мощность, которая может по-
ступать в антенну без опасности электрического или теплового пробоя в эле-
ментах антенны, или вблизи них.
Поле в дальней зоне антенны имеет поперечный характер, т.е. составляющие
векторов E и H вдоль направления распространения пренебрежимо малы.
Амплитуда поля убывает, как 1 / r , а поверхность равных амплитуд и равных
фаз есть сфера радиуса r . Угловое распределение составляющих векторов
электромагнитного поля не зависит от расстояния до излучающего объема. По-
 31
ток мощности излучения в дальней зоне направлен радиально, мнимая часть
вектора Пойнтинга практически равна нулю.
Метод геометрической оптики (ГО)  асимптотический метод, часто при-
меняющийся для решения внутренней задачи апертурных антенн.
Метод зеркальных изображений − приближенный метод решения, который
используют для учета влияния Земли на поле излучения антенн в диапазонах
километровых и декаметровых волн, где свойства земной поверхности близки к
идеальному проводнику.
Метод поляризационных токов (принцип эквивалентности М.И. Конторови-
ча) для решения задач использует эквивалентность переменного электрическо-
го поля в диэлектрике объемным электрическим токам и зарядам в свободном
пространстве, а также эквивалентность переменного магнитного поля в ферро-
магнетиках объемным магнитным токам и зарядам.
Метод наведенных электродвижущих сил – приближенный метод позво-
ляющий учесть взаимную связь близкорасположенных вибраторов.
Метод эквивалентных схем  это приближенный метод решения внутренней
задачи, используемый для расчета полного входного сопротивления и нахожде-
ния распределения тока для вибраторных антенн.
Мощность, переносимая электромагнитной волной через некоторую по-
верхность, равна количеству энергии проходящей за единицу времени через эту
поверхность.
Мощностью потерь считают электромагнитную энергию, отдаваемую в
единицу времени электромагнитным полем, а именно: превращающуюся в дру-
гие виды энергии (в большинстве случаев: из-за несовершенства материала
элементов самой антенны и наличия окружающих ее объектов  в тепловую).
Мощность излучения (полная мощность излучения) антенны равна активной
суммарной мощности, переносимой электромагнитной волной в процессе
излучения через бесконечно удаленную замкнутую поверхность, окружающую
антенну.
Однородной называется электромагнитная волна, в которой поверхности
равных фаз совпадают с поверхностями равных амплитуд.
Первичный излучатель  это излучающий элемент антенны непосредственно
связанный с направляющей системой либо с радиоэлектронным устройством
генерирующим, усиливающим или преобразующим электромагнитные колеба-
ния. Размеры первичного излучателя обычно соизмеримы с длиной волны.
Передающая антенна  это устройство, предназначенное для излучения
электромагнитных волн.
Полностью поляризованная волна  это такая плоская однородная электро-
магнитная волна, у которой форма, ориентация и размеры поляризационного
эллипса не изменяются во времени.
Поляризационный эллипс  плоская кривая, описываемая с течением времени
концом вектора полностью или частично поляризованной электромагнитной
волны, рассматриваемой в фиксированной точке пространства.
32

Поляризация электромагнитного поля  это ориентационная характеристика

векторов электромагнитного поля, которая определяется формой линии, описы-
ваемой с течением времени концом вектора напряженности электрического
(или магнитного) поля, рассматриваемого в фиксированной точке пространства.
Различают полностью поляризованные, частично поляризованные и неполяри-
зованные электромагнитные волны.
Прием электромагнитных волн антенной  это процесс, при котором про-
исходит преобразование энергии свободно распространяющихся в пространст-
ве электромагнитных волн в энергию направляемых электромагнитных волн,
либо в энергию электромагнитных колебаний.
Принцип эквивалентности позволяет заменить реальные токи, возбуж-
дающие электромагнитное поле, более удобной системой эквивалентных то-
ков (поверхностных источников).
Промежуточная зона антенны (промежуточная область, зона Френеля) 
область пространства вокруг антенны, все точки которой находятся на расстоя-
нии r от центра излучающей системы (антенны), удовлетворяющем условию
0,25 L  0,5 L( L /  )1 / 3  r  2 L2 /  ,
где L − наибольший линейный размер антенны. В первом приближении поле в
промежуточной зоне антенны имеет поперечный характер, т.е. продольные со-
ставляющие векторов E и H достаточно малы по сравнению с поперечными.
Сторонние источники − это такие источники электромагнитного поля, ко-
торые возбуждают это поле, но сами от него не зависят, так как их поддержи-
вают внешние (посторонние) по отношению к исследуемой задаче источники.
Сторонние источники считаются заранее известными функциями координат и
времени.
"Токовый" метод решения внешней задачи теории антенн характеризуется
тем, что характеристика направленности антенны вычисляется интегрировани-
ем токов на "освещенной", т.е. облучаемой первичным источником, части по-
верхности антенны.
Фронт волны (фазовый фронт, поверхность равных фаз)  воображаемая не-
разрывная поверхность, в каждой точке которой векторы электрического (либо
магнитного) поля синфазны.
Частично поляризованная волна  это такая плоская однородная электро-
магнитная волна, где форма, ориентация и размеры поляризационного эллипса
непрерывно изменяются во времени. Однако скорость изменения параметров
эллипса значительно меньше той скорости, с которой конец вектора описывает
каждый эллипс.
Электромагнитная волна  это процесс, характеризующий электромагнит-
ное поле, параметры векторов которого меняются во времени и по пространст-
венным координатам. Характерным признаком электромагнитной волны явля-
ется непрерывное перемещение поверхности равных фаз (распространение вол-
ны).
Электромагнитные колебания  это процесс, характеризующийся меняю-
щимися по времени физическими величинами, определяющими энергию элек-
 33
тромагнитного поля: токами, напряжениями, напряженностями электрического
или магнитного полей. В наиболее распространенном смысле: электромагнит-
ные колебания  это периодические изменения во времени указанных величин.
Электромагнитное поле  форма существования материи, характеризующееся
энергией, массой, количеством движения (импульсом). Оно может испытывать
воздействие мощных гравитационных сил, не обладая при этом массой покоя.
Электромагнитное поле способно существовать в свободном состоянии – в виде
электромагнитных волн распространяющихся в свободном пространстве.

3.2 Параметры антенн

Активная мощность излучения  это действительная часть комплексной

мощности излучения, определяемая как мощность, проходящая через беско-
нечно удаленную замкнутую поверхность, окружающую антенну.
Амплитудная характеристика направленности (АХН) антенны  это функ-
ция, F (, ) , входящая в выражение (3.1.1), и отражающая зависимость ампли-
туды напряженности главной компоненты вектора напряженности электриче-
ского поля антенны, центр излучения которой находится в начале сферической
системы координат, от угловых координат точки наблюдения, рассматриваемой
на фиксированном расстоянии в дальней зоне, причем maxF (, )  1 .
Функции, образуемые пространственной характеристикой направленности
антенны при   const , либо при   const (сечения характеристики направ-
ленности), называются амплитудными характеристиками направленности ан-
тенны в соответствующей плоскости.
Амплитудное распределение  это функция, отражающая зависимость ам-
плитуды поля в раскрыве антенны от соответствующей координаты.
Апертура (или раскрыв) антенны  это воображаемая поверхность, опи-
рающаяся на крайние точки вторичного излучателя антенны, через которую
проходит основной поток энергии электромагнитного поля, созданного этим
излучателем. Обычно апертуру антенны считают плоской.
Боковой лепесток ДН антенны  это любой лепесток ДН кроме главного
(или главных) и заднего. Максимальный уровень бокового лепестка (УБЛ) оп-
ределяется, обычно в децибелах, относительно главного лепестка ДН антенны.
Волновое сопротивление линейной антенны полностью определяется ее гео-
метрическими характеристиками, величина его равна корню квадратному из от-
ношения усредненных по длине антенны статической индуктивности и емкости.
Внутреннее сопротивление приемной антенны равно полному входному со-
противлению этой же антенны.
Главный лепесток (иногда называемый главным максимумом) ДН антенны 
это лепесток нормированной ДН, максимальная величина которого равна еди-
нице. Антенна может иметь несколько главных лепестков.
Главная компонента − это составляющая вектора E (либо H ) поля излуче-
ния антенны, определяемая поляризацией этого поля в направлении макси-
мального излучения.
34

