1

Тема 5
Психологічний супровід дошкільників із проблемами в поведінці

Мета: визначити типові проблеми в поведінці дошкільників, з’ясувати

причини проблем у поведінці дошкільників, навчити студентів складати
діагностичні та корекційні програми, здійснювати індивідуальний
психологічний супровід дітей дошкільного віку, їхніх батьків та педагогів;
формувати здатність до підготовки й проведення різних форм просвітницької та
профілактичної роботи в ДНЗ із питань психологічного супроводу
дошкільників з проблемами в поведінці.

Обладнання: конспект лекцій, мультимедійне забезпечення.

План
1. Тривожні діти дошкільного віку, їхній психологічний портрет.
2. Діагностична та корекційна робота з дошкільниками з проявами
тривожності.
3. Агресивні дошкільники, їхній психологічний портрет.
4. Діагностична та корекційна робота з дошкільниками з проявами
агресивності.
5. Гіперактивні діти дошкільного віку, їхній психологічний портрет.
6. Діагностична та корекційна робота з дошкільниками з проявами
гіперактивності.

Ключові поняття: дошкільник групи ризику, тривожність, агресивність,

агресія, гіперактивність, поведінка, практичний психолог, психодіагностичний
інструментарій, корекційна робота.

Література
1. Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене
общения : кн. для учителя и родителя / А. Б. Добрович. – М. :
„Просвещение”,1987. – 204 с.
2. Кочерга О. В. Психофізіологія дітей 4 – 5 років : практ. посіб. /
Олександр Васильович Кочерга. – К. : „Шкільний світ”, 2007. – 127 с.
3. Емоційний розвиток дитини: психологічний інструментарій /
упоряд. : С. Максименко, Г. Максименко, О. Главник. – К. : „ГЛАВНИК”, 2004.
– 112 с.
4. Лаврентьєва Г. П. Практична психологія для вихователя /
Г. П. Лаврентьєва, Т. М. Титаренко. – К. : ВІПОЛ, 1993. – 38 с.
5. Клименко В. В. Психічний розвиток дитини: родинне виховання :
монографія / В. В. Клименко. – К. : Ін-т психології ім. Г. С. Костюка, 1994. –
281 с.
6. Любин Л. М. Психология воспитания : пособие для воспитателей /
Л. М. Любин. – М. : „Просвещение”, 1991. – 189 с.
 2

7. Психологічні заняття з дошкільнятами : навч.-метод. посіб. /

упоряд. Т. Червона. – К. : „Шкільний світ”, 2008. – 127 с.
8. Киреева Л. А. Психолого-педагогическая помощь: учеб. пособие /
Л. А. Киреева. – М. : „Просвещение”, 1990. – 225 с.
9. Лендрет Г. Л. Игровая терапия: искусство отношений : учеб.
пособие / Г. Л. Лендрет. – М. : Междунар. пед. акад., 1994. – 365 с.
10. Соколов Д. Сказки и сказкотерапия : практ. пособие для
психологов / Д. Соколов. – М. : Независимая фирма „Класс”, 1998. – 120 с.
11. Рудестам К. Групповая психотерапия. Психокоррекционные
группы: теория и практика / К. Рудестам. – М. : Издат. группа „Прогресс”,
„УНИВЕРС”, 1993. – 355 с.
12. Обухова Л. Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы :
учеб. пособие для психологов / Л. Ф. Обухова. – М. : „Просвещение”, 1989. –
178 с.
13. Чистякова М. И. Психогимнастика: методика развития и коррекции
психики детей / М. И. Чистякова. – М. : „Просвещение”, 1990. – 126 с.
14. Проективные графические методики : практ. пособие для
психологов / метод. рек. сост. канд. психол. наук Е. В. Романовой и
Т. И. Сытько. – СПб., 1992. – 79 с.

Основний зміст
1. Тривожні діти дошкільного віку, їхній психологічний портрет
У психології під тривожністю розуміється стійке особистісне утворення,
що зберігається протягом тривалого часу, емоційний дискомфорт.
Тривожність – індивідуально-психологічна особливість, яка виявляється в
схильності людини до переживання стану тривоги при очікуванні
несприятливого розвитку подій. Тривога – переживання людиною стану
емоційного дискомфорту, зумовленого очікуванням несприятливого розвитку
подій або передчуттям можливої небезпеки. Особистісна тривожність – це
базова риса особистості, яка формується та закріплюється в ранньому дитинстві
і проявляється підвищеним хвилюванням у ситуації, яка загрожує особистості
або здається такою. Слід відрізняти тривогу від тривожності. Якщо тривога – це
епізодичні прояви неспокою, хвилювання дитини, то тривожність є стійким
станом. Тривожність не пов’язана з якою-небудь певною ситуацією і
проявляється майже завжди. Цей стан супроводжує людину в будь-якому виді
діяльності. Коли ж людина боїться чогось конкретного, ми говоримо про прояв
страху, наприклад, страх темряви, страх висоти, страх замкнутого простору.
Сама інтенсивність переживання тривоги, рівень тривожності в хлопчиків
і дівчаток різні. У дошкільному й молодшому шкільному віці хлопчики більше
тривожні, ніж дівчата. У дев’ять-одинадцять років інтенсивність переживань в
обох статей вирівнюється, а після дванадцяти років загальний рівень
тривожності в дівчат загалом зростає, а в хлопчиків трохи знижується, хоча
саме серед хлопчиків трапляються хлопці із серйозними порушеннями в цій
сфері. Різняться дівчата й хлопчики тим, з якими ситуаціями вони зв’язують
 3

свою тривогу, як її пояснюють, чого побоюються. Тривожність дитини багато в

чому залежить від рівня тривожності дорослих, які її оточують. Висока
тривожність педагога або батьків передається й дитині. У сім’ях з
доброзичливими стосунками діти менш тривожні, ніж у сім’ях, де часто
виникають конфлікти.
Рівень тривожності дитини багато в чому залежить від тривожності
дорослих, які її оточують: висока тривожність педагога або батьків передається
дитині. Тривожність дітей може підвищуватися і в тому разі, якщо батьки
незадоволені своєю роботою, житловими умовами, матеріальним становищем
тощо. Навчальна тривожність починає формуватися в дошкільному віці. Цьому
можуть сприяти і авторитарний стиль роботи вихователя, і завищені вимоги
батьків, постійне порівняння своєї дитини з рештою дітей. У деяких родинах
упродовж усього року точаться розмови про вибір „гідної” школи та
досвідченого вчителя. Така заклопотаність батьків, звісно, передається дитині.
Крім цього, батьки наймають дитині безліч учителів, які готують дитину до
школи. І незміцнілий, неготовий до такого інтенсивного навчання організм
дитини іноді не витримує: дитина починає хворіти, у неї зникає бажання
вчитися, а тривожність щодо майбутнього навчання стрімко збільшується.
Тривожність як риса особистості властива дитині-астеніку, який схильний
до песимізму. Найчастіше такий підхід до життя переймається від близьких.
Така дитина дуже схожа на своїх батьків. Багато що залежить від вроджених
особливостей характеру, наприклад, тривожність властива дітям з
темпераментом меланхоліка. Така дитина завжди буде відчувати емоційний
дискомфорт, вона повільно адаптується до тих чи тих ситуацій, а будь-яка зміна
звичного життя надовго позбавляє її душевної рівноваги. Ситуативна
тривожність пов’язана з конкретною ситуацією, є результатом певних подій,
наприклад, після болючої процедури в лікаря дитина починає боятися всіх
лікарів.
Типи тривожних дітей
Невротики. Діти із соматичними проявами (тики, заїкання, енурез тощо).
Проблема таких дітей виходить за межі компетенції психолога, необхідна
допомога невропатолога, психіатра. Таким дітям необхідно давати
виговоритися, просити батьків не загострювати увагу на соматичних проявах.
Необхідно створити для дитини ситуацію комфорту, прийняття і звести до
мінімуму травмувальний чинник.
Розгальмовані. Дуже активні, емоційні діти з глибоко прихованими
страхами. Вони спочатку намагаються добре вчитися, але якщо це не виходить,
то вони стають порушниками дисципліни. Можуть спеціально виставляти себе
на посміховисько перед колективом дітей. На критику реагують байдуже.
Своєю підвищеною активністю намагаються заглушити страх. У таких дітей
можливі легкі органічні порушення, які заважають успішному навчанню
(проблеми з пам’яттю, увагою, дрібною моторикою тощо).
Сором’язливі. Зазвичай це тихі, чарівні діти, вони бояться відповідати, не
піднімають руку, безініціативні, дуже старанні в навчанні, мають проблеми у
 4

встановленні контакту з однолітками. Такі діти бояться про щось запитати

вихователя, дуже лякаються, якщо він підвищує голос (навіть на іншого), часто
плачуть через дрібниці, переживають, якщо чогось не зробили. Охоче
спілкуються з психологом або вихователем особисто (індивідуально). Таким
дітям допоможе група однолітків, підібрана за інтересами.
Замкнені. Похмурі, непривітні діти. Ніяк не реагують на критику, у
контакт з дорослими намагаються не вступати, уникають гучних ігор, сидять
самі по собі. Можуть бути проблеми в навчанні через відсутність зацікавленості
і включеності в процес. Поводяться так, ніби від усіх чекають підступу.
Причини дитячої тривожності
Найбільш схильні до розвитку тривожності єдині діти в родині, які
стають центром батьківських турбот і тривог. У сім’ях, де присутня емоційна
напруга, також створюються умови для розвитку тривожності в дитини. Діти
старшого дошкільного віку дуже чутливі до конфліктних взаємин батьків.
Більшість учених уважає, що в дошкільному віці одна з основних причин
тривожності криється в:
 порушенні дитячо-батьківських взаємин;
 неадекватних вимогах батьків до можливостей і потреб своєї
дитини;
 підвищеній тривожності самих батьків;
 непослідовності дій батьків при вихованні дитини;
 пред’явленні дитині суперечливих вимог;
 афективності (надмірній емоційності) батьків або хоча б одного з
них;
 прагненні батьків порівнювати досягнення своєї дитини з
досягненнями інших дітей;
 авторитарному стилі виховання в сім’ї;
 гіперсоціальності батьків (прагнення батьків усе робити правильно,
відповідати загальноприйнятим стандартам і нормам);
 відсутності в дітей відчуття фізичної безпеки;
 запереченні й ворожості, що демонструють дорослі;
 несприятливих мікросоціальних та побутових умовах.
Психологічний портрет тривожної дитини
Тривожна дитина:
 не може довго працювати, не втомлюючись;
 їй важко зосередитися на чомусь;
 будь-яке доручення викликає зайве занепокоєння;
 під час виконання завдань дуже напружена, скута;
 ніяковіє частіше за інших;
 часто говорить про напружені ситуації;
 зазвичай червоніє в незнайомій обстановці;
 скаржиться, що їй сняться страшні сни;
 руки зазвичай холодні й вологі;
 сильно потіє, коли хвилюється;
 5

