Підготувала:

Герасимова Н.М.
Група: КПз-11

Лекція на тему "Діагностика розвитку та педологічна клініка важкого

дитинства" (Лев Семенович Виготський).

План лекції:

1. Вступ:
1.1. Актуальність проблеми труднозабезпечених дітей та криза в
методиках їх дослідження.
2. Невизначеність ключових понять:
2.1. Проблема визначення "діагнозу", "прогнозу" та "призначення".
2.2. Обмеженість методів педології та невідповідність конкретних
рекомендацій для батьків.
3. Потреба у перетворенні методики:
3.1. Зміна акценту на науковому розумінні дитини.
3.2. Потреба у використанні наукового методу в педології.
4. Аналогія із Крепеліном у психіатрії:
4.1. Перехід від зовнішнього опису симптомів до генотипічного погляду.
4.2. Необхідність переходу від фенотипічного до генотипічного підходу
в педології.
5. Необхідність динамічної типології:
5.1. Перехід від вивчення симптомів до реальних форм та механізмів
розвитку дітей.
5.2. Використання емпіричного та теоретичного аналізу в педології.
6. Проблеми з існуючими методами:
6.1. Невідповідність сучасної педології науковому підходу.
6.2. Потреба у системному та глибокому дослідженні.
 7. Розрізнення первинних і вторинних відхилень:
7.1. Важливість розуміння відмінностей між первинними та вторинними
відхиленнями.
7.2. Вивчення аномальних дітей та їх розвитку.
8. Психотерапія та трудова терапія:
8.1. Можливості психотерапії в ендогенних шизофреніях.
8.2. Роль трудової терапії у формуванні робочого механізму.
9. Формування особистості в умовах розладу:
9.1. Потенціал шизофренії для створення оригінальних особистостей.
9.2. Значення розуміння внутрішньої логіки хворої особистості.
10.Заключення:
10.1. Підсумок та висновки щодо важливості наукового підходу в
педології.