Действующая (эффективная) площадь антенны  это площадь раскрыва не-

которой эквивалентной антенны с равномерным и синфазным распределением
поля, которая создает в направлении максимума ДН такую же интенсивность
излучения, что и рассматриваемая антенна в направлении максимума своей ДН,
при условии равенства подводимых к обеим антеннам мощностей и их КПД.
Действующая (эффективная) площадь приемной антенны  это площадь,
определяемая отношением максимальной мощности, которая может быть отда-
на приемной антенной без учета потерь в согласованную нагрузку, к мощности,
приходящейся на единицу площади в падающей плоской электромагнитной
волне.
Действующая длина антенны − это длина такой линейной антенны с равно-
мерным распределением амплитуды тока, которая
создает в направлении максимального излучения
такую же интенсивность поля, что и рассматри-
ваемая антенна в направлении максимума своей
ДН, при условии равенства максимальных значе-
ний амплитуды тока в обеих антеннах.
Действующую длину можно определить как
высоту прямоугольника с основанием равным мак-
симальной амплитуде тока в рассматриваемой ан-
тенне, площадь которого равна площади S , огра-
ниченной кривой распределения амплитуды тока
I (z ) и осью антенны (рис. 3.2).
Рисунок 3.2  К определе-
Диаграмма направленности (ДН) антенны 
нию действующей длины
это графическое изображения АХН антенны.
Задний лепесток ДН антенны  это лепесток ДН, направление которого об-
разует с направлением главного лепестка угол равный 180 градусам. Задний
лепесток ДН может отсутствовать, например, у антенн с кардиоидной ДН.
Изотропная антенна (изотропный излучатель)  это гипотетическая всена-
правленная антенна с КПД, равным единице.
Комплексная мощность излучения  это величина, характеризующая поток
энергии в ближней зоне, проходящий через замкнутую поверхность, окружаю-
щую антенну и непосредственно примыкающую к ней.
Коэффициент защитного действия (КЗД)  это отношение интенсивности
электромагнитного поля, излучаемого антенной в направлении главного лепе-
стка ее ДН к интенсивности электромагнитного поля, излучаемого антенной в
направлении заднего лепестка ДН.
Коэффициент использования поверхности (КИП) антенны равен отноше-
нию действующей площади антенны к геометрической площади ее раскрыва.
Коэффициент концентрации характеризует долю мощности, которая содер-
жится в заданном телесном угле  , по сравнению со всей мощностью излучен-
ной антенной. Этот коэффициент ( k к ) рассчитывается по следующей формуле:
 35
1
  2  2   2 
k к ()    F (, ) sin dd     F (, ) sin dd . (3.2.1)
  0 0 
Коэффициент направленного действия (КНД)  это положительное число,
показывающее, во сколько раз интенсивность излучения антенны в направле-
нии максимального излучения больше интенсивности излучения абсолютно не-
направленной антенны, при условии равенства полных мощностей, излучаемых
обеими антеннами.
1
 2   2 
D  4   F (, ) sin dd  . (3.2.2)
00 
Часто КНД рассматривается как функция угловых координат и является ме-
рой концентрации энергии, излучаемой антенной в рассматриваемом направле-
нии. В этом случае наибольшее значение этой функции используют в качестве
понятия "максимальный" КНД.
Коэффициент полезного действия (КПД) антенны  отношение мощности
излучения антенны ко всей входящей в антенну мощности. КПД характеризует
долю энергии электромагнитного поля преобразованной в элементах антенн в
другие виды энергии.
Коэффициент рассеяния антенны k р характеризует долю мощности, кото-
рая содержится вне главного лепестка характеристики направленности, по
сравнению со всей излученной антенной мощностью. Если главный лепесток
диаграммы направленности занимает в пространстве телесный угол  гл , то ко-
эффициент рассеяния равен
k р  1  k к ( гл ) . (3.2.3)
Коэффициент усиления антенны (КУ)  это положительное число, показы-
вающее, во сколько раз интенсивность излучения антенны в направлении мак-
симального излучения, больше интенсивности излучения изотропной антенны с
КПД равным единице, при условии равенства мощностей поступающих в обе
антенны (иногда его называют изотропным или абсолютным КУ).
Во многих случаях коэффициент усиления антенны рассматривается для
произвольного направления, т.е. в виде функции угловых координат. Тогда
наибольшее значение этой функции используют в качестве понятия "макси-
мальный коэффициент усиления".
Часто коэффициент усиления определяют относительно некоторой «эталон-
ной» антенны (относительный КУ).
Коэффициент эллиптичности поля излучаемого антенной определяется,
как отношение малой и большой полуоси поляризационного эллипса.
Перекрестной поляризацией (кроссполяризацией) антенны называют поляри-
зацию ортогональную основной поляризации электромагнитного поля, излу-
чаемого (принимаемого) антенной.
Полное входное сопротивление антенны определяется как отношение полной
мощности в антенне к квадрату действующего значения тока на входе антенны.
Слагаемыми полного входного сопротивления антенны являются: активные ве-
36
личины − сопротивление излучения, сопротивление потерь и реактивная часть
этого сопротивления. Понятие входного сопротивления антенны имеет смысл в
тех случаях, когда удается ввести понятие тока на входе антенны.
Поляризационная диаграмма  это графическое изображение зависимости
амплитуды напряженности поля, принятого антенной линейной поляризации от
угла поворота ее вокруг продольной оси.
Поляризационная характеристика направленности антенны  это зависи-
мость коэффициента эллиптичности электромагнитного поля, излучаемого ан-
тенной, от угловых координат точки наблюдения, рассматриваемой на фикси-
рованном расстоянии в дальней зоне. Поляризационные свойства антенны от-
ражает комплексная функция, входящая в выражение (3.1.1):
p ( ,  )  p ( ,  ) e i (  , ) ,
где p  E / E  отношение амплитуд ортогональных компонент поля, а
  arg E   фаза ортогональной компоненты.
Поляризационный эллипс  замкнутая кривая линия, описываемая концом
вектора электромагнитного поля в фиксированной точке пространства за время
одного периода высокочастотного колебания.
Поляризацией (основной поляризацией) антенны принято считать поляриза-
цию электромагнитного поля, излучаемого (принимаемого) антенной в направ-
лении главного лепестка ДН.
Принцип обратимости приемо-передающих антенн сформулированный на
основе теоремы взаимности гласит: всякая антенна, не содержащая невзаимных
элементов, может быть использована как в качестве приемной, так и в качестве
передающей. Чем эффективнее антенна излучает энергию электромагнитного
поля, тем лучше она будет ее принимать.
Рабочая полоса частот антенны  определяется по наиболее важному для
данной антенны параметру, значения которого в границах этой полосы не
должны выходить за допустимые пределы.
Сверхнаправленность  явление, при котором КНД рассматриваемой антен-
ны больше, чем КНД антенны такого же типа и размеров с синфазным и равно-
амплитудным распределением полей в раскрыве антенны (токов в ее элемен-
тах).Большая направленность в этом случае достигается за счет резко осцилли-
рующего амплитудно-фазового распределения поля в раскрыве, вследствие че-
го существенно уменьшается доля излученной энергии и резко увеличивается
доля реактивной энергии и добротность антенны. При этом весьма серьезно
обостряются требования к точности выполнения всей конструкции антенны.
Согласованная нагрузка  пассивный элемент ВЧ тракта, при подключении
которого к выходу приемной антенны обеспечивается максимальная отдача
мощности этой антенной. Условия согласования сопротивления нагрузки
Z н  Rн  iХ н и антенны с полным внутренним сопротивлением Z вн  Rвн  iХ вн
имеет вид:
Rвх  Rн ; Х вх  Х н  0 .
 37

