Розвіювання міфів щодо стигматизації психологічної допомоги

Психологічна допомога не є новинкою для ХХІ століття. Однак навіть у

наш час люди бояться не лише шукати її у спеціалістів, але й визнавати що така
потреба у них виникає. В результаті ми маємо велику кількість ментальних
хвороб, нещасливих відносин, незакінчених образ та інших проблем яких
можна було уникнути з допомогою спеціаліста.
Психологічна допомога — область практичного застосування психології,
орієнтована на підвищення соціально-психологічної компетентності людей і
надання психологічної допомоги як окремій людині, так і групі чи організації.
Це безпосередня робота з людьми, спрямована на вирішення різного роду
психологічних проблем, пов'язаних з труднощами в міжособистісних
стосунках, а також глибинних особистісних проблем.
Із особливості рботи з клієнтами та унікальності кожного окремого
випадку утворились основні принципи роботи психолога у наданні
психологічної допомоги. Як і в багатьох професіях, у діяльності психолога, при
наданні їм психологічної допомоги, існують деякі принципи і вимоги,
реалізація яких є обов'язковою. Існування різних етичних кодексів діяльності
психолога-професіонала в різних країнах і психологічних спільнотах пов'язано
з тим, що не існує однозначних і простих відповідей на етичні та моральні
проблеми, що до психологічної практики. Ці принципи необхідні для того, щоб
надання психологічної допомоги було не просто більш ефективним і
осмисленим заняттям, але також — соціально прийнятним. У безлічі робіт на
цю тематику обговорюються різні складні ситуації, зокрема — як слід вести
себе консультанту, якщо в ході прийому він дізнається, що його клієнт планує
або вчинив асоціальний вчинок, якщо він бачить сліди побоїв або іншого
насильства на тілі у дитини та багато інших. У деяких країнах, наприклад, в
США, недотримання професійних принципів і вимог, може вести до
позбавлення психолога диплома, прав на практику і пропозиція своїх
професійних послуг тощо. Серед найбільш важливих етичних принципів
психологічної допомоги (за Ю. Альошиною), виділяють наступні:
Доброзичливе і безоціночне ставлення до клієнта, мається на увазі «цілий
комплекс професійної поведінки, спрямованого на те, щоб клієнт відчував себе
спокійно і комфортно». Консультанту необхідно вміти уважно слухати клієнта
(наприклад, використовуючи техніку активного слухання), намагаючись
зрозуміти його, не засуджуючи при цьому, а також надавати психологічну
підтримку і допомогу. Орієнтація психолога на норми і цінності клієнта, а не на
соціально прийняті норми і правила, яка може дозволити клієнту бути щирим і
відкритим. Відносини прийняття цінностей клієнта і їх повагу є не тільки
можливістю висловити підтримку клієнту, але також дозволяють вплинути в
майбутньому на ці цінності, якщо вони стануть розглядатися в процесі
консультування як перешкоду для нормальної життєдіяльності людини.
Заборона давати поради. Психолог, навіть незважаючи на свій професійний і
життєвий досвід і знання, не може дати гарантованої ради клієнтові, зокрема й
тому, що життя клієнта і контекст її протікання унікальні і непередбачувані, і
клієнт є основним експертом у своєму власному житті, в той час як психолог-
зазвичай виступає як експерт в інших областях, зокрема в способах
вибудовування відносин з клієнтом, а також в теорії психологічної допомоги.
Крім того дати пораду — значить прийняти відповідальність за життя клієнта у
випадку, якщо він ним скористається, що не сприяє розвитку його особистості.
Крім того, даючи пораду, професійна позиція психолога може змінюватися, а
приймаючи рада, у клієнта може змінитися його позиція, в бік більшої
пасивності і поверхового ставлення до подій. Нерідко при цьому, будь-які
невдачі в реалізації ради клієнтом, можуть приписуватися психологу, як дала
рада авторитету, що заважає розумінню клієнтом своєї активної і
відповідальної ролі в відбуваються з ним події. Анонімність, що означає що
ніяка інформація, повідомлену клієнтом психологу не може бути передана без
його згоди ні в які організації та іншим особам, у тому числі родичам або
