АЛГОРИТМ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

АЛГОРИТМ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ
У кожній темі є блок «ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ», який Ви виконуєте

власноруч (пишите правильні відповіді від руки) та фотокопію
прикреплєюте до відповідного завдання.
Заповніть таблицю «Основні види РНК».
Характерна для пр
Види РНК Довжина у нуклеотидах еукаріот
Матрична РНК (мРНК)
Транспортна РНК (тРНК)
Рибосомна 5S РНК
(рРНК)
Рибосомна 5.8S РНК
(рРНК)
(рРНК)
Рибосомна 23 S РНК
(рРНК)
(рРНК)
(рРНК)
Завдання 1. Дайте характеристику хімічної природи гена.
Одне з головних досягнень молекулярної генетики – з’ясування

хімічної природи гена. Класична генетика встановила, що всі спадкові
потенції організмів (їх генетична інформація) визначаються дискретними
одиницями спадковості – генами, локалізованими, головним чином, у
хромосомах клітинного ядра, а також у деяких органелах цитоплазми
(пластидах, мітохондріях тощо). Проте методи класичної генетики не
дозволяли розкрити хімічну природу генів, що відмічено ще в 1928 р.
видатним біологом М.К. Кольцовим, який обгрунтував необхідність
вивчення механізму спадковості на молекулярному рівні. Перший успіх у
цьому напрямі досягнутий при вивченні генетичної трансформації у бактерій.
У 1944 р. американський учений О. Т. Ейвері зі співробітниками виявив, що
спадкові ознаки одного штаму пневмококів можуть бути передані іншому,
генетично відмінному штаму шляхом уведення в його клітини
дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), виділеної з першого штаму. Згодом
подібна генетична трансформація за допомогою ДНК була відкрита в інших
бактерій, а останнім часом – і в деяких багатоклітинних організмах (квіткові
рослини, комахи). Таким чином, показано, що гени складаються з ДНК. У
1953 р. американський учений Дж. Уотсон і англійський учений Ф. Крік
запропонували модель структури ДНК, припустивши, що її гігантські
молекули є подвійною спіраллю, яка складається з двох ниток, утворених
нуклеотидами, розташованими аперіодично, але в певній послідовності.
Кожен нуклеотид однієї нитки спарений із протилежним нуклеотидом другої
нитки, за правилом комплементарності. Численні експериментальні дані
підтвердили гіпотезу Уотсона і Кріка.
Завдання 2. Поясніть будову нуклеотида ДНК:
Нуклеїнові кислоти (НК) – біополімери, що беруть участь у зберіганні і

передачі генетичної інформації. Мономери НК – нуклеотиди, що
складаються з азотистої основи, моносахариду і однієї або декількох
фосфатних груп. У складі НК всі нуклеотиди є монофосфатами. Нуклеотид
без фосфатної групи називається нуклеозидом. Цукор, що входить до складу
НК, є D-ізомер і β-аномер рибози або 2-дезоксирибози. Нуклеотиди, що
містять рибозу, називаються рибонуклеотидами і є мономерами РНК, а
нуклеотиди – похідні дезоксирибози, є дезоксирибонуклеотидами, і з них
складається ДНК. Азотисті основи бувають двох типів: пурини – аденін,
гуанін і піримідини – цитозин, тимін, урацил. До складу РНК і ДНК входить
аденін, гуанін, цитозин; урацил властивий тільки РНК, а тимін – тільки ДНК.
Завдання 3. Розвяжіть задачу.
Для розв’язування задач з молекулярної біології необхідно оволодіти

знаннями молекулярних механізмів генетичних процесів, структури та
функцій білків і нуклеїнових кислот, а також їх синтезу.
Задача 1. Завдяки хімічному аналізу встановлено, що до складу і-РНК

входить 24% аденілових нуклеотидів, 10% уридилових та 28% гуанілових.
Визначте співвідношення нуклеотидів в ДНК, на якій була синтезована ця і-
РНК.
Методика розв’язування. Спочатку визначаємо відсоток вмісту

цитидилових нуклеотидів у і-РНК: 100% - (24% + 10% + 28%) = 38%. Потім
склад нуклеотидів того ланцюга ДНК (у відсотках), який був матрицею для
синтезу цієї і-РНК: А=10% : 2=5%; Т=24% : 2=12%; Г=38% : 2=19%; Ц=28% :
2=14%. Другий ланцюг ДНК, виходячи з принципу компліментарності, буде
мати наступний склад нуклеотидів: А=12%; Т=5%; Г=14%; Ц=19%. Тому,
загалом у цій молекулі ДНК вміст нуклеотидів буде наступним: А= 5% + 12%
= 17%; Т=12% + 5% = 17%; Г=19% + 14% = 33%; Ц=14% + 19% = 33%.
Підсумковий тестовий контроль.
Формою підсумкового контролю з дисципліни є залік за двобальною

системою («зараховано», «незараховано») і не передбачає окремого заняття
для його проведення. Студенти, що склали тестовий контроль кожної теми
змістових розділів не менше ніж на 60 %, допускаються до підсумкового
контролю. Тестова база включає п’ять варіантів по 80 питань. За кожну
правильну відповідь студент отримує 1 бал. Максимальна кількість балів –
80. Мінімальна кількість балів, необхідна для проходження тестового
контролю – 50. Студенти, що пройшли тестування з результатом 50 – 80
балів, отримують залікові кредити
Розділ 1. «Молекулярні основи

спадковості».
Анотація розділу 1. Предметом вивчення розділу 1 є: молекулярний
склад мембран, механізм трансмембранної передачі сигналу, транспорт
речовин через мембрану, створення штучних фосфоліпідних
мембран (ліпосом) як засіб доставки ліків у клітину; будова, функції та
властивості ДНК; експресія генів та її регуляція; організація геному вірусів;
бактерій; еукаріотів та сучасні уявлення про геном людини;
фармакогеноміка.
Перелік тем розділу:
1.Трансмембранні сигналізація та транспорт. Використання ліпосом для

доставки ліків у клітину.
2.Реплікація, репарація та рекомбінація ДНК.
3.Організація геномів вірусів, бактерій та людини. Фармакогеноміка.
4.Проблеми мутагенезу. Генетична токсикологія.

Тема 1. Трансмембранні сигналізація та
транспорт . Використання ліпосом для доставки ліків
у клітину .
1.1. Мета навчання. Знати молекулярні механізми міжклітинної

сигналізації, трансмембранного транспорту та створення штучних
фосфоліпідних мембран (ліпосом) як засіб доставки ліків у клітину.
1.2. Перелік навичок. Навчитися набувати нові сучасні

знання; вміти застосовувати набуті знання у своїй практичній діяльності.
1.3. Технічне забезпечення. Персональний комп'ютер або інший

аналогічний пристрій з операційною системою Windows.
1.4. Перелік нових понять і термінів: мембрани, трансмембранна

сигналізація, трансмембранний транспорт, ліпосоми, ендоцитоз.
1.5. Теоретичний матеріал. Представлений інформаційними блоками в

режимі послідовного перегляду та презентаціями і відеолекціями.
План
Клітинні мембрани
Трансмембранна передача сигналу
Трансмембранний транспорт
Штучні фосфоліпідні мембрани (ліпосоми) як засіб доставки ліків у клітину

1.5.1. Клітинні мембрани
Надмолекулярні комплекси, що відокремлюють клітину від зовнішнього

середовища, називаються біологічними мембранами. Вони мають вигляд
тонких (6 – 10 нм) ліпопротеїдних плівок. Термін “мембрана” був
запропонований у 1967 році італійським ученим X. Теореллом.
Кожну клітину оточує плазматична мембрана, яка визначає її величину,

забезпечує транспорт малих і великих молекул із клітини в клітину,
підтримує різницю концентрацій іонів по обидва боки мембрани.
Рис. Будова клітинної мембрани.
На сьогодні загальноприйнятою моделлю будови мембран є рідинно-

мозаїчна, запропонована у 1972 р. С. Сингером і Дж. Ніколсоном. До
молекулярного складу мембран входять: ліпіди (близько 40%) – фосфоліпіди,
гліцероліпіди, холестерин; білки (близько 60%) – поверхневі, периферичні,
внутрішні, інтегральні; вуглеводи в складі глікопротеїдів та гліколіпідів.
Основу мембрани становить подвійний ліпідний шар, в якому

«розчинені» білкові молекули.
Внутрішня і зовнішня поверхні мембрани розрізняються за ліпідним і

білковим складом. Цю особливість мембран називають трансмембранною
(поперечною) асиметрією.
Ліпідна асиметрія виникає передусім тому, що ліпіди з більш об’ємними

полярними “голівками” прагнуть перебувати у зовнішньому моношарі,
оскільки там площа поверхні, яка припадає на полярну “голівку”, більша.
Фосфатидилхоліни та сфінгомієліни локалізовані переважно в зовнішньому
моношарі, а фосфатидилетаноламіни та фосфатидилсерини здебільшого у
внутрішньому. Холестерол є в обох шарах мембрани.
Ліпіди в деяких біологічних мембранах із досить великою

частотою мігрують із одного боку мембрани на інший, тобто здійснюють
“фліп-флоп”-перескоки (від англ. flip-flop – переміщення). Переміщення
ліпідних молекул ускладнюють полярні “голівки”, тому ліпіди, що
знаходяться на внутрішньому боці мембрани, мають відносно високу
швидкість трансмембранної міграції порівняно з ліпідами зовнішнього боку
мембрани, що мігрують повільніше або взагалі не здійснюють “фліп-флоп”–
переміщення.
Висока рухливість ліпідних молекул також обумовлює латеральну (бічну)

дифузію. Латеральна дифузія - це хаотичне теплове переміщення
молекул ліпідів і білків у площині мембрани. При латеральній дифузії поруч
розташовані молекули ліпідів стрибком міняються місцями і внаслідок таких
послідовних перескоків з одного місця в інше молекула переміщається
уздовж поверхні мембрани.
Основні властивості
мембран: напівпроникність, динамічність та самовідновлення.
У всіх еукаріотичних клітинах існують органели, кожна з яких має свою

мембрану.
До основних функцій мембран можна віднести:

· відмежування клітини від навколишнього середовища і формування
внутрішньоклітинних компартментів (відсіків);
· транспорт речовин;
· забезпечення міжклітинних взаємодій,
· передавання всередину клітини сигналів;
· перетворення енергії харчових органічних речовин в енергію
хімічних зв’язків молекул АТФ.
Детальніше читай у посібнику О.Б, Столяра "Молекулярна біологія"-К.-2017,
С. 121-129 Столяр О.Б.-2017 Мол.біол..pdf
1.5.2. Трансмембранна передача сигналу
Однією з основних функцій біологічних мембран є рецепторна, яка

здійснюється за допомогою рецепторних білків здатних сприймати
інформацію, що надходить із середовища. Білкову природу мають мембранні
рецептори для фізіологічно активних сполук, які приймають хімічний сигнал
від гормонів, нейромедіаторів (адренорецептори, холінорецептори,
рецептори гістаміну та ін.), біологічно активних речовин (БАР) та ін. Для
лікаря і фармацевта дуже важливо знати принцип взаємодії ліки-рецептори.
Клітини, як правило, містять велику кількість різних мембранних,
цитоплазматичних і ядерних рецепторів БАР: іонні канали, ферменти,
нейромедіатори, транспортні системи і гени. Вони необхідні організму
для нормального функціонування і адекватного реагування на зміни
зовнішнього і внутрішнього середовища і, зрештою, для підтримки
гомеостазу. Наявність у живих істот органів, що сприймають зовнішні
сигнали, відмічено вченими ще в глибокій давнині. Проте розуміння ролі
рецепторів як внутрішньої системи «органів чуття», що дозволяє організмам
адаптуватися до навколишнього середовища, почало складатися тільки в
середині XIX ст. Засновником рецепторної теорії дії ліків слід визнати P.
Ehrlich (1907). Він вперше увів термін «рецептор» і сформулював основний
постулат: «corpora non agun nisi fixata» – «речовини не діють, якщо не
фіксуються». Це узагальнення стало теоретичною базою хіміотерапії. P.
Ehrlich припускав, що клітини містять, так звані, бічні гілки, або рецептори,
у результаті селективної взаємодії з якими лікарські засоби (ЛЗ)
індукують свій ефект. Згідно з цією теорією, ліки мають два структурні
фрагменти, один з яких, з’єднуючись із рецептором, дозволяє іншому
фрагменту здійснювати біологічну відповідь. Численні дослідження
підтвердили правильність теорії P. Ehrlich про рецептори як ділянки тканин,
що селективно зв’язують ЛЗ і опосередковують реалізацію їх
фармакологічних ефектів.
В узагальненому вигляді поняття «рецептор» можна сформулювати

таким чином: рецептор − це будь-яка високомолекулярна конформаційно
рухома біоструктура, що специфічно зв’язує хімічну сполуку (ліганд, ліки) на
поверхні або усередині клітини і яка трансформує отриману інформацію в
біологічну відповідь. До таких макромолекул відносяться білки і нуклеїнові
кислоти. Специфічну взаємодію ліганду з рецептором слід відрізняти від
неспецифічного зв’язування ендогенних або екзогенних БАР з білками
плазми крові або мукополісахаридами сполучної тканини. Білкові структури
такого типу отримали назву рецепторів, що «мовчать». У результаті
зв’язування з ними не реалізуються жодні ефекти. Плазмові білки кількісно, а
не якісно впливають на прояв ефектів ЛЗ.
На початку 90-х рр. XX ст. виявлено понад 30 груп різних рецепторів. В

останнє десятиліття, завдяки розшифруванню генома людини, цей список
значно розширився і продовжує поповнюватися. У всьому
різноманітті виділяють 4 типи рецепторів (Орлов В.Д. та співавт., 2005):
Ø рецептори, що здійснюють контроль за функцією іонних каналів (Н-
холінорецептори, GАВАА-рецептори, глутаматні рецептори);
Ø рецептори, сполучені з ефектором через систему G-протеїни –
вторинні посередники або G-протеїни – іонні канали (рецептори
деяких білкових гормонів і пептидів – ангіотензину, брадикініну,
ендотеліну та ін.; біогенних амінів – адреналіну, дофаміну,
гістаміну, серотоніну; ліпідів – канабіноїдів, простагландинів,
лейкотриєнів, тромбоксанів; нуклеозидів і нуклеотидів – аденозину,
АТФ, АДФ та ін., а також іонів Са2+);
Ø рецептори, що здійснюють прямий контроль за функцією
ефекторного ферменту (вони безпосередньо пов’язані з
тирозинкіназою і регулюють фосфорилування білків – рецептори
інсуліну і гормонів росту);
Ø рецептори, що контролюють транскрипцію ДНК – розчинні
цитозольні або ядерні білки (рецептори стероїдних і тиреоїдних
гормонів).
Перші три типи рецепторів належать до мембранних, а останній – до

ядерних. У процесі еволюції утворилися також рецептори, локалізовані
усередині клітин.
На теперішній час у результаті розшифрування генома людини

виявлено декілька сотень рецепторів, сполучених з G-білками. З них тільки
30 є мішенями поширених ЛЗ, а для 210 – ідентифіковані лише ендогенні
ліганди. До цих груп належать рецептори пептидів, біогенних амінів,
нуклеозидів і лейкотриєнів. Приблизно 160 рецепторів, виявлених у
людському геномі, відносять до так званих «рецепторів-сиріт», оскільки їх
ліганди і фізіологічні функції поки не встановлені.
1.5.3. Трансмембранний транспорт
Клітина – відкрита система, тому транспорт речовин через біологічну

