Анотація

Більшість людей нині не раз зустрічала когось із РДУГ, подеколи не розуміючи суть цього
розладу. Багато хто досі й гадки не має, яким складним і серйозним є цей розлад, як не знає й
про те, який величезний стрибок у його розумінні та лікуванні зробила наука за останні роки.
Розуміння РДУГ серед широкого загалу зазвичай або хибне, або оповите низкою стереотипів,
що завдає шкоди мільйонам людей, які через це не звертаються по допомогу або не знають,
яка саме допомога їм потрібна. Недостатня інформованість громадськості й досі
залишається найстрашнішим ворогом РДУГ. Автори цієї книжки теж мають цей розлад
і, окрім того, є сертифікованими психіатрами. У цій праці вони детально описують
симптоми, причини та особливості РДУГ, розповідають про особливості роботи мозку та
останні дослідження в нейробіології, показують, як організувати комфортне середовище
людям із РДУГ, перетворити розлад на свою суперсилу та жити повноцінно.

Усі права застережено.

Відтворювати будь-яку частину видання у будь-якій формі та будь-яким способом без
письмової згоди видавництва і правовласників заборонено.
ISBN 978-617-7933-13-6 (паперове видання)
ISBN 978-617-7933-54-9 (електронне видання)
© 2021 Edward M. Hallowell, M.D., and John J. Ratey, M.D.
This edition published by arrangement with Levine Greenberg Rostan Literary Agency and
Synopsis Literary Agency
© Yakaboo Publishing, видання українською мовою, 2022
 Едвард Гелловелл, Джон Рейті

РДУГ: ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ. ЕФЕКТИВНІ

СТРАТЕГІЇ ДЛЯ ПОВНОЦІННОГО ЖИТТЯ З
РОЗЛАДОМ З ДЕФІЦИТОМ УВАГИ ТА
ГІПЕРАКТИВНІСТЮ В ДІТЕЙ І ДОРОСЛИХ

Інформація й поради, надані в цій книжці, не заміняють консультації лікаря чи іншого

кваліфікованого медичного працівника. Перш ніж починати будь-який курс лікування або
вносити в нього зміни, проконсультуйтеся з лікарем, пройдіть обстеження й отримайте
кваліфіковану пораду. Зміст цієї книжки не слід використовувати для постановки діагнозу або
розробки плану лікування. Видавництво й автори не несуть відповідальності за наслідки для
вашого здоров’я, пов’язані із застосуванням методик, описаних у цій книжці.
Імена й ідентифікаційні дані деяких осіб, про яких ідеться в цій книжці, були змінені з
міркувань конфіденційності. Будь-яка схожість із людьми, нині живими або вже мертвими, —
випадкова.

Моїм любим дружині, донечкам і онукам.

(Дж. Р.)

Пеппі, Гані та Зіґґі — дякую за шалену енергію, мокрі язики на наших обличчях і всю ту
велетенську собачу любов, яку ви дарували нам до останніх днів свого життя. Лейлі та Максу,
які активно й усіляко дарують нам цю любов сьогодні.
Собака — єдина істота на землі, яка любить нас більше, ніж саму себе.
(Е. Г.)
Нема двох людей із мозком однаковим,
І жодний мозок за інший не ліпший,
І кожний мозок по-своєму працює.
Із вірша Едварда Гелловелла, якого він склав для своєї п’ятирічної доньки
 Передмова до українського видання

РДУГ в Україні

Розлад з дефіцитом уваги та гіперактивністю — найбільш

розповсюджене порушення нейророзвитку. Він однаково дошкуляє
людям в Україні, Ізраїлі чи Китаї. Непосидючість, забудькуватість,
емоційність, яким важко давати раду, можуть значно погіршувати
якість життя й позбавляти людей відчуття благополуччя.
Тому ми, фахівці та дослідники проблем психічного здоров’я, дуже
вболіваємо за належну підтримку людей із РДУГ і надання їм
необхідної допомоги.
Книжка Едварда Гелловелла та Джона Рейті стане в пригоді як
фахівцям, так і людям із РДУГ та їхнім рідним і близьким. Вона
розповідає про останні досягнення в терапії РДУГ, надихає на
позитивні зміни й додає оптимізму, оскільки містить багато щирої віри
та конструктивних порад.
Ми дуже тішимося, що у світ виходить переклад цієї книжки
українською мовою, адже нам дуже потрібна така література. Батьки
дітей із РДУГ і дорослі з цим розладом постійно шукають відповіді на
питання про свій особливий мозок і способи його приборкання.
Книжка «РДУГ: перезавантаження» містить корисну інформацію та
дієві поради, які стануть у пригоді читачам усіх вікових категорій.
У нашій державі наразі триває створення системи комплексної
підтримки дітей із РДУГ — від вчасної діагностики й необхідного
медичного супроводу до психологічної допомоги та забезпечення
належних умов для навчання. Однак лише нещодавно ми почали
усвідомлювати проблему РДУГ у дорослих. Донедавна цей діагноз
дорослим в Україні не встановлювали, тож вони, відповідно, не мали
змоги отримати допомогу — кожен давав собі раду сам, як міг, ба
й донині, будьмо чесними, робить це. Таким людям ця книжка буде
особливо корисною, адже автори — Едвард Гелловелл та Джон Рейті
— живуть із діагнозом РДУГ і щедро діляться не лише знаннями, а й
власним досвідом.
Що ж наразі ми вже маємо в Україні для підтримки людей із РДУГ?
 Останніми роками відбулося багато позитивних змін
у діагностуванні РДУГ. Щонайперше, фахівці переклали й валідували
необхідні діагностичні методики, й тепер скористатися ними може
будь-хто, звернувшись до психолога у найближчий інформаційно--­
ресурсний центр. Крім того, українські психіатри розробили протокол
лікування дітей із РДУГ[1], який ґрунтується на наукових даних та
охоплює всі види необхідної допомоги, а також враховує найліпші
світові практики.
Величезним проривом стало запровадження в Україні інклюзивної
освіти, яка дає змогу дітям із РДУГ вчитися у звичайній школі
й отримувати підтримку асистента вчителя або асистента дитини,
адаптовану навчальну програму, умови для відпочинку та заспокоєння
— ресурсні кімнати, заняття із фахівцями з психічного здоров’я
безпосередньо в навчальному закладі. Вчителі мають доступ до
інформації про особливі освітні потреби дитини, тож не залишаються
сам на сам із викликами РДУГ.
Потужною змінотворчою силою є спільнота батьків дітей із РДУГ.
Соцмережі зробили можливим тісне спілкування, обмін досвідом,
пошук конструктивних рішень. Батьки обізнані щодо своїх прав на
допомогу й стандартів її надання. Найчисленніша спільнота батьків
дітей із РДУГ в Україні[2] об’єднує людей, які цінують науково
доведені методи допомоги при РДУГ. Крім спілкування, ця спільнота
також є потужним осередком інформування про РДУГ — там можна
знайти багато книжок, перекладених українською мовою відеороликів,
інфографік для батьків, вчителів, лікарів.
Разом із тим маємо низку проблем, які потребують вирішення.
Вони не унікальні для України — людина із РДУГ всюди викликає
однакові реакції: незручних для суспільства осіб засуджують
і відштовхують. Іншим зазвичай видається, що поведінку людини із
РДУГ можна легко виправити належним вихованням, що це просто
ліниві й розбещені діти / дорослі.
Які ж завдання ставлять перед собою фахівці й ті, хто зацікавлений
у поліпшенні життя людей із РДУГ в Україні?
Насамперед, ми потребуємо більшої обізнаності серед освітян про
проблему РДУГ та потреби учнів із цим розладом. Це допоможе не
лише дітям із труднощами в навчанні та поведінці, спричиненими
розладом, а й тим, кому складно зосередитися на навчанні через шум,
хаос у класі тощо.
Зараз у нас серйозний дефіцит асистентів вчителя й асистентів
дитини — таким фахівцям потрібна спеціальна підготовка. Навчальні
курси для асистентів уже діють у багатьох регіонах України, однак на
те, щоб забезпечити знаннями необхідну кількість таких спеціалістів,
піде чимало часу.
Важливо також вирішити проблему із доступом людей із РДУГ до
потрібних їм медикаментів. Внаслідок бюрократизму склалася
ситуація, за якої в Україні взагалі відсутній найефективніший для
коригування РДУГ препарат — метилфенідат. Його ефективність
і безпека доведені сотнями досліджень, проте досі поширені міфи, які
заважають пацієнтам отримати необхідне їм лікування.
Важкодоступними є ліки на основі атомоксетину й гуанфацину —
препаратів другої та третьої лінії вибору.
Натомість часто складається ситуація, коли психіатри виписують
дітям із РДУГ ліки, які не входять до протоколу терапії й мають
недоведену ефективність. І тут дуже виручає поінформованість
батьків, які обстоюють права своїх дітей на належну психіатричну
допомогу.
Також батькам доводиться докладати чимало зусиль до пошуку та
фінансового забезпечення психологічного супроводу дітей у регіонах.
Якщо у великих містах діють осередки надання супроводу дітям із
порушеннями нейророзвитку, то в малих населених пунктах ситуація
складніша. Ми мусимо чимало попрацювати над тим, щоб зробити
допомогу однаково доступною по всій Україні. Важлива й належна
підготовка психологів, які мають володіти методами із доведеною
ефективністю при РДУГ, такими як прикладний аналіз поведінки та
когнітивно-­поведінкова терапія.
В Україні практично «немає» дорослих із РДУГ. Часто,
звертаючись до лікаря із надто жвавою дитиною, мама чи тато
усвідомлюють, що РДУГ — це про них також, і багато років вони не
розуміли, що з ними відбувається й чому вони відчувають стільки
труднощів.
Книжка Едварда Гелловелла та Джона Рейті стане справжньою
знахідкою для таких людей. Автори не патологізують РДУГ,
а висвітлюють його як особливий стан, який, попри складнощі, має
чимало переваг, а також надають практичні поради щодо того, як
можна вести щасливе продуктивне життя із властивими розладу
непосидючістю та нестійкістю уваги. Вони зазначають, що сьогодні
внаслідок надмірної кількості подразників і перенасиченості життя
різними подіями в кожного з нас може розвинутися стан, схожий на
РДУГ. Постійне відволікання, перемикання уваги з однієї справи на
іншу, безліч цікавої інформації просто розривають наш мозок, і ми
нічого не встигаємо, тонемо в хаосі. Тож поради досвідчених
дослідників стануть у пригоді широкому колу читачів. Керувати своєю
увагою, ставити досяжні цілі, спрямовувати силу своїх імпульсів
у корисне русло, формувати довірливі стосунки, тренуватися — ось ті
практики, які потрібні вам для поліпшення якості життя.
Жити з РДУГ — означає стати експертом із цього розладу.
І допомога фахівців у цьому випадку безцінна, особливо на початку
знайомства із особливостями роботи своєї психіки. Проте щодня
й щогодини, в будь-якій ситуації ніхто не прийме рішення ліпше за
головного героя. Тож читаймо й надихаймося добрими порадами та
ефективними практиками. Бо РДУГ — це не хвороба, а цікава задача
з багатьма варіантами рішення, а також маса можливостей для
кожного, хто зустрівся з цим розладом.

Олена Западнюк,
дитяча психологиня,
експертка в питанні РДУГ
 Вступ

У 1994 році вийшла наша перша книжка під назвою

«Не відволікайте мене» («Driven to Distraction») — у ній ми
познайомили читачів із розладом, про який більшість людей доти не
знала чи взагалі навіть ніколи не чула.
Це — розлад з дефіцитом уваги, або скорочено РДУ. Оскільки цей
розлад маємо ми обидва, автори цієї книжки, інформацію про нього ми
збирали, так би мовити, з першоджерела, розповідаючи читачам про
симптоми й особливості повсякденного життя з РДУ. Та оскільки крім
того ми ще й психіатри, які спеціалізуються на цьому розладі, то за
багато років досліджень і ґрунтовного аналізу доступної інформації
написали загалом сім книжок про РДУ, що допомагають фахівцям
провести діагностику й призначити правильне лікування, а звичайним
людям із РДУ або їхнім близьким і рідним — навчитися жити
повноцінним життям.
Відтоді минуло понад 25 років, і сьогодні, коли світ побачила наша
друга спільна книжка, ситуація докорінно змінилася. Більшість людей
нині знає, що таке РДУ, і має принаймні одного знайомого з цим
розладом: однокласника, колегу, чоловіка чи дружину — або живе
з ним сама. Вчителі й директори шкіл ставляться до цього питання
вкрай серйозно, оскільки школяр із недіагностованим (або
нелікованим) РДУ не лише заважає іншим дітям, зриваючи уроки, а й
не може розкрити свій потенціал. Цим терміном люди в сучасному
світі також часто виправдовують власну забудькуватість, розсіяність
або хаотичну поведінку, навіть якщо діагнозу їм ніхто не ставив:
«Нічого не можу з собою вдіяти — просто в мене розлад з дефіцитом
уваги».
За ці роки відбулася ще одна істотна зміна: абревіатуру «РДУ»
замінили на «РДУГ», додавши до назви розладу термін
«гіперактивність», що точніше описує суть стану людини, яка
переживає його. У цій книжці ми використовуватимемо саме цей
сучасний термін — розлад з дефіцитом уваги та гіперактивністю, або
РДУГ.
 Попри те, що про РДУГ сьогодні чули практично всі, дещо за ці два
з половиною десятиліття майже не змінилося: прикро, але більшість
людей досі й гадки не має, наскільки складним і серйозним є цей
розлад, як не знає й про те, який величезний стрибок у його розумінні
та лікуванні зробила наука за останні роки. Розуміння РДУГ серед
широкого загалу зазвичай або хибне, або оповите низкою стереотипів,
що завдає шкоди мільйонам людей, які через це не звертаються по
допомогу або не знають, яка саме допомога їм потрібна. Недостатня
інформованість громадськості й досі залишається найстрашнішим
ворогом РДУГ.
Багато хто, наприклад, переконаний, що РДУГ буває лише
в дитинстві й із часом дитина його «переростає». Але сьогодні нам уже
точно відомо, що діагноз РДУГ, поставлений у дитячому віці,
супроводжує людину й у підліткові роки та в дорослому житті. Його не
«переростають» — людина просто вчиться жити з ним і керувати його
проявами. Також ми знаємо, що РДУГ може з’явитися вперше не лише
в дитинстві, а й у дорослому віці. Здебільшого це трапляється тоді,
коли життєві труднощі виявляються сильнішими за здатність людини
контролювати прояви розладу. З класичних прикладів — на­родження
першої дитини або складні іспити в університеті. Подібні життєві
ситуації вимагають від людини великих зусиль і призводять до появи
симптомів РДУГ, які вона успішно придушувала в минулому. Саме
в таких випадках виникає необхідність у діагностуванні розладу. До
речі, в Діагностично-­статистичному посібнику з психічних розладів
(DSM-5) визнано можливість початку РДУГ у дорослому віці.
Дехто переконаний, що РДУГ — це вигадка фармацев­тичних
корпорацій, які прагнуть збагатитися на продажі нових препаратів. Це
хибне переконання, хоча за останні роки виробники непотрібних
і недієвих засобів справді дещо похитнули віру людей
у фармацевтичну галузь.
Є й інша, ще менш приємна точка зору, відповідно до якої терміном
РДУГ люди виправдовують свої лінощі й відсутність самодисципліни.
Насправді ж поняття лінощів навіть близько не описує всієї суті
розладу. Розум людини з РДУГ перебуває в стані безперервної
активності. Зовні це не завжди помітно, але бездіяльність далеко не
завжди означає, що в таких людей відсутні прагнення, бажання
й енергія.
 Ще одним найпоширенішим помилковим переконанням є те, що
РДУГ — це рідкісна проблема, від якої страждає лише невелика група
«щасливчиків». Однак це величезна помилка.
Ви здивуєтеся, дізнавшись, наскільки поширеним є цей стан. За
офіційними даними РДУГ є щонайменше в 5 % населення, але ця
цифра, на нашу думку, значно вища, оскільки дуже багато людей, які
навчилися контролювати свої симптоми, не звертаються до лікаря й не
знають про свій діагноз. Занижені показники також обумовлені
й браком фахівців, які знаються на РДУГ і здатні поставити
правильний діагноз. Сьогодні ми можемо зі швидкістю світла
отримати доступ до будь-якої інформації, а наші органи чуття
щосекунди атакує неймовірна кількість зовнішніх подразників —
зображень, звуків, величезних масивів даних. Таким розсіяним,
забудькуватим і спантеличеним людство не було ще ніколи в історії,
тому цілком імовірно, що сьогодні в усіх нас справді є певні прояви
РДУГ. Утім, для позначення цього безпрецедентного стану
внутрішнього хаосу ми вигадали новий окремий термін, детальніше
про який поговоримо в розділі 1.
Інформованість щодо РДУГ — це в буквальному розумінні питання
життя й смерті. Труднощі, пов’язані з цим розладом, можуть
перетворитися для людини на тяжке випробування тривалістю в життя,
стати причиною, з якої розумна, талановита особистість ніяк не може
розкрити свій потенціал і натомість стає заручником розчарувань,
невдач і відчуття сорому, оскільки суспільство переконує її, що для
досягнення успіху потрібно докласти ще більше зусиль, бути ще
більше дисциплінованою, ще тяжче працювати над собою або нарешті
«подорослішати». Усе це може стати причиною самогубств, розвитку
залежностей, вчинення злочинів (великий відсоток в’язнів — це люди
з недіагностованим РДУГ), проявів насильства й скорочення
тривалості життя.
Психолог Рассел Барклі, один із провідних спеціалістів із РДУГ,
наводить сумну статистику, підтверджуючи небезпеку цього стану:

У списку найнебезпечніших «убивць» РДУГ розміщується на

одному з перших щаблів. Куріння, наприклад, скорочує тривалість
життя на 2,4 року, а якщо ви вику­рюєте більше 20 сигарет
у день, то вкорочуєте собі віку приблизно на 6,5 року. Діабет та
 ожиріння роблять життя коротшим на два-три роки.
Підвищений рівень холестерину — на дев’ять місяців. Але РДУГ
значно небезпечніший за першу п’ятірку найпоширеніших причин
скорочення тривалості життя американців.

За словами Барклі, РДУГ скорочує тривалість життя людини

в середньому майже на 13 років:

А якщо додати той факт, що при цьому розладі значно вищий

ризик випадкових травм і самогубств, маємо ще сумніший
висновок: близько двох третин людей із РДУГ живуть на 21 рік
менше, ніж мали б.

У світлі останніх досліджень і доступних даних про РДУГ можна

абсолютно однозначно й з упевненістю сказати: так не має бути!
Настав час зробити перезавантаження в нашому ставленні до РДУГ.
По-перше, не слід забувати про лікарські засоби. Доктор Барклі
з цього приводу говорить:

РДУГ — це розлад, для лікування якого психіатрам доступно

найбільше терапевтичних засобів, порівнюючи з рештою
психічних захворювань. Ефективних препаратів для лікування
РДУГ значно більше, ніж для лікування будь-якого іншого
психічного розладу, а відсоток позитивної відповіді на
застосування препаратів при цьому розладі значно вищий. До
того ж це одна з найбезпечніших у психіатрії категорій
препаратів, справді здатних поліпшити якість життя
пацієнтів.

Медикаментозну терапію можна застосовувати як самостійно, так

і в поєднанні з низкою ефективних поведінкових стратегій, за
допомогою яких ви або ваша близька людина можете контролювати
прояви РДУГ. Це й вправи для заспокоєння та зосередженості, й дієві
способи спрямувати бурхливу уяву людини з РДУГ «у правильне
русло», й пошук цікавих труднощів і викликів, які найліпше підходять
для гіперактивного розуму.
Разом із лікарями-­клініцистами ми неодноразово ставали свідками
ефективності цих стратегій і бачили, як вони змінюють життя
пацієнтів, про яких ми розповідатимемо на сторінках цієї книжки
(з міркувань конфіденційності їхні імена змінено). Завдяки
неймовірному прогресу в технології сканування мозку й невтомним
зусиллям дослідників у сфері нейропсихіатрії ми також дедалі чіткіше
розуміємо причини ефективності цих стратегій. Детальніше про це ми
поговоримо в розділах 2 й 3, де ви дізнаєтеся, що таке РДУГ,
і отримаєте багато іншої цікавої інформації.
Та перш ніж перейти до основної частини книжки, хочемо сказати
вам слово, яке ви маєте запам’ятати: суперсила. РДУГ справді надто
часто стає потужним джерелом болю й страждань, але людина, якій
вдається навчитися контролювати прояви розладу, розкриває в собі
таланти, що їх не купиш ні за які гроші. РДУГ — це фонтан творчості,
винахідливості та багатозадачності. Це ваша «родзинка», ваша
суперсила. Якщо ви по-справжньому зрозумієте й приймете наявність
у себе РДУГ, то створите собі такий потужний трамплін для успіху, про
який ніколи навіть не мріяли. Те, що ви вважали недоліком, стане
ключем до розкриття вашого величезного потенціалу. Ми вже
говорили, що стаємо свідками таких трансформацій щодня.
Щоб пояснити суть розладу дітям, ми часто вдаємося до однієї
простої аналогії, яка безумовно спрацює й у дорослих: людина з РДУГ
— це потужне «феррарі», в якому встановлено велосипедні гальма.
Вони надто слабкі для двигуна такої сили. Наше завдання полягає
в тому, щоб посилити гальмівну систему.
РДУГ, скерований у правильне русло, — це подарунок долі,
надзвичайно цінний актив. Найголовніше — виявити розлад
і навчитися керувати ним. Від цього вміння залежить, як ми
ставитимемося до РДУГ і що відчуватимемо — засмучуватимемося
через свою несхожіть на інших чи радітимемо своїй унікальності.
У цьому полягає основна причина, що спонукала нас написати цю
книжку, — допомогти вам або вашій близькій людині стати одним із
тих, хто пишається своєю особливістю й живе повноцінним життям.
Якщо ви пізнаєте самого себе, прийняти й полюбити цю особистість
стає значно легше. Банально, але знання — це справді сила, і тут цей
вислів доречний як ніколи. Тож запрошуємо вас озброї­тися
найновішими науковими даними й здійснити цю захопливу та
непередбачувану подорож разом із нами.
 1. Спектр рис

Хто ми такі, люди із РДУГ?

Ми — проблемні діти, які доводять своїх батьків до сказу,
неорганізовані, неслухняні бунтівники, які відмовляються прибирати
в кімнаті, мити посуд, виконувати будь-які інші доручення. Ми — ті,
хто завжди перебиває, виправдовується за невиконану роботу
й у більшості сфер життя функціонує відсотків на десять від свого
потенціалу. Ми — діти, яким щодня читають нотації про марнування
свого таланту й вроджених здібностей, про втрату цінних можливостей
і нездатність скористатися тим, що дали нам батьки.
Іноді ми — талановиті працівники, які роками не отримують
підвищення через прострочені дедлайни, не виконані через
забудькуватість завдання, невміння поводитися в соціумі й втрачені
можливості. Дуже часто ми страждаємо від залежностей, стаємо
«білими воронами», безробітними й злочинцями, яким до
кардинальних змін у житті бракує лише одного діагнозу й одного
плану лікування. Ми — ті люди, від імені яких так влучно висловився
Марлон Брандо в класичній стрічці 1954 року «У порту»: «Я міг би на
щось претендувати». Усі ми однозначно можемо на щось
претендувати, і нам, безперечно, вдалося б стати кимось видатним.
А часом ми — справжній фонтан креативу. Ідеї з нас так і пруть!
Ми з’являємося ніби нізвідки саме тоді, коли це потрібно найбільше,
і знаходимо рішення найскладніших задач. Іноді ми — надзвичайно
здібні діти, які, втім, навчаються гірше своїх можливостей, але якщо
нас підштовхнути в правильному напрямку, наш талант розквітає, і ми
досягаємо неймовірного успіху. Ми справді стаємо видатними
особистостями. Ми — переможці.
А ще ми — творчі й активні викладачі, проповідники, артисти
цирку й стендап-­коміки, спецназівці й військовослужбовці,
винахідники й законодавці моди. Серед нас — мільйонери
й мільярдери, які всього досягли самі, лауреати Пулітцерівської
й Нобелівської премій, «Оскарів», «Тоні», «Еммі» та «Греммі»,
успішні адвокати, провідні нейрохірурги, біржові брокери й банкіри.
Багато хто з нас має власний бізнес — як і ми, автори цієї книжки.
Більшість дорослих пацієнтів із РДУГ має власну справу або планує її
відкрити. Власник організації Strategic Coach, що надає підтримку
підприємцям, Ден Салліван (у якого також, до речі, РДУГ!), зазначає,
що з цим розладом живе щонайменше половина його клієнтів.
Оскільки люди з РДУГ нічим не відрізняються від усіх інших,
розпізнати нас за якимись зовнішніми ознаками неможливо. Та якби ці
інші могли зазирнути в нашу голову, то побачене їх дуже здивувало б:
відслонивши завіси нашої свідомості, вони знайшли б там ідеї, які
вистрілюють, наче зерна попкорну в мікрохвильовці. Ідеї ці приходять
абсолютно неочікувано й спонтанно, без жодного попередження. Й
оскільки вимкнути цю мікрохвильову піч ми не можемо, вночі ідеї теж
продовжують генеруватися; здається, наш розум не відпочиває ніколи.
Справді, наш розум намагається бути в сотні місць одночасно —
і тут, і там, скрізь. У такі миті зовні може здаватися, що ми замріялися
й наші думки десь далеко. Через цю розгубленість ми часто
опиняємося в ситуаціях, коли намагаємося, так би мовити (а іноді
й у буквальному сенсі!), вскочити в останній трамвай. А коли не
встигаємо, то будуємо собі замість цього літак або йдемо до пункту
призначення на ходулях. Посеред співбесіди ми раптом втрачаємо суть
розмови, відключаємося й, справивши кепське враження, йдемо геть ні
з чим, так і не отримавши роботи. Але, прямуючи до виходу, раптом
у коридорі помічаємо плакат, що наштовхує нас на інноваційну ідею.
Люди ображаються на нас, бо ми постійно забуваємо їхні імена й свої
обіцянки, але цю забудькуватість ми сповна компенсуємо вмінням
помічати те, що інші неозброєним оком вловити не можуть. Ми здатні
вистрілити собі в ногу лише для того, щоб випробувати свій новий
інноваційний спосіб безболісного методу вилучення кулі. Видатний
математик Алан Тюрінґ про це висловився так: «Часом неможливого
досягають саме ті, від кого цього найменше чекають». Точніше й не
скажеш.
А це означає, що РДУГ — значно складніший, багатогранніший,
парадоксальніший і небезпечніший стан, ніж його уявляють, але
водночас він дарує дивовижні можливості й переваги, не описані
навіть у найдетальніших діагностичних критеріях. РДУГ — це спосіб
життя. У нього є недоліки, але є й численні плюси, набір рис,
характерних для унікального розуму. І, залежно від ставлення до нього,
РДУГ може перетворитися або на джерело нескінченних можливостей,
або на довічне прокляття.

Навіженці, коханці й поети

Хоча в кожної людини РДУГ проявляється по-різному, є низка

універсальних характеристик, притаманних усім людям із цим
розладом. Класичні прояви розладу — розсіяна увага, імпульсивність
і гіперактивність, але, на нашу думку, значно влучніше і яскравіше ці
риси описують рядки Вільяма Шекспіра, в яких він поділяє людей на
«навіженців, коханців і поетів» [3].
Мати РДУГ не означає бути несповна розуму, тому слово
«навіженці», яке вжив Шекспір, має в цьому контексті надто сильне
емоційне забарвлення. Утім, людям із РДУГ справді притаманні
ризиковість та ірраціональне мислення. Нам подобається
ірраціональне. Непевність — це наша стихія. Там, де іншим тривожно,
ми абсолютно спокійні. Нам не страшно не знати, де ми перебуваємо
й у якому напрямку рухатися далі. Це доводить найпоширеніша скарга,
яку ми чуємо від батьків дітей із РДУГ: «І чим він тільки думав? Геть
із глузду з’їхав!». Подібні невдоволені вигуки лунають і серед
дорослих партнерів: «От навіщо він знову це утнув? Горе та й годі!».
Дехто називає таких людей бунтарями, але насправді це не
бунтарство. Бути нестандартним — це не наше рішення. Здебільшого
ми й гадки не маємо, що не відповідаємо якомусь стандарту!
«Коханцями» людей із РДУГ ми називаємо через їхній нестримний
оптимізм. Ми зазираємо в усі двері, випробовуємо всі можливості, не
втрачаємо жодного шансу. Часто нас «заносить». Ми помічаємо
безмежні можливості там, де інші бачать лише обмеження. «Коханець»
не вміє тримати себе в руках, і саме в цій нестриманості й полягає суть
РДУГ.
Характеризуючи «поета», серед найяскравіших його рис можна
виділити креативність, мрійливість і часом похмурість.
«Креативність» у контексті РДУГ означає вроджене вміння
й нестримне бажання постійно щось створювати — проєкт, ідею,
музичну композицію, фортецю з піску. Люди з РДУГ справді
відчувають безперервну потребу творити. Ця потреба, цей
невгамовний апетит завжди з нами, усвідомлюємо ми його чи ні; акт
творчості поєднує наші полюси, даючи змогу відчути себе цілісним.
Можливість творити заворожує нас, повертає в «тут і зараз», і ми
пірнаємо в цей проєкт із головою.
Виконуючи повсякденні обов’язки, ми продовжуємо мріяти,
творити, шукати способи перетворити маленьке тістечко на
величезний триярусний торт. Через вроджену допитливість ми завжди
намагаємося знайти джерело шуму, зазирнути під камінчик
і докопатися до істини. Через цю мрійливість і допитливість ми часто
відволікаємося й відхиляємося від курсу. Але ми не просто
відволікаємося — ми досліджуємо світ, і саме тому термін «дефіцит»
у назві нашого стану звучить так недоречно. Ми не страждаємо від
дефіциту уваги — все якраз навпаки: уваги в нас більше, ніж
потрібно, й тому контролювати її нам вдається далеко не завжди.
Схильність до роздумів — іще одна характеристика РДУГ —
водночас і благословення, і тяжке прокляття. У вас виникає ідея.
Можливо, це конструкція «вічної» точилки для ножів або ідеальний
сюжет для книжки — хай яким було б це видіння, ви хапаєтеся за
нього так, наче від цього залежить ваше життя.
Але результат цих зусиль вас раптом… розчаровує. І не просто
розчаровує, а здається жахливим, огидним, найгіршим у світі. Ви
впадаєте у відчай, страждаєте, та от абсолютно несподівано до вас
повертається наснага, і ви знову бачите в голові ту геніальну ідею. Ви
відчуваєте її кожною клітинкою свого єства, не можете встояти перед
нею. Напевне, варто спробувати ще раз. І ви пробуєте — мрієте,
творите, — а потім знову розчаровуєтеся.
Як і всі три наші прототипи — навіженець, коханець і поет, — ми
теж ненавидимо нудьгу. Нудьга для нас — це те саме, що криптоніт
для Супермена. Варто нам відчути нудьгу (тобто більше не отримувати
стимуляції), ми на рефлекторному рівні, абсолютно несвідомо
й автоматично, починаємо відразу ж шукати нові й нові подразники.
Байдуже, яким буде цей подразник, нам просто необхідно
якнайшвидше усунути цю нестерпну «розумову сверб­лячку»,
спричинену нудьгою. Тож ми одразу починаємо діяти. У ролі
подразника ми можемо затіяти з кимось сварку, накупити в інтернеті
непотрібного мотлоху, пограбувати банк, нюхнути кокаїну — або ж
створити геніальний ґаджет чи запустити суперуспішний стартап.
 Парадоксальні тенденції

На с. 200 ми дали формальне визначення РДУГ, що допоможе вам

не почуватися розгубленим, коли лікар почне кидатися страшними
й незрозумілими термінами. Та якщо говорити простішою мовою,
РДУГ — це складний набір суперечливих, парадоксальних тенденцій:
розсіяна увага в комплекті зі здатністю бути максимально
зосередженим; відсутність розуміння, куди рухатися далі, в поєднанні
з неймовірною цілеспрямованістю; схильність прокрастинувати на тлі
вміння за дві години виконати тижневий обсяг роботи; імпульсивні,
невдалі рішення в комбінації з дивовижною винахідливістю
у розв’язанні проблем; невміння поводитися в соціумі, поєднане
з винятковими інтуїцією та емпатією, — і це далеко не повний список.
Ось прояви РДУГ, які можуть свідчити про потребу звернутися до
фахівця:
• Нерозкритий потенціал без очевидних на те причин . Людина
досягає значно меншого, ніж від неї очікують, враховуючи її таланти
й здібності. Очевидних причин — наприклад, поганого зору, серйозних
хвороб чи когнітивних порушень внаслідок травми голови — не
виявлено.
• Розсіяність . Учителі, керівники або партнери людей із РДУГ
часто скаржаться на те, що їхній розум десь «блукає», що їм складно
зосередитися на завданні, що в них бувають «хороші» й «погані» дні,
злети й падіння. Через це вчитель, керівник або партнер доходить
висновку, що людині з РДУГ просто потрібно працювати над
дисципліною, докладати ще більше зусиль і навчитися
зосереджуватися. Ось як усе, виявляється, просто! На жаль, саме
такими стереотипами й досі оповитий РДУГ: у розсіяності й браку
уваги громадськість уперто продовжує звинувачувати недостатні
зусилля. Та суть у тому, що за відсутності потрібних їй стимулів
людина просто на біологічному рівні не може зосередитися. Вона
й хотіла б, але не може.
• Проблеми з організацією й плануванням . Говорячи медичним
сленгом, можна сказати, що в людини проблеми з «виконавчими
функціями». Наприклад, ви попросили доньку йти до своєї кімнати
вдягатися, а за 15 хвилин виявляється, що вона й досі лежить у ліжку
в піжамі й захоплено про щось розмовляє з лялькою. Або інший
приклад: ви попросили чоловіка винести сміття, але він, поки йде до
контейнера, забуває, навіщо туди йшов, тому проходить повз
контейнер і повертається додому зі сміттям. Ви лютуєте, бо вважаєте,
що чоловік вас відверто провокує своєю пасивною агресією,
бунтарством і егоїзмом — тобто всіма цими рисами, котрі ви йому
приписували сотні разів у минулому. Багато хто, опинившись
у подібній ситуації, подає на розлучення, однак тисячі таких шлюбів
можна було б урятувати, якби хтось пояснив розлюченому партнерові,
що забудькуватість і низка інших, на перший погляд, егоїстичних рис
насправді не прояв егоцентризму, а результат наявності в людини
особливого неврологічного стану, що призводить до розсіяності уваги
й «дірявої» оперативної пам’яті. Засумніватися в достовірності
діагнозу змушує ще й те, що ці самі забудькуваті, неуважні люди
водночас здатні сфокусуватися на цікавій для них задачі з лазерною
точністю, вчасно завершити геніальний проєкт і показати себе
надзвичайно надійною й авторитетною людиною — але все це лише за
умови наявності стимулів. Утім, як ми вже говорили, нудьга для
людини з РДУГ — це наче криптоніт для Супермена. Розум носія цього
розладу боїться нудьги, наче чуми, тому одразу ж кидається на
відчайдушні пошуки подразників, залишивши пакет із невинесеним
сміттям смердіти в кутку кухні.
• Нестримне бажання творити та бурхлива фантазія .
Внутрішній світ людей із РДУГ у будь-якому віці схожий на
клекітливий гейзер. На жаль, через тривалу критику, зауваження,
знецінення, розчарування й поразки це нестримне джерело творчості
може висохнути.
• Невміння організувати свій час і схильність до прокрастинації
. Особливість цього елемента «виконавчої функції» в тому, що люди
з РДУГ сприймають час не так, як інші. Більшості людей, утім, справді
важко повірити в реальність цієї проблеми, тому вони не проявляють
співчуття, а навпаки, звинувачують нас у браку зусиль,
безвідповідальності й віслючій упертості. Але річ у тім, що в людей із
РДУГ відсутнє внутрішнє відчуття часового континууму: нестримний
потік секунд, хвилин, годин і днів ми сприймаємо зовсім по-іншому.
Ми змінюємо природу часу у своїй свідомості, заперечуючи закони
фізики, й у цьому світі практично не усвідомлюємо його плину. У нас
нема внутрішнього будильника, таймера чи системи оповіщення — ми
не розподіляємо час на відрізки для тих чи інших завдань. Весь
складний часовий континуум у нас зводиться до двох найпростіших
категорій — «зараз» і «не зараз». Нам говорять: «Виїжджаємо за пів
години», а чуємо ми ось що: «Зараз ми ще не їдемо». Нам говорять:
«Стаття має бути готова через п’ять днів», а чуємо ми: «Статтю не
треба здавати зараз» (і в цю мить для нас нема різниці між п’ятьма
днями й п’ятьма місяцями). Ми чуємо: «Колись доведеться піти
спати», хоча насправді нам говорять: «Час іти до ліжка». Таке
перекручене відчуття часу призводить до конфліктів, розчарувань,
втрати роботи, ображених друзів і невдалих стосунків, але водночас
забезпечує нам дивовижну здатність працювати під величезним тиском
і зберігати спокій у ситуаціях цейтноту, в яких більшість людей
відчуває сильний стрес.
• Потужна сила волі, впертість, небажання приймати
допомогу . Іншим така позиція може здатися абсолютним безглуздям,
але багато людей із РДУГ, особливо чоловіків, упевнено заявляють:
«Я радше зазнаю поразки, але зроблю це самостійно, ніж досягну
успіху з чиєюсь допомогою».
• Щедрість . РДУГ є джерелом не тільки конфліктів
і непорозумінь, а й неабиякої позитивної енергії. Ми — найщедріші
й найоптимістичніші ентузіасти з усіх, кого ви колись знали. Хоча ми
справді відмовляємося приймати допомогу (див. вище), але
з готовністю віддамо незнайомцю свою останню сорочку, якщо він
цього конче потребуватиме. Ось чому так багато з нас досягають
успіху у сфері продажу: ми харизматичні, переконливі сміхотуни, які
з’являються в потрібний час у потрібному місці.
• Непосидючість , особливо в хлопчиків і чоловіків. Мрійливість,
особливо в дівчат і жінок. Оскільки жінки за своєю природою не
схильні до гіперактивності й руйнівної поведінки, саме серед них
найбільше випадків недіагностованого РДУГ. Запідозрити РДУГ
у неуважної дівчини чи жінки без проявів гіперактивності можуть
лише дуже спостережливі батьки, вчителі, партнери, керівники або
лікарі.
• Нестандартне почуття гумору — дивакувате, неординарне, але
водночас і досить вишукане. Серед людей із РДУГ багато стендап--­
коміків і сценаристів комедійних стрічок, причиною чому, ймовірно,
є принципові відмінності в погляді на світ порівняно з рештою людей.
Ми постійно намагаємося мислити нешаблонно. Найімовірніше, саме
людина з РДУГ і створила той славнозвісний тест, у якому потрібно
поєднати дев’ять точок і який часто використовують у бізнес--­
середовищі для виявлення в потенційних керівників уміння мислити
нестандартно.
• Небажання в дитинстві ділитися іграшками й гратися разом,
але водночас бажання мати друзів . У процесі дорослішання
в дитини можуть виникати труднощі в спілкуванні через нестандартну
поведінку в соціумі й невміння контролювати бажання постійно
перебивати та втручатися не у свої справи. У дорослому віці людину
часто вважають непривітною, некоректною, грубою, егоцентричною,
надто прямолінійною або відчуженою, але насправді проблеми
виникають лише у випадках недіагностованого й нелікованого РДУГ.
Ось чому діагноз РДУГ — це чудова новина, а не вирок: дізнавшись
про наявність у себе розладу й отримавши потрібну допомогу, ви
можете не тільки навчитися контролювати його прояви, а й поліпшити
своє життя, а часто — істотно поліпшити.
• Сильна чутливість до критики або відмови . Віль­ям Додсон,
один із найактивніших дослідників РДУГ, увів термін дисфорія
внаслідок чутливості до відмови, що означає бурхливу негативну
реакцію частини людей із РДУГ навіть лиш на натяк на приниження,
незгоду чи невиразну негативну ремарку. Навколишні й оком не
встигають змигнути, як людина із РДУГ через один невинний коментар
впадає в глибокий відчай і закривається в собі. З іншого боку (у цього
розладу завжди є інший бік, оскільки та чи інша риса завжди має
протилежний симптом), на місці дисфорії може виникнути
й протилежний стан, для якого ми ввели власний термін — ейфорія
внаслідок чутливості до прийняття, що описує наше дивовижне
вміння використовувати похвалу, визнання й заохочення задля
власного зиску. Найневинніша критика здатна за мить опустити нас
нижче плінтуса, а найменший натяк на похвалу й визнання підносить
нас до небес.
• Імпульсивність і нетерплячість . Ми приймаємо необдумані
рішення й не можемо відмовити собі в негайному задоволенні.
«Зефірний експеримент» [4] ми завалили б уже на перших хвилинах.
Замість послідовності: «На старт, увага, руш!» — ми діємо за власним
варіантом команди: «Руш, увага, на старт!». Але в нашої
імпульсивності є й зворотний бік — творчість. Творчість — це
імпульсивність, спрямована в правильне русло. Креативна ідея,
момент осяяння, раптове прозріння приходять до нас незаплановано,
без жодного попередження. Це імпульсивний процес.
• Непереборне бажання постійно змінювати щось у житті .
У процесі дорослішання людина із РДУГ відчуває загальне
невдоволення своїм життям, унаслідок чого намагається всіляко
поліпшити його, розширити можливості, провести перезавантаження,
«прокачатися» й піднятися на сходинку вище. Результатом цього
бажання змін можуть стати або неймовірні досягнення й геніальні
творіння, або руйнівні моделі поведінки, наприклад залежність.
У багатьох випадках виникає й те, й те.
• Енергійність (звідки й термін «гіперактивність» у назві розладу)
в комбінації зі схильністю до апатії, яку часто помилково вважають
лінню.
• Чудова інтуїція в поєднанні зі схильністю не помічати
очевидного й ігнорувати найголовніше.
• Відвертість і чесність найвищою мірою . Людина, нездатна до
підлабузництва, нетерпима до нещирості, часто нетактовна,
неполіткоректна й бездумна щодо наслідків, часто має справу з РДУГ.
З іншого боку, опинившись у глухому куті, люди з РДУГ (особ­ливо
діти) схильні до імпульсивної брехні. Це не вада й не повна відсутність
совісті, притаманна соціопатам, — скоріше це рефлекторна спроба
«підігнати» реальність під свої потреби.
• Схильність до залежностей і компульсивних моделей
поведінки . Люди з РДУГ у 5–10 разів частіше, порівнюючи з іншими,
страждають від усіляких видів залежності — від наркотиків і алкоголю
до азартних ігор, шопоголізму, сексоголізму, розладів харчової
поведінки, залежності від спорту, ґаджетів тощо. Усе це є наслідком
глибинного бажання постійно щось змінювати, необхідності додати
життю «пікантності». Утім, якщо цей симптом навчитися
контролювати й дати йому вихід через творчість — наприклад,
відкрити власну справу, написати книжку, спорудити будинок чи
посадити сад, — ви втамуєте цю нестерпну внутрішню «спрагу» без
появи шкідливих звичок чи розвитку залежності.
 • Роль соціального «громовідводу» й «флюгера» . Коли щось іде не
так, людина з РДУГ часто виконує роль «громовідводу»: саме її
притягують до відповідальності за куріння травички, хоча робила вона
це в компанії двох десятків інших підлітків; саме вона стає цапом--­
відбувайлом, об’єктом постійних звинувачень і стягнень; саме вона,
сама того не бажаючи, може зірвати сімейне свято, ділову нараду чи
урок. Утім, завдяки цьому вбудованому «громовідводу» людина
з РДУГ притягує до себе позитивну енергію, передчуття, ідеї
й візуалізації, які призводять до приголомшливого успіху. Аналогічно
внутрішній «флюгер» дає людині з РДУГ змогу першою відчути зміну
атмосфери в колективі, класі, родині, місті чи країні. Саме вона
попереджає інших про потенційну небезпеку або великі можливості.
Пояснити ці вроджені якості з наукової точки зору нам іще не вдалося,
однак саме такою є більшість наших пацієнтів із РДУГ.
• Схильність шукати причину в життєвих обставинах або
інших людях, а не в самому собі . Ця риса йде в комбінації
з нездатністю чітко бачити себе збоку. Людина не розуміє власної ролі
в ситуації, тому схильна звинувачувати в проблемі зовнішні чинники.
• Спотворений негативний образ власного «я» . Нездатність
бачити себе збоку в комбінації з надмірною чутливістю до критики та
нереалізованим потенціалом призводять до того, що самооцінка людей
із РДУГ зазвичай занижена й не відповідає дійсному рівню їхніх
здібностей і талантів. Один наш пацієнт називає цей стан «розладом
спотвореного світогляду», бо він сильно викривлює сприйняття
реальності. З одного боку, здатність уявляти іншу реальність,
перетворювати щось буденне на надзвичайне обумовлює потужні
творчі здібності, але з іншого — таке спотворення, стаючи причиною
вкрай низької самооцінки, може завдавати людині з РДУГ сильного
болю. Ми бачимо себе ніби в кривому дзеркалі, не сприймаючи
такими, якими нас бачать інші, й помічаємо в собі лише мінуси
й недоліки, а не сильні сторони, яких у нас, безперечно, чимало. Через
це хибне сприйняття себе ми неправильно тлумачимо ставлення до нас
інших, унаслідок чого відчуваємо глибокі сором та страх
і відмовляємося від чудових можливостей та нових стосунків.

