Петриківський

Петриківський розпис, або «петриківка» — українське

декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося
на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього
виду мистецтва.

Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису

збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей
напрям сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX
століття. Походження петриківського розпису пов'язують з
козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини,
Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині
XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися традиції,
що лягли в основу цього напряму малярства.

Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає

традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис,
який розвивається та набуває нових рис
Вважається, що петриківський розпис походить від селянського
хатнього стінопису. Вкривати стіни розписом у різні періоди було
притаманно для багатьох частин України, причому різні регіони мали
свої особливості. Зовнішні стіни хат було прийнято розмальовувати
наново кожної весни або двічі на рік. Окрім стін розписом вкривали
побутові речі з дерева та інших матеріалів, особливо скрині, зокрема
весільні. Пізніше виникли так звані «мальовки» — розписи на папері.
Найдавніші зареєстровані в Україні осередки настінних розписів з
рослинним орнаментом, у другій половині XIX століття або на
початку XX століття, знаходилися на Дніпровщині, Слобожанщині,
Поділлі та Уманщині. Імовірно розписи цих осередків мали спільне
або принаймні пов'язане походження.
Орнаментальні розписи на стінах і папері були характерні для
багатьох селищ Дніпровщини, проте найбільшого поширення та
розвитку вони набули у Петриківці.
Отже, невідомо, коли саме сформувалися традиції розпису та їхні
особливості в різних регіонах. Немає детальних історичних згадок
про петриківський розпис до початку XX століття, коли ним
зацікавився етнограф Дмитро Яворницький з Катеринослава. За його
дорученням молода художниця Євгенія Евенбах збирала та
перемальовувала зразки народної творчості, зокрема стінописи. Ці
знахідки лягли в основу виставки в Петербурзі 1913 року. Саме цей
рік і вважають роком першої фіксації петриківського розпису.
Серед перших дослідників петриківського розпису була також
Євгенія Берченко. У 1928 році в Ленінграді вона організувала
виставки колекцій настінного малювання. Окремо виставлялися
петриківські розписи на папері, якими обклеювали частину стін та
розвішували як рушники.
У 1935 і 1936 роках відбулися виставки петриківських майстрів у
Києві, Ленінграді та Москві, на яких були представлені роботи
Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко, Ганни Ісаєвої, Василя
Вовка і Ганни Павленко.
Петриківський орнамент став художньою візитівкою Україні.
Рослинні петриківські візерунки в різний час використовували для
дизайну банківських кредитних карток, в монументальному
мистецтві (зокрема в м. Малин створено мурал за петриківськими
мотивами), в декорі інтер'єру, в дизайні одягу.

В 2000, 2001, 2013 роках «Укрпошта» випустила серію марок, а в

2016 році Національний Банк України – пам'ятну монету номіналом у
5 гривень, присвячені петриківському декоративному мистецтву.

У 2012 році петриківський розпис внесено до Національного

переліку елементів нематеріальної культурної спадщини, а у 2013-му
– до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.

В Петриківці сьогодні діє Центр народного мистецтва «Петриківка»,

який об'єднує близько 40 відомих майстрів петриківського розпису.