Підсумкове з Мікробів 2 (Копия)

1 Вчення про імунітет. Етапи розвитку імунології.
Види імунітету і форми його

прояву
Під терміном «імунітет» (від лат. Immunitas – звільнення, позбавлення чогось)
розуміють несприйнятливість (резистентність) організму до інфекційних і
неінфекційних агентів, яким властива генетична гетерогенність.
Наука, яка вивчає питання імунітету, називається імунологією; це самостійна наукова
дисципліна, що розглядає широке коло біологічних явищ. Виділяють інфекційну і
неінфекційну імунологію.
Інфекційна імунологія вивчає механізми несприйнятливості до інфекційних
захворювань; роль клітинних і гуморальних факторів у формуванні імунітету,
молекулярну структуру і біосинтез антитіл, будову їх активних центрів, хімічну
структуру лімфоцитів, макрофагів та їх взаємодію; розробляє і вдосконалює
специфічні методи терапії, діагностики і профілактики інфекційних захворювань.
До неінфекційної імунології відносять імуногенетику, яка виявляє закономірності
успадкування антигенів клітин і тканин, здійснює генетичний контроль імунних
реакцій; імуноморфологію, що досліджує імунологічні прояви на субклітинному,
клітинному і тканинному рівнях; трансплантаційну імунологію, яка вивчає
Імунологічну несумісність тканин, механізми відторгнення трансплантантів, шляхи
подолання тканинної несумісності; імунопатологію, яка визначає роль імунних
механізмів у виникненні і розвитку низки захворювань; імуногематологію, яка
досліджує закономірності успадкування хвороб крові; імунологію онтогенезу, яка
розкриває імунологічні механізми в процесі індивідуального розвитку і генетичної
сталості внутрішнього середовища організму.
Сукупність клітин, тканин і молекул, які опосередковують ці реакції, називають
імунною системою, а узгоджену реакцію цих клітин і молекул на патогени та інші
речовини — імунною відповіддю.
Початок розвитку імунології відноситься до кінця XVIII століття і пов'язаний з

ім'ям Едварда Дженнера (1749 - 1823), що вперше використав рідину з пухирів
коров’ячої віспи для успішної вакцинації проти натуральної віспи. Луї Пастер(1822 -
1895) розробив технологію атенуації — ослаблення патогенних мікробів. Він
виготовив вакцини проти курячої холери, сибірки і сказу.
Ілля Ілліч Мечников (1845 - 1916) відкрив що деякі клітини багатоклітинних активно
захоплюють і перетравлюють мікробів, і назвав це явище фагоцитозом.
Пауль Ерліх (1854 - 1915) пояснив антимікробні властивості крові присутністю
антитіл.
Розвиток імунології довгий час відбувався в рамках мікробіологічної науки і
стосувався лише вивчення несприйнятності організму до інфекційних агентів. Початок
XX століття — час виникнення іншої гілки імунологічної науки — імунології
неінфекційної. Відправним моментом для розвитку неінфекційної імунології стало
виявлення Жулем Бордета Н. Чистовічем факту вироблення антитіл в організмі
тварини у відповідь на введення не лише мікроорганізмів, а взагалі чужорідних
агентів.
Є спадковий (видовий, природжений) та набутий.

Природжений імунітет – це неспецифічна резистентність, що властива тому чи
іншому виду тварин або людині і передається спадково з покоління в покоління.
Прикладом спадкового імунітету може бути несприйнятливість людей до чуми рогатої
худоби, собак, курячої холери, інфекційної анемії коней. З іншого боку, тварини не
хворіють на багато інфекцій людини – черевний тиф, скарлатину, вітряну віспу,
сифіліс, кір та ін.
Ступінь напруженості спадкового імунітету може бути абсолютним і відносним. Так,
наприклад, в організмі пацюків клітини не мають рецепторів до дифтерійного, а в риб
і ящірок — до правцевого токсину, внаслідок чого вони абсолютно несприйнятливі
до названих токсинів. Імунітет деяких тварин до збудників інфекційних захворювань
можна підвищити зміною температури тіла, діянням на організм гормонами,
імунодепресантами, рентгенівським опромінюванням. Так, якщо в курей знизити, а в
жаб підвищити температуру тіла, то вони стають чутливими до бацил сибірки. У
цьому разі кажуть про відносну несприйнятливість.
Механізм імунітету до інфекційних захворювань ґрунтується на відсутності в
клітинах організму рецепторів і субстратів, потрібних для адсорбції і розмноження
збудника, наявності речовин, які блокують репродукцію патогенних агентів, та
властивості макроорганізму синтезувати різні інгібітори у відповідь на проникнення
патогенних мікроорганізмів.
Набутий імунітет, у свою чергу, поділяють на природний і штучний. Природний
імунітет, у свою чергу, поділяють на:
активно набутий в результаті перенесеної, клінічно вираженої або латентної інфекції
чи багаторазового інфікування без клінічно вираженого захворювання;
пасивно набутий у немовлят внаслідок передачі антитіл від матері через плаценту та з
грудним молоком.
Штучний імунітет, у свою чергу, поділяють на:
активно набутий в результаті вакцинації.
пасивно набутий внаслідок введення сироватки (гама-глобуліни)
Основною функцією імунітету є систематичне розпізнавання всього чужорідного, що
проникає в організм (бактерії, гриби, віруси, найпростіші), власних змінених клітин,
підтримання гомеостазу, нейтралізація, видалення та знищення чужорідних агентів.
2 Неспецифічні фактори захисту організму від патогенних мікробів. Інтерферон.

Комплемент, його властивості, шляхи активації. Фагоцитоз, види фагоцитуючих
клітин. Стадії фагоцитозу. Завершений і незавершений фагоцитоз.
Фактори захисту організму від інфекційних агентів та інших чужорідних речовин
поділяють на неспецифічні і специфічні.
Неспецифічним фактором захисту є природжений (видовий, або спадковий)
імунітет – несприйнятливість організму до певних патогенних агентів, яка
передається спадково і властива певному виду.
Природжена імунна система виконує захисні функції за допомогою невеликого набору
реакцій, які є обмеженішими, ніж різноманітні та специфічні реакції адаптивного
імунітету.
Природжена імунна система розпізнає гетерогенні, відсутні в нормальних клітинах
господаря, антигенні структури мікроорганізмів різних класів.
Мікробні молекули, що стимулюють природжений імунітет, часто називають
паторенасоційованими молекулярними патернами (ПАМП, pathogen- associated
molecular patterns, PAMPs), щоб показати, що вони містяться в інфекційних
збудниках (патогенах) і є спільними для мікроорганізмів одного типу (молекулярні
патерни). Рецептори природженого імунітету, які розпізнають ці структури, називають
патернрозпізнавальними рецепторами.
Природжена імунна система також розпізнає молекули, що вивільняються з
пошкоджених або змертвілих клітин господаря. Такі молекули називають
молекулярними патернами, асоційованих з пошкодженням (МПАП, damage-
associated molecular patterns, DAMPs).
Рецептори природженої імунної системи кодуються успадкованими генами,
однаковими в усіх клітинах.
Патернрозпізнавальні рецептори, за допомогою яких природжена імунна система
виявляє мікроорганізми та пошкоджені клітини, експресуються на фагоцитах,
дендритних клітинах і розташовуються в клітинних компартаментах, де можуть бути
виявлені мікроорганізми або їх продукти.
Ці рецептори представлені на поверхні клітин, де вони виявляють позаклітинні
мікроорганізми; у везикулах (ендосомах), у які потрапляють продукти
мікроорганізмів; а також у цитозолі, де вони функціонують як сенсори
цитоплазматичних мікроорганізмів і продуктів пошкодження клітин. Ці рецептори до
ПАМП(PAMPs) і МПАП (DAMPs) належать до кількох родів білків.
Особливе значення в системі неспецифічного захисту організму надається

інтерферонам. Розрізняють три основні типи інтерферонів: альфа-інтерферон
(лейкоцитарний), бета-інтерферон (фібробласний) і гама-інтерферон (імунний).
Кожен тип включає підтипи, які розрізняються, наприклад, по чутливості до рН.
Альфа-інтерферону притаманна антивірусна і антипроліферативна дія.
Бета-інтерферон—регулює проліферацію і функціональну активність макрофагів,
підсилює їх протипухлинну активність, активує природні кілери.
Гама-інтерферон - природній регулятор імунної відповіді, володіє також
противірусною і протипухлинною активністю, підвищує вираженість (експресію)
антигенів гістосумісності І і ІІ класів.
При вірусній інфекції клітини активно синтезують інтерферон і секретують його у
міжклітинний простір, де він зв’язується з специфічними рецепторами сусідніх
незаражених клітин. Інтерферон безпосередньо не діє на віруси. Після його взаємодії з
рецепторами клітин наступає дерепресія й активація генів, які локалізовані у людини
на 21 хромосомі. Це приводить до формування 12 нових внутриклітинних білків, які
відсутні в клітинах, на які не подіяв інтерферон. При цьому різко, в десятки раз
зростає синтез двох нових ферментів: синтетази і протеїнкінази. Синтетаза
розщеплює мРНК, пригнічуючи подовження поліпептидного ланцюга, водночас
активує в цих клітинах протеїнкіназу, що перебуває там у неактивному стані.
Протеїнкіназа фофорилює фактор ініціації, інактивує його і тим самим гальмує
трансляцію вірусного геному.
Одночасно з фагоцитозом спрацьовує інша потужна система захисту – система

комплементу.
Комплемент — складний комплекс білків (близько 20), які формують каскадну
ферментну систему. Компоненти комплементу позначаються літерою С із зазначенням
порядкового номера (С1, С2, С3…С9). У нормі у сироватці крові знаходяться
найважливіші компоненти комплементу в неактивному стані. Одночасно там присутні
і фракції, що здатні пригнічувати певні активовані компоненти цієї системи.
Суттю каскадної активації системи комплемента є те, що кожен із перших п’яти
компонентів у результаті активації перетворюється на фермент, який розщеплює
наступний компонент і надає йому властивостей фермента.
Система комплементу активується по різному залежно від того, чи в організмі вже
синтезувались антитіла на даний агент, чи таких антитіл ще немає. Тому і говорять
про класичний шлях активації комплементу (за наявності антитіл) і
альтернативний шлях (за їх відсутності).
Альтернативний шлях активації: В організмі постійно, досить повільно в результаті
реакції з водою або незначними кількостями протеолітичних ферментів плазми С-3
фракція комплементу активується, що обумовлює утворення активного проміжного
продукту її розщеплення - С3b. У присутності іонів Mg C3b може утворити комплекс з
іншим компонентом системи комплемента- фактором В. Згодом у цьому комплексі
фактор В розкладається фактором D (фермент плазми крові) і виникає комплексна
структура C3bBb. C3bBb має значну ферментативну активність і являється “C3-
конвертазою”, яка розкладає компонент С3 на С3а і С3b. Ключове значення для
реагування системи комплементу має утворений C3b. Якщо він утворився в достатній
кількості, то запускається весь подальший процес активації, який завершується
лізисом чужерідної клітини.
Проте в звичайних умовах С3bBb- конвертаза в розчинах нестабільна і фактор В
легко заміщується іншим компонентом - фактором H. В результаті цього утворюється
комплекс доступний для атаки фактором I, який в кінці кінців інактивує C3b.
Пасивність C3b посилюється за наявності сіалової кислоти, яка стабілізує комплекс
C3b-H. При наявності поверхні, яка не має сіалової кислоти, C3b сполучається із
фактором В і активується. Поверхні, які сприяють цій активації є на стінках бактерій,
на деяких заражених вірусами клітинах, пухлинах чи клітинах, в яких сіалова кислота
була зруйнована нейрамінідазою.
Деякі мікроорганізми, попадаючи в організм, здатні активувати C3bBb- конвертазу з
утворенням великої кількості продуктів розщепленя С3. C3bBb- конвертаза
зв’язується вуглеводними ділянками мікробної мембрани, що захищає її від фактору
Н. Потім інша речовина – білок пропердин приєднується до зв’язаної C3bBb-
конвертази, стабілізуючи її. Фіксована на бактерійній мембрані С3- конвертаза
розкладає компонент С3. Продукт цього розкладу C3b ковалентно зв’язується з
мембраною. Один активний центр C3bBb дозволяє зв’язатись з бактерією великій
кількості молекул C3b. Ця послідовність реакцій, що обумовлена безпосередньо
мікроорганізмами і не зв’язана з комплексом антиген - антитіло, і приводить до
розщеплення С3. Наступним етапом є активація компонента С5, який, взаємодіючи з
C3b зв’язаним з мембраною, стає субстратом для C3bBb і розкладається з виділенням
короткого пептиду С5а. В той же час великий фрагмент C5b залишається зв’язаним з
мембраною і послідовно зв’язує компоненти С6, С7, С8, утворюючи комплекс, який
сприяє правильній орієнтації двох або більше молекул останнього компоненту С9. Це
приводить до розгортання молекул С9, їх проникненню всередину ліпідного бішару
мембрани і полімеризації в кільцеподібний мембраноатакуючий комплекс. Цей
комплекс формує в мембрані трансмембранний канал, через який за рахунок високого
осмотичного тиску всередині клітини проникають іони Na і води, що і є причиною
лізису клітини.
Таким чином руйнуються бактерії, спірохети, рикетсії, чужерідні клітини. В одночас
альтернативний шлях активації комплементу може запускатись і антитілами, які
покривають сіалову кислоту на клітинних мембранах або протеолітичними
ферментами макрофагів.
Але система комплементу, крім функції лізису клітин має цілий ряд інших важливих
біологічних функцій. Умовно їх можна поділити на три групи.
Перша група — реакції адгезії.
Друга група — утворення біологічно активних субстанцій.
Третя група — пошкодження мембран.
Класичний шлях активації комплементу: Коли в організмі синтезувались на
збудник антитіла у систему захисту включається класичний шлях активаціі
комплементу. Можна гадати, що антитіло виникло як специфічний чинник для реакції
з тими мікроорганізмами, які не здатні запустити альтернативнй шлях активаціі
комплемента.
Як відомо деякі антитіла (IgG i IgM) в районі шарнірної ділянки мають рецептори до
CIq компонента комплемента. Особливо активно зв’язує комплемент IgМ. Але ця
здатність антитіл проявляється лише після того, як вони своїми активними центрами
з’єднаються з антигенами. Таким чином, антитіло взаємодіючи з мікроорганізмом,
зв’язує і активує перший компонент комплементу C1q. Останній об’єднується з С1r i
C1s в єдиний комплекс. Активований C1s взаємодіє з наступним компонентом
комплемента С4, в результаті розщеплення якого утворюються два його фрагменти:
С4а і C4b. C4b може зв’язатись з комплексом антитіло - С1 або з поверхнею
мікроорганізма. В присутності іонів Mg компонент С2 здатний утворювати сполуку з
С4b, формуючи субстрат для C1s. Виникає комплекс C4b2a, який має виражену
Цей комплекс володіє такою ж специфічністю, як і згадувана нами попередньо
конвертаза альтернативного шляху - С3bBb. З цього моменту весь процес подальшої
активації комплементу відбувається таким же чином, як і в альтернативному шляху.
Одна молекула конвертазну активність по відношенню до С3. C3b приєднується до
комплекса C4b2a і перетворює його у фермент, який здатний розщепити компонент
С5. В кінці кінців через послідовну активацію молекул С6, С7, С8, С9 виникає
мембраноатакуючий комплекс, що руйнує мікробну мембрану. Конвертаза класичного
шляху активації комплементу теж, як і C3bBb, знаходиться під контролем відповідних
факторів (G, C4bp, CR1).
Ці процеси обумовлюють відповідні симптоми: гіперемію, набряк, біль. Так,
гіперемія є наслідком розширення капілярів, набряк - результат ексудації білків
плазми. Описані прояви, а також накопичення нейтрофілів, характерні для гострої
запальної реакції.
Сам комплемент здатний безпосередньо інактивувати деякі віруси й у відсутності
антитіл, наприклад ряд ретровірусів. Це можливе тому, що деякі вірусні білки
являються рецепторами C1q. Ряд даних свідчить, що віруси можуть активувати
комплемент і альтернативним шляхом.
Крім перерахованих механізмів, розповсюдження збудника може бути обмежене
ферментами, що вивільнюються із пошкоджених тканин і активують згортальну
систему крові. До таких речовин відносять С - реактивний білок, сироватковий
амілоїдний А - білок, 1 - антитрипсин, 2 - макроглобулін, фібриноген, церулоплазмін
і ін.
Велике значення у неспецифічному захисті організму відіграє явище фагоцитозу.
Захоплення і перетравлювання бактерій здійснюється двома типами клітин - мікро- і
макрофагами. До мікрофагів відносять поліморфноядерні нейтрофіли.
Макрофаги утворюють моноцитарно-фагоцитарну систему фагоцитів. Ця система
розміщена всюди: у сполучній тканині, навколо базальних мембран кровоносних
судин, у легенях (альвеолярні макрофаги), в печінці (клітини Купфера) тощо.
Макрофаги здатні до міграції і цілеспрямованого хемотаксису. Речовини, що
визначають напрям руху макрофагу, називають хемоантрактантами. До них
належать: фрагменти системи комплементу, глобуліни, лімфокіни, продукти
деградаціїфібрину, колагену і клітин.
Щоб відбувся фагоцитоз мікроорганізм повинен адсорбуватись на поверхні
нейтрофілу або макрофагу. Вважають, що розпізнавання макрофагами клітин-мішеней
може бути пов’язане через взаємодію вуглеводзв’язуючих білків (лектиноподібні
молекули). Відомо, що принциповою ознакою лектину є здатність зв’язуватись із
певним цукром. На поверхні макрофагу виявлено поки що три типи лектиноподібних
рецепторів, що беруть участь у макрофагонагляді - маннозний, галактозний і
фукозний. Від них залежить і адсорбція бактерій на фагоциті, яка може здійснюватись
трьома способами:
1. Бактерії на своїй поверхні несуть лектини, які зв’язуються з комплементарними
вуглеводами на поверхні фагоцита.
2. Лектини є складовою частиною мембрани фагоцита і зв’язують вуглеводні
залишки бактерій.
3. Формування мостиків між бактеріями і фагоцитами здійснюється за рахунок
зв’язків лектин-вуглевод. (Ці хімічні структури можуть бути як на мембрані
фагоциту, так і на поверхні бактерії)
У фагоцитозі виділяють такі основні стадії:
1. Наближення фагоцита і мікроба в результаті позитивного

