З англійської переклала Тетяна Савчинська

Львів
Видавництво Старого Лева
2021
УДК 821.111(71)-31
Т 39

DO NOT SAY WE HAVE NOTHING

COPYRIGHT © 2016, MADELEINE THIEN
ALL RIGHTS RESERVED

Мадлен Тієн
Т 39 Не кажіть, що в нас нічого немає [Текст] : роман / Мадлен Тієн; пере­клад
з англ. Тетяни Савчинської. — Львів : Видавництво Старого Ле­ва, 2021. — 592 с.

ISBN 978-617-679-865-1

«Не кажіть, що в нас нічого немає» — родинна сага, що охоплює три

покоління представників китайської інтелігенції. Починається історія під
час китайсько-японської війни (1937–1945). Триває впродовж «культурної
революції» Мао Цзедуна (1966–1976), коли оскаженілі хунвейбіни знищи-
ли практично всю творчу та наукову еліту Китаю й не пощадили навіть
музичних інструментів у консерваторіях, сприйнявши і їх за класових
ворогів. Акції протесту 1989 року, що наймасштабніша з них знана як
«Різанина на площі Тяньаньмень», стають трагічною кульмінацією для
змальованої в творі родини. Кульмінацією, але не розв’язкою. Адже завдя-
ки таєм­ничій Книзі записів, сотні разів переписаній від руки охайними
ієрогліфами, родинна історія триває, а її учасники немов оживають —
«небезпечні, мов революціонери, і невловні, наче привиди».
Мадлен Тієн — канадська письменниця малайсько-китайського похо-
дження. Її твори перекладені понад двадцятьма п’ятьма мовами. А роман,
що ви його тримаєте в руках, здобув найпрестижнішу канадську літера-
турну нагороду — премію Гіллера, й увійшов у шорт-лист Букерівської
премії (2016).

УДК 821.111(71)-31

Переклад книжки здійснено за підтримки Canada Council for the Arts

We acknowledge the support of the Canada Council for the Arts for this translation.

Перекладачка висловлює вдячність за сприяння у роботі над перекладом

Міжнародному центру літературного перекладу (BILTC) при Banff Centre for Arts
and Creativity, м. Банфф, Альберта, Канада.

© Мадлен Тієн, текст, 2016

ISBN 978-617-679-865-1 (укр.)
ISBN 978-0-345-81042-7 (англ.)
© Тетяна Савчинська, переклад, 2021
© Іван Шкоропад, обкладинка, 2021
© Видавництво Старого Лева,
українське видання, 2021
Усі права застережено
Моїм матері й батькові, а також Кетрін і Раві
ЧАСТИНА ПЕРША
Є тисячі способів прожити життя.
Скільки з них знаємо ми з тобою?
Ч жан В ей «Старий корабель»

Зі всіх сцен, якими розмальовані стіни печери,

найдетальнішими і найвигадливішими
були зображення раю.
К олін Т аброн «Привид Шовкового шляху»

8
 1

За один-єдиний рік мій батько покинув нас двічі. Уперше, ко-

ли обірвав свій шлюб, і вдруге, коли обірвав собі життя. Того
1989 року мати полетіла в Гонконґ і поховала батька на цвин-
тарі неподалік китайського кордону. Опісля, убита горем, по-
квапилася додому у Ванкувер, де на неї чекала я, сама. Мені
було десять років.
Ось що я пам’ятаю:
У мого батька вродливе, непідвладне старінню обличчя;
у нього добре серце, але він схильний до меланхолії. Він но-
сить окуляри без оправи й складається враження, що лінзи
застигли в повітрі просто перед його очима, наче найтонші на
світі фіранки. Його темно-карі очі завжди на сторожі, завжди
невпевнені; йому лише 39 років. Батька звали Цзян Кай, і він
народився в маленькому селі неподалік Чанша. Уже згодом,
дізнавшись, що батько був відомим піаністом і гас­тролював
Китаєм із концертами, я згадувала, як його пальці стукоті-
ли по кухонному столу, як вони барабанили по стільницях
і материних м’яких руках, до самих пальців, аж поки вона
починала дратуватися, а я — заходитися сміхом. Він дав ме-
ні й китайське ім’я — Цзян Лі-лін, й англійське — Марі Цзян.
Коли батько помер, я була ще дитиною, й мені від нього не

