Вступ

1. Предмет вивчення фізики

Фізика – наука про природу, що вивчає найзагальніші властивості
матеріального світу, внаслідок чого закони фізики мають фундаментальний
характер.
Мета, яка ставиться при вивченні фізики, полягає в ознайомленні з основними
фізичними явищами, їх механізмами, закономірностями і практичними
застосуваннями.
2. Зв’язок фізики з іншими науками
Фізика із самого початку свого виникнення була, є і залишиться науковою
основою техніки. Фізичні явища, закони, закономірності використовують у
технологічних процесах сучасного виробництва. У свою чергу, успіхи фізики
значною мірою залежать від техніки, матеріалів, приладів та установок.
Фізика пов’язана з математикою, знання якої використовуються в теоретичних
дослідженнях фізичних об'єктів, а фізичні методи дослідження застосовуються в
хімії, астрономії, геології, біології тощо. На стиках цих наук виникли нові розділи
науки: фізична хімія, астрофізика, біофізика, геофізика та ін.
3. Поняття матерії. Форми її існування
Матерія – все те, що існує навколо нас незалежно від нашої свідомості і
відображається нею у відчуттях.
Матерія існує у формі речовини і поля.
Речовина – форма матерії, що складається із сукупності молекул, атомів,
елементарних частинок і їх з’єднань, що мають масу спокою. Наприклад, вода,
повітря, стіл і т.д. Речовина може перебувати у чотирьох агрегатних станах:
твердий, рідкий, газоподібний, плазма. Наприклад, лід, вода, водяна пара – агрегатні
стани води (Н2О).
Фізичне поле – це особлива форма матерії, посередництвом якої відбувається
взаємодія між частинками речовини. Наприклад, гравітаційне поле, електромагнітне
поле тощо.
4. Властивості матерії
Всі матеріальні об’єкти не є незмінними. З часом змінюється їх взаємне
положення, форма, розміри, структура, фізичні і хімічні властивості. Іншими
словами, навколишній світ є матерія, яка вічно рухається і розвивається.
Рух – це основна властивість матерії, що виявляється у всякій зміні
матеріального об’єкта у формі фізичного явища (якісна зміна стану) або фізичного
процесу (послідовна зміна станів).
Наприклад, переміщення тіл, зміна агрегатних станів речовини, хімічне
перетворення речовин, електричний струм, зміна пір року, дня і ночі тощо.
Рух матерії існує у просторі і в часі. Всі матеріальні об’єкти займають деякий
об’єм і мають певні розміри. Всі явища природи відбуваються у певній
послідовності і мають кінцеву тривалість. Матерія не існує поза простором і часом.
Рух матерії не знищуваний, як і вона сама.
1
 Загальною мірою руху матерії є енергія. Незнищуваність руху матерії
виражається у науці законом збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не
зникає безслідно, а перетворюється з одного виду в інший.
Найзагальніші форми руху матерії називаються фізичними. До них належать:
1. механічна;
2. теплова (внутрішня);
3. електромагнітна
4. внутріатомна
5. внутріядерна.
Відповідно до цього розрізняють такі самі види енергії.
5. Закон збереження матерії
Матерія не виникає з нічого і не зникає «безслідно», вона переходить з однієї
форми в іншу в однакових кількостях. Закон збереження матерії – основний закон
природи; вперше був сформульований М.В.Ломоносовим.
Граничними випадками закону збереження матерії є закони збереження енергії,
заряду, імпульсу, моменту імпульсу та ін. Всі взаємні перетворення фізичних
об’єктів і фізичних форм руху у природі відбуваються відповідно до законів
збереження.
6. Методи наукового пізнання
Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод.
Метод – це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та
прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність
прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності.
Наукові методи поділяють на емпіричні та теоретичні.
1. Емпіричні (практичні) методи:
1) Спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності.
2) Описання – фіксація даних про об’єкт засобами природної або штучної
мови.
3) Вимірювання – порівняння об’єктів за якими-небудь спільними
властивостями або аспектами.
4) Експеримент – спостереження в спеціально створених і контрольованих
умовах з метою встановлення перебігу процесу чи події при повторенні даних умов.
2. Теоретичні методи:
1) Формалізація – побудова абстрактно-математичних моделей, що
розкривають сутність процесів дійсності.
2) Аксіоматизація – побудова теорій на основі аксіом – тверджень, істинність
яких не потребує доказу.
3) Аналіз – метод, сутність якого полягає у виконанні (матеріального чи
ідеального) розчленування предмета, явища на частини й дослідження кожної з них.
4) Синтез – це зворотний метод, сутність якого в об’єднанні раніше
виокремлених частин, ознак, відношень предмета в єдине ціле.

