ПРО VIBER ТА TELEGRAM КАНАЛИ ЯК ЗАСОБИ ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ КРІЗЬ ПРИЗМУ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Поширення інформації Viber та Telegram каналами перебуває у кореляційному зв’язку із розповсюдженням,
розширенням обсягу, доведенням до широкого загалу відомостей, наділення якості масової інформації.
Відповідно до статті 22 Закону України «Про інформацію» масовою є інформація, що поширюється з метою її
доведення до необмеженого кола осіб [14, ст. 22]. Ця ж стаття містить законодавче визначення «засобів масової
інформації» – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації [14, ст.
22]. Однак, зазначене поняття є застарілим і не відповідає нинішньому рівню цифрового розвитку сфери медіа.
Вартує уваги твердження К. Примакова щодо властивостей інформації, у тому числі і масової, інформація – це:
– відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві та державі; – відомості, які є документованими
або публічно оголошеними у порядку, встановленому законом; – об’єкт цивільних та управлінських відносин,
вона зараховується до категорії нематеріальних благ; – джерелами інформації є суб’єкти її виготовлення та
поширення за допомогою технічних пристроїв та комунікативних систем

На нашу думку, не варто ототожнювати такі засоби поширення інформації як веб-сайти у мережі Інтернет та
Viber і Telegram канали, оскільки останні працюють в межах відповідних месенджерів, в основі роботи яких
лежать функції IP-телефонії, без безпосереднього доступу до мережі Інтернет. У той же час, у кібер-
(цифровому) просторі поряд із глобальною мережею Інтернет цифрова інформація може поширюватись і
іншими шляхами. Кіберпростір – середовище (віртуальний простір), яке надає можливості для здійснення
комунікацій та/або реалізації суспільних відносин, утворене в результаті функціонування сумісних (з’єднаних)
комунікаційних систем та забезпечення електронних комунікацій з використанням мережі Інтернет та/або
інших глобальних мереж передачі даних [16, ст. 1]. Основними засобами поширення масової інформації зараз
якраз і виступають Viber та Telegram канали, що, на нашу думку, «незаслужено» залишено поза увагою. Як вже
було сказано вище, сьогодні офіційними Viber і Telegram каналами прес-служби Президента України, Голови
Верховної Ради України, Прем’єр Міністра України, облдержадміністрацій, органів місцевого самоврядування
тощо швидко та безперебійно доставляється інформація своїй аудиторії. Telegram-канал – це інструмент
месенджера Telegram, що дозволяє доставляти інформацію абонентам. Telegram-канали працюють за
абонентською моделлю. Це стрічка новин з елементами блогу. Користувач робить підписку на канал, щоб
регулярно отримувати інформацію. Повідомлення, яке надсилається до каналу, надходить абонентам не від
імені автора, а від імені каналу [18].

