Professional Documents
Culture Documents
заг мовознавсьтво
заг мовознавсьтво
Кочерган
Загальне
мовознавство
• Мовознавство
як наука.
Загальне
мовознавство
як навчальна
дисципліна
• Історія
мовознавства
• Теорія мови
• Методологія
мовознавства
матер
М. П. Кочерган
Загальне
мовознавство
Підручник
3-тє видання
НБ ПНУС
795964
іі;.^«;^ат8иш~'«аціоаавьнв»>-ун-ізбр->■ :/
імені Василя Стефаника
код 02125268
Н А У К О В А Б ІБЛ ІО ТЄК А
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте загальну ситуацію в сучасному мовознавстві.
•2. Назвіть напрями, які розвиваються в мовознавстві нашого часу.
3. Які проблеми порушила когнітивна лінгвістика? Які її перспек
тиви?
4. Які праці з функціональної лінгвістики, лінгвістики тексту і кому
нікативної лінгвістики з ’явились останнім часом? Які оригінальні ідеї
вони містять?
5. Розкрийте суть синергетичної теорії мови.
Література
Основна
Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики. — К., 1999.
Язьїк и наука конца 20 века. — М., 1995.
Лингвистические исследования в конце XX в. — М„ 2000.
3.
на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що
вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні
схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться
стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знако
вих систем у нашому повсякденному житті.
Однією із знакових систем є мова. Про її знако
вий характер говорили ще вчені давніх Індії та Гре
Теорія мови ції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази
суть знаки душевних вражень, а письмо — знак пер
ш и х». Поняття знаковості знаходимо також у грама
тиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компа-
ративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортуна
това, І. Бодуена де Куртене, В. П орж езинського,
В. Б огородицького та ін. Однак термін знак у дос
лідженнях цих учених не отримав спеціального лін
гвістичного визначення.
Зовсім по-інш ом у стали розглядати це питання
з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс
загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як
систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою
3.1. Знакова природа мови системою знаків, що «відіграє певну роль у житті сус
пільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожни
Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ми методами мислиться в складі семіології — єдиної
ученні стоїків (IV ст. до н. е.) і пройшла довгий шлях науки про знаки: «Мова є система знаків, що виража
у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики ють ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбу
Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Кар кою для глухонімих, з символічними обрядами, з фор
напа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, мами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна,
К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя
особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміоти- знаків у житті суспільства [...]. Ми назвали б її семіо-
ки, однак і досі дискусійними є багато питань, серед логія».
яких питання про структуру мовного знака та знакові Така наука виникла і отримала назву «семіотика».
одиниці мови.
Семіотика (від грец. з е те іо п «знаки) — наука, що вивчає структуру
та функціонування різних знакових систем.
Поняття про знак і знакову систему мови
Зародження семіотики пов’язують із працями Чарль-
Небезпідставним є твердження, що ми живемо в сві за Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова
ті знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американ
пора вставати. Червоне світло світлофора — знак забо ський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра
рони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По по праву вважають основоположником лінгвосеміо-
дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком тпики.
голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак Основним поняттям семіотики є знак.
поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає
вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника)
на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся гро іншого предмета і використовується для одержання, зберігання,
перетворення і передачі інформації.
шовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски
Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій,
тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної
перебуває поза ним (об’ єкт, позначений зняком. няяи- тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу
вається денотатом, або референтом); 3) н еп ов 'я за ввести м ’ яч у гру, дзвінок як знак початку чи закін
ність із позначуваним природним (причиновим) зв’ яз чення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив’ яза
ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор ні до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів
мацію і використовуватися з комунікативною метою); деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують
5) системність. Що стосується системності, то її слід ро їх як знаки.
зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови Знаки-символи — знаки, які використовують для
входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як
в дорожній знаковій системі означає «небезпечна дорога», правило, характеризуються відсутністю природного
в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто зв’ язку з позначуваними об’ єктами. Наприклад, три
ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло са зуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п ’ ять
ме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ
триколірній системі — червоний, жовтий, зелений ко миру, маска як символ театру. До знаків-символів
льори — воно має певне значення. Кивок головою звер належить хімічна, географічна та математична симво
ху вниз у системі жестів українців означає «так», а в ліка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще ба
системі жестів болгар — «н і». Таким чином, знаки гатшими й різноманітнішими бувають специфічно-на-
утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) ціональні символи — символіка кольорів, квітів, дерев,
знака зумовлюється його місцем у системі. Поза сис птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українсь
темою знак неможливий. кі символи, як калина, явір, верба, червона рута, едель
вейс, гарбуз, чайка тощо.
Типологія знаків Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є
умовними. Це природні знаки. Вони не мають комуні
Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші кативної функції, а виконують пізнавально-прагматич-
серед них — класифікація за типом відношень між ну функцію.
матеріальною формою знака і позначуваним о б ’ є к Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні
том та класифікація з погляду фізичної природи. За знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправни
першою класифікацією всі знаки поділяють на зна- ка та адресата (отримувача) і виконують комунікатив
ки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-сим- но-прагматичну функцію.
воли. Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-
Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отри
знаки, пов’ язані з позначуваними предметами, як дії зі мувач домовляться про їх значення. Так, звичайно,
своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козач
вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак до чини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи,
щу, висока температура у людини як знак хвороби, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по
дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, собі нічого не означають, однак вони можуть стати ко
кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх під мунікативними знаками, що засвідчує одна з українсь
став, бо вони не відповідають наведеному вище визна ких пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому:
ченню знака. Причинові відношення не є заміною «Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то
одного предмета іншим. приходи см іло». Отже, справжні знаки характеризу
Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на ються умовністю, конвенціональністю.
позначувані предмети. їх ще називають іконічними Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою авс
знаками. До них належать сліди лап тварин, фотогра трійським психологом К. Бюлером класифікацією
фії, зліпки, відбитки тощо. Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми —
знаки, які виконують експресивну функцію і виражають На думку Мілевського, ця класифікація передає й
«внутрішню суть» відправника. Сигнали виконують апе- історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Мііешзкі
лятивну функцію, оскільки звернені до сприймача, пове 1972: 20].
дінка якого ними скеровується (операціональні знаки). З погляду фізичної природи, або, іншими словами,
Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орі за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють
єнтуються на предмети й матеріальний зміст. на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен-
Польський мовознавець А. Шафф запропонував тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський
класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркапта-
й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словес ну як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові
ні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, (існують вони більш теоретично, ніж практично; як
а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи. приклад можна навести те, що на українському По
ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення
гостини, через що цю страву тут називають кисіль-
розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині,
де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю
кашу називають каша-разгонница, вьігоняйло, вьігонял-
ка,разгоняй1).
Найважливіші для людини слухові (акустичні) та
зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення
поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми
нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива
лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення);
4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире
на серед деяких африканських племен). Це різновиди
одного й того ж коду — мови.
Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цін Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди,
ності не мають і поза знаковою функцією не існують. людина зупинилася на вокально-слуховому? На це
Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спира запитання дуже влучно відповідає одна із скандинав
ється на їх функцію і структуру, польського мовознав ських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між
ця Т. Мілевського. мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей дис
пут відбувся у формі жестів і проходив так. Богослов
показав один палець, на що одноокий вікінг відповів,
показавши два пальці. Богослов показав три пальці,
після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з ’ їв
вишню і виплюнув кісточку. Вікінг знайшов у своїй
кишені аґрус і з ’ їв його. Тут богослов визнав себе пе
реможеним.
— Чому? — здивувалися члени журі.
— А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий
вікінг — справжня криниця мудрості.
— Про що ви сперечалися? — запитали члени журі.
8 Загальне мовознавство
«йому» — іт [іш] «в», Вееі [Ье:ї] «клумба» — Веіі [Ьеі] юійе [\уаі<і] «широкий» і шкііе [\гаіІ] «білий», кагсі [Ьа:сі]
«ліжко»; чеськ. раз «пояс» — раз «паспорт»); «твердий, сильний, важкий» — кеагі [Ьа:і] «серце»).
5) назальність (носовий характер) — неназальність Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне
(ротовий характер) (англ. зіп§ [зіт|] «співати» — зіп ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які
[зіп] «гріх», Ікіп§[&щ\ «річ» — ікіп [ 0 т ] «тонкий»); називаються варіантами фонем, або алофонами. Так,
6) відкритість — закритість (фр. іаіі [£є] «факт», [еи] в слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] в
Іее [£е] «фея»). рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в
У мовах світу використовується загалом 12 ознак слові травка [трафкь] — алофоном фонеми <в>.
(див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ- Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти
но представити як низку диференційних й інтеграль від варіацій. Варіацїі — це індивідуальні, територіаль
них ознак. ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на
Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так,
ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін кожному індивіду притаманні певні особливості ви
варіант) протиставляється всім іншим фонемам у мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то
фонологічній системі й характеризується певним на що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють
бором диференційних та інтегральних ознак. При роз мовців певної території (полтавське пом ’ якшене [л],
гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о],
яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов бойківське обнижене [и], що нагадує [ьі] російської
леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап мови, львівське шепеляве м ’ яке [сш ], покутське наго
ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб лошене [и], наближене до [е] тощо). Яскравим прикла
кими. Сильними позиціями називають такі відрізки дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и]
звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів
сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози на приголосний (идейньїй — безьідейньш, Я с Ирой [йа
ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. сь'іроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр.
Наприклад, для голосних у слов’ янських мовах силь няня [н’ ан’ а]; рос. мял [м ’ ал], мять [м ’ ат’ ] тощо). На
ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена противагу варіантам, які призводять до утворення омо
позиція. Пор.: укр. села [села] і села [сеила]; рос. вол і фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук,
воловой [вглАвоі], вал і валовой [втьллвоі], ток і токо- нім. Касі і Каі, Випсі і Ьипі та ін.), варіації — це «не
вой [ т ь к а в о і ] , так і таковой [тт>клв6і]. Для приголос винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо
них сильною є позиція перед голосними і сонорними варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози
(рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких
ми приголосними (укр. просьба [проз’ ба], боротьба позицій.
[бород’ба]; рос. сдать [здат’ ], легко [л’еихко]). Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприй
Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають няттю абстрактна одиниця протиставляється звукові
ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа
російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. лізується в мовленні. У філософському плані відношен
луг [лук] — лук [лук], гриб [гр’ ип] — грипп [гр’ ип]; ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут
польськ. §гай [£га1] «град» — §гаі [£га£] «стара річ», ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька
росі [рої;] «під» — роі [рої] «піт»; нім. Касі [гаі] «колесо» — звуків (алофонів), кож ен з яких співвідноситься з
Каі [гаї;] «ратуша», Випсі [Ьипі;] «сою з» — Ьипі [Ьипі;] певною позицією так, що різні алофони, як правило, не
«пістрявий», Тосі [йо£] «смерть» — іоі [іоі] «мертвий»). трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї
В українській і англійській мовах кінець слова є силь фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози
ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту
вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб; (рос. [о — л — гь] в словах вддьі [водьі], вода [ в а д о ] , водя-
англ. Ьа§ [Ьаед] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина», ной [вьд’зиноі]), де кожен елемент можливий тільки в
певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визна цінність українського [е] й англійського [е] різна, бо в
чати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди мо англійській мові є чотири подібних до українського
жуть бути паралельними для одних позицій і перехрес звука елементи, які перебувають в опозиції один до
ними для інших. У другому випадку має місце нейтралі одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <о:> — <о>
зація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. (кеасі [Ьесі] «голова» — касі [Ьаесі] «разі; від каие «ма
фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед на ти» — кеагй [Ьо:сІ] «разі від кеаг «чути»). Отже, звуки
голошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголоше- стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в
них складах — в алофоні [ь]). опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара
Із синтагматичним аспектом фонем пов’ язане по слів, яка різниться цими звуками.
няття фонотактики, тобто закономірності сполучу Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг
матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис
вання фонем.
темою фонемних опозицій, серед яких виділяються
два основні типи: ди з’ юнкція — протиставлення за
Поняття фонологічної системи декількома диференційними ознаками і кореляція —
протиставлення за однією диференційною ознакою.
Фонеми завжди є елементами певної фонологічної Прикладом диз’ юнкції може слугувати протистав
системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно
ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу
того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре
ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми
українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю.
можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі
ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють нарних диференційних ознак, фізичним субстратом
протиставлення фонеми всім іншим. яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.
Зміст кожної фонеми визначається її положенням у Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно
системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп
залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так,
інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо
дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не
сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській виявляються. У багато мірних опозиціях спільні озна
мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк
собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін
пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.
ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і < ґ> , бо є За характером (змістом) протиставлення опозиції
низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-
ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській вативні — опозиції, в яких один член має якусь озна
і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є
ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від
дві фонеми — <р> і <р’ > (пор.: рад [рад] і ряд [р’ ад]),
<т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу
а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р’ >
там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова,
статувати, що, наприклад, в англійській і українській тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу
мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі хість.
звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта Привативні опозиції поділяються на пропорційні й
однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між
кофта не однакові, бо належать до різних систем ви фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло
міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно вами, це відношення протиставлення фонем, які про
порційно повторюються у відношеннях протиставлен 5) дзвінкість — глухість; 6) навальність (носовий ха
ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер-
< ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж > - <ш > = <з> - <с> = вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі
<дж > - <ч> = <дз> - <ц>. Тут усі фонеми попарно кація ш ум ів) — нерізкість (невисока інтенсиф іка
протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість;
відмінність певної пари фонем більше не повторюєть 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе-
ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, мольність (ослаблення верхніх частотних складни
тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-
дрижачість (вібрантність) і плавність. мольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот
Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти них показників унаслідок підняття спинки язика до
ми) характеризуються різним ступенем (градацією) піднебіння; дієзні — це м ’ які приголосні) — недієз-
однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й ність. За допомогою цих диференційних ознак можна
<і> різняться ступенем розкриття рота. описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо
Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар
яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи
рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї су фонем української мови достатньо 9 ознак: во
ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе-
лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість
хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна (див. табл.).