 не має гарного апетиту;

 спить неспокійно, засинає через силу/важко;
 полохлива, багато що в неї викликає страх;
 зазвичай неспокійна, легко засмучується.
Тривожних дітей відрізняє надмірне занепокоєння, причому іноді вони
бояться не самої події, а її передчуття. Вони часто очікують найгіршого. Діти
відчувають себе безпорадними, побоюються грати в нові ігри, приступати до
нових видів діяльності. У них високі вимоги до себе, вони дуже самокритичні.
Рівень їхньої самооцінки низький, такі діти і справді думають, що гірше за
інших в усьому, що вони найгірші, невмілі, незграбні. Вони шукають
заохочення і схвалення дорослих у всіх справах.
Для тривожних дітей характерні і соматичні проблеми: біль у животі,
запаморочення, головний біль, спазми в горлі, утруднене поверхневе дихання
та ін. Під час прояву тривоги вони часто відчувають сухість у роті, клубок у
горлі, слабкість у ногах, прискорене серцебиття. У дитячому садку діти часто
відчувають страх розлуки з батьками. Необхідно пам’ятати, що у віці двох-
трьох років наявність цієї риси допустима і зрозуміла. Тривожні діти дуже
чутливі до своїх невдач. У таких дітей можна помітити різницю в поведінці на
занятті й поза заняттями. Тривожні діти мають схильність до шкідливих звичок
невротичного характеру (вони гризуть нігті, смокчуть пальці, висмикують
волосся тощо).

2. Діагностична та корекційна робота з дошкільниками з проявами

тривожності
Діагностичні методики на визначення тривожності в дитини:
Дошкільники:
 Спостереження за поведінкою дитини.
 Методика „Драбинка” (Л. Хухлаєва) – визначення самооцінки.
 Малюнок родини.
 Графічна методика „Кактус”.
 Кінетичний малюнок родини.
 Стандартизоване спостереження. Соціометрія.
 „Страхи в будинках” (за Т. Даниліною).
 Тест тривожності (Р. Теммл, М. Доркі, В. Амен).
 Проективна методика діагностики тривожності (А. Прихожан).
Розпізнати тривожних дітей допомагає малювання. Малюнки таких
дошкільників відрізняються великою кількістю штрихування, сильним
натиском, а також маленькими розмірами зображень. Нерідко діти „застряють”
на деталях, особливо дрібних. У тривожних дітей серйозний, стриманий вираз
обличчя, опущені очі, на стільці сидить акуратно, намагається не робити зайвих
рухів, не шуміти, воліє не звертати на себе увагу інших.
Батьки:
 Тест на оцінку рівня тривожності А. Захарова.
 6

 Питальник „Критерії визначення тривожності в дитини” П. Бейкер і

М. Алворд.
 Питальник для виявлення тривожності в дитини Р. Лаврентьєвої та
Т. Титаренко.
Вихователі:
 Питальник „Критерії визначення тривожності в дитини” П. Бейкер і
М. Алворд.
 Питальник для виявлення тривожності в дитини Р. Лаврентьєвої та
Т. Титаренко.

Корекційна робота з дошкільниками із проявами тривожності має

бути спрямована на:
 підвищення самооцінки дитини;
 навчання дитини способів зняття м’язового та емоційного
напруження;
 відпрацювання навичок володіння собою в ситуаціях, що
травмують дитину.
Корекційну роботу з тривожними дітьми доцільно проводити в
трьох основних напрямах:
1. Підвищення самооцінки дитини (якомога частіше називати дитину на
власне ім’я, хвалити її в присутності інших дітей та дорослих; у ЗДО відмічати
досягнення дитини на спеціально оформлених стендах „Зірка тижня”, „Наші
успіхи”, „Це ми вміємо”, „Я зробив це!” тощо, давати доручення в колективі.
Негативний вплив на формування адекватної самооцінки дає прийом
порівняння результатів виконання завдання одних дітей з іншими. Якщо
педагог усе ж таки хоче провести порівняння, доцільно буде порівняти
результати цієї дитини з її ж результатами (учора, неділя, місяць тому). У
роботі з тривожними дітьми бажано запобігати завдань, які виконуються за
певний, фіксований педагогом час, не треба підганяти дітей. Потрібен
візуальний контакт, пряме спілкування „очі в очі” дорослого й дитини, завдяки
чому душу дитини заселяє почуття довіри. Доречні також бесіди в дитячому
колективі, під час яких діти розповідають про ситуації, у яких відчувають
труднощі. Узагалі робота над підвищенням самооцінки – це тільки один з
напрямів роботи з тривожною дитиною. Імовірно, що швидких результатів
такої роботи очікувати не можна, тому всі повинні набратися терпіння.
2. Навчання дитини засобів зняття м’язової та емоційної напруги.
Методи: релаксаційні вправи (розробки М. Чистякової(1990), К. Фопеля (1998),
Н. Кряжевої (1997) та ін.).
Окрім релаксаційних ігор, необхідно також використовувати ігри, в
основі яких покладено тілесний контакт з дитиною. Дуже корисні ігри з піском,
глиною, водою, різноманітні техніки малювання фарбами (палицями, долонями
тощо).
 7

Використання елементів масажу й навіть звичайне розтирання тіла також

сприяють зняттю м’язової напруги. У цьому випадку зовсім не обов’язково
брати допомогу в спеціалістів.
В. Оклендер рекомендує в роботі з тривожними дітьми проводити
імпровізовані маскаради, шоу, просто фарбувати обличчя старими маминими
губними помадами. Участь у таких виставах, на її думку, допомагає дітям
розслабитися.
3. Відпрацювання навичок володіння собою в ситуаціях, які травмують
дитину. Навіть якщо робота над підвищенням самооцінки дитини й навчання її
засобів зниження м’язової та емоційної напруги вже проведена, немає гарантії,
що, опинившись у реальній життєвій або непередбачуваній ситуації, дитина
буде вести себе адекватно. У будь-яку мить така дитина може розгубитися й
забути все, чого її навчили. Саме тому необхідною частиною роботи з
тривожними дітьми є відпрацювання навичок поведінки в певних ситуаціях.
Найбільш широкі можливості для роботи в цьому напрямі надає
сюжетно-рольова гра. При цьому важливо не тільки розвивати ігрову ситуацію,
але й обговорити з дитиною, як вона може використовувати отриманий у грі
досвід вирішення життєвих ситуацій. У нейролінгвістичному програмуванні
цей етап роботи має назву „забудова на майбутнє”. Сюжети для рольових ігор
доречно вибирати як „складні” випадки з життя кожної дитини (лікарня,
зоопарк тощо).
Поради вихователям, як правильно вести себе з тривожними дітьми:
 уникати змагань і будь-яких видів роботи, які враховують
швидкість;
 не порівнювати дитину з іншими;
 частіше використовувати тілесний контакт, вправи на релаксацію;
 сприяти підвищенню самооцінки, частіше хвалити дитину, але так,
щоб вона знала за що;
 частіше звертатися до дитини за іменем;
 демонструвати зразки впевненої поведінки, бути в усьому
прикладом;
 не висувати до малюка завищених вимог;
 бути послідовним у вихованні;
 намагатися робити дитині якомога менше зауважень;
 використовувати покарання лише в разі потреби;
 не принижувати дитину.
 
Рекомендації для батьків щодо подолання підвищеної тривожності в
дітей:
1. Налагодьте взаємини з дитиною, щоб вона відчувала себе спокійно й
упевнено:
 слухайте свою дитину;
 проводьте разом з нею якомога більше часу;
 розповідайте їй про свої дитячі вчинки, перемоги і невдачі;
 8

 якщо в сім’ї кілька дітей, намагайтеся спілкуватися не тільки з

усіма разом, але й зумійте приділити увагу кожній дитині окремо.
2. Слідкуйте за собою, особливо якщо перебуваєте під дією стресу і вас
легко вивести з рівноваги. У цьому випадку краще відкласти спільні справи з
дитиною.
3. У ті хвилини, коли ви засмучені або розгнівані, зробіть для себе щось
приємне, те, що могло б вас заспокоїти: прийміть душ, випийте чаю,
послухайте улюблену музику тощо.
4. Слідкуйте за своєю мовою. Намагайтесь, щоб тон голосу був
спокійним, доброзичливим. Навіть якщо дитина завинила, намагайтеся не
кричати на неї, і вже у жодному випадку не погрожуйте. Краще розібрати
неприємну ситуацію в спокійній обстановці, коли і дитина, і дорослий
заспокояться і будуть готові до діалогу.
5. Приймайте вашу дитини безумовно, тобто любіть її не за те, що вона
красива, розумна, відмінниця, помічниця тощо, а просто так, просто за те, що
вона є.
6. Подивіться, наскільки вам удається сприймати Вашу дитину. Для цього
протягом 2 – 3 днів порахуйте, скільки разів Ви звернулися до неї з
позитивними висловлюваннями (вітанням, схваленням, підтримкою) і скільки –
з негативними (докором, зауваженням, критикою). Якщо кількість негативних
звернень дорівнює або перевищує число позитивних, то зі спілкуванням у вас
не все гаразд.
7. Необхідно завести домашню тваринку: хом’ячка, кошеня, цуценя й
довірити її дитині, проте слід допомагати малюкові в догляді за вихованцем.
Спільний догляд за твариною допоможе створити довірчі й партнерські
стосунки між малюком і батьками, що сприятиме зниженню рівня тривожності.
8. Обіймайте свою дитину не менше 4-х разів на день (звичайне ранкове
привітання й поцілунок на ніч не рахується).

