1.2.

Узагальнення проблем інтернатних закладів

Відсутність належної фахової підтримки сімей з дітьми, які
перебувають у складних життєвих обставинах, повільні темпи розвитку
інклюзивного навчання призводять до того, що десятки тисяч дітей щороку
потрапляють до закладів інституційного догляду та виховання дітей. Із
117 600 дітей, які перебували в таких закладах, лише 8 741 дитина (8
відсотків) має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського
піклування, а решта — 97 042 дітей (92 відсотки) мають батьків. Крім того,
18 054 вихованці (17 відсотків) мають інвалідність.
На місцевому рівні не вистачає кваліфікованих спеціалістів, коштів для
забезпечення надання послуг сім’ям з дітьми та розвитку інклюзивного
навчання.
Інклюзивним навчанням у загальноосвітніх і дошкільних навчальних
закладах охоплено менше ніж 2 відсотки дітей з інвалідністю. Кількість
фахівців із соціальної роботи, які працюють з дітьми та сім’ями, скоротилася
на 64 відсотки порівняно з 2013 роком, працівників служб у справах дітей —
на 19 відсотків.
Система інституційного догляду та виховання дітей є не лише
затратною, а також неефективною та шкідливою як для самої дитини, так і
для її сім’ї та суспільства в цілому. Особливо негативними є наслідки такого
догляду та виховання для дітей віком до трьох років, у яких найбільше
спостерігається затримка фізичного та психоемоційного розвитку. Більшість
дітей перебувають у закладах тривалий час — понад три, а іноді понад
10 років. Тривале перебування дитини поза межами сім’ї призводить до
руйнування її особистісних зв’язків з батьками. Діти виростають
непідготовленими до самостійного життя, не мають необхідних соціальних
умінь і навичок.
Кризові явища, які впродовж останніх років переживає Україна,
негативно впливають на функціонування сім'ї як окремої соціально-виховної
інституції. Підтвердженням цього деструктивного впливу є, насамперед,
демографічні показники: загальне зниження народжуваності, збільшення
розлучень і неповних сімей. Помітною тенденцією останніх років є
відокремлення сім'ї від батьківства, що проявляється в значному збільшенні
неповних сімей та ухилянні подружньої пари від виконання батьківських
обов'язків стосовно народженої ними дитини. Все це стало причиною того,
що протягом останнього десятиріччя в Україні спостерігається катастрофічне
збільшення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 92
тисяч дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, лише
близько 7 % дітей - біологічні сироти. Решта - це діти, які стали сиротами при
живих батьках, у результаті рішення суду про позбавлення батьківських
прав, або батьки яких перебувають у місцях позбавлення волі. Щорічно
майже 900 новонароджених стають соціальними сиротами в перші дні життя
через відмову від них матерів ще в пологових будинках.
Отже, основні причини того, що діти залишаються без батьківського
піклування, такі:
- соціально-економічні - пов'язані із зубожінням сімей (безробіття обох
або одного з батьків, жебрацтво батьків, тривала відсутність батьків,
розлучення, відсутність постійного житла тощо);
- морально-етичні(асоціальний спосіб життя батьків, різні види
залежності, примушення дітей до жебракування, злочинні діяння
батьків, різноманітні форми насильства, спрямованого на дітей);
- нівелювання проявів особистості, вихованці виділяються серед інших
дітей своїм одягом, що негативно впливає на самопочуття дітей, відмежовує
їх від соціального загалу;
- діти не володіють засобами, які допомагають подолати страх, не
отримують стимулу до активної пізнавальної діяльності, не вміють
поділитися своїми переживаннями з дорослими;
- випускники не мають належного запасу стратегій поведінки і
спілкування з різними людьми, як дорослими, так і однолітками; нерідко
бояться спілкування з іншими людьми, що свідчить про їхню невпевненість у
собі, наявність «комплексу неповноцінності»;
- відсутність реальної сімейної взаємодії, недостатній прояв
позитивних соціально-рольових орієнтирів, корпоративність в умовах
замкнутого кола спілкування спричиняють підвищену агресивність,
посилюють почуття соціальної відчуженості, нехтування нею ж особистістю
соціумом.