2
 5) Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого
фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу, здійснюється перехід від
одиничного до особливого й загального.
6) Індукція – метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме
робиться висновок про загальне. Це спосіб мисленого сходження від одиничних
суджень (знань) до загальних, міркування, за допомогою якого встановлюється
обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція
завжди виступає в єдності з дедукцією, вона органічно пов’язана з нею.
7) Дедукція – метод пізнання, за допомогою якого на основі загального
логічним шляхом із необхідністю виводиться нове знання про окреме. На противагу
індукції, тут відбувається сходження від загального до одиничного. За допомогою
цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.
Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або
заперечується стосовно всього класу предметів, стверджується або заперечується й
стосовно кожного предмета цього класу".
8) Гіпотетично-дедуктивний метод – створення системи дедуктивно
пов’язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти.
7. Етапи пізнання фізичних об’єктів
Під час спостережень та експериментів нагромаджуються факти. На основі
фактів і зв’язків між ними встановлюють закони. Потім з’ясовують і пояснюють їх
причини, тобто висувають наукове припущення – гіпотезу, яку експериментально
перевіряють. На основі результатів досліджень розробляється теорія, яка має бути
підтверджена математичним апаратом і дослідно; вона має задовільно описувати
явища кількісно і якісно та передбачати нові явища.
спостереження → експеримент → факти → закон → гіпотеза →
експеримент → теорія → дослід
8. Основні фізичні поняття
1. Фізичне тіло (просто тіло) – це будь-який матеріальний предмет,
визначений як деяка кількість матерії, що займає певний кінцевий об’єм.
2. Фізична система (система тіл) – сукупність тіл, що у деякому фізичному
явищі розглядається як щось єдине ціле.
Внутрішні тіла – тіла, що входять до складу фізичної системи.
Зовнішні тіла – не входять до складу системи.
3. Фізичне явище – будь-яка зміна, що відбувається з фізичними об’єктами.
4. Фізичне середовище – матеріальне середовище, в якому відбувається певне
фізичне явище.
Однорідним середовищем називають середовище, склад речовини якого всюди
однаковий. Однорідне середовище має однакові фізичні властивості у всіх своїх
частинах.
Якщо середовище неоднорідне настільки, що окремі його зони мають різко
відмінні фізичні властивості, то воно фактично являє собою сукупність різних
середовищ, відділених одне від одного межами розділу середовищ. Межами розділу

3
середовищ є поверхні, що обмежують об’єми середовищ з різними фізичними
властивостями.
5. Фізичні величини – це величини (тобто все те, що може бути визначено
кількісно), які характеризують фізичні властивості матерії або характерні
особливості фізичних явищ природи (довжина провідника, стола; температура води,
повітря). Звичайно кожна величина виражається числовим значенням та одиницею
вимірювання.
6. Стан тіла (системи) однозначно визначається, якщо задано значення всіх
незалежних величин, що характеризують його поводження в розглядуваному явищі.
7. Параметри системи – фізичні величини, якими повністю можна
охарактеризувати стан системи.
9. Фізичні величини і їх вимірювання
Одиниця вимірювання – значення величини, з яким порівнюють усі інші
значення цієї самої величини.
Числове значення величини – це число, яке показує, скільки разів одиниця
вимірювання міститься у вимірюваній величині.
Вимірювання – порівняння значень якої-небудь величини з однорідною
величиною, яку взято за одиницю цієї величини.
Пряме (безпосереднє) вимірювання – визначення значення фізичної величини
безпосередньо за допомогою засобів вимірювання (вимірювання довжини лінійкою,
температури – термометром, сили струму – амперметром тощо).
Непряме (посереднє) вимірювання – визначення значення фізичної величини
за формулою, що пов’язує її з іншими величинами, які безпосередньо вимірюються
(площі чи об’єму – за параметрами тіла, сили струму – за законом Ома тощо).
Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: об’єкт
вимірювання; одиниця виміру, тобто еталонний об’єкт; вимірювальний прилад;
метод вимірювання; експериментатор.
Розмірність – скорочені назви одиниць вимірювання (1 метр – 1м; 1вольт –1В)
Фізичні величини бувають:
 скалярні (визначаються числовим значенням і розмірністю): маса (m = 2 кг),
енергія (Е = 5 кДж), електричний заряд (q = 3 нКл).
 векторні (визначаються числовим значення, розмірністю і напрямком):
швидкість ( ⃗υ = 2 м/с), сила ( ⃗F = 6 Н).
Система одиниць вимірювання – сукупність фізичних одиниць вимірювання,
кожна з яких має свою єдину одиницю вимірювання (з можливої множини).
Міжнародна система одиниць вимірювання (СІ) – являє собою сукупність
одиниць вимірювання фізичних величин і є обов’язковою для використання в усіх
країнах світу (табл. 1).
Державним стандартом також передбачено застосування несистемних одиниць.
Такими є десяткові кратні, які утворюються множенням основних одиниць СІ на 10;
100; 1000 і т.д., і десяткові часткові, які утворюються множенням на 0,1; 0,01; 0,001 і
т.д. Для їх позначення вводяться спеціальні префікси (табл. 1).