Сопротивление излучения антенны  это вещественный коэффициент, свя-

зывающий мощность излучения антенны с квадратом действующего (эффек-
тивного) значения тока в рассматриваемой точке антенны. При определении
сопротивления излучения следует оговаривать, к какому току антенны оно от-
носится, так как в различных точках антенны ток имеет разное значение. Вели-
чина сопротивления излучения зависит от формы антенны, ее геометрических
размеров и рабочей длины волны.
Сопротивление потерь в антенне определяется отношением мощности по-
терь к квадрату действующего значения тока на входе антенны.
Уровень боковых лепестков (УБЛ) ДН антенны определяется относительно
главного лепестка ее ДН. Уровень бокового лепестка равен значению нормиро-
ванной амплитудной ДН антенны в направлении максимума данного лепестка.
Фазовая диаграмма направленности антенны это графическое изображение
фазовой характеристики направленности антенны.
Фазовая характеристика направленности (ФХН) антенны  это функция
 (, ) , входящая в выражение (3.1.1) и отражающая зависимость фазы глав-
ной компоненты вектора напряженности электрического поля антенны, центр
излучения которой находится в начале сферической системы координат, от уг-
ловых координат точки наблюдения, рассматриваемой на фиксированном рас-
стоянии в дальней зоне.
Фазовое распределение поля  это функция, отражающая зависимость фаз
векторов электромагнитного поля в раскрыве антенны (или фазы токов в ее
элементах) от соответствующей координаты.
Фазовые ошибки  это отличия в распределении фазы векторов электромаг-
нитного поля в раскрыве антенны (или фазы токов в ее элементах) от равно-
мерного (синфазного) распределения.
Фазовый центр антенны  это центр сферической поверхности, представ-
ляющей фронт электромагнитной волны, сформированный в дальней зоне из-
лучением антенны. Не все реальные антенны обладают фазовым центром. Для
таких антенн зачастую можно подобрать сферическую поверхность, аппрокси-
мирующую наилучшим образом фронт волны в дальней зоне (обычно в преде-
лах главного лепестка ДН антенны). Центр этой сферы называют центром из-
лучения антенны.
Характеристика направленности (ХН) антенны по мощности  это функ-
ция, отражающая зависимость интенсивности поля, излучаемого антенной от
угловых координат точки наблюдения, рассматриваемой на фиксированном
расстоянии в дальней зоне.
Эквивалентная изотропно излучаемая мощность  произведение мощности
подводимой к антенне и коэффициента усиления этой антенны в данном на-
правлении, задаваемого относительно изотропной антенны.
Эквивалентная монопольно излучаемая мощность  это произведение мощ-
ности подводимой к антенне и коэффициента усиления этой антенны в данном
направлении, задаваемого относительно короткого по сравнению с длиной вол-
ны вертикального несимметричного вибратора (монополя).
38

Эталонная антенна  простейший антенный элемент, принимаемый за эта-

лон (стандарт) при определении параметров антенн. В качестве эталонной в
диапазонах НЧ и СЧ принята короткая по сравнению с длиной волны несим-
метричная вертикальная антенна (монополь), в диапазоне ВЧ и ОВЧ  симмет-
ричный вибратор (диполь), в более высокочастотных диапазонах  изотропный
излучатель.
Эффективная излучаемая мощность  это произведение мощности, посту-
пающей в антенну и коэффициента усиления этой антенны в данном направле-
нии, задаваемого относительно эталонной антенны.
 39
4. Основные принципы и некоторые приближенные методы

Задачи, решаемые в теории антенн, в конечном счете, сводятся к реше-

нию уравнений, вытекающих из математической формулировки законов элек-
тромагнитного поля. Поскольку условиям существования и единственности
решения уравнений Максвелла, граничным условиям уделяется соответствую-
щее внимание в курсах физики и технической электродинамики, мы не будем
останавливаться на этих вопросах.
Заметим только, что точное (строгое) решение задачи анализа о возбуж-
дении реальной антенной системы, нахождении ее поля излучения либо задачи
синтеза антенной системы по заданным характеристикам ее излучения в по-
давляющем большинстве случаев встречает непреодолимые трудности матема-
тического характера. Поэтому на том или ином этапе решения антенной задачи
используют упрощенные методы, которые, тем не менее, обеспечивают прием-
лемую точность и адекватность получаемого решения поставленной задаче.
Ниже будут кратко изложены принципы и методы, применяемые для
приближенного решения внутренних и внешних задач антенной теории.

4.1 Граничные условия, условия на ребре и условие излучения,

Уравнения Максвелла в дифференциальной форме справедливы в случае

линейных сред, параметры  a ,  a и  которых либо не зависят от координат,
либо являются непрерывными функциями координат. Однако, часто встреча-
ются случаи, когда рассматриваемая область состоит из двух (или более) разно-
родных сред. При анализе макроскопических свойств поля в этих случаях
обычно считают, что параметры  a ,  a и  (или, по крайней мере, один из них)
на границе раздела меняется скачком.
Следовательно, операция дифференцирования в точках, принадлежащих
границе раздела, не законна, и уравнения Максвелла в этих точках теряют
смысл. Соотношения, показывающие связь между значениями векторов элек-
тромагнитного поля в разных средах у поверхности раздела, называются гра-
ничными условиями. Вывод граничных условий основан на уравнениях Мак-
свелла в интегральной форме, которые остаются справедливыми и на границе
раздела.
В большинстве случаев антенны и антенные системы изготавливаются из
хорошо проводящих материалов, т.е. границей раздела является хороший про-
водник. В этих случаях при изучении переменных электромагнитных полей
вблизи поверхности металлических тел часто предполагают, что рассматривае-
мое тело является идеально проводящим.
Граничные условия при этом упрощаются, так как в среде с удельной
проводимостью    поле отсутствует. Например, если идеально проводящей
является вторая среда, то граничные условия в векторной форме имеют вид
(n0 E1 )   S /  a1 ; n0 E1   0 ; (n0 H1 )  0 ; n0 H1   jS , (4.1.1)
40

где  S − поверхностная плотность заряда, К/м2; jS − вектор плотности поверх-

ностного тока, А/м2 . Следовательно, на поверхности идеального проводника
касательная составляющая напряженности электрического поля и нормальная
составляющая напряженности магнитного поля обращаются в нуль.
В ряде случаев, когда, например, граничная поверхность имеет геометри-
чески сингулярные точки (изломы, разрывы), можно получить несколько мате-
матически корректных решений уравнений Максвелла, среди которых лишь
одно верно описывает исследуемое физическое явление. И для обеспечения
единственности решения оказывается необходимым ввести некоторые ограни-
чения.
Дополнительное физическое условие, необходимое для однозначного оп-
ределения решения в этом случае известно как условие на ребре. Оно заключа-
ется в требовании конечности энергии электромагнитного поля, запасенной в
любом конечном объеме в окрестности ребра. Это равносильно требованию
2
 ( | E |  | H | )dv  0 ,
2
(4.1.2)
V
при стремлении к нулю V объема в окрестности ребра. Если ребро представля-
ет собой гладкую кривую, то в каждой точке ее можно заменить прямой и вве-
сти локальные цилиндрические координаты на ребре ( , , z ); элемент объема в
интеграле (4.1.2) при этом равен   d  d  dz .
Доказано, что из условия (4.1.2) следует, что ни одна составляющая элек-
тромагнитного поля ( E , H ) в окрестности ребра не может возрастать при
  0 быстрее, чем  1  (   0 ).
Оказывается, для однозначного выбора решения уравнений Максвелла не
обязательно точно знать величину  , а достаточно найти лишь положительную
нижнюю границу этой величины.
Для идеально проводящего прямоугольного клина, изображенного на рис.
4.1, а при   0 имеем

