Professional Documents
Culture Documents
ДОВІДНИК З ЛІТЕРАТУРИ ПРОГРАМА
ДОВІДНИК З ЛІТЕРАТУРИ ПРОГРАМА
Григорій Сковорода...................................................................................................12-16
Іван Котляревський............................................................................................................17-29
Тарас Шевченко..................................................................................................................30-41
10 клас
Іван Нечуй-Левицький.......................................................................................................49-56
Іван Карпенко-Карий..........................................................................................................65-69
Іван Франко..........................................................................................................................69-84
Література XX ст.
Михайло Коцюбинський............................................................................................84-93
Ольга Кобилянська..................................................................................................97-104
Леся Українка.........................................................................................................104-111
11 клас
Валер’ян Підмогильний.........................................................................................116-124
Остап Вишня...........................................................................................................124-127
Микола Куліш..........................................................................................................128-132
Олександр Довженко............................................................................................132-140
Ліна Костенко.........................................................................................................140-145
Григір Тютюнник....................................................................................................150-152
Іван Багряний..................................................................................................................153-162
Псевдоніми письменників............................................................................................166
Присвяти творів.............................................................................................................166
2. Стислий зміст
Плем’я полян, найбільш розумне й тямуще серед інших племен, жило окремо
– родами, кожен на своїх землях. І були три брати: Кий, Щек, Хорив - і їхня
сестра Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер Боричів узвіз. Щек сидів на горі, яка
зветься нині Щекавицею. Хорив – на третій горі, від нього вона прозвалася
Хоревицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата і назвали його Київ. Був
коло міста ліс великий, і ловився там всякий звір.
Дехто, не знаючи, каже, що Кий начебто був перевізником коло Києва,
мовляв, був якийсь перевіз з того боку Дніпра; тому й говорили: «На перевіз на
Київ». Але якби Кий був простим перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А
Кий князював і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з
почестями. Коли ж Кий повертався, він прийшов на Дунай і поставив там невелике
містечко, хотів там сісти князювати, та не дали йому навколишні племена. Так і
донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у
своє місто Київ, тут і помер. І брати його, і сестра Либідь тут же померли.
Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в інших племен
(древлян, дреговичів та ін.) були свої князі.
1) Заспів
На початку поеми сказано, що мова буде йти «по билицях нашого часу, а не
за вимислом Бояна». (Боян - невідомий дружинний співець XI ст.) «Боян бо віщій,
якщо хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами...» Згадував він у своїх піснях «давніх часів усобиці»,
прославляв старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата Ярослава]
Співець накладав пальці на живі струни гусел і вони «князям славу рокотали». Ця
розповідь
«від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою
своєю... навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую».
Поема розповідає про події, пов'язані з невдалим походом весною [1185 p.]
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина
Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових
кочовиків — половців.
«Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов'їв
заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами
перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави». Зранку у п'ятницю русичі
розбили «погані полки половецькі». Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото,
красиві дівчата — все було у ворога захоплено. «Покривалами, і опанчами, і
кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, — і всякими
узороччями половецькими».
«Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря
ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії.
Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам
поломитись, отут шаблями пощербитись об шоломи половецькії, на ріці на
Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси! («чотири сонця» -
маються на увазі чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод,
Святослав Ольгович, Володимир).
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря [Азовського ] стрілами на
хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля
покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін
руські полки обступили».
Ігореві полки щосили відбивались щитами від ворога. Проявив героїзм у
запеклій війні Всеволод. «Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом
посвічуючи, там і лежать погані голови половецькії. Поскіпані шаблями
гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани,
дороге браття, забудьши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий
стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї».
З ранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі
об шоломи, тріщать списи... Чорна земля була засіяна мертвими та пораненими
воїнами, залита кров'ю. Під час битви кочове плем'я ковуїв, яке допомагало
Ігореві, не витримало ворожого натиску і кинулося тікати. Ігор безуспішно
намагався завернути їх на поле бою.
Билися вони день, билися другий. На третій день під полудень упали стяги
Ігореві (тобто Ігор зазнав поразки). Жаль було князю і свого брата Всеволода, з
яким довелось розлучитись, бо вони потрапили в полон до різних ханів.
Навіть природа сумувала за полеглими русичами: «Никне трава жалощами»,
дерева спустили свої віти.
2. Аналіз твору
Жанр. У «Слові про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й
поезії (тому це – ліроепічний твір). Перші видавці визначили його як героїчну
пісню,
сучасники – як поему. Сучасні вчені відзначають, що в ньому наявні яскраво
виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна
композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір
героїчною поемою.
Автор. Автор поеми невідомий. Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір
написаний кимось із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його
сином Володимиром), інші – незнатною людиною, вихідцем з Чернігово-Сіверщини,
одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. За іншою версією, твір
написано не раніше кінця XVIII ст. як майстерну стилізацію під давньоруські часи.
Тема твору: зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у
вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у
широкому розумінні).
Ідея твору: заклик до єднання, любові до рідної землі. «Слово про похід Ігорів» - не
тільки найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного
епосу народу. Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну,
примножувати її багатства.
Характерні риси «Слова…» (спільні для всіх усних і писемних творів героїчного епосу):
- проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;
- історичне тло створюється у протистоянні ворогу;
- у центрі боротьби стоїться держава;
- епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну
єдність;
- з повагою мовиться про родоначальників;
- герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.
Історична основа. Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід
новгород-сіверського князя на половців 1185 р. Міжусобні змагання князів
Київської Русі за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення
сіл, захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які
з 1061 р. нападали на східнослов’янські землі. Керуючись головним завданням
(захист Руської землі), у 1183 р. великий князь київський Святослав з допомогою
ще кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує здолати половців:
перший похід
– вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) – закінчився поразкою у битві на р.
Каялі.
Композиція:
- вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій.
- основа частина (кілька оповідань):
- виступ Ігоревої дружини;
- похід;
- битви з половцями;
- сон і «золоте слово» Святослава;
- «плач Ярославни»;
- втеча Ігоря з полону;
- закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).
Історія написання твору. Перебування у селі Ковраї було важливим етапом у розвитку
світогляду Г. Сковороди, у формуванні його естетичного ідеалу: як селянський
просвітитель він живе серед народу, проймається його думами і надіями,
безповоротно вирішує, що його доля — з народом. Тому антинародний рух 50-х pp.
XVIII ст., селянські виступи і повстання не могли не відбитися у свідомості поета. У
ті часи нерідко траплялося, що вільних людей поміщики самочинно приписували
до своїх кріпаків. Ось чому цілком природним були побоювання мандрівного
філософа, вихідця із селян, «вольности... лишитись». Ще живими були в пам'яті
народній тяжкі бої за визволення від соціального і національного гноблення
польською шляхтою, а вже трудовому селянству царизм накинув на шию нове
ярмо, ще важче, позбавляючи завойованої «вольності». Наказавши зруйнувати
Запорозьку Січ, Катерина II розпорядилася навіть саме «наименование Сечи и
запорожских казаков отдать на вечное забвение». Це, можливо, було однією з
причин, що спонукали поета до написання вірша «De libertate».
Основна думка: тільки за умови отримання волі людина почуватиме себе щасливою;
ніяке золото не замінить «вольности».
Зміст твору
Зміст твору
Бджола та Шершень
- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість
нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у
вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику, - відповіла Бджола. - Мед любить їсти
й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському
добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але
нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього
ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть
купаючись у меду, для нас найлютіша мука.
Ідея байки: праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою
поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним».
У
«силі» (мораль, пояснення змісту) байки автор бачить щастя людини в
«природженому ділі», яке є справді «найсолодшим бенкетом».
Мораль байки
Іван Котляревський
«Енеїда»
Стислий зміст
І
Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли
морем. Це побачила богиня Юнона (дружина Зевса), яка дуже не любила
Енея, сина Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й
потопив троянців. За це вона обіцяла йому "дівку чорноброву". Еол розпустив свої
вітри та спричинив страшну бурю. Еней пообіцяв морському богові Нептунові
"півкопи грошей", щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали
готувати на обід "із салом галушки", "лемішку й куліш" і всяке інше, бо любили
поїсти, випити, а потім поспати.
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса (голови богів), який "тоді
кружав сивуху і оселедцем заїдав". Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він
поїде до Риму, "збудує сильне царство", "на панщину весь світ погонить" і "всім їм
буде ватажок".
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто
Карфаген. А правила в ньому Дідона, «розумна пані та моторна». Цариця Дідона
закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все,
щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці,
розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней
вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.
II
Довго пливли троянці синім морем і пристали до сицилійської землі, де правив
цар Ацест. Їх прийняли гостинно, од душі почастували. Еней вирішив улаштувати
поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, влаштовували
кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила
жінок спалити човни, щоб досадити п’яним чоловікам. Зайнялася велика пожежа.
Еней розлютився, став лаяти богів і просити дощу. Дощ пішов, і не всі човни
згоріли. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз сказав, що все буде
добре і хай Еней навідається до нього в пекло (щоб порадитись).
III
Знову довго пливли троянці по морю, аж їм набридло. Пристали вони до
Кумської землі. Поки всі гуляли, зажурений Еней пішов шукати дорогу до пекла. І
зустрів у хатці на курячій ніжці страшне "бабище". Це була Сивілла-
пророчиця. Вона взялася відвести парубка до батька в пекло, тільки треба було
дати хабара богу сонця Фебові та їй
щось. Сивілла та Еней дійшли до нори в якійсь горі і "пішли
під землю темнотою". Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота,
Смерть, а за ними в ряд стояли чума,
війна, холод, голод та інші лиха. Тут були злі жінки, мачухи, сердиті чоловіки,
неправедні судді, чиновники, волоцюги, п’яниці.
Дійшли до переправи через річку Стікс. Перевізник Харон переправив
прибулих у пекло. Біля входу їх зустрів страшний пес із трьома головами. Сивілла
кинула йому хліба, і вони з Енеєм проскочили в пекло. Там кипіли в смолі всі
грішники. Найбільше діставалося панам, які людей мордували і «вважали за
скотів». Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в
рот, батьки, які синів не вчили, "кипіли в нафті в казанах". Еней зустрів у пеклі
Дідону, вбитих земляків-троянців, став із ними розмовляти, про все розпитувати в
них, навіть реготати. Нарешті зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде
«великий і завзятий рід»; «всім світом буде управляти».
IV
Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку було тихо на морі, потім
розгулялася буря. Коли ж вона вгамувалася, виявилося, що мандрівники
потрапили на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин.
Троянці проспівали молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди.
Нарешті припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий
цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Дівчина була вродлива,
мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше подобався Турн — цар
рутульців (італійців).
Еней наказав троянцям вчити латинську мову, а сам пішов знайомитися з Латином,
взявши багато різних подарунків. Цареві це сподобалося — він уже бачив Енея
своїм зятем.
Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея і вирішила всіх
посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати;
Турнові приснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн
оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати
дочку за троянця.
V
Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не
поспішають допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві
пораду – побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців.
Еней приносить жертву богам та їде до Евандра (царя аркадян). Той
погоджується допомогти і відправляє з військом свого сина Палланта. Венера
просить Вулкана- коваля зробити її синові міцну зброю.
Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і
радить вдарити першим. Той іде на троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді
він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цібеллі (матері богів), а та —
Зевсу. Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху
тікають.
Знову тихо. На варті стоять Низ і Евріал — молоді воїни. Низ пропонує
пробратися в рутульський табір і побити ворогів. Хоче це зробити сам, адже в
Евріала є стара мати, а в нього нікого немає. Однак його товариш не погоджується,
і вони йдуть разом, бо, як каже Евріал, «де общеє добро в упадку, забудь отця,
забудь і матку, лети повинность ісправлять». Багато ворогів знищили друзі, а
як поверталися, натрапили на латинців, що йшли у свій табір. Юнаки намагаються
сховатися в лісі, але латинці їх вистежили, оточили ліс, що з нього "не зшмигнеш
ніяк", і почали розшукувати "одважну пару". Коли піймали Евріала, Низ заліз на
вербу, кинув списа і видав себе. Полковник Волсент стратив Евріала, а Низ
засадив ворогові меч і сам поліг, "бо всі на його і напали... і голову зняли з
плечей".
Розпочинається жорстока битва. Турн іде на штурм, троянці мужньо
обороняються; знову втручається Юнона і захищає Турна. Рутульці б’ють троянців,
і ті вже хочуть залишити фортецю. Тоді начальник артилерії починає їх соромити,
нагадувати, що князь «за воїнів нас числить, за внуків славнійших дідів».
Присоромлені троянці гуртом дружно наступають, і Турн тікає.
VI
Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм
утручатися в людські справи. Еней через видіння довідується про те, що сталося в
його стані, і йде в наступ. Мужньо б’ється й Паллант, але більш досвідчений Турн
убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн
поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя
Турнові.
Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між
ватажками. Латинці теж були не проти миру. Почався поєдинок Енея і Турна.
Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що
все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней
перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але,
побачивши на ньому Паллантову ладунку, вбиває, щоб помститися за смерть
юного лицаря.
Аналіз твору
Тема: змалювання життя українського суспільства кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., різних
верств населення (під виглядом троянців, латинян та інших народів).
Проблематика:
• соціальна нерівність;
• патріотизм народних мас, громадський обов’язок;
• виховання майбутнього покоління;
• дружба і ворожість;
• любов і ненависть;
• людяність і моральна нікчемність.
Композиція. Твір містить шість частин, які змістовно пов’язані з подорожжю Енея й
тими пригодами, що трапилися з ним.
Експозиція: знайомство з Енеєм і його ватагою троянців, які нагадують
козаків- запорожців, з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями і войовничим
настроєм.
Зав’язка: подорож Енея з троянцями у пошуках Італії.
Кульмінація: битва Енея з Турном, в результаті якої боги також розділились
на два загони.
Розв’язка: перемога Енея над Турном, бо Зевс зглянувся на героя і став на
його бік: «Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і
совість жметь».
Аналіз змісту. Які негативні соціальні явища викриває та засуджує автор у поемі?
1.Кріпацтво. Найважливішим явищем епохи І. Котляревського було
кріпацтво, але в поемі не дано розгорнутих картин кріпосницької дійсності, тільки
в окремих
місцях автор виступає проти неподобств цієї системи. Найгостріший, хоч і
непрямий виступ знаходимо в описі пекла: «Панів за те там мордували / І
жарили зо всіх боків,
/ Що людям льготи не давали / І ставили їх за скотів». Поміщики за тодішніми
законами мали право робити з кріпаками, що хотіли: міняти, продавати, купувати.
Це явище теж знайшло своє відтворення в «Енеїді»: Юнона обіцяє дати Еолові
«дівку чорнобриву», тобто невільницю-кріпачку. У пеклі бачимо панів, які були
«дівок охочі бить», трапляються тут також кріпаки «і панські, і казенні».
1) Олімпійські боги:
Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому. Зевс
зображений як деспот, п’яниця з вередливим характером.
«Зевес тоді кружав
сивуху І оселедцем
заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав»
2) Земні герої:
Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.
«Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий…»
Суперечливий персонаж: з одного боку, ледачий, «на всеє зле
проворний», занадто любить пиячити, гуляти, з іншого боку, коли йдеться про
інтереси троянців, громадський обов’язок, Еней веде себе достойно, навіть
героїчно.
Еванд — цар аркадський, Палант — його син. Це союзники Енея у його війни
проти Турна.
«Наталка Полтавка»
Скорочений зміст
І дія
II дія
Стислий переказ
I
Молода сільська дівчина Катерина закохалася в москаля (офіцера царської
армії) й не слухала застережень батьків. Вона ходила до нього в садочок, багато
разів ночувала з ним. На все село про неї вже пішла недобра слава, та закохана
дівчина на це не зважала. Аж раптом москаль пішов із села: військо вирушило в
похід у Туреччину, а Катрусі за старим народним звичаєм покрили голову (дівчині,
яка втратила незайманість до шлюбу, народила позашлюбну дитину, обрізали коси
й покривали голову хусткою, звідси й вислів — покритка), та вона не журилася
через це. Сподівалася, що її коханий дотримає слова: повернеться з походу й
одружиться з нею. Колишні подруги стали уникати Катерини. Минуло пів року,
Катерина занедужала. Очунявши, вона в запічку колихала немовля. В селі жінки
глузували з неї через те, що вона народила позашлюбну дитину, та ще й від
чужинця-москаля. Дівчині було вже соромно показуватися на очі людям, у садок
вона ходила лише після заходу сонця. Їй було важко терпіти нескінченні у. Вона
все чекала на москаля, та від нього не було жодної звістки. Катруся гадала: може,
його було вбито за Дунаєм, а може, він покохав іншу у своїй Московщині…
Насправді Іван не загинув, але «вернулись москалики // Іншими шляхами».