Що є причиною РДУГ: спадковість чи середовище?

 За деякими науковими оцінками, 5–10 % людей народжу­ються
з певною комбінацією перелічених вище рис. Саме стільки відсотків
населення планети мають РДУГ. Він є одним із розладів, які найбільше
успадковуються. Термін «спадковий» означає, що ви успадковуєте
набір генів, які підвищують імовірність розвитку розладу протягом
життя. Звісно, було б чудово, якби ми могли точно сказати, які саме
гени відповідають за розвиток РДУГ, однак нема одного або двох генів,
відповідальних за це, їх — дуже багато, що й пояснює
багатоманітність РДУГ.
Якщо РДУГ є в одного з батьків, з імовірністю один до трьох
дитина теж матиме розлад. Коли ж РДУГ у обох батьків, імовірність
становить близько 67 %, тобто два до трьох. Однак це лише усереднені
показники. РДУГ, наприклад, є в доктора Гелловелла, одного з авторів
цієї книжки, а в його дружини нема; попри це, спадковий розлад
отримали всі троє їхніх дітей.
Крім генетичних слід також враховувати й зовнішні стресові
чинники, які можуть стати причиною виникнення РДУГ, зокрема
травми голови, нестачу кисню при народженні, інфекції в ранньому
дитячому віці чи будь-які інші ураження мозку. (Говорячи «ураження
мозку», ми в жодному разі не маємо на меті сказати, що чийсь мозок
спотворений, — це просто термін, який описує певне порушення
мозкових функцій унаслідок, скажімо, лихоманки, травми голови або
впливу токсичних речовин, як-от свинцю чи ртуті.)
Також є свідчення того, що підвищити ризик розвитку РДУГ
у майбутньої дитини можуть такі чинники, як ожиріння, вживання
алкоголю, наркотиків або куріння матері під час вагітності. Досі не
доведено, проте, спираючись на результати досліджень неврологічного
функціонування, ми можемо додати ще один чинник ризику —
неіонізуюче випромінювання магнітного поля у високочастотній
і низькочастотній формах. Низькочастотне випромінювання, опріч
іншого, надходить із ліній електропередач і кухонних приладів,
високочастотне, новіше, — з бездротових мереж і мобільних
телефонів. Не перемикайтеся…

Слід також зауважити, що часом люди можуть демонструвати

симптоми РДУГ, однак уважніший погляд показує, що прояви справді
схожі, але розладу в цих людей нема. Подібна поведінка спричинена
умовами сучасного життя і є реакцією мозку та органів чуття на
раптове збільшення кількості зовнішніх подразників.
Стрімкий розвиток сучасних технологій докорінно змінив те, як ми
живемо й поводимося, однак ми цих змін здебільшого не помічаємо.
Згадаймо експеримент, у якому жабу поклали в каструлю з холодною
водою й почали повільно нагрівати: зрештою вона зварилася живцем,
навіть не намагаючись вистрибнути, оскільки не помічала поступової
зміни температури, а тому не відчувала небезпеки. Саме це зараз
і відбувається з нами у світі, схожому на одну гігантську каструлю, що
гріється на повільному вогні. Ми, звісно, могли б «вистрибнути»,
однак жити без сучасних благ цивілізації нам було б напрочуд складно.
Наш мозок сьогодні перебуває в безперервному русі, постійно працює,
приймає та передає інформацію в режимі 24/7, щохвилини вимагаючи
постійної стимуляції — чи то від перегляду фільмів і серіалів, чи то від
розмов або читання новин, чи то просто від повсякденного життя
в усіх його барвах і проявах. Більшість із нас і хвилини не
протримається без того чи того ґаджета.
Сучасне життя з його смартфонами, інтернетом і соц­мережами
змушує наш мозок щодня обробляти дедалі більші масиви даних —
масиви таких величезних обсягів, із якими людство справи ще не мало
ніколи. З еволюційної точки зору принципи роботи мозку не змінилися
(попри непідтверджені заяви деяких експертів про те, що нейронні
мережі сучасної людини «перебудовуються»), і наш мозок,
намагаючись адаптуватися до шаленого ритму життя та безперервного
потоку інформації, змушений був вигадати нові (й часто досить
асоціальні) способи подолання стресу. Усі ці нові особливості ми
об’єднали під однією абревіатурою — НУЗЧ, що розшифровується як
«нестійкість уваги внаслідок зовнішніх чинників» [5].
Незалежно від того, що саме у вас діагностовано — власне РДУГ
чи його двоюрідну сестру НУЗЧ, — насамперед важливо позбутися
токсичної етикетки й зосередитися на перевагах своєї особливості.
Про всяк випадок зауважимо: ми не закликаємо вас ігнорувати
негативні сторони вашого стану — ми лише хочемо, щоб ви
сконцентрувалися на його численних плюсах.
Нижче наведено основні характеристики НУЗЧ, із яких ви
зрозумієте, що цей стан далеко не завжди означає певне погіршення чи
розлад. Це лише особливість уваги, певна набута риса.
 Також зверніть увагу на те, що в таблиці зазначено і її численні
переваги. На відміну від РДУГ, за якого для встановлення діагнозу
в пацієнта має бути шість симптомів із дев’яти в групі «неуважність»
і /або в групі «гіперактивність та імпульсивність» (повний перелік
симптомів див. у додатку А), для НУЗЧ такого конкретного переліку
для встановлення діагнозу нема, оскільки ми воліємо його називати
радше «описом» або «автопортретом».
Насправді діагностичні критерії РДУГ, зазначені в посібнику DSM-
5, ненавмисно збивають людей із пантелику. Нас часто питають:
«То що ж у мене: РДУ чи РДУГ?». Фактично діагнозу РДУ сьогодні
більше не існує, і єдиний можливий діагноз — це РДУГ. Однак і він
може бути різним. Якщо у вас, скажімо, є шість із дев’яти симптомів
у групі «неуважність», але в групі «гіперактивність та імпульсивність»
симптомів мало, вам поставлять діагноз: РДУГ, переважно неуважний
тип. Це і є те, що раніше називали розладом з дефіцитом уваги, або
РДУ. Якщо ж у вас шість із дев’яти симптомів у обох групах, вашим
діагнозом буде: РДУГ, змішаний тип. А якщо ви — представник
рідкісної категорії людей, у яких спостерігаються симптоми лише
в групі «гіперактивність та імпульсивність», вам скажуть: РДУГ,
переважно гіперактивно-­імпульсивний тип.
Що ж стосується нестійкості уваги внаслідок зовнішніх чинників
(НУЗЧ), наведені нижче особливості ми взагалі вважаємо за ліпше не
називати діагностичними критеріями. Просто проаналізуйте, чи
асоціюєте ви себе з більшістю характеристик із цього списку, і якщо
так, скористайтеся нашими порадами щодо того, як контролювати
симптоми цього стану і які переваги вам може надати ця особлива
риса.
У таблиці нижче для кожної переваги (лівий стовпчик) наведено
відповідний недолік (правий стовпчик). Ми зробили так тому, що
НУЗЧ, як і РДУГ, характеризується низкою суперечностей і парадоксів.
Ось чому життя в цьому стані може водночас бути й заплутаним
лабіринтом, і захопливою подорожжю. (Також ви помітите, що ці 20
характеристик багато в чому схожі на симптоми РДУГ.)
Перевага Недолік
Пристрасний, завзятий ідеа­ліст; Реалізуючи проєкт, може перетворитися на жорсткого,
готовий пожертвувати всім [6]
заради друга чи гідного проєкту ірраціонального фанатика (розлад капітана Ахава )
Прискіпливий педант, особливо Неорганізований у школі, на роботі й у стосунках
у важливих проєктах поводиться вкрай хаотично
Принципові відмінності в сприйнятті часу, порівнюючи
Багато встигає за короткий зі звичайними людьми: сприймає лише два часові
проміжок часу проміжки — «зараз» і «не зараз», тому часто зволікає
й прострочує дедлайни
Цінує все незвичне, Не здатний або не бажає відповідати нормам навіть тоді,
нестандартне, нетрадиційне коли це очевидно в його власних інтересах
Затятий мрійник і фантазер;
Іноді реальність йому набридає, тому він вирішує
живе у власній уявній
ігнорувати її, через що потрапляє в халепу
реальності
Надто чесний; говорить те, чого
Може образити почуття інших; часом, сам того не
інші сказати не наважуються;
бажаючи, проявляє жорстокість
відвертий і прямолінійний
Відчайдушно бажає бути
Не вміє працювати в команді; не сприймає наказів; має
вільним і незалежним; сам собі
проблеми з близькістю в романтичних стосунках
керівник і господар власної долі
Від природи творча особистість;
сповнений ідей, що вибухають, Не вміє організувати ідеї й перетворювати їх на щось
наче зернята попкорну корисне
в мікрохвильовці
Від природи допитливий;
Легко відволікається на щось нове — цікаву
завжди хоче знати, хто, що, де,
головоломку, загадку, проблему чи заманливу
чому і як; не зупиняється, поки
можливість, хай би якою незначною насправді вона була
не отримає відповіді
Імпульсивний; непосидючий; не може зосередитися на
Надзвичайно енергійний,
розмові з колегою чи родичем або ретельно обдумати
практично невтомний
якусь ідею
Забуває, по що йшов до іншої кімнати; не пам’ятає, куди
Має дивовижну пам’ять; може
поклав ключі від машини; забуває гаманець, окуляри,
в подробицях згадати випадок,
парасольку; може поставити пакети з продуктами на дах
що трапився багато років тому
автомобіля, сісти за кермо й так поїхати
Через велику кількість ідей не здатний зосередитися на
Сповнений нових ідей
одній конкретній
Рішучий; вмить ухвалює Нетерплячий; нетерпимий до неоднозначності; «рубає
складні рішення з плеча»
Розмірковуючи про щось нове
— план, угоду, ідею, проєкт, До середини проєкту захват вщухає; швидко втрачає
стосунки, — відчуває потужний інтерес
приплив ентузіазму й захвату
Бере на себе відповідальність; Не любить делегувати обов’язки, оскільки не довіряє
рішуче береться до справи іншим, вважаючи, що ніхто не виконає їх так само
й робить необхідне добре, як він
Наполегливий; ніколи не
здається; викладається на всі
сто
Діє швидко й без зайвих
роздумів
Мислить нестандартно; помічає Може здатися дивакуватим, ексцентричним або навіть
те, чого не помічають інші;
висуває нові ідеї
Впевнений; самодостатній
Надзвичайно працьовитий
Має дуже гострий розум
Ризиковий; найліпше
фокусується й працює
в ситуаціях кризи та небезпеки
Бачить загальну картину раніше Має труднощі з утіленням ідей у життя, не вміє
за інших
Щедрий; великодушний; віддає,
не чекаючи нічого взамін
Кумедний; душа компанії;
швидко налагоджує контакти
Висуває новаторські ідеї
Уміє зосереджуватися на тому,
що йому справді цікаво
Надзвичайно талановитий
одразу в кількох напрямках
Любить життя; хоче спробувати
в житті абсолютно все; завжди Бере на себе забагато; постійно почувається «на межі»
прагне більшого
Сильний лідер; харизматична
особистість
Розкриває свій потенціал
у напружених ситуаціях
Залюбки вступає в суперечки,
конфлікти, дискусії
Упертий; радше зазнає поразки, але не прийме ні від
кого допомоги, ніж досягне успіху з чиєюсь
підтримкою; може все життя намагатися досягти успіху
в тому, до чого не має хисту
Прокрастинує, від чого дуже страждає
несповна розуму; через свою неординарність
і зарозумілість відштовхує людей
Закомплексований; створює навколо себе ауру
успішності, але насправді лише «пускає пил в очі»
Постійно потребує мотивації; схильний до
компульсивних учинків; не вміє розслаблятися;
захоплюється чимось до фанатизму
Не вміє «вимикати» мозок; може вдаватися до
нездорових способів заспокоєння, від яких розвивається
залежність
Потребує відчуття небезпеки, щоб почуватися активним
і живим
проробляти деталі
Робить надто щедрі подарунки
У душі почувається самотнім; відчуває, що ніхто його
по-справжньому не знає й не розуміє
Не може (або не хоче) виконувати вказівки
Легко відволікається; втрачаючи інтерес,
«відключається» від реальності; часто «зависає»
в ґаджетах і не бажає повертатися в реальність
Серйозно «недотягує» одразу в кількох напрямках
Терпіти не може бути лідером; боїться, що всіх підведе;
не усвідомлює, якою сильною харизмою володіє
Від стабільності нудьгує, тому може відмовитися від
власного щастя заради цікавішого життя
Має труднощі з близькістю в романтичних стосунках,
якщо партнер не любить подискутувати
 2. Зрозуміти демона розуму

Уявімо чоловіка на ім’я Генк. Генк — геній продажів,

комунікабельний і неймовірно проникливий.
Але водночас глибоко в душі Генк дуже страждає, і ці страждання
завдають йому неймовірного болю. Щодня він багато часу проводить
у роздумах — іноді вони тривають чверть години, іноді — годину,
а часом він проводить так цілий суботній ранок чи навіть усі вихідні.
Тривожні, похмурі думки, образи, ідеї й почуття заповнюють його
голову, виростаючи у свідомості, немов великі кам’яні брили
в бурхливій річці, об які б’ється його маленький човник. І цим думкам
нема кінця й краю — вони знову й знову бомбардують його розум,
несучи небезпечними скелястими порогами й змушуючи його
відчайдушно хапатися за будь-яку можливість вижити.
Учергове опинившись у полоні негативних думок, Генк сидить
у кріслі у своїй вітальні, визираючи у вікно на залите сонцем подвір’я.
Він сидить рівно, міцно тримаючись за м’які підлокітники. За вікном
Генк бачить дерево, за ним — паркан, але ніби дивиться крізь усе це.
Все, що він бачить, — це небезпека й кам’яні брили, які йому знову
й знову доводиться обходити, щоб вижити.
Ці похмурі роздуми вже давно перетворилися на невіддільну
частину його життя — таку саму звичну, як зубна щітка й шлях на
роботу. Але різниця в тому, що ці думки не дають йому жодної користі
й приносять лише біль.
Генку вже сорок, але він досі нічого не досяг. Справа не в тому, що
йому бракує таланту — талант із нього, за словами начальника, так
і пре, — а в тому, що він «просто не може взяти себе в руки», як йому
постійно нагадує роздратована дружина.
Генка це дратує не менше, ніж дружину, від чого його безперервне
самокартання лише посилюється. Антидепресанти не дали йому
нічого, крім втрати лібідо, по­збавивши ледь не останнього
задоволення в житті. Психотерапія теж не допомогла, а лише
викликала глибоке відчуття провини, оскільки він змусив
психотерапевта, якому так і не вдалося розплутати щільний клубок
його страждань, почуватися некомпетентним. «Усе гаразд, лікарю. Ви
в цьому не винні, — поплескав його по плечу Генк під час останнього
сеансу, коли назвав себе невиліковним. — Просто в мене такий мозок.
У нього є дві сторони — світла й темна. А в темній живе диявол.
Напевне, доведеться мені до цього звикнути».
Генк, як і більшість сучасних людей, надто тривожний. Та оскільки
в нього РДУГ, усі ці тривоги істотно посилюються. Цікаво, що
основним проявом РДУГ (і НУЗЧ) є невміння зосереджуватися, але, за
іронією долі, носії цього розладу зациклюються на своїх тривогах так
сильно, що більше ні про що й думати не можуть. Це ніби дорога,
всипана вибоїнами, які неможливо об’їхати. На щастя, сьогодні ми
точно знаємо правильний шлях, яким можна успішно оминути ці
вибоїни.

Нові дані, нові надії

За останні тридцять років наука буквально зробила квантовий

стрибок у дослідженні мозку. Тисячоліттями рішення для наших
душевних страждань ми намагалися знайти в моралі («Будь сильним
і терпи»), релігії («Віддай свої страждання Богу» або «Бог не дає тобі
більше, ніж ти можеш витримати») й філософії («Що можеш змінити
— зміни, а чого не можеш — прийми»). Але нам із вами пощастило
жити в епоху, коли страждання нарешті набули фізичної форми, яку ми
можемо ретельно дослідити. Це наші мозок і нервова система.
Сьогодні ми можемо буквально розкласти мозок на молекули,
дослідивши його електричну активність, кровообіг, рівні глюкози
(енергії) й кисню, а також виміряти ті чи ті ділянки мозку й на основі
цих вимірів оцінити, чи правильно вони функціонують. Ми робимо
впевнені перші кроки в дослідженні взаємозв’язку між спадковістю
й роботою мозку, а також стрімко заглиблюємося в епігенетику, що
вивчає вплив середовища на експресію генів.
Саме епігенетика розповість ученим, чи дісталися вам від батьків
гени, пов’язані з розвитком депресії, і саме вона дасть можливість за
допомогою правильного виховання та дбайливого ставлення запобігти
експресії цих генів. Ви проживете життя, так і не дізнавшись, що таке
депресія, хоча й маєте всі потрібні для її появи гени. З іншого боку,
якщо батьки вас не любили й не підтримували, якщо у вас ніколи не
було взірця здорових стосунків чи — що ще гірше — якщо ви зазнали
психічної травми або стали жертвою насильства, то ризик розвитку
депресії та інших психічних розладів у вас буде значно вищим. Хай
про що йшлося б — риси характеру, психічні розлади чи хвороби, —
відповідь завжди слід шукати як у спадковості, так і в середовищі.
Правильне виховання здатне істотно послабити прояв поганих генів,
але, на жаль, це правило працює й у зворотному напрямку: відчужені
батьки, постійні конфлікти в сім’ї чи психічні травми в дитячому або
підлітковому віці можуть убити все те хороше, що людина отримала
в генетичний спадок.
Завдяки епігенетиці ми дізналися, що мозок має дивовижну
здатність змінюватися впродовж життя. Це явище називається
нейропластичністю, і воно стало одним із найважливіших відкриттів
у сфері неврології за останні кілька десятиліть. Раніше ми були
переконані, що після досягнення певного віку — скажімо, після
тридцяти років — «перепрограмувати» мозок уже неможливо.
Концепція незмінності мозку породила безліч стереотипів
і приказок на кшталт: старого собаку (чи навіть собаку середнього
віку) не навчиш нових фокусів, а горбатого виправить лише могила, —
тому ліпше тобі прийняти себе таким, який ти є, бо ні терапія, ні
життєвий досвід, ні навіть магічне заклинання не здатні
«перепрошити» міцно закріплені програми у твоєму мозку чи змінити
твою особистість. Змінитися ти можеш, але лише на гірше —
наприклад, можеш захворіти на рак, отримати інсульт, стати
алкоголіком чи наркоманом або, зрештою, впасти в деменцію.
Та всі ці упередження й перлини народної мудрості максимально
далекі від правди, оскільки ми вже докопалися до істини. Завдяки
зусиллям тисяч учених-­неврологів сьогодні ми точно знаємо, що мозок
людини змінюється залежно від того, ким вона працює, кого любить,
де живе й що їсть, як багато рухається, як часто переживає стрес,
скільки разів на день сміється й чи має домашніх улюбленців. Усі ці та
мільйони інших чинників безперервно й абсолютно непомітно
змінюють твою сутність, оскільки мозок реагує на кожний із цих
зовнішніх сигналів.
Це дивовижна новина, хоча більшість людей цього й не
усвідомлює. Виявляється, ми можемо змінити свою особистість
і, відповідно, свою долю. Так, це непросто, але це можливо, хай
скільки років вам було б. Зажити новим життям, закохатися й стати
щасливим можна в будь-­якому віці — цю можливість наш мозок надає
нам щодня. Потрібно лише прийняти від нього цей щедрий дарунок.
За останні три десятки років ученим також вдалося дослідити —
принаймні частково — біологічні механізми, які лежать в основі таких
суперечливих станів, як РДУГ і НУЗЧ. Вони дізналися, які саме
мозкові процеси відповідають за творчі здібності й підприємницький
талант, а які — спричинюють появу гнітючих думок, тривоги,
румінацій, підштовхують до саморуйнівних залежностей і компульсій.
Якби про все це знав Генк, йому вдалося б не лише навчитися
контролювати тривогу, а й розкрити свої позитивні риси:
співчутливість, високий емоційний інтелект і креативність, — щоб
нарешті піти вгору кар’єрними сходами.

Як улаштований мозок

У першому розділі ми зазначили, що РДУГ — це розлад

суперечностей і парадоксів. Кожна негативна риса має позитивний
відповідник, і навпаки. Вам складно зосереджуватися на тому, що вам
не цікаво, але коли потрібно, ви здатні сфокусуватися з лазерною
точністю. Ми наголосили на тому, що в мозку ніби точиться
безперервна дуель і що в РДУГ завжди будуть свої переваги й свої
недоліки. Настав час розібратися, чому так відбувається.
В основі креативності, з одного боку, й похмурих думок —
з іншого, лежать два різні способи мислення, які ми особисто звикли
називати Янголом і Демоном. Нічого спільного з релігією ці назви не
мають — це просто дві сторони особистості, одна з яких бажає добра
й підбадьорює, а інша нашіптує всілякі капості й дає жахливі поради.
Янгол осипає людину дарами, а Демон насилає прокляття.
Заручившись ефективними інструментами, ви можете навчитися
вмикати Янгола й вимикати Демона навіть без втручання
медикаментів.
Щоб ліпше зрозуміти, як це працює, спробуємо для початку
розібратися в кількох важливих моментах, що стосуються абсолютно
всіх людей — як тих, хто має РДУГ або НУЗЧ, так і звичайних, або,
говорячи мовою психіа­трії, «нейротипових». Коли ви щось робите —
скажімо, готуєте яєшню, пишете імейл або копаєте яму, — в мозку
активуються певні групи нейронів, які називаються конектóм.
Побачити цей захопливий процес сьогодні ми маємо можливість
завдяки новій дивовижній технології фМРТ (функціональна магнітно--­
резонансна томографія). Знімки фМРТ схожі на «живий» рентген, що
безперервно рухається. Маючи у своєму арсеналі такі інструменти, ми
тепер сміливо можемо заявити, що в буквальному розумінні бачимо, як
рухаються наші думки.
Конектом, що активується під час певної дії, називають мережею
цільового режиму (МЦР). Простими словами, МЦР — це те, що дає
вам змогу виконувати ту чи ту дію. Ви робите щось навмисно, маючи
конкретний намір, і при цьому не звертаєте уваги на те, що
відбувається за межами дії. У такому стані ви не намагаєтеся оцінити,
щасливі ви чи ні, але насправді від цього ви лише виграєте, оскільки
не марнуєте енергії на непотрібний самоаналіз. У певні моменти ви,
звісно, можете відчути гнів або розчарування, але якщо
залишатиметеся у своїй задачі, в МЦР, ці відчуття швидко минуть,
і жвавий конектом підхопить вас і понесе своїми хвилями.
Перебуваючи в МЦР, ви активуєте режим Янгола. Утім, МЦР може
перетворитися й на пастку, в яку ви потрапляєте, коли надто
захоплюєтеся виконанням завдання. Цей стан, у якому часто
опиняються люди з РДУГ, називається гіперфокусом і може принести
шкоду. Він робить вас заручником однієї задачі, не дозволяючи
відкласти ґаджет, вимкнути телевізор чи перегорнути сторінку. Про
цей мінус зосередженості часто забувають.
Причина того, що багато хто з нас діє незосереджено, як при РДУГ
чи НУЗЧ, — дедалі менше людей утримуються в мережі цільового
режиму. Часу, який вони присвячують виконанню одного завдання,
катастрофічно мало, щоб зосередитися й, скажімо, викопати достатньо
глибоку яму, написати в імейлі більше двох речень або свідомо
приготувати яєшню. МЦР схожий на м’яз, а коли ми не користуємося
м’язами, вони, на жаль, атрофуються. Тож коли наші думки деінде,
МЦР послаблюється, й обсяг уваги скорочується.
Коли ви дозволяєте своєму розуму блукати під час виконання або
після закінчення завдання, МЦР автоматично залучає інший конектом.
(Те саме відбувається, коли ви в процесі виконання завдання робите
надто довгу паузу через гнів або збентеження.) Цей інший конектом
називається мережею пасивного режиму (МПР), і на нього наш мозок
налаштований за замовчуванням. Саме МПР активує уяву й творче
мислення. Задня частина МПР охоплює задню поясну звивину, яка
відповідає за автобіографічні спогади — тобто за історію вашого
життя. Завдяки їй ви можете порпатися в спогадах, згадувати
й аналізувати минуле. Передня частина, що охоплює медіальну
префронтальну кору, є повною протилежністю задній, оскільки дає
вам змогу уявляти майбутнє й будувати плани.
Саме в режимі МПР ви мрієте (й пропускаєте свою зупинку) та
знаходите цікаві зв’язки між поняттями (наприклад, коли вирішуєте
загадки, намагаєтеся зрозуміти суть жарту, розгадуєте кросворди чи
щось винаходите). Той, хто винайшов колесо, напевне, не одну годину
провів у МПР!
МПР і МЦР — це інь і ян вашого мозку. Кожна з мереж по-своєму
допомагає нам і стримує нас, і жодна з них не ліпша за іншу. Та хоч
якою корисною була б МПР (справжнє янголятко!), часом вона стає
Демоном для людей із РДУГ або НУЗЧ через нашу схильність
обдумувати знову й знову те, що захопило.

Поламаний перемикач

Нейротиповим людям періодичний перехід у МПР дає змогу

відпочити думками й розслабитися — наприклад, трохи помріяти.
Однак для креативних людей із бурхливою фантазією — тобто тих, хто
має РДУГ або НУЗЧ, — МПР часто перетворюється на пастку, в якій
нас бомбардують украй негативні або похмурі думки й потік
самокритики, що й відбувалося з Генком у наведеному вище прикладі.
Усі ми справді запрограмовані відчувати страх і наближення
катастрофи, й ці програми в нас значно потужніші за режими
комфорту й безпеки (уява — це один із шести найважливіших
детекторів небезпеки, які подарувала нам еволюція; інші п’ять — це
органи чуття). Утім, люди з РДУГ або НУЗЧ особливо схильні до
похмурих роздумів і відчуття приреченості, оскільки у своїх банках
пам’яті вони все життя накопичували спогади про невдачі,
розчарування, сором і поразки. Отримуючи можливість
порозмірковувати про майбутнє, люди з РДУГ, навчені гірким
життєвим досвідом, починають уявляти найгірше. Життя — біль, і весь
їхній досвід тому підтвердження.
Нещодавно невролог і професор Массачусетського технологічного
інституту Джон Ґабріелі провів захопливе дослідження, результати
якого відкрили нам іще одну причину схильності людей із РДУГ або
НУЗЧ до негативного мислення.
«Мережа пасивного режиму — це ніби наш внутрішній голос, —
пояснює Ґабріелі. — І цей голос дуже любить побазікати». Але ж
базікає він далеко не завжди про хороше.
Перефразовуючи Ґабріелі, можна сказати, що при РДУГ проблема
негативного мислення має дві сторони. Перша — це так звана
антикореляційна властивість двох мереж. Уявіть дитячу дошку--­
гойдалку: коли під час виконання певного завдання в мозку
нейротипової людини МЦР активується, МПР при цьому вимикається.
Але виявилося, що в мозку людини з РДУГ разом із МЦР активується
й МПР, намагаючись втрутитися, перехопити увагу й відволікти
(це видно на знімках фМРТ). Отже, в людини, яка має розлад з
дефіцитом уваги та гіперактивністю, МПР вступає в суперечку
з МЦР, чого в інших не відбувається.
Ґабріелі також зазначає, що протистояння відбувається не лише між
мережами, а й усередині самої МПР — тобто між її передньою
й задньою ділянками: «У більшості людей за замовчуванням всередині
мережі процеси проходять синхронно. А в мозку людини з РДУГ
передня й задня ділянки не синхронізуються й починають
конфліктувати». Це і є антикореляцією: замість того щоб працювати
злагоджено, в унісон, ділянки вступають у протистояння.
На завершення Ґабріелі дає пояснення ще одному надважливому
аспекту функціонування мозку людини з РДУГ — взаємодії цих мереж
як усередині, так і між собою.
Поправляючи окуляри, вчений озвучує свій найпотужніший
висновок:
«Якщо залишити за дужками всю складність МЦР і МПР, то
в сухому залишку матимемо висновок: у людей із РДУГ поламався
перемикач між ними».
Інакше кажучи, в більшості людей МЦР не зісковзує в МПР легко,
шестерні мають добре зчеплення. А от у людей із РДУГ коліщатка
часом заклинюють, і ми маємо справу зі справжньою дисфункцією
уяви. Перемикання між МЦР і МПР не відбувається, вони працюють
разом, і людина відчуває то творче піднесення, то глибокий відчай —
часом по кілька разів на годину.
Коли проявляється творча сторона, відбувається щось дивовижне.
Та раптом у процес втручається відчай: «Це провал. У тебе знову
нічого не вийшло». Творча сторона прогинається під тоннами
розчарування доти, доки завдяки своїй природній стійкості
й динамічності — тобто завдяки тому «поламаному перемикачу» — не
постає з попелу з новими силами.
Переможець у цих змаганнях отримує найбажанішу винагороду —
вашу увагу, за яку й борються ці дві сили. МПР генерує в нашій уяві
дивовижні образи, перетворюючись на невичерпне джерело ідей. Та
коли на арену виходить МЦР, беручи нашу свідомість у заручники,
МПР стає Демоном, осередком страждань, хворобою уяви.
Перебуваючи в цьому режимі, ви застрягаєте в минулому чи
майбутньому, через що найімовірніше кинете проєкти, які починали
з ентузіазмом, припускатиметеся безглуздих помилок або, що ще
гірше, почуватиметеся нещасним і впадете у відчай, хоча насправді
нічого поганого не сталося.
Усім творчим людям знайоме відчуття, коли в миті найбільшого
натхнення в процес раптом втручається негативний внутрішній голос,
намагаючись спустити їх із небес на землю. Причиною, через яку МПР
отримує можливість втручатися в МЦР, є несправний «перемикач».
Пам’ятаєте поширений стереотип про те, що справжні митці не
можуть бути щасливими? Так от саме в такий стан глибоких
страждань і переходить людина, опинившись у пастці цього режиму.
Видатні вчені, винахідники, актори й письменники дуже часто стають
жертвами цієї неврологічної «несправності», балансуючи на тонкому
дроті між геніальними творіннями й глибоким відчаєм, що часто
супроводжується вживанням наркотиків, алкоголю, компульсивною
саморуйнівною поведінкою.

РДУГ і залежності

Отримавши кермо влади, МПР постійно вимагає більшого.

Допомогти втамувати цей голод може творчість, підприємницька
діяльність або кохання (що є найліпшим сценарієм розвитку подій).
Проте якщо цього виявляється недостатньо — наприклад, якщо роман
не сподобався читачам, власна справа прогоріла, а стосунки
припинилися, — людині знову доводиться шукати засоби, здатні
вдихнути нове життя в її сірі будні.
Результатом цього невситимого голоду можуть стати досягнення
й інновації, але можливий і інший, протилежний сценарій, у якому цей
самий голод призводить до розвитку різних видів залежності. Ось
чому в людей із РДУГ залежності виникають у 5–10 разів частіше
порівняно з іншими. Це щось схоже на сильний внутрішній свербіж,
«почухати» який ми можемо лише кількома конкретними способами.
Найнадійнішим, що дозволяє нам найліпше адаптуватися, є творчість,
а найбільш руйнівними й дезадаптивними — різноманітні залежності.
Усе це яскраво пояснює, чому талант так часто йде пліч-о-пліч із
залежністю, депресією, біполярним розладом, РДУГ і низкою інших
психічних розладів. Річ у тім, що у творчих особистостей — як,
безперечно, і в людей із діагнозом РДУГ — Янгол і Демон через збій
у системі безперервно конфліктують. І хоча наукових досліджень цього
взаємозв’язку ще нема, на нашій практиці ми дедалі частіше бачимо
пацієнтів із нестабільною увагою внаслідок зовнішніх чинників
(НУЗЧ), які також страждають від різних залежностей.