3. Агресивні дошкільники, їхній психологічний портрет

Підвищена агресивність дітей є однією з найгостріших проблем
сьогодення. Агресивна поведінка дітей дошкільного віку є відображенням
їхньої безпосередності та імпульсивності. У певній категорії дітей агресія як
стійка форма поведінки не лише зберігається, а й розвивається,
трансформуючись у стійку рису особистості. Як наслідок знижується
продуктивний потенціал дитини, звужуються можливості повноцінної
комунікації, деформується її особистісний розвиток.
Агресивна поведінка завдає клопоту не лише оточенню, а й собі.
Агресивність зазвичай розуміють як прагнення завдати шкоди іншому об’єкту,
причому її ознаки можуть бути і фізичними, і вербальними; і безпосередніми, і
опосередкованими.
Агресивність – це властивість особистості, що виражається в готовності
до агресії. Агресія – це мотивована деструктивна поведінка, що суперечить
нормам і правилам існування людей у суспільстві, що завдає шкоди об’єктам
 9

нападу (живим і неживим), завдає фізичного та морального збитку людям або

викликає в них психологічний дискомфорт (негативні переживання, стан
напруженості, страху, пригніченості тощо).
Агресивна поведінка вже в дошкільному віці приймає різноманітні
форми. У психології прийнято виділяти вербальну й фізичну агресію, кожна з
яких може мати прямі і непрямі форми.
Вербальна агресія
1. Непряма вербальна агресія спрямована на звинувачення або загрози
однолітка, які здійснюються в різних висловлюваннях. У дошкільному віці це
можуть бути: скарги („А Вова мене стукнув”, „А Чумариков постіль не
прибрав” та ін.); демонстративний крик, спрямований на усунення однолітка
(„Іди, набрид”, „Не заважай”); агресивні фантазії („Якщо не будеш слухатися,
до тебе прийде міліціонер і посадить у тюрму”; „Я тебе наздожену, покусаю,
посаджу на літак і відправлю на високу гору, і будеш там сидіти один”).
2. Пряма вербальна агресія – це образи й вербальні форми приниження
іншого. Традиційними „дитячими” формами прямої вербальної агресії є:
дражнилки („Ябеда-корябеда”, „Порося”, „Жора-ненажера”; образи
(„Жиртрест”, „Виродок”, „Дебіл”).
Фізична агресія
1. Непряма фізична агресія спрямована на принесення будь-якого
матеріального збитку іншому через безпосередні фізичні дії. У дошкільному
віці це можуть бути:
 руйнування продуктів діяльності іншого (наприклад, одна дитина
розламала споруду з кубиків іншої або дівчинка замазала фарбами малюнок
своєї подруги);
 знищення або псування чужих речей (наприклад, хлопчик завдає
ударів по столу товариша й посміхається, побачивши його обурення; або
дитина силою кидає на підлогу чужу машинку та із задоволенням спостерігає
жах і сльози її власника).
2. Пряма фізична агресія – безпосередній напад на іншого й нанесення
йому фізичного болю та приниження. Вона може набувати символічної та
реальної форм.
Символічна агресія є загрозою й залякування (наприклад, одна дитина
показує кулак іншій або лякає її);
Реальна агресія – безпосередній фізичний напад (бійка), яка в дітей може
включати укуси, дряпання, хапання за волосся, використання в якості „зброї”
палиць, кубиків тощо.
Про агресивність можна судити лише за її зовнішніми проявами,
необхідно знати її мотиви та супутні їй переживання. Виявлення мотивів
агресивної поведінки дітей, вивчення її психологічних умов і варіантів
необхідно і для своєчасної діагностики цього явища, і для розробки
корекційних програм.
Причини агресивності дошкільників
 10

Причини появи агресії в дітей можуть бути найрізноманітнішими.

Виникненню агресивних якостей сприяють деякі соматичні захворювання або
захворювання головного мозку. Зазначимо, що величезну роль відіграє
виховання в сім’ї, причому з перших днів життя дитини. Соціолог М. Мід
довела, що в тих випадках, коли дитину різко відлучають від грудей і
спілкування з матір’ю зводять до мінімуму, у дітей формуються такі якості, як
тривожність, підозрілість, жорстокість, агресивність, егоїзм тощо. І навпаки,
коли в спілкуванні з дитиною присутня м’якість, дитина оточена турботою і
увагою, ці якості не виробляються. На становлення агресивної поведінки
великий вплив робить характер покарань, які зазвичай застосовують батьки у
відповідь на прояв гніву у свого чада. У таких ситуаціях можуть бути
використані два полярних методи впливу: або поблажливість, або суворість. Як
це не парадоксально, агресивні діти однаково часто зустрічаються і в занадто
м’яких батьків, і в надмірно суворих. Дослідження показали, що батьки, які
різко пригнічують агресивність у своїх дітей, усупереч своїм очікуванням, не
усувають цю якість, а, навпаки, вирощують її, розвиваючи у своєму синові або
дочці надмірну агресивність, яка буде проявлятися навіть у зрілі роки. Адже
всім відомо, що зло породжує тільки зло, а агресія – агресію. Якщо ж батьки
зовсім не звертають уваги на агресивні реакції своєї дитини, то вона дуже скоро
починає вважати, що така поведінка дозволена, а поодинокі спалахи гніву
непомітно переростають у звичку діяти агресивно. Тільки батьки, які вміють
знаходити розумний компроміс, „золоту середину”, можуть навчити своїх дітей
справлятися з агресією.

Психологічний портрет агресивної дитини-дошкільника

Майже в кожній групі дитячого садка є діти з ознаками агресивної
поведінки. Вони нападають на дітей, обзивають і б’ють, відбирають та ламають
іграшки, стають джерелом стурбованості батьків та вихователів. Діти не вміють
чекати, поступатися, ділитися. Їм важко вжитися в дитячому колективі. Проте
агресивна дитина, як і будь-яка інша, потребує ласки і допомоги, тому її
агресія, це перш за все, – віддзеркалення внутрішнього дискомфорту, невміння
адекватно реагувати на події, що відбуваються навколо неї.
Агресивна дитина часто відчуває себе знедоленою, непотрібною.
Жорстокість та байдужість батьків призводить до порушень батьківсько-
дитячих взаємин і вселяє в душу малюка упевненість в тому, що його не
люблять, тому й шукає способів привернути увагу дорослих та однолітків до
своєї проблеми. Агресивні діти дуже часто підозрілі й насторожені, люблять
перекладати вину за скоєне на інших. Такі діти часто не розуміють власної
агресивності. Вони не помічають, що викликають в інших страх та
стурбованість. Їм, навпаки, здається, що весь світ – проти них.

Психологічний портрет агресивної дитини-дошкільника можна

представити так:
 часто втрачає контроль над собою;
 11

 часто сперечається, лається з дорослими;

 часто відмовляється виконувати правила;
 часто спеціально дратує людей;
 часто звинувачує інших у своїх помилках;
 часто сердиться й відмовляється зробити що-небудь;
 часто заздрісна, мстива;
 чутлива, дуже швидко реагує на різні дії інших (дітей і дорослих),
які нерідко її дратують.
Вікові особливості виявлення агресії. Агресивні дії дитини можна
спостерігати вже в ранньому віці. У перші роки життя агресія виражається в
імпульсивних нападах упертості, супроводжується спалахами злості або люті,
криком, кусанням тощо. Це спричинено станом дискомфорту, безпорадності,
фрустрації. Агресивною таку поведінку можна назвати умовно, адже в дітей
немає наміру завдати комусь шкоди. За Б. Споком, у річному віці нормальним
явищем можна вважати замахування дитини на матір за те, що вона зробила
щось неприємне дитині.
Під час кризи трьох років відбувається те, що називають роздвоєнням: тут
можуть бути конфлікти; дитина може лаяти матір; іграшки, запропоновані в
невідповідний момент, вона може розламати зі злістю; відбувається зміна
афективно-вольової сфери, що вказує на самостійність та активність дитини.
Батьки стають нестерпними, сварячись із дитиною й один з одним через її
виховання. У цьому випадку при вихованні дітей в атмосфері постійних сварок,
бійок, непорозумінь у дитини культивується й підсилюється невміння
отримувати безпосередні емоційні реакції, збудливість, конфліктність.
Заражаючись дратівливістю дорослих, діти переносять її на своє найближче
оточення – однолітків.
Згодом дитина поступово вчиться контролювати свої агресивні імпульси.
Ознаки агресивності в цьому віці залежать переважно від реакції батьків на
певні форми поведінки. За нетерпимого ставлення батьків до ознак відкритої
агресії можуть формуватися символічні форми (упертість, фиркання, ниття та
інші види опору).
З трьох років ознаки агресивності пов’язані з процесами статево-рольової
ідентифікації дитини або особливостями „Едипової ситуації” в сім’ї. Хлопчики
виявляють свою агресивність у бійці, дівчатка верещать. Якщо в перші роки
життя немає різниці в частоті тривалості негативних емоційних реакцій у
хлопчиків і дівчаток, то з віком їхня частота й інтенсивність у хлопчиків
зростає, а у дівчаток – зменшується.
І. Фурманов наводить дані досліджень, які свідчать про те, що в
хлопчиків дошкільного й молодшого шкільного віку переважає фізична агресія,
а у дівчаток – вербальна. При переході від молодшого шкільного до юнацького
віку у хлопчиків домінують фізична агресія й негативізм, у дівчаток –
негативізм і вербальна агресія. До 17 років у хлопчиків тимчасово знижується
рівень непрямої агресії й негативізму, до 16 – фізична й вербальна агресії, у
 12

дівчаток послаблення реакції фізичної та вербальної агресії помічається в

14-річному віці, а непряма агресія і негативізм постійну підвищуються.
Причини агресивності дітей дошкільного віку:
 сімейні негаразди (неврівноваженість, агресивність батьків);
 стиль виховання в сім’ї (гіперопікування та гіпоопікування);
 нестабільні соціально-економічні умови;
 соціально-культурний статус родини;
 прагнення привернути до себе увагу;
 прагнення отримати бажаний результат;
 прагнення бути головним;
 занижена самооцінка;
 повсюдна демонстрація сцен насильства;
 індивідуальні особливості людини (знижена довільність, низький
рівень активного гальмування та ін.) тощо.