9
залишилося нічого, крім пригорщі спогадів. Хай які незнач­
ні й неточні вони були — я ніколи не зможу їх відпустити.
Коли мала вже далеко за двадцять, у важкі роки після
смерті обох батьків, я цілком присвятила життя спостере-
женню за числами, гіпотезам, логіці й доказам — інструмен-
там, за допомогою яких ми, математики, маємо не лише пояс-
нювати, але й просто описувати цей світ. Упродовж останніх
десятьох років я викладала в Університеті Саймона Фрейзе-
ра в Канаді.
Завдяки числам могла снувати між неймовірно великим
і дивовижно малим; я могла існувати цілком окремішньо від
батьків, їхніх романів і невзаємних мрій, як і моїх, принай-
мні так мені тоді видавалося.
Декілька років тому, 2010-го, я прогулювалася чайнатау-
ном у Ванкувері й натрапила на крамничку DVD-дисків. При-
гадую, тоді лило мов із відра, і тротуари геть спорожніли. Із
двох величезних гучномовців, які стояли ззовні крамниці, лу-
нала концертна музика. Я її впізнала — Четверта соната Баха
для фортеп’яно та скрипки — і мене поманило до цієї музи-
ки так сильно, наче хтось тягнув за руку. Контрапункт, який
об’єднував в одне ціле композитора, музикантів і навіть ти-
шу, музика, з її наростальними хвилями скорботи і піднесен-
ня, були саме такі, як я пам’ятала.
У голові запаморочилося, і я прихилилася до вітрини.
Аж раптом опинилася в батьковій автівці. Чула, як шини
розхлюпують дощову воду, і як тато щось стиха наспівує. Він
був такий живий, такий люблений, що незбагненність його
самогубства заново накрила мене хвилею скорботи. На той
час батька не було серед живих уже двадцять років, але до ме-
не ще ніколи не поверталися аж такі чіткі спогади про нього.
Тоді мені був тридцять один.

10
 Я зайшла у крамничку. На екрані з’явився піаніст, Ґленн
Ґульд: вони з Ієгуді Менухіним виконували ту саму сонату
Баха, яку я впізнала. Ґленн Ґульд у темному костюмі схилив-
ся над фортеп’яно, вслухаючись у сплетіння звуків, геть не-
досяжних для слуху більшості людей, і він видавався… та-
ким знайомим, наче ціла мова, цілий світ, що я його забула.

1989 року життя для нас із матір’ю перетворилося на набір

звичних щоденних справ: ходити на роботу й до школи, ди-
витися телевізор, їсти, спати. Перше батькове зникнення
збіглося в часі зі знаковими подіями в Китаї — подіями, за
якими мати одержимо стежила по CNN. Я запитала, хто ці
демонстранти, й вона пояснила, що це студенти і звичайні
люди. Я запитала, чи батько серед них, і вона відповіла: «Ні,
це площа Тяньаньмень у Пекіні». Демонстрації, під час яких
понад мільйон китайських громадян вийшли на вулиці, роз-
почалися у квітні, коли батько ще жив із нами, і тривали піс-
ля того, як його слід загубився в Гонконзі. Згодом, 4 червня,
й упродовж днів і місяців після різанини, мати заливалася
слізьми. Я стежила за нею ніч у ніч. Ба* втік із Китаю 1978 ро-
ку, і йому заборонили повертатися до країни. Але моє нерозу-
міння чіплялося за те, що я бачила: за ті хаотичні, моторош-
ні кадри людей і танків, і за матір, яка прикипіла до екрана.
Того літа я, наче вві сні, продовжувала відвідувати занят-
тя з каліграфії, які відбувалися в культурному центрі непода-
лік, і пензликом та чорнилом, рядок за рядком переписувала
китайську поезію. Але слів, що могла їх упізнати — «вели-
кий», «маленький», «дівчина», «місяць», «небо» (大, 小, 女, 月,

* Ба — з китайської «батько», «тато» (прим. перекладачки).