Як працює поламаний перемикач

Тепер, коли ви дізналися про збої в системі й несправні перемикачі

в мозку людей із РДУГ, спробуємо навчитися розпізнавати ці
несправності в себе або в близької людини й зрозуміти, в якій частині
мозку відбувся «глюк». Ці знання становлять не лише науковий
інтерес, а й, як ви побачите трохи згодом, величезну практичну
цінність.
Для початку розглянемо приклад із життя. У дядька співавтора цієї
книжки Джона Рейті був РДУГ. Хоча дядька Рона, на жаль, уже давно
нема серед нас, історії про його розлад стали справжніми родинними
легендами, без яких не обходяться ні свята, ні сімейні посиденьки. Рон
працював учителем початкових класів і зі своєю коханою дружиною
Гретхен виховував чотирьох дітей.
 Одного разу навесні Рон із Гретхен вирішили відсвяткувати
закінчення зими й посадити біля будинку декоративні рослини, тож
вирушили до садового центру, де планували купити саджанці
й необхідний садовий інвентар. Припаркувавшись, вони вирішили
розділитися — Рон піде по рослини, а Гретхен підбере інструменти.
З дитячим захватом дядько Рон помчав до потрібної йому секції
магазину, а його мозок умить перемкнувся в МПР, почавши уявляти,
яким чудовим стане їхнє подвір’я з усіма цими рослинами, й водночас
згадуючи, де в гаражі стоїть лопата й лежать садові шланги. У його
голові був чіткий образ того, який вигляд матиме подвір’я після всіх
маніпуляцій.
Повернувшись додому, Рон без зволікань активував свою мережу
цільового режиму — виміряв потрібну відстань між рослинами, дістав
лопату, викопав ями й почав захоплено викладати в них придбані
саджанці.
Тривало це доти, доки на подвір’ї не з’явилася Рене, донька-
підлітка Рона.
«Тату, а де мама?» — спитала вона.
Рон не одразу збагнув, у чому суть питання. А потім раптом
усвідомив, що залишив Гретхен у садовому центрі. Сідаючи в машину,
він так зосередився на своєму майбутньому зеленому подвір’ї, що
в його мозку активувалася лише передня частина МПР, а задня, де
зберігалися спогади про кохану дружину, з якою вони разом поїхали до
магазину, відключилася.
Якщо ви подумали, що Рон запанікував, одразу ж стрибнув
у машину й увесь вечір просив у покинутої в магазині дружини
пробачення, то ви глибоко помиляєтеся. Дядько Рон так глибоко
занурився у свою МЦР, що однією рукою продовжив обережно
підгортати землю навколо півоній, а другою жбурнув Рене ключі від
машини, попросивши доньку поїхати забрати матір.
«Але ж, тату, — сказала Рене, — в мене ще нема водійського
посвідчення! Я можу бути за кермом лише в присутності інструктора».
Слід зауважити, що дядько Рон обожнював своїх дітей і проводив із
ними багато часу. Він уже давно вчив Рене керувати автомобілем за
містом і на парковках. На той час Рене через тиждень мала складати
іспит із водіння, тому Рон пам’ятав, що в доньки є лише учнівське
посвідчення. Але його мозок так сильно зациклився на завданні
висадити квіти, що автобіографічні спогади про дружину і їхню
спільну поїздку, збережені в МПР, деактивувалися.
Насправді то був лише один із багатьох подібних випадків.
Гретхен, як і Рон, теж працювала вчителькою, але в іншій школі,
й уранці Рон частенько завозив її на роботу. Не варто навіть намагатися
порахувати, скільки разів він увечері заходив до порожнього будинку
й раптом усвідомлював, що знову забув забрати дружину після роботи.
Лише через багато років, коли РДУГ діагностували їхньому сину,
Рон дізнався й про свій розлад. Лікар пояснив батькам хлопця, що
РДУГ — це спадковий стан, і поцікавився, чи не хоче Рон також
пройти діагностику. Як і слід було очікувати, результати тесту
показали РДУГ.
На щастя, історії дядька Рона завжди закінчувалися добре
й сьогодні викликають лише зворушену посмішку, однак наслідки
несправного перемикача в мозку людини з РДУГ можуть бути й значно
неприємнішими, спричинюючи серйозні проблеми в навчанні, роботі
та стосунках і впливаючи на загальне благополуччя. Ми, люди з РДУГ
або НУЗЧ, ледь не постійно перебуваємо в стані розпачу, бо,
потрапивши в полон тієї чи тієї ділянки мозку, завжди йдемо на два
кроки позаду (а люди, від яких ми відстаємо, постійно через це
дратуються).
Іншою надзвичайно поширеною проблемою, пов’язаною із
перебуванням в МПР, є так званий «розлад піруета», за якого людина
постійно обертається на зроблене, аби точно переконатися, що
зробила це. Дехто «піруетить», по кілька разів перевіряючи, чи
замкнув вхідні двері й чи не залишив на ввімкненій плиті чайника;
інші роблять такі «піруети» всередині своєї сумки, бо переконані, що
щось забули — наприклад, гаманець чи окуляри. Якщо ви,
перебуваючи в МЦР, були недостатньо уважними, приготуйтеся
робити виснажливі ментальні піруети у спробах відтворити в пам’яті
послідовність своїх дій і переконатися, що ніде не накосячили. Із
ймовірністю 99,9 % ви замкнули двері, вимкнули плиту й поклали
в сумку окуляри, та оскільки в ту мить думками були деінде, вас
гризтимуть сумніви доти, доки ви не зробите «пірует» і не перевірите.
Наступним прокляттям Демона є так зване катастрофічне
мислення, за якого людині постійно здається, що ось-ось настане
кінець світу. Одна молода адвокатка, наприклад, зізналася, що кожна
чергова справа викликає в неї сильну паніку, оскільки її відразу ж бере
в заручники МПР, змушуючи уявляти майбутнє, робити нескінченні
прогнози й зациклюватися на тому, що в суді може піти не так. Її мозок
вигадує п’ять тисяч найгірших сценаріїв, у яких її клієнт дає
неправильні свідчення, а потім ще 10 тисяч таких самих, але стосовно
її власної поведінки в залі засідань. При цьому вона чудово
усвідомлює: продумувати запасні варіанти, звісно, корисно, але якщо
в цьому стані затримуватися надто довго, зосередитися на завданні їй
не вдасться, а отже, є великий ризик припуститися саме тих помилок,
яких вона так боїться.
Катастрофічне мислення — це один із проявів румінацій
(повторюваних похмурих думок). Ваша керівниця мимохідь кинула
вам неприємний коментар. Задня частина МПР вмикає найвищу
передачу, змушуючи вас постійно «пережовувати» в голові її слова
й намагатися зрозуміти, чим ви заслужили таке зневажливе ставлення.
Вона ж це сказала навмисно, чи не так? Потім починається
відчайдушний самоаналіз: ви безперервно риєтеся у своїх спогадах,
намагаючись згадати, які ваші слова чи вчинки могли спричинити той
коментар. Ви розбираєте на запчастини кожне своє «криве» слово чи
дію, відчуваючи при цьому глибокий сором. Тривожність зашкалює.
Тут підключається й передня частина МПР, у якій ви складаєте
плани й розмірковуєте про майбутнє. Й от ви знову й знову
прокручуєте в голові, що скажете керівниці, аби залагодити свою
провину, або як накричите на неї й звільнитеся, приділяючи при цьому
особливу увагу думкам про її реакцію, про власне боягузтво й про
ймовірні наслідки. Ви переконані, що все закінчиться катастрофою,
оскільки ця частина мозку нагадує вам про ті життєві ситуації, в яких
вас принижували.

Перехитрити Демона

Нейробіологи стверджують — нейрони, які часто працюють разом,

створюють міцні зв’язки. Це означає, що, постійно прокручуючи
в голові негативні сценарії, з часом ви закріплюєте ці негативні
мережі. Але, на щастя, вчені мають для цієї проблеми рішення: якщо
нейрони, які працюють разом, з’єднуються (тобто дедалі сильніше
зміцнюють зв’язки між собою), все, що вам потрібно зробити, — це
змусити їх запрацювати з іншими нейронами. Суть у тому, щоб
скористатися природним динамізмом МПР і спрямувати її туди, де
вона нам потрібна. Якщо ця мережа здатна перестрибнути на бік
темряви, виходить, ми можемо змусити її стрибнути й на бік світла.
Побачимо, чия візьме!
Простими словами це означає: проводьте більше часу в МЦР,
зосереджуючись на одному завданні. Найімовірніше, зараз ви
подумаєте: «Але ж у тому й проблема, що я не можу зосередитися на
чомусь одному!». Насправді ви можете. У вас чорний пояс із
відволікання, а зараз ви отримуєте дозвіл відволікати самого себе. Суть
тут не в продуктивності, а в тому, щоб навчитися перемикати тумблер.
Як це зробити? Щоразу, коли ваш мозок починає блукати
й занурюватися в похмурі думки, відволікайтеся. Зробіть що завгодно.
Походіть колами по кімнаті. Покричіть. Станцюйте джиґу-­джиґу.
Наріжте кубиками селеру. Пограйте на піаніно. Погодуйте собаку.
Заспівайте пісню «Ой летіли дикі гуси», стоячи на одній нозі.
Перев’яжіть шнурки. Посвистіть. Висякайтеся. Пострибайте через
скакалку. Погавкайте, повийте, зателефонуйте на якусь радіостанцію
й голосно подихайте в слухавку, мов маніяк. Розгадайте кросворд.
Активуйте мозок. Почитайте книжку. А можливо, напишіть власну —
чом би й ні? Викопайте на подвір’ї яму чи приготуйте яєшню.
Виконайте дихальну вправу — наприклад, за принципом 6–3–8–3: на
шість рахунків вдих, на три — затримка, на вісім — видих і на три —
ще одна затримка. Кілька таких циклів — і ви вийдете з МПР.
Найголовніше — зосередитися на чомусь за межами свого розуму.
Активувавши МЦР, ви вимкнете МПР. Це складно, бо МПР —
виняткова спокусниця: негативні повідомлення, якими вона вас годує,
захопливі й переконливі, позаяк засновані на вашому минулому
досвіді. Та якщо ви швидко почнете діяти, якщо відразу ж увімкнете
МЦР, цієї спокуси вдасться уникнути.
Активувавши МЦР, ви отримуєте можливість вимкнути Демона
й повернути Янгола. Перенаправляючи уяву, ви надсилаєте МЦР
конструктивний матеріал, завдяки якому МПР скеровує її
в позитивному напрямку й знову стає Янголом, яким і має бути.
Бризкатися демонічною жовчю вона може лише в стані спокою,
бездіяльності, відсутності творчої активності. У таких випадках вона
починає сама себе підживлювати, перетворюючи Янгола на Демона.
«Неробство — мати всіх вад», — каже старе прислів’я, а Демон цього
від нас тільки й чекає.
Важливе застереження: досі ми переконували вас, що МЦР — ваш
союзник і друг, однак слід зауважити, що й ця мережа не без вад, вона
теж може впадати в крайнощі. Найяскравіше це проявляється в людей
із розладом уваги, що є повною протилежністю РДУГ, — так званим
«розладом з надлишком уваги». До таких людей належать беземоційні
бюрократи, педанти й формалісти, люди, які ніколи не спізнюються
й завжди дотримуються правил, але при цьому не мають почуття
гумору й ніколи не висувають нових ідей. Це люди, які звикли жити
в МЦР. Згадайте дядька Рона і його зацикленість на саджанцях, через
яку він забув дружину в магазині. Стаючи заручником МЦР, людина
починає мислити механічно й втрачає зв’язок із соціумом. Можна
сказати, що розум у такому стані стає однозадачним.
Результати одного дослідження продемонстрували, що керівники,
зосереджені лише на виконанні своїх завдань, значно менше,
порівнюючи з іншими, підтримують своїх підлеглих, часом бувають
жорсткими та обмеженими й не сприймають чужих ідей. Наука
стверджує, що вирішити цю проблему допомагає окситоцин, відомий
також як гормон любові й обіймів, оскільки виділяється в організмі
людини під час обіймів та іншої приємної соціальної взаємодії. Радити
більше обійматися на роботі ми вам не будемо, а от удома сміливо це
практикуйте. А домашні улюбленці — це взагалі машини
з виробництва окситоцину. Може, настав час брати із собою на роботу
домашніх пухнастиків?

Рішення для Генка

Якщо Генк збагне, що його похмурі думки й почуття насправді не

відображають реальності, а є лише плодом його бурхливої уяви, йому
вдасться навчитися відволікатися від страхів і відчуття приреченості,
які переслідують його й не дають змоги йти далі.
Можливо, Генку також потрібно буде поприймати якісь препарати,
але коли людина доходить до відчаю такого ступеня, рекомендації
щодо дезактивації МПР і відключення Демона вона сприйматиме
з відкритою душею й абсолютною готовністю. Знайшовши для своєї
фантазії доречніший вихід, вона зможе перетворити МПР на Янгола —
тобто перемкне свою уяву на щось корисне і таким чином активує
МЦР. Зменшити потужність перемикача також можуть медитація,
фізичні вправи й спілкування.
Дізнавшись про це, більшість наших пацієнтів переживає мить
прозріння. Ось вони, наукові досягнення, які допоможуть їм навчитися
контролювати МПР і назавжди позбавлять страждань!
Якщо пояснювати явище МПР мовою анатомії, фізіології, біохімії
й синаптичних зв’язків, нефахівцям зрозуміти його буде вкрай
складно. Саме тому ми й вирішили обійти складну наукову
термінологію та звести пояснення до кількох простих порад:

Не годуйте Демона.
Перекрийте йому кисень, припинивши спрямовувати на нього
увагу.
Зробіть щось, що перенаправить вашу свідомість.
Ніколи не припиняйте діяти!
 3. Зв’язок із мозочком

Враховуючи те, як глибоко нам вдалося зануритися в тему МЦР

і МПР у попередньому розділі, можна сміливо зробити висновок, що
нам пощастило жити в епоху, коли наука шаленими темпами розгадує
таємницю найскладнішого, наймогутнішого, найбільш
приголомшливого й загадкового явища з-поміж створених природою
— людського мозку. І подумайте лишень: це дивовижне творіння
є в голові абсолютно кожного з нас!
А тепер кілька цікавих фактів про мозок. Спочатку про
зовнішність: красенем його на назвеш. Маючи середню вагу близько
1300 грамів (утричі легший за мозок кашалота, але приблизно
в 15 тисяч разів важчий за мозок золотої рибки з вашого акваріума),
мозок дорослої людини містить близько 100 мільярдів клітин. (Цікавий
збіг: у галактиці Чумацький Шлях налічується теж близько 100
мільярдів зірок.) Ділянки з’єднання між сотнями тисяч нейронів
називаються синапсами, й у мозку пересічної людини таких синапсів
аж 150 трильйонів!
Але повернемося до нашої теми. Особливо важливою в плані
розуміння РДУГ або НУЗЧ є ділянка мозку під назвою мозочок.
Розташований позаду в основі мозку, він складається з двох частин
у формі кумквата. Мозочок маленький — становить лише 10 % об’єму
мозку, — але надзвичайно потужний, оскільки там містяться аж 75 %
загальної кількості наших нейронів.
Про існування мозочка людству відомо вже багато століть —
Леонардо да Вінчі зображав його у своїх анатомічних ескізах ще за
часів епохи Відродження. Знали ми й про те, що мозочок — це ніби
маленький гіроскоп, що разом із вестибулярним апаратом
у внутрішньому вусі координує наші рухи й відповідає за рівновагу.
Цей складний механізм зазвичай називають вестибуло-­мозочковою
системою, або ВМС, що вимовити значно простіше. ВМС також
відповідає за засвоєння деяких фізичних навичок.

Вид зсередини: як працює ВМС

 Риба тримається у воді й змінює положення саме завдяки своїй
ВМС — цей процес відбувається в неї несвідомо, автоматично,
оскільки ця її система безперервно й наполегливо працює над тим,
щоб підтримувати рівновагу риби й надсилати сигнали про її
положення у воді (вертикальне, горизонтальне чи щось середнє).
У людини система орієнтації за багато мільйонів років
еволюціонувала й перетворилася на дещо значно складніше
й досконаліше. Насправді цей механізм ускладнився настільки, що
мозочку й вестибулярній системі після народження людини потрібні
роки для досягнення зрілості.
Щоб переконатися в тому, яким незрілим і недорозвинутим
народжується наш мозочок, погляньте на малюка, який вчиться ходити.
Роблячи свої перші невпевнені кроки, діти хитаються так, мов замість
пляшечки молока випили чогось міцнішого. Саме в цей період ВМС
розвивається найактивніше, зростаючи й допомагаючи нам опанувати
базові фізичні навички.
Інший приклад — коли ми вчимося їздити на велосипеді. Спочатку
вам неймовірно складно тримати рівновагу, водночас виконуючи низку
інших дій, і при цьому не хитатися й не впасти. Але поступово
велосипед стає немов вашим продовженням: ВМС підключається до
рухових нейронів, і — вуаля! — ви їдете впевнено й рівно. (Якби
опанувати ці навички нам допомагав не мозочок, а лобова кора —
тобто передня частина кори головного мозку, де відбувається критичне
мислення, — ми щосекунди падали б, оскільки мислення в цій частині
мозку приблизно в 100 тисяч разів повільніше за роботу мозочка.)
Комусь потрібно повчитися довше, а хтось сідає на велосипед
і одразу їде, але з практикою навичка стає автоматичною, і цей процес
закріплюється на неврологічному рівні. Якщо ви деякий час не
каталися й тепер вас трохи розхитує, ВМС допоможе вам втриматися
й не впасти зі свого «металевого коня». Але мережі, створені
мозочком, формуються на все життя: ви можете десятиліттями не
сідати на велосипед, а потім сісти й поїхати так, ніби робили це щодня.
Вестибуло-­мозочкова система активується в будь-яких ситуаціях,
які потребують від людини ухвалення складних рішень за частки
секунди, наприклад, у піаніста, який виконує складну композицію,
хірурга, який робить операцію на мозку, пілота, змушеного здійснити
аварійну посадку. Розглянемо ще один приклад, яскравіший
і очевидніший (принаймні для любителів футболу), — рухи квотербека
в американському футболі. Вочевидь, питання фізичної рівноваги має
для цього гравця неабияке значення, оскільки йому доводиться
одночасно бігти, стежити за ситуацією на полі й пильнувати всіх
охочих повалити його на землю з м’ячем у руках. Але втримувати
рівновагу — це лише одна з багатьох його завдань. Якби ми
перелічили всі розрахунки й рішення, які має приймати квотербек, цей
список містив би близько сотні пунктів. І скільки ж часу дається
гравцю на всі ці роздуми? Ситуація така: отримавши м’яч, квотербек
має 2,8 секунди, для того щоб прийняти рішення щодо своїх
подальших дій — виконати кидок, передати м’яч чи побігти з ним
самому. Через 2,8 секунди на полі починається суцільне місиво й хаос:
повалення, перехоплення, втрата м’яча, несправджені очікування
й зіпсований настрій уболівальників.
Очевидно, у квотербека нема часу, щоб узяти транспортир,
калькулятор і прорахувати свої подальші дії. За ці 2,8 секунди він
навіть не встигає поритися у своїх спогадах, згадати подібні ситуації
й на їх основі прийняти рішення. Його дії слід вважати більше
умовним рефлексом, ніж осмисленим рішенням, прийнятим завдяки
рокам тренувань, перегляду тисяч відеозаписів ігор, багатогодинній
практиці й відпрацюванню рухів, доки дії не стають автоматичними.
Саме в нашому дивовижному мозочку й відбувається весь цей
складний синаптичний процес, у якому на шляху до прийняття
рішення ми впродовж кількох секунд можемо опинитися перед
сотнями роздоріж.
Проте інколи все може піти не так.
Проведемо експеримент. Торкніться вказівним пальцем кінчика
носа, потім цим самим пальцем торкніться якоїсь точки перед собою
— наприклад, стіни, книжки чи столу, — а після цього знову
торкніться носа. Якщо вам усе вдалося, подякуйте за це своєму
мозочку: він абсолютно справний, чудово розраховує відстані
й орієнтує вас у просторі, дозволяючи торкатися предметів саме в тих
точках, де ви це плануєте. Якщо ж відстань від носа до стіни й назад
ви розрахували неправильно або замість носа тицьнули пальцем
у повітря, у вас так звана дисметрія — порушення координації рухів
унаслідок втрати відчуття відстані, що свідчить про неправильну
роботу мозочка. (У дослівному перекладі термін «дисметрія» означає
«неправильна відстань».) Зазвичай цей розлад є наслідком травми
(хірургічне втручання, інфекція, інсульт чи інше ураження мозку)
й характеризується такими симптомами, як утрата рівноваги,
похитування або порушення ходи.

Поліпшення функції мозочка = послаблення симптомів РДУГ

У 1998 році у сфері дослідження мозочка відбулася справжня

революція, що докорінно (і дуже несподівано) змінила наше розуміння
РДУГ. Джеремі Шмахманн, професор кафедри неврології
в Гарвардській медичній школі й лікар Массачусетської лікарні
загального профілю (а нині — директор лабораторії нейроанатомії
й мозочкової нейробіології імені Дж. Шмахманна при Массачусетській
лікарні), опублікував у журналі Trends in Cognitive Sciences статтю,
в якій поділився результатами свого дослідження людей із травмами
мозочка. У статті під назвою «Дисметрія думки» («Dysmetria of
Thought») учений висловив припущення, що дисфункція мозочка може
призводити до втрати не лише фізичної, а й емоційної рівноваги.
Інакше кажучи, мозочок, крім функцій гіроскопа, що контролює наші
ходу й рухи, також «регулює швидкість, зміст, послідовність
і доречність когнітивних та емоційних процесів».
Довівши, що мозочок відіграє центральну й вирішальну роль
у здатності людини засвоювати нові навички, керувати емоціями
й зосереджуватися, Шмахманн спростував модель роботи мозку,
створену своїми поперед­никами. Він змусив науковців із абсолютно
нового боку поглянути на функції мозочка, про які їм уже давно було
відомо, а його дослідження здійснило справжній переворот у всьому,
що ми знали про мозок і, зокрема, про два кумквати в задній його
частині.
Завдяки роботам ученого сьогодні ми маємо можливість
діагностувати пацієнтам так званий когнітивно-­афективний розлад
мозочка (КАРМ) — або просто розлад Шмахманна. Виникає він
переважно внаслідок інсульту, травми голови, хірургічної резекції
пухлини, генетичних аномалій чи інших подібних уражень мозку. До
симптомів КАРМ належать порушення виконавчої функції, мовлення,
сприйняття простору (що зазвичай визначають за допомогою тесту, під
час якого пацієнт має намалювати годинник або куб) та афективної
(емоційної) регуляції. Чи не здається вам цей список когнітивних
порушень знайомим? Якщо так, ви не помилилися: він дійсно дуже
нагадує симптоми РДУГ.
В іншій своїй статті, опублікованій Journal of Neuro­psychiatry and
Clinical Neurosciences у 2004 році, Шмахманн представив ідею про
універсальне мозочкове транс­формування (УМТ), що виконує функції
стабілізатора мислення, емоцій і поведінки. Назвавши УМТ
«амортизатором коливань», учений зазначив, що цей механізм
послаблює коливання в наших думках, почуттях і вчинках,
зменшуючи, таким чином, їхню нестабільність. Шмахманн дослідив
мозок пацієнтів із пошкодженою функ­цією УМТ і дійшов висновку, що
цей механізм автоматично «згладжує коливання в усіх можливих
розуміннях», не заважаючи при цьому свідомим думкам, — тобто
відбувається щось схоже на процес їзди на велосипеді. На думку
Шмахманна, ця функція допомагає нам підтримувати гомеостатичний
рівень, що забезпечує емоційну й когнітивну стабільність завдяки
невеликим сигналам, які не досягають рівня свідомості. Частково це
пояснює, як нам вдається не губити однієї конкретної думки у вихорі
інших переживань і емоцій, відчувати палке кохання, не впадаючи при
цьому в психоз, і переживати гнів, але не втрачати зв’язку
з реальністю. Деякі пацієнти, в яких цей механізм був порушений,
робити цього не могли.
Як ми вже говорили раніше, основне наше завдання в питанні
РДУГ — здобути контроль над своїм внутрішнім спорткаром, який
працює з шаленою швидкістю й може досягати високих рівнів
емоційного напруження. Якщо дослідження Шмахманна дійсно
доводять, що через травми мозочка наші внутрішні гальма
відмовляють, буде цілком логічно припустити, що, поліпшивши
функцію мозочка, ви зможете «відремонтувати» свою гальмівну
систему й повернути контроль над думками й емоціями, не втрачаючи
своїх талантів та здібностей.
Дослідження Шмахманна й численні знімки МРТ демонструють:
у людей із РДУГ смужка вздовж центральної лінії мозочка, яку в науці
називають черв’яком, дещо менша, ніж у інших [7], що наштовхує на
одну цікаву думку: якщо мозочок / ВМС тренувати так само, як ми
качаємо м’язи, піднімаючи гантелі, зрештою нам вдасться зменшити
негативні прояви РДУГ. Це припущення суттєво підкріплюється
концепцією нейропластичності, відповідно до якої наш мозок
упродовж життя здатний змінюватися (детальніше про це — в розділі
2). Серед усіх ділянок мозку саме мозочок є найбільш пластичним
і найбільш схильним до змін. Він має здатність до розростання
нейронів і робить їх схожими на пишні крони розлогих дерев, що
чудово видно на знімках мозку. Що це означає? Це означає, що ви
можете «прокачати» свій мозочок так само, як качаєте в спортзалі
біцепс.
І саме цього прагнуть у низці нових терапевтичних підходів.

Нові підходи до лікування РДУГ

Найбільш дієвим способом поліпшити стан вестибулярного апарату

й «прокачати» мозочок є вправи на рівновагу. Насправді науковці вже
багато десятиліть кружляють навколо ідеї про те, що такі вправи здатні
допомогти в лікуванні РДУГ і дислексії. У 1960-х роках учений Френк
Белґау винайшов пристрій, що отримав назву «балансувальна дошка
Белґау». Завдяки рокам спостережень Белґау (який сьогодні працює
викладачем-­дефектологом у Г’юстоні, а в дитинстві та юності сам мав
проблеми з навчанням [8]), дійшов висновку, що рівновага й навчання
йдуть пліч-о-пліч. Щоб допомогти своїм учням, Белґау створив
спеціальну балансувальну дошку з напівкруглим нижнім зрізом.
Наукових досліджень, які підтвердили б ефективність його методу
й сприяли популяризації, Белґау не проводив, проте в нього й без того
багато прихильників: його дошка та програма «Прорив у навчанні»
(«Learning Breakthrough»), в межах якої й передбачається застосування
пристрою, мають неабияку популярність.
Скориставшись доробками пана Белґау, хіропрактик Роберт
Мелілло пішов іще далі й написав на цю тему цілу книжку під назвою
«Роз’єднані діти» («Disconnected Kids»). Ця робота дала йому змогу
заснувати корпорацію й створити понад 100 центрів «балансування»
мозку. В основі протоколів балансувальних вправ, які застосовуються
в цих центрах, лежить ідея Мелілло про необхідність відновлення
зв’язку між роз’єднаними півкулями мозку. Програма Мелілло
розроблена не тільки для лікування РДУГ, а й для дітей зі складнішими
станами. До центру вам доведеться їздити тричі на тиждень
і проводити там по одній годині, а якщо врахувати ще й час на дорогу,
стане очевидно, що дозволити це собі зможе далеко не кожний. До
того ж це задоволення не з недешевих. Утім, на наш погляд, фахівці
центру забезпечують цінне й переважно успішне лікування для
окремих дітей із тяжкою формою РДУГ і аутизмом.
Ще один проєкт, про який варто згадати на сторінках цієї книжки,
— програма Zing Performance, розроблена для лікування цілої низки
проблем — від порушення орієнтації в просторі до низької успішності
в навчанні. Син доктора Гелловелла завдяки цій програмі позбувся
проблем із читанням, а його дружині вона допомогла навчитися ліпше
розраховувати відстань і більше не наїжджати на бордюри — тож
діапазон програми, як бачите, дуже широкий.
У межах програми Zing у пацієнта спочатку оцінюють швидкість
і точність відстежування предметів поглядом, а потім вимірюють обсяг
його уваги. Тести можна пройти як безпосередньо в лікувальному
центрі, так і онлайн. Після цього пацієнту дають набір вправ, які він
має виконувати двічі на день по 10 хвилин. Вправи на рівновагу
й координацію для кожного пацієнта можуть бути різними, але всі
вони спрямовані на стимулювання мозочка й вестибулярного апарату.
Серед вправ на рівновагу є такі, в яких ви мусите багато разів
обертатися навколо своєї осі аж до запаморочення, як робили колись
у дитинстві. У такий спосіб ви тренуватимете вестибулярний апарат.
Також є вправи на бічну стимуляцію, що передбачає нахили в різні
боки й різноманітні варіації на цю тему, і на вертикальну стимуляцію,
де ви маєте здійснювати стрибки на місці або вперед.
Вас також можуть попросити стати на балансувальну дошку, схожу
на дошку Белґау. Коли ви навчитеся тримати на ній рівновагу, вас
попросять зробити те саме, але із заплющеними очима. А потім
у цьому стані виконати кілька простих арифметичних вправ або
повторити певний ряд чисел у зворотному напрямку. Розплющивши
очі, ви отримаєте м’ячик, який повинні будете підкинути й спіймати,
стоячи на дошці, а потім те саме повторити з двома м’ячиками.
Залежно від специфіки вашого стану вправи ставатимуть дедалі
складнішими, а курс лікування може тривати 3–6 місяців. Та, як
відомо, щоб рибу їсти, треба у воду лізти! Без зусиль тут не обійтися.
Люди, які сумлінно виконували вправи, докладали зусиль і тренували
свою вестибулярну систему, заявляють, що їхні симптоми РДУГ
суттєво послабилися.
Наразі автори програми Zing шукають спонсорів для проведення
рандомізованого контрольованого дослідження, яке довело б її
безперечну ефективність. Утім, її результати говорять самі за себе:
програму Zing для лікування РДУГ і / або дислексії пройшли вже
понад 50 тисяч людей різного віку. За словами засновника Zing
Вінфорда Дора, успішним лікування виявляється у 80 % пацієнтів. Дор
настільки впевнений у ефективності своєї методики, що гарантує
повернення грошей усім незадоволеним, і, за його словами, просять
його про таке вкрай рідко. (Щоб дізнатися більше про програму
й переглянути інтерв’ю доктора Гелловелла з Вінфордом Дором,
завітайте на сайт: distraction.zingperformance.com.)
Невеличка примітка: протягом останніх кількох років у сфері
лікування РДУГ з’явилося стільки нових підходів, що ми, відверто
кажучи, трохи спантеличені. Сотні препаратів, десятки нових
пристроїв і вправ, які позиціонуються як геніальні й революційні,
ростуть наче гриби після дощу, але, на жаль, так само швидко
й зникають. Тому за ці роки ми засвоїли одну просту істину: не варто
довго чекати, щоб випробувати на собі нову «революційну» методику,
бо дуже скоро вона може відійти в історію. Утім, програму Zing доктор
Гелловелл радить своїм пацієнтам уже досить давно, і її результати
дуже непогані. Вона може, зокрема, стати ще одним корисним
інструментом у вашому арсеналі, що в комбінації з іншими
методиками призведе до відчутних змін.

Внутрішнє вухо й нетрадиційна терапія

Років за двадцять до того, як доктор Шмахманн опублікував свою

першу роботу про зв’язок між РДУГ і функцією мозочка та
внутрішнього вуха, один лікар-­новатор — або лікар-­відчайдух,
залежно від вашого ставлення до його підходу, — почав лікувати РДУГ
і дислексію методом, пояснення успішності якого ми пізніше отримали
завдяки дослідженням доктора Шмахманна. Лікар-оригінал, про якого
йдеться, — це доктор медицини Гарольд Левінсон. Він і досі
(принаймні на час написання цієї книжки) успішно практикує, хоча
більшість фахівців усе ще вважає його методики щонайменше
ексцентричними. В основі його протоколу лікування — вживання
людьми з РДУГ і дислексією таких препаратів від захитування та
нудоти, як меклозин, дименгідринат і дифенгідрамін — вони, як
виявилося, мають дуже широкий спектр дії. Аплодуємо доктору
Левінсону навстоячки за його мужність і вірність своїм переконанням
упродовж стількох років і, зокрема, за чудові результати, які, за його
словами, демонструють пацієнти. Навряд чи вони всі ці десятиліття
ходили б до нього, якби його незвичний (хоча нині не такий уже
й дивний) підхід не давав принаймні якихось позитивних результатів.
Сьогодні, коли наука справді підтвердила взаємозв’язок між РДУГ
(а також дислексією й низкою інших порушень) і внутрішнім вухом та
вестибулярним апаратом, методика доктора Левінсона не видається
ексцентричною. З іншого боку, жоден із нас, авторів цієї книжки, не
призначає антигістамінних препаратів та ліків від морської хвороби
для лікування РДУГ, дислексії або НУЗЧ, оскільки ми особисто не
досліджували їхньої ефективності в цьому сенсі. Утім, при цьому ми
обоє погоджуємося з тим, що вестибуло-­мозочкова система відіграє
у формуванні РДУГ значно важливішу роль, ніж ми думали раніше.

Історія з життя

Нещодавно доктор Гелловелл провів одну досить незвичну

консультацію, на якій застосував метод стимуляції ВМС. Незвичною
вона була тому, що проводив він її посередництвом електронної пошти
для маленького хлопчика з Шанхая. Ця історія не лише підтверджує
величезну роль роботи над рівновагою, а й доводить, що встановлення
емоційного зв’язку й пошук плюсів замість зациклення на мінусах —
дуже важливі елементи терапії.
Одного осіннього сонячного ранку в жовтні 2018 року я стояв на
сцені перед двома з половиною сотнями шанхайців, більшість із яких
була жінками — матерями, вчительками і (як я дізнався пізніше)
бабусями.
До того я тисячі разів виступав зі своїми презентаціями, але
жодного разу не нервувався так, як того понеділкового ранку. Сьогодні
я мав нарешті з’ясувати, як на мої ідеї відреагують люди, в яких
абсолютно не схожа на мою мова, культура яких дуже відрізняється від
моєї й чия країна береже понад тритисячолітню історію, як порівняти
з лише чотирма сотнями моєї (якщо вести відлік від заснування
першого поселення Джеймстаун у 1607 році), налічує в чотири рази
більше населення й має державний устрій, про який я так багато читав,
але якого й досі до пуття не зрозумів.
Розумів я того ранку лише те, що зараз маю виступити перед
китайцями. Я вже багато років мріяв про те, щоб полетіти зі своїми
методиками через океан і спробувати допомогти китайським дітлахам,
але тоді, стоячи на сцені, я навіть не уявляв, якою буде реакція. Чи
спрацює наголошення на загальнолюдському зв’язку? Чи в країні, де
досі вчителям дозволяється карати школярів, сприймуть американську
ідею про першочергову потребу створити дітям відчуття захищеності
й безпеки в класі? Як китайці поставляться до твердження, що,
оскільки комп’ютери запам’ятовують ліпше за людей, то вчителям
варто приділяти увагу розвитку в учнів уяви, а не зубрінню. Чи не
вважатимуть порушення уваги й управління емоціями прихованим
недоліком виховання?
Про все це я й мав дізнатися вже за лічені секунди. Я глибоко
вдихнув, кивнув перекладачеві, який стояв поруч, і почав говорити.
Усе це для мене було вперше — я ще ніколи не виступав перед
іншомовною аудиторією, тому мені доводилося щокілька речень
робити паузу й чекати, поки синхроніст перекладе мої слова глядачам.
У мене не було ні нотаток, ні слайдів, ні сценарію — більша частина
мого виступу була присвячена історії лікування одного хлопчика. Це
була, втім, не якась конкретна дитина з моєї практики, а збірний образ
багатьох моїх маленьких пацієнтів, яким я проводив діагностику
й лікування.
Спочатку я взагалі не розумів, як ставляться до мене слухачі. Поки
я говорив чужою їм мовою, жінки просто дивилися на мене без жодної
емоції на обличчях і чекали, поки перекладач пояснить їм, у чому річ.
Та невдовзі я почав помічати, що їхня міміка дещо змінюється. Це було
практично непомітно, але достатньо для того, щоб зрозуміти, що мої
слова нарешті знаходили відгук у їхніх серцях.
Ця енергія почала живити мене, і я дедалі більше розкривався.
Я бачив несміливі посмішки на обличчях, відчував, що жінки
намагаються осмислити все, що чують. Роблячи паузу для синхроніста,
я помічав, як в очах деяких слухачок починали бриніти сльози, а потім
рясно котилися по щоках.
Мій виступ підійшов до завершення, і я отримав неочікувано гучні
оплески. Чимало слухачок підійшли до сцени, щоб привітати мене або
придбати примірник книжки «Не відволікайте мене» («Driven to
Distraction»), перекладеної китайською.
У натовпі я помітив одну стривожену матусю, яка соромилася
підійти. Я підійшов до неї сам. Привітавшись, вона повідомила, що
той хлопчик, про якого я розповідав у лекції, дуже нагадує її
семирічного сина з проблемами уваги. Поки вона описувала мені його,
я ледь стримувався: ми мусили негайно допомогти йому. Але яким
чином? Ми живемо в Сполучених Штатах, а вони — в Шанхаї, на
іншому кінці планети. І тут у мене виникла ідея: ми маємо обмінятися
адресами електронної пошти й згодом списатися.
Упродовж наступних кількох місяців ми склали план і почали
лікування. А потім стало відбуватися дещо абсолютно надзвичайне —
те, чого за сорокарічну кар’єру зі мною не траплялося жодного разу.
З тією жінкою — назвемо її Лілі — я бачився лише раз у житті,
й поспілкувалися ми кілька хвилин. А з її сином — називатимемо його
Семюел — я взагалі жодного разу не бачився.
Утім, Лілі це не зупинило: жінка відчувала, що в Шанхаї потрібної
синові допомоги вона просто не знайде. Нас розділяли 11 тисяч
кілометрів, тому лікувати її сина я почав електронною поштою, не
знаючи особисто ні його самого, ні його батька чи вчителів. А ще я не
знав їхньої мови, в якій школі навчається хлопчик і що вивчає, їхніх
звичаїв, можливостей та й країни загалом — тобто, можна сказати,
взагалі нічого про них не знав.
Усе це було складно, але для мене то був виклик — саме той рівень
труднощів, якого мені хотілося (детальніше про це — в розділі 5).
Я розповів Лілі про свою розробку — діагностичний тест на РДУГ
і НУЗЧ, — і жінка погодилася, щоб син пройшов його. Адже це лише
тест — ним я хлопчику ніяк не зашкоджу, та і її це жодним чином не
зобов’язує. Я надіслав їй тест електронною поштою, і процес пішов.
По-перше, я мав зібрати анамнез і поставити діагноз. У Семюела
були серйозні проблеми в навчанні. Лілі надіслала мені фотографію
кумедного маленького хлопчика в синіх шортах і жовтій сорочці, який
грає надворі у футбол. На світлині він здавався веселим і щасливим,
але Лілі розповіла мені, що в Семюела великі проблеми з увагою
й виконанням вказівок, і від цього дуже страждає його успішність.
Семюел щодня все глибше й глибше закривався в собі.
Невдовзі я також з’ясував, що Семюел — «переучений» шульга.
Помітивши, що син пише лівою рукою, батьки одразу ж перевчили
його, не знаючи, втім, що в майбутньому ці «корективи» можуть стати
для дитини джерелом багатьох проблем.
Я надіслав Лілі офіційні критерії DSM-5 для діагностування РДУГ.
Я не був упевнений, що вона взагалі зможе розібратися з ними, але все
одно попросив її відмітити всі симптоми, які, на її думку, були
в Семюела.
Але Лілі відповіла буквально на другий день, повідомивши, що
в сина були практично всі симптоми, перераховані в DSM-5. Якби
я спирався лише на ці діагностичні критерії, діагноз був би чітким:
у хлопчика РДУГ змішаного типу.
Результати лікування психіатричних хвороб дуже сильно залежать
від того, чи вдасться лікарю налагодити з пацієнтом довірливі
стосунки. З технічної точки зору моїм пацієнтом був Семюел, але на
практиці то була Лілі, й у нас одразу ж виникла глибока довіра.
Попри всі розбіжності між нами й нашими культурами, великим
плюсом було те, що Лілі досить добре володіла англійською, тому
питання мовного бар’єру між нами не поставало. До того ж у неї була
потужна внутрішня мотивація — вона дуже хотіла допомогти синові,
— тому наша співпраця почалася злагоджено й плідно.
Переді мною постала задача розробити план лікування, який Лілі
могла б реалізувати самостійно, просто виконуючи мої вказівки,
надіслані електронною поштою. Потрапити до тамтешнього психіатра
вона не могла, а це означало, що нам доведеться обійтися без
медикаментозного лікування.
Усе, що в нас було, — це електронна пошта для зв’язку, дуже
мотивована, розумна матуся і, як виявилося, не менш мотивований і не
менш розумний семирічний хлопчик.
Незважаючи на складність ситуації, я отримував від процесу
неабияке задоволення й невдовзі склав план терапії, що передбачав
такі пункти:

1. Я мав встановити з Лілі довірливі стосунки.

 2. Вона мала прочитати нашу книжку «Не відволікайте мене»
китайською мовою, щоб володіти потрібною інформацією про розлад
і пояснити ситуацію чоловікові, Семюелу та його вчителям.
3. Модель лікування на основі сильних сторін хлопчика. Лілі
пояснила синові, що його мозок потужний, наче спорткар, але
оснащений слабкими велосипедними гальмами. Мати повинна була
донести до Семюела, що такий дивовижний мозок — це величезний
дар, яким він має пишатися. Просто йому потрібно було попрацювати
над своєю гальмівною системою, щоб перемагати в заїздах і стати
чемпіоном.
4. Теплі й довірливі стосунки. Я попросив Лілі частіше обіймати
Семюела й говорити, як сильно вона його любить. Фізичний контакт
був надзвичайно важливим. Оскільки в школі його часто сварили,
вдома він мав отримувати любов і розуміння. Також я попросив її
переконати вчителів припинити бити хлопчика, оскільки без фізичних
покарань процес одужання піде значно швидше. Я порадив Лілі
попросити вчителів: «Просто спробуйте ставитися до нього трохи
доброзичливіше і м’якше».
5. Позитивне мислення. Лілі мала постійно нагадувати синові, що
в нього все вийде, аби переконати хлопчика в тому, що він не лише
може, а й неодмінно досягне успіху.
6. Щовечора читати йому вголос.
7. Щоранку перед школою Лілі має нагадувати сину, як сильно його
любить, який у нього дивовижний і швидкий мозок, як важливо
працювати над гальмами, щоб перемагати в заїздах, що одного дня він
стане чемпіоном і принесе успіх своїй сім’ї та своїй країні.
8. Попросити Семюела щодня виконувати вправи на рівновагу (для
стимуляції мозочка). Семюел дуже непогано грав у футбол і виконував
багато фізичних вправ, тому Лілі мала додати до цього лише вправи на
рівновагу й координацію. То була моя власна програма на кшталт тієї,
що пропонувалася пацієнтам у межах методики Zing, але в моєму
варіанті Семюел мав виконувати перелічені нижче вправи по пів
години щодня в будь-якій послідовності, також він міг їх змінювати
й урізноманітнювати за бажанням. Якщо Лілі вдасться придбати десь
балансувальну дошку (із заокругленим нижнім зрізом), буде взагалі
чудово. Також можна використовувати фітбол (надувний м’яч для
фітнесу), але він має бути достатньо великим, аби хлопчик, сівши на
нього, не торкався ногами підлоги.

