Семінар 3: Етичні та правові засади діяльності засобів масової

інформації
1. Основні принципи етичної діяльності журналістів
Право на слово
Право щось казати людям, загалу. Хто дає його? Право вчити, право вказувати на помилки, право
вести кудись.
Надрукувати статтю про якусь подію і назватися журналістом — чи це дає таке право? Глибокі знання,
освіченість — може, це? Великі гроші й навіть велика влада — чи дають вони це право пояснювати
людям, як їм треба жити?
Мало знати, як пишуться літери та як вони складаються у слова, коли і чому відбулися ті чи інші
історичні події, мало навіть знати, як здобути великі гроші чи як приборкати непокірний люд, чи
скільки цивілізацій існувало на Землі та скільки їх налічується сьогодні. Але хто відповість на
запитання: навіщо одна — єдина конкретна людина живе — проживає свої недовгі приблизно 70
років життя? Невже лише для того, щоби продовжити людський рід, хоча це дуже важливо? Невже
лише для того, щоб розповісти комусь про те, що відбулось десь на Камчатці чи в сусідньому дворі,
хоча це також важливо?
Журналіст володіє найсильнішим знаряддям влади — засобом формування думки, але, формуючи
свідомість, він впливає на почуття, віру, життєвий настрій та напрям життя. Журналіст володіє
знаряддям формування душі. Отут вже стає страшно. "Спочатку було Слово" — спочатку всього було
Слово, спочатку людини було Слово, спочатку Всесвіту... Інакше кажучи, від журналіста певною мірою
залежить доля людської душі у вічності. Це більше ніж відповідально...
Є десять міжнародних принципів професійної етики журналіста:

1. Право людей на отримання правдивої інформації.

2. Вірність журналіста об’єктивній реальності.

3. Соціальна відповідальність журналіста.

4. Професійна чесність журналіста.

5. Загальнодоступність засобів масової інформації й участь громадськості в їх роботі.

6. Повага до приватного життя.

7. Повага до громадських інтересів.

8. Повага до загальнолюдських цінностей і різноманіття культур.

9. Усунення війн та іншого зла, що протистоїть людству.

10. Сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації.