11
天) — було всього декілька. Мій батько розмовляв мандарин-
ською мовою, а мати — кантонським діалектом, я ж вільно
володіла лише англійською. Попервах загадковість китай-
ської мови видавалася мені грою, задоволенням, але згодом
неспроможність її розуміти почала непокоїти мене. Раз по
раз я виводила символи, яких не могла прочитати, наводя-
чи їх чимраз більше і більше, аж зайве чорнило просочува-
ло тонкий папір, і він рвався. Мені було байдуже. Я переста-
ла відвідувати заняття.
У жовтні до нас прийшли двоє поліцейських. Вони пові-
домили матері, що Ба більше немає серед живих, і що спра-
ву вестиме коронер у Гонконзі. Вони сказали, що Ба наклав
на себе руки. Відтоді тиша (цюй) оселилася в нашому домі на
правах нової мешканки. Вона спала в шафі поруч із батько-
вими сорочками, штаньми і черевиками, оберігала його ноти
Бетговена, Прокоф’єва і Шостаковича, його капелюхи, крісло
та улюблене горнятко. Тиша (闃) оселилася в наших думках
і океаном вирувала всередині нас із матір’ю. Тієї зими Ван-
кувер був навіть сіріший і дощовитіший, ніж зазвичай: зда-
валося, мжичка перетворилася на чіпкий грубий светр, який
годі з себе стягнути. Засинаючи, я свято вірила, що вранці Ба
розбудить мене, як і завше, витягне з обіймів сну своїм голо-
сом, і так тривало доти, доки ця ілюзія не загострювала від-
чуття втрати й не завдавала ще більшого болю, аніж усе, що
сталося перед тим.
Повільно спливали тижні, й ось 1989 рік канув у 1990-й.
Щовечора ми з Ма вечеряли на дивані, бо за столом не бу-
ло місця. Офіційні батькові документи — різноманітні сер-
тифікати й податкові декларації — ми вже розібрали, але
то тут, то там щось однак траплялося. У міру того, як Ма
дедалі ретельніше обдивлялася кожен закуток квартири,

12
знаходилися нові батькові папери — ноти, декілька листів,
які батько написав, але так ніколи й не надіслав («Горобчи-
ку, не знаю, чи цей лист до тебе дійде, але…») і численні за-
писники. Спостерігаючи, як росте гора паперів, мені зда-
валося, що мати вірила, начебто Ба зможе перевтілитися
в аркуш. Або, може, вона вірила, як за давніх часів, буцімто
написані на папері слова — це талісмани, що якимось чи-
ном здатні оберегти нас від лиха.
Майже щоночі Ма сиділа серед цих паперів у офісному
одязі, так і не переодягнувшись.
Я намагалася її не турбувати. Слухала із сусідньої кімна-
ти, як час від часу майже беззвучно перегортаються сторінки.
Слухала ку маминого дихання.
Як розходився і шмагав шибки дощ.
Ми зависли в часі.
Знову і знову за вікном проїжджав, брязкаючи, двадцять
дев’ятий електробус.
Я придумувала розмови. Намагалася уявити, як Ба переро-
джується в царстві тіней, купує собі ще один чистий запис-
ник, розраховується незнайомою валютою й кидає решту
в кишеню нового пальта — легкого плаща з пір’я або, може,
накидки з верблюжої шерсті — пальта, достатньо міцного
і для раю, і для царства тіней.
Тим часом мати намагалася відволіктися пошуками бать-
кової родини — хоч би де та була — щоб повідомити, що їх-
ній давно втрачений син, брат чи дядько вже відійшов на той
світ. Вона почала розшукувати прибраного батька Ба, чолові-
ка, який колись жив у Шанхаї й був знаний там на прізвись-
ко «Професор». Інших родичів Ба ніколи не згадував. Пошук
був повільний і клопітний: ні електронної пошти, ні інтер-
нету тоді не існувало, тож Ма легко було написати листа, але

13
важко потім отримати відповідь. Батько поїхав із Китаю дав-
ним-давно, і навіть якщо Професор досі живий, він уже по-
хилого віку.
Той Пекін, який ми бачили по телевізору — з моргами
й убитими горем сім’ями, з танками на перехрестях і настов-
бурченими гвинтівками, — з тим Пекіном, який знав мій
батько, розділяв цілий світ. І все-таки, іноді мені видається,
що різниця між ними не така вже й велика.
Кілька місяців по тому, в березні 1990-го, мати показала
мені Книгу записів. Тієї ночі Ма сиділа на своєму звичному
місці за столом і читала. Записник, який вона тримала в ру-
ках, був довгий і вузький, завбільшки з мініатюрні двері. Він
був нетуго зшитий бавовняною шворкою горіхового кольору.
Коли Ма мене раптом помітила, я вже давно мала б бу-
ти в ліжку.
— Та що ж ти за дитина? — вигукнула вона. А потім, на-
че збита з пантелику власним запитанням, додала: — Ти вже
виконала домашнє завдання? Котра година?
Уроки я повчила давним-давно і весь цей час дивила-
ся фільм жахів із вимкненим звуком. Досі пам’ятаю: в то-
му фільмі якогось чоловіка щойно прикінчили льодорубом.
— Уже північ, — відповіла я стривожено, бо тіло цього чо-
ловіка виявилося м’яке, наче тісто.
Мати простягнула руку, і я підійшла до неї. Вона пригор-
нула мене однією рукою за талію і притиснула до себе.
— Хочеш поглянути, що я читаю?
Я схилилася над записником і втупилася поглядом у ря-
дочки слів. Ієрогліфи цяткували сторінку, наче звірині слі-
ди на снігу.
— Це історія, — сказала Ма.
— Цікаво. Яка така історія?