II
Катрусині батьки тяжко зажурилися, вони не могли витримати осуд із боку
односельців. Врешті, вирішили прогнати доньку. Мати, плачучи, дорікала
Катерині, що та не слухала її порад, «віддячила» їй за любов та турботу,
зганьбивши батьків на все село. Вона сказала доньці шукати в Москві свекрухи.
Благословивши на прощання Катерину, вона впала, як мертва. Катерина заридала,
кинулася в ноги батькові, стала просити пробачення. Та той сказав лише:
Нехай тебе бог
прощає Та добрії
люде;
Молись богу та йди собі
– Мені легше буде.
Дівчина вклонилась і вийшла мовчки з хати. Перед тим, як рушати в дорогу,
вона пішла у вишневий садок, помолилася Богові й узяла землі під вишнею й на
хрест почепила – на згадку про рідне село. Катерина була у відчаї, вона
задумалася про страшне майбутнє своєї дитини, уперше в неї з’явилася думка про
самогубство:
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій
спокутуєш В людях
сиротою,
Безбатченком!..
Катерина з дитиною на руках вийшла з села, подивилися назад і заголосила.
Мов тополя, вона стала в полі при битій дорозі й плакала. Врешті, вирушила в
дорогу. Після цього в селі ще довго говорили про Катерину, та її батьки цього вже
не чули.
III
За Києвом та за Дніпром, попід темним гаєм, ішли шляхом чумаки,
зустріли сумну молодицю в латаній свитині. В одній руці її був ціпок, на іншій –
заснула дитина. То була Катерина. Вона спитала в чумаків, де шлях у
Московщину, та попросила милостиню. Чумаки дали їй шаг (дрібну монету) –
їй було соромно його брати, та вона згодилася, подумавши про сина.
Катерина пішла далі, в Броварах відпочила й купила синові медяник.
Довго- довго йшла та питала про дорогу. Часом їй доводилося ночувати з
сином під тином. Аж раптом і зима настала. Свистіла хуртовина. Катерина
йшла полем у личаках та в одній свитині. Побачила, що йдуть москалі.
Кинулася до них і спитала:
«Чи немає // Мого Йвана чорнявого?». Ті сказали, що не знають, і почали
глузувати:
«Ай да баба! Ай да наши!// Кого не надуют!». Катруся сказала, звертаючись до
сина:
Піду дальше – більш
ходила… А може, й
зустріну;
Оддам тебе, мій
голубе, А сама загину.
Дівчина стала серед поля й дала волю сльозам. Її гнітили тяжкі думки про
страшне майбутнє сина. Знову в неї виринула думка заподіяти собі смерть…
Катерина роздивилася довкола, побачила, що ліс чорніє, а під лісом, край
дороги, здається, виднівся курінь. Вона вирішила піти туди й попросити в
господарів, щоб ті пустили її з дитиною переночувати, а як відмовлять, то
ночувати надворі, під хатою.
IV
У лісі були старезні дуби часів Гетьманщини. У яру була гребля. Ставок був
укритий кригою, та в ньому була ополонка, щоб брати воду. Свистіла завірюха. З
хати вийшов карбівничий (лісник, той, що карбує зарубки на деревах), хотів
огледіти ліс, та за такої погоди це було неможливо. Хотів піти в хату, та раптом
когось побачив, звернувся до товариша Ничипора: «Дивись лишень, які побілілі!»
То були москалі. Катерина, почувши про їхню появу, одразу кинулася –
неодягнена, боса – й стала серед шляху. Назустріч на конях їхали москалі. На чолі
їх виявився коханий Катерини – Іван. Дівчина кинулася до нього зі словами:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
–
схопилася за стремена, але Іван ударив коня шпорами в боки. Катруся
благала Івана згадати її та дні їхнього кохання, його обіцянки. Іван удавав, що не
впізнав її, поганяв коня, наказав солдатам прибрати її геть: «Дура, отвяжися!//
Возьмите прочь безумную!» У відчаї Катерина стала благати, аби Іван зглянувся
та взяв свого сина:
Наймичкою тобі
стану… З другою
кохайся…
З цілим світом… Я
забуду, Що колись
кохалась,
Що од тебе сина
мала, Покриткою
стала…
Покинь мене, забудь
мене, Та не кидай сина.
Побігла в хатину та повернулася з дитиною, але батько малого Івася вже
втік. Побачивши, що він відцурався сина, Катруся стала благати москалів, щоб ті
взяли хлопчика з собою й віддали старшому за сина. Зі словами:
Гріхом тебе на світ
божий Мати породила;
Виростай же на сміх людям!
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала. –
поклала сина на шлях та кинулася в ліс, як навісна. Дитя залишилось,
плакало, але москалі не зважали, поїхали собі геть. Так би Катрусин син і загинув,
проте його плач почули лісничі та врятували його.
Катерина ж бігала лісом та голосила, проклинаючи свого Івана. Прибігла до
яру. Опинилася серед ставка. Зі словами
Прийми, боже, мою
душу, А ти – моє тіло! –
кинулася у воду та втопилася.
V
Старий кобзар ішов до Києва й сів відпочити. Його міхоношею, тобто тим,
хто водить сліпого й носить мішок для подаяння, був хлопчик (то був Катрусин син
Івась). Кобзар співав псалми, перехожі кидали хто бублик, хто гроші. Дівчата
задивлялися на дитину, жаліючи її: «Дала … бровенята, та не дала долі!»
Тим шляхом їхала карета, запряжена шістьма кіньми, у ній був пан із
дружиною та дітьми. Івась побіг до цієї карети, бо пані махала йому рукою. Пані
дала гроші хлопчикові, спитала в нього, як його звуть. А пан глянув та
відвернувся: упізнав свого сина, але не захотів узяти. Карета рушила далі… Кобзар
із Івасем полічили отримане, помолилися на схід сонця й пішли понад шляхом.
Аналіз
Характеристика персонажів
Персонажі: Катерина, її мати та батько, москаль Іван, Івась – син Катерини та Івана.
Епізодичні персонажі: чумаки, москалі, карбівничий (лісник), старий кобзар.
«Кавказ»
Час написання: осінь 1845 р. Приводом для створення поеми стала звістка про
загибель Якова де Бальмена.
Композиція: можна виокремити кілька частин: а) ліричний монолог від першої особи,
не звернений до конкретного адресата; б) монолог, звернений до Бога; в) другий
безадресний монолог; г) звернення поета (ліричного героя) до народів Кавказу;
ґ) звернення від імені російського колонізатора до кавказьких горян; д) монолог
поета, призначений панам-кріпосникам; е) звернення поета до Христа; є) другий
монолог російського колонізатора до кавказців; ж) ліричне звернення поета до
Якова де Бальмена.
Пантелеймон Куліш
«Чорна рада»
Переказ змісту
(І-ІІ) Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва. Один був молодий
озброєний козак (Петро Шраменко), другий «по одежі й бороді — як піп, по
шаблі та шрамах на обличчі — як старий козарлюга» (старий Шрам). Видно,
що їхали вони здалека. Не доїжджаючи до Києва, завернули до Хмарища,
Череваневого хутора. Черевань був багатим паном і веселим, з тих козаків, що
збагатилися за десятилітню війну з ляхами.
Було тихо й гарно, та вершники якісь невеселі. Приїхали до хутора й
загрюкали в дубові ворота. Відчинив старий ключник Василь Невільник і дуже
зрадів, пізнавши паволоцького полковника Шрама. Про його сина Петра сказав:
"Орел, а не козак!" Провів на пасіку, де найбільше часу проводив Черевань і де
любив приймати гостей. Старий Шрам був сином паволоцького попа Чепурного,
вчився в Київській братській школі й сам вийшов на попа. Але коли піднялися
козаки з гетьманом Остряницею проти уніатів, не всидів у парафії та пішов до
козацького війська. Поляки швидко гасили полум’я всіх повстань, і в Україні
продовжували творитися безчинства та неподобства. Шрам зупинився в зимівнику
серед дикого степу на Низу, взяв за жінку полонену туркеню, проповідував Слово
Боже рибалкам і чабанам. Побував скрізь, так загартувався, що велика користь і
підмога з нього була під час Хмельниччини. Пошрамовано його вздовж і впоперек,
тому отримав прізвисько — Шрам. Сини підросли, стали козаками; двоє полягли в
бою, залишився тільки Петро. Відчувши, що занепадає його
сила, Шрам зложив із себе
полковництво і почав служити Богові.
Але знову почалися на Україні негаразди, сварки й кровопролиття за
гетьманську булаву. Шрама мучила думка, що загине від цього Україна. Тому
правив мирянам: "Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться, щоб не дано
вас ізнов ляхам на поталу!" Коли помер паволоцький полковник, Шрам сам
зголосився послужити громаді, і його обрали знову. Задумався полковник, як
Україну «на добру дорогу вивести». Пустив поголоску, що нездужає, а сам виїхав
на хутір для поради.
На пасіці у Череваня Шрам зустрів Божого Чоловіка. Це був сліпий старець-
кобзар. Ходив без поводиря, у латаній свитині й без чобіт, а грошей носив повні
кишені: він викупляв невільників із полону. До того ж умів лікувати, замовляти
рани. Козаки дуже поважали його ще й за пісні. Черевань зрадів зустрічі, став
розпитувати Шрама. Той сказав, що їде на прощу до Києва. У Божого ж Чоловіка
одна дорога — викупляти невільників. Служник Василь Невільник і собі докинув
слово, що саме
завдяки Божому Чоловікові він бачить світ хрещений, а служить тепер вірою та
правдою Череваневі, за чиї гроші його звільнено з полону. Шрам розпитував
старця, чи знає той, що діється за Дніпром. Божий Чоловік сумно сказав, що немає
ладу між козаками, старшину не слухають. Сомко міг би гетьманувати, так йому
не дають, бо він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм
гетьманом звуть Брюховецького. Шрам здивований цим. Якось Сомко, що
доводився Юрасеві Хмельницькому дядьком, образив Іванця Брюховецького, а
вночі піймав його біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати
йому голову, а Сомко звелів посадити Іванця на свиню й провезти по місту.
Після цього сорому «Іванець» став збирати гроші, годити кожному. Коли
Юрась пішов у ченці, Брюховецький обікрав гетьманську скарбницю й подався на
Запорожжя. Там сипнув грошима — і запорожці обрали його кошовим.
Полковник Шрам признався, що їде не на прощу, а в Переяслав, до Сомка-
гетьмана, сподіваючись, що саме він зможе об’єднати розділену Україну.
(VII-IX) Сомко посадив гостей за стіл, почав розпитувати Тура, як той опинився в
Києві, й показав свою наречену. Кирило сказав, що одбере цю дівчину й повезе на
Чорну Гору. Усі сміялися, подумавши, що то жарт. Лесі аж недобре зробилося.
Окрім того, вона помітила, що наречений за своїми справами не дуже й звертає
увагу на неї. Увечері позамикали всі двері, а запорожець, виходячи, сказав: "Двері
одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!"
Козаки нагулялися й полягали спати, а Петрові не спалося. Пішов він у двері.
Як чує — їдуть вершники, Тур зі своїм побратимом. Хотів бігти рятувати Лесю, а
тоді подумав, що в неї є наречений, тож хай і стереже її. Коли знову почувся тупіт
— вершники поверталися, але вже з дівчиною в сідлі, котра сиділа, як сновида.
Петро вхопив коня, шаблю та помчався наздоганяти викрадачів. Довго гнався, аж
ось місток через провалля. Кирило перескочив, потім розібрав дошки і крикнув
Шраменкові, щоб той стрибав і показав, чи гідний з Туром битися. Петро
перестрибнув сам, бо кінь його побоявся. Почали битися—на шаблях, поки не
зламалися, на кинджалах, потім на ножах. А тут і погоня гетьмана підоспіла. Поки
доскочили до провалля, бійці одночасно вдарили один одного в груди ножами й
повалилися, тяжко поранені. Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся —
до Петра. Забувши сором, називала серденьком, намагалася зупинити кров. Шрам
кинувся рятувати сина, а Сомко — запорожця. Полковник обурився, а гетьман
сказав, що молода знайшлася б і друга, а от Кирила Тура другого не буде.
Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.
Запорожці забрали Кирила, а Черевані — Петра. Леся все копала зілля,
лікувала, сиділа коло пораненого. Незабаром козак почав одужувати. Він зрозумів,
що й дівчина його полюбила, от тільки вона вже заручена. Обоє закоханих від того
сумували.
Тим часом Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають царські
воєводи. Порадились і вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань
із Лесею — до жінчиного брата Гвинтовки під Ніжин. Коли ж збереться
гетьманське весілля, схилити старшину до походу на Тетерю й об’єднання України
під одним гетьманом.
Коли виїхали, їх зустрів гонець і повідомив, що три полки Сомка перейшли на
бік Івана Брюховецького. Тепер той володіє половиною України і в пошані у царя.
Сомко хотів розправитися зі зрадниками, але Шрам його відговорив: не час
затівати чвари між своїми.
(XI) Вранці старий Шрам поїхав у Батурин до Васюти (Золотаренка) (ще одного
претендента на гетьманську булаву), щоб спробувати з ним домовитися. Петро
сумний блукав у гаю, поки не натрапив на хутірець. Там із подивом зустрів Кирила
Тура. Давньої образи як і не було. Запорожець сказав, що готується "чорна
рада", і там зададуть перцю "городовій старшині". Кирило запросив Петра
поснідати з ним, познайомив із матір’ю, сестрою. Раптом за Кирилом прийшли та
сказали, що його чекає козацька розправа за сором, який він наробив товариству
(викрадення Лесі). Мати Кирила попросила Петра поїхати за її сином і привезти
якусь звістку.
(XVI-XVII) Брюховецький бенкетував у Ніжині. Поруч із ним сидів князь Гагін, хоч
і не годилося так. Запорозькі діди привели до нового гетьмана козака, що «скакав
у гречку» (знався з дівчиною), на суд. Брюховецький сказав, що не годиться через
жінку забивати братчика до смерті, посміявся з дідів — ті розсердилися, плюнули й
пішли, зрозумівши, що їх одурено.
Брюховецький став думати, як йому звести зі світу Сомка. Запорожець, якому
він наказав позбавити в’язня голови, відмовився це зробити. Раптом до
Брюховецького напросився якийсь чоловік і сказав, що зробить те, чого гетьман
хоче. У нього начебто із Сомком свої рахунки — і за наречену, і за киї. Це був
Кирило Тур. Гетьман дав перстень запорожцеві, той пройшов у в’язницю й
відкрився Сомкові. Запропонував свій одяг і перстень, щоб той утік. Але Сомко
відмовився, бо не хотів чужим життям діставати собі волю.
(XVIII) Після «чорної ради» старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав
до правобережного гетьмана Тетері й прийняв на себе усю вину за те, що місто
збунтувалося проти гетьманської зверхності. Старого полковника стратили як
бунтівника, а місто залишили в спокої. Того ж року стратили й Сомка з Васютою.
Петро Шрам ішов на Запорожжя, а ноги самі завернули в Хмарище. Скрізь
було запустіння. Тільки з пекарні щось чулося. Петро туди — а там Черевані й
Леся. Ті й не думали побачити Шраменка живим: їх самих "добре в руки взяв"
Гвинтовка, хотів віддати Лесю за Вуяхевича. Але приїхав Кирило Тур, показав
якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванівну — везти в Гадяч до
гетьмана. Ті просили його, щоб змилувався, не віз. А запорожець знову: не повезу,
як стану з кралею на рушник. А сам одвіз у Хмарище й сказав, що йому «вражих
баб не треба — від них лихо на землі». Петро залишився у Череванів. Через
півроку вони з Лесею одружилися.
1) Головні персонажі
Другорядні персонажі
10 клас
Іван Нечуй-Левицький
«Кайдашева сім’я»
II
Другого дня Кайдаш поїхав на ярмарок, а синам звелів розкопати горб. Ті не
захотіли, відказавши, чи їм, мовляв, більше за всіх потрібно. Хай хтось почне, тоді
й вони щось там копирснуть.