Проблеми, з якими стикаються випускники інтернатних закладів перед
його закінченням:
- проблеми морального та духовного плану (підтримка близької
людини, пошук нових друзів, спілкування, входження в новий колектив);
- проблеми адаптації до нового оточення;
- відсутність повного пакета необхідних документів невміння
налагодити свій побут (де й що саме купувати, як забезпечити харчування,
що робити в разі хвороби, як користуватися медикаментами, прати і
прасувати білизну тощо);
-  фінансові проблеми (розподіл бюджету, вміння заощаджувати).
Все зазначене підтверджує необхідність реформування існуючої
системи інтернатних закладів.
Створення оптимальних умов для підтримки соціально незахищених
категорій дітей є одним із найважливіших завдань сьогодення.
Міжнародна організація «Save the Children», яка займається захистом
прав дітей в усьому світі здійснила масштабне і ґрунтовне узагальнююче
дослідження відносно шкоди від перебування дітей в інституціях. Тривале
перебування дитини в інтернаті та перебування там з раннього віку
негативно впливає на психічний, фізичний, емоційний та розумовий розвиток
дитини. В інтернатних закладах часто не вистачає необхідних іграшок, які б
стимулювали розвиток моторики у дітей. Особливо важливим є виховання до
трьох років, коли закладається розвиток моторики, мозкової діяльності,
пізнавальних здібностей, і перебування дитини у родині саме у цьому віці є
надзвичайно важливим для її подальшого розвитку «за графіком».
Ці факти підтверджують низку гіпотез та припущень:
 Рівень фізичного, розумового, соціального та емоційного розвитку
дітей в інтернатах часто є нижчим за норму.
 Довший термін перебування в інтернатах призводить до більшого
відставання у розвитку.
 Найбільшої шкоди інтернати завдають дітям у віці до 3 років.
Крім того, дітям у інституціях не вистачає фізичного контакту із
близькими людьми, вони не відчувають спорідненого емоційного зв’язку, що
потім може призводити до психологічних розладів та травм, які
проявляються у формі агресії, гіперактивності та синдромі, подібному до
аутизму.
Звертає на себе увагу така негативна практика українських реалій, як
реорганізація дитячих будинків у інтернати для дітей з психічними
розладами та розумовою відсталістю. Цей факт так чи інакше підтверджує
припущення про те, що діагнози, з яким діти направляються до інтернатів,
часто не відповідають дійсності та не переглядаються з часом, адже такий
контингент суттєво розширює аудиторію дітей, охоплених інституційними
формами догляду.
Інспекційні поїздки по регіонах Уповноваженого Президента України з
прав дитини показали, що неспроможність батьків виконувати свої
батьківські обов’язки через низький рівень матеріального забезпечення може
призводити до фатальних наслідків для дитини. Така неспроможність може
маскуватися «професійними помилками» фахівців, котрі проводять
психологічні, медичні та педагогічні консультації з дітьми з метою
визначення їх розвитку, зокрема розумового і психічного. Така помилка
фахівців може коштувати дитині життя, адже навчання у закладі для дітей з
вадами психічного або розумового розвитку позбавляє її можливості
влаштувати своє життя, отримати освіту.
 Уповноваженим з прав дитини виявлено 590 випадків такого
недбальства, коли дітей оформлювали в спеціальні школи-інтернати не за
станом здоров’я та розвитку без направлень органів освіти, висновків ПМПК
(психолого-медико-педагогічної консультації), заяв батьків та інших
необхідних документів. Це свідчить про випадки шахрайства у цій системі
заради її збереження, адже інтернатні заклади мають високі стандарти
матеріального забезпечення. Це стосується як загальноосвітніх спеціальних
шкіл, так і закладів для сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
До досягнення 6-річного віку дитина не може зараховуватись до
спеціальних інтернатів, оскільки до цього віку неможливо встановити і
оцінити потребу саме у цьому закладі. До 6 років дитина має перебувати у
будинку дитини, а вони підпорядковані Міністерству охорони здоров’я, і як
показали інспекційні візити Уповноваженого, є частково порожніми.