14
 — Мені видається, що це роман. Про шукача пригод на ім’я
Да-вей, який поплив кораблем до Америки, і про героїню на
ім’я Четверте Травня, яка переходить пустелю Ґобі…
Я ще дужче втупилася у сторінку, але так і не змогла про-
читати ні слова.
— Колись люди переписували вручну цілі книжки, — ска-
зала Ма. — Росіяни називали це «саміздатом», а китайці… ну,
певно, в нас для такого немає назви. Поглянь, який цей за-
писник потертий, до нього навіть трава прилипла. Хтозна,
скільки людей носило його із собою… йому на десятки років
більше ніж тобі, Лі-лін.
«Хіба є хтось чи щось, кому не більше років ніж мені?» —
подумала я. І запитала, чи то Ба переписав цей записник.
Мати похитала головою. Вона сказала, що почерк у запис-
нику чудовий, витвір майстра каліграфії, а батько писав по-
середньо.
— У цьому записнику — лише один розділ з якоїсь довшої
книжки. Бачиш, ось написано: «Номер сімнадцять». Не вка-
зано, хто автор, але поглянь, є заголовок: «Книга записів».
Вона поклала записник. Батькові документи, які лежали
на кухонному столі, скидалися на білі пінисті гребені хвиль,
що накочуються вперед, от-от плюснуться через край і роз-
хлюпаються по килиму. Вся наша пошта теж лежала на сто-
лі. Відразу після Нового року мама почала отримувати листи
з Пекіна, співчуття від музикантів із Центральної філармо-
нії, які лише нещодавно дізналися про батькову смерть. Ма-
ма читала ці листи, тримаючи під рукою словник, бо во-
ни були написані спрощеними китайськими ієрогліфами,
яких вона ніколи не вивчала. Оскільки мама здобула осві-
ту в Гонконзі, вона вчила традиційне китайське письмо. Але
у п’ятдесятих роках, на материку, в комуністичному Китаї,

15
узаконили новий спрощений правопис. Тисячі слів стали
інакші; наприклад, «писати» (с’є) перетворилося з 寫 на 写,
а «знати» (ши) — з 識 на 识. Навіть «Комуністична партія»
(ґун чань дан) із 共 產 黨 перетворилася на 共 产 党. Іноді мамі
вдавалося розгледіти попереднє значення слова, а часом до-
водилося лише здогадуватися. Вона казала, що це неначе чи-
тати лист із майбутнього або розмовляти з кимось, хто від
тебе відвернувся.
Ситуацію ще більше ускладнювало те, що вона вже лише
зрідка читала китайською й висловлювала свої думки зде-
більшого англійською. Їй не подобалося, коли я розмовляла
по-кантонському, бо, як вона казала: «моя вимова геть ніку-
дишня».
— Тут холодно, — прошепотіла я. — Ходімо натягнемо пі-
жами і в ліжко.
Ма не зводила погляду із записника і не слухала мене на-
віть краєм вуха.
— Мати вранці буде невиспана, — не вгавала я. — Мати
двадцять разів відкладатиме сигнал будильника.
Вона усміхнулася, але її очі за склом окулярів щось помі-
тили і напружилися.
— Лягай спати, — сказала вона. — Не чекай на матір.
Я поцілувала її м’яку щоку.
— Що буддійський монах попросив у електрика? — запи-
тала вона.
— Що?
— Просвітлення.
Я захихотіла, зітхнула, знову захихотіла, відтак здригнула-
ся, згадавши про того чоловіка, якого зарубали по телевізо-
ру, і його тістоподібне тіло. Усміхнено, але рішуче, мама під-
штовхнула мене до дверей.