мембрану – необхідна умова життя. Із перенесенням речовин через мембрани
пов’язані процеси метаболізму клітини, біоенергетичні процеси, утворення
біопотенціалів, генерація нервового імпульсу та ін. Порушення транспорту
речовин через мембрани призводить до розвитку патологій.
Існує 2 види транспорту – пасивний та активний. Пасивний транспорт не

пов’язаний прямо з витратою хімічної енергії та здійснюється внаслідок
дифузії речовин за електрохімічним градієнтом. Активний транспорт –
перенесення речовин проти їх електрохімічного градієнта, відбувається за
рахунок використання хімічної енергії АТФ.
Розрізняють такі види пасивного транспорту речовин у клітинах і

тканинах: дифузія, осмос, фільтрація.
Рис. – Типи полегшеної дифузії за участі переносників (транслоказ).
Прикладом транслокази, що працює за механізмом пасивного симпорту, є

ко-транспорт амінокислот і Na+ у клітини кишечника. Прикладом антипорту є
Na+/K+-насос, що викачує Na+ із клітин та закачує K+ у клітини.
Рис. Приклад активного транспорту Nа+, К+-АТФ-ази.
Макромолекули та частинки потрапляють в клітину разом із частиною

плазматичної мембрани шляхом “ендоцитозу”. Виділяють два типи
ендоцитозу залежно від розміру пухирців (везикул), що формуються:
піноцитоз (0,15 мкм) та фагоцитоз (0,25 мкм). Завдяки піноцитозу
клітиною поглинається рідина, а завдяки фагоцитозу – тверді частинки.
Ендоцитоз відбувається в певних ділянках плазматичної мембрани, що

мають назву “облямовані ямки”. Час життя облямованих ямок нетривалий,
вони формуються протягом хвилини, потім здійснюють цикл
ендоцитозу. Синтезовані в клітинах речовини виводяться з неї шляхом
“екзоцитозу”.
.5.4. Штучні фосфоліпідні мембрани (ліпосоми) як засіб доставки ліків
у клітину
Для адресної доставки ліків застосовують альбумін,

поліетиленглікольвмісні структури, фулерени, дендримери, хітозан,
нанотрубки та ін., але найбільш перспективними вважаються
ліпосоми. Термін «ліпосома» (лат. – «ліпідне тіло») стосується
будь-яких ліпідних бішарових структур, вміст яких – водний розчин
будь-якої речовини.
Для побудови ліпосом використовують фосатидилхоліни,

фосфастидилсерини, фосфатилилетаноламіни та холестерин, вміст
яких можна варіювати, а також у везикули можна вбудовувати
очищені мембранні білки або ферменти. На сьогодні все більшого
значення набуває можливість використання фосфоліпідних везикул
для доставки в клітину лікарських засобів.
Технологія виробництва ліпосом включає наступні основні критичні

стадії (за Лич І. та співавт., 2013 Доставка ліків у клітину-2013.pdf):
1. Отримання субстанції ліпідів (клас чистоти С).
2. Отримання ліпідної плівки (клас чистоти В).
3. Процес гомогенізації ліпідної емульсії і включення лікарського засобу

(клас чистоти В).
4. Відділення не включеного лікарського засобу (клас чистоти В).
5. Освітлювальна і стерилізувальна фільтрація (клас чистоти В).

6. Розлив препарату (клас чистоти А).
7. Ліофілізація препарату (клас чистоти А).
8. Контроль готового продукту.
9. Вивчення стабільності і режим зберігання.
Рис. Конструкція ліпосоми для адресної доставки ліків у клітину
https://cf.ppt-online.org/files/slide/q/
qYAG8OkKVQhLntSuHlmP4bUec6N2XZWaFfMC3gp7r/slide-
16.jpg
На основі ліпосом можна конструювати полівалентні вакцини, які

будуть вибірково потрапляти у різні органи ретикулоендотеліальної
системи.
Рис. Інфлексал V (препарат швейцарського виробництва) – це

полівалентна віросомальна інактивована вакцина проти грипу, у
склад якої входять поверхневі антигени вірусів грипу типів А та В.
(http://images.myshared.ru/5/467060/slide_11.jpg)
Про нові біотехнологічні підходи до створення і використання

ліпосомальних і пігельованих лікарських форм читай: Ліпосомальні ліки.pdf
Вчені з Ексетерського університету розробили мініатюрні пристрої, що

плавають, схожі за формою та принципом руху на сперматозоїди – вони
рухаються завдяки обертанню джгутика. За розміром пристрої можна
порівняти з еритроцитами крові, отже вони можуть легко просуватися по
капілярах та потрапляти в потрібні частини тіла. Також розробники створили
магнітний контрольних механізм для керування рухом мініпристроїв.
Феромагнітна голівка та гнучкий хвіст – такі мініатюрні пристрої,

можливо, колись доставлятимуть лікарські засоби в різні тканини та
органи людини. Скеровувати їх в потрібному напрямку можна за допомогою
магнітного поля (рис.)
Рис. Пристрій для доставки ліків у клітину.
Детальніше дивись Тема 6. Біотехнологія.
Зробіть перехід до: Тема 5. Рекомбінантні лікарські препарати
.7. Практичні завдання:
1. Охарактеризуйте молекули клітинної мембрани.
2. Поясніть в чому полягає сутність та значення асиметричності

мембран?
ема 2. Реплікація , репарація та рекомбінація ДНК .
2.1. Мета навчання. Знати будову, функції та властивості ДНК;
молекулярні механізми рекомбінації, реплікації, та репарації ДНК; механізми
репарації ушкодженої ДНК; наслідки порушення процесу репарації.
2.2. Перелік навичок. Вміти пояснити роль нуклеїнових кислот у

збереженні та реалізації спадкової інформації. Інтерпретувати зв’язок між
будовою, властивостями та функціями нуклеїнових кислот. Зробити
висновок про значення процесів реплікації, рекомбінації та репарації ДНК в
організмі людини в нормі та при патології.
2.3. Технічне забезпечення. Персональний комп’ютер або інший
2.4. Перелік нових понять і термінів: нуклеїнові кислоти, реплікація,

репарація, кросинговер.

План
1. Загальна характеристика нуклеїнових кислот.
2. Реплікація та репарація ДНК.
3. Рекомбінація ДНК.
2.5.1. Загальна характеристика нуклеїнових кислот.
Розрізняють два види нуклеїнових кислот: ДНК та РНК. ДНК – це

біополімер, який складається з двох спірально закручених, антипаралельних
ланцюгів. Мономер молекули ДНК – нуклеотид. Нуклеотид ДНК складається
із залишків:
· Азотистих основ – аденіна (А), тиміна (Т), цитозина (Ц), гуаніна (Г);
· Дезоксирибози (С5Н10О4);
· Фосфорної кислоти (Н3РО4);
Між нуклеотидами одного ланцюга – ковалентний зв'язок (дезоксирибоза

– фосфорна кислота). Модель ДНК у 1953 р. запропонували Д. Уотсон та
Ф. Крік. Вони встановили, що нуклеотиди двох ланцюгів
з'єднуються водневими зв'язками. Ці зв'язки виникають між
комплементарними нуклеотидами: А та Т – два зв'язки, Г и Ц – три зв'язки.
Е. Чаргафф встановив, що в молекулі ДНК кількість аденіну дорівнює

кількості тиміну, а кількість гуаніну – кількості цитозину, тобто А=Т и Г=Ц.
Звідси висновок, що А+Г=Т+Ц. Співвідношення Г+Ц / А+Т у різних видів
відрізняється та називається коефіцієнтом специфічності. Для бактерій він
дорівнює 0,45 – 0,28, а для рослин, тварин та людини – 0,45 – 0,94.
ДНК знаходиться в цитоплазмі прокаріот та в ядрі, мітохондріях,

пластидах еукаріот.
Функції ДНК:
· Зберігає спадкову інформацію;
· Передає спадкову інформацію.
Властивості ДНК:
· Здатність до самоподвоєння (реплікації). Реплікація відбувається в S-
періоді інтерфази.
· Здатність до репарації (лат."відновлення") – самоліквідація
пошкоджених ділянок ДНК.
Рибонуклеїнова кислота (РНК). РНК – це біополімер, який складається

з одного ланцюга. Мономер молекули РНК – нуклеотид. Нуклеотид РНК
складається із залишків:
· Азотистих основ – аденіну (А), урацилу (У), цитозину (Ц), гуаніну (Г);
· Рибози (С5Н10О5);
· Фосфорної кислоти (Н3РО4);
Розрізняють три типи РНК, які відрізняються будовою та функціями:

· Матрична РНК (м-РНК) чи інформаційна (і-РНК)– переносить
інформацію від ДНК до місця синтезу білка.
Рисунок. Схема будови зрілої мРНК людини

· Транспортна РНК (т-РНК) – складається з 75 – 90 нуклеотидів, має
форму листка конюшини. Вона приєднує та транспортує амінокислоти до
місця синтезу білка. У клітині є 61 вид т – РНК.
Рисунок 3. Структура транспортної РНК. α — Антикодонова петля, β —
акцепторне стебло, що містить три нуклеотиди ЦЦА, до яких приєднується
амінокислота, γ — варіабельна петля, δ — D петля, τ — TψC петля, де ψ —
псевдоуридин.
· Рибосомальна РНК (р-РНК) – крупна молекула (3000-5000
нуклеотидів), входить до складу рибосом. Існує декілька видів р-РНК: 5S;
5,8S; 16S; 23S; 18S; 28S.
2.5.2. Реплікація та репарація ДНК.
Реплікація ДНК відбувається напівконсервативним шляхом перед

поділом клітини. За допомогою ферментів ланцюги материнської молекули
розкручуються, руйнуються водневі зв’язки. До материнських ланцюгів
комплементарно приєднуються вільні нуклеотиди. Утворюються дві дочірні
молекули ДНК.
В процесі реплікації беруть участь різні ферменти:

- ДНК-топоізомерази розкручують молекулу;
- ДНК-полімераза та ДНК-праймаза каналізують утворення нових
ланцюгів;
- ДНК-лігази – руйнують РНК-затравки.
Швидкість реплікації ДНК складає 50 нуклеотидів у секунду (у еукаріотів)
і до 2000 нуклеотидів у секунду (у прокаріотів).
Етапи реплікації (рис. розміщено у блоці "Практичні завдання"):

1. Ініціація:
a) розпізнавання точки ініціації (особлива послідовність нуклеотидів)
b) розкручування молекули ДНК.
2. Елонгація: нарощування ланцюга ДНК шляхом приєднання
нуклеотидів до 3́ʹ кінця ланцюга. Таким чином, утворюються нові ланцюги
ДНК за участю ферменту ДНК-полімерази в присутності іонів металів
Mg2+ або Mn2+.
3. Термінація: завершення процесу реплікації.
Кожний дочірній ланцюг ДНК скручується з материнським ланцюгом у

подвійну спіраль. Так утворюються дві молекули ДНК ідентичні до
материнської. Вони формуються окремими фрагментами (репліконами) по
довжині хромосоми.
Репарація ДНК.
Репарація – це здатність клітин до виправлення пошкоджень у молекулі

ДНК. За часом проходження у клітинному циклі розрізняють репарацію:
- дореплікативну – відновлення ДНК до її подвоєння;
- реплікативну – відновлення ДНК під час реплікації;
- постреплікативну – видалення пошкоджених ділянок, що часто
призводить до зміни гена та передачі дефектної ДНК нащадкам.
За механізмами протікання репарації виділяють неексцизійну (світлову)

та ексцизійну (вирізаючу) репарації.
Неексцизійна репарація – виправлення пошкоджень ДНК, які виникли

тільки під дією ультрафіолетових променів. Утворюються димери
некомплементарних основ (Т – Г, Ц – Ц і т.д.). На світлі активується фермент
ДНК-фотолігаза, що з’єднується з пошкодженою ДНК. Фермент роз’єднує
зв’язки в димерах та відновлює молекулу ДНК.
Ексцизійна репарація – виправлення пошкоджень ДНК, що виникли в

результаті дії іонізуючої радіації, хімічних речовин та інших факторів. При
цій репарації не тільки розрізаються димери але й вирізаються великі ділянки
ДНК. Після цього відбувається репаративний комплементарний синтез за
участю ДНК-полімерази.
Наслідки порушення процесу репарації.

Виявлено декілька тяжких природжених захворювань внаслідок
порушення процесу репарації.
Захворювання в людини, які викликаються генетичними порушеннями

системи ексцизійної репарації: 1) пігментна ксеродерма, 2) синдром Кокейна,
3) трихотіодистрофія і 4) синдром передчасного старіння.
Пігментна ксеродерма – захворювання, причиною якого є рецесивна

аутосомна мутація, що зрідка трапляється, в результаті чого в таких людей
відсутній один із ферментів репарації ДНК. Шкіра хворих на пігментну
ксеродерму має підвищену чутливість до денного світла, що проявляється у
вигляді фотодерматозів, зокрема рак шкіри. В окремих випадках виявлені
аномалії нервової системи, причиною яких є мутації в одному з семи генів.
Це вказує на достатньо складний механізм репарації ДНК у людини, що
містить тимінові димери. Як правило, захворювання буває пов’язано з
нездатністю до відщеплення тимінових димерів. Для клітин цих хворих
характерні зміни в так званій постреплікативній репарації.
Хворим на синдром Кокейна властиві порушення росту, розумова

відсталість, катаракта, підвищена чутливість до світла із супутніми
дерматозами. Виявлені мутації у двох групах генів, що призводять до цього
захворювання.
У хворих на трихотіодистрофію виявляються змішані симптоми двох

перших захворювань.
Синдром передчасного старіння виникає, як і пігментна ксеродерма, при

порушенні репараційної системи, яка усуває димери тиміну, що утворюються
при УФ-опроміненні. Даний синдром підтверджує припущення про те, що і
нормальне старіння пов’язане з ослабленням діяльності систем репарації
ДНК, так само як і інших захисних систем.
Загалом на внутрішньоклітинному рівні існують такі захисні системи:

репарація ДНК; теломери і теломераза; антиоксидантна система (що
знешкоджує вільні радикали); система шаперонів (білків теплового шоку),
що поновлює третинну структуру білків при її порушенні внаслідок,
наприклад, локального підвищення температури; метилування ДНК.
2.5.3. Рекомбінація ДНК.
Існують три типи рекомбінації: загальна (гомологічна), сайт-специфічна і

випадкова (негомологічна).
В еукаріотів рекомбінацію у вузькому сенсі слова називають

кросинговером, тобто рекомбінацією генів, локалізованих у гомологічних
хромосомах.
У профазі I мейозу на стадії диплотени в багатьох організмів добре

помітні характерні фігури, що утворюються гомологічними хромосомами, –
хіазми. Ще в 1909 р. Ф. Янсенс припустив, що утворення хіазм пов’язане з
обмінами відповідними ділянками гомологічних хромосом. Пізніше
Т. Морган пов’язував хіазми з кросинговером. У 1931 р. Харріст Крейтон і
Барбара Мак-Клінток вирішили цю проблему для кукурудзи, а Курт
Штерн – для дрозофіли. Вони показали, що в основі кросинговеру лежить
реальний обмін ділянками гомологічних хромосом за типом розрив-злиття.
Низкою учених (К. Бріджес, І. Андерсон, 1925 р. – на дрозофілі; Дж. Тейлор,
1967 р. – на конику-стрибунці та ін.) доведено, що кросинговер відбувається
в профазі мейозу на стадії 4 ниток. У результаті цього утворюються хіазми,
які найзручніше спостерігати на стадіях диплотени і діакінезу.
Типи кросинговеру в еукаріотів:
1.Рівний – «звичайний», гомологічний, на якому базується хромосомна

теорія Т. Моргана (рис.1).
Рис. 1. Схема одноланцюгового обміну між ДНК несестринських
хроматид.
2. Нерівний – відбувається зрідка, при нерівній кон’югації. При

цьому в одній хромосомі опиняються два однакові гени
(дуплікація), а в іншій – жодного з пари (делеція).
Існує також мітотичний кросинговер, який виявлено у 1936 р. К.