друзям. Разом з тим, існують винятки (про які психолог повинен заздалегідь
попереджати клієнта), спеціально відмічені в законодавстві країни, відповідно
до законів якої здійснюється професійна діяльність психолога. Розмежування
особистих і професійних відносин — це принцип-вимога до консультанта,
пов'язаний з рядом психологічних феноменів, що впливає на процес
психологічної допомоги. Наприклад, відомо, що на професійні відносини
можуть мати сильний вплив відносини особисті, зокрема особисті потреби та
бажання психолога впливають як на процес психологічної допомоги, так і на
самого клієнта, а отже, можуть перешкоджати ефективному здійсненню
психологічної допомоги. Існують різні дослідження цих . Наприкінці XX
століття відбувалися дискусії з цієї проблеми, аналізувалися різні наслідки
вступу психолога і клієнта в особисті, в тому числі в сексуальні відносини, але
основним висновком з цих дискусій стало положення про те, що при здійсненні
психологом професійної діяльності особистих відносин по можливості краще
уникати . Якщо ж такі або подібні до них відносини з'являються, то необхідно
намагатися діяти в інтересах клієнта і якнайскоріше перервати процес
психологічної допомоги.
Так ми бачимо, що професійна психологічна допомога містить в собі як
професійну аналітику у вирішенні профільних проблем, так і важливі для
кожної особи пункти, такі як анонімність, емпатичність та індивідуальний
підхід. У чому ж тоді можуть бути проблеми психології?
За даними ВООЗ, щотижня кожен 6-ий дорослий і кожна 5-та дитина
відчувають проблеми, пов’язані з психічним здоров’ям. При цьому у кожної 4-
ої людини прояви психічних розладів трапляються час від часу. У МОЗ України
заявляють, що лише торік в Україні вперше діагноз психічного розладу
встановили майже у 190 тисяч людей. А понад півтора мільйона громадян
перебувають під наглядом лікарів-психіатрів та лікарів-наркологів.
Достеменної статистики, скільки українців відвідує психотерапевтів, немає.
Однак є інші дані, що свідчать про низький рівень психотерапевтичної
культури співгромадян. Згідно з результатами дослідження ментального
здоров’я в Україні, яке Світовий банк здійснив у жовтні 2017 року, Україна
входить до десятки країн світу з найвищими показниками самогубств – 24-32
випадки на 100 тисяч людей. У віковій групі від 15 до 35 років самогубство вже
є другою найпоширенішою причиною летального кінця. Попри це тема
психічного здоров’я залишається однією з найбільш замовчуваних в
українському суспільстві. «Лікування доступне, але не застосовується» – з
таким заголовком ВООЗ опублікувала одну зі звітностей щодо поширеності
захворювання у світі.
Буває так, що людина, що має психологічні труднощі відкладає похід до
спеціаліста і шукає шляхи вирішення самостійно. Пошук варіантів дуже
важливий, бо не існує одужання без мотивованості. Але неконструктивні
методи самодопомоги тільки погіршують стан. Проблема в тому, що здоров'я в
нашому суспільстві традиційно недооцінене, а ще - оточене стереотипами і
забобонами. Що вже казати про психологічний стан. Люди з психологічними
проблемами - є найбільш незахищеною категорією хворих,  мішенню для
безлічі соціальних упереджень та жахливої дискримінації. Незважаючи на
існування ефективного лікування і психотерапії, люди часто вбачають в хворих
на психічні розлади нерозумних, складних і нездатних самостійно приймати
рішення людей. Так, у випадку надання допомоги, рішення про лікування часто
намагається взяти на себе родич, повністю вирішуючи долю хворого. У світі
така практика була б неможливою, адже порушує сокровенне право людини на
прийняття рішень щодо свого здоров'я та долі. Всесвітня організація охорони
здоров'я у  програмі усунення прогалин у сфері психічного здоров'я наголошує,
що в більшості випадків хворий на ментальні хвороби в стані, і має право
приймати рішення щодо власного лікування. Якщо це не є критичний період, то
лікар зобов'язаний -  в міру і з розумінням готовності до сприйняття пацієнта,
втім  - надати вичерпну інформацію про те, як планує лікувати хворого.

