Professional Documents
Culture Documents
2 5228719338206268042
2 5228719338206268042
Українська література
Поширюється безкоштовно на
https://navsi200.com/dovidnyk-literatura/
2
ЗМІСТ
9 клас
10 клас
Література XX ст.
11 клас
9 клас
Давня українська література
2. Стислий зміст
Плем’я полян, найбільш розумне й тямуще серед інших племен, жило окремо
– родами, кожен на своїх землях. І були три брати: Кий, Щек, Хорив - і їхня сестра
Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер Боричів узвіз. Щек сидів на горі, яка зветься нині
Щекавицею. Хорив – на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І
збудували вони місто в ім’я старшого брата і назвали його Київ. Був коло міста ліс
великий, і ловився там всякий звір.
Дехто, не знаючи, каже, що Кий начебто був перевізником коло Києва, мовляв,
був якийсь перевіз з того боку Дніпра; тому й говорили: «На перевіз на Київ». Але
якби Кий був простим перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий
князював і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з
почестями. Коли ж Кий повертався, він прийшов на Дунай і поставив там невелике
містечко, хотів там сісти князювати, та не дали йому навколишні племена. Так і
донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє
місто Київ, тут і помер. І брати його, і сестра Либідь тут же померли.
Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в інших племен (древлян,
дреговичів та ін.) були свої князі.
Візьмемо жінку його Ольгу й віддамо за князя нашого Мала. І Святослава візьмемо і
зробимо йому, що хочемо». І послали деревляни 20 кращих мужів своїх у човнах до
Ольги, і пристали вони до берега під Боричевим узвозом. І повідомили Ольгу, що
прийшли древляни, і покликала їх Ольга до себе і сказала їм: «Добрі гості прийшли».
І відповіли древляни: «Прийшли, княгине». І спитала їх Ольга: «Кажіть, чого
прийшли сюди?» Відповіли ж древляни: «Мужа твого ми убили, бо був твій муж, як
вовк, розкрадав і грабував, а наші князі добрі, бо вони лад навели на древлянській
землі, — вийди заміж за нашого князя Мала». Сказала їм Ольга, що їхня промова їй
сподобалася і що їм зроблять велику честь, понесуть у човнах на гору, а сама звеліла
викопати велику й глибоку яму на дворі.
На ранок, сидячи в теремі, послала Ольга по гостей. І прийшли кияни до них, і
сказали: «Кличе вас Ольга для шани великої». Вони ж відповіли: «Не поїдемо ні на
конях, ні на возах і пішки не підемо, а тільки понесіть нас у човні». І понесли їх у човні.
Вони ж сиділи, пишаючись. Принесли їх у двір до Ольги, і, як несли, так і кинули їх в
яму разом із човном. І, схилившись над ямою, спитала їх Ольга: «Чи добра вам
честь?» Вони ж відповіли: «Гірше Ігоревої смерті». І звеліла Ольга засипати їх
живими, і засипали їх.
І послала Ольга до древлян знову, і сказала їм, щоб спочатку прислали до неї
найкращих людей, щоб із честю провели її до свого князя. Почувши про
це, древляни вибрали кращих мужів і прислали до неї. Коли ж древляни прийшли,
Ольга звеліла приготувати їм омовіння, кажучи так: «Помившись, прийдіть до мене».
І розтопили піч, і влізли древляни, і почали митися. Тоді зачинили за ними піч. Ольга
звеліла зачинити їх, і в тому вогні згоріли всі.
І послала Ольга до древлян із словами, що вона вже йде до них. Вони
ж, почувши те, навезли медів багато і заварили їх. Ольга ж, узявши з собою малу
дружину, пішла на могилу і плакала там за мужем своїм. І спитали древляни Ольгу:
«А де наша дружина, яку ми послали до тебе?» Ольга ж відповіла: «Іде вона за мною
з дружиною мужа мого». І коли стали п’яними деревляни, звеліла отрокам своїм
пити за них, а сама відійшла вбік і звеліла дружині вбивати древлян. І посікли їх п’ять
тисяч. А Ольга повернулась у Київ і зібрала військо.
В літо 946 р. Ольга із сином своїм Святославом зібрала багато хоробрих воїнів
і пішла на деревлянську землю. І вийшли древляни супроти неї. І воїни Ольги
перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах.
Ольга ж ринулася із сином до міста Іскоростеня, бо жителі його убили її
чоловіка, і стала із сином своїм навколо міста, а древляни замкнулися в стінах і
хоробро билися, бо вони знали, що самі убили князя і на що себе прирекли. І стояла
Ольга все літо і не могла взяти місто. І замислили так: княгиня послала в місто
людей зі словами, що вона нібито вже більше не хоче мститися їм, а хоче тільки
взяти невелику данину і, помирившись з деревлянами, піти геть. Ольга попросила,
щоб вони дали їй від двору лише по три голуби і по три горобці. Древляни, зрадівши,
зібрали з кожного двору по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з
поклоном. Ольга ж роздала воїнам — кому голуба, кому горобців — і звеліла до
кожного голуба і горобця прив’язати сухий трут, і загорнути його в маленькі
хусточки, і ниткою приторочити до кожної птиці. І, коли стало смеркатися, наказала
Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої
гнізда: голуби у голуб’ятники, а горобці — під стріхи. І тоді спалахнуло все місто. І
побігли люди з міста, і звеліла Ольга своїм воїнам хапати їх.
Так вона взяла місто й спалила його, старійшин забрала в полон, інших людей
убила, третіх віддала в рабство, решту залишила, щоб платили данину. І наклала
6
на них данину тяжку: платити для Києва і для Вишгорода, бо Вишгород був
Ольжиним містом.
1) Заспів
На початку поеми сказано, що мова буде йти «по билицях нашого часу, а не за
вимислом Бояна». (Боян - невідомий дружинний співець XI ст.) «Боян бо віщій, якщо
хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим
орлом під хмарами...» Згадував він у своїх піснях «давніх часів усобиці», прославляв
старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата Ярослава] Співець
накладав пальці на живі струни гусел і вони «князям славу рокотали». Ця розповідь
«від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю...
навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую».
Поема розповідає про події, пов'язані з невдалим походом весною [1185 p.]
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина
Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових
кочовиків — половців.
«Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов'їв
заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами
перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави». Зранку у п'ятницю русичі
розбили «погані полки половецькі». Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото,
красиві дівчата — все було у ворога захоплено. «Покривалами, і опанчами, і
7
«Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть,
хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому
великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут
шаблями пощербитись об шоломи половецькії, на ріці на Каялі, біля Дону великого!
О Руськая земле, уже за горою єси! («чотири сонця» - маються на увазі чотири князі,
які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович, Володимир).
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря [Азовського ] стрілами на хоробрі
полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги
говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили».
Ігореві полки щосили відбивались щитами від ворога. Проявив героїзм у запеклій
війні Всеволод. «Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і
лежать погані голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи
оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забудьши
почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної
Глібівни, звичаї і обичаї».
З ранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об
шоломи, тріщать списи... Чорна земля була засіяна мертвими та пораненими
воїнами, залита кров'ю. Під час битви кочове плем'я ковуїв, яке допомагало Ігореві,
не витримало ворожого натиску і кинулося тікати. Ігор безуспішно намагався
завернути їх на поле бою.
Билися вони день, билися другий. На третій день під полудень упали стяги
Ігореві (тобто Ігор зазнав поразки). Жаль було князю і свого брата Всеволода, з
яким довелось розлучитись, бо вони потрапили в полон до різних ханів.
Навіть природа сумувала за полеглими русичами: «Никне трава жалощами»,
дерева спустили свої віти.
на лоно... Бояри пояснили Святославу його сон. Це були два соколи, які злетіли від
отчого престолу шукати собі слави. Але соколам крильця підсікли половецькі шаблі
погані, самих опутали і закували «у пута залізні». На третій день Ігоревої битви «два
сонця затемнились, обидва багряні стовпи погасились і з ними молоді два місяці,
Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули» «...На річці Каялі тьма світ
покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо».
Тоді великий Святослав сказав «золоте слово» (повчальна промова), зі сльозами
змішане: «О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую землю мечами
разити, а собі слави шукати. Ви без честі одоліли [половців у першій сутичці], без
честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані,
а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сідині?»
Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо
незахищеним, коли летить бити ворога. Звертається Святослав до волинських
князів Інгвара та Всеволода Ярославичів; Романа, Святослава і Всеволода
Мстиславичів із закликом виступити разом проти ворога. «Загородіте полю ворота
своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого
Святославича!» Пам'ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все
своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді:
розбрат князів і привів військо Ігоря до поразки.
На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче — причитає не
тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись із проханням про
допомогу до Дніпра-Славутича, до вітру, до сонця. Рано плаче вона в Путивлі на
стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому,
господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Просить допомоги Ярославна у Дніпра-
Славутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому
сліз на море рано». Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи: «Світлеє і трисвітлеє
сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої
на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»
Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з
полону «із землі Половецької на землю Руськую». Половчанин Овлур допоміг йому
втекти... «Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі
сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комишні і білим гоголем на воду.
Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів
соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю».
2. Аналіз твору
Жанр. У «Слові про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії
(тому це – ліроепічний твір). Перші видавці визначили його як героїчну пісню,
сучасники – як поему. Сучасні вчені відзначають, що в ньому наявні яскраво
виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна
композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір
героїчною поемою.
Автор. Автор поеми невідомий. Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір
написаний кимось із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його
сином Володимиром), інші – незнатною людиною, вихідцем з Чернігово-Сіверщини,
одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. За іншою версією, твір
написано не раніше кінця XVIII ст. як майстерну стилізацію під давньоруські часи.
Тема твору: зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у
вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у
широкому розумінні).
Ідея твору: заклик до єднання, любові до рідної землі. «Слово про похід Ігорів» - не
тільки найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного
епосу народу. Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну,
примножувати її багатства.
Характерні риси «Слова…» (спільні для всіх усних і писемних творів героїчного епосу):
- проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;
- історичне тло створюється у протистоянні ворогу;
- у центрі боротьби стоїться держава;
- епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну
єдність;
- з повагою мовиться про родоначальників;
- герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.
Історична основа. Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід
новгород-сіверського князя на половців 1185 р. Міжусобні змагання князів Київської
Русі за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл,
захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які з
1061 р. нападали на східнослов’янські землі. Керуючись головним завданням (захист
Руської землі), у 1183 р. великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох
князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує здолати половців: перший похід
– вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) – закінчився поразкою у битві на р. Каялі.
Композиція:
- вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій.
- основа частина (кілька оповідань):
- виступ Ігоревої дружини;
10
- похід;
- битви з половцями;
- сон і «золоте слово» Святослава;
- «плач Ярославни»;
- втеча Ігоря з полону;
- закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).
Григорій Сковорода
DE LIBERTATE (Про свободу (лат.))
Основна думка: тільки за умови отримання волі людина почуватиме себе щасливою;
ніяке золото не замінить «вольности».
Зміст твору
Жанр: сатиричний вірш, пісня, де поет представляє й осміює цілу галерею грішників,
що не живуть за своїм покликанням і ганьблять інших: це жадібний поміщик, лихвар,
брехливі купець і юрист, підлабузник-сластолюбець.
Рима: як новатор, поет застосовує виключно чоловічі рими (дума — з ума), «неточні»
рими, яких не вживали тогочасні митці; у творі вжито чотиристопний дактиль.
Зміст твору
який заради чинів витирає панські кутки, і Федько-купець, який «при аршине все
лжет», і лихвар, що мріє про свої проценти, і пани, котрі, наслідуючи моду,
перебудовують свої палаци за іноземними зразками. У третій строфі Г. Сковорода
нищівно висміює поміщика-кріпосника (заводить англійську худобу) і козацьку
старшину, що постійно збільшують свої земельні володіння, грабуючи селян, а
також викриває панський побут із п'яними оргіями в маєтках. У четвертій строфі
бичується і висміюється несправедливе судочинство тих часів («Строит на свой тон
юриста права»), схоластичні науки («С диспут студенту трещит голова»).
Особливу увагу звертаємо на останню строфу, що передає основну ідейну
спрямованість сатиричного твору. Потворному життю представників
кріпосницького суспільства Г. Сковорода протиставляє свій морально-етичний
ідеал, ідеал мудрої людини, яка знає справжню ціну життя і має чисте сумління –
«совесть, как чистый хрусталь».
Отже, у творі сатирично викривається і засуджується весь суспільний лад як
безчесний й нерозумний. Кожний рядок вірша Г. Сковороди, кожний його образ
несе у собі велике смислове навантаження, відтворюючи живу дійсність у її
найхарактерніших проявах.
Бджола та Шершень
- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість
нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас
голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику, - відповіла Бджола. - Мед любить їсти й
ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як
часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно
більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо
такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас
найлютіша мука.
Ідея байки: праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою
поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У
«силі» (мораль, пояснення змісту) байки автор бачить щастя людини в
«природженому ділі», яке є справді «найсолодшим бенкетом».
Мораль байки
Іван Котляревський
«Енеїда»
Стислий зміст
І
Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли
морем. Це побачила богиня Юнона (дружина Зевса), яка дуже не любила Енея, сина
Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив
троянців. За це вона обіцяла йому "дівку чорноброву". Еол розпустив свої вітри та
спричинив страшну бурю. Еней пообіцяв морському богові Нептунові "півкопи
грошей", щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали готувати на
обід "із салом галушки", "лемішку й куліш" і всяке інше, бо любили поїсти, випити, а
потім поспати.
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса (голови богів), який "тоді кружав
сивуху і оселедцем заїдав". Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до
Риму, "збудує сильне царство", "на панщину весь світ погонить" і "всім їм буде
ватажок".
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто
Карфаген. А правила в ньому Дідона, «розумна пані та моторна». Цариця Дідона
закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб
парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці,
розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней
вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.
II
Довго пливли троянці синім морем і пристали до сицилійської землі, де правив
цар Ацест. Їх прийняли гостинно, од душі почастували. Еней вирішив улаштувати
поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, влаштовували кулачні
бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила жінок спалити
човни, щоб досадити п’яним чоловікам. Зайнялася велика пожежа. Еней
розлютився, став лаяти богів і просити дощу. Дощ пішов, і не всі човни згоріли. Еней
із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз сказав, що все буде добре і хай Еней
навідається до нього в пекло (щоб порадитись).
III
Знову довго пливли троянці по морю, аж їм набридло. Пристали вони до
Кумської землі. Поки всі гуляли, зажурений Еней пішов шукати дорогу до пекла. І
зустрів у хатці на курячій ніжці страшне "бабище". Це була Сивілла-пророчиця.
Вона взялася відвести парубка до батька в пекло, тільки треба було дати хабара богу
сонця Фебові та їй щось.
Сивілла та Еней дійшли до нори в якійсь горі і "пішли під землю темнотою". Це була
вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли чума,
18
війна, холод, голод та інші лиха. Тут були злі жінки, мачухи, сердиті чоловіки,
неправедні судді, чиновники, волоцюги, п’яниці.
Дійшли до переправи через річку Стікс. Перевізник Харон переправив
прибулих у пекло. Біля входу їх зустрів страшний пес із трьома головами. Сивілла
кинула йому хліба, і вони з Енеєм проскочили в пекло. Там кипіли в смолі всі
грішники. Найбільше діставалося панам, які людей мордували і «вважали за скотів».
Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот, батьки,
які синів не вчили, "кипіли в нафті в казанах". Еней зустрів у пеклі Дідону, вбитих
земляків-троянців, став із ними розмовляти, про все розпитувати в них, навіть
реготати. Нарешті зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде «великий і
завзятий рід»; «всім світом буде управляти».
IV
Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку було тихо на морі, потім
розгулялася буря. Коли ж вона вгамувалася, виявилося, що мандрівники потрапили
на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин. Троянці проспівали
молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди.
Нарешті припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий
цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Дівчина була вродлива, мала
багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше подобався Турн — цар рутульців
(італійців).
Еней наказав троянцям вчити латинську мову, а сам пішов знайомитися з Латином,
взявши багато різних подарунків. Цареві це сподобалося — він уже бачив Енея своїм
зятем.
Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея і вирішила всіх
посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати;
Турнові приснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн оголосив
війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати дочку за
троянця.
V
Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не
поспішають допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві
пораду – побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців.
Еней приносить жертву богам та їде до Евандра (царя аркадян). Той погоджується
допомогти і відправляє з військом свого сина Палланта. Венера просить Вулкана-
коваля зробити її синові міцну зброю.
Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і
радить вдарити першим. Той іде на троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді
він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цібеллі (матері богів), а та — Зевсу.
Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху тікають.
Знову тихо. На варті стоять Низ і Евріал — молоді воїни. Низ пропонує
пробратися в рутульський табір і побити ворогів. Хоче це зробити сам, адже в
Евріала є стара мати, а в нього нікого немає. Однак його товариш не погоджується,
і вони йдуть разом, бо, як каже Евріал, «де общеє добро в упадку, забудь отця,
забудь і матку, лети повинность ісправлять». Багато ворогів знищили друзі, а як
поверталися, натрапили на латинців, що йшли у свій табір. Юнаки намагаються
сховатися в лісі, але латинці їх вистежили, оточили ліс, що з нього "не зшмигнеш
ніяк", і почали розшукувати "одважну пару". Коли піймали Евріала, Низ заліз на
19
вербу, кинув списа і видав себе. Полковник Волсент стратив Евріала, а Низ засадив
ворогові меч і сам поліг, "бо всі на його і напали... і голову зняли з плечей".
Розпочинається жорстока битва. Турн іде на штурм, троянці мужньо
обороняються; знову втручається Юнона і захищає Турна. Рутульці б’ють троянців, і
ті вже хочуть залишити фортецю. Тоді начальник артилерії починає їх соромити,
нагадувати, що князь «за воїнів нас числить, за внуків славнійших дідів».
Присоромлені троянці гуртом дружно наступають, і Турн тікає.
VI
Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм
утручатися в людські справи. Еней через видіння довідується про те, що сталося в
його стані, і йде в наступ. Мужньо б’ється й Паллант, але більш досвідчений Турн
убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн
поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя
Турнові.
Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між
ватажками. Латинці теж були не проти миру. Почався поєдинок Енея і Турна. Юнона
знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що все одно
Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає
Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на
ньому Паллантову ладунку, вбиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.
Аналіз твору
Тема: змалювання життя українського суспільства кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., різних
верств населення (під виглядом троянців, латинян та інших народів).
Жанр: а) епічна поема — великий віршований твір, у якому розповідається про значні
події і видатних осіб;
б) травестійний (з франц. «переодягання») твір. І. Котляревський переодягає
своїх героїв в український одяг, згадує про українські страви, напої, народні ігри, пісні,
зображує риси життя різних соціальних верств;
20
в) бурлескний твір – цей жанр вимагав, щоб про буденне говорилося піднесено,
а героїчний зміст викладався вульгарно.
Таким чином, «Енеїда» — травестійна, бурлескна поема, оскільки в ній
створюється різкий контраст між першоджерелом («Енеїдою» давньоримського
поета Вергілія), міфологічною темою й прийомами їх розкриття.
Проблематика:
• соціальна нерівність;
• патріотизм народних мас, громадський обов’язок;
• виховання майбутнього покоління;
• дружба і ворожість;
• любов і ненависть;
• людяність і моральна нікчемність.
Композиція. Твір містить шість частин, які змістовно пов’язані з подорожжю Енея й
тими пригодами, що трапилися з ним.
Експозиція: знайомство з Енеєм і його ватагою троянців, які нагадують козаків-
запорожців, з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями і войовничим настроєм.