Штерном у дрозофіли при дослідженні забарвлення тіла і щетинок. Його
частота на 2-3 порядки менша мейотичного.
Чинники, що впливають на кросинговер:
1) випромінювання (УФП, рентген-промені, γ-промені);
2) певні хімічні агенти;
3) підвищення і зниження температури;
4) вік та ін.
Частота кросинговеру знаходиться під суворим генетичним контролем.

Показано, що кросинговер не відбувається в самців D. melanogaster, а також
у самок тутового шовкопряда.
Кросинговер – це процес обміну відповідними ділянками ДНК між

несестринськими хроматидами гомологічних хромосом. При цьому
відбувається обмін алельними генами, що утворює їх нові комбінації у
гомологічних хромосомах. Цей процес забезпечує перекомбінацію
батьківських і материнських алелей у групах зчеплення. Розходження
гомологічних хромосом у різні клітини призводить до утворення різних за
алельним складом гамет.
Ресурси, що використовуються:
Презентація (файл – МБ - № 2.2015) лекції з електронного ресурсу

кафедри.
Відео.
Зробіть короткий опис малюнка:
2. Вкажіть, коли і хто запропонував модель цієї структури?
3.Добудуйте другий ланцюг, використовуючи принцип

комплементарності: ААА-ААТ-ТТТ-ТГГ-ГГГ-ЦЦЦ-ЦЦА.
4. Використовуючи попередній матеріал, опишіть процес і структури

цього малюнку:
5. Розв'яжіть задачу: Фрагмент кодуючого ланцюга ДНК має такий
нуклеотидний склад: Г–Г–Г–Ц–А–Т–А–А–Ц–Г–Ц–Т. Визначте: а)
послідовність розміщення нуклеотидів у некодуючому ланцюзі ДНК та
вміст (у відсотках) кожного нуклеотида в даному фрагменті; в) довжину і
масу фрагмента, якщо молекулярна маса нуклеотида – 345 а.о.м., а
довжина – 0,34 нм.
6. Заповніть таблицю «Основні види РНК».

Види РНК Довжина у нуклеотидах
Матрична РНК (мРНК)
Транспортна РНК (тРНК)
Рибосомна 5S РНК (рРНК)
Рибосомна 5.8S РНК (рРНК)
Рибосомна 23 S РНК (рРНК)
Гетерогенна ядерна РНК (гяРНК)
https://youtu.be/E-R-I7imPCE
https://youtu.be/E-R-I7imPCE
Тема 3. Організація геномів вірусів , бактерій та

людини . Фармакогеноміка .
3.1. Мета навчання. Засвоїти будову гена, геномів вірусів та бактерій. Мати
сучасні уявлення про геном людини.
3.2. Перелік навичок. Розуміти, що геноміка людини є основою

молекулярної медицини; знати, як виникають антибіотикорезистентні
інфекції.

3.4. Перелік нових понять і термінів. Ген, геноміка, РНК-геноми, плазміди,

генетичний поліморфізм, транспозони, позаядерна спадковість,
фармакогеноміка.

План
1.Ген як одиниця спадкової інформації.
2.Геноми вірусів та бактерій.
3.Геном Homo sapiens.
4.Позаядерна спадковість.
5.Фармакогеноміка.
3.5.1. Ген як одиниця спадковості організмів.
Вперше одиницю спадковості назвав «спадковим фактором» Г.

Мендель у 1868 р. У 1909 р. І. Йогансен ввів у науку термін
«ген» для позначення одиниці спадковості. Т. Морган та його колеги
вважали, що «ген» – це ділянка хромосоми, яка відповідає за
проявлення певної ознаки. Тільки коли вчені довели, що гени
складаються із ДНК, з’явилось визначення: «ген – лінійна ділянка
ДНК, що кодує білок». Потім встановили, що не всі гени кодують
білки. Також було встановлено, що гени еукаріот переривчасті. Вони
мають кодуючі ділянки – екзони та некодуючі – інтрони. Є гени, які
можуть змінювати своє положення у хромосомах
(транспозони). Таким чином, структура гена виявилася дуже
складною, і хоча поняття про нього розширилося, проте, вичерпного
визначення немає. Ген – ділянка ДНК, що кодує один
поліпептидний ланцюг білка або одну з молекул тРНК, рРНК,
siРНК і miРНК. Гени тРНК, рРНК, siРНК і miРНК білків не
кодують. Функціональна одиниця гена – кодон. Структурна
одиниця гена – пара нуклеотидів.
У дане визначення гена не включені ні послідовності ДНК, які

впливають на просторову конфігурацію гена у хроматині, ні
послідовності, які регулюють його топологію. Не увійшли сюди і
послідовності ДНК, які кодують білки або РНК, що впливають на
експресію окремих одиниць транскрипції. Ці процеси не зазначені у
визначенні гена, яке дають Сингер М. і Берг П. (1998), хоча в них
воно більш розширене.
У результаті складних еволюційних перетворень у кожного виду

організмів сформувалася складна система генотипу, яка
представлена різними за функціями генами.
Ген – це ділянка молекули ДНК, куди входить промотор, місце

ініціації транскрипції, кодувальна послідовність, термінатор
транскрипції і регуляторна ділянка (рис.).
Схема структурно-функціональної організації транскриптону (гену).
Ці п’ять ділянок ДНК складають транскриптон, тобто, вони всі

синтезуються при утворенні РНК. Проте різної будови у про- і
еукаріотів. Головні ділянки гена:
a) промотор – частина гена, до якої приєднується фермент транскрипції;
b) ділянка, що транскрибується (кодуюча частина гена). Містить

інформацію про послідовність нуклеотидів в молекулі РНК;
c) термінатор – частина гена, що дає сигнал про завершення

транскрипції.Кожна інтерфазна хромосома містить одну молекулу ДНК, в якій у
лінійному порядку розташовується багато генів. Геном людини містить приблизно
3 млрд. нуклеотидних пар, які можуть складати 1,5 млн. генів. Але функціонує
приблизно 25000 генів. Останні нуклеотиди складають некодуючі (інтрони) та
роздільні ділянки, що часто повторюються (сателітна ДНК).
Таким чином, ДНК еукаріот можна розділити на 3 типи послідовності

нуклеотидів:
1) Ті, що не повторюються, унікальні (кодують структурні білки). У людини
56% таких послідовностей.
2) Ті, що слабко повторюються (102-103). Це гени білків рибосом, білків
хроматину, гени синтезу т-РНК.
3) Ті, що часто повторюються (103-107). Не несуть інформацію про білок
(сателітна ДНК).
Структура генів прокаріот – це безперервні послідовності кодуючих

нуклеотидів. Лінійні розміри гена відповідають розмірам структурного білка.
У еукаріот структура гена мозаїчно-переривчаста. Кодуючі послідовності

нуклеотидів (екзони) розділяються некодуючими (інтрони). Всередині
одного гена можуть проходити функціональні взаємодії окремих ділянок. У
еукаріот розміри ДНК значно більші за розміри білка.
У генотипі любого організму є структурні та регуляторні гени.

Структурні гени обумовлюють синтез білків, гени-регулятори впливають на
активність структурних генів. У клітинах багатоклітинного організму є
повний набір генів даного виду, але в різних типах клітин (м'язові, нервові та
ін.) функціонує тільки невелика кількість структурних генів, а саме ті, які
визначають властивості даної клітини, тканини, організму в цілому.
3.5.2 Геноми вірусів та бактерій.

Тривалий час геномом називали гаплоїдний набір хромосом.
Накопичення відомостей про інформаційну роль позахромосомної ДНК
змінило визначення терміну «геном». У даний час він означає повний склад
ДНК клітини (ядерної та мітохондріальної). Можна вважати, що геном –
повний набір інструкцій для формування і функціонування індивида.
При вивченні природи гена дуже широко використовуються віруси. Як

відомо, вони відносяться до облігатних внутрішньоклітинних паразитів.
Проте характерною особливістю вірусів, що вирізняє їх від інших
внутрішньоклітинних паразитів (наприклад, бактерій), є те,
що вони паразитують на генетичному рівні.
РНК-геноми. 1) Одноланцюгова нефрагментована РНК, що володіє

матричною активністю (позитивна, або +РНК). Вірус поліомієліту й інші
пікорнавіруси.
2) Одноланцюгова нефрагментована РНК, що не володіє матричною

активністю (негативна, або «-»РНК). Віріон має у своєму складі фермент
РНК-залежну РНК-полімеразу, яку називають транскриптазою. Вона
синтезує на віріонній РНК матричну РНК, необхідну для трансляції
вірусспецифічних білків. Це властиво параміксовірусам, рабдовірусам та ін.
3) Одноланцюгова фрагментована РНК, що не володіє матричною

активністю (негативна РНК); віріон має транскриптазу. Це трапляється в
ортоміксовірусів (РНК віріона складається з 8 фрагментів).
4) Дволанцюгова фрагментована РНК; віріон має транскриптазу. Такий

геном властивий реовірусам(10 фрагментів).
5) Віруси, геном яких представлений двома ідентичними нитками позитивної

РНК (диплоїдний геном). Віріони мають фермент зворотну транскриптазу.
Вони виявляються в ретровірусів.
6) Одноланцюгова кільцева РНК. Такий геном має тільки один вірус. Вірус
дельта-гепатиту. Це дефектний вірус, для розмноження його необхідний
вірус-помічник (вірус гепатиту В).
ДНК-геноми. 1) Одноланцюгова лінійна ДНК. Парвовіруси: «+» і «-»

нитки знаходяться в різних віріонах, але транскрибується тільки «-» нитка.
2) Одноланцюгова кільцева ДНК. Фаги М13, фХ-174.
3) Дволанцюгова лінійна ДНК. Віруси герпесу та інші; рання мРНК

синтезується в ядрі клітинним ферментом.
4) Дволанцюгова кільцева ДНК. Паповавіруси, вірус гепатиту В та інші;

рання мРНК синтезується в ядрі клітинним ферментом.
Рис.1. Геном бактеріофага фХ-174. Позначено початок та кінець кожного

гена, загальна довжина ДНК – 5386 пар основ.
5) Дволанцюгова ДНК із ковалентно зв’язаним термінальним гідрофобним білком.

Аденовіруси; рання мРНК синтезується клітинним ферментом в ядрі.
6) Дволанцюгова ДНК, замкнута на кожному кінці ковалентним зв’язком.

Вірус віспи; розмноження відбувається в цитоплазмі, рання мРНК
синтезується вірусним ферментом.
Взаємодія вірусу з клітиною хазяїна (життєві цикли)
(за: Борисов Л.Б., 2005).
Взаємодія вірусу з клітиною хазяїна може відбуватися трьома
шляхами:– продуктивна (літична), абортивна,
чи інтеграційна (лізогенна) форми клітинної інфекції.
Продуктивна інфекція. Репродукція вірусів.
1-а стадія – адсорбція – характеризується прикріпленням віріону до

клітинних рецепторів, які є глікопротеїнами клітинної мембрани. Такі
рецептори є в низці клітин, зокрема еритроцитів, на яких
адсорбується багато вірусів.
2-а стадія – проникнення вірусу в клітину хазяїна – відбувається

декількома шляхами: ендоцитозом, шляхом злиття мембран та
шляхом фагоцитозу.
3-я стадія – транспорт вірусу усередині клітини за допомогою

внутрішньоклітинних мембранних міхурців.
4-а стадія – «роздягання» віріонів – полягає у звільненні від

суперкапсиду і капсиду.
5-а стадія називається екліпс-фазою, яка

характеризується репродукцією, для чого вірус використовує
генетичний апарат клітини.
6-а стадія – збирання віріону – полягає в утворенні нуклеокапсидів.
7-а стадія – вихід вірусних часток з клітини.
Інтеграційна інфекція – це вбудовування вірусної нуклеїнової

кислоти в клітинний геном, що призводить до утворення провіруса,
який може реплікуватися у складі клітинного генома пропорційно
поділу клітини.
Таким чином зберігається вірусна генетична інформація в складі

клітинного генома, яка передається потомству. З іншого боку,
подібний тип взаємодії може позначитися на долі клітин хазяїна
залежно від розташування локусу, в якому
Але якщо вірус інтегрується у певний локус ДНК-хазяїна, то це може
призвести до онкогенної трансформації клітин і розвитку
різноманітних пухлин.
Організація геному бактерій. Хромосоми бактерій (і відповідно

плазмід) розташовуються вільно в цитоплазмі, не відмежовані від неї ніякими
мембранами, але пов’язані з певними рецепторами на мембрані цитоплазми.
Оскільки довжина хромосоми (у Е. соli близько 1,5 мм) у багато разів
перевищує довжину бактерійної клітини (1,5-3,0 мкм у середньому),
хромосома особливим чином у ній упакована; молекула хромосомної ДНК
знаходиться в суперспіралізованій формі і скручена у вигляді петель, число
яких складає 12–80 на хромосому. Петлі в центрі нуклеоїду об’єднуються за
рахунок зв’язування ДНК із серцевинною структурою, представленою
молекулами особливого класу РНК, – 4,5S РНК.
Така впорядкована упаковка забезпечує постійну транскрипцію

окремих оперонів хромосоми і не перешкоджає її реплікації. Можливо, що
петлі упакованої хромосоми сприяють компартменталізації рибосом.
Хоча бактерії є гаплоїдними організмами, тобто, мають один набір

генів, вміст ДНК у них непостійний, він може за сприятливих умов досягати
значень, еквівалентних за масою 2, 4, 6 і навіть 8 хромосомам. У всіх інших
живих істот вміст ДНК постійний, і він подвоюється (окрім вірусів і плазмід)
тільки перед поділом. Час реплікації цієї молекули 20 хв. Є бактерії, які
розмножуються повільніше, ніж кишкова паличка.
В геномі кишкової палички виявлено 2584 оперони – керованих

одиниць транскрипції. На оперон припадає в середньому 1-2 регуляторних
білки.
У бактерій у природних умовах передача генетичної інформації

відбувається не тільки по вертикалі, тобто, від батьківської клітини дочірнім, але і
по горизонталі за допомогою різних механізмів: кон’югації, сексдукції,
трансдукції, трансформації.
У бактерій дуже часто крім хромосомного генома є додатковий

плазмідний геном, що наділяє їх важливими біологічними властивостями,
нерідко – специфічним (набутим) імунітетом до різних антибіотиків і інших
хіміопрепаратів.
Як показали дослідження геномів, патогенні бактерії різноманітні за
комбінаторикою генів, що визначають патогенність. У них є специфічні гени,
що контролюють синтез чинників вірулентності (адгезини, інвазини, порини,
токсини, гемолізини). Більшість таких генів зібрана в кластери («острівці
патогенності»). Вони можуть бути локалізовані у хромосомі бактерії або в
плазмідах.
«Острівці патогенності» беруть участь у перебудовах геномів, що і

визначає адаптивність і широку внутрішньовидову варіабельність бактерій.
Оскільки геноми бактерій невеликі (від 100000 до 4 млн. пар нуклеотидів),
багато чого вдалося досягти в галузі функціональної геноміки. І структурні, і
функціональні дослідження геномів патогенних бактерій показують їх високу
пластичність. Ці уявлення мають безпосереднє практичне значення, по-
перше, для розробки експрес-методів типування бактерій і оцінки ризику
бактерійної контамінації; по-друге, для створення ліків, націлених на
специфічні мішені, що блокують роботу генів патогенності; по-третє, для
більш цілеспрямованого створення вакцин.
Плазміди. Вперше виявлені в E.coli генетичні елементи, які передавалися в