Складність методики дослідження труднозабезпечених дітей обумовлена

кризою, яка вимагає вирішення. Вона виявляється в невизначеності ключових
понять, таких як "діагноз", "прогноз" і "призначення". Педологія стикається з
обмеженістю застосування своїх методів, а батьки, звертаючись за
консультацією, часто не отримують конкретних рекомендацій щодо виховання
важких дітей. Криза вимагає перетворення методики та акценту на науковому
розумінні дитини для практичного вирішення проблем.
До Крепеліна психіатрія оперувала зовнішнім описом симптомів,
аналогічно епохі до наукової медицини. Аналогія сучасної педології з цим
підходом підкреслює необхідність переходу від фенотипічного до генотипічного
погляду. Педологія має справу з проблемою, де зовнішні ознаки не завжди
відображають суті явищ. Аналогія з біологією до Дарвіна показує, що перехід
до генотипічного розуміння явищ необхідний для розвитку науки. Педологія
повинна активно застосовувати науковий метод, подібно до інших наук, для
розкриття глибинних причинно-наслідкових зв'язків у розвитку дітей.
Крепелін вніс революційні зміни в психіатрію, переходячи від
симптоматичної класифікації до систематичної типології. Педологія повинна
аналогічно перейти від вивчення симптомів до динамічної типології, виявляючи
реальні форми і механізми розвитку дітей. Науковий підхід вимагає
емпіричного і теоретичного аналізу, відмінного від схоластичної типології.
Проблеми з існуючими методами діагностики та пропозиціями рішень вказують
на невідповідність науковому підходу в педології. Педологія повинна активно
слідувати шляхом системного та глибокого дослідження для повного розуміння
законів і природи дитячого розвитку. Основний принцип - розуміння внутрішніх
закономірностей, логіки та зв'язків у розвитку дитини. Традиційні методи,
ґрунтовані на кількісній концепції розвитку, обмежені негативними
характеристиками і не враховують якісні новоутворення. Сучасні наукові
уявлення про розвиток дитини рухаються в напрямку аналізу психологічних
функцій та їх якісних характеристик, а також об'єднання для виявлення
цілісності особистості. Вивчення аномальних дітей підкреслює важливість
відмінності між первинними та вторинними відхиленнями в розвитку.
Недорозвинення вищих психологічних функцій у розумово відсталих дітей
може бути вторинною ускладненістю, не завжди пов'язаною з дебільністю.
Розумово відсталі діти виявляють примітивні реакції і підвищену
самооцінку, свідчачи про недорозвинення особистості. Проблеми пов'язані з
сучасним суспільством, яке підтримує завищену самооцінку. Симптом Де-Грефа
у дебілів виявляється в переоцінці своїх можливостей.
Гіпобулія - слабість цілі, є психічною сутністю розумової відсталості.
Невротичні тенденції дебілів пов'язані з низькою самооцінкою. Дослідження
дитячих психопатій підкреслює схожість з методологією педології. Шизоїдні
психопатії проявляються ранніми порушеннями та соціальними труднощами, з
погіршенням у період полового дозрівання.
Шизоїдні психопати з дитячих будинків виявляють агресію, норовливість
та паранойю. Розвиток їх особистості піддається впливу зовнішніх факторів.
Дослідження підкреслює необхідність розрізнення первинних і вторинних
синдромів для ефективного впливу. Лікувально-педагогічна робота може
впливати на вищі психологічні функції для успішного розвитку дітей з
аномаліями. Успіх терапії вимагає комплексного підходу, включаючи
симптоматичне та підтримуюче лікування, особливо в випадках із спадковими
факторами.
Левенштейн вважає, що психотерапія ендогенних шизофреній,
спричинених органічними причинами, можлива. Органічний процес не заважає
психотерапії, а відкриває можливості впливу на психологічні процеси. Мета
психотерапії - боротьба з наслідками розпаду особистості, включаючи
переробку патологічних переживань та розвиток соціальної поведінки. Трудова
терапія вважається ефективним засобом, спрямованим на формування
корисного робочого механізму з хаосу шизофренії та використання тенденцій
до психомоторної автоматизації. Підкреслюється важливість збереження
особистісної основи та стимулювання розвитку.
Шизофренія не лише створює робочі машини, але має потенціал для
формування оригінальних, мудрих особистостей. Кречмер закликає створювати
шизофренну особистість, не копіюючи нормальні зразки. Дослідникові
необхідно розуміти внутрішню логіку хворої особистості, розкриваючи
динамічні закони її розвитку. Ключ до виховання ненормальної дитини - у
інтерпретації ієрогліфів її поведінки. Обґрунтованість та структурність навіть
при патологічних порушеннях свідчать про неорганізованість нервової системи,
що підкреслює важливість саморегуляції навіть в хаотичних умовах.
Висновки
Сучасна педологія зосереджена на теорії, упускаючи важливість
практичної діагностики розвитку. Для вирішення проблем пропонується
створити педологічну клініку та застосовувати теоретичні знання на практиці.
Важлива ретельна збірка фактичних скарг, метод дослідження характеру, аналіз
показань дитини (з урахуванням їх потенційної недостовірності) та розрізнення
самооцінки від брехні. Науковий підхід включає встановлення прихованих
фактів через аналогії, гіпотези та висновки.
Педолог повинен досліджувати не лише прояви, але й сутність явищ,
прагнучи до розуміння внутрішньої сутності процесів розвитку, а не
механічного сумування симптомів. Історія розвитку дитини повинна розкривати
причинно-наслідкові зв'язки, а не просто перелічувати факти в хронологічному
порядку.
Історія розвитку дитини, схожа на художній розповіді Чехова, вимагає
строгої зв'язності кожного факту з цілим. Педологія прагне до ідеальної історії
розвитку з логічною структурністю, аналогічною геометричній теоремі. Від
зовнішнього до внутрішнього, від опису до динаміки, піднімаючись на вищий
рівень. Спадковість та оточення розглядаються в контексті їх впливу на
розвиток дитини, а використання спадковості як виправдання для поведінкових
особливостей вважається не пов'язаним з науковим методом.
Дослідження генетичного зв'язку між спадковістю та розвитком дитини
включає аналіз патологій і конституційних рис. Характерологічне вивчення
сім'ї, особливо близнюків, надає глибокий матеріал для аналізу спадковості.
Дослідження близнюків підкреслює динаміку розвитку спадкових рис, а
психопатологічні конституції розкривають складні закони передачі
характерологічних синдромів. Повне розуміння генетичної динаміки вимагає
характерологічного аналізу всієї сім'ї, не обмежуючись вивченням окремих
членів.
Необхідно використовувати складне характерологічне дослідження сім'ї
для аналізу конституції особистості дитини та продовжити вивчення спадкових