1) Постояти на одній нозі, скільки вдасться, але не менше хвилини.

2) Постояти на одній нозі із заплющеними очима, скільки вдасться,
але не менше хвилини.
3) Зняти й знову надягти шкарпетки навстоячки.
4) Постояти на балансувальній дошці, скільки вдасться, до п’яти
хвилин, а потім так само, але із заплющеними очима.
5) Сісти на фітбол і, не торкаючись ногами підлоги, балансувати на
ньому, скільки вдасться, до п’яти хвилин, а потім повторити, але із
заплющеними очима.
6) Розкласти на підлозі п’ять гральних карт і підняти їх по одній,
стоячи на одній нозі.
7) Постояти у низькій планці (обіпертися на лікті на підлозі,
вирівняти ноги й тримати спину рівно), скільки вдасться, до трьох
хвилин.
8) Навчитися жонглювати кульками й робити це по 3–5 хвилин
щодня.

Виконувати вправи Семюел почав одразу ж, а Лілі кожну з них

робила разом із сином. Вона стала частіше обіймати хлопчика
й попросила чоловіка робити так само. У спілкуванні з сином батьки
почали демонструвати доброзичливість і розуміння, про що попросили
й учителів. Класному керівнику Семюела Лілі також дала почитати
нашу книжку, а він порадив її директору й завучу. Коли Семюел почав
демонструвати перші успіхи, вчителі погодилися більше не
застосовувати до хлопчика фізичних покарань.
За словами Лілі, сину вже за кілька тижнів стало помітно ліпше.
У школі він проявляв цілеспрямованість, менше відволікався й брав
активнішу участь у житті класу, а вдома більше часу проводив за
домашніми завданнями. Новина про дивовижні перетворення Семюела
вмить поширилася серед інших батьків — їхній цікавості не було меж.
Яким чином його оцінки так швидко поліпшилися? Вони спитали про
це Лілі, а жінка відповіла: віднедавна вони з чоловіком більше не
кричать на сина, не б’ють і не карають його. Багато хто здивувався, що
чоловік її підтримав, але результати були абсолютно очевидними:
Семюел поводився значно ліпше, демонстрував успіхи в навчанні
й загалом видавався набагато радіснішим. За словами Лілі, інші батьки
були вражені до глибини душі змінами її сина, адже хлопчик страждав
кілька років, а виправити все вдалося за якісь лічені тижні.
Встановити зв’язок і довіру, дізнатися все про РДУГ, виконувати
вправи для стимуляції мозочка, зосереджуватися на сильних сторонах,
а не на мінусах — ось і весь секрет нашого успіху.
Одного разу Семюел приніс зі школи шоколадку, якою його
нагородили за найліпше написану контрольну роботу з китайської
мови. Він віддав її Лілі, й мати запитала хлопчика: «Хіба ти не хочеш
з’їсти її просто зараз?».
Він відповів: «Ні, матусю, ця шоколадка для мене надто багато
значить, аби так просто взяти і з’їсти її!».
Ключовим і вирішальним елементом цієї історії успіху був зв’язок
між мамою й сином. Ані моє незнання китайської, ані необхідність
користуватися засобами машинного перекладу, щоб заповнити
прогалини в нашому спілкуванні, не завадили Лілі докопатися до
істини й вигукнути: «Еврика!». Її син не був лінивим. Його не треба
було карати чи бити. Йому просто потрібно було навчитися
контролювати швидкість свого внутрішнього «феррарі», а Лілі
виявилася достатньо розумною й спритною, щоб одразу ж схопитися
за цей шанс і йти до кінця.
Встановивиши зв’язок і довіру, ми перейшли до навчання.
Переконати батьків і кількох учителів вдалося дуже швидко,
порівнюючи з тим, як це відбувалося в США. Зважаючи на те, що мені
раніше розповідали про Китай, я очікував зовсім іншого.
Створити правильне средовище стимулювання в школі було
ключовим завданням. Те, що школа прагнула виконати всі мої
рекомендації, стало важливим етапом терапії. Без цієї підтримки
Семюелу ніколи не вдалося б досягти подібних успіхів.
Що таке РДУГ, я пояснював учителям і батькам за допомогою тієї
самої аналогії — потужного спорткара зі слабкими велосипедними
гальмами. Це порівняння чітко передає суть розладу, не змушуючи
людину при цьому відчувати сором. Почувши це, Семюел відчув себе
гонщиком, якому просто потрібно було навчитися вчасно гальмувати.
Найголовніше тут — правильний підхід. Лілі не сварила сина, не
називала його поганим хлопчиком і не ставила в куток, змушуючи
подумати про свою поведінку. Ні, вона просто повідомила Семюелу,
що в нього несправна гальмівна система. Вона не заохочувала тих
моделей поведінки, які заважали хлопчику розкрити свій потенціал,
але при цьому не змушувала сина відчувати сором — це й забезпечило
досягнення довгострокових результатів. Сором — чинник, який
найбільше впливає на можливість вчитися при труднощах із
навчанням.
Вправи для мозочка були головним, якщо не єдиним,
терапевтичним втручанням, яке я використав із Семюелем.
І результати вийшли дивовижними. Відверто кажучи, я й сам не
очікував, що успіх прийде так швидко. Відтоді минуло майже три
роки, але ми з Лілі й досі спілкуємося. За її словами, в Семюела все
чудово й він продовжує успішно працювати над собою.
Чи задоволений своїми перетвореннями сам хлопчик? Зважаючи на
те що шоколадка, яку він отримав у школі за найвищий бал із
контрольної, була для нього такою цінною, що він навіть їсти її не
захотів, відповідь очевидна. Навряд чи семирічний хлопчик міг іще
яскравіше продемонструвати те, як сильно він собою пишається.
 4. Цілюща сила любові

У 1985 році доктор Вінсент Фелітті, тодішній начальник відділу

превентивної медицини в мережі лікарень Kaiser Permanente у Сан--­
Дієго, лікував жінок від ожиріння й отримував досить непогані
результати. Та невдовзі він став помічати одну цікаву тенденцію, якій
ніяк не міг знайти пояснення. Багато пацієнток починали успішно
худнути, але потім, коли до мети залишалося небагато, відмовлялися
від подальшої участі в програмі. Жінка, якій треба було скинути 135
кілограмів, без зрозумілої причини чи пояснення раптово кидала
розпочате, скинувши лише 45 кілограмів.
Доктор Фелітті як допитлива людина вирішив дізнатися причини
відмови цих клієнток. Йому треба було знати, що відбувається. Усім
жінкам він ставив по кілька запитань, одним із яких було таке:
«Скільки вам було років на момент вашого першого сексуального
досвіду?». Та одного разу Фелітті був таким втомленим після
виснажливого робочого дня, що обмовився й замість стандартного
запитання спитав у пацієнтки таке: «Скільки ви важили на момент
вашого першого сексуального досвіду?». Це виявилося
найважливішим запитанням, яке він поставив. Воно увійшло в історію
медицини.
Питання зовсім не здалося жінці смішним. Неймовірно болісним
— так, але не смішним. «Я важила 20 кілограмів, — тихо відповіла
вона. — Мені було чотири, й то був мій батько», — додала жінка
й гірко розплакалася.
У його практиці це був лише другий випадок інцесту, тому доктор
Фелітті не сподівався виявити їх багато. Проте він був заінтригований
можливістю встановити зв’язок між травмою й проблемами із втратою
маси тіла, тож додав це питання до свого опитувальника. Що більше
жінок він опитував, то більше випадків інцесту й інших сексуальних
домагань виявляв.
Виявилося, що багато пацієнток «вилітали» з програми схуднення
доктора Фелітті, бо струнке тіло викликало в них тривогу й змушувало
почуватися вразливими. Надмірна маса тіла допомагала їм почуватися
в безпеці, не викликати в чоловіків бажання напасти на них. І навіть
знаючи, що ожиріння призводить до хвороб, вони не хотіли
позбуватися захисту, який відчували завдяки зайвим кілограмам.
Так випадкове відкриття доктора Фелітті заклало фундамент для
одного з наймасштабніших і найважливіших досліджень здоров’я
населення в історії. У період із 1995 по 1997 рік дослідники провели
опитування серед близько 17 тисяч учасників, більшість із яких була
білошкірими представниками вищих прошарків середнього класу, які
мали вищу освіту й хороших лікарів. Завдяки цій вибірці результати
дослідження більше не можна було «списати» на такі чинники, як
бідність або відсутність доступу до якісної медичної допомоги.
Кожному з учасників дослідники ставили по 10 запитань про те, чи
траплялися в їхньому дитинстві емоційні, фізичні травми або випадки
насильства (у ролі як свідка, так і жертви), чи були вони свідками того,
як дорослі вживають наркотики або алкоголь, а також загальні питання
про психічне здоров’я в сім’ї. Результати були приголомшливі: дві
третини повідомили про один досвід із переліку, який згодом назвуть
шкалою негативного дитячого досвіду (НДД), 20 % повідомили про
два й більше досвіди, а 13 % — про більше чотирьох досвідів.
Згодом Центр контролю та профілактики захворювань продовжив
це дослідження, а шкала НДД стала стандартним інструментом
скринінгу в багатьох сферах медицини. Завдяки цьому опитувальнику
фахівці отримали можливість передбачити появу в дорослих проблем
зі здоров’ям фізичного й психічного характеру. Так, в опитуваного,
який отримав чотири бали й більше, ризик розвитку хронічних хвороб
легень вищий на 390 %, хвороб печінки — на 240 %, появи депресії —
на 460 %, а ймовірності вчинити самогубство — аж на 1220 %. Навіть
один бал за шкалою НДД свідчить про підвищену ймовірність того, що
в дорослому віці людина страждатиме від алкоголізму, депресії чи
нещасливого шлюбу.
На думку доктора Вівека Мурті, дев’ятнадцятого Генерального
хірурга США й автора книжки «Самотність. Сила людських стосунків»
[9] («Together: The Healing Power of Connection in a Sometimes Lonely

World»), найстрашнішою загрозою для здоров’я американців

є самотність. У своєму есе для щомісячного науково-­популярного
журналу Harvard Business Review він написав:
 За роки моєї практики найпоширенішою проблемою серед
пацієнтів були не хвороби серця й не діабет. То була самотність.
Самотність і слабкі соціальні зв’язки призводять до скорочення
тривалості життя, як це роб­лять 15 сигарет на день, і шкодять
більше, ніж ожиріння. Самотність також пов’язують із
підвищеним ризиком розвитку серцево-­судинних хвороб, деменції,
депресії й тривоги. У професійному плані самотність знижує
продуктивність, пригнічує творчі здібності й призводить до
порушення деяких аспектів виконавчої функції, як-от міркування
та ухвалення рішень. Заради нашого здоров’я й благополуччя ми
маємо якнайшвидше подолати епідемію самотності.

Чому ми заговорили про проблему самотності в контексті РДУГ?

Як ви вже, напевне, здогадалися, бали за шкалою НДД значно вищі
у сім’ях, де РДУГ є в батька чи матері або в дитини. Такий негативний
аспект РДУГ, як погані гальма, зумовлює імпульсивну поведінку, яка
час від часу виходить із-під контролю. Батьки з РДУГ частіше можуть
вдаватися до жорстокого поводження та насильства, а діти з РДУГ
більше схильні провокувати, відчужуватися від батьків чи нападати на
них. А це дуже небезпечна ситуація для всіх.

Любов лікує

Якщо хтось мав сумніви, то дослідження НДД раз і назавжди

довело: дитячі травми — жорстокість, занедбання, насильство,
вживання наркотиків, самотність, бідність і хаос — у дорослому віці
справді здатні спаскудити нам життя. Утім, на кожну дію є протидія,
й у цьому випадку найбільш цілющу силу має глибокий емоційний
зв’язок, якому дали назву «любов».
У 2019 році Келлі Гардінґ, професорка Колумбійського
університету й психіатриня, зібрала докупи найавторитетніші
дослідження впливу любові та стосунків на здоров’я й опублікувала їх
у своїй книжці «Ефект кролика» («The Rabbit Effect»). Назва книжки
походить від дослідження впливу високого рівня холестерину на
здоров’я серця, в якому кроликів годували жирною їжею. Результати
були цілком очікуваними: під час розтину в коронарних артеріях
бідолах виявили великі скупчення жиру. Зв’язок був очевидним.
Та увагу дослідників привернув курйозний факт. В однієї групи
піддослідних кроликів жиру в артеріях виявилося на 60 % менше, ніж
в інших. То була та сама порода кроликів, які їли ту саму жирну їжу
в тій самій лабораторії, але жиру в їхньому організмі було значно
менше. Пояснити це вчені не могли й лише розводили руками.
Тому почали копати глибше.
Виявилося, причина таких відмінностей не мала нічого спільного
з дієтою, фізичними вправами, спадковістю чи будь-якими іншими
типовими причинами, які зазвичай першими спадають на думку
вченим.
Вона полягала в ніжності й доброті лаборантки, яка доглядала за
тією групою кроликів. Годуючи їх і чистячи клітки, вона постійно
розмовляла з ними, чухала за вушком і зрештою полюбила, як своїх
домашніх улюбленців. Вона стала для кроликів не просто
постачальником їжі й свіжої підстилки, а й джерелом любові. Саме
любов усе змінила.
Найвідомішим дослідницьким проєктом, проведеним із цієї теми
серед людей, є так зване дослідження Ґранта. Вчені Гарвардської
медичної школи з 1939 по 1944 рік проводили дослідження над 268
другокурсниками Гарварду, а потім решту їхнього життя вели за ними
спостереження. Упродовж 40 років подальшим спостереженням
керував випускник Гарварду Джордж Вайллант, а потім — провідний
дослідник і гарвардський психіатр Роберт Волдінґер. Дослідження, до
речі, триває донині й наразі стало найбільш довгостроковим
дослідженням в історії людства. Висновки вчених однозначні
й переконливі: найважливішим прогностичним чинником здоров’я,
довголіття, професійного успіху, прибутку й загального рівня щастя
є одне просте слово з п’яти літер. «Це любов», — урочисто заявив
Вайллант. Сказав як відрізав.
У своєму огляді результатів дослідження Ґранта, опублікованому на
сторінках книжки «Тріумфи досвіду: учасники Гарвардського
дослідження Ґранта» («Triumphs of Experience: The Men of the Harvard
Grant Study»), Вайл­лант зазначив, що за всі ці роки виніс один дуже
важливий урок: для того щоб любов розкрила свій цілющий потенціал,
людина повинна вміти приймати її, або «метаболізувати», як
висловився сам дослідник. Навіть якщо після самотнього дитинства
у 25 років ви відчуваєте порожнечу, з віком можете навчитися
приймати любов і в 75 почуватиметеся повноцінною особистістю,
задоволеною життям.
Істинність тверджень Вайлланта доктор Гелловелл може засвідчити
особисто. За шкалою НДД він отримав вісім балів із 10. Враховуючи,
що навіть чотири бали вже асоціюють із підвищеним ризиком, можна
уявити, до чого здатні призвести його вісім. Теоретично він мав би вже
бути депресивним алкоголіком без роботи, якого покинули діти,
самотнім і хворим.
Натомість доктор Гелловелл уже 33 роки насолоджується шлюбом,
виховав трьох успішних дітей, яких дуже цінує, він цілком здоровий
у свої 71, коли пише цю книжку.
З точки зору статистики доктор Гелловелл — виняток: він досяг
успіху всупереч очікуванням. Але він точно знає, що допомогло йому
й людям, схожим на нього, зробити неможливе. Усе це — завдяки
потужній силі людського зв’язку, так званому «вітаміну любові».
У випадку Гелловелла то була любов його бабусі Ґаммі. Розуміючи, як
складно доводиться її онукові, бабуся вирішила допомогти й створила
для нього безпечний притулок. Час, який вони проводили разом, був
для Гелловелла безцінним. Він розповідає:

З бабусею Ґаммі ми не просто чистили яйця — ми здійснювали

таємний пошук Золотого Королівства під назвою Жовток.
Дощовий день вона перетворювала на фестиваль, крокетний
молоток — на царський скіпетр. А розчарованого, засмученого
через недобрі слова однолітків хлопчика — на веселого
й завзятого реготуна. Вона володіла дивовижним умінням навіть
із найгіршого дня робити захопливу пригоду. Щойно мені
повідомляли, що скоро я поїду до бабусі Ґаммі, мене починали
огортати хвилі радісного очікування.

Мене розуміють
 Аби бути здоровою й успішною, будь-якій людині потрібно мати
у своєму оточенні тих, хто її розуміє й підтримує. Брак стосунків
особливо ранить людей із РДУГ.
У своїй книжці «Глобалізація залежності» («The Globalization of
Addiction») Брюс Александер для позначення проблем із
«психосоціальною інтеграцією» використовує термін «дислокація»
(його вперше вжив у своїх роботах економіст Карл Поланьї). За
словами Брюса Александера, психологічна дислокація — це токсичне,
вкрай неприємне явище, що ламає людину в усіх можливих сенсах,
стаючи причиною руйнівних моделей поведінки, сильної тривожності,
відчуженості, страху перед школою, розвитку залежностей, депресії
й думок про самогубство, розладів харчової поведінки,
самоушкодження, низької продуктивності й утрати роботи, проблем
у шлюбі — й це далеко не повний список.
Хоча книжка Александера стосується саме залежності — усіх її
видів, включно із залежністю від ґаджетів, — у ній чудово описано, що
переживають діти й дорослі з РДУГ. Вони почуваються білими
воронами, сторонніми спостерігачами, невидимками, яких ніхто по-
справжньому не розуміє.
Часом вони в буквальному розумінні залишаються осторонь. Дев
Пілкі, ілюстратор і автор легендарної серії дитячих книжок «Капітан
Підштанько» [10] і низки інших, більшість шкільних років провів не
в класі, а на самоті в коридорі, після того як директор, ляснувши по
сідницях лінійкою, виставляв його за двері. Мільйони дітей із РДУГ
переживають аналогічні страждання лише тому, що не схожі на інших,
а їхній розум — це «феррарі» з несправними гальмами, однак
навколишні цього не можуть зрозуміти. Маючи РДУГ, ми сприймаємо
все близько до серця й швидко починаємо захищатися. Тож іще до
того, як ви зрозумієте, що саме не так, ми — вже самітники, яких
дражнять і уникають, або, якщо ми дорослі, не підвищують на роботі.
При цьому часто всі навколо дивуються, чому це так, проте не дуже
допомагають.
Жити з цим станом — ніби належати до невидимої меншості.
І навіть якщо ви станете видимим, якщо отримаєте діагноз і терапію,
все одно зіткнетеся з упередженнями: «А, це той, з особливими
потребами», «Та він недорозвинений», «У нього якесь РДУГ — бог
його знає, що то за хвороба така», «Він лікується» тощо. Стигматизація
всюди.
Те, чого ми потребуємо, особливо діти, — не покарання чи
висміювання. Те, чого ми потребуємо, — безкоштовне
й легкодоступне. Це вітамін любові, й без нього ми щодня
почуватимемося дедалі більше самотніми та відчуженими.
У складному для вимови й розуміння терміні «психосоціальна
інтеграція» насправді нема нічого страшного. Він означає теплоту
й розуміння, які кожна дитина й кожна доросла людина щодня повинні
отримувати у величезних дозах і які мають стати фундаментом для
кожної родини, школи й організації.
У нас був один пацієнт — назвемо його Пітером, — історія якого
є яскравим підтвердженням надзвичайно важливої ролі людського
зв’язку. До кабінету доктора Гелловелла він прийшов у 16-річному віці
разом із батьками. Усі в школі й удома вважали десятикласника Пітера
дуже розумним і талановитим хлопцем, але через невміння
зосередитися його оцінки дуже страждали. За його словами, вчителі
ставилися до нього доброзичливо, але в школі йому весь час
доводилося «ламати» себе, і це виснажувало. Називаючи себе «тупим»,
Пітер узагалі не мав мотивації до навчання. Він ненавидів школу. Якби
не батьки, хлопець уже давно мусив би приймати стаціонарне
лікування. Його тато був педіатром (і теж, імовірно, мав РДУГ), а мама
працювала неврологом, тому батькам вистачило розуму й сил повірити
в сина, не відчужуватися від нього й допомогти побачити світло в кінці
тунелю.
Після розмови з доктором Гелловеллом стало очевидно, що
найбільше Пітеру подобається щось виготовляти з дерева. Тож разом із
батьками ми склали такий план: наступного року замість одинадцятого
класу в загальноосвітній школі Пітер вступає до місцевої професійно--­
технічної школи, а батько в підвалі влаштовує для сина столярну
майстерню. Також Пітер мав спробувати вправи для стимуляції
мозочка (детальніше — в розділі 3) й дізнатися від доктора Гелловелла
все, що йому потрібно знати про мережу пасивного режиму (про це
йшлося в розділі 2) й про те, як вона перетворює Пітера на заручника
його власних похмурих думок. Крім того, доктор Гелловелл розробив
для Пітера індивідуальний план медикаментозного лікування (зокрема
амантадином — див. розділ 8), яке мало би допомогти, на відміну від
раніше випробуваних препаратів. Доктор Гелловелл пояснив юнаку, що
шлях до поліпшення буде непростим, але завдяки підтримці батьків
і теплим, довірливим стосункам із лікарем зміни справді були не за
горами: невдовзі Пітер повідомив матері (а вона — доктору
Гелловеллу), що він уперше в житті відчув, буцім його розуміють,
і побачив проблиск надії.
У першому класі одна неймовірна вчителька познайомила доктора
Гелловелла із власним підходом, який був потужним антидотом до
дислексії.

У першому класі я все ще не вмів читати. На уроках читання

ми мали по черзі читати вголос твір, де було приблизно таке
речення: «Біжи, біжи, біжи, вперед, вперед, вперед, вгору, вгору,
вгору, вниз, вниз, вниз». Ось такі простенькі слова. Але я не міг їх
прочитати, бо в мене була дислексія. У ті часи, якщо вчитель був
недостатньо мудрим і чуйним, дітей, які не вміли читати,
називали розумово відсталими — простими словами, тупенькими,
— і коли наставала їхня черга читати, їх просто пропускали. Але
моя вчителька, місіс Елдрідж, була втіленням мудрості. Вона
ніколи не пропускала мене, а просто підходила, сідала поруч,
обіймала мене однією рукою й притискала до себе. Коли я на тих
простих словах починав заїкатися, ніхто не наважувався з мене
сміятися, бо я був під захистом «мафії». Тепла рука місіс
Елдрідж була для мене найліпшою терапією. Вона проводила мені
психосоціальну інтеграцію. Щодня.
І то було геніально. Вчителька не могла вилікувати мене від
дислексії, вона не знала про методику Ортона — Гіллінґема [11],
тому ті обійми були єдиним способом, у який вона могла мені
допомогти, — але, як виявилося, й найефективнішим. Обіймаючи
мене, вона давала мені найголовніше — зв’язок і тепло, а лише це
могло допомогти мені позбутися істинної причини моїх порушень
— страху, сорому й переконання у своїй неспроможності. Я й
сьогодні читаю дуже повільно (дружина часом жартома питає:
«Як ти взагалі спромігся хоч одну книжку в житті
прочитати?»), але цих навичок мені було достатньо, для того
щоб закінчити Гарвард і отримати диплом із відзнакою, а тепер
заробляти на життя зокрема письменництвом. Утім, всім цим
 я маю завдячувати місіс Елдрідж і щирій підтримці, яку дали
мені її обійми.

Ми добре знаємо, що без людського тепла потонемо, хай якими

непотоплюваними себе вважали б. Багато хто ігнорує цю надпотужну
силу людського зв’язку, вважаючи, що для цього надто зайнятий або
що близькість йому не так уже й потрібна. Та є й глибша причина того,
чому люди уникають близькості: вони бояться. Цей страх зазвичай
породжений минулим невдалим досвідом близьких стосунків:
обпікшись, людина більше не хоче болю.
Таким людям — серед яких, можливо, й ви — ми від щирого серця
радимо не втрачати віри. Людське тепло здатне зцілити вас. Ця
титанічна (від слова «титан», а не від назви горезвісного корабля) сила
глибокого зв’язку, наче рятувальне коло, щоразу підніматиме нас на
поверхню, але лише в тому разі, якщо ми розкриємо їй свої серця.
І щойно вона відчує нашу готовність знову вхопитися за неї, то вмить
опиниться поруч і міцно триматиме нас.
Усі ми маємо частіше дозволяти неймовірній силі теп­лих стосунків
зцілювати нас. Такі результати підтверджують безліч досліджень. І це
цілком природно. Як ви почувалися б, якби вас, так само як усіх тих
дітей, цілими днями критикували й ображали? Страх і сором —
найбільші перешкоди на шляху до успіху. Ми ігноруємо свою потребу
в близькості доти, доки не опиняємося за крок до катастрофи. Ми
живемо в епоху хронічного дефіциту «вітаміну любові».

Як наповнити своє життя зв’язком і близькістю: корисні поради

Наповніть теплотою людського зв’язку життя своєї дитини, своє

власне й своєї родини, життя колективу, громади й країни, адже з нього
й починається все хороше, що є у світі. А ще в більшості випадків це
абсолютно безкоштовно.
Близькість допоможе подолати наслідки дитячих травм, здатних
згодом зіпсувати вам життя. А найліпше те, що вона —
найефективніший спосіб запобігти травмам у дітей.
Завдяки доброті ми — й діти, й дорослі — зростаємо, оскільки
мережа глибоких, теплих і розмаїтих стосунків — це найліпший
подарунок, який ви можете зробити собі й своїй родині. Близькість
може набувати безлічі форм. Ось кілька ідей, які допоможуть вам
наповнити своє життя чи життя своєї дитини дивовижною силою
теплоти й любові (ви можете розширити список і додати до нього
власні способи). Деякі з цих ідей будуть вам очевидні й знайомі, а інші
можуть здатися трішки дивними.

• Візьміть за правило вечеряти в сімейному колі. Дослідження

доводять, що сімейні вечері здатні творити справжні дива й навіть
підвищувати успішність у навчанні! Не менш корисно також вечеряти
з друзями, новими знайомими в інших містах і навіть у інших країнах.
Так приймання їжі перетворюється на повноцінну соціальну подію,
стаючи чимось більшим, ніж просто способом «заправитися».
• Якщо у вас або ваших близьких нема алергії і якщо дозволяє
житловий простір, заведіть домашнього улюбленця! Особливу увагу
зверніть на собак (так, ми затяті собачники!), оскільки їхні
товариськість і любов до хазяїна не знають меж. А ще ж є коти,
морські свинки, папуги, хом’яки, тхори, черепахи, рибки чи навіть змії
— обирайте собі друга за смаком, любіть його й отримуйте його
безумовну любов і довіру у відповідь. Домашні улюбленці дають нам
такі велетенські дози «вітаміну любові», отримати які іншим відомим
способом навряд чи вийде.
• Щоранку, заходячи до улюбленої кав’ярні, вітайтеся з усіма
присутніми. А ще привчіть себе вітатися або принаймні кивати на знак
привітання незнайомцям. Така проста взаємодія швидко доставить вам
подвійну порцію «вітаміну любові» й поступово відучить вас від
бажання непомітно розчинятися в натовпі й «зберігати анонімність»,
чим грішить більшість із нас.
• Зробіть те саме на своїй улюбленій заправці. Звісно, для цього вам
спочатку доведеться вибрати улюблену заправку й стати її постійним
клієнтом, але лише уявіть, наскільки приємніше вам буде заправляти
автомобіль, якщо замість страху перед вартістю бензину й відчуття
екзистенційної кризи ви обміняєтеся кількома теплими словами зі
знайомими співробітниками заправки й перетворите процес на дещо
особливе. Безпрограшний варіант для всіх учасників взаємодії!
• Регулярно підтримуйте зв’язок принаймні з двома хорошими
друзями. Це навіть корисніше для здоров’я, ніж щоденне відвідування
спортзали! Для цього можете обрати з другом день, у який регулярно
обідатимете або зідзвонюватиметеся, щоб потеревенити. Невдовзі ви
так звикнете до цього, що нетерпляче чекатимете на чергову дозу
«вітаміну любові».
• Відпускайте дитину в гості з ночівлею. Або запросіть онука до
себе на ніч. Вільний час без особливих планів (окрім як погратися!)
разом з іншою молодою людиною (або молодою душею людиною,
якщо ви дідусь чи бабуся) надзвичайно зміцює стосунки.
• Щотижня проводьте з дитиною принаймні по пів години,
впродовж яких вас ніхто не відволікатиме. Займатися в цей час можна
всім, чого забажає ваша душа, — якщо це, звісно, безпечно, законно
й не надто дорого. Доктор Пітер Метц, дитячий психіатр, називає це
«особливим часом», упродовж якого в стосунках між батьками
й дітьми відбувається справжня магія, а дитина відчуває, що її люблять
і цінують.
• Станьте учасником книжкового клубу чи в’язального гуртка або
запишіться на курс лекцій, але не просто запишіться, а реально ходіть
туди! Результати дослідження старіння населення, проведеного
благодійним Фондом Макартурів, свідчать, що відвідування таких
зустрічей — один із двох чинників, здатних відчутно подовжити життя
(інший — регулярне спілкування з друзями).
• Не тримайте в собі накопичених гніву й образ. Практикуйте
прощення — бажано регулярно. Універсального способу відпустити
образи не існує, тому вам доведеться пошукати спосіб, що підходить
саме вам. Як варіант, можете повторювати собі: «Він покидьок
і негідник, але я не марнуватиму свого дорогоцінного життя на
ненависть до нього». Прощення не означає, що ви приймаєте образу,
воно означає лише те, що ви не дозволяєте гніву контролювати вас.
• Щодня практикуйте вдячність. Звучить банально, але це справді
приємно. Можете скласти список речей, за які ви вдячні, а можете
просто промовляти їх у голові — у будь-якому разі ви відчуєте легкість
та оптимізм.
• Робіть компліменти. Спершу ви почуватиметеся ніяково, але
згадайте, як це приємно, коли хтось відзначає й говорить щось хороше
про вас. Повернувши цю доброту, ви також почуватиметеся чудово!
• Займіться якоюсь духовною практикою — можете робити це
самостійно або піти на групові заняття. Це не обов’язково має бути
релігійна група, а радше спільнота, де можна поставити питання
й поділитися думками про вічне, непевністю, можливостями, ідеями
й сподіваннями. Знайти таку групу може бути непросто, але воно того
варте, оскільки набутий глибокий зв’язок наповнить світлом і теплом
практично всі аспекти вашого життя.
• Частіше гуляйте на природі наодинці чи з другом (а ще ліпше —
із собакою, якого ми так наполегливо переконуємо вас завести!).
• Ніколи не тримайте в собі переживання. Діліться ними — це
вкрай важливо. Звісно, це не слід робити з першою-­ліпшою вільною
парою вух, але коли ви розділите свої тривоги з людиною, якій по-
справжньому довіряєте, замість проблем ви побачите можливості їх
вирішення або навіть щиро посмієтеся над ними разом.
• Не дивіться новин, якщо вони можуть вас засмутити чи викликати
роздратування. Утім, не відмовляйте собі в перегляді новин, якщо це
дозволяє вам відчути зв’язок зі світом!
• Сходіть погуляти на кладовище, навіть якщо там не поховано
нікого з ваших близьких чи знайомих. У це може бути складно
повірити, але кладовище — це особливе місце, що дарує відчуття
внутрішнього спокою, тиші й оновлення.
• Хай якою була б ваша проблема, вклоніться собі й подякуйте за
таку наполегливу роботу над собою. Усвідомте своє бажання стати
ліпшою людиною й похваліть себе за зусилля.
• Сформулюйте своє бачення величі й намагайтеся завжди тримати
його у свідомості як скерування та натхнення. Один зі способів це
зробити — пригадати реальну людину, якою захоплюєтеся, а тоді
дозволити цьому захопленню вести вас уперед.
• Дослідіть своє генеалогічне дерево. Для цього можете посидіти
в архівах або поспілкуватися з родичами похилого віку. Як бонус
спілкування з літніми людьми — будь-якими, незалежно від вашої
з ними спорідненості, — принесе вам тепло й позитив.
• Узагалі більше говоріть із літніми людьми, розпитуйте про їхнє
життя. Поговорити з бабусями й дідусями — це ніби прочитати
цікавий історичний роман.
• За можливості сходіть до місцевої пожежної частини
й поспілкуйтеся з пожежниками. Зазвичай, люди цієї професії дуже
люблять розповідати про свою роботу й часто бувають чудовими
співрозмовниками.
 • Залізьте на дерево й посидьте там принаймні хвилин десять.
Звідти ви поглянете на світ по-новому — так, як востаннє дивилися на
нього, напевне, років у десять. Якщо поруч нема дерева або ви
з якихось причин не можете на нього вилізти, спробуйте посидіти
посеред міської площі або на лавці в парку, де гуляє багато людей.
Результати спостережень вразять вас. Встановити глибокий зв’язок із
перехожими ви навряд чи зможете, а от відчути себе частиною людства
— безперечно.
• Спілкуйтеся з мрійниками й уникайте циніків. З останніми
справді часом може бути весело, проте спілкування з такими людьми
заважає нам мріяти. Як сказав Оскар Вайльд, цинік — це людина, яка
«знає ціну всьому, але нічого не цінує».
• Намагайтеся оточувати себе людьми, які можуть дати вам або
вашій дитині те, чого ви самі не можете.
• Знайдіть собі харизматичного наставника. Багато досліджень
свідчать, що для дітей із РДУГ і НУЗЧ дуже важливо мати такого
харизматичного наставника й що саме він, а не оцінки, успіхи
в навчанні чи рівень IQ впливає на них найбільше. Якщо в дитини
з’явиться вчитель, тренер, друг сім’ї чи будь-яка інша людина, яка
розумітиме й надихатиме її, для неї не буде нічого неможливого.
 5. Труднощі, які мотивують

Більшість людей із РДУГ чи НУЗЧ від природи дуже творчі

й оригінальні особистості. Вони мислять нестандартно й постійно
відчувають сильну потребу щось будувати, розробляти чи створювати
— будь-що, від заснування власного підприємства до будівництва
корабля чи написання книги. Це бажання творити супроводжує їх усе
життя.
Не задовольнивши цієї потреби, людина стає млявою,
пригніченою, розгуб­леною й втрачає мотивацію. Якщо виклики
повсякденного життя недостатньо цікаві для наших творчих
здібностей, ми зазвичай втрачаємо інтерес. Не забувайте: нудьга для
людини з РДУГ — це те саме, що криптоніт для Супермена. Якщо
робота не залучає нашої творчої сторони, при цьому вимагаючи
набору навичок, яких нам бракує, на нас чекає невдача, але
страждатимемо ми через неї значно сильніше, ніж інші. Та варто
знайти вихід для нашої творчості — наприклад, достатньо складний
і цікавий проєкт, що мотивуватиме нас, — ми загоряємося яскравими
вогниками, наче новорічна ялинка.
Що для вас або вашої дитини може стати виходом для творчої
енергії? Які труднощі мотивуватимуть і надихатимуть вас?

Пошук своєї суперсили

Унікальність РДУГ і НУЗЧ у тому, що ці стани визначаються

парами протилежних характеристик: на кожний мінус знайдеться свій
плюс. Та оскільки завдання лікарів — знайти патологію й виявити
проблеми, тривалий час ми не знали про свої сильні сторони й не
звертали на них уваги. Лікарів цікавить лише те, що вони мають
вилікувати.
Правда й те, що більшість людей із РДУГ чи НУЗЧ у деяких науках
або сферах життя дійсно слабка (у що їх постійно тицяють носом),
однак у кількох особливих для них напрямках вони надзвичайно
сильні. Саме тому в лікуванні цих станів ми зосереджуємося на
сильних сторонах людей, а не на їхніх недоліках і слабкостях. Ми не
лікуємо патології — ми допомагаємо людям розкрити свій потенціал,
і це твердження стало девізом нашої практики. Ми даємо людям
можливість розкрити свої суперсили!
Деяким просто щастить — вони дізнаються про свої суперсили
випадково. Наведемо приклад із життя. Старшокласник Аллен хотів
заробити грошей, щоб водити дівчину на побачення. Для цього
хлопець вирішив знайти літній підробіток. Шукати роботу через газети
й інтернет для нього було надто нудно (нудьга — це взагалі
найболючіше місце всіх людей із РДУГ), але, на щастя, доля сама
підштовхнула його до потрібної можливості, за яку він одразу ж
ухопився. Аллен помітив, що на їхній домашній номер часто
надходили дзвінки від клієнтів однієї місцевої компанії з чищення
килимів. Траплялося це тому, що номер телефону компанії відрізнявся
від його домашнього лише однією останньою цифрою. Більшість
людей це дратувало б, але не Аллена: там, де інші бачили лише
причину понервувати, 14-річний хлопець побачив можливість
підзаробити. Коли черговий потенційний клієнт із брудним килимом
помилявся номером, Аллен ввічливим, упевненим і чарівним тоном
відповідав: «Ні, це не компанія з чищення килимів, але ми можемо
почистити його вам значно якісніше, та ще й відчутно дешевше!».
Вроджена геніальність допомогла йому не проґавити можливості,
й хлопець і оком не встиг змигнути, як уже мав власний невеликий
бізнес.
Оскільки Аллен ще не міг їздити за кермом (та й машини в нього
не було), він попросив допомоги в одного зі своїх старших приятелів,
у якого була машина. Разом вони їздили до потенційних клієнтів, які
набирали неправильний номер і погоджувалися на пропозицію Аллена
почистити килим дешевше, й невдовзі юнак із товаришем щовихідних
стали заробляти по 400–700 доларів чистими. А якщо врахувати, що то
був 1975 рік, уявіть, які це були гроші!
Аллен скрізь бачив можливості, яких не помічали інші. Одного
разу він забирав килим для чищення в місцевого професора й помітив
у нього вдома якийсь цікавий апарат. Від природи допитливий (як і
більшість людей із РДУГ чи НУЗЧ), юнак запитав, що це за пристрій,
а професор пояснив, що це старий монтажний апарат. Вчергове
забираючи килими з домівки професора, Аллен раптом побачив, що
якийсь незнайомець чистить той апарат, і попросив дозволу
подивитися. Побачивши, яким простим був цей процес — розібрати
машину, почистити лінзи й знову зібрати, — Аллен вирішив
спробувати й собі. Завдяки потужній мотивації (та кмітливості — юнак
брав за чищення монтажного апарату на 150 доларів менше, ніж його
конкуренти!) Аллен влаштувався на роботу до місцевої кінокомпанії,
де познайомився з кількома знаменитостями, серед яких — відома
шеф-кухарка Джулія Чайлд і видатний баскетболіст «Бостон Селтікс»
Ларрі Берд.
За збігом обставин тодішній губернатор штату Массачусетс
планував придбати будинок, але перед цим хотів знайти людину, яка
видалила б зі споруди азбест. Рієлтор, що займався тим об’єктом,
спитав у Аллена, чи не знає він, як це зробити. Хлопець міг би сказати
«ні» (бо саме так воно й було), але замість цього пройшов триденний
курс із технологій видалення азбесту. Улітку перед своїм одинадцятим
класом він влаштувався на роботу до компанії, яка спеціалізувалася на
безпечному видаленні азбесту, і зрештою успішно обробив майбутній
будинок губернатора.
На всіх тих дивних місцях роботи Аллен зарекомендував себе як
людина, здатна вирішити будь-яку проблему. Невдовзі до його резюме
додалося ще кілька навичок. Одного разу він познайомився
з власниками невеличкої сімейної перукарні для собак і вирішив
спробувати себе й там. Роблячи стрижки собакам, він знайомився
з їхніми господарями, серед яких було кілька заможних людей із
передмістя. Одна з них, власниця машинобудівної компанії, щоліта
запрошувала до себе студентів за програмою обміну, тому найняла
Аллена як місцевого гіда для новоприбулих.
Сьогодні 50-річний Аллен має власну компанію з видалення
азбесту. Ставши успішним бізнесменом, він, утім, не втратив ані
краплини своєї креативності й кмітливості. Нещодавно він навіть
отримав перший патент на свій винахід — безпиловий контейнер для
будівельного сміття.
Суперсила Аллена полягає в умінні вирішувати проблеми. Допоки
виклик для нього досить складний і цікавий, допоки він має
можливість знайомитися з новими людьми й опановувати нові
навички, проблеми він сприйматиме як можливості.
 Часом розкрити свою суперсилу людям вдається за багато років
спроб і пошуків, а іноді це трапляється зненацька, наче удар
блискавки. Серед наших знайомих є, наприклад, професор
університету Ліги Плюща, в якого наявні всі симптоми НУЗЧ
(а можливо, і РДУГ — ми ді­зналися б точно, якби він пройшов
діагностику). За його словами, в коледжі його практично нічого не
цікавило, тому він всерйоз замислювався про те, щоб кинути навчання
й стати гірськолижним інструктором.
Він уже практично сидів на валізах, коли раптом до нього зайшла
одна знайома дівчина й попросила його сходити з нею на лекцію
з фізики. Фізика його взагалі не цікавила — від природничих наук
хилило в сон, — а от дівчина цікавила, тому він погодився сходити
з нею на лекцію, перед тим як назавжди кинути навчання.
Достатньо було однієї хвилини, щоб він повністю забув про
дівчину й із головою пірнув у слова лектора. Та одна лекція на тему,
в якій він нічого не тямив, змогла розкрити його вроджені
допитливість, розум і кмітливість — тобто його суперсили. З роками
він став одним із найвидатніших сучасних фізиків.
Подібні випадки трапляються не так рідко, як нам здається. Ми,
люди з РДУГ або НУЗЧ, не з чуток знаємо, що таке кохання з першого
погляду — кохання до людини, теми, проєкту, ідеї чи плану. Нас
охоплює такий захват, що аж іскри летять, і от ми вже з головою
пірнаємо в нове захоплення, хоча ще хвилину тому почувалися
розгубленими й нікчемними.
Проте дуже часто трапляється й так, що виявляти свою суперсилу
нам доводиться через перешкоди, зусилля, спроби й помилки.