неї по спадковості в позахромосомному стані, отримали назву генетичних
чинників. Раніше були виявлені Соl-фактор (чинник, що контролює в E.coli
синтез бактерицидних білків) і F-фактор (чинник, що контролює статевий
процес у бактерій, – кон’югацію). Інтерес до цих чинників значно зріс після
того, як у 1963 р. японський учений Т. Ватанабе повідомив, що передача
множинної лікарської стійкості в дизентерійних бактерій відбувається також
за участю незалежних від хромосоми генетичних елементів, названих R-
факторами (від англ. resistanсе – стійкість). У 1976 р. всім подібного роду
генетичним елементам дано назву плазмід і наступне визначення: «Плазміда
(позахромосомний генетичний елемент) є репліконом, який стабільно
успадковується в екстрахромосомному стані».
Класифікація плазмід за властивостями, якими вони наділяють своїх носіїв
Категорії Властивості
F - плазміди Донорні функції
R - плазміди Стійкість до лікарських препаратів

Сol - плазміди Синтез коліцинів
Ent - плазміди Синтез ентеротоксинів
Hly - плазміди Синтез гемолізинів
Біодеградативні плазміди Руйнування різних органічних і неорга-

нічних сполук, зокрема що містять важкі
метали
Криптичні плазміди Не відомі
Плазміди виконують дві функції – регуляторну і

кодувальну. Кодувальна функція плазмід полягає у внесенні до бактеріальної
клітини нової інформації, про яку судять за набутою ознакою. Наприклад, за
утворенням пілей, виникненням резистентності до антибіотиків, виділенням
бактеріоцинів тощо.
Відповідно до тих властивостей, якими плазміди наділяють своїх

носіїв, їх поділяють на різні категорії.
Дуже важливу роль відіграють R-плазміди. В умовах широкого

застосування антибіотиків і інших хіміопрепаратів відбувається природний
відбір тих штамів патогенних бактерій, які є носіями R-плазмід. Серед них
формуються нові епідемічні клони патогенних бактерій. На теперішній час
вони відіграють провідну роль в епідеміології інфекційних хвороб, і від їх
розповсюдження багато в чому залежить ефективність антибіотикo- і
хіміотерапії, а в результаті – здоров’я і життя людей.
Ми весь час чуємо про поширення стійких до антибіотиків штамів

бактерій, але навіть не уявляємо масштабів проблеми – вже зараз тільки в
країнах ЄС та Європейської економічної зони 33 тис осіб щорічно гине лише
через п’ять типів резистентних інфекцій («Фармацевт
Практик» 08/11/2018). В світі антибіотикорезистентні бактерії
щорічно забирають життя 700 тис осіб.
Шкода, яку несуть антибіоткорезистентні інфекції, зіставна з такою від

грипу, туберкульозу та ВІЛ/СНІД разом. З кожним роком зростає частота
інфекцій, стійких до антибіотикив останнього резерву – колістину та
карбапенемів. Важливо, що 75% таких інфекцій люди “отримують” в
закладах охорони здоров’я. А це означає, що лікарні та амбулаторії не здатні
належним чином контролювати розповсюдження стійких бактерій.
Ситуація виходить з-під контролю по всьому світу. Якщо не будуть

вжиті термінові заходи, до 2050 р інфекції, стійкі до
антибіотиків, стануть причиною близько 10 млн смертей щорічно.
Звичайно, десятки провідних лабораторій шукають шляхи вирішення

проблеми: розробляються нові антимікробні сполуки та нові комбінації вже
відомих лікарських засобів. Так, запропоновано новий клас антибіотиків
на основі синтетичних ретиноїдів, хімічно схожих з вітаміном А та в
дослідах на тваринах активних проти мультирезистентних
бактерій. Багатообіцяючим кандидатом у антибіотики є цефодерокол –
лікарський засіб, який, наче Троянський кінь, може потрапити всередину
бактерії та вже там розпочати свою руйнівну дію. Цефодорокол вже
проходить фазу II клінічних випробувань та демонструє активність проти
мультирезистентних бактерій.
З 12 по 18 листопада 2018 р. ВООЗ

традиційно оголосила тиждень раціонального використання
антибіотиків.
3.5.2. Геном Homo sapiens
Розмір генома людини складає близько 3 млрд пар основ. Кожна з 23

пар хромосом містить окрему лінійну двониткову молекулу ДНК. Розмір
ДНК у найбільшій хромосомі 1 (хромосоми нумерують за розміром) – 250
млн. пар нуклеотидів, а в найменшій – 47 млн.
У кожній соматичній клітині людини близько 30 тис. пар генів. У генах

записана інформація про структуру молекул РНК: матричної (кодувальної
білки), рибосомної, транспортної і деяких інших видів некодувальної РНК.
Середній розмір гена у хромосомі складає близько 50 тис. пар нуклеотидів.

Найкоротші гени містять всього два десятки букв-нуклеотидів, наприклад,
гени ендорфінів – білків, що викликають відчуття задоволення. Гени
інтерферонів – білків, що захищають людину від вірусних інфекцій, мають
розмір близько 700 нуклеотидів. Щонайдовший ген, який кодує один з білків
м’язів, – міодистрофін, містить 2,5 млн. букв.
У примітивних організмів, таких, як бактерії, гени займають близько

80-90% всієї ДНК. У людини на гени припадає, мабуть, не більше 5%
нуклеотидних послідовностей. Решту ДНК раніше називали надмірною, але з
часом стало зрозуміло, що вона виконує важливі функції, зокрема містить
інформацію про те, як, в якому порядку повинні включатися гени. Біля
третини генома припадає на послідовності різної довжини, що
повторюються.
Загальна кількість ДНК у соматичній клітині людини складає 6,4

х109 пар нуклеотидів, отже, гаплоїдний набір складається з 3,2х109 пар
нуклеотидів.
Будь-які зміни у структурі ДНК (у хромосомах або мітохондріях)

ведуть до генетичного поліморфізму. Ці зміни можуть бути якісними, якщо
вони зумовлені заміною або втратою нуклеотидів, або кількісними, якщо в
певному локусі варіює число нуклеотидних повторів різної протяжності. І ті
та інші варіанти генетичного поліморфізму трапляються як у змістовних
(внутрішньоекзонних), так і в не змістовних (позагенних або інтронних)
послідовностях молекули ДНК.
Головною формою генетичного поліморфізму є однонуклеотидний

поліморфізм (ОНП). Під цим терміном розуміють варіанти послідовностей
ДНК у різних людей із залученням однієї пари нуклеотидів.
ОНП – найбільш загальне джерело варіацій між людьми. Ці варіації

трапляються впродовж всієї ДНК (в екзонах, інтронах, міжгенних проміжках,
повторах) і відображають минулі мутації (табл.).
Таблиця ОНП двох індивидів.

Індивід Послідовність
1 AG-A-GTT-C-TGC-T
2 AG-G-GTT-A-TGC-G
1 CGTT-C-GG-G-ATC
2 CGTT-A-GG-A-ATC-
1 TCTT-T-GA-C-ACTC
2
TCTT-A-GA-G-ACTC
Гени, що кодують поліпептиди. Як було відмічено раніше, у людини
розрахункове число білок-кодувальних генів за наслідками деяких
досліджень становить 19042, а в миші – 20210. Їх також називають
структурними генами, оскільки вони містять інформацію про структуру
певних поліпептидів. З цих ділянок ДНК транскрибується мРНК, яка
направляє синтез білків.Припускають, що відмінності за однією основою між
певними відрізками геномів лежать не тільки в основі генних хвороб (місенс-
мутації), але і в основі чутливості до збудників або захисту від них, в основі
пристосувальних реакцій і спадкової схильності до мультифакторних хвороб.
Секвенуванням геномів або їх частин різних людей встановлено, що
однонуклеотидні відмінності виявляються впродовж 1000–2000 нуклеотидної
довжини. Це означає, що на всю довжину генома (3,2 млрд. пар нуклеотидів)
повинно бути 1,6-3,2 млн. ОНП. Розрахунки показують, що дві людини на
99,9% ідентичні за нуклеотидними послідовностями, тобто, тільки
0,1% відмінностей по одному нуклеотиду створює такі величезні
індивідуальні фенотипні варіації, які легко бачити в будь-якій групі людей.
Гени, що кодують рРНК. У більшості еукаріотичних геномів

рибосомні гени наявні у вигляді протяжних тандемних повторів.
Встановлено, що рДНК локалізується у визначеному місці хромосоми – т.з.
районі ядерцевого організатора. Тут відбуваються транскрипція рДНК і
процесинг попередників рРНК.
В еукаріотів рибосомні РНК кодують чотири гени – 18S; 5,8S; 28S і

5S. Гени трьох рРНК (18S-, 5,8S- і 28S-pPHK) утворюють групу зчеплення і
їх кодувальні ділянки, згруповані у вказаному порядку в одну одиницю
транскрипції.
У геномі людини рДНК виявлена в п’яти хромосомних локусах (13,

14, 15, 21 і 22 по 150-200 копій).
Гени, що кодують тРНК. Гени тРНК, як і гени 5,8-рРНК,

транскрибуються за допомогою РНК-полімерази III, при цьому промотор теж
розташовується всередині кодувальної послідовності. Одні гени тРНК
містять інтрони, інші ні.
У людини на гаплоїдний геном доводиться близько 1300 копій тРНК (по 10-
20 копій кожної тРНК). Іншими словами, організація генів тРНК вельми
різноманітна.
Гени, що кодують мікроРНК. Всі еукаріотичні клітини містять безліч

коротких стабільних молекул РНК, більшість яких у складі нуклеопротеїдних
частинок (нуклеосоми) наявні в ядрі або в цитоплазмі. Деякі з них відіграють
ключову роль у процесингу первинних транскриптів з утворенням зрілих
мРНК і рРНК, інші – зв’язуючись з мРНК-мішенню, пригнічують її
трансляцію або викликають її деградацію.
Як приклад, що ілюструє складну організацію родин даних

послідовностей, можна навести одну родину ДНК людини. Вона містить
приблизно 30 копій мікроРНК-генів, організованих у тандемні повтори, і
знаходиться на короткому плечі хромосоми 1.
Гени гістонів. ДНК у клітинах не знаходиться в ізольованому стані.

Вона утворює комплекс із гістоновими і негістоновими білками. Цей
надмолекулярний комплекс називається хроматином і є генетичним апаратом
еукаріотів. Тільки в хроматині сперми замість гістонів наявні білки
протаміни. Вони виникають на стадії сперматид.
Транспозони. Мобільні генетичні елементи, або транспозони, вперше

відкриті в кукурудзи Б. Мак-Клінток у 1947 р. і названі контролюючими.
Вони здатні переміщатися по геному і при інтеграції в ген їх активність
виявляється фенотипово. Після відкриття мобільних елементів в Escherichia
соlі стало очевидним, що вони є природними компонентами більшості
геномів. А види з великими і складними геномами можуть містити до 78 %
транспозонів. У цілому рухомі елементи зазвичай становлять у геномі
людини близько 45% всієї маси ДНК.
Відкриття рухомих елементів ніяким чином не порушує класичні уяви

хромосомної теорії спадковості про стабільне розташування генів по довжині
хромосом. Переміщення рухомих елементів – це достатньо рідкісні події: у
бактерій один акт переміщення зазвичай вдається зареєструвати приблизно
на 10 тис. – 1 млн. клітин (частоти переміщень сильно варіюють).
Розрізняють два основні класи рухомих елементів: транспозони і
ретротранспозони. У геномі людини транспозони становлять 3%. Другий
великий клас також рухомих елементів – це ретротранспозони (42%), вони не
уміють вирізуватися з хромосоми, як це роблять транспозони.
3.5.3. Позаядерна спадковість.
Більшість генетичної інформації зосереджена в ядрі, де відбуваються
описані вище процеси. Проте відома так звана позаядерна спадковість. У
першу чергу, вона пов’язана з наявністю ДНК у мітохондріях, а також у
пластидах рослин. Молекули ДНК пластид і мітохондрій зазвичай замкнуті в
кільце. Особливістю генів цитоплазми є поліцистронна організація.
Мітохондріальний геном. Геноми мітохондрій різних тварин

виявляють значну варіабельність за набором генів, порядком їх розташування
і експресією.
Вони містять кільцеву дволанцюгову ДНК, яку називають 25-ю

хромосомою людини. У кожній соматичній клітині в середньому міститься
близько 1000 мітохондрій. В сумі ДНК мітохондрій становить 5% загальної
кількості ДНК в організмі. ДНК мітохондрій реплікується (транскрибується)
напівавтономно від ядерної ДНК.
Рис. Схема мітохондріальної ДНК людини
Геном мітохондрій людини повністю секвенований ще в 1981 р. Він

містить 16569 пар нуклеотидів і кодує дві рибосомні РНК (12S і 16S), 22
транспортні РНК і 13 поліпептидів. Поліпептиди є субодиницями
ферментних комплексів окиснювального фосфорилування. Інші 66
субодиниць дихального ланцюга кодуються в ядрі.
Мітохондріальний геном як ціле відрізняється від ядерного генома

декількома ознаками.
мтДНК успадковується за материнським типом. Комбінативна

мінливість мтДНК (мейоз) відсутня. Нуклеотидна послідовність змінюється в
поколіннях тільки за рахунок мутацій.
Мітохондріальний геном безперервний, тобто, не містить інтронів.

У мтДНК немає захисних гістонів і системи репарації ДНК. Така організація
визначає приблизно в 10 разів більшу швидкість мутацій порівняно з
ядерною ДНК.
У мтДНК транскрибуються або транслюються обидва ланцюги. Код

мтДНК дещо відрізняється від універсального. Це виявлено в 1979 р. Так, у
мітохондріях людини кодон АУА кодує амінокислоту метіонін замість
ізолейцину в стандартному коді. Кодони АГА і АГГ, що в стандартному коді
кодують аргінін, є стоп-кодонами, а кодон УГА, що в стандартному коді є
стоп-кодоном, кодує триптофан.
Всього 22 транспортних РНК достатньо для розпізнавання всіх 64

кодонів, тоді як для звичайних рибосом їх повинно бути не менше 32 (у
деяких організмах виявлено до 61).
Клітинна енергетична криза веде врешті-решт до клітинної

смерті – апоптозу через фрагментацію мітохондріальної ДНК,
дегенерацію і атрофію тканин. Показано, що вбудовування
мітохондріальної ДНК у хромосоми може бути причиною раку і старіння. На
теперішній час жодна теорія старіння не може ігнорувати роль мітохондрій.
Вже немає сумнівів, що мітохондрії є центром контролю апоптозу.
Мутації генів мтДНК лежать в основі мітохондріальних хвороб, що

відрізняються від моногенних хвороб не тільки особливостями передачі з
покоління в покоління по материнській лінії, але і своєрідними загальними
рисами клінічної картини. Приклади мітохондріальних хвороб: хвороба
Альцгеймера/хвороба Паркінсона; нейросенсорна втрата слуху;
мітохондріальна міопатія, енцефалопатія, молочнокислий ацидоз і
напади судом та ін. Як встановлено, мітохондріальний
геном успадковується по материнській лінії. Тому мтДНК є дуже
зручним об’єктом для вивчення споріднених зв’язків по материнській лінії,
еволюції людини, міграції населення, а також для ідентифікації людей.
3.5.4. Фармакогеноміка.
Для медицини першорядне значення набувають дослідження в