Зав’язка: подорож Енея з троянцями у пошуках Італії.
Кульмінація: битва Енея з Турном, в результаті якої боги також розділились на
два загони.
Розв’язка: перемога Енея над Турном, бо Зевс зглянувся на героя і став на його
бік: «Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і совість
жметь».
Аналіз змісту. Які негативні соціальні явища викриває та засуджує автор у поемі?
1. Кріпацтво. Найважливішим явищем епохи І. Котляревського було кріпацтво,
але в поемі не дано розгорнутих картин кріпосницької дійсності, тільки в окремих
21
місцях автор виступає проти неподобств цієї системи. Найгостріший, хоч і непрямий
виступ знаходимо в описі пекла: «Панів за те там мордували / І жарили зо всіх боків,
/ Що людям льготи не давали / І ставили їх за скотів». Поміщики за тодішніми
законами мали право робити з кріпаками, що хотіли: міняти, продавати, купувати.
Це явище теж знайшло своє відтворення в «Енеїді»: Юнона обіцяє дати Еолові «дівку
чорнобриву», тобто невільницю-кріпачку. У пеклі бачимо панів, які були «дівок охочі
бить», трапляються тут також кріпаки «і панські, і казенні».
1) Олімпійські боги:
Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому. Зевс
зображений як деспот, п’яниця з вередливим характером.
«Зевес тоді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав»
2) Земні герої:
Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.
«Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий…»
Суперечливий персонаж: з одного боку, ледачий, «на всеє зле проворний»,
занадто любить пиячити, гуляти, з іншого боку, коли йдеться про інтереси
троянців, громадський обов’язок, Еней веде себе достойно, навіть героїчно.
Еванд — цар аркадський, Палант — його син. Це союзники Енея у його війни
проти Турна.
«Наталка Полтавка»
Скорочений зміст
І дія
начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть...»
Їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з'являється із піснею-
нісенітницею «Дід рудий, баба руда». Наталка іде додому, а возний скаржиться
Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв
у земстві та судах. На це виборний із радістю відзначає: «Зате нам, простому
народові, добре, коли старшина... не допуска письменним п'явкам кров із нас
смоктати...» Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного»
Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його
«сердечному ділу». Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і
навіть обіцяє: «Єжелі виіграеш — теє-то як його — любов ко мні Наталки і убідиш її
доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не
пожалію — теє-то як його — нічого для тебе». Виборний погоджується, але
розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. «Уже не що, другого
любить...» І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали
гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє
багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити бенкети,— пив, гуляв і
шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро.
Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і
зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку
без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка
чотири роки чекає Петра, від якого нема ніяких звісток. «Наталка без душі його
любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не
згадує». Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати.
І виборного навчає: «...коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради»,
бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова підтверджує піснею «Всякому
городу нрав і права»:
«Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»
В цей час Наталка у своїй хатині сидить з матір'ю і шиє. Дівчина сумна та
невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. «Убожество
моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не
примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути
покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на
упертість Наталки, плаче, просить: «...викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою».
Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти
заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно
прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмовила, вдруге
не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів.
Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав
Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже
собі уподобав». Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього
письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним
починає умовляти дівчину вийти заміж за возного. Макогоненко картає Наталку, що
вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі
26
дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і благополуччя матері.
Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволений
виконаною місією, поспішив до Тетерваковського.
Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже милосердний!
Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як
нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?..
Горе мені!» Всі її думки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до
Петра:
«Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти».
II дія
хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов,
то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує
закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з'явилися виборний,
возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім».
Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном,
перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро
мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і
гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і
виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це
вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той «осоружний»
Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро
посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої,
умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а
Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте». І в тому, що сталося, мати звинувачує
Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро
заперечив: «...щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку
не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже! Наталко,
покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!»
Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. Про парубка, якого
щойно проклинала, вже говорить: «Добрий Петро! Серце моє против волі за нього
вступається!» А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає
їй усі свої зароблені гроші. І тут обізвався возний, побачивши, що справа складається
не на його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та
Петра за руки, підвів їх до матері: «Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я
одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб
зробив її благополучною». І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола
виголошує: «От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один
перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка,
Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії». Терпилиха
благословляє Наталку та Петра. Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер
ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам
вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить
прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я
найбільше любив». Наталка співає:
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
28
А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози
осушити».
Досить складним є образ матері Наталки — Горпини. З одного боку, мати дуже
любить свою дочку, піклується про її благо, виховала її доброю, чесною й
працьовитою. З другого боку, в намаганні домогтися для дочки щастя мати завдає
їй болю, змушує піти на самопожертву. Адже мати й дочка розуміють щастя по-
різному. Для Наталки воно полягає в поєднанні з коханим чоловіком, подружньому
щасті з Петром, у вірності своїй обіцянці вийти за нього. Але Горпина вважає, що
29
Тарас Шевченко
«Катерина»
Стислий переказ
I
Молода сільська дівчина Катерина закохалася в москаля (офіцера царської
армії) й не слухала застережень батьків. Вона ходила до нього в садочок, багато разів
ночувала з ним. На все село про неї вже пішла недобра слава, та закохана дівчина на
це не зважала. Аж раптом москаль пішов із села: військо вирушило в похід у
Туреччину, а Катрусі за старим народним звичаєм покрили голову (дівчині, яка
втратила незайманість до шлюбу, народила позашлюбну дитину, обрізали коси й
покривали голову хусткою, звідси й вислів — покритка), та вона не журилася через
це. Сподівалася, що її коханий дотримає слова: повернеться з походу й одружиться
з нею. Колишні подруги стали уникати Катерини. Минуло пів року, Катерина
занедужала. Очунявши, вона в запічку колихала немовля. В селі жінки глузували з
неї через те, що вона народила позашлюбну дитину, та ще й від чужинця-москаля.
Дівчині було вже соромно показуватися на очі людям, у садок вона ходила лише
після заходу сонця. Їй було важко терпіти нескінченні у. Вона все чекала на москаля,
та від нього не було жодної звістки. Катруся гадала: може, його було вбито за
Дунаєм, а може, він покохав іншу у своїй Московщині… Насправді Іван не загинув,
але «вернулись москалики // Іншими шляхами».
II
Катрусині батьки тяжко зажурилися, вони не могли витримати осуд із боку
односельців. Врешті, вирішили прогнати доньку. Мати, плачучи, дорікала Катерині,
що та не слухала її порад, «віддячила» їй за любов та турботу, зганьбивши батьків на
все село. Вона сказала доньці шукати в Москві свекрухи. Благословивши на
прощання Катерину, вона впала, як мертва. Катерина заридала, кинулася в ноги
батькові, стала просити пробачення. Та той сказав лише:
Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі –
Мені легше буде.
Дівчина вклонилась і вийшла мовчки з хати. Перед тим, як рушати в дорогу,
вона пішла у вишневий садок, помолилася Богові й узяла землі під вишнею й на
хрест почепила – на згадку про рідне село. Катерина була у відчаї, вона задумалася
про страшне майбутнє своєї дитини, уперше в неї з’явилася думка про самогубство:
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..
Катерина з дитиною на руках вийшла з села, подивилися назад і заголосила.
Мов тополя, вона стала в полі при битій дорозі й плакала. Врешті, вирушила в
дорогу. Після цього в селі ще довго говорили про Катерину, та її батьки цього вже
не чули.
31
III
За Києвом та за Дніпром, попід темним гаєм, ішли шляхом чумаки, зустріли
сумну молодицю в латаній свитині. В одній руці її був ціпок, на іншій – заснула
дитина. То була Катерина. Вона спитала в чумаків, де шлях у Московщину, та
попросила милостиню. Чумаки дали їй шаг (дрібну монету) – їй було соромно його
брати, та вона згодилася, подумавши про сина.
Катерина пішла далі, в Броварах відпочила й купила синові медяник. Довго-
довго йшла та питала про дорогу. Часом їй доводилося ночувати з сином під тином.
Аж раптом і зима настала. Свистіла хуртовина. Катерина йшла полем у
личаках та в одній свитині. Побачила, що йдуть москалі. Кинулася до них і спитала:
«Чи немає // Мого Йвана чорнявого?». Ті сказали, що не знають, і почали глузувати:
«Ай да баба! Ай да наши!// Кого не надуют!». Катруся сказала, звертаючись до сина:
Піду дальше – більш ходила…
А може, й зустріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину.
Дівчина стала серед поля й дала волю сльозам. Її гнітили тяжкі думки про
страшне майбутнє сина. Знову в неї виринула думка заподіяти собі смерть…
Катерина роздивилася довкола, побачила, що ліс чорніє, а під лісом, край
дороги, здається, виднівся курінь. Вона вирішила піти туди й попросити в господарів,
щоб ті пустили її з дитиною переночувати, а як відмовлять, то ночувати надворі, під
хатою.
IV
У лісі були старезні дуби часів Гетьманщини. У яру була гребля. Ставок був
укритий кригою, та в ньому була ополонка, щоб брати воду. Свистіла завірюха. З
хати вийшов карбівничий (лісник, той, що карбує зарубки на деревах), хотів огледіти
ліс, та за такої погоди це було неможливо. Хотів піти в хату, та раптом когось
побачив, звернувся до товариша Ничипора: «Дивись лишень, які побілілі!» То були
москалі. Катерина, почувши про їхню появу, одразу кинулася – неодягнена, боса – й
стала серед шляху. Назустріч на конях їхали москалі. На чолі їх виявився коханий
Катерини – Іван. Дівчина кинулася до нього зі словами:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився? –
схопилася за стремена, але Іван ударив коня шпорами в боки. Катруся благала
Івана згадати її та дні їхнього кохання, його обіцянки. Іван удавав, що не впізнав її,
поганяв коня, наказав солдатам прибрати її геть: «Дура, отвяжися!// Возьмите прочь
безумную!» У відчаї Катерина стала благати, аби Іван зглянувся та взяв свого сина:
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Побігла в хатину та повернулася з дитиною, але батько малого Івася вже втік.
Побачивши, що він відцурався сина, Катруся стала благати москалів, щоб ті взяли
хлопчика з собою й віддали старшому за сина. Зі словами:
32
V
Старий кобзар ішов до Києва й сів відпочити. Його міхоношею, тобто тим, хто
водить сліпого й носить мішок для подаяння, був хлопчик (то був Катрусин син
Івась). Кобзар співав псалми, перехожі кидали хто бублик, хто гроші. Дівчата
задивлялися на дитину, жаліючи її: «Дала … бровенята, та не дала долі!»
Тим шляхом їхала карета, запряжена шістьма кіньми, у ній був пан із
дружиною та дітьми. Івась побіг до цієї карети, бо пані махала йому рукою. Пані дала
гроші хлопчикові, спитала в нього, як його звуть. А пан глянув та відвернувся: упізнав
свого сина, але не захотів узяти. Карета рушила далі… Кобзар із Івасем полічили
отримане, помолилися на схід сонця й пішли понад шляхом.
Аналіз
Характеристика персонажів
Персонажі: Катерина, її мати та батько, москаль Іван, Івась – син Катерини та Івана.
Епізодичні персонажі: чумаки, москалі, карбівничий (лісник), старий кобзар.
Мати Катерини вкрай важко переживає осуд своєї дочки з боку односельців.
У її монолозі, зверненому до доні, відбилися її суперечливі почуття: неможливість
чинити спротив суспільній думці (через що вона й виганяє Катерину) та страшний
біль через прощання з дочкою:
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові:
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе…
Панське личко, чорні брови…
Нащо?...
з байстрям, якої відцуралися батьки. Потім місце дії змінюється. Тепер герой летить
до Сибіру. Там він бачить жахливі муки в’язнів-каторжників, закованих у кайдани.
Далі – ще одна зміна місця дії: тепер герой потрапляє в Петербург – столицю імперії.
Тут він зустрічає землячка-перевертня, який служить у палаці царя й уже відцурався
рідної мови. Той пропонує оповідачеві провести його в палац за грошовий хабар, але
герой відмовляється, робиться невидимим і заходить у царські палати. Тут він
бачить самого царя й царицю (йдеться про Миколу I та його дружину Олександру
Федорівну, які були сучасниками поета), а поруч із ними – пикатих та пузатих
придворних, які геть утратили власну гідність, прагнучи будь-що догодити
державцям. Далі він бачить украй кумедну сцену, що символізує мерзенну рабську
сутність цих царських підданих-лизоблюдів. Це сцена мордобиття, у якій цар б’є в
пику найстаршого придворного, той – меншого, той – ще меншого – і так без кінця
й краю: усе, аби лише догодити цареві. А далі герой іде оглядати Петербург. Він
роздивляється різні споруди та згадує минуле України, особливо лихо, яке їй
заподіяли російські імператори та імператриці. А ще сумує через те, що чимало
земляків, ставши російськими чиновниками, зовсім відцуралися української мови та
своїх батьків. Нарешті, він знову заходить у царський палац. Цар, змучений
похміллям, схожий на ведмедя, який виліз із барлоги. Він кричить на підданих, і
раптом усі вони провалюються під землю. Розгублений, він уже більше схожий на
кошеня. Герой аж засміявся через це, а цар почув це та гучно крикнув – герой
перелякався й прокинувся.
- А чи ділиться «Сон» на якісь розділи чи частини?
- Ні. Якби ділився, ми би побачили цифри I, II, III чи назви цих частин. Але ж не
будьмо формалістами! Якщо подивитися на зміст, то виразно простежуються
чотири різнопланові частини. Перша – це своєрідний філософський пролог, де
наведено роздуми про низку людських вад (він починається словами «У всякого своя
доля // І свій шлях широкий»). Друга – це уявна подорож Україною, третя – подорож
Сибіром, а четверта – Петербургом.
- Чи можна сказати, що у творі є певні дійові особи?
- Так, їх не дуже багато. До них, зокрема, можна віднести образи героя-оповідача,
царя та цариці, землячка-зрадника. Поет дає їм дуже лаконічні, проте влучні
характеристики. Так, про царя сказано, що він був «високий, сердитий», про царицю,
що вона була «мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога, // Та ще на лихо,
сердешне, // Хита головою…» Підкреслено її худорлявість, хворобливий вигляд,
схильність до нервових конвульсій. Цікаво, що Микола I та його дружина прочитали
Шевченків твір та надзвичайно образилися, побачивши своє дошкульне
зображення. Це стало однією з передумов того, що серед заарештованих учасників
Кирило-Мефодіївського товариства саме Тарас отримав найсуворіше покарання.
- У поемі є окремі місця, які досить важко зрозуміти. Наприклад, там, де
розповідається про каторжників, про Сибір, згадується якийсь «цар всесвітній, цар
волі». Про кого тут ідеться?
- Справді непросте питання. Швидше за все, це узагальнений ідеалізований образ
засланого борця з самодержавством. Тут можна згадати декабристів – російських
дворян, які наважилися повстати про царя. Водночас цей образ може бути й натяком
на образ Ісуса Христа. Адже, згідно з Біблією, над головою розіп’ятого Христа було
вміщено напис: «„Це Ісус — Цар Юдейський“.
- А в тій частині поеми, де йдеться про Петербург, є такий собі опис якогось
войовничого вершника на коні, і сказано: «… на скелі наковано: Первому – Вторая
таке диво наставила». Що це означає?
37
«Кавказ»
Час написання: осінь 1845 р. Приводом для створення поеми стала звістка про
загибель Якова де Бальмена.
Композиція: можна виокремити кілька частин: а) ліричний монолог від першої особи,
не звернений до конкретного адресата; б) монолог, звернений до Бога; в) другий
безадресний монолог; г) звернення поета (ліричного героя) до народів Кавказу;
ґ) звернення від імені російського колонізатора до кавказьких горян; д) монолог
поета, призначений панам-кріпосникам; е) звернення поета до Христа; є) другий
монолог російського колонізатора до кавказців; ж) ліричне звернення поета до
Якова де Бальмена.
Іереміи. Глава 9, стихъ 1 {2}. 2. Епіграф взято зі Старого Заповіту, з книги пророка
Єремії, де йдеться про Божі кари, яких зазнав за
А) За горами гори, хмарою повиті, ідолопоклонство єврейський народ, зокрема про падіння
Засіяні горем, кровію политі {3}. Юдейського царства та зруйнування Єрусалима.
Споконвіку Прометея {4} 3. Йдеться про Кавказькі гори. Цієї метафорою поет
Там орел {5} карає, змальовує жахливі наслідки кровопролитної Кавказької
Що день божий добрі ребра війни, «тотальна стадія» якої відбулася в 1817-1864 рр.
Й серце розбиває. Докладніше див. 11.
Розбиває, та не вип’є 4. Прометей – герой давньогрецьких міфів, титан, що
Живущої крові — викрав вогонь з Олімпу та віддав його людям, за що
Воно знову оживає голова богів Зевс наказав прикувати його до скелі в
І сміється знову {6}. Кавказьких горах. Орел щодня видирав у нього печінку,
Не вмирає душа наша, та вона виростала за ніч. Прометей став одним із «вічних
Не вмирає воля. образів» світової літератури (писали про нього зокрема
І неситий не виоре Гесіод, Есхіл, Овідій, Кальдерон, Вольтер, Ґете, Байрон)
На дні моря поле {7}. — узагальненим образом незламного ворога тиранії й
Не скує душі живої борця за благо людства. У творі Шевченка Прометей
І слова живого. символізує непокірні кавказькі народи, а якщо ширше –
Не понесе слави Бога, борців проти російського царизму загалом.
Великого Бога. 5. Орел – символ Російської імперії, адже двоголового
орла було зображено на її гербі.
Б) Не нам на прю {8} з Тобою стати! 6. Безсмертя та незламність Прометея символізують
Не нам діла Твої судить! непереможність борців проти російського деспотизму.
Нам тілько плакать, плакать, плакать 7. Продовження думки про незламність народів-борців.
І хліб насущний замісить «Неситий» - це, можливо, диявол, що мріє погубити
Кровавим потом і сльозами. людську душу. З іншого боку, «неситим» поет міг назвати
Кати знущаються над нами, й російського імператора Миколу I за його жадібність.
А правда наша п’яна спить. Виорати поле на дні моря так само неможливо й
Коли вона прокинеться? безглуздо, як знищити прагнення до свободи.
Коли одпочити 8. Ставати на прю – вступати в боротьбу, змагатися з
Ляжеш, Боже, утомлений? кимсь, від застарілого слова “пря” (боротьба, змагання). У
І нам даси жити! звертанні ліричного героя до Бога лунають мотиви
Ми віруєм Твоїй силі богоборства, тобто вільнодумного засудження Бога за
І духу живому. те, що він допустив зло й несправедливість у створеному
Встане правда! встане воля! ним світі та не втручається, аби покарати зло. У творі
І Тобі одному Шевченка богоборчі мотиви дещо парадоксально
Помоляться всі язики поєдналися з глибокою вірою в остаточне торжество
Вовіки і віки. Божої правди.
А поки що течуть ріки, 9. Ці «криваві ріки» - це кров численних жертв війни на
Кровавії ріки! {9} Кавказі: як солдатів російської армії, так і кавказьких
горян. У цій жахливій загарбницькій війні поет убачає
В) За го́рами гори, хмарою повиті, виразне свідчення гіркої несправедливості світу.
Засіяні горем, кровію политі. 10. «Отам-то милостивії ми…» - приклад сатиричного
пародіювання офіційної мови. Тут, вочевидь, висміяно
Отам-то милостивії ми {10} царські маніфести та грамоти; пор. «всемилостивейше
Ненагодовану і голу пожаловали мы...».
