1. Соціокультурний простір та багатоманітність.

2. Соціальні цінності. Етнічна, соціальна, конфесійна унікальність та

різноманітність.
Соціальні цінності — це соціальна згуртованість, солідарність,
відповідальність. Соціальні цінності сприяють духовному розвитку суспільства,
соціалізації людей, освоєнню ними моральних суспільних норм, способів
поведінки та взаємодії. Соціальні цінності — це значимість явищ і предметів
реальної дійсності з точки зору їх відповідності або невідповідності потребам
суспільства, соціальних груп чи особистості. Соціальні цінності є своєрідним
духовним базисом розвитку суспільства і їх зміна або руйнування підриває
існування будь-якого етносу, народності, нації. Вони включають знання,
навички, вміння, особистісні якості, форми виховання, добробут,
справедливість, свободу, тощо. Рисами соціальних цінностей є те, що вони
підтримуються більшістю суспільства, сприяють збереженню стабільних
соціальних відносин і впливають на суспільний стан і розвиток.
Є декілька підстав для типології цінностей. Оскільки цінності впливають на
поведінку людей у всіх сферах життєдіяльності, підставою для їх типології є
предметний зміст. У цій підставі розрізняють цінності соціальні, культурні,
моральні, економічні, політичні і т. д. Стосовно до соціуму соціальні цінності
можна поділити на економічні, екологічні, педагогічні, культурні і т. д., тобто
можна з упевненістю сказати, що типів цінностей може бути стільки, скільки
значущих сфер життєдіяльності є в соціумі.