16
Лежачи в ліжку, я розмірковувала щодо кількох фактів.
По-перше, про те, що у своєму — п’ятому — класі, я пере-
творювалася на цілком іншу людину. Я була така доброзич-
лива, така ввічлива і старанна, аж іноді мені здавалося, наче
мій розум і душа починають існувати окремо одне від одного.
По-друге, про те, що в бідніших країнах таким людям,
як ми з мамою, було б не так самотньо. По телевізору пока-
зували, що в бідних країнах завжди сила-силенна людей,
а напхом напхані ліфти силкуються здійнятися аж до самі-
сінького неба. Люди сплять по шестеро в одному ліжку, по
дванадцятеро в одній кімнаті. Там завжди можна промовити
вголос власні думки і не сумніватися, що хтось тебе та й по-
чує, бодай мимоволі. До речі, може, це такий спосіб покаран-
ня: вирвати людину з кола сім’ї та друзів, ізолювати в якійсь
холодній країні й чавити самотністю?
По-третє, і це було радше запитання, а не факт: чому на-
ша любов була така незначуща для Ба?
Мабуть, я заснула, бо, розплющивши очі, побачила, що на-
ді мною схилилася Ма. Пучками пальців вона витирала сльо-
зи з мого обличчя. Я ніколи не плакала вдень, лише вночі.
— Лі-лін, ну чого ти, — сказала вона і пробурмотіла ще
щось, але я не розчула. — Якщо тебе замкнуть у кімнаті, і ніх-
то не прийде тобі на допомогу, — запитала вона, — як ти чи-
нитимеш? Доведеться грюкати по стінах і розбивати вікна.
Доведеться вибиратися назовні й чимдуж рятуватися. Лі-лін,
це ж ясно, що сльози не допоможуть вижити.
— Мене звуть Марі, — закричала я. — Марі!
— Хто ти? — усміхнулася вона.
— Я Лі-лін!
— Ти Дівчинка, — так лагідно часто звертався до мене та-
то, бо слово 女 означало і «дівчинка», і «донька». Він полюбляв

17
жартувати, що на його батьківщині біднякам було не до того,
щоб добирати своїм донькам імена. Тоді Ма легенько вдаря-
ла його по плечу й казала по-кантонському: «Не забивай їй
голову всіляким сміттям».
У прихистку маминих обіймів я знову міцно заснула.
Згодом прокинулася від того, що мама бурмотіла щось со-
бі під ніс і хихотіла. Ці зимові ранки були геть безпросвітні,
тож мамин несподіваний сміх розітнув кімнату наче дзиж-
чання електричного обігрівача. Від її шкіри віяло запахом
чистих подушок і солодким ароматом османтусового крему.
Коли пошепки покликала її, вона пробурмотіла:
— Гм.
А відтак додала:
— Ну й ну.
— Ти бродиш сушею чи морем? — запитала я.
І тут вона дуже виразно мовила:
— Він тут.
— Хто? — я спробувала щось розгледіти в темряві кімна-
ти. Бо й справді повірила, що він тут.
— Прибраний батько. Той… гмм... Той… Професор.
Я міцно тримала її за руку. По той бік штор небо змінюва-
ло колір. Мені хотілося піти слідом за мамою в татове мину-
ле — і все ж я йому не довіряла. Люди можуть податися вслід
за ілюзією, можуть побачити щось аж таке чарівливе, що за-
будуть обернутись. Я боялася, що мама, як і тато колись, за-
буде, навіщо повертатися додому.

Життя поза межами дому — початок нового навчального ро-

ку, безперервні контрольні, радощі інтенсиву з математики —
точилося, безнастанно пожвавлюване циклічністю пір року,

18
наче так мало тривати вічно. Батькові літні та зимові пальта
досі чекали біля дверей — під капелюхами, над черевиками.
На початку грудня з Шанхая прийшов грубий конверт,
і Ма знову взялася до словника. Він був невеликий, але гру-
безний, у твердій зелено-білій палітурці. Коли я гортаю йо-
го сторінки, вони видаються просвітчастими й невагомими.
То тут, то там натрапляю на масні плями або кавові кілеч-
ка — сліди від маминого чи, може, й мого, горняти. Усі сло-
ва впорядковані за відповідним коренем, наприклад, сло-
во 門 означає «ворота», але оскільки це корінь, то з нього
можуть складатися інші слова і поняття. Якщо крізь воро-
та падає світло або сонце 日, то виходить «простір» 間. Якщо
у воротах — кінь 馬, то це «засідка» 闖, а якщо там рот 口, то
виходить «запитання» 問. Якщо всередині — око 目 і пес 犬,
то вийде «тиша» 闃.
Лист із Шанхая був на тридцять сторінок, списаних тон-
кими й довгими павукастими розчерками; минуло заледве
кілька хвилин, і я вже втомилася дивитися, як мама проди-
рається крізь нього. Пішла у вітальню, щоб з вікна роздивля-
тися сусідів. У дворі навпроти стояла нещасна різдвяна ялин-
ка. Вона мала такий вигляд, наче хтось намагався задушити
її гірляндою з мішури.
Періщив дощ і завивав вітер. Я принесла мамі склянку
еґ-ноґу.
— У листі написане щось хороше?
Ма поклала аркуші на стіл. Її повіки набрякли.
— Дещо несподіване.
Я провела пальцями по конверту і почала розшифровува-
ти ім’я відправника. Воно мене здивувало.
— Адресат — жінка? — запитала я, охоплена раптовим
страхом.