Оцініть свої сильні сторони

Труднощі й виклики людям із РДУГ та НУЗЧ потрібні як повітря,

оскільки нудьга для нас смертельно небезпечна. Знайти на свою голову
труднощі не так уже й складно, а от знайти правильні, саме ті, які нас
зацікавлять, — це вже важче. Нам потрібний виклик, який нас
мотивуватиме. Один зі способів знайти свою суперсилу — скласти
список сильних сторін, тобто того, що вам добре вдається.
 Найпростіший спосіб зробити це — відповісти на наведені нижче
запитання. Найліпше це робити не наодинці, оскільки у взаємодії
з іншими ми даватимемо більш творчі, спонтанні й змістовні відповіді.
Тому якщо мова йде про дитину, допоможіть їй відповісти на
запитання, а якщо про вас — попросіть про це чоловіка / дружину,
товариша чи когось іншого. Помічник ставить запитання, а потім
обов’язково записує відповідь, оскільки ці записи знадобляться нам
у майбутньому.

1. Що вам вдається найліпше? Запишіть 3–4 речі.

2. Що вам найбільше подобається? Вкажіть 3–4 речі.
3. За які види діяльності чи досягнення вас хвалили найбільше?
Запишіть 3–4 речі.
4. Яких цілей ви хотіли б досягти найбільше? Вкажіть 3–4 цілі.
5. У яких сферах життя ви найбільше хотіли б досягти більшого?
Запишіть 3–4 напрями.
6. Чи є те, за що інші вас хвалять, а ви сприймаєте це як належне?
7. Чи є речі, які вам вдаються без зусиль, а іншим здаються вкрай
складними?
8. Чи є те, що вам не вдається, але ви все одно витрачаєте на це
багато часу?
9. Чи міг би ваш учитель / керівник допомогти вам навчатися /
працювати продуктивніше?
10. У яких питаннях вчитель / керівник узагалі вас не розуміє?
Уявіть, що ви сказали б йому у вічі, якби могли зробити це без жодних
наслідків чи покарання.

Відповіді на ці десять запитань дадуть вам багато цінної

інформації, озброївшись якою, ви зможете провести змістовну розмову
з учителем вашої дитини або своїм керівником і внести в навчання чи
роботу потрібні корективи.
Якщо РДУГ чи НУЗЧ у вашої дитини, покажіть цей аркуш із
відповідями класному керівнику або директору. В особовій справі
таких учнів зазвичай купа записів про порушення дисципліни, тому
додати туди щось хороше не завадить. Також важливо, щоб учитель
знав, що цікавить вашу дитину — наприклад, динозаври, космос,
футбол, коні, відеоігри тощо, — і міг створити для неї якісь цікаві
позакласні завдання. У цьому може й полягати ключ до успіху,
оскільки головна причина поганої успішності в дітей із проблемами
уваги — це нудьга: їм просто нудно, а вчителі сприймають це як
небажання вчитися. Якщо вчителю вдасться якимось чином вплести
інтереси дитини в навчальну програму (або просто дозволяти їй
займатися ними на перервах), у дитини прокинеться потужний інтерес
до навчання, що створить цикл позитивного зворотного зв’язку:
дитина на уроці демонструватиме інтерес і уважність, а вчитель
частіше даватиме їй «кредит довіри», замість того щоб одразу ж
висувати звинувачення й карати за розсіяність. Із цього списку сильних
сторін дитини, вкладеного в її шкільну особову справу, інші вчителі,
фахівці та керівники згодом також дізнаватимуться про те, чим
цікавиться (чи не цікавиться) дитина.
Дорослим цей список сильних сторін може допомогти знайти нову
роботу або переосмислити ту, що є. Існує один відомий принцип:
професія має розміщуватися в центрі перетину трьох кіл — того, що
вам подобається, того, що вам вдається, й того, за що вам готові
платити. Відповіді на ці десять запитань можуть допомогти вам знайти
той центр, ту особливу зону, де ви маєте проводити якомога більше
робочого часу, оскільки саме в ній ви працюватимете найбільш
продуктивно й почуватиметеся найщасливішим.

Погляньте на свої переваги з абсолютно нової перспективи

Озброївшись інформацією про свої сильні сторони, ви можете

пройти ще один тест — один із найкорисніших і найпотужніших тестів
у історії психології, про який ви, напевно, навіть ніколи не чули. Це
тест Колбі.
Якщо ви знаєте, що у вас є сильні сторони, але ніколи точно не
розуміли, які саме, цей тест вам дуже допоможе. Також він пояснить,
чому деякі завдання здаються вам надзвичайно складними, а інші
люди можуть впоратися з ними без зусиль. А ще покаже, де та
особлива зона на перетині трьох кіл, на якій ви й маєте зосередитися
в плані роботи.
Цей тест розробила відважна й геніальна жінка, авторка
бестселерів і викладачка на ім’я Кеті Колбі. Тема психологічного
тестування була близька їй із глибокого дитинства: саме її батько
є автором кадрового тесту Вандерліка (нині відомого як «тест
Вандерліка на когнітивні здібності»), який мають пройти всі
потенційні гравці американської НФЛ. Закінчивши Північно-­Західний
університет, Кеті дедалі частіше почала міркувати над питанням: чому
розумні люди не завжди досягають успіху? З часом вона помітила, що
стандартні тести IQ й інші тести особистості не враховують головного
— того, як людина прикладає свої зусилля, що є визначальним. Тож
вона почала розробляти власний інструмент оцінки, який допоміг би
кожному побачити свої унікальні вроджені здібності. Це мало дати
змогу визначити конативний стиль особистості. У перекладі з латини
слово conatus означає «зусилля», а в тлумачному словнику
зазначається, що конація — це «психічна здатність до рішучості,
бажання або волі вчинити певну дію, волевиявлення».
Кеті хотіла дослідити саме ті здібності, які ведуть до дії. На відміну
від рівня IQ, який не надто релевантний із практичної токи зору, ваш
конативний стиль визначає, що ви насправді робите в житті. Колбі
називає його латинським терміном modus operandi. І це те, що
найбільше потребує знати про себе людина з РДУГ, тому ми так
наполегливо рекомендуємо пройти цей тест.
Свій тест Колбі розробляла й удосконалювала впродовж багатьох
років, а його достовірність за 40 років підтверджена більше ніж 1,6
мільйона практичних прикладів.
Ось як Кеті пояснює успішність тесту:

У кожного з нас є частина розуму, про яку ми мало знаємо.

Дехто називає її інтуїцією, інші — шостим чуттям під час
ухвалення рішення. Наш секрет у тому, що ми знаємо, з якими
здібностями ви народилися і як ви їх можете використати, щоб
стати найпродуктивнішою, позбавленою стресу версією себе.
Всередині вас уже є все необхідне для того, щоб звільнити
себе від стресу, поліпшити стосунки й працювати
продуктивніше. Повторні тести переконливо доводять, що ці
сильні сторони впродовж життя людини залишаються
незмінними.
 Якщо вам понад 16 років, вам потрібен тест Колбі A, а якщо вам
10–16 років, скористайтесь тестом Y [12]. Обидва швидкі й прості тести
містять по 36 запитань, на які нема правильних чи неправильних
відповідей. Результатом відповідей стане набір із чотирьох цифр від
одного до 10, що відображають вашу вроджену схильність до одного
з чотирьох режимів активних дій: Дослідник, Організатор,
Підприємець і Виконавець.
Розглянемо, що означають ці чотири цифри, на прикладі
результатів тесту Колбі доктора Гелловелла. Він отримав 5, 3, 9 і 2.
У категорії «Дослідник», що оцінює схильність до пошуку фактів,
доктор Гелловелл набрав п’ять балів. Ця риса характеризує те, як він
збирає інформацію або ділиться нею. П’ять — це «золота середина»,
і доктора Гелловелла вона характеризує як людину, яка або прагне
зібрати абсолютно всі факти, або готова задовольнитися стислим
оглядом ситуації. Робити й те, й те одночасно для нього — великий
стрес. Більшість людей із РДУГ або НУЗЧ у плані пошуку фактів
отримує досить низькі бали (це не означає нічого поганого — у тесті
Колбі нема неправильних відповідей чи «поганих» балів), оскільки
їхній природний талант — скорочувати й узагальнювати інформацію,
а не порпатися в деталях.
У категорії «Організатор» Гелловелл отримав три бали. Ця риса
характеризує те, як він планує й організовує різні процеси. Трійка
означає, що технічна сторона ситуації його мало цікавить, і це
в принципі характерно для більшості людей із РДУГ або НУЗЧ. Інакше
кажучи, вирішуючи проблему, вони шукають коротший шлях
і чекають, поки рішення саме «намалюється», замість того щоб
заздалегідь складати план дій.
У режимі «Підприємець» оцінка Гелловелла — дев’ять. Ця
характеристика описує його підхід до ризику й несподіванок. У цій
категорії доктора Гелловелла визначають як «наполегливого», що
характерно й для більшості людей із РДУГ чи НУЗЧ. Вони діють без
зволікань і зайвих роздумів. Пам’ятаєте, за якою послідовністю команд
вони діють? Руш, на старт, увага!
Категорія «Виконавець» свідчить про поводження з практичною
роботою й організацією простору. Доктор Гелловелл тут отримав два
бали, що означає: він швидше візуалізує, а не фізично облаштовує чи
захищає простір, у якому живе й працює. У більшості людей із РДУГ
чи НУЗЧ усе навпаки: під час роботи їм потрібно рухатися самим
і створювати рух навколо себе. Вони прагнуть власними руками
створювати фізичні вирішення проблем.
На офіційному вебсайті тесту Колбі цій системі підрахунку балів
дається детальне пояснення, завдяки якому ви спочатку збагнете,
в якій точці перебуваєте зараз, а потім зрозумієте, на які сфери можете
спрямувати свої зусилля. Як відомо, все хороше в житті потребує
певних зусиль, і цей тест — не виняток. Для його проходження вам
знадобиться від пів години до години, але кожна хвилина буде того
варта. Розкривши секрети, які ховаються за цими чотирма цифрами, ви
пізнаєте себе значно глибше й отримаєте від цього надзвичайну
користь.
Познайомившись зі своїми сильними сторонами (завдяки нашим
десятьом запитанням або тесту Колбі), ви зможете знайти для себе
саме ті труднощі, які мотивуватимуть вас і підтримуватимуть вогник
вашого інтересу.

Саморуйнівна поведінка: чому ми йдемо шляхом найбільшого опору

Маючи РДУГ, ми здебільшого беремося за те, чого інші

намагаються всіма правдами й кривдами уникнути. Нам подобаються
проблеми. Нам потрібні труднощі. Коли нам легко, нам нудно.
Проблеми мотивують нас, але річ у тім, що пошук труднощів заради
труднощів у найліпшому випадку може бути контрпродуктивним,
а в найгіршому — саморуйнівним. Ось що про це говорить один
пацієнт (назвемо його Джон):

Те, що мене мотивує, на жаль, не є тим, що робить мене

щасливим. Просто так влаштований мій мозок: я працюю лише
тоді, коли проєкт неймовірно складний, практично непосильний.
В іншому випадку мені стає нудно й тривожно. Якось я сказав
дружині: «Якщо мені доведеться поїхати у відпустку без айфона,
ручки й паперу, через тридцять хвилин я почну писати на піску
власною кров’ю». Але щасливим від цього я не стаю — мене це
лише виснажує й напружує. Ось такий парадокс.
 Я або роблю те, що мене захоплює і вимагає інтенсивного
вирішення проблем щосекунди, коли я не сплю, або нудьгую,
тривожуся й не знаю, куди себе подіти. Проміжного варіанта
для мене не існує.

Таких, як Джон, ми зустрічаємо у своїй практиці ледь не щодня. Це

люди, які героїчно віддають усіх себе, беручи на свої плечі
непосильний тягар, але мотивація яких нічого спільного не має
з бажанням слави, грошей чи іншої матеріальної вигоди. Що лежить
в основі таких саморуйнівних дій? Причиною є їхня глибинна потреба
вирішувати надскладні проблеми.
Люди з РДУГ чи НУЗЧ не вміють здаватися, і подібна
наполегливість буває неймовірно корисною — але лише в тому разі,
якщо досягнення мети робить людину щасливою або поліпшує її
життя. Труднощі заради труднощів — це сізіфова праця, що змушує
нас нескінченно й абсолютно безплідно котити на гору величезний
камінь, який знову й знову скочується до підніжжя пагорба. У певному
сенсі такі люди, як Джон, можуть навіть насолоджуватися своїми
нескінченними поразками, оскільки переконані, що сенс життя —
в болю й стражданнях. Однак вони ніколи не припиняють котити, і це
для них найбільша перемога.
Ситуацію ускладнює ще й те, що люди із симптомами РДУГ чи
НУЗЧ зазвичай відмовляються від допомоги. Звичайно, тут
є і позитивна сторона — нонконформізм. Або ж, якщо висловлюватися
не так коректно, — люди з труднощами з увагою мають чутливі
детектори лайна. Ми ненавидимо лицемірство, напевне, більше, ніж
будь-яку іншу людську ваду, і відчуваємо його за кілометр. Ми не
потрапляємо до сект. І це точно позитивний бік відмови від допомоги.
Утім, у крайніх формах подібне прагнення до самостійності стає
контрпродуктивним. Відмовляючись від допомоги, ми самі створюємо
перешкоди для своїх освіти, кар’єри, здоров’я й стосунків. «Я ліпше
зроблю все сам, але зазнаю поразки, ніж досягну успіху з чиєюсь
допомогою», — часто заявляють підлітки чи дорослі з РДУГ.
Нещодавно доктор Гелловелл спілкувався з пацієнтом — назвемо його
Ґреґом, — який намагався пояснити, чому він так уперто
відмовляється від допомоги з власним невеличким підприємством, що
переживає не найліпші часи.
 Ґреґ: Просто я так влаштований — незалежний і самостійний.
Я завжди таким був.
Доктор Гелловелл: Розумію. Але я міг би, наприклад, познайомити
вас із одним чудовим бізнес-­тренером, який допоможе з плануванням
і розстановкою пріоритетів. Саме через них, можливо, ваша справа
й не йде вгору. Чому б не прийняти цієї допомоги?
Ґреґ: Бо тоді я не зможу сказати, що сам досяг успіху. Це за мене
зробив би бізнес-­тренер.
Доктор Гелловелл: Але хіба успіху не так досягають? Я, наприклад,
не став би лікарем без допомоги викладачів, а потім інших лікарів, які
ділилися зі мною досвідом.
Ґреґ: Це зовсім інше. То навчання, а це риболовний магазин,
керувати яким я повинен уміти сам. У лікарів усе складніше.
Доктор Гелловелл: Керувати власною справою так само складно, як
і навчатися на лікаря, а можливо, навіть складніше. Чому ви так
опираєтеся допомозі?
Ґреґ: Не знаю, але такі справи. Док, у нас уже була подібна
розмова, коли ви підняли тему приймання медикаментів. Я просто
хочу зробити все сам. Хочу прожити життя по-своєму, на своїх умовах.
Доктор Гелловелл: Так, але зрозумійте, що такий підхід — це шлях
до самознищення. Особливо в сучасному світі. Нема абсолютно
незалежних людей. Нема абсолютно самодостатніх. Усі ми залежимо
одне від одного. І прагнути ми маємо не до незалежності, а до
продуктивної взаємозалежності. Простіше кажучи, ви маєте вміти не
тільки давати, а й отримувати. Саме так успішні люди досягають цілей.
Навіщо марнувати час на те, що у вас не виходить? Найміть когось для
виконання цих обов’язків, а самі займіться тим, у чому тямите.
Ґреґ: Для мене це ніби йти проти своєї природи.
Доктор Гелловелл: Гаразд, але ця природа зрештою знищить вас.
Вона не дасть вам змоги досягти всіх тих висот, до яких ви легко
могли б дострибнути. Ви справді талановитий бізнесмен, і вам це не
раз говорили. Ваш заклад дуже вигідно виділяється з-поміж решти
риболовних магазинів. Не змарнуйте цього таланту! Не дозволяйте цій
упертості стати на заваді вашому успіху.
 Подібні розмови ми обидва ведемо з пацієнтами регулярно.
І з власного досвіду можемо сказати, що відмова від допомоги
є найпоширенішою причиною відсутності прогресу в пацієнта, якому
діагностували РДУГ. Ось чому цим людям так важливо знайти для себе
саме ті труднощі, які їх мотивуватимуть. Як видно з історії Джона,
Ґреґа й багатьох інших, якщо труднощі недостатньо складні, людина
може змарнувати роки, а то й десятиліття на розчарування та безглузді
пошуки. (До речі, в шлюбі й інших видах стосунків спрацьовує той
самий принцип.)
Отже, визначивши свої сильні сторони (за допомогою нашої анкети
з десяти питань чи скориставшись тестом Колбі), ви побачите, в якій
точці перетинається те, що вам подобається, й те, що вам добре
вдається. Тут нема універсальної поради — кожен із вас має знайти ті
виклики й труднощі, які спрацюють саме для нього. Але ми можемо
навчити вас перетворювати своє середовище на родючий ґрунт,
у якому ваші таланти цвістимуть пишним цвітом. Про це й поговоримо
в наступному розділі.
 6. Створити середовище процвітання

Щойно світ дізнався про явище під назвою РДУГ, постали питання:
як сильно на розвиток цього стану впливає середовище й чи може його
зміна якось цьому зарадити? Про це ще в 1937 році замислювався сам
доктор Чарльз Бредлі, відомий тим, що першим почав давати дітям із
симптомами, які ми зараз називаємо РДУГ, амфетамін. Він лікував
своїх підопічних, застосовуючи принципи моделювання середовища.
Окрім ліків, доктор Бредлі випробовував регулювання освітлення
й експериментував із кольором форми персоналу, для того щоб
побачити, як зміни середовища можуть впливати на його пацієнтів.
Зараз, коли ми розширили розуміння РДУГ, приєднавши до нього
НУЗЧ, і оскільки ліки підходять лише для тих, хто має діагноз РДУГ,
особливо актуально звучать такі питання: як створити найліпше
середовище (або середовище процвітання) для людини з порушеннями
уваги й наскільки важливим є створення такого середовища?

Вплив середовища

Якщо звести суть впливу середовища до одного короткого речення,

воно буде таким: середовище справді дуже важливе. Результати цілої
низки різноманітних досліджень доводять, що наше середовище —
раціон, токсини, хронічний стрес і багато інших чинників — здатне
змінити експресію генів. Простими словами це означає, що від способу
вашого життя напряму залежить, з’явиться у вас спадкова хвороба чи
ні.
У багатьох дорослих РДУГ проявляється лише у зв’язку
з кардинальними змінами середовища. Наприклад, коли в жінки
народжується перша дитина, в її житті з’являється багато нових
обов’язків, які в комбінації з хронічним недосипанням
і фізіологічними змінами в організмі викликають сильний стрес.
Порівнюючи своє спокійне й урівноважене життя до появи дитини
з новими обставинами, жінка почувається неорганізованою
й непродуктивною. Новоспечена матуся намагається знайти нові
способи організувати свій день і заспокоїтися, і за умови підтримки,
допомоги та достатнього сну її продуктивність і душевна рівновага
відновлюються. Та іноді ці дратівливість і розсіяність, які ми звикли
пов’язувати з народженням первістка, свідчать про недіагностований
РДУГ, активувати який здатна лише докорінна зміна середовища.
Інший приклад — зміни, які супроводжують перехід у старші класи
чи вступ до вищого навчального закладу. Розглянемо ситуацію, коли
випускник школи вирішив навчатися в медичному виші. Раптом
в учня, якому раніше все вдавалося і який усе встигав, з’являються
абсолютно нові труднощі й виклики. Від шалених темпів навчання
голова йде обертом, і новоспеченому студентові стає практично
неможливо дотримуватися своїх колишніх режимів здорового сну,
харчування й регулярних фізичних вправ. Можливо, цей студент, як
і та молода матуся, знайде підхід і адаптується до змін. А можливо,
й ні, і невдовзі йому доведеться звернутися до фахівця, дізнатися про
діагноз РДУГ і розраховувати на допомогу. Подібні ситуації також
стають родючим ґрунтом для розвитку НУЗЧ — спровокованого
середовищем психічного стану, який важко вимкнути, якщо вже він
запустився, особливо коли середовище залишається нездоровим.

Організація середовища

У вашому середовищі є елементи, які ви не годні контролювати.

Мати не може контролювати, коли її дитина засинає й прокидається,
коли її потрібно нагодувати, перевдягти чи погойдати. Те саме
стосується й нових умов навчання або роботи — ми не можемо їх
змінити, натомість повинні до них адаптуватися. Проте в нашому
оточенні є речі, які ми контролювати не тільки можемо, а й мусимо,
якщо маємо проблеми з увагою. Крім спілкування, фізичних вправ
і усунення стресу, про що детальніше говоримо в розділах 4 і 7,
розглянемо ще п’ять способів організувати своє середовище. До них
належать структура дня, здорове харчування, сон, позитивне мислення
й уміння приймати допомогу.

Структура дня
 Структурованість для людей із РДУГ або НУЗЧ абсолютно
нехарактерна. Структурувати ми не можемо й не хочемо,
а найімовірніше, взагалі опираємося цьому з усіх сил, адже бажання
бути вільним і не дотримуватися загальноприйнятних норм — наше
друге «я». Утім структурованість — це найважливіший
і найкорисніший для нас спосіб змінити своє життя на ліпше. Це наш
пасок безпеки на американських гірках, без якого з нами може статися
біда. Нехтуючи ним, ми наражаємо себе на величезний ризик!
Але не бійтеся, оскільки у вашому житті вже є певна структура,
представлена повсякденними звичками: ви щодня чистите зуби
й приймаєте душ, говорите «будь ласка» й «дякую» (сподіваємося!),
накриваєте коліна серветкою під час їди, а потім несете тарілку до
мийки чи посудомийної машини. Усі ці хороші звички ви виховали
в собі, бо хтось колись пояснив вам їх важливість. Якщо ж ви ще не
сформували цих звичок, зробити це ніколи не пізно. Внести у своє
життя зміни можна й низкою інших способів.
Почнемо з найочевиднішого й найпростішого — розкладу й списку
справ. Створивши за допомогою цих двох перевірених часом стратегій
структуру, ви навчитеся ліпше планувати, розставляти пріоритети,
більше встигати й менше зволікати. Усе, що вам потрібно, — взяти
аркуш паперу й ручку чи ноутбук і скласти власний список справ.
Виокремлюючи кожну свою дію й кожний крок, ви на нейронному
рівні щоразу підтверджуватимете для себе їх важливість.
Сьогодні існує безліч засобів для планування й нагадування
(блокноти, стікери, диктофони), тисячі застосунків для смартфонів
і комп’ютерних програм, які вчасно сповістять вас про необхідність
з’явитися в тому чи тому місці або завершити якусь справу.
Враховуючи простоту й доступність усіх цих засобів, можна сказати,
що виправдань у вас нема. Та проблема в тому, що ці нагадування
й стікери потрібно не лише створити, а й звернути на них увагу потім.
Згадайте, скільки разів ви, побачивши напис на стікері чи нагадування
на екрані смартфона, були сповнені рішучості виконати це прямо
зараз, а через кілька годин раптом усвідомили, що відволіклися
й забули. Подібне часто трапляється й із «нейротиповими» людьми
(в яких нема РДУГ та інших порушень), але в тих, хто має РДУГ, таких
історій хоч греблю гати. Для кожного нашого нагадування ми маємо
створити ще одне, запасне — наприклад, попросити партнера чи друга
регулярно дзвонити нам і нагадувати про необхідність виконати
завдання.
Звісно, створити нагадування абсолютно для всього неможливо,
оскільки так смартфон у вас не замовкатиме ні на мить. Для нас така
система організації недоречна з іншої причини: електронні девайси
нам шкодять, тому ми маємо максимально уникати їх (детальніше про
це — далі). А якщо ми постійно проситимемо партнера про все нам
нагадувати, це навряд чи піде на користь стосункам. Тож починайте
з малого: виберіть лише один-два обов’язки чи завдання й створіть для
них структуру, яка допоможе вам не втрачати пильності.
Експериментуйте із системами нагадування доти, доки не знайдете
того, що вам підходить. Від кожної вчасної появи, від кожного
виконаного завдання ви відчуватимете гордість, а інші вас
хвалитимуть. Ці відгуки слугуватимуть вам винагородою, що
мотивуватиме вас і посилить бажання й надалі дотримуватися свого
розкладу.
Якщо РДУГ або НУЗЧ у вашої дитини, складати графіки
доведеться вам, як і стежити за їх дотриманням. Це не означає, що ви
маєте кружляти над дитиною, наче гелікоптер, — не потрібно
намагатися робити за неї все. Натомість вважайте себе чимось на
кшталт паска безпеки або засобу, що спрямовує невгамовну енергію
дитини та її шалені ідеї в правильне русло. Простіше кажучи, усім
дітям потрібно знати, хто тут «за старшого». Розуміючи, що за них
є кому подбати, вони почуваються захищеними й упорядкованими. Те
саме певним чином стосується й дорослих: співробітнику з РДУГ
особливо важливо чітко знати, які в нього обов’язки й хто його
керівник. Це дає йому змогу ліпше орієнтуватися й продуктивніше
організовувати свій робочий день.
Створити для дитини чіткий розпорядок надзвичайно важливо, але
не менш важливо також забезпечити їй щоденну можливість просто
погратися — без правил, структури й обмежень. Рухатися, бігати,
фантазувати й творити — ось основні дитячі обов’язки, конче потрібні
дитині з РДУГ чи НУЗЧ.
Складно сказати, в якому віці дитина має починати структурувати
свій день сама — в кожного це буде індивідуально. Якщо ви вирішили
передати дитині відповідальність за її розпорядок дня, робіть це
поступово, переконуючись, що вона готова до кожного нового
обов’язку.
Невелике застереження: електронні пристрої справді можуть бути
надзвичайно корисними з точки зору структурування й організації як
для дітей, так і для дорослих. Цього ми не заперечуватимемо. Але
використання ґаджетів завжди пов’язане з ризиком стати заручником
інтернету й соцмереж, тому з цим слід бути особливо пильними,
оскільки лише одне натискання, один маленький дотик дає нам змогу
за лічені секунди перестрибувати з однієї сторінки на іншу, змінювати
зображення, теми, кольори й образи, від чого наш гіперактивний мозок
просто в захваті.
Визнавши в себе схильність «зависати» у всесвітній мережі, ви
зробите перший важливий крок до її подолання. Обмежуйте екранний
час, щодня на кілька годин вимикаючи або відкладаючи пристрій
(якщо зробити це домашнім правилом для всіх, буде простіше),
і ніколи не користуйтеся ґаджетами в ліжку перед сном. Коли ви
ставите телефон або планшет на зарядку, відносьте їх до іншої кімнати
— звісно, якщо робота не вимагає від вас завжди бути на зв’язку.
Дитину з РДУГ або НУЗЧ слід тримати подалі від ґаджетів доти,
доки зможете. Щойно ви дозволите дитині мати власний телефон чи
планшет, вороття вже не буде. Вік, у якому дитині можна дозволити
самостійно складати свій графік чи користуватися смартфоном,
у кожній родині буде різним, та хай коли це сталося б, ваше завдання
— встановити чіткі часові межі використання ґаджетів. Користуватися
смартфоном чи планшетом у ліжку перед сном категорично не
рекомендовано (див. «Здоровий сон» на с. 145).
І ще одна примітка: для розуму людини з РДУГ — як дорослих, так
і дітей — украй ефективною є система заохочення. Структуруючи свій
розклад чи розклад своєї дитини, не забувайте вбудовувати в нього
невеличкі винагороди. Раніше ми вже говорили, як нам, людям із
РДУГ, важливо отримувати похвалу (чуєте, батьки й учителі?).
Подумайте, яким чином ви могли б винагородити себе або свою
дитину за те, що виконали важливе завдання чи не забули про купу
дрібних.
Створити вдома, у школі чи на роботі потрібне людині з РДУГ чи
НУЗЧ середовище вам допоможуть такі інструменти й засоби.
 Середовище процвітання вдома
Домашнє середовище ви можете контролювати найбільше з усіх.
Ваша оселя має стати для вас та / або вашої дитини безпечним
притулком і місцем, де ви почуваєтеся щасливим. Ось що вам у цьому
допоможе:
• грайливість і легкість;
• дозвіл усім членам родини бути собою;
• структурованість, чіткий графік і наявність правил, які
запобігають плутанині та хаосу;
• спільні сніданки чи вечері, оскільки це дуже зближує;
• ділитися своїми переживаннями, оскільки ніхто не повинен
лишатися зі своїми тривогами наодинці;
• заохочувати всіх мати власну точку зору й висловлювати її;
• ніколи не лягати спати сердитим;
• за можливості завести домашніх улюбленців;
• багато сміятися…
• …але не глузувати й не дражнитися, хай як весело це було б;
• щирість, щирість і ще раз щирість — ніякої фальші…
• … але уникайте щирості, яка завдає болю; будьте добрим
і чуйним;
• більше дякуйте — на ґрунті любові та вдячності проростає
насіння радості;
• підбадьорюйте одне одного;
• додайте до цього списку свої способи створювати вдома
середовище процвітання.

Середовище процвітання в школі

Ви не здатні щосекунди контролювати те, як дитина поводиться
в школі, однак позитивно вплинути на середовище навчання ви все
одно здатні. Ось кілька корисних ідей, якими ви можете поділитися
з учителями й директором:
• створити в класі атмосферу, в якій багато довіри й мало страху;
• ніколи не соромити дитину;
• встановити чіткі правила поводження в класі — найліпше зробити
плакат і почепити його на стіну;
• розташувати парти так, щоб діти відчували зв’язок одне з одним;
 • застосовувати в навчанні метод Сократа — тобто вести з дитиною
діалог і ставити запитання, які наштовхують на відповідь.
Вертикальний підхід — я розповідаю матеріал, а ти пасивно слухаєш
— дитині з РДУГ не підходить;
• якомога більше використовувати проєктне навчання;
• заохочувати ініціативність і новаторство;
• регулярно влаштовувати «фізкультхвилинки» на уроках,
наприклад, встати й пострибати, побігати на місці, зробити невеличку
розтяжку;
• застосовувати підхід, що ґрунтується на сильних сторонах
дитини.

Середовище процвітання на роботі

Прочитайте запропонований список, пригадуючи свою роботу. Чи
можете поставити «плюс» біля більшості зазначених пунктів? Якщо ні,
то час шукати робочу атмо­сферу, яка відповідає вашим потребам. Ось
що для вас найголовніше на роботі:
• атмосфера безпеки й довіри на всіх рівнях;
• структурованість і належна організація, проте без надто жорстких
правил;
• організація робочого простору в спосіб, який заохочує
спілкування;
• дозвіл бути щирим;
• корпоративна політика, що забороняє плітки й наклепи;
• чітка система підпорядкування й комунікації;
• чіткі корпоративні правила щодо низки важливих аспектів,
зокрема відпусток, вільного часу, випадків домагання, використання
особистої електронної пошти й месенджерів тощо;
• вирішення конфліктних питань безпосередньо віч-на-віч зі
співробітниками, без залучення відділу кадрів (за винятком випадків
домагання — тут знадобиться підтримка фахівців);
• дозвіл бути собою й визнавати свої і сильні, і слабкі сторони;
• забезпечення можливості проявляти ініціативу, контролювати
власні завдання й отримувати похвалу за виконану роботу;
• кожному співробітнику керівництво підбирає завдання відповідно
до його здібностей і не приховує цього;
• чітко сформульовані й пояснені керівництвом очікування.
 Здорове харчування

Усім нам дуже важливо заправляти свій організм правильним

пальним. Саме від якості «пального» (їжі) залежить, як працюватиме
ваш «двигун» — тобто тіло. Дієтологи постійно сперечаються, яке
харчування слід називати правильним, однак хай чим ви керувалися б
у виборі раціону — бажанням втратити зайву масу тіла, поліпшити
стан здоров’я чи захистити тварин, — ви у всякому разі знайдете
чимало літератури про ту чи ту систему харчування.
Однак сперечатися, що є найліпшим пальним для мозку із РДУГ,
нема сенсу. Нам багато відомо про те, які види їжі погіршують
гіперактивність і роботу вашого двигуна. Тут усе насправді просто.
Загалом рекомендуємо обирати необроблені продукти —
цільнозернові крупи й вироби з них, свіжі овочі, фрукти та м’ясо.
Уникайте консервів, продуктів, які пройшли глибоку технологічну
обробку, й іншої нездорової їжі, що містить добавки, консерванти
й барвники.
Що більше овочів і фруктів, то ліпше для вашого мозку. Віддавайте
перевагу здоровим оліям та жирам і відмовтеся від трансжирів. Не
вживайте фруктових соків, оскільки вони містять багато цукру
(детальніше про це — далі), а отже, «порожні» калорії. Вашому тілу
також потрібні корисні білки, наприклад, свіжі м’ясо, риба, горіхи та
яйця.
Пийте багато води або чаю. Якщо ви кавоман, у нас для вас чудові
новини: кофеїн — це найліпший у світі безрецептурний препарат для
поліпшення уваги. Найголовніше — не зловживати кавою й стежити за
«побічними ефектами»: прискореним пульсом, нерегулярним
серцебиттям, частими походами до туалету (кава — потужний
сечогінний засіб), безсонням, надмірною збудженістю й дратівливістю.
Усе це свідчить про те, що ви п’єте забагато кави!
А тепер найважливіша порада: намагайтеся максимально уникати
цукру. Цукор сприяє виробленню дофаміну, а для мозку людини
з РДУГ нема нічого приємнішого за дозу цього нейромедіатора. На
жаль, хай яким приємним було б це початкове відчуття піднесення —
бадьорість, радість і задоволеність життям, — для його підтримки вам
знадобиться прийняти ще одну «дозу», а потім іще й іще. Й от ви вже
сидите посеред ночі на кухні з відерцем морозива, жуєте в кінотеатрі
шоколадний батончик або за вечір з’їдаєте сімейну упаковку печива.
Від усього цього страждають не лише ваша фігура, а й ваш настрій,
який після початкового цукрово-­дофамінового удару падає нижче
плінтуса, змушуючи вас почуватися жахливо.
До «мінусів» цукру належать не лише мінімальна харчова цінність
і нульова користь для здоров’я. Більшість із нас погоджується з тим,
що в багатьох дітей цукор стає причиною руйнівної поведінки, хоча
й не в усіх. Проведіть власне дослідження: якщо ваша дитина після
святкування дня народження, на якому їла торт, потім морозиво,
а потім запила все це колою, вдома перетворюється на балістичну
ракету, у вас є три варіанти — наступного разу не дозволяти їй їсти
солодке, взагалі не пускати її на святкування або… підготуватися до
удару балістичної ракети.
Деяким людям з РДУГ або НУЗЧ стає ліпше після відмови від
молочних продуктів (лактози) або продуктів із вмістом глютену. Щоб
дізнатися, яке харчування вам підходить, не бійтеся експериментувати.
Звісно, ви вже й без того можете знати про свою непереносимість
глютену чи лактози, але насправді користь від таких обмежень можуть
відчути на собі абсолютно всі, незалежно від наявності
непереносимості.
Років сорок тому доктор Бенджамін Фейнґолд створив систему
харчування, покликану вилікувати РДУГ. Із раціону виключалося дуже
багато речовин, зокрема підсолоджувачі, харчові добавки, барвники,
а також продукти, які містять саліцилати, як-от вишні, мигдаль, чай
і помідори. Якщо після кількох тижнів дотримання цієї системи
харчування в людини є поліпшення, можна починати поступово
додавати заборонені продукти, а оскільки вводитимете ви їх по одному,
зрештою точно дізнаєтеся, які з них вам допомагають, а які —
шкодять.
Як і багато інших науковців-­новаторів, Фейнґолд із часом почав
перегинати палицю, роблячи свій раціон дедалі жорсткішим,
і зрештою втратив популярність. Утім у його системі харчування
справді було безліч переваг. Деякі діти після дієти Фейнґолда
відчували істотне полегшення, що, можливо, було пов’язано
з чутливістю або алергією на заборонені продукти.
 Вітаміни й мінеральні добавки
Є добавки, щодо корисності яких не виникає сумнівів. Це
полівітаміни, вітамін D, магній, вітаміни групи В,
вітамін С (аскорбінова кислота), кальцій і цинк. Ну й, звісно ж, не
забувайте про «вітамін любові»!
Крім того, на ринку сьогодні можна знайти багато препаратів для
лікування РДУГ — одні з них надійні й перевірені, а інші більш
сумнівні й відкрито не продаються. Оскільки Управління з санітарного
нагляду за якістю продуктів харчування та медикаментів (FDA) США
сферу біодобавок не регулює, це, можна сказати, фармацевтичний
Дикий Захід. Можемо порадити одну авторитетну книжку, в якій
досліджується лікування розладу з дефіцитом уваги та
гіперактивністю за допомогою природних компонентів. У книжці під
назвою «Немедикаментозне лікування РДУГ» («Non-Drug Treatments
for ADHD») провідні лікарі Річард Браун і Патрісія Ґербарґ дають
чудові рекомендації щодо природних добавок, не маючи при цьому
жодних корис­ливих цілей і не намагаючись нічого «проштовхнути».
Є одна біодобавка, яку ми особливо рекомендуємо й приймаємо
самі. Це OmegaBrite [13] — її розробила понад двадцять років тому
випускниця Гарварду докторка Керол Локк. OmegaBrite — це препарат
на основі жирних кислот омега-3, який відповідає фармацевтичним
стандартам і не містить таких шкідливих речовин, як ртуть.
Чому жирні кислоти такі корисні для нашого мозку, а отже, й для
лікування РДУГ? Річ у тім, що мієлінові оболонки, які вкривають
нейрони, наче шар гуми — електропроводи, складаються з жиру. Для
підтримки цих оболонок мозку постійно потрібні незамінні жирні
кислоти. «Незамінні» означає, що ваше тіло не здатне створювати їх
самостійно — їх потрібно отримувати з якогось зовнішнього джерела.
Якщо ви не їстимете величезними порціями лосося, скумбрії, анчоусів
і сардин, вашому організму постійно бракуватиме цих незамінних
жирних кислот.