з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита
манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість
для <т>). ознаки —
а і У б к м’ н ц ш
Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна
кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре вокальність + + + — — + + — —
лятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> ~ консонантність — — — + + + + + +
- <ф>, <н> - <н’ >. дифузність — + + + — + + + —
Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, низькість + — + + + + — — —
Морріс Халле розробили універсальну систему дифе бемольність — — + — — — — — —
ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі, дієзність — — — — — + — — —
внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при- перервність — — — + + + + + —-
різкість —' +
вативних. За основу загальної класифікації фонем во
дзвінкість + + + + + +
ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку,
артикуляційні особливості звуків у мовах світу най
різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для
типологічної класифікації звуків), а акустичні, які Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця
можуть бути визначені за допомогою спеціальної своєрідність стосується загальної кількості фонем
електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до
диференційних ознак, які утворюють двочленні про 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос
тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з
кальність — невокальність; 2) консонантність — не- них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фо
консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській —
центральної ділянки більшої концентрації енергії) — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні
дифузність (менша концентрація енергії в централь мецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у
ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос
його периферію); 4) напруженість — ненапруженість; них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.
Фонологічні ШКОЛИ доров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур,
А . Б. Ш апіро) при визначенні фонеми і фонемного
У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по складу мови застосовує морфемний критерій (у цент
гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен
реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є нєвих одиниць, а їх тотож ність). Фонему розгляда
прихильниками концепції фізичної реальності фонеми,
ють як сукупність диференційних ознак, через що
І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо
фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи,
логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп
але забезпечують єдність слова, належать до однієї
ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу
фонеми. Звуки [о], [а], [ть] у словах води [водьі], вода
жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує
фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, [влда], водяной [в,ьд’ зинбі] є варіантами однієї фоне
логічним конструктом, створеним з метою зручності ми < о> , а останній звук у слові сад [сат] і перший
опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким
неми й об’ єктивність відношень фонем, що ґрунтують чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути
ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються ототож нена з жодною конкретною звуковою одини
лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються
ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії позиційно. До неї мож уть входити різні звуки —
існує дві фонологічні школи — Санкт-Петербурзька і близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов
М осковська, концепції фонеми яких багато в чому ська фонологічна школа створила теорію паралельних
різняться. і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття
Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи
положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін- знаходить застосування не тільки у фонології, а й у
дер, М. І. М атусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо.
С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як Ідеї М осковської фонологічної школи узагальнені в
звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч
ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме
ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно риканська і Копенгагенська.
логічної школи звуки [о] і [а] в таких словоформах, як У 30-х роках X X ст. зародилася діахронічна фоно
води [водьі] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше
у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов’язане
[рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського
однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського
складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні («Спроба звукової характеристики літературної укра
фонеми (чергування фонем у морфемі). їнської м ови», 1929) та О. Б. Курило («Д о поняття
Принцип підходу цієї школи — прагнення пов’яза “ фонема” , 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра
ти лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру
Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають ба, Ф. Т. Ж илко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс,
матеріальні властивості звуків, експериментально дос Н. І. Тоцька та ін.
ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької
фонологічної школи має практичне застосування в лі Запитання. Завдання
куванні звукових порушень при різних захворюваннях,
1. Чим різниться трактування фонеми І. О. Бодуеном де Куртене,
в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен
Л . В. Щербою і М. С. Трубецьким?
ні іспитових тестів, у техніці зв’язку, лінгводидактиці.
2. Охарактеризуйте функції фонем.
Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Ава- 3. Як співвідносяться між собою фонеми в парадигматиці й син
несов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Си тагматиці?
4. У чому полягає своєрідність фонологічних систем різних мов? Празької лінгвістичної школи, дуже широко тракту
5. Які фонологічні школи існують і чим вони різняться між собою? ють граматику, включаючи до неї все в мові, за винят
ком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].
Література Граматика належить до знакового рівня, або, за тер
Основна мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 73— 98. нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — сфери другого мовного членування. Водночас треба ма
С. 287— 317. ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями
Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення)
ребренников. — М., 1970. — С. 120— 199. та узагальненим вираженням ситуацій (між суб’ єк
Степанов Ю. С. Основьі общего язьїкознания. — М„ 1975. — С. 72— 87.
том і дією, дією та об’ єктом тощо).
Додаткова Найважливішим і вихідним для граматики є по
Трубецкой Н. С. Основи фонологии. — М., 1960. няття граматичного значення (за іншою термінологі
Коструба П. П. Основні поняття фонології// Укр. мова і літ. в школі. — єю — грамеми).
1965. — № 7. Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас
Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке
питання мовознавства. — К., 1966. має в мові своє регулярне й стандартне вираження.
Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної
української літературної мови. — К., 1970.
Іншими словами, це формально виражене значен
Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969. —
ня. У морфології — це значення предметності, проце-
С. 218— 260. суальності, ознаки тощо як обов’язкові атрибути пев
Касевич В. Б. Фонологические проблеми общего и восточного язьї них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів,
кознания. — М., 1983. прикметників), а також більш конкретні значення слів
Реформатский А. А. Фонологические зтюдьі. — М., 1975. і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка
Журавлев В. К. Диахроническая фонология. — М., 1986. тощо). У синтаксисі — це значення предикативності,
Кодзасов С. В., Кривнова 0. Ф. Современная американская фоноло
гия. — М., 1981.
суб’ єкта, об’ єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика
Панов М. В. Русская фонетика. — М., 1967. — С. 65— 169. темо-рематичних відношень у простому реченні і від
ношень між предикативними одиницями в складному
реченні.
На відміну від лексичного граматичне значення ха
3.6. Граматична система мови рактеризується такими ознаками:
1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна
Граматична система мови — це частина організації порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред
мови, представлена в її граматичних одиницях, грама мети, а тільки їх просторові параметри — довжину,
тичних формах і граматичних категоріях. Граматична висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише
будова мови як система — це єдність абстрактних гра паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто —
матичних значень і їх формальних виражень, які ста всього лише предмети. Різні слова будинку, великого,
новлять ту основу, без якої мова не функціонує. цього, п’ятого об’ єднані спільним граматичним значен
ням родового відмінка, яке не пов’ язане з конкретним
Граматика. Граматичне значення лексичним значенням цих слів. Лексичне значення
індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман
Коло явищ, які входять до граматики, по-різному не лексичне значення), тоді як граматичне значення
окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди нале загальне, спільне для цілих груп і класів слів;
жать лише граматика слова і граматика речення, інші — 2) необов’ язковою співвіднесеністю з позамовним
словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники референтом. Чимало граматичних значень має тільки
внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово ми: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому
диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де
ставок, водойма та озеро мають різне родове значення кінцевий основи і і закінчення -у передаються однією
(відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хо буквою);
ча всі вони позначають природні або штучні заглиби 4) обов’ язковістю. Ця ознака пов’ язана з поперед
ни, заповнені водою. Про необов’ язкову співвіднесе ньою. Якщо лексичні значення є необов’ язковими і за
ність граматичного значення з позамовним референтом лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від
свідчить невідповідність родових показників слів, що цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна
вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен
позначають одні й ті самі референти, в різних мовах.
ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від
Так, укр. дах чоловічого роду, нім. йав ЬасН середньо
мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна
го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь,
чення. Обов’ язковість вираження граматичних значень
Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого є універсальним, незалежним від типу мови критерієм
роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно визначення граматичних явищ.
чого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого. Одну й ту ж Усі граматичні значення можна поділити на три типи:
ситуацію можна описати різними синтаксичними спо а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що
собами, тобто користуючись різними синтаксичними виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не
значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в ре пов’язані зі світом речей і явищами людської свідомості,
ченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер
учнями передається граматичними значеннями актив шого типу належать значення числа (зошит — зошити,
ності (у першому випадку) і пасивності (у другому ви пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста
падку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то
пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на що. До другого типу відносять граматичні значення мо
дровнях обновляет путь передає множинність предме дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов
тів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення).
3) регулярністю свого вираження. Кожне граматич До третього типу належать значення роду, числа та від
не значення має обмежений набір засобів свого вира мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен
ження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно ням іменника, з яким вони узгоджуються.
кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну- Проте не буде помилковим і твердження, що між
(стукнути, крикнути), значення давального відмінка лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь
іменників за допомогою закінчень -у ( ові), -і (бать прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути
ку ( о в і ), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в
значення може виражатися різними морфемами чи германських, романських та деяких інших мовах є гра
іншими формальними показниками, і навпаки,різні матична категорія означеності і неозначеності, що від
граматичні значення можуть виражатися однією мор повідно вказує на повністю визначений, відомий пред
фемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, мет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мов
де флексія -а виражає називний відмінок однини, родо цеві предмет. Виражається ця категорія означеними і
вий відмінок однини і називний відмінок множини), неозначеними артиклями: нім. йег, йіе, (іаз і еіп, еіпе, еіп,
однак список таких морфем є строго фіксованим і фр. Іе, Іа і ип, ипе, англ. іііе і а. Те, що в названих мовах
кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на
виражається граматично, в українській мові, як і в
відміну від лексичних значень, які є відносно вільними усіх інших слов’ янських, крім болгарської та македон
(у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна
ської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і
вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, ко
на, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжни
ли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випад
ця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), грама
ках виражаються граматично, в інших — лексично.
тичні значення не вибирають, оскільки вони є задани
Так, в англійській мові значення претериту в дієсло речення тощо. Мабуть, тут словосполучення грама
вах виражається за допомогою закінчення -всі, а зна тична категорія не претендує на термін, як не пре
чення вищого і найвищого ступенів порівняння прик тендують на терміни у деяких працях поняття рівня,
метників і прислівників за допомогою слів ступеня структури, системи і поля. Однак є випадки ш ироко
тоге і тозі або суфіксів, однак у дієслові іо Ье і в го трактування граматичної категорії і в термінологіч
прикметнику та прислівнику Ьай вони виражаються ному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі грама
лексично (І ат — І іиаз, Ьад, — юогзе). Те саме маємо тичні категорії класифікує на категорії слів, куди від
в українській видовій парі брати — взяти (в інших носить частини мови, категорії словесних форм (час,
випадках доконаний і недоконаний вид виражаються рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних пози
граматично за допомогою спеціальних префіксів і су цій (члени речення) і категорії словесних конструкцій
фіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути (речення). Очевидно, таке широке застосування термі
тощ о). У слов’ янських мовах часові значення також на грамат ична кат егорія, де під ним розуміється
мають двояке вираження (Я йшов додому, Іду я вчора будь-яка «єдність граматичного значення і формаль
додому; Я піду додому, Завтра іду я додому). Х и ст них засобів його вираження» [Березин, Головин 1979:
кість меж між лексичним і граматичним значеннями 180], не є коректним. Частина мови не є родовим по
засвідчують також явища граматикалізації лексич няттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різ
них явищ (укр. читатиму, що утворене з читати ного роду.
йму) і лексикалізації граматичних (прислівники вни Інше трактування граматичної категорії запропо
зу з в + низу, кругом із форми орудного відмінка імен нував Д. А . Штелінг. Граматичну категорію він виз
ника круг). начає як «відношення, виражене в граматичній будові
Кожен спосіб вираження значень має свої перева мови через протиставлення двох (і не більше) взаємо-
ги і недоліки. При лексичному вираженні маємо син виключних за значенням рядів (або груп) форм: це
тагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нероз- єдність взаємовиключних протилежностей» [Штелинг
членованого вираження лексичного і граматичного
1959: 56]. Таке тлумачення граматичної категорії на
значень (скорочення і спрощення тексту), але пара
буває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в
дигматичну незручність (збільшення числа лексич
них одиниць, тобто ускладнення коду). При граматич лінгвістиці.
ному вираженні — все навпаки. Закон мовної еконо Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама
мії, однак, рідко допускає перший варіант. тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.
Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне Так, граматичними категоріями можна вважати
з них входить до пов’ язаних із ним і протиставлених категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви
йому значень. Іншими словами, граматичні значення є діляють протиставлені граматичні значення однини і
членами певних парадигм, які, як правило, формують множини, а в межах категорії виду — значення доко-
граматичні категорії. наності і недоконаності дії, і кожне з цих значень має
формальне вираження (закінчення однини і множи
Граматичні категорії ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси
і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто
У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни;
того трактування граматичної категорії. Одні вчені робити — зробити, ст укат и — ст укнут и. Отже,
інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від за цією теорією , поза протиставленням граматичні
носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, категорії не можуть існувати. Крім того, граматична
однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав категорія обов’ язково повинна мати формальне вира
іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. ження.
Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти
категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне ставлення) закономірно може виникнути запитання,
як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не чення завершеності чи незавершеності дії тут переда
тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять ється описово, лексично.
один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла
три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав
три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші лень, можна навести ще такі приклади, як категорія
подібні випадки. Саме це є головним аргументом про граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-
тивників опозиційного трактування граматичної кате казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко
горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених
лених членів можна звести до двох (до бінарної прива- членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь
тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у
непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, деяких дагестанських мовах — сорок; в українській,
чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші як і в інших слов’ янських мовах, три граматичних ро
особи тощо. ди, у французькій — два); за тим, які частини мови
Щ о ж стосується другої обов’ язкової ознаки гра мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк
матичної категорії — формального вираження, то во лад, іменник має категорії особи і часу).
на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво
формального вираження є основним критерієм розріз го історичного розвитку мова може втрачати чи набува
нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру.
приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система
мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку слов’ янських мов. Змінився в українській мові і кіль
ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке кісний склад категорії числа (було три числа: однина,
розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми
поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам
ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май
тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має бутнього часу та проста форма теперішнього часу).