Увечері Карпо пішов до Мотрі Довбишівни. Та підмазувала хату. Мотря була
«висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лиці,
в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і
трохи з злістю». Дівчина посміялась із Карпового залицяння, і цим його ще
більше розпалила (насправді хлопець їй сподобався). Карпо пообіцяв найняти на
танцях для Мотрі музик, щоб вона на нього не сердилась (бо він, жартуючи,
перекинув горщик із глиною), а та стримувала свій гнів, хоча іншому парубкові
справді б обмазала глиною потилицю.
Через два тижні парубок заслав старостів до Мотрі, й старі пішли на
розглядини до Довбишів (Довбиші були заможною родиною, в них була гарна
хата). Мотрині батьки привітно прийняли гостей, Кайдашиха солодко промовляла
до кожної чарки, хвалилася, які в неї тихі та слухняні сини, хоч Карпо зроду таким
не був. Мотрі ж Кайдашиха одразу не сподобалась, вона передчувала, що їй важко
буде жити з матір’ю свого майбутнього чоловіка.
III
Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля гуляли чотири дні.
Наступного дня свекруха розбудила невістку раненько, стала повчати, як піч
топити,
борщ варити, хоч Мотря давно вже це вміла, а сама ж лежала, ніби нездужала.
Кайдашиха дурила невістку, радіючи, що знайшла "добру робітницю". Та ж
спочатку терпіла, а потім почала огризатися, бо була не з таких, "щоб комусь
покорятись".
Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навіть хату
лінувалася підмести. Це помітили чоловіки, зчинилася сварка. Наступного дня
Мотря почула, як свекруха розповідає сусідці про неї, що вона нібито лінива та
невміла, прийшла до них із порожньою скринею. Розсердившись, вирішила теж
вдати недужу й нічого не робити. Жінки знову посварилися, Кайдашиха
поскаржилася старому, той хотів провчити невістку, але Карпо не дав. До
Різдва Мотря чекала, що свекруха подарує їй щось з одежини, але та відрізала
їй лише шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все
разом.
IV
Настало літо. Кайдаші вижали свій хліб та пішли заробляти до пана. Молоді
були проворніші й нажали більше, ніж батьки. Восени Мотря народила сина.
Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли. Карпо
відчув себе хазяїном, рівним батькові.
Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроїла всім з товстого
полотна, а собі — з тонкого, бо вона, мовляв, до панів ходить, незручно буде.
Мотря стала прясти собі окремо, а коли свекруха хотіла забрати зі злості мотовило,
то не віддала. На крик прибігли чоловіки. Кайдаш став кричати на невістку, що
через неї зчинилася така буча, хотів навіть ударити, тоді втрутився Карпо й так
відштовхнув батька, що той аж упав.
Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злість, тим
більше, що невістка стала прати сорочки лише свої й Карпові. Якось Мотря спекла
невдалий хліб, і борщ недобрий вийшов. Усі висловили своє невдоволення.
Невістка розсердилася й стала варити лише на свою сім'ю. Кайдашиха зчинила
крик — і з того часу сварки не втихали. Треба було відділятися. Добудували
частину хати, й Карпова сім'я перейшла туди жити. Батько змушений був віддати
синові частину поля й худоби, щоб він став повноправним господарем.
V
Перед Зеленими Святами (Трійцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврін
їхав і милувався природою. Раптом побачив дівчину, схожу на велику червону
квітку.
«Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна,
як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки
червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина».
Його так вразила її врода, що хлопець пішов за нею, дізнався, хто вона й де живе.
Це була Мелашка з Бієвців, з бідної сім'ї Балашів. Хлопець сказав, щоб дівчина
прийшла на побачення до млина, а він прийде обов'язково, хоч би батько його й
прив'язав. Додому Лаврін повернувся опівночі, й Кайдаш розсердився на нього.
Після цієї зустрічі Мелашка була як у якомусь чарівному сні. Робота падала з рук.
Дівчина мала поетичну душу, ласкаве серце, і їй хотілося співати. Щовечора
Лаврін бігав на побачення, й Кайдаші змушені були погодитися на його одруження
та їхати на розглядини.
Кайдашиха, одягнувши найкраще, їхала на возі й пишалася та все чекала
побачити багату хату майбутньої невістки. Але хата виявилася вбогою, а двері
низькими, тому Маруся вдарилася, розсердилася, і тільки побачивши маленьких
сестричок і братиків Мелашки, пом'якшала, бо любила дітей. Пригощали
варениками із суницями, тісто було темне, тому Кайдашиха виїла тільки ягоди.
Глянула на маленьку проворну постать дівчини й подумала, що невелика буде з
неї
поміч. Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.
VI
Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помічаючи часто п'яного свекра та
неласкавих поглядів свекрухи, милуючись із Лавріном за пасікою. Мелашка була
молода й негожа до важкої роботи, і свекруха почала її лаяти та глузувати з
неї. Якось Кайдашиха звеліла невістці вимісити тісто в діжі, а та не могла навіть
дна дістати. Увійшов голодний Кайдаш, став гримати на жінок. Маруся вказувала
на незугарну невістку. Старий послав Мелашку до Мотрі позичити хліба,
Кайдашиха заперечила, закричала, що в тієї й снігу торішнього не випросиш.
Мотря це почула й собі зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову.
Кайдашиха все частіше нападала на Мелашку, Мотря теж її недолюблювала,
бо та жила разом зі свекрухою. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до
роботи, не пускала навіть провідати родину. Коли нарешті Мелашка ступила на
батьківський поріг, то виплакала всі сльози, розповідаючи про своє життя. Мати
порадила дочці не потурати свекрусі і, як Мотря, не мовчати.
Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче. Кайдашиха скинула на неї усю
роботу, п'яний свекор зганяв на ній усю злість, а через сіни шипіла Мотря. Навіть
Лаврін утомився за неї заступатися.
Настав Страсний тиждень перед Великоднем. До Кайдашів зайшла дуже
богомольна баба Палажка Солов'їха. Вона умовила відпустити Мелашку до
Києва на прощу, адже тоді благословення впаде на всю сім'ю.
Мелашка почувала себе вільною та щасливою, обійшла з прочанами всі
церкви й раптом вирішила, що не повернеться в те пекло. Непомітно відстала від
гурту й найнялася до проскурниці на роботу.
Коли прочани помітили, що немає молодиці, почали її шукати, а не
знайшовши, повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила
бабу Палажку, а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дім. Лаврін
чекав, що жінка повернеться, але її все не було. Постановили йти до Києва шукати
її. А Мелашка тим часом жила в доброї жінки, як у Бога за пазухою: ніхто не лаяв, і
шматок хліба мала. Тільки за Лавріном сумувала. Лаврін обходив усі церкви,
розпитуючи людей. Дійшов і до тієї, біля якої служила Мелашка.
Жінка як побачила блідого та смутного свого любого чоловіка, не витримала
й кинулася зі слізьми до нього. Свекруха пообіцяла, що не зачепить молодшу
невістку й словом, аби та повернулася. І дотрималася обіцянки. Незабаром
Мелашка народила сина.
VII
Між жінками в Кайдашевій хаті настав лад. Але не порозумілися батько із
сином. Лаврінові самому хотілося господарювати, він не хотів слухати лайливого
батька. Старий образився, відійшов від господарства. Заробляв гроші
майструванням і все пропивав у шинку, поки йому не почав ввижатися якийсь
чумак, а іноді й чорти. Через деякий час нечиста сила завела старого Кайдаша на
греблю, а вранці його знайшли утопленим.
VIII
Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали ділити
спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити
порівну. Поділили самі, але Мотрі здалося, що Лаврінова частка більша. Кинулася
переміряти. Зчинилася сварка. Карпо хотів ще половину пасіки й худоби, але мати
нагадала, що і їй належить частка, а також те, як Карпо бив батька кулаками.
Пішли у волость, а там присудили Лаврінові все батькове добро, бо Карпо забрав
свою частку вже давно. Мотря ледь не скрутилася від такої звістки. Відтоді не
стало миру між Кайдашенками.
Якось Мелашка підмела сіни й не встигла винести сміття. Прибігла Мотря,
розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала і почала й собі
лаятися. Увечері Кайдашиха почула, як на горищі кричать їхні кури. То Мотря
шукала свою курку й позбирала яйця, які та нібито знесла у них. Лаврін відставив
драбину, Карпо кинувся рятувати жінку. Брати дуже посварилися, а Мотря
потовкла усі назбирані в пазуху яйця. Вона заборонила своїм дітям брати від баби-
злодійки гостинці.
Через розбитий дитиною кухоль жінки перебили одна в одної всі горщики.
Чоловіки ледве розборонили їх. Кайдашиха тицьнула Мотрі в лице дулю, але
поцілила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусі так, що виколола
око. Зчинилася бійка. Кайдашиха побігла скаржитися у волость. Громада
присудила Карпові "одірвати" свою хату й поставити окремо на городі, ґрунт
розділити порівну, а Мотрі — відсидіти два дні "в холодній" (в ув’язненні).
Сім'ї помалу помирилися (цього вимагали потреби господарства). Брати стали
для зручності разом орати, сіяти, возити сіно й хліб, найматися з возами й
заробляти гроші. Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все він звелів
розкопати той проклятий горб біля їхнього двору.
IX
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на
Мотрю, але невістки були у згоді між собою. Лаврін любив Мелашку, ніколи й
пальцем її не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той
відмовчувався.
Якось Мотрині кури поклювали огірки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю
й перебила ногу півневі та вбила двох курчат. Коли Лаврінів кабанчик заскочив у
Мотрин город, йому перебили спину. Кайдашиха впіймала Мотриного півня,
зарізала і вкинула в борщ. Мотря про це дізналася й поскаржилася чоловікові.
Потім закрила Лаврінового кабана, котрий убрався у шкоду. Ті зачинили Карпового
коня. "Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно й
понуро". Почалася сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на
перешкоді стала мати, він її труснув так, що та ледве вирвалася. Син побіг за нею з
дрючком. Кайдашиха побігла скаржитися, і волость присудила Карпові або десять
різок, або заплатити матері п'ять карбованців, перепросити й помиритися.
Карпо вибачився перед матір'ю. На деякий час настало перемир'я. Літо
принесло нову незгоду через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то
до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не давала плодів, то й
не було лиха. Цього літа вродила дуже рясно, й Лаврінові діти, дізнавшись від
баби, що то груша їхнього батька, стали лазити по смачні плоди у Карпів двір, а
Мотря їх лаяла й лупцювала. Тепер почали лаятися й чоловіки. У волості
присудили ділити урожай порівну. Груша все розросталася, Мотря продовжувала
ганяти дітей Лавріна. Лаврін не погоджувався продавати грушу, а Карпо — землю
з грушею. Проте твір раптово закінчується на оптимістичній ноті: раптом груша
всохла — і сім'ї помирилися.
Короткий аналіз твору
Головна думка повісті: Через показ конкретних буденних ситуацій автор змальовує
здрібніння людської душі. Духовна роз’єднаність, спричинена відсутністю
прагнення зрозуміти одне одного, – це те лихо, яке отруює життя і батьків, і їхніх
синів та невісток.
Панас Мирний
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Частина перша
Частина третя***
Частина четверта
[XXIII «Невзначай свої»] Була темна осіння ніч. Веселий Чіпка вийшов, свиснув
— до нього стали сходитися товариші. Вирішили, що підуть «рибу ловити» до
Гершка (тобто грабувати його). Перед світанком під'їхали повозки до хутора
Максима Ґудзя. Господарі вітали гостей, стали пригощати. До столу підійшла
Галя й побачила Чіпку. Після вечері поділили вкрадені гроші й полягали спати. А
Чіпці не спиться. Раптом вийшла Галя. Не стримався парубок, обняв дівчину,
освідчився в коханні. Уранці Галя крадькома подарувала йому вишитий кисет.
[XXIV «Розбишацька дочка»] Цілий тиждень лив дощ, і Чіпка не міг вийти з
двору. Мати заговорила з ним про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю
саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина повеселішала й
погодилася за умови, якщо він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не
може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто. Вона
хоче щиро працювати й сміливо дивитися людям у вічі.
[ХХV-ХХVI. «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»] Галю хотіли
просватати за москаля Сидора, проте Чіпка заплатив відступного, дав Сидору
могорич і намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзеву дочку. У суботу Чіпка
заслав старостів до Максима, а в неділю були оглядини в парубка. Явдосі не
сподобалася ні низенька тісна хата майбутнього зятя, ні його мати.
Зіграли пишне весілля. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату
вишиваними рушниками, розмалювала піч. Свекруху жаліла та шанувала, а Чіпці
догоджала, як могла. Тільки інколи згадували минуле (розбійництво Чіпки). Чіпка
став жити чесно, проте говорив, що чесною працею добра багато не наживеш.
Галя його відмовляла. Той став ховатися від братчиків, відкуплявся грошима.
Навесні Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощані ворота й
розмалював їх. Перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував
полотно й перепродував його.
[ХХVІІ-XХVIII «Новий вік». «Старе — то поновлене»] Владу в цілому повіті
захопив Шавкун і орудував за спиною у предводителя. Він добувся до влади
спритністю та підлабузництвом, цінував лише гроші. Настало нове життя й для
Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо радо допомагав у біді. Становий почав
їздити до нього в гості. Як стали обирати земство (виборний орган, який займався
громадськими справами; туди входили не лише дворяни, але й прості селяни) —
піщани першим назвали Чіпку. У літній день в Гетьманське скликали гласних (для
виборів). Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу.
Запропонували Чіпку — й вибрали, незважаючи на грізні гримаси станового
Дмитренка. Радів Чіпка, що прислужиться громаді. Та не до вподоби це було
панам, що затесався між ними «голодранець». Стали думати, як його позбутися, й,
згадавши давню справу про вбитого сторожа, вигнали «по неблагонадежности».
Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима (батька Галі)
побили до смерті.
[ХХІХ-ХХХ «Лихо не мовчить». «Так оце та правда!»] Поховавши Максима,
Явдоха продала хутір і перебралася до дітей. Нове лихо вступило з нею в хату.
Явдоха взялася верховодити, а Мотря не змовчала, почалися сварки. Галя й Чіпка
тікали від тих сварок. Чіпка спочатку засумував, потім став пити з товаришами,
згадав колишнє. Щодня робився хижішим. Померла Явдоха, й Чіпка з подачі Лушні
звинуватив матір у цьому. Якось уночі приїхав додому з повними возами добра,
Мотря лаяла сина та плакала. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й
змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові.
Мотря почула дитячий голос. На подвір'ї стояла дівчинка літ десяти в
закривавленій сорочечці. Сказала, що на їхній хутір налетіли розбійники, всіх
убили, хату спалили, одну її не знайшли. Мати похапцем вдягла дівчинку, повела у
волость і заявила на сина. Вранці всіх розбійників пов'язали. Галя, побачивши
зв'язаного
Чіпку, дівчину в крові, крикнула: «Так оце та правда?!» і, збожеволівши від горя,
повісилася.
Під осінь по шляху йшла в Сибір валка каторжан, серед яких був і Чіпка з
грізним, насупленим поглядом. Грицько взявся піклуватися про Мотрю, а хату їхню
опечатали й забили. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано вісім
безневинних душ, загублених «страшним чоловіком» (Чіпкою).
Аналіз твору
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ
уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися
показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити,
що ж саме штовхало селян на «слизьку дорогу», калічило їх душі, нівечило мораль,
спричинило трагедію.
Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна
з яких поділяється на дрібніші розділи. I частина розповідає про дитинство та
юність Чіпки. II частина присвячена сторічній історії села Піски. III частина
знайомить зі складною долею селянина-бунтаря. IV частина завершує трагедію
Чіпки Варениченка.
Проблематика твору:
- народна мораль; батьки і діти; добро і зло;
- земля й достаток; кріпацька неволя;
- «пропаща сила»;
- жінка в сім’ї; любов і сімейне щастя.
Персонажі
Головні: Чіпка Варениченко, Мотря Жуківна (Чіпчина мати), Максим Ґудзь, Явдоха
(дружина Максима), Галя Ґудзь (дочка Максима, дружина Чіпки), Грицько
Чупруненко (товариш Чіпки), Христя (дружина Грицька).
Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Василь Порох, пани
Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
Характеристика персонажів
Галя Ґудзь (кохана й дружина Чіпки, дочка Максима). Описуючи її першу зустріч
з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї,
вродливої дівчини: «Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й
трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже
неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в
зелене убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою. Парубок
сперше… чи й не прийняв її за ту польову царівну…»
«Розбишацька дочка», Галя, ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між
добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого
народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство
змусило її соромитися цього достатку й ненавидіти багатство, надбане грабунком.
Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в
награбованому добрі. Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з
розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. У цьому образі
втілено народне прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності,
ніжності та вірності. Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи як її зовнішню
красу («...біле, рум'яне личко, очі оксамитові, чорні»), так і красу внутрішню, що
гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка». Видовище страшної
розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це
боротьбою за «людську рівність», остаточно зламало молоду жінку. Побачивши
маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити
таке болісне прозріння і повісилась. Самогубство стало їй порятунком від неслави і
водночас протестом проти страшного злочину, який вчинили Чіпка та його
товариші.
Другорядні персонажі
Іван Карпенко-Карий
«Мартин Боруля»
Стислий переказ
Аналіз твору
Жанр: трагікомедія.
Композиція: «комедія в 5 діях» – так визначив жанр твору автор. Події відбуваються
протягом кількох тижнів.
Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти: Марися
й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола; реєстратор з
ратуші Націєвський; повірений Трандалєв; наймити Омелько й Трохим.
Іван Франко
«Захар Беркут»
Сюжет
I
У Тухольщині, що в Карпатах, князь Данило Галицький подарував бояринові
Тугарові Вовкові величезні полонини й ціле пригір’я Зелеменя. Навесні 1241
року, відсвяткувавши початок життя в нових володіннях, Вовк разом зі своїми
гістьми- боярами та слугами вирушив на велике полювання на ведмедів. То була
дуже небезпечна справа. Тому люди дивувалися, що дочка Тугара Мирослава
насмілилася також вирушити на лови. Мирослава була незвичайною дівчиною.
Дуже вродлива, з добрим серцем, у сміливості вона не мала рівних серед
ровесниць. Мирослава одразу при народженні втратила матір, виховувалася
нянькою, що привчила її до всякої ручної роботи, а підрісши, дівчина постійно
супроводжувала батька, який навчив її володіти зброєю. «От дівчина! Тій не жаль
бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» - захоплювалися
сміливицею тухольці.
Головне лежбище ведмедів було на пригірку, відділеному страшними нетрями
та вкритому поваленими бурею деревами. Туди й прямував Тугар Вовк, якому
тухольці дали в провідники розважливого й сміливого парубка Максима Беркута
– сина місцевого старця-бесідника Захара. Коли перед ловцями постала
перешкода – купа звалищ, «мов висока башта», вони пішли в обхід, а Мирослава
стала сміливо видиратися нагору, та порохнява смерека зламалася під нею, й
дівчина провалилася й опинилася біля величезної ведмедиці з ведмежатами.
Мирослава, опинившись у страшній небезпеці, затрубила в ріг, кличучи на
допомогу. Списом вона поранила ведмедицю, проте не смертельно, і розлючена
тварина накинулася на дівчину. У вирішальну мить Максим Беркут ударом списа
поранив ведмедицю. Мирослава сокирою розрубала голову тварини. Мирослава
гаряче стисла руку рятівника, Максим стиснув її руку у відповідь, і в ту мить у
серцях обох молодих людей спалахнуло почуття. Тугар Вовк, хоч і важко йому,
гордому бояринові, було дякувати простому мужикові, подякував Максимові за
порятунок доньки й пообіцяв, що не забуде цей учинок.
Максим обіцяв провести товариство лісовою стежкою до Тухлі.
II
Максим Беркут привів Тугара Вовка й Мирославу та все товариство мисливців
до тухольської долини. Тухля – то велике стародавнє село, розташоване серед
гір, у просторій долині, оточеній з усіх боків скелями, схожій на величезний котел.
Сюди водоспадом упадав гірський потік. Це була майже неприступна гірська
криївка, що зберігала своє вільне, старовинне громадське життя, непідвладна
нікому. З гордістю Максим показував викутий у скелі прохід, над виготовленням
якого працювали тухольці.
Боярин почав розпитувати Максима про те, чи правда, що Захар Беркут має
велику владу над місцевою громадою. Максим сказав, що влади над громадою не
має ніхто, бо вона сама собі влада. Утім, Захар мав у громаді великий авторитет, і
як ніхто вмів говорити на громадській раді, тож громада прислухалася до його
думки. Тоді Тугар спитав Максима, чи це його батько намовляє тухольців проти
нього та князя Данила. На це парубок відповів, що то неправда, бо вся громада
гнівається на Вовка, що присвоїв громадський ліс та полонину, не спитавши
тухольців. Тугар обурився й сказав, що той ліс і полонину йому дарував князь. За
словами Максима, Захар заспокоював громаду й радив дочекатися громадського
суду. Посеред села Тугарові з товариством зустрілися троє старих, що несли
сріблом окований ланцюг у вигляді персня. Вони зупинялися біля кожного двору й
запрошували на копу (громадські збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся
з такого звичаю. Максим розповів про ці збори докладніше й попросив Тугара
прийти на них, на справедливий суд громади. Мирослава підтримала прохання
парубка. Врешті, з великою неохотою (через зневагу до простих
мужиків-«смердів»), Вовк погодився прийти подивитися на копу.
У тіснині, де замикалася тухольська котловина, Тугар і Мирослава побачили
величезний кам’яний стовп. То була місцева святиня – Сторож. Максим розповів
легенду про нього. Колись, дуже давно, на місці села було величезне озеро, яким
володіла богиня смерті Морана. Озеро було закляте: у ньому не було нічого
живого. Одного разу цар велетнів посварився з Мораною, розбив скелю біля озера
й розвалив стіну, через що вся вода з озера виплила й втратила чарівну силу. Уся
околиця ожила. Розлючена богиня смерті перетворила царя на камінь. Той камінь
став охоронцем долини. За пророцтвом, коли Морана збере свою силу, щоб
завоювати Тухольщину, Сторож упаде на неї й знищить…
Максим наважився попросити боярина віддати Мирославу за нього. Тугар
надзвичайно обурився: «І ти, підлий хамів роде, смієш рівняти себе зо мною?..
Моя донька може вибирати собі жениха між найпершими і найславнішими
молодцями в краю, а я мав би дати її тобі, смердові, до твого тухольського
гнізда, де би вона зів’яла, зсохла і пропала в нужді!» Максим вирішив, що йому
нема на що більше сподіватися. Та Мирослава сказала батькові, що клянеться
перед сонцем, що вийде за Максима, й поцілувала парубка. Бояринові від подиву
відібрало мову…
III
За селом Тухлею стояла величезна липа. Біля неї було місце зборів
тухольського віча. На другий день після боярського полювання тухольці зійшлися
на громадську нараду. Мов стародавній дуб-велетень, стояв Захар Беркут –
сивий понад 90-літній старець, найстарший у тухольській громаді, батько вісьмох
синів – і з радістю дивився на свою громаду, якій присвятив усе життя. Сімдесят
років тому Захар, бувши ще молодим парубком, мріяв навчитися лікувати рани й
для цього вибрався в далеку дорогу. Три роки він провів у горах на Коломийщині,
у скитського старця-монаха на ім’я Акинтій, що довгі часи жив на Афонській горі.
Акинтій чудово вмів лікувати рани й взяв Захара в учні. Потім Захар Беркут
відвідав багато різних міст, був і в Києві, і в Галичі, набув значного досвіду. Він
повернувся з мандрівки не лише лікарем, а й громадянином, який знав, що
потрібно для щастя його Тухольщини, і вмів навчити інших. Завдяки старанням
Захара в його селі встановилося справжнє народовладдя: «Громада була для
себе і суддею, і впорядником у всьому. Громадське поле, громадські ліси не
потребували сторожа
– громада сама, вся і завсіди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в
громаді;
земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри [приміщення для
зберігання зерна] та стодоли стояли завсіди отвором для потребуючих…»
Кожен дорослий громадянин (і чоловік, і жінка) мав право голосу на зборах
громади, а вирішальний голос мали старійшини.
На таке життя жадібними очима дивилися князі та бояри, що чекали часу
війни як слушної нагоди захопити владу у свої руки й знищити ненависні
громадські порядки. Утім, боярські зазіхання довгий час оминали Тухольщину, аж
доки туди не заїхав Тугар Вовк і не почав будувати свій дім над Тухольською
дорогою. Боярин мав грамоту від князя Данила на місцеві землі й ліси. Поступово
боярин почав намагатися прибрати Тухольщину до рук: боярські слуги захопили
громадську полонину, а також шматок найкращого лісу. Останньою краплею, що
переповнила чашу терпіння тухольців, став наказ Тугара прив’язати тухольського
лісничого, схопленого в загарбаному лісі, до дерева та бити різками ледь не до
смерті. Після цього багато тухольців зажадало вигнати Вовка з громадянських
земель, а дім його зруйнувати, та Захар Беркут зауважив, що насамперед слід
викликати боярина на громадський суд.
Нарешті Вовк – у повному рицарському обладунку та в супроводі озброєних
слуг – прибув на віче. Між Захаром та Тугаром спалахнула гостра суперечка.
Боярин поводився зверхньо, покликаючись на те, що князь Данило призначив його
начальником Тухольщини й дав йому тухольські землі в нагороду за вірну службу.
Вовк закликав тухольців скоритися: «Усі ми – власність князя… Князь один
вільний, а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з
нами, що хоче». Проте Беркут відповів, що тухольці не визнають над собою
жодного пана, а їхні права походять від їхніх пращурів. До того ж, князя не можна
вважати справедливим, бо він не захищає тухольців, а навпаки, кривдить їх,
даючи їхню
землю боярину, що поводиться, як розбійник. Тухольці добивалися, аби Вовк
визнав їхнє право на власну землю.
Через наближення дуже небезпечного ворога – монгольської орди, що вже
захопила багато руських земель, Тугар Вовк запропонував об’єднати зусилля та
обрати його воєводою Тухлі. Мовляв, він відважний боєць, що брав участь у
двадцятьох битвах, зокрема й проти монголів над Калкою, де був поранений й
потрапив у неволю. Беркут спитав громаду, чи є в ній хтось, хто може свідчити за
чи проти Тугара. Вийшов один сильно покалічений чоловік – Митько на
прізвисько Вояк. Він сам брав участь у тій битві проти монголів й потрапив у
полон, а врятувавшись, довго блукав по Русі, поки не оселився в Тухлі, де його
поважали за рани та чесний характер. Митько сказав, що він служив якраз у
дружині Тугара й має проти нього страшне свідчення. Але чоловік устиг сказати
тільки «Він зра…» й упав, бо його зарубав сокирою Вовк. За словами Захара
Беркута, цим боярин підтвердив свою вину. Громада вирішила прогнати його й
розвалити його дім. Тоді Вовк покинув зібрання. А для виконання рішення про
зруйнування його дому громада обрала десятьох молодців, серед яких був і
Максим.
IV
Вузькою гірською стежкою їхало двоє вершників: Тугар Вовк та Мирослава.
Дівчина розпитувала батька, куди їм їхати, коли їх вигнано з Тухольщини. Аж
раптом вони зупинилися посеред широкої стрийської долини, залитої морем
пожеж. У долині виднілися довгі ряди наметів. То був табір монголів. Тугар
зізнався, що це його союзники «проти тих проклятих смердів і їх
громадівства» (тобто тухольців). Попри всі благання доньки боярин не відступив
від свого лихого наміру. Військо монголів очолював Пета. Мирослава, почувши, як
батько говорить монгольською мовою, та побачивши, з якою пошаною до нього
ставляться монголи, здогадалася, що Тугар знається з ворогами рідної землі вже
давно і що правдивими виявилися чутки про те, що він у битві на Калці зрадив
Русь, виказавши монголам план битви, складений князями. Розпачу Мирослави не
було меж!
Воєначальник Пета запросив Тугара до свого шатра на воєнну нараду. Тугар
сказав, що попри прийняту серед монголів заборону на перебування жінок у
військовому таборі був вимушений взяти з собою доньку й просить дозволити їй
залишитися в таборі на ніч і наступний день, поки він не знайде для неї
безпечного місця. Пета дав дозвіл і подарував Мирославі золотий перстень князя
Мстислава, здобутий в битві на Калці. Цей перстень давав право без перешкод
заходити та виходити. Мирославу відвели до окремого шатра, а Тугар залишився з
монгольськими очільниками. Військо Пети шукало проходу через Карпати,
рухаючись до Угорщини, яку монгольський хан прагнув підкорити. Боярин пообіцяв
провести частину війська (10 тисяч вояків), яку зголосився очолити Бурунда,
Тухольським шляхом.
Мирослава здогадалася, що батько хотів видати шлях через Тухлю, щоб
помститися її жителям, і рвалася до Тухлі, щоб попередити Максима про
небезпеку, але Тугар умовив дівчину лишитися в таборі, твердо пообіцявши
зберегти Максимове життя.
V
З важким серцем ішов Максим Беркут разом із ватагою тухольських молодців
на виконання волі громади – зруйнувати дім Тугара Вовка: не хотілося йому
боротися з батьком коханої! Утім, Тугара вдома не було, а його дружинники битися
не схотіли й перейшли на бік тухольців. Вони запросили прибулих до бенкету.
Раділи тухольці недовго. Раптом на них напали монголи. Вони оточили будинок. На
чолі головного відділу нападників був Тугар Вовк. Тухольці билися, як леви, проте
монголів було набагато більше. Усі тухольські воїни загинули, лише Максима за
вказівкою Вовка не вбили. Його взяли в полон та закували в залізні пута.
VI
Захарові Беркутові наснилося, що священний камінь Сторож зрушив із місця
та впав на нього. Старця гнітило якесь тяжке передчуття…
У Тухлі дізналися про бій біля боярського дому. Захар вирішив, що Максим
загинув. Тухольці зібралися на нараду щодо протидії монголам. Думки присутніх
розійшлися. Захар сказав, що недостатньо просто відбити напад на село – потрібно
розбити ворогів, щоб вони не знищили інші села.
Тим часом до Тухлі прибули помічники – три загони озброєної молоді. Їх
прислали сусідні руські громади. А ще на коні приїхав якийсь гість у
монгольському кожусі. Виявилося, що це була Мирослава. Вона повідомила, що
Максим не загинув, а потрапив у полон. Вона попросила Захара взяти її собі за
дочку, бо вона відмовлялася від свого батька, що став зрадником. Також
дівчина передала пораду Максима – покинути село в долині й повиносити з
нього всі запаси й худобу, піднятися в гори, а коли монголи прийдуть,
впустити їх у кітловину, щоб відрізати їм вихід та винищити. Громада
одностайно пристала на цю пораду й далі діяла згідно з нею.
Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, а коли спробували вийти з тісної
котловини, їх зустріли засіки тухольців. На монголів градом посипалося каміння,
яке кидали тухольці. Камінням було повністю завалено прохід, викуваний у скелі.
Загарбники намагалися забратися по скелях, але тухольці дали гідну відсіч.
Бурунда зрозумів, що його військо опинилося в пастці. Не тямлячись від люті, з
голою шаблею він кинувся на Тугара Вовка: «Подвійний зраднику – се твоя
вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!» Бурунда
сказав, що Тугар мусить знайти вихід з цієї пастки, а інакше йому буде
непереливки. Монголи вирішили спалити село, аби знищити все, що могло б
слугувати прикриттям і допомогою тухольцям під час імовірного нічного нападу, й
ночувати просто неба.
Тугар Вовк зрозумів, наскільки скрутним стало його становище, й став шукати
вихід. Йому спало на думку обміняти бранця Максима на вільний вихід
монгольського війська. Вовк відчував, що «гнів його до Максима якось пригасає,
мов пожежа, якій не стало вже дров», натомість з’явилося співчуття й
захоплення мужністю й незламністю парубка. У розмовах із Максимом боярин
намагався добитися його приязні, схилити на свій бік, зокрема в справі обміну на
прохід для монголів.