Представники організації «Save the Children» переконані, що різновиди
сімейних форм виховання (СФВ) є пріоритетним у влаштування дітей, які
потребують альтернативного піклування і перебувають у інституціях. При
правильній підтримці, про вразливих дітей найкраще піклуються в їхніх
розширених сім’ях та громадах. Якщо проживання в сім’ї є неможливим для
дитини, то перш, ніж влаштовувати її в інституцію, необхідно спробувати
опіку, патронажну/прийомну сім’ю, усиновлення чи інші альтернативні СФВ.
Особливо це важливо для дітей віком до трьох років, оскільки їхній розвиток
зазнає найбільшої шкоди через брак сімейного піклування.
Чергове дослідження дотримання прав дітей в Україні і за його
результатами виокремлено проблеми дітей у скрутних життєвих обставинах
та дітей, які виховуються у інтернатних закладах. Найсуттєвішими
проблемами є:
 Обмежені знання про соціальні норми поведінки у суспільстві,
труднощі у орієнтації у ситуаціях за межами закладу.
 Проблеми у емоційному розвитку, агресивна поведінка.
 Затримка психічного розвитку дітей.
  Проблеми працевлаштування після отримання освіти.
 Відсутність житла при виході із інтернатного закладу.
Також у ході дослідження вирахувано шанси стати самостійними
членами суспільства дітей із різними життєвими обставинами: найбільші
шанси мають діти, яких усиновили (68 балів із 100), найменші – діти у
скрутних життєвих обставинах та ті, які живуть у інтернатах (37 балів із 100).
Серед причини недотримання прав дітей вказані недосконалість
законодавчої бази, сфокусованість державного бюджету на фінансуванні
державних установ, відсутність сформульованого ринку потреб різних
категорій дітей, відсутність стандартів надання послуг цим категоріям дітей,
відсутність системи навчання та підвищення кваліфікації фахівців та опікунів
(різних форм влаштування), відчуження громадянського суспільства від
профілактики сирітства та допомоги дітям-сиротам та дітям, які залишилися
без батьківської опіки. Натомість покращення ситуації із дотриманням прав
дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні можна забезпечити
такими заходами: підвищення кваліфікації фахівців, покращення навичок
опікунів, прийомних батьків, батьків-вихователів, розвиток участі дітей у
прийнятті рішень щодо їхнього життя, залучення громад та інститутів
громадського суспільства допомоги дітям, реформування та закриття
інтернатів та реінтеграція дітей у рідні сім'ї.
Інституційна опіка має довготривалий негативний вплив на всіх дітей,
про що свідчать результати багатьох досліджень. Саме існування інституцій
заохочує сім’ї віддавати дітей в стаціонарну опіку та відтягує фінансування
альтернативних послуг, які могли б підтримати дітей в межах їхніх сімей та
громад, на себе.
За законодавством держава надає певні гарантії дітям-сиротам та дітям,
позбавленим батьківського піклування. Зокрема їм гарантовано перше
робоче місце, житло, якщо його немає або воно не відповідає стандартам і
нормам, матеріальну допомогу, як разову після закінчення навчання, так і
щомісячне утримання під час навчання у вищих навчальних закладах. Якщо
випускник інтернату звільняється з першого робочого місця протягом
трирічного терміну, протягом якого його не мають права звільняти, то йому
виплачується грошова компенсація. Якщо опиратись виключно на декларації
законодавства, то можна підтвердити припущення стосовно того, що вихідці
з інтернатів живуть на всьому готовому, бо держава підтримує їх протягом
усього життя.
Дослідження життєвого шляху випускників інтернатів, їх готовності до
самостійного життя, працевлаштування, вміння розпоряджатись грошима,
доходів і витрат, проведене Інститутом соціальних досліджень імені
Олександра Яременка, показало, що роботу випускники змінюють досить
часто на більш високооплачувану. Досить високий процент вихідців з
інтернатів розраховує на державну допомогу, як на джерело доходу. Дуже
малий відсоток продовжує навчання у ВНЗ. У самостійному житті мають
труднощі, але вони є більш витривалими, бо їм немає до кого звернутись за
допомогою, окрім як до таких самих, як і вони, адже соціальних зв’язків ці
діти не мають.