а б

Рисунок 4.1 − Геометрия структур с ребром: а − прямоугольный клин,

б − полуплоскость
 41

Et , H t  O ( 1 / 3 ) ; E z , H z  O ( 2 / 3 ) . (4.1.3)
Для изображенной на рис. 4.1,б идеально проводящей полуплоскости при
  0 справедливы следующие соотношения
Et , H t  O( 1 / 2 ) ; E z , H z  O (1 / 2 ) . (4.1.4)
Обозначение O( f ( x)) имеет следующий смысл:
f ( x)  O( g ( x)) при x  x0 , если функция f (x) возрастает не быстрее, чем
g (x) при x  x0 , т.е. имеется постоянная A , такая, что | f ( x) | A | g ( x) | при
x  x0 .
При нахождении полей в свободном пространстве, когда источники, со-
средоточенны в некоторой конечной области (т.е. при решении большинства
антенных задач), определяющим поведение полей на бесконечности является
условие излучения.
Для изотропной непоглощающей среды поведение полей на бесконечно-
сти определяется условием излучения Зоммерфельда. Оно формулируется сле-
дующим образом: амплитуда поля на больших расстояниях r от источника
должна убывать, по крайней мере, как r 1 , а фаза поля должна быть такой же,
как у уходящей на бесконечность волны. Точнее: любая поперечная (относи-
тельно направления r ) составляющая  электромагнитного поля должна удов-
летворять условию
  
lim r   ik 
 r , (4.1.5)
r 
где k    a  a − волновое число.
Если же пространство заполнено поглощающей средой, условием являет-
ся требование, чтобы поля стремились к нулю на бесконечности.

4.2 Принцип эквивалентности (метод эквивалентных токов)

В 1936 году американский ученый С.А. Щелкунов ввел т.н. принцип экви-
валентности, который гласит: "поле в свободной от источников области V ,
ограниченной поверхностью S , может быть создано электрическими и магнит-
ными токами, распределенными по этой поверхности, и в этом смысле действи-
тельные источники поля можно заменить "эквивалентными" поверхностными
токами "
Метод эквивалентных токов дает возможность заменить реальные токи,
возбуждающие электромагнитное поле, более удобной системой эквивалент-
ных токов (поверхностных источников).
Пусть поверхность S , разделяющая пространство на объемы V1 и V2 ,
полностью охватывает истинные источники, создающие электромагнитное по-
лек E1 и H 1 . Удалим источники из V2 , и постулируем существование в объеме
V2 произвольного поля E 2 , H 2 (источники этого поля находятся вне V2 и
42
удовлетворяют уравнениям Максвелла для произвольной среды с параметрами
~ , 
~ ). Одновременно сохраним в объеме V поле E , H .
a2 a2 1 1 1
n n

S V1 S V1
j э, j
Произвольные поля
Истинные источники E1, H1 E1, H1
V2 
 V2 

a
1 a1 a
1 a1
E , H1 E2 , H2
1

 

a
1 a1 a2 a2

Рисунок 4.2  Геометрия задачи

Чтобы сконструированное таким образом поле удовлетворяло уравнени-

ям Максвелла (т.е. было бы единственным решением уравнений Максвелла)
нужно обеспечить «сшивание» электромагнитных полей E1, H 1 и E 2 , H 2 на
поверхности раздела S с помощью граничных условий:
j sэ  [n ( H 1  H 2 )] (4.2.1)
j sm  [n ( E1  E 2 )] . (4.2.2)
Т.е. следует предположить наличие фиктивных поверхностных электри-
ческих и магнитных токов в виде бесконечно тонких слоев на поверхности S .
Их можно рассматривать, как эквивалентные источники, создающие поле E1,
H 1 в объеме V1 и E 2 , H 2 в объеме V2 .
Следует подчеркнуть, что первоначальные источники оказались удален-
ными из объема V2 , аналогично, из объема V1 оказались удаленными источни-
ки поля E 2 , H 2 .
Важно, что новое поле E 2 , H 2 и среда ~a 2 ,  ~ в объеме V могут быть
a2 2
сформированы по усмотрению исследователя независимо от поля E1, H 1 и сре-
ды ~a1 , 
~ .
a1
Наиболее распространены следующие варианты выбора эквивалентных
источников.
 Поле E 2 , H 2 постулируется нулевым, параметры среды сохраня-
ются без изменений, т.е. ~a 2  ~a1 ; 
~ 
a2
~ , тогда:
a1

j sэ  [n H 1 ] ; j sm  [n E1 ] . (4.2.3)
При этом электромагнитное поле в объеме можно рассматривать как
создаваемое этими электрическими и магнитными токами, находящи-
мися в однородной и изотропной среде.
 Поле E 2 , H 2 постулируется нулевым, среда в объеме V2 наделяет-
ся свойствами идеального проводника. В этом случае эквивалент-
 43
ный электрический поверхностный ток оказывается неизлучающим
(он как бы закорачивается средой в V2 ) и поле в области V1 можно
рассматривать, как создаваемое только магнитными токами
j sm  [n E1 ] , однако с обязательным учетом присутствия идеально
проводящего тела V2 .
 Поле E 2 , H 2 постулируется нулевым, среда в объеме V2 наделяет-
ся свойствами идеального магнетика. В этом случае неизлучающим
является эквивалентный магнитный поверхностный ток и поле в
объеме V1 можно рассматривать, как создаваемое только электри-
ческими эквивалентными токами j sэ  [n H 1 ] , однако с обязатель-
ным присутствием идеально магнито-проводящего тела V2 с гра-
ничным условием H   0 .
Принцип эквивалентных источников находит применение в теоретиче-
ских расчетах характеристик излучения антенн. Успех его определяется воз-
можностями для нахождения распределений эквивалентных поверхностных то-
ков на поверхностях, окружающих антенну (т.н. реальные излучатели).

4.3 Принцип эквивалентности М.И. Конторовича

В 1944 году советский ученый М.И. Конторович показал эквивалентность

переменного электрического поля в диэлектрике объемным электрическим то-
кам и зарядам в свободном пространстве. Аналогично может быть показана эк-
вивалентность переменного магнитного поля в ферромагнетиках объемным
магнитным токам и зарядам.
Доказательство этих утверждений основано на уравнениях Максвелла,
записанных для электромагнитного поля в среде с произвольными электриче-
скими и магнитными проницаемостями:
E 
rotH   J
t 
, (4.3.1)
H
rotE    J m 
t 

div(E )  ;  
div( J )  ; 
t 
m
, (2.3.2)
  
div(H )   m ; div( J m )  
t 
где   объемная плотность электрического заряда;  m  объемная плотность
фиктивного магнитного заряда.
Введем новые величины:
44

E 
J *  J  (   0 ) , *    div[(   0 ) E ]; 
t 
. (4.3.3)