До табору пробралася Мирослава. Побачивши її, Максим знову відчув любов
до життя. Вона розповіла парубкові про спосіб знищення монголів, який вигадав
його батько, й запропонувала втекти, перевдягнувшись у її одяг та використавши її
золотий перстень-перепустку, проте Максим не схотів, побоюючись, що монголи,
дізнавшись про те, що Мирослава випустила його, не пошкодують її.
VII
Тугар Вовк разом з дочкою вирушив на переговори до тухольських старійшин.
Він передав їм пропозицію Бурунди розвалити засіки й випустити монголів із
долини, а натомість отримати живим і здоровим Максима. Деякі зі старців воліли
би пристати на це, проте Захар виступив проти, оскільки згода випустити монголів
обернулася би страшним лихом для сусідів тухольців, які надіслали своїх вояків на
оборону Тухлі: «…міняти одного хлопця за руїну наших сусідів се була б ганьба,
була б зрада». Тож тухольці відкинули пропозицію ворогів.
Мирослава благала батька не повертатися до монголів, а залишитися разом із
тухольцями, та він не погодився.
Тухольські майстри завершили виготовлення машин із дерева для метання
каміння (навчила їх цього Мирослава, яка бачила такі машини на мурах Галича).
Але головну надію старий Беркут покладав на силу води. Вся громада пішла до
священного каменя Сторожа й повалила його. Тухольці побудували стіну з каміння
– зі Сторожем в основі. Ця стіна загородила вихід воді гірського потоку. Тепер вода
мала збиратися в долині й затопити військо монголів.
VIII
Знаючи про план тухольців затопити ворогів, Максим вирішив перехитрити
монголів, аби врятуватися. Він сказав Тугарові, що знає таємний вихід із котловини
й може вивести монголів. Боярин дуже здивувався, йому не вірилося, що Максим
здатен на зраду. Він залюбки прийняв пропозицію й наказав зняти з хлопця
ланцюги. Максим зумисне довго шукав лаз – підземний тунель. Лише коли води із
загородженого потоку набралося достатньо багато, молодий Беркут показав вихід.
Було вже пізно: вода залила й цей прохід. Бурунда сказав, що, хоч Максим і
виконав свою обіцянку, його не відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї долини.
Коли монголи кинулися до вивозу, аби прорватися, у них полетіло градом
каміння, кидане тухольськими машинами для метання. Вода все прибувала,
позбавляючи монголів надії на порятунок і сіючи серед них паніку.
Вороже військо почало будувати майданчики з каміння, що кидали тухольці,
щоб потім урятуватися на них. Але коли долина вщерть заповнилася водою, це не
допомагало: купи каміння могли вмістити лише невеличке число монголів. Одні
вороги тонули, інші вбивали одне одного, борючись за місце на купах каміння.
Становище монголів стало безвихідним.
IX
Тухольці рубали ялини, до пнів прив’язували важке каміння – виготовляли
своєрідні тарани й пускали за течією, щоб ті розбивали купи каміння, на яких
стояли монголи. Потім позв’язували плоти, на них стали сміливі лучники й
попливли добивати монголів. Силу монголів було зломлено, усі вони загинули. На
найбільшій купі залишилася тільки сотня воїнів, Бурунда, Тугар Вовк і Максим.
Тугар запропонував тухольцям випустити монголів, що залишилися, з долини
в обмін на життя Максима. Бурунда заніс свою сокиру над головою парубка.
Старі тухольці хотіли погодитися випустити загарбників, та Захар сказав, що
між ними є їхній воєвода, який прагнутиме помсти й приведе на Тухольщину нове
військо: «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог
нашого краю!» Старий Беркут не зглянувся навіть на благання Мирослави.
Натомість він спрямував на ворогів величезний камінь з метальної машини.
Бурунда замахнувся сокирою на Максима, але Тугар Вовк відрубав його руку
мечем. Максим ударив Бурунду головою й плечима так, що той втратив рівновагу й
упав у воду, потягнувши з собою й Максима. Наступної миті величезний камінь
упав на ворогів. Він Бурундового війська не лишилося й сліду…
Максим урятувався. Вийшовши на берег, він кинувся до батька, а потім до
Мирослави, що знепритомніла. Отямившись, вона запитала, де її батько. Максим
відповів: «Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі й злі
діла. Молімося, щоб добрі переважили».
Захар Беркут відчув, що настав час помирати. Він благословив щасливих
Максима й Мирославу й звернувся з прощальною напутньою промовою до
тухольців. За його словами, запорукою перемоги є згуртованість та дружність
громади. Старий Беркут передрік, що для нашого народу настануть погані часи, він
потрапить у неволю до чужинців, але рано чи пізно прийде щасливий час
відродження, коли народ згадає громадське життя своїх предків. Захар сказав своє
останнє слово, глянув на сонце – і його не стало.
… Давнє громадянство давно забуте. Та чи не час нам відродити його?
Аналіз твору
Історична основа твору: У 40-х рр. ХІІІ ст. монголо-татарські орди, очолювані внуком
Чингісхана Батиєм, захопивши Київ, прямували через Карпати в Угорщину. Батий
вогнем і мечем знищував землі Галицької Русі, але її мешканці мужньо чинили опір
загарбникам.
Деякі відомості про вторгнення монголів у Русь, їхній перехід через Карпати
Франко взяв із Галицько-Волинського літопису. Утім, історичних даних бракувало,
тому письменник використав народні перекази й легенди про боротьбу з
монголами. Зокрема, в народному переказі, записаному М. Гасинцем із Закарпаття,
розповідається про один із епізодів тієї боротьби: «Русини підрубали дерева,
наклали в купи каміння і воду перегородили. Коли татари йшли в той глибокий
звор, тоги люди ті підрубані дерева, каміння і воду пустили за одним свистом…».
Цей переказ було вплетено в сюжет повісті.
У творі поєднано певні історичні моменти й вигадані образи та події. Сам І.
Франко зазначив у передмові до повісті: «В деталях я позволив собі доповнювати
історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії
(напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про
потоплення монгольської ватаги і ін.)». Більшість персонажів – не історичні особи,
а вигадані автором. Водночас при описі місцевості Франко дотримувався історичної
достовірності. Село Тухля, про яке пише І. Франко, існує насправді. Воно
розташоване недалеко від м. Стрия на Львівщині. Збереглися народні перекази про
походження його назви. В одному з них назва пов’язується із загибеллю багатьох
ординців, від яких по всій околиці йшов поганий (тухлий) запах. Утім, події, описані
в повісті, відбулися не там, де тепер розташоване село, а, як стверджує автор, «...
у стін могутнього Зелеменя» (гора на північному сході від сучасної Тухлі).
Тема: боротьба громад Карпатської Русі проти монгольських завойовників під час
навали на західноруські землі в 1241 р.
Ідея: піднесення мужності, патріотизму, згуртованості громади в боротьбі з
ворогом; засудження зрадництва, жадоби влади й збагачення.
Історія написання: Повість написано восени 1882 року. Франкові тоді було 26 років. В
травні 1882 р. в листі до свого приятеля Івана Білея письменник розповів про
задум написати історичну повість: «Думка в мене була — написати повість по-
німецьки… історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з
нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити,
і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?». Пришвидшив реалізацію цього задуму
літературний тематичний конкурс, оголошений у вересні 1882 року львівським
часописом «Зоря». В його умовах було зазначено, що тему слід було «брати з
нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції
або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна,
єсли тільки не віддаляється від правди…». Як винагороду переможцеві журнал
обіцяв «платити за лист печаті по 20—25 з[олотих] р[инських]». Успіх дав би змогу
пом’якшити матеріальну скруту, що тоді дуже дошкуляла митцеві. Жив він тоді в
рідному селі Нагуєвичах. Упродовж півтора місяця (1 жовтня-15 листопада) Франко
працював над текстом. У 1883 році він отримав премію за «Захара Беркута».
Повість було надруковано в журнальному форматі в 9 номерах «Зорі» за 1883 рік.
Того ж року її видало окремою книжкою Наукове товариство імені Т. Шевченка.
Основні персонажі: Захар Беркут, його син Максим, Тугар Вовк, його дочка
Мирослава.
«Мойсей»
Виклад змісту
І
Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ
під проводом пророка Мойсея нарешті дійшов до Палестини, «обіцяного краю»,
люди зневірилися, почали бунтувати:
Що чудовий обіцяний
край, Що смарагди й
сапфіри
Все ось-ось за горою блистять,
— З них ніхто не йме віри…
І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і
вмирать! Чого ще ждать? І
доки?
Це був уже не народ, а «кочовисько ледаче», і тільки діти гралися: воювали,
зводили міста з піску.
II
Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії:
Се Мойсей, позабутий
пророк, Се дідусь
слабосилий,
Що без роду, без стад і
жінок Сам стоїть край
могили.
Все, що мав у життю, він
віддав Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і
страждав, І трудився
для неї.
Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю
щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили
Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка:
…На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон
звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів
Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:
«Хто пророка із себе
вдає, І говорить без
зв’язку,
І обіцяє юрбі
Божий гнів або ласку, —
Той на пострах безумцям
усім Між отсим поколінням
Най опльований буде
всіма І побитий
камінням».
III
Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що треба буде
кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти
далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він
прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову:
Хоч літа його гнуть у
каблук Із турботами в
парі,
То в очах його все щось
горить, Мов дві блискавки в
хмарі.
Хоч волосся все біле як
сніг, У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді
жмутки, Як два роги на лобі.
Люди вагаються — «розбити», розтоптати його чи пошанувати того, кого
«батьки і діди звали батьком народу».
IV-V-VI
Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі,
інакше вони б і досі «гнули шиї в Єгипті». Він порівнює єврейський народ з
Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій
стрілі говорити : «Я бажаю спокою»?
Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповідає їм казку-алегорію про те,
як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так
окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза: всі були зайняті своїм. Хтось,
жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме
поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме
все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них. Пророк пояснив
зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — це народи землі, а король —
виконавець Божої
волі. Коли Бог творив усі народи, то «заглядав всім у душу й вибирав серед них
проводиря всього людства». Бог обрав терен, «непоказний на вроду», який
«не має… слави собі ані з цвіту, ні з плоду», і вклав йому «в душу свій скарб»,
щоб він був «мов світило у тьмі, мов скарбник його слова». Проте євреї
зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання.
VII-VIII
Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла»,
який носить у зав’язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І
запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті. Продовжуючи
кепкувати з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і
розповідати їм казки.
Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді
народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх
знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону,
не
доведеться побачити Ханаану. Датан вирішив вигнати Мойсея з табору, закричав,
але ні в кого не піднялася рука це зробити. Пророк знову закликав народ
стерегтися.
X
Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов’ю до свого народу.
Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам «до межі Ханаану», а народ
згодом піде за ним «як за мамою діти». І пішов у степ.
XII
Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаючи підтримати
його в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів
народ за Божою подобою. Як коваль, «клепав… серця і сумління народу» , але,
здається, даремно. Мойсей благав Бога озватися до нього, але «мовчала
пустиня німа».
XIII
Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його
«власне горе шалене», але це було не так. Голос почав допитуватися, чому
Мойсей взявся вести ізраїльський народ: через гордощі, через сором чи через
щось інше. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність
справи, якій він присвятив життя:
«Може, голос, що вивів
тебе На похід той
нещасний,
Був не з жадних горючих
купин, А твій внутрішній,
власний?»
Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів: «Я Азазель, Темний
демон пустині».
XIV
Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок
років тому. У його серці «важка боротьба ішла з самим собою». Може, хай би
єврейський народ залишався там, де був, бо «старі гнізда лишили, а нові
здобути нема ні охоти, ні сили»?
XV
Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши
до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, розмовляв із Богом, і його тінь
падала аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв.
XVI
Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні
поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом. Голос розповів
давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, який прямував до сонця, щоб
здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала
щоразу в інший бік — то на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося
сонце. (Гігант у цій розповіді символізує людство, яке поспішає до незримої мети,
прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й
знайоме»). І знову залунав демонський сміх.
XIX
Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут з’явився Бог –
Єгова. Коли все стихло, Мойсей почув голос Бога. Єгова пояснив пророкові, для
чого той вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ,
підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося «світ здобувать, його
соки і скарби». Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності,
невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю». А
через те, що Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, Бог вирішив: йому не дано
буде побачити обіцяний край, він помре на порозі своєї мети:
«Тут і кості зотліють
твої На взірець і для
страху
Всім, що рвуться весь вік до
мети І вмирають на шляху!»
Мойсей помирає.
XX
Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі
поглядали,
«мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину».
Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні
парубоцтва з’явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв:
«До походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві
кочівники перетворяться на завойовників, героїв: «Авірона камінням поб’ють, а
Датана повісять».
І підуть вони в безвість
віків, Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові
шлях І вмирати на шляху…
Короткий аналіз змісту. В основу поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет.
Він не переспівує біблійну історію, а використовує лише один її фрагмент: поет
вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання
пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до
обіцяної землі Палестини. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ
нарікає й бунтується, забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон
забороняють Мойсею промовляти до народу, погрожуючи закидати його камінням.
Пророка, що втрачає віру в Божий промисел, карає Бог:
А що ти усумнивсь на
момент Щодо волі моєї,
То, побачивши сю
вітчину, Сам не
вступиш до неї.
Але зі смертю Мойсея не вмерли його ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів»,
продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі.
Велику увагу при розгляді твору, безперечно, привертає пролог, який, на
перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.Франко
звертається не до ізраїльського, а до українського народу. За характером вислову
пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які
викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його
гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра
і спроможність народу віднайти себе:
Та прийде час, і ти огнистим
видом Засяєш у народів вольних
колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі.
І глянеш, як хазяїн
домовитий, По своїй хаті і
по своїм полі.
Таку ж структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в
можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Отже, без прологу
поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору,
надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом
приховується глибший, потаємний зміст.
Література XX ст.
Михайло Коцюбинський
«Тіні забутих предків»
Жанр: повість.
Тема: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності
людини та світу природи.
Проблеми:
- гармонія між людиною та світом природи;
- життя та смерть, добро та зло;
- язичництво та християнство;
- сила кохання та неможливість існування без нього;
- роль праці в житті людей;
- стосунки батьків і дітей.
Щезник – злий дух: «На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру
борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».
Чугайстир – добрий лісовий дух: «Він був без одежі. М’яке темне
волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на
бороді й звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух,
що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
Нявка - міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі
нутрощі. Ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у
різні пастки. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з
тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити
Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце,
утробу і все, як се у нявки буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом
Марічки).
«INTERMEZZO»
Переказ змісту
Дійові особи:
Моя утома
Ниви у
червні Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна рука города
(міста) Людське горе
Аналіз твору
Тема. Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок,
пауза». Цей музичний термін означає невелику інструментальну п’єсу, виконувану
між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський
вклав глибокий філософський зміст у назву своєї новели. Образом intermezzo
новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний
зв’язок, може, чимось перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який
залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним
твором (автор в образі ліричного героя новели показав самого себе).
Розповідь у творі ведеться від першої особи.
Основні ідеї твору. Можна виокремити дві основні ідеї новели. 1. Необхідний глибокий
духовний зв’язок із природою, єднання з нею, щоб подолати втому, зневіру,
перепочити, набратися сил для нової боротьби. 2. Ідея служіння митця
народові. Попри власні проблеми, депресію, відчай, митець зобов’язаний
пам’ятати про страждання й біди власного народу, служити йому своїм життям та
творчістю (саме тому герой наприкінці твору покидає кононівські поля та знову
повертається до міста, щоб продовжити свою духовну та творчу діяльність,
спрямовану на служіння українському народові).
5. У хаті Івана почалася пиятика, чоловіки випили чимало горілки, усі багато
говорили, згадували старі часи. Уже п’яний Іван сказав покликати музику, аби
грав для молоді. Іван та Михайло заспівали «заржавілим голосом» про молоді
літа, які вже не повернуться.
Персонажі: Іван Дідух (на прізвисько Переломаний); його дружина Катерина, їхні
сини, односельці, кум Михайло, Яків.
Ольга Кобилянська
«Valse mélancolique»
Стислий переказ
Аналіз твору
Характеристика персонажів
Другорядні персонажі: мати та дядько Софії; чоловік, якого Софія кохала; молодий
професор – коханий Марти та ін.
Леся Українка
«Лісова пісня»
ПЕРША ДІЯ
П'єса розпочинається з прологу — пейзажу волинського лісу: «Старезний,
густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою
березою і великим прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою
та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але
не понура — повна ніжної задумливої поліської краси».
Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і його племінник Лукаш. Вони
прийшли до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед
лісу поселились люди. Так, Русалка каже: «Я не терплю солом'яного духу! Я їх
топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як
прийдуть!» Лісовик (господар лісу) ж говорить Русалці, що «давно б уже не
стало сього дуба», якби не дядько Лев, бо він «заклявся на життя, що дуба
повік не дасть рубати».
У цей час з-за старої розщепленої верби з'являється Мавка. Вона
прокинулася від зимового сну, почувши, як хтось грає на сопілці. Лісовик пояснює
їй, що це грав людський хлопець, племінник дядька Лева на ім’я Лукаш. Мавка
хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на
хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш,
хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона
говорить, що береза – її сестра, й сік її — то кров. Лукаша дуже здивувався цим
словам.
З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка сподобалися одне одному. Мавку зачаровує
Лукашева гра на сопілці. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика троянда, стає
білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом
стало сумно до сліз: мабуть, тому, що день скінчився, а їй не хотілося розлучатися
так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після
цих слів Мавка зажурилася. Лукаш каже, що не знає, з ким має одружитися, що
йому ще не знайшли пари. Перейнявшись довірою до Лукаша, Мавка скаржиться
йому на те, що вона зовсім самотня: «В нас так нема, як у людей, — навіки!»
Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи він
повернеться.
Потім описується історія зародження кохання Лукаша й лісової дівчини Мавки.
Вони таємно зустрічаються, цілуються, обіймаються, стають закоханою парою.
Мавка відчуває себе щасливою. Її подруга Русалка заздрить їй, мріє занапастити
Лукаша. Вона підмовляє Потерчат (злих духів, що з’являються у вигляді вогників)
заманити Лукаша, щоб він утонув у болоті. Вони намагаються виконати цей лихий
план, і Лукаш ледь не тоне, проте Мавка вчасно приходить на допомогу й рятує
коханого.
ДРУГА ДІЯ
Пізнє літо. Де-не-де вже з’являється осіння позолота. Біля озера оселилися
люди, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Лукаш виходить із лісу з
сопілкою, а його мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері
потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це
«відьомське кодло».
Мати каже Лукашеві про Мавку: «Одчепися з такою поміччю! Потрібні ті
квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому квітки та співи в
голові!» Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати Лукаша їй каже, що не слід дівці
так чіплятися до парубка, але лісовій красуні ці людські міркування не
зрозумілі: «Мені ніхто такого не казав». Лише дядько Лев заступається за Мавку,
говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо «відьми живуть на селі, а
не в лісі». Лев каже: «Що лісове, то не погане, сестро,—усякі скарби з лісу
йдуть... З таких дівок бувають люди, от що!»
Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, її волосся зачесане у
дві коси й укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа й посилає жати.
Проте з жита виринає Русалка Польова і благає «сестрицю» не губити її красу.
Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це
і зникає.
На полі з'являються мати Лукаша й «молода повновида молодиця»
(Килина). Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти.
Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати.
Лукаш із молодицею жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до
кінця, мати кличе їх обідати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку
зробити це, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка (Килина)
більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не
подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село.
Хлопець дов'язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась
у смутній задумі.
З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести
молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не
звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою йде до озера, сідає на
похилену вербу й тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину,
хату й гай.
Сили природи співчувають Мавці: «Мавка знов похилилась, довгі чорні коси
упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні
ключі пташині, що відлітають у вирій». Мавка просить Лісовика допомогти їй
знов стати такою, як була: «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як
лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!» Лісовик
розкриває свою кирею і дістає з-під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і
срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з
червоних китиць калини і схиляється перед ним. Лісовик накидає їй на голову
срібний серпанок.
З лісу вибігає Перелесник – веселий та енергійний лісовий хлопець,
закоханий у Мавку. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю.
Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з
вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити
її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці…
Раптом з-під землі з'являється широке, страшне, темне Марище (злий
дух). Перелесник кинувся геть і зник у лісі. Марище умовляє Мавку піти з ним в
незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не
шелестить, не навіває мрій».
У лісі чується шелест людської ходи. Мавка каже: «Ось той іде, що дав мені
ту муку! Зникай, Маро! Іде моя надія!» З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому
йде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі. Лукаш, побачивши її, каже:
«Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» Він одразу поспішає до хати і говорить
матері: «Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я завтра засилаюсь до Килини!»
(тобто збирається свататися до Килини). Почувши ці слова, Мавка зриває з себе
багряницю і у відчаї звертається до Марища: «Бери мене! Я хочу забуття!»
Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.
ТРЕТЯ ДІЯ
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі
голого верховіття. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що
розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається
хворе світання пізньої осені.
Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі,
але на грудях у неї червоний пучечок калини. З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і
в шапці з вовчого хутра. Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад
«Той, що в скелі сидить» (злий дух, що покарав Мавку за те, що вона
порушила лісовий закон, покохавши людину). Мавка зізналася, що її звільнив
Лісовик, коли помстився Лукашеві, перетворивши його на вовкулаку. Лісовик
питає: «Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього
несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака
дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не
вгасить своєї муки злої!» Мавка відповіла: «Не радій, бо я його порятувала. В
серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Мавка не
змогла жити там, у кам'яній печері, коли до неї дійшло те протяжне виття. Вона
прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка
врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він
кинувся в байрак терновий і зник із очей.
…Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці,
що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана
господиня. Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч
із коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько
дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла. Мавка сказала
Килині глузливо: «Стою та дивлюся, які ви щасливі». Тоді Килина гнівно
вигукнула: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» Почувши це, Мавка
перетворюється раптом на вербу з сухим листям та плакучим гіллям.
З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без
шапки. Килина, яка спершу зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього,
дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш їй
так само грубо відповідав: «Мовчи! Не скигли!» На запитання Лукаша, куди
подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала
його купцям, аби не вмерти з голоду.
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і
скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша
звучать гіркий докір і сумна іронія: «І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли».
До них підходить хлопчик (син Лукаша від Килини), з сопілкою, зробленою з
верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку
відмовляється, але потім починає грати: спершу тихенько, далі голосніше,
заводить ту веснянку, що колись грав Мавці. Сопілка раптом починає промовляти
людським голосом. Лукаш дуже дивується і питає Килину, що то за верба така.
Килина каже: «Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру».
Лукаш, узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона
схитнулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і опустив руки:
«Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...» Тоді Килина
вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу. В цю мить з неба
вогненним змієм- метеором злітає Перелесник і обіймає вербу (щоб урятувати
Мавку). Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь
перекидається й на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко охоплює
хату. Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню все, що тільки можна
вихопити, й разом із речами виносять Злиднів (злих духів, що хотіли погубити
Килину та її дітей).
Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і
повернутися в село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть.
Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям
нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем. Мавка каже: «Заграй, заграй, дай
голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене». Мавка пробачає Лукаша,
хоч він визнає, що це він її занапастив: «Ні, милий, ти душу дав мені, як
гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос».
Закінчується драма-феєрія ремаркою, що сприймається як поетичний твір, як
вірш у прозі: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер,
як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання
покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить
кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день
зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою
красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль.
Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до
берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою,
нависає над його головою і падає, падає без кінця...»
Історія написання: Леся Українка написала цей твір всього лише за три тижні у місті
Кутаїсі, що на Кавказі. Вона тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову
загострилася її хвороба. У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова
пісня» з’явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її
навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші
ліси та затужила за ними».
Основна думка — світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій
духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й здатності
прощати. Така краса очищає й відроджує людину та світ.
Проблематика:
- Людина та природа. Леся Українка розглядає природу як більш гармонійний
світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд
авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення.
- Людина й мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може
породжувати лише чиста, світла душа; саме спроможність до мистецької творчості
є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета мистецтва — у
його здатності оживляти, вдосконалювати світ і людину, сіяти в людській душі
любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає
все в лісі, прокидається Мавка, і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання.
- Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний шлях —
християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша
смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс
духовного відродження. Мавка зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого
єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли
він не може «своїм життям до себе дорівнятись».
- Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в
драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої
стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Зіставляючи два
різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен
кохати. Кохання — це постійна готовність до самопожертви заради коханої
людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.
- Трагедія зради самого себе. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це
символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ кожна
людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку.
Таким чином, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.
- Самознищення зла. Нещасними матір Лукаша й Килина роблять самі ж себе.
Їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють їхнє життя та все довкола. Всі
їхні інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все
бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета.
Головні персонажі: 1) волинські селяни: молодий хлопець Лукаш, його дядько Лев,
мати Лукаша, молодиця Килина. 2) лісове царство: Мавка, Лісовик, Водяник,
Перелесник, Русалка; другорядні персонажі: Той, що греблі рве; Той, що в скалі
сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні.
Люди
11 клас
Микола Хвильовий
Новела «Я (Романтика»)
Короткий переказ
I
[У будинку розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни»
у складі головного героя («Я») - голови цього трибуналу, а також доктора
Тагабата, Андрюші та дегенерата. Це – надзвичайна революційна комісія
комуністів (чека), яка виносить вироки усім «ворогам революції». Ця комісія
ухвалює один і той самий вирок: «Розстрілять». Увечері «Я» повертається
додому, і там його мати, добра жінка з біблійним ім’ям Марія, намагається
заспокоїти душу свого «м’ятежного сина», який переживає через скоєне].
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до
неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека». Наше помешкання — палац розстріляного
шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це
дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і
ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я —
чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої
товариші. Це чорний трибунал комуни. Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата —
низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він
мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної
хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив
його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під
темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й
розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви
гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він
згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я
здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері...
— ...«Розстрілять»???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що
так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар
Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене
раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним
розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій
звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його
руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!
…Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати,
де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене
обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив
себе. Потім зажурено стає біля образу Марії.
— Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар! Невже я не маю
права відпочити одну хвилину?
Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову
гладить тихий голубий сон.
II
[Андрюша, слабкодухий член трибуналу, просить головного героя
відпустити його на фронт, щоби він не плямував свої руки кров’ю
засуджених, проте «Я» безжальний. Розглядається чергова справа. Цього разу
це справа черниць, яких звинувачують у антиреволюційній агітації. Герой
радіє через їхню майбутню страту, проте раптом упізнає в їхньому натовпі
свою матір. Герой розгублений, проте жорстокий доктор Тагабат наполягає,
щоб він, аби довести відданість революційній справі, розправився і з мамою,
як зумів розправитися з іншими].
Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через
два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики
комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може
спалахнути бунт. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша
похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
— Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього
чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право»
купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно
розстріляю.
…Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу.
Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у
роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
— Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував:
всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз—стрі—лять!, — але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя
мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину!
Мій м'ятежний сину!» Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той
момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
— «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій
розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.
...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як
зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду
я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
— Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я
голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу
комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього
промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й
чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю?
Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.
III
[Андрюша вмовляє героя дозволити відпустити його матір, але той удає
байдужість. За містом засуджених черниць ведуть на розстріл, серед них – і
мати героя. Щоб довести відданість революції, примарному ідеалу «загірної
комуни», герой власноруч із маузера застрелює власну матір. Потім підбігає
до її мертвого тіла, цілує в лоб і повертається до своїх].
Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу
бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин
періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед
революцією. І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на
хвилину.
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустить!
Я: — Кого?
— Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша
зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить
за моїм холодним дерев'яним обличчям.
Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: «Через годину я мушу
ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно
й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене
— це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не
жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і
нікчемним.
Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за
містом.
…Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
За всю дорогу жодна з черниць не вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в
нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу
голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю
хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни. Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос
моєї матері?
Невже я веду її на розстріл? Так, це була дійсність. Дійсність, як зграя
голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної
комуни».
Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав
руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»
Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на
узлісся Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж,
пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають
ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все
там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.
Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться
заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її
м'ятежний син) зовсім замучив себе.
Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти
матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.
Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку... Тоді я у млості, охоплений
пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й
притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на
скроню.
Як зрізаний колос, похилилась вона на мене. Я положив її на землю й дико
озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.
Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й
підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю,
текла темним струменем кров.
Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!»
...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна
перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу: там, в дальній безвісті, невідомо
горіли тихі озера загірної комуни.
Жанр: новела.
Тема: протистояння добра і зла в душі героя, роздвоєність його особистості (чекіст і
людина).
Характерні особливості:
- розповідь ведеться від першої особи;
- поєднання картин-марень героя (галюцинацій) та картин моторошної реальності.
Мати:
«Моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на
гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість
безмежна».
Доктор Тагабат:
«Злий геній, безжальний до своїх жертв». «Я бачу тільки білу лисину й
надто високий лоб».
Андрюша:
«Похмурий, наївний, печальний».
«Андрюшу призначили в “чека”, проти його кволої волі. Цей невеселий
комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —
“розстрілять”, завше мнеться, завше не ім'я і прізвище на суворому життьовому
документі ставить, а незрозумілий та химерний хвостик».
Дегенерат:
«Вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його
трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа
розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує
каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної
хроніки».
Валер’ян Підмогильний
«Місто»
Стислий зміст
Частина
перша
На палубі корабля, що плив Дніпром до Києва, стояв Степан Радченко,
оглядаючи береги й прощаючись подумки з рідним селом. За свої двадцять п’ять
років він уже багато чого бачив у житті: «… був підпасичем-приймаком, потім
просто хлопцем, далі повстанцем [воював на боці більшовиків проти гетьмана
П. Скоропадського та білогвардійців] і наприкінці секретарем сільбюро Спілки
робземлісу». Тепер він прямував до великого міста, щоб учитись і жити, щоб
здійснити свою давню мрію: здобувши освіту, «вернутися потім при повній зброї
на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади».
Разом із ним на кораблі були його односельці Надійка та Левко. Надія також
збиралася навчатися в Києві. Вона жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві,
заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до крамаря Луки Гнідого (за часів революції
той спинявся в хаті Степанового дядька). Коли хлопець знайшов його хатину на
Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні
— у сараї поруч із коровами. Степан обурився: «Хлів — ось де він має жити! Як
тварюка, як
справжнє бидло!» Парубок спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив
далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися.
В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було спочатку пройти
приймальну комісію, оформити документи. Степан хотів улаштуватися на роботу,
але його ніде не чекали, попри його заслуги перед революцією. Хлопець відвідав
Левка, позаздрив його затишній кімнатці.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він одержить у місті освіту й
повернеться в рідне село Теревені, привезе туди нове життя. А місто й городяни —
це так, «старий порох, що треба стерти»… Навідався до Надійки, в яку почав
закохуватися. Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію. Треба було
шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них,
спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й
постачатиме взимку дрова. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену
стипендію він планував купити собі пристойний одяг.
Надійка жила на квартирі з подругами — Ганнусею та Нюсею. Там
збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти усім разом на літературну
вечірку. Так Степан уперше в житті побачив письменників, поетів та літературних
критиків. Митці читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із
заздрістю думав, що й він «хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи
поетом». Степан повертався додому, охоплений єдиною думкою — будь-що стати
письменником.
Він вирішив, що напише оповідання про свою бритву — про те, як він у 1919
році, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до
денікінців і відкупився в черкеса бритвою, як потім того солдата було вбито і
Степан знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії
громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади» . Вночі в пориві
натхнення Степан кинувся писати й швидко закінчив оповідання. Вранці хлопець
почав вагатися, яким іменем його підписати. Власне прізвище йому було до
вподоби, а от ім'я видавалося грубуватим. Тому він вирішив переінакшити ім’я
Степан на Стефан.
Хлопець вирішив показати свій твір маститому критикові Михайлу
Світозарову, виступ якого чув на літературному вечорі, але той повівся
зверхньо й не захотів його навіть вислухати. Степан був принижений і
розлючений. Безцільно блукаючи вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно
зустріла його, вони пішли в парк. Він грубо поводився з дівчиною й почав
душити її обіймами. Надійка розплакалася. Тоді Степан сказав, що піде від неї.