хемотаксису.
2. Адгезія мікроорганізма на поверхні фагоцита.
3. Активація мембрани фагоцита, що обумовлює поглинання
мікроорганізму.
4. Внутрішньоклітинне перетравлення чужорідної частинки і видалення продуктів
розпаду за межі клітини.
Явище, коли мікроорганізми не перетравлюються у фагоциті, отримало назву
незавершеного фагоцитозу
3. Природні кілери властивості, функція.

Природні (нормальні) кілери – самостійна популяція мононуклеарних клітин,
незалежна від тимусу. Вони містяться у великій кількості в периферичній крові,
селезінці і інших органах. Найбільша активність зафіксована у лімфоцитів
периферичної крові, найменша - в клітинах кісткового мозку. Вважають, що природні
кілери виконують в організмі різноманітні функції: контролюють ріст первинних і
метастатичних пухлинних клітин, контролюють розвиток мікробних і вірусних
інфекцій, виробляють медіатори, приймають участь в імунорегулюючих процесах,
контролюють проліферацію і диференціацію гемопоетичних клітин, започатковують
розвиток трансплантаційного імунітету. Властивості: стійкі до іонізуючої радіації і не
фагоцитуються.
Разом з макрофагами і мікрофагами створюють першу лінію імунного захисту.
Вони здатні розпізнавати вірусні антигени, які появляються на мембрані
інфікованих клітин. Дякуючи цій властивості, ПК клітини вибирають серед
різноманіття клітин тільки ті, які уражені вірусом. Процес відбувається таким чином:
як тільки рецептор природного кілера зв’язується з клітиною зараженою вірусом, ПК-
клітина активується і впорскує вміст своїх гранул (білок перфорин) у
позаплазматичний простір інфікованої клітини. За своєю структурою перфорин
подібний до С9 компонента комплемента і, як і він, може вбудовуватись в мембрану
клітини мішені. Там молекули перфорину полімеризуються, при цьому утворюється
трансмембранний канал, що і приводить до лізису клітини. Разом з клітиною
знищуються і всі віруси, які в ній знаходились. При цьому ПК- клітина залишається
непошкодженою і здатна вступати в контакт з наступною мішенню. Таке явище
одержало назву “смертельного поцілунку”.
4. Образ розпізнавальні рецептори – зв'язок між природним і

адаптивним імунітетом.
Природжений імунітет – неспецифічний фактор захисту; набутий (адаптивний) –

специфічний.
Природжена імунна система виконує захисні функції за допомогою невеликого
набору реакцій, які є обмеженішими, ніж різноманітні та специфічні реакції
адаптивного імунітету. Специфічність природженого імунітету також певними
аспектами відрізняється від специфічності лімфоцитів, антигенпрезентуючих клітин
адаптивного імунітету.
Природжена імунна система розпізнає гетерогенні, відсутні в нормальних
клітинах господаря, антигенні структури мікроорганізмів різних класів. Мікробні
молекули, що стимулюють природжений імунітет, часто називають
патогенасоційованими молекулярними патернами (ПАМП), щоб показати, що вони
містяться в інфекційних збудниках (патогенах) і є спільними для мікроорганізмів
одного типу (молекулярні патерни). Рецептори природженого імунітету, які
розпізнають ці структури, називають патернрозпізнавальними рецепторами (образ
розпізнавальні).
Природжена імунна система також розпізнає молекули, що вивільняються з
пошкоджених або змертвілих клітин господаря. Такі молекули називають
молекулярними патернами, асоційованих з пошкодженням (МПАП). Рецептори
природженої імунної системи кодуються успадкованими генами, однаковими в усіх
клітинах.
Патернрозпізнавальні рецептори, за допомогою яких природжена імунна
система виявляє мікроорганізми та пошкоджені клітини, експресуються на фагоцитах,
дендритних клітинах і розташовуються в клітинних компартаментах, де можуть бути
виявлені мікроорганізми або їх продукти. Ці рецептори представлені на поверхні
клітин, де вони виявляють позаклітинні мікроорганізми; у везикулах (ендосомах), у які
потрапляють продукти мікроорганізмів; а також у цитозолі, де вони функціонують як
сенсори цитоплазматичних мікроорганізмів і продуктів пошкодження клітин. Ці
рецептори до ПАМП(PAMPs) і МПАП (DAMPs) належать до кількох родів білків.
Toll-подібні рецептори (ТПР, Toll-like receptors, TLRs)-рецептори природженої
імунної системи (гомологічні до протеїну Toll дрозофіли, важливого для розвитку
мухи, а згодом було виялено його роль у захисті мухи від грибкових інфекцій. У
хребетних відомо 10 ТПР (TLRs), специфічних до різних компонентів мікроорганізмів.
 ТПР-2 (TLR-2) розпізнає гліколіпіди та пептидоглікани, що їх продукують
грампозитивні бактерії та деякі паразити;
 ТПР-3 (TLR-3) є специфічними до дволанцюгової РНК;
 ТПР-4 (TLR-4) специфічний до бактеріального ліпополісахариду (ЛПС;
ендотоксину), який синтезують грамнегативні бактерії;
 ТПР-5 (TLR-5) є специфічними до флагелярного білка бактерій флагеліну;
 ТПР-7 (TLR-7) і ТПР-8 (TLR-8) – до одноланцюгової РНК (ssRNA);
 ТПР-9 (TLR-9) розпізнає неметильовану багату на CG ДНК, яка у великій
кількості виявляється в мікробному гені.
ТПР (TLRs) генерують сигнали, які активують фактори транскрипції, що

стимулюють експресію цитокінів і інших білків, що беруть участь у запальній
відповіді та в антимікробній функції активних фагоцитів і інших клітин.
NOD-подібні рецептори (НПР, NOD-like receptors, NLRs) – це велика родина
рецепторів природженої імунної системи, які реагують на ПАМП (PAMPs) і МПАП
(DAMPs) у цитозолі клітин і
ініціюють сигнальні події, що
сприяють запаленню. Різні НПР
мають різні N-кінцеві домени. Два
важливі НПР (NLRs), NOD1 і
NOD2, мають N-кінцеві домени
активації і рекрутування каспаз, і
експресуються в декількох типах
клітин, у тому числі епітеліальних
клітинах слизового бар’єра та
фагоцитах. NOD1 і NOD2
розпізнають пептиди, що входять
до складу пептидогліканів
клітинної стінки бактерій, і генерують сигнали, що активують фактор транскрипції
NF-kB, який сприяє експресії генів, що кодують прозапальні білки.
5. Антигени, їх характеристика. Повноцінні та неповноцінні антигени.

Антигенна структура бактерій. Практичне значення вчення про
антигени мікробів. Аутоантигени
Антигени - це біополімери, природні або синтетичні сполуки, які розпізнаються
лімфоїдними клітинами і здатні викликати імунну відповідь. Антигенами можуть
бути як шкідливі, так і нешкідливі для організму речовини.
Антигенами є білки, деякі природні та синтетичні поліпептиди, полісахариди та їх
комплекси з білками, ліпідами, нуклеїновими кислотами.
В зв*язку з тим, що природні антигени за своєю структурою досить складні, вони
викликають не одну, а декілька імунних відповідей, хоча якась із них у звичайних
умовах завжди домінує.
Антигени характеризуються двома взаємопов’язаними властивостями:

1. вибірково взаємодіють із спеціалізованими рецепторами лімфоцитів
(антигенна специфічність) і тим самим викликають синтез антитіл,
2. і реагують із синтезованими антитілами.
Важливою властивістю антигенів є їх генетична чужерідність. Відомо, що кожний

індивідуум має свій індивідуальний набір генів, а значить свій набір макромолекул -
білків-антигенів.
Специфічність антигену. Як правило, будь-який антиген складається з двох
частин:
-високомолекулярного носія, який забезпечує макромолекулярність, молекулярну
масу (це білок або полісахарид) і
-детермінантної групи, від якої залежить специфічність антигену.
На одному носію може бути багато детермінантних груп, і на кожну з них
синтезуються окремі антитіла.
Специфічність антигену обумовлена не тільки структурою детермінантної групи,
але і її просторовим розміщенням. Речовини з однаковими детермінантами, але з
різним її просторовим розміщенням (орто-, парарозміщення, L- i D-структури) -
відмінні в антигенному відношенні.
Велике значення для антигенних властивостей речовини має стабільність
конструкції молекули, її жорсткість. Желатин, маючи високу молекулярну масу, є
поганим антигеном через нестабільність конструкції молекули, яка повертається
навколо своєї осі. Якщо структуру молекули за допомогою відповідних речовин
стабілізувати, то желатина стає добрим антигеном.
Цілий ряд речовин самостійно не можуть викликати імунної відповіді, але якщо
вони з*єднуються з високомолекулярними білковими носіями, то таку здатність вони
набувають. Ці речовини одержали назву неповноцінних антигенів або гаптенів.
Вони є хімічними речовинами малої молекулярної маси - антипірин, динітрофенол,
арсенілати, а також більш складні субстанції: деякі бактеріальні полісахариди,
туберкулін, ДНК, РНК, ліпіди. Антитіла, що виникли на комплекс гаптен-білок, здатні
реагувати як з цим комплексом, так і з вільним гаптеном.
*До складу мікроорганізмів входять білки, полісахариди, сполуки білків з

полісахаридами і ліпідами, нуклеїнові кислоти.
*Складністю хімічної будови бактерій зумовлена їх мозаїчність в антигенному
відношенні.
Розрізняють таке поняття як валентність антигену.
Валентність антигену – це кількість детермінантних груп на його молекулі.
Неповноцінні антигени, як правило, мають лише одну детермінантну групу і тому є
одновалентними.
У бактерійній клітині знаходяться різноманітні антигени і гаптени, які поділяються

на дві групи:
-групові - загальні для декількох видів бактерій
( напрк. ізоантигени- групи крові При наявності антигена А (група А), В (група В),
АВ (група АВ), при відсутності антигенів АВ (група О). Їх оприділення має вирішальне
значення при переливанні крові.)
- специфічні видові, які притаманні тільки даному виду і відсутні в інших видів.
Типова специфічність. Ці антигени обумовлюють відмінності серед штамів одного і
того ж виду мікробів. За такими типовими антигенами розрізняють окремі типи
стрептококів, менінгококів, ботулінового токсину тощо.
Під гетероспецифічністю розуміють такий стан, коли у різних видів знаходять
однакові антигени. Наприклад, так званий антиген Форсмана знаходять у сальмонел,
баранячих еритроцитах, нирках гвінейської свинки. Загальні антигени часто
зустрічаються в тканинах тварин і мікроорганізмів.
Органна специфічність. Тканини кожного органу мають специфічну хімічну будову,
отже, містять специфічні лише для конкретного органу антигени. Такі антигени
виявлені в нервовій тканині, нирках, щитовидній залозі, печінці, легенях.
Антигени, які виявляються тільки у певній тканині, називаються тканинними і говорять
про тканинну специфічність.
Варіанти в межах виду розрізняються за антигенами, специфічними для сероварів.
Використовуючи специфічні антисироватки можна диференціювати мікроорганізми в
межах роду і виду. Найбільш складними в хімічному відношенні продуктами
мікробного походження є білки. Дуже багаті білками мікросомні фракції бактерій.
Серед протеїнів бактерій найбільше значення як антигенні субстанції мають муко-,
хромо- і нуклеопротеїни.
В клітинах сальмонел розрізняють: соматичний - О-, джгутиковий - Н- і
капсульний К-антигени, кожен з яких стимулює синтез специфічних антитіл
У клітинній стінці грамнегативних бактерій міститься ендотоксин - ліпополісахарид
(ЛПС), який є антигеном. Ендотоксини грамнегативних бактерій є полімерами і
мають подібну структуру незалежно від виду бактерій.
Молекули ЛПС склададаються з гідрофільної полісахаридної частини і з
гідрофобної - ліпіду А. Специфічність сальмонел залежить від структури
специфічних бокових ланцюгів ліпополісахариду, які побудовані з гексоз, пентоз та
інш.
В клітинній стінці стафілококів знаходяться два видоспецифічні антигени.
Антиген А - специфічний для S. aureus (тейхоєва кислота) і антиген В -
специфічний для сапрофітних стафілококів. Антигенні властивості мають і
позаклітинні продукти стафілококів: гемолізини, лейкоцидин, ентеротоксин і
коагулаза.
Знання антигенної будови бактерійних клітин необхідне для серологічної
ідентифікації мікробної культури, одержання вакцинних препаратів, діагностичних
і лікувально-профілактичних сироваток.
Перехресні антигени ссавців і мікроорганізмів. Виявлено загальні антигени у
стрептококів і клітин ендокарду, клапанів серця і нирок. Коклюшні бактерії мають
спільні антигени з нервовою тканиною кролика, ряд штамів кишкової палички – з
ізоантигенами А і В еритроцитів людини. З еритроцитарними антигенами мають
спільні антигени і холерний вібріон, і збудник чуми, бактерії тифо-паратифозної
групи, вірус віспи.
АУТОАНТИГЕНИ — молекули речовин, які вивільнені чи знаходяться у складі