4. Діагностична та корекційна робота з дошкільниками з проявами

агресивності
Завдання роботи з агресивними дітьми:
 позбавити дітей негативних проявів агресивної поведінки;
 надати можливість для виходу негативної енергії, при цьому
перевести її руйнівну дію в необразливу форму (рвати папір, ліпити
пластиліном, виконувати фізичні вправи);
 розвивати вміння слухати й розуміти інших;
 формувати позитивне ставлення до однолітків.;
 бути послідовним у покараннях дитини, карати за конкретні
вчинки;
 навчити розпізнавати власні емоційний стан і стан людей;
 учити брати відповідальність за свої вчинки.
Перелік діагностичних методів визначення агресивності
Дошкільники:
 Спостереження за поведінкою дитини.
 Тест для визначення особливостей міжособистісних відносин Рене
Жиля.
 Тест Розенцвейга для визначення особливостей поведінки дитини в
конфліктних ситуаціях.
 Малюнок родини.
 Проективна методика „Неіснуюча тварина”.
 Графічна методика „Кактус”.
 Методика „Вулкан”.
Батьки:
 Тест на визначення батьківсько-дитячих відносин Варги-Століна.
 Анкета на виявлення емоційно-особистісних проблем дітей за
Хельбрюгель.
Вихователі:
 13

 Анкета „Ознаки агресивності”.

 Анкета для вихователів дитячого закладу.

Корекційна робота з дошкільниками з проявами агресивності

Незалежно від причини агресивної поведінки дитини існує загальна
стратегія ставлення до неї оточення:
1. За можливості запобігати агресивним появам дитини: перехопити
занесену для удару руку, покликати дитину.
2. Пояснити дитині неприйнятність агресивної поведінки, фізичної або
вербальної агресії у ставленні до неживих предметів, а тим більше до людей.
Засудження такої поведінки, демонстрація того, що вона не вигідна для дитини
в окремих випадках, впливають досить ефективно.
3. Установити чітку заборону на агресивну поведінку, систематично
нагадувати про неї.
4. Надати дитині альтернативні способи взаємодії з оточенням на основі
розвитку в неї емпатії, співпереживання.
Завданнями психокорекційної роботи з агресивними дітьми можуть
бути:
 розвиток уміння виражати свої емоції в соціально прийнятій формі;
 розвиток уміння розуміти стан іншої дитини;
 навчання ауторелаксації та способів зняття напруження;
 розвиток навичок спілкування;
 формування позитивного самосприйняття на основі особистісних
досягнень.
Правила роботи з агресивними дітьми:
1. Бути уважними до потреб дитини.
2. Демонструвати модель неагресивної поведінки.
3. Бути послідовним у покараннях дитини, карати за конкретні вчинки.
4. Покарання не повинні принижувати дитину.
5. Надавати дитині проявляти гнів безпосередньо після фруструючої
події.
6. Розширювати поведінковий репертуар дитини.
7. Розвивати здібність до емпатії.
8. Учити розпізнавати власний емоційний стан і стан дітей.

Причини агресивності дітей і відповідні методи їх корекції

1. Обмеженість рухової активності, обмеженість фізичного
навантаження:
 рухливі ігри;
 спортивні естафети;
 „хвилинки радості” між заняттями.
2. Дефіцит батьківської уваги, невдоволеність потреби в батьківській
любові й розумінні:
 бесіда з батьками;
 14

 звернення до психолога;
 спостереження за поведінкою дитини;
 спільні сюжетно-рольові ігри.
3. Підвищена тривожність (комплекс невідповідності):
 налагодження емоційного контакту з дитиною.
4. Засвоєння еталонів агресивної поведінки в родині:
 бесіда з батьками;
 звернення до психолога.
5. Побічно стимульована агресивність (ЗМІ, іграшки тощо):
 перешкоджати появі в групі таких іграшок або спрямовувати
агресивний потенціал дитини в позитивне русло;
 ненав’язливі роз’яснення вчинків дійових осіб;
 обговорення книг, передбачених програмою;
 переведення бійок у конструктивне русло: ігри в піратів, викрадачів
скарбів.
6. Низький рівень розвитку ігрових і комунікативних навичок:
 рухливі ігри;
 сюжетно-рольові ігри;
 ігри на розуміння емоційного стану;
 психогімнастика;
 ігри на мімічне й пантомімічне самовираження;
 навчання прийомів саморозслаблення.
Дітям важливо навчитися „випускати” свою агресивність. Їм можна
запропонувати:
 битися з подушкою;
 використовувати фізичні силові вправи;
 рвати папір;
 намалювати того, кого хочеться побити, і що-небудь зробити з цим
малюнком;
 використовувати „мішечок для криків”;
 постукати стіл надувними молотком.
Для агресивних дітей психологи пропонують використовувати:
 заняття з психогімнастики;
 етюди та ігри релаксаційної спрямованості;
 ігри та вправи на розвиток усвідомлення дітьми негативних рис
характеру.

Корекційну роботу з агресивними дітьми варто проводити в

чотирьох напрямах:
1. Навчання агресивних дітей засобів виразу гніву в доступній формі.
2. Навчання дітей засобів саморегулювання, уміння володіти собою в
різних ситуаціях.
3. Відпрацювання навичок спілкування в можливих конфліктних
ситуаціях.
 15

4. Формування таких якостей, як емпатія, довіра до людей тощо.

Розглянемо кожний з цих напрямів більш детально.
Навчання агресивних дітей засобів виразу гніву в доступній формі.
Оскільки поведінка агресивних дітей дуже часто є деструктивною та
пов’язаною з непередбаченими емоційними сплесками, проблема навчання
дітей доступними засобами гніву – одна з найбільш гострих та важливих
проблем, які стоять перед дорослим. На думку В. Квінн, існує чотири
основних засоби виплеску гніву:
1. Прямо (вербально або невербально) заявити про свої почуття, при
цьому даючи вихід негативним емоціям.
2. Виразити гнів в іншій формі, вимістити його на людині чи предметі, що
уявляється розгніваному небезпечним. Якщо людина не відреагує на гнів
одразу, рано чи пізно вона може відчути необхідність виплеснути гнів з себе.
Але не на того, хто викликав це почуття, а на того, хто „підвернеться” під руку,
хто слабше і не зможе дати опір. Такий вираз гніву отримав назву перенесення.
3. Стримувати свій гнів, стримуючи його в середині. У цьому випадку
поступово негативні почуття, які накопичуються, будуть сприяти виникненню
стресу. Існують публікації клінічних даних (К. Ізард), які свідчать про те, що
якщо людина постійно пригнічує свій гнів, вона більше придатна до ризику
психосоматичних захворювань (ревматичний артрит, кропивниця, псоріаз, язва
шлунку, мігрень, гіпертонія тощо).
4. Затримувати негативну емоцію до моменту її нападу, не даючи їй
можливості розвиватися, при цьому людина намагається з’ясувати причину
гніву та усунути її в найближчий час. У якості технології навчання дитини
виразу гніву вербально у ввічливій формі можна порекомендувати „Драбину
гніву” Р. Кемпбелла. На нижчій сходинці цієї драбини розташована одна з
найбільш незрілих форм агресивної поведінки – пасивна агресія, яка становить
прихований, витончений засіб маніпуляції людьми з метою отримання свого.
Пасивно-агресивна дитина не буде відкрито висловлювати своє незадоволення
після неприємної розмови з мамою, а потім набагато пізніше зненацька почне
вередувати в найбільш незручний час (у черзі, гостях тощо). Ця дитина може
навмисне, нишком поламати іграшку, потім у школі „забувати” записувати
домашнє завдання в щоденник, навмисне яскраво одягатися. Р. Кемпбелл
писав: „…Чим більше гніву виплеснеться у словах, тим менше його
залишиться, щоб проявитися потім шляхом брехні, крадіжки, сексу, наркотиків
та інших зразків пасивно-агресивної поведінки сьогодення”. Дитина, яка поки
ще буде висловлюватися в грубій формі, використовуючи брудні слова та
подібні засоби, все-таки вже зробила крок на сходинку вище по „драбині гніву”.
У такі хвилини необхідно встановити з дитиною зоровий контакт, спокійно
подивитися на неї та дати їй можливість висловитися, а вже потім починати
роботу з навчання позитивних засобів вияву гніву.
До позитивних засобів виразу гніву належать:
 уміння спрямувати гнів на об’єкт. При цьому висувається головна
скарга, без відхилення в бік;
 16