Етнічна ідентичність, тобто відчуття належності до певної групи,

спорідненості, історичної та культурної спільності з представниками цієї групи,
змінюється в результаті контактів даної етнічної групи з іншими групами, що
проживають на певній території, відчувають взаємний вплив.
Етнонаціональна політика — це напрямок політики держави у сфері
національних і міжна-
ціональних відносин. Вона спрямовує свою діяльність на врегулювання
стосунків між етносами,
націями та етнонаціональними групами (народами). Мета етнонаціональної
політики — консоліда-
ція, інтеграція всіх у єдину політичну спільноту.
Етнонаціональна політика має враховувати: географічні фактори, особливості
демографічних
процесів, історичні особливості формування певної нації або народності та
особливості формування
її національної державності. Також варто враховувати специфіку національного
складу населення,
релігійність, особливості національної психології, національні традиції. До її
головних принципів
варто віднести такі: принцип демократизму, толерантності, взаємоповаги та
поваги до національ-
них традицій, звичаїв, віросповідань, забезпечення реалізації права на
самовизначення націй. Сьо-
годні у світовій практиці виробляється єдиний дієвий механізм урегулювання
міжетнічних стосун-
ків, а саме: забезпечення рівних умов існування різним етнічним утворенням,
надання їм свободи,
рівних прав, можливостей самовизначення, вільної національної ідентифікації.
Захист меншин ви-
пливає з ідеї рівності усіх людей, яка належить до головних засад демократії. В
Україні національні
меншини визнаються на конституційному та законодавчому рівнях. Українські
науковці сформу-
лювали власне тлумачення цього поняття з урахуванням національної
специфіки.
Етнічна меншина — це самосвідома своєю єдністю спільність людей, для яких
властиві спільне
походження, спільні мовно-культурні риси, спільні психологічні орієнтації,
котрі у кількісному
плані поступаються домінантній групі поліетнічного суспільства. У сучасному
українському сус-
пільстві чітко простежується позитивна тенденція до зростання суспільної
активності представ-
ників різних національностей, створення ними національно-культурних громад
для збереження
та відродження своєї етнічної ідентичності та культурної самобутності.
Процеси демократизації
суспільно-політичного розвитку України сприяють ширшому залученню
національних меншин до
культурного та громадського життя. Для українського суспільства важливо
віднайти рівновагу між
пошуками етнічної ідентичності та інтеграційними процесами. Слід широко
використовувати між-
культурний діалог для досягнення консенсусу між різними поглядами.
Конфесія в сучасній українській мові має два значення:
• віросповідання;
• самостійний, незалежний від інших релігійний напрям відгалуження.
Розмаїття української культури виявляється не лише в її етнічній
різнобарвності, а й, зокрема, в
релігійній. І хоча за Конституцією церква і релігійні організації в Україні
відокремлені від держави, а школа — від церкви, і жодна релігія не може бути
визнана державою як обов’язкова, релігійне життя дуже важливе для багатьох
громадян України.
Термін «міжконфесійний» використовується на означення стосунків між
представниками різних напрямів тієї самої релігії (наприклад, між
православною та католицькою громадами), а також на означення відносин між
представниками різних релігій (наприклад, мусульманами та християнами).
Упродовж років незалежності в Україні відбулося відродження релігійного
життя. Стереотипні уявлення про православ’я як традиційну релігію України
дедалі менше відповідають дійсності. І хоча християнство й досі залишається
пріоритетною релігією, набувають поширення й інші віросповідання. Після
отримання Україною незалежності та прийняття Закону України «Про свободу
совісті та релігійні організації» отримали можливість розвиватись іудейські
громади, а з поверненням кримськотатарського населення дедалі більшого
поширення набуває іслам.
3. Суспільна комунікація. Способи ефективної комунікації.
Універсальною умовою людського буття, формою взаємозв’язку людини з
людиною є комунікація.
Комунікація — це процес, під час якого двоє або більше людей обмінюються
інформацією. Окрім того, у процесі комунікації люди здійснюють обмін
досвідом, цінностями, досягненнями. Здатність до сприйняття й передання
інформації називають комунікативністю. Слово «комунікація» може означати
також зв’язок, повідомлення, засіб зв’язку, інформацію, засіб інформації, а
також контакт, спілкування, соціальну взаємодію.
Масова комунікація — процес передання інформації групі людей одночасно за
допомогою спеціальних засобів — мас-медіа та телекомунікації. Комунікація є
також однією з необхідних умов організації суспільства. У процесі комунікації
досягається організація та єдність дії окремих особистостей, здійснюється
інтелектуальна взаємодія між ними, формується спільність настроїв і поглядів.
Структура найпростішої комунікації включає: 1) двох учасників-комунікантів;
2) ситуацію (чи ситуації), яку вони прагнуть осмислити та зрозуміти; 3) тексти,
що виражають зміст ситуації;
4) мотиви й мету, що роблять тексти спрямованими, тобто те, що спонукає
суб’єктів звертатися одне до одного; 5) процес матеріального передавання
текстів. За типом відносин між учасниками виділяють міжособистісну,
публічну та масову комунікацію. За типом використовуваних засобів передання
значень виділяють вербальну (мова), невербальну (жест, міміка, мелодика),
матеріально-знакову (зокрема, художню) комунікацію. Стратегії комунікації
еволюціонують паралельно з політичними, економічними та географічними