19
 Мама кивнула.
— У неї до нас прохання, — сказала Ма, забираючи в мене
конверт, і запхнула його під стоси паперів. Я підійшла ближ-
че, неначе Ма була вазою, яка от-от зіслизне зі столу, але в її
набряклих очах прочитувалось якесь несподіване почуття.
Утіха? Чи, може, на мій подив, радість?
— Вона просить про послугу, — продовжувала Ма.
— То ти прочитаєш мені цього листа?
Ма щипнула себе за перенісся.
— Увесь лист дуже довгий. Вона пише, що вже багато років
не бачила твого батька. Але колись вони були як сім’я. — Сло-
во «сім’я» Ма вимовила дещо невпевнено. — Пише, що її чоло-
вік викладав твоєму батькові композицію в Шанхайській кон-
серваторії. Але вони втратили зв’язок. За тих важких років.
— Які такі важкі роки? — У мене почала закрадатися підо­
зра, що ця послуга, хоч би в чому вона полягала, неодмінно
стосувалася американських доларів або ж нового холодиль-
ника, і я боялася, що мамою просто скористаються.
— Роки до твого народження. Шістдесяті. Ще коли твій
батько навчався в консерваторії. — Ма опустила очі, а її ви-
раз обличчя було годі прочитати. — Вона пише, що торік твій
батько з ними зв’язувався. Ба написав їй листа з Гонконґу за
кілька днів до своєї смерті.
У моїй голові враз виринула купа запитань. Розуміла, що
не варто матері надокучати ними, та оскільки я лише нама-
галася збагнути, що ж відбувається, то все ж запитала:
— Хто вона? Як її звати?
— Її прізвище Ден.
— А ім’я?
Ма відкрила рота, але звідти так і не вилетіло слів. Урешті,
вона подивилася мені просто в очі та сказала:

20
 — Її звати Лі-лін.
Ми з нею мали однакове ім’я, от тільки її було написане
спрощеною китайською. Я сягнула по листа. Ма твердо по-
клала свою руку на мою. Передбачивши наступне запитан-
ня, вона вирішила мене випередити.
— Ці тридцять сторінок — про теперішнє, а не про мину-
ле. Донька Ден Лі-лін прилетіла в Торонто, але не може ско-
ристатися власним паспортом. Її дочці нема куди податися,
і вона потребує нашої допомоги. Її донька… — Одним про-
ворним рухом Ма запхнула лист назад у конверт. — Її донь-
ка приїде сюди і трохи поживе з нами. Розумієш? Цей лист
про теперішнє.
У моїй голові здійнялася круговерть. Чому це з нами має
жити якась чужа людина?
— Її доньку звати Ай-мін, — сказала Ма, намагаючись при-
вести мене до тями. — Я зараз подзвоню й домовлюся щодо
її приїзду.
— Ми з нею однолітки?
Ма немов спантеличило моє запитання.
— Ні, їй, мабуть, щонайменше дев’ятнадцять, бо вона вже
студентка. Ден Лі-лін пише, що її донька… вона пише, що Ай-
мін потрапила в біду під час демонстрацій на площі Тяньань-
мень у Пекіні. Вона втекла.
— У яку таку біду?
— Годі, — сказала мати. — Це все, що тобі потрібно знати.
— Ні! Я маю знати більше.
Мама роздратовано згорнула словник.
— Хто тебе такою виховав? Ти ще занадто мала, щоб усю-
ди пхати свого носа.
— Але…
— Годі.