галузі геноміки патогенних мікроорганізмів, оскільки вони проливають
світло на природу інфекційного процесу і створення ліків, направлених
на специфічні мішені бактерій.
У другій половині 50-х років ХХ ст. встановлено, що індивідуальна
варіабельність реакції організму на дію лікарських засобів може бути
зумовлена генетичними чинниками. Тоді ж сформульовано і поняття про
фармакогенетику як про науку, що вивчає вплив генетичних чинників на
особливості реакції організму у відповідь на медикаментозну дію. У
зв’язку з поліморфізмом генів у деяких пацієнтів лікарські препарати можуть
бути неефективними або надавати виражену токсичну дію. Відомо,
наприклад, що в нормі в різних групах людей швидкість елімінації ліків з
організму може відрізнятися в 4-40 разів, а швидкість метаболізму – у
10-100 разів. Відповідно можливий розвиток побічних реакцій у відповідь на
прийом лікарських препаратів у звичайних дозах. Так, за даними
Американської медичної асоціації в США в 1994 р., розвиток побічних
реакцій з’явився причиною госпіталізації 2 млн. чоловік і більше 100 тис.
летальних випадків.
Фармакогеноміка сприятиме виявленню оптимальних «мішеней» для

фармакологічної дії, відсіву неперспективних сполук на доклінічних етапах їх
розробки, цілеспрямованому відбору груп пацієнтів для проведення
клінічних випробувань.
Фармакогеноміка прагне розробити засоби раціональної

оптимізації лікарської терапії щодо пацієнтів з генотипом, щоб забезпечити
максимальну ефективність при мінімальних побічних ефектах. На основі
використання фармакогеномики, є надія, що лікування фармацевтичними
препаратами може відрізнятися від підходу, що охрестили як "одну дозу-
підходить-всім". Фармакогеноміка також дозволяє лікарям брати до уваги
гени їх пацієнта, функції цих генів, і як це може вплинути на ефективність
пацієнта в даний момент або в майбутньому методи лікування (та, де це
можливо, дає пояснення провалу процедури). Такі підходи обіцяють
появу точної медицини і навіть персоналізованої медицини, в якій ліки
оптимізовані для пацієнтів або навіть для кожної людини, враховуючи
унікальний генетичний код.
Існує декілька відомих генів, які в значній мірі відповідальні за

відхилення у метаболізмі ліків. В центрі уваги гени, які більш широко
поширені:
Фармакогеноміка — Вікіпедія
https://uk.wikipedia.org/wiki/Фармакогеноміка
· Цитохром P450s
· VKORC1
· TPMT
Людський цитохром Р450 складається з 57 генів, з 18 родин і 44

підродин.
З клінічної точки зору, найбільш часто випробувані CYPs включають: CYP2D6,

СYР2С19, СYР2С9, участю CYP3A4 та CYP3A5. Ці гени впливають на метаболізм
приблизно 80-90% існуючих ліків. У таблиці наведено резюме деяких ліків.
Таблиця метаболізму лікарських препаратів (матеріал з Вікіпедії —

вільної енциклопедії).
Метаболізм лікарських препаратів основних CYPs
Фермент Частка Приклад лікарського препарату

метаболізм
лікарських
речовин (%)
СYР2С9 10 Толбутамід, ібупрофен, мефенамінова кислота, тетрагідр
диклофенак
СYР2С19 5 Мітриптилін, діазепам, омепразол, прогуаніл, гексобарбі
іміпрамін
CYP2D6 20-30 Метопролол, пропранолол, кодеїн, декстрометорфан, кл
галоперидол, амітриптилін, іміпрамін
СYР3А4 40-45 Еритроміцин, етинілестрадіол, ніфедипін, тріазолам, цик
іміпрамін
CYP3A5 <1 Еритроміцин, етинілестрадіол, ніфедипін, тріазолам, цик

альдостерон
Генотипи пацієнтів, як правило, поділяються на такі передбачені фенотипи:

· Ультра-швидкий метаболізм: пацієнти з високою метаболітичною
активністю.
· Екстенсивний метаболізм: нормальна метаболітична активність.
· Середній метаболізм: пацієнти зі зниженою метаболітичною активністю.
· Низький метаболізм: пацієнти з практично відсутнім метаболізмом.
У списку нижче представлено кілька широко відомих застосувань

фармакогеноміки:
· Підвищення безпеки лікарських засобів,
· Індивідуальні процедури для задоволення унікальної генетичної
схильності пацієнта,
· Визначення оптимального дозування,
· Поліпшення виявлення наркотиків орієнтованих на хворобу людини,
· Поліпшення доказового принципу при випробувані ефективності.
Фармакогеноміка може бути застосована в кількох областях медицини, в

тому числі лікування болю, кардіології, онкології і психіатрії. Також може
використовуватися в судовій патології, в якій фармакогеноміка може бути
використано для визначення причини смерті в смерті що спричинена
лікарським засобом, де немає результатів використовуючи аутопсію. При
серцево-судинних захворювань, основною проблемою є відповідь на
лікарські засоби, включаючи варфарин, клопідогрель, бетаблокатори і ста
тини.
Читай також -Фармакологія та лікарська токсикологія, № 1 (26)/2012, С. 3 -
10.Чекман-2012-ФармаТоксикол.pdf
Зробіть перехід до: Тема 5. Рекомбінантні лікарські препарати.
3.6. Практичні завдання.

1. Поясніть сутність перекривання генів у вірусів та чи перекривається при
цьому генетичний код.
2. Напишіть класифікацію плазмід.
3. Охарактеризуйте сутність метаболізму ліків при дефіциті Г6ФД.
4. Заповніть таблицю «Характеристика генів»
Класифікація Властивості
Тема 4. Проблеми мутагенезу. Генетична

токсикологія.
4.1. Мета навчання. Засвоїти механізми та причини виникнення різних типів
мутацій, вивчити дію мутагенних чинників та методи визначення мутагенної
активності речовин.
4.2. Перелік навичок. Вміти пояснювати молекулярні механізми дії певних

мутагенних факторів та методів дослідження мутагенної активності;
пояснювати значення мутацій і мутагенних факторів (мутагенів) різної
природи у виникненні генетичних хвороб людини.

4.4. Перелік нових понять і термінів: генні мутації, хромосомні мутації,

геномні мутації, моногенні хвороби, поліплоїдія, гетероплоїдія, мутагенні
чинники, генетична токсикологія.
План
· Мутагенез.
· Мутагенні чинники..
· Тест-системи для виявлення мутагенів.
4.5.1. Мутагенез
Процес виникнення мутацій називають мутагенезом. Теорія мутацій

докладно викладена в працях Г. де Фріза (1901-1903). За його
визначенням мутація є явищем стрибкоподібної, переривчастої зміни
спадкової ознаки. Зміни в ДНК (РНК) призводять до появи генних мутацій
або хромосомних перебудов, а руйнування веретена поділу клітини веде до
геномних мутацій.
Класифікація генних мутацій. За особливостями структурних змін

можна відзначити декілька груп різноманітних мутацій:
Ø заміна одних азотистих основ іншими (транспозиція);
Ø зміна кількості нуклеотидних пар у структурі гена (дуплікація, інсерція,
делеція);
Ø зміна порядку послідовності нуклеотидів у складі гена (інверсії);
Ø порушення сплайсингу;
Ø ампліфікація (експансія) тринуклеотидних повторів;
Ø розрив ланцюгів;
Ø утворення зшивань.
Табл. Амінокислотні заміни, що ведуть до появи серпоподібноклітинності .
Глутамінова Валін
кислота
мРНК ДНК мРНК ДНК
GAA CTT GUA CAT
GAG CTC GUG CAC

GUU CAA
GUC GAG
Генні мутації у людини складають значну частку спадкової патології і

викликають понад 4500 захворювань. За даними літератури, у різних країнах
вони виявляються в 30-65 дітей із розрахунку на 1000 новонароджених, що
становить 3,0-6,5%, а в структурі загальної смертності дітей до 5 років на їх
частку припадає 10-14%.
Багато генних хвороб, незважаючи на достатньо високий рівень

медико-біологічних знань, становлять значні труднощі у своєчасній
діагностиці, оскільки різняться помітним клінічним поліморфізмом.
Мутаційний процес – одна з біологічних характеристик будь-якого

виду. Він постійно проходить у людини у зародкових і соматичних клітинах і
є основою виникнення і підтримки генетичної різноманітності людини.
Водночас це первинне джерело спадкових хвороб. За різними оцінками,
частота мутацій (спонтанний рівень) у людини орієнтовно становить 1х10 -3–
1х10-7 генів на покоління, тобто мутаційні події в кожному гені достатньо
рідкісні.
Класифікація хромосомних мутацій
Такі мутації пов’язані зі зміною структури і розмірів хромосом. Їх

також називають хромосомними перебудовами або хромосомними
абераціями. Зміна структури хромосом є наслідком порушення процесів
кросинговеру, мейозу або мітозу, а також дією інших чинників, що
призводять до утворення фрагментів. Такі фрагменти можуть надалі навіть
поєднатися, але без відновлення нормальної структури. Розрізняють
внутрішньо – і міжхромосомні перебудови. Серед внутрішньохромосомних
аберацій виділяють наступні:
• делеція – випадіння внутрішніх ділянок хромосоми, що не

захоплюють теломерів;
• дефішенсі – кінцеві нестачі;
• дуплікація – подвоєння ділянок хромосоми;
• інверсія – поворот ділянки хромосоми на 180°;
• транслокація – переміщення ділянки з одного місця хромосоми в

інше.
Рис. Делеція хромосоми.
Аберації хромосом призводять до виникнення у людини різних

синдромів. Детальний опис цих синдромів можна знайти у відповідних
довідниках з клінічної генетики.
Геномні мутації
Якщо в результаті якої-небудь події відбувається зміна числа хромосом

у каріотипі, то говорять про геномні мутації. До них відносяться поліплоїдія і
гетероплоїдія (анеуплоїдія).
Поліплоїдія – збільшення числа хромосом у 2,3,4 і більше разів у

результаті додавання повних хромосомних наборів через порушення поділу.
У поліплоїдних організмів спостерігається збільшення числа хромосом,
кратне гаплоїдному набору: 3n – триплоїд, 4n – тетраплоїд, 5n – пентаплоїд
тощо. У рослин поліплоїди життєздатні і деякі мають підвищену врожайність
(більш великі листки, стебла, коренеплоди, плоди, квіти). Поліплоїдія в
людини є летальною мутацією.
Гетероплоїдія (анеуплоїдія). Унаслідок порушень складних

молекулярних процесів мейозу число хромосом у гаметах може змінюватися.
Якщо такі гамети беруть участь у заплідненні, то утворюються аномальні
зиготи. Коли яка-небудь з хромосом у каріотипі організму опиняється в
потрійному наборі, то це називається трисомією (2n+1), а такий організм
називається трисоміком. Повна трисомія відома у багатьох видів рослин і
тварин, а також у людини. Близько 2% зигот містять зайву хромосому. У
людини описані трисомії для 8,9,13,14,18,21, X і Y. Трисомії тільки за 21 і Х-
хромосомами життєздатні, всі інші призводять до загибелі в перші дні після
народження. Полісомія за Х-хромосомою може доходити до п’яти зі
збереженням життєздатності. Приклади трисомії за автосомами людини: за
21 – хромосомою – синдром Дауна 47 +21; за 18 – хромосомою – синдром
Едвардса; 47 +18; за 13 – хромосомою – синдром Патау 47 +13. Приклад
анеуплоїдії за статевими хромосомами – синдром Клайнфельтера 47, XXY
(але може бути XXXY, XXYY і інші зміни числа хромосом). За наявності
трисомій люди найчастіше або нежиттєздатні, або відрізняються зниженою
життєздатністю і низкою патологічних ознак.
4.5.2. Мутагенні чинники
Залежно від причин виникнення мутації можуть бути спонтанні або

індуковані. Спонтанні – це мутації, які відбуваються в природі раптово без
видимих причин під дією певних чинників. Індуковані – це мутації, що
відбуваються при спрямованій дії певних мутагенів.
Основним джерелом спонтанних мутацій служать ендогенні чинники,

що призводять до пошкодження генів і хромосом у процесі нормального
клітинного метаболізму. Результат їх дії – помилки генетичних процесів
реплікації, репарації і рекомбінації.
Під індукованими мутаціями розуміють мутації, викликані штучно,

свідомими діями людини. Мутагенів досить багато: жорсткі рентгенівські
промені, УФ-промені, іприт, етиловий спирт, нікотин, наркотики, гормони,
що виробляються при стресі тощо. Межа між індукованими і спонтанними
мутаціями умовна. Всі живі організми певною мірою піддаються дії
мутагенів, наприклад, отримують невеликі дози природного (сонячного) УФ-
опромінення, вдихають радон, що, очевидно, є однією з причин деградації
первинної структури ДНК, і, як наслідок, старіння.
Забруднення навколишнього середовища небезпечне не тільки поколінню, що нині живе,

але часто становить небезпеку для прийдешніх поколінь, оскільки багато забруднювачів
мутагенні (або генетично активні). Виявлення й усунення генетично активних чинників з
місця існування людини – завдання генетичної токсикології, яка є найбільшим розділом
екологічної генетики, що активно розвивається. Це пояснюється її вагомим прикладним
значенням.
Генетично активні чинники поділяться на фізичні, хімічні та біологічні.
Фізичні чинники (іонізована радіація, УФП, температура,

високочастотне електромагнітне випромінювання, ультразвук та ін.)
У цілому всі види іонізованих випромінювань викликають глибокі
зміни хромосом, які завдяки репродукції відтворюються в мітозі і можуть
зберігатися в низці подальших клітинних поділів.
За різними даними, близько 50% випромінювання, що впливає на
людину, становить природне випромінювання гірських порід, промені з
космічного простору та ін. – це природний фон. Додатковим
опромінюванням ми зобов’язані нашій «цивілізації»: 2% становлять осідання
від ядерних вибухів, 0,2% – АЕС і ядерні відходи, 40% – застосування
рентгенапаратів, 2% – кольорових телевізорів тощо.
Особливо варто відзначити негативні наслідки аварії на Чорнобильсь-
кій АЕС, під вплив якої потрапило близько 3 427 000 осіб. За даними
Українського національного центру радіації, серед цих людей здоровими
визнані в 1987 -1988 рр. – 47% дорослих і 53% дітей, у 1990-1993 рр. – 30%
дорослих і 29% дітей і до 1997 р. ці цифри знизилися до 15%. Серед
постраждалих від аварії смертність збільшилася у три рази, а захворюваність
– у шість.
Про мутагенну дію температури даних мало, але відомо, що при її
збільшенні на 10° спонтанний мутагенез збільшується у 2-3 рази і при цьому
виникають тільки генні мутації.
Хімічні чинники. У 30-і роки В.В. Сахаров, М.Е. Лобашов, С.М. Гершен-
зон та ін. довели, що окрім радіації, мутагенним ефектом володіє ряд
хімічних речовин. Хімічні генетично активні чинники набагато тяжче
піддаються перерахунку і класифікації. Достатньо зауважити, що до них
відносяться будь-які речовини, що прямо або побічно порушують структуру і
відтворення молекул ДНК. Вихлопні гази автотранспорту і викиди в
атмосферу виробничих підприємств містять алкілувальні сполуки (їх
називають радіоміметиками), органічні сполуки ртуті, поліциклічні
вуглеводні, що генетично активні. Багато хімічних сполук самі по собі не
проявляють генетичної активності, але їх легко активують
внутрішньоклітинні метаболіти, а іноді і сполуки, що знаходяться в
середовищі, яке оточує організм. Наприклад, поширені солі азотної кислоти
легко перетворюються на нітрит (солі азотистої кислоти) – мутагени, що
дезамінують основи ДНК. У кислому середовищі шлунка ссавців нітрит і
аміносполуки утворюють нітрозосполуки – супермутагени, що порушують
реплікацію ДНК. Багато речовин, так звані промутагени, активуються в
організмі ссавців при дії цитохрому P-450. Цей фермент, що синтезується в
печінці, відноситься до класу неспецифічних монооксигеназ і призначений
для інактивації чужорідних сполук, що потрапляють в організм. Але Р-450
разом з тим здатний активувати деякі промутагени. Більше того, він може
активувати не тільки промутагени, але і потенційні канцерогени – речовини,
що викликають рак. Все-таки згрупуємо і виділимо деякі вивчені хімічні
мутагени:
Ø Алкілувальні сполуки – уводять у ДНК вуглеводні радикали. Деякі з
них названі супермутагенами (викликають 100% мутацій). Це – етиленімін,
іприт, диметилсульфат.
Ø Акридинові барвники (акридин жовтий, акридин оранжевий) –
вбудовуються між азотистими основами ДНК.
Ø Збірна група: солі важких металів, азотиста кислота, перекиси,
пестициди, деякі косметичні засоби, харчові добавки (нітрит Na в ковбасах),
речовини тютюнового диму, аерозольні лаки, деякі барвники для волосся та
ін.
Ø Лікарські препарати – сульфаніламіди, імунодепресанти, цитостатики.
Біологічні чинники (віруси, бактерії, метаболіти).
Особливий інтерес становлять біологічні генетично активні чинники. У
кінці 30-х років С.М. Гершензон встановив мутагенний ефект ДНК вірусів.
Пізніше з’ясовано, що хромосомні аберації в соматичних клітинах
викликають віруси віспи, кору, вітряної віспи, грипу, гепатиту. Так, за
результатами наших досліджень (Ж-л Цитол. і генет..pdfВ.І. Павліченко, 1974) у
культурі ембріональних фібробластів людини вірус грипу викликає 5-10%
мутацій. Це, в основному, делеції і кільцеві хромосоми. Токсин
гемолітичного стрептокока викликає близько 24,3% мутацій. Генетично
активні також шигели (збудники дизентерії) і природна отрута афлатоксин –
токсин аспергілу (цвілевий гриб), що уражує харчові продукти.
Відзначимо, що близько 90% мутагенів є канцерогенами, тобто
викликають утворення злоякісних пухлин.
Таблиця
Кількість речовин, продуктів, технологічних процесів і інших чинників, оцінених