 ввічливість у спілкуванні;
 намагання знайти конструктивне рішення.
Другий напрям корекційної роботи з агресивними дітьми – це
навчання дітей прийомів саморегуляції, уміння володіти собою. Агресивним
дітям дуже часто властиві м’язові напруження, особливо в області обличчя та
фалангів пальців рук. Тому для цієї категорії дітей будуть корисними будь-які
релаксаційні вправи. У процесі корекційної роботи можна говорити, якою злою
та негарною стає людина в гніві. Тому важливо вивчати емоційні стани людей,
працювати над розвитком емоційно-вольової сфери дітей.
Третій напрям корекційної роботи з агресивними дітьми –
відпрацювання навичок спілкування. Агресивні діти іноді виявляють агресію
лише тому, що не знають інших засобів виразу своїх відчуттів. Завдання
дорослих – навчити їх виходити з конфліктних ситуацій доступними засобами
(бесіди, рольові ігри, запрошення в гості літературних героїв, наприклад
Мальвіни і Буратіно, психогімнастика тощо).
Четвертий напрям корекційної роботи з агресивними дітьми – це
формування позитивних якостей особистості (емпатії, довіри до людей,
доброти тощо). Емпатія – це нераціональне пізнання людиною внутрішнього
світу інших. Уважається, що розвивати емпатію та формувати інші якості
особистості можливо під час спільного читання дорослого та дитини.
Обговорюючи прочитане, дорослий підтримує вираз дитиною власних
почуттів. Крім того, дуже корисно створювати з дитиною казки або історії.
Робота з батьками агресивної дитини
Відомо, що будь-яка корекційна робота з дітьми, не буде успішною без
підтримки батьків, яких необхідно навчати розуміти дитину.
Роботу з батьками агресивної дитини доцільно проводити у двох
напрямах:
 інформування (про те, що таке агресія, які причини її появи, чим
вона небезпечна для дитини та інших);
 навчання ефективних засобів спілкування з сином або донькою
(показ схем).
В арсеналі дорослих є такі основні засоби контролю за поведінкою
дитини:
 негативні засоби: накази, покарання;
 нейтральні засоби: модифікація поведінки;
 позитивні засоби: прохання, м’яке фізичне маніпулювання тощо.
Прохання та дружні звертання до дитини не завжди бувають
ефективними при взаємодії з нею, наприклад, немає сенсу вмовляти дитину не
торкатися праски в той момент, коли її рука вже майже доторкнулася до гарячої
поверхні. У цій ситуації батьки скоріш за все відведуть малюка від
зацікавленого об’єкта, а потім пояснять, чому вони так зробили. Це і є
прикладом м’якого фізичного маніпулювання. При спілкуванні з маленькими
дітьми цей засіб є найбільш ефективнішим.
 17

Накази та покарання можуть викликати або обурення дитини, або

постійне пригнічення цього обурення. Тому батьки повинні карати дитину
тільки в особливих випадках. Якщо обурення дитини буде постійно
притискуватися (тому що дитина не завжди наважиться протистояти сильному
дорослому), то воно може перерости в пасивно-агресивні форми поведінки.
Техніка модифікації поведінки дуже проста: за гарну поведінку дитина
отримує заохочення, за погану – покарання або позбавлення привілеїв. Однак і
цей метод не треба використовувати занадто часто, тому що батьки втомляться
від нав’язливих питань своєї дитини: „А що мені за це буде?” Найкращим
гарантом уміння володіти собою й адекватної поведінки в дітей є вміння
батьків володіти собою. На жаль, багато батьків поки що й самі не вміють
керувати власною образою. Як наслідок – їхні діти навряд чи коли-небудь у
процесі виховання засвоять навички адекватного виразу обурення.
У науковій літературі різні винахідники надають зразки різних засобів
поведінки в критичних ситуаціях, але всі вони можуть бути використані тільки
з урахуванням індивідуально-особистісних властивостей учасників конфлікту.
Так, ліки для одного можуть стати „отрутою” для іншого. Автори книги
„Укрощение гнева” дають дорослим рекомендації з розвитку здатності володіти
собою. М. Мак-Кей, П. Роджер і Ю. Мак-Кей радять батькам не доторкатися до
дитини в ту мить, коли вони на неї обурені. У таких випадках краще піти до
іншої кімнати. Для того, щоб повністю встановити контроль над собою, автори
рекомендують дорослим рухатися повільніше, намагатися не робити різких
рухів, не кричати.

5. Гіперактивні діти дошкільного віку, їхній психологічний портрет

Напевно, у кожній групі дитячого садка є діти, яким важко довго сидіти
на одному місці, мовчати, підкорятися інструкціям. Під гіперактивністю
прийнято розуміти занадто неспокійну фізичну й розумову активність у дітей,
коли збудження переважає над гальмуванням. Лікарі вважають, що
гіперактивність є наслідком дуже незначного ураження мозку, яке не
визначається діагностичними тестами. Кажучи науковою мовою, ми маємо
справу з мінімальною мозковою дисфункцією. Ознаки гіперактивності
виявляються в дитини вже в ранньому віці. Піки прояву гіперактивності
збігаються з піками психомовного розвитку: в 1 – 2 роки, 3 роки, 6 – 7 років.
Найяскравіше гіперактивність проявляється в дітей у старшому дошкільному й
молодшому шкільному віці. У цей період здійснюється перехід до провідної –
навчальної діяльності та у зв’язку з цим збільшуються інтелектуальні
навантаження: від дітей потрібні вміння концентрувати увагу на тривалішому
відрізку часу, доводити розпочату справу до кінця, добиватися певного
результату. Саме в умовах тривалої і систематичної діяльності гіперактивність
заявляє про себе дуже переконливо. Батьки раптом виявляють чисельні
негативні наслідки непосидючості, неорганізованості, надмірної рухливості
свого малюка й стурбовані цим, шукають контактів з психологом.
 18

У кого частіше спостерігається гіперактивна поведінка: у хлопчиків чи

дівчаток? За даними психологів, гіперактивність серед дітей від 7 до 11 років у
середньому становить 16,5%: серед хлопчиків – 22%, серед дівчаток – близько
10%.
Американські психологи П. Бейкер і М. Меданос умовно розділили
ознаки гіперактивності дитини на три основні блоки, у яких згруповані
критерії гіперактивної поведінки.
Блок 1. Дефіцит активної уваги
1. Непослідовна, їй важко довго утримувати увагу.
2. Не слухає, коли до неї звертаються.
3. З великим ентузіазмом береться за завдання, але так і не закінчує їх.
4. Зазнає труднощів в організації.
5. Часто втрачає речі.
6. Уникає нудних і вимагає завдань на розумові зусилля.
7. Часто буває забудькувата.
Блок 2. Рухове розгальмування
1. Постійно совається.
2. Виявляє ознаки занепокоєння (барабанить пальцями, рухається на
стільці, бігає, забирається будь-куди тощо).
3. Спить набагато менше, ніж інші діти.
4. Дуже балакуча.
Блок 3. Імпульсивність
1. Починає відповідати, не дослухавши питання.
2. Не здатна дочекатися своєї черги, часто втручається, перериває.
3. Погано зосереджує увагу.
4. Не може дочекатися винагороди (якщо між діями і винагородою є
пауза).
5. При виконанні завдань веде себе по-різному і показує дуже різні
результати (На деяких заняттях дитина спокійна, на інших – ні, на одних
заняттях вона успішна, на інших – ні).
П. Бейкер і М. Меданос зазначають, що якщо у віці до 7 років
виявляються хоча б шість з перерахованих ознак, можна припустити, що
дитина гіперактивна. Пік прояви синдрому – 6 – 7 років. Його головними
характеристиками є: надмірна нетерплячість, особливо в ситуаціях, що
вимагають відносного спокою, тенденція переходити від одного заняття до
іншого, не завершуючи жодного з них, крутіння в момент, коли потрібно
сидіти. Ця поведінкова особливість стає найбільш очевидною в організованих
ситуаціях (ЗДО, транспорті, поліклініці, музеї та ін.).
Портрет гіперактивної дитини-дошкільника
Відомий американський психолог В. Оклендер так охарактеризував цих
дітей: „Гіперактивній дитині важко сидіти, вона метушлива, багато рухається,
крутиться на місці, іноді надмірно балакуча, може дратувати манерою своєї
поведінки. Часто в неї погана координація або недостатній м’язовий контроль.
Вона незграбна, упускає або ламає речі, проливає молоко. Такій дитині важко
 19

концентрувати свою увагу, вона легко відволікається, часто ставить безліч

питань, але рідко чекає відповідей”. Діти із симптомами гіперактивності
нездатні або не бажають висловлювати стримувані почуття, але через
нерозвиненість емоційно-вольових процесів їм важко бути спокійними й
зосередженими, концентрувати увагу, хоча вони не мають при цьому
перцептивних і неврологічних рухових розладів. Вони постійно перескакують з
одного заняття до іншого, ніби вони не здатні зупинитися на чому-небудь
одному або цілком зосередити свою увагу на обраному об’єкті. Матері
гіперактивних дітей відзначають, що їхні діти вступають у конфлікти під час
ігор і проявляють агресивність. Усе це ускладнює становище гіперактивної
дитини в колективі однолітків і позначається на успішності навчання та
формуванні відповідної поведінки. Швидкі, імпульсивні, ці діти не вміють
стримувати свої бажання, організовувати поведінку, чим доставляють іншим
багато клопоту, вони вкрай „незручні” для вихователів, учителів і навіть
батьків. Дезадаптивні особливості поведінки таких дітей свідчать про
недостатньо сформовані регулятивні механізми психіки, і, перш за все,
самоконтролю як найважливішої умови й посилення їх значення в генезі
довільних форм поведінки.
Характерною рисою розумової діяльності гіперактивних дітей є
циклічність. При цьому мозок продуктивно працює 5 – 15 хвилин, а потім 3 – 7
хвилин накопичує енергію для наступного циклу. У цей момент дитина
„випадає” і не чує вихователя, може вчинити будь-які дії й не пам’ятати про це.
Щоб залишатися у свідомості, таким дітям потрібно постійно тримати свій
вестибулярний апарат в активності – крутити головою, рухатися тощо. Якщо
голова і тіло будуть нерухомі, то в такої дитини знижується рівень активності
мозку.
Дослідження в галузі нейропсихології привели вчених до висновку, що
причиною гіперактивного поведінки є дисбаланс процесів збудження і
гальмування в нервовій системі. Було виявлено, що за енергію, рухову
активність і вираженість емоцій відповідає ретикулярна формація, впливаючи
на кору великих півкуль та інші розміщені вище структури. Унаслідок різних
органічних порушень ретикулярна формація може перебувати в стані
перезбудження, і тому дитина стає розгальмованою.
Причини гіперактивності в дітей дошкільного віку
Причини гіперактивності дуже індивідуальні й у більшості випадків – це
поєднання різних чинників, серед яких:
 cпадковість (зазвичай у гіперактивних дітей хтось із близьких
родичів гіперактивні);
 здоров’я матері (гіперактивні діти часто народжуються в матерів,
які страждають на алергічні захворювання, наприклад, сінну лихоманку, астму,
екзему, мігрень);
 вагітність і пологи (проблеми, пов’язані з вагітністю (стреси,
алергія тощо), ускладнені пологи також можуть призвести до гіперактивності в
дитини);
 20