клітин, opганів і тканин вищих тварин, за певних умов розпізнаються імунною
системою як чужорідні й у зв’язку з цим викликають клітинну чи гуморальну
імунну відповідь з боку організму.
В організмі є речовини і тканини, які в період ембріонального розвитку не

контактували з лімфоїдною тканиною, тому імунна система “не знає” про їх
існування. При певних патологічних процесах ці речовини попадають у кров, і
імунна система реагує на них як на чужорідні
Такі речовини є антигенними для власного організму і називаються

аутоантигенами.
• кришталик ока,
• щитоподібна залоза,
• мозкова тканина,
• сперматозоїди
6. Антитіла, їх природа. Місце синтезу, динаміка продукції антитіл.
Аутоантитіла.
Антитіла(імуноглобуліни) – білки, що здатні специфічно з’єднуватись з антигеном,

що визвав їх утворення, і так приймати участь в імунологічних реакціях.
Імуноглобуліни – це глюкопротеїди, що складаються з протеїну, і сахарів; побудовані

із 18 амінокислот. Імуноглобуліни по структурі , антигенним і імунобіологічним
властивостям поділяються на: IgM, IgG, IgA, IgE, IgD.
Всі молекули Ig складаються із поліпептидних ланцюгів: двох однакових ланцюгів
Н(важкі ланцюги-heavy)) і двох однакових легких ланцюгів L, що з’єднані між собою
дисульфідними містками. Як у Н-, так і у L- ланцюгах є змінна – V ділянка, в якій
послідовність амінокислот непостійна і константна – С ділянка.
Молекули кожного класу складаються з важких і легких поліпептидних ланцюгів.
Легкі поліпептидні ланцюги (L) бувають двох видів або k, або l і одинакові для всіх
класів імуноглобулінів. Важкі ланцюги (Н) у кожного класу різні, і якраз від будови,
назви важкого ланцюга і походить назва класу імуноглобулінів.
У кожного імуноглобуліну є тільки один тип легких ланцюгів або l, або k. Таким
чином, структурні формули кожного класу імуноглобуліни можна записати таким
чином: Ig G - g2l2,,g2k2 , Ig M - (m2l2)5, (m2k2)5
Між варіабельними ділянками Н і L знаходиться активний центр (2 і >). Валентність
антитіла – це кількість активних центрів АТ, що здатні з’єднуватись з АГ
детермінантними. Ig синтезуються плазмоцитами
Інформацію про специфічність Ig, що синтезуються плазмоцитами отримують від В-

лімфоцитів.
Динаміка утворення антитіл.

Кількість і швидкість утворення антитіл на кожен антиген генетично детермінована.
Кожному виду тварин характерна своя динаміка синтезу антитіл. Вона також залежить
від дози антигену, шляхів його проникнення в організм.
Перший контакт з антигеном зумовлює первинну імунну відповідь, при якій
розрізняють чотири фази синтезу антитіл: латентну, логарифмічну, стаціонарну фазу
зниження
-Індукції (лаг-фаза) - триває від моменту проникнення антигену в організм до початку
зростання кількості антитіл (24-96 годин). У латентній фазі відбуваються переробка і
представлення антигену імунокомпетентним клітинам, розмноження клону клітин
спеціально на вироблення антитіл до даного антигену, починається синтез антитіл. У
цей період антитіла в крові не виявляються.
-Логарифмічного збільшення титру антитіл - продовжується 2-7 днів. Під час

логарифмічної фази синтезовані антитіла вивільняються з плазмоцитів і надходять у
лімфу і кров.
-У стаціонарній фазі кількість антитіл досягає максимального і стабілізується,

-потім настає фаза зниження рівня антитіл.
- декілька тижнів, місяців і навіть років (жовта гарячка - 60 років, кір - 8 років).
Повторна імунізація через декілька тижнів або місяців приводить до інтенсифікації

імунної відповіді. Латентний період наростання титру антитіл різко скорочується.
Титри сягають значних величин і зберігаються на високому рівні тривалий час. При
цьому тривалість кожної фази реакції інша. Спостерігається значне скорочення фази
індукції. Потім наступає раптове збільшення антитіл у сироватці (одночасно
з’являються IgG і IgM), які знаходяться там триваліший період, ніж при первинній
імунній відповіді.
Повторні введення антигену з інтервалом у 2-3- дні протягом 2-3 тижнів приводять до
гіперімунізації і сприяють значному підвищенню титрів антитіл, що
використовується при одержанні відповідних імунних сироваток. Значно підвищують
інтенсивність імунної відповіді різноманітні підсилювачі, так звані ад’юванти.
Ад’ювантами можуть бути мікобактерії, хімічні сполуки (фосфат алюмінію, гідроксид
капьцію, гідроксид алюмінію), та інш.
При первинному введенні антигену (первинна імунна відповідь) латентна фаза

складається 3-5 доби, логарифмічна -7-15 доби, стаціонарна - 15-30 доби і фаза
зниження - 1-6 місяців і більш.
Спочатку синтезуються ІgM, а потім ІgG.
При вторинному введенні антигену (вторинна імунна відповідь) латентний період
укорочений до декількох год чи 1-2 доби, логарифмічна фаза характеризується
швидким наростанням і значно більш високим рівнем антитіл, що в останніх фазах
довгостроково утримується і повільно в плині декількох років знижується.
Синтезуються головним чином IgG.
Після первинного введення антигену в імунної системі формується клон лімфоцитів,
що несуть імунологічну пам'ять про даний антиген.
У життєдіяльності людського організму важливу роль грають природні (нормальні)
протитканеві аутоантитіла, які мають здатність знешкоджувати і звязувати продукти
розпаду і метаболізму клітин, приймають участь в регулюванні процесів їх росту,
розмноження, дихання, захисній дії при опроміненні.
IgG - основний клас імуноглобулінів, який складає 70 % всіх імуноглобулінів.
IgG - єдиний імуноглобулін, який проходить через плаценту і захищає в перший час
після народження дитину від збудників дифтерії, правця, коклюшу, кору та інш. За
структурою важких ланцюгів серед IgG розрізняють чотири підкласи: IgG1, IgG2,
IgG3, IgG4.
IМУНОГЛОБУЛІН ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ

IgG Основні антитіла при вторинній
імунній відповіді. Опсонізуючи
бактерії, сприяють активізації
фагоцитозу. Фіксують комплемент,
сприяючи лізису бактерій.
Нейтралізують бактерійні токсини і
віруси. Проходять через плаценту.
IgA Секреторні IgA попереджують
адгезію бактерій і вірусів на
слизових оболонках. Не фіксують
комплемент.
IgM Першими синтезуються при

попаданні антигена. Фіксують
комплемент.Не проходять
через плаценту. Антигенні
рецептори на поверхні В-
лімфоцитів.
IgD Не вияснена. Знаходяться на
поверхні В- лімфоцитів, як і в
сироватці.
IgE Реалізують гіперчутливість
негайного типу шляхом виділенням
тучними клітинами і
базофілами медіаторів після
приєднання антигена.
Основний захист від глистної інвазії
шляхом виділення ензимів з
еозинофілів. Не фіксують
комплемент.
АУТОАНТИТІЛА — антитіла до молекул речовин, що входять до складу власних

клітин або тканин організму.
Продукція А.(аутоантитіл) виникає в результаті імунної відповіді на аутоантигени,
появи «заборонених» клонів В-лімфоцитів або порушення механізму імунного
розпізнавання «свого» і «чужого».
На синтез А.(аутоантіл) впливають екзо- та ендогенні фактори (спадкоємна
схильність).
За фізико-хімічними властивостями А. відрізняються від антитіл, індукованих
екзоантигенами.
Розрізняють -повні А. (холодові гемаглютиніни, антилейкоцитарні антитіла, антитіла
при хронічному тиреоїдиті),
-неповні А. (при ревматизмі) та сироваткові фактори (антинуклеарний,
ревматоїдний)..
Виявлення А(аутоантитіл. так само, як і аутоантигенів, — один із головних критеріїв
виявлення автоімунної природи хвороби чи присутності автоімунного компонента в
патогенезі інфекційних і неінфекційних захворювань. Проводиться за допомогою
звичайних імунологічних реакцій: прямої аглютинації лейкоцитів, еритроцитів,
тромбоцитів, непрямої аглютинації часток, навантажених аутоантигенами,
преципітацією в гелі або буферному розчині; РЗК, РН, реакція імунофлуоресценції
(РІФ) та ін.
7. Антитоксини, їх властивості, механізм дії. Принципи добування

антитоксичних сироваток. Одиниці вимірювання, практичне
значенння.
Анатоксини - препарати, які одержують із бактеріальних білкових токсинів при дії на

них формаліну (0,3-0,5 %) протягом 3-4 тижнів при температурі 39-40 С. Після такої
обробки токсин втрачає отруйні властивості, але зберігає антигенні. Одержані
анатоксини очищають, концентрують й адсорбують на гідроокисі алюмінію.
Мікробіологічна промисловість випускає правцевий, дифтерійний, ботулінові,
гангренозні, стафілококовий анатоксини. При імунізації цими препаратами в організмі
виникають антитіла (антитоксини), які здатні нейтралізувати дію відповідних
токсинів. Активність анатоксинів визначають за їх здатністю вступати в реакцію із
специфічною антитоксичною сироваткою. Їх виражають в одиницях зв’язування (ОЗ)
або флокуляційних одиницях
Анатоксини вживаються для активної імунізації людей і тварин з метою створення
активного антитоксичного імунітету. Їх також використовують для гіперімунізації
коней з метою одержання відповідних антитоксичних сироваток.
Добування: Антитоксичні сироватки (протиправцева, протидифтерійна,
протиботулінові, протигангренозні та ін.) виготовляють у науково- дослідних
інститутах шляхом гіперімунізації коней відповідними анатоксинами (дифтерійними,
ботуліновими, гангренозними тощо). Після кількох циклів гіперімунізації в коней
беруть кров і одержують відповідну антитоксичну сироватку, в якій міститься
величезна кількість специфічних антитіл (антитоксинів). Сироватки очищують від
баластних речовин, перевіряють на стерильність, нешкідливість, апірогенність і
активність.
Одиниці вимірювання: Їх обов’язково титрують, тобто визначають концентрацію
антитіл, яку виражають у антитоксичних одиницях (АО) або в міжнародних одиницях
(МО). За одну таку одиницю приймають найменшу кількість сироватки, яка
нейтралізує певну кількість DLM відповідного токсину. Для кожного виду сироватки є
своє визначення АО (МО). Так, за 1 АО протидифтерійної сироватки приймають
найменшу її кількість, яка нейтралізує 100 DLM дифтерійного токсину для гвінейської
свинки масою 250 г. На етикетках ампул із сироватками обов’язково вказують
кількість АО (МО), що необхідно для визначення лікувальної чи профілактичної дози.
8. Імунна система організму, її органи. Роль тимуса в імунній відповіді.

Клітини імунної системи, їх різновиди, види Т-, В-лімфоцитів і
макрофагів. Їх роль в клітинному і гуморальному імунітетті.
Імунна система забезпечує захист організму від інфекційних агентів та біологічних

речовин з антигенними властивостями. Вона включає в себе периферичні органи:
лімфатичні вузли, мигдалини глотки, лімфатичні фолікули в стінці кишки, лімфоцити
в периферичній крові, селезінка та центральні органи – тимус, кістковий мозок.
Імунний захист здійснюють лімфоцити (імуноцити), які утворюються з лімфоїдного
зародку у кістковому мозку.
Розрізняють два типи імунної відповіді: клітинна та гуморальна.
Клітинний імунітет виконують Т-лімфоцити (Т-кілери, Т-супресори, Т-
хелпери). Вони утворюються в тимусі. У реалізації клітинного імунітету важлива
роль належить цитотоксичним клітинам (Т-кілери), які здійснюють пряме
пошкодження клітин шляхом їх лізису. Крім того, Т-клітини синтезують лімфокіни
(цитокіни): інтерлейкіни, інтерферон та інш., які регулюють функцію макрофагів та
інших лімфоцитів. Важлива роль в цьому процесі відводиться Т-хелперам (CD4) та Т-
супресорам (CD8).
Гуморальний імунітет здійснюється В-лімфоцитами, які трансформуються в
плазмоцити і синтезують імуноглобуліни (антитіла). Імуноглобуліни мають антигенну
специфічність і відрізняються між собою за амінокислотним складом. Розрізняють
декілька класів антитіл: IgA, IgG, IgM, IgD, IgE. Молекули імуноглобулінів
складаються з легких та важких ланцюгів. Кожен ланцюг має постійні та тимчасові
ділянки, на яких є відповідні рецептори до антигенів, що забезпечує їх контакт і
знищення. Імунна відповідь на антиген може бути первинною і вторинною. Первинна
відповідь виникає у випадку першого контакту імунної системи з антигеном. Вона
реалізується через декілька днів, поки В-лімфоцити трансформуються у плазматичні
клітини і почнуть синтезувати IgM. Вторинна відповідь виникає після повторного
контакту імунної системи з антигеном, розвивається швидко (2-3 дні) за допомогою
IgG.
9. Закономірності імунної відповіді організму. Фази імунної відповіді.