формальне вираження: слов’ янських, балтійських, ро Усі граматичні категорії поділяють на м орф оло
манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на
ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо
мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, сіаз і еіп, еіпе, еіп, собу, особи. Межі застосування поняття граматичної
фр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. іі, Іа і ип, ипа). Оскільки в категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче
англійській мові, фіно-угорських і тюркських мовах видно, сюди можна віднести категорію комунікатив
таких показників немає, то немає і категорії роду. Для ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні
германських і романських мов характерна граматична речення), категорію активності й пасивності, категорію
категорія означеності—неозначеності, яка формально стверджувальності—заперечувальності та категорії
виражається означеними і неозначеними артиклями. синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор
У слов’ янських мовах, за винятком болгарської і маке мують парадигму речення.
донської, значення означеності—неозначеності не має Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяються
формального граматичного вираження, отже, й такої на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка
граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри
означеності — неозначеності в цих мовах може бути ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду
виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни
слов’ янських мовах, як уже зазначалося, існує грама ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються
тична категорія виду дієслів, тоді як германським і за родами (кожен іменник належить до певного роду),
романським мовам вона невластива, бо вони не мають а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє
формальних засобів її вираження; у разі потреби зна слів доконаного чи недоконаного виду або двовидових.
Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово ряди — це граматично релевантні групи слів у межах
може набувати залежно від партнера, з яким воно по певної частини мови, яким властиві такі ознаки:
єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка 1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність,
тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі речовинність, статальність, зворотність та ін.);
куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет 2) необов’язковість формального показника (збірні
ник у слов’ янських мовах має форми всіх трьох родів; іменники мають формальне вираження — суфікси
наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація -ство, -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова
граматичних категорій графічно має такий вигляд: такого формального показника не мають — бути, сиді
ти, лежати)-,
3) взаємодія з пов’язаними з ними граматичними ка
тегоріями. Так, зокрема, від зворотності дієслів зале
жить категорія стану, від перехідності/неперехіднос
ті — категорія активу/пасиву, від істоти/неістоти — ка
тегорії відмінка і роду, від особи/неособи — категорія
роду, від назв власних і загальних — категорія числа;
4) необов’ язковість протиставлення в межах лекси
ко-граматичного розряду рядів форм, тобто відсутність
Граматичні категорії по-різному виявляються в мо регулярних парадигм (наприклад, речовинні іменни
ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра ки, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх,
їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка ні зовнішніх опозиційних рядів форм).
тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, Отже, граматичні категорії важливі не тільки в зміс
референційно), а категорія числа або особи поєднує товому, а й у структурному плані. Вони об’єднують сло
ознаки обох названих типів. ва не лише в межах певної частини мови, а й поза цими
Крім граматичних категорій, які обов’ язково ма межами, тобто слова різних частин мови (категорії ро
ють формальне вираження, в мові існують приховані ду, числа, особи є спільними для іменників, займенни
категорії, вперше виявлені американським ученим ків і дієслів, категорії роду, числа і відмінка — для
Б. Уорфом. іменників, прикметників тощо). Це забезпечує струк
турну організацію всієї системи частин мови.
Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які
не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови
висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність. Морфологічний рівень
В українській мові як приховані можна трактувати Граматична система мови складається з двох рів
категорії контрольованості/неконтрольованості, істо нів — морфологічного і синтаксичного. М орф ологіч
ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням некон-
ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе
трольованості не можуть мати після себе обставин мети
(не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля ле чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія
тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови,
ком у давальному відмінку з пасивним значенням які за протяжністю не перевищують синтагматичного
(*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на
Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку передачу значень саме некореневими морфемами від
зі значенням належності (*Купити скатертину сто різняє морфологію від лексикології, яка вивчає зна
лу, *Дати обкладинку книжці). чення коренів і цілих слів.
Від граматичних категорій слід відрізняти лекси Традиційне членування граматики на морфологію,
ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра- тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику ре
матичними категоріями). Лексико-граматичні р о з чення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах
морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих
вона переходить на задній план, а в так званих «аморф мов у мовознавстві використовується й специфічний
них» мовах її вартість нульова. термін силабоморфема, або морфосилабема).
Морфема як мовна одиниця — це абстрактний інва
Морфема ріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіан
тів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і
Донині в науці немає єдиного погляду на основну рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох мор
одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вва фах — пис, пиш, пис’ і рук,руч, руц’ . Графічно ці морфе
жають морфему, інші — слово, ще інші — словофор ми можуть бути позначені так:
му. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення с к
як основної будь-якої з названих одиниць і вважає, пи ш , ру ч .
що такою одиницею є граматична категорія [Березин, г г
Головин 1979: 175]. З такою думкою важко погоди с ц
тися хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовують- Про абстрактність морфеми свідчить також наяв
ся сегментно (фонема, слово, речення), а граматичну ність нульових морфем.
категорію так виділити неможливо. Проблематичним
є віднесення до основної морфологічної одиниці і сло Частини мови
ва, оскільки воно — основна одиниця лексико-семан-
тичного рівня, а кожен рівень повинен мати свою оди Одним із найважливіших для морфології є поняття
ницю. З тієї причини найбільш прийнятною є думка частин мови, які становлять її чітку підсистему.
Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О. Реформатсь
ким та багатьма іншими вченими, що основною одини Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-
ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас
цею морфологічної системи мови є морфема. тивостей.
Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев-
ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді
Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися
ляється на простіші одиниці того самого роду. лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні влас
тивості, то наукове визначення частин мови вияви
Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на лося важкою справою. Невипадково німецький мово
характер значення, на здатність траплятися в різних знавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що
оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. йменується в граматиках частинами мови, являє со
Для введення до визначення таких уточнень немає під бою три різні самостійні класифікації, а саме: класи
став, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне фікацію за морфологічними властивостями (відміню
(корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфік вані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифіка
си) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є цію за значенням (позначення явищ і відношень, при
група морфем, що трапляються тільки в одному ото цьому перші поділяються на позначення предметів і
ченні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживаєть властивостей); класифікацію за синтаксичним вж и
ся лише в поєднанні з суфіксом -ин- (буженина) чи ванням (див.: [ЗсЬтісІІ; 1965: 59— 60]).
укр. суфікс -ад’-, що фіксується лише в слові попадя; Деякі вчені пропонували за основу класифікації
по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмі частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі
нювані іменники, артиклі, прийменники тощо). врахування всіх трьох ознак установити для них певну
Морфема — результат так званого першого лінгвіс ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що
тичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членуван частини мови мають морфологічний характер і тому
ня мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак.
Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин
на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не мови (слова, які позначають субстанції, відносив до
іменників, слова зі значенням якості, властивості — до Не всі частини мови виділяють за одним принци
прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс пом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово,
лів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтриму прислівник виокремлюють за морфологічними і, відпо
вали синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за відно, синтаксичними ознаками, то займенники і числів
потрібне враховувати всі три ознаки. ники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою.
Саме на щербівській концепції й базуються сучасні До класу займенників і числівників належать різнорідні
теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення за морфологічними і синтаксичними ознаками лексичні
слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий,
на перше місце ставлять морфологічні. Однак для бага наш, цей, той, якийсь тощ о; п’ять, десять, багато,
тьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий
передусім кореневих (ізолятивних) й аналітичних мов. тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють
Тут надається перевага головним чином синтаксичному займенники-іменники, займенники-прикметники, за-
підходу, тобто враховується здатність слова стояти в йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-
певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайсь лівники-іменники та числівники-прикметники. Катего
кій мові при віднесенні слів до частин мови враховуєть рія стану як особлива частина мови виділяється власне
ся тільки синтаксична позиція слова (принагідно за на синтаксичній основі: слова категорії стану відріз
уважимо, що раніше в китайському мовознавстві у няються від омонімічних іменників, прикметників та
зв’ язку з відсутністю морфологічних ознак у словах прислівників тим, що виступають у ролі присудків (че
вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюрк рез що їх називають предикативами), поєднуються з
ських мовах прикметники не відмінюються і, таким іменником чи займенником у формі давального відмін
чином, морфологічно не відрізняються від прислівни ка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий
ків, а іменники, вживаючись у предикативній функ жаль бере його за серце і Йому було ( є, буде) жаль за
ції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім’я бан сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і
ту) іменник у функції присудка набуває показників Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині;
особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсло Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі).
вом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважа Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер
ють, що у визначенні частин мови для кож ної мови меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в
потрібно використовувати різні критерії, оскільки час різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших
тини мови в кожній мові є специфічними. класів слів до певних частин мови (дієприкметник, діє
Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховують прислівник, порядкові числівники, присвійні займенни
ся завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерід ки тощо).
ко потрапляють слова з неоднорідним лексичним зна У системі частин мови найчіткіше оформлені імен
ченням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, ники і дієслова. Можна стверджувати, що в частино
читання, біг, п’ятірка, десятка, сотня). Наведені тут сло мовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і
ва, що належать до однієї частини мови — іменника, — периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до пери
позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрак ферії належать слова з неповним набором словоформ.
тну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих Загалом можна констатувати, що частини мови органі
різних за характером лексичної семантики слів до однієї зовані за польовою моделлю.
частини мови стало можливим тому, що тут лексичні Склад частин мови в різних мовах неоднаковий.
значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості пере Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати части
творилися на граматичне значення предметності. Так, ни мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для
слово біг, наприклад, означає рух, але цей рух мис лить слов’ янських мов протиставлення дієслова і прикмет
ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що ника не існує в китайській, корейській і японській мо
існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки вах. Те, що у слов’ янських мовах розподіляється між
предмета, тобто є носієм ознак суб’єктів або об’єктів дії. названими двома класами, в цих мовах об’ єднується в
одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих ня (предикативні, атрибутивні, о б ’ єктні, релятивні
мов є виділення трьох повнозначних частин мови — іме тощ о). Цей розділ називають синтагматичним син
ні, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума таксисом. Синтаксис р еч ен н я описує внутріш ню
наявні тільки дві частини мови — ім ’я і дієслово. структуру, комунікативний тип речень, їхню семан
Проблема виділення і класифікації частин мови є тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення
дискусійною. Перші класифікації частин мови було протиставляється синтагматичному синтаксису як та
розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Ста кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким
родавні класифікації є, по суті, перенесені на сучасні чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення
мови, які не завжди накладаються на реальні морфоло — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха
гічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек
класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкіль ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із
ною класифікацією виділяють десять частин мови, з них призвела до виділення двох самостійних розділів —
них шість самостійних (іменник, прикметник, числів учення про сполучувальні властивості слова і вчення
ник, займенник, дієслово, прислівник), три службових про речення. Представники різних граматичних нап
(прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Ви рямів надають цим розділам нерівноцінного значен
ноградов до частин мови відносить не всі слова, а тіль ня. Прибічники загальної (логічної) граматики роз
ки ті, які можуть бути членами речення. Тому, крім глядають синтаксис як учення про речення, а прибічники
семи частин мови (іменників, прикметників, числівни формальної і структурної граматики надають перевагу
ків, займенників, дієслів, прислівників і категорії ста словосполученню.
ну), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв’ яз Отже, постає проблема визначення основної син
ки, прийменники та сполучники), модальні слова й таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су
вигуки. Його класифікація створена на матеріалі р о перечка, що вважати основною синтаксичною одини
сій ської мови. Якоюсь мірою вона може бути перене цею — словосполучення чи речення. Дехто значно
сена на інші слов’ янські мови. Створити одну універ збільшує кількість основних синтаксичних одиниць,
сальну для всіх мов класифікацію частин мови не відносячи до них словосполучення, просте речення,
можливо. ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак
якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний
Синтаксичний рівень рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших
мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ
Синтаксичний рівень — система механізмів мови, ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти
яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо
домості кожного мовця зберігається невелика кількість лучення (він уважав, що речення — всього лише різно
абстрактних моделей, за якими можна побудувати не вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма,
обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два
рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об’ єктом слова, пов’ язаних підрядним зв’ язком. Прийняти сло
синтаксису як науки є дослідження структури і функ восполучення за основну синтаксичну одиницю однак
цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному не можна, бо в мові досить широко представ ієні одно
аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як
до мовця і слухача. правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо
Синтаксис складається з двох розділів — синтак дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака
сису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист
частин мови вивчає сполучувальні можливості слова 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат
(їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид
(узгодження, координація, керування, прилягання, ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-
замикання, ізафет тощ о) і виражені ними відношен лотова як основну синтаксичну одиницю запропонувала
ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка лення мовця до змісту речення. Смислову основу мо
бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре дальності становить поняття оцінки як інтелектуаль
вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара ної (раціональної), так і емоційної. Модальність вира
дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для жається вставними і вставленими одиницями (здаєть
морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич- ся, кажуть, безумовно, напевно тощ о), модальними
ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!,
навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними за
сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну собами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. ПІ. Баллі
одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. вважав, що в будь-якому висловленні має місце фак
Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які тичний зміст (дикт ум) і його оцінка (м одус). Заува
вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон жимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування
струкція, тим більше що її (конструкцію) можна за модальності, яке по суті збігається з наведеним вище
стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово визначенням предикативності.
сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен
ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен
просте речення — єдина універсальна синтаксична ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама!
одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути
мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.
для яких не характерна словозміна, на думку багатьох Щодо природи речення в науці про мову існує три
лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]). погляди: 1) визначення речення за комунікативною
функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен
Сучасні теорії речення ня речення за структурно-граматичною ознакою і від
несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди
Речення — одне з основних понять синтаксису. Це ниць — речення і висловлення, перша з яких характе
висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане ризується як певна структурна модель і належить мові,
на слухове або зорове (на письмі) сприйняття. а друга — як лексично наповнена модель із певним
На відміну від слова і словосполучення речення ха інтонаційним контуром і належить мовленню.
рактеризують комунікативність (семантика речення Для третьої концепції важливими є критерії розме
співвіднесена з основною логічною формою мислення — жування речення і висловлення. Одні вчені такими
судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в критеріями для речення вважають граматичну струк
логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна туру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги
входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в лише структуру, а інтонаційну автономність розціню
конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож ють як достатній критерій для виділення висловлен
не речення виражає відносно закінчену думку і відділя ня. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речен
ється від інших речень паузами); структурна цілісність ня — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конст
(кожне речення будується за певним структурним зраз рукція, яка описується без урахування її лексичного
ком, у його основі лежить якась структурна модель). наповнення і вираженого комунікативного завдання.