Професійна мораль журналіста — це не тільки форма свідомості, а й моральна поведінка, її мотиви,
підстави моральних оцінок у вигляді суджень у журналістських матеріалах, моральні стосунки з
людьми у фаховій діяльності, моральний вплив на людей у міжособовому й опосередкованому
спілкуванні. Є такі основні компоненти професійної моралі журналіста: моральна професійна
свідомість, моральна професійна поведінка, моральний вплив на реципієнті в, моральна
журналістська оцінка у матеріалах.
Специфіка об'єкта праці журналіста передбачає високу відповідальність перед суспільством за свою
діяльність. Тому до журналістів висувають високі моральні вимоги, що як додаткові моральні
регулятори їх поведінки є специфічним предметом професійної журналістської етики.
Професійній етиці притаманні також особливі закономірності, цінності, норми, що не збігаються із
загальною етикою. Журналістика як вид трудової діяльності, пов'язаний з людиною, мас специфічні
етичні обов'язки. Професійна журналістська етика — це не вимоги загальної стики у специфічних
умовах журналістської діяльності, а особливі, не властиві всім професіям норми і правила, хоча
окремі з них притаманні й іншим спеціальностям.
Мета журналістської етики — сформувати передусім високу моральну самосвідомість і поведінку
журналіста як комплекс освоєних ним професійних стичних цінностей, норм і правил поводження,
який він утілює у роботі, самосвідомість як усвідомлення й оцінку людиною своїх дій і їх результатів,
думок, почуттів, морального обличчя й інтересів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісну оцінку самого
себе і свого місця в житті.
Принципами професійної моралі називають загальні етичні вимоги. Виходячи з гуманістичної,
демократичної концепції журналістики, це — свобода ЗМІ, правдивість, об'єктивність, соціальна
відповідальність, повага до демократичних цінностей, порядність.
О. Кузнецова виокремлює таку ієрархію етичних вимог до журналістів:
— етичні цінності журналіста;
— етичні норми журналіста;
— службові етичні обов'язки і заборони;
— етикетні правила поведінки.
Універсальними етичними вимогами є етичні цінності, що допомагають журналістам зайняти певну
позицію, висловити думку, дати оцінку. Вони є мотивами поведінки, вибору журналіста. До
моральних цінностей журналістів, зокрема, належать: правдивість, об'єктивність, чесність, соціальна
відповідальність і порядність.
Етична цінність для журналіста — позитивна властивість, еталон, що викопує роль повсякденного
орієнтира в оцінці людей, колективів, груп, організацій, фактів, подій, явищ, країн, націй. Журналіст
постійно перебуває в ціннісно-оцінних відношеннях до предмета пізнання й відтворення на всіх
етапах творчості, використовуючи будь-який загальний чи фаховий метод. Ці відношення —
індивідуальні, хоча мають в основі ціннісні принципи, зафіксовані в міжнародних, національних
документах з журналістської етики.
Свідому діяльність журналіста значною мірою зумовлює система ціннісної орієнтації його як
особистості, що виявляється в її ідеологічних, політичних поглядах, дотриманні норм етики. Все це є
складником духовного "я" кожного журналіста, що формується під час виховання, самовиховання,
освіти, самоосвіти і повсякденної практики. У житті постійно відбувається зіткнення політичних,
ідеологічних, культурологічних, моральних та інших позицій і зробити правильний вибір журналістові
допомагає знання етичних цінностей. Дотримуючись погляду О. Кульчицького про концепцію
верховенства світу вартостей над світом дійсності та трактуючи економічну кризу, кризу культури як
висунення економічних і технічних вартостей на перший план в ієрархії цінностей, що призвело до
спустошення скарбниці та людини, вважаємо що між цивілізаційними і духовними цінностями
повинні існувати узгодженість, рівновага, консенсус. Жодними економічними, політичними,
ідеологічними потребами не можна виправдати моральну провину журналіста.
Отже, що дає право людині займатись журналістикою? Перш ніж іти працювати "глашатаем"
свободи, потрібно мати початкову базу — душевні якості. Мало вміти гарно писати, потрібно мити
свою і лише свою громадянську позицію, а вона базується на духовності. Необхідно розуміти не лише
економічні чи політичні процеси, а й духовні явища, знати та мати в серці християнські засади. З
моральної позиції вже випливає громадянська позиція. Тут знов йдеться про духовне та професійне
самовиховання і саморегулювання.
Журналістська етика — це самостійна професійна, прикладна наука, що вивчає особливості,
закономірності, етичні цінності, норми та правила їх застосування у фаховій діяльності, вона с
світоглядною основою журналістської творчості. До професійної стики належать ті самі розділи, що й
до загальної стики: професійна етологія, аксіологія журналістики та деонтологія журналістики.
Журналістська етика як самостійна наука формується на основі стики загальної та
журналістикознавства. Інтегруючи дві науки, що стали її своєрідним теоретичним фундаментом,
журналістська етика активно вбирає все нове, що нагромаджується у суміжних гуманітарних науках:
психології, логіці, соціології та ін. Професійна журналістська етика своєрідно використовує, поповнює,
а не об'єднує журналістикозиавство і загальну стику. Де окрема галузі", що мас свій предмет —
професійну мораль журналістів. Журналістська професійна мораль виявляється у практиці втілення
стичних норм журналістом під час виконання фахової роботи.

2. Кодекс професійної етики журналістів України

Європейська Медійна Спілка керується також етичним кодексом журналіста, ухваленого на з’їзді
журналістів-підписантів 2002 року, з доповненнями, котрі були внесені на з’їзді 24 квітні 2004 року та
з додатковим 19-м пунктом, прийнятим на загальних зборах ЄМС у грудні 2018 року:

1. Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста.