 дефіцит жирних кислот в організмі (дослідження показали, що

багато гіперактивні діти страждають від браку основних жирних кислот в
організмі);
 навколишнє середовище (деякі дослідники висловлюють
припущення, що екологічне неблагополуччя, яке зараз переживають усі країни,
робить певний внесок у зростання кількості нервово-психічних захворювань,
зокрема й гіперактивності дітей);
 дефіцит поживних елементів (за даними досліджень у багатьох
гіперактивних дітей в організмі не вистачає цинку, магнію і вітаміну В12);
 харчування;
 взаємини в сім’ї (причиною формування гіперактивності може
стати і мікросоціальне середовище дитини – її сім’я. Перш за все, визначаючи
емоційний зв’язок дитини з матір’ю, сім’я закріплює, а іноді й провокує
виникнення гіперактивності як певного способу взаємодії дитини зі світом.
Саме незадоволеність дитини спілкуванням з близькими дорослими часто є
причиною такої поведінки, бо дорослий для дошкільника – центр його
емоційного життя: стосунків, контактів з іншими людьми, уподобань. Дуже
часто мами гіперактивних дітей не витримують бурхливої емоційності і
рухливості своїх дітей та вдаються до погроз „позбавлення любові”, впливаючи
таким чином на незміцнілі почуття дитини, маніпулюючи ними і створюючи
основу для виникнення тривоги, неспокою і страху і тим самим закріплюючи
стан гіперактивності. У багатьох сім’ях гіперактивних дітей постійно
контролюють, гальмуючи розвиток незалежності й самостійності. У
контролюючій поведінці родичів значно більше вказівок і набагато менше
ласки, заохочення та похвали).
Гіперактивні діти мають величезний дефіцит фізичного та емоційного
контакту з матір’ю. Через свою підвищену активність вони ніби самі „йдуть”,
відсторонюються від таких контактів з матір’ю, але насправді глибоко
потребують їх. Через відсутність цих важливих контактів найчастіше й
виникають порушення в емоційній сфері: тривожність, невпевненість,
збудливість, негативізм тощо. А вони, своєю чергою, відбиваються на вмінні
дитини контролювати себе, стримуватися, бути уважною, перемикатися на
інше. Отже, з одного боку, гіперактивність у дітей може бути сильно виражена
через недостатнє або неадекватне виховання, а з іншого, – дитина з
гіперактивністю сама створює умови, які стають причиною труднощів
стосунків у сім’ї, аж до її розпаду.
Дослідження показали, що дві третини дітей, що характеризуються як
гіперактивні, – це діти з родин високого соціального ризику. До них належать
сім’ї:
 з неблагополучним економічним становищем (один або обидва
батьки безробітні, незадовільні матеріально-побутові умови, відсутність
постійного місця проживання);
 з несприятливою демографічною ситуацією (неповні та багатодітні
сім’ї, відсутність обох батьків);
 21

 cім’ї з високим рівнем психологічної напруженості (постійні сварки

і конфлікти між батьками, труднощі у взаєминах між батьками і дітьми,
жорстке поводження з дитиною);
 cім’ї, що ведуть асоціальний спосіб життя (батьки страждають
алкоголізмом, наркоманією, психічними захворюваннями, ведуть аморальний
спосіб життя, скоюють правопорушення тощо).

Треба розрізняти активну та гіперактивну дитину-дошкільника.

Представимо ці ознаки більш детально.
Активна дитина:
 Більшу частину дня „не сидить на місці”, віддає перевагу рухливим
іграм, а не пасивним (пазли, конструктори). Проте, якщо її зацікавити, то може
книжку з мамою почитати, пазли зібрати тощо.
 Швидко й багато говорить, ставить нескінченну кількість запитань.
 Порушення сну й травлення трапляються досить рідко.
 Малюк активний, та не скрізь. Приміром, неспокійний і
непосидючий удома, але спокійний – у садочку, серед малознайомих людей.
 Вона неагресивна, тобто випадково або в запалі конфлікту може й
відлупцювати „колегу з пісочниці”, але сама не провокує конфлікти.
Гіперактивна дитина:
 перебуває в постійному русі й просто не може себе контролювати,
навіть якщо втомилась, продовжує рухатися, а знесилившись остаточно, плаче
та влаштовує істерику;
 швидко й багато говорить, ковтає слова, перебиває, не дослуховує;
ставить мільйон запитань, але рідко вислуховує відповіді на них;
 малюка неможливо вкласти спати, а якщо спить, то уривками,
неспокійно; у нього часто виникають кишкові розлади, алергічні реакції;
 дитина – некерована, при цьому зовсім не реагує на заборони й
обмеження; у будь-яких умовах (будинок, магазин, дитсадок, дитячий
майданчик тощо) поводиться однаково активно;
 часто провокує конфлікти; не контролює свою агресію – б’ється,
кусається, штовхається, причому пускає в хід підручні засоби: іграшки, каміння
тощо.

6. Діагностична та корекційна робота з дошкільниками з проявами

гіперактивності
При діагностиці гіперактивності дитини психолог пропонує батькам і
вихователям розроблений Всесвітнім Товариством охорони здоров’я перелік
симптомів гіперактивності.
Діагностичні симптоми гіперактивних дітей:
1. Неспокійні рухи в кистях і стопах. Сидячи на стільці, корчиться,
звивається.
2. Не може спокійно сидіти на місці, коли цього від нього вимагають.
3. Легко відволікається на сторонні подразники.
 22

4. Насилу чекає своєї черги під час ігор і в різних ситуаціях у колективі
(на заняттях, під час екскурсій і свят).
5. На питання часто відповідає, не замислюючись, не вислухавши їх до
кінця.
6. При виконанні запропонованих завдань випробовує складнощі (не
пов’язані з негативною поведінкою або недостатністю розуміння).
7. Насилу зберігає увагу при виконанні завдань або під час ігор.
8. Часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої.
9. Не може грати тихо, спокійно.
10. Балакуча.
11. Часто заважає іншим, пристає до інших (наприклад, втручається в ігри
інших дітей).
12. Часто складається враження, що дитя не слухає звернену до нього
мову.
13. Часто втрачає речі, необхідні в дитячому садку, школі, удома, на
вулиці.
14. Інколи здійснює небезпечні дії, не замислюючись про наслідки, але
пригод або гострих відчуттів спеціально не шукає (наприклад, вибігає на
вулицю, не озираючись по сторонах).
Діагноз уважається правомірним, якщо наявні щонайменше вісім з усіх
симптомів. Якщо дитина дійсно визнається гіперактивною, то для того, щоб
розробити корекційні заходи, психологу необхідно з’ясувати можливі причини
гіперактивної поведінки дитини.
При виконанні тесту „Малюнок сім’ї” в гіперактивних дітей
простежуються певні закономірності. Розуміючи, що таке сім’я, перерахувавши
всіх її членів, зокрема й себе, вони, перш за все, малюють предмети: будинки,
дерева, хмари, траву, тільки потім переходять до зображення людей. Після того,
як дитина зобразила всіх членів сім’ї, вона може згадати про себе, а може і не
згадати, але, навіть згадавши, не може знайти місце, де б себе намалювати. На
запитання: „Чому ж тебе немає на малюнку?” дитина зазвичай швидко
знаходить відповідь, кажучи, що вона в цей час була на кухні, на прогулянці
тощо. Характеризуючи малюнок і процес малювання, можна чітко простежити
відсутність теплого, тісного контакту дитини з близькими дорослими, почуття
інших і себе серед цих інших, виявляється віддаленість дитини від близьких і,
перш за все, від матері.
Щоб переконатися в значущості емоційного контакту матері й дитини,
достатньо придивитися до взаємодії мам зі своїми дітьми в кабінеті психолога
під час виконання завдання, наприклад, спільного малюнка на вільну тему. У
парі „емоційно байдужа мама і дитина” ініціатива у визначенні сюжету для
малювання виходить від самої дитини, а мама пасивно дає свою згоду. Сам же
процес діяльності спільним назвати важко, оскільки мама і дитина „поділили”
роботу: кожен з учасників малює на своїй половині аркуша, один з одним вони
майже не перетинаються. Працюють в основному мовчки або ж ініціативу
спілкування підтримує дитина: можуть перекинутися кількома фразами, що
 23