Основними ознаками речення, крім комуніка- Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що
тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив характеризується лінійною реалізацією віртуальної
ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним
тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав
ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати С. О. Карцевський, речення — це граматична структу
місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре ра, якій притаманна наявність предиката, а вислов
дикативність формується за допомогою категорії спо лення (фраза) — це актуалізована одиниця комуніка
собу і модальності. Під модальніст ю розуміють став ції [Кагсеузкц 1931: 190; 1948: 33— 34]. Тут потрібно
наголосити на обов’ язковості інтонації для висловлен У 30-ті роки X X ст. розвивається ст рукт урний
ня. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення, поз синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого ва
бавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова,
не мало інтонації [Бапез 1960: 44]. який з часом (60-ті роки) переростає в трансформацій
Речення і висловлення часто не збігаються за обся ний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою
гом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за якого стало дослідження породження речень, тобто
структурну модель (за рахунок відокремлених зворо поетапного перетворення семантичної структури на
тів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заяв
маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різ ляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом
них кліше, репліках згоди — незгоди, привітаннях, якого є комплекс проблем, пов’ язаних з мовцем і адре
які взагалі не відповідають структурним схемам і ква сатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна
ліфікуються в синтаксисі як неграматичні речення і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика,
(На все добре!, Будьмо!, Па па!, Годі!, Ні кроку!, Буде оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця
вам!, Де там!). до сказаного тощо).
Речення вивчає структурний (конструктивний) син На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних
таксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, напрямах — формально-структурному, комунікатив
функціональний). Хоч більшість мовознавців теоре
ному і прагматичному. Намітилися такі тенденції:
тично розрізняють речення і висловлення, однак тер
«1) від вивчення форми до вивчення змісту синтак
мін висловлення поки що не знайшов широкого прак
тичного застосування, звичайно в цьому значенні тра сичних одиниць, зокрема відношення речення до по-
значуваної ним ситуації (так званий семантичний
диційно вживається термін речен ня з уточненням у
комунікативному (функціональному) аспекті. синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискур
Перш ніж перейти до структурної і функціональної су, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, ціліс
характеристики речення, коротко зупинимося на істо них текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження
рії вивчення речення. Спочатку речення вивчали в ло комунікативних настанов і умов уживання мовленнє
гічному аспекті. Логічна концепція речення панувала вих витворів); 4) від об’ єктивних характеристик ре
з часу зародження теорії речення аж до другої полови чення до суб’ єктивної інтерпретації висловлень (вив
ни X IX ст. Чи не найповніше вона була представлена в чення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статич
граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як ного синтаксису до динамічного (вивчення процесів
учення про способи вираження думки, а речення — як функціонування і перетворення одиниць синтаксису);
мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з 6) від правил сполучення (формації) до правил поро
суб’єктом, присудок з предикатом, складне речення з дження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-
умовиводом. педический словарь 1990: 450].
На зміну логічному напрямові прийшов психоло- У зв’ язку з цими тенденціями намітилися декілька
гічний, я к и й замінив логічну інтерпретацію речення напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як
комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує со
поєднання у психіці мовця декількох уявлень. бою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус,
Наприкінці X IX ст. синтаксис стали інтерпретува М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз ре
ти як вчення про функції слів у реченні і речення чення як синтагматичного ланцюжка зв’ язків та від
визначали як поширене словосполучення (див. концеп ношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження
цію П. Ф. Фортунатова). Цей напрям стимулював ви речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-
никнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення ре
систему засобів і способів комбінації номінативних чення в аспекті породжувальної граматики і трансфор
одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна маційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-
Теньєра. жичка та ін.).
До основних характеристик простого речення нале ша містить предикативний мінімум, то друга — номі
жать його синтаксична структура, семантична струк нативний мінімум, тобто все, що необхідно для розу
тура, порядок слів, інтонація. міння речення). До позиційної схеми, крім головних
Основу конструкції простого речення утворює струк членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні
турна схема, що складається зі словоформ, які вира члени речення (в традиційному розумінні), або актанти
жають суб’ єкт і предикат думки. Суб’ єкт і предикат і сирконстанти (за сучасною термінологією). Узагаль
думки не завжди збігаються з підметом і присудком. нено схему членів речення можна схематично зобрази
Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою удари ти так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова
ло в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх 1977: 146]):
еквіваленти-додатки позначають один і той же суб’ єкт
думки. Суб’ єкт і предикат, тобто мовні форми преди
кації, утворюють структурну схему простого речення,
його формальну модель. Наприклад:
Біжить хлопець-, Мій брат учиться
МіСорКі/5 М ої батьки були учителі/учителями
^ Р г асіу Мені холодно
Уіп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво.
Символи розшифровують так: N — іменник, V —
дієслово, іп£ — інфінітив, Рг асіу — категорія стану
(предикативний прислівник), Сор — зв’язка, £ — змі
нювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер
відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).
Синтаксисти по-різному визначають кількість і
склад структурних схем речення, але в усякому разі у Вважають, що в системі мови закладені тільки
схемі повинно бути не менше двох складників. Як до структурні схеми, а позиційні схеми формуються в
вела Г. 0. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає, мовленні.
Морозить, є суб’єкт думки — час і природне середови Говорячи про відношення між членами речення, не
ще: зараз, тут. можна оминути питання про його вершину, тобто який
Оскільки структурні схеми узагальнюють типи пре із членів ядерної структури речення — підмет чи при
дикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони судок — є важливішим. З цього приводу в мовознавс
мають національну специфіку, хоча види предикатив тві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов,
них відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо 0 . М. Пєшковський, С. 0 . Карцевський, А. де Гроот
структурною схемою простого речення є мовні форми уважали, що оскільки у формі підмета нема показни
предикації, то структурною схемою складного речення ків підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є
є спосіб зв’ язку між предикативними частинами, що абсолютно незалежним членом. По-іншому це питан
входять до складного. ня трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський. Усу
Як бачимо, до структурної схеми речення входить нення підмета, на їхній погляд, не призводить до руй
тільки мінімум (суб’ єкт і предикат думки), через що нування речення, тоді як редукція присудка руйнує
такі речення, як Сусіди купили автомобіль і М ої сусі його (Співається пісня -^Співається; Співається піс
ди вчора купили в автомагазині новий імпортний ня ->П існя). Звідси висновок: присудок становить
автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. мінімум речення, його конститутивний центр і, таким
Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випад чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю по
ки, як доповнення до структурної схеми стали вико зицію підтримав Л. Теньєр.
ристовувати розширену структурну схему, або, інши Отже, підмет і присудок мають подвійну природу,
ми словами, позиційну схем у висловлення (якщо пер їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —
конструктивному чи комунікативному — їх розгляда б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а
ють. Синтагматично присудок підпорядковується під він тільки їсть та вилежується].
мету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до яко Як і в морфології (пор. рос.: тьі победишь, он побе-
гось члена речення, а до всього висловлення) присудок дит, я?), синтаксичні парадигми бувають повні і не
займає центральну позицію (предикативність, а саме повні. Повнота парадигми простого речення залежить
такі її складники, як категорії способу і часу, містять від його граматичної структури і від лексичного напов
ся саме в присудку). нення структури. Так, скажімо, речення Перемога —
Опозиції структурних схем за вираженими ними це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а
синтаксичними ознаками предикативних відношень неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. П ере
утворюють системні зв’ язки між цими структурними мога це було чудово. Перемога — це буде чудово.
схемами, формують парадигматику речень. Питання Перемога це було б чудово. Тут відсутні такі форми
парадигматики речень поки що не має однозначного ірреальних способів, як обов’ язковість, бажальність,
розв’ язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом- спонукальність. Речення Цвісти садам має всього ли
ський та його школа) під парадигматикою речення ро ше двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти
зуміють структурно відмінні, але семантично співвід садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [Шведо-
носні синтаксичні конструкції (речення), що рівно ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского
значне перифразам. Розширено трактує парадигматику литературного язьїка 1970: 577 і наст.].
П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку Існує ще одна концепція парадигми речення, за
входять ядерне речення і всі його трансформи, що пе якою до однієї парадигми належать речення, які спів
редбачають зміни в синтагматичній будові при стабіль відносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є
ності змістової сторони; всі його модифікації, зумовле синонімічними. Такий парадигматичний підхід до ре
ні зміною модального і фазисного значення; всі його чення характерний для напряму логічної семантики в
варіанти, викликані зміною морфологічних категорій синтаксисі.
виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79]. Сформу Поняття парадигматики речення широко використо
льований П. Адамцем принцип має на меті побудову вують як у конструктивному, так і в комунікативному
загальної системи мови як сукупності багаточленних синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід засто
та ієрархічно організованих парадигм обмеженого чис совують у вивченні простого речення. Складне речення
ла ядерних моделей, тобто того, що можна назвати характеризується за іншими параметрами (тут визна
синтаксичним полем речення. чальними є зв’ язки між предикативними частинами).
У деяких концепціях парадигматику речення трак Водночас треба зазначити, що складне речення не є ме
тують як сукупність усіх морфологічних видозмін речен ханічним об’ єднанням двох чи більше простих. Всту
ня (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]). паючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин
Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні може зазнавати таких структурних змін і мати таку
перетворення у межах категорій часу, модальності, структурну організацію, яка простим реченням не влас
особи, числа, роду і виду за комунікативною метою. тива. У позиційній схемі складного речення особливий
Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо- порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і
ва, відносячи до неї тільки зміни, пов’ язані з модаль співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів
ними і часовими значеннями присудка. Так, повна па та інших спеціалізованих засобів вираження зв’язку.
радигма простого речення, утворювана морфологічним Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-
варіюванням присудка, має 8 членів: три форми інди ковою, визначається головною частиною.
катива — теперішній, минулий і майбутній час і п’ ять Побудова (синтагматична організація) речення під
форм ірреальних способів — кон’ юнктивний, умовний, порядкована його двом функціям — номінативній і ко
бажальний, спонукальний, обов’ язковий: Вона пра мунікативній. Номінативна функція пов’язана з по-
цює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працю значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко
вати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми
9 З а га л ь н е м о во зн авство
повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен наприклад, речення Будинок зводиться робітниками
ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж
мінативний (семант ичний) синтаксис і комуніка глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку
тивний синтаксис. можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна
Для номінативного (семантичного) синтаксису важ структура є узагальненим змістом речення, то поверх
ливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семан нева структура — це конкретний опис синтаксичної
тичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і будови речення. Поверхнева структура забезпечує ви
комунікативної парадигми речень. раження глибинної синтаксичної семантики граматич
Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові ними класами слів, тобто частинами мови. Як прави
орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром ло, одна глибинна структура реалізується в декількох
вручений орден воїнові передають одну й ту саму інфор поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рід
мацію. У пропозиції відображається денотативна ситу ше трапляються випадки, коли одній поверхневій
ація. З цього погляду речення — це «драма в мініатю структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очі
рі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими куваного запрошення письменника ще не було, Прийом
словами, кожна словоформа) в позиційній схемі речен депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтер
ня «відіграє» певну роль, позначаючи мовну семанти претації: письменника запросили і письменник запро
ку високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, сив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхне
об’єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл- ва структура цих речень є недостатньою для однознач
мор, який уперше опрацював цю «відмінкову грамати ного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває
ку» [Г ііітоге 1968: 24— 25], виділив такі ролі: агентив тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпрету
(А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Г) — пред вати зв’язки між своїми членами (випадки так званої
мет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь), синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою
об’ єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився, маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою
розширився й отримав нове символічне позначення: дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно
а£епв, асі, оЬ], іпзіт, іе т р , Іос, ехізі; «буття», іпсер «поча засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні
ток» тощо. Так, скажімо, речення# відчинив двері клю зв’язки в реченнях є семантичними. Більшість помил
чем матиме такий запис у термінах пропозитивної но кових аналізів речень є наслідком неправильного роз
мінації: адепз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в ставлення синтагматичних зв’ язків.
тій послідовності і в тому наборі, в якому вони вияви Теорія глибинних структур, таким чином, поставила
лись у наведеному висловленні, утворюють його (вис в центр граматичних досліджень семантику (основопо
ловлення) пропозицію. ложник цієї теорії Н. Хомський стверджував, що гли
Пропозитивна номінація і позиційна структура ви бинна структура лежить у плані змісту). «Глибинний
словлення не завжди збігаються. У мові існують ре синтаксис» — це семантичний синтаксис. Для цього
чення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи біль напряму характерна зацікавленість усім прихованим,
ше пропозиції, які обслуговує спільний механізм акту не даним у «поверхневій» формі вираження, прагнення
алізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною опрацювати універсальну модель, яку можна було б за
реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і стосувати до будь-якої мови, глибока інтерпретація се
Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалі мантики речення, залучення до семантичного вивчення
зації і номінації ситуації характеризуються різним сту речення мовленнєвої ситуації (пресупозиції висловлень)
пенем автономності, взаємозалежності. і, що особливо важливо, зняття широко практикованого
З ученням про пропозицію пов’ язана теорія глибин раніше різкого протиставлення синтаксису і лексики.
них і поверхневих структур. Глибинна структура — Саме «глибинний синтаксис» дав поштовх для ви
це спосіб абстрактного опису семантичної структури ре вчення лексичного наповнення речення. Дослідження
чення, це абстрактна формула, утворена найбільш за 60—80-х років X X ст. довели, що між структурою ре
гальними, універсальними елементами смислу. Так, чення і його лексичним наповненням існує тісний вза-
ємозв’язок. Так, з одного боку, уже значенням дієсло ний аспект, а не логіко-граматичний рівень. Водночас
ва, що входить до предикативного центру речення, зада потрібно зауважити, що актуально членуються не всі
ється структура речення (відчинити що і чим, тоді як речення. Однослівні, безособові і взагалі більш ість
світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на односкладних речень, а також ті двоскладні речення,
всі граматичні зразки речення накладаються лексичні які є відповідями на запитання «Щ о стал ося ?», не
обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логіч мають актуального членування. Так, у реченнях Ле
ні) значення, як екзистенція, номінація, характериза- леки прилетіли, Скресли ріки, Мати повернулася з
ція, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в роботи весь зміст є новим, тому ці речення не члену
спеціалізованих структурних схемах. Через те в логі- ються на тему і рему. Отже, актуальне членування
ко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи не можна ототож ню вати з логічною структурою ре
речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей чення.
будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифі Основоположником теорії актуального членування
кації (В. Винниченко — письменник і політичний ді речення вважають французького мовознавця А. Вейля,
яч. Багряний колір — це густо-червоний, пурпуровий); ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус,
3) речення-найменування, або номінації Щ е дерево який і запропонував сам термін.
зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є
груші. У Карпатах водяться дикі кабани). Запитання. Завдання
Крім семантичного, речення має великий прагма
тичний потенціал — передає відношення до предмета 1. Охарактеризуйте типи граматичних значень і граматичних ка
мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні тегорій. Що розуміють під прихованими граматичними категоріями?
компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою 2. Проаналізуйте сучасні теорії морфеми і частин мови.
речення, формують його глибоку й багатоступеневу 3. Охарактеризуйте сучасні теорії речення. Що таке структурна і
смислову структуру. позиційна схема речення? Як у сучасних дослідженнях трактується
Комунікативний (функціональний) синтаксис по парадигматика речення?
в’ язаний із розподілом функціонального навантажен 4. Чим різняться конструктивний і комунікативний синтаксис? Що
ня речення між його членами, який дістав назву акту таке глибинна структура речення?
5. У чому сутність актуального членування речення?
ального членування речення. Оскільки в будь-якому
повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, зара
ди чого породжується повідомлення, то висловлення Література
відповідно поділяється на дві частини: вихідну части
ну — т ему і на те, що говориться про неї, — р ем у Основна
(нову інформацію). Актуальне членування речення Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 151— 198.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. —
здійснюється за допомогою порядку слів та інтона
С. 236— 287.
ції. Тема звичайно розміщ ується на початку фрази, Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се
рема — в кінці (Студенти в аидиторїї}. однак за до ребренников. — М., 1972. — С. 200— 393.
помогою інтонації можна як рему виділити початок
фрази (Студенти в аудиторії; тобто не викладачі, не Додаткова
гості, а саме студенти). Додатковими маркерами реми Есперсен 0. Философия грамматики. — М., 1958.
можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), не Матезиус В. 0 системном грамматическом анализе // Пражский лин-
означені артиклі, додатки-агенси в пасивних конст гвистический кружок. — М., 1967.
рукціях тощо. Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр. язьїко
Актуальне членування речення зумовлене не логіч знания. — 1967. — № 6.
Бондарко А. В. Теория морфологических категории. — Л., 1976.
ними відношеннями між його компонентами, а умова Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.
ми комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. —
співбесідників тощо. Воно представляє комунікатив К„ 1988.
Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української закони і правила внутрішніх змін у групах семантич
мови. — К., 1992.
Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. — но пов’ язаних слів.
Донецьк, 2001. Істотний внесок у теорію системності лексики зро
Золотава Г. А. Очеркфункционального синтаксиса русского язьїка. — бив російський мовознавець М. М. Покровський. На
М„ 1973. його думку, слова в своєм у семантичному розвитку
Ломтев Т. П. Предложение и его грамматические категории. — М., орієнтуються на своїх системно з ними пов’ язаних
1972. партнерів (синоніми, антоніми тощо). Так, зокрема, рос.
Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл. — М., 1976.
Падучева Е. В. Вьісказьівание и его соотнесенность с действительнос- слово крепкий мало спочатку значення «міцний, силь
тью. — М., 1985. ний», а його антонім слабий відповідно протилежне
Современньїе зарубежньїе грамматические теории. — М., 1985. значення — «який не відзначається фізичною силою»
(крепкий парень — слабий парень). Коли з часом сло
во крепкий набуло значення «сильний за концентра
цією, насичений» (крепкий чай), то, орієнтуючись на
3.7. Лексико-семантична нього, в цьому ж напрямку розвиває своє значення сла
система мови бий (слабий чай).
Таких прикладів, де розвиток значень слів зумов
Лексико-семантична система — одна з найскладні люється не логікою речей, а лише системними зв’ язка
ших мовних систем, що зумовлено багатовимірністю її ми навіть усупереч логіці, є чимало в будь-якій мові.
структури, неоднорідністю її одиниць, різноманітніс Як уже згадувалося, в українській мові слово південь
тю відображених у них відношень і відкритістю для спершу мало значення «полудень, 12-та година дня», а
постійного поповнення новими одиницями (словами та його антонім північ відповідно «12-та година ночі» (ли
значеннями). Своєрідність її також в тому, що вона на ше такі значення мають у російській літературній мові
відміну від інших мовних систем (фонологічної і гра полдень і полночь). Коли ж слово південь набуло зна
матичної) безпосередньо пов’язана з об’єктивною дійс чення «південна частина світу» (для цього були реаль
ністю, віддзеркаленням якої вона є. Усе це утруднює її ні причини, бо опівдні сонце перебуває в південній час
вивчення. тині неба), слово північ стало позначати протилежну
півдневі сторону світу, хоч для цього об’ єктивних по
Поняття лексико-семантичної системи замовних причин не було: опівночі на північній части
ні неба немає ні сонця, ні місяця. Рос. батюшка і ма
Якщо системність фонологічного рівня і грамати тушка спочатку функціонували як пестлива форма на
ки в мовознавців п іслясоссю рівського періоду не зивання батька і матері. Згодом батюшкой стали ще
викликала сум нівів, то щодо систем ності лексики називати попа. Це вмотивовано тим, що піп є пасто
їхні погляди не збігалися. Так, скажімо, французький ром, батьком для своєї пастви. Матушкой стали нази
мовознавець А . Мартіне стверджував, що лексика не вати дружину попа, хоч до пастви вона не має прямого
системна, а англійський мовознавець К .-Х . Ульман стосунку. Уже за життя сучасного покоління виникло
допускав, що в лексиці системними є тільки деякі словосполучення злоякісна пухлина, яким позначають
пласти. дуже шкідливу, загрозливу для життя ракову пухли
У вітчизняному мовознавстві про системність лек ну. Усі інші (не ракові) пухлини стали називати добро
сики було заявлено ще в минулому столітті. Українсь якісними, хоч у них жодних добрих якостей немає.
кий мовознавець О. О. Потебня, який ґрунтовно опра Наведені тут та інші подібні факти свідчать про те,
цював загальну теорію слова як у плані форми, так і в що лексика — це не механічне нагромадження слів, а
аспекті змісту (теорія внутрішньої форми слова, вчен система. На системність лексики вказують такі факти:
ня про ближче і дальше значення слова, його багато 1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї
значність та історичну змінність значень), закликав самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого
учених вивчати семантичні відношення між словами, слова мови іншими словами тієї ж мови: мовознавст
во — наука про мову, учитися — засвоювати які-не- Парадигматичні відношення
будь знання, вивчати що-небудь; Значення слова, його цінність (значеннєвість) зале
2) можливість описати семантику слів за допомо жить тією чи іншою мірою від значень інших семан
гою обмеженого числа елементів — семантично най тично пов’ язаних із ним слів, від місця слова в лекси-
більш важливих слів, так званих елементарних слів ко-семантичній парадигмі, тобто від його парадигма
(компонентний, семний аналіз): йти — переміщува тичних відношень.
тися, земля (ноги), в одному напрямку; ходит и —
Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі —
переміщуватися, земля (ноги), в різних напрямках; відношення між словами і групами слів на основі спільності або
бігти — переміщуватися, земля (ноги), в одному на протилежності їх значень.
прямку, швидко; летіти — переміщуватися, повітря
(крила), в одному напрямку; плавати — переміщ у Слова, як і фонеми, морфеми, конструкції, знахо
ватися, вода, в різних напрямках; марширувати — дяться між собою в різних опозиціях і об’ єднуються в
переміщ уватися, земля (ноги), ритмічно тощ о (де різноманітні парадигми.
тальніше про це див. у розділі «Методи дослідження Найбільшим парадигматичним об’ єднанням є лек-
мови»); сико-семантичне поле. Лексико-семант ичне поле
3) системність і впорядкованість об’ єктивного сві це сукупність лексичних одиниць, які об’ єднані спіль
ту, що відображений у лексиці. Мав рацію французь ністю змісту (іноді й спільністю формальних показ
кий письменник Анатоль Франс, коли говорив, що ників) і відображають поняттєву, предметну або функ
«словник — це всесвіт, розташований в алфавітному ціональну подібність позначуваних явищ. Це слова,
порядку». пов’ язані з одним і тим самим фрагментом дійсності.
Так, скажімо, в лексико-семантичній системі будь-якої
На утвердження думки про системність лексики ве мови можна виділити поле руху (переміщення), поле
ликий вплив мали дослідження німецьких лінгвістів часу (темпоральне), поле погоди (метеорологічне), поле
Г. Остгофа, К. Мейєра, Г. Шпербера, Й. Тріра, Г. Іпсе- розумової діяльності (мислення), поле почуттів тощо.
на, В. Порціга. Так, зокрема, Г. Остгоф говорив про Лексико-семантичні поля є відносно автономними, бо
існування в мові системи значень. К. Мейєр, аналізую пов’ язані між собою, що засвідчується багатозначними
чи прусську військову термінологію, дійшов висновку, словами, які різними своїми значеннями входять до
що кожен термін отримує свою вартість із власної по різних полів. Так, можна стверджувати про зв’ язок
зиції в загальній номенклатурі. Г. Шпербер прийшов лексико-семантичних полів руху, мислення і говорін
до думки про існування полів значень. Й. Трір вису ня; часу і погоди тощо. Дієслова руху використовують
нув ідею про поняттєві поля, Г. Іпсен — про лексико- для називання мисленнєвих процесів (схопити думку,
граматичні поля (етимологічно різні слова, входячи в дійти висновку, наблизитися до розв’язання проблеми
одну смислову систему, набувають спільних граматич та ін.) і процесу говоріння (повернувся язик, смикнуло
них ознак), а В. Порціг — про лексико-синтаксичні поля за язик, рос. вертится на язьіке, болг. да се обтьрна
(йти — ноги, бачити — очі, чути — вуха, цілувати — «звернутися» тощ о). Темпоральні лексеми майже в
губи тощо). Далі Е. Оксар і О. Духачек уводять поняття усіх мовах світу використовують для номінації погод-
лексико-семантичне поле, В. В. Виноградов — лекси них (метеорологічних) понять. Так, укр. і рос. погода є
ко-семантична система, а О. І. Смирницький — лекси- похідним від год, болг. време має значення «час» і «по
ко-семантичний варіант. Помітний внесок у розробку года», укр. година означає «час», «60 хвилин» і «гарна
лексико-семантичної теорії зробили українські мово сонячна погода», чеськ. рос азі «погода» є похідним від
знавці В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін. баз «час», словацьк. сШіїа «дуже короткий час» і «гар
Як будь-яка система, лексико-семантична систе на сонячна погода», рос. діал. время і укр. гуцульське
ма базується на відношеннях, найголовнішими серед верем’є «час» і «погода». Час і погоду позначають також
яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигма- ісп. ііетро, італ. іетро, алб. коке, угор. Шд. Графічно зга
тичні. дані тут поля можна зобразити так:
зані між собою сильними семантичними відношення
ми й утворюють синонімічні, антонімічні і родо-видові
групи. На периферії містяться функціонально менш
важливі слова, які, як правило, належать і до іншого
лексико-семантичного поля.
У межах лексико-семантичного поля виділяють лек
Отже, лексико-семантичні поля характеризуються сико-семантичні групи. Так, скажімо, в темпоральному
зв’язком слів або їх окремих значень, системним харак лексико-семантичному полі виокремлюють: 1) назви не
тером цих зв’ язків, що забезпечує безперервність смис точних часових відрізків (час, пора, період, епоха, ера то
лового простору. Кожне поле — це своєрідна мозаїка що); 2) назви точних часових відрізків (секунда, хвили
слів, де кожне окреме слово має певне місце в лексико- на, година, доба, тиждень, місяць, рік, століття тощо);
семантичному просторі. Ця мозаїка не збігається в різ 3) назви пір року (весна, літо, осінь, зима)', 4) назви
них мовах, бо кожна мова по-своєму членує об’ єктив частин доби (ранок, південь, вечір, ніч); 5) назви місяців
ний світ. Національна специфіка лексико-семантичних (січень, лютий і т. д.); 6) назви днів тижня (понеділок,
полів виявляється в кількості наявних у полі слів і в вівторок і т. д.).
характері опозиції між компонентами поля. Цю думку У середині лексико-семантичних груп виділяють
яскраво ілюструє спостереження Л. Єльмслева щодо ще тісніше пов’ язані семантичні об’ єднання (їх назива
позначення в деяких мовах дітей одних батьків: ють лексико-семантичними категоріями) — синоні
Значення У горська м ова Р о с ій с ь к а м о в а М алай ська м ова ми, антоніми, конверсиви, гіпоніми.
Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови,
С тарш и й брат Ьаіуа значення яких повністю чи частково збігаються. Сино
брат
___ і
німія відображає в мові властивості об’ єктивного сві
М олодш ий брат
ту, через що є лінгвістичною універсалією.
айсійга
Старша сестра У мовознавстві існує декілька підходів до вивчення
сестра синонімії. Одні дослідники акцентують на тотожності
Молодша сестра Ьив --------------1 або подібності значень, інші — на їх повній чи частко
вій взаємозамінності в тексті, треті — на їх оцінно-
Хоч позначувані тут явища (стать дитини і послі стилістичній характеристиці.