Застукали сердешну волю 11. Після закінчення Кримської війни Росія зосередила
Та й цькуємо. Лягло костьми всі воєнні зусилля на Кавказі. Туди було введено 250-
Людей муштрованих чимало{11}. тисячну армію. Організатори війни не зважали на жодні
А сльоз, а крові? Напоїть жертви. У спогадах очевидців тих подій збереглися
Всіх імператорів би стало навіть описи гір трупів російських солдатів, загат із них,
З дітьми і внуками, втопить по яких ішли на приступ наступні лави. За часів
В сльозах удов’їх. А дівочих, імператора Миколи I російська армія штурмувала аули
Пролитих тайно серед ночі! горян так: першу роту командири свідомо пускали під
А матерних гарячих сльоз! розстріл, а тоді одразу кидали в бій другу, сподіваючись
А батькових старих, кровавих, скористатися паузою, у яку горяни перезаряджатимуть
Не ріки — море розлилось, рушниці. М. Чернишевський в одній зі статей з нагоди
Огненне море! Слава! Слава! закінчення війни на Кавказі підрахував, що війна щороку
Хортам, і гончим, і псарям, забирала життя 25 тис. солдатів.
І нашим батюшкам-царям
39
Пантелеймон Куліш
«Чорна рада»
Переказ змісту
(І-ІІ) Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва. Один був молодий
озброєний козак (Петро Шраменко), другий «по одежі й бороді — як піп, по шаблі та
шрамах на обличчі — як старий козарлюга» (старий Шрам). Видно, що їхали вони
здалека. Не доїжджаючи до Києва, завернули до Хмарища, Череваневого хутора.
Черевань був багатим паном і веселим, з тих козаків, що збагатилися за десятилітню
війну з ляхами.
Було тихо й гарно, та вершники якісь невеселі. Приїхали до хутора й загрюкали
в дубові ворота. Відчинив старий ключник Василь Невільник і дуже зрадів, пізнавши
паволоцького полковника Шрама. Про його сина Петра сказав: "Орел, а не козак!"
Провів на пасіку, де найбільше часу проводив Черевань і де любив приймати гостей.
Старий Шрам був сином паволоцького попа Чепурного, вчився в Київській
братській школі й сам вийшов на попа. Але коли піднялися козаки з гетьманом
Остряницею проти уніатів, не всидів у парафії та пішов до козацького війська.
Поляки швидко гасили полум’я всіх повстань, і в Україні продовжували творитися
безчинства та неподобства. Шрам зупинився в зимівнику серед дикого степу на
Низу, взяв за жінку полонену туркеню, проповідував Слово Боже рибалкам і
чабанам. Побував скрізь, так загартувався, що велика користь і підмога з нього була
під час Хмельниччини. Пошрамовано його вздовж і впоперек, тому отримав
прізвисько — Шрам. Сини підросли, стали козаками; двоє полягли в бою, залишився
тільки Петро. Відчувши, що занепадає його сила, Шрам зложив із себе
полковництво і почав служити Богові.
Але знову почалися на Україні негаразди, сварки й кровопролиття за
гетьманську булаву. Шрама мучила думка, що загине від цього Україна. Тому правив
мирянам: "Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться, щоб не дано вас ізнов
ляхам на поталу!" Коли помер паволоцький полковник, Шрам сам зголосився
послужити громаді, і його обрали знову. Задумався полковник, як Україну «на добру
дорогу вивести». Пустив поголоску, що нездужає, а сам виїхав на хутір для поради.
На пасіці у Череваня Шрам зустрів Божого Чоловіка. Це був сліпий старець-
кобзар. Ходив без поводиря, у латаній свитині й без чобіт, а грошей носив повні
кишені: він викупляв невільників із полону. До того ж умів лікувати, замовляти рани.
Козаки дуже поважали його ще й за пісні. Черевань зрадів зустрічі, став розпитувати
Шрама. Той сказав, що їде на прощу до Києва. У Божого ж Чоловіка одна дорога —
викупляти невільників. Служник Василь Невільник і собі докинув слово, що саме
42
завдяки Божому Чоловікові він бачить світ хрещений, а служить тепер вірою та
правдою Череваневі, за чиї гроші його звільнено з полону. Шрам розпитував старця,
чи знає той, що діється за Дніпром. Божий Чоловік сумно сказав, що немає ладу між
козаками, старшину не слухають. Сомко міг би гетьманувати, так йому не дають, бо
він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть
Брюховецького. Шрам здивований цим. Якось Сомко, що доводився Юрасеві
Хмельницькому дядьком, образив Іванця Брюховецького, а вночі піймав його біля
свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати йому голову, а Сомко
звелів посадити Іванця на свиню й провезти по місту.
Після цього сорому «Іванець» став збирати гроші, годити кожному. Коли Юрась
пішов у ченці, Брюховецький обікрав гетьманську скарбницю й подався на
Запорожжя. Там сипнув грошима — і запорожці обрали його кошовим.
Полковник Шрам признався, що їде не на прощу, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана,
сподіваючись, що саме він зможе об’єднати розділену Україну.
(V) Наші прочани (Шрам та Черевань) походили по церквах, дали панотцям срібла
на нужди, аж ось галас, музика, тупотіння. Це якийсь із запорожців зі світом
прощався. Пив, гуляв, пригощав товариство, йшов навприсядки до монастиря, потім
усе козацьке скидав, залишав багатство, яке було, вдягав волосяну сорочку та й ішов
у монастир спасатись.
43
(VII-IX) Сомко посадив гостей за стіл, почав розпитувати Тура, як той опинився в
Києві, й показав свою наречену. Кирило сказав, що одбере цю дівчину й повезе на
Чорну Гору. Усі сміялися, подумавши, що то жарт. Лесі аж недобре зробилося.
Окрім того, вона помітила, що наречений за своїми справами не дуже й звертає увагу
на неї. Увечері позамикали всі двері, а запорожець, виходячи, сказав: "Двері
одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!"
Козаки нагулялися й полягали спати, а Петрові не спалося. Пішов він у двері.
Як чує — їдуть вершники, Тур зі своїм побратимом. Хотів бігти рятувати Лесю, а тоді
подумав, що в неї є наречений, тож хай і стереже її. Коли знову почувся тупіт —
вершники поверталися, але вже з дівчиною в сідлі, котра сиділа, як сновида. Петро
вхопив коня, шаблю та помчався наздоганяти викрадачів. Довго гнався, аж ось
місток через провалля. Кирило перескочив, потім розібрав дошки і крикнув
Шраменкові, щоб той стрибав і показав, чи гідний з Туром битися. Петро
перестрибнув сам, бо кінь його побоявся. Почали битися—на шаблях, поки не
зламалися, на кинджалах, потім на ножах. А тут і погоня гетьмана підоспіла. Поки
доскочили до провалля, бійці одночасно вдарили один одного в груди ножами й
44
(XI) Вранці старий Шрам поїхав у Батурин до Васюти (Золотаренка) (ще одного
претендента на гетьманську булаву), щоб спробувати з ним домовитися. Петро
сумний блукав у гаю, поки не натрапив на хутірець. Там із подивом зустрів Кирила
Тура. Давньої образи як і не було. Запорожець сказав, що готується "чорна рада", і
там зададуть перцю "городовій старшині". Кирило запросив Петра поснідати з ним,
познайомив із матір’ю, сестрою. Раптом за Кирилом прийшли та сказали, що його
чекає козацька розправа за сором, який він наробив товариству (викрадення Лесі).
Мати Кирила попросила Петра поїхати за її сином і привезти якусь звістку.
(XVI-XVII) Брюховецький бенкетував у Ніжині. Поруч із ним сидів князь Гагін, хоч і
не годилося так. Запорозькі діди привели до нового гетьмана козака, що «скакав у
гречку» (знався з дівчиною), на суд. Брюховецький сказав, що не годиться через
жінку забивати братчика до смерті, посміявся з дідів — ті розсердилися, плюнули й
пішли, зрозумівши, що їх одурено.
Брюховецький став думати, як йому звести зі світу Сомка. Запорожець, якому
він наказав позбавити в’язня голови, відмовився це зробити. Раптом до
Брюховецького напросився якийсь чоловік і сказав, що зробить те, чого гетьман
46
хоче. У нього начебто із Сомком свої рахунки — і за наречену, і за киї. Це був Кирило
Тур. Гетьман дав перстень запорожцеві, той пройшов у в’язницю й відкрився
Сомкові. Запропонував свій одяг і перстень, щоб той утік. Але Сомко відмовився, бо
не хотів чужим життям діставати собі волю.
(XVIII) Після «чорної ради» старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до
правобережного гетьмана Тетері й прийняв на себе усю вину за те, що місто
збунтувалося проти гетьманської зверхності. Старого полковника стратили як
бунтівника, а місто залишили в спокої. Того ж року стратили й Сомка з Васютою.
Петро Шрам ішов на Запорожжя, а ноги самі завернули в Хмарище. Скрізь було
запустіння. Тільки з пекарні щось чулося. Петро туди — а там Черевані й Леся. Ті й
не думали побачити Шраменка живим: їх самих "добре в руки взяв" Гвинтовка, хотів
віддати Лесю за Вуяхевича. Але приїхав Кирило Тур, показав якийсь перстень і
сказав, щоб йому видали Череванівну — везти в Гадяч до гетьмана. Ті просили його,
щоб змилувався, не віз. А запорожець знову: не повезу, як стану з кралею на рушник.
А сам одвіз у Хмарище й сказав, що йому «вражих баб не треба — від них лихо на
землі». Петро залишився у Череванів. Через півроку вони з Лесею одружилися.
1) Головні персонажі
Петро (син Шрама). Петро — гідний син відважного Шрама, "орел, не козак".
Хоробрий, завзятий та мужній, він рано робить перші успіхи у військовій справі:
здобуває вороже знамено. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих
козаків: "Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти" . Петро дуже відданий
коханій дівчині Лесі, по-лицаpськи рятує її від викрадення, захищає її честь.
Другорядні персонажі
10 клас
Іван Нечуй-Левицький
«Кайдашева сім’я»
II
Другого дня Кайдаш поїхав на ярмарок, а синам звелів розкопати горб. Ті не
захотіли, відказавши, чи їм, мовляв, більше за всіх потрібно. Хай хтось почне, тоді й
вони щось там копирснуть.
Увечері Карпо пішов до Мотрі Довбишівни. Та підмазувала хату. Мотря була
«висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лиці, в
очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи
з злістю». Дівчина посміялась із Карпового залицяння, і цим його ще більше
розпалила (насправді хлопець їй сподобався). Карпо пообіцяв найняти на танцях для
Мотрі музик, щоб вона на нього не сердилась (бо він, жартуючи, перекинув горщик
із глиною), а та стримувала свій гнів, хоча іншому парубкові справді б обмазала
глиною потилицю.
Через два тижні парубок заслав старостів до Мотрі, й старі пішли на
розглядини до Довбишів (Довбиші були заможною родиною, в них була гарна
хата). Мотрині батьки привітно прийняли гостей, Кайдашиха солодко промовляла
до кожної чарки, хвалилася, які в неї тихі та слухняні сини, хоч Карпо зроду таким не
був. Мотрі ж Кайдашиха одразу не сподобалась, вона передчувала, що їй важко
буде жити з матір’ю свого майбутнього чоловіка.
III
Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля гуляли чотири дні.
Наступного дня свекруха розбудила невістку раненько, стала повчати, як піч топити,
51
борщ варити, хоч Мотря давно вже це вміла, а сама ж лежала, ніби нездужала.
Кайдашиха дурила невістку, радіючи, що знайшла "добру робітницю". Та ж спочатку
терпіла, а потім почала огризатися, бо була не з таких, "щоб комусь покорятись".
Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навіть хату
лінувалася підмести. Це помітили чоловіки, зчинилася сварка. Наступного дня
Мотря почула, як свекруха розповідає сусідці про неї, що вона нібито лінива та
невміла, прийшла до них із порожньою скринею. Розсердившись, вирішила теж
вдати недужу й нічого не робити. Жінки знову посварилися, Кайдашиха
поскаржилася старому, той хотів провчити невістку, але Карпо не дав. До Різдва
Мотря чекала, що свекруха подарує їй щось з одежини, але та відрізала їй лише
шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все разом.
IV
Настало літо. Кайдаші вижали свій хліб та пішли заробляти до пана. Молоді
були проворніші й нажали більше, ніж батьки. Восени Мотря народила сина.
Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли. Карпо відчув
себе хазяїном, рівним батькові.
Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроїла всім з товстого
полотна, а собі — з тонкого, бо вона, мовляв, до панів ходить, незручно буде. Мотря
стала прясти собі окремо, а коли свекруха хотіла забрати зі злості мотовило, то не
віддала. На крик прибігли чоловіки. Кайдаш став кричати на невістку, що через неї
зчинилася така буча, хотів навіть ударити, тоді втрутився Карпо й так відштовхнув
батька, що той аж упав.
Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злість, тим
більше, що невістка стала прати сорочки лише свої й Карпові. Якось Мотря спекла
невдалий хліб, і борщ недобрий вийшов. Усі висловили своє невдоволення.
Невістка розсердилася й стала варити лише на свою сім'ю. Кайдашиха зчинила
крик — і з того часу сварки не втихали. Треба було відділятися. Добудували
частину хати, й Карпова сім'я перейшла туди жити. Батько змушений був віддати
синові частину поля й худоби, щоб він став повноправним господарем.
V
Перед Зеленими Святами (Трійцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврін їхав
і милувався природою. Раптом побачив дівчину, схожу на велику червону квітку.
«Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як
червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як
червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина». Його так вразила її
врода, що хлопець пішов за нею, дізнався, хто вона й де живе. Це була Мелашка з
Бієвців, з бідної сім'ї Балашів. Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на побачення
до млина, а він прийде обов'язково, хоч би батько його й прив'язав. Додому Лаврін
повернувся опівночі, й Кайдаш розсердився на нього. Після цієї зустрічі Мелашка
була як у якомусь чарівному сні. Робота падала з рук. Дівчина мала поетичну душу,
ласкаве серце, і їй хотілося співати. Щовечора Лаврін бігав на побачення, й Кайдаші
змушені були погодитися на його одруження та їхати на розглядини.
Кайдашиха, одягнувши найкраще, їхала на возі й пишалася та все чекала
побачити багату хату майбутньої невістки. Але хата виявилася вбогою, а двері
низькими, тому Маруся вдарилася, розсердилася, і тільки побачивши маленьких
сестричок і братиків Мелашки, пом'якшала, бо любила дітей. Пригощали
варениками із суницями, тісто було темне, тому Кайдашиха виїла тільки ягоди.
Глянула на маленьку проворну постать дівчини й подумала, що невелика буде з неї
52
VI
Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помічаючи часто п'яного свекра та
неласкавих поглядів свекрухи, милуючись із Лавріном за пасікою. Мелашка була
молода й негожа до важкої роботи, і свекруха почала її лаяти та глузувати з
неї. Якось Кайдашиха звеліла невістці вимісити тісто в діжі, а та не могла навіть дна
дістати. Увійшов голодний Кайдаш, став гримати на жінок. Маруся вказувала на
незугарну невістку. Старий послав Мелашку до Мотрі позичити хліба, Кайдашиха
заперечила, закричала, що в тієї й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула й
собі зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову.
Кайдашиха все частіше нападала на Мелашку, Мотря теж її недолюблювала,
бо та жила разом зі свекрухою. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до
роботи, не пускала навіть провідати родину. Коли нарешті Мелашка ступила на
батьківський поріг, то виплакала всі сльози, розповідаючи про своє життя. Мати
порадила дочці не потурати свекрусі і, як Мотря, не мовчати.
Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче. Кайдашиха скинула на неї усю
роботу, п'яний свекор зганяв на ній усю злість, а через сіни шипіла Мотря. Навіть
Лаврін утомився за неї заступатися.
Настав Страсний тиждень перед Великоднем. До Кайдашів зайшла дуже
богомольна баба Палажка Солов'їха. Вона умовила відпустити Мелашку до Києва
на прощу, адже тоді благословення впаде на всю сім'ю.
Мелашка почувала себе вільною та щасливою, обійшла з прочанами всі церкви
й раптом вирішила, що не повернеться в те пекло. Непомітно відстала від гурту й
найнялася до проскурниці на роботу.
Коли прочани помітили, що немає молодиці, почали її шукати, а не знайшовши,
повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила бабу Палажку,
а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дім. Лаврін чекав, що жінка
повернеться, але її все не було. Постановили йти до Києва шукати її. А Мелашка тим
часом жила в доброї жінки, як у Бога за пазухою: ніхто не лаяв, і шматок хліба мала.
Тільки за Лавріном сумувала. Лаврін обходив усі церкви, розпитуючи людей. Дійшов
і до тієї, біля якої служила Мелашка.
Жінка як побачила блідого та смутного свого любого чоловіка, не витримала й
кинулася зі слізьми до нього. Свекруха пообіцяла, що не зачепить молодшу невістку
й словом, аби та повернулася. І дотрималася обіцянки. Незабаром Мелашка
народила сина.
VII
Між жінками в Кайдашевій хаті настав лад. Але не порозумілися батько із
сином. Лаврінові самому хотілося господарювати, він не хотів слухати лайливого
батька. Старий образився, відійшов від господарства. Заробляв гроші
майструванням і все пропивав у шинку, поки йому не почав ввижатися якийсь чумак,
а іноді й чорти. Через деякий час нечиста сила завела старого Кайдаша на греблю, а
вранці його знайшли утопленим.
VIII
Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали ділити
спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити
порівну. Поділили самі, але Мотрі здалося, що Лаврінова частка більша. Кинулася
53
переміряти. Зчинилася сварка. Карпо хотів ще половину пасіки й худоби, але мати
нагадала, що і їй належить частка, а також те, як Карпо бив батька кулаками. Пішли
у волость, а там присудили Лаврінові все батькове добро, бо Карпо забрав свою
частку вже давно. Мотря ледь не скрутилася від такої звістки. Відтоді не стало миру
між Кайдашенками.
Якось Мелашка підмела сіни й не встигла винести сміття. Прибігла Мотря,
розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала і почала й собі
лаятися. Увечері Кайдашиха почула, як на горищі кричать їхні кури. То Мотря шукала
свою курку й позбирала яйця, які та нібито знесла у них. Лаврін відставив драбину,
Карпо кинувся рятувати жінку. Брати дуже посварилися, а Мотря потовкла усі
назбирані в пазуху яйця. Вона заборонила своїм дітям брати від баби-злодійки
гостинці.
Через розбитий дитиною кухоль жінки перебили одна в одної всі горщики.
Чоловіки ледве розборонили їх. Кайдашиха тицьнула Мотрі в лице дулю, але
поцілила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусі так, що виколола
око. Зчинилася бійка. Кайдашиха побігла скаржитися у волость. Громада присудила
Карпові "одірвати" свою хату й поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну,
а Мотрі — відсидіти два дні "в холодній" (в ув’язненні).
Сім'ї помалу помирилися (цього вимагали потреби господарства). Брати стали
для зручності разом орати, сіяти, возити сіно й хліб, найматися з возами й заробляти
гроші. Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все він звелів розкопати той
проклятий горб біля їхнього двору.
IX
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на
Мотрю, але невістки були у згоді між собою. Лаврін любив Мелашку, ніколи й
пальцем її не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той
відмовчувався.
Якось Мотрині кури поклювали огірки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю
й перебила ногу півневі та вбила двох курчат. Коли Лаврінів кабанчик заскочив у
Мотрин город, йому перебили спину. Кайдашиха впіймала Мотриного півня,
зарізала і вкинула в борщ. Мотря про це дізналася й поскаржилася чоловікові. Потім
закрила Лаврінового кабана, котрий убрався у шкоду. Ті зачинили Карпового коня.
"Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно й понуро" . Почалася
сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на перешкоді стала мати, він її
труснув так, що та ледве вирвалася. Син побіг за нею з дрючком. Кайдашиха побігла
скаржитися, і волость присудила Карпові або десять різок, або заплатити матері
п'ять карбованців, перепросити й помиритися.
Карпо вибачився перед матір'ю. На деякий час настало перемир'я. Літо
принесло нову незгоду через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то
до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не давала плодів, то й
не було лиха. Цього літа вродила дуже рясно, й Лаврінові діти, дізнавшись від баби,
що то груша їхнього батька, стали лазити по смачні плоди у Карпів двір, а Мотря їх
лаяла й лупцювала. Тепер почали лаятися й чоловіки. У волості присудили ділити
урожай порівну. Груша все розросталася, Мотря продовжувала ганяти дітей
Лавріна. Лаврін не погоджувався продавати грушу, а Карпо — землю з грушею.
Проте твір раптово закінчується на оптимістичній ноті: раптом груша всохла — і сім'ї
помирилися.
54
Головна думка повісті: Через показ конкретних буденних ситуацій автор змальовує
здрібніння людської душі. Духовна роз’єднаність, спричинена відсутністю прагнення
зрозуміти одне одного, – це те лихо, яке отруює життя і батьків, і їхніх синів та
невісток.
– це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та
забобонним. Після одруження синів він поступово втрачає батьківську владу над
ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку. Кайдаш спився до божевілля та
втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті.
Маруся Кайдашиха – дружина Омелька, мала двох синів. «Вже не молода, але
й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та
блідим лицем». Вона сварлива, конфліктна жінка. Маруся гарно готувала й замолоду
служила у панів покоївкою, «терлась коло панів і набралась від них трохи панства».
Також про неї сказано, що «від її погляду молоко кисне», «на словах, як на цимбалах
грає» (улеслива, проте лицемірна). Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від
себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру - це те, що вона працьовита,
дбайлива хазяйка, любляча мати та бабуся. Але жадоба до землі зробила її
жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім'ї, бійок.
Панас Мирний
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Частина перша
Дід Улас розказав Чіпці про його батька. Той ще малим нікого не слухав, нікому
не корився. Пан часто бив його, тому хлопець утік на Дон, одружився там, завів
діток. Але дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом,
одружився з Мотрею. Два роки прожив тут, потім повернувся назад, там його за
двожонство арештували й віддали у солдати. Чіпка замислився над долею батька й
винуватив його лише в тому, що той не помстився панові.
[VI «Дізнався»] Прийшла зима. Селяни дізналися, що їм дали волю, але треба
було відпрацювати ще два роки. Знявся крик, гомін. Чіпка хотів знову пасти череду,
але громада йому відмовила, чим тяжко образила. Став Чіпка працювати на своєму
полі, купив овечок, корову, кобилу. Завелися гроші, й парубок придбав одяг, щоб не
соромно у свято між люди показатися. Зустрів дівчину Галю, єдину дочку багатого
хуторянина, й закохався.
[VII «Хазяїн»] Грицько (товариш Чіпки) ж пішов у чужі краї на заробітки, тяжко
працював, спав на голій землі, їв на ходу. Склав грошенят, повернувся додому, купив
нову хату, землю. Трохи загордився, посватався до дочки найбагатшого козака, але
там такого зятя не хотіли. Поки роздумував, яку жінку брати, незчувся, як закохався
в сусідню наймичку Христю — веселу, моторну й працьовиту дівчину. Одружилися
вони, зажили тихим життям хліборобів. Народилися діти. Не чути в хаті ні лайки, ні
сварки, і матері радили своїм дітям брати з них приклад: сироти, все заробили
чесною працею. Отак треба на світі жити!
[VIII «Січовик»] У частині другій коротко розповідається історія села Піски (де
жив Чіпка), на прикладі козацької родини Ґудзів. Читач повертається приблизно на
два століття назад від подій першої частини. Велике село Піски, а півтори сотні літ
тут були переважно хутірці із землянками. Якось тут оселився січовик Мирін Ґудзь
— немолодий, коренастий, з довгими вусами й оселедцем на голові. Ходив на
полювання, побачив у козака Зайця дочку Марину, закохався та й одружився з нею.
З того часу став хліб ростити, а жінка — сина Івана колихати. Коли Івась підріс, став
гратися у війну, про яку розказував батько; мати ж навертала його до мирного
хліборобського життя. Піщани були ще вільні, а кругом уже розляглася неволя, й
сумно було козакові Мирону. Іван Ґудзь одружився з козачкою Мотрею, народилися
в них сини: Максим, Василь та Онисько. Дід часто розказував Максимові грізні
повісті про давні походи й удмухнув пал своєї душі в молодесеньку душу онука.
[IX «Піски в неволі»] Дісталося село Піски панові Польському, небагатому
шляхтичеві, за якісь там заслуги перед царицею. Приїхав він із якимось жидком
Лейбою, оголосив, що село тепер належить йому. Піщани загули, тоді генерал
підскочив до переднього і вдарив того з усієї сили у вухо й поїхав у Гетьманське
(районний центр), розказав про «бунт». Наступного дня у Піски вступила рота
москалів. Селяни полякалися й мовчали, коли генерал ходив по хатах і переписував
«своє добро». Мирін Ґудзь не сидів на місці, роздобув собі й дітям папери, що вони
— вільні козаки. Так його сім'я і ще кілька розумніших залишилися вільними, а інші
стали кріпаками. Генерал сказав, що люди житимуть, як і жили, тільки
сплачуватимуть податок, який збиратиме Лейба. Жид приїхав із родиною та й почав
шинкувати. Піски стали розростатися, а Лейба — багатіти.
[X «Пани Польські»] Минуло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал
помер, а генеральша їде з синами жити в село. Побудували новий панський палац, і
піщани вперше відчули кріпаччину — робили все задарма. Приїхала генеральша й на
людей навіть не глянула. На ранок наказано було знести всі хати, що загороджували
58
вид з панських вікон. Щодня надходили накази, які потроху позбавляли людей волі.
Піщани довго не піддавались, та, не подужавши генеральської сили, почали тікати.
Ті, що залишилися, під панською нагайкою швидко стали перетворюватися на
покірних волів.
Незабаром молодих паничів одвезли в науку, а приїхали старші дочки.
Розпочалися бенкети, гуляння... Усіх треба нагодувати, напоїти. Стали селяни
працювати на пана вже чотири дні на тиждень та зносити в двір курей, гусей, яйця.
{…}
[XI «Махамед»] Далі у романі докладно розповідається про життя ще одного
головного персонажа – Максима Ґудзя (Максим – батько Галі, майбутньої дружини
головного героя Чіпки Варениченка). Максим Ґудзь, вихований дідом Мироном, ще
з дитинства був «палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, усіх побивав, над
усіма верховодив». Від нього чекали лише шкоди. Ставши парубком, зовсім збісився:
постійно випивав, бив парубків, зваблював дівчат. Не вдалося його ні приструнчити,
ні одружити, тоді його віддали в москалі (тобто в армію).
[XII «У москалях»] Погнали рекрутів у Московщину. Дивувалися вони
тамтешнім хатам — чорним, без вікон, людям у личаках та з бородами. Місто
здивувало своїм багатством. Максим став заводієм і в казармі. Одне не подобалося
— смердюче житло та поганий харч. Старші москалі стали брати його на «прокорм»
— красти по селах. Начальство любило Максима за силу та кмітливість і зробило
його унтер-офіцером.
[XIII «Максим — старшим»] Максим, як став старшим, одразу запишався. Потім
йому це набридло, бо ні з ким було душу одвести, по-братерськи поговорити.
Взявся вчитися грамоти, й те покинув. Під час угамування якихось заворушень
відзначився, отримав орден і чин фельдфебеля. Став про себе дбати, складати
гроші. Одружився з Явдохою, яка з дитинства займалася крадіжками, гулянками.
Безпутне життя витягло з них усі гроші. А тут народилася дочка Галя, й батьки
закінчили з гулянками, стали складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на
«прокормленіє» (грабувати селян) і брав з них гроші, а Явдоха перепродувала
награбоване добро. У війні з турками Максим був легко поранений у руку,
домовився із лікарем, і його відпустили зі служби. Через тридцять років Максим
Ґудзь повернувся у Піски, збудував дім на хуторі, як фортецю. Люди тільки
дивувалися, звідки він гроші бере.
Частина третя***
Частина четверта
[XXIII «Невзначай свої»] Була темна осіння ніч. Веселий Чіпка вийшов, свиснув
— до нього стали сходитися товариші. Вирішили, що підуть «рибу ловити» до
Гершка (тобто грабувати його). Перед світанком під'їхали повозки до хутора
60
Максима Ґудзя. Господарі вітали гостей, стали пригощати. До столу підійшла Галя
й побачила Чіпку. Після вечері поділили вкрадені гроші й полягали спати. А Чіпці не
спиться. Раптом вийшла Галя. Не стримався парубок, обняв дівчину, освідчився в
коханні. Уранці Галя крадькома подарувала йому вишитий кисет.
[XXIV «Розбишацька дочка»] Цілий тиждень лив дощ, і Чіпка не міг вийти з
двору. Мати заговорила з ним про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю
саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина повеселішала й
погодилася за умови, якщо він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не
може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто. Вона
хоче щиро працювати й сміливо дивитися людям у вічі.
[ХХV-ХХVI. «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»] Галю хотіли просватати
за москаля Сидора, проте Чіпка заплатив відступного, дав Сидору могорич і намовив
Грицька йти сватати за нього Ґудзеву дочку. У суботу Чіпка заслав старостів до
Максима, а в неділю були оглядини в парубка. Явдосі не сподобалася ні низенька
тісна хата майбутнього зятя, ні його мати.
Зіграли пишне весілля. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату
вишиваними рушниками, розмалювала піч. Свекруху жаліла та шанувала, а Чіпці
догоджала, як могла. Тільки інколи згадували минуле (розбійництво Чіпки). Чіпка
став жити чесно, проте говорив, що чесною працею добра багато не наживеш. Галя
його відмовляла. Той став ховатися від братчиків, відкуплявся грошима. Навесні
Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощані ворота й розмалював їх.
Перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотно й
перепродував його.
[ХХVІІ-XХVIII «Новий вік». «Старе — то поновлене»] Владу в цілому повіті
захопив Шавкун і орудував за спиною у предводителя. Він добувся до влади
спритністю та підлабузництвом, цінував лише гроші. Настало нове життя й для
Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо радо допомагав у біді. Становий почав
їздити до нього в гості. Як стали обирати земство (виборний орган, який займався
громадськими справами; туди входили не лише дворяни, але й прості селяни) —
піщани першим назвали Чіпку. У літній день в Гетьманське скликали гласних (для
виборів). Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу.
Запропонували Чіпку — й вибрали, незважаючи на грізні гримаси станового
Дмитренка. Радів Чіпка, що прислужиться громаді. Та не до вподоби це було панам,
що затесався між ними «голодранець». Стали думати, як його позбутися, й, згадавши
давню справу про вбитого сторожа, вигнали «по неблагонадежности».
Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима (батька Галі)
побили до смерті.
[ХХІХ-ХХХ «Лихо не мовчить». «Так оце та правда!»] Поховавши Максима,
Явдоха продала хутір і перебралася до дітей. Нове лихо вступило з нею в хату.
Явдоха взялася верховодити, а Мотря не змовчала, почалися сварки. Галя й Чіпка
тікали від тих сварок. Чіпка спочатку засумував, потім став пити з товаришами,
згадав колишнє. Щодня робився хижішим. Померла Явдоха, й Чіпка з подачі Лушні
звинуватив матір у цьому. Якось уночі приїхав додому з повними возами добра,
Мотря лаяла сина та плакала. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й
змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові.
Мотря почула дитячий голос. На подвір'ї стояла дівчинка літ десяти в
закривавленій сорочечці. Сказала, що на їхній хутір налетіли розбійники, всіх убили,
хату спалили, одну її не знайшли. Мати похапцем вдягла дівчинку, повела у волость
і заявила на сина. Вранці всіх розбійників пов'язали. Галя, побачивши зв'язаного
61
Чіпку, дівчину в крові, крикнула: «Так оце та правда?!» і, збожеволівши від горя,
повісилася.
Під осінь по шляху йшла в Сибір валка каторжан, серед яких був і Чіпка з
грізним, насупленим поглядом. Грицько взявся піклуватися про Мотрю, а хату їхню
опечатали й забили. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано вісім
безневинних душ, загублених «страшним чоловіком» (Чіпкою).
Аналіз твору
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ
уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися
показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити,
що ж саме штовхало селян на «слизьку дорогу», калічило їх душі, нівечило мораль,
спричинило трагедію.
62
Проблематика твору:
- народна мораль; батьки і діти; добро і зло;
- земля й достаток; кріпацька неволя;
- «пропаща сила»;
- жінка в сім’ї; любов і сімейне щастя.
Персонажі
Головні: Чіпка Варениченко, Мотря Жуківна (Чіпчина мати), Максим Ґудзь, Явдоха
(дружина Максима), Галя Ґудзь (дочка Максима, дружина Чіпки), Грицько
Чупруненко (товариш Чіпки), Христя (дружина Грицька).
Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Василь Порох, пани
Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
Характеристика персонажів
Баба Оришка (бабуся Чіпки) — найтепліший Чіпчин спогад про дитинство. Вона
була дитині єдиним порадником, добрим янголом і вихователем. Поки мати
наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом,
і звеселяла онука казками.
доньки.
Галя Ґудзь (кохана й дружина Чіпки, дочка Максима). Описуючи її першу зустріч з
Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї,
вродливої дівчини: «Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи
не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже
неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене
убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою. Парубок сперше…
чи й не прийняв її за ту польову царівну…»
«Розбишацька дочка», Галя, ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між
добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого
народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство
змусило її соромитися цього достатку й ненавидіти багатство, надбане грабунком.
Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в награбованому
добрі. Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з розбійницького кола,
але виявилася надто слабкою проти сил зла. У цьому образі втілено народне
прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності.
Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи як її зовнішню красу («...біле, рум'яне
личко, очі оксамитові, чорні»), так і красу внутрішню, що гармонує з мовою героїні,
яка «щебече, як ластівочка». Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над
безневинними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», остаточно
зламало молоду жінку. Побачивши маленьку Хоменкову дочку в закривавленій
сорочечці, Галя не змогла пережити таке болісне прозріння і повісилась.
Самогубство стало їй порятунком від неслави і водночас протестом проти
страшного злочину, який вчинили Чіпка та його товариші.
Другорядні персонажі
Іван Карпенко-Карий
«Мартин Боруля»
Стислий переказ
Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (тобто той, хто платить за оренду
землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати
документ, де вказано, що "Дворянскоє депутатскоє собраніє" зачисляє його,
Борулю, до дворянського роду і подає на затвердження до Сенату. Тому, каже
Боруля, треба ще раз подати в суд на дворянина Красовського, котрий його,
"уродзоного шляхтича", назвав «бидлом», а сина його — «телям». Мартин говорить,
що не пожаліє жодних грошей, щоб посадити Красовського в острог (в
тюрму). Трандалєв радий, що знайшов собі таку вигідну роботу, яка ще й прибуток
гарний дає: він веде подвійну гру, веде одночасно справу Борулі проти Красовського
і справу Красовського проти Борулі.
66
Тим часом Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб
той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки
Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб та називала батьків не "тато", "мама", а
"папінька", "мамінька" чи "папаша", "мамаша" — по-дворянському, щоб не бралася до
важкої роботи, а то руки зіпсує собі, щоб поводилася, як панночка.
Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького,
кохаючи одне одного, вирішують сказати батькам про те, що планують весілля.
Степан розповідає Миколі, що він працює на службі, як вивчає напам'ять "бумаги",
як потім із друзями розважається, п'ючи "трьохпробну" (горілку) й співаючи
"крамбамбулі" (романси). Мартин, побачивши Миколу, говорить Степанові, що
тепер, коли вони «майже дворяни», простий хлопець йому не товариш, у нього інша
дорога. Боруля посилає зі Степаном свого слугу Омелька, звелівши тому одягтися
якнайкраще — в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє
привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, «як у дворян».
До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи Гервасій і його кум
Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, «простий
мужик не пара». Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до
жінки на ім’я Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять "кофій" і коли подають:
чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник — гідний
для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але
потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном.
Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в
нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку
в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин.
Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо
вони не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в
розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона
розмовляє з матір'ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших
женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка
відмовляє, каже, що то марно, тільки з батьком посваряться.
Мартин забороняє дочці прати білизну, хоче, щоб та вчилася вишивати, як
благородна панночка. Приїжджає жених, чиновник Націєвський з гітарою. Марися
гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого.
Націєвський говорить, що всі баришні від нього "тають", розтане і вона, як пізнає
ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися з батьком про
багатий посаг (придане). На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не
підсовують йому нечесну наречену, яка, можливо, вже чекає дитину від іншого.
Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми,
як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й
крадькома тікає із заручин. Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного
жениха її відлупцьовує його за свій сором.
Після цього приїжджає Степан із речами й говорить, що земський суд
скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з
Націєвським і після того, як надійшов папір від Красовського, щоб забиралися геть
із його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша
Гервасія, щоб поговорив із Мартином. Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його
вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла
відмова: Борулю не можуть визнати дворянином, бо в одному з документів
написано не "Боруля", а "Беруля".
67
Аналіз твору
Жанр: трагікомедія.
Композиція: «комедія в 5 діях» – так визначив жанр твору автор. Події відбуваються
протягом кількох тижнів.
Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти: Марися
й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола; реєстратор з
ратуші Націєвський; повірений Трандалєв; наймити Омелько й Трохим.
виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять, трись, трись меж людьми — і з тебе
будуть люде!»
Дещо сумна картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства
Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не
дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола?
Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна. глянь на
себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!»
Іван Франко
«Захар Беркут»
Сюжет
I
У Тухольщині, що в Карпатах, князь Данило Галицький подарував бояринові
Тугарові Вовкові величезні полонини й ціле пригір’я Зелеменя. Навесні 1241 року,
відсвяткувавши початок життя в нових володіннях, Вовк разом зі своїми гістьми-
боярами та слугами вирушив на велике полювання на ведмедів. То була дуже
небезпечна справа. Тому люди дивувалися, що дочка Тугара Мирослава
насмілилася також вирушити на лови. Мирослава була незвичайною дівчиною.
Дуже вродлива, з добрим серцем, у сміливості вона не мала рівних серед ровесниць.
Мирослава одразу при народженні втратила матір, виховувалася нянькою, що
привчила її до всякої ручної роботи, а підрісши, дівчина постійно супроводжувала
батька, який навчив її володіти зброєю. «От дівчина! Тій не жаль бути мужем. І певно,
ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» - захоплювалися сміливицею тухольці.
70
II
Максим Беркут привів Тугара Вовка й Мирославу та все товариство мисливців
до тухольської долини. Тухля – то велике стародавнє село, розташоване серед гір,
у просторій долині, оточеній з усіх боків скелями, схожій на величезний котел. Сюди
водоспадом упадав гірський потік. Це була майже неприступна гірська криївка, що
зберігала своє вільне, старовинне громадське життя, непідвладна нікому. З гордістю
Максим показував викутий у скелі прохід, над виготовленням якого працювали
тухольці.
Боярин почав розпитувати Максима про те, чи правда, що Захар Беркут має
велику владу над місцевою громадою. Максим сказав, що влади над громадою не
має ніхто, бо вона сама собі влада. Утім, Захар мав у громаді великий авторитет, і як
ніхто вмів говорити на громадській раді, тож громада прислухалася до його думки.