Iмунологічні pеакції. Iмунологічна толерантність, причини ії
виникнення. Iмунологічна пам ять, ї механізм
Імунна відповідь – це реакція імунної системи на потрапляння у внутрішнє

середовище організму чужорідного антигену, яка спрямована на його елімінацію.
Вона здійснюється клітинами імунної системи (лімфо- та мієлоїдного походження) із
залученням інших клітин організму (фібробластів, ендотеліальних клітин, кератино-,
тромбо- та еритроцитів тощо), а також розчинних факторів (антитіл, білків гострої
фази запалення, комплементу, цитокінів, хемотаксичних факторів тощо), здатних
безпосередньо взаємодіяти з антигеном або регулювати функцію інших клітин.
Виділяють такі стадії розвитку імунної відповіді:
1. Проникнення антигена через бар’єрні тканини.
2. Звʼязування частини антигена антигенпрезентуючими клітинами; стимуляція
антигеном продукції цитокінів клітинами бар‘єрних органів, які готують судини і
лімфоцити до активації.
3 Розпізнавання лімфоцитами антигена своїми специфічними рецепторами TcR i BcR.
4. Взаємодія і проліферація Т- і В-лімфоцитів.
5 Диференціація (імунопоез) лімфоцитів.
6. Організація лімфоцитами знищення антигена макрофагами, еозинофілами,
базофілами, тучними клітинами, нейтрофілами. Самостійно знищують антиген Т-
кілери.
7. Виведення зруйнованого антигена з організму
Детально розписані ці стадії
Антиген зв’язують дендритні клітини бар‘єрної тканини, наприклад, клітини
Лангерганса, і прямують у регіонарний лімфатичний вузол. За час такого переміщення
вони частково переробяють антиген до пептидних фрагментів і зв‘язують їх з своїми
молекулами ГКГ ІІ. На ендотелії появляються молекули адгезії для лімфоцитів і
лейкоцитів. У лімфатичному вузлі дендритні клітини подають антиген для
розпізнання Т- і В-лімфоцитам. Процес розпізнавання здійснюється за рахунок
взаємодії між молекулами мембрани лімфоцита і молекулами мембрани
антигенпрезентуючої клітини: рецептор Т-лімфоцита TcR реагує з антигеном; CD4 Т-
хелпера з антигеном ГКГ ІІ класу або CD8 Т- ефектора зв‘язується з антигеном ГКГ І
класу; має місце взаємодія і інших важливих молекул. Тільки після цього може
розпочатись проліферація Т- лімфоцитів і секреція ними проліферативних
цитокінів. Клони Т- І В-лімфоцитів, які зв‘язали антиген починають взаємодіяти між
собою і Т-хелпери синтезують власні фактори росту, наприклад, ІЛ-2. Щоб Т-
лімфоцит почав продукувати цитокіни, які зумовлюють диференціацію В-лімфоцитів,
необхідна взаємодія мембранної молекули Т-хелпера CD40L з молекулою CD40 на
мембрані В-лімфоцита, який теж розпізнав цей антиген. Після цього В-лімфоцити
швидко проліферують.
У результаті диференціації Т-хелпери, Т-ефектори, В-лімфоцити у залежності від
наявності на їх мембрані певних homing-рецепторів мігрують із лімфатичного вузла у
тканини у ті місця, де перебуває антиген. Плазмоцити починають секретувати у кров
імуноглобуліни, які необхідні для зв‘язування антигена, який там перебуває. У місцях
найбільшого скупчення антигена активовані лімфоцити залучають своїми цитокінами
нейтрофіли, макрофаги, еозинофіли, тучні клітини, базофіли, які здатні
переробити, зруйнувати антиген і видалити його з організма.
Після видалення антигена з організму імунна відповідь на нього припиняється. Цьому
сприяє: відсутність антигена; із активованих CD4+Тлімфоцитів розвивається
субпопуляція Th3, яка виділяє серед інших цитокінів велику кількість супресорного
цитокіна TGF , який припиняє проліферацію лімфоцитів і продукцію запальних
цитокінів; активовані лімфоцити гинуть за механізмом цитоптоза. Частина
лімфоцитів активно захищається від апоптозу, у них припиняється продукція
цитокінів, і вони здатні тривалий час циркулювати в організмі. Це – клітини
імунологічної пам‘яті. При повторному попаданні антигена в організм його зустріне
значна кількість вже диференційованих клітин антигенспецифічного клону.
Але у специфічній імунній відповіді, особливо на внутріклітинну (вірусну)
інфекцію крім гуморального механізму захисту, спрацьовують клітинні механізми.
Основними діючими особами в даному випадку являються Т-хелпери і цитотоксичні
Т-лімфоцити. CD8+ Т-кілери розпізнають своїм TcR рецептором антигени вірусі в,
деяких бактерій і найпростіших, що знаходяться на уражених соматичних клітинах, а
їх молекули CD8 реагують з антигеном ГКГ І класу цих клітин. Приєднуючись до
інфікованих клітин, вони виділяють всередину клітинимішені перфорин, який руйнує
мембрану, що зумовлює лізис клітини разом з вірусами, які там знаходились (рис. 10).
У звʼязку, що CD8 молекула комплементарна антигену ГКГ І класу, то Т-кілер може
знищити будь-яку клітину уражену збудником, адже всі клітини організму несуть на
собі антигени ГКГ І класу.
Коли в клітинах знаходяться бактерії або найпростіші в даному випадку
підключаються інші Т- клітини – Th1 (Т-хелпери гіперчутливості сповільненого
типу). Вони розпізнають інфікований макрофаг за присутністю на його поверхні
мікробного антигену в комплексі з білком ГКГ ІІ класу. При цьому Тклітини
виділяють лімфокіни, які стимулюють внутриклітинне знищення збудника
макрофагом.
Клітинний імунітет виконують Т-лімфоцити (Т-кілери, Т-супресори, Т-хелпери).
Вони утворюються в тимусі. У реалізації клітинного імунітету важлива роль належить
цитотоксичним клітинам (Т-кілери), які здійснюють пряме пошкодження клітин
шляхом їх лізису. Крім того, Т-клітини синтезують лімфокіни (цитокіни):
інтерлейкіни, інтерферон та інш., які регулюють функцію макрофагів та інших
лімфоцитів. Важлива роль в цьому процесі відводиться Т-хелперам (CD4) та Т-
супресорам (CD8).
Гуморальний імунітет здійснюється В-лімфоцитами, які трансформуються в
плазмоцити і синтезують імуноглобуліни (антитіла).
Первинна імунна відповідь виникає при першій зустрічі із специфічним антигеном.
При цьому виробляються IgM, пізніше з`являються IgG. Вторинна імунологічна
відповідь виникає при повторному попаданні антигену в організм і супроводжується
накопиченням IgG.
Імунологічна толерантність властивість імунної системи не реагувати на
конкретний антиген; її індукує попередній контакт з цим антигеном. Активно
функціонують механізми толератності необхідні для попередження запальних реакцій
у відповідь на багато нешкідливі антигени, які потрапляють в організм з повітрям і їжею
і діють на слизову оболонку дихальних шляхів і шлунково-кишкового тракту. Проте
найбільш важлива толерантність до власних антигенів організму, вона запобігає імунну
відповідь проти власних тканин.
Центральна толерантність – індукція толерантності в центральних лімфоїдних
органах при розпізнаванні власних антигенів незрілими лімфоцитами.
Периферична толерантність – індукція ареактивності в периферичних лімфоїдних
органах внаслідок “зустрічі” зрілих лімфоцитів із власними антигенами за певних
умов.
10. Гіперчутливість негайного та уповільненого типів, іх механізм,

відмінності. Практичне значення.
Чотири типи реакцій гіперчутливості за Coombs i Gell:
Гіперчутливість негайного типу (взаємодія антигена з антитілом) :
- Реакції анафілактичні, атопічні. Гіперчутливість І типу
- Реакції цитолітичні, цитотоксичні.
- Реакції імунних комплексів.
Гіперчутливість сповільненого типу (базуються на взаємодії рецепторів Т-
лімфоцитів з відповідними антигенами)
- Реакції туберкулінового типу.
Гіперчутливість І типу (Реакції анафілактичні, атопічні)
Анафілаксія- стан підвищеної чутливості організму, спричинений повторним
введенням антигенів (сироваток, антибіотиків та ін.).
Першу дозу антигену, яка спричиняє підвищену чутливість, називають
сенсибілізуючою, другу дозу, від введення якої розвивається анафілаксія,-
вирішальною.
При первинному потраплянні алергена в організм синтезуються IgE- peariни ,
які адсорбуються на тучних клітинах (алергоцитах) i базофільних лейкоцитах.
Сполучення IgE з цими клітинами відбувається за допомогою специфічних рецепторів
R1 i R2 до епсілон ланцюга цього імуноглобуліну.. При повторному контакті одна
молекула антигена зв'язується з двома молекулами Ig Е, що обумовлює дегрануляцію
алергоцитів i базофілів. Вмвільнення - медіаторів (гістамін, ацетилхолін, серотонін,
брадикінін та ін.) і спричиняє розвиток патологічного процесу: зниження дисперсності
гуморального середовища, закупорку капілярів, подразнення нервових закінчень,
зміни обмінних процесів і порушення життєдіяльності клітин.
У людей анафілактичний шок виникає внаслідок повторного введення (через кілька
хвилин діб) гетерогенних імунних сироваток при лікуванні хворих на різні інфекційні
захворювання (дифтерія, правець, сибірка, анаеробна інфекція), притому антибіотиків
(пеніцилін та ін.). Настає ядуха, частішає пульс, знижується артеріальний тиск,
температура тіла, з'являються судороги, спазм бронхів, набря- ки, біль у суглобах,
висипи на тілі та ін. У деяких випадках шок призводить до летального кінця
Десенсибілізація. Якщо вирішальна доза не спричинила анафілаксії, то тварина
втрачає підвищену чутливість до цього антигену, десенсибілізується на 2-3 тижні, а
потім знову стає чутливою, іноді ще більше. Десенсибілізація настає і після
перенесеної анафілаксії. Специфічний, простий і дуже ефективний метод
десенсибілізації дробним введенням антигену (сироватки) Введені роздрібнені
невеликі дози антигену (сироватки) зв'язують циркулюючі в крові IgE і тим самим
запобігають утворенню у високих концентраціях гістаміну та інших токсичних
речовин, які спричиняють анафілактичний шок
Атопії - являють собою генетично детерміновану схильність до патологічних імунних
реакцій у відповідь на дію подразників (алергенів), які для більшості людей (80-90
%} нешкідливі. Атопії зумовлені появою в окремих людей антитіл (IgE) з
шкірносенсибілізуючою активністю. Фіксовані на клітинах різних органів і тканин
IgE вступають у реакцію з алергенами (атопенами), і в результаті утворення медіаторів
розвивається клінічний прояв атопії. Форма алергічної реакції залежить від того, де
утворюється і локалізується комплекс антиген - антитіло. Якщо антиген вступає у
реакцію з антитілом в шкірі, виникає кропив'янка; у верхніх дихальних шляхах -
алергічний риніт, у слизовій оболонці ока - кон'юнктивіт, у слизовій оболонці
бронхів - бронхіальна астма.
Реакції другого типу (цитотоксичні).
Цитотоксичні реакції спостерігаються при переливанні групонесумісної крові,
резус конфлікті та вживанні різних лікарських засобів. До комплексу клітина
(антиген) – антитіло приєднується комплемент. Активуючись за класичним шляхом
зумовлює лізис клітин (еритроцитів, лейкоцитів тощо) і виділення факторів
запалення.
Ізоімунні реакції при переливанні крові:
а) при переливанні групонесумісної крові ізогемаглютиніни зумовлюють
склеювання введених еритроцитів, що приводить до їx лізису;
б) гемолітична хвороба новонароджених при резус-конфлікті.

Захворювання виникає внаслідок плодово-материнської кровотечі, внаслідок
потрапляння крові плода в материнське кров’яне русло протягом вагітності чи
під час пологів.
Резус-конфлікт – це гуморальна імунна відповідь резус-негативної матері

на еритроцитарні антигени резус-позитивного плода, при якій
утворюються антирезусні антитіла. Антитіла проходять через плаценту,
зв’язуються з антигеном, присутнім на еритроцитах плода, і викликають
їх гемоліз.
Медикаментозні реакції. Різноманітні фармакологічні препарати i продукти їx

деградації можуть зв'язуватися з тканинами i клітинами організму i тим caмим із
гаптенів перетворюються на повноцінні антигени, які індукують синтез антитіл,
що реагують з ними. Часто це відбувається на поверхні форменних елементів
крові. До утвореного комплексу антиген-антитіло приєднується комплемент, що
обумовлює лізис цих клітин.
Реакції третього типу - імунокомплексні (феномен Артюса)

При тривалому перебуванні в організмі антигену його взаемодія з антитілом приводить
до утворення нерозчинних імунних комплексів-преципітатів, які відкладаються на
стінках кровоносних судин i блокують циркуляцію крові, що спричиняє порушення
трофіки в даній ділянці. Якщо з такими комплексами зв'язуються компоненти
комплемента, то утворюються СЗа i C5a - анафілатоксини. Вони викликають
виділення активних біологічних факторів із тучних клітин, які підвищують
проникність судин i залучають у зону запалення поліморфноядерні лейкоцити, що
фагоцитують ці комплекси. При цьому виділяється вміст лізосом (протеолітичні
ферменти, ферменти, що утворюють кініни i полікатіонні білки), які зумовлюють
місцеве пошкодження тканини i стимулюють запальний процес.
Механізм розвитку гіперчутливості сповільненого типу.( туберкулінового типу; 4