змінами світу. На комунікації істотно впливає технологічний розвиток, тому
ефективні технологічні й комунікативні навички є необхідною умовою як
ділової кар’єри, так і громадянського життя.
Комунікативністю називають як здатність людини будувати широку мережу
знайомств, так і вміння спільно обговорювати проблеми. Комунікативність є
особистісною формою існування, яке нерозривно пов’язане зі світом людини.
Будь-яка спільна діяльність людей координується, узгоджується, проходить
процес обміну думками. Комунікативність є необхідною передумовою органі-
зації суспільства, вона органічно вплетена в людську діяльність, відповідає
різним видам діяльності та постає її передумовою. Саме через здатність людини
до комунікативності налагоджуються й осмислюються необхідні для діяльності
зв’язки. Завдяки комунікативності відбувається навчання і виховання
особистості, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, виявляються
різноманітні здібності людини, її внутрішній світ, який стає доступним іншим.
Культура спілкування — це наявність в людському житті форм структурування
й ціннісно-смислової організації. Вона має бути присутньою у повсякденному
житті кожної людини, яка постійно контактує з іншими (у родині, у шкільному
колективі, на вулиці, на роботі). У різні епохи культура спілкування мала різні
назви: етикет, правила пристойності, хороші манери, — але її завжди виділяли
як особливу форму взаємодії та міжособистісних стосунків людей. У третьому
тисячолітті особливого значення набуває культура спілкування, заснована на
принципах толерантності. Знання мов інших народів дає людині доступ до
їхньої культури.
До навичок успішного спілкування належать:
• уміння розуміти інших;
• уміння адекватно реагувати на критику;
• уміння ефективно висловлювати власну думку;
• узгодження дій, толерантність і компроміс у стосунках з іншими;
• ведення переговорів, розв’язування конфліктів і навички посередництва.
4. Стереотипи та упередження. Конфлікти.
Стереотипи — елементи псевдосередовища, за допомогою яких людина
пристосовується до свого оточення. Стереотипи об’єднуються в системи
стереотипів, які постають у вигляді повсякденних укладів, вірувань,
навчань, соціальних інститутів тощо.
Стереотипи виконують багато функцій як на індивідуальному, так і груповому
рівні. Серед них найголовнішими є відбір інформації, яка «просіюється» через
стереотип; створення і підтримання позитивного образу себе та своєї групи
(етносу, професійної групи тощо); обґрунтування й виправдання поведінки
певної групи. Існують різноманітні класифікації стереотипів. Наприклад, за
змістом стереотипи поділяють на професійні, фізіогномічні й етнічні.
Професійні стереотипи — це узагальнені образи типових представників
окремих професій. Наприклад, охоронця зазвичай уявляють схожим на героя
голівудської кінострічки — широкоплечим мовчазним красенем з величезними
кулаками, який вміє поводитися зі зброєю й володіє карате. Насправді ж
охоронцеві зовсім не обов’язково бути саме таким. Головне для нього —
відповідально ставитися до своєї роботи, вміти поводитися за певних обставин,
здатність заздалегідь обмірковувати майбутні дії, виявляти серед оточуючих
тих, хто може становити небезпеку, передбачати загрозу та вміти її відвернути.
Фізіогномічні стереотипи ґрунтуються на визнанні зв’язку між зовнішністю та
рисами характеру людини. Наприклад, вважається, що люди з повними губами
доброзичливі, а невеликі очі характеризують урівноважених осіб, вірних своїм
ідеалам. До того ж необхідно пам’ятати, що у представників різних народів
існують різні стереотипи щодо зовнішності. Так, деякі турецькі прислів’я
говорять про дурість людей високого зросту та хитрість низькорослих, а
англійці не довіряють рудоволосим.
Етнічні стереотипи фіксують взаємини між етнічними групами, пов’язані з
національним характером. Автостереотип етносу описує самосвідомість,
уявлення етносу про себе. Гетеростереотип змальовує образ іншого етносу.
Гендерні стереотипи — це внутрішньосоціальні установки щодо місця
чоловіка й жінки в суспільстві, їхніх функцій та соціальних завдань. Ці
стереотипи стоять на заваді розвиткові нових відносин у соціумі та побудові
демократичного суспільства. Основний гендерний стереотип — те, що жінка
створена тільки для хатніх справ, дітей і церкви, знаходимо, наприклад, у теорії
Фрідріха Ніцше. Така позиція була притаманна суспільству до початку ХХ ст.,
вона залежала від ставлення суспільства до жінки взагалі. Цей стереотип дуже
глибоко проник у людську свідомість, тому й нині деякі чоловіки вважають
жінку лише матір’ю та господинею в домі, а не особистістю, яка може
вирішувати суспільні справи.
Упередження це несправедлива, хибна думка, яка з’являється щодо будь-кого
або чого-небудь зазделегідь, без ознайомлення, та пов’язане з нею відповідне
ставлення; тобто це антипатія, заснована на стереотипах. Упередження
сильніші серед осіб із невисоким соціальним статусом або таких, чий статус
різко погіршився. Упередження і дискримінація взаємопов’язані: упередження
призводять до дискримінації, а дискримінація підтримує упереджене ставлення.
Люди часто використовують упередження для підтвердження власних
суб’єктивних суджень, для того щоб виправдати свою дискримінаційну
поведінку. Зазвичай людина не усвідомлює власного упередженого ставлення
до інших і вважає, що це наслідок об’єктивного досвіду й оцінки конкретних
фактів чи вчинків. Так, через упередженість керівник може вважати, що всі
його підлеглі — ледачі й некомпетентні, хоча насправді це не так. Боротися з
упередженнями можна, лише зосереджуючись на ситуаціях співпраці та
взаємодії, орієнтуючись на підвищення статусу.