довність народження) є універсальними, але в різних За ступенем синонімічності (тотожності, близькості
мовах вони неоднаково розподілені між словами. У ма значень і здатності взаємозаміщуватися і нейтралізу
лайській мові їх не розмежовують, у російській мові ватися в тексті) синоніми поділяються на абсолютні,
слова диференціюють стать дитини, а в угорській — і або повні (мовознавство — лінгвістика, коцюба — ко
стать, і послідовність народження дитини. Пор. ще: черга, рос. префикс — приставка, фр. прикметники
рос. любить, укр. любити і кохати, болг. любя і оби- пиі — аисип «ніякий»), і часткові (вивіз — експорт,
чам, нім. ІіеЬеп і НаЬеп §егп, англ. Ііке, Іоие. Не збіга друг — товариш, рос. линия — черта, англ. Ьі§ —
ються в українській і російській мовах назви кольорів Іаг§е, фр. геиие — рагайе, нім. зскмоег — котріігіегі).
(у німецькій мові немає назви для голубого кольору), Відповідно до виконуваних функцій синоніми поді
назви спорідненості і свояцтва в українській, болгарсь ляються на ідеографічні, або семантичні (гарний —
кій, німецькій і англійській мовах тощо. Отже, семан чудовий — чарівний, рос. прохладньїй — холодньш —
тичний простір по-різному членується в мовах, кіль студеньїй — ледяной, англ. тізіаке — еггог — зіір —
кість клітин у межах лексико-семантичного поля не Іарзе, фр. реііі — тіпіте), стилістичні (говорити —
збігається, а тому й не збігаються значення слів-відпо- глаголати — патякати, рос. глаза — очи — бель-
відників. ма, нім. Сезіскі — А п ііііг, фр. оізаде — тизеаи) і
Лексико-семантичне поле має своє ядро і перифе змішані, або семантико-стилістичні (йти — плес
рію. У ядрі містяться найважливіші слова, вони пов’ я- тися (розм.) «йти повільно, стомлено»). Ступінь си
н о н ім іч н о ст і слів тим вищ ий, чим більш е в них Якщо до антонімії близьким явищем є конверсія, то
спільних позицій, у яких можуть нейтралізуватися їх до синонімії — гіпонімія (її ще називають квазісиноні-
семантичні відмінності. мією), що охоплює родо-видові відношення в лексико-
Серед слів з протилежним значенням — антоні семантичній системі. Гіпонімія як родо-видове відно
мів — також можна виділити декілька груп, що різ шення — це сукупність семантично однорідних оди
няться між собою характером протиставлення: 1) анто ниць, які належать до одного класу. Так, наприклад,
німи, які виражають контрарну протилежність, тоб видові поняття яблуко, груша, апельсин, банан, ківі тощо
то такі, які перебувають в градуальній опозиції, через (гіпоніми) об’єднуються одним родовим поняттям (гіпе-
що між ними можна вставити слово, яке позначає ронімом) фрукти. Гіпонімія характеризується прива-
щось середнє (молодий — старий, високий — низький-, тивною опозицією: видові назви завжди є семантично
між ними можна вставити середнього віку, середньої багатші від родових. Саме тому на відміну від синонімії,
висоти)-, 2) антоніми, які виражають доповнювальні, яка допускає взаємозаміну, гіпонімія характеризується
комплементарні відношення. Тут заперечення одного односторонньою заміною гіпоніма на гіперонім, але не
члена дає значення іншого (живий — мертвий, істин навпаки: У лісі з’явились підберезники - » У лісі з’яви
ний — хибний)-, 3) антоніми, які виражають контра лись гриби; Артистці вручили троянди —>Артистці
дикт орну протилежність; один із членів, що вжива вручили квіти.
Гіпонімія — це найбільш фундаментальні парадиг
ється з заперечним префіксом не-, не має точної се
матичні смислові відношення, за допомогою яких
мантичної визначеності (молодий — немолодий)-,
структурується словниковий склад мови. На основі гі-
4) антоніми з векторною протилежністю (входити —
понімії лексичні одиниці об’ єднуються в тематичні й
виходити, приїжджати — виїжджати, одягатися —
лексико-семантичні групи і поля. Саме тому, що панів
роздягатися, вмикати — вимикати). Як правило, в
ними в лексико-семантичній системі є родо-видові від
працях, присвячених антонімії, говорять про антоні
ношення, превалюючим типом опозицій тут є інклю
мічні пари, однак нерідко трапляються антонімічні зивні, тобто відношення слабкого (немаркованого) і
тріади (минуле — сучасне — майбутнє). сильного (ознакового, маркованого) члена. Це надає
Близьким до антонімії є явище конверсії. Лексичні лексико-семантичній системі домінантно-підпорядко-
конверсиви — це пари слів, які виражають зворотні ваної впорядкованості (послідовне включення слів
відношення. Відображаючи одну й ту ж дію чи відно нижчого рівня абстракції до вищого), що не характер
шення, конверсиви вживаються в співвідносних конст но для граматичних абстракцій.
рукціях відповідно з прямою і зворотною рольовою Розподіл слів за парадигматичними об’єднаннями —
структурою: те, що в першому слові розглядається з яскраве свідчення системної організації лексики. Під
погляду А , у другому — з погляду В, тобто суб’ єкт і твердженням цього є досвід укладання ідеографічних
об’ єкт міняються в реченні ролями. Наприклад: П ет словників, серед яких одним з найдавніших (вийшов у
ро продає книжки Андрієві — Андрій купує книжки в 1852 р.) і найвідоміших є тезаурус Пітера-Марка Роже
Петра; Брат старший від сестри — Сестра молодша (Роджета) — «К о^еі’ з ТЬезаигиз о ї ЕпдІізЬ Л^огсіз апсі
від брата. Див. ще такі конверсиви, як давати — бра РЬгазез», де вся лексика поділена на 6 класів, 24 під
ти, вручати — приймати, передувати — йти за ним, класи, 1000 тем, а в межах кожної теми виділені лек
здавати (кварт иру) — наймати, попередник — по сико-семантичні групи і лексико-семантичні категорії.
слідовник тощо. Очевидно, до парадигматичних слід віднести і відно
На відміну від синонімів і антонімів, один із кон- шення між значеннями полісемантичного слова, в іншій
версивів уживається в тексті, а інший лише зберігаєть термінології, внутрішньослівні відношення, хоч у де
ся в пам’яті. Навмисне зіштовхування обох конверси- яких лінгвістичних працях їх виділяють як окремі від
вів у тексті використовується у випадку потреби під ношення на одному рівні з парадигматичними і синтаг
креслити чи виділити якусь думку: Чесний програш матичними (див.: [Общее язьїкознание: Внутренняя
достойніший від нечесного виграшу. структура язьїка 1972: 417—445]).
Радіально-ланцюж кова полісем ія поєднує в собі
Значення полісемантичного слова утворюють певну
два названих вище типи, тобто паралельну підпоряд
структуру, елементи якої по-різному залежать один від
одного і по-різному пов’язані між собою. Для того щоб кованість і послідовну залежність. Наприклад, у сло
визначити семантичну структуру слова, необхідно вияви ві зерно виділяють п ’ ять значень: 1) «насіння р ос
ти всі значення (лексико-семантичні варіанти) слова; ви лин» ( конопляне зерно, кава в зернах)-, 2) «дрібний
значити диференційні ознаки, за якими ці значення про плід хлібних злаків» ( торгувати зерном, зібрати
тиставляються; простежити порядок внутрішнього зв’яз хліб до зерна)-, 3) перен. «зародок, початок чого-не
ку і підпорядкування лексико-семантичних варіантів будь» (зерно теорії, зерно поетичного дару); 4) «окре
та встановити, якими мовними засобами здійснюєть ма дрібна часточка якої-небудь речовини; крупинка,
ся внутрішньослівне розмежування семантики слова. краплинка» (зерно піску, зерно золот а); 5) перен.
За характером організації (залежності, мотивації) «невеличка часточка, крихітка чого-небудь» (зерно
лексико-семантичних варіантів у багатозначному слові правди, зерно надії). Семантична структура цієї лек
виділяють три основні типи (структури) полісемії: ра семи матиме таку схему:
діальну, ланцюжкову і радіально-ланцюжкову.
При радіальній полісемії всі похідні (непрямі) зна
чення походять безпосередньо від одного основного (пря
мого). Так, слово стіл має п ’ ять значень: 1) «різновид
меблів»; 2) «їжа, страви; харчі»; 3) «установа або відділ
установи, що займається певними канцелярськими
справами»; 4) «деталь верстата у вигляді горизонталь
ної дошки, що служить для закріплення заготовок під
час їх обробки»; 5) «гора, височина з плоскою верши Змішані радіально-ланцюжкові структури мають
ною та стрімкими схилами». Друге, третє, четверте і надзвичайно широку варіативність. Так, наприклад,
п ’ яте значення є похідними від першого. Схематично семантична структура слова гострий має таку «химер
семантичну структуру цього слова можна зобразити так: ну» схему:
Запитання. Завдання
Запитання. Завдання
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 320— 392.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 185— 201.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. —
С. 240— 263.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. —
С. 335— 421. 4.1. Методи дослідження мови
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьїка /
Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197— 307. Однією з ключових проблем загального мовознав
Додаткова ства є проблема методології1, тобто методів дослідження
мови. Відомо, що будь-яка галузь людського пізнання
Пауль Г. Принципи истории язьїка. — М., 1960. повинна мати поряд з об’ єктом і предметом вивчення
Будагов Р. А. Проблеми развития язьїка. — М., 1965.
Косериу 3. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти- певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом
ке. — М., 1963. — Вьіп. 3. історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме
Климов Г. А. Синхрония — диахрония и статика — динамика // Проб тоди. Як правило, зміна наукової парадигми супро
леми язьїкознания. — М., 1967. воджується відкриттям нового методу дослідження.
Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системи язьїка // 0 соотноше- Кожен метод виділяє той аспект мови як об’єкта дос
н и и синхронного анализа и исторического изучения язьїков. — М., 1960.
Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития
лідження, який визначається найважливішим у цій
системи язьїка. — М., 1968.
теорії мови.
Ж уравлев В. К. Внешние и внутренние фактори язьїковой зволю-
ции. — М., 1982. Поняття про методи наукового дослідження
Вайнрайх У. Язьїковьіе контакти. — К., 1979.
Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966. Метод (від грец. те іЬ о б о з «шлях дослідження, пізнання») — систе
Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития язьїка // Фило- ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей
логические науки. — 1970. — № 1. природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних
Мартине А. Принцип зкономии в фонетических изменениях: Пробле результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич
ми диахронической фонологии. — М., 1960. ного і практичного освоєння дійсності.
Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование язьїка? — М.,
1977. 1Методологія (від метод і грец. Ід§оз «слово, вчення») — 1) вчення
про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження,
що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об’ єк
та. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому
(вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.
Термін мет од не однозначний: його застосовують нометодологічними положеннями, вчений може буду
у загальнонауковому, філософському значенні, у спе- вати антинаукові теорії шляхом використання хиб
ціально-науковому (що стосується окремої галузі нау них методів. Як приклад можна навести палеонтоло
ки — фізики, хім ії, математики, істор ії, літерату гічний метод М. Я. Марра. Заперечуючи порівняльно-
рознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збіга історичний метод як ненауковий, Марр запропонував
ється зі значенням терміна методика. замінити його пошуками в усіх індоєвропейських мо
У загальнонауковом у, ф ілософському значенні вах чотирьох елементів (сал, йон, бер,роиі), від яких ніби
термін метод означає шлях пізнання і витлумачення то утворені всі слова. Внаслідок такого «наукового» під
будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи ходу були витворені фантастичні етимології слів і тео
пізнання базуються на знанні універсальних законів ретичні міфи.
природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання Роль спеціально-наукових методів у розвитку кон
предмета в розвитку, в зв’ язку і взаємозалежності кретних наук є надзвичайно важливою. Дуже часто
явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу навіть виникнення науки пов’ язують з появою мето
кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, ду. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виник
причини і наслідку, необхідності й випадковості, сут нення науки про мову: 1) мовознавство виникло тоді,
ності та явища, одиничного, особливого й загального коли мова стала об’єктом наукового розгляду, тобто за
тощо. декілька століть до нашої ери (у Давньому Римі, Давній
У спеціально-науковом у значенні слово метод Греції і Давній Індії); 2) наука про мову виникла тоді,
означає шлях пізнання і витлумачення явищ; який коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тоб
використовується в певній конкретній науці (матема то в першій чверті X IX ст. Щ о ж стосується нового
тичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні мето напряму в науці, то його також, як правило, пов’ язують
ди та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку»
із виникненням нового (власного) методу, бо саме ме
дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад,
порівняльно-історичнийметод застосовують до вив тод формує підходи до аналізу фактів. Так, порів
чення споріднених мов. Його метою є відкриття зако няльно-історичне мовознавство пов’язане з порівняль
номірностей розвитку цих мов. Структурний метод но-історичним методом, структурне — зі структурним,
використовується при синхронічному вивченні будь- психолінгвістика — зі спеціальними психолінгвіс
якої мови і має на меті дослідження структурної орга тичними методами, лінгвогеографія — з ареальним ме
тодом. Переважання відповідного методу в певну
нізації мови.
Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тіс епоху багато в чому визначає загальний характер
ному зв’ язку із загальнонауковими, залежать від них, розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди пере
видозмінюються під їх впливом. Філософська методо буває в тісному з в ’ язку з теорією (можна стверджу
логія виростає з філософської теорії, світогляду; вона є вати про існування єдності «метод — теор ія »). Не
сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як ви буде перебільшенням, коли скажемо, що методом ство
вчати, і рекомендує конкретні методи вивчення мови. рю ється предмет дослідж ення. Водночас потрібно
Конкретна наука має також наукову теорію і свою ме зазначити, що зміна теорії (парадигми в науці) не
тодологію — вчення про цілі, предмет дослідження і заперечує наявних до цього наукових методів.
конкретні методи дослідження. Від філософії через її Кожен спеціальний дослідницький метод втілюєть
методологію проходить лінія зв’ язку з теорією і з мето ся в певну систему логічних дій ученого, стандартизо
дологією конкретної науки, через що зв’ язок між філо ваних прийомів збору, обробки й узагальнення фактів.