КБД
КБД — тобто канабідіол — це екстракт коноплі. Так, тієї самої
рослини, з якої роблять марихуану. Сьогодні ця речовина в тренді — її
рекомендують у найрізноманітніших ситуаціях: від усунення
неприємного запаху з рота й лікування люмбаго до подолання
передвесільної паніки. Більшість із цих показань — суцільні вигадки,
але відмовлятися від цієї надзвичайної речовини не слід, оскільки в неї
величезний потенціал як у біодобавки.
Під час навчання в медичній школі одним із найцікавіших
відкриттів для нас стала ендогенна система опіоїдних рецепторів.
Виявляється, наш мозок має рецептори для опіатів, які сам виробляє.
Невдовзі після цього вчені відкрили ендорфіни — тобто ендогенні
морфіни, — які свідчать про здатність організму виробляти морфій
(і пояснюють, чому після пробіжки ми відчуваємо таку ейфорію).
Сьогодні, пів століття по тому, зробили ще одне відкриття:
в нашому організмі є ендогенна канабіноїдна система — революційна
знахідка, що відчиняє двері для безлічі можливостей у лікуванні
тривоги, болю, судом, залежностей і, звісно ж, РДУГ.
Головною сферою застосування канабіноїдів для нас є терапія
тривоги, яка часто супроводжує НУЗЧ і РДУГ. Імовірно, взаємодіючи
із ГАМК-ергічною системою, КБД може полегшувати тривогу, але не
лякайтеся складних слів: ГАМК (гамма-­аміномасляна кислота) — це
просто молекула, нейромедіатор, що виділяється під час вживання
алкоголю і приймання таких препаратів, як бензодіазепіни. У помірних
дозах ці речовини мають заспокійливий ефект.
У березні 2020 року виробник OmegaBrite випустив препарат на
основі КБД під назвою OmegaBrite CBD. Перші результати його
застосування свідчать: препарат чудово заспокоює, але при цьому не
має седативного ефекту. Доктор Гелловелл приймає цей препарат
щодня й стверджує, що він зменшує його реактивність і схильність
надто швидко дратуватися.

Сон

Невже ми справді дійшли до тієї сходинки еволюції, на якій медики

мають ледь не силою змушувати людей спати? Наші предки, навпаки,
спали забагато, а в сучасному світі відсутність сну перетворилася на
глобальну проблему. Особливо гостро це питання стоїть у нас, людей
із РДУГ або НУЗЧ, мозку яких постійно потрібна стимуляція. Піти
з вечірки раніше чи вимкнути телефон перед сном? Ні, ми пас. На
жаль, наш мозок без достатнього сну не може функціонувати на 100
відсотків своєї потужності — він і до половини не дотягне.
Скільки потрібно спати? Стільки, скільки проспить ваш організм
без будильника. Саме такою є ваша фізіологічна потреба в сні.
Отримуючи достатньо відпочинку, мозок і тіло щиро віддячуватимуть
вам. До того ж хронічний недосип асоціюють зі збільшенням ризику
ожиріння, депресії, підвищенням артеріального тиску, послабленням
імунітету (і, як наслідок, розвитком онкологічних хвороб) та
посиленням тривоги.
Річ у тім, що розлад сну під назвою апное уві сні (тимчасова
зупинка дихання під час сну) може стати причиною симптомів, схожих
на РДУГ. Апное уві сні — це так званий диференціальний діагноз
РДУГ, тобто один зі станів, що може імітувати РДУГ. До цієї категорії
розладів також належать гіпертиреоз і гіпотиреоз, депресія, кофеїнізм
(вживання кави чи кофеїновмісних напоїв у надмірних кількостях),
біполярний розлад, тривожні розлади, феохромоцитома (пухлина
в наднирковій залозі, внаслідок чого вона продукує надлишок
адреналіну), залежності, посттравматичний стресовий розлад, а також
схильність тримати все в собі й відчувати через це глибокий сором
(такого діагнозу нема, але ми цей розлад виявляємо в пацієнтів
регулярно). Усі ці стани здатні не лише імітувати РДУГ, а й
співіснувати з ним.
Лікування апное уві сні допомагає водночас позбутися власне
хвороби й симптомів, схожих на РДУГ. Пройти діагностику можна
в лабораторії дослідження сну — такі є в більшості лікарень.
Замислитися про ймовірність наявності у вас апное уві сні слід,
насамперед, у тому разі, якщо ви зазвичай прокидаєтеся втомленим,
якщо у вас надлишкова маса тіла (хоча струнких людей ця хвороба теж
не оминає) і якщо ви помічаєте в себе надмірну дратівливість.
Для лікування безсоння існує низка препаратів, однак порівняно
нещодавно вчені винайшли пристрій, що лікує не лише від безсоння,
а й від депресії та тривоги. Виявилося, що цей пристрій корисний і для
пацієнтів із РДУГ, незалежно від віку. Схвалений FDA пристрій
називається стимулятором Фішера Воллеса. Побічних ефектів він не
викликає, не призводить і до розвитку залежності. В основі механізму
дії пристрою лежить система невисокого змінного струму, що
стимулює продукування в мозку основних нейромедіаторів, включно із
серотоніном, дофаміном і бета-ендорфіном, а також знижує рівень
гормону стресу кортизолу. Він безпечний, простий у використанні
й може застосовуватися пацієнтами будь-якого віку. Доктор Гелловелл
уже призначив його кільком десяткам пацієнтів. Користь від нього
відчула більшість пацієнтів (хоча й не всі), й не лише в лікуванні
безсоння, а й у подоланні симптомів РДУГ. Оскільки тривога, депресія
й безсоння часто супроводжують РДУГ, цей стимулятор є чудовою
альтернативою медикаментозній терапії. Детальніше про пристрій —
на сайті виробника: fisherwallace.com [14].

Гігієна сну
Наводимо кілька рекомендацій, схвалених лабораторіями
дослідження сну, які, безперечно, підтвердить і ваш особистий досвід.
Ось що потрібно робити, аби сон був справді цілющим:
• відкладайте електронні пристрої принаймні за годину до сну, щоб
дати мозку можливість уповільнитися й відпочити від стимуляції;
• ніколи не заряджайте електронних пристроїв у спальні —
відносьте їх до інших кімнат;
• створіть у спальні максимальну темряву. Відсутність світла
сигналізує вашому добовому біоритму про те, що час «змотувати
вудки»;
• повітря під час сну має бути свіжим і прохолодним, тому зменште
обігрів, провітріть кімнату або увімкніть кондиціонер.

Наповніть своє життя позитивом

Досі ми говорили про ті аспекти вашого життя, якими ви можете

керувати, — наприклад, розпорядок дня, харчування й сон. Але
важливою частиною вашого середовища також є інші люди, дії яких
ви, втім, контролювати не годні. На щастя, ви можете обирати, кого
впускати у своє життя й із ким проводити час. Тож будьте розсудливі.
Якщо РДУГ у вашої дитини, слід із особливою увагою поставитися
до вибору школи, в якій учителі зосереджувалися б на сильних
сторонах школяра. Визначте сильні сторони дитини (детальніше про
це — на с. 119), запишіть їх і покажіть ці записи вчителям або
директору. Уся ця інформація має бути додана до особової справи
дитини — завдяки цьому про її сильні сторони дізнаватимуться всі її
вчителі. Віднесіть ці записи до школи навіть у тому разі, якщо
з фінансових чи географічних причин ви не можете обрати іншу
школу. У такий спосіб ви забезпечите повагу до потреб дитини
й розпочнете діалог із керівництвом школи на позитивній ноті.
Є й інші способи створити в школі середовище процвітання.
Корисні поради з цього приводу ви можете знайти на с. 133
у підрозділі «Структура дня». І ще одне: обов’язково поясніть
директору, вчителям та іншим працівникам школи, що ваша дитина
потребує постійної стимуляції, тож їй потрібно надати можливість
частіше вставати на уроках і більше рухатися. Ще один варіант:
спробувати пристосувати методики викладання до потреб вашої
дитини.
Тепер про дорослих. Якщо на роботі вас оточують позитивні люди,
які розуміють вас і цінують ваші таланти, ліпшого годі й бажати!
Якщо ж умови роботи (детальніше — на с. 133 в абзаці про
структурування) далекі від бажаного середовища процвітання, ви
зробите собі величезну послугу, почавши пошуки іншого, ліпшого
місця.
Даючи всі ці поради, ми повністю розуміємо, що за нинішніх умов
економічної нестабільності (на час написання цієї книжки) виконати їх
може бути нелегко. Чи є якісь інші способи наповнити своє
середовище позитивом? Так, і для цього вам потрібно ретельніше
вибирати друзів та партнерів.
Ми не можемо навести статистику, яка підтвердила б це, але
результати наших власних спостережень переконливо свідчать: люди
з РДУГ і НУЗЧ часто обирають собі в друзі й партнери так званих
патологічних невдах. Пояснити це просто: допомагаючи цим «ходячим
катастрофам» і постійно рятуючи їх, вони забезпечують собі потужну
стимуляцію. Наступного разу спробуйте подружитися або завести
стосунки зі стабільною особистістю, яка теж забезпечуватиме вам
стимуляцію. Повірте, такі справді існують.
Загалом намагайтеся триматися подалі від цинічних і негативних
людей, які змушують вас почуватися нікчемним і люблять
попліткувати. Ми не кажемо, що решту життя вам потрібно
спілкуватися лише з веселими оптимістами. Деякі наші найкращі друзі
— закоренілі песимісти, які, втім, випромінюють доброту й тепло.
Уникати потрібно лише людей, які висмоктують із вас позитивну
енергію. Зверніть увагу на те, як почуваєтеся після зустрічі
й спілкування з людиною. Ці відчуття підкажуть вам, варто проводити
з нею час чи ні.

Приймайте й шукайте необхідну допомогу

Ідея просити й шукати необхідну допомогу близька до одного із

наших загальних правил: ніколи не переживайте на самоті. Коли життя
ставить перед вами непосильні вимоги, не соромтеся звернутися до
тих, хто справді може вам допомогти.
Більшість людей розуміє, що просити допомоги не означає бути
слабким. Якщо у вас, наприклад, нещодавно народилася дитина, нема
нічого ганебного в тому, щоб питати поради чи просити допомоги
в батьків, друзів або педіатра. На жаль, тема післяпологової депресії
ще й досі оповита упередженнями, проте останнім часом ситуація має
тенденції до змін на краще: дедалі більше жінок починають відверто
розповідати про свої страждання, й дедалі більше лікарів визнають, що
післяпологова депресія існує й потребує лікування. Аналогічна
ситуація має бути й з РДУГ та НУЗЧ. Своїм пацієнтам ми завжди
говоримо: не страждайте наодинці. Будьте мудрішими й попросіть
допомоги.
Соціальні обмеження, пов’язані із симптомами РДУГ / НУЗЧ,
можуть завдавати багато болю й страждань, тому до цього питання
слід поставитися з максимальною серйозністю.

Соціальний коучинг
Оточити себе людьми, які допоможуть вам розкрити максимум
свого потенціалу, — справа, безперечно, варта зусиль, проте, на жаль,
ваше оточення далеко не завжди залежить від вашого бажання.
У школі вас можуть щороку переводити до іншого класу,
а в дорослому віці часом доводиться працювати з не дуже приємними
вам особами. Саме тому так важливо розуміти, як налагодити стосунки
з людьми, які трапляються на нашому шляху, оскільки лише так ми
маємо можливість зажити по-справжньому щасливим і успішним
життям.
 Тут нам на допомогу приходять результати досліджень. Ще
порівняно нещодавно ми й гадки не мали, як правильно навчати дітей
із проблемами уваги (не кажучи вже про дорослих) і як налагоджувати
стосунки з оточенням, але сьогодні ситуація кардинально змінилася.
Завдяки росіянину Павлову з його легендарними собаками
й випускнику Гарварду Б.Ф. Скіннеру з його не менш видатними
щурами вчені нарешті збагнули, що дії людини визначаються не лише
свободою її волі. Так виникла наука біхевіористика, на думку
представників якої, нав’язлива, груба або легковажна поведінка далеко
не завжди є результатом бажання людини так поводитися й зовсім не
означає, що вона решту життя приречена бути такою.
Поведінкові дослідження дали поштовх розвитку цілої категорії
методів лікування, які широко використовуються й донині. Усі ці
методи зібрані під загальною назвою — прикладний аналіз поведінки
(ПАП). Найбільше поширений у лікуванні аутизму, ПАП може також
допомогти в боротьбі з поганими звичками та в закріп­ленні корисних,
у привчанні дитини до користування горщиком, опануванні нових
навичок і навіть керуванні великими корпораціями. Основна мета
ПАП — допомогти людині засвоїти низку нових навичок, потрібних їй
для підвищення якості життя.
Та є ще один, значно ефективніший спосіб, що допомагає не лише
змінити звички й поведінку, а й зрозуміти принципи соціальної
взаємодії. Підхід, який красномовно назвали соціальним навчанням,
дасть вам змогу усвідомити свою поведінку. Працюючи з фахівцем,
дитина не просто зосереджується на навичках, а й намагається
збагнути, що відбувається в тій чи тій соціальній ситуації, і робить
відповідні висновки.
Якщо ваша дитина ніяк не збагне, як порозумітися з групою, так
само як інша дитина не розуміє математичних термінів, вам потрібен
фахівець, який зможе вийти за межі ПАПівського тренінгу навичок
і допоможе дитині мислити й відчувати особливості соціальної
взаємодії, а не просто скаже їй, як правильно рухатися, говорити
й поводитися. Вам потрібен коуч, який допоможе дитині обміркувати
й відчути кожен свій крок, а потім поєднати їх у неймовірно складній
взаємодії, що називається «порозумінням». Деяким дітям це дається
природно, як комусь — кататися на ковзанах спиною вперед. А для
інших це — як щоразу падати на дупу, коли пробуєш ковзати навспак.
Проте в обох випадках спрацює хитрість — розбити завдання на
прості кроки. Вам не обов’язково народитися спритним. Ви можете
навчитися, зрозумівши кожен крок, а не зазубрюючи його чи
автоматично зумовлюючи. Це велике відкриття, яке розділяє
соціальне навчання й поведінковий тренінг.
Між представниками цих двох напрямків точаться запеклі дебати,
оскільки всі найбільш доречною й продуктивною вважають саме свою
методику. Однак сперечатися тут безглуздо, бо і той, і той підхід
залежно від ситуації може виявитися корисним. Якщо ви, скажімо,
хочете кинути палити, більше не переїдати або позбутися якоїсь іншої
шкідливої звички, вам пряма дорога до фахівця ПАП. Якщо ж ваша
мета — навчитися ладнати з оточенням, зверніться до спеціаліста із
соціального навчання, якого часом також називають соціальним
коучем. Керолайн Маґвайр, одна з найталановитіших представниць
цього напряму, видала дивовижну книжку, яку ми радимо прочитати.
Книжка називається «Чому зі мною ніхто не грається? Дієвий план
допомоги, що навчить дітей будь-якого віку заводити друзів і розкриє
їхній потенціал» («Why Will No One Play with Me? The Play Better Plan
to Help Children of all Ages Make Friends and Thrive»).
Варто зауважити, що в багатьох випадках ПАП буває більш ніж
достатньо. Однак деяким дітям або дорослим потрібна більша
допомога: їм необхідно зрозуміти суть соціальних ситуацій і своє
місце в них на когнітивному й емоційному рівнях, а потім навчитися
самостійно бачити альтернативи та приймати рішення щодо
подальших дій. Щойно вони збагнуть, що здатні вирішувати
самостійно, а не просто виконувати вказівки й слідувати
сформованому в них умовному рефлексу, почнеться бурхливий процес
особистісного зростання. ПАП — більш поверховий підхід, соціальне
навчання — більш глибинний. ПАП заснований на типових програмах,
а соціальне навчання допомагає зрозуміти суть соціальних ситуацій
і навчитися узгоджувати свою реакцію з власними бажаннями
й цінностями. ПАП — більш механічна методика, а соціальне
навчання — гнучкіша й гуманніша. Навчивши дітей розуміти ті чи ті
соціальні ситуації й приймати відповідні рішення щодо подальших дій,
ви не лише допоможете їм налагодити взаємодію з іншими, а й дасте
змогу збагнути, що цей процес не механічний, а живий і динамічний.
 7. Сила фізичних вправ і пошук мотивації

Маєте завершити великий проєкт, створити презентацію чи

підготуватися до важливого іспиту? Ось вам професійна порада: перш
ніж братися до роботи, пройдіться кілька кварталів, підніміться
й опустіться кілька разів сходами в будинку, «розворушіть» себе
й побачите, наскільки легше вам буде зосередитися й налаштуватися
на роботу. Найліпше, якщо така підготовка перетвориться на звичку
й стане необхідною для вас «дозою» активності та енергії.
Фізичні вправи — це один із найпотужніших немедичних
інструментів і най­ефективніша перша лінія захисту, що завжди тримає
людину в русі й не дає сходити зі шляху. До того ж від них ваше серце
стане здоровішим, фігура — стрункішою, а мозок максимально
підготується до навчання та змін. Спорт підіймає настрій і посилює
мотивацію, зменшує тривожність, регулює емоції й допомагає
підтримувати фокус уваги.
Фізичні вправи — це те, що лікар прописав, оскільки допомагають
не лише при депресії й тривозі, а й при РДУГ та НУЗЧ.

Очевидне — неймовірне

На початку 1980-х років до доктора Рейті звернувся один пацієнт.

Надзвичайно продуктивний і успішний професор елітного
університету Нової Англії, Девід (назвемо його так), написав багато
книжок, опублікував десятки статей і читав лекції практично по
всьому світу. А ще Девід регулярно бігав марафони, але за кілька
місяців до того візиту травмував коліно й змушений був тимчасово
припинити тренування. Щонайбільше йому дозволялося повільно
ходити, але Девід від цього був не в захваті.
На момент візиту до доктора Рейті Девід уже вийшов із нетривалої
депресії, що розвинулася на тлі необхідності тимчасово відмовитися
від своїх звичок і пристрастей. Але найбільше його турбувало не це.
Виявилося, Девід ніяк не міг зосередитися на роботі й навести лад
в особистому житті. Втративши свою гіперпродуктивність
і багатозадачніть, професор почав зволікати, не відповідав на
телефонні дзвінки, постійно й без причин сердився на свою партнерку,
з якою разом був уже багато років, припинив зустрічатися з друзями
й відклав цілу низку незавершених проєктів у довгий ящик. Девід не
міг зосередитися на письменництві та читанні, забував про зустрічі
й став незвично неорганізованим. Усе свідчило про те, що істотні
зміни в його середовищі спричинили прояви недіагностованого РДУГ,
які раніше Девіду вдавалося долати за допомогою бігу.
Оскільки продовжувати так далі жити Девід не планував, він
відчайдушно потребував змін, прагнучи якнайшвидше повернутися до
свого колишнього життя. Врахувавши фізичну травму, від якої Девід
іще не одужав, доктор Рейті прописав йому препарат, лікування яким
одразу ж спрацювало. Упродовж наступних шести місяців Девід зміг
завершити кілька проєктів і почати нові, почувався значно ліпше
в емоційному плані й налагодив особисте життя.
Коли коліно нарешті загоїлося й Девід знову почав бігати, вони
з доктором Рейті вирішили істотно зменшити дозу ліків. Наступні
кілька років професор вживав препарат лише періодично — тоді, коли
йому терміново потрібно було зосередитися. Але насправді
найефективнішими ліками від РДУГ став біг.

Що говорить наука

То що ж саме відбувається, коли ви взуваєте кросівки й виходите на

пробіжку, йдете до тренажерної зали або танцюєте?
По-перше, у вас збільшується частота серцевих скорочень, що
призводить до вивільнення білка під назвою нейротрофічний фактор
мозку, або НТФМ. Цей диво-­білок створює надзвичайно родюче
середовище для росту нових нейронів, білків-­сполучників і нервових
шляхів. До того ж, виконуючи фізичні вправи, ми залучаємо більше
нервових клітин, ніж за будь-якого іншого виду діяльності. Що більше
ми рухаємося, то більше цих клітин активується й то більше
нейромедіаторів для передачі інформації між нервовими клітинами
продукується. Це призводить до сплеску дофаміну та норадреналіну,
які відіграють ключову роль у регулюванні вашої системи уваги.
 Стимулятори й антидепресанти, які ми призначаємо для лікування
РДУГ, збільшують концентрації дофаміну та норадреналіну в мозку,
оскільки ці речовини допомагають підтримувати увагу, фокус
і мотивацію. Одне з досліджень РДУГ, яке досі триває, встановило, що
деякі з генетичних відмінностей, характерних для РДУГ, пов’язані з
порушенням вироблення дофаміну та норадреналіну, а фізична
активність цю несправність усуває, виконуючи функцію стимулятора.
Людина стає уважною й активною.
Під час тренувань жорсткі конектоми в мережі пасивного режиму
стають гнучкішими й дають можливість плавно перейти в мережу
цільового режиму, що залучає фронтальну кору. Не забувайте, що
фронтальна кора — це щось на кшталт виконавчого директора нашого
мозку. Коли ви рухаєтеся, ця ділянка мозку ніби запалюється,
вмикаючи вашу систему уваги й даючи змогу зосередитися на
завданні.
Утім, щоб повністю відчути на собі переваги цього процесу, не
обов’язково бігати марафони, як наш пацієнт Девід. У 2018 році
іспанські вчені опублікували статтю, в якій підбили підсумки
результатів цілої низки досліджень за останні 12 років, у яких РДУГ
лікували фізичними вправами. Дослідники проаналізували дані понад
700 учасників із восьми країн світу. Виявилося, після лише 20–30
хвилин помірного фізичного навантаження на день в учасників
дослідження поліпшилися швидкість і точність реакції, а «перемикати
передачі» й зосереджуватися стало значно легше. Крім того, в 65 %
пацієнтів значно поліпшилися навички планування та організації — й
усе це завдяки якимось 30 хвилинам спорту.

Успіхи в класі

Одні з найбільш креативних і нестандартних способів лікування

РДУГ фізичними вправами пропонують нам учителі. Саме вони
найупевненіше з усіх заявляють, що жодна дитина не здатна годинами
сидіти на місці так, як це вміє більшість дорослих. У сучасному світі
це стає дедалі очевидніше, оскільки РДУГ або проблеми уваги
з’являються в дедалі більшої кількості дітей.
 Перед учителькою старших класів Елісон Камерон із канадського
міста Саскатун постала набагато складніша задача: вона працює
в школі City Park Collegiate, яку в народі називають «місцем останньої
надії». Саме сюди відправляють дітей, які не «прижилися» в жодній
іншій місцевій школі, щоб повернути їх на шлях істини. Багато з цих
підлітків живе в злиднях і без жодної підтримки; дехто з них
народився із фетальним алкогольним синдромом, а інші самі вже міцно
підсіли на наркотики й алкоголь. Це діти, які в певний момент свого
життя звернули не туди. Саме в цій школі Елісон доручили очолити
програму корекції поведінки найпроблемніших підлітків. Вчителька
розповідає: «Особові справи цих дітей позначили “червоними
прапорцями” — їх класифікували як найпроблемніших за численні
бійки, прояви непокори й крайньої неповаги».
Проте ця молода енергійна вчителька мала справу з дечим іще
серйознішим, ніж просто погане виховання: більшість її учнів читали
й писали на рівні молодших класів, і практично в кожного був РДУГ.
Учні часто прогулювали уроки, а ті, хто залишався, мали серйозні
проблеми з увагою й не могли довго всидіти на місці.
Раніше в подібних ситуаціях для корекції поведінки та навчання
Елісон уже застосовувала фізичні вправи, тож зі своїми новими
підопічними вона вирішила спробувати те саме. «У перший день
занять я запропонувала їм вийти разом на пробіжку, але вони
відмовилися. Ідея просто вийти погуляти учням сподобалася більше,
але запланована півгодинна прогулянка перетворилася на двогодинне
блукання нетрями, а для двох із них — на офіційний дозвіл сховатися
від усіх і “обдовбатися”. Той випадок став для мене важливим уроком:
якщо ми й займатимемося фізичною активністю, то лише в стінах
школи».
Елісон переконала одного свого знайомого, власника тренажерної
зали, пожертвувати школі кілька одиниць спортивного обладнання.
Невдовзі в класній кімнаті з’явилося вісім бігових доріжок, шість
велотренажерів і чотирнадцять пульсометрів. І саме тоді почалися
відчутні зміни. «Я стала помічати в дітях потенціал, — пояснює
Елісон. — Усе, що вони мали робити, — це ходити на доріжці чи
крутити педалі велотренажера. Будь-що, аби пульс піднімався вище 90
ударів на хвилину».
 За словами вчительки, дітям був дуже важливий приклад — вона
мала першою стати на доріжку чи сісти на велотренажер. Крім того,
коли вибір стояв між фізичною активністю й уроком математики за
партою, було очевидно, що підлітки оберуть перше. «Я пояснила їм,
що від них вимагалося лише підняти пульс до 65–75 % від максимуму.
Для них це було щось нове, і мені вдалося пробудити в них інтерес».
Перші 20 хвилин 45-хвилинного уроку Елісон присвячувала
фізичним вправам, а решту часу діти навчалися. Ефективність бігових
доріжок була очевидною, оскільки раніше на відновлення дисципліни
в неї йшло аж півгодини, що залишало для фактичних занять
жалюгідні 15 хвилин. Тепер за 20 хвилин фізичних вправ діти могли
впоратися з емоціями, активувати увагу й налаштуватися на навчання,
а коли нарешті сідали за парти, то готові були сидіти на місці,
сприймати інформацію й справді чогось учитися. «Дехто з них кинув
палити, інші схуднули, багато хто став приймати менше ліків. Учні
розповідали мені, що їм дійсно стає ліпше. Багатьом із них так
сподобалася бігова доріжка, що вони готові були щоранку приходити
до школи лише заради неї!»
Щодалі менше підлітків прогулювали уроки, а в другому семестрі
жодного учня не виключили. А ще істотно поліпшилися результати
іспитів. «Техніка читання нарешті досягла того рівня, який відповідає
їхньому віку, й це лише за чотири місяці! — з гордістю заявляє Елісон.
— Учні дуже полюбили цю програму й усім родичам та друзям
вихвалялися своїми успіхами».
Хоча встановити бігові доріжки й велотренажери в усіх класах
країни неможливо, новини про успішність цього підходу розлетілися зі
швидкістю світла, і тепер учителі дедалі частіше влаштовують дітям
фізкультхвилинки або дозволяють вставати з-за парт і трохи
пострибати. Віра в користь перерв, від яких останнім часом почали
відмовлятися задля збільшення тривалості уроків, повертається,
оскільки можливість порухатися й розім’ятися беззаперечно чинить
позитивний вплив як на академічну успішність, так і на поведінку.

Фізична активність як покарання

 Ще одне дедалі популярніше шкільне нововведення — відмова від
традиційного покарання, за якого дитина-­порушник мусить тихо
сидіти в коридорі, біля кабінету директора або у своїй кімнаті. Тепер
замість цього школярів, яким потрібно заспокоїтися й відновити
контроль над емоціями, залучають до фізичної активності —
наприклад, садять на велотренажер або відправляють пострибати на
мінібатуті. У деяких школах порушники дисципліни повинні кілька
разів піднятися й спуститися сходами, а в інших їх просто
відправляють із дорученням в інше крило будівлі.
В одній бостонській школі, що бере участь у програмі відновного
правосуддя для неповнолітніх, більшість учнів має РДУГ, і там цю
новину сприйняли максимально всерйоз. Надихнувшись книжкою
доктора Рейті «Запали життя! Революційне знання про вплив фізичної
активності на мозок» («Spark: The Revolutionary New Science of
Exercise and the Brain»), що вийшла 2008 року, адміністрація школи
створила так звану кімнату Рейті, де встановили платформу для танців,
мінібатут і кілька тренажерів. Усіх порушників дисципліни
відправляють до цієї кімнати, де вони займаються, пітніють,
намагаються опанувати свої емоції й умикають мозок, а виходять
заспокоєні й готові вчитися. На перший погляд може здатися, що діти
навмисно порушуватимуть дисципліну, аби їх відправили пострибати,
але насправді це хибне уявлення: ці діти, як і решта школярів, просто
хочуть бути в класі й навчатися разом зі своїми однолітками, а не
відбувати покарання, нехай і на батуті. До кімнати Рейті вони не
прагнуть, але безперечно отримують від неї неабияку користь.
Подібні інновації спостерігаються й у шкільних стінах на іншому
боці земної кулі. Доктор філософії Тацуо Окада з Каліфорнійського
університету в Лос-­Анджелесі — один із найактивніших
шанувальників фізичних вправ та ігор для лікування РДУГ, аутизму
й інших психічних розладів. Оскільки спорт допоміг позбутися РДУГ
йому самому, у 2013 році Окада, також надихнувшись книжкою
доктора Рейті, відкрив у Токіо (Японія) центр Spark, де діти можуть
порухатися після школи. Зусилля Окади й позитивні результати роботи
центру привернули увагу, а відтак і підтримку не лише вдячних
батьків, а і японського уряду, що дало змогу відкрити ще 17 подібних
центрів у різних містах Японії й планувати подальше розширення
мережі.
 Завітайте принаймні до одного з цих центрів, і ви побачите
яскравий інтер’єр, у якому бігають, регочуть і кричать радісні діти. На
перший погляд атмосфера може здатися дещо хаотичною, але варто
придивитися уважніше, й серед загального галасу та біганини ви
помітите дорослих тренерів, які уважно стежать за дітьми, м’яко
скеровуючи їх виконувати ті чи ті вправи або завдання на
зосередженість. Увага дітей активується, а підвищення пульсу лише
закріплює цей ефект. «Програма значно ефективніша, коли стимулює
дитячий інтерес і допитливість, — пояснює Окада. — Ми
переконуємося, що захопили увагу дитини, потім збільшуємо її інтерес
і скеровуємо до цілі… Цікаво спостерігати, що сенсорні й емоційні
проблеми дитини практично зникають, коли вона зосереджена на
вправі та грі».
Для того щоб відчути переваги цієї стратегії на собі, не обов’язково
їздити до подібних центрів — усе це ви можете спокійно відтворити
й у домашніх умовах. Замість того щоб як покарання відправляти
дитину до своєї кімнати або змушувати її сидіти спокійно, відправте її
кілька разів спуститися й піднятися сходами, погуляти навколо
будинку, пострибати на мінібатуті або потанцювати разом із вами.
Одну з вправ, яку запропонував Окада, може з легкістю відтворити
вдома кожен із вас: напишіть на аркушах паперу випадкові цифри
й розмістіть їх у будинку або на подвір’ї, а потім називайте цифри
й просіть дитину знаходити їх якнайшвидше.
Завдяки цьому частота серцевих скорочень збільшується, що
приводить до активації мережі цільового режиму (МЦР) й посилює
зв’язок між мережею пасивного режиму (МПР) та МЦР.

Питання рівноваги

Як показує досвід роботи доктора Гелловелла із Семюелом (див.

розділ 3), тренування рівноваги й координації можуть справді
допомогти дітям із РДУГ. Спочатку його підхід міг здатися вам
дивним: навіщо змушувати дитину стояти на одній нозі із
заплющеними очима, балансувати на дошці із заокругленим нижнім
зрізом і жонглювати м’ячиками? Однак потім усе стає на свої місця,
оскільки в основі ефективності цих вправ на рівновагу лежать
переконливі наукові дані. Починати їх можна в будь-якому віці, навіть
наймолодшому. В одному нещодавно проведеному дослідженні вчені
поділили дошкільнят із високим ризиком появи РДУГ на дві групи,
одній із яких дали вправи на рівновагу. Попри невелику вибірку
(учасників було всього 15), у дітей, які виконували вправи, показники
уваги й самоконтролю значно поліпшилися, як порівняти
з контрольною групою дітлахів.
Одним із видів спорту, що демонструє неабияку ефективність
у розвитку балансу й координації, а також поліпшенні уваги
й дисципліни, є бойові мистецтва. У 1990 році доктор Рейті відвідав
конференцію, присвячену корекції поведінки найбільш «проблемних»
дітей, де зустрівся з викладачами й психологами з навчальних закладів,
які сьогодні часто називають «школами виживання». До таких шкіл
відправляють дітей із найтяжчими порушеннями поведінки. Однак
доктор Рейті дуже здивувався (не забувайте, що то був 1990 рік),
дізнавшись, що обов’язковим щоденним елементом багатьох
корекційних програм були такі бойові мистецтва, як тхеквондо
й карате. На перший погляд може здатися, що ставити удар дітям із
серйозними проблемами поведінки — дуже ризиковане рішення, проте
психологи пояснили: навчання проходить за суворими протоколами
й під пильним наглядом інструкторів, і перш ніж перейти до
поєдинків, діти спочатку відточують рухи до досконалості, що вимагає
від них крайнього ступеня зосередженості, контролю над власними
тілом та емоціями. Крім поліпшення фізичного здоров’я, бойові
мистецтва також зміцнюють нейронні мережі, завдяки чому діти
поступово відучуються від руйнівної й небезпечної поведінки,
починають ліпше вчитися й демонструють позитивні зміни в низці
інших аспектів. Поліпшення відмічаються в усіх — і в дітей,
і в дорослих, — що цілком узгоджується з результатами інших
досліджень застосування бойових мистецтв для лікування РДУГ.
Звісно, дуже важливо знайти правильного інструктора. На щастя,
інформація про користь єдиноборств для людей із РДУГ поширюється
й серед тих, хто їх викладає, тож є чимало фахівців, які
спеціалізуються на роботі з дітьми, що мають труднощі з увагою.

Йога та медитація
 Йога, як відомо, — це один із найефективніших способів
удосконалити відчуття рівноваги й зміцнити увагу. Практично всі її
асани — дерево, воїн, орел — покликані навчити нас зосереджуватися
на своїх тілі та диханні й вносити невеликі, але цілеспрямовані зміни
в коригування постави. Деякі види йоги також прискорюють пульс,
а це позитивно впливає на наші концентрацію й здатність вчитися.
Нещодавно в Тайвані провели дослідження впливу йоги на 10-
річних дітей. 49 школярів поділили на дві групи: учасники однієї мали
займатися йогою двічі на тиждень упродовж восьми тижнів, а друга
група була контрольною, тому діти нічого не робили. До й після
восьмитижневого періоду занять усі учасники пройшли по два тести
на увагу: тест на визначення, в якому оцінюються швидкість реакції,
дефіцит уваги й стійкість до реактивного стресу на постійні, але
мінливі звукові й зорові подразники, та тест на зорове відстеження,
в якому за допомогою вправ на відстеження траєкторії оцінюються
сприйняття й вибіркова увага. Результати обох тестів
продемонстрували, що істотне поліпшення швидкості, точності та часу
реакції відмічалося лише в дітей, які займалися йогою.
Медитація не вимагає від людини практично жодних фізичних
зусиль, однак результати її не менш потужні за ефект йоги. Особливо
корисною медитація виявляється в боротьбі з нав’язливими станами,
до яких ми потрап­ляємо в мережі пасивного режиму. Не забувайте, що
саме в цьому стані ми найчастіше стаємо заручниками нескінченних
похмурих саморуйнівних роздумів або дозволяємо думкам стрибати
з гілки на гілку, наче мавпа (через що цей режим часто називають
«розумом мавпи»). Нещодавно вчені з Єльського університету провели
дослідження, результати якого показали, що такий вид медитації, як
майндфулнес, суттєво знижує активність МПР та запобігає її
руйнівним наслідкам.
Регулярна практика медитації справді здатна змінити структуру
вашого мозку. Результати Гарвардського дослідження 2011 року
демонструють: лише вісім тижнів практикування майндфулнесу,
спрямованого на зниження рівня стресу, привели до потовщення кори
гіпокампа, який є найважливішою ділянкою мозку з точки зору
навчання, пам’яті та емоційної регуляції — тобто всього того, що може
допомогти людям із проблемами уваги.
 Важливою частиною медитації є фокусування на диханні.
Зосередження на своєму диханні завдяки рахуванню подихів та іншим
технікам вимагає цілеспрямованої уваги, що природно посилює
зв’язки мережі цільового режиму. Якщо ваш розум починає блукати,
слід повертати його до фокусування на диханні знову й знову, аж поки
він не стане більш стійким. Сьогодні існує багато застосунків, які
можуть допомогти вам у цьому, зокрема Headspace, Calm і Mindfulness.
Також рекомендуємо спробувати техніку дихання «Ха». Вона дуже
проста, але вимагає уваги й концентрації. Зробіть вдих через ніс на 3–
4 рахунки, а видихайте ротом на 6–8 рахунків із тихим звуком «ха-а-а».
Вдих завжди має бути вдвічі коротшим за видих. Ця дихальна техніка
допоможе вам налаштуватися на медитацію, перервати потік
небажаних думок і зосередитися.

Мотивація

Деякі люди ввечері розкладають спортивну форму, щоб уранці

мотивувати себе вийти на пробіжку, інші ж обіцяють собі винагороду,
таку собі морквинку, яка спонукатиме продовжувати прямувати до
мети. Але є ще один не менш ефективний мотиватор — візуалізація
чудового самопочуття, що чекає на вас після виконання вправ.
Результати дослідження, нещодавно проведеного докторкою
Мішель Сеґар із Мічиганського університету, показали, що
найефективнішою довгостроковою (тобто тривалістю понад рік)
мотивацією займатися спортом у дорослих були думки про те, як
фізичні вправи позбавлять їх стресу, поліпшать здоров’я й піднімуть
настрій. Інакше кажучи, вони ставили перед собою не якусь зовнішню
мету — скажімо, схуднути до весілля чи придбати ту модну вузьку
сукню. Мотивували їх власні спогади й думки про те, як добре вони
почувалися після фізичних вправ.
Яскравою ілюстрацією цьому є історія однієї нашої пацієнтки, яку
ми називатимемо Люсі. Розумна, талановита й кмітлива дівчина, Люсі,
втім, мала РДУГ, через який у неї постійно виникали проблеми
з математикою, а особ­ливо з десятковими дробами та множенням. Їй
просто не вистачало терплячості спокійно сісти й розібратися з тим, як
працюють ці арифметичні операції. Через це під час виконання
домашнього завдання з математики в Люсі часто траплялися істерики.
Доктор Рейті порадив дівчині перед виконанням домашнього
завдання по п’ять хвилин стрибати на скакалці, й це спрацювало
практично одразу ж! Позбувшись більшості своїх тривог і увімкнувши
свідомість, Люсі більше не відчувала страху перед математикою.
Минали роки, але Люсі не відмовлялася від своєї рятівної скакалки,
продовжуючи практикувати цю методику й у студентські роки. Люсі
навчалася на лікаря, тому предмети були складними — органічна хімія,
фізика й анатомія, — але коли труднощі здавалися непосильними, вона
знову й знову брала скакалку, що вмить допомагала їй послабити
стрес, налаштуватися на роботу й увімкнути мозок.