21
Ма дочекалася, поки я піду спати, і лише тоді зателефону-
вала. Вона розмовляла своєю рідною мовою, кантонською,
вставляючи подекуди фрази мандаринською, і хоча двері
й були зачинені, я добре чула, як вона щоразу затиналася,
обираючи правильний тон, бо вони ніколи їй легко не да-
валися.
Я почула, як мама запитує:
— У тебе там дуже холодно?
А потім:
— Твій квиток на автобус «Ґрейгаунд» буде в…
Я зняла окуляри і втупила погляд у розмите вікно. Дощ
скидався на сніг. Голос Ма видавався мені геть чужим.
Після тривалої мовчанки я знову зачепила окуляри за ву-
ха, вилізла з ліжка і вийшла з кімнати. Ма сиділа перед сто-
сом рахунків, тримаючи напоготові ручку, неначе чекаючи
на початок диктанту.
Вона помітила мене і спитала:
— Де твої капці?
Я відповіла, що не знаю.
Ма вибухнула гнівом.
— Лі-лін, ану мерщій іди спати! Що тут неясно? Можна
мені бодай трохи побути у спокої! Ти завжди ходиш назир-
ці, стежиш за мною і стежиш, так ніби вважаєш, що я… — Во-
на жбурнула ручку на стіл. Та розламалася, й один шматок
упав долі. — Ти вважаєш, що я тебе покину? Думаєш, я та-
ка сама егоїстка, як і він? Що я здатна так само покинути те-
бе напризволяще і завдати тобі такого ж болю? — Почалася
дов­га, сердита нотація катонською, а відтак мати сказала: —
Просто йди спати!
Сидячи за столом зі своїм старим, важким словником, во-
на видавалася такою остаркуватою і крихкою.

22
 Я кинулася у ванну, грюкнула дверима, відчинила їх, іще
раз грюкнула, цього разу сильніше, і розридалася. Почала
набирати воду, та раптом збагнула, що, насправді, хотіла ли-
ше одного — піти спати. Мої схлипування перетворилися на
гикавку, і коли вона нарешті минулася, єдиним звуком був
шум води з крана. Умостившись на краю ванни, дивилась,
як вода викривляє обриси моїх блідих ніг. Вони підігнулися,
і я занурилася у воду.
У спогадах до мене повернувся Ба. Він вставив касету
в магнітофон, сказав мені опустити вікна, і ми попливли
Мейн-стріт і уздовж Ґрейт-норзерн-вею під гучну мелодію
концерту «Імператорський» Бетговена у виконанні Ґленна
Ґульда і з Леопольдом Стоковським у ролі диригента. Вир нот
каскадом спадав униз і безкінечно здіймався вгору, і батько
правою рукою диригував, а лівою — тримав кермо. Я чула, як
він мелодійно наспівує, відбиваючи такт: Та! Та-ті-ті-ті. Та!
Та, та, та! У мене було відчуття, наче поки ми тріумфаль-
но маршували Ванкувером, першу частину концерту творив
не Бетговен, а мій батько. Його рука рухалася, вимальовуючи
в повітрі розмір чотири чверті, отой бентежний трепет між
останньою й першою долею, і я роздумувала, що ж це могло
означати, коли людина, яка колись була знаменита, виступа-
ла в Пекіні перед самим Мао Цзедуном, у себе вдома навіть
не мала фортеп’яно? І заробляла собі на прожиття, працюю-
чи у крамниці? Ба більше, хоч як я благала батька навчити
мене грати на скрипці, він завжди категорично відмовлявся.
Й ось ми перетинаємо місто в обіймах цієї переможної музи-
ки, й складається враження, що і Бетговенове минуле, і ми-
нуле мого батька не померло назавжди, а повсякчас було тут,
відлунювало від вітрового скла, а потім здіймалося й огорта-
ло нас, наче сонце.

23
 Того «б’юіка» вже нема; Ма його продала. У їхньому по-
дружжі вона завжди була дошкульніша, як той кактус у ві-
тальні — єдина кімнатна рослина, що вижила після батько-
вого від’їзду.
Для життя моєму батькові потрібно було більше. Вода
у ванні повністю мене накрила. Знітившись, що стільки во-
ди витікає дарма, я рвучко закрила кран. Якось батько ска-
зав, що музика сповнена мовчань. Він не залишив мені нічо-
го — ні листа, ні повідомлення. Ані словечка.
Ма постукала у двері.
— Марі, — покликала вона. Тоді прокрутила ручку, але
двері були замкнені на ключ. — Лі-лін, усе добре?
Минула довга мить.
Правда була в тім, що батька я любила більше. Усвідом-
лення цього прийшло до мене тієї ж миті, коли я беззапере-
чно збагнула, що тато, напевно, страшенно мучився, й що
моя мати ніколи, за жодних обставин мене б не покинула.
Вона теж його любила. Заливаючись слізьми, я поклала до-
лоні на поверхню води.
— Мені просто потрібна була ванна.
— А, — відповіла вона. Її голос, здавалося, відбився луною
всередині самої ванни. — Вважай, не змерзни.
Вона знову спробувала відчинити двері, але ті досі були
замкнені.
— Усе в нас буде добре, — врешті мовила вона.
Понад усе мені хотілося розбудити нас обох із цього сну.
Натомість я  безпорадно хлюпнула воду на власні сльози
і кивнула.
— Знаю.
Я слухала, як човгання її кроків у домашніх капцях, відда-
ляючись, приглушується.