софською методологією і спеціальними методами пев Таку систему прийомів, яку слід називати методикою
ної науки не є прямим, але очевидний. Лінгвістична наукового дослідження, нерідко називають методом. За
теорія є тим місточком, який поєднує філософську і висловом Б. М. Головіна, якщо метод — це шлях, який
конкретно-наукову методологію. Правда, трапляються прокладають до істини, то методика — інструменти,
випадки, коли, прикриваючись правильними загаль- потрібні для розчищення цього шляху.
Вихідні прийоми наукового аналізу мовного Суть гіпотези полягає у висуненні припущення
матеріалу щ одовнутріш ньої структури об’ єкта, форми зв’ язків
між його елементами і його експериментальній пе
У дослідженні мовних фактів використовують за- ревірці. Гіпотеза доти залиш ається припущенням,
гальнонаукові методики дослідження індукцію і де здогадом, поки не пройшла перевірку. Доведена гіпо
дукцію, аналіз і синтез. теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науко
Індукція (відлат. іпдисііо«наведення, збудження») — прийом дослід вою теорією.
ження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загаль За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачи
ний висновок про весь клас цих явищ;узагальнення результатів окре ти факти задовго до їх емпіричного відкриття. Скажі
мих конкретних спостережень. мо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу, відому в
Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в
у мовах світу, Р. О. Якобсон дійшов висновку, що всі тому, що в індоєвропейській прамові були дві особливі
диференційні ознаки фонем можна звести до дванад фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ла-
цяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). рингалами, поєднання яких з наявними тоді лише дво
Більшість мовознавчих досліджень якраз ґрунтується ма голосними [о] та [е] дало довгі голосні й зумовило
на індуктивному підході до вивчення мовних фак розширення системи голосних (е + А е, а; е + О —> б;
тів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища о + А , О ^ б). Це відкриття залишалося гіпотезою аж
з розгляду одиничних об ’ єктів, йдучи від кон крет до 1927 р., коли Є. Курилович виявив у пам’ ятках хет
ного до загального. ської мови графічні позначення особливих звуків саме
у вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза під
Дедукція (лат. десіисііо, від дедисо «відводжу, виводжу»)— форма
достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На твердилася. Серед інших можна назвати ще гіпотезу
основі загального правила логічним шляхом з одних положень як лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної допов-
істинних виводиться нове істинне положення. няльності, різні гіпотези походження мови, маррівську
гіпотезу походження всіх слів від чотирьох елементів
В основі дедукції — аксіома: все, що стверджується (сал, бер, йон, рош) та ін.
стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих
предметів цього класу. Дедуктивний підхід набув особ Аналіз — мислене або практичне розчленування цілого на частини.
ливого поширення в математиці. Всі теореми виво Синтез — мислене або практичне з'єднання частину ціле.
дяться логічним шляхом за допомогою дедукції з не
великої кількості вихідних положень — аксіом. У мо ^Розуміння діалектичної природи цих протилежнос
вознавстві дедуктивний підхід необхідний, а інколи — тей дає змогу визначити справжнє місце і значення їх у
єдино можливий (якщо потрібно дослідити явища, які поступі пізнання до істини. Пізнання предмета в його
не можна безпосередньо спостерігати, тобто у випад цілісності передбачає спочатку розчленування його на
ках так званого «чорного ящ ика», коли про певні яви складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз).
ща роблять дедуктивні висновки, правильність яких Знання предмета як єдності різноманітного, сукупності
перевіряють на основі того, що маємо на вході і на численних ознак дає синтез. Тільки єдність аналізу і
виході «чорного ящ ика»). Саме таким чином вивча синтезу забезпечує об’ єктивне, адекватне відображення
ють, наприклад, механізм сприйняття і породження дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання
мовлення. аналізу і синтезу в мовознавстві є процедура компонен
Із дедукцією пов’ язане поняття гіпотези (в науці тного аналізу значень слова. Спочатку значення роз
існує навіть термін гіпотетико-дедуктивний метод). кладають на елементарні семантичні компоненти (семи)
Гіпотеза (від грец. ЬуроіЬезіз «основа, припущення») — спосіб пізнаваль {хлопчик — «людська істота» + «молодий» + «чоловіча
ноїдіяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, коли фор стать»; дівчинка — «людська істота» + «молода» + «ж і
мулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло в процесі ноча стать»). Після встановлення сем відбувається про
дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми. цедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення ана
лізованого слова, то можна вважати, що компонентний Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце
аналіз проведено правильно (див. тему «Компонент при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артику
ний аналіз»). ляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному
(участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).
Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у
Описовий метод
тому, що одиниці одного рівня використовують як за
Найдавнішим і найпоширенішим основним мово сіб лінгвістичного аналізу одиниць інш ого рівня. У
знавчим методом є описовий. міжрівневому аналізі властивості досліджуваного
явища розглядають з погляду суміж ного рівня. Це
Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по
яснення особливостей їх будови та функціонування на певному
відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до
(даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії. помагає встановити міжрівневі зв’ язки. Наприклад,
синтаксис вивчають з погляду морфологічного вира
В описовому методі розрізняють такі послідовні ження.
етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, Прийоми внут ріш ньої інтерпретації — це різні
лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених способи вивчення мовних явищ на основі їх систем
одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на них парадигматичних і синтагматичних зв’ язків, тоб
словосполучення, словосполучення на словоформи, то, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в
словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми самій собі і для себе самої. Парадигматична методи
на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре
ка охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлен
тація виділених одиниць.
Описовий метод використовує прийоми зовнішньої ня і протиставлення мовних одиниць встановлюють
ся їх диференційні ознаки, а на основі спільності й
та внутрішньої інтерпретації. П рийом и зовніш ньої
інт ерпрет ації бувають двох видів: а) за зв’ язком з відмінності одиниці об’ єднуються в різні парадигма
позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло- тичні групи). Парадигматична методика доповнюєть
гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв’ язком з ся синтагматичною, тобто вивченням сполучуванос
іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої ті досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагмати
інтерпретації). ка нерідко розкриває приховані властивості мовної
Соціологічні прийоми застосовують при норматив- одиниці, які при парадигматичному (опозиційному)
но-стилістичному й історичному вивченні мови, при підході можуть бути непоміченими.
дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч Описовий метод має широке застосування. Його
них належить прийом «слів і речей», запропонований використовують не тільки для опису мовних елемен
Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-
слова вивчають разом з історією позначуваної словом них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для
речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов’ яза вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є
них спільною темою (назви певних груп рослин, назви їх якісним аналізом, систематизацією, що створює те
птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних орію.
явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо Досягнення описового методу надзвичайно вагомі.
вого аналізу (стилістична характеристика словниково На його основі створені описові граматики різних мов
го складу мови та засобів художнього твору). (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато
Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні,
лідженні зв’ язку змісту мовних одиниць і категорій з синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен
одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше
тя, речення і судження; різні типи значень і мовних і найміцніше пов’ язує мовознавство з потребами суспі
категорій; актуальне членування речення, глибинна се льства.
мантична структура речення та ін.).
Порівняльно-історичний метод ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу
(наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-
На думку американського мовознавця Леонарда таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів
Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного мето значно більше, ніж спільних слів. Представники порів
ду є одним із тріумфіальних досягнень науки X IX ст. няльно-історичного мовознавства дотримуються тако
Порівняльно-історичний м етод (компаративний, лінгвогенетич- го правила: якщо кількість спільних частин слів переви
ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного д о щ ує кіл ькість спільних слів, то мови споріднені;
слідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення якщ о ж кількість спільних слів перевищує кількість
закономірностей їх ро звиту. спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале
Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від но споріднені. Дослідник, який користується порів-
творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю няльно-історичним методом, у залученні до аналізу
наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підсте
ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи рігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові
більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ ят співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних по-
ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. рівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-
Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич діаковський етимологічно зближував назву шотландців
ного методу складається з двох паралельних процедур: зсоі з рос. скот «худоба».
порівняння мовних явиш; (причому для цього залуча Головна мета порівняльно-історичного методу — це
ють тільки споріднені мови) і їх розгляду в історичному відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину
аспекті. лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк
Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит
тод виник на початку X IX ст. Його основоположника тя історії подальшого її членування на окремі мови і
ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме
мовознавець Р. Раск і росіянин О. X . Востоков. По на таких принципах була побудована А. Шлейхером йо
ш товхом до зародження порівняльно-історичного мо го теорія родовідного дерева (1860).
вознавства стало знайомство з давньоіндійською мо Основні прийоми порівняльно-історичного методу
вою санскрит, яка буквально вразила дослідників над зводяться до визначення генетичної належності мов
звичайною подібністю до форм європейських мов, них явищ, установлення системи відповідностей і від
особливо латинської. хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід
Порівняльно-історичному методові відповідає певна них праформ (архетипів), хронологічної і просторової
теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі
чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо генеалогічної класифікації мов.
рідненість, тобто походження від одного джерела — мо- Найважливішою процедурою порівняльно-історич-
ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови ного методу є реконструкція звуків і морфологічних
об’ єднуються в сім ’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлен
споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер ня відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи
вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах укр. новий, грец. уєод, лат. поVи8, англ. пеш, нім. пеи,
мають строго закономірний характер, через що корені вірм. пог, тадж. нав і враховуючи закономірності фоне
та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож тичних змін, учені реконструювали індоєвропейську
ливість установити (реконструювати) архетипи. праформу *пеиоз. Порівняння укр. город, рос. город,
Порівняльно-історичний метод був і залишається польськ. §гд(і, чеськ. кгасі, болг. град, лит. дагйаз, англ.
найважливішим інструментом установлення спорід дагйеп, нім. Сатіеп дало можливість відтворити прафор
неності мов і пізнання їх історії. Для встановлення му *догй'ь. Таке порівняльне вивчення призвело до вста
спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а новлення регулярних відповідників одних звуків іншим
не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [е], [г] — [ж] —
[з], [ой] — [ей] — [е] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з’явилося ля форми отьче (переходу [к] —» [ч]). В. О. Богоро-
наукове поняття фонетичного закону, під яким розу дицький пояснив відсутність переходу [е] в [о] в словах
міють регулярні відповідності у звуках спільних за по дед, отец і наявність його в слові полет [ п а л ’ о т ] т и м ,
ходженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни що перехід [е] в [о] відбувся до переходу [і] в [є] (дЬдя) й
рядів звуків поширюються не тільки на слова з одно отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного
рідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фо мають різну хронологію.
нетичні закони підтверджують історичну спадковість Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від
мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ описового спрямований у минуле, до того ж дуже да
ним доказом їх спорідненості. леке і не засвідчене писемними документами, він пра
Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої ре цює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії про
конструкцій. П рийом зовніш ньої реконст рукції по стежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше
в’ язаний з виходом за межі однієї мови і залученням висвітлюється її сучасний стан.
матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто- Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-
ков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. ті^зо, історичного методу. Якщо раніше реконструкція індо
рос. ручка і польськ. щсгка зі старослов’ янським гра європейських праформ і прамови була кінцевою метою
фічним відтворенням цих слів м/\со, рл,чка реконстру компаративних досліджень, то нині реконструкція —
ював праслов’ янські форми *т$зо, *гясгка, пояснив точка відліку для вивчення історії мови.
фонетичне значення старослов’ янських юсів ( а , ж ) я к На основі порівняльно-історичного методу створені
букв, що передавали носові голосні. порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи
Прийом внутрішньої реконст рукції базується на мов (традиційно вони називаються порівняльними та
використанні даних тільки однієї мови, але ці етимоло історичними граматиками) й етимологічні словники.
гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов Порівняльно-історичний метод розвивали і вдоскона
ні елементи різної давності. Так, порівняння укр. лювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П. Ф. Фор-
класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструюва тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Кури-
ти давні інфінітивні форми *Майіі, *иесНі, а порівняння лович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мель-
слів горіти і жар — корінь *§ьг. Деякі вчені, наприк ничук та багато інших.
лад В. І. Кодухов, прийом внутріш ньої реконструк З порівняльно-історичним методом пов’ язаний ме
ції розглядають як окремий метод — історико-порів- тод глот охронології М. Сводеша, борейська ( ност-
няльний. ратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія моногене
Серед поширених прийомів порівняльно-історично- зу мов, підтримувана українським лінгвістом О. С. Мель-
го методу слід назвати і прийом відносної хронологїі. ничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його
Він полягає у встановленні не точного часу появи мов розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного,
них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке тобто порівняльно-історичного методу).
з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українсь
кій та інших слов’ янських мовах є рефлекси трьох
Метод лінгвістичної географії
палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто пере
ходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] Просторове розміщення мовних явищ вивчають й
і [з’ ], [ц’ ], [с’ ] (друг — дружити — друзі, рука — зару інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної гео
читися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій ви графії.
никла раніше, доводиться на основі того, що форма
кличного відмінка отьче не могла виникнути з почат М етод л і н г в і с т и ч н о ї географ ії (а р е а л ь н и й ) — с у к у п н іс т ь п р и й о м ів ,
я к і п о л я г а ю т ь у к а р т о г р а ф у в а н н і е л е м е н т ів м о в и , щ о р о з р із н я ю т ь її
кової форми отьць, оскільки переходу [ц] —»[ч] немає; д іа л е к т и .
у час створення кличної форми отьче в називному від
мінку повинен був стояти звук [к] (*отьк7>), а це озна Зв’ язок методу лінгвогеографії з порівняльно-істо
чає, що форма отьць (перехід [к] —>[ц]) з ’ явилася піс ричним полягає у тому, що він також має на меті від
творення картини діалектного членування прамовних нальні («Л ін гвісти ч н и й атлас Н и ж н ьої П р и п ’ яті»
спільнот і виявлення ареальних зв’ язків між мовами, Т. В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських на
які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний родних говорів Закарпатської області» Й. О. Дзендзе-
зв’ язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мов лівського, «Атлас українських говірок Північної Буко
них групах або сім ’ ях, у яких відсутні старописемні вини» К. Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («За
пам’ ятки, порівняльно-історичний метод спирається на гальнослов’ янський лінгвістичний атлас», над яким
дані сучасних мов і діалектів. зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи
Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного ме мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологіч
тоду стали методика реконструкції прамови А. Шлейхе- ний атлас», над яким упродовж багатьох років працю
ра і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої ють вчені під керівництвом Інституту слов’янознавства
зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас буді
поширюється з певного центра поступово згасаючими вельної лексики Західного Полісся» О. М. Євтушка, «Ат
хвилями, через що споріднені мови непомітно перехо лас лексичних мадяризмів та їх відповідників в україн
дять одна в одну. ських говорах Закарпатської області» П. М. Лизанця).