Таким чином, можна зробити висновок, що і Telegram, і Viber канали є засобами поширення інформації
необмеженому колу осіб у цифровому просторі, а не у мережі Інтернет. Telegram канали бувають: А) публічні –
загальнодоступні та відкриті до приєднання чи підписки будь-якого користувача. Ці канали доступні в
результаті глобального пошуку, можуть охоплювати необмежену аудиторію та приймати величезні спільноти
за будь-яким інтересом. Останні є інструментом для трансляції публічних повідомлень широкій аудиторії.
Канали можуть мати необмежену кількість підписників. Нові підписники можуть бачити всю історію
повідомлень у каналі, коли вони приєднаються [8]. Б) приватні (закриті) – усі канали після створення
попередньо є закритими – це означає, що потрібно додати користувачів або використовувати посилання для
запрошення, щоб приєднатися та побачити цей закритий канал [8]. Публічні канали мають постійне ім’я,
адресу, їх можна знайти пошуком у Telegram [18]. У даному науковому дослідженні зосереджено увагу на
публічних каналах поширення інформації. Необхідно зазначити, що Telegram-канали в умовах цифрової
журналістики стали одним з інструментів медіа, які дають змогу диверсифікувати донесення інформації до
користувачів. Серед позитивів такої платформи – швидкість донесення інформації, лаконічність, можливість
подавати мультимедійні матеріали, відносна простота, доступність та дешевизна поширення інформації через
Telegram. Серед негативів, на нашу думку, варто назвати суб’єктивність публікацій, маніпуляцій, фейкової
інформації, можливість їх використання в арсеналах інформаційних воєн [3, с. 123]. З метою обмеження
розповсюдження недостовірної інформації, боротьбою зі створенням фейкових Telegram-каналів, що від імені
публічних, офіційних осіб, ЗМІ тощо публікують недостовірну інформацію, адміністрацією Telegram
започатковано проведення так званої «верифікації». Термін «верифікація» означає перевірку істинності,
встановлення достовірності, підтвердження вірогідності чого-небудь [19]. Верифікація Telegram-каналу є
доказом того, що профіль каналу представляє заявлену особу чи організацію. Символ « » знаходиться біля
назви каналу та дозволяє користувачу пересвідчитись, що зазначений канал і справді належить заявленій особі
(організації, ЗМІ тощо). Аналогічна функція передбачена і для Viber-каналів, що носять іншу назву – публічні
акаунти. Символом верифікації у Viber є зелена позначка « ». Сьогодні більшість Viber та Telegram-каналів
перших осіб держави, офіційних медіа, органів державної влади та місцевого самоврядування здійснили
верифікацію, що сприятиме підвищенню довіри та зміцненню авторитета цих каналів. Вбачається за доцільне
вказаним вище суб’єктам поширення інформації рекомендувати здійснити відповідну верифікацію власних
каналів.
Варто також зазначити, що ще з кінця 2019 року на розгляді у Верховній Раді України перебуває проект Закону
України «Про медіа». Законопроект приймається, у тому числі, у зв’язку із міжнародними зобов’язаннями
України щодо імплементації у національне законодавство норм Директиви Європейського парламенту та Ради
2010/13/ЄС про аудіовізуальні медіа послуги від 10 березня 2010 року зі змінами, внесеними Директивою (ЄС)
2018/1808 від 14 листопада 2018 року, тобто закріпити на рівні Закону оновлений комплекс правових норм у
галузі аудіовізуальних медіа, який би відповідав європейським стандартам та сучасному рівню технологічного
розвитку, спростив державне регулювання галузі, визначив ефективні та сучасні засади захисту прав
споживачів на вільне отримання інформації, а також законні механізми визначення і обмеження шкідливого
контенту. Цей законопроект спрямований на забезпечення реалізації права на свободу вираження поглядів,
права на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і
вільного поширення інформації, на захист національних інтересів України та прав користувачів медіа-сервісів,
регулювання діяльності в сфері медіа відповідно до принципів прозорості, справедливості та неупередженості,
стимулювання конкурентного середовища, рівноправності і незалежності медіа

ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ОФІЦІЙНУ ІНФОРМАЦІЮ

Основним критерієм оцінки демократичного суспільства у кожній країні є стан забезпечення прав особи та
практична реалізація особою даних прав. Інформатизація всіх сфер життя та пріоритетний розвиток
інформаційного суспільства, інформаційних прав людини і громадянина сприяла розвитку нормотворчості в
українському суспільстві, якою було закріплено право людини і громадянина на інформацію в Україні. Дане
право закріплено в національному законодавстві на конституційному рівні, так частина друга статті 34
Конституції України надає право вільно збирати, поширювати, використовувати інформацію як в усній, так і в
формі, яку особа може обрати на свій розсуд [1]. Дана конституційна гарантія відповідає європейським
стандартам права особи на інформацію, які знайшли своє відображення в статті 19 Загальної декларації прав
людини, яка проголошує, що людина має право шукати, отримувати, розповсюджувати інформацію та свої ідеї
[2]. Слід відзначити, що право на інформацію закріплено не у вигляді самостійного права, а разом з правом
людини на свободу переконань та на їх вільне вираження, що у собі закріплює право шукати, збирати,
отримувати, розповсюджувати інформацію. Також дане право зафіксовано у Європейській конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка була ратифікована Україною 17 липня 1997 року, котра
статтею 10 визначає право кожного отримувати та розповсюджувати інформацію без втручання органів
державної влади [3] та ін. Варто зазначити, що своє відображення право на інформацію в українському
законодавстві знаходить у статті 5 Закону України «Про інформацію» і полягає в тому, що особі надається та
гарантується право на інформацію, яке полягає у вільному одержанні, поширенні, користуванні, зберіганні та
захисті інформації, для реалізації своїх прав і законних інтересів [4]. Вочевидь, що дане відображення права
громадянина в українському правовому полі співпадає з міжнародними гарантіями, розширюючи їх правом на
зберігання та захист інформації. Однак, при реалізації гарантій права на інформацію, які передбачені
нормативно-правовими актами, виникають певні формальності щодо здійснення даних прав, які, в свою чергу,
можуть у деяких випадках обмежуватись, у зв’язку з інтересами національної безпеки держави, територіальної
цілісності, порядку, для запобігання кримінальним правопорушенням, якщо порушуються права інших людей,
надані їм державою, для підтримання авторитету правосуддя тощо. В умовах інформаційних війн, збройної
агресії, терористичної загрози державою також можуть бути застосовані правові обмеження прав і свобод
людини і громадянина. У своїх дослідження Т. А. Костецька та О. В. Андрієвська зазначають, що певні
конституційні обмеження прав і свобод людини, направлені на досягнення збалансованості взаємовідносин між
особою і державою, щодо забезпечення реалізації прав особи і громадянина у балансі з правомірними
інтересами фізичних та юридичних осіб, які мають право на захист, допустимі. Однак, легітимне втручання
держави в сферу життя або діяльність особи чи організації можливе тільки на підставі правових засад і з
додержанням пропорційності у забезпеченні суспільного блага [5, с. 124]. При цьому варто відзначити, що
будь-яке обмеження прав людини і громадянина повинні відповідати суспільній потребі, як того вимагає стаття
29 Загальної декларації прав людини, яка зазначає, що обмеження при здійсненні своїх прав людини і
громадянина можливі тільки у рамках встановлених законом і винятково тільки з ціллю забезпечення прав і
свобод інших осіб чи організацій, громадського порядку та ін.