тип)
Після першого контакту з антигеном зростае кілъкість сенсибілізованих CD4 Т-
лімфоцитів (Th1), частина iз них - це Т-лімфоцити пам’яті. При повторному
попаданні антигену в організм Th-1 хелпери його розпізнають у комплексі з
антигеном гістосумісності другого класу на поверхні макрофага, що стимулює їx
бласттрансформацію і проліферацію. Активовані Th-l клітини виділяють значну
кількість цитокінів клітинного імунітету: фактор переносу, мітогенний фактор,
фактор, що замінює Тлімфоцити; фактор, який стимулює Т-лімфоцити; фактор, який
стимулює Влімфоцити, фактор, який пригнічує міграцію макрофагів (МПФ), фактор,
який активує макрофаги (МАФ) лімфотоксин, інтерферон та інші.
Враховуючи, що в патогенезі низки інфекційних захворювань значну роль відіграє
гіперчутливість сповільненого типу, стало можливим для їх діагностики
використати діагностичні алергічні проби. Перелік деяких захворювань, при яких
використовується алергічний метод діагностики:
Туберкульоз, бруцельоз, туляремія, сифіліз, чума, сибрська виразка.
11. Імунодефіцитні стани
Існує велика група захворювань спадкової або набутої природи, загальною ознакою
яких є дефект гуморальної або клітинної ланки імунітету, що одержало назву
імунодефіцитних станів. Розрізняють первинні ìмунодефіцити (вроджені) і
вторинні (набуті)
А) Первинний імунодефіцит - це спадкове або набуте в період внутрішньоутробного
розвитку стан, при якому спостерігаються проблеми в роботі імунної системи. Іншими
словами, дитина народжується без здатності захищатися від будь-яких інфекцій та
вірусів. Первинний імунодефіцит у дітей діагностується в ранньому віці. Хворі з
важкою формою, як правило, помирають. Часто вражає бронхолегеневу систему, ЛОР-
органів, шкіру і слизові оболонки. Первинний імунодефіцит може призвести до
розвитку гнійного лімфаденіту, абсцесу, остеомієліту, менінгіту та сепсису.
Б) Вторинний імунодефіцит - Цей вид імунодефіциту не є спадковою хворобою.
Вона набувається протягом життя. До його розвитку може призвести вплив факторів
біологічного, хімічного та екологічного характорів. Не захищені від вторинного
імунодефіциту і люди, які ведуть неправильний спосіб життя, неправильно
харчуються, перебувають у постійному стані стресу. Хворими найчастіше є дорослі.
Класифікація первинних імунодефіцитів:
1. Імунодефіцити В-системи імунітету:
А.Зчеплена з Х-хромосомою агамаглобулінемія (синдром Брутона).(при якій у
сироватці хворого відсутні гаммаглобуліни)
Б. Загальний варіабельний імунодефіцит (загальна варіабельна
гіпогамаглобулінемія).
В. Транзиторна гіпогамаглобулінемія у дітей (повільний імунологічний старт).
Г. Селективний дефіцит імуноглобулінів (дисгамаглобулінемія). (Цей
імунодефіцит відзначається малою кількістю імуноглобулінів певного класу.)
2. Імунодефіцити Т-системи імунітету:
А. Лімфоцитарна дисгенезія (синдром Незелофа, французький тип
імунодефіцитного стану). (Блокада в розвитку Т-лімфоцитів відбувається на рівні Т-
попередників, які не продукуються стовбуровими клітинами. Таким чином,
незважаючи на нормально розвинутий тимус, Т-клітини в організмі відсутні. В- клітин
в організмі є достатня кількість, але синтез імуноглобулінів порушений в зв‘язку з
відсутністю Т- хелперів.)
Б. Гіпоплазія загруднинної та при щитоподібних залоз (синдром Ді Джорджа). (Ця
хвороба характеризується дефектом розвитку загрудинної, паращитовидної і
щитовидної залоз)
3. Комбіновані імунодефіцити:
А. Ретикулярна дисгенезія.(Важка форма імунодефіциту, яка обумовлена дефектом
диференціації стовбурової клітини.)
Б. Спадковий лімфоцитофтиз (Спостерігається гіпоплазія вилочкової залози)
В.Атактична телеангіектазія (синдром Луї-Бар); (При імунологічному досліджені
спостерігають порушення функції Т- і В- лімфоцитів і синтезу IgA, IgG, IgЕ.)
Г. Синдром Віскотта - Олдріча; (Характеризується порушенням функціональної
активності Т-хелперів і Т-кілерів, зменшенням продукції IgM)
Д. Синдром Німегена;
4. Вади системи фагоцитозу:

1. Порушення хемотаксису, міграції і дегрануляції:
а) синдром Чедіака-Хігасі; (нездатність нейтрофілами вивільнювати лізосомальні
ферменти)
б) синдром гіперімуноглобулінемії Е (синдром Джоба); (порушена функціональна
здатність Т- хелперів, різко збільшена продукція IgE, що є причиною вивільнення
значної кількості медіаторів (гістаміну, лейкотриєнів)
2. Дефект ендоцитозу внутрішньоклітинного розпаду:
а) хронічна гранулематозна хвороба;
б) ферментопатії нейтрофільних гранулоцитів (дефіцит мієлопероксидази, НАДН-
оксидази, глютатіонпероксидази, глюкозо-6-фосфатдегідрогенази);
3. Дефекти опсонізації і поглинання:
а) дефекти опсонізації;
б) дефіцит тафтсіна;
в) відсутність мембранних глікопротеїнів LAF-1, CD 18, GP 150, Мас-1 та ін.
5. Вади системи комплементу:

А. Дефіцит С1 інгібітора комплементу (спадковий ангіоневротичний набряк).
Б. Дефіцит компонентів класичного шляху активації комплементу та ін.
Фактори, що викликають вторинні імунодефіцити за рахунок знищення

лімфоїдних клітин:
1.токсичні речовини (отрути, гербіциди, пестициди);
2.злоякісні новоутворення;
3.аутоімунні хвороби;
4.вірусні інфекції (кір, краснуха, грип, паротит, цитомегалія, мононуклеоз, вітряна
віспа, герпес, гепатити, СНІД та ін.);
5.бактеріальні інфекції (стафілококова, стрептококова, пневмококова, туберкульозна);
6.грибні інфекції (аспергільоз, кокцидіомікоз);
7.мікст-інфекції (TORCH та інфекції, асоційовані з трихомоніазом);
8.протозойні інвазії (малярія, токсоплазмоз, лейшманіоз);
9.гельмінтози (аскаридоз, трихінельоз та ін.)
12. Аутоімунні реакції
Як відомо, імунна система забезпечує гомеостаз організму. Але в деяких ситуаціях

імунологічні реакції сприяють сенсибілізації організму до власних тканин i
обумовлюють розвиток патологічного процесу.
Аутоімунними реакціями (АІР) називають стани організму, при яких з’являються
антитіла чи сенсибілізовані лімфоцити проти нормальних антигенів власного тіла. Такі
антигени називають аутоантигенами. Раніше вважали, що аутоантигени виникають
внаслідок модифікації власних антигенів фізичними, хімічними чи мікробними
агентами. Зараз відомо, що АІР виникають і на нормальні власні антигени. Так, при
тиреоідиті аутоантитіла виникають проти тиреоглобуліну, при гемолітичній анемії –
проти власних еритроцитів (викликають їх лізис), при розсіяному склерозі – проти
основного білка мієліну.
Стан аутоімунітету може бути перенесений в інші організми фракцією відповідних
аутоантитіл та сенсибілізованих лімфоїдних клітин. При цьому розвивається типова
патологічна картина.
Треба відрізняти аутоімунні реакції від процесів імунного запалення. Так, руйнування
власних клітин, інфікованих вірусом, або клітин чи тканин, на яких сорбовані мікробні
антигени, не варто відносити до істинних АІР, тому що у даному випадку дія антитіл
та цитотоксичних лімфоцитів буде спрямована не на власні клітини, а на мікробні
антигени, що з ними ассоційовані.
Аутоімунними захворюваннями (АІЗ) слід вважати ті патологічні реакції, при яких

АІР відіграють головну й суттєву патологічну роль і ведуть до розвитку характерної
клінічної картини.
Залежно від локалізації патологічного процесу АІЗ поділяють на органоспецифічні і
системні (неорганоспецифічні).
При органоспецифічних АІЗ аутоантигени локалізовані в окремих органах і саме в
них розвивається аутоімунний процес. Він може бути відтворений шляхом введення
відповідних антигенів експериментальним тваринам.
Окрім аутоімунного тиреоідиту, до органоспецифічних АІЗ належать: первинна
мікседема, тиреотоксикоз, атрофичний гастрит (аутоімунний), хвороба Адісона
(бронзова хвороба, зв'язана з недостатнім синтезом кортикоїдного гормон’ корою
надниркових залоз); рання менопауза, чоловіче безпліддя, симпатична офтальмія,
розсіяний склероз.
Більшість органоспецифічних АІЗ розвивається у так званих “забар’єрних" органах і
тканинах, які відмежовані від крові гісто-гематичним бар’єром і не контактують з
лімфоцитами.
При системних (неорганоспецифічних) АІЗ аутоантигени реагують з різними
тканинами даного чи навіть іншого виду тварин. Аутоантигени в цьому випадку не
ізольовані від контакту з лимфоїдними клітинами, і аутоімунізація розвивається
внаслідок зриву існуючої раніше толерантності. Експериментально відтворення
системної аутоімунізації на тваринах ускладнено, але в деяких випадках захворювання
може розвиватися спонтанно. Типовими системними аутоімунними хворобами є:
системна червона вовчанка, дискоїдна еритематозна вовчанка, дерматоміозит,
склеродермія, ревматоїдний артрит. Системні АІЗ частіше виникають у людей
похилого віку.
До змішаних АІЗ можна віднести: виразковий коліт, первинний біліарний цироз,
міастенію гравіс, аутоімунну гемолітичну анемію, синдром Сьйогрена, ідіопатичну
тромбопенічну пурпуру, ідіопатичну лейкопенію тощо.
13. Імунний статус організму

Імунний статус - сукупність кількісних і функціональних показників, що
відображають стан імунної системи людини в даний момент часу. Це поняття введено
для об'єктивної оцінки стану імунної системи людини.
Вивчення показників імунітету при імунних порушеннях має включати
дослідження кількості і функціональної активності основних компонентів імунної
системи.
Проводити оцінку імунологічного статусу рекомендується в
наступних випадках:
1. При необхідності детального обстеження стану здоров’я людини.
2. При генетичних вадах імунної системи (первинні імунодефіцити).
3. При гострих і хронічних бактеріальних, вірусних і паразитарних інфекціях, підозрі
на СНІД.
4. При аутоімунних захворюваннях і алергічних станах.
5. При злоякісних захворюваннях.
6. При деяких хворобах нервової системи (розсіяний склероз) і психічних
захворюваннях (наркоманія, шизофренія).

7. Обстеження в геронтологічних і ендокринологічних клініках.
8. Обстеження реціпієнтів до і після трансплантації.
9. Для контролю цитостатичної, імунодепресивної та імуностимулюючої терапії.
ВООЗ рекомендує двохетапний принцип оцінки імунологічного статусу.

Тести першого рівня виявляють загальні характеристики або грубі дефекти у
системі клітинного і гуморального імунітету і в системі фагоцитозу з допомогою
найбільш простих, орієнтовних тестів.
Тести І-го рівня
- Визначення відносної і абсолютної кількості лейкоцитів, нейтрофілів, моноцитів,
лімфоцитів і тромбоцитів периферичної крові.
- Визначення функціональної активності нейтрофілів (НСТ тест).
- Тести імунофенотипування для визначення відносної та абсолютної кількості Т і В-
лімфоцитів, природних кілерів.
- Визначення концентрації імуноглобулінів основних класів (IgA, IgM, IgG, IgE).
- Визначення гемолітичної активності комплементу.
Аналітичні, або тести другого рівня використовують для встановлення рівня і
вираженості імунологічного дефекту.
Тести 2-го рівня
-Тести імунофенотипування для визначення відносної і абсолютної кількості
популяцій і субпопуляцій Т-, В-, NK-лімфоцитів.
- Активаційні маркери лімфоцитів.
- Оцінка різних етапів фагоцитозу і рецепторного апарату фагоцитів.
- Визначення основних класів і підкласів імуноглобулінів.
- Циркулюючі імунні комплекси.
- Визначення концентрації компонентів комплементу в сироватці крові (С3, С4, С5,
С1-інгібітор).
- Функціональна активність різних субпопуляцій лімфоцитів.
- Оцінка проліферативної активності Т- і В-лімфоцитів.
- Дослідження інтерферонового статусу;
- Шкірні проби і т.д.
14.Сероглогічні реакції,їх характеристика, основні типи, практичне

використання.Реакція аглютинації, її механізм, різновиди.Практичне
застосування.
Всі серологічні реакції використовуються з двоякою метою:
1) для серологічної діагностики інфекційної хвороби;
2)– для серологічної ідентифікації збудників.
Якщо в реакції антитіла з антигеном беруть участь низькодисперсні антигени
(бактерії, клітини), спостерігається феномен, або реакція, аглютинації (РА); при
взаємодії антитіл з високодисперсними антигенами (полісахариди, білки та їх
комплекси) утворюються преципітати (флокуляти). Коли до комплексу антиген –
антитіло приєднується комплемент, відбувається реакція зв'язування комплементу
(РЗК).
В реакції аглютинації (моносистемній, прямій, двокомпонентній) беруть участь
антитіло(аглютинін) і корпускулярний антиген (аглютиноген); вони взаємодіють у
певних кількісних співвідношеннях і при наявності електроліту (0,85 % розчин
натрію хлориду). Додавання відповідних імунних сироваток до зависі бактерій
спричиняє їх аглютинацію і випадання в осад у вигляді пластівців або зерен.
РА широко застосовують для серологічної діагностики черевного тифу,
паратифів А і В (реакція Відаля), бруцельозу (реакція Райта), висипного тифу (реакція
з рикетсіями Провачека), туляремії, лептоспірозу та інших захворювань, коли за
допомогою відомих бактерій (діагностикумів) визначають у сироватці крові хворих
відповідні аглютиніни.
Різновиди реакції аглютинації:
-Реакція Непрямої Гемаглютинації (РНГА) - застосовують при діагностиці черевного,
висипного тифу і паратифів, туберкульозу, токсоплазмозу та ін;
- реакція оберненої (зворотної) непрямої гемаглютинації (РОНГА),
- Реакція аглютинації латекса(РАЛ) - експрес- метод виявлення антигенів і антитіл,
використовують для виявлення протигрипозних, протикраснушних, протикорових
антитіл тощо;
-Реакція коаглютинації (КОА);
-Флуоресцентний тест(прямий(Для діагностики респіраторно-синцитіального вірусу,
простого герпесу 1 та 2, сказу в тканинах тварин та інфекцій пневмоциститу) і
непрямий(Для виявлення аутоантитіл при різних аутоімунних захворюваннях.
));
- Реакція Кумбса(Антиглобуліновий Тест)(пряма і непряма)- широко застосовується в
лабораторній практиці для діагностики імунопатологічних станів, зокрема при
аутоімунних гемолітичних анеміях.
15. Серологічні реакції. Реакція преципітації, її механізм.