2. Служіння інтересам влади, а не суспільства є порушенням етики журналіста.

3. Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини.

4. Висвітлення судових процесів має бути неупередженим щодо звинувачених. Журналіст не може
називати людину злочинцем до відповідного рішення суду.

5. Журналіст не розкриває своїх джерел інформації, окрім випадків, передбачених законодавством

України.

6. Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти і події є найпершим
обов’язком журналіста.

7. Інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами відповідною
рубрикацією.

8. Редакційна обробка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відеоряду й

текстового супроводу тощо не повинні фальсифікувати зміст.

9. Факти, судження і припущення мають бути чітко відокремлені одні від одного.

10. Думки опонентів, зокрема тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені
збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів.

11. Не допускається таке вибіркове цитування соціологічних досліджень, яке призводить до

викривлення змісту. Журналістські опитування громадян не повинні фабрикуватися з метою
отримання наперед визначеного результату.

12. Журналіст зобов’язаний зробити все можливе для виправлення будь-якої поширеної інформації,
якщо виявилося, що вона не відповідає дійсності.

13. Журналіст не повинен використовувати незаконні методи отримання інформації. Журналіст під
час збирання інформації діє і правовому полі України і може вдатися до будь-яких законних, зокрема
судових, процедур проти осіб, які перешкоджають йому в зборі інформації.

14. Плагіат несумісний зі званням журналіста.

15. Ніхто не можу бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне,
регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Указувати на відповідні ознаки
особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу.

16. Журналіста не можна у службовому порядку зобов’язати писати чи виконувати будь-що, коли це
суперечить його власним переконанням чи принципам.

17. Незаконне отримання журналістом матеріальної винагороди чи будь-яких пільг за виконаний чи

невиконаний журналістський матеріал є несумісним за званням журналіста.

18. Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст і
редактор повинні мати обґрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої
особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх
(або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали стосунок до протизаконних дій, стали
учасниками подій, пов’язаних із насильством.