стосуються більшою мірою технічного боку справи, наприклад, попросити

передати олівець. Дитина раптом відчула комфорт від новизни ситуації
взаємодії, починає активізувати маму, реакція якої виражається або явною
байдужістю, або відмовою малювати. Найчастіше мама перша визначає обсяг
роботи, ставить крапку й чекає, коли закінчить роботу дитина. Уся діяльність
проходить при явній пригніченості стану матері, що в підсумку призводить до
згасання інтересу й у дитини.
Взаємодія мами, яка гіперопікає свою дитину, з дошкільником виглядає
зовсім інакше. Ініціатором початку діяльності найчастіше є мама. Але якщо
дитина все ж таки пропонує тему чи сюжет, мама обов’язково уточнить своїм
„останнім словом”. Мама і дитина працюють кожен на своїй половині аркуша.
Спроби ж дитину перетворити спільну діяльність на гру, спілкування (адже це
не заборонено!) часто завершуються для дитини невдачею. „Не заглядай!”, –
говорить мама сину, коли той намагається трохи краще розгледіти, що ж вона
намалювала на своїй половині аркуша. Через деякий час мама перша закінчує
роботу, пояснюючи це втомою і невмінням малювати, а поки дитина продовжує
працювати, вона виконує функцію контролера. У цьому випадку взаємодія
мами й дитини емоційно багатша за попередній варіант, але ці емоції не
створюють більш радісну й комфортну атмосферу, а частіше виконують
функції оцінки та контролера: „Що це в тебе сова на орла схожа, хіба це сова?”
або „Не крутись, от зробиш усе, потім будеш крутитися!”
Звичайно, ці два приклади – лише частина реальних взаємин між мамою і
дитиною, проте й вони вже дають підстави для деяких прогнозів. Нерозуміння
своєї дитини, нескладні взаємини, проблеми в навчанні та у взаєминах з
однолітками змушують батьків гіперактивних дітей звертатися до психолога.
При зверненні батьків до психолога з приводу гіперактивності їхньої
дитини зазвичай характеристики дітей зводяться до таких їхніх особливостей:
маючи досить хороші інтелектуальні здібності, діти відрізняються
недостатністю мовного розвитку й тонкої моторики, зниженими інтересом до
придбання інтелектуальних навичок, малювання, мають деякі інші відхилення
від середніх вікових характеристик, що призводить до відсутності в них
інтересу до систематичних, які вимагають уваги, занять, а значить, і майбутньої
або цієї навчальної діяльності.
Так само батьки звертають увагу на те, що в повсякденній поведінці їхнім
дітям властиві непослідовність, імпульсивність, непередбачуваність. Усе це
робить їх небажаними членами дитячого колективу, ускладнює взаємодію з
однолітками, а вдома – з братами, сестрами, батьками.
Для з’ясування можливих причин гіперактивності дитини батьки
заповнюють індивідуальну карту медико-психолого-педагогічного вивчення
особистості гіперактивної дитини, де зазначаються всі необхідні моменти,
починаючи від перебігу вагітності й до теперішнього часу. Психолог має
відвідати заняття в групі ЗДО з метою спостереження за цією дитиною. Тільки
після комплексної діагностики може бути розроблена корекційна програма, яка
пропонується батькам.
 24

Представимо основні діагностичні критерії для дошкільників:

1.  Порушення уваги в дитини передбачає щонайменше шість симптомів
неуважності:
 часто не в змозі зосередитись на деталях або робить помилки через
неуважність при виконанні шкільних завдань;
 часто має проблеми із зосередженням уваги на завданні або грі;
 часто має проблеми з організацією діяльності, роботи;
 часто уникає, не любить або неохоче займається діяльністю, яка
вимагає тривалого зосередження уваги (виконання завдань на заняттях чи
вдома);
 часто губить або забуває речі, необхідні для виконання завдань або
іншої діяльності (книжки, ручки, інструменти, іграшки);
 легко відволікається на сторонні подразники;
 часто не слухає, коли до неї звертаються;
 часто не дотримується вказівок і не виконує до кінця дані
доручення, завдання;
 забудькувата в щоденній діяльності.
2. Ознаки гіперактивності в дитини-дошкільника:
 не може всидіти на місці, виявляє постійну рухливість;
 часто залишає своє місце в ситуаціях, де потрібно сидіти
(наприклад, на занятті);
 багато бігає і все перевертає там, де цього робити не варто;
 не здатна тихо, спокійно бавитися або ж відпочивати;
 діє, немов заведена, як іграшка з моторчиком;
 занадто багато говорить.
3. Ознаки імпульсивності в дитини-дошкільника:
 часто говорить наперед, не дослухавши запитання до кінця;
 нетерпляча, має труднощі з очікуванням;
 часто перебиває інших, втручається в їхню діяльність та розмови.

Основними психодіагностичними методиками для гіперактивних

дошкільників є такі:
 тест Тулуз-П’єрона;
 вивчення інтелекту (Д. Векслер);
 діагностика уваги (А. П’єрон-Рузер);
 діагностика типів пам’яті (М. Битянова, Т. Азарова);
 методика „Заучування 10 слів” (О. Лурія);
 проективна методика визначення рівня самооцінки „Драбинка”
(Т. Дембо, С. Рубінштейн);
 проективна методика визначення рівня тривожності (М. Прихожан);
 проективна методика вивчення особистості „Неіснуюча тварина”
(А. Венгер);
 питальник шкільної мотивації та адаптації (Н. Лусканова);
 25

 проективна методика соціального спілкування особистості

(Р. Жиль);
 проективна методика „Кінеститичний малюнок сім’ї” (Р. Бернс);
 соціометрія (Дж. Морено).

Завдання корекційної роботи з гіперактивними дітьми:

 установити правила поведінки й систему заохочень та покарань;
 дати змогу дитині витрачати надлишок енергії через фізичні заняття
але не перевтомлювати – це призводить до зниження самоконтролю;
 домовлятися з дитиною про ті або ті дії заздалегідь;
 навчити керувати емоціями;
 використовувати елементи масажу, погладжування.
Напрями корекційної роботи з гіперактивними дітьми:
 навчати прийомів саморегуляції через використання релаксації,
візуалізації;
 навчати самомасажу;
 ігрова терапія (ігри на розвиток координації рухів; ігри для
розвитку тактильної взаємодії);
 розвиток дрібної моторики (пальчикові ігри);
 психогімнастичні вправи з метою розуміння емоційного стану
дітей;
 арттерапія (робота з глиною, піском).

У роботі з гіперактивними дітьми використовують три основних

напрям:
1. Розвиток дефіцитарних функцій (увага, контроль поведінки, рухового
контролю).
2. Відпрацювання конкретних навичок взаємодії з дорослими та
однолітками.
3. При необхідності повинна проводитися робота з корекції станів гніву.
Робота за цими напрямами може відбуватися паралельно або, залежно від
кожного випадку, може бути обрано якийсь один пріоритетний напрям. Стисло
представимо кожний напрям.
Розвиток дефіцитарних функцій. У цьому напрямі потрібно керуватися
певними правилами. Корекційну роботу слід проводити поетапно, починаючи з
розвитку однієї окремої функції. Це пов’язано з тим, що гіперактивній дитині
складно одночасно бути й уважною, і спокійною, і неімпульсивною. Коли в
ході занять будуть досягатися стійкі позитивні результати, можна переходити
до тренування одночасно двох функцій, наприклад, дефіциту уваги й контролю
рухової активності або дефіциту уваги й контролю поведінки. І лише потім
можна використовувати вправи, які розвивали б усі три дефіцитарні функції
одночасно.
Відпрацювання конкретних навичок взаємодії з дорослими. Первісна
робота з гіперактивною дитиною повинна бути індивідуальною. На цьому етапі
 26

роботи можна навчити дитину не тільки слухати, але й чути – розуміти

інструкції дорослого: промовляти їх уголос, формулювати самій правила
поведінки під час занять і правила виконання конкретного завдання. Бажано на
цьому етапі також розробити спільно з дитиною систему заохочень та покарань,
яка допоможе їй надалі адаптуватися в дитячому колективі. Наступний етап –
залучення гіперактивної дитини до групових видів діяльності, до взаємодії з
однолітками – теж повинен проходити поступово – спочатку бажано включати
гіперактивну дитину в роботу, у гру з малою підгрупою дітей (2 – 4 особи) і
тільки після цього можна запропонувати їй брати участь у загальногрупових
іграх та заняттях. У випадку недотримання цієї послідовності дитина може
збуджуватися, що призведе, своєю чергою, до втрати контролю поведінки,
перевтоми, дефіциту активної уваги. Усі заняття бажано проводити в цікавій
ігровій формі.
При відпрацюванні навичок взаємодії з дорослими та однолітками в
роботі з гнівом використовують принципи, аналогічні при роботі з
агресивними дітьми.
Робота психолога з батьками гіперактивної дитини
Корекційна робота з сім’єю гіперактивної дитини спрямована, перш за
все, на те, щоб збагатити й урізноманітнити емоційний досвід гіперактивної
дитини, допомогти їй оволодіти елементарними діями самоконтролю й тим
самим дещо згладити прояви підвищеної рухової активності, що означає
змінити взаємини її з близьким дорослим і, перш за все, з мамою. Цьому будуть
сприяти будь-які дії, будь-які ситуації, події, спрямовані на поглиблення
контактів, їх емоційне збагачення.
Основним завданням психолога й вихователя стає зміна ставлення
близьких родичів і, перш за все, матері до дитини, з тим, щоб краще її
зрозуміти і зняти зайві напруги, що формуються навколо неї. Матері потрібно
пояснити, що покращення стану дитини залежить не тільки від призначуваної
спеціальної корекційної роботи, навіть якщо потрібно лікування (направлено-
компенсаторне нейропсихологічне або медикаментозне, що заміщає дефект
розвитку психічних функцій за рахунок інших зон мозку), але значною мірою
від доброго, спокійного і послідовного ставлення до неї. Залежно від причин
для кожної сім’ї розробляється своя програма корекції. Але, незалежно від
причин, усі батьки, які мають гіперактивних дітей, повинні, по-перше, засвоїти
одну важливу аксіому нейропсихології – мозок дуже пластичний і максимально
сприйнятливий з народження до 9 – 10 років. Вчасно проведена корекція
обов’язково призведе до заповнення дефіциту розвитку. По-друге, не можна на
дитині „ставити хрест”. Простіше за все махнути рукою: „недотепа, ледар,
тупиця”, – і тоді не треба витрачати сил, а можна просто нарікати: „не
пощастило з дитиною”. Необхідно вірити у свого малюка, і тоді ви йому
зможете допомогти. По-третє, треба як можна швидше розпочати корекційну
роботу.
Батькам гіперактивних дітей слід дати загальні рекомендації, які
можуть виявитися корисними в кожній такій родині:
 27

1. У своїх взаєминах з дитиною підтримуйте позитивну установку.