За результатами цього дослідження, ставлення до грошей у
випускників різного типу інтернатів подібне. Всі діти, позбавлені
батьківського піклування, мають високі претензії до доходів незалежно від
форми виховання, але заробляти багато і заощаджувати вдається небагатьом.
Результати дослідження також показали, що випускники інтернатних
закладів на початку самостійного життя мають проблеми побутового плану
та самообслуговування – навіть після вступу до навчальних закладів вони
звертаються по допомогу щодо облаштування свого побуту в гуртожитках.
Як зазначають експерти, на відміну від випускників інтернатів, вихованці
прийомних сімей (ПС) та дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) більше
адаптовані до реалій життя. Під час виховання в родині діти привчаються до
роботи, навчаються берегти речі, житло та планувати своє майбутнє. Саме
вихованці ДБСТ мають більше за всіх грошових накопичень та менше за всіх
боргів.
 Крім того, для дітей з інтернатних закладів великою проблемою є
встановлення нових соціальних контактів, оскільки вони фактично
проживають у «замкнутій» системі. У сімейних формах виховання дитина
має більше знайомих та друзів, вона вміє налагоджувати відносини з іншими
людьми.
Батьки, діти яких знаходяться в інтернатах, не усвідомлюють
негативних наслідків інтернатного виховання для їх дітей.
Окремої уваги заслуговує причина надання пріоритету інституційні
формі виховання через єдину можливість отримати там безкоштовну освіту.
Це ставить під сумнів можливість збереження сімейної форми виховання за
наявності зовнішньої підтримки.
Проте соціальна підтримка для дітей із інтернатів в нашій країні це
дуже часто лише декларація на папері. Дослідження у Хмельницькій області
показало, що на 28 випадків у 20-ти випадках діти мають батьків, які не
позбавлені батьківських прав. Мали місце випадки свідомого перекладання
своїх батьківських обов’язків на державу. Крім того, більшість дітей, які
перебувають в інституціях, походять з малозабезпечених родин, які в
принципі можуть самостійно виховувати дітей, але їм необхідна фінансова
підтримка з боку держави. Це частково підтверджує гіпотезу відносно того,
що наявність зовнішньої підтримки позбавила б значну частку батьків
потреби в інтернатних закладах. Слід відзначити, що під малозабезпеченістю
родини приховується широкий спектр причин потрапляння дітей в заклад
інтернатного типу: від низького рівня матеріального забезпечення до
функціональної неспроможності, тому батьки дітей в інтернатах можуть бути
соціально вразливими, дезорієнтованими і мають низькі доходи.
З дослідження також випливає, що багато закладів дублюють функції
один одного. Так наприклад, ті функції, що виконують центри матері і
дитини, соціальні гуртожитки, притулки для дітей та школи-інтернати,
училища реабілітації виконують також і соціальні служби. Принаймні, це
передбачено соціальним законодавством України, зокрема Законом про
соціальну роботу з дітьми, сім’ями та молоддю та Законом про соціальні
послуги. Враховуючи той факт, що більшість дітей, які охоплені інтернатною
формою догляду, це – соціальні сироти і походять з малозабезпечених сімей,
варто говорити про потребу у соціальній підтримці не тільки дітей, а саме
сімей, які опинились у складних життєвих обставинах. Надавати такі
необхідні послуги мають в ідеалі майбутні Центри соціальної допомоги
сім’ям у складних життєвих обставинах (СЖО) на рівні громади.