Одним із завдань лінгвістичної географії є точне Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих дос
вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) ліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення
явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з ча мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-
сом привело до опрацювання принципів і методики історичного мовознавства, бо допомагають розкрити
картографування й укладання діалектологічних карт. природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бар-
Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає толі у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі роман
чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матері ських мов показав, що архаїчні елементи зберігають
алу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібра ся в ізольованих і периферійних областях. Установ
ного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту лено також, що явища більшого ареалу, як правило, є
діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Ме
вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслю тод лінгвістичної географії дає змогу матеріально
ють, обмежують) територію поширення певного мовно обґрунтувати контури мовних сою зів, виявити суб-
го факту. стратні явища в певній мові, повніше використати то
Дослідження проводять у двох аспектах — синхро понімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії
нічному та діахронічному. Шляхом синхронічного ана мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення
лізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, гові певних етносів).
рок, говорів, діалектів, наріч. Об’єктом дослідження діа
хронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.
Основоположником методу лінгвогеографії і всьо Зіставний метод
го напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Будь-який лінгвістичний опис, пов’ язаний із вихо
Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у дом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх
світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подаль подібностей і відмінностей. Для цього використовують
ше вдосконалення цього методу зробили французькі зіставний метод.
лінгвогеографи Ж юль Ж ильєрон і Едмон Едмон, які
уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при
(1902— 1910). Вважається, що цей атлас мав вирішаль йомів дослідження й опису мови через Ті системне порівняння з
іншою мовою з метою виявлення її специфіки.
ний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював
створення подібних атласів для інших мов. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких
У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: мов — споріднених і неспоріднених.
1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, Подібно до описового методу він спрямований на
«А ііаз дшаг роїзкісЬ» в 12-ти томах та ін.); 2) регіо сучасний (певний) стан мови. Головним його предме
том є дослідження структури мови в її подібностях і від мови. На жаль, до цього часу така мова не сконстру
мінностях. Ілюстрацією до використання зіставного ме йована, хоча пошуки розв’ язання цієї проблеми три
тоду служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова вають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лек
в українській і англійській мовах», «Специфіка частин сичної семантики на роль незалежної третьої системи
мови в українській та російській мовах» тощо. пропонують інтернаціональну за своїм характером
Зіставний метод спрямований передусім на вияв когнітивно-семантичну систему вселюдської мови —
лення відмінностей між зіставлюваними мовами, він сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153].
ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсаль
порівняльно-історичний метод має на меті встановлю ний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроб
вати відповідності, то зіставний насамперед шукає від лено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно
мінності, на що звернув увагу О. О. Реформатський: мати семантичні словники якщо не всіх, то переваж
«Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно- ної більшості мов світу. Ця робота тільки започаткову
історичний і зіставний методи — М. К.] можуть збіга ється.
тися, «виходи» порівняльного і зіставного аналізу різ Зіставний метод пов’ язаний з проблематикою мов
ні: перший зорієнтований на виявлення подібного, дру ної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є
гий — на виявлення різного» [Реформатский 1962: результатом застосування зіставного методу).
23— 24]. Мовна типологія— порівняльне вивчення структурних і функціональ
Зіставний метод установлює між порівнюваними них особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.
мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях:
діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (гра Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за
матичні розходження), діасемію (семантичні розхо їх внутрішньою організацією, структурою, називаєть
дження) і діалексію (лексичні розходження). Вважаєть ся структурною, а типологія, яка вивчає мови через
ся, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, призму виконуваних функцій, називається функціо
близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки нальною.
чітко виявляються на тлі подібних ознак. Розвиток типології був підготовлений ученими
Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робили XVIII ст. (праці з філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейб-
ся ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформу ніца, Й.-Г. Гердера, універсальна граматика Пор-Роя-
вався в ЗО—40-х роках X X ст., але й до цього часу не ля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в
розв’ язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. 1809 р., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи —
Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шле
за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ дру гель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив
гої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон
лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип
навчання іноземної мови). Основою, еталоном зістав інкорпоративні (полісинтетичні) мови американських
лення (в ролі іегйішп сотрагаїїопіз) повинна стати іде індіанців. Ця класифікація, в основу якої покладено
альна мовна система, спеціально сконструйована лінг способи вираження граматичних значень і за якою всі
вістом таким чином, щоб у ній були представлені уні мови поділяються на чотири типи — кореневі (аморф
версальні властивості всіх мов. Вона повинна також ні, ізолятивні), аглютинативні, полісинтетичні (інкор
бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порів поративні) і флективні, стала найбільш відомою і тра
няння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посеред диційною.
ником) позитивно вплинуло б на результати досліджен Пізніше з’ являються інші типології, в основу яких
ня: дало б змогу отримати найбільш однорідні результа покладені різні ознаки (наявність чи відсутність тонів,
ти, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У система голосних, порядок слів у реченні тощо). За та
цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону ста ким підходом, що одержав назву характерологічного,
новив би специфічну характеристику досліджуваної одна й та сама мова залежно від основи класифікації
потрапляє в різні типи. Так, Е. Сепір в 1921 р. запро властивостей самих мовних структур. Прикладом мов
понував типологію мов, в основу якої покладено спосо ної універсали першого типу може бути така: на люд
би вираження в мові різних типів значень; техніку по ській мові можна легко породжувати й сприймати нову
єднання морфем; наявність чергування звуків; рівень інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відно
складності граматичних форм, ступінь синтезу слова. шення між суб’ єктом і предикатом, категорії посесив-
За цією класифікацією існує 21 тип мов. ності, оцінки, множинності. Найбільша кількість уні-
Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали версалій належить до третього типу: в мові не може
типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідо- існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є
мішою стала фонологічна типологія М. С. Трубецько- троїна, то обов’ язковою є й двоїна; якщо є протистав
го. Г. А. Климов запропонував контенсивну типоло лення приголосних за твердістю — м ’ якістю, то немає
гію (на основі способів вираження суб’ єктно-об’ єктних політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то
відношень у реченні). Відома синтаксична типологія вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наго
І. І. Мєщанинова, за якою мови поділяються на номіна лос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо
тивні й ергативні. Варто згадати квантитативну ти суб’ єкт і об’єкт стоять перед дієсловом, то в мові є від
пологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індек мінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то
сів, за якими можна дати кількісну характеристику сту іменник у родовому відмінку розміщується після імен
пеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо. ника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка,
Так, скажімо, за індексом синтетичності, в основі якого
то є й категорія числа.
лежить відношення числа морфем (М ) до числа слів
Універсали показують, що може бути в мові і чого
(И^), який вираховується за формулою
не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен
М ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль
IV ’ ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універ
санскритська мова переважає в’ єтнамську більше ніж сали зумовлені особливостями фізіологічної будови
у 2 рази (санскрит — 2.59, в’ єтнамська — 1.06). Це мовленнєвого апарату (фонетичні універсалії) й існу
означає, що санскрит є великою мірою синтетична мова, ванням єдиних для всього людства способів осмислен
тоді як в’ єтнамська мова — аналітичною, до того ж зі ня дійсності.
значним показником аналітичності: на 100 слів припа Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділя
дає лише 108 морфем (чим більше в мові багатомор- ють діахронічні універсали. Наприклад: найпізніший
фемних слів, тим вищий індекс синтетичності, і навпа дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вка
ки). За індексом деривації (відношенням числа слово зівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні,
твірних морфем до числа слів) ці мови протиставляються присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний харак
ще різкіше: санскрит — 0.62, в’єтнамська — 0 (у в’ єт тер мають переважно лексико-семантичні універсали: в
намській мові зовсім немає словотвірних суфіксів). По усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува
зитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий»
те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова із зна
місце відповідно до статистичного показника ознаки, за ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо.
якою класифікуються мови. Мовні універсалі! поділяють на дедукт ивні (вста
новлюються шляхом припущення, обов’язкові для всіх
Мовні універсаліІ (від лат. ип 'мегзаііз «загальний») — суттєві влас мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в
тивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків)
ті з них.
і статистичні (позначають явища високого ступеня
Мовні універсалі! визначають на основі трьох пара ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива
метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну ють фреквенталіями); прості (елементарні), які ствер
від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах
виражаються певними засобами в мові; 3) спільність є X ) і складні (імплікаційні), які стверджують певну
залежність між різними явищами (якщо в мові є X , то в Структурний підхід до вивчення мови не тільки до
ній є й У). цільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вив
Знання універсалій необхідне мовознавцям, які чення внутрішньої організації самого механізму мови.
працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та Тільки загальним напрямком філософських і взагалі
історичної реконструкції. Говорити про ареальне збли наукових ідей X IX ст. пояснюється те, що мовознавст
ження, генетичну близькість чи запозичення мовного во спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру.
явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є Девіз структурного методу — несуперечливий, об’ єк
універсалією. тивний і економний опис мовних фактів.
Отже, зіставний метод має велике практичне зна Структурний метод реалізується в таких чотирьох
чення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників,
в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та трансформаційній і компонентного аналізу.
практики перекладу й методики навчання іноземних
мов, розкривають конкретні специфічні особливості Дистрибутивний аналіз
мови, які важко, а то й неможливо помітити при її
«внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні зако Основні принципи дистрибутивної методики розро
номірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше бив у 20-х роках X X ст. Л. Блумфільд, а в ЗО— 50-х
збагнути будову людської мови загалом. На основі зі роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають творцем
ставного методу створені зіставні граматики різних мов цієї методики.
і перекладні словники. Проблемам зіставного мовознав Д истрибуція (від лат. дізігіЬиііо «розподіл») — сукупність усіх ото
ства присвячений спеціальний журнал «Сьпоставител- чень, у яких перебуває досліджуваний елементна відміну від оточень
но езикознание», що виходить у Софії (Болгарія). інших елементів.
Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі
Структурний метод оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.
Трансформаційний аналіз
Пошуки подолання недоліку методики БС зумовили
Вона читається так: підрядна частина які давно стали
появу трансформаційного аналізу.
символом нашої столиці приєднується до головної за
цвіли київські каштани, а уже цей цілий блок приєдну Трансформаційний аналіз — експериментальний прийом визна
ється сурядним зв’ язком до частини настала довго чення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між
мовними об’єктами через подібності й відмінності в наборах їх
ждана весна.
трансформацій.
Аналіз за БС дає змогу наочно показати послідовні
ланки (й етапи) механізму творення слова. Так, слово Методику трансформаційного аналізу опрацювали і
спіднизу утворене не від с- + піднизу чи спідниз + -у, а ввели в наукову практику на початку 50-х років X X ст.
з двох частин спід + низу, які в свою чергу також скла 3. Харріс і Н. Хомський. Суть цієї методики полягає
даються з двох морфем: в тому, що в основі класифікації мовних структур
лежить їх еквівалентність іншим за будовою структу
“І ГЛ _ рам, тобто можливість однієї структури перетворюва
с п і д н и з[у]
тися на іншу (наприклад, активна конструкція може
Ч = !_ _ ь -1 трансформуватися в пасивну).
Алгоритм творення російського слова учительство- Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні,
вать графічно може бути зображений у такий спосіб: що в основі будь-якої складної синтаксичної структури
лежить проста, через що за допомогою невеликого набо
у ч и'тмГл'ь ’сґт''в (ГіГа т\ ру правил перетворень можна з простих структур вивес
ти складні. Отже, синтаксична система мови має кіль
ка підсистем, з яких одна є вихідною (ядерною), а всі
інші — похідними. У ядерну підсистему входять еле
Цю схему розшифровують так: від кореня уч- утво ментарні речення, які позначають найпростіші ситуації.
рене слово учить, яке стало твірною основою для по Складні типи речень утворюються з ядерного шляхом
хідного учитель (учи + тель), від слова учитель за різних трансформацій. Представити синтаксичну струк
допомогою суфікса -ство утворений дериват учительс туру речення — означає визначити ядерні типи, що ле
тво, а від нього за допомогою суфікса -ова- та інфінітив жать у його основі, і показати, внаслідок яких трансфор
ного постфікса -ть утворене все наведене вище слово. мацій воно виникло.
Незважаючи на ефективність, методика БС має Для трансформаційної методики дуже важливим є
один серйозний недолік: вона не може розв’ язати питання, що вважати критерієм еквівалентності транс
проблеми інваріантності в лінгвістичних досліджен формацій, тобто які перетворення можна кваліфікува
нях, тобто визначити, які конструкції є тотожними, а ти як трансформації, а які ні. Таким критерієм є від
які — ні. Так, речення Спів пташок, Вивчення мови і ношення домінації (підпорядкування) між безпосеред
Запрошення кіноактора за методикою БС матимуть німи складниками в реченні. Якщо між словами чи у
однакову структуру, яку формально можна передати, випадку зміни основи слова в процесі трансформації
як N„N2 (іменник у називному відмінку + іменник у між коренями різних слів у фразі залишаються ті
самі зв язки, то дані перетворення можна вважати Запрошення кіноактора в їх трансформи, наочно поба
трансформами. Для ілюстрації наведемо чотири фрази чимо їх відмінності:
і графічно зобразимо зв’ язки між їх безпосередніми Спів пташок —> Пташки співають
складниками: К н е -> е д
Водій відчиняє двері Вивчення мови —> Мова вивчається
І____* І____ ї п А' в -^ » ЛГп V
’ раз
Н Б П Н УС
795964
Навчальне видання
Серія «Альма-матер»
Заснована в 1999 році