Використання в медичній практиці. Реакція преципітації в гелі.
Реакція преципітації (РП) — взаємодія розчинного антигену (преципітиногену) й

антитіла (преципітину) в присутності електроліту (0,85 % розчин натрію хлориду).
Реакція преципітації відрізняється від аглютинації за характером антигенів: в реакції
аглютинації вони корпускулярні, навіть цілі клітини, а в реакції преципітації –
молекулярні, в розчинному стані. Антигенами можуть бути екстракти
мікроорганізмів, тканин, органів, хімічні речовини.
Феномен преципітації полягає в тому, що антитіла (преципітини), з’єднуючись із
розчинними антигенами (преципітиногенами), зумовлюють утворення осаду
(преципітату) або помутніння розчину. За титр реакції приймають найбільше
розведення антигена, яке дає позитивний результат.
Механізм: антитіла (преципітини) зв′язуючись із розчинним антигеном
(преципітиногеном) зумовлюють утворення осаду (преципітату) або помутніння
розчину.
Феномен преципітації широко використовується в мікробіологічній практиці. В
судово-медичній експертизі його застосовують для визначення видової належності
крові. За допомогою специфічних преципітуючих сироваток проти білка людини,
різних тварин і птахів можна встановити, якому виду належить виявлена кров. Таким
же чином визначають можливу фальсифікацію продуктів (м’ясо, мед). Ця реакція
застосовується для діагностики епідемічного цереброспінального менінгіту, чуми,
дизентерії, визначення інфікованості збудником сибірки продуктів і матеріалів
тваринного походження (шкіра, хутро, щетина).
Відомо понад 20 модифікацій РП, які поділяють на кілька груп: РП у пробірках,
капілярах, на предметних стеклах, фільтрувальному папері, ацетатцелюлозній плівці, в
гелі та ін. Для аналізу складу антигенів широкого поширення набула реакція
преципітації в гелі. Розрізняють просту і подвійну дифузію в гелі.
Проста імунодифузія (реакція Удена). Агаровий гель, який містить преципітуючу
сироватку, поміщають у вузькі пробірки і зверху нашаровують розчин антигена.
Дифундуючи в гель, антиген зв’язується з відповідними антитілами, утворюючи
мутні лінії преципітації. Розміщення ліній в агарі визначається концентрацією
відповідного антигена.
Подвійна імунодифузія за Оклі і Фулторпом. На відміну від попереднього методу у
подвійній імунодифузії реагенти розділені шаром нейтрального гелю, який не
містить реагентів. На поверхню гелю, змішаного з специфічною сироваткою,
вносять шар нейтрального гелю, після застигання якого нашаровують антиген.
Дифундуючи назустріч один одному, антиген і антитіла зустрічаються в шарі
нейтрального геля та утворюють лінії преципітації.
Подвійна радіальна імунодифузія за Ухтерлоні. В агарі, який розлитий тонким
шаром в чашках Петрі або на предметних скельцях, за допомогою спеціальних
штампів роблять круглі лунки на однаковій відстані одна від одної (4–10 мм). У лунки
вносять досліджувану сироватку і розчин антигена в різних розведеннях або різні
антигени. Із лунок антигени й антитіла дифундують назустріч один одному, і в точці їх
оптимального співвідношення утворюється преципітат у вигляді тоненьких білих
ліній. Якщо в сироватці є різні антитіла або антигени декількох видів, з’являються
декілька ліній преципітації.
Її використовують для визначення антигенного складу органів і тканин, як
нормальних, так і пухлинних, кількості антигенів у складних системах. Вона має
важливе значення в діагностиці дифтерії, віспи та інших захворювань.
Ухтерлоні розрізняв 4 основні варіанти реакції між антигеном і антитілом:
1) при взаємодії ідентичних антигенів із специфічними антитілами лінії преципітації
зливаються, утворюючи дугу;
2) коли обидва антигени неідентичні - лінії преципітації перехрещуються при умові,
що сироватка містить антитіла проти двох антигенів;
3) при частковій ідентичності лінії преципітації нагадують дугу із шпорою. Чим
більшою є спорідненість антигенів, тим шпора менше виражена і розміщується
ближче до дуги;
4) обидві лінії перехрещуються і одночасно зливаються. Це означає, що обидва
антнгена містять як одинакові, так і різні детермінанти, які вступають в реакцію з
антитілами поліспецифічної сироватки.
Проста радіальна імунодифузія за Манчіні.
За допомгою спеціальних касет роблять в агарі,який містить сироватку анти-IgM,
луночки діаметром 3 мм. В першу луночку шприцем вносять нерозведену еталонну
сироватку людини, в другу і в третю – в розведенні 1:2, 1:4. Інші – заповнюють
сироватками хворих. Пластмасові чашки з реагентами ставлять у вологу камеру на 48
год. Вимірюють діаметр кільця преципітації, яке утворилося. Кількість
імуноглобулінів визначають за калібровочною кривою. При цьому враховують, що у
певному інтервалі концентрації імуноглобулінів діаметр кільця прямо пропорційний
логарифму концентрації імуноглобулінів.
Реакція термопреципітації Асколі. Використовують для визначення інфікованості
збудником сибірки продуктів і матеріалів тваринного походження (шкіра, хутро,
щетина). Із досліджуваного матеріалу шляхом кип’ятіння екстрагують сибірковий
антиген, який потім використовують для реакції.
16. Серологічні реакції. Реакції лізису. Реакція зв’язування

комплементу, її практичне використання.
Реакція лізису – це феномен розчинення клітин, мічених антитілами, в присутності

комплементу. Для реакції лізису необхідні антиген, антитіло й комплемент.
Антигеном можуть бути мікроорганізми, еритроцити або інші клітини. Як антитіло
(лізин) використовують специфічну сироватку або сироватку хворого. Розрізняють
реакції бактеріолізу, гемолізу, цитолізу. В якості антигена відповідно виступають
бактерії, еритроцити і клітини. Антитіла мають свої назви: бактеріолізини, гемолізини,
цитолізини. Без комплементу лізис клітини неможливий.
Реакція лізису моносистемна, непряма, трикомпонентна. У зв'язку з нестійкістю
комплементу в реакціях лізису використовують консервований комплемент,
найчастіше сироватку крові морської свинки.
Суть реакції бактеріолізу полягає в тому, що при з'єднанні специфічної імунної
сироватки з відповідними їй гомологічними живими мікробними клітинами в
присутності комплементу відбувається лізис мікробів.
Реакція гемолізу полягає в тому, що при впливі на еритроцити специфічної, імунної
гемолітичної сироватки в присутності комплементу, спостерігається розчинення
еритроцитів, тобто гемоліз. Реакція гемолізу використовується в якості індикаторної
системи в реакції зв’язування комплементу.
Цитоліз — процес руйнування клітин еукаріотів, виражається у вигляді їх повного
або часткового розчину під дією лізосомальних ферментів. відбувається, коли клітина
лопається внаслідок осмотичного дисбалансу, що призвів до того, що надлишок води
дифундує в клітину.
Реакція зв'язування комплементу

У РЗК використовують дві системи: 1) антиген + антитіло + комплемент (дослідна); 2)
завись еритроцитів + гемолітична сироватка (індикаторна).
Характерною відмінністю РЗК від реакції аглютинації й преципітації є участь в ній,
крім антигена й антитіла, інгредієнтів реакції гемолізу, яка виступає у вигляді
індикаторної системи.
РЗК відбувається у дві фази:
Перша фаза - утворення комплексу «антиген - антитіло» і адсорбція на цьому
комплексі комплементу. Результат фази візуально не видимий. Друга фаза – внесення
гемолітичної індикаторної системи, яка дозволяє оцінити стан комплементу і зробити
висновок про результат реакції.
Якщо реакція зв'язування комплементу позитивна, то утворений комплекс антитіло -
антиген, адсорбує на собі комплемент. Оскільки комплемент використовується в
кількості, необхідній тільки для однієї реакції, а лізис еритроцитів може статися тільки
при наявності комплементу, то при його адсорбції на комплексі «антиген - антитіло»,
лізис еритроцитів в гемолітичній (індикаторній) системі не відбудеться. Осад у
вигляді гудзика.
Якщо реакція зв'язування комплементу негативна, комплекс «антиген - антитіло» не
утвориться, комплемент залишається вільним, і при додаванні гемолітичної системи
настає лізис еритроцитів.
РЗК застосовують у діагностиці сифілісу (реакція Вассермана), висипного тифу, Ку-
гарячки та інших рикетсіозів, а також багатьох вірусних захворювань. Розроблено
модифікації РЗК, що використовуються для визначення як антитіл, так і антигенів у
крові хворих. Підготовка, титрування інгредієнтів і методика здійснення реакції
повніше наведені в посібнику для практичних занять.
17. Реакції з міченими антитілами або антигенами. Практичне

використання реакції імунофлюоресценції(РІФ), імуноферментного та
радіоімунного аналізів.
Флуоресцентний тест- Реакція імунофлюоресценції(РІФ)
Прямий флуоресцентний (DFA) використовується для виявлення та локалізації

антигену. Зразок тканини, що підлягає тестуванню, обробляють антитілами проти
конкретного антигену, які були мічені флуоресцентним барвником. Якщо антиген
присутній у тканинах, антитіла з міткою флуоресценції звʼязуються, а їх звʼязування
можна виявити за допомогою мікроскопа. Варіації цього тесту використовуються для
діагностики респіраторно-синцитіального вірусу, простого герпесу 1 та 2, сказу в
тканинах тварин та інфекцій пневмоциститу.
Непрямий флуоресцентний тест (IFA) використовується для виявлення патоген-
специфічних антитіл у пацієнта. У цьому випадку зразки інфікованої тканини
змішують із сироваткою пацієнта. Потім додають флуоресцентний анти-
імуноглобулін. Якщо звʼязування антитіл відбувається, то флуоресцентні антитіла
можуть бути виявлені мікроскопією. Ця методика може бути використана для
виявлення аутоантитіл при різних аутоімунних захворюваннях.
Реакція радіальної імунодифузії Манчіні

Феномен преципітації широко використовується в мікробіологічній практиці.
Зокрема, у судово-медичній експертизі його застосовують для визначення видової
належності крові. За допомогою специфічних преципітуючих сироваток проти білка
людини, різних тварин і птахів можна встановити, якому виду належить виявлена
кров. Таким же чином визначають можливу фальсифікацію продуктів (м’ясо, мед). Ця
реакція застосовується для діагностики епідемічного цереброспінального менінгіту,
чуми, дизентерії тощо.
Радіоімунний аналіз (РІА) – використання Аг або Ат мічених радіоактивними
ізотопами(125I, 3H, 14C) на твердофазному носії – планшеті/плівці/пробірці.
Результати досліджують за допомогою ß- чи ɣ-лічильників радіоактивності. Недолік
– обмеження терміну зберігання внаслідок періоду напіврозпаду радіоактивних
імунокон’югатів.
Імуноферментний аналіз (ІФА) – специфічне зв’язування мічених ферментом Ат із

досліджуваним Аг (або міченого Аг з Ig пацієнта), з утворенням забарвленого
комплексу Аг-Ат. Результати ІФА визначають візуально або шляхом
інструментального обчислення за рівнем забарвлення компонентів
реакціх(спектрофотометрія).Практичне використання: для виявлення Аг/Ат під час
діагностики більшості інфекційних захворювань, при
імуногістохімічнихдосліжденнях.
18. Вакцини. Історія одержання. Класифікація вакцин . Живі вакцини ,
принципи одержання. Контроль. Практичне використання живих
вакцин,оцінка ефективності.
Вакцини - препарати, одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх

хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або виготовлені штучним шляхом,
які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою специфічної
профілактики інфекційних хвороб.
Усі вакцини за способом одержання й характером антигенів поділяють на живі,
вбиті, хімічні, субклітинні, субодиничні, анатоксини, штучні на основі
рекомбінантних ДНК, антиідіотипові. За кількістю антигенів розрізняють моно-,
ди-, три-, тетравакцини тощо.
Живі вакцини – біологічні препарати, виготовлені з живих бактерій або вірусів із
пониженою вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями. Вони
нездатні в звичайних умовах викликати захворювання, але слабкий інфекційний
процес при цьому має місце. Тому живі вакцини, як найбільш ефективні препарати для
щеплення, індукують довготривалий і напружений поствакцинальний імунітет. Досить
однократного введення препарату, щоб розвинулась несприйнятливість до збудника.
Для виготовлення живих вакцин використовували методи зниження вірулентності
(атенуацію) бактерій, вірусів, створюючи несприятливі умови культивування.
Серед живих вакцин найбільш широко використовується протитуберкульозна
вакцина БЦЖ (BCG - Bacterium Calmette, Guerin).
Крім атенуації, живі вакцини можна одержувати шляхом селекції (відбору) з
існуючих у природі штамів таких варіантів, які мають найменшу вірулентність
(вакцини проти бруцельозу, туляремії, віспи, поліомієліту).
У даний час знову набуває великого значення метод атенуації. Використовують
генетично модифіковані мікроорганізми (бактерії, віруси). Такі вакцини містять або
непатогенні мікроорганізми, які синтезують антигенні детермінанти певного
патогенного збудника, або штами патогенних бактерій, у яких вилучені гени
патогенності.
19. Корпскулярні, хімічні, синтетичні, генно-інженерні, антидіоптичні
вакцини
Вакцини - препарати, одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх

хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або виготовлені штучним шляхом,
які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою специфічної
профілактики інфекційних хвороб
Інактивовані (вбиті) вакцини. Виготовлення вбитих вакцин складний і
відповідальний процес. Він розпочинається з підбору вакцинного штаму, який
повинен мати виражені вірулентні та імуногенні властивості. Культуру засівають на
оптимальні живильні середовища для одержання значної кількості біомаси бактерій.
Після цього готують маточні суспензії, які піддають інактивації. Залежно від її
способу, розрізняють гріті вакцини (культуру прогрівають при 56-60°С протягом 1-2
год); формолові вакцини, спиртові, ацетонові тощо (при дії на мікроби відповідних
хімічних речовин). На наступному етапі вакцини стандартизують тобто встановлюють
певну густоту їх суспензії (1-4 млрд мікробних тіл в 1 мл). Препарати піддають
обов’язковій перевірці на стерильність, антигенність, імуногенність, реактогенність
тощо. Після цього одержані вакцини розливають в ампули й закупорюють.
Із вбитих вакцин використовують лептоспірозну, гонококову, грипозну, поліомієлітну
Солка, японського та кліщового енцефаліту, антирабічну
Хімічні вакцини. З метою введення в організм очищених антигенних препаратів,
вільних від баластних речовин, з бактерій чи вірусів за допомогою хімічних методів
або ультразвуку вилучають окремі антигенні компоненти. Вони й складають основу
хімічної вакцини. Такі очищені антигени можна концентрувати й адсорбувати на
різних основах, збільшуючи цим їх імуногенну активність. Такі сорбовані вакцини
створюють в організмі депо препарату, з якого в кровоток поступово всмоктуються
антигени, що забезпечує тривалу імуностимулюючу дію. До найбільш відомих
хімічних вакцин належать черевно-тифозна, пневмококова, менінгококова
Синтетичні вакцини - є поєднанням специфічного синтетичного антигену (гаптени,
білки, полісахариди) з ад'ювантом, імунопотенціатором та ін.. Отримують синтетичні
антигенні молекули хімічним синтезом. Молекула синтетичних вакцин може містити
різнорідні ділянки (епітопи), які здатні формувати імунітет до різних видів інфекцій.
Володіють високим ступенем стандартності, слабкою реактогенністю, безпечні. З
метою підвищення імуногенності до складу інактивованих, субодиничних,
синтетичних вакцин і анатоксинів додають ад'ювант, найчастіше сорбенти-гелі (гідрат
окису алюмінію та ін.). Препарати, в яких антиген знаходиться в сорбованому стані,
називають сорбованими або адсорбованими (дифтерійний, правцевий, ботулінічний
сорбовані анатоксини). Сорбент відіграє роль носія і ад'юванта. В якості носія в
синтетичних вакцинах запропоновані всілякі полімери (полісахариди бактеріального
та рослинного походження; бактеріальні глікопептиди; нуклеїнові кислоти; синтетичні
поліпептиди, глікопептиди, полінуклеотиди; синтетичні карболанцюгові і
гетероланцюгові поліаніони і полікатіони).
Генно-інженерні вакцини - Принцип створення - до структури ослаблених вірусів,
бактерій, дріжджів або клітин вищих організмів вбудовується ген, який відповідає за
утворення антигену того збудника, проти якого буде спрямована вакцина. В якості
вакцин можуть використовуватися:  самі модифіковані мікроорганізми (наприклад,
антирабічна вакцина для тварин на основі осповакцини) – рекомбінантні вакцини, 
очищений антиген, який утворився при культивуванні мікроорганізму in vitro
(наприклад, вакцина проти гепатиту В)
20.Хімічні вакцини і анатоксини, принцип одержання. Асоційовані