4
 Таблиця 1. Одиниці вимірювання фізичних величин системи СІ
Основні одиниці
Фізична величина Позначення Назва одиниці Розмірність
1 довжина l метр м
2 маса m кілограм кг
3 час t секунда с
4 температура T кельвін К
5 сила струму I ампер А
6 сила світла J кандела кд
7 кількість речовини ν моль моль
8 Плоский кут φ радіан рад
9 Тілесний кут Ω стерадіан ср

Таблиця 2. Префікси для утворення десяткових кратних і частинних

одиниць вимірювання
Кратні Частинні
Префікс Позначення Множник Префікс Позначення Множник
екса Е 1018 атто а 10-18
пета П 1015 фемто ф 10-15
тера Т 1012 піко п 10-12
гіга Г 109 нано н 10-9
мега М 106 мікро мк 10-6
кіло к 103 мілі м 10-3
гекто г 102 санти с 10-2
дека да 101 деци д 10-1

10. Дії з векторами

1. Вектор на площині
На рис.1 на прикладі вектора швидкості тіла показано різні випадки орієнтації
вектора відносно осей координат. У загальному випадку вектор ⃗υ напрямлений під
кутом α до осі Ох і його проекції визначатимуться за формулами:
υ x =υ cos α ; υ y =υ sin α (1)

а б в

Рис. 1.
5
 Значення проекцій векторів залежать від їх розташування відносно системи
координат, тому під час розв’язання задач намагаються вибирати напрями
координатних осей таким чином, щоб спростити математичні перетворення й
обчислення.
Нехай А(х1,у1), В(х2,у2) (рис. 2, а), С(х1,у1), D(х2,у2) (рис. 2, б). Тоді координати
векторів ⃗
aі b (рис. 2) визначаються за формулами
a ( a x ; a y )=⃗a ( x ; y ) =⃗
⃗ a ( x 2 −x 1 ; y 2− y1 )
,
⃗ (2)
b ( b x ; b y )=⃗b ( x ; y )=b ( x 2−x 1 ; y 2 − y 1 )
.
Довжина векторів визначається через їх проекції за теоремою Піфагора:
a=√ a2x +a2y ;
b=√ b2x +b2y .
(3)
⃗
Як бачимо довжини цих векторів однакові |⃗
a|=|b| , хоча проекції по осі Ох
мають різний знак.
у у
у2 у2
ау bу

у1 у1

0 х1 ах > 0 х2 х 0 х2 bх < 0 х1 х
а б
Рис. 2.
2. Додавання векторів (рис. 3)
Правило трикутника Правило паралелограма Правило ламаної

Рис. 3
Віднімання векторів Множення вектора на скаляр

6
 k>1

k<1

Рис. 4 Рис. 5
Відомості про наближені обчислення

При вимірюванні фізичних величин практично завжди мають справу з

наближеними значеннями обчислень, при роботі з якими слід додержуватись
таких правил:
1. При виконанні арифметичних операцій (додаванні, відніманні, множенні і
діленні чисел) у кінцевому результаті слід зберігати стільки десяткових знаків,
скільки їх має найменш точне дане (число з найменшою кількістю десяткових
знаків).
2. При піднесенні числа до степеня слід зберігати в результаті стільки
значущих цифр, скільки їх має наближене число, яке підноситься до степеня.
3. При добуванні кореня з наближеного числа слід зберігати в результаті
стільки значущих цифр, скільки їх має підкореневий вираз.
4. При виконанні проміжних операцій необхідно брати у проміжних
результатах на одну значущу цифру більше, ніж рекомендовано попередніми
правилами.
У наближених обчисленнях часто доводиться округлювати числа (як точні,
так і наближені), тобто відкидати одну або декілька цифр, дотримуючись наступних
правил:
1. Якщо перша із цифр, які відкидаються, більше або рівна п’яти, то остання із
цифр, які зберігаються, підсилюється на одиницю.
Наприклад: 27,874 ≈ 27,9 (7 > 5); 37,251 ≈ 37,3.
2. Якщо перша із цифр, які відкидаються менше п’яти, то підсилення не
виконується.
Наприклад: 27,827 ≈ 27,8 (2 < 5).
3. Якщо відкидається цифра 5, а за нею немає значущих цифр, то остання
цифра залишається, якщо вона парна, і підсилюється, якщо вона непарна.
Наприклад: 27,85 ≈ 27,8; 0,375 ≈ 0,38.
Середнє арифметичне

Стандартний запис числа

Результати вимірювань і обчислень у фізиці прийнято записувати у

стандартному вигляді: а,bс·10 n, оскільки часто приходиться мати справу з дуже
малими або дуже великими числами.
Наприклад: 2450 = 2,45·10 4; 0,0018 = 1,8·10 -3.

Середнє арифметичне результатів вимірювань

7
 х 1 +х 2 +. .. +х N
х с=
N