Стигматизація хворих з психіатричним діагнозом – є наслідком негативного

соціального ставлення і призводить до того, що людину сприймають через
призму хибних стереотипних уявлень. На ґрунті стереотипних уявлень
зрощуються упередження, видаючи хворобу за бездухість, слабкодухість,
нездатність боротись, або недовихованість (що крайньо невірно, бо є велика
кількість наукових досліджень що давно спростували більшість стереотипних
суджень радянського часу) - спричиняють дискримінацію людей хворих на
психічні розлади. І призводить до того, що людина навіть задумуватись не хоче,
що цей жах може виявитись її проблемою. Прийнято вважати, що психологічні
хвороби десь там далеко, вони не можуть трапитись у нас в сім'ї, з нами,
нашими рідними - якщо ми, наприклад, хороші батьки.

Сформована думка про те, що “психічні хвороби - це чорна діра з якої нема
вороття”, призводить до того, що люди звертаються за допомогою лише через
декілька років після виявлення перших ознак психічної хвороби. Страх - велика
проблема, але він зрозумілий, якщо стільки осуду довкола цієї теми.
І, найгірше, що з часом велика кількість хворих на психічні розлади
аутостигматизується (звинувачують себе та  цим донавантажують  більшим
почуттям провини, відчувають до себе огиду та ін.) і цей процес може бути
більш травматичним, ніж прояви хвороби.
Стигма стає додатковим чинником, що перешкоджає соціалізації та
особистісному відновленню і зумовлює низьку якість життя людей хворих на
психічні розлади.

Поговоримо про основні міфи, пов’язані із психологічною допомогою:

1. Психологічна допомога – лише для хворих.
Міф базується на помилковому судженні, що до психологів звертаються
лише «ненормальні». Якщо людина здорова, то вона, начебто, сама може
розібратися з усіма своїми проблемами. Насправді це міф. Приміром,
коли у побуті виходить з ладу фен, праска або пилосос – ми йдемо до
вузьких фахівців, але коли «ламаються» стосунки із зовнішнім світом,
або із самим собою (втрата впевненості, розлучення, втрата близької
людини, інші кризові стани), ми думаємо, що можемо впоратися
самотужки. Чому ж існує такий дисбаланс? Справа у відсутності
культури звернення за психологічною допомогою. В сучасному
українському соціумі вона лише формується. Наші батьки, бабусі-дідусі
не мали досвіду й навіть можливості набути його, в той час, як у Європі
практична психологія з’явилася ще наприкінці ХІХ століття та
безперервно розвивається до наших днів. На Заході вважається, що
звернутися за психологічною допомогою – так само природньо, як
прийти із застудою до терапевта. Окрім того, набагато простіше
«лагодити» стосунки на самому початку, коли проблема ще не набула
загрозливих масштабів і не стала нагадувати лавину, яка змітає усе на
своєму шляху.
2. Кожна людина – психолог,  лише в одних є диплом, а в інших – нема.
Суть міфу: психолог – це спеціаліст мовного жанру, робота якого
зводиться до пустої балаканини: навіщо до нього йти, коли можна
поговорити з рідними або друзями? Насправді ж друзі – це ті, кого ми
самі обираємо у наше найближче оточення. Ми висловлюємо один
одному розуміння й усе, в чому відчуваємо потребу співпереживання.
Безумовно, будь-яка душевна розмова має певний терапевтичний ефект:
ми отримуємо підтримку та відчуття повної безпеки, однак є одне суттєве
«але»: наш друг є зацікавленою стороною і не може бути об`єктивним.
Коли ж людина відчуває потребу якісних змін у стосунках з оточуючими,
вона може отримати їх лише у парі з фахівцем, який допоможе
усвідомити справжні мотиви, бажання та конфлікти, які розігруються у її
внутрішньому світі. Психолог не буде сприяти використанню звичних та
неконструктивних моделей поведінки. Також професіонал не буде
використовувати людину задля задоволення власних життєвих потреб,
наприклад, у дружбі, сексі, чи для маніпуляцій.
3. «Я не псих, щоб іти до лікаря і труїти себе медикаментами»
Психіатр – це лікар. Його сфера компетенції – психічні розлади. Він має медичну освіту і
може призначати медикаментозне лікування.
Психолог – це фахівець, який здобув гуманітарну освіту, саме тому він не має права
призначати медикаментозне лікування. Психолог може давати рекомендації з огляду на
загальні закони психіки. Діагностику психолог проводить за допомогою різних методик і
тестів.
Зазвичай психотерапевт – це або лікар-психіатр, або психолог, які обов’язково пройшли
післядипломну підготовку за фахом «психотерапія» відповідно до обраного методу або
підходу (когнітивно-поведінкова, психоаналіз, символдрама, гештальт тощо).
Психотерапевт працює з психічно здоровими людьми (у крайньому випадку – з так
званими межовими станами). Лікарські препарати він призначати не може (це
компетенція психіатра). Тому інколи психотерапевт і психіатр працюють у парі.
Наприклад, з депресією, обсесивно-компульсивним синдромом, розладами харчової
поведінки і так далі. Мета психотерапевта – усвідомлення, осмислення та розуміння
людиною тих форм життя, які приносять йому страждання.
Психоаналітик– це психотерапевт, що пройшов навчання, акредитований та працює в
конкретному методі (психоаналіз).
Головне правильно підібрати фахівця, а метод лікування не завжди настільки
екстремальний