У 2007 році Київський міжнародний інститут соціології (КМІС)
здійснив комплексну оцінку стану українського законодавства і практик у
сфері розвитку сімейних форм догляду та виховання дітей з ВІЛ, які
позбавлені батьківського піклування, в рамках якої проводилося
загальнонаціональне репрезентативне опитування громадської думки
населення України щодо можливостей до усиновлення/встановлення опіки
над дітьми, які постраждали від ВІЛ та загалом проблеми дітей, позбавлених
батьківського піклування в Україні. Всього було опитано 2046 респондентів
старших за 18 років в 110 населених пунктах усіх областей України та в
Автономній Республіці Крим, похибка вибірки не перевищувала 2.3%. За
результатами цього дослідження, 64% респондентів вважають усиновлення у
межах України найкращою формою опіки для дітей, позбавленого
батьківського піклування, 45% - прийомну сім’ю (у ній дитина може
виховуватися тимчасово до передачі на усиновлення чи до біонічної сім’ї),
42% – дитячий будинок сімейного типу, 21% – усиновлення іноземними
громадянами, 17% – дитячий будинок-інтернат.8 Хоча більше половини
населення вважають саме усиновлення найкращою альтернативою сімейному
догляду, тільки 11% українців висловили готовність усиновити чи взяти під
опіку здорову дитину і тільки 1% – дитину, хвору на ВІЛ/СНІД. Дещо
більшою мірою допускають для себе можливість усиновити/взяти під опіку
здорову дитину мешканці міст, люди молодшої вікової категорії (до 30
років), ті, хто має вищу освіту, люди із вищим рівнем матеріального
добробуту.
 Яскравих соціально-демографічних особливостей потенційні
усиновлювачі/опікуни ВІЛ-позитивних дітей не мають. На рівні громадської
думки, можливість усиновлення громадянами України дітей із певними
відмінностями або особливими потребами (дітей іншої раси, дітей із
фізичними недоліками, дітей із розумовою відсталістю, дітей ВІЛ-
позитивних батьків або із ВІЛ-позитивним статусом) видається значно менш
прийнятною: найменшою мірою населення України допускає можливість
усиновлення ВІЛ-позитивних дітей (включно із тим, що 39% висловились на
користь сегрегації таких дітей від інших дітей), а із заданого переліку
найменші упередження жителі України мають щодо можливості усиновлення
дітей іншої раси
Узагальнені дані дослідження системи захисту дітей в країнах
Центральної Азії та Східної Європи, здійсненого UNICEF9, показують, що не
тільки несприятлива економічна ситуація родини може стати причиною
відправлення дитини до інституції, а й відсутність альтернативних послуг
денного догляду, коли батьки змушені працювати і не мають часу на
щоденний догляд за дитиною. Серед основних висновків звіту зазначається,
що:
 Через вищеназвані причини все більше і більше дітей щороку
розлучаються із своєю родиною у досліджуваному регіоні.
 Одним із наслідків довготривалого догляду в інтернатах є труднощі
у задоволенні психологічних потреб їхніх мешканців після виходу із закладу.
Також, коли закінчується термін перебування у інтернаті, діти не є
підготовленими до повноцінного життя у громаді.
 Не зважаючи на те, що з’являються форми альтернативного
виховання, не спостерігається значного зменшення кількості дітей в
інституціях та зменшення кількості відмов батьків від виховання дітей у
межах родини.
 Найкраща форма альтернативного догляду – усиновлення – має
активно пропагуватися у досліджуваних суспільствах.
 За результатами Громадського моніторингу щодо дотримання прав
дітей у будинках-інтернатах I-IV профілю Міністерства праці та соціальної
політики (далі – Моніторинг), було виявлено багато аргументів на користь
того, що перебування у інституціях погано впливає на особистість дитини.
По-перше, розвиток дитини багато в чому залежить від наявності
значимих дорослих, до яких можна виявляти емоційну прихильність. По-
друге, дитині потрібно відчувати, що вона потрібна і важлива для когось.
Діюча інтернатна система догляду не дозволяє сформувати прихильність
дитини до «умовної» матері чи батька. У звіті йдеться про те, що можна було
спостерігати дітей, які занепокоєні або намагаються привернути увагу кожної
нової людини, що приходить до установи. Або ж навпаки, спостерігалася
байдужість дітей. Вони можуть бути замкнуті і не сприймати спроб
встановити з ними контакт. Такі прояви переважно є результатом тривалого
перебування у великих за чисельністю групах, постійної зміни персоналу
закладу і вкрай слабкої емоційної контактності.