19. Журналіст має бути патріотом України: не шкодити своєю діяльністю інтересам держави, боротися
з внутрішніми та міжнародними проявами неповаги до наших національних і християнських
цінностей (мови, культури, літератури, історії, звичаїв і традицій), відстоювати українську
незалежність і територіяльну цілісність.
Вимоги суспільства до працівників засобів масової інформації фіксують добровільно визнані
останніми документи, що є джерелами стичних вимог. Документи журналістської стики фіксують
нормативно-ціннісні вимоги до працівників ЗМІ, відображають не тільки ситуативно-мінливі поточні
етапи моралі, а й закономірно-необхідні умови існування, її історичний розвиток. Документи з етики
журналістики мають кілька видів. За "географією" впливу на журналістів можна виокремити
міжнародні, національні, корпоративні, редакційні документи, що містять вимоги стики журналістів.
Залежно від рівня узагальнення цих вимог розрізняють: принципи журналістської етики, декларації,
хартії, кодекси, канони.
Правила журналістської етики можуть фіксувати кодекси та канони. Правила журналістської стики в
українській журналістиці — неписані закони професійної спільноти.
Принципи журналістської етики перевалено містять професійні стичні цінності. Прикладом можуть
бути Міжнародні принципи журналістської етики.
Декларація — це офіційно проголошені міжнародними організаціями основи і етичні принципи
журналістів. Прикладом може бути Декларація обов'язків і прав лсурналістів2, прийнята 1971 р. у
Мюнхені представникам и національних асоціацій журналістів країн ЄC, Швейцарії й Австрії, а також
різних міжнародних організацій журналістів.
Хартії є документами, що фіксують не етичні права, а добровільно взяті на себе обов'язки
журналістів. Так, 4 лютого 1994 р. група відомих журналістів Росії підписала Московську хартію
журналістів, де в преамбулі зазначено: "Ми скріплюємо своїми підписами цю Хартію і беремо на себе
взаємні обов'язки".
У зв'язку з тим, що декларації та принципи здебільшого містять етичні цінності журналістів, мають
загальний характер і стосуються журналістів багатьох країн світу, то найчастіше — це міжнародні
нормативні документи з журналістської етики. До національних джерел журналістської стики
належать переважно канони і кодекси.
Кодекси — це документи, що містять національні систематизовані моральні цінності, норми
журналістської етики і правила поведінки, наприклад, Кодекс професійної стики українського
журналіста в редакції 1997 p., зі змінами, внесеними на X з'їзді Національної спілки журналістів
України 18 квітня 2002 р.
Канони — це чітко визначені принципи і норми журналістської стики. Наприклад, Канони
журналістики1, прийняті Американським товариством редакторів газет у 1923 р.
Як стверджує фінський дослідник Ларс Бруун, першим документально зафіксованим етичним
документом був шведський Кодекс стики журналістів (1899), що не був тоді широко поширений.
Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають "Хартію професійних
обов'язків французьких журналістів", прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у
1918 р.
Більшість перших національних кодексів перебувала під впливом концепції свободи преси, що
виникла на початку XX ст. Джерелами цієї концепції є ідеї Дж. Мільтона, Т. Джефферсона, Дж.С.
Мілля. Відповідно до неї у багатьох національних кодексах журналістської стики було записано, що
преса контролюється самотужки процесом встановлення істини на вільному ринку ідей; у ній
заборонені наклеп і непристойності;
преса несе відповідальність перед суспільством і зобов'язана загалом відображати інтереси
громади. Отже, вже перші кодекси стики журналістів зафіксували вищі цінності: свободу слова і право
всіх людей на отримання інформації.
На міжнародній зустрічі журналістів у Гонолулу в 1921 р. американець Дж. Броун запропонував
прийняти розроблені ним міжнародні правила поведінки журналіста "Кодекс етики і норм
журналістської практики". Тоді його проект не підтримали.
Організація Об'єднаних Націй, як стверджує професор В. Здоровега у книзі "Вступ до журналістики",
схвалила Кодекс журналістської етики 1950 р. Цей міжнародний документ містить, зокрема, такі
стичні норми: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики в
особистих інтересах, наклепу, дезінформації, плагіату. Журналіст має право не виконувати завдання,
що суперечить його гідності й честі, підриває репутацію іншої особи.
Чинним міжнародним документом етики журналістів є Міжнародні принципи журналістської етики,
прийняті на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських
організацій, яка відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом — у Парижі. На ній, зокрема, були
присутні представники Міжнародної федерації журналістів, до якої в 1992 р. увійшла Спілка
журналістів України, члени котрої тепер повинні дотримуватися Міжнародних принципів
журналістської етики, що називають ще "демократичним мінімумом сучасного журналіста".
3. Свобода слова як основний принцип діяльності засобів масової інформації.

У Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 10) зазначено: "Кожен мас право па
свободу вираження поглядів. Де право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і
передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не
перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або
кінематографічних підприємств".
Питання юридичної регламентації ЗМІ в Україні на сьогодні є надзвичайно актуальним. Це
пояснюється насамперед відсутністю впродовж багатьох десятиліть правової бази щодо діяльності
вітчизняної преси. Як складова авторитарного режиму, журналісти за часів колишнього СРСР у своїй
діяльності спирались на партійці постанови та вказівки, а не правові документи, як це прийнято в усіх
цивілізованих країнах світу. Лише з проголошенням демократії та гласності після 1986 p., з
прийняттям у 1990 р. у колишньому СРСР Закону "Про пресу та інші засоби масової інформації"
поступово почали розв'язуватися нормативні проблеми функціонування журналістики.
Важливого значення вони набули в Україні після прийняття Декларації про державний суверенітет
України, Акта проголошення її незалежності. Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з
1990 p., надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо
цього були закріплені в Основному законі нашої держави — Конституції України, прийнятій па V сесії
Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Так, у ст. 15 цього документа зазначається, що суспільне
життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура
заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і
законами України.
Розвиває ці положення ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, у
якій наголошено, що кожна людини має право па свободу виявлення поглядів. Це право включає
свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання
держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування
діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути
предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є
необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної
цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту
здоров'я і моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації,
одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Об'єктом злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення конституційних прав громадян па
свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Об'єктивний бік злочину
відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності),
спрямованого на перешкоджання, тобто створення перепон законній професійній діяльності
журналістів. Це може бути попадання інформації, яка не є таємницею (державною, слідчою,
комерційною, конфіденційною), або надання недостовірної інформації, відібрання записів,
зроблених журналістом письмово або за допомогою технічних засобів, знищення або пошкодження
таких записів, вилучення тиражу друкованого видання без рішення про це суду тощо.
Законною слід вважати професійну діяльність журналіста відповідно до вимог Закону України "Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" з такими змінами. Це діяльність журналіста зі
збирання, створення, редагування, підготовки інформації до друку та видання друкованих засобів
масової інформації з мстою її поширення серед читачів.
 Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним
посвідченням чи іншим документом, киданим йому редакцією цього друкованого засобу масової
інформації. Права та обов'язки журналіста встановлені ст. 26 зазначеного закону.
Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і
невиконання обов'язків.
Порядок і форма журналістського запиту щодо доступу до офіційних документів і падання
письмової або усної інформації для ЗМІ, строки їх розгляду, а також характер документів та
інформації, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитом, інші питання, пов'язані з
паданням журналістові інформації, визначаються Законом України "Про інформацію".
Кваліфіковано вид злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу — переслідування
журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або
групою осіб за попередньою змовою. Переслідуванням є умисні дії, спрямовані на ущемлення
особистості (наприклад, публічна образа, рекомендація не приймати особу на роботу, не надавати
житло тощо). Формою переслідування може бути застосування погроз або насильства. У таких
випадках матиме місце сукупність злочинів, передбачених ст. 171 та відповідними статтями (їх
частинами) Особливої частини Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та
здоров'я особи.
На основі Конвенції громадяни України можуть і мають право звертатися до Євросуду з прав людини.
Важливе значення для діяльності цієї міжнародної структури та вітчизняного правосуддя щодо
розгляду судових справ у сфері ЗМІ стали норми ст. 10 Євроконвенції. У них, зокрема, зазначається
таке.
1. Кожна людина мас прало па свободу виявлення поглядів. Цс право включає свободу
дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави
і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування
радіомовлення, телебачення або кінопідприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язано з правами та обов'язками, може бути предметом
таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або
громадського порядку, з мстою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і
моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації,
одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Концепція є стратегічним планом розвитку української інформаційної сфери і визначає основні
напрями, засади і принципи національної інформаційної політики та механізм її реалізації. Вона має
на меті створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства як
органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення розвитку
інформаційного простору, модернізації інформаційної інфраструктури, інформаційних і
телекомунікативних технологій, ефективного формування та використання національних
інформаційних ресурсів, окреслення пріоритетів розвитку інформаційної сфери.
Документом визначаються основні напрями інформаційної політики:
— забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та діяльності в інформаційному
просторі України, недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів,
створення розвиненої інформаційної інфраструктури;