4. Психолог – добра душа і завжди підтримає та підбадьорить.

Суть міфу: психолог або психотерапевт – фахівець, який не може
заподіяти біль. Він має право лише на підтримку і якщо людина відчуває
душевний дискомфорт – то це “неправильний” психолог. Насправді ж
завдання психолога – не підбадьорювати та потурати. Це міф. На сеансах
людина може відчувати дискомфорт, спротив і навіть бажання накивати
п’ятами. Також важливо розуміти, що психолог може підбадьорити на
початку, коли людині потрібні ресурси, але рано чи пiзно настає момент
«терапевтичної інтервенції», на кшталт: «а тепер по-чесному, без дурнів,
що ти хочеш насправді?».
5. Ви ж психолог – от і скажіть, що робити.
Міф базується на переконанні, що основне завдання психолога – швидко
розібратися у проблемі та позбутися її (дати пораду), для чого сам
психолог повинен мати великий життєвий досвід. Однак тут є кілька
пасток: якщо шукати психолога за цим критерієм, то швидше за все
людина й справді отримає чимало порад, але, чи потрібен їй чужий
життєвий досвід? І по-друге – результат може бути протилежний (стане
ще важче). Насправді, давати поради – не завдання психолога. По суті,
очікування порад – це свідоме або несвідоме перекладання
відповідальності. Основним завданням психолога є допомогти людині
розібратися у проблемі та вирішити її самотужки, адже кожен життєвий
досвід індивідуальний, зі своїми помилками та перемогами, і лише сама
людина знає, як і що для неї буде найкращим. Психолог, у свою чергу,
повинен створити безпечний простір для пошуку відповідей на усі
питання.
6.  Психолог бачить людей наскрізь та володіє надзвичайними
здібностями.
 Чимало людей уявляють психолога саме таким: ясновидцем або магом,
який може за короткий час скласти вичерпний психологічний портрет,
описати минуле або передбачити майбутнє. Це теж міф. Жоден психолог
не може пророкувати майбутнє, але здатен, у певному сенсі,
прогнозувати та відображати деякі аспекти особистості людини,
приховані від неї самої. Психолог – не мудрець та не гуру, який знає про
усе на світі. Ясновидіння чи управління енергією всесвіту – не його
інструментарій. Реальні надздібності психолога – це його знання та
навички, які він отримав та вдосконалює протягом усього життя.
7. Психолог не зможе допомогти людині, якщо він сам не побував у
схожій ситуації.
Міф ґрунтується на тому, що психолог, начебто, не може допомогти,
якщо сам не був «у моїй шкурі»: не розлучався, не втрачав близьких, не
був топ-менеджером. Уже в самому очікуванні схожості проявляється
потреба в позитивному перенесенні: якщо такий як я – то зрозуміє. Однак
ймовірність того, що подібне очікування сприятиме конструктивній
роботі, невелика. Психолог не обов’язково повинен побувати у подібній
ситуації. Найчастіше персональний та неопрацьований травматичний
досвід несе певну загрозу, руйнуючи необхідну відстороненість фахівця.
Якщо ж таке трапляється – то це рішення проблеми із досвіду психолога
як людини, а не фахівця, без залучення необхідних ресурсів того, хто
звернувся за допомогою.
8. Психолог – це людина, у якої не може бути своїх проблем.
Класичний стереотип. Психологи – звичайні люди, які за дверима кабінету
занурюються у повсякденні клопоти, втрачають професійну гостроту зору та
здатність до неупередженої аналітики. І це нормально. Звісно, специфічний
досвід психолога надає йому певні переваги: здатність витримувати
невизначеність, готовність приймати зміни, формувати міцні стосунки, але
навіть професійний інструментарій не може вберегти людину від життєвих
втрат, або помилок – і тут психолог сам, або за допомогою колег знаходить
власне вирішення проблеми.