Право на інформацію в умовах розвитку інформаційного суспільства сьогодні являється основою всіх
основоположних прав людини, тому А. А. Письменицьким визначено дане право у вигляді права, яке надає
кожному можливість вільного пошуку, отримання, використання, виготовлення, зберігання, розповсюдження та
захисту інформації у будь-який спосіб, який для себе обрала особа, незалежно від кордонів [6, с. 132]. Колектив
авторів інституту і права ім. Корецького у своєму дослідженні щодо забезпечення інформаційної діяльності в
Україні, акцентує увагу на тому, що при реалізації суб’єктивного права особі надається юридично забезпечена
можливість. При цьому при реалізації права на інформацію можливість дії полягає в тому, що правоможний не
зобов’язаний збирати, отримувати інформацію або вчиняти певні дії щодо її отримання, так як це його свобода
вибору, однак існують критерії, розроблені державою, за якими право на інформацію може бути обмежено
згідно до закону. Це може бути зроблено у інтересах особи, охорони здоров’я населення, громадського порядку,
національної безпеки та ін. [7, с. 287]. Зважаючи на авторитетну думку науковців щодо питання права на
інформацію, вважаємо можливим визначити зміст та поняття права громадян на офіційну інформацію.
Попередньо нами було означено, що офіційна інформація може утворюватись тільки в результаті діяльності
суб’єкту владних повноважень, що викликає до неї весь час підвищений інтерес, так як обмеження у наданні
офіційної інформації зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших
уповноважених осіб, анігілює міжнародні та національні права особи на інформацію. Відсутність можливості у
громадянина отримати офіційну інформацію щодо дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень, або
офіційного документу, який знаходиться у розпорядженні суб’єкту владних повноважень, знищить
конституційний принцип, закладений у статті 5 Конституції України, що єдиним джерелом влади в Україні є
народ, що, вочевидь, може привести до зловживання представників органів державної влади та органів
місцевого самоврядування при виконанні своїх функціональних обов’язків, закріплених нормативно в
національному законодавстві. Поняття «право громадян на офіційну інформацію» слід розкривати через
суб’єктивне та об’єктивне розуміння даного права. При суб’єктивному розумінні права громадян на офіційну
інформацію, дане право – це гарантоване державою право громадян на отримання, використання, збір,
розповсюдження, зберігання та захист інформації, яка знаходиться у володінні чи розпорядженні органів
державної влади, у встановлений законодавством спосіб громадянами, не порушуючи права та інтереси інших
фізичних та юридичних осіб. Якщо розглядаємо право громадян на офіційну інформацію у об’єктивному
розумінні, то – це комплекс правових норм та гарантій, закріплених у законодавстві державою, метою яких є
регулювання інформаційних відносин пов’язаних з отриманням, використанням, збором, розповсюдженням,
зберіганням та захистом інформації громадянами, яка знаходиться у володінні або розпорядженні суб’єкта
владних повноважень, для реалізації громадянами своїх прав та потреб. Даний комплекс гарантій та норм права
сформований Конституцією України, міжнародноправовими актами, законами України та підзаконними
нормативноправовими актами, направлених на регулювання питань інформаційних відносин щодо отримання,
використання, збору, розповсюдження, зберігання та захисту інформації громадянами, яка знаходиться у
суб’єкта владних повноважень [ 8, с. 77].