Конфлікти, у найзагальнішому значенні конфлікт, — це зіткнення сторін,

поглядів, сил. Вони виникають в усіх сферах людського життя, починаючи з
родини, школи та професійної діяльності до глобального рівня.
Георг Зіммель (1858–1918) — німецький філософ і соціолог був упевнений, що
людське суспільство, його існування і розвиток нерозривно пов’язані з
конфліктами. Як соціальний процес,конфлікт має системний характер,
оскільки, по-перше, охоплює все суспільство, а по-друге, його наслідки
спрямовані на збереження соціального цілого. За Г. Зіммелем, конфлікт
відображає не просто зіткнення інтересів, а й щось таке, що виникає на ґрунті
інстинктів ворожості, які властиві окремим частинам соціального організму так
само, як і інстинкт любові. Таким чином, одним із джерел конфлікту, вважає
вчений, є внутрішня біологічна природа людей. Конфлікт, за Г. Зіммелем, є
одним з головних соціальних процесів, що сприяють згуртованості і
збереженню соціального цілого.
Серед усього розмаїття причин ситуацій, що призводять до виникнення
конфліктів, існують такі:
• соціально-політичні та економічні;
• соціально-демографічні, які відображають розбіжності між людьми, зумовлені
їхньою статтю, віком, належністю до етнічних груп;
• соціально-психологічні, тобто явища в соціальних групах (взаємини,
лідерство, настрої, групова думка);
• індивідуально-психологічні, тобто індивідуальні особливості особистості
(здібності, темперамент, характер, мотиви).
Усі конфлікти можна умовно поділити на три групи: конфлікти цілей,
конфлікти пізнання та
емоційні конфлікти.
Конфлікт цілей виражається в тому, що сторони по-різному бачать стан
об’єкта в майбутньому. Наприклад, у батьків виникають протилежні точки зору
щодо організації дозвілля дитини: батько хоче, щоб син займався боксом, а
мати — бальними танцями.
Конфлікт пізнання, який ще називають творчим конфліктом, виникає, коли
сторони мають
різні погляди, ідеї та думки щодо вирішуваної проблеми. Він виникає,
наприклад, під час обговорень у робочих і творчих групах, коли кожен з
учасників презентує своє бачення та пропонує власний варіант вирішення
проблеми. Такий конфлікт зазвичай є продуктивним, адже він дає змогу
всебічно розглянути питання та звернути увагу на такі його аспекти, які за
інших обставин залишилися б непоміченими.
Емоційний (чуттєвий) конфлікт з’являється, коли в основі міжособистісних
стосунків лежать різні почуття та емоції людей. Вони викликають одне в
одного роздратування або антипатію своєю поведінкою.
Серед міжнародних конфліктів зазвичай розрізняють такі: Міжнародна
криза — ситуація, що зачіпає життєво важливі цілі її учасників. У такому разі
вони (учасники) мають надзвичайно мало часу для прийняття рішень, адже
події розгортаються стрімко й непередбачувано. Зазвичай міжнародна криза не
переростає у збройний конфлікт. Конфлікти малої інтенсивності: у
відносинах між державами чи регіонами спостерігаються незначні сутички на
кордонах. Небезпека таких конфліктів полягає в тому, що вони легко можуть
розгорнутися в повномасштабні конфлікти, а зважаючи на сучасний рівень
озброєнь, навіть невеликий локальний конфлікт може призвести до значних
руйнацій. Тероризм, який відрізняється від інших видів конфліктів своєю
ціллю — власне застосуванням терору, щоб привернути увагу громадськості до
мети терористів, а також залякати супротивника. Громадянські війни й
революції, які є різновидом внутрішнього політичного конфлікту в
державі. Проте, якщо одна зі сторін-учасниць отримує допомогу інших держав
або зовнішніх політичних сил, такий конфлікт набуває міжнародного
характеру. Війна, тобто повномасштабний конфлікт між двома або більше
державами, що прагнуть досягти власних політичних цілей за допомогою
організованої збройної боротьби.

5. Соціальний капітал.
Здатність індивідів за рахунок своєї приналежності (членства) у соціальних
групах використовувати певні нематеріальні і матеріальні ресурси називають
соціальним капіталом. Здатність нагромаджувати соціальний капітал —
особливість тієї мережі відносин, що вибудовує індивід, тобто соціальний
капітал — це результат певної конфігурації участі людини в соціальній
структурі.
Поняття соціального капіталу включає в себе норми взаємності (такі як довіра
та толерантність) та мережі громадської залученості (участь людей у різного
роду спілках та об’єднаннях). Взаємно підсилюючи один одного, ці два аспекти
соціального капіталу роблять людей здатними до солідарних дій, кооперації
зусиль і взаємодопомоги. Соціальний капітал соціальної групи є сукупність
факторів, які допомагають зміцнювати, солідаризувати та розвивати її
(наприклад, рівні взаємної довіри, взаємодопомоги та солідарності громадян,
ступінь соціальної відповідальності тощо). Що вищим є соціальний капітал
групи — то вищий соціальний капітал її учнів/студентів.
Як робітничий інструмент (фізичний капітал) чи якісна освіта (людський капітал)
можуть збільшити продуктивність праці, Так і соціальний капітал впливає на
продуктивність взаємодії індивідів та груп.
Феномен «соціальний капітал» дозволяє надавати населенню послуги у сфері
освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечувати всі види соціального захисту,
сприяє зменшенню інформаційної нерівності людей, скорочення асоціальних
явищ (алкоголізм, куріння, наркоманія та ін.), що має величезний вплив на
рівень соціально-економічного розвитку.
Крім того, соціальний капітал підвищує якість людського капіталу і що відіграє
поважну роль запобігання асоціальним явищам. Він забезпечує взаємодію
індивідів, груп та спільнот, сприяє утворенню стійких зв'язків та відносин між
ними та забезпечує інтеграцію населення як цілого, примножуючи його
соціальні надбання.
Включеність індивідів у соціальні зв'язки на рівні родини, групи, спільноти
згруповує суспільство. Ця сила соціальної єдності справляє відчутний вплив на
стан здоров'я населення, оскільки суспільство, яке покладається на довіру та
соціальну згуртованість, є ефективнішим і менш схильним до конфліктів та
соціальних патологій, аніж суспільство в стані депресій та сповнене недовіри