експертами МАВР як канцерогенні або потенційно канцерогенні для людини
Групи канцерогенних Кількість канцерогенних чинників

чинників
1979 1982 1987 1990 1997 2000
1. Канцерогенні для людини 18 30 50 54 74 80
2А. Ймовірно канцерогенні 6 14 37 43 57 64

для людини
2В. Можливо канцерогенні 12 47 159 181 225 239

для людини
Разом: 36 91 246 278 356 383
Так, вітамін С підсилює цитогенетичний ефект циклофосфаміду, кофеїн –

індукцію метотрексатом хроматидних обмінів, верапаміл і фендилін –
бластогенну дію блеоміцину і пепломіцину. Наявність у середовищі
комутагенів може підвищувати негативний ефект різних мутагенів, з якими
контактує людина.Крім мутагенів, існують комутагени – речовини, які самі
не володіють мутагенною активністю, але можуть підвищувати її в деяких
мутагенів
4.5.3.Тест-системи для виявлення мутагенів.
Нові хімічні сполуки (а всього їх у користуванні більше 4,5 млн.)

проходять перевірку на генетичну активність. Це своєрідна служба
генетичної безпеки, що використовує багатий арсенал різних тест-систем для
виявлення генетичної активності. Ці системи дозволяють враховувати
мутації генів, їх рекомбінації, втрати та іншу аберацію хромосом, порушення
поділів ядра, індукцію репарації ДНК тощо. При цьому використовуються
різні об’єкти: бактерії, дріжджі і інші нижчі гриби, плодова мушка-дрозофіла,
рослини, культура клітин тварин і людини.
Як приклад, розглянемо тест-систему, що набула широкого поширення при

первинному виявленні генетичної активності. Це система, розроблена в 60-і роки
XX ст. американським дослідником Б. Еймсом, який тривалий час вивчав мутації
в генах, що контролюють біосинтез гістидину в Salmonella
typhimurium. Робота Б. Еймса приклад того, як спочатку чисте теоретичне
дослідження, направлене на з’ясування структури і функції гена, набула суто
практичне значення. Маючи у своєму розпорядженні детально охарактеризовані
мутанти сальмонели, що потребують гістидину, знаючи молекулярну природу
мутаційних змін: заміни, вставки або випадання пар основ у ДНК гена або більші
перебудови генетичного матеріалу, Еймс запропонував вивчати реверсії
гістидинових мутантів, тобто відновлення в них здатності синтезувати гістидин, і,
отже, рости на середовищі без гістидину в результаті дії різних мутагенів.
Тест простий: досить засіяти середовище без гістидину мутантом

сальмонели, що потребує гістидину (який природно не росте на такому
середовищі), і нанести в центр використовуваної для цього чашки Петрі
випробовувану хімічну сполуку. Через 2-3 доби можна помітити появу колоній
мутантів (у даному випадку ревертантів) навколо плями нанесеної речовини,
якщо вона володіє генетичною активністю (рис.). Це приклад т.з. спот-тесту (від
англ. spot – пляма). На теперішній час тест Еймса вдосконалений: разом із
добре вивченими мутаціями потреби в гістидині в геном сальмонели уводять
делецію по одному з генів репарації, тобто інактивують цей процес, тим
самим підвищують чутливість бактерії до мутагенів. Уводять також мутацію,
що блокує синтез ліпополісахаридної капсули для підвищення проникності клітин,
а також плазміди, які підвищують чутливість клітин до агентів, що підсилюють
рекомбінацію. Нарешті, випробовувану речовину почали наносити разом з
екстрактом мишачої або щурячої печінки, що містить цитохром Р-450 для
активації промутагенів. Таким чином, тест-системи для виявлення генетичної
активності можуть бути далі вдосконалені і, значною мірою, генетичними
методами. Із застосуванням тесту Еймса вперше показані мутагенні ефекти:
сигаретного попелу, деяких харчових консервантів, барвників для волосся тощо.
Рис. Схема демонстрації мутагенної активності хімічної сполуки –
нітрозогуанідину в спот-тесті з використанням системи Б. Еймса: а)
– контрольна чашка Петрі, що містить середовище без гістидину і засіяна
культурою мутанта S. typhimurium His, не здатного синтезувати гістидин.
Ростуть тільки рідкісні спонтанні ревертанти His–*•His+. У центр поміщений
кружечок фільтрувального паперу, змочений розчинником, але не містить
мутагена; б) – така ж чашка, у центр якої поміщений кружечок фільтрувального
паперу, змочений розчином мутагена. Навколо нього з’являється кільце
індукованих мутантів – ревертантів His+
Велика кількість хімічних сполук, які в міру їх появи необхідно перевіряти на

генетичну активність, зумовила розробку простих, надійних і дешевих методів і
тест-систем для скринінгу, або просіювання, великого числа сполук. Для
виявлення мутагенів, у цих тест-системах використовуються різні об’єкти і
критерії. На теперішній час генетична активність речовин визначається за
наступними основними критеріями: 1) генним мутаціям – замінам, вставкам і
випаданням пар нуклеотидів; 2) конверсії; 3) реципрокній, переважно
мітотичній, рекомбінації; 4) нерозходженню хромосом у мітозі; 5) хромосомним
абераціям; 6) обмінам між сестринськими хроматидами. Крім того, застосовують
такі критерії, як збільшення частоти домінантних леталей у дрозофіли і мишей та
частоти аномальних сперматозоїдів у мишей. Останні два тести не можна строго
віднести до генетичних, проте їх результати добре корелюють із рештою тестів,
заснованих на критеріях пошкодження генетичного матеріалу.
1. Для засвоєння матеріалу з генних мутацій розв’яжіть задачу.
Дано ланцюг ДНК: Т А Ц Т Г Г А А А Ц Ц Г Ц Ц А.

а). Якою стане послідовність амінокислот у білку, якщо між сьомим і
восьмим нуклеотидами вбудується додатковий нуклеотид з тиміном?
б). Якою стане послідовність амінокислот у молекулі білка, якщо в ланцюзі

ДНК з дев’ятого положення випаде аденін?
в). Якою буде послідовність амінокислот у білку при дуплікації ділянки ДНК
між 3 і 5 кодонами?
2. Ґрунтовно опишіть сутність хромосомних перебудов та їх наслідки для

людини.
3. Проаналізуйте таблицю та встановіть, які методи використовуються In vitro,

а які – In vivo.
Табл.
Методи аналізу генотоксичності речовин
Методи аналізу
Аналіз генних мутацій
· Аналіз оборотних мутацій на клітинах Salmonella typhimurium (тест Еймса, бактері
· Аналіз оборотних мутацій на клітинах Escherichia coli (бактерії).
· Аналіз генних мутацій на клітинах ссавців.
· Аналіз зчеплених зі статтю рецесивних летальних мутацій на Drosophila (плодова му
· Аналіз генних мутацій на Saccaromyces cerevisiae (дріжджі).
· Spot-тест на мишах.
Аналіз хромосомних і геномних мутацій
· Цитогенетичні аналізи in vitro і in vivo.

· Тест на мікроядерцях.
· Аналіз домінантної леталі та аналіз спадкової транслокації.
· Цитогенетичний аналіз статевих клітин ссавців.
Аналіз ДНК-ефекту
· Визначення генної мутації в гені HGPRT у мишей і щурів.
· Визначення генних мутацій на трансгенних моделях мишей і щурів.
· СОМЕТ-аналіз для визначення розривів ниток ДНК та ін.
Тема 6. Трансгенні організми. Біотехнологія. Генна терапія

6.1. Мета навчання. Ознайомитися з методами конструювання трансгенних
мікроорганізмів; знати як трансгенні організми використовуються для
створення корисних людині продуктів мікробного синтезу; засвоїти
принципи генної терапії та її перспективи і обмеження.
6.2. Перелік навичок. Уміти пояснювати сутність трансгенезу; розуміти

значення генної інженерії для біотехнології; пояснювати значення генної
терапії для медицини.

6.4. Перелік нових понять і термінів: трансгенні мікроорганізми,

біотехнологія, генотерапія, генні вакцини.

План
Ø Трансгенні мікроорганізми та їх використання.
Ø Біотехнологія.
Ø Генотерапія та генні вакцини
6.5.1.Трансгенні мікроорганізми та їх використання
Трансгенез – штучне перенесення гена або групи генів з одного

організму в інший і створення умов для його/їх экспресії (тобто вираження:
транскрипції, трансляції, що призводять до появи в клітинах організму-
реципієнта біологічно активного генного продукту). Основою для розвитку
дослідницьких робіт із міжвидового транспорту генів послужили серйозні
досягнення в галузі генної інженерії.
Трансгенні бактерії. У різних сферах господарської діяльності людини

використовуються трансгенні бактерії. Крім того, що бактерії
використовуються для клонування генів і виробництва білка, вони
реконструюються і для інших цілей.
Так, біоінженерні бактерії використовуються для оздоровлення

рослин. Бактерії, що живуть у рослинах і стимулюють утворення шматочків
льоду, були змінені з холод-плюс на холод-мінус рослини. Такі бактерії
почали захищати вегетативні частини рослин від морозу. У бактерії,
що утворюють симбіоз з корінням кукурудзи, були уведені гени (від інших
бактерій), що кодують токсин для шкідливих комах.
У природі існують бактерії, які можуть розщеплювати будь-яку органічну

речовину. Бактерії відбираються за здатністю розщеплювати певну речовину,
а потім ця здатність посилюється під час біотехнології. Таким
шляхом створені бактерії штаму Pseudomonas, які поїдають нафту, що
розлилася під час техногенних катастроф. Ці бактерії можна розсіювати
на поверхні, забрудненою нафтою, але вони можуть знищувати тільки тонкі
плівки і їх не можна застосовувати в холодних кліматичних умовах.
Бактерії використовують для синтезу амінокислот і білків. Так, були

реконструйовані бактерії для виробництва амінокислоти фенілаланіну і
бичачого гормону росту – соматотропіну. Ін’єкції навіть невеликих доз
соматотропіну коровам збільшують продукцію молока на 25%, а масу худоби,
що вирощується на м’ясо, – на 10-15%. Проте продаж молока від таких корів
викликав у Великобританії бурхливе обурення і протести населення. У зв’язку
з цим у країнах Європейського Союзу застосування бичачого соматотропіну
було заборонене.
Широке використання рекомбінантних бактерій у сільському господарстві,

промисловості, захисту навколишнього середовища обмежувалося тим, що
такі бактерії можуть замінити природні мікроорганізми в екосистемах із
виникненням несприятливих наслідків. На сьогоднішній день розроблені
методи визначення, вимірювання і навіть блокування діяльності цих
клітин у навколишньому середовищі.
6.5.2.Біотехнологія.
Біотехнологія – це наука, що вивчає промислові процеси, з

використанням мікроорганізмів та різних біосистем, з метою отримання
корисних для людей продуктів. У медицині біотехнологічні прийоми і
методи грають головну роль при створенні нових біологічно активних
речовин і лікарських препаратів, призначених для ранньої діагностики і
лікування різноманітних захворювань. Антибіотики - найбільший клас
фармацевтичних сполук, одержання яких здійснюється за допомогою
мікробіологічного синтезу. Створено геноіженерні штами кишкової палички,
дріжджей, що культивуються, клітини ссавців та комах, використовувані для
одержання зрістового гормону, інсуліну й інтерферону людини,
різноманітних ферментів і противірусних вакцин.
Першим лікарським препаратом, що вироблявся бактеріями, а

також першим генно-інженерним білком, випробуваним на
людях, став генно-інженерний інсулін (1982 р.).
Ряд виробників інсуліну людини на чолі з фірмою «Елі Ліллі» та

спільно з фірмою «Генентек», на першому етапі відтворювали
послідовність ДНК за амінокислотною послідовністю інсуліну,
роздільно синтезуючи штучні гени його А- і В-ланцюгів (рис.).
Рис. Отримання інсуліну людини на основі технологій

рекомбінантних ДНК (за: Воронина Л.Н. и соавт., 2004).
На 5'-кінці кожного з них розташовується кодон метіоніну (який у

синтезованому білку опиняється N-кінцевим), а на β кінці – термінуючі
послідовності. Кожен із генів був вбудований потім у ген β-
галактозидази плазмід, а їх, у свою чергу увели в клітини Е. coli.
Оскільки бактерії вирощували на середовищі з галактозою, а не з
глюкозою, то в них індукувався синтез β-галактозидази, а разом з
нею – А- і B-ланцюгів інсуліну, приєднаних через залишок метіоніну.
Після лізису бактерій і обробки бромціаном, який специфічно
розщеплює білки за залишком метіоніну, ланцюги інсуліну
відокремлювали від β-галактозидази (інсулін метіоніну не містить).
Потім проводили очищення ланцюгів і їх об’єднання, в результаті
утворився нативний дволанцюговий інсулін. Показано, що він
не містить білків Е. coli, ендотоксинів і пірогенних
речовин, а за фізичними властивостями не відрізняється від інсуліну
з підшлункової залози людини і в тест-системі (гіпоглікемія у тварин)
проявляє повну біологічну активність.
Згодом був випробуваний альтернативний метод: синтезували ген

молекули-попередника, проінсуліну, який уводили в Е. coli.
Після очищення проінсуліну його розщеплювали трипсином і β-
карбоксипептидазою і отримували нативний інсулін.
Встановлено, що «генно-інженерний» інсулін безпечний, не викликає

алергічних і інших небажаних реакцій. На теперішній час такий
інсулін людини отримують безліч діабетиків у всьому
світі. Цьому передували клінічні випробування, в ході яких
вивчалися зміни метаболізму й імунологічні ефекти. Сьогодні це
вже звичайний метод лікування.
Про нові біотехнологічні підходи до створення і