— збереження й ефективне використання державної та комунальної власності на підприємства та
установи, які є об'єктами стратегічного значення, створення умов для розвитку та захисту прав
суб'єктів права всіх форм власності на об'єкти національного інформаційного простору, розвиток
ринку інформаційних ресурсів тощо;
— створення умов для своєчасного, якісного й ефективного інформаційного забезпечення
громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування, адміністративний, технічний,
правовий захист вітчизняного інформаційного продукту;
— додержання принципів Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, інтеграція
України у світовий простір та інші напрями.
У Концепції містяться засади державної політики щодо ЗМІ, яка спрямована на вдосконалення
правового поля функціонування ЗМІ, забезпечення вільного доступу всіх політичних сил (у тому числі
опозиційних) до ЗМІ, недопущення цензури, захист як журналістів, так і громадян, установ і
організацій від зловживань працівників ЗМІ, забезпечення прозорості в діяльності ЗМІ, запобігання
зловживанню правом на свободу інформації, упорядкування національного телерадіоефіру,
збалансування інтересів усіх мовників, забезпечення відкритості процедури ліцензування їх
діяльності, розвитку ринку інформаційних продуктів і послуг, утвердження принципу пріоритетності
вітчизняного виробника інформпродукту та ін.
Прийняття та реалізація Концепції національної інформаційної політики стане одним із головних
чинників забезпечення свободи слова в країні, зростання ролі засобів масової інформації у сфері
соціально-культурного розвитку держави, створення передумов побудови громадянського
демократичного суспільства. її прийняття стимулюватиме подальший розвиток конституційно-
правових норм з урахуванням європейських стандартів.
Розвиток цих чинників особливо важливий для реального забезпечення в нашій державі свободи
слова, напрацювавші правових механізмів щодо її втілення.
Свобода преси, що трансформувалася з розвитком нових засобів комунікації у свободу масової
інформації, цілком справедливо вважається головним принципом функціонування преси, радіо та
телебачення у правовій державі. Вона є обов'язковим елементом режиму демократії та необхідною
умовою забезпечення для індивідів та їх об'єднань політичного плюралізму і культурної
багатоманітності.
Нові інформаційні технології з їх комунікацією без кордонів розширюють межі свободи слова.
"Транснаціоналізація великих медіа — компаній ускладнює проблеми деяких режимів, які
намагаються приховати від свого населення "протилежні погляди", змішуючи різні культурні,
політичні та журналістські моделі. Хоча в багатьох країнах новим медіа і вдалося відіграти роль
опонента офіційної лінії, процес глобалізації не завжди приводив до утвердження універсальних
цінностей (права людини, свободи слова, терпимість), на що так сподівалися їх найпалкіші
прихильники. В деяких випадках це "медіа — втручання" викликало навіть різку реакцію з боку
авторитарних або захищаючих свою ідентичність країн".
Тоталітаризм логічно суперечить свободі вибору та свободі преси як її частковому випадку, оскільки
ґрунтується на дихотомії "свій — чужий" і не допускає існування інших думок, які відхиляються від
генеральної лінії. Такс збідніння інформаційного середовища неминуче призводить до стагнації
соціального організму, який у кінцевому підсумку виявляється неконкурентоспроможним у
глобальному геополітичному змаганні. У цьому сенсі свобода масової інформації дуже тісно
пов'язала як з інформаційною безпекою, так і з національною безпекою в цілому.
Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки,
оскільки: по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації;
по-друге, захищає громадську та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм
маніпулювання; по-третє, стимулює накопичення, оновлення і передачу інформації всередині
соціальної системи. У цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між
політикою забезпечення національної безпеки та політикою розвитку інформаційної інфраструктури
вільного суспільства.
Важливе значення для подальшого розвитку свободи слова в Україні, права на інформацію мають
також міжнародно-правові норми. Безпосередня їх імплементація закріплена в ст. 9 Конституції
України. У ній зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином
закріплюється не лише алгоритм розв'язання можливих колізій, а й встановлюється пряма дія
загальновизнаних принципі в і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів на
території України.
Відповідно до свободи масової інформації ці конституційні норми означають насамперед
безпосередню дію в Україні ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також
ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.
З положень ст. 10 Конвенції можна зробити кілька важливих висновків. Передусім необхідно
зазначити, що свобода масової інформації представлена тут у формі свободи вираження думок, і ця
свобода в загальному плані є правилом, а втручання держави в її реалізацію — винятком. Причому
можливість втручання не означає необхідність втручання. Якщо демократичне суспільство не відчуває
потреби в обмеженні тих або інших форм свободи вираження думок, то держава не зобов'язана що-
небудь здійснювати в цьому напрямі.
Для правомірного втручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути
законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які перераховані в
п. 2 ст. 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок, що може бути предметом
таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи
громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і
моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної
конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
По-третє, — і це найголовніше — втручання повинне бути відповідним до потреб саме
демократичного, а не авторитарного чи тоталітарного суспільства.
Звернемо увагу на те, що текст ст. 10 Європейської конвенції значно скромніше визначає межі
свободи масової інформації, ніж Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні", який, наприклад, не знає обмежень, що виходять із забезпечення авторитету та
неупередженості правосуддя. Проте на рівні правозастосовної практики Ради Європи свобода
масової інформації захищена на вищому рівні. В Україні, навпаки, практика застосування Закону про
пресу має переважно обмежувальний характер.
Висновки

Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформаційному законодавстві в цілому

відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права,
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною.
Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних
свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає
підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи людини та
громадянина визнані неодмінними засадами нового Конституційного ладу. Більш того, держава
відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Основного закону), а можливість обмеження
конституційних прав і свобод зумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або
надзвичайного стану (ст. 64 Основного закону).
Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують коленій особі можливість
бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не тільки не повніша втручатися у
використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше
того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань
представників влади і посадових осіб.
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова,
вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільне збирання, зберігання, використання і
поширення інформації. У ст. 15 Основного закону України підкреслюється, що цензура заборонена.
Цензура, як контроль за ідеологічним змістом передач, забороняється і ст. 6 Закону України "Про
телебачення і радіомовлення", а ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або
посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога
попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.
Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також у Законі України "Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права
людини на свободу слова". Зокрема, ст. 45 Закону України "Про інформацію" відповідно до цього
документа була доповнена змістом про заборону цензури та заборону втручання в професійну
діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів
місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті підкреслювалося, що цензура, як вимога,
спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює
випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача,
попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога висунута
автором цієї інформації чи іншим суб'єктом авторського права та/або суміжних прав на неї), та/ або
як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання
в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.
Крім цього, в Законі також підкреслювалося, що забороняються втручання у формах, не
передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником
(співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів,
контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів
масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб
цих органів, зокрема з мстою поширення або непоширення певної інформації, замовчування
соціально значущої інформації, накладання заборони па показ окремих осіб або поширення
інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого
самоврядування або їх посадових осіб.
Відповідно до змісту цієї статті забороняється створення будь-яких органів державної влади,
установ, введення посад, па які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом
інформації, що поширюється засобами масової інформації.
Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування
журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або
групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до
Кримінального кодексу України (ст. 171).
Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються
виключно Конституцією та законами України.
Положення цих законодавчих актів України відповідають Міжнародному пакту про громадянські та
політичні права, де підкреслено, що кожна людина має право на свободу думки, безперешкодне
дотримання своїх поглядів та па вільне вираження свого погляду (ст. 18, 19). Щодо останнього, то
воно включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від
державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.
Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів (и. 1, ст. 10 Європейської конвенції).
Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та
ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.
Таким чином, в Україні за роки незалежності було створено значну за обсягом нормативну базу, яка
покликала гарантувати свободу слова.
Проте, як було вже раніше підкреслено, ігнорування цензури в нашій державі наприкінці 1990-х —
па початку 2000-х років набуло масового характеру. Втручання у роботу ЗМІ, аж до припинення їхньої
діяльності, стало важливим елементом функціонування органів виконавчої влади. Окремий вид
цензурування становила кадрова політика в інформаційній сфері. Монополія одного політичного
центру на призначення й звільнення утворювала сприятливе середовище для контролювання
діяльності ЗМІ.