Тоді Тугар спитав Максима, чи це його батько намовляє тухольців проти нього та
князя Данила. На це парубок відповів, що то неправда, бо вся громада гнівається на
Вовка, що присвоїв громадський ліс та полонину, не спитавши тухольців. Тугар
обурився й сказав, що той ліс і полонину йому дарував князь. За словами Максима,
Захар заспокоював громаду й радив дочекатися громадського суду. Посеред села
Тугарові з товариством зустрілися троє старих, що несли сріблом окований ланцюг
у вигляді персня. Вони зупинялися біля кожного двору й запрошували на копу
(громадські збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся з такого звичаю.
Максим розповів про ці збори докладніше й попросив Тугара прийти на них, на
справедливий суд громади. Мирослава підтримала прохання парубка. Врешті, з
великою неохотою (через зневагу до простих мужиків-«смердів»), Вовк погодився
прийти подивитися на копу.
У тіснині, де замикалася тухольська котловина, Тугар і Мирослава побачили
величезний кам’яний стовп. То була місцева святиня – Сторож. Максим розповів
легенду про нього. Колись, дуже давно, на місці села було величезне озеро, яким
володіла богиня смерті Морана. Озеро було закляте: у ньому не було нічого живого.
Одного разу цар велетнів посварився з Мораною, розбив скелю біля озера й
розвалив стіну, через що вся вода з озера виплила й втратила чарівну силу. Уся
околиця ожила. Розлючена богиня смерті перетворила царя на камінь. Той камінь
став охоронцем долини. За пророцтвом, коли Морана збере свою силу, щоб
завоювати Тухольщину, Сторож упаде на неї й знищить…
71
III
За селом Тухлею стояла величезна липа. Біля неї було місце зборів
тухольського віча. На другий день після боярського полювання тухольці зійшлися на
громадську нараду. Мов стародавній дуб-велетень, стояв Захар Беркут – сивий
понад 90-літній старець, найстарший у тухольській громаді, батько вісьмох синів – і
з радістю дивився на свою громаду, якій присвятив усе життя. Сімдесят років тому
Захар, бувши ще молодим парубком, мріяв навчитися лікувати рани й для цього
вибрався в далеку дорогу. Три роки він провів у горах на Коломийщині, у скитського
старця-монаха на ім’я Акинтій, що довгі часи жив на Афонській горі. Акинтій чудово
вмів лікувати рани й взяв Захара в учні. Потім Захар Беркут відвідав багато різних
міст, був і в Києві, і в Галичі, набув значного досвіду. Він повернувся з мандрівки не
лише лікарем, а й громадянином, який знав, що потрібно для щастя його
Тухольщини, і вмів навчити інших. Завдяки старанням Захара в його селі
встановилося справжнє народовладдя: «Громада була для себе і суддею, і
впорядником у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа
– громада сама, вся і завсіди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді;
земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри [приміщення для
зберігання зерна] та стодоли стояли завсіди отвором для потребуючих…» Кожен
дорослий громадянин (і чоловік, і жінка) мав право голосу на зборах громади, а
вирішальний голос мали старійшини.
На таке життя жадібними очима дивилися князі та бояри, що чекали часу війни
як слушної нагоди захопити владу у свої руки й знищити ненависні громадські
порядки. Утім, боярські зазіхання довгий час оминали Тухольщину, аж доки туди не
заїхав Тугар Вовк і не почав будувати свій дім над Тухольською дорогою. Боярин мав
грамоту від князя Данила на місцеві землі й ліси. Поступово боярин почав
намагатися прибрати Тухольщину до рук: боярські слуги захопили громадську
полонину, а також шматок найкращого лісу. Останньою краплею, що переповнила
чашу терпіння тухольців, став наказ Тугара прив’язати тухольського лісничого,
схопленого в загарбаному лісі, до дерева та бити різками ледь не до смерті. Після
цього багато тухольців зажадало вигнати Вовка з громадянських земель, а дім його
зруйнувати, та Захар Беркут зауважив, що насамперед слід викликати боярина на
громадський суд.
Нарешті Вовк – у повному рицарському обладунку та в супроводі озброєних
слуг – прибув на віче. Між Захаром та Тугаром спалахнула гостра суперечка. Боярин
поводився зверхньо, покликаючись на те, що князь Данило призначив його
начальником Тухольщини й дав йому тухольські землі в нагороду за вірну службу.
Вовк закликав тухольців скоритися: «Усі ми – власність князя… Князь один вільний,
а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче».
Проте Беркут відповів, що тухольці не визнають над собою жодного пана, а їхні
права походять від їхніх пращурів. До того ж, князя не можна вважати
справедливим, бо він не захищає тухольців, а навпаки, кривдить їх, даючи їхню
72
IV
Вузькою гірською стежкою їхало двоє вершників: Тугар Вовк та Мирослава.
Дівчина розпитувала батька, куди їм їхати, коли їх вигнано з Тухольщини. Аж раптом
вони зупинилися посеред широкої стрийської долини, залитої морем пожеж. У
долині виднілися довгі ряди наметів. То був табір монголів. Тугар зізнався, що це
його союзники «проти тих проклятих смердів і їх громадівства» (тобто тухольців).
Попри всі благання доньки боярин не відступив від свого лихого наміру. Військо
монголів очолював Пета. Мирослава, почувши, як батько говорить монгольською
мовою, та побачивши, з якою пошаною до нього ставляться монголи, здогадалася,
що Тугар знається з ворогами рідної землі вже давно і що правдивими виявилися
чутки про те, що він у битві на Калці зрадив Русь, виказавши монголам план битви,
складений князями. Розпачу Мирослави не було меж!
Воєначальник Пета запросив Тугара до свого шатра на воєнну нараду. Тугар
сказав, що попри прийняту серед монголів заборону на перебування жінок у
військовому таборі був вимушений взяти з собою доньку й просить дозволити їй
залишитися в таборі на ніч і наступний день, поки він не знайде для неї безпечного
місця. Пета дав дозвіл і подарував Мирославі золотий перстень князя Мстислава,
здобутий в битві на Калці. Цей перстень давав право без перешкод заходити та
виходити. Мирославу відвели до окремого шатра, а Тугар залишився з
монгольськими очільниками. Військо Пети шукало проходу через Карпати,
рухаючись до Угорщини, яку монгольський хан прагнув підкорити. Боярин пообіцяв
провести частину війська (10 тисяч вояків), яку зголосився очолити Бурунда,
Тухольським шляхом.
Мирослава здогадалася, що батько хотів видати шлях через Тухлю, щоб
помститися її жителям, і рвалася до Тухлі, щоб попередити Максима про небезпеку,
але Тугар умовив дівчину лишитися в таборі, твердо пообіцявши зберегти
Максимове життя.
V
З важким серцем ішов Максим Беркут разом із ватагою тухольських молодців
на виконання волі громади – зруйнувати дім Тугара Вовка: не хотілося йому
боротися з батьком коханої! Утім, Тугара вдома не було, а його дружинники битися
не схотіли й перейшли на бік тухольців. Вони запросили прибулих до бенкету.
73
Раділи тухольці недовго. Раптом на них напали монголи. Вони оточили будинок. На
чолі головного відділу нападників був Тугар Вовк. Тухольці билися, як леви, проте
монголів було набагато більше. Усі тухольські воїни загинули, лише Максима за
вказівкою Вовка не вбили. Його взяли в полон та закували в залізні пута.
VI
Захарові Беркутові наснилося, що священний камінь Сторож зрушив із місця та
впав на нього. Старця гнітило якесь тяжке передчуття…
У Тухлі дізналися про бій біля боярського дому. Захар вирішив, що Максим
загинув. Тухольці зібралися на нараду щодо протидії монголам. Думки присутніх
розійшлися. Захар сказав, що недостатньо просто відбити напад на село – потрібно
розбити ворогів, щоб вони не знищили інші села.
Тим часом до Тухлі прибули помічники – три загони озброєної молоді. Їх
прислали сусідні руські громади. А ще на коні приїхав якийсь гість у монгольському
кожусі. Виявилося, що це була Мирослава. Вона повідомила, що Максим не загинув,
а потрапив у полон. Вона попросила Захара взяти її собі за дочку, бо вона
відмовлялася від свого батька, що став зрадником. Також дівчина передала пораду
Максима – покинути село в долині й повиносити з нього всі запаси й худобу,
піднятися в гори, а коли монголи прийдуть, впустити їх у кітловину, щоб відрізати
їм вихід та винищити. Громада одностайно пристала на цю пораду й далі діяла
згідно з нею.
Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, а коли спробували вийти з тісної
котловини, їх зустріли засіки тухольців. На монголів градом посипалося каміння, яке
кидали тухольці. Камінням було повністю завалено прохід, викуваний у скелі.
Загарбники намагалися забратися по скелях, але тухольці дали гідну відсіч. Бурунда
зрозумів, що його військо опинилося в пастці. Не тямлячись від люті, з голою
шаблею він кинувся на Тугара Вовка: «Подвійний зраднику – се твоя вина! Ти
запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!» Бурунда сказав, що
Тугар мусить знайти вихід з цієї пастки, а інакше йому буде непереливки. Монголи
вирішили спалити село, аби знищити все, що могло б слугувати прикриттям і
допомогою тухольцям під час імовірного нічного нападу, й ночувати просто неба.
Тугар Вовк зрозумів, наскільки скрутним стало його становище, й став шукати
вихід. Йому спало на думку обміняти бранця Максима на вільний вихід
монгольського війська. Вовк відчував, що «гнів його до Максима якось пригасає, мов
пожежа, якій не стало вже дров», натомість з’явилося співчуття й захоплення
мужністю й незламністю парубка. У розмовах із Максимом боярин намагався
добитися його приязні, схилити на свій бік, зокрема в справі обміну на прохід для
монголів.
До табору пробралася Мирослава. Побачивши її, Максим знову відчув любов
до життя. Вона розповіла парубкові про спосіб знищення монголів, який вигадав
його батько, й запропонувала втекти, перевдягнувшись у її одяг та використавши її
золотий перстень-перепустку, проте Максим не схотів, побоюючись, що монголи,
дізнавшись про те, що Мирослава випустила його, не пошкодують її.
VII
Тугар Вовк разом з дочкою вирушив на переговори до тухольських старійшин.
Він передав їм пропозицію Бурунди розвалити засіки й випустити монголів із
долини, а натомість отримати живим і здоровим Максима. Деякі зі старців воліли
би пристати на це, проте Захар виступив проти, оскільки згода випустити монголів
обернулася би страшним лихом для сусідів тухольців, які надіслали своїх вояків на
74
оборону Тухлі: «…міняти одного хлопця за руїну наших сусідів се була б ганьба, була
б зрада». Тож тухольці відкинули пропозицію ворогів.
Мирослава благала батька не повертатися до монголів, а залишитися разом із
тухольцями, та він не погодився.
Тухольські майстри завершили виготовлення машин із дерева для метання
каміння (навчила їх цього Мирослава, яка бачила такі машини на мурах Галича). Але
головну надію старий Беркут покладав на силу води. Вся громада пішла до
священного каменя Сторожа й повалила його. Тухольці побудували стіну з каміння
– зі Сторожем в основі. Ця стіна загородила вихід воді гірського потоку. Тепер вода
мала збиратися в долині й затопити військо монголів.
VIII
Знаючи про план тухольців затопити ворогів, Максим вирішив перехитрити
монголів, аби врятуватися. Він сказав Тугарові, що знає таємний вихід із котловини
й може вивести монголів. Боярин дуже здивувався, йому не вірилося, що Максим
здатен на зраду. Він залюбки прийняв пропозицію й наказав зняти з хлопця ланцюги.
Максим зумисне довго шукав лаз – підземний тунель. Лише коли води із
загородженого потоку набралося достатньо багато, молодий Беркут показав вихід.
Було вже пізно: вода залила й цей прохід. Бурунда сказав, що, хоч Максим і виконав
свою обіцянку, його не відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї долини.
Коли монголи кинулися до вивозу, аби прорватися, у них полетіло градом
каміння, кидане тухольськими машинами для метання. Вода все прибувала,
позбавляючи монголів надії на порятунок і сіючи серед них паніку.
Вороже військо почало будувати майданчики з каміння, що кидали тухольці,
щоб потім урятуватися на них. Але коли долина вщерть заповнилася водою, це не
допомагало: купи каміння могли вмістити лише невеличке число монголів. Одні
вороги тонули, інші вбивали одне одного, борючись за місце на купах каміння.
Становище монголів стало безвихідним.
IX
Тухольці рубали ялини, до пнів прив’язували важке каміння – виготовляли
своєрідні тарани й пускали за течією, щоб ті розбивали купи каміння, на яких стояли
монголи. Потім позв’язували плоти, на них стали сміливі лучники й попливли
добивати монголів. Силу монголів було зломлено, усі вони загинули. На найбільшій
купі залишилася тільки сотня воїнів, Бурунда, Тугар Вовк і Максим.
Тугар запропонував тухольцям випустити монголів, що залишилися, з долини
в обмін на життя Максима. Бурунда заніс свою сокиру над головою парубка.
Старі тухольці хотіли погодитися випустити загарбників, та Захар сказав, що
між ними є їхній воєвода, який прагнутиме помсти й приведе на Тухольщину нове
військо: «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого
краю!» Старий Беркут не зглянувся навіть на благання Мирослави. Натомість він
спрямував на ворогів величезний камінь з метальної машини. Бурунда замахнувся
сокирою на Максима, але Тугар Вовк відрубав його руку мечем. Максим ударив
Бурунду головою й плечима так, що той втратив рівновагу й упав у воду, потягнувши
з собою й Максима. Наступної миті величезний камінь упав на ворогів. Він
Бурундового війська не лишилося й сліду…
Максим урятувався. Вийшовши на берег, він кинувся до батька, а потім до
Мирослави, що знепритомніла. Отямившись, вона запитала, де її батько. Максим
відповів: «Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі й злі діла.
Молімося, щоб добрі переважили».
75
Аналіз твору
Історична основа твору: У 40-х рр. ХІІІ ст. монголо-татарські орди, очолювані внуком
Чингісхана Батиєм, захопивши Київ, прямували через Карпати в Угорщину. Батий
вогнем і мечем знищував землі Галицької Русі, але її мешканці мужньо чинили опір
загарбникам.
Деякі відомості про вторгнення монголів у Русь, їхній перехід через Карпати
Франко взяв із Галицько-Волинського літопису. Утім, історичних даних бракувало,
тому письменник використав народні перекази й легенди про боротьбу з
монголами. Зокрема, в народному переказі, записаному М. Гасинцем із Закарпаття,
розповідається про один із епізодів тієї боротьби: «Русини підрубали дерева,
наклали в купи каміння і воду перегородили. Коли татари йшли в той глибокий звор,
тоги люди ті підрубані дерева, каміння і воду пустили за одним свистом…». Цей
переказ було вплетено в сюжет повісті.
У творі поєднано певні історичні моменти й вигадані образи та події. Сам І.
Франко зазначив у передмові до повісті: «В деталях я позволив собі доповнювати
історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад
монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення
монгольської ватаги і ін.)». Більшість персонажів – не історичні особи, а вигадані
автором. Водночас при описі місцевості Франко дотримувався історичної
достовірності. Село Тухля, про яке пише І. Франко, існує насправді. Воно
розташоване недалеко від м. Стрия на Львівщині. Збереглися народні перекази про
походження його назви. В одному з них назва пов’язується із загибеллю багатьох
ординців, від яких по всій околиці йшов поганий (тухлий) запах. Утім, події, описані
в повісті, відбулися не там, де тепер розташоване село, а, як стверджує автор, «... у
стін могутнього Зелеменя» (гора на північному сході від сучасної Тухлі).
Тема: боротьба громад Карпатської Русі проти монгольських завойовників під час
навали на західноруські землі в 1241 р.
76
Основні персонажі: Захар Беркут, його син Максим, Тугар Вовк, його дочка
Мирослава.
тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт»; «Не подоба старому
вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому
помітуватися [нехтувати] добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того,
що воно нове»; «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути
ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».
«Мойсей»
Виклад змісту
І
Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ
під проводом пророка Мойсея нарешті дійшов до Палестини, «обіцяного краю»,
люди зневірилися, почали бунтувати:
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Все ось-ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри…
І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?
Це був уже не народ, а «кочовисько ледаче», і тільки діти гралися: воювали,
зводили міста з піску.
II
Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії:
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю
щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили
Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка:
…На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон
звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів
Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцяє юрбі
80
III
Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що треба буде
кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти
далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він
прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову:
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Люди вагаються — «розбити», розтоптати його чи пошанувати того, кого
«батьки і діди звали батьком народу».
IV-V-VI
Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі, інакше
вони б і досі «гнули шиї в Єгипті». Він порівнює єврейський народ з Божою стрілою,
яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі говорити : «Я
бажаю спокою»?
Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповідає їм казку-алегорію про те,
як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так окраса
землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза: всі були зайняті своїм. Хтось, жартуючи,
запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме поле для
дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме все, щоб
росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них. Пророк пояснив зміст своєї
розповіді, сказавши, що дерева — це народи землі, а король — виконавець Божої
волі. Коли Бог творив усі народи, то «заглядав всім у душу й вибирав серед них
проводиря всього людства». Бог обрав терен, «непоказний на вроду», який «не
має… слави собі ані з цвіту, ні з плоду» , і вклав йому «в душу свій скарб», щоб він
був «мов світило у тьмі, мов скарбник його слова» . Проте євреї зневажили заповіт
Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання.
VII-VIII
Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла»,
який носить у зав’язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І
запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті. Продовжуючи кепкувати
з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і розповідати їм
казки.
Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді
народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх
знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону, не
81
X
Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов’ю до свого народу.
Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам «до межі Ханаану», а народ
згодом піде за ним «як за мамою діти». І пішов у степ.
XII
Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаючи підтримати його
в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів народ за
Божою подобою. Як коваль, «клепав… серця і сумління народу», але, здається,
даремно. Мойсей благав Бога озватися до нього, але «мовчала пустиня німа».
XIII
Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його
«власне горе шалене», але це було не так. Голос почав допитуватися, чому Мойсей
взявся вести ізраїльський народ: через гордощі, через сором чи через щось інше.
Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він
присвятив життя:
«Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний?»
Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів: «Я Азазель, Темний
демон пустині».
XIV
Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок
років тому. У його серці «важка боротьба ішла з самим собою». Може, хай би
єврейський народ залишався там, де був, бо «старі гнізда лишили, а нові здобути
нема ні охоти, ні сили»?
XV
Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши
до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, розмовляв із Богом, і його тінь падала
аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв.
XVI
Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні
поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом. Голос розповів
давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, який прямував до сонця, щоб
здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала
щоразу в інший бік — то на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося
сонце. (Гігант у цій розповіді символізує людство, яке поспішає до незримої мети,
прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й знайоме»).
І знову залунав демонський сміх.
82
XIX
Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут з’явився Бог – Єгова.
Коли все стихло, Мойсей почув голос Бога. Єгова пояснив пророкові, для чого той
вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ,
підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося «світ здобувать, його соки
і скарби». Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності, невгамовна
жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю». А через те, що
Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, Бог вирішив: йому не дано буде побачити
обіцяний край, він помре на порозі своєї мети:
«Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»
Мойсей помирає.
XX
Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі поглядали,
«мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину» .
Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні
парубоцтва з’явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв: «До
походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві кочівники
перетворяться на завойовників, героїв: «Авірона камінням поб’ють, а Датана
повісять».
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
Основна ідея поеми. Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу,
в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє.
Короткий аналіз змісту. В основу поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет.