вакцини. Адсорбовані вакцини. Принцип ‘’депо’’
Хімічні вакцини. З метою введення в організм очищених антигенних препаратів,

вільних від баластних речовин, з бактерій чи вірусів за допомогою хімічних методів
або ультразвуку вилучають окремі антигенні компоненти. Вони й складають основу
хімічної вакцини. Такі очищені антигени можна концентрувати й адсорбувати на
різних основах, збільшуючи цим їх імуногенну активність. Такі сорбовані вакцини
створюють в організмі депо препарату, з якого в кровоток поступово всмоктуються
антигени, що забезпечує тривалу імуностимулюючу дію. До найбільш відомих
хімічних вакцин належать черевно-тифозна, пневмококова, менінгококова.
Анатоксини - препарати, які одержують із бактеріальних білкових токсинів при дії на
них формаліну (0,3-0,5 %) протягом 3-4 тижнів при температурі 39-40 С. Після такої
обробки токсин втрачає отруйні властивості, але зберігає антигенні. Одержані
анатоксини очищають, концентрують й адсорбують на гідроокисі алюмінію.
специфічною антитоксичною сироваткою. Їх виражають в одиницях зв’язування (ОЗ)
або флокуляційних одиницях.
Силу анатоксину визначають у реакції флокуляції, яка за механізмом подібна до
реакції преципітації. Флокуляція - феномен утворення каламутної хмаринки під час
взаємодії анатоксину з антитілом. Початкова (ініціальна) флокуляція відбувається при
чіткій відповідності кількості антигену й антитіла. Кількість анатоксину, яка зумовлює
ініціальну флокуляцію з 1 МО (міжнародною одиницею) антитоксичної сироватки,
приймають за одиницю флокуляції.
Асоційовані вакцини. Препарати, до складу яких входять декілька антигенів,
одержаних із мікроорганізмів і анатоксинів. Їх переваги в тому, що вони забезпечують
імунітет проти декількох інфекцій при одномоментному їх введенні. Випускають такі
асоційовані вакцини: АКДП (містить коклюшні бактерії і два анатоксини -
дифтерійний і правцевий, які адсорбовані), ДТ-Polio (дифтерійний, правцевий
анатоксини та інактивовані віруси поліомієліту), Пентакт- ХІБ (полісахарид бактерії
інфлюенци, правцевий і дифтерійний анатоксини, інактивований збудник кашлюка,
інактивована вакцина поліомієліту І, ІІ, ІІІ) та інші.
Для підвищення імуногенності антигенів, які входять до складу інактивованих,
хімічних, синтетичних В. і анатоксинів, застосовують ад’юванти. Ад’юванти (лат.
adjuvans — допомагаю) — це різноманітні за походженням і фізико-хімічними
властивостями речовини: гель гідроокису алюмінію, ліпіди, емульгатори, полімерні
сполуки). Механізм дії ад’ювантів полягає у створенні «депо» антигену в місці
введення В. та неспецифічної стимуляції функціональної активності
імунокомпетентних клітин.
21. Анатоксини, їх одержання, очистка, одиниці виміру активності,

використання, оцінка.
Анатоксини (токсоїди)-препарати-аналоги токсинів, які позбавлені токсичних

властивостей. їх одержують із білкових екзотоксинів бактерій. Токсини
знешкоджують за допомогою формаліну та підвищеної температури — витримують у
0,25% р-ні формальдегіду при 39-40° С чотири тижні. При цьому вони втрачають
токсичні властивості, але зберігають імуногенні.
Анатоксини очищають і адсорбують на гідрооксиді алюмінію. Адсорбція

анатоксинів значно підвищує їх антигенну активність та імуногенність.
специфічною антитоксичною сироваткою. Їх виражають в одиницях зв’язування
(ОЗ) або флокуляційних одиницях.
Силу анатоксину визначають у реакції флокуляції, яка за механізмом подібна

до реакції преципітації. Флокуляція - феномен утворення каламутної хмаринки під
час взаємодії анатоксину з антитілом. Початкова (ініціальна) флокуляція
відбувається при чіткій відповідності кількості антигену й антитіла. Кількість
анатоксину, яка зумовлює ініціальну флокуляцію з 1 МО (міжнародною одиницею)
антитоксичної сироватки, приймають за одиницю флокуляції.
Використання: Анатоксини вживаються для активної імунізації людей і тварин з
метою створення активного антитоксичного імунітету. Їх також використовують для
гіперімунізації коней з метою одержання відповідних антитоксичних сироваток.
Оцінка: Переваги- стабільний та незворотній, зручний для зберігання препарат.

Недоліки-швидко виводяться тому використовують адюганти (підсилювач),
створюють антитоксичний імунітет але не створюють антибактеріальний.
22. Корпускулярні вакцини з убитих мікробів. Принципи одержання,

контроль, оцінка ефективності.
Корпускулярні вакцини з убитих мікробів називаються ще інактивованими

вакцинами.
Виготовлення вбитих вакцин розпочинається з підбору вірулентних штамів

бактерій чи вірусів,які мають повний набір необхідних антигенів . Культуру
засівають
на оптимальні живильні середовища для одержання значної кількості біомаси
бактерій. Після цього готують маточні суспензії, які піддають інактивації. Для
інактивації використовують фізичні методи (температура, радіація,
ультраф.опромінення) і хімічні методи (спирт,формальдегід). Залежно від цього,
розрізняють гріті вакцини (культуру прогрівають при 56-60°С протягом 1-2 год);
формолові вакцини, спиртові, ацетонові тощо (при дії на мікроби відповідних
хімічних речовин). На наступному етапі вакцини стандартизують тобто
встановлюють певну густоту їх суспензії (1-4 млрд мікробних тіл в 1 мл).
Контроль: Препарати піддають обов’язковій перевірці на стерильність, антигенність,
імуногенність, реактогенність тощо.
Після цього одержані вакцини розливають в ампули й закупорюють.
Із вбитих вакцин використовують лептоспірозну, гонококову, грипозну,

поліомієлітну Солка, японського та кліщового енцефаліту, антирабічну.
Переваги:можливість добору високо антигенних штамів мікроорганізмів; зручне

дозування; відсутність впливу на генетичний апарат; неможлива реверсія
вірулентності.
Недоліки:мікробні штами не приживаються і тому виклиають відносно слабку

імунну відповідь; парентеральне введення; значна к-сть(до 99%) баластних речовин,
які можуть стати причиною алергічних реакцій.
23. Гібридоми. Моноклональні антитіла, види, практичне

використання в медицині
ГІБРИДОМА — клітинний гібрид, що отримують злиттям нормальної клітини

(наприклад імунного лімфоцита) з мієломною клітиною. Має здатність до синтезу
специфічного білка, наприклад антитіла (властивість нормальної клітини), і до
безмежного росту (властивість пухлинної клітини).
Моноклональні антитіла— це препарати антитіл, високоспецифічні до однієї
антигенної детермінанти, одержані з одного клону клітин-продуцентів in vitro.
Продуцентами моноклональних антитіл є гібридоми— клітини, одержані шляхом
злиття лімфоцита та мієломної клітини. Лімфоцит,як високодиференційована клітина,
продукує антитіла однієї специфічності in virto,(властивість нормальної клітини) але
не розмножується. Мієломна клітина, що походить із злоякісної пухлини, має
здатність до безмежного розмноження.(властивість пухлинної клітини). Гібридомна ж
клітина розмножується, утворюючи клон, який продукує антитіла.
Етапи одержання моноклональних антитіл
1.Імунізація тварин певним антигеном.
2.Одержання лімфоцитів від імунізованої тварини.
3.Одержання гібридом. Лімфоцити поодинці розміщують у мікрокамерах
спеціальних панелей і додають мієломні клітини. Завдяки дії спеціального
"ферменту злиття" або інших речовин, що впливають на клітинні мембрани,
утворюються гібридні клітини. При цьому застосовують спеціальне інкубаційне
середовище, в якому ні лімфоцит, ні мієломна клітина не виживають, а гібридома
розмножується.
4. Відбір гібридом, які продукують потрібні антитіла. Досліджуючи наявність
потрібних антитіл у культуральній рідині, відбирають необхідний клон.
5. Вирощування клону в промислових біотехнологічних умовах і
одержання комерційних препаратів моноклональних антитіл
Сфери застосування
моноклональних антитіл (МКАТ):
• ідентифікація субпопуляцій лімфоцитів
людини;
• виснаження клітинних популяцій;
• виділення клітин;
• встановлення функцій молекул клітинної
поверхні;
• визначення групи крові - діагностика пухлин;
• локалізація пухлин;
• імунорадіометрний аналіз;
• аналіз складних сумішей антигенів;
• аналіз ембріонального розвитку;
• аналіз імунної відповіді;
24. Матеріальні основи спадковості у мікроорганізмів. Генотип і
фенотип. Види мінливості. Неспадкова мінливість.
Матеріальною основою спадковості, що визначає генетичні властивості всіх

організмів, у тому числі бактерії і віруси, є молекула ДНК. Виняток становлять тільки
РНК-віруси, у яких генетична інформація закодована в РНК.У бактерій зазвичай є
одна замкнута хромосома, що містить до 4000 окремих генів, необхідних для
підтримання життєдіяльності ірозмноження бактерій, тобто бактеріальна клітина
гаплоїдна
Генетичний апарат прокаріотів побудовано з двоспіральної нитки ДНК, яка
складається з 3х109 пар нуклеотидів і замкнута в кільце . Вона суперспіралізована
завдяки поліамінам (сперміну, спермідину), іонам магнію і на електронних
мікрофотографіях має форму намиста. ДНК складається з пуринових (аденін,
гуанін) та піримідинових (тимін, цитозин) нуклеїнових основ - гетероциклічних
азотистих сполук, до складу яких входить цукор дезоксирибоза. З’єднує полімери
фосфорна кислота. Між ланцюгами існують ковалентні та водневі зв’язки, тому
молекули легко розпадаються. Кількість аденінових основ дорівнює тиміновим, а
гуанінових - цитозиновим. Хромосома у функціональному відношенні поділяється
на фрагменти, які називаються генами.
Ген - елементарна одиниця спадковості, що контролює синтез специфічного
поліпептидного ланцюга (структурний ген) або діяльність структурних генів (ген-
регулятор, ген-оператор). Представлено його невеликими ділянками геномної або
епісомної ДНК. Кожний ген складається з триплетів (кодонів) нуклеїнових основ, які
кодують одну амінокислоту. Гени, які відповідають за синтез сполуки, позначають
рядковими літерами латинського алфавіту, які відповідають назві сполуки. Наприклад,
his+ - гістидиновий ген, leu+ - лейциновий ген. Гени, що контролюють резистентність
до антибіотиків, інших препаратів, позначаються літерою r (resistance - стійкість).
Чутливі до препаратів бактерії позначаються літерою s (sensitive - чутливий). За цим
принципом позначення kanr, risr означає резистентні до канаміцину та ристоміцину
штами, а kans, riss - чутливі.
Фенотип батерій позначається аналогічно генотипу, однак прописними літерами.
Сукупність генів нуклеоїда та позахромосомних факторів спадковості
зумовлюють генотип бактеріальної клітини. Фенотип - індивідуальний вияв генотипу
в конкретних умовах існування. .
Однією з основних ознак будь-якої живої структури є її мінливість. Розрізняють два
види мінливості мікроорганізмів: неспадкову або модифікаційну та спадкову або
генотипну.
Неспадкова ( модифікаційна ) мінливість полягає у зміні різноманітних
властивостей мікроорганізмів під впливом факторів навколишнього середовища,
однак вона не зачіпає генетичний апарат клітини спадково не передається. Вона
зумовлюється адаптаційними механізмами бактеріальної клітини, її здатністю
призвичаюватись до умов довкілля за рахунок активації генів, які перебувають у
“німому” стані. Підлягають модифікаціям найрізноманітніші властивості бактерій.
Досліджено зміни морфологічних ознак внаслідок старіння клітини, появу довгастих,
зігнутих паличок вульгарного протею під впливом фенолу , зміну морфології
холерного вібріона в результаті дії гліцерину. Під впливом пеніциліну, лізоциму,
специфічних імунних сироваток грампозитивні та грамнегативні бактерії можуть
втрачати свою клітинну стінку, перетворюючись у L-форми. Клітина при цьому
втрачає свою типову морфологію, набуває кулястої форми, в ній можуть з’являтись
дрібні зерна, вакуолі. Після припинення дії агента вони набувають звичного виду
Отже, модифікаційні зміни нетривалі, характеризують ступінь пристосування бактерій
до нових умов існування, вони є нормою реакції клітини, засвідчуючи потенційну
здатність генотипу реагувати на змінені умови існування.
25.
26.
27. Значення генетики у розвитку загальної і медичної мікробіології,
вірусології, молекулярної біології. Мікробіологічні основи генної інженерії.
Схема одержання генних структур і спадково змінених організмів.
Досягнення генної інженерії, використання генноінженерних препаратів у

медицині.
Генетика мікроорганізмів як навчання про спадковість і мінливість має

характерні риси, що відповідають їхній будові і біології. Найбільш вивчена генетика
бактерій, характерними рисами яких є малі розміри і велика швидкість розмноження
бактеріальної клітини, що дозволяє простежити генетичні зміни протягом невеликого
проміжку часу на великому числі популяцій. Бактеріальна клітина має одинарний
набір генів (немає алелей). Властивості мікроорганізмів, як і будь-яких інших
організмів, визначаються їхнім генотипом, тобто сукупністю генів даної особи.
Термін геном у відношенні мікроорганізмів майже синонім поняття генотип. В основі
мінливості лежить або зміна реакції генотипу на фактори навколишнього
середовища, або зміна самого генотипа в результаті мутації чи генів їхньої
рекомбінації. У зв'язку з цим фенотипову мінливість підрозділяють на спадкову і
неспадкову.
Значення генетики мікроорганізмів: розробка патогенетичних основ

лікування і профілактики інфекційних хвороб, способів діагностики (полімеразна
ланцюгова реакція, Днк-зонди), створення профілактичних, лікувальних і
діагностичних препаратів.
Використання у медицині: перш за все-інсулін, інтерферон і гормон росту-