Отже, інформаційні правовідносини, які виникають при реалізації права на офіційну інформацію між
громадянами та органами державної влади мають свою внутрішню форму та внутрішній зміст. Юридичним
змістом даних правовідносин є суб’єктивні права та юридичні обов’язки громадян та органів державної влади
при реалізації права на офіційну інформацію, а внутрішньою формою – порядок розташування та взаємодії всіх
складових елементів інформаційних правовідносин при реалізації права громадян на офіційну інформацію, їх
властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей та тенденцій, що встановлюють їх сутність.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ВІЙНИ

Зростання ролі інформації в умовах глобалізації це об’єктивний процес, який вимагає уважного вивчення
шляхом посилення теоретичних розробок та аналізу світової практики. Інтенсифікація інформаційних відносин
помітна як на міжнародному, так і на національному рівнях, посилюючись внаслідок переходу до цифрової
економіки, електронної демократії та реформування публічного управління. Відтак – зростає необхідність
оптимальному правовому забезпеченні інформаційних відносин, враховуючи стан розвитку суспільства та
світові стандарти і принципи. Українські вчені І. Грицай та К. Примаков виділяють такі найважливіші
принципи у сфері масової ~ 148 ~ інформації: незалежність ЗМІ, об’єктивність інформації, доступність
інформації, заборона цензури, політичний плюралізм, неприпустимість монополізації ЗМІ (інформаційний
плюралізм), неприпустимість зловживання свободою масової інформації, відповідальність за зловживання
свободою масової інформації, наголошуючи, що «врахування визначених принципів дозволить суттєво
покращити стан реалізації норм національного законодавства, які регулюють правовідносини у сфері масової
інформації» [ 1, c.74-77]. Дещо інші принципи виділяються у сфері інформаційного права: пріоритетність прав
особистості, вільне виробництво та розповсюдження будь-якої інформації, не забороненої законом, заборона
виробництва і розповсюдження шкідливої і небезпечної для розвитку особистості, суспільства та держави,
відкритість інформації (вільний доступ), повнота обробки та оперативність надання інформації, законність,
відповідальність [2, c. 9-10]. Поняття «інформаційне право» застосовується в Україні для позначення нової
комплексної галузі права, як системи соціальних норм і відносин в інформаційній сфері. Інформаційне
законодавство України розглядається як сукупність ратифікованих нею міжнародних договорів, законів та
підзаконних нормативно-правових актів, яких правознавці нараховують понад 4,5 тисячі. Інформаційні права
людини закріплені в Конституції України. У ст. 34 зазначено: «Кожному гарантується право на свободу думки і
слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [3]. Водночас, в
цій же статті відмічено, що «здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної
безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [3].
Вимоги військового часу примусили законодавців піти на введення таких обмежень, хоча теоретично проблема
дій обговорювалася на рівні експертів і раніше. Досить популярними з 2014 року стали звернення до аналізу
особливості інформаційних відносин в умовах гібридної війни, а частина експертів передбачали необхідність
підготовки до широкоформатної війни та аналізували питання інформаційної безпеки. Так, у лютому 2017 року
в ефірі радіо «Свобода» прозвучало інтерв’ю Юрієм Костюченком, аналітиком з безпекових питань,
виконавчим секретарем Комітету із системного аналізу Президії НАН України на тему: «Якою має бути
інформаційна політика України в умовах війни?» [4]. Відзначено, що метою суспільства в умовах війни нового
типу має бути виживання, успішне подолання конфліктного стану та власний розвиток у нових умовах, а
«стратегія інформаційної стійкості має бути спрямована на ~ 149 ~ протидію впливам, які здійснюються на
суспільство в рамках інформаційних війн, що є складовими війн нового типу» [4]. Інформаційна безпека
розглядалася як невід’ємна складова воєнної безпеки (С.В. Бєлай, Д.М. Корнієнко), інформаційне право
аналізувалося з точки зору викликів гібридної війни (Т. Гуржій) тощо. Аналіз змін до законодавства України в
інформаційній сфері в умовах війни свідчить, що вони викликані першочерговим завданням досягнення
перемоги, що вимагає суттєвих обмежень у різних сферах життя суспільства. Поряд із необхідністю
забезпечення функціонування інформаційно-комунікаційних систем, електронних комунікаційних систем,
публічних електронних реєстрів тощо, стоїть завдання збереження державної таємниці, зниження можливостей
для ворога використовувати відкриті дані тощо. З введенням воєнного стану пріоритетом держави у сфері
державної реєстрації залишається захист інформації, яка міститься в реєстрах, від незаконного або
несанкціонованого втручання. Для цього постановою Кабміну від 6 березня 2022 р. №209 «Деякі питання
державної реєстрації в умовах воєнного стану та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28
лютого 2022 р. № 164» установлено, що в умовах воєнного стану державна реєстрація найбільш значущих
процесів у житті українців проводиться з урахуванням певних особливостей [5]. Отже, початок військових дій
примусив законодавців в Україні піти на звуження прав громадян, що викликано необхідністю концентрування
зусиль для перемоги.