використання ліпосомальних і пігельованих лікарських форм
читай: Ліпосомальні ліки.pdf
6.5.3. Генотерапія та генні вакцини
Генна терапія – це лікування спадкової, неспадкової (інфекційної)

патології, злоякісних новоутворень шляхом уведення в соматичні клітини
пацієнтів рекомбінантних генетичних конструкцій. Принципова відмінність
генної терапії від будь-якої іншої в тому, що вона направлена на усунення не
симптомів захворювання, а його першопричини.
Залежно від способу уведення екзогенної ДНК у геном пацієнта

генна терапія може проводитися або в культурі клітин (ex vivo), або
безпосередньо в організмі (in vivo). Клітинна генна терапія, або терапія ex
vivo, припускає виділення і культивування специфічних типів клітин
пацієнта, уведення в них чужорідних генів, відбір трансфікованих клітин і
реінфузію їх тому ж пацієнтові.
Генна терапія ex vivo і in vivo. Перші клінічні випробування методів

генної терапії були виконанні 22 травня 1989 року з метою генетичного
маркування пухлино-інфільтруючих лімфоцитів у разі прогресуючої
меланоми. Першим моногенним спадковим захворюванням, відносно якого
були застосовані методи генної терапії, виявився спадковий імунодефіцит,
зумовлений мутацією в гені аденозиндезамінази (ADA).
14 вересня 1990 року у Бетесді (США) чотирирічній дівчинці

Ашанті Десілва (Ashanti DeSilva), яка страждала цим достатньо рідкісним
захворюванням (1:100000), були пересаджені її власні лімфоцити, заздалегідь
трансформовані поза організмом (ex vivo) геном ADA (ген ADA + ген neo +
ретровірусний вектор). Лікувальний ефект спостерігався протягом
декількох місяців, після чого процедура була повторена з інтервалом 3-5
місяців. За три роки терапії в цілому проведені 23 внутрішньовенні
трансфузії ADA-трансформованих Т-лімфоцитів без видимих несприятливих
ефектів. У результаті лікування стан пацієнтки настільки покращився, що
вона змогла вести нормальний спосіб життя і не боятися випадкових
інфекцій. Разом з тим і в сучасних дослідженнях з генної терапії необхідно
враховувати, що наслідки маніпулювання генами або рекомбінантними ДНК
in vivo вивчені недостатньо.
Так, у 1999 р. у США трапився перший трагічний випадок

смерті пацієнта після третьої ін’єкції аденовірусного вектора, що експресує
ген орнітинкарбамоїлтрансферази. Розтин показав атрофію внутрішніх
органів за механізмом апоптозу.
У 2000 р., теж у США, помер другий пацієнт, якого намагалися

вилікувати шляхом генної терапії від спадкового захворювання печінки.
Причиною смерті стала гіперреакція імунної системи на уведення в печінку
генно-інженерного аденовіруса.
Незважаючи на ці трагічні випадки, генотерапія успішно розвивалася,

чому свідчать приведені нами нижче тільки деякі приклади.
2002 рік. Створюється новий напрям в генотерапії, що дозволяє

відновлювати помилки в інформаційній РНК, відповідно дефектному гену.
2003 рік. Ученим Каліфорнійського Університету вдалося перенести гени в
нейрони головного мозку, використовуючи ліпосоми, покриті полімером
поліетиленгліколь. Розробляються методи лікування синдрому Хантінгтона з
використанням феномену РНК-інтерференції.
2006 рік. Перша демонстрація ефективної боротьби із раком з

використанням генної терапії.
2007 рік. Учені з Moorfields Eye Hospital і University College London’s
Institute of Ophthalmology оголосили про перше випробування генотерапії
при лікуванні природженого амаврозу Лебера – операція виконана 23-
річному британцеві Роберту Джонсону.
2008 рік. Успішно завершилися випробування на мишах терапії

серпоподібноклітинної анемії.
Великі перспективи має генна терапія на основі мезенхімальних

стовбурових клітин (МСК) людини. МСК людини зберігають здатність до
проліферації і диференціювання при культивуванні in vitro, а також при
реплантації, що зумовлює їх високу значущість у клінічній практиці. Зокрема,
показана можливість використання МСК у терапії інфаркту міокарда, інсульту,
метахроматичної лейкодистрофії та ін.
Як засоби доставки генетичного матеріалу в генній терапії

використовують вірусні і невірусні системи.
Перспективи й обмеження генної терапії. Вже визнано доцільним

застосування генної терапії для лікування багатьох захворювань. Єдиним і
неодмінним обмеженням, що зберігає свою силу і в сучасних умовах, є те, що
всі генотерапевтичні заходи повинні бути направлені тільки на конкретного
хворого і стосуватися виключно його соматичних клітин.
Генна інженерія можлива і на рівні зародкових клітин. Профілактика

спадкових хвороб може бути якнайповнішою і ефективнішою, якщо в зиготу
буде вбудований ген, за функцією замінюючий ген мутанта. Усунення
причини спадкової хвороби (а саме це і є найбільш глибокий підхід до
профілактики) означає достатньо серйозне «маневрування» з генетичною
інформацією в зиготі. Це можуть бути уведення нормального алеля в геном
шляхом трансфекції, зворотна мутація патологічного алеля, «включення»
нормального гена в роботу, якщо він блокований, «виключення» гена
мутанта. Складнощі цих завдань очевидні, але інтенсивні експериментальні
розробки в галузі генної інженерії свідчать про принципову можливість їх
рішення. Питання про генно-інженерну профілактику спадкових хвороб є
вже не утопією, а перспективою, хоча і не близькою.
Читай також: Геномне редагування людських ембріонів – крок
уперед
8 Серпня 2017 | Молекулярно про Рак
Категорії: Біологія, Медицина
Теги: CRISPR, генетична інженерія, геномне
редагування, ГМО, ембріон, рекомбінація ДНК, спадкові
захворювання, штучне запліднення
Генні вакцини. Ще в 1990 р. у деяких дослідницьких лабораторіях

приступили до розробки нових вакцин, які засновані на уведенні «голої»
молекули ДНК.
Для отримання ДНК-вакцини ген, що кодує продукцію імуногенного

протеїну якого-небудь мікроорганізму, вбудовують у бактеріальну плазміду.
Окрім гена, що кодує вакцинуючий протеїн, у плазміду вбудовують
генетичні елементи, які необхідні для експресії («включення») цього гена в
клітинах еукаріотів, зокрема людини, для забезпечення синтезу білка. Таку
плазміду уводять у культуру бактеріальних клітин, щоб отримати велику
кількість копій. Потім плазмідну ДНК виділяють із бактерій, очищають від
інших молекул ДНК і домішок. Очищена молекула ДНК служить
вакциною.
Вже в 1992-1993 рр. декілька незалежних груп дослідників у результаті

експерименту довели, що уведення чужорідної ДНК в організм тварини
сприяє формуванню імунітету.
ДНК-вакцину можна уводити в якості сольового розчину

парентеральним шляхом (внутрішньом’язово, внутрішньошкірно). При
цьому велика частина ДНК надходить у міжклітинний простір і лише після
цього включається в клітини. Застосовують і інший метод уведення,
використовуючи, так званий, генний пістолет. Для цього ДНК фіксують на
мікроскопічних золотих гранулах (близько 1-2 мкм), потім за допомогою
пристрою, що приводиться в дію стислим гелієм, гранули «вистрілюють»
безпосередньо всередину клітин. Слід зазначити, що аналогічний принцип
уведення ліків за допомогою струменя стислого гелію використовують і для
розробки нових способів доставки лікарських засобів (з цією метою
оптимізують розміри часток лікарської речовини і їх щільність для
досягнення необхідної глибини проникнення у відповідну тканину
організму). Цей метод вимагає невеликої кількості ДНК для імунізації. Якщо
при імунізації класичними субодиничними вакцинами уводять мікрограми
протеїну, то при використанні ДНК-вакцини – нанограми і навіть менше.
Потенційні переваги ДНК-вакцини порівняно з традиційними
вакцинами очевидні.
По-перше, ДНК-вакцини підвищують ефективність і безпеку

імунізації:
• забезпечують вироблення антитіл до нативної молекули

вірусних білків;
• сприяють синтезу цитотоксичних Т-лімфоцитів;
• вибірково впливають на різні субпопуляції Т-лімфоцитів;
• формують тривалий імунітет;
• усувають ризик інфікування.
По-друге, спрощується розробка і виробництво нових вакцин:
• завдяки простоті отримання великої кількості ДНК-патогенних

мікроорганізмів;
• у зв’язку з можливістю створення комбінованих вакцин.
По-третє, знижуються вимоги до умов зберігання ДНК-вакцини:
• вони високостабільні і можуть витримувати, як високі, так і

низькі температури, а також різні умови вологості;
• завдяки їх стабільності знижується вартість транспортування і

зберігання.
Проте в застосуванні ДНК-вакцини можливі певні обмеження. У

зв’язку з тим, що гени кодують синтез білкових молекул, то ДНК-
вакцина сприяє формуванню імунітету тільки відносно протеїнових
компонентів хвороботворних мікроорганізмів. Тому вони не можуть
замінити вакцин, дія яких заснована на використанні інших
антигенних молекул, наприклад, капсулярних антигенів,
представлених полісахаридами (полісахаридні пневмококові,
менінгококові, черевнотифозні вакцини та ін.).
Інше обмеження пов’язане з тим, що молекули білків після синтезу

часто зазнають у клітині подальших біохімічних змін, наприклад,
піддаються глікозилуванню. Ці процеси в клітинах людини, тварин і
мікроорганізмів можуть проходити по-різному. Існує вірогідність того,
що структура антигенного протеїну, синтезованого в клітинах людини,
відрізнятиметься від структури натурального імуногенного вірусного
протеїну. Результати проведених експериментів поки не підтвердили
цих побоювань.
Також існують побоювання, що молекула ДНК-плазміди може

вбудовуватися в ДНК хромосом людини, що призведе до мутації гена
на цій ділянці. Проте експерименти на мишах свідчать, що інтеграція
плазміди в ДНК мишей спостерігається приблизно в 1000 разів
рідше, ніж спонтанні мутації генів.
Біобезпека ДНК-вакцини є проблемою, яку слід вирішувати до

початку їх клінічного використання. Китайські учені (Chen Cong-
sheng, et al., 2005) вивчали біобезпеку ДНК-вакцини проти вірусу
класичної лихоманки свиней (ВКЛС) у двох аспектах. По-перше,
можливість інтеграції в геном свиней двох видів ДНК-вакцинних
плазмід і, по-друге, дію кожної вакцини при внутрішньошньом’язовому
уведенні свиням. Результати показали, що обидві ДНК-плазміди не
інтегруються в геном свиней. У тварин в 1 мкг загальної ДНК генома
було виявлено 30 копій ДНК-плазміди, що свідчить про біобезпеку
ДНК-вакцини проти ВКЛС. Згодом з експериментальних загородок
були взяті проби фекалій свиней і землі. З проб ізольовані
резистентні до антибіотиків бактерії, гени резистентності яких були
проаналізовані в ПЛР і при секвенуванні генома. Дані цього
дослідження не продемонстрували в бактеріях навколишнього
середовища передачі і розповсюдження від імунізованих свиней двох
ДНК-вакцинних плазмід. Отже, ДНК-вакцина проти ВКЛС не становить
небезпеки ні для свиней, ні для навколишнього середовища.
Також не виключалася вірогідність розвитку толерантності до

препарату і, як наслідок, швидкого зниження ефекту від вакцинації.
Хоча всі ці проблеми не виявилися при проведенні тестів, учені
продовжують оцінювати ризики, пов’язані із застосуванням нового
методу імунізації.
Можливість виконання багатофакторних експериментів із ДНК-

вакциною і їх білковими (цитокіни) і олігонуклеотидними (ISS)
підсилювачами клітинної імунної відповіді особливо важлива для
розробки методу вакцинопрофілактики ВІЛ-інфекції.
На теперішній час варіанти антиВІЛ ДНК-вакцини вивчають на

моделях шимпанзе і макак-резус і демонструють обнадійливі
результати. Початі перші випробування на обмеженому колі
добровольців.
Як відомо, у ДНК мікроорганізмів, зокрема в кільцевих

плазмідах, часто трапляється певний фрагмент, а саме
зв’язування цитозину (C) і гуаніну (G). Ці дві нуклеотидних
основи набагато рідше є сусідами в ДНК хребетних. Крім того, якщо у
хребетних цитозин і гуанін розташовані послідовно в одному ланцюгу
подвійної спіралі, до них зазвичай прикріпляється метилова хімічна
група. Бактерії обходяться без цього доповнення. Принцип, який
розробляється при створенні універсальної вакцини, має на увазі
використання не генів, що кодують білки-антигени мікробів, а
бактеріальних послідовностей CG як активний компонент
вакцини. Ідея в тому, що коли імунна система людини
виявляє, що CG-фрагменти ДНК позбавлені метилової групи
часто трапляються, негайно викликається загальна імунна
відповідь, яка захищає від інфекції. Потрібно підкреслити, що
оскільки ця реакція є неспеціалізованою, вона направлена проти
багатьох видів бактерій одночасно, зокрема штамів, які не піддаються
дії звичайних вакцин.
Декілька наукових груп намагаються створити препарат, здатний на

короткий час активізувати імунну систему так, щоб вона негайно і
досить сильно реагувала на вторгнення будь-якої інфекції. Такий
препарат, наприклад, убезпечив би людей, яких чекає тривала
поїздка, особливо по несприятливих у санітарному відношенні
районах. Вакцину могли б приймати пацієнти, що чекають хірургічної
операції. Крім того, виникає можливість убезпечити людей,
вимушених знаходитися на заражених територіях.
Експерименти на мишах показали, що ДНК-вакцина такого типу

запобігає розвитку сибірської виразки. Також продемонстрована
ефективність препарату при боротьбі з лихоманкою Ебола й іншими
інфекціями, зокрема тими, які можуть бути використані як біологічна
зброя. Вакцина здатна захистити і від паразитів. Зокрема, тести
показали її протималярійну дію. Як відзначають учені, синтетичні
препарати, що містять CG бактерій як активний компонент, перш за
все, обмежують ріст і розмноження патогенів на ранніх стадіях
розвитку інфекції.
Використання CG бактерій може бути надзвичайно

ефективним способом активації природної імунної системи з
метою забезпечення захисту від біологічної зброї різного
типу.
Таким чином, ДНК-вакцина володіє великим потенціалом і може

спричинити революцію у вакцинології. Проте багато фахівців не
поспішають з остаточними висновками до тих пір, поки не отримають
достатньої кількості даних клінічних досліджень, що переконливо
свідчать про ефективність і безпеку ДНК-вакцини. У найближчі
декілька років не слід чекати їх впровадження в медичну практику,
оскільки більшість із вакцин, що розробляються, але декілька ДНК-
вакцин є ліцензованими для використання у тваринництві !!!!
1. Опишіть історію вивчення антибіотиків:2012-Фармбиотехнология.pdf
2. Заповніть таблицю:
Характеристика антибіотиків
Антибіотик За спектром дії За хімічною струк
Поліміксин
Гентаміцин
Стрептоміцин
Ністатин
Доксорубіцин
Лінкоміцин
Пеніцилін
3. Опишіть процес створення рекомбінантних ДНК.
Глосарій:
Трансгенні організми (бактерії, рослини, тварини) – експериментальні

організми, у геноми яких вбудовано чужорідний генетичний матеріал.
Генна терапія - це лікування спадкової та неспадкової (інфекційної)
патології і злоякісних новоутворень шляхом уведення в соматичні клітини
пацієнтів рекомбінантних генетичних конструкцій.
Вектори в генотерапії – вірусні і невірусні системи, що використовуються
як засоби доставки генетичного матеріалу.
Генні вакцини – це вакцини розроблені з нуклеїнових кислот.
Тема 7. Молекулярна біологія, як теоретична
основа селекції мікроорганізмів.