Життя в русі

Дати вам універсальну пораду щодо оптимальної кількості

фізичних вправ чи частоти серцевих скорочень, ефективних для
лікування РДУГ або НУЗЧ, ми, на жаль, не можемо, оскільки в цій
формулі надто багато змінних. Утім, якщо ви виконуватимете вправи
принаймні по 20 хвилин щодня, цього вже буде достатньо. Нехай вони
будуть веселими й цікавими для вас — ви маєте нетерп­ляче чекати на
ці 20 хвилин. Намагайтеся варіювати вправи впродовж тижня,
оскільки різні види діяльності стимулюють різні відділи мозку, а для
нас, людей із РДУГ, ефект новизни важливий ще й з іншої причини:
нудьга — наш найстрашніший ворог. Рекомендуємо щодня впродовж
тижня чергувати такі види активності:
• аеробні вправи впродовж принаймні 20 хвилин, за яких частота
серцевих скорочень збільшується щонайбільше на 70 %;
• вправи на рівновагу для поліпшення функції мозочка й зміцнення
м’язів тулуба; для цього вам підійдуть йога, вправи на гімнастичному
м’ячі BOSU тощо;
• заняття з фітнесу, які підтримують тіло в тонусі й прискорюють
пульс: наприклад, зумба чи інші танці, бадмінтон, командні види
спорту та єдиноборства;
• силові тренування для підтримки загального стану здоров’я
й фізичної форми;
 • у якості бонусу для свого здоров’я й настрою можете деякими
з перелічених видів спорту займатися на свіжому повітрі.
Було б чудово, якби ви знайшли людину, з якою займатиметеся
спортом або якій звітуватимете про свої успіхи. А від вечірньої
прогулянки з чоловіком / дружиною, другом або дитиною з РДУГ
поліпшаться не лише ваше здоров’я, а й стосунки, що виводить
задоволення від фізичної активності на новий рівень.
 8. Лікарські засоби…: найпотужніший інструмент, якого
всі бояться

Одне з перших запитань, які нам найчастіше ставлять пацієнти або

їхні батьки, якщо РДУГ у дитини, звучить так: «Чи вірите ви в Риталін
[15]?». Ми, звісно, чудово розуміємо, що під цим запитанням насправді
приховане бажання людей ді­знатися, чи належимо ми до тієї категорії
лікарів, які для лікування РДУГ застосовують лікарські засоби, але
часто ми ледь стримуємося, щоб не відповісти на нього в тому ж дусі:
«А хіба Риталін — це Бог, щоб у нього вірити?». Риталін — це ані
релігія, ані «адвокат диявола», яким його вважають прихильники теорії
змови великих фармацевтичних корпорацій [16]. На жаль, препарати
для лікування РДУГ і досі оповиті упередженнями й міфами, які ми
з вами спробуємо розвіяти в цьому розділі.

Цінний інструмент

Що ми маємо робити, аби забезпечити собі здорове й щас­ливе

життя в довгостроковій перспективі? Нам допоможуть нові навички
й корисні звички, навчання й робота, підтримка вчителя, наставника чи
партнера, близькі та довірливі стосунки з іншими людьми й правильно
поставлені цілі. Та чи є спосіб, здатний нам допомогти
в короткостроковій перспективі, вже зараз? Він існує, й це — лікарські
засоби. За умови правильного призначення й приймання сучасні ліки
справді здатні забезпечити нам швидке полегшення (деякі — навіть
уже за годину) та найбільшу користь від лікування. У нашому
терапевтичному наборі інструментів лікарські засоби — одні
з найцінніших.
Ухвалюючи рішення про призначення й приймання препаратів,
лікар і пацієнт мають спиратися на результати емпіричних досліджень,
а не на релігійні переконання, інтернет чи інтуїцію. Рішення повинне
базуватися не лише на сподіваннях, а й на реальних фактах. Через це ті
чи ті препарати для лікування РДУГ ми призначаємо тільки після того,
як ознайомимося з результатами рандомізованих контрольованих
досліджень і переконаємося, що засіб дійсно ефективний. У 2018 році
доктор Семуель Кортезе із Саутгемптонського університету (Велика
Британія) провів огляд 133 рандомізованих досліджень упливу
лікарських засобів на РДУГ. Результати беззаперечно доводили
ефективність ліків у середньому в 70–80 % випадків (жоден препарат
у світі не може бути ефективним у 100 % випадків).
Пацієнти, які ставляться до медикаментозної терапії зі зневагою
або критикують тих, хто її призначає, напевне, просто ніколи не чули
страшних історій про людські страждання, з якими ми у своїй практиці
стикаємося щодня. Вони також не бачили сліз радості матерів дітей із
РДУГ і дорослих пацієнтів, які відчули неймовірне поліпшення
завдяки лікам уже через кілька днів їх приймання — і це після років
непотрібних страждань. Засуджувати медикаменти, які здатні не лише
полегшити страждання людини, а й допомогти їй розкрити свій
потенціал і стати успішною, здоровою й щасливою, — це невігластво,
що позбавляє людей із РДУГ можливості навіть спробувати ліки.
Парадокс у тому, що багато критиків медикаментозної терапії для
лікування РДУГ насправді, самі того не усвідомлюючи, займаються
самолікуванням: вони літрами п’ють каву, енергетичні напої (Red Bull,
5-hour Energy, Monster Energy тощо) й приймають «м’які»
безрецептурні препарати для поліпшення настрою й стимулювання
роботи мозку (найпопулярніші — адрафініл і гінкго білоба). На
відміну від препаратів, призначених лікарем, ці стимулянти
відпускаються безконтрольно, можуть викликати низку побічних
ефектів, а позитивні ефекти часто нестійкі.

Як зрозуміти, що час настав?

Навіть переконавшись у ефективності й безпечності лікарських

засобів, пацієнти все одно вагаються й питають: «Можливо, ми
могли б почати з немедикаментозної терапії, а якщо вона не допоможе,
тоді вже спробувати ліки?». Але як зрозуміти, що немедикаментозна
терапія не допомогла й настав час приймати ліки?
Як ви пам’ятаєте з розділу 3, де йшлося про методи стимуляції
мозочка, ми віддаємо належне немедикаментозному лікуванню, навіть
якщо результати не будуть відчутними й помітними негайно. Однак із
суто фармакологічної точки зору цей підхід звучить як щось на
кшталт: «Нехай дитина рік помружиться, а лише потім ми пропишемо
їй окуляри».
Також ми переконані, що ніхто не повинен приймати ліки проти
власної волі чи давати їх дитині без її на це згоди. Будь-які ліки
працюють ліпше, якщо ви хочете їх приймати. Це наслідок ефекту
плацебо — доведеного феномена, який полягає в здатності вашого
мозку посилювати ефективність будь-якого втручання: від простих
ліків до операції, акупунктури, вправ, контактних лінз чи приймання
їжі.
Якщо ви переконані, що ефект плацебо — це вигадки
й медикаментозному лікуванню вашого розладу він ніяк не допоможе,
не кваптеся з висновками. Згадайте, з якими задоволенням і якістю ви
виконуєте роботу, яку хочете зробити; як чудово показуєте себе на
співбесіді на посаду, яку прагнете отримати; наскільки дбайливіше
ставитеся до того, що дуже хотіли мати, — машини, човна, будинку,
собаки тощо; якою смачною здається вам страва, на яку ви нетерпляче
чекали в новому ресторані, щоб скуштувати її; яким цікавим стає
фільм, що його ви мріяли переглянути; яким чудовим здається
президент, якщо ви за нього проголосували, або наскільки
працьовитим видається співробітник, якого ви самі взяли на роботу.
Ми не пояснюватимемо вам очевидних речей, однак більшість
людей цього просто не помічає. Саме ефект плацебо лежить в основі
щасливого й успішного життя: ми досягаємо більшого, коли робимо
щось за власним бажанням. Це правило працює й у зворотному
напрямку: коли нас змушують щось робити, результати не втішають.
Навіть найліпші й найбільш дієві ліки не допоможуть, якщо ви не
віритимете в них і не бажатимете приймати. То як зрозуміти, що час
настав? Час приймати ліки настав тоді, коли ви чи ваша дитина не
лише почуватиметеся зручно, а й відчуєте готовність розпочати.

Зважуйте користь і ризики

Після однієї з каліфорнійських лекцій доктора Рейті про РДУГ до

нього підійшов чоловік — назвемо його Деном — і розповів, що його
дев’ятирічному онуку Стівену щойно діагностували РДУГ. Удома
в Стівена часто траплялися спалахи емоцій, за кухонним столом він не
міг всидіти спокійно жодної хвилини, а ввечері не був здатен
зосередитися на домашньому завданні. Від цього дуже страждали його
оцінки: Стівена вже залишали на другий рік, і в хлопчика через це
практично не було друзів.
Ден був упевнений, що діагноз онуку поставили правильно, але
турбувало його те, що батьки не встановлювали для Стівена ніяких
обмежень. До того ж вони опиралися рекомендації лікаря почати
медикаментозне лікування. Батьки боялися, що це якось зашкодить
Стівену, призведе до навішування на хлопця ярликів. «Як мені їх
переконати?» — запитав Ден доктора Рейті.
Доктор Рейті пояснив Дену кілька важливих моментів. По-перше,
в дев’ятирічному віці дитині обов’язково потрібні обмеження.
Дорослому значно легше самоорганізуватися, розпізнати в себе
проблеми й звернутися до лікаря, а от дитина з РДУГ про свої
обмеження має дізнатися з допомогою батьків. Також доктор Рейті
пояснив, що Стівену дуже важливо регулярно гратися й робити фізичні
вправи на свіжому повітрі, а потім розповів Дену про важливість
здорового сну, регулярного харчування й правила використання
ґаджетів.
А стосовно ліків — питання, яке турбувало батьків хлопчика
найбільше, — доктор Рейті запропонував провести аналіз користі
й ризиків. Разом вони створили таблицю, де в одному стовпчику
записали аргументи «за», а в іншому — «проти». Ця таблиця мала
допомогти батькам Стівена зрозуміти, як РДУГ впливає на життя
хлопчика у фізіологічному, соціальному й емоційному планах. Чи
існував ризик того, то Стівен почне сприймати себе невдахою? Чи,
можливо, це вже сталося? Чи впливає невміння Стівена «гальмувати»
на його соціалізацію й стосунки з однолітками? Чи були якісь інші
способи швидко змінити траєкторією, якою Стівен рухався в плані
навчання?
Коли проводитимете власну оцінку користі й ризиків, радимо вам
відповісти на три важливі запитання:
1. Чи зібрав я максимум інформації про розлад з авторитетних
джерел, не враховуючи того, що розповів мені лікар?
2. Чи спробував я максимум доступних мені видів
немедикаментозного лікування (наприклад, встановлення довірливих
стосунків, структурування розпорядку дня, фізичні вправи й здоровий
сон, повноцінне харчування, медитація та інші корисні звички)?
3. Наскільки потужним є негативний вплив розладу на моє життя
або життя близької людини?

Зважте всі варіанти

Якщо, відповівши на ці запитання, ви ухвалили рішення про

необхідність приймання ліків вами або вашою дитиною, розгляньте всі
можливі варіанти. Коли ми починали практику, вибір був досить
обмеженим. Сьогодні ж асортимент препаратів значно ширший: наразі
для лікування РДУГ застосовуються психостимулянти, лікарські
засоби зі стимулювальним ефектом і деякі нестандартні препарати
з аналогічною, але більш тривалою дією. Далі ми поговоримо про
кожну з цих категорій детальніше.
Якщо говорити про РДУГ, то тут нема одного варіанта лікування,
що підходив би всім. Пол Вендер, який був професором медичного
факультету Університету Юти і якого вважають батьком біологічної
психіатрії, якось сказав: «Деякі препарати в деяких дозах для деяких
людей інколи виявляються ефективними». Точніше годі
й сформулювати.
Головне — бути терплячим зі своїм лікарем, поки ви знайдете
формулу, яка працюватиме. Це може вимагати багато спроб із багатьма
ліками, і саме так ми робимо з нашими пацієнтами — комбінуємо ліки
в різний спосіб. Уважно стежте за побічними ефектами, тривалістю дії
й часом досягнення максимального терапевтичного ефекту, а також за
будь-якими змінами впливу ліків на ваш організм, як позитивними, так
і негативними. Що більше інформації матиме лікар, то легше йому
буде скласти ефективний план лікування.

Психостимулянти

Психостимулянти — це препарати першого вибору для лікування

РДУГ. Доведено, що ці лікарські засоби забезпечують найбільшу
ефективність за найменшої кількості побічних ефектів — допомагають
вони 70–80 % пацієнтів. Як і з багатьма рецептурними препаратами,
існує певне занепокоєння щодо виникнення залежності від
психостимулянтів і зловживання ними. Далі ми розглянемо це
детальніше.
Психостимулянти загалом поділяють на дві основні категорії:
препарати на основі метилфенідату, які випускаються під торговими
назвами Концерта (Concerta), Риталін (Ritalin), Фокалін (Focalin),
Метадат (Metadate), Кілівант (Quillivant) і OROS-MPH, та препарати на
основі амфетаміну, доступні в продажу під торговими назвами Адерол
(Adderall), Декседрин (Dexedrine), Евекео (Evekeo), Вівансе (Vyvanse)
та Майдейіз (Mydayis).
Ідея лікувати людину з гіперактивним мозком психостимулянтами
може здатися абсолютно нелогічною, однак річ у тім, що вони
підвищують рівні дофаміну й норадреналіну — двох нейромедіаторів,
яких мозку людини з РДУГ катастрофічно бракує. Можна сказати, що
ці препарати стимулюють у мозку гальмівну систему, завдяки чому
людині стає легше контролювати себе.
Завдяки більшій кількості дофаміну нервові клітини отримують
можливість безперешкодно обмінюватися інформацією. Внаслідок
цього наші думки заспокоюються, в голові прояснюється, а мозок
нарешті налаштовується на роботу. Коли ж передача сигналів
відбувається з перешкодами, ми стаємо розгубленими й стурбованими.
Відомо також, що дофамін посилює мотивацію. У 2020 році
психолог із Браунського університету Ендрю Вестбрук із колегами
провели дослідження використання метилфенідату, яке підтвердило це.
Збільшення кількості доступного дофаміну в ділянці мозку,
відповідальній за мотивацію, — так званому хвостатому ядрі —
призводило до того, що учасники дослідження, які приймали препарат,
віддавали перевагу складнішим завданням, на відміну від тих, хто не
приймав метилфенідату й відтак обирав легші вправи.
Підвищити рівень дофаміну можна й немедикаментозними
способами. Одні з них здорові й рекомендовані (наприклад, фізичні
вправи, творчість, спілкування й встановлення цілей), а інші лише
шкодять вашому здоров’ю (наприклад, споживання завеликої кількості
вуглеводів, вживання таких психотропних речовин, як алкоголь, кокаїн,
марихуана й алпразолам, а також азартні ігри, компульсивний шопінг,
сексоголізм або трудоголізм). Провал у спробах отримати дофамін
в адаптивний спосіб призводить до різних залежностей, тоді як
успішні спроби приносять радість і задоволення.
Коли в організмі зростає рівень норадреналіну, людина ніби
пробуджується, стає активнішою й ліпше сприймає зовнішню
інформацію. Органи чуття перебувають у режимі максимальної
пильності. У такому стані ми ясніше бачимо ситуацію
й безперешкодно приймаємо звукові та зорові сигнали.
Дофамін і норадреналін стимулюють виконавчі функції, які
контролює префронтальна кора — CEO мозку. Саме тут відбуваються
планування, сортування, розробка послідовності дій, формування
спогадів і оцінка наслідків. Виконавчі функції також допомагають нам
пригальмувати — тобто не допустити неадекватної реакції,
імпульсивних дій і зменшити бажання стимуляції.
Між двома вказаними вище категоріями психостимулянтів є певна
різниця: препарати на основі метилфенідату більше підвищують рівень
дофаміну, ніж нор­адреналіну, а препарати на основі амфетаміну
навпаки, призводять до більшого зростання норадреналіну, ніж
дофаміну, однак різниця між значеннями невелика.
Дослідники виявили, що ефект цих двох груп ліків також залежить
від віку пацієнта: в дітей і підлітків метил­фенідат був дещо
ефективнішим, ніж у дорослих, в яких дещо більшу ефективність
продемонстрував амфетамін. Переносимість обох препаратів була
гіршою, порівнюючи з плацебо, однак для такої групи лікарських
засобів це цілком очікувано.

Лікарські засоби, які діють як психостимулянти

Ця категорія препаратів схожа на психостимулянти — вони також

підвищують рівні дофаміну й норадреналіну, — однак вони діють
зовсім інакше. Доступні на ринку під торговими назвами Велбутрин
(Wellbutrin), Стратера (Strattera) й Норпрамін (Norpramin), ці препарати
були розроблені як антидепресанти, але невдовзі їм знайшли
застосовування в лікуванні РДУГ. Оскільки тривалість їхньої дії
довша, ніж у психостимулянтів, їх можна застосовувати раз на добу
(вранці або увечері). Це оптимальний варіант для людей, схильних до
розвитку залежності, оскільки ці засоби не викликають звикання. А ще
вони є чудовою альтернативою для пацієнтів, у яких від
психостимулянтів виникають побічні ефекти. Якщо вони
спрацьовують для людини з РДУГ (ми не знаємо наперед, станеться це
чи ні), то діють чудово. Є й недолік — він полягає в тому, що за
результатами клінічних випробувань такі препарати виявилися менш
ефективними, ніж психостимулянти, до того ж діють повільніше,
й досягнення максимального терапевтичного ефекту може відбутися
лише за кілька тижнів. Можливі також побічні дії на кшталт безсоння,
збудженості, сухості в роті, нудоти, головного болю, закрепів або
(лише під час приймання Норпраміну) порушення серцевого ритму.
Ще одна речовина зі стимулювальним ефектом — модафініл, який
посилює продукування дофаміну й гістаміну, завдяки чому ми
залишаємося бадьорими та уважними. Препарат, розроблений для
лікування нарколепсії, сьогодні широко використовується людьми, які
працюють позмінно (наприклад, медсестри й пілоти), а також
допомагає деяким пацієнтам послабити прояви РДУГ. До переваг
лікарського засобу належать тривала дія (8–12 годин) і мінімум
побічних ефектів. Препарат офіційно не затверджений для лікування
РДУГ, тому його пошуки можуть стати проблемою. До того ж у деяких
пацієнтів від модафінілу виникають тривожність і безсоння.
Варто згадати й про ще один стимулювальний засіб — амантадин,
що з’явився в 1966 році як противірусний препарат. Згодом його
почали застосовувати для послаб­лення таких проявів хвороби
Паркінсона, як тремор, ригідність і проблеми з увагою. Амантадин
впливає на систему продукування дофаміну й певною мірою діє як
його замінник. Крім того, препарат стимулює ще один нейромедіатор,
який сприяє збільшенню фактичної концентрації дофаміну. Нещодавно
його почали досить успішно застосовувати для лікування порушень
уваги при хворобі Альцгеймера, травмах голови та РДУГ. Наразі
проводяться відповідні дослідження, за результатами яких можна буде
додати ці ліки до переліку рекомендованих при РДУГ. Серед переваг
амантадину — м’який ефект тривалістю до 24 годин і невелика
кількість побічних дій. Амантадин не викликає звикання й не
є психотропним лікарським засобом суворого обліку, тож для його
придбання не потрібно щоразу отримувати новий рецепт.
 Сторонні препарати

Варто також зупинитися й на низці препаратів, які не належать до

жодної з указаних вище категорій. До цих так званих сторонніх
препаратів ми зараховуємо клонідин і його «двоюрідного брата»
гуанфацин. Обидва лікарські засоби успішно застосовують для
лікування гіпертензії, однак при РДУГ, особливо в комбінації
з психостимулянтами, вони теж виявилися надзвичайно корисними,
оскільки мають заспокійливий ефект, послаблюють агресію
й знижують надмірну емоційну чутливість, сприяючи водночас
посиленню зосередженості та поліпшенню уваги.
Зростання популярності цих нестандартних, але вкрай ефективних
засобів дуже легко пояснити. Річ у тім, що нещодавно вчені ретельно
дослідили ще один психічний розлад під назвою дисфорія внаслідок
несхвалення, або ДВН. Цим складним терміном учені описують
глибокий емоційний біль, що відчуває людина, якою знехтували або
яку розкритикували чи висміяли важливі для неї люди, навіть якщо все
це — лише плід її уяви. ДВН може бути спричинена відчуттям
неповноцінності, невідповідності власним високим стандартам або
очікуванням навколишніх.
Дисфорія внаслідок несхвалення часто є частиною РДУГ. Як уже
йшлося в розділі 1, люди з РДУГ схильні глибоко обмірковувати
критику та несхвалення й перебільшувати їх значення. Часто людина
з РДУГ та ДВН є дуже чутливою й будь-що намагається уникнути цих
відчуттів. Це може призвести до неправильного трактування сигналів
інших людей або віддалення від них, щоб уникнути несхвалення. ДВН
часто стає причиною спалахів агресії й істерик, за допомогою яких
людина намагається захиститися від уявних загроз.
За словами Вільяма Додсона, неймовірного психіатра, який
докладає багато зусиль для розуміння поширеності цього розладу,
пацієнтів дуже тішить, що в їхнього стану є назва. Людям із ДВН
важливо усвідомлювати, що їх розуміють і що вони не самотні зі
своїми проблемами. Знаючи назву свого розладу, вони починають
дедалі ліпше розуміти, як його контролювати і як не дозволити йому
затягти їх у прірву болю та відчаю. Комбінація клонідину
й гуанфацину приносить полегшення приблизно кожному третьому,
схильному до ДВН. Залежність від цих препаратів не розвивається,
однак слід пам’ятати, що вони можуть спричинити істотне зниження
артеріа­льного тиску. Припиняти приймання препаратів слід теж
обережно й повільно, оскільки через раптову відміну в людини можуть
різко піднятися тиск і пульс.
Досліджувати й лікувати РДУГ ми почали понад 40 років тому,
і хоча за цей час сейсмічних зсувів у медикаментозній терапії РДУГ не
було, ситуацію суттєво змінили психостимулянти тривалої дії. Наші
ліки від РДУГ працювали в середньому чотири години. Сьогодні ж
в арсеналі пацієнтів з’явилися засоби, здатні послабити їхні симптоми
аж на 12 годин. Результати дослідження, проведеного 2006 року,
продемонстрували: незважаючи на те що ефектом лікування були
задоволені 40–50 % пацієнтів, які приймали препарати
короткострокової дії, на засоби з довгостроковим ефектом перейшли
вже майже 70 % пацієнтів. Частково таке зростання популярності
пояснити можна ще й тим, що люди з РДУГ часто забувають приймати
таблетки по кілька разів на день, а з препаратами довгострокової дії,
які потрібно приймати лише раз на добу, життя стає значно простішим.
Розглянемо ще один порівняно новий і унікальний у своєму роді
препарат тривалої дії — Вівансе. Схвалений 2008 року, він не
придатний до зловживань (як-от ін’єкції чи вдихання). Його система
доставки вирізняється тим, що активується ферментами еритроцитів
крові в кишечнику. Ця інноваційна система доставки також забезпечує
тривалу дію препарату. Реклама стверджує, що ефект зберігається
впродовж 12–16 годин, проте в реальності тривалість дії становить
у середньому близько 10 годин. Одним із найпопулярніших препаратів
Вівансе став завдяки не лише тривалій дії, а й можливості розчинити
його у воді, що особливо зручно для дітей, яких складно змусити
проковтнути таблетку. А ще його можна застосовувати незалежно від
приймання їжі, що дає батькам додаткову альтернативу.
Порівняно нещодавно (у 2012 році) на арену вийшов іще один
препарат довготривалої дії з інноваційною системою доставки
й досить цікавою назвою Майдейіз [17]. Ці унікальні таблетки можуть
похизуватися 16-годинним ефектом і триетапним вивільненням діючої
речовини — вранці, опівдні й увечері.
Лікарські засоби тривалої дії останнім часом дуже популярні,
однак якщо ви приймаєте препарати для лікування РДУГ вперше,
радимо починати з психостимулянтів короткострокової дії й спочатку
переконатися, що ваш організм добре їх переносить.

Залежність і зловживання

Увага, спойлер: приймання психостимулянтів або лікарських

засобів зі стимулювальною дією в ранньому віці запобігає, а не сприяє
розвитку залежності в підлітковому та дорослому віці. Враховуючи,
що у 80 % випадків залежність виникає у віці від 13 до 23 років,
а також те, що люди з РДУГ більше схильні до залежностей порівняно
з іншими і що приймання психостимулянтів знижує ризик розвитку
залежності в довгостроковій перспективі, цілком логічно, що починати
давати дитині ці препарати потрібно до 13 років.
Залежність і зловживання — найпоширеніші аргументи, на які
спираються противники медикаментозного лікування,
і небезпідставно. Препарати для лікування РДУГ справді є одними
з найпопулярніших ліків, якими зловживають старшокласники
й студенти. Важливо зазначити, що ці препарати неналежно
використовують головно ті, хто навіть не має діагнозу РДУГ. Вони
використовують психостимулянти, щоб не спати й більше вчитися, або
змішують їх з іншими речовинами, як-от алкоголь чи марихуана, для
посилення кайфу.
Люди з РДУГ зловживають цими препаратами задля додаткової
стимуляції рідко. Результати довгострокових досліджень показали, що
пацієнти, які успішно лікуються психостимулянтами, страждають від
залежності значно рідше за інших людей — і безсумнівно рідше за тих,
хто має діагноз РДУГ, але не проходить медикаментозної терапії
такими ліками.
З іншого боку, в підлітків із РДУГ, які не отримують лікування,
залежність розвивається в 5–10 разів частіше. Існує думка, що багато
людей звертається до психотерапевта лише для того, щоб він прописав
їм побільше психотропних препаратів у найбільших дозах, але це лише
міф. Навпаки, одна з найбільших проблем у нашій справі — це
недотримання пацієнтами рекомендованого режиму приймання через
страх вживати забагато потужних ліків. Найскладніше — переконати
їх, що їм потрібна вся призначена доза. При цьому в разі припинення
приймання психостимулянтів у пацієнтів можуть з’явитися слабкі
симптоми синдрому відміни. Виникають вони здебільшого ввечері
й можуть бути взагалі непомітними, однак у деяких пацієнтів
спостерігаються загальна втома, тривожність, спалахи агресії тощо,
а це м’яко підводить нас до теми побічних ефектів.

Побічні ефекти

З-поміж побічних ефектів, пов’язаних із препаратами для лікування

РДУГ, найпоширенішими є дратівливість, сухість у роті, порушення
сну, головний біль і погіршення апетиту. Також відмічаються
прискорення пульсу й підвищення артеріального тиску (хоча
й мінімальне), що в деяких пацієнтів викликає занепокоєння з приводу
довгострокового впливу ліків на серцево-­судинну систему. Результати
нещодавно проведених досліджень показали, що цей вплив близький
до нуля, але завжди під час приймання ліків є застереження. Під час
лікування — особливо на початкових етапах — необхідне регулярне
спостереження лікаря.
Й останнє, але дуже важливе. У рецептурних препаратів для
лікування РДУГ є ще один дивовижний «побічний ефект»: правильна
діагностика й вдало підібране лікування здатні не лише полегшити
симптоми РДУГ, а й захистити від таких супутніх проблем, як
тривожність та / або депресія.

Генетичний аналіз для підбору медикаментів

Величезних успіхів у лікуванні раку наука досягла завдяки

дослідженню генів пацієнта, відкриттю біомаркерів для різних типів
раку й плануванню лікування на основі генетичного профілю пацієнта.
Природно, що дослідники почали використовувати генетичне
тестування для хвороб мозку й у психіатрії. Усе, що потрібно пацієнту
для проведення такого аналізу, — надати лікарю зразок своєї слини,
крові, шкіри або волосся.
Пацієнти й клінічні лікарі сподівалися, що результати генетичного
аналізу дадуть їм інформацію про те, які лікарські засоби ліпше
застосовувати. Однак вердикт науковців був не надто обнадійливим:
«У майбутньому так воно й буде, але нам до цього ще далеко». Тому
ми зазвичай не скеровуємо пацієнтів на генетичний аналіз, щоб
підібрати ліки, — лише якщо людина наполягає на цьому. Це точно не
приносить шкоди (крім хіба що вартості — в середньому генетичний
аналіз коштує 2000 доларів залежно від його типу, компанії-­виконавця
й страхового покриття замовника).
Ці тести не розкажуть вашому лікарю, який препарат вам ліпше
приймати, адже, як сказали експерти, «нам до цього ще далеко». Утім,
генетичний аналіз може надати фахівцю цінну інформацію про
швидкість метаболізму певних ліків, а це допоможе для підбору
дозування, а також у деяких випадках може запобігти катастрофі (якщо
у вас, наприклад, нема якогось ферменту).
Нещодавно ми дізналися про існування однієї чудової компанії під
назвою Tempus [18], головний офіс якої розміщується в Чикаго.
Заснував її у 2015 році чоловік, якого не влаштовувала тодішня
ситуація з відсутністю достатньої кількості генетичних лабораторій,
здатних допомогти лікарям його хворої на рак дружини розробити для
неї дієвий план лікування. Тож підприємець вирішив змінити ситуацію
й створити одну з таких лабораторій.
У 2018 році фахівці з Tempus, крім онкології, взялися ще й за
галузь психіатрії. Більшість компаній наразі пропонує своїм
замовникам так зване «стандартне секвенування», за якого ефект від
тих чи тих лікарських засобів досліджується всього на 12–15 генах.
На відміну від них компанія Tempus надає клієнтам так зване
«секвенування екзома». Що це означає? Ланцюг ДНК складається
з екзонів — ділянок, які кодують інформацію, та інтронів — ділянок,
які не містять інформації про послідовність амінокислот білка. На
перший погляд, інтрон здається лише пасивним глядачем, однак
природа рідко створює щось абсолютно пасивне, тому, ймовірно,
невдовзі вчені дізнаються про приховані функції інтрона. Але наразі
ми можемо не сумніватися у важливості екзонів. Сукупність екзонів
називається екзомом.
Під час секвенування екзома (що включає не тільки дані самого
пацієнта, а й сімейний анамнез) біомаркери можуть бути виявлені там,
де, на перший погляд, помітна лише величезна ділянка нерелевантних
даних. Tempus хоче занурюватися глибше й досліджувати весь ланцюг
ДНК.
Проводячи секвенування екзома, а не поширене стандартне
секвенування, компанія Tempus не лише закладає фундамент для
майбутніх наукових відкриттів, а й надає пацієнту та його лікарю
багато корисної інформації.
Мабуть, зараз ви подумали: оскільки аналіз дає більше інформації,
напевно, і його вартість теж збільшиться відповідним чином?
Насправді це не так. Вартість аналізу може покриватися медичною
страховкою або за рахунок потужної програми фінансової допомоги
пацієнтам, запровадженої компанією. Більшість претендентів на
фінансову допомогу мусять заплатити лише 100 доларів, а це вже
цілком «підйомна» сума для аналізу такої складності.
На нашу думку, настав час усерйоз замислитися про те, щоб
зробити генетичний аналіз обов’язковим елементом діагностики
й вибору медикаментозної терапії.
 9. Підбиваємо підсумки…: знайди себе й живи на повну

Якщо у вас РДУГ, нестійкість уваги внаслідок зовнішніх чинників

(НУЗЧ), мозок із двигуном «феррарі» й велосипедними гальмами чи
щось з іншим терміном, яким ви вирішили називати своє
благословення / прокляття, то, найімовірніше, до цієї сторінки книжки
ви дісталися дуже швидко, оскільки пройшлися нею «по діагоналі».
Але не переймайтеся, бо це нормально: такі люди, як ми, прагнуть
одразу дістатися до кульмінаційного моменту — їм просто не вистачає
терплячості чекати так довго.
Тож коли це — ваш випадок, ось вам стислий зміст книжки: на
попередніх сторінках ми розповіли багато історій із життя, дали купу
цікавих наукових пояснень і висловили рекомендації щодо того, як
припинити вважати наш дивовижний гіперактивний мозок страшним
прокляттям і перетворити його на безцінний актив. РДУГ і НУЗЧ надто
часто стають джерелом глибокого сорому та болю, тому ми з радістю
ділимося з вами своїми знаннями й докладаємо всіх можливих зусиль,
аби нарешті покласти цьому край.
Розлад з дефіцитом уваги та гіперактивністю дуже довго
пов’язували з купою упереджень і міфів. Про нього не знали, його не
розуміли й не лікували. Це приносило нестерпні страждання сотням
тисяч дітей, яких із завзяттям садиста карали за те, чого вони не могли
контролювати. Це стало причиною того, що цілі покоління
талановитих людей із РДУГ змарнували свої життя й свої дивовижні
здібності, оскільки їх за традицією ще довго називали «імбецилами»,
«ідіотами» та «дебілами». До речі, саме такими діагностичними
термінами називали людей із низьким IQ в медичних підручниках 60-х
років. Оце так мотивація, еге ж?
Але чому ви взагалі вирішили взяти в руки цю книжку? Що ви
хотіли в ній знайти? Можливо, сподівалися, що вона, мов казка, теж
закінчиться щасливо?
Якщо так, ви зробили правильний вибір! Ми справді можемо
влаштувати вам цей «гепі-енд». Це буде навіть не кінець, а просто нова
точка відліку — межа, за якою ми нарешті стаємо на правильний шлях.
Тепер людство розуміє, що РДУГ — це не прояв ліні та неповаги й не
потурання своїм примхам. Ні, просто функціонування нашої нервової
системи трішки відрізняється від того, як вона працює
в «нейротипових» людей, — трішки, але цього достатньо, щоб різниця
була відчутною. У нашому мозку між мережами цільового й пасивного
режиму встановлено несправний перемикач, а мозочку часом бракує
балансу, й він потребує зміцнення. Інакше кажучи, такими «проб-­
лемними» ми стаємо не навмисно — в нас справді є деякі проблеми,
і наука це доводить. Але тепер нам відомі способи, якими ми можемо
полагодити ці несправності. Серед них — теплі та довірливі стосунки,
зосередження на сильних сторонах, а не на слабкостях, структурування
середовища, фізичні вправи й медикаментозна терапія.
Останнім часом людство нарешті починає бачити в людях із РДУГ
величезний потенціал: це креативні та енергійні особистості
з потужною підприємницькою жилкою, які досягають запаморочливих
висот, і ми щодня бачимо їх серед своїх пацієнтів. До цих осіб, до речі,
належимо й ми, успішні автори та клінічні лікарі!
Настав час спільними знаннями й зусиллями відчинити для людей
із РДУГ двері до нових можливостей, творчості та взаєморозуміння.
У нашій книжці ми розповіли вам, де лежать ключі від цих дверей.
У кожному розділі ми детально описували по одному принципу або
стратегії подолання симптомів РДУГ, і кожен із вас складе з цих
окремих шматочків власний унікальний пазл. Розповімо вам іще одну
історію про те, як Кріс, шурин доктора Гелловелла, вчив його грати
в гольф. Ця історія є чудовою ілюстрацією того, як із РДУГ можна не
лише жити нормальним життям, а й досягти неймовірних успіхів.

Кріс (спокійним тоном): Неде, просто спробуй вловити це відчуття.

Візуалізуй його, а потім втілюй у життя. І пам’ятай: найголовніше —
не думати про те, щоб м’ячик потрапив у отвір. Поводься так, ніби тобі
байдуже.
Доктор Гелловелл, відомий у родинному колі як Нед (невдоволено
бурчить): Та я аж молюся, щоб м’ячик впав у ту яму, Крісе! Хіба мені
може бути байдуже?
Кріс (із виразом обличчя й інтонацією старого мудреця): Просто
грай, і з часом ти збагнеш, у чому сенс.
 По суті, в цьому й полягає основна наша порада читачам: знайдіть
себе, уявіть, яким хотіли б бачити своє життя, й утілюйте свої бажання.
Наша мета — допомогти вам не потрапити в пастку розчарування
через невдачі, які стають на заваді вашому щастю.
У житті так само, як і в гольфі: кожен має свій стиль гри й свої
прийоми, кожен по-своєму відчуває свої рухи й дії. Погляньте на свій
стиль, на свої відчуття. Чи дійсно вони ваші, чи ж ви запозичили їх
у когось і тепер копіюєте? Хоча всі ми справді частково імітатори — це
невіддільна частина життя, — наша унікальність визначається тим
особливим стилем, неповторною індивідуальністю, що робить нас
єдиними у своєму роді. Як висловився доктор Гелловелл у вірші,
складеному ним для своєї п’ятирічної доньки: «Нема двох людей із
мозком однаковим, і жодний мозок за інший не ліпший, і кожний мозок
по-своєму працює».
На сторінках цієї книжки ми запропонували вам най­ефективніші
способи подолання симптомів РДУГ, однак кожен читач має обрати для
себе те, що спрацює саме для нього. Зазирніть всередину себе. Те, що
виявиться ефективним для одного, не обов’язково подіє на іншого.
Навіть якщо ви ніколи не грали в гольф, ця аналогія має
відгукнутися у вашому серці. Уявіть, як ви підходите до м’яча, як
займаєте потрібну позицію й робите удар. Якщо удар виконаний
правильно, ви навіть не відчуєте, як ключка торкнулася м’яча: одним
лише плавним помахом ви без докладання грубої сили й зайвих зусиль
відправляєте цього маленького розбишаку за заздалегідь продуманою
траєкторією, наприкінці якої м’ячик поступово уповільнюється,
стаючи схожим на загасаючу комету у величезному нічному небі.
Зробивши удар, ви відступаєте, й усе, що вам залишається, —
з гордістю стежити за шляхом м’яча, сподіваючись побачити його там,
де йому місце. І коли це трапляється, ваше серце наповнюється
радістю: це був ідеальний удар, перемога над собою у вашій особистій
грі, попри мільйони перешкод і зовнішніх чинників, які могли б внести
свої корективи й приректи вас на поразку.
Але цього разу жодних поразок. Цього разу ви все зробили
правильно. Ви впоралися. Ви нарешті пережили відчуття, до якого
завжди прагнули, але яке рідко до вас навідувалося, — відчуття
перемоги над невдачею, відчуття, що ви майстерніший і вправніший за
свого «опонента», який, найімовірніше, повернеться, прагнучи завдати
вам іще одного нищівного удару. Але цього разу, цього чудового дня
в нього не було жодних шансів проти вашої витонченої
цілеспрямованості й точних розрахунків.
Й от ви говорите собі: «Я можу повторити свій тріумф, хіба ні?
Можу зробити це ще раз». І ці слова зависають у повітрі, проходячи
червоною ниткою крізь все ваше життя. Зробити це ще раз. А потім
ще і ще — хіба не такого життя бажає кожен із нас, але чомусь не
завжди має?
Згадаймо пораду Кріса: найголовніше — не думати про те, щоб
м’ячик потрапив у отвір; поводитися так, ніби вам байдуже. Може
здатися, що ця порада суперечать будь-якій логіці, але насправді в ній
є глибокий сенс. Вона не означає бути байдужим — вона означає лише
те, що в цю мить ви маєте зосередитися на процесі, а не на результаті.
Сподіваємося, ви прислухаєтеся до наших слів і спробуєте
зосередитися на процесі. Зациклюватися на перемозі безглуздо, але ще
безглуздіше — визначати себе програшем. Не забувайте, що найбільша
радість у житті — це саме життя, сама гра з усіма її дивовижними
поворотами. Насолоджуйтеся цією грою. Не бійтеся програшу. Грайте
так, ніби від цього залежить ваше життя — бо насправді так воно і є.
Шукайте себе, мрійте, а потім втілюйте все це в життя. Нехай ваші
удари будуть чіткими й влучними. Вкладайте в них усе, на що ви
здатні. Але й програшів не цурайтеся, бо саме завдяки їм ви відчуваєте
бажання спробувати ще раз, відчуваєте, що вам є за що боротися. Адже
саме програші нагадують нам, що ми живі. Припускатися помилок —
значить бути людиною.
У кожного з нас свій шлях — ніхто не знає, яке життя слід вважати
правильним. Але при цьому жодна людина, жоден мозок не кращий за
інший, і, усвідомивши це, ви відчуєте неабияке полегшення, адже це
означає, що в кожного з нас є дивовижний шанс знайти свій
унікальний шлях і зажити тим життям, на яке ми заслуговуємо.
 Подяки

Це моя найулюбленіша частина книжки, оскільки тут я можу

подякувати всім, хто мені допомагав.
Насамперед висловлюю подяку нашому видавцеві, зокрема
редакторці Марні Кохран. Сказати, що ця книжка завдячує їй усім, —
це практично нічого не сказати. У початковому рукописі було
120 тисяч слів, а в остаточній версії, яку ви зараз тримаєте в руках,
лише 49 тисяч. Уявіть собі, якою хірургічною майстерністю потрібно
володіти редактору, щоб зменшити обсяг книжки на цілих 58 %, але
жодним чином не зашкодити її змісту! Марні з цим впоралася на
«відмінно». І ви, шановні читачі, маєте теж подякувати їй за те, що
позбавила вас необхідності читати зайві 70 тисяч слів.
Хочу також подякувати людині, яка займається просуванням моїх
книжок і допомагає з новими проєктами. Це мій любий агент Джеймс
(Джим) Левін, усебічно розвинута й талановита особистість із
дивовижним літературним чуттям і чудовою командою.
Моя кар’єра почалася ще в 1973 році в бостонській міській лікарні,
але моїми головними вчителями й наставниками завжди були пацієнти.
За ці десятиліття їх були тисячі, й кожному з них я висловлюю
величезну вдячність.
Дякую численним експертам, із якими ми консультувалися під час
написання цієї книжки, і друзям, які надавали нам підтримку.
Особливу подяку висловлюю своєму найліпшому другові, доктору
медицини й дитячому психіатру Пітеру Метцу, в якого я запозичив
більшість ідей, представлених у цій книжці.
І, звісно ж, величезне спасибі моєму співавтору Джону Рейті.
Познайомилися ми з ним ще в 1978 році, коли працювали
в колишньому Массачусетському центрі психічного здоров’я. Саме
Джон познайомив мене з Елвіном Семрадом, завдяки якому я й зміг
розпочати власну практику.
Дякую моїй дружині Сью, з якою ми разом от уже 30 років,
і нашим дітям Люсі, Джеку й Такеру. Щодня ви наповнюєте моє життя
яскравим світлом, енергією та любов’ю, і навряд чи я зможу дібрати
слова, які передали б усю глибину моєї вам удячності.
 Едвард (Нед) Гелловелл

***

Із величезним задоволенням скористаюся можливістю й подякую

всім людям, які зробили свій неоціненний внесок у створення цієї
книжки. Дякую нашій редакторці Марні Кохран, яка в цю книжку
вклала свою душу. Завдяки її невтомній праці й вимогливості наші
«сирі» ідеї набули досконалої, лаконічної та змістовної форми.
Також глибоко вдячний Неду Гелловеллу, який спочатку був моїм
учнем, а нині став учителем і найліпшим другом. Саме його ідеї дали
перший поштовх для написання нової спільної книжки, у якій ми
можемо поділитися зі світом нашими останніми доробками.
Величезне спасибі моїм наставникам Джорджу Вайл­ланту, Аллану
Гобсону та Річарду Шадеру, які завжди підтримували мене в бажанні
досліджувати РДУГ, заохочували й вірили в мене. Дякую моєму
діловому партнеру й чудовому другові Бену Лопесу, який навчив мене
завжди прагнути більшого. А ще висловлюю безмежну подяку всім
своїм пацієнтам, які протягом усіх цих десятиліть так багато чого мене
навчили.
І, нарешті, дякую своїй дружині Алісії Ульріх, яка не лише
вислуховувала всі мої ідеї, а й брала активну участь у процесі
збирання інформації для цього проєкту. Саме її любов і любов моїх
доньок Джессі та Кетрін, а також онуків Грейсі та Каллума
наповнюють мої життя й роботу сенсом.
Джон Рейті
 Додаток А

Визначення й діагностичні критерії РДУГ відповідно до

Діагностично-­статистичного посібника з психічних розладів
(скорочено)

У людей із РДУГ відмічається стійкий патерн до неуважності та /

або гіперактивності / імпульсивності, що заважає функціонуванню або
розвитку.
1. Неуважність (для постановки діагнозу в дітей до 16 років
потрібна наявність шести й більше симптомів неуважності, в осіб
віком від 17 років — п’ять і більше; симптоми неуважності мають бути
присутніми впродовж принаймні шести місяців; пацієнт не відповідає
рівню розвитку більшості людей свого віку):
– часто може бути неуважним (-ою) до деталей або помиляється
з неуважності в шкільному навчанні, на роботі або в іншій діяльності;
– часто має труднощі з тим, щоб утримувати увагу під час
виконання завдань або під час ігор;
– часто ніби не слухає, коли до нього / неї звертаються;
– здебільшого не виконує вказівок, не доводить розпочатого
(наприклад, домашніх завдань, робочих чи домашніх обов’язків) до
кінця, втрачає фокус, відволікається на сторонні подразники;
– часто має труднощі з організацією діяльності й виконанням
завдань;
– зазвичай уникає завдань, які вимагають тривалого розумового
напруження або зусиль (наприклад, роботи на уроці або виконання
домашніх завдань);
– часто губить або забуває речі, необхідні для виконання завдань
і діяльності (наприклад, зошити, ручки, підручники, інструменти,
гаманець, ключі, документи, окуляри, мобільний телефон тощо);
– зазвичай легко відволікається;
– часто проявляє забудькуватість у повсякденних справах.