Звісно ж терапія не є панацеєю і не можемо виправити усе в житті людини.

Проблемою людей є як недовіра до психотерапії так і занадто велика віра в її
силу вирішите все. Головним є вибір правильного професіонала: якщо людина,
котра довго наважувалася прийти до психотерапевта, натрапить на самозванця,
такий «фахівець» може зіпсувати життя. Психотерапевт не має відкривати
чакри чи щось подібне. Вибирати можна завжди, і це хороша здатність людини.
Часто буває таке, що люди дійсно потім бояться звертатись до психологів, тому
що мали перший негативний досвід. Це могло статися за різних причин,
можливо саме напрямок роботи цього спеціаліста не підходив людині, їй було
не комфортно. Є певні особливості людського контакту, коли ти дивишся і
розумієш, чи то твоя людина, чи ні. Є моменти поведінки, коли ти дивишся і
розумієш, чи комфортно тобі чи ні. Це можуть бути індивідуальні штуки. Є
певні речі на які варто звертати увагу: на освіту спеціаліста, ви завжди маєте
право подивитися на сертифікат або диплом спеціаліста, якщо то
психотерапевт, то спитатися в якому методі він працює, щоб він розповів про
цей метод. При першій зустрічі спеціаліст може розповісти доступною мовою
як він працює. Це завжди треба питати. Тобто, що мене чекає, що приблизно ми
будемо робити, це все можна питатися прямо.

Прояви дратівливості, порушення сну, настрою чи втрата інтересу до

справ та задоволення від дозвілля - є ознаками того, що необхідно звернути
увагу на стан свого психічного здоров’я, можливо, відпочити та відновити
душевні сили та ресурси. Якщо вчасно не відреагувати і накопичувати стрес та
проблеми, ситуація зі станом здоров’я може ускладнитись, а продуктивність
роботи та якість життя - знизитись. Використовуючи методи самодопомоги,
ефективні стратегії подолання стресу та дієві, базовані на доказах, корисності
для загального стану здоров'я прийоми часто приносять стабілізацію. Якщо Ви
відчуваєте, що не справляєтесь самостійно – шукайте підтримки серед близьких
людей, яким довіряєте. Якщо несприятливий стан триває більше двох тижнів і
покращення не наступає – варто звернутися по фахову допомогу. Не варто
боятися осуду інишх людей, пустих пліток та «диванних експертів». Ваше
здоров’я у ваших руках і ніхто інший не може вирішувати як його
підтримувати.

Першим кроком на шляху звернення по допомогу для подальшого планування

дій, може також стати телефонний дзвінок у службу допомоги.
— (044) 456 17 02,  (044) 456 17 25 — телефон довіри Київського міського
центру психолого-психіатричної допомоги при станах душевної кризи.
0 800 505 085 - цілодобова лінія психологічної допомоги для учасників АТО
(ООС) та членів їх сімей
0 800 505 201 - гаряча лінія МОЗ
1687 - якщо у вас не має сімейного лікаря