соматотропін. Є можливість виробляти і інші препарати, але найбільш ефективними і
економічно вигідними виявились описані вище. Генна інженерія (Гі) – розділ
молекулярної біології який вивчає можливості і методи створення експерементальним
шляхом нових генетичних структур. Гі допомагає розвитку біотехнології
(виробництво за допомогою мікробів різних речовин і продуктів – антибіотиків,
ферментів, гормонів, вітамінів). За допомогою Гі проводять наукові дослідження на
молекулярному рівні. Для досягнення мети в генній інженерії використовють такі
способи: злиття соматичних клітин (не статевих), перенесення ядер з клітини в
клітину, перенесення хромосом або їх фрагментів, або окремих генів.
Основні етапи генно-інженерних структур:
1.одержання потрібного виду: а) виділення з геном за допомогою плазмід або

ферментів рестириктаз; б)синтез ДНК гена на РНК клітини або штучний синтез.
2. з’єднання гена з вектором для переносу – з бактеріофагом, плазмідою,

траспозонами.
3.вбудовування гена в клітину реципієнта, зшивка в геномі за допомогою

фермента лігаз.
4.створення умов для активного або пасивного розмноження клітин реципієнта

та виділення нових речовин. У ролі реципієнта використовують кишкову
паличку Candida або дріжджі як еукарітичний геном.
28. Інфекція. Фактори, що обумовлюють виникнення інфекційного процесу. Роль

мікроорганізмів в інфекційному процесі. Патогенність, вірулентність, одиниці
вимірювання, методи визначення. Фактори патогенності мікроорганізмів, їх
характеристика. Патоген-асоційовані молекули мікроорганізмів
Термін «інфекція» в її основному значенні описує ситуацію, коли мікроорганізми або

інші інфекційні агенти проникають в клітини чи тканини хазяїна, розмножуються та
індукують відповідну реакцію. Якщо збудник виживає і розмножується на поверхні
слизової оболонки, не завдаючи шкоди або не спричиняючи хворобу, пацієнта
вважають колонізованим. У разі виживання збудника, який після вторгнення в
клітини чи тканини хазяїна перебуває в дрімливому стані, інфекція є латентною.
Якщо вплив інфекційного агента або відповіді хазяїна на нього достатньо, щоб
спричинити хворобу чи патологічні зміни, процес називають інфекційним
захворюванням. Більшість збудників (інфекційні агенти, які можуть спричинити
захворювання) – це мікроорганізми, але деякі належать до багатоклітинних організмів.
Прояви захворювання можуть зумовлювати поширення збудника (наприклад, діарея).
Інфекція” або “інфекційний процес” – це сукупність патологічних, адаптаційно-
пристосувальних і репараційних реакцій, що виникають та розвиваються в
макроорганізмі внаслідок конкурентної взаємодії з патогенними або за певних умов
умовно- патогенними вірусами, бактеріями та грибами, що призводить до порушення
внутрішнього середовища і фізіологічних функцій організму.
Для розвитку інфекційного процесу обов'язковими є три компоненти:
1. мікроорганізм-збудник,
2. організм господаря (людина чи тварини)
3. певні, у тому числі й соціальні, умови навколишнього середовища.
Суттєве значення для виникнення інфекційного процесу має: По-перше, власне
патогенний мікроорганізм, який безпосередньо викликає інфекційний процес,
визначає його специфічність, впливає на перебіг захворювання. Основними
специфічними властивостями збудника є: патогенність, вірулентність, токсигенність,
адгезивність та інвазивність
Патогенний мікроорганізм може викликати захворювання лише за умови проникнення
в макроорганізм критичної – інфікуючої дози збудника – тобто тієї мінімальної
кількості мікробних клітин, що здатна викликати інфекційний процес
Для розвитку захворювання необхідно, щоб патоген характеризувався достатньою
вірулентністю, а його інфікуюча доза перевищувала певний поріг, що у кожному
конкретному випадку визначається ступенем вірулентності збудника та станом
резистентності організму.
Отже, у контексті патогенних властивостей збудника інфікуючу дозу слід розглядати
як певну кількість мікроорганізмів, яка забезпечує можливість колонізації, адгезії та
інвазії в тканини
По-друге, не менш важливе значення для розвитку інфекції має місце проникнення
патогенного збудника в організм людини, яке називають вхідними ворітьми інфекції.
Залежно від властивостей мікроорганізму та шляхів його передачі вхідними ворітьми
можуть бути: шкірні покриви, слизові оболонки дихальних шляхів, травного тракту і
статевих органів
Патогенність - це потенціальна здатність даного виду мікроорганізмів викликати
інфекційний процес. Ця властивість є видовою рисою, яка виробилась у процесі
тривалого еволюційного розвитку. Патогенність є специфічною ознакою, тобто даний
збудник викликає тільки певне, властиве лише йому захворювання.
Ступінь або міру патогенності називають вірулентністю. Отже, вірулентність - це
якісна, індивідуальна ознака даного штаму. Вірулентність бактерій може бути
посилена, послаблена і навіть зовсім втрачена. При цьому інші їх властивості не
змінюються. Посилення вірулентності досягають пасажами культури через організм
чутливих тварин, різними генетичними методами. Послаблення - шляхом
багаторазових пересівів культури на несприятливих середовищах, дією підвищеної
температури, бактеріофагів, хімічних речовин, імунних сироваток тощо. Такий підхід
часто використовують при виготовленні живих вакцин та інших бактерійних
препаратів.
Для характеристики патогенних мікроорганізмів встановлені одиниці вірулентності.
Одна з них - DLМ (Dosis letalis minima) - мінімальна смертельна доза. Це та
найменша кількість мікробів або їх токсинів, яка при зараженні викликає загибель 90-
95 % чутливих тварин. Друга одиниця - DCL (Dosis certа letalis) - найменша доза, яка
викликає смерть 100 % взятих у дослід тварин. Найбільш об’єктивною, точною і
прийнятою в лабораторних дослідженнях є LD50 (Dosis letalis50) - доза, що вбиває
половину заражених тварин. Вірулентні властивості патогенних мікроорганізмів
визначаються такими факторами: токсиноутворення, адгезивність, інвазивність,
наявність капсул, агресинів, полісахаридів, певних антигенів та ін. Нині немає
сумнівів у тому, що патогенні (вірулентні, токсигенні) ознаки мікроорганізмів
знаходяться під контролем групи генів або окремих генів, розміщених у бактеріальних
хромосомах чи плазмідах.
Вірулентність визначається такими факторами: адгезивністю, інвазивністю,
капсулоутворенням, агресивністю, токсиноутворенням та ін.
Адгезія (колонізація) передбачає поверхневу взаємодію між специфічними
рецепторами клітинних мембран ссавців (зазвичай вуглеводами, білками або
гліколіпідами) та лігандами (зазвичай білками та глікопротеїдами), розміщеними на
поверхні клітинних бактерій. Наявність або відсутність специфічних рецепторів на
клітинних мембранах ссавців значною мірою зумовлює тканинну специфічність
(тканинний тропізм) збудників, які заражають людину.Адгезія бактерій до клітин
ссавців може зумовлювати зміни в експресії генів як бактеріальної клітини, так і
клітини-хазяїна, що може бути сприятливим або для бактерій, або для хазяїна.
Інвазія. Після адгезії до поверхні слизової оболонки деякі бактерії чинять патогенну
дію, не проникаючи в тканини хазяїна: токсини, інші агресини та індукція
внутрішньоклітинних сигнальних шляхів опосередковують ушкодження тканин у
локальних або віддалених ділянках організму. Однак для деяких патогенних бактерій
приєднання до поверхні слизової оболонки є лише першоюстадією інвазії тканин.
Прикладами мікроорганізмів, які здатні проникати в тканини хазяїна і виживати в них,
є представники родів Salmonella, Shigella, Escherichia Neisseria та інші. Деякі
бактеріальні збудники в подальшому можуть розмножуватись лише в організмі
хазяїна
29. Токсини мікробів (екзо-і ендотоксини). Властивості і хімічний

склад, одержання, вимірювання сили екзотоксинів.
Токсини – одні з найважливіших чинників патогенності, що реалізують основні

механізми інфекційного процесу. Токсини викликають системні ураження, які
зумовлюють специфічні прояви тієї чи іншої інфекційної хвороби.
Залежно від локалізації бактеріальні токсини традиційно поділяють на: Ендотоксини
– ліпідні компоненти ліпополісахариду зовнішньої мембрани грамнегатиних бактерій.
Вини вивільняються у разі ушкодження бактеріальних клітин і чинить генералізовану
запальну дію.
Екзотоксини – це білки, що виділяються живими бактеріями і часто справляють
специфічний вплив на органи-мішені.
За ступенем зв’язування з бактеріальною клітиною екзотоксини поділяють

на три групи:
група А – включає токсини, які повністю секретуються (екзотоксини) у
оточуюче середовище. Наприклад, токсин дифтерійної палички;
група В – це токсини, які частково секретуються в оточуюче середовище і
частково асоційовані з бактеріальною клітиною. Наприклад, тетаноспазмін
правцевої палички;
група С – токсини, які не секретуються, зв’язані з бактеріальною клітиною і
вивільнюються лише після її загибелі. Наприклад, екзотоксини ентеробактерій.
Синтез більшості екзотоксинів зумовлений наявністю tox+ генів, які часто розміщені
в плазмідах.
• Цитотоксини
– Дифтерійний токсин (пригнічує синтез білків)
– S. pyogenes еритрогенний токсин (ушкоджує капіляри і
викликає скарлатину)
• Нейротоксини:
– Ботуліновий токсин (блокує передачу нервового
імпульса)
– Правцевий токсин (Зумовлює блокаду інгібіторів нервової
трансмісії – результат- спазм м’язів).
• Ентеротоксини:
– Викликають виділення рідини та електролітів з клітин
організму (S. aureus, V. cholerae, enterotoxigenic E. coli).
Силу дії мікробних токсинів визначають на чутливих лабораторних тваринах певних
маси і віку з допомогою тих же одиниць, що й вірулентність - DLM, DCL i LD50.
Наприклад, за 1 DLM дифтерійного токсину приймають найменшу кількість його,
яка при підшкірному введенні гвінейській свинці масою 250 г викликає її загибель на
4-у добу. Ця доза часто дорівнює 0,002 мл. Правцевий токсин ще сильніший, а DLM
нативного токсину ботулізму для гвінейської свинки складає 0,00001-0,000001 мл

Підсумкове з Мікробів 2 (Копия)

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Підсумкове з Мікробів 2 (Копия)

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1 Вчення про імунітет. Етапи розвитку імунології.

Види імунітету і форми його

Початок розвитку імунології відноситься до кінця XVIII століття і пов'язаний з

Є спадковий (видовий, природжений) та набутий.

2 Неспецифічні фактори захисту організму від патогенних мікробів. Інтерферон.

Особливе значення в системі неспецифічного захисту організму надається

Одночасно з фагоцитозом спрацьовує інша потужна система захисту – система

У фагоцитозі виділяють такі основні стадії:

1. Наближення фагоцита і мікроба в результаті позитивного

3. Природні кілери властивості, функція.

4. Образ розпізнавальні рецептори – зв'язок між природним і

Природжений імунітет – неспецифічний фактор захисту; набутий (адаптивний) –

ТПР (TLRs) генерують сигнали, які активують фактори транскрипції, що

5. Антигени, їх характеристика. Повноцінні та неповноцінні антигени.

Антигени характеризуються двома взаємопов’язаними властивостями:

Важливою властивістю антигенів є їх генетична чужерідність. Відомо, що кожний

*До складу мікроорганізмів входять білки, полісахариди, сполуки білків з

У бактерійній клітині знаходяться різноманітні антигени і гаптени, які поділяються

АУТОАНТИГЕНИ — молекули речовин, які вивільнені чи знаходяться у складі

В організмі є речовини і тканини, які в період ембріонального розвитку не

Такі речовини є антигенними для власного організму і називаються

Антитіла(імуноглобуліни) – білки, що здатні специфічно з’єднуватись з антигеном,

Імуноглобуліни – це глюкопротеїди, що складаються з протеїну, і сахарів; побудовані

Молекули кожного класу складаються з важких і легких поліпептидних ланцюгів.

Інформацію про специфічність Ig, що синтезуються плазмоцитами отримують від В-

Динаміка утворення антитіл.

-Логарифмічного збільшення титру антитіл - продовжується 2-7 днів. Під час

-У стаціонарній фазі кількість антитіл досягає максимального і стабілізується,

Повторна імунізація через декілька тижнів або місяців приводить до інтенсифікації

При первинному введенні антигену (первинна імунна відповідь) латентна фаза

IМУНОГЛОБУЛІН ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ

IgM Першими синтезуються при

АУТОАНТИТІЛА — антитіла до молекул речовин, що входять до складу власних

7. Антитоксини, їх властивості, механізм дії. Принципи добування

Анатоксини - препарати, які одержують із бактеріальних білкових токсинів при дії на

8. Імунна система організму, її органи. Роль тимуса в імунній відповіді.

Імунна система забезпечує захист організму від інфекційних агентів та біологічних

9. Закономірності імунної відповіді організму. Фази імунної відповіді.

Імунна відповідь – це реакція імунної системи на потрапляння у внутрішнє

10. Гіперчутливість негайного та уповільненого типів, іх механізм,

б) гемолітична хвороба новонароджених при резус-конфлікті.

Резус-конфлікт – це гуморальна імунна відповідь резус-негативної матері

Медикаментозні реакції. Різноманітні фармакологічні препарати i продукти їx

Реакції третього типу - імунокомплексні (феномен Артюса)

Механізм розвитку гіперчутливості сповільненого типу.( туберкулінового типу; 4

11. Імунодефіцитні стани

4. Вади системи фагоцитозу:

5. Вади системи комплементу:

Фактори, що викликають вторинні імунодефіцити за рахунок знищення

12. Аутоімунні реакції

Як відомо, імунна система забезпечує гомеостаз організму. Але в деяких ситуаціях

Аутоімунними захворюваннями (АІЗ) слід вважати ті патологічні реакції, при яких

13. Імунний статус організму

2. При генетичних вадах імунної системи (первинні імунодефіцити).

3. При гострих і хронічних бактеріальних, вірусних і паразитарних інфекціях, підозрі

5. При злоякісних захворюваннях.

6. При деяких хворобах нервової системи (розсіяний склероз) і психічних

захворюваннях (наркоманія, шизофренія).

8. Обстеження реціпієнтів до і після трансплантації.

9. Для контролю цитостатичної, імунодепресивної та імуностимулюючої терапії.

ВООЗ рекомендує двохетапний принцип оцінки імунологічного статусу.

14.Сероглогічні реакції,їх характеристика, основні типи, практичне

15. Серологічні реакції. Реакція преципітації, її механізм.

Реакція преципітації (РП) — взаємодія розчинного антигену (преципітиногену) й