2. Гіперактивність та імпульсивність (для постановки діагнозу

в дітей до 16 років потрібна наявність шести й більше симптомів
гіперактивності / імпульсивності, в осіб віком від 17 років — п’ять
і більше; симптоми гіперактивності / імпульсивності мають бути
присутніми впродовж принаймні шести місяців; пацієнт відстає від
рівня розвитку більшості людей свого віку):
– часто спостерігають неспокійні рухи руками й ногами; сидячи на
стільці, крутиться на місці;
– часто встає чи рухається в ситуаціях, коли потрібно залишатися
на місці;
– часто демонструє безцільну рухову активність: бігає, намагається
кудись залізти, причому робить це в ситуаціях, коли біганина чи інша
активність недоречна (у підлітків і дорослих неспокій може ззовні не
проявлятися);
– часто не може тихо, спокійно гратися чи займатися чимось на
дозвіллі;
– здебільшого постійно перебуває в русі й поводиться так, ніби
йому / їй «установили двигун»;
– часто проявляє надмірну балакучість;
– часто вигукує відповідь раніше, ніж питання прозвучить до кінця;
– здебільшого має труднощі з очікуванням своєї черги;
– часто перебиває / втручається в розмови, ігри тощо.

Крім того, мають бути виконані такі умови:

• поява кількох симптомів неуважності або гіперактивності /
імпульсивності до 12 років;
• наявність кількох симптомів у кількох різних обставинах
(наприклад, удома, в школі чи на роботі, у взаємодії з друзями чи
родичами або в інших видах діяльності);
• наявність переконливих доказів того, що симптоми заважають чи
знижують якість соціального, навчального або робочого
функціонування;
• симптоми не можуть бути пояснені жодним іншим психічним
розладом (наприклад, розладом настрою, тривожним розладом,
дисоціативним розладом або розладом особистості); симптоми не
виникають лише в контексті шизофренії чи іншого психотичного
розладу.
Залежно від симптомів, виділяють три типи (презентації) РДУГ:
• комбінований тип: протягом останніх шести місяців присутня
достатня кількість симптомів неуважності та гіперактивності /
імпульсивності;
• переважно неуважний тип: протягом останніх шести місяців
присутня достатня кількість симптомів неуважності, але недостатньо
симптомів гіперактивності / імпульсивності;
• переважно гіперактивний / імпульсивний тип: протягом останніх
шести місяців присутня достатня кількість симптомів гіперактивності
та імпульсивності, але недостатньо симптомів неуважності.
Оскільки з віком симптоми можуть змінюватися, тип РДУГ теж
може зазнати змін.

Діагностика РДУГ у дорослих

РДУГ часто зберігається й у дорослому віці. Для постановки
діагнозу РДУГ особам віком від 17 років потрібна наявність лише
п’яти симптомів (а не шести, як для дітей). У дорослому віці симптоми
можуть мати інший вигляд. Наприклад, гіперактивність у дорослих
може проявлятися як надмірний неспокій або активність, що виснажує
навколишніх.
 Додаток B

Джерела додаткової інформації

Едвард Гелловелл, доктор медицини

www.drhallowell.com
Містить останні інформацію та рекомендації щодо лікування РДУ /
РДУГ у людей будь-якого віку, а також поради щодо батьківства,
навчання, роботи, повсякденного життя, стосунків тощо.

Рекомендовані книжки
Для дітей із РДУГ
Dendy, Chris A. Zeigler, and Alex Zeigler. A Bird’s-­Eye View of Life with
ADD and ADHD: Advice from Young Survivors. Cedar Bluff, AL: Cherish
the Children, 2003. Книжка написана 12 підлітками й одним дорослим.
Hallowell, Edward M., M.D. A Walk in the Rain with a Brain. New
York: Regan Books/HarperCollins, 2004. Ілюстрована книжка для дітей
від 4 до 12 років, мораль якої така: слова «розумний» і «дурний»
нічого не означають — найважливіше знайти те, що тобі подобається,
і жити за своїми вподобаннями. Як говорить мозок Манфреда, одного
з героїв розповіді: «Нема двох людей із мозком однаковим, і жодний
мозок за інший не ліпший, і кожний мозок по-своєму працює».
Lowry, Mark, and Martha Bolton. Piper’s Night Before Christmas. West
Monroe, LA: Howard Publishing, 1998. Це перша серія з чотирьох
книжок; інші три— Nighttime Is Just Daytime with Your Eyes Closed
(1999), Piper Steals the Show (2000), та Piper’s Twisted Tale (2001).
Маючи РДУГ із дитинства, Марк Лоурі ідентифікує себе з головною
героїнею своїх книжок, гіперактивною мишкою Пайпер. Марк —
художник, стендап-­комік, співак і автор пісень, а також співавтор серії
дитячих книжок. До кожного примірника додається компакт-диск із
аудіокнигою.
Mooney, Jonathan, and David Cole. Learning Outside the Lines. New
York: Touchstone, 2000. Два випускники університету Ліги Плюща, які
мали труднощі в навчанні й РДУГ, надають читачам інструменти для
досягнення успіху в навчанні та здійснення революції в освіті.
 Moss, Deborah. Shelley, the Hyperactive Turtle. Bethesda, MD:
Woodbine House, 1989. Дивовижна історія про черепашку, не схожу на
решту. Шеллі повзає зі швидкістю світла й не може всидіти на місці ні
секунди.

Для батьків дітей, які мають РДУГ

Barkley, Russell A., Ph.D. Taking Charge of ADHD: The Complete,
Authoritative Guide for Parents. New York: Guilford Press, 2000. Видання
для батьків, у якому надана найсвіжіша інформація про РДУГ та його
лікування.
Braaten, Ellen, and Brian Willoughby. Bright Kids Who Can’t Keep Up.
New York: Guilford Press, 2014. Це важливе видання, наповнене
яскравими історіями з життя й реальними прикладами дітей і підлітків
із порушенням когнітивної функції під назвою «швидкість обробки»,
розвіює міфи про швидкість обробки інформації й демонструє, як
допомогти дітям (від 5 до 18 років) надолужити прогалини в розвитку.
Brooks, Robert, Ph.D., and Sam Goldstein, Ph.D. Raising Resilient
Children: Fostering Strength, Hope, and Optimism in Your Child. New
York: McGraw-­Hill/Contemporary Books, 2002. У цій книжці надаються
пояснення щодо того, як допомогти дітям стати сильнішими
з емоційної та психічної точки зору й досягти успіху.
Flink, David. Thinking Differently. New York: HarperCollins, 2014.
Перший у своєму роді посібник, що допомагає батькам зрозуміти, які
труднощі з навчанням виникають у їхніх дітей, а також надає поради та
стратегії для досягнення успіху й захисту прав дитини.
Galinsky, Ellen. Mind in the Making: The Seven Essential Life Skills
Every Child Needs. New York: Harper Studio, 2010. У цій книжці
надаються інноваційні поради, засновані на результатах останніх
досліджень розвитку дитини.
Goldrich, Cindy. 8 Keys to Parenting Children with ADHD. New York:
W W Norton, 2015. Книжка заснована на семиденному семінарі авторки
під назвою «Спокій і зв’язок: виховання дітей із РДУГ» і зосереджена
на розвитку та зміцненні навичок спілкування між батьками й дітьми,
що допомагає уникати конфліктів та вирішувати їх.
Greene, Ross, Ph.D. The Explosive Child. New York: HarperCollins,
1998. У книжці містяться поради щодо поводження з енергійними
дітьми. Доктор Ґрін пояснює: труднощі, які виникають у цих дітей,
обумовлені нездатністю їхнього мозку проявляти гнучкість
і контролювати симптоми розладу.
Hallowell, Edward M., M.D. The Childhood Roots of Adult Happiness.
New York: Ballantine, 2003. Зручний і практичний посібник для батьків
про те, як за допомогою виховання допомогти дітям стати щасливими
й успішними в дорослому житті незалежно від наявності у них РДУГ.
Hallowell, Edward M., M.D., and Peter Jensen. Superparenting for
ADD: An Innovative Approach to Raising Your Distracted Child. New York:
Ballantine, 2008. Книжка розкриває дивовижні переваги РДУГ і описує
способи перетворити на цінний актив розлад, який часто вважають
довічним прокляттям.
Jensen, Peter S., M.D. Making the System Work for Your Child with
ADHD. New York: Guilford Press, 2004.
Kenney, Lynne, and Wendy Young. Bloom: 50 Things to Say, Think, and
Do with Anxious, Angry, and Over-the-­Top-­Kids. Boca Raton, FL: HCI
Press, 2015. Книжка написана для батьків тривожних, гнівливих
і гіперактивних дітей.
Krauss, Elaine, and Diane Dempster. Parenting ADHD Now! Easy
Intervention Strategies to Empower Kids with ADHD. New York: Althea
Press, 2016. У книжці багато корисних історій із життя, практичних
порад і підказок, що допоможуть вам виховувати дитину зі РДУГ.
Morin, Amanda. The Everything Parent’s Guide to Special Education:
A Complete Step-by-­Step Guide to Advocating for Your Child with Special
Needs. Avon, MA: Adams Media, 2014. Цей цінний довідник надасть
інструменти, які допоможуть вам орієнтуватися в складному світі
освіти та послуг для дітей з особливими потребами.
The Everything Kids’ Learning Activities Book: 145 Entertaining
Activities and Learning Games for Kids. Avon, MA: Adams Media, 2013.
Silver, Larry, M.D. Dr. Larry Silver’s Advice to Parents on ADHD. New
York: Three Rivers Press, 1999. Ця книжка призначена для батьків, які
підозрюють у своєї дитини РДУГ. Тут описані причини, ознаки, на які
слід звернути увагу, постановка діагнозу, найновіша інформація про
лікарські засоби й методи лікування.
Volpitta, Donna M., and Joel David Haber, Ph.D. The Resilience
Formula: A Guide to Proactive, Not Reactive, Parenting. Chester, PA:
Widener, 2012. «Формула стійкості» — це план так званого
проактивного батьківства, що навчає дітей проявляти стійкість перед
викликами й труднощами повсякденного життя.
Wilens, Timothy E., M.D. Straight Talk About Psychiatric Medications
for Kids. 4th ed. New York: Guilford Press, 2016. У книжці наводяться
численні приклади з реального життя, даються відповіді на поширені
запитання, представлені корисні таблиці та схеми. Випускник
Гарварду, дослідник і психотерапевт Тімоті Віленс пояснює, які
лікарські засоби можна призначати дітям і чому.

Для дорослих, які мають РДУГ

Barkley, Russell A., Ph.D. Attention-­Deficit Hyperactivity Disorder:
A Handbook for Diagnosis and Treatment. 4th ed. New York: Guilford
Press, 2014.
Barkley, Russell A., Ph.D., and C.M. Benton. Taking Charge of Adult
ADHD. New York: Guilford Press, 2010.
Hallowell, Edward M., M.D., and Sue Hallowell, LICSW, with Melissa
Orlov. Married to Distraction: How to Restore Intimacy and Strengthen
Your Partnership in an Age of Interruption. New York: Ballantine, 2010.
Hartmann, Thom. Attention Deficit Disorder: A Different Perception.
Nevada City, CA: Underwood Books, 1997. Том Гартман розповідає про
переваги РДУГ і пояснює, як цей розлад може допомогти дорослим
удома, на роботі й у навчанні.
Kelly, Kate, and Peggy Ramundo. You Mean I’m Not Lazy, Stupid, or
Crazy?! A Self-­Help Book for Adults with Attention Deficit Disorder. New
York: Scribner, 1996.
Kolberg, Judith, and Kathleen Nadeau, Ph.D. ADD-Friendly Ways to
Organize Your Life. East Sussex, UK: Brunner-­Routledge, 2002. Ця
книжка, написана в співавторстві, детально пояснює суть розладу
й пропонує найефективніші й найбільш практичні інструменти
управління проявами РДУГ.
Novotni, Michele, Ph.D. What Does Everybody Else Know That I
Don’t? Social Skills Help for Adults with Attention Deficit/Hyperactivity
Disorder (AD/HD). Forest Lake, MN: Specialty Press, 1999. Про розвиток
соціальних навичок у дорослих із РДУГ.
Solden, Sari, M.S., LMFT. Women with Attention Deficit Disorder. 2nd
ed. Ann Arbor: Introspect Press, 2012. Книжка Сарі Солден поєднує
в собі реальну життєву історію, досвід лікування й результати
найновіших клінічних досліджень.
Journeys Through ADDulthood. London: Walker, 2002. У книжці
дають чудові поради й описують історії з життя людей із РДУГ, які
вселяють віру та надію.

Загальна література про РДУГ

Brown, T.E. Attention Deficit Disorder: The Unfocused Mind in
Children and Adults. New Haven: Yale University Press, 2005.
Smart but Stuck: Emotions in Teens and Adults with ADHD.
Hoboken, NJ: Jossey-­Bass/Wiley, 2014.
Corman, C. A., and Edward M. Hallowell, M.D. Positively ADD: Real
Success Stories to Inspire Your Dreams. London: Walker, 2006.
Dawson, P., and R. Guare. Smart but Scattered: The Revolutionary
“Executive Skills” to Helping Kids Reach Their Potential. New York:
Guilford Press, 2009.
Dendy, Chris A. Zeigler. Teenagers with ADD: A Parents’ Guide.
Bethesda, MD: Woodbine House, 1995.
Gallagher, R., H.B. Abikoff, and E.G. Spira. Organizational Skills
Training for Children with ADHD: An Empirically Supported Treatment.
New York: Guilford Press, 2014.
Hallowell, Edward M., M.D., and John J. Ratey, M.D. Driven to
Distraction: Recognizing and Coping with Attention Deficit Disorder from
Childhood Through Adulthood. New York: Pantheon, 1994.
Answers to Distraction. New York: Bantam, 1996.
Delivered from Distraction. New York: Ballantine, 2005.
Hinshaw, S. P., and K. Ellison. ADHD: What Everyone Needs to Know.
New York: Oxford University Press, 2015.
Hinshaw, S. P., and R.M. Scheffler. The ADHD Explosion: Myths,
Medication, Money, and Today’s Push for Performance. New York: Oxford
University Press, 2014.
Jensen, Peter S., M.D., and James R. Cooper, M.D., eds. Attention
Deficit Hyperactivity Disorder: State of the Science, Best Practices.
Kingston, NJ: Civic Research Institute, 2002. На сьогодні — одне
з найґрунтовніших і найглибших досліджень РДУГ, у якому співавтори
Дженсен і Купер представляють різні точки зору на цю проблему.
 Kaufman, C. Executive Function in the Classroom. Baltimore: Brookes
Publishing, 2010.
Kohlberg, J., and K. Nadeau. ADD-Friendly Ways to Organize Your
Life. East Sussex, UK: Brunner-­Routledge, 2002.
Lavoie, Richard. It’s So Much Work to Be Your Friend: Helping the
Child with Learning Disabilities Find Social Success. New York:
Touchstone, 2006.
Lovecky, D. Different Minds: Gifted Children with ADHD, Asperger’s
Syndrome, and Other Learning Deficits. London: Jessica Kingsley, 2004.
Matlen, Terry. The Queen of Distraction: How Women with ADHD Can
Conquer Chaos, Find Focus, and Get More Done. Oakland, CA: New
Harbinger, 2014.
Nadeau, K., and P. Quinn, eds. Understanding Women with ADHD. San
Diego: Advantage Books, 2002.
Orlov, Melissa. The ADHD Effect on Marriage. Boca Raton, FL:
Specialty Press/ADD WareHouse, 2010.
Quinn, P. Coaching. San Diego: Advantage Books, 2000.
Ratey, John J., M.D., and Eric Hagerman. Spark: The Revolutionary
New Science of Exercise and the Brain. Boston: Little, Brown, 2008.
Richardson, W. The Link Between ADD and Addiction. Seattle: Pinon
Press, 1997.
Rief, S.F. How to Reach and Teach Children with ADD/ADHD. 2nd ed.
Hoboken, NJ: Jossey-­Bass, 2005.
Schultz, J. Nowhere to Hide: Why Kids with ADHD and LD Hate
School and What to Do About It. Hoboken, NJ: Jossey-­Bass, 2011.
Sleeper-­Triplett, J. Empowering Youth with ADHD: Your Guide to
Coaching Adolescents and Young Adults, for Coaches, Parents, and
Professionals. Forest Lake, MN: Specialty Press, 2010.
Solden, Sari, M.S., LMFT. Women with Attention Deficit Disorder. 2nd
ed. Ann Arbor: Introspect Press, 2012.
Surman, C., and T. Bilkey. Fast Minds: How to Thrive If You Have
ADHD (or Think You Might). New York: Berkley Books, 2014.
Tuckman, A. More Attention, Less Deficit: Success Stories for Adults
with ADHD. Boca Raton, FL: Specialty Press, 2009.
Vail, Priscilla. Smart Kids with School Problems: Things to Know and
Ways to Help. New York: Plume, 1989. Ця класична книжка покійної
Прісцилли Вейл, видатної новаторки в дослідженні РДУГ і дивовижної
людини, розповідає про те, з якими труднощами можуть стикатися діти
в навчанні. Серед інших її видатних робіт — книжка про емоції
(Emotion: The On-­Off Switch for Learning).
Wilens, Timothy E., M.D. Straight Talk About Psychiatric Medications
for Kids. 4th ed. New York: Guilford Press, 2016.
 Література

Вступ
Barkley, Russell A., Ph.D. “Reduced Life Expectancy in ADHD.”
Interview. Carlat Child Psychiatry Report, January 2020.

Розділ 1. Спектр рис

Barkley, Russell A., Ph.D. Taking Charge of ADHD: The Complete,
Authoritative Guide for Parents. 4th ed. New York: Guilford Press, 2020.
(Класична книжка, автор якої одним із перших визнав, що РДУГ —
реальний, спадковий і науково обґрунтований розлад.)
When an Adult You Love Has ADHD: Professional Advice for Parents,
Partners, and Siblings. Washington, DC: American Psychological
Association Press, 2016.
Hedden, T., and J.D.E. Gabrieli. “The Ebb and Flow of Attention in the
Human Brain.” Nature Neuroscience 2006;9 863–65.
https://www.nature.com/articles/nn0706–863.
Jackson, Maggie. Distracted: Reclaiming Our Focus in a World of Lost
Attention. Amherst, NY: Prometheus Books, 2018.
Matlen, Terry. The Queen of Distraction: How Women with ADHD Can
Conquer Chaos, Find Focus, and Get More Done. Oakland, CA: New
Harbinger, 2014.
Poole, Jim, M.D., FAAP Flipping ADHD on Its Head: How to Turn
Your Child’s Disability ” into Their Greatest Strength. Austin, TX:
Greenleaf Book Group Press, 2020.
Solden, Sari, M.S., LMFT. Women with Attention Deficit Disorder. 2nd
ed.
Ann Arbor: Introspect Press, 2012.
Spiegelhalter, David. The Art of Statistics: How to Learn from Data.
New York: Basic Books, 2019.
Vail, Priscilla L. Smart Kids with School Problems: Things to Know
and Ways to Help. New York: Plume, 1989. (Класика на всі часи.)

Розділ 2. Зрозуміти демона розуму

Boyatzis, R. E., K. Rochford, and A.I. Jack. “Antagonistic Neural
Networks Underlying Differentiated Leadership Roles.» Frontiers in
Human Neuroscience 2014 Mar 4;8:114.
https://www.frontiersin.org/articles/10.3389/fnhum.2014.00114/full.
Chai, X. J., N. Ofen, J.D.E. Gabrieli, and S. Whitfield-­Gabrieli.
“Selective Development of Anticorrelated Networks in the Intrinsic
Functional Organization of the Human Brain.» Journal of Cognitive
Neuroscience 2014 Mar;26(3):501–13.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/23812094/.
“Development of Deactivation of the Default-­Mode Network During
Episodic Memory Formation.» Neuroimage 2014 Jan 1;84:932–38.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/24064072/.
Kumar, J., S.J. Iwabuchi, B.A. Vollm, and L. Palaniyappan. “Oxytocin
Modulates the Effective Connectivity Between the Precuneus and the
Dorsolateral Prefrontal Cortex.” European Archives of Psychiatry and
Clinical Neuroscience 2019 Feb 7.
https://link.springer.com/article/10.1007/s00406–019–00989-z.
Mattfeld, A. T., J.D.E. Gabrieli, J. Biederman, T. Spencer, A. Brown, A.
Kotte, E. Kagan, and S. Whitfield-­Gabrieli. “Brain Differences Between
Persistent and Remitted Attention-­Deficit/Hyperactivity Disorder.» Brain
2014 Sep;137(Pt 9):2423–28. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/24916335/.
Raichle, Marcus. “The Brain’s Default Mode Network.» Annual Review
of Neuroscience 2015 July;38:433–47. https://www.annualreviews.org/
doi/10.1146/annurev-­neuro-071013–014030.
Tryon, Warren. Cognitive Neuroscience and Psychology: Network
Principles for a Unified Theory. Cambridge, MA: Academic Press, 2014.

Розділ 3. Зв’язок із мозочком

Chevalier, N., V. Parent, M. Rouillard, F. Simard, M.C. Guay, and C.
Verret. “The Impact of a Motor-­Cognitive Remediation Program on
Attentional Functions of Preschoolers with ADHD Symptoms.”
Journal of Attention Disorders 2017 Nov;21(13):1121–29.
http://journals.sagepub.com/doi/abs/10.1177/1087054712468485.
Guell, X., J.D.E. Gabrieli, and J.D. Schmahmann. “Embodied Cognition
and the Cerebellum: Perspectives from the Dysmetria of Thought and the
Universal Cerebellar Transform Theories.” Cortex 2018 Mar; 100:140–48.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/28779872/.
Schmahmann, Jeremy D. “The Cerebellum and Cognition.”
Neuroscience Letters 2019 Jan 1;688:62–75.
https://neuro.psychiatryonline.org/doi/full/10.1176/jnp.16.3.367.
“Disorders of the Cerebellum: Ataxia, Dysmetria of Thought, and the
Cerebellar Cognitive Affective Syndrome.” Journal of Neuropsychiatry and
Clinical Neurosciences 2004;16(3):367–78.
https://neuro.psychiatryonline.org/doi/full/10.1176/jnp.16.3.367.
J.B. Weilburg, and J.C. Sherman. “The Neuropsychiatry of the
Cerebellum — I nsights from the Clinic.” Cerebellum 2007;6(3): 0254–67.
https://link.springer.com/article/10.1080 %2F147342207001490995.

Розділ 4. Цілюща сила любові

The Adverse Childhood Experiences Study,
https://acestoohigh.com/2012/10/03/the-adverse-­childhood-experiences--­
study-the-largest-most-important-­public-health-­study-you-never-­heard-of-
began-in-an-obesity-­clinic/.
Christakis, Nicholas A., M.D., Ph.D., and James H. Fowler, Ph.D.
Connected: How Your Friends’ Friends’ Friends Affect Everything You
Feel, Think, and Do. Boston: Little, Brown, 2009.
Harding, Kelli. The Rabbit Effect: Live Longer, Healthier, and Happier
with the Groundbreaking Science of Kindness. New York: Atria Books,
2019.
“How Family Dinners Improve Students’ Grades.”
https://www.ectutoring.com/resources/articles/family-­dinners-imp rove-
students -grades.
Kumar, J., S.J. Iwabuchi, B.A. Vollm, and L. Palaniyappan. “Oxytocin
Modulates the Effective Connectivity Between the Precuneus and the
Dorsolateral Prefrontal Cortex.» European Archives of Psychiatry and
Clinical Neuroscience 2019 Feb 7.
https://link.springer.com/article/10.1007/s00406–019–00989-z.
Lieberman, Matthew D. Social: Why Our Brains Are Wired to Connect.
New York: Broadway Books, 2014.
Murthy, Vivek H., M.D. Together: The Healing Power of Connection in
a Sometimes Lonely World. New York: Harper Wave, 2020.
Rowe, John Wallis, M.D., and Robert L. Kahn, Ph.D. Successful Aging.
New York: Pantheon, 1998.
Vaillant, George. Triumphs of Experience: The Men of the Harvard
Grnt Study. Cambridge, MA: Belknap Press of Harvard University Press,
2015.
 Розділ 5. Труднощі, які мотивують
Bloom, Benjamin S. Developing Talent in Young People. New York:
Bal– lantine, 1985. (A classic.) Brooks, David. The Road to Character. New
York: Random House, 2015.
Hallowell, Edward M., M.D. Shine: Using Brain Science to Get the
Best from Your People. Cambridge, MA: Harvard Business Review Press,
2011.
Kolbe, Kathy. Conative Connection: Uncovering the Link Between
Who You Are and How You Perform. Phoenix, AZ: Kolbe Corporation,
1997.

Розділ 6. Створити середовище процвітання

Campbell, T. Colin, and Thomas M. Campbell II. The China Study:
Revised and Expanded Edition: The Most Comprehensive Study of
Nutrition Ever Conducted and the Startling Implications for Diet, Weight
Loss, and Long-­Term Health. Dallas, TX: BenBella Books, 2016.
Frates, Beth, M.D., et al. The Lifestyle Medicine Handbook: An
Introduction to the Power of Healthy Habits. Monterey, CA: Healthy
Learning, 2018.
Maguire, Caroline, PCC, M. Ed. Why Will No One Play with Me? The
Play Better Plan to Help Children of All Ages Make Friends and Thrive.
New York: Grand Central Publishing, 2019.
Vaillant, George E., M.D. Aging Well: Surprising Guideposts to
a Happier Life from the Landmark Harvard Study of Adult Development.
Boston: Little, Brown, 2003.

Розділ 7. Сила фізичних вправ і пошук мотивації

Brewer, J. A., P.D. Worhunsky, J.R. Gray, Y.Y. Tang, J. Weber, and H.
Kober. “Meditation Experience Is Associated with Differences in Default
Mode Network Activity and Connectivity.” Proceedings of the National
Academy of Sciences of the United States of America 2011 Dec
13;108(50):20254–59. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/22114193/.
Chevalier, N., V. Parent, M. Rouillard, F. Simard, M.C. Guay, and C.
Verret. “The Impact of a Motor-­Cognitive Remediation Program on
Attentional Functions of Preschoolers with ADHD Symptoms.”Journal of
Attention Disorders 2017 Nov;21(13):1121–29.
http://journals.sagepub.com/doi/abs/10.1177/1087054712468485.
Chou, C. C., and C.J. Huang. “Effects of an 8-Week Yoga Program on
Sustained Attention and Discrimination Function in Children with Attention
Deficit Hyperactivity Disorder.” PeerJ 2017 Jan 12;5: e2883.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/28097075/.
Holzel, B. K., J. Carmody, M. Vangel, C. Congleton, S.M. Yerramsetti,
T. Gard, and S.W. Lazar. “Mindfulness Practice Leads to Increases in
Regional Brain Gray Matter Density.” Psychiatry Research 2011 Jan
30;191(1):36–43. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/21071182/.
Levin, K. “The Dance of Attention: Toward an Aesthetic Dimension of
Attention-­Deficit.” Integrative Psychological and Behavioral Science 2018
Mar;52(1): 129–51. https: //link. springer. com/article/10.1007 %2Fs12124–
017–9413–7.
Mailey, E. L., D. Dlugonski, W. W Hsu, and M. Segar. “Goals Matter:
Exercising for Well-­Being but Not Health or Appearance Predicts Future
Exercise Among Parents.”Journal of Physical Activity and Health 2018
Nov 1;15(11):857–65. https://journals.humankinetics.com/
view/journals/jpah/15/11/ article-p857.xml.
Ratey, John J., M.D., and Eric Hagerman. Spark: The Revolutionary
New Science of Exercise and the Brain. Boston: Little, Brown, 2008.
Suarez-­Manzano, S., A. Ruiz-­Ariza, M. De la Torre-­Cruz, and E.J.
Martinez-­Lopez. “Acute and Chronic Effect of Physical Activity on
Cognition and Behaviour in Young People with ADHD: A Systematic
Review of Intervention Studies.” Research in Developmental Disabilities
2018 Jun;77:12–23. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/29625261/.

Розділ 8. Лікарські засоби: найпотужніший інструмент, якого

всі бояться
Alexander, Bruce K. The Globalization of Addiction: A Study in
Poverty of the Spirit. New York: Oxford University Press, 2008.
Biederman, J., M.C. Monuteaux, T. Spencer, T.E. Wilens, H. A.
Macpherson, and S.V. Faraone. “Stimulant Therapy and Risk for
Subsequent Substance Use Disorders in Male Adults with ADHD:
A Naturalistic Controlled 10-Year Follow-­Up Study.” American Journal of
Psychiatry 2008;165:597–603.
https://ajp.psychiatryonline.org/doi/10.1176/appi.ajp.2007.07091486.
 Cortese, S., et al. “Comparative Efficacy and Tolerability of
Medications for Attention-­Deficit Hyperactivity Disorder in Children,
Adolescents, and Adults: A Systematic Review and Network
MetaAnalysis.” Psychiatry 2018 Sep;5(9):727–38.
https://www.thelancet.com/journals/lanpsy/article/PIIS2215–0366
(18)30269–4/fulltext.
Fay, T. B., and M.A. Alpert. “Cardiovascular Effects of Drugs Used to
Treat Attention-­Deficit/Hyperactivity Disorder, Part 2: Impact on
Cardiovascular Events and Recommendations for Evaluation and
Monitoring.” Cardiology in Review 2019 Jul/Aug;27(4):173–78.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/30531411/.
Foote, Jeffrey, Ph.D., Carrie Wilkens, Ph.D., and Nicole Kosanke, Ph.D.
Beyond Addiction: How Science and Kindness Help People. New York:
Scribner, 2014.
Kolar, D., A. Keller, M. Golfinopoulos, L. Cumyn, C. Syer, and L.
Hecht– man. “Treatment of Adults with Attention-­Deficit/Hyperactivity
Disorder.” Neuropsychiatric Disease and Treatment 2008 Feb;4(1):107–21.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/18728745/.
Pollan, Michael. How to Change Your Mind. New York: Penguin Press,
2018.
Sederer, Lloyd. The Addiction Solution. New York: Scribner, 2019.
Shaw, M., P Hodgkins, H. Caci, S. Young, J. Kahle, A.G. Woods, and
L.E. Arnold. “A Systematic Review and Analysis of Long-­Term Outcomes
in Attention Deficit Hyperactivity Disorder: Effects of Treatment and Non--­
Treatment.” BMC Medicine 2012 Sep 4;10:99.
https://bmcmedicine.biomedcentral.com/articles/10.1186/1741–7015–10–
99.
Szalavitz, Maia. Unbroken Brain: A Revolutionary New Way of
Understanding Addiction. New York: Picador, 2017.
Westbrook, A., R. van den Bosch, J.I. Maatta, L. Hofmans, D. Papa–
dopetraki, R. Cools, and M.J. Frank. “Dopamine Promotes Cognitive Effort
by Biasing the Benefits Versus Costs of Cognitive Work.” Science 2020
Mar 20;367(6484):1362–66.
https://science.sciencemag.org/content/367/6484/1362.
Wilens, Timothy E., M.D. Straight Talk About Psychiatric Medications
for Kids. 4th ed. New York: Guilford Press, 2016.
 Про авторів

Едвард Гелловелл — сертифікований психіатр, всесвітньо

відомий лектор, автор бестселерів за версією New York Times та
співавтор понад 20 книг, зокрема «Не відволікайте мене» («Driven to
Distraction»), написаної у співавторстві з Джоном Рейті, яка здійснила
революцію в нашому розумінні РДУГ. Випускник Гарварду та
Тулейнського університету, доктор Гелловелл упродовж 21 року
працював викладачем у Гарвардській медичній школі. Про нього та
його роботи говорили в таких телепередачах, як 20/20, 60 Minutes,
Oprah, PBS, CNN, Today, Dateline, Good Morning America та The View,
а також писали у The New York Times, USA Today, Newsweek, Time, US
News & World Report, Los Angeles Times та Boston Globe. Редактор
постійної рубрики в журналі ADDitude, він також є ведучим
щотижневого подкасту Distraction і засновником медичних центрів
у Бостоні, Нью-­Йорку, Сан-­Франциско, Сієтлі й Пало-­Альто. Доктор
Гелловелл живе в Бостоні разом з дружиною. У нього троє дорослих
дітей і вже є один онук.
Джон Рейті — міжнародно визнаний експерт із нейропсихіатрії,
доцент кафедри психіатрії в Гарвардській медичній школі. У його
творчому доробку — понад 60 статей і 11 книг, зокрема книжки про
РДУ / РДУГ «Не відволікайте мене» («Driven to Distraction»)
у співавторстві з Едвардом Гелловеллом і «Запали життя! Революційне
знання про вплив фізичної активності на мозок» («Spark: The
Revolutionary New Science of Exercise and Brain»), які зробили його
одним із провідних світових експертів із теми зв’язку між фізичними
вправами та здоров’ям мозку. Массачусетське товариство психіатрів
нагородило його званням «Психіатр року». Про доктора Рейті та його
роботи часто говорять у ЗМІ (на каналах ABC, CBS, NBC, PBS, NPR)
і пишуть у друкованих виданнях (The New York Times, Newsweek, The
Washington Post, US News & World Report, Men’s Health). Доктор Рейті
відкрив приватну медичну практику в Кембриджі, штат Массачусетс,
та в Лос-­Анджелесі, штат Каліфорнія, тому їм із дружиною Алісією
доводиться часто подорожувати.
 Примітки

[1] Див.: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v0108282-10#Text.

[2] Див.: https://www.facebook.com/groups/UkraineADHD/?ref=share.
[3] «Сон літньої ночі», переклад Ю. Лісняка. — Прим. ред.
[4] У 1972 році стенфордський психолог Волтер Мішель розробив
експеримент, у якому дослідники, даючи дітям зефір, вивчали їхню
здатність відкладати задоволення й дочекатися винагороди. — Прим.
авт.
[5] Назву й відповідну абревіатуру ми почули від Керрі Фейбель,
редакторки рубрики «Охорона здоров’я» у виданні KQED, Сан--­
Франциско. Нам ця назва так сподобалася, що ми з дозволу Керрі
запозичили її. — Прим. авт.
[6] Капітан Ахав — персонаж роману Германа Мелвілла «Мобі

Дік», одержимий ідеєю помсти гігантському білому китові, через якого

втратив ногу. — Прим. пер.
[7] За результатами окремих діагностичних тестів різниця не

критична, а от якщо розглядати великі масиви даних зі знімків МРТ,

коливання досить істотне, а отже, варте додаткових досліджень. —
Прим. авт.
[8] Белґау, до речі, випустив мемуари під назвою «Життя

в рівновазі» (A Life in Balance), де розповів про свої життя та роботу,

а вступ до цих мемуарів написав доктор Гелловелл. — Прим. авт.
[9] Самотність. Сила людських стосунків / Вівек Мурті; пер. О.

Любенко. — К.: Лабораторія, 2020. — 320 с. — Прим. ред.

[10] Капітан Підштанько / Дейв Пілкі; пер. О. Захарченко. —
К.: КМ-БУКС, 2020. — 160 с. — Прим. ред.
[11] Методика Ортона — Гіллінґема — це мультисенсорна

акустична програма для навчання дітей із дислексією. — Прим. авт.

[12] Усі тести платні, й знайти їх можна на Kolbe.com/TakeA та

Kolbe.com/TakeY. Крім цього, можете також пройти більш

специфічний кар’єрний тест OPgig (OPgig.com), що допоможе вам
визначитися з професією. — Прим. авт.
 [13] Виробник ОmegaBrite є спонсором подкаста «Відволікання»,
який веде доктор Гелловелл. — Прим. авт.
[14] Доктор Гелловелл і доктор Рейті не мають корисливих цілей

і жодних домовленостей фінансового характеру із Фішером Воллесом.

— Прим. авт.
[15] Діюча речовина — метилфенідат. — Прим. пер.
[16] Ми, автори цієї книжки, не маємо корисливих цілей і не

отримуємо від жодної фармацевтичної компанії фінансової

винагороди. — Прим. авт.
[17] Mydayis у перекладі з англійської означає «це мій день». —

Прим. пер.
[18] Ні доктор Гелловелл, ні доктор Рейті не мають із компанією
Tempus жодних домовленостей і не отримують від неї винагороди. Нас
навіть обідом не пригостили! — Прим. авт.