Крім опитування вихованців та персоналу, було здійснено моніторинг
санітарно-гігієнічних та умов проживання, якості харчування, медичного
обслуговування, лікування та реабілітації дітей у інтернатах, які
підпорядковуються Міністерству соціальної політики. Крім того, фокусом
моніторингу виступали також такі компоненти: освіта, соціалізація, контакти
із зовнішнім світом, індивідуальна мобільність, поводження персоналу,
політика покарань та заохочень, відносини між дітьми та вихователями,
рівень підготовки та кваліфікації персоналу. Обстеження здійснювалося у 6
будинках-інтернатах різного профілю різних областей України. Джерела
інформації – інтерв’ю та фокус-групи із працівниками та вихованцями
закладів, а також включене спостереження.
Результати Моніторингу показують, що в інтернатних установах
враховуються, в першу чергу, фізіологічні та мінімальні матеріальні потреби
вихованців, а потім вже соціальні та психологічні, що і стає причиною
несприятливого клімату для розвитку дитини з особливими потребами.
Життя в будинках-інтернатах вибудовано раціонально - централізовано:
готується їжа, здійснюється прання білизни, закупівля одягу тощо. У
інтернатах відчувається велике навантаження на персонал: 25-30 дітей, втому
числі із фізичними та/або розумовими обмеженнями обслуговує одна особа
(няня, вихователь). Це сприяє «професійному вигоранню» персоналу цих
закладів. Разом із цим, практичний досвід роботи громадських організацій,
волонтерів говорить про те, що навчити дітей навичок самообслуговування в
групах, де більше 6 дітей, неможливо. Тобто, є нестача кваліфікованого
персоналу, який має спеціальну освіту, працівники інтернатів практично не
відвідують навчання для здобуття додаткових професійних знань та навичок
для роботи з дітьми з інвалідністю. За результатами опитування персоналу,
проведених фокус-груп, відзначається необізнаність персоналу щодо
«базових методів навчання та виховання дітей з різними видами обмежень,
нерозуміння індивідуальних потреб, фізичних та розумових можливостей
вихованців, їхніх психологічних особливостей та можливості їхньої
соціалізації.
Результати дослідження «Аналіз ситуації з дотримання прав дітей в
Україні» показали, що основними причинами втрати дітьми батьківського
піклування є бідність, безробіття, трудова міграція, соціальна незахищеність
населення, криза інституту сім’ї, зростання кількості розлучень і неповних
сімей, відсутність дієвих механізмів державної підтримки сімей з дітьми.
Актуальною проблемою є збільшення кількості соціально-неблагополучних
родин, які не спроможні виконувати виховну функцію через алкоголізм,
наркоманію одного або обох батьків, насильство в сім’ї тощо. Експерти
стверджують, що глобальними факторами, які впливають на втрату дітьми
батьківської опіки є: руйнування в суспільстві «моделі відповідального
батьківства» та деградація сімейних цінностей у суспільстві.
В українських реаліях відсутність реальних даних щодо кількості дітей,
які знаходяться під загрозою втрати батьківського піклування, не тільки на
національному, а й на регіональному рівнях, не дозволяє оцінити масштаби
проблеми і впровадити адекватні програми попередження виходу дітей із
родин. За оцінками експертів діюча в Україні система надання соціальних
послуг сім’ям, які мають дітей і опинилися у СЖО, є недостатньо
ефективною. Оцінка її функціонування за 100-бальною шкалою становить 58
балів. В першу чергу це пов’язано з:
 Відсутністю дієвих механізмів впливу держави або громад на
батьків, які неналежним чином виконують свої обов’язки.
 Недостатньою підготовкою молоді до відповідального батьківства.
 Пізнім виявленням проблем у сім’ях.
При правильній підтримці, більшість сімей у СЖО можуть зберегти
своїх дітей у родині та не допустити їх вилучення. І тільки в тих випадках,
коли проживання в біологічній сім’ї є неможливим, варто використовувати
інші форми сімейного виховання в межах громади, забезпечуючи при цьому
неухильно права дітей.