Він не переспівує біблійну історію, а використовує лише один її фрагмент: поет
вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання
пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до
обіцяної землі Палестини. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ
нарікає й бунтується, забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон
забороняють Мойсею промовляти до народу, погрожуючи закидати його камінням.
Пророка, що втрачає віру в Божий промисел, карає Бог:
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Але зі смертю Мойсея не вмерли його ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів»,
продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі.
Велику увагу при розгляді твору, безперечно, привертає пролог, який, на
перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.Франко
звертається не до ізраїльського, а до українського народу. За характером вислову
пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які
викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності
та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра і
спроможність народу віднайти себе:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі.
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Таку ж структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в
можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Отже, без прологу
поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору,
надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом
приховується глибший, потаємний зміст.
Література XX ст.
Михайло Коцюбинський
«Тіні забутих предків»
Жанр: повість.
Тема: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності
людини та світу природи.
Проблеми:
- гармонія між людиною та світом природи;
- життя та смерть, добро та зло;
- язичництво та християнство;
- сила кохання та неможливість існування без нього;
- роль праці в житті людей;
- стосунки батьків і дітей.
Іван Палійчук. Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний
зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею: «Туго
росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани.
Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме
нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли Іван підріс, він став гарним
парубком: «Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері
маслом, носив широкий черес і пишну кресаню». Іван дуже відданий у коханні:
покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.
Юра – сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник). «Він був як бог,
знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках
тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки (худоби) й людини,
його боялись, але потребували всі». Образ Юри набуває гіпертрофованих
фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та здоров’я
людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які підточують
здоров’я Івана.
Щезник – злий дух: «На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру борідку,
нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».
Чугайстир – добрий лісовий дух: «Він був без одежі. М’яке темне волосся
покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й
звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить
людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
89
Нявка - міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі
нутрощі. Ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у
різні пастки. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим
знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед,
щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки
буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки).
«INTERMEZZO»
Переказ змісту
Дійові особи:
Моя утома
Ниви у червні
Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна рука города (міста)
Людське горе
своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...»
Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут
ліричний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті,
що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або
криваву жорстокість звіра». Їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само
гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби
здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю й більше на
нього не реагує. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже
краплі гарячої крові... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо
жах висмоктав із мене всю кров... Проходьте! Я утомився» .
І раптом... Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує
зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по
травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай
живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!
Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і
прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі».
Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой
відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав
кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».
***
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом.
Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах...
Я тепер маю окремий світ... На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу
рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха
шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж
киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй радісній величній красі
постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку
хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька
цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність
просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле
сховало стежки й дороги... Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум,
спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над
полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде
вічно...: in saecula saeculorum (на віки вічні)».
***
Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя,
наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів,
свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов
старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й
дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней,
зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й
темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні
стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».
***
За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до
сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий
боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де
ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у
мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?» П'ючи сонце, мов
цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й
91
засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного
жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить,
що мені вже бракує товариства людей?)».
Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття
спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена,
земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар» .
***
Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах
земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими
ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою
природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі прекрасне.
«Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й
партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену
вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що
ще більше права маю на неї».
Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для
нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як
грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і
важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й
гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала
небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було
прекрасно».
***
«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен
я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-
під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там
записано буде?» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.
***
Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не
знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам'яті героя страшні
картини життя українського народу: почорнілі солом'яні стріхи хат, «брудні,
негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти
зі зголоднілими ж псами...
«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок
кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені
струни, вже чуже горе може грати на них!»
Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної
байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара:
«Ходиш між людьми, як між вовками... Бідний в убогого тягне сорочку із плота,
сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті
жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»
«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника
вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню.
Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю.
Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»
***
«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви»,— так образно
змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається?
«Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може,
92
комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла
струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються
знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа
готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»
Аналіз твору
Тема. Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок,
пауза». Цей музичний термін означає невелику інструментальну п’єсу, виконувану
між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський
вклав глибокий філософський зміст у назву своєї новели. Образом intermezzo
новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний
зв’язок, може, чимось перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який
залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним
твором (автор в образі ліричного героя новели показав самого себе). Розповідь у
творі ведеться від першої особи.
Основні ідеї твору. Можна виокремити дві основні ідеї новели. 1. Необхідний
глибокий духовний зв’язок із природою, єднання з нею, щоб подолати втому,
зневіру, перепочити, набратися сил для нової боротьби. 2. Ідея служіння митця
народові. Попри власні проблеми, депресію, відчай, митець зобов’язаний пам’ятати
про страждання й біди власного народу, служити йому своїм життям та творчістю
(саме тому герой наприкінці твору покидає кононівські поля та знову повертається
до міста, щоб продовжити свою духовну та творчу діяльність, спрямовану на
служіння українському народові).
Так, втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій
душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується
природою, подовгу гуляє полями. Залізна рука міста – це втілення проблем у житті
героя, негативного впливу міського життя, відірваного від природи, що призводить
до втоми, відчаю. Образ залізної руки згадується на початку та наприкінці твору
(спочатку герой тікає від «залізної руки міста», потім вона повертає його назад, але
коли він уже відпочив і морально готовий продовжувати боротьбу).
Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед
нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає
бажаним гостем. У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі...»
відчувається готовність героя до нової боротьби. Розгортанню образу сонця
допомагають зозуля та жайворонок. Під натиском сил природи відступає «утома».
Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона нагадує про себе
тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.
Єдиний людський образ у творі, крім образа автора, це образ селянина. Він
пов’язаний з образом «людського горя». Зустрівшись із ним, герой відчув усі
страждання селянства – бідного, безземельного, затурканого. Образ селянина
уособлює український народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець
своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про
долю трудящих.
Новела «Intermezzo» — нібито суцільний пейзаж, і в той же час ми майже не
бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного
героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі,
глибоко в душу западають слова селянина. «Дійові особи» символізують складну
боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи,
приходить він до усвідомлення необхідності боротьби. Отже, так звані дійові особи
новели «Intermezzo» — це символи суперечливих почуттів та переживань ліричного
героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи.
Василь Стефаник
«Камінний хрест»
1. Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою (господарем), відтоді він мав
лише одного коня й малий візок. Він упрягався разом із конем і виконував усяку
польову роботу нарівні з ним. Іван ніколи не жалів себе, був надзвичайно
працьовитим. Десять років чоловік відслужив в австрійській армії, а коли
повернувся, то вже не застав батьків живими. У спадок від батька йому дістався
шматок найгіршої в селі землі — на горбі, де жінки копали пісок, і «зівав він ярами та
печерами під небеса, як страшний велетень». Там ніхто не орав і не сіяв, але Іван
взявся те робити. Конем підвозив гній до горба, а далі сам його носив у мішку нагору.
Працював так тяжко, що перегнувся в поясі й відтоді весь час ходив схилений, тож
на селі його стали кликати Іваном Переломаним. Хоч горб і «переламав» селянина,
але кинути його було шкода. Господар обгороджував свою ділянку, обгортав її
грудками трави, щоб дощ не змивав гній. Так і провів усе життя на тому горбі (на
інших нивах, куплених за гроші, що Іван заробив під час служби у війську, працювали
його сини та дружина). Були в Івана певні дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік
— на Великдень, а ще «курей зіцірував (дресирував). То так він їх научував, що жадна
не важилася поступити на подвір'я і порпати гній» . Їв Дідух на лаві, а не коло столу,
пояснюючи це тим, що так він звик, коли був наймитом, а потім служив в армії.
«Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».
друге, він дуже хотів, аби люди, йдучи «на світу неділю поле світити», ніколи не
минали горба, де все життя працював Іван, і звертали увагу на кам'яний хрест, який
він поставив на пам'ять про себе. За всіх відповів кум Івана Михайло: вони, звичайно,
пошанують хрест й будуть згадувати Івана, адже він — порядний чоловік, який ні з
ким не сварився й ніколи чужого не займав.
5. У хаті Івана почалася пиятика, чоловіки випили чимало горілки, усі багато
говорили, згадували старі часи. Уже п’яний Іван сказав покликати музику, аби грав
для молоді. Іван та Михайло заспівали «заржавілим голосом» про молоді літа, які
вже не повернуться.
могили для людини, для якої прощання з рідним краєм не краще за смерть, і
пам’ятник родині Дідуха та всім емігрантам.
Персонажі: Іван Дідух (на прізвисько Переломаний); його дружина Катерина, їхні
сини, односельці, кум Михайло, Яків.
Ольга Кобилянська
«Valse mélancolique»
Стислий переказ
заважати своєю музикою, тож не образиться, якщо почує відмову. Вона сказала, що
звикла віддавати музиці всі свої сили й почуття, а тут їй би заважав вічний неспокій
через думку, що вона псує життя співмешканцям. Скромна поведінка та душевна
тонкість дівчини так сподобалися Ганнусі, що вона запропонувала їй залишитися з
ними. Софія дуже зраділа, що знайшла житло й товаришок, одразу ж заплатила за
помешкання на три місяці вперед і попрощалася, відмовившись від чаю.
Третього дня Софія переселилася. Речей вона мала небагато. Найкраще, що в
неї було, – фортеп’ян: чорний, із дорогого дерева, прикрашений арабесками. Дівчина
тішилася, що в їхніх високих покоях інструмент буде прекрасно звучати. Увечері
Софія грала етюд Шопена…
Марта помітила, як зблідла під впливом мелодії Ганнуся. Вперше в житті її
схвилювало чуже мистецтво, і це було дивом. Коли Софія перестала грати,
художниця кинулася до неї зі щирими похвалами, на що артистка тільки скромно
всміхнулася.
Софія дуже подобалася дівчатам: була мила й дуже скромна. Всміхалася вона
рідко й завше здавалася зануреною в смуток. Про себе розповіла небагато. Батько її
був директором великого банку, розорився й помер. Мати дівчини тяжко хворіла,
була прикована недугою до крісла й доживала віку при своєму братові, який
допомагав грошима й племінниці. Найбільше Софія боялася, що дядько одружиться,
і тоді про консерваторію їй доведеться забути.
Ганнуся любила спостерігати за Софією. Художниця, вочевидь, була
непоганою психологинею, адже підмічала найдрібніші деталі в поведінці людей і
давала їм точну характеристику. Щодо Софії вона дійшла висновку, що та була
нервовою натурою, переповненою почуттями, які вона стримувала, а також
висловила здогадку, що в Софіїному житті мусило бути якесь нещасливе кохання.
Ганна вирішила будь-що довідатись, що за пригода так позначилася на житті Софії.
Дівчата допомагали хворобливій музикантці кожна на свій лад: Ганнуся
підбирала їй убори, робила модні зачіски, Марта ж допомагала вирішувати побутові
проблеми. Товаришки жили в злагоді, ділилися сумлінно домашньою працею. Коли
до Ганни приходили інші дівчата, яких вона вчила малювати, Софія залишала
гамірливе товариство, відчуваючи себе зайвою.
Одного дня сталася подія, яка дуже вразила Софію. У будинку навпроти
оселилася молода пара: якийсь молодий технік із жінкою. По речах, які вони
завозили, було видно, що це люди багаті. Коли Софія їх побачила, то аж змінилася
на лиці: на ньому відбилася страшна ненависть. Марта не наважилася спитати, в
чому річ, а сама Софія нічого не пояснила, натомість сіла за фортеп’ян і заграла.
Перша частина мелодії була весела, а друга – сповнена шаленого болю й
несамовитого смутку. На питання Марти дівчина відповіла, що це меланхолійний
вальс, який вона створила сама. Марта так і не наважилася запитати, що ж
викликало в Софії таку бурю емоцій.
Одного разу Марта, повернувшись із уроку англійської, почувалася нещасною.
Молодий професор, якого вона покохала, зустрічався з німкенею в неї вдома.
Дівчина кинулася на диван і заридала. Ганни не було вдома, і Марта відкрила своє
горе Софії. Музикантка сказала, що така причина не варта сліз, й порадила дівчині
розвивати в собі гордість, єдину зброю жінки, і ніколи не принижуватися перед
негідною людиною. Сховавши голову на коліна Софії, Марта спитала: «Ти любила,
музико?» Тоді Софія розповіла трагічну історію свого кохання. Той, кого вона
полюбила дуже палко, усією душею, хоч і мав почуття до дівчини, проте злякався її
надто сильного почуття й одного дня від’їхав без жодних пояснень, тобто просто
втік. У відчаї Софія шукала його там, де звикла бачити, бігала вулицями, розпитуючи
100
Аналіз твору
Характеристика персонажів
Ганна – художниця. «Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала
своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім
житті наймилішою людиною». Ганну дуже любили й шанували товаришки по
заняттю та професори, називаючи «улюбленицею долі». Ганна мала дуже привабливу
зовнішність: «Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з
правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно...»
Дівчина мала дуже сильний характер, відрізнялася неабиякою волелюбністю,
рішуче відстоювала свої своєрідні погляди на життя, при цьому не зважала на те, чи
подобаються ці погляди тим, хто її оточує. Їй притаманна певна зверхність, віра у
свою вищість, адже вона належала до «артистів», тобто митців, яких уважала
«вибраною горсткою суспільності»: «Лише ми одні піддержуємо красу в житті»; «Я –
артистка і живу відповідно артистичним законам…».
Ганнуся – феміністка, і в розмовах зі своєю подругою Мартою вона багато разів
порушувала тему прав жінок, захищаючи ідею, що жінка не зобов’язана виходити
заміж, народжувати дітей, як того вимагають поширені в суспільстві уявлення, а
натомість може цілком присвятити себе якийсь вищій діяльності, як-от служінню
мистецтву: «Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху
й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо,
приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш?
Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я
не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою [мистецтвом], і вона вдоволює
цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то
певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа
не має…» Своєрідним є ставлення Ганни до чоловіків: «Вона мала багато поклонників,
але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що
красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов;
противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців». Вона називає любов «байкою», для
неї служіння мистецтву набагато важливіше за щастя в особистому житті:
«Заглушити в собі той світ [світ мистецтва], щоб жити лише для одного чоловіка і
для самих дітей? Се неможливо…»
Хоч Ганна мала досить складний характер, відрізнялася емоційною
неврівноваженістю, вибуховістю, могла згарячу наговорити неприємних речей
людям, до яких насправді ставилася добре, у ній все ж здебільшого перемагали
103
доброта й співчуття: «Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася,
гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра»; «Належала до різних
товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала
ніколи назад».
«зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб
їм могла опертися її фізична сила. Побороли її».
Другорядні персонажі: мати та дядько Софії; чоловік, якого Софія кохала; молодий
професор – коханий Марти та ін.
Леся Українка
«Лісова пісня»
ПЕРША ДІЯ
П'єса розпочинається з прологу — пейзажу волинського лісу: «Старезний,
густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою
березою і великим прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та
лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не
понура — повна ніжної задумливої поліської краси».
Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і його племінник Лукаш. Вони
прийшли до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед
лісу поселились люди. Так, Русалка каже: «Я не терплю солом'яного духу! Я їх
топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як
прийдуть!» Лісовик (господар лісу) ж говорить Русалці, що «давно б уже не стало
сього дуба», якби не дядько Лев, бо він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть
рубати».
У цей час з-за старої розщепленої верби з'являється Мавка. Вона прокинулася
від зимового сну, почувши, як хтось грає на сопілці. Лісовик пояснює їй, що це грав
людський хлопець, племінник дядька Лева на ім’я Лукаш. Мавка хоче зустрітися з
Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се
лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш, хоче з берези наточити
соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза – її сестра,
й сік її — то кров. Лукаша дуже здивувався цим словам.
З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка сподобалися одне одному. Мавку зачаровує
Лукашева гра на сопілці. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика троянда, стає
білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом
стало сумно до сліз: мабуть, тому, що день скінчився, а їй не хотілося розлучатися
так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після
цих слів Мавка зажурилася. Лукаш каже, що не знає, з ким має одружитися, що йому
ще не знайшли пари. Перейнявшись довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому на
те, що вона зовсім самотня: «В нас так нема, як у людей, — навіки!» Раптом чути
голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи він повернеться.
Потім описується історія зародження кохання Лукаша й лісової дівчини Мавки.
Вони таємно зустрічаються, цілуються, обіймаються, стають закоханою парою.
Мавка відчуває себе щасливою. Її подруга Русалка заздрить їй, мріє занапастити
Лукаша. Вона підмовляє Потерчат (злих духів, що з’являються у вигляді вогників)
105
заманити Лукаша, щоб він утонув у болоті. Вони намагаються виконати цей лихий
план, і Лукаш ледь не тоне, проте Мавка вчасно приходить на допомогу й рятує
коханого.
ДРУГА ДІЯ
Пізнє літо. Де-не-де вже з’являється осіння позолота. Біля озера оселилися
люди, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Лукаш виходить із лісу з сопілкою,
а його мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна
помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло».
Мати каже Лукашеві про Мавку: «Одчепися з такою поміччю! Потрібні ті
квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому квітки та співи в
голові!» Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати Лукаша їй каже, що не слід дівці
так чіплятися до парубка, але лісовій красуні ці людські міркування не
зрозумілі: «Мені ніхто такого не казав». Лише дядько Лев заступається за Мавку,
говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо «відьми живуть на селі, а
не в лісі». Лев каже: «Що лісове, то не погане, сестро,—усякі скарби з лісу йдуть... З
таких дівок бувають люди, от що!»
Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, її волосся зачесане у дві
коси й укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа й посилає жати. Проте
з жита виринає Русалка Польова і благає «сестрицю» не губити її красу. Щоб
допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і
зникає.
На полі з'являються мати Лукаша й «молода повновида молодиця» (Килина).
Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти. Незабаром приходить
Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею
жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх
обідати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але вона
відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка (Килина) більше не приходила в
ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він
відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село. Хлопець дов'язує
останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі.
З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести
молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не
звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою йде до озера, сідає на
похилену вербу й тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату
й гай.
Сили природи співчувають Мавці: «Мавка знов похилилась, довгі чорні коси
упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі
пташині, що відлітають у вирій». Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати
такою, як була: «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і
щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!» Лісовик розкриває свою кирею і
дістає з-під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває
багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і схиляється
перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.
З лісу вибігає Перелесник – веселий та енергійний лісовий хлопець, закоханий
у Мавку. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок
на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями
Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає
і мчить лісову красуню в танці…
106
ТРЕТЯ ДІЯ
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі
голого верховіття. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що
розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе
світання пізньої осені.
Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі,
але на грудях у неї червоний пучечок калини. З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і
в шапці з вовчого хутра. Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той,
що в скелі сидить» (злий дух, що покарав Мавку за те, що вона порушила лісовий
закон, покохавши людину). Мавка зізналася, що її звільнив Лісовик, коли помстився
Лукашеві, перетворивши його на вовкулаку. Лісовик питає: «Ту помсту ти злочином
називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба
ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі
вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської, — не вгасить своєї муки злої!» Мавка відповіла: «Не
радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в
люди повертає». Мавка не змогла жити там, у кам'яній печері, коли до неї дійшло те
протяжне виття. Вона прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою
чарівного слова Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу.
Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак терновий і зник із очей.
…Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці,
що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана
господиня. Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч із
коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей
постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла. Мавка сказала Килині
глузливо: «Стою та дивлюся, які ви щасливі». Тоді Килина гнівно вигукнула: «А щоб
ти стояла у чуді та в диві!» Почувши це, Мавка перетворюється раптом на вербу з
сухим листям та плакучим гіллям.