,  m*   m  div[(   0 ) H ]
H
J m*  J m  (   0 )
t 
Подставив значения J , J m , ,  m из (4.2.3) в (4.2.1) и (4.2.2) получим сис-
тему уравнений:
E * 
rotH   0 J ;*
div( 0 E )   ; div( J )  
* *
t 
;
t
m* 
(4.3.4)
H  
rotE   0  J m* ; div( 0 H )   m* ; div( J m* )  
t t 
для поля в свободном пространстве, в котором имеются эквивалентные токи
J * , J m* и заряды * ,  m* , определяемые уравнениями (4.2.3). Итак, если в сво-
бодном пространстве (    0 ,    0 ,   0 ) имеются объемы, заполненные ди-
электриком или ферромагнетиком и в этих объемах существует электромагнит-
ное поле, то для определения внешнего поля, возбуждаемого этими объектами,
можно принять, что в них текут токи, определяемые уравнениями (4.2.3). Сле-
довательно, можно пользоваться формулами для расчета полей в свободном
пространстве при наличии этих токов (рис. 4.2). При этом эквивалентные токи
и заряды описываются выражениями:
E 
J экв  (   0 ) ,  экв  div[(   0 ) E ]; 
t 
. (4.3.5)

 mэкв  div[(   0 ) H ]
H
m
J экв  (   0 ) ,
t 

Рисунок 4.3  Иллюстрация принципа эквивалентности М.И. Конторовича

 45
4.4 Метод зеркальных изображений

В большинстве практически важных случаев антенны располагаются

вблизи поверхности Земли или вблизи поверхностей обладающих свойствами
проводников или диэлектриков (например, поверхностей судов, летательных
аппаратов). Под действием электромагнитного поля, создаваемого антенной в
почве и близко расположенных телах возникают токи проводимости и токи
смещения. Поле в окружающем антенну пространстве в этом случае представ-
ляет собой суперпозицию поля непосредственно излучаемого антенной и вто-
ричных полей, создаваемых наведенными токами.
Такое полное (суммарное) поле удовлетворяет уравнениям Максвелла,
граничным условиям на поверхности данных тел и условиям излучения. Нахо-
ждение этого поля в случае тела произвольной формы, обладающего свойства-
ми проводника и диэлектрика затруднительно. В ряде случаев для упрощения
анализа реальная форма тела заменяется правильной геометрической формой
(шар, цилиндр, диск и т.д.). Можно еще более упростить задачу, если рассмат-
риваемое тело заменить бесконечно протяженной идеально проводящей плос-
костью.
Такой прием используют для приближенного учета влияния Земли в
диапазонах сверхдлинных, длинных и средних волн, где свойства земной по-
верхности близки к идеальному проводнику.
Сущность метода зеркальных изображений состоит в том, что при опре-
делении поля создаваемого системой источников, расположенных над беско-
нечно протяженной идеально проводящей плоскостью из рассмотрения исклю-
чаются сама идеально проводящая плоскость и наведенные в ней вторичные
токи. При этом их действие учитывается путем введения фиктивных источни-
ков, являющихся зеркальными изображениями действительных источников.
Амплитуды токов фиктивных источников такие же, как и у действительных ис-
точников, а фазы зависят от их ориентации относительно проводящей плоско-
сти.
Результирующее электромагнитное поле, создаваемое реальной системой
источников и их зеркальным изображением удовлетворяет граничным услови-
ям на этой поверхности. Поэтому можно утверждать, что в любой точке верх-
него полупространства фиктивная система источников создает такое же поле,
как и реальные токи, наведенные реальными источниками на идеально прово-
дящей поверхности. То есть, в самом деле, действие вторичных (наведенных
истинными источниками) токов можно заменить действием их зеркального
изображения.
Рассмотрим, например, поле электрического заряда, помещенного, как
показано на рис. 4.4,а, над идеально проводящей плоскостью (поверхностью
земли) на высоте h .
Электрическое поле заряда в пространстве над этой плоскостью будет таким
же, как электрическое поле двух зарядов противоположных знаков, располо-
женных на расстоянии 2h (рис. 4.4,б).
46
Рассматривая ток, текущий в верти-
кально ориентированном диполе (рис. 4.4,
а) заметим, что если в некоторый момент
времени ток протекает снизу вверх, то и в
зеркальном изображении ток будет проте-
кать также снизу вверх (рис. 4.4, б), т.е.
они совпадают по фазе. Нетрудно убе-
диться, что в плоскости земли касательная
а б
составляющая вектора напряженности
Рисунок 4.4 – К учету влияния
электрического поля равна нулю.
земли методом зеркального
При этом поле в удаленной точке у
изображения
поверхности будет определяться полем,
создаваемым диполем и его зеркаль-
ным изображением. Вследствие того,
что расстояния до этой точки от ди-
поля и его зеркального изображения
равны, а также вследствие равенства
амплитуд и фаз токов вертикального
диполя и его изображения, поля в
удаленной точке будут складываться
арифметически. В результате напря- а б
женность поля у поверхности земли
будет в два раза больше, чем в случае Рисунок 4.5  Вертикальный диполь над
свободного пространства. идеально проводящей плоскостью
Для горизонтального диполя (рис. 4.5, а) поля, создаваемые вдоль плос-
кости симметрии будут противоположными по фазе из-за противофазности то-
ков горизонтального диполя и его зеркального изображения (рис. 4.5, б). Сле-
довательно, напряженность электрического поля в удаленной точке у поверх-
ности земли будет равна нулю.
Для антенны в виде провода,
наклоненного под некоторым уг-
лом относительно плоскости зем-
ли, можно также применить метод
зеркальных изображений. Для это-
го действие каждого элемента сле-
дует заменить действием двух
а б элементов – вертикального и гори-
Рисунок 4.6  Горизонтальный диполь над зонтального.
идеально проводящей плоскостью

4.5 Метод наведенных ЭДС

Метод наведенных электродвижущих сил (ЭДС) был предложен в 1922

году независимо Л. Бриллуэном во Франции и Д.А. Рожанским в СССР и раз-
работан И.Г. Кляцкиным, В.В. Татариновым и А.А. Пистолькорсом.
 47
Сущность метода наведенных ЭДС заключается в следующем. Рассмот-
рим два симметричных вибратора (рис. 4.7), выполненных из идеального про-
водящего материала, к каждому из них приложена некоторая ЭДС. Под влияни-
ем этих ЭДС в вибраторах возникает ток.
Если взаимное влияние вибраторов отсутст-
вует, то ток в каждом вибраторе распределяется та-
ким образом, что на поверхности вибратора выпол-
няются граничные условия, а именно, условия ра-
венства нулю тангенциальной составляющей векто-
ра E и нормальной составляющей вектора H .
Учтем теперь взаимное влияние вибраторов.
Току в вибраторе соответствует определенное поле
в окружающем пространств. В частности току виб-
ратора 2 соответствует определенное поле вблизи
вибратора 1. Обозначим касательную составляю-
Рисунок 4.7 – К изложе-
щую вектора напряженности электрического поля,
нию метода наведенных
создаваемого током вибратора 2 у поверхности
ЭДС
элемента dz вибратора 1, равна E12 . Тогда ЭДС,
наведенная на элемент dz вибратора 1 вибратором 2, равна
de12  E12 dz (4.5.1)
Но появление касательной составляющей вектора напряженности элек-
трического поля у поверхности проводник нарушает граничные условия. Для
восстановления нарушенных условий собственное поле и, соответственно, ток
вибратора 1, должны перераспределиться так, чтобы у поверхности элемента
появилась собственная ЭДС, равная  E12 dz .
При этом суммарная касательная составляющая вектора напряженности
поля получается равной нулю. Таким образом, под влиянием поля вибратора 2
вдоль элемента dz начинает действовать ЭДС  de12   E12 dz . Эта ЭДС под-
держивается источником энергии, включенным в вибратор 1. Мощность, разви-
ваемая эти источником ЭДС вибратора 1, равна
1
dP12   I * de12 (4.5.2)
2
Величина dP12 характеризует мощность, отдаваемую источником энергии
вибратора 1 для поддержания ЭДС de12 . Эта мощность переходит в простран-
ство вокруг вибратора 1, где сосредоточена противодействующая ЭДС de12 .
Другими словами, dP12 представляет собой мощность, излученную в окружаю-
щее пространство.
Полная комплексная мощность, излучаемая всем вибратором 1 под влия-
нием поля вибратора 2, равна
1
P12    I* E12 dz (4.5.3)
2l
48
Наведенное (вносимое) сопротивление излучения определяется как от-
ношение мощности излучения к действующему значению тока (в пучности, ли-
бо в точках питания):
2P 1
Z12вн  122   2  I * E12 dz . (4.5.4)
| I | | I | l
Выражение (4.5.4) позволяет определить активную и реактивную состав-
ляющие наведенного сопротивления излучения, отнесенные к соответствую-
щему току ( I п , либо I 0 ).
Взаимное сопротивление двух вибраторов Z12 есть сопротивление излу-
чения, наведенное вибратором 2 на вибратор 1, в случае, когда токи в обоих
вибраторах одинаковы и синфазны. Для расчета Z12 по формуле (4.5.4) необхо-
димо задаться распределением тока по вибратору.