даних в контексті її розвитку. Це включає фізичний розвиток, такий як зріст, і
вимагає вивчення як спадкових, так і середовищних впливів на зріст за
допомогою аналізу всієї сім'ї. Педолог повинен також розглядати взаємодію
спадкових і середовищних факторів, а не обмежуватися простим
констатуванням зв'язків між складними умовами життя та поведінкою дитини.
Науковий підхід вимагає розкриття внутрішніх залежностей та механізмів
формування синдромів важкозгладжуваності відповідно до середовищних
впливів, перетворюючи такі дослідження в наукові аналізи.
Важкий вплив виховання на розвиток дитини зазвичай не отримує
належної уваги, але він є ключовим аспектом. Наукове вивчення виховання
необхідне для побудови повної і точної карти розвитку дитини. Виховання
включає не лише навчальні заходи, але також всі його вихователі аспекти.
Педолог повинен подолати хибний дуалізм середовища і спадковості, бачачи
розвиток як неперервний самообумовлюючий процес, а не маріонетку, якою
керують двома нитками. Розуміння єдності спадковості і середовища вимагає
застосування закону саморуху в розвитку, який показує, що розвиток - це синтез
впливів середовища і спадковості. Це дозволяє провести діалектичне
дослідження процесу дитячого розвитку. Симптоматологія розвитку повинна
визначати рівень і характер розвитку, аналізуючи симптоми під педологічним
кутом зору і уникати простих тверджень, що базуються на недостатньому
аналізі фактів.
Відсутність ретельного дослідження фактів призводить до механічного
позначення явищ, і сучасна педологія часто страждає від відсутності наукового
визначення симптомів і педологічної кваліфікації. Педагогічне дослідження
повинно вміти описувати факти і визначати їх значення в контексті розвитку.
Наприклад, узагальнені позначення, такі як "упертість" або "гнів", часто не
відповідають реальній складності явищ і вимагають більш глибокого аналізу.
Симптоматологія розвитку також страждає від відсутності якісного визначення
симптомів, що помітно, наприклад, у використанні психометрії для
вимірювання розумового розвитку. Педологічне дослідження повинно прагнути
до більш наукового і системного підходу до визначення симптомів і їх
кваліфікації.
Гезелл відокремлює психологічне вимірювання, що фіксує симптоми, і
діагноз, який представляє остаточний висновок про явище в цілому. В
психології відсутні автоматичні діагностичні методи, які вимагають творчого
тлумачення даних. Клінічна психологія використовує норми для вивчених
випадків розвитку, підкреслюючи важливість зв'язку між діагнозом розвитку та
батьківським керівництвом, яке входить у клінічне завдання.
Центральний момент - педологічний діагноз, який об'єднує проблеми
симптоматології та діагностики розвитку. Гезелл виділяє описову та
диференційовану діагностику. Описовий метод надає перевагу за своєю
конкретністю та ясністю, вимагає творчого тлумачення. Диференційована
діагностика ґрунтується на порівняльному методі, включаючи оцінку чотирьох
областей поведінки. Результати формулюються після ретельного порівняння, з
описовими діагнозами у випадку невизначеності. Дитина може бути піддана
повторним дослідженням для остаточного визначення.
Важливий момент у педологічній діагностиці: на відміну від медичної,
вона не повинна базуватися лише на амбулаторних дослідженнях. Педологічний
діагноз передбачає не лише тести і вимірювання, але й порівняльну оцінку
різних проявів поведінки, вимагає ретельного тлумачення даних. Діагноз
розвитку охоплює всі аспекти психічного та нервового розвитку, включаючи
особистість та зв'язок із анатомічними та фізіологічними симптомами.
Симптоматичний діагноз, заснований лише на констатації певних особливостей,
не вважається науковим, якщо причини не визначаються. Наукові діагнози, які
не виявляють причин, тим не менше існують, наприклад, у випадках раку та
шизофренії. Педологічна діагностика не обмежується встановленням причин.
Науковий діагноз можливий, навіть якщо причини процесу невідомі; суттєвою є
встановлення процесу на основі відомих симптомів. Креггелін, введенням
поняття олігофренії, наголошує сутність процесу, який лежить в основі
симптомів. Помилково розглядати діагноз у симптомах чи фактах. Етапи
діагностики включають емпіричний діагноз, етіологічний (причинний) та
типологічний (визначення типу розвитку). Невірне розуміння етіологічного
аналізу виникає з спрощеного вказування віддалених причин або з незнання
близьких причин. Важливо розрізняти динамічний процес розвитку, який
визначає симптоми, від зміни симптомів, що не становить діагноз розвитку.
Типологічна діагностика спрямована на визначення основних тенденцій
розвитку та визначення типу особистості у динамічному сенсі. Важливий
момент - клінічне виділення та опис основних форм розвитку дітей, на основі
яких ставиться педологічний діагноз.
Для діагнозу епілепсії чи шизофренії потрібне чітке розуміння цих станів,
що є основною трудністю в педологічній діагностиці. Проблема Крепеліна в
педології полягає у відсутності розроблених понять про дитячий розвиток для
наукових діагнозів. Діагностичне дослідження передбачає наявність
передбаченої системи понять для встановлення діагнозу. Педологія, хоч і знає
про дитячий розвиток, недостатньо розробила систему понять для наукової
діагностики. Створення системи понять для клініки дитячого розвитку є
ключовим моментом у вирішенні проблеми.
Педагогічні діагнози можуть бути описовими, але повинні бути
методологічно та методично правильними, що забезпечить їх науковий
характер. Етап етіологічного аналізу включає виявлення найближчих причин
явища і механізму симптомоутворення, що є центральною проблемою. Діагноз
повинен довести свою істинність через виявлення механізму
симптомоутворення та взаємодії синдромів, відображаючи внутрішню логіку
розвитку особистості. Етіологічний аналіз повинен розкрити, як процес
розвитку обумовлений внутрішньою логікою, не зводячи його до механічної
суми впливу середовища та спадковості.
Прогноз у педологічному дослідженні потребує глибокого розуміння
процесу розвитку. Традиційні прогнози часто є бідними та абстрактними.
Прогноз повинен ґрунтуватися на діагнозі та включати розуміння внутрішньої
логіки розвитку, передбачаючи шлях розвитку дитини у різних вікових
періодах. Педагогічне призначення, як кінцева мета педологічного дослідження,
повинно бути конкретним і змістовним, надавати чіткі вказівки для впливу на
дитину. Необхідно культивувати методи та засоби педагогічного впливу, що
ґрунтуються на науковому розумінні дитини, для ефективної лікувальної
педагогіки та індивідуальних заходів.