З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без
шапки. Килина, яка спершу зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього,
дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш їй так
само грубо відповідав: «Мовчи! Не скигли!» На запитання Лукаша, куди подівся
дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його
купцям, аби не вмерти з голоду.
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і
скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша
107
звучать гіркий докір і сумна іронія: «І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською
свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли».
До них підходить хлопчик (син Лукаша від Килини), з сопілкою, зробленою з
верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку
відмовляється, але потім починає грати: спершу тихенько, далі голосніше, заводить
ту веснянку, що колись грав Мавці. Сопілка раптом починає промовляти людським
голосом. Лукаш дуже дивується і питає Килину, що то за верба така. Килина
каже: «Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій
рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру».
Лукаш, узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона
схитнулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і опустив руки: «Ні,
руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...» Тоді Килина вихоплює від
Лукаша сокиру і широко замахується на вербу. В цю мить з неба вогненним змієм-
метеором злітає Перелесник і обіймає вербу (щоб урятувати Мавку). Верба раптом
спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату, солом'яна
стріха займається, пожежа швидко охоплює хату. Мати з Килиною метушаться,
вихоплюючи з вогню все, що тільки можна вихопити, й разом із речами виносять
Злиднів (злих духів, що хотіли погубити Килину та її дітей).
Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і
повернутися в село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть.
Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям
нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем. Мавка каже: «Заграй, заграй, дай голос
мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене». Мавка пробачає Лукаша, хоч він
визнає, що це він її занапастив: «Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає
вербовій тихій гілці голос».
Закінчується драма-феєрія ремаркою, що сприймається як поетичний твір, як
вірш у прозі: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як
жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває
тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим
листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в
ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці.
Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли
завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези.
На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його
головою і падає, падає без кінця...»
Історія написання: Леся Українка написала цей твір всього лише за три тижні у місті
Кутаїсі, що на Кавказі. Вона тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову
108
Основна думка — світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій
духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й здатності
прощати. Така краса очищає й відроджує людину та світ.
Проблематика:
- Людина та природа. Леся Українка розглядає природу як більш гармонійний світ,
аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є
орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення.
- Людина й мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може
породжувати лише чиста, світла душа; саме спроможність до мистецької творчості
є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета мистецтва — у
його здатності оживляти, вдосконалювати світ і людину, сіяти в людській душі
любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все
в лісі, прокидається Мавка, і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання.
- Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний шлях —
християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша
смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс
духовного відродження. Мавка зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого
єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він
не може «своїм життям до себе дорівнятись».
- Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в
драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають
по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Зіставляючи два різко
протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен
кохати. Кохання — це постійна готовність до самопожертви заради коханої людини,
це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.
109
- Трагедія зради самого себе. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це
символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ кожна
людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку.
Таким чином, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.
- Самознищення зла. Нещасними матір Лукаша й Килина роблять самі ж себе. Їхній
егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють їхнє життя та все довкола. Всі їхні
інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все
бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета.
Головні персонажі: 1) волинські селяни: молодий хлопець Лукаш, його дядько Лев,
мати Лукаша, молодиця Килина. 2) лісове царство: Мавка, Лісовик, Водяник,
Перелесник, Русалка; другорядні персонажі: Той, що греблі рве; Той, що в скалі
сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні.
Люди
Дядько Лукаша – Лев – «уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду;
по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої
повстяної шапки-рогатки; убраний… у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу
свиту; на ногах постоли, в руках кловня, коло пояса на ремінці ножик, через плече
110
виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені». Образ дядька Лева – один
із найбільш позитивних серед людських персонажів твору. Він знав ціну краси й
гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити
себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Він
дбайливо ставився до лісу, із симпатією – до Мавки та інших лісових істот. Таке
ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша.
11 клас
Микола Хвильовий
Новела «Я (Романтика»)
Короткий переказ
[Ліричний заспів]
112
I
[У будинку розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни» у
складі головного героя («Я») - голови цього трибуналу, а також доктора Тагабата,
Андрюші та дегенерата. Це – надзвичайна революційна комісія комуністів (чека),
яка виносить вироки усім «ворогам революції». Ця комісія ухвалює один і той самий
вирок: «Розстрілять». Увечері «Я» повертається додому, і там його мати, добра
жінка з біблійним ім’ям Марія, намагається заспокоїти душу свого «м’ятежного
сина», який переживає через скоєне].
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до
неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека». Наше помешкання — палац розстріляного
шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це
дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно
дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і
людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це
чорний трибунал комуни. Моїх товаришів легко пізнати: доктор
Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата —
низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені
нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його
сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною
постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось
химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно): — Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він
згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь.
Переді мною підводиться образ моєї матері...
— ...«Розстрілять»???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що
так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар
Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене
раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним
113
розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий
інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка
віддалася на волю хижої стихії.
...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!
…Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де
пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя
в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім
зажурено стає біля образу Марії.
— Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар! Невже я не маю
права відпочити одну хвилину?
Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову
гладить тихий голубий сон.
II
[Андрюша, слабкодухий член трибуналу, просить головного героя відпустити
його на фронт, щоби він не плямував свої руки кров’ю засуджених, проте «Я»
безжальний. Розглядається чергова справа. Цього разу це справа черниць, яких
звинувачують у антиреволюційній агітації. Герой радіє через їхню майбутню
страту, проте раптом упізнає в їхньому натовпі свою матір. Герой розгублений,
проте жорстокий доктор Тагабат наполягає, щоб він, аби довести відданість
революційній справі, розправився і з мамою, як зумів розправитися з іншими].
Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два
дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики
комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути
бунт. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша
похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
— Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього
чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право»
купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно
розстріляю.
…Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели
черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в
екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
— Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх
їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз—стрі—лять!, — але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати,
моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину!
Мій м'ятежний сину!» Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той
момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
— «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій
розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.
...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований
вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города
злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
— Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я
голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу
114
комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього
промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й
чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю? Мовчки
вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.
III
[Андрюша вмовляє героя дозволити відпустити його матір, але той удає
байдужість. За містом засуджених черниць ведуть на розстріл, серед них – і мати
героя. Щоб довести відданість революції, примарному ідеалу «загірної комуни»,
герой власноруч із маузера застрелює власну матір. Потім підбігає до її мертвого
тіла, цілує в лоб і повертається до своїх].
Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути
послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин
періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед
революцією. І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустить!
Я: — Кого?
— Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша
зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за
моїм холодним дерев'яним обличчям.
Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: «Через годину я мушу
ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно
й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене —
це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не
жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і
нікчемним.
Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за
містом.
…Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
За всю дорогу жодна з черниць не вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в
нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову
з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю
хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни. Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос
моєї матері?
Невже я веду її на розстріл? Так, це була дійсність. Дійсність, як зграя
голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної
комуни».
Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку
на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»
Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на
узлісся. ...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж,
пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
115
Жанр: новела.
Тема: протистояння добра і зла в душі героя, роздвоєність його особистості (чекіст і
людина).
Характерні особливості:
- розповідь ведеться від першої особи;
- поєднання картин-марень героя (галюцинацій) та картин моторошної реальності.
«Я»
«Я чекіст, але я і людина» (герой про своє роздвоєння).
«Я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках (доктора
Тагабата), яка віддалася на волю хижої стихії».
Мати:
«Моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях
невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна».
Доктор Тагабат:
«Злий геній, безжальний до своїх жертв». «Я бачу тільки білу лисину й надто
високий лоб».
Андрюша:
«Похмурий, наївний, печальний».
«Андрюшу призначили в “чека”, проти його кволої волі. Цей невеселий
комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — “розстрілять”,
завше мнеться, завше не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить,
а незрозумілий та химерний хвостик».
Дегенерат:
«Вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його
трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа
розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує
каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки».
Валер’ян Підмогильний
«Місто»
Стислий зміст
Частина перша
На палубі корабля, що плив Дніпром до Києва, стояв Степан Радченко,
оглядаючи береги й прощаючись подумки з рідним селом. За свої двадцять п’ять
років він уже багато чого бачив у житті: «… був підпасичем-приймаком, потім просто
хлопцем, далі повстанцем [воював на боці більшовиків проти гетьмана П.
Скоропадського та білогвардійців] і наприкінці секретарем сільбюро Спілки
робземлісу». Тепер він прямував до великого міста, щоб учитись і жити, щоб
здійснити свою давню мрію: здобувши освіту, «вернутися потім при повній зброї на
боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади». Разом із
ним на кораблі були його односельці Надійка та Левко. Надія також збиралася
навчатися в Києві. Вона жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві,
заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до крамаря Луки Гнідого (за часів революції той
спинявся в хаті Степанового дядька). Коли хлопець знайшов його хатину на Подолі,
той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні — у сараї
поруч із коровами. Степан обурився: «Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як
117
справжнє бидло!» Парубок спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив
далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися.
В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було спочатку пройти
приймальну комісію, оформити документи. Степан хотів улаштуватися на роботу,
але його ніде не чекали, попри його заслуги перед революцією. Хлопець відвідав
Левка, позаздрив його затишній кімнатці.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він одержить у місті освіту й
повернеться в рідне село Теревені, привезе туди нове життя. А місто й городяни —
це так, «старий порох, що треба стерти»… Навідався до Надійки, в яку почав
закохуватися. Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію. Треба було
шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати
на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й постачатиме
взимку дрова. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він
планував купити собі пристойний одяг.
Надійка жила на квартирі з подругами — Ганнусею та Нюсею. Там збиралася
компанія. Один із юнаків запропонував піти усім разом на літературну вечірку. Так
Степан уперше в житті побачив письменників, поетів та літературних критиків.
Митці читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю
думав, що й він «хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом». Степан
повертався додому, охоплений єдиною думкою — будь-що стати письменником.
Він вирішив, що напише оповідання про свою бритву — про те, як він у 1919
році, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до
денікінців і відкупився в черкеса бритвою, як потім того солдата було вбито і Степан
знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської
війни, зробив її символом виборюваної влади» . Вночі в пориві натхнення Степан
кинувся писати й швидко закінчив оповідання. Вранці хлопець почав вагатися, яким
іменем його підписати. Власне прізвище йому було до вподоби, а от ім'я видавалося
грубуватим. Тому він вирішив переінакшити ім’я Степан на Стефан.
Хлопець вирішив показати свій твір маститому критикові Михайлу
Світозарову, виступ якого чув на літературному вечорі, але той повівся зверхньо й
не захотів його навіть вислухати. Степан був принижений і розлючений. Безцільно
блукаючи вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, вони пішли в парк.
Він грубо поводився з дівчиною й почав душити її обіймами. Надійка розплакалася.
Тоді Степан сказав, що піде від неї.
Парубок відчув велику зміну в собі: « Село стало йому чуже. Воно потьмарніло
в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним, як докір, як
тривога». І його ставлення до Надії, яка нагадувала йому про село, змінилося на
протилежне: «Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його
кошмаром». Він мучився, проте потім зухвало подумав, що, мовляв, не він — так
інший, і вирішив викреслити дівчину зі свого життя.
Радченко познайомився із сином господарів Максимом, який виявився
культурною, освіченою й оригінальною людиною. Одного разу вночі до Степана
прийшла господиня дому Тамара Василівна. Тоді хлопець злякався, але швидко
вирішив, що не варто втрачати свій шанс стати досвідченішим у коханні з
допомогою дорослої жінки. Вони стали коханцями. Стосунки їх тривали досить
довго. Тамара Василівна, яку він називав «мусінькою», дуже прив’язалася до хлопця,
згодом навіть розповіла йому про своє нещасливе подружнє життя. Син якось
дізнався про ці стосунки й дуже обурився, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці
побилися, і Максим вирішив піти з дому.
118
Частина друга
Позбувшися злиднів, Степан продовжував жити просто, без розкошів: ходив
купатися на Дніпро, обідав у нархарчі (закладі народного харчування). Він
дотримував жорсткого розпорядку дня й занурився у вивчення літератури. Взявся
вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою
лікаря Анохіна й відчував «стрункість своїх думок і ту довершену радість, що про неї
вчив Епікур».
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував
Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився,
вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані його твори.
Відчув щастя: він — справжній письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу
лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої
публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під
оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому усміхалася. З харківського журналу прийшов гонорар і
запрошення писати ще. Непередбачувана та вередлива Зоська подобалася йому все
більше. Вона довгий час тримала Степана на відстані. Він приходив до неї часто,
дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності.
Зоська дедалі більше прив’язувалася до нього.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там
проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки
що слухав, скромно відмовчувався, бо почувався ніяково.
Навчання в інституті він узагалі покинув. Набрав годин лекцій на курсах. З
тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання, а її все не було.
Степан якось прочитав «Fata morgana» Коцюбинського й подумав: «Ніколи, ніколи я
такого не напишу». Його раптом охопила зневіра у своїх письменницьких здібностях.
119
казав йому її чоловік Борис, і пішов. Проте тут його чекало гірке розчарування:
Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним з погордою, дивилася
глузливо, а її розповніла фігура вказувала на вагітність. З гнівом Степан вийшов із
дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї «пузатої міщанки». Потім
заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів Риту. Йому здалося це розрадою. Він
освідчився красуні в коханні. Коли вони розсталися, пообіцявши один одному
зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, розчинив
вікна в «темну безодню міста». «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами
скель… Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом
широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
Аналіз твору
Жанр: роман.
Історія створення: Роман було завершено в 1927 р., уперше опубліковано в Харкові
1928 р.Свій задум В. Підмогильний пояснив так: «Написав «Місто», бо люблю місто
і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в
міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».
Письменник прагнув створити модерний роман, відійти від традиційної
«селянської» проблематики української літератури, при цьому спирався на
досягнення європейської класичної літератури (у творчій манері митця відчувається
вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана, Еміля Золя тощо).
Зауважте! Твір має два епіграфи. Перший — з Талмуда (канонічної книги євреїв,
великого кодексу релігійно-етичних та правових норм), Трактату Авот: «Шість
прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як
тварина — людина їсть і п’є; як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як
янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою
розмовляє». Другий — із роману «Таїс» французького письменника Анатоля Франса:
«Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?». Ці епіграфи є важливими для
розуміння змісту твору, адже однією з провідних ідей письменника є те, що людині
притаманне протистояння тілесного (тваринна сутність, статевий потяг) та
духовного начала (інтелектуальна сфера, сфера творчості).
Надійка — перше кохання Степана Радченка. Це дівчина з його села, з якою він
майже не спілкувався, коли жив там, проте потоваришував під час шляху до Києва.
Надія була вродливою синьоокою дівчиною. «Надійка здавалася йому кращою від
усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки
інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно
давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних
каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці. В ній вабила його
нештучність, рідна його душі». За характером Надійка була лагідною, покірною,
простою. Згодом вона вийшла заміж і дуже змінилася, стала типовою міщанкою.
Наприкінці роману ми бачимо її такою: «Хлопець побачив на порозі жінку в широкій
червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Це була вона, тільки страшенно
змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось
інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою,
своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом».
Остап Вишня
Справжнє ім’я – Павло Губенко.
Короткий переказ
знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з'їв із сомом.
Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.
Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці відомого
письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом начебто проковтнув
ведмедя. Соми — вони такі, й катера би проковтнули, та шуму бояться.
3. Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка
розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен —
і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик
про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою
в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка
хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього села. Коли
втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той
завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
Стислий аналіз
Рік: 1953.
Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака,
гімалайського ведмедя і навіть парового катера.
Композиція: 4 частини.
1 частина - читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися
краєвидами.
2 частина - дід Панас застерігає туристів бути обережними біля ковбані
(водойми), в якій живе сом.
3 частина - розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
4 частина - розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.
Особливості:
- У гуморесці "Сом", як і в усіх "Мисливських усмішках", Остап Вишня широко
використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування
ліричного, сатиричного й фантастичного.
- Оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.
Короткий переказ
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати десь
10 років казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».
Ця подія відбулася 1 листопада 1889 р., в містечку Груні на Полтавщині. Але
насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот,
де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, батьки «підходящі», мама була поруч
малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь, швець,
жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо
вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той
писатиме, і це віщування з часом справдилось.
Далі йдуть міркування про те, як із дитини може вирости письменник.
Письменниками так просто не стають: їх завжди супроводжують якісь незвичайні
події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім, головну роль
у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля,
коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і
думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав
ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку: «Як покаже, було, батько череска,
або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія: як він упав
із коня, а потім пролежав десь 3 тижні хворий. Тоді він зрозумів, що, мабуть,
потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився.
Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи —
не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван
Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи
застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла
літературний стиль письменника.
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом
батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився,
«як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під
веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов дуже рано — не було й шести років. Коли скінчив школу,
батько повіз його в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року
зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже
якогось високого розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося
лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім'ї
було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-
фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей
оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши
рота, бо все йому було цікаво, особливо місцеві церкви, святині. Закінчив школу,
став фельдшером.
А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
127
Стислий аналіз
Рік: 1927.
Композиція: 3 розділи.
1 розділ - народження Остапа Вишні, його дитинство;
2 і 3 розділи - навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.
Проблеми:
- формування митця;
- пошана до старших;
- повага до вчителів;
- відповідальність письменника за свою працю.
Особливості:
- У назві гуморески "Моя автобіографія" використано тавтологію.
- У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від першої
особи.
128
Микола Куліш
«Мина Мазайло»
Стислий переказ
Перша дія
1. П’єса починається з розмови Рини Мазайло з її подругою Улею (Розсохою), з
якої з’ясовується, що в родині Мазайла відбуваються сварки через "мовне питання".
Мокій Мазайло (син Мини Мазайла) дуже захоплюється українською мовою і хоче
переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина зневажає
все українське, тому прагне змінити своє прізвище, а також хоче найняти вчительку
російської мови. Крім того, написано листа до тьоті Моті (родички Мазайлів) у
Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди.
2. З’являється мати, яка повідомляє, що листа до тьоті Моті надіслано. Але
Рина турбується: чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може
поставитися до проблеми недостатньо серйозно!
Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія
в себе і згодом відвернула його від української мови. Уля сумнівається у своїх силах,
але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.
3. Мати й дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на
тьотю Мотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому:
"Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться
катастрофа. Приїзди негайно".
Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.
4. Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.
5. Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона
перероблює її прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається
впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє.
Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських
слів, про важливість збереження чистоти мови. Уля уважно його слухає. Рина
намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з
подругою у кіно.
6. Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа. Мока
українець. Мина. Негайно приїзди".
Мати і дочка сваряться.
7. Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся в загсі,
просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють.
Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов...
Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються
скликати родичів на сімейну раду, а поки що не казати про майбутні зміни до
публікації "виправлених" прізвищ.
"— Прощай Мазайло, здрастуй...
8. Мокій закінчує:
— Мазайло-Квач, наприклад."
Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища.
Уля повідомляє Рину, що вона йде з Мокієм у кіно.
129
Друга дія
Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до
цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище.
Тим часом до Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино,
від якої Мокій і чує вперше про майбутні зміни. Мокій обурений.
Вчителька даремно намагається навчити Мину правильної російської вимови
— у того нічого не виходить. Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка
приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим
безперестанку дратує Мокія. Приїжджає і брат Мини дядько Тарас (український
націоналіст).
Третя дія
1. Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті.
Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-
комсомольців (вони виступають за «українізацію», тому засуджують ідею Мини
змінити прізвище на російське). З-за дверей чути крики.
Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга
закохалася в Мокія й вже сама захоплена українською мовою.
2. Дядька Тараса (який виступає за все українське) звинувачують у шовінізмі,
що дуже його дратує.
3, 4. Дискусія з приводу українізації триває.
Четверта дія
Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється,
вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій
запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє
Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в
Одесу. Але Уля не змогла цього зробити.
Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася. Рина,
Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають
перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни і
т. д. Їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого
вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ" Мина
все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму.
Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає
Мокій. Приходить привітати Мину вчителька російської мови. З’являються
комсомольці разом із Улею. Їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але
один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат
Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації
службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...". Усі розгубилися, а Мина закляк. Уля каже
Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки, а залишиться з ним.
Рік: 1929.
Композиція: 4 дії.
Особливості:
- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських
прізвищ;
- немає позитивних персонажів (дядько Тарас сумнівається у своїх думках і
вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокія теж не можна назвати патріотом:
українська мова цікавить його з наукової точки зору);
- сюжет перегукується з п'єсою Мольєра "Міщанин-шляхтич" та трагікомедією І.
Карпенка-Карого "Мартин Боруля".
Лина та Рина Мазайло. Жінка Мини Килина та його дочка Рина – типові
банальні міщанки, що поділяють зневагу Мини до всього українського, вони
копіюють шляхетних дам, кокетують, ахають та хапаються за серце. Проте між
собою гризуться, як собаки, зовсім не поважають одна одну. Їхнє життя складається
з пліток, підглядань, обговорення нарядів тих, хто «добре влаштувався у житті». Усе,
що суперечить їхнім поглядам, піддається жорсткому осуду. При цьому Рина досить
підступна, вона вмовляє подругу Улю закохати в себе Мокія та через шантаж
змусити його змінити своє ставлення до прізвища: «Він на тебе словами, віршами,
ідеологією, а ти на нього базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш
такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш».
Дядько Тарас – брат Мини Мазайла. Як і тьотя Мотя, дядько Тарас – гротескна
фігура. Він – прихильник старовини, козаччини, та не хоче брати в розрахунок
сучасні умови життя. Незважаючи на глибоке знання історії та мови, любов до
українського, після суперечки з тіткою Мотрею він змінює свою позицію і голосує за
зміну прізвища. Для нього головне, аби залишився корінь «маз» як показник його
роду. Дядько Тарас вважає, що радянський уряд за допомогою оманливої політики
українізації хоче виявити всіх українців, щоб їх знищити: «Їхня українізація – це спосіб
виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…
Попереджаю!»
Олександр Довженко
«Зачарована Десна»
1) Опис городу
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте,
буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому,
лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи
звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини.
Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в
житті їх не бачили…
що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це
не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти
слухали, забувши про все, поки не засинали. Більш за все дід Семен любив сонце,
прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли
прийшов його час…
воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але
пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей
(казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в
човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за
ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди
працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не
хотілося, бо він обдурював покупців. Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка —
коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини,
облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді
він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів.
На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив
ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про
спасіння душі годі було й думати.
Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню,
ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає,
що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…
Аналіз твору
Літературний рід: епос.
Тема: спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його
духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його
культуру, вірування, сімейні традиції.
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в
авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати);
прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко,
учитель Леонтій Опанасенко тощо.
Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати
уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.
Про його зовнішність: «У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і
худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в
нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи
млином».
Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею: «Він був наш добрий
дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми,
з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось
навколо».
Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово». Дід
Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому
здоров’я.
Про звички й уподобання діда Семена: «Влітку дід частенько лежав на
погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі
ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому
була найбільша втіха...
140
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ,
ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер,
коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не
старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток.
Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».
Прадід Тарас. Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням
народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед
допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу: «Голос у
нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були
такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не
вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».
Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:
«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже
можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні
справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим
хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не
вистачало на сю складну і мудру професію».
Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною: «Але, як і кожна
майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був
такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-
косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і
вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби
тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто
серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».
Ліна Костенко
«Маруся Чурай»
Переказ змісту
зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, й смерть здавалася їй єдиним
виходом. Але сталося не так, як задумала Маруся: зілля, яке вона приготувала для
себе, випадково випив Гриць і помер).
Розділ V. «Страта»
На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту
сорочку, намисто. Безжальний натовп прийшов подивитися на видовище. Маруся
йшла гарна, як завжди, й горда. Вона навіть не заплакала. Та раптом з’явився
вершник — гонець від гетьмана з помилуванням: "В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі. ... Її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед
земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні..."
Маруся мовби скам'яніла: вона не хотіла помилування, бажала померти.
На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його
дружиною, говорячи: "Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не
процвіте". Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».
Врешті, облогу зняли. Полтава ожила.
Стислий аналіз
Проблематика:
- зрада й вірність;
- моральна відповідальність;
- роль митця в суспільстві;
- духовний розвиток;
- війна і мир.
Головні: Маруся Чурай, її матір; Грицько Бобренко – коханий Марусі, його матір
Бобренчиха; Іван Іскра — козак, який любить Марусю.
Основні персонажі
Матір Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже
добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі,
напрочуд точні слова: «Тут двоє матерів, твоя і Божа».
Другорядні образи
Олесь Гончар
«Модри Камень»
Стислий переказ
146
бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали
підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і
забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й
пролежала до ночі…
Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами,
а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки
зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не
меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто
виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і
завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.
«…Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що
не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді.
Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над
нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний д звін!.. Слухайте ж! »
Аналіз твору
Жанр: новела.
Ідея: утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність
закоханих до різних народів) і навіть смерть.
оповідача: «Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві руку] на
гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».
Історична довідка. Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто
пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.
За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії,
Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про
передачу до складу Німеччини Судетської області Чехословаччини, німці окупували
й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким
єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину
незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі
фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували комуністів, євреїв та
циган.
Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний
фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу.
Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи стріляти
в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно: українців,
білорусів, росіян. Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово
здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис. словацьких
солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились долучитися
до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944
р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів,
словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік СРСР,
запросили на територію країни німецькі війська. Народ Словаччини відповів на це
потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла на бік
повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася
Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко придушили
повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч відправили в
концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого
українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р.
перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.
Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що
забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як
і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й
засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на
масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне
повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення
німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так: «Для них [німців] що словак,
то й партизан».
Характеристика персонажів
Григір Тютюнник
«Три зозулі з поклоном»
Переказ змісту
говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А
Михайло відповідав: "Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться".
Останній лист від тата
Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий.
Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І тепер
вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, «річки синє
крило». Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає
біля нього «нещасна Марфина душа». Тож хай Соня піде й скаже Марфі, що послав
він їй «три зозулі з поклоном», як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку.
От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу.
"Сибір несходиму" було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано
знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч
на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким: "Обнімаю тебе і несу на руках
колиску з сином, доки й житиму..."
Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як же вони відчували одне
одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне одного
чули? У відповідь шумить велика "татова сосна": "Тоді б не було тебе..."
Cтислий аналіз
Жанр: новела.
Пояснення назви новели. Назва новели символізує любовний трикутник – три долі
головних героїв. «Три зозулі з поклоном» – це поширене серед українців привітання,
з яким зверталися, щоб позбавити мук закохану людину, якій не могли відповісти
взаємністю. Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене, відпусти. Як
відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання
приречене, не матиме відповіді.
Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні
сліпого бандуриста.
Композиційні особливості:
- наявність обрамлення (розпитування матері сином) і трьох частин;
152
Характеристика персонажів
Персонажі: студент (оповідач), його мати Софія, чоловік Софії – Михайло, поштар
дядько Левко, Марфа Яркова (дівчина, що кохала Михайла), чоловік Марфи –
Карпо.
Михайло (батько оповідача) – "Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і
печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне" (так про
Михайла розповідає його дружина Софія). Михайло гарний не лише зовні, а й
духовно: благородний, співчутливий, мудрий. Він знає про пристрасне почуття юної
Марфи до нього, дуже переживає через це, більше того, має до Марфи почуття,
відчуває глибокий духовний зв’язок (навіть у засланні нібито відчуває, що її душа
прилітає до нього), проте для нього все ж важливіше щастя власної родини:
дружини й сина. Михайло репресований, засланий у Сибір (звідти й пише листи до
дружини) і більше звідти не повернеться.
Іван Багряний
Тигролови
Стислий переказ
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ 1. Дракон
Транссибірською магістраллю летів дракон. Насправді то був спецешелон
ОГПУ-НКВС, що віз арештантів, — «ешелон смерті». Потяг складався з шістдесяти
коробок-вагонів — шістдесяти суглобів. Спереду вогненноока голова — це паротяг
“Й. С.” (Йосип Сталін). Ззаду — паротяг “Ф. Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері
прожектор — «довгий вогненний хвіст». Час від часу чулися постріли вартових: може,
так вони долали власний страх, або ж здавалося, ніби хтось насмілився тікати.
Під час кожної зупинки аргати (охоронці) біжать по дахах та, стукаючи
палицями, перевіряють, чи ніхто не проламав верхівки вагонів. А начальник етапу
біжить від “Й. С.” до середнього, тридцять другого вагону, щоб перевірити, чи не
втік один із полонених. Начальник гукає: «Многогрішний!» та, почувши відповідь:
«Я…», запитує ім’я. «Григорій»,— відповідає арештант, і начальник етапу спокійно та
задоволено повертається до голови дракона.
Минуло 15 діб шаленого гону. Потяг дістався останньої станції. Після неї
арештантів чекає подорож морем — «ще тисячі кілометрів водяною пустелею до
понурої, невідомої Колими а чи й далі». Подейкували, що пункт призначення —
Магадан.
Каторжників вивели з поржавілих вагонів: їх було стільки, що ставало
невтямки, як вони взагалі помістилися в потяг. Багатьом арештантам було років по
20-25, та виглядали вони, неначе старці. Вони були напівголі, брудні, виснажені,
безправні, приречені. Начальник оглянув мучеників, голосно вигукнув:
«Многогрішний!!!», проте ніхто не відгукнувся. Згодом виявили сліди диверсії:
чотири дощечки були перерізані ножем двічі. Напевно, Многогрішний почав цю
кропітку роботу, що вимагала надлюдського терпіння, ще від Уралу, а тепер нарешті
вистрибнув на ходу поїзда — стрибнув, як видавалося, «у певну смерть», але не
здався (99 шансів проти одного було за те, що він нього залишаться самі шматки).
«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» — лунали слова сміливця в головах
арештантів. Ніхто не видав Григорія, хоча арештанти знали, як і де він стрибнув:
арештантська дружба — священна.
Відпливали каторжники, прощаючись із землею. А за пароплавом потягнулася
легенда про сміливця — правнука першого каторжанина Сибіру, гетьмана Дем’яна
Многогрішного. Тим часом по всій магістралі та прикордонних заставах летіла
154
Розділ 5. П’ятнування
Наступного дня Сірки та Григорій тренувалися стріляти. Гриць намалював
крейдою на високих кедрах голови оленів, і стали п’ятнувати, тобто влучати по
п’ятнах (плямах). На жаль, Григорій жодною кулею не влучив у ціль, хоч і не був
новачком у стрілецькій справі: всі кулі потрапили трохи вище. Старий Сірко все одно
похвалив Григорія, пояснивши невдачу тим, що рушниця забирала трішки вгору й
до неї треба було приноровитися.
ЧАСТИНА ДРУГА
Раптом скажено загриміло: заклекотали вісім літаків. Вони летіли низько над
паддю. Григорій був приголомшений, у нього з’явилося передчуття чогось
страшного…
… До табору мисливців завітав несподіваний гість – тунгуз Пятро Дядоров. Він
розповів, що нещодавно в тайзі впав літак, тепер начальник наказав усім шукати
його, через це тунгуз був вимушений припинити пантування. Сірко розповів
Григорію про нещасливу долю тунгуза: він мав жінку на ім’я Фійона – московку,
«мальовану кралю», що весь час «крутила» з парубками, а після того, яка вийшла
заміж, зраджувала чоловіка.
… Григорій намагався боротися зі своїм коханням до Наталки, проте в нього
нічого не виходило. Він розумів, що він – ніхто, утікач «без права на життя» і якби
дівчина відповіла на його почуття, це було б великим нещастям для обох. Проте
Григорій уже не міг покинути Сірків.
Коли місяць пантування завершився, Сірки стали збиратися назад. Наталка з
батьком одразу поїхали додому, а юнаки змайстрували пліт та попливли річкою
Мухень, щоб доставити м’ясо на заготівельний пункт. Віддавши м’ясо, хлопці
вирушили додому.
Розділ 9. Зима
Сірки полювали на білок, вивірку та інших дрібних звірят…
Одного дня Григорій вирішив піти полювати на білок, проте зайшов занадто
далеко — без сірників, без гвинтівки — лише з дробовиком. Хотів піти додому, проте
не знав, у який бік іти. Сипав сильний сніг, нічого не було видно. Врешті юнакові
довелося сісти під кедрами й чекати ранку. Він не витримав і задрімав. Його
розбудило те, що хтось лизькав його в ніс. То був Заливай – пес Наталки. А за ним
з’явилася й сама Наталка. Вона допомагала Григорію шукати шлях додому, та вони
заблукали й тому вирішили спершу переночувати. Наталка знайшла скелю, де було
сухо, й вони зупинилися там. Наталка заснула першою, уві сні ненароком обперлася
на груди Григорієві. Той не зміг стриматися й один раз поцілував її. Від цього
Наталка прокинулася й спалахнула. Вона схопилася, швидко повернулася й пішла.
Навіть свій вінчестер забула. Григорій кляв себе, називав злодієм. Парубок йшов до
табору засмучений і збентежений. Лише коли почув веселий Наталчин сміх,
Григорій повернувся до табору…
… Сірки святкували Різдво згідно з народними звичаями, «…як з діда-прадіда
велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що
такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками».
залишитися в Сірків. Григорій пояснив дівчині, що вбив ката, який мучив його за те,
що він любив батьківщину, і тепер через убивство майора його шукатимуть так, що
«всі нетрі поставлять догори ногами». Він розказав, що його присудили до двадцяти
п’яти років каторги —«І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…» ,
розповів і про те, як утік із ешелону. Наталка зрозуміла, що їм доведеться навіки
попрощатися. Вона поцілувала Григорія, вклавши в цей поцілунок усю душу.
Дівчина порадила Григорієві зайти до заїмки, взяти коня, харчі, сірники, а потім йти
на Маньчжурію — і зі слізьми подалася до табору.
Аналіз твору
Головна ідея: утвердження перемоги добра над злом, свободи та гідності людини як
найвищих цінностей, моральних чеснот як запоруки повноцінного життя. Автор
переконує, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися Людиною.
Характеристика персонажів
Основні персонажі: Григорій Многогрішний, родина Сірків (Денис Сірко, Сірчиха, їхні
діти Гриць та Наталка), майор НКВС Медвин.
161
Загальний огляд
Літературні угруповання
9 клас
10 клас
11 клас
Автор (у дужках –
справжні прізвище та Твір Жанр
ім’я)
Маруся Чурай «Віють вітри» пісня
«За світ встали
Маруся Чурай пісня
козаченьки»
«Ой Морозе, народна пісня,
народ
Морозенку» історична пісня
народна пісня,
народ «Чи не той то хміль…»
історична пісня
«Дума про
народ народна дума
Марусю Богуславку»
народ «Ой летіла стріла» народна балада
«Слово про похід
Невідомий героїчна поема
Ігорів»
Нестор Літописець «Повість минулих літ» літопис
Григорій лірика (вірш):
«De libertate»
Сковорода патріотична лірика
Григорій «Всякому місту – лірика (вірш):
Сковорода звичай і права» громадянська лірика
Григорій «Бджола та
байка
Сковорода Шершень»
бурлескно-
Іван
«Енеїда» травестійна
Котляревський
поема
Іван
«Наталка Полтавка» п’єса
Котляревський
Тарас Шевченко «Катерина» поема
Тарас Шевченко «Кавказ» поема
«Сон»
Тарас Шевченко («У всякого своя поема
доля»)
171
Пантелеймон
«Чорна рада» історичний роман
Куліш
Іван Нечуй-
соціально-побутова
Левицький (Левицький «Кайдашева сім’я»
повість
Іван)
Панас Мирний,
соціально-
Іван Білик «Хіба ревуть воли,
психологічний
(Панас Рудченко та як ясла повні?»
роман
Іван Рудченко)
Іван Карпенко-
«Мартин Боруля» трагікомедія
Карий (Тобілевич Іван)
Іван Франко «Захар Беркут» історична повість
вірш:
«Чого являєшся мені
Іван Франко інтимна (любовна)
у сні?»
лірика
поема
Іван Франко «Мойсей»
(філософська поема)
Михайло
«Тіні забутих предків» повість
Коцюбинський
Михайло
«Intermezzo» новела
Коцюбинський
Василь Стефаник «Камінний хрест» новела
Ольга Кобилянська «Valse melancolique» новела
Леся Українка вірш:
«Contra spem spero!»
(Косач Лариса) особиста лірика
Леся Українка
«Лісова пісня» драма-феєрія
(Косач Лариса)
вірш:
Микола Вороний «Блакитна панна»
пейзажна лірика
Олександр Олесь романс;
«Чари ночі»
(Кандиба інтимна,філософська
Олександр) лірика
Олександр Олесь
«О слово рідне! вірш:
(Кандиба
Орле скутий!» патріотична лірика
Олександр)
вірш:
Павло Тичина «О панно Інно» інтимна лірика
вірш:
Павло Тичина «Пам’яті тридцяти»
громадянська лірика
«Ви знаєте, вірш:
Павло Тичина
як липа шелестить..?» інтимна лірика
вірш:
«У теплі дні збирання
Максим Рильський інтимна лірика,
винограду…»
сонет
172
Микола Хвильовий
«Я(Романтика)» новела
(Фітільов Микола)
Юрій Яновський «Майстер корабля» роман
Володимир «Любіть Україну!» вірш
Сосюра патріотична лірика
Валер’ян інтелектуальний
«Місто»
Підмогильний роман
Остап Вишня
«Моя автобіографія» усмішка (гумореска)
(Губенко Павло)
Остап Вишня
«Сом» усмішка
(Губенко Павло)
комедія
Микола Куліш «Мина Мазайло»
Богдан-Ігор «Різдво» вірш:
Антонич філософська лірика
Олександр
«Зачарована Десна» кіноповість
Довженко
вірш:
Андрій Малишко «Пісня про рушник»
особиста лірика
«Ти знаєш, що ти –
вірш:
Василь Симоненко людина?»
філософська лірика
«Задивляюсь у твої вірш: громадянська
Василь Симоненко
зіниці…» та патріотична лірика
вірш: громадянська
Василь Симоненко «Лебеді материнства»
лірика, колискова
вірш: патріотична й
Василь
«Наша мова» філософська лірика,
Голобородько
верлібр
новела
Олесь Гончар «Модри Камень»
«Три зозулі з
Григір Тютюнник новела
поклоном»
вірш:
«Господи, гніву філософська та
Василь Стус
пречистого…» релігійна лірика,
медитація
«Балада про вірш,
Іван Драч
соняшник» балада (модерна)
«Страшні слова, вірш:
Ліна Костенко
коли вони мовчать» філософська лірика
Ліна Костенко «Маруся Чурай» роман у віршах
Іван Багряний пригодницький
«Тигролови»
(Лозов’ягін Іван) роман
вірш:
Євген Маланюк «Уривок з поеми»
громадянська лірика
173
Основні тропи