4.6 Принцип взаимности в теории антенн

Этот принцип основан на теореме взаимности, известной из курса техни-

ческой электродинамики.
Непосредственное теоретическое исследование антенн в режиме приема в
большинстве случаев представляет собой более сложную задачу, чем исследо-
вание этих антенн в режиме передачи. Это видно даже на простейшем примере
проволочной антенны, возбуждаемой в режиме передачи источником ЭДС, со-
средоточенным в точках питания, в то время как в режиме приема антенна на-
ходится под воздействием электромагнитной волны по всей длине антенны. По
этой причине теорию приемных антенн в настоящее время строят на основании
принципа взаимности, а параметры определяют по известным характеристикам
антенн в режиме передачи.
Принцип взаимности доказывается в теории пассивных четырехполюсни-
ков, а его применимость в теории антенн была доказана М.П. Свешниковой.
Использование этого принципа для определения параметров антенн основано
на работах М.С.Неймана, А.А. Пистолькорса Я.Н. Фельда и А.Р. Вольперта.
Рассмотрим две антенны, расположен-
ные произвольным образом в пространстве
(рис. 4.8). Если ко входу первой антенны
приложить ЭДС e1 , то по ней потечет ток I1 ,
который создаст поле в области расположе-
ния второй антенны и в нагрузке второй
(приемной) антенны появится ток I 21 . Тере-
ма взаимности утверждает, что при переносе
ЭДС в антенну 2 ток в (теперь приемной) ан-
Рисунок 4.8  Применение тенне 1 будет равен току I 21 , т.е. токи и на-
принципа взаимности пряжения поменяются местами, и их отно-
шение останется прежним.
 49

Если же в антенну 2 включена другая ЭДС  e2 , то в нагрузке антенны 1

установится ток I12 и будет справедливо отношение:
e1 e
 2 ,
I 21 I 12
т.е. отношение ЭДС к току ею возбуждаемому при перемене местами пере-
дающей и приемной антенн, остается неизменным. Это утверждение остается
справедливым лишь в том случае если полные внутренние и входные сопро-
тивления антенн в режиме передачи и приема равны, а сами антенны и про-
странство распространения являются линейными.
На основе этого принципа сформулирован принцип обратимости приемо-
передающих антенн: всякая антенна, не содержащая невзаимных элементов,
может быть использована как в качестве приемной, так и в качестве передаю-
щей. Чем эффективнее антенна излучает энергию электромагнитного поля, тем
лучше она будет ее принимать.

4.7 Принцип электродинамического подобия антенн

Одна из формулировок этого принципа, постулированного в 1898 году Аб-
рагамом, может быть изложена в следующей форме.
Собственные частоты двух геометрически подобных антенн относятся
как соответствующие их длины.
Следуя этим формулировкам, можно утверждать, что при одновременном
изменении в одинаковом отношении длины волны и всех геометрических раз-
меров антенны ее характеристики и параметры остаются неизменными.
Принцип подобия антенн не нуждается в специальном доказательстве,
т.к. в формулы для расчета большинства параметров входят размеры антенны,
отнесенные к длине волны. Исключение составляют лишь некоторые характе-
ристики: сопротивление потерь, КПД, шумовая температура антенны. Отсюда
следует, что для соблюдения полного подобия антенн надо одновременно с из-
менением длины волны менять определенным образом электрические парамет-
ры материалов, использованных в конструкции антенны (проводимость, ди-
электрическую и магнитную проницаемость). Только при выполнении этого
условия будет получено полное подобие.
Принцип подобия антенн часто применяется на практике, поскольку раз-
решает моделирование антенн, т.е. анализ их свойств на уменьшенных моделях
при соответственном уменьшении длины волны. Коэффициент моделирования
может изменяться в широких пределах и выбирается исходя из поставленных
требований. Если сопротивление излучения антенн значительно превышает
сопротивление потерь, а влияние земной поверхности и окружающих предме-
тов пренебрежимо мало, то подобие реальной антенны и ее модели достаточно
хорошо выполняется.
50
4.8 "Токовый" метод решения задачи об излучении

При "токовом" методе характеристика направленности антенны вычисля-

ется интегрированием токов на "освещенной", т.е. облучаемой первичным ис-
точником, части поверхности антенны.
Считая форму поверхности заданной, а саму поверхность антенны иде-
ально проводящей, решаем внутреннюю задачу, предварительно определив
плотность поверхностных токов на этой поверхности, воспользовавшись выра-
жением
j  2[n , H ] (4.8.1)
где j  вектор плотности поверхностных электрических токов, H  вектор па-
дающего (неискаженного, созданного первичным источником) магнитного поля
вблизи рассматриваемой поверхности. Обычно падающее поле рассчитывается
приближенно, методом геометрической оптики, с использованием асимптоти-
ческого представления пригодного на больших расстояниях  характеристики
направленности облучателя.
Причем формула (4.8.1) дает точный результат только в случае падении
плоской волны на бесконечную идеально проводящую плоскую поверхность.
Однако ее можно применить и для приближенного определения плотности по-
верхностного тока в том случае, если радиус кривизны поверхности в рассмат-
риваемой точке значительно превышает длину волны, а падающее поле в этой
области можно считать локально плоским.
Тогда, согласно принципу эквивалентности С.А. Щелкунова, поле излу-
чения антенны можно определить путем интегрирования плотности электриче-
ских поверхностных токов на металлической поверхности S антенны. С учетом
сказанного векторную комплексную характеристику направленности антенны
можно рассчитать, воспользовавшись выражением:
F (, )   j (,  )e ik cos  dS , (4.8.2)
S
где   расстояние от начала выбранной системы координат до точки интегри-
рования на поверхности антенны,   угол между направлением на точку ин-
тегрирования и на точку наблюдения, находящуюся в дальней зоне, а интегри-
рование ведется по освещенной части поверхности антенны S .
Преимущества токового метода:
 меньшая погрешность при расчете бокового излучения;
 возможность учета кроссполяризации;
 возможность учета краевых эффектов, вводя на кромке антенны
контурный краевой ток.
Недостатки токового метода:
 не учитываются токи, затекающие на теневую поверхность антен-
ны;
 токи на освещенной поверхности определяются приближенно.
 51
4.9 Апертурный метод решения задачи об излучении

Апертурный метод является приближенным и позволяет рассчитать поле

излучения антенны по известным значениям касательных составляющих векто-
ров электромагнитного поля в раскрыве (апертуре) антенны.
Для нахождения поля излучения, воспользуемся методом эквивалентных
токов Щелкунова. С этой целью окружим рассматриваемую антенну вообра-
жаемой произвольной замкнутой поверхностью S  так, чтобы часть этой по-
верхности совпадала с апертурой антенны (рис. 4.9).
S
Поверхность антенны