Хваліть її в кожному випадку, коли вона цього заслужила, підкреслюйте успіхи.
Це допомагає зміцнити впевненість дитини у власних силах.
2. Уникайте повторення слів „ні” і „не можна”.
3. Говоріть стримано, спокійно, м’яко.
4. Давайте дитині лише одне завдання на певний відрізок часу, щоб вона
могла його завершити.
5. Для підкріплення усних інструкцій використовуйте зорову стимуляцію.
6. Заохочуйте дитину за всі види діяльності, що вимагають концентрації
уваги (наприклад, робота з кубиками, розфарбовування, читання тощо).
7. Підтримуйте в родині чіткий розпорядок дня. Час прийому їжі,
виконання домашніх завдань і сну щодня повинно відповідати цьому
розпорядку.
8. Уникайте по можливості скупчення людей. Перебування у великих
магазинах, на ринках, що має на дитину надмірну стимулювальну дію.
9. Під час ігор обмежуйте дитину лише одним партнером. Уникайте
гучних, неспокійних приятелів.
10. Оберігайте дитину від утоми, оскільки вона призводить до зниження
самоконтролю й наростання гіперактивності.
11. Давайте дитині можливість витрачати надлишкову енергію. Корисна
щоденна фізична активність на свіжому повітрі – тривалі прогулянки, біг,
спортивні заняття тощо.
12. Пам’ятайте про те, що гіперактивність можна утримувати під
розумним контролем за допомогою перерахованих заходів.
Робота психолога й вихователів має бути спрямована на активну
взаємодію дитини з близьким дорослим, на розвиток здатності і дорослого, і
дитини відчути один одного, зблизитися емоційно. У роботі з батьками можна
запропонувати тренінг батьківської компетентності (ТБК), що дозволяє батькам
придбати такі необхідні їм навички:
 подолання неслухняності й усунення зухвалої поведінки дитини;
 адаптація до емоційних труднощів, викликаних вихованням дитини
з гіперактивністю;
 контроль над ситуацією, що виключає експансію наявних проблем;
 захист інших членів родини від впливу несприятливих чинників.
З батьками гіперактивних дітей необхідно проводити планомірну
роз’яснювальну роботу. Перш за все треба пояснити мамам і татам, бабусям та
дідусям, що дитина ні в якому разі не винна, що вона така, і що дисциплінарні
заходи впливу у вигляді постійних покарань, зауважень, повчань не призведуть
до покращення поведінки дитини, а в більшості випадків навіть погіршать її.
Тому необхідно:
1. Ураховувати стиль спілкування з дитиною. З гіперактивною дитиною
необхідно спілкуватися м’яко, спокійно. Якщо дорослий виконує разом з нею
навчальні завдання, то бажано, щоб не було як криків та наказів, так і надто
 28

емоційних інтонацій. Гіперактивна дитина дуже чутлива і скоріш за все швидко

приєднається до настрою батьків, що стане на заваді подальших успішних дій.
2. Не перевантажувати діяльність дитини. Досить часто гіперактивні діти
володіють неординарними задатками в різних галузях, кмітливі та швидко
сприймають інформацію, зовні в батьків складається враження, що звичайна
програма навчання в дитячому садку дуже спрощена для них, і вони записують
дитину в різноманітні гуртки, секції. Однак підвищені вимоги до таких дітей та
збільшення навчальних навантажень дуже часто ведуть до перевтоми,
вередуванням та відмови від навчання загалом.
3. Підвищувати рівень самооцінки дитини.
4. Надавати чіткі інструкції (не більше 10 слів), забезпечити контроль за
їх виконанням.
5. Формулювати заборони в чіткій, твердій формі, обговорюючи санкції
за порушення заборон (профілактика емоційної „бурі” та корекція дитячо-
батьківських взаємин).
6. Попереджати про зміну діяльності наперед (завдяки своїй
імпульсивності гіперактивній дитині важко переключитися з одного виду
діяльності на інший за першими покликами дорослого).
7. Зменшити перебування гіперактивних дітей у місцях скуплення великої
кількості людей, намагатися не запрошувати до будинку одночасно багато
гостей.
8. Чітко дотримуватися цього режиму (прогулянки, виконання домашніх
завдань, сон, прийоми їжі в один той же час тощо).
9. По можливості скоротити довжину занять на комп’ютері, перегляду
телевізійних передач, які особливо сприяють емоційній збудженості.
10. Відвідувати корисні види спорту, ураховуючи стиль спілкування
педагогів з вихованцями.
11. Ураховувати користь свіжого повітря, спокійної прогулянки перед
сном для здоров’я дитини.
12. Залучайте й заохочуйте дитину до пасивних ігор, що вимагають
концентрації уваги (лото, доміно, розмальовування, ліплення, читання тощо).
Ці заняття дають змогу розслабитися, що надзвичайно важливо для
гіперактивної дитини.
13. Дайте дитині можливість витрачати надлишкову енергію. Корисними
є щоденна фізична активність на свіжому повітрі, тривалі прогулянки, біг,
спортивні заняття, ігри. Але й тут запобігайте перевтомі, яка переростає у
гіперактивність. Крім того, таким дітям не слід брати участь у командних,
іграх, де задіяні сильні емоції (футбол, баскетбол, естафети тощо).
14. Продумуйте раціон дитини, віддавайте перевагу правильному
харчуванню з достатнім вмістом вітамінів і мікроелементів. Дитина має
вживати якомога менше смаженого, гострого, соленого, копченого, більше –
вареного, тушкованого, свіжих овочів і фруктів. Якщо дитина не хоче їсти – не
примушуйте її!
 29

15. Дитина повинна мати свою кімнату або свій куточок для ігор,
навчання, де вона може усамітнитись. Оформлюючи дитячу кімнату чи
куточок, уникайте яскравих кольорів, ламаних ліній. На робочому столику не
має бути предметів, що відволікають увагу, адже малюк самотужки не може
досягти того, щоб його нічого не відволікало. Столик має стояти якомога далі
від телевізора, дверей, різного роду шуму. Його непосидючість є реакцією на
зовнішні подразники, отже, їх треба мінімізувати.
16. Не забувайте говорити дитині, як сильно ви її любите.

Роль вихователів у корекції гіперактивності дітей. В організації

допомоги гіперактивним дітям та їхнім батькам необхідна й участь вихователів.
Виконання низки психологічних рекомендацій дозволяє нормалізувати
взаємини педагога з „важкою” дитиною та її батьками, допомагає дитині
досягати більш високих результатів на заняттях, у навчанні.
Перш за все, психолог надає вихователю докладні відомості про природу
гіперактивності, про характер поведінки дітей з гіперактивністю в дитячому
садку, школі. Підкреслює, що робота з такими дітьми повинна будуватися на
індивідуальній основі, а особливу увагу слід приділяти їхній здатності
відвертати увагу, слабкій саморегуляції та самоорганізації.
Під час занять важливо обмежувати до мінімуму чинники, які
відволікають. Цьому, зокрема, може сприяти оптимальний вибір місця для
гіперактивного учня в групі – у центрі приміщення напроти столу вихователя.
Дитині має бути надана можливість у випадках труднощів швидко звернутися
за допомогою до педагога. Його заняття необхідно будувати за чітко
розпланованим, стереотипним розпорядком, використовуючи для цього
спеціальний календар або щоденник.
Завдання, запропоновані на заняттях, слід роз’яснювати дитині окремо, ні
в якому разі не супроводжуючи іронічним поясненням, що робиться це
спеціально для „нашого особливого хлопчика” (дівчинки). На певний відрізок
часу дитині дається лише одне завдання. Якщо належить виконати велике
завдання, воно пропонується у вигляді послідовних частин, і педагог
періодично контролює хід роботи над кожною з частин, вносячи необхідні
корективи. Під час навчального дня передбачаються можливості для рухової
„розрядки”: фізичної праці, спортивних вправ.
Поради вихователям щодо роботи з гіперактивними дітьми:
 не порівнювати її з іншими, а тільки із самим собою;
 давати короткі, чіткі інструкції;
 повторювати завдання спокійним тоном, не робити зауважень;
 підтримувати дитину, бути терплячими;
 використовувати зоровий, тактильний контакт, хвалити дитину,
коли сидить спокійно;
 змінювати види діяльності, давати змогу рухатися, створювати
ситуації успіху, підтримувати контакт із батьками,
 корисними є пальчикові ігри, робота з піском, з водою, з глиною;
 30

 створюйте ситуації, у яких дитина може продемонструвати свої

сильні сторони;
 заохочуйте позитивні вчинки дитини;
 будуйте процес навчання та виховання на позитивних емоціях;
 навчайте дитину необхідних соціальних норм і навичок
спілкування;
 регулюйте взаємини дитини з однолітками;
 пояснюйте батькам та іншим, що позитивні зміни відбуваються не
відразу, а через деякий час; а поліпшення стану дитини залежить не тільки від
спеціального лікування (медикаментозної терапії), але й від спокійного та
поміркованого ставлення до неї.

Питання для самоконтролю

1. Порівняйте психологічні портрети тривожного та агресивного
дошкільника.
2. Порівняйте психологічні портрети агресивного та гіперактивного
дошкільника.
3. Визначте основні причини, які ведуть до порушень поведінки дітей
дошкільного віку.
4. Визначте особливості психодіагностики дітей групи ризику.
5. Визначте найбільш ефективні методи та прийоми психокорекційної
роботи з дошкільниками із проблемами в поведінці.
6. Наведіть найбільш вагомі поради батькам (вихователям) дітей
групи ризику.