7.1. Мета навчання. Розглянути основні методи селекції мікроорганізмів,
зрозуміти значення селекції мікроорганізмів у різних сферах діяльності
людини, сформувати знання про біотехнологію.
7.2. Перелік навичок. Вміти визначати поняття штамів бактерій, вірусів,

грибків; розуміти видові записи мікроорганізмів та їх символи; сформувати
навички самостійного придбання та інтеграції знань.

7.4. Перелік нових понять і термінів: порода, сорт, штам, селекція.

7.5. Теоретичний матеріал: Представлений інформаційними блоками в
План
Поняття про породу, сорт, штам.
Селекція мікроорганізмів.
7.5.1. Поняття про породу, сорт, штам.
Селекція (від лат. Selectio − вибір, добір) − це наука, що вивчає біологічні

основи та методи створення сортів рослин, порід тварин та штамів
мікроорганізмів з потрібними людині якостями.
Породи тварин, сорти рослин та штами
мікроорганізмів - це сукупність особин одного виду (популяції) з
певними спадковими особливостями: продуктивністю,
морфологічними, фізіологічними ознаками, створеними людиною у
процесі штучного добору.
Більш детально розглянемо поняття штаму, оскільки теоретичною

основою селекції мікроорганізмів є молекулярна біологія.
Штам - це чиста культура мікроорганізмів (бактерій, вірусів,

грибків):
Штами бактерій.
Кожен вид бактерій, завдяки спадковості та мінливості, має безліч
штамів, яким притаманні різні морфологічні та біохімічні властивості,
а для патогенних бактерій - їх патогенність та вірулентність. Штам –
це чиста культура бактерій, яку вдалося виділити у окремого
пацієнта або у певному середовищі та ізолювати.
Escherichia coli – кишкова паличка постійний
мешканець кишечника людини і не викликає захворювань,
але її штам O157: H7 - виключно патогенний за рахунок
наявності великої кількості факторів вірулентності. «За оцінками,
щороку відбувається 73 тис. випадків інфекції і 61 смерть тільки у США,
хоча такі отруєння набагато звичайніші в менш розвинених країнах.
Інфекція часто приводить до кривавої діареї та іноді до відмови нирок.
Більшість випадків хвороби пов'язані з недосмаженою або неправильно
проготовленою їжею, особливо забрудненої яловичини, хоча хвороба також
передається від людини до людини при контакті, особливо через
використання того ж посуду, через споживання
непастеризованого молока або зараженої води. Спалах хвороби у 2006 році у
США був пов'язаний з зараженням великої кількості шпинату цим
штамом» - Цитовано
за: https://uk.wikipedia.org/wiki/Escherichia_coli_O157:H7
Штами вірусів
У порівнянні з бактеріями віруси змінюються ще швидше
за рахунок т.з. антигенного дрейфу.
Це викликає створення нового вірусного штаму з новими
властивостями. Наприклад, для вірусів грипа А та В, антигенний
дрейф, це зміни поверхневих антигенів – гемаглютиніну (Н) та
нейрамінідази (N) – які виникають за рахунок спонтанних мутацій
генів цих антигенів (геном вірусу складається з 8 молекул РНК), кожні
два-три роки.
Відомі такі підтипи вірусу грипу А: H1N1 (спричинив
Іспанський грип у 1918 р. та Свинячий грип у 2009
р.); H2N2 (спричинив Азійський грип у 1957 р.); H3N2 (спричинив
Гонконгівський грип у 1968 р.); H5N1 (викликає Пташиний грип),
але ці та інші підтипи мають ще безліч штамів, які можуть
відрізнятися вірулентністю.
Так, за нашими дослідженнями двох штамів вірусу грипа
А2 виявилось, що штам № 1090 проявляв більше виражену
цитопатогенну дію на хромосоми людини, ніж штам № 654 (джерело
–- Павліченко В.І., Лейбензон О.С., 1974 р.
Грибкові штами
З усіх мікробів цвільові грибки є найменш мінливими. За рахунок
більш складної структури, ніж у бактерій і вірусів, а також
через відсутність механізмів швидкої передачі генів кількість
нових грибкових штамів збільшується незначно.
Природні мікроорганізми, за звичай, мають низьку продуктивність
речовин, корисних для людини. Окрім цього, вони можуть
характеризуватись високою патогенністю та вірулентністю.
Тому відбір штама-продуцента повинен задовольняти таким вимогам:

Ø Відсутність патогенності та токсичності
Ø Генетично стабільний
Ø Здатний рости на простих та дешевих живильних середовищах
Ø Швидко росте, має велику продуктивність за короткий проміжок
часу
Ø Стійкий до контамінації
Стандартний біологічний матеріал різноманітних штамів
(типових, фармакопейних, промислових, патентних) мікроорганізмів,
ізольованих із різних джерел, підтримуються в активному стані
у колекціях різних установ України:Фармбіотехнологія).
1) Українська колекція мікроорганізмів (УКМ, UCM) заснована
в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного
(джерело – http://www.imv.kiev.ua/index.php/uk/shtam/59-
ukr/collection)
2) Філіал УКМ при Одеському національному університеті ім. І.І.
Мечникова (там же).
3) Національний центр штамів мікроорганізмів при Державному
науково-контрольному інституті біотехнології і штамів
мікроорганізмів (джерело –hhttps://www.biocontrol.com.ua/ind
ex.php/aboutttps://www.biocontrol.com.ua/index.php/about.
Еталонні тест-системи мікроорганізмів використовуються для
сучасних, якісних і безпечних досліджень в установах системи
охорони здоровя та ветеринарної медицини, наукових та навчальних
закладах, у виробництві біологічно активних речовин та інше
(джерело – 2012-Фармбиотехнология.pdf)
7.5.2. Селекція мікроорганізмів (С/М)
С/М використовують для виробництва: ферментів, ліків, гормонів,

вакцин, біологічно активних речовин, кисломолочних продуктів, оцту,
бактеріальних добрив, для захисту рослин, для очищення водоймищ….
Особливості селекції мікроорганізмів:

Ø мікроскопічні розміри;
Ø швидке розмноження та ріст, які забезпечують безмежну
кількість матеріалу для селекції;
Ø гаплоїдний геном, що дозволяє виявити мутації вже у першому
поколінні;
Ø проста генетична організація бактерій: мало генів, проста їх
регуляція та взаємодія;
Ø утворення спор.
Основні методи С/М:
1) біотехнологія (сукупність промислових методів із

використанням живих організмів, біологічних процесів та явищ);
2) генна (перебудова геному організму шляхом вилучення або

введення окремих генів; схрещування різних штамів за допомогою
вірусів-бактеріофагів) та клітинна інженерія;
3) індукований мутагенез (виникнення мутацій).

Класифікація біотехнологій
У 2003 році на Всесвітньому форумі по біологічним наукам була
прийнята «кольорова» класифікація біотехнологій (читай – 2012-
Біотехнології.pdfБіотехнології):
«червона» біотехнологія (red biotechnology) – це виробництво
біотехнологічними методами діагностикумів, медичних та
біофармацевтичних препаратів з використанням клітинної та генної
інженерії (становить біля 60 % світового виробництва);
«зелена» біотехнологія (green biotechnology) – охоплює область
сільського та лісового господарства і спрямована на підвищення
продуктивності рослин та їх захисту від шкідників, завдяки генетичної
модифікації (12 % світового виробництва);
«біла» біотехнологія (white biotechnology) – промислова
біотехнологія, яка орієнтована на виробництво біопалива та
біотехнології харчової, хімічної та нафтопереробної промисловості.
«сіра» біотехнологія (gray biotechnology) – спрямована на
природоохоронну діяльність;
«синя» біотехнологія (blue biotechnology) – орієнтована на
використання ресурсів Світового океану.
Генна інженерія, як метод селекції мікроорганізмів.
У 1980 році Гілберт і Вейсман отримали інтерферон людини в

генетично сконструйованих клітинах кишкової палички. З
мРНК, виділеної з лейкоцитів, дослідники отримали двоспіральну
ДНК-копію, яку вбудували в плазміду, і отримали клони. Вони
випробували понад 20 000 клонів і встановили, що окремі клони
кишкової палички, які містили ген лейкоцитарного інтерферону, здатні
синтезувати цей білок. У цьому ж році були встановлені нуклеотидні
послідовності генів лейкоцитарного (ІФα) і фібробластного (ІФβ)
інтерферонів, які досить близькі за структурою.
У 1981 році Геддель у співавторстві з групою дослідників

визначив послідовність ДНК, яка кодує ІФγ, і показав, що якщо цю
послідовність увести в геном бактерій, дріжджів або клітин ссавців,
вони синтезують γ-інтерферон. Пізніше вдалося досягти експресії
гена лейкоцитарного інтерферону людини в клітинах дріжджів, а ген
фібробластного інтерферону був включений в Е. coli.
При виділенні кДНК інтерферонів розроблено новий підхід, що

дозволяє подолати труднощі, пов’язані з недостатнім вмістом
відповідних мРНК і білків.
Процедура виділення кДНК інтерферонів полягала в наступному

(За Вороніною Л.М. та співавт., 2004):
 Із лейкоцитів людини виділили мРНК і фракціонували її за розмірами;

 Провели зворотну транскрипцію і вбудували у плазміду pBR 322.
 Отриману рекомбінантну ДНК увели в Е. coli. 6 000 клонів, що утворилися,
поділили на 12 груп по 512 клонів у кожній. Тестування проводили на групі клонів,
що дозволило прискорити процес їх ідентифікації.
 Кожну групу клонів гібридизували з неочищеним препаратом ІФ-мРНК.

 Із гібридів, що утворилися, які містили клоновану ДНК і мРНК, виділили
мРНК і провели її трансляцію в безклітинній системі синтезу білка.
 Визначили інтерферонну противірусну активність кожної суміші, отриманої
в результаті трансляції. Групи, які проявили інтерферонну активність, містили клон
із кДНК, що гібридизувалася з ІФ-мРНК.
 Позитивні групи розбили на 8 підгруп, що містять по 64 клони, і знов

провели тестування. Ділення на групи повторювали до того часу, поки не
ідентифікували клон, що містить повнорозмірну ІФ-кДНК людини.
Також зроблено декілька спроб створити інтерферони з

комбінованими властивостями, використовуючи той факт, що члени
родини ІФα різняться за ступенем і специфічністю своєї противірусної
активності (відносно клітин людини ІФα2 в сім разів активніший, ніж
ІФα1). Це було досягнуто в результаті поєднання частин
послідовностей генів різних ІФα, що призвело до утворення
гібридного білка з іншими властивостями, ніж у кожного з початкових
білків. Так отримано декілька гібридних генів. Деякі з них
проявляють більшу, ніж батьківські молекули, антипроліферативну
активність у культурах різних ракових клітин людини.
Виробництво соматотропіну та інших препаратів читай у

«Фармбіотехнологія»2012-Фармбиотехнология.pdf.
. Практичні завдання.
1. Ознайомтеся з правилами запису штамів мікроорганізмів та наведіть
приклад 5 штамів за вашим вибором (джерело – УКМУКМ.pdf).
2. Заповніть таблицю:
Наведіть назви продуктів мікробного синтезу

Продукт
Інтерферони
Вітаміни
Амінокислоти
Гормони людини
Бактеріальні ферменти
Інтерлейкіни
Антибіотики
ПопереднійНаступний

АЛГОРИТМ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

АЛГОРИТМ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

АЛГОРИТМ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

У кожній темі є блок «ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ», який Ви виконуєте

Одне з головних досягнень молекулярної генетики – з’ясування

Завдання 2. Поясніть будову нуклеотида ДНК:

Нуклеїнові кислоти (НК) – біополімери, що беруть участь у зберіганні і

Завдання 3. Розвяжіть задачу.

Для розв’язування задач з молекулярної біології необхідно оволодіти

Задача 1. Завдяки хімічному аналізу встановлено, що до складу і-РНК

Методика розв’язування. Спочатку визначаємо відсоток вмісту

Підсумковий тестовий контроль.

Формою підсумкового контролю з дисципліни є залік за двобальною

Розділ 1. «Молекулярні основи

Перелік тем розділу:

1.Трансмембранні сигналізація та транспорт. Використання ліпосом для

2.Реплікація, репарація та рекомбінація ДНК.

3.Організація геномів вірусів, бактерій та людини. Фармакогеноміка.

4.Проблеми мутагенезу. Генетична токсикологія.

1.1. Мета навчання. Знати молекулярні механізми міжклітинної

1.2. Перелік навичок. Навчитися набувати нові сучасні

1.3. Технічне забезпечення. Персональний комп'ютер або інший

1.4. Перелік нових понять і термінів: мембрани, трансмембранна

1.5. Теоретичний матеріал. Представлений інформаційними блоками в

Трансмембранна передача сигналу

Штучні фосфоліпідні мембрани (ліпосоми) як засіб доставки ліків у клітину

Надмолекулярні комплекси, що відокремлюють клітину від зовнішнього

Кожну клітину оточує плазматична мембрана, яка визначає її величину,

На сьогодні загальноприйнятою моделлю будови мембран є рідинно-

Основу мембрани становить подвійний ліпідний шар, в якому

Внутрішня і зовнішня поверхні мембрани розрізняються за ліпідним і

Ліпідна асиметрія виникає передусім тому, що ліпіди з більш об’ємними

Ліпіди в деяких біологічних мембранах із досить великою

Висока рухливість ліпідних молекул також обумовлює латеральну (бічну)

У всіх еукаріотичних клітинах існують органели, кожна з яких має свою

До основних функцій мембран можна віднести:

Однією з основних функцій біологічних мембран є рецепторна, яка

В узагальненому вигляді поняття «рецептор» можна сформулювати

На початку 90-х рр. XX ст. виявлено понад 30 груп різних рецепторів. В

Перші три типи рецепторів належать до мембранних, а останній – до

На теперішній час у результаті розшифрування генома людини

Клітина – відкрита система, тому транспорт речовин через біологічну

Існує 2 види транспорту – пасивний та активний. Пасивний транспорт не

Розрізняють такі види пасивного транспорту речовин у клітинах і

Рис. – Типи полегшеної дифузії за участі переносників (транслоказ).

Прикладом транслокази, що працює за механізмом пасивного симпорту, є

Рис. Приклад активного транспорту Nа+, К+-АТФ-ази.

Макромолекули та частинки потрапляють в клітину разом із частиною

Ендоцитоз відбувається в певних ділянках плазматичної мембрани, що

Для адресної доставки ліків застосовують альбумін,

Для побудови ліпосом використовують фосатидилхоліни,

Технологія виробництва ліпосом включає наступні основні критичні

1. Отримання субстанції ліпідів (клас чистоти С).

2. Отримання ліпідної плівки (клас чистоти В).

3. Процес гомогенізації ліпідної емульсії і включення лікарського засобу

4. Відділення не включеного лікарського засобу (клас чистоти В).

5. Освітлювальна і стерилізувальна фільтрація (клас чистоти В).

7. Ліофілізація препарату (клас чистоти А).

8. Контроль готового продукту.

9. Вивчення стабільності і режим зберігання.

Рис. Конструкція ліпосоми для адресної доставки ліків у клітину

На основі ліпосом можна конструювати полівалентні вакцини, які

Рис. Інфлексал V (препарат швейцарського виробництва) – це

Про нові біотехнологічні підходи до створення і використання

Вчені з Ексетерського університету розробили мініатюрні пристрої, що

Феромагнітна голівка та гнучкий хвіст – такі мініатюрні пристрої,