Источник падающего
поля
Sa

Апертура
S

Рисунок 4.9  Применение апертурного метода в зеркальных антеннах

Положим, что в результате точного или приближенного предварительно-

го решения внутренней задачи нами уже определено поле на поверхности S a ,
т.е. в раскрыве (апертуре) антенны, т.е. известны плотности эквивалентных по-
верхностных токов на этой поверхности (формулы (4.2.3)).
При расчете полей излучения антенны апертурным методом полагают,
что поле вне апертуры равно нулю. Следовательно, поверхностные эквивалент-
ные токи на остальной части поверхности S  S   S a также отсутствуют. В
рассматриваемом примере такое предположение основано на том, что амплиту-
ды полей на "неосвещенной", теневой поверхности зеркала значительно мень-
ше, чем на "освещенной". С учетом этого, путем интегрирования эквивалент-
ных токов распределенных только по поверхности раскрыва антенны, рассчи-
тывают поле излучения.
Таким образом, поле излучения при использовании апертурного метода
определяется только через касательные составляющие векторов электрического
и магнитного полей (согласно принципу эквивалентности) на апертуре антенны.
На практике часто считают, что касательные составляющие векторов
электрического и магнитного поля в апертуре антенны связаны между собой
также как и в плоской волне (т.е. они взаимно перпендикулярны и отличаются
коэффициентом, имеющим смысл волнового сопротивления):
E   Wc [ H  , n ] , (4.9.1)
где n  нормаль к поверхности апертуры, Wc  волновое сопротивление среды,
Et и H t  касательные составляющие векторов электромагнитного поля в апер-
52
туре. Такое утверждение в основном справедливо для плоских синфазных рас-
крывов больших электрических размеров.
В этом случае характеристика направленности может быть определена
только через касательную составляющую вектора электрического (либо маг-
нитного) поля из выражения аналогичного (4.8.2):
F (, )   E t (,  )e ik cos  dS a , (4.9.2)
Sa
причем интегрирование ведется по поверхности апертуры S a .
Апертурный метод, являясь приближенным, не учитывает полей созда-
ваемых токами на поверхности вне апертуры, а также дифракционных явлений
на краях апертуры. Он с достаточной для практики точностью описывает осо-
бенности характеристики направленности в области главного и первых боко-
вых лепестков и абсолютно непригоден для нахождения поле в области дальне-
го бокового и заднего излучения антенны.
Преимущества апертурного метода:
 возможность выбора наиболее походящей формы апертуры для уп-
рощения вычисления интегралов.
Недостатки апертурного метода:
 большая погрешность при расчете дальнего бокового излучения;
 невозможен учет кроссполяризации;
 не учитываются дифракционные эффекты.

4.10 Метод эквивалентных схем

Это  приближенный метод решения внутренней задачи, используемый для

расчета полного входного сопротивления и нахождения распределения тока для
некоторых типов антенн. Рассмотрим его на примере антенны в виде симмет-
ричного вибратора и определим входное сопротивление, считая, что активная
мощность в антенне расходуется только на излучение, т.е. полагая, что мощ-
ность потерь мала по сравнению с мощностью излучения (что в большинстве
случаев оправдано).
Метод заключается в том, что симметричному вибратору (рис. 4.10 а) ста-
вится в соответствие отрезок разомкнутой на конце двухпроводной линии с по-
терями (эквивалентная линия).


a a l
 l‘ l‘  0,5R п 0,5Rп
l l l
1

a a
а б
 53
l‘

0,5 R  п a
0,5 R  п R н= R  п
l‘ a
a a
в г
Рисунок 4.10  Иллюстрация метода эквивалентных схем

Сопротивление излучения вибратора рассматриваемой длины, отнесенное к

пучности тока, разделим на две равные части и представим себе их включен-
ными в виде сосредоточенных сопротивлений в оба провода линии в места
пучностей тока, т.е. на расстоянии  / 4 от разомкнутого конца (рис. 4.10,б). Так
как сопротивление разомкнутого на конце отрезка линии длиной  / 4 равно ну-
лю, от схемы рис. 4.10,б можно перейти к схемам рис. 4.10,в и 4.10,г.
В результате указанных преобразований входное сопротивление антенны
можно определить, как входное сопротивление эквивалентного отрезка линии
длиной l   l   / 4 , нагруженного на конце сопротивлением излучения Rп ан-
тенны, отнесенным к току в пучности. Теперь можно перейти к выводу форму-
лы для входного сопротивления. Для этого запишем уравнения, связывающие
токи и напряжения в начале и конце линии (рис. 4.10,г):
U a  U к cos kl   iI кW sin kl 

Uк . (4.10.1)
I a  I к cos kl   i sin kl  
W 
Учитывая, что l   l   / 4 , а I к  U к / Rп , разделив U a на I a и умножив
затем числитель и знаменатель на выражение комплексно-сопряженное знаме-
нателю, получим:
W  RΣп2

Rп  i sin 2kl 1  2 
2  W .
Z a  Ra  iX a  2
(4.10.2)
R 
sin 2 kl   п  cos 2 kl
 W 

4.11 Метод геометрической оптики

Этот метод также не является строгим и часто применяется для решения

внутренней задачи теории антенн. Геометрооптическое решение относится к
так называемым асимптотическим решениям, и оно тем более точно, чем
меньше длина волны по сравнению с характерными размерами антенны.
Следует отметить, что метод геометрической оптики (ГО) непригоден для
расчета полей в окрестности особых областей (ребер, вершин, фокальных то-
чек, границ свет-тень и т.п.).
54
Составляющие векторов электромагнитного поля в безграничной среде в
приближении ГО представляются в виде произведения быстро осциллирующей
и медленно меняющейся функций:
u  Ae iks , (4.11.1)
где s (r , , ) называется эйконалом, это функция, определяющая фазовую
структуру поля  систему фронтов и лучей, A(r , , )  амплитуда, которая рас-
сматривается как медленно меняющаяся функция. Поверхности равных фаз,
описываемые уравнением s  const  фронты волн, а линии градиента s пред-
ставляют собой лучи, они перпендикулярны поверхностям равных фаз. Законы
ГО суть законы, определяющие функции s, A .
Эйконал s имеет смысл оптической длины луча:
s   n(r , , )l , (4.11.2)
где n(r , , )  показатель преломления среды, а интеграл (4.11.2) вычисляется
вдоль луча.
Луч определяется как траектория, удовлетворяющая принципу Ферма:
луч, соединяющий две точки a и b , выделяется из всех кривых, проходящих
через эти две точки, тем, что эйконал, выражаемый интегралом (4.10.2), взятым
в пределах от a до b , экстремален. Иными словами  оптическая длина пути
между двумя точками вдоль луча, проходящего через них, меньше, чем оптиче-
ская длина пути вдоль любой кривой, соединяющей эти же точки.
Рассматривая только однородные среды, отметим, что в этом случае лучи
представляют собой прямые линии, эйконал пропорционален обычной длине
пути вдоль луча, а ориентация векторов поля в пределах луча постоянна.
Трубка бесконечно малого сечения, стенки которой состоят из лучей, назы-
вают элементарной лучевой трубкой.
Одним из фактов, позволяющих просто рассчитывать изменение полей
вдоль луча, является то, что в первом приближении энергия за пределы элемен-
тарной лучевой трубки не выходит. В методе ГО поле как бы распадается на
совокупность лучевых трубок, которые можно рассматривать как волокна, по
каждому из которых распространяется энергия электромагнитного поля. При-
чем распространение в каждой элементарной трубке происходит независимо от
наличия соседних. То есть, лучевые трубки не взаимодействуют между собой.
Другим фактом является возможность использования законов отражения и
преломления. Например, при падении плоской электромагнитной волны на
плоскую границу раздела двух сред выполняется закон Снеллиуса: угол паде-
ния равен углу отражения. Амплитуда отраженного луча в точке отражения оп-
ределяется, как и при падении плоской волны на плоскую границу раздела, т.е.
формулами Френеля.
Если граница раздела не плоская, и если радиусы кривизны поверхности и
фронта падающей волны (вблизи поверхности) велики по сравнению с длиной
волны, то отражающую поверхность считают локально плоской. Тогда систему
отраженных лучей находят, проводя касательную плоскость к поверхности раз-
дела в рассматриваемой точке и применяя первый закон Снеллиуса.
 55
Метод геометрической оптики предполагает, что при движении волны вдоль
лучевой трубки амплитуда ее на расстоянии r спадает в сферической волне как
1/ r , в цилиндрической волне как 1/ r , и не изменяется в плоской волне. Фа-
зовые соотношения определяются множителем  r , где   2 /  волновое чис-
ло, а r  пройденное расстояние.
В качестве примера применения метода геометрической оптики рассмотрим
профиль осесимметричного параболического зеркала, в фокусе которого рас-
положим источник сферической волны (рис. 4.11).
Напомним, что парабола  это кри-