Парубок відчув велику зміну в собі: «Село стало йому чуже. Воно
потьмарніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло
над ним, як докір, як тривога». І його ставлення до Надії, яка нагадувала йому
про село, змінилося на протилежне: « Ця дівчина, що ще недавно так його
вабила, враз стала його кошмаром». Він мучився, проте потім зухвало подумав,
що, мовляв, не він — так інший, і вирішив викреслити дівчину зі свого життя.
Радченко познайомився із сином господарів Максимом, який виявився
культурною, освіченою й оригінальною людиною. Одного разу вночі до Степана
прийшла господиня дому Тамара Василівна. Тоді хлопець злякався, але швидко
вирішив, що не варто втрачати свій шанс стати досвідченішим у коханні з
допомогою дорослої жінки. Вони стали коханцями. Стосунки їх тривали досить
довго. Тамара Василівна, яку він називав «мусінькою», дуже прив’язалася до
хлопця, згодом навіть розповіла йому про своє нещасливе подружнє життя. Син
якось дізнався про ці стосунки й дуже обурився, назвав Радченка нічним злодієм.
Хлопці побилися, і Максим вирішив піти з дому.
Поступово Радченко став сумлінніше ставитися до інститутських занять і з
запалом кинувся до наук. Дуже здібний, у знанні багатьох предметів він був на
голову вищий від однокурсників. На його зшитки з записами лекцій виник такий
попит, що їх вирішили навіть розмножити на машинці.
Він написав ще два оповідання. Його нахил до письменництва підтримав
студент останнього курсу Борис Задорожній, який учився на відділі цукрової
промисловості. Він порадив Степану послати свої твори до журналів, що той і
зробив.
Степан добре засвоїв математичні науки, а ось із українською граматикою
було важкувато. Тоді він засів за найкращі книжки й швидко все надолужив.
Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що
студент має скрутне матеріальне становище, порадив йому викладати на курсах
української мови, яких багато відкрилося для держслужбовців у період українізації,
і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу й
стали платити пристойні гроші. На курсах Степан познайомився з попереднім
лектором. Ним виявився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. Це був
дуже розумний і дотепний чоловік. З того часу вони потоваришували.
Тепер, коли бюджет Степана зміцнів, він подумав, що досить йому займатися
коровами й дровами. Він вирішив змінити помешкання, бо старе було далеко від
центру міста, де відбувалися всі культурні події. Через це в нього визріло рішення
закінчити стосунки з Тамарою Василівною, яка до того ж почала здаватися йому
занадто пристаркуватою. Він пішов від своєї "мусіньки" в кімнатку, яку
запропонував Борис.
Частина друга
Позбувшися злиднів, Степан продовжував жити просто, без розкошів: ходив
купатися на Дніпро, обідав у нархарчі (закладі народного харчування). Він
дотримував жорсткого розпорядку дня й занурився у вивчення літератури. Взявся
вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою
лікаря Анохіна й відчував «стрункість своїх думок і ту довершену радість, що про
неї вчив Епікур».
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував
Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився,
вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані його твори.
Відчув щастя: він — справжній письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу
лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп
здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла
дитячу соску й під оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із
Зоською.
Фортуна йому усміхалася. З харківського журналу прийшов гонорар і
запрошення писати ще. Непередбачувана та вередлива Зоська подобалася йому
все більше. Вона довгий час тримала Степана на відстані. Він приходив до неї
часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її
прихильності. Зоська дедалі більше прив’язувалася до нього.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там
проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки
що слухав, скромно відмовчувався, бо почувався ніяково.
Навчання в інституті він узагалі покинув. Набрав годин лекцій на курсах. З
тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання, а її все не
було. Степан якось прочитав «Fata morgana» Коцюбинського й подумав: «Ніколи,
ніколи я такого не напишу». Його раптом охопила зневіра у своїх
письменницьких здібностях.
Аж ось, на його щастя, прийшло повідомлення, що його збірку до друку таки
ухвалили й запропонували гонорар — 350 карбованців! Степан дедалі активніше
брав участь у літературному житті. У колах літераторів на нього спочатку не
звертали уваги, проте згодом визнали за свого. Нерідко він уже чув приязний
вигук:
«А, от і Радченко!»
Якось до Степана прийшов Борис, розповідав про своє життя. Він був
одружений із Надійкою, колишньою коханою Степана. Хлопець іноді згадував про
своє старе кохання й відчував неприязнь до товариша: «Гидким злочином
уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в
охоронця пісного добробуту молодого міщанина».
Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут раптом
звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого кандидата,
пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра
трималася осторонь від протиборчих угрупувань та подавала кожному надію на
себе впливати. Степан з енергією взявся до роботи секретаря: наводив лад у
редакційному господарстві, читав листи, рукописи новачків, наглядав за
друкарнею. Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього
додалося, коли його обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було
викроювати час для побачень із Зоською. У нього з’явилося відчуття, що це
кохання вже вичерпало себе. На одне з побачень Степан пішов уже з думкою
розірвати з нею стосунки, проте раптом так розчулився, що в пориві почуттів
запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та радо погодилася. Проте вдома він
пожалкував про цей вчинок: «Весь жах подружнього життя зразу став перед
ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він
заохотився лягти із зв’язаними руками». Степан став думати, що дружина буде
постійно зазіхати на його час та увагу, а родинне життя з дитячим вередуванням
та сварками зробить неможливою його творчість: «Та хіба ж написати щось
йому в таких диких обставинах?»Він почав картати себе за дурість і
звинувачувати Зоську, яка, мовляв, заманила його в пастку. Радченко вирішив
порвати із дівчиною. Зробив же він це у вкрай жорстокій формі. Прийшовши на
вечірку, на якій він, як обіцяв, мав повідомити всіх про свої заручини з Зоською,
він в очі сказав їй: «Обридла ти мені. Відчепись від мене!» і не пішов, а став
зухвало залицятися до інших жінок. Там він познайомився з красунею з Харкова
Ритою, яка
танцювала в балеті, й одразу захопився нею.
…У Степана з’явилася думка написати великий твір про людей. Він уже
уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Із легкістю
написав перший розділ, проте далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило.
Молодого автора охопив розпач. Справа не рухалася. Степанові раптом захотілося
знову побачити Зоську, перепросити її за надмірну грубість та помиритися. Проте
коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла.
Хлопця охопили жах і божевільна туга.
…Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана таку квартиру, як
той хотів. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою.
Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, проте страшний
неспокій все одно його не покидав. Якось він зустрів односельця Левка. Той
закінчив інститут і тепер їхав працювати на Херсонщину, кажучи, що тут, у місті,
йому все чуже. Згадав про рідний степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і
раптом йому спало на думку повернутися в село, покинувши отруйне міське життя.
Степан уявив себе «непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатей, у
свитках, що водять по землі вічне рало». І тут раптом у новому душевному
пориві йому згадалася Надійка. Йому захотілося розшукати її, побачитися з нею.
Пригадав адресу, яку
казав йому її чоловік Борис, і пішов. Проте тут його чекало гірке розчарування:
Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним з погордою,
дивилася глузливо, а її розповніла фігура вказувала на вагітність. З гнівом Степан
вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї «пузатої
міщанки». Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів Риту. Йому
здалося це розрадою. Він освідчився красуні в коханні. Коли вони розсталися,
пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи
ліфта, у квартиру, розчинив вікна в «темну безодню міста». «Воно покірно лежало
внизу хвилястими брилами скель… Він завмер від сласного споглядання цієї
величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований
поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
Аналіз твору
Жанр: роман.
Історія створення: Роман було завершено в 1927 р., уперше опубліковано в Харкові
1928 р.Свій задум В. Підмогильний пояснив так: «Написав «Місто», бо люблю
місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб
наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати
його в ній».
Письменник прагнув створити модерний роман, відійти від традиційної
«селянської» проблематики української літератури, при цьому спирався на
досягнення європейської класичної літератури (у творчій манері митця
відчувається вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана, Еміля Золя
тощо).
Остап Вишня
Справжнє ім’я – Павло Губенко.
Короткий переказ
3. Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка
розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен
— і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний
крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією
рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки
рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього
села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися.
Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
Стислий аналіз
Рік: 1953.
Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака,
гімалайського ведмедя і навіть парового катера.
Композиція: 4 частини.
1 частина - читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися
краєвидами.
2 частина - дід Панас застерігає туристів бути обережними біля ковбані
(водойми), в якій живе сом.
3 частина - розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
4 частина - розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.
Особливості:
- У гуморесці "Сом", як і в усіх "Мисливських усмішках", Остап Вишня широко
використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування
ліричного, сатиричного й фантастичного.
- Оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.
Короткий переказ
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати десь
10 років казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову
Оришку». Ця подія відбулася 1 листопада 1889 р., в містечку Груні на Полтавщині.
Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків
фон Рот, де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, батьки «підходящі», мама була поруч
малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь,
швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро
дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про
сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось.
Далі йдуть міркування про те, як із дитини може вирости письменник.
Письменниками так просто не стають: їх завжди супроводжують якісь
незвичайні події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника.
Втім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки
природа — картопля, коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні
думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у
картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку: «Як покаже, було, батько
череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія: як він упав
із коня, а потім пролежав десь 3 тижні хворий. Тоді він зрозумів, що, мабуть,
потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився.
Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи —
не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель
Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно,
інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка
виробляла літературний стиль письменника.
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за
наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто
поводився,
«як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під
веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов дуже рано — не було й шести років. Коли скінчив школу,
батько повіз його в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року
зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже
якогось високого розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві
виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в
сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-
фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу
дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов,
роззявивши рота, бо все йому було цікаво, особливо місцеві церкви, святині.
Закінчив школу, став фельдшером.
А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. Її
треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими
палітурками: «Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було,
побачить». Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд
читала мати:
«Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у
п'ятах. А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло
Грунський. Перші матеріали — фейлетони. А з 1921 року працював у газеті «Вісті»
перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати
письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник.
Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що
я, — думаю собі, — робитиму».
«Зробився Остапом Вишнею та й почав писати...»
Стислий аналіз
Рік: 1927.
Композиція: 3 розділи.
1 розділ - народження Остапа Вишні, його дитинство;
2 і 3 розділи - навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.
Проблеми:
- формування митця;
- пошана до старших;
- повага до вчителів;
- відповідальність письменника за свою працю.
Особливості:
- У назві гуморески "Моя автобіографія" використано тавтологію.
- У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від першої
особи.
Микола Куліш
«Мина Мазайло»
Стислий переказ
Перша дія
1. П’єса починається з розмови Рини Мазайло з її подругою Улею
(Розсохою), з якої з’ясовується, що в родині Мазайла відбуваються сварки через
"мовне питання". Мокій Мазайло (син Мини Мазайла) дуже захоплюється
українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як
його батько Мина зневажає все українське, тому прагне змінити своє прізвище, а
також хоче найняти вчительку російської мови. Крім того, написано листа до тьоті
Моті (родички Мазайлів) у Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія
змінити погляди.
2. З’являється мати, яка повідомляє, що листа до тьоті Моті надіслано. Але
Рина турбується: чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може
поставитися до проблеми недостатньо серйозно!
Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія
в себе і згодом відвернула його від української мови. Уля сумнівається у своїх
силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.
3. Мати й дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине
на тьотю Мотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на
такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови.
Станеться катастрофа. Приїзди негайно".
Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.
4. Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.
5. Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм,
вона перероблює її прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові,
намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки
ніяковіє.
Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських
слів, про важливість збереження чистоти мови. Уля уважно його слухає. Рина
намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з
подругою у кіно.
6. Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа.
Мока українець. Мина. Негайно приїзди".
Мати і дочка сваряться.
7. Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся в загсі,
просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки
поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов...
Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються
скликати родичів на сімейну раду, а поки що не казати про майбутні зміни до
публікації "виправлених" прізвищ.
"— Прощай Мазайло, здрастуй...
8. Мокій закінчує:
— Мазайло-Квач, наприклад."
Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища.
Уля повідомляє Рину, що вона йде з Мокієм у кіно.
Друга дія
Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до
цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище.
Тим часом до Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино,
від якої Мокій і чує вперше про майбутні зміни. Мокій обурений.
Вчителька даремно намагається навчити Мину правильної російської вимови
— у того нічого не виходить. Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка
приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим
безперестанку дратує Мокія. Приїжджає і брат Мини дядько Тарас
(український націоналіст).
Третя дія
1. Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті.
Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-
комсомольців (вони виступають за «українізацію», тому засуджують ідею Мини
змінити прізвище на російське). З-за дверей чути крики.
Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга
закохалася в Мокія й вже сама захоплена українською мовою.
2. Дядька Тараса (який виступає за все українське) звинувачують у
шовінізмі, що дуже його дратує.
3, 4. Дискусія з приводу українізації триває.
Четверта дія
Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія.
Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти.
Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати
почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище,
або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити.
Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася. Рина,
Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають
перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни і
т. д. Їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою
якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ"
Мина все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму.
Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає
Мокій. Приходить привітати Мину вчителька російської мови. З’являються
комсомольці разом із Улею. Їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але
один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила
апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір
українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...". Усі розгубилися, а Мина
закляк. Уля каже Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки, а залишиться з ним.
Рік: 1929.
Композиція: 4 дії.
Особливості:
- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і
російських прізвищ;
- немає позитивних персонажів (дядько Тарас сумнівається у своїх думках і
вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокія теж не можна назвати патріотом:
українська мова цікавить його з наукової точки зору);
- сюжет перегукується з п'єсою Мольєра "Міщанин-шляхтич" та трагікомедією І.
Карпенка-Карого "Мартин Боруля".
службовець.
Він вирішує змінити своє українське «плебейське» прізвище на щось більш
милозвучне, російське. Він вважає, що саме прізвище стає на заваді його щастю,
не дає отримати підвищення на службі, що через прізвище до нього ставляться без
належної поваги. Для Мини українське прізвище – показник низького походження,
ніби натяк на «другосортність» людини. Він легко забув свій славний козацький
рід, бо в його міщанському оточенні та соціальній ситуації того часу (а це вже
радянські часи, які пропагували зовсім інші цінності) це було неактуально.
Українізацію він сприймає так: «Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб
робити з мене
провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».
Він, його дружина та дочка смішні, бо відхрещуючись від усього українського,
виставляючи себе «руськими», вони разом із тим навіть не вміють правильно
розмовляти російською мовою. У своїх намаганнях вплинути на сина Мокія Мина
дуже агресивний: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через
труп переступлю. Через труп!»
Лина та Рина Мазайло. Жінка Мини Килина та його дочка Рина – типові
банальні міщанки, що поділяють зневагу Мини до всього українського, вони
копіюють шляхетних дам, кокетують, ахають та хапаються за серце. Проте між
собою гризуться, як собаки, зовсім не поважають одна одну. Їхнє життя
складається з пліток, підглядань, обговорення нарядів тих, хто «добре
влаштувався у житті». Усе, що суперечить їхнім поглядам, піддається жорсткому
осуду. При цьому Рина досить підступна, вона вмовляє подругу Улю закохати в
себе Мокія та через шантаж змусити його змінити своє ставлення до прізвища:
«Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою… Тим-то і
поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу
маєш».
Олександр Довженко
«Зачарована Десна»
1)Опис городу
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте,
буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому,
лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а
гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі
смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк,
хоч ніколи в житті їх не бачили…
Аналіз твору
Літературний рід: епос.
Тема: спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело
його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського
народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в
авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати);
прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко,
учитель Леонтій Опанасенко тощо.
Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати
уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.
Про його зовнішність: «У нас був дід дуже схожий на бога. Він був
високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода
біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою
землею і трохи млином».
Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею: «Він був наш
добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і
розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім
живим, що росло і рухалось навколо».
Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово».
Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав
йому здоров’я.
Про звички й уподобання діда Семена: «Влітку дід частенько лежав
на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так,
що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в
тютюн. Тоді йому була найбільша втіха...
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста
літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні,
він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми
не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь
куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».
Прадід Тарас. Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням
народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед
допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу: «Голос у
нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки
були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не
вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й
добро».