ст я
ко льна
вая, обладающая следующими свойст-

ь
пл сате
вами: x

ос
Ка
 нормаль и касательная к лю-
бой точке параболы являют- q` q q``
ся биссектрисами углов ме-
жду фокальным радиус-
вектором Fq и диаметром Директрисс а
Бисектрисса
q q  , проходящим через
F
точку касания;
 расстояния от фокуса до
любой точки параболы (на-
пример, Fq ) и от этой точки
до прямой линии, называе-
мой директрисой ( qq  ), рав-
Рис. 4.11  Иллюстрация метода
ны между собой. геометрической оптики
Если в фокус идеально проводя-
щего параболического зеркала поместить источник сферической волны, а ми-
нимальный радиус кривизны поверхности зеркала в любой точке много больше
длины волны, то, основываясь на методе ГО оптики можно заключить что:
 параболоид трансформирует расходящийся пучок лучей сфериче-
ской волны в параллельный, соответствующий плоскому фронту;
 согласно второму свойству параболы все волны исходящие из фо-
куса приходят в плоскость раскрыва синфазно, поскольку дирек-
триса и фронт волны параллельны;
 амплитуда волн на участке движения вдоль луча от фокуса до точки
отражения изменяется, как и в сферической волне, а на участке
вдоль луча от точки отражения до плоскости раскрыва, амплитуда
неизменна, как в плоской волне.
56
Литература

1. Кочержевский Г. Н. и др. Антенно-фидерные устройства.  М.: Радио и связь, 1989. 

352 с.
2. Жук М.С., Молочков Ю.Б. Проектирование антенно-фидерных устройств.  М.Л.:
Энергия, 1966.  648 с.
3. Жук М.С., Молочков Ю.Б. Проектирование линзовых, сканирующих, широкодиапа-
зонных антенн и фидерных устройств.  М.: Энергия, 1973.  440 с.
4. Драбкин А.Л., Зузенко В.Л., Кислов А.Г. Антенно-фидерные устройства.  М.: Сов.
радио, 1974.  536 с.
5. Сазонов Д.М. Антенны и устройства СВЧ.  М.: Высшая школа,1988.  432 с.
6. Айзенберг. Г.З. Антенны ультракоротких волн.  М.  Связьиздат, 1956.  699 с.
7. Фрадин А.З. Антенно-фидерные устройства. М.: Связь, 1977.  440 с.
8. Боровиков В.А., Кинбер Б.Е. Геометрическая теория дифракции.  М.: Связь, 1978. 
248 с.
9. Вайнштейн Л.А. Электромагнитные поля и волны. М.: Радио и связь, 1988.  440 с.
10. Митра Р., Ли С. Аналитические методы теории волноводов. − М.: Мир, 1974. − 327 с.

ЗМІСТ

1. ТЕРМІНОЛОГІЯ В АНТЕННОЇ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ ...................................................... 3

1.1 ОСНОВНА ТЕРМІНОЛОГІЯ ........................................................................................................... 3
1.2 ПАРАМЕТРИ АНТЕН .................................................................................................................... 7
2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА ДЕЯКІ НАБЛИЖЕНІ МЕТОДИ ............................................ 12
2.1 ГРАНИЧНІ УМОВИ Й УМОВИ НА РЕБРІ, УМОВА ВИПРОМІНЮВАННЯ ...................................... 12
2.2 ПРИНЦИП ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ (МЕТОД ЕКВІВАЛЕНТНИХ СТРУМІВ) ........................................ 14
2.3 ПРИНЦИП ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ М.І. КОНТОРОВИЧА ................................................................. 16
2.4 МЕТОД ДЗЕРКАЛЬНИХ ЗОБРАЖЕНЬ .......................................................................................... 17
2.5 МЕТОД НАВЕДЕНИХ ЕРС ......................................................................................................... 19
2.6 ПРИНЦИП ВЗАЄМНОСТІ В ТЕОРІЇ АНТЕН .................................................................................. 21
2.7 ПРИНЦИП ЕЛЕКТРОДИНАМІЧНОЇ ПОДІБНОСТІ АНТЕН ............................................................. 22
2.8 "СТРУМОВИЙ" МЕТОД РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАДАЧІ ПРО ВИПРОМІНЮВАННЯ .................................. 22
2.9 АПЕРТУРНИЙ МЕТОД РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАДАЧІ ПРО ВИПРОМІНЮВАННЯ .................................... 23
2.10 МЕТОД ЕКВІВАЛЕНТНИХ СХЕМ ................................................................................................ 25
2.11 МЕТОД ГЕОМЕТРИЧНОЇ ОПТИКИ .............................................................................................. 26
3 ТЕРМИНОЛОГИЯ В АНТЕННОЙ ТЕОРИИ И ПРАКТИКЕ.............................................. 29
3.1 ОСНОВНАЯ ТЕРМИНОЛОГИЯ .................................................................................................... 29
3.2 ПАРАМЕТРЫ АНТЕНН ............................................................................................................... 33
4 ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ И НЕКОТОРЫЕ ПРИБЛИЖЕННЫЕ МЕТОДЫ................ 39
4.1 ГРАНИЧНЫЕ УСЛОВИЯ, УСЛОВИЯ НА РЕБРЕ И УСЛОВИЕ ИЗЛУЧЕНИЯ, ................................... 39
4.2 ПРИНЦИП ЭКВИВАЛЕНТНОСТИ (МЕТОД ЭКВИВАЛЕНТНЫХ ТОКОВ) ....................................... 41
4.3 ПРИНЦИП ЭКВИВАЛЕНТНОСТИ М.И. КОНТОРОВИЧА ............................................................. 43
4.4 МЕТОД ЗЕРКАЛЬНЫХ ИЗОБРАЖЕНИЙ ....................................................................................... 45
4.5 МЕТОД НАВЕДЕННЫХ ЭДС...................................................................................................... 46
4.6 ПРИНЦИП ВЗАИМНОСТИ В ТЕОРИИ АНТЕНН ............................................................................ 48
4.7 ПРИНЦИП ЭЛЕКТРОДИНАМИЧЕСКОГО ПОДОБИЯ АНТЕНН ...................................................... 49
4.8 "ТОКОВЫЙ" МЕТОД РЕШЕНИЯ ЗАДАЧИ ОБ ИЗЛУЧЕНИИ .......................................................... 50
4.9 АПЕРТУРНЫЙ МЕТОД РЕШЕНИЯ ЗАДАЧИ ОБ ИЗЛУЧЕНИИ ....................................................... 51
4.10 МЕТОД ЭКВИВАЛЕНТНЫХ СХЕМ .............................................................................................. 52
4.11 МЕТОД ГЕОМЕТРИЧЕСКОЙ ОПТИКИ ......................................................................................... 53
ЛИТЕРАТУРА .......................................................................................................................................... 56