Ліна Костенко
«Маруся Чурай»
Переказ змісту
Розділ І. «Якби знайшлась неопалима книга»
Полтавська дівчина Маруся Чурай перебуває на лаві підсудних, і «пів-
Полтави свідків під дверима». Маруся стоїть перед судом тому, що її
звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за
одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина
кинулася через кохання в річку і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж
сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Війт Горбань вважає, що
Маруся, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею
Вишняківною, навмисно напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А
матері Гриця так хочеться бачити її приниження, каяття.
Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на
розум наставляли, бо матері його все ніколи було: "воювала — за курку, за
телицю, за межу". Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро,
самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: "Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні". До суду прибув посланець із Січі з листом про
необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба
подивитися на цю справу ще з боку зради: "Зрадити в житті державу —
злочин, а людину — можна?!"
Найбільше через цей суд страждає Іван Іскра – козак, що любить Марусю.
Але він, перш за все, патріот, тому говорить: "Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа... Коли в поход виходила батава, — її
піснями плакала Полтава... Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди,
треба берегти!" Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.
Розділ V. «Страта»
На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту
сорочку, намисто. Безжальний натовп прийшов подивитися на видовище. Маруся
йшла гарна, як завжди, й горда. Вона навіть не заплакала. Та раптом з’явився
вершник — гонець від гетьмана з помилуванням: "В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі Її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб
серед
земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні. "
Маруся мовби скам'яніла: вона не хотіла помилування, бажала померти.
Стислий аналіз
Проблематика:
- зрада й вірність;
- моральна відповідальність;
- роль митця в суспільстві;
- духовний розвиток;
- війна і мир.
Головні: Маруся Чурай, її матір; Грицько Бобренко – коханий Марусі, його матір
Бобренчиха; Іван Іскра — козак, який любить Марусю.
Матір Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже
добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі,
напрочуд точні слова: «Тут двоє матерів, твоя і Божа».
Другорядні образи
Олесь Гончар
«Модри Камень»
Стислий переказ
Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від
імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох
безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у
«лісове вікно» однієї хати. Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від
бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач
увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її
молоду дочку, що
«застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив
ліхтарик і попросив завісити вікна. Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав
його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу
словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в
бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно
забрало її сина Францішека. Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу
(столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-
колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо,
президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли,
розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на
кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного
лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля
виніс рацію з хати.
Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача
брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а
також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.
Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів.
Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної
оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів
фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої. Тереза провела бійців та
розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза
ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем,
та обіцяла чекати на його повернення.
… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри
Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована
Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а
коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона
розповіла, що сталося з Терезою. Наступного дня вранці після відходу радянських
гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт.
Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що
бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений
бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку).
Звісно, ніхто їй не повірив. Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани.
Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на
Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час
озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче
надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера. Раптом один із поліцаїв
зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське».
Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських
бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали
підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і
забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й
пролежала до ночі…
Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті
снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-
словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті
оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його
фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких
уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер
завжди будуть разом.
«…Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні
про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав
нам.
Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді.
Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо
над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте
ж!»
Аналіз твору
Жанр: новела.
Історія написання: Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар
як боєць радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його
військова частина на два дні зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він
познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми спалахнуло кохання.
Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові
записи, і зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі
«Прапороносці» та артилериста Сашка Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить
щастя».
Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що
радянські критики прийняли її «в штики». «Модри Камень» викликав гостру
полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові тяжке
звинувачення як
«проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор
пропагує космополітизм. На той час оспівування кохання радянського солдата та
іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з іноземцями в Радянському Союзі
засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична композиція
й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали
підстави для критики письменника за містицизм і нехтування канонами
соцреалізму.
Пояснення назви: Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва
перекладається як «блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним
символом. Він має не одне значення, проте основним можна вважати силу кохання
Терези до
оповідача: «Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві
руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий
чужий, як досі».
Історична довідка. Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто
пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій
війні. За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри
Великобританії, Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну
Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області
Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді
ж словацькі нацисти на чолі з католицьким
єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили
Словаччину незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною.
Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували
комуністів, євреїв та
циган.
Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний
фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу.
Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи
стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно:
українців, білорусів, росіян. Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали
масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис.
словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились
долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли
влітку 1944 р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких
кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік
СРСР, запросили на територію країни німецькі війська. Народ Словаччини відповів
на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла
на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм
рухалася Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко
придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч
відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська
Другого українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у
квітні 1945 р. перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.
Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що
забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що,
як і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й
засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на
масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне
повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення
німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так: «Для них [німців] що
словак, то й партизан».
Переказ змісту
Cтислий аналіз
Жанр: новела.
Пояснення назви новели. Назва новели символізує любовний трикутник – три долі
головних героїв. «Три зозулі з поклоном» – це поширене серед українців
привітання, з яким зверталися, щоб позбавити мук закохану людину, якій не могли
відповісти взаємністю. Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене,
відпусти. Як відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти,
що її кохання приречене, не матиме відповіді.
Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у
виконанні сліпого бандуриста.
Композиційні особливості:
- наявність обрамлення (розпитування матері сином) і трьох частин;
- переплетіння голосів Соні, Михайла та їхнього сина;
- зміщення часових площин (хронологічну послідовність подій порушено);
- кожний фрагмент має свого головного героя, але в центрі – образ Марфи.
Характеристика персонажів
Персонажі: студент (оповідач), його мати Софія, чоловік Софії – Михайло, поштар
дядько Левко, Марфа Яркова (дівчина, що кохала Михайла), чоловік
Марфи – Карпо.
Іван Багряний
Тигролови
Стислий переказ
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ 1. Дракон
Транссибірською магістраллю летів дракон. Насправді то був спецешелон
ОГПУ-НКВС, що віз арештантів, — «ешелон смерті». Потяг складався з шістдесяти
коробок-вагонів — шістдесяти суглобів. Спереду вогненноока голова — це паротяг
“Й. С.” (Йосип Сталін). Ззаду — паротяг “Ф. Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері
прожектор — «довгий вогненний хвіст». Час від часу чулися постріли вартових:
може, так вони долали власний страх, або ж здавалося, ніби хтось насмілився
тікати.
Під час кожної зупинки аргати (охоронці) біжать по дахах та, стукаючи
палицями, перевіряють, чи ніхто не проламав верхівки вагонів. А начальник етапу
біжить від “Й. С.” до середнього, тридцять другого вагону, щоб перевірити, чи не
втік один із полонених. Начальник гукає: «Многогрішний!» та, почувши
відповідь:
«Я…», запитує ім’я. «Григорій»,— відповідає арештант, і начальник етапу
спокійно та задоволено повертається до голови дракона.
Минуло 15 діб шаленого гону. Потяг дістався останньої станції. Після неї
арештантів чекає подорож морем — «ще тисячі кілометрів водяною пустелею
до понурої, невідомої Колими а чи й далі». Подейкували, що пункт призначення
— Магадан.
Каторжників вивели з поржавілих вагонів: їх було стільки, що ставало
невтямки, як вони взагалі помістилися в потяг. Багатьом арештантам було років по
20-25, та виглядали вони, неначе старці. Вони були напівголі, брудні, виснажені,
безправні, приречені. Начальник оглянув мучеників, голосно вигукнув:
«Многогрішний!!!», проте ніхто не відгукнувся. Згодом виявили сліди диверсії:
чотири дощечки були перерізані ножем двічі. Напевно, Многогрішний почав цю
кропітку роботу, що вимагала надлюдського терпіння, ще від Уралу, а тепер
нарешті вистрибнув на ходу поїзда — стрибнув, як видавалося, «у певну смерть»,
але не здався (99 шансів проти одного було за те, що він нього залишаться самі
шматки).
«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» — лунали слова сміливця в головах
арештантів. Ніхто не видав Григорія, хоча арештанти знали, як і де він стрибнув:
арештантська дружба — священна.
Відпливали каторжники, прощаючись із землею. А за пароплавом потягнулася
легенда про сміливця — правнука першого каторжанина Сибіру, гетьмана Дем’яна
Многогрішного. Тим часом по всій магістралі та прикордонних заставах летіла
телеграма-блискавка про розшук небезпечного державного злочинця – русявого
двадцятип’ятирічного юнака, атлета та авіатора, засудженого на 25 років.
Розділ 5. П’ятнування
Наступного дня Сірки та Григорій тренувалися стріляти. Гриць намалював
крейдою на високих кедрах голови оленів, і стали п’ятнувати, тобто влучати по
п’ятнах (плямах). На жаль, Григорій жодною кулею не влучив у ціль, хоч і не був
новачком у стрілецькій справі: всі кулі потрапили трохи вище. Старий Сірко все
одно похвалив Григорія, пояснивши невдачу тим, що рушниця забирала трішки
вгору й до неї треба було приноровитися.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 9. Зима
Сірки полювали на білок, вивірку та інших дрібних звірят…
Одного дня Григорій вирішив піти полювати на білок, проте зайшов занадто
далеко — без сірників, без гвинтівки — лише з дробовиком. Хотів піти додому,
проте не знав, у який бік іти. Сипав сильний сніг, нічого не було видно. Врешті
юнакові довелося сісти під кедрами й чекати ранку. Він не витримав і задрімав.
Його розбудило те, що хтось лизькав його в ніс. То був Заливай – пес Наталки. А
за ним з’явилася й сама Наталка. Вона допомагала Григорію шукати шлях додому,
та вони заблукали й тому вирішили спершу переночувати. Наталка знайшла скелю,
де було сухо, й вони зупинилися там. Наталка заснула першою, уві сні ненароком
обперлася на груди Григорієві. Той не зміг стриматися й один раз поцілував її. Від
цього Наталка прокинулася й спалахнула. Вона схопилася, швидко повернулася й
пішла. Навіть свій вінчестер забула. Григорій кляв себе, називав злодієм. Парубок
йшов до табору засмучений і збентежений. Лише коли почув веселий Наталчин
сміх, Григорій повернувся до табору…
… Сірки святкували Різдво згідно з народними звичаями, «…як з діда-прадіда
велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом,
що такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками».
Головна ідея: утвердження перемоги добра над злом, свободи та гідності людини як
найвищих цінностей, моральних чеснот як запоруки повноцінного життя. Автор
переконує, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися Людиною.
Характеристика персонажів
Основні персонажі: Григорій Многогрішний, родина Сірків (Денис Сірко, Сірчиха, їхні
діти Гриць та Наталка), майор НКВС Медвин.
Григорій Многогрішний. «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор» (з
телеграми про розшук Многогрішного). У творі немає детальної характеристики
зовнішності головного героя. Що ж до його характеру, то це надзвичайно вольова,
рішуча, сильна та незламна особистість із величезною жагою до життя, до
боротьби за свої ідеали. Ці його риси проявляються протягом усього твору: він не
зламався на допитах у радянських катівнях, вистрибнув із потяга, хоча шанс
вижити був один зі ста, витримав усі надзвичайні випробування в тайзі. Кредо
героя — «Ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!» Григорій здатний до дуже
глибоких почуттів та переживань. Так, надзвичайно зворушливими постають його
почуття до родини Сірків, яка його прихистила, ніжна любов до Наталки: він
бореться зі своїм почуттям до дівчини, оскільки знає, що може занапастити її, бо є
втікачем, якого будь-якої хвилини можуть спіймати.
Крім того, Григорій — справжній патріот України, готовий пожертвувати
заради батьківщини власним життям. Григорій є правнуком гетьмана Дем’яна
Многогрішного: у такий спосіб автор підкреслює спадкоємність волелюбних ідей
українців (Дем’ян Многогрішний — гетьман Лівобережної України (1668-1672),
якого російська влада спочатку хотіла стратити, а потім заслала в Сибір).
9 клас
10 клас
11 клас
Автор (у дужках
– справжні прізвище Твір Жанр
та
ім’я)
Маруся Чурай «Віють вітри» пісня
«За світ
Маруся Чурай пісня
встали
козаченьки»
«Ой Морозе, народна пісня,
народ
Морозенку» історична пісня
народна пісня,
народ «Чи не той то
історична пісня
хміль…»
«Дума про
народ народна дума
Марусю
Богуславку»
народ «Ой летіла стріла» народна балада
«Слово про похід
Невідомий героїчна поема
Ігорів»
Нестор Літописець «Повість минулих літ» літопис
Григорій лірика (вірш):
«De libertate»
Сковорода патріотична лірика
Григорій «Всякому місту лірика (вірш):
Сковорода – звичай і громадянська лірика
права»
Григорій «Бджола
байка
Сковорода та
Шершень»
бурлескно-
Іван
«Енеїда» травестійна
Котляревський поема
Іван
«Наталка Полтавка» п’єса
Котляревський
Тарас Шевченко «Катерина» поема
Тарас Шевченко «Кавказ» поема
«Сон»
Тарас Шевченко («У всякого поема
своя доля»)
Тарас Шевченко «І мертвим, і живим…» послання
вірш:
Тарас Шевченко «Заповіт» громадянська лірика
Пантелеймон
«Чорна рада» історичний роман
Куліш
Іван Нечуй-
соціально-побутова
Левицький (Левицький «Кайдашева сім’я»
повість
Іван)
Панас Мирний,
соціально-
Іван Білик «Хіба ревуть
психологічний
(Панас Рудченко воли, як ясла
роман
та Іван повні?»
Рудченко)
Іван Карпенко-
«Мартин Боруля» трагікомедія
Карий (Тобілевич
Іван)
Іван Франко «Захар Беркут» історична повість
вірш:
«Чого являєшся
Іван Франко інтимна
мені у сні?»
(любовна)
лірика
поема
Іван Франко «Мойсей» (філософська поема)
Михайло
«Тіні забутих предків» повість
Коцюбинський
Михайло
«Intermezzo» новела
Коцюбинський
Василь Стефаник «Камінний хрест» новела
Ольга Кобилянська «Valse melancolique» новела
Леся Українка вірш:
«Contra spem spero!» особиста лірика
(Косач
Лариса)
Леся Українка
«Лісова пісня» драма-феєрія
(Косач
Лариса)
вірш:
Микола Вороний «Блакитна панна»
пейзажна
лірика
Олександр Олесь романс;
«Чари ночі»
(Кандиба інтимна,філософська
Олександр) лірика
Олександр Олесь
«О слово рідне! вірш:
(Кандиба
Олександр)
Орле скутий!» патріотична лірика
вірш:
Павло Тичина «О панно Інно» інтимна лірика
вірш:
Павло Тичина «Пам’яті тридцяти»
громадянська лірика
«Ви знаєте, вірш:
Павло Тичина
як липа шелестить..?» інтимна лірика
вірш:
«У теплі дні
Максим Рильський інтимна лірика,
збирання
сонет
винограду…»
Микола Хвильовий
«Я(Романтика)» новела
(Фітільов Микола)
Юрій Яновський «Майстер корабля» роман
Володимир «Любіть Україну!» вірш
Сосюра патріотична лірика
Валер’ян інтелектуальний
«Місто»
Підмогильний роман
Остап Вишня
«Моя автобіографія» усмішка (гумореска)
(Губенко
Павло)
Остап Вишня
«Сом» усмішка
(Губенко
Павло)
комедія
Микола Куліш «Мина Мазайло»
Богдан-Ігор «Різдво» вірш:
Антонич філософська лірика
Олександр
«Зачарована Десна» кіноповість
Довженко
вірш:
Андрій Малишко «Пісня про рушник» особиста лірика
«Ти знаєш, що ти
вірш:
Василь Симоненко – людина?»
філософська лірика
«Задивляюсь у твої вірш:
Василь Симоненко
зіниці…» громадянська та
патріотична лірика
вірш:
Василь Симоненко «Лебеді материнства»
громадянська лірика,
колискова
вірш: патріотична
Василь
«Наша мова» й філософська лірика,
Голобородько верлібр
новела
Олесь Гончар «Модри Камень»
«Три зозулі
Григір Тютюнник новела
з поклоном»
вірш:
Василь Стус «Господи, філософська
гніву та
пречистого…» релігійна
лірика,
медитація
«Балада про вірш,
Іван Драч
соняшник» балада
(модерна)
«Страшні слова, вірш:
Ліна Костенко
коли вони мовчать» філософська лірика
Ліна Костенко «Маруся Чурай» роман у віршах
Іван Багряний пригодницький
«Тигролови»
(Лозов’ягін Іван) роман
вірш:
Євген Маланюк «Уривок з поеми»
громадянська лірика
Основні художні засоби (за програмою
ЗНО):
Основні тропи