24
Шістнадцятого грудня 1990 року Ма повернулася додому на
таксі з новою донькою, на якій не було пальта, лише грубий
шарф, вовняний светр, сині джинси та кеди. Мені ще ніко-
ли не випадало бачити китаянку, тобто, когось, хто, як і мій
батько, походив зі справжнього материкового Китаю. На її
шиї висіла на шворці пара сірих рукавичок, нервово погой-
дуючись аж біля ніг. Потріпані кінці синього шарфа спадали
один спереду, інший ззаду, наче вона була вбрана в мантію.
Періщив дощ, і вона йшла з опущеною головою, тримаючи
в руках порожню, на перший погляд, валізу середнього роз-
міру. Була бліда, а її волосся переливалося наче море.
Я невимушено відчинила двері й здивовано витріщилася,
так наче не чекала ніяких гостей.
— Дівчинко, — сказала Ма. — Візьми валізу, хутчіше.
Ай-мін увійшла досередини і на мить застигла на краю
килимка біля дверей. Коли я простягнула руку, щоб узяти ва-
лізу, то ненароком торкнулася руки Ай-мін, але вона її не від-
смикнула. Натомість простягнула мені іншу руку і легенько
накрила нею мою. Вона дивилася мені просто у вічі, та ще
й із такою відкритістю й цікавістю, аж я засоромилася й за-
плющила очі.
— Ай-мін, — почула я мамин голос, — ось, знайомся. Це
моя Дівчинка.
Я відсмикнула руку і знову розплющила очі.
Ма, знімаючи пальто, обвела поглядом спершу мене, а тоді
нашу кімнату. Коричнева канапа з трьома сірувато-жовтими
смужками бачила й кращі часи, та я прикрасила її всіма квіт-
частими подушками й м’якими іграшками, які досі лежали
на моєму ліжку. А ще ввімкнула телевізор, щоб кімната мала
жвавіший вигляд. Ма енергійно мені кивнула.
— Дівчинко, привітайся зі своєю тіткою.

25
 — Краще називай мене Ай-мін, справді. Будь ласка. Мені
так, ммм, більше подобається.
Щоб догодити їм обом, я лише сказала: «Вітаю».
Як я собі й думала, валіза виявилася дуже легенька. Віль-
ною рукою потягнулася взяти пальто Ай-мін, надто пізно
згадавши, що ніякого пальта вона не має. Моя рука зависла
в повітрі, наче знак запитання. Ай-мін потягнулася до мене,
схопила за руку і міцно її потиснула.
У її очах читалося якесь запитання. Її волосся з одного боку
було заколоте назад, а з іншого — вільно спадало, тож здавало-
ся, наче вона весь час стоїть у профіль і ось-ось повернеться до
мене. Не випускаючи моєї руки, Ай-мін вправно і без жодного
звуку зняла кеди — спочатку з однієї ноги, потім з іншої. На її
шарфі виблискували цяточки дощу. Наші життя так ущільни-
лися, аж я не могла навіть пригадати, коли востаннє якась не-
знайома людина переступала поріг нашого дому; присутність
Ай-мін учиняла все навколо якимось незнайомим, так наче
стіни на декілька дюймів зсунулися, щоб краще її роздивитися.
Напередодні вночі ми врешті-решт поскладали батькові папе-
ри та записники в коробки й запхнули їх під стіл у кухні. Тепер
поверхня столу видавалася мені оманливо голою. Я вивільни-
ла руку і сказала, що віднесу валізу в її кімнату.
Ма почала показувати їй квартиру. Я сіла на диван і вда-
ла, наче дивлюся прогноз погоди, в якому передавали дощ
до кінця тижня, до кінця 1990 року, до кінця століття й на ві-
ки вічні. Голоси Ма та Ай-мін наздоганяли один одного, наче
вагони фунікулера, раз по раз перемежовуючись мовчанням.
Напруга у квартирі просочилася просто в мене, і вже почало
здаватися, що наша підлога паперова, а скрізь навколо напи-
сані слова, які мені годі прочитати, і що один-єдиний бездум-
ний жест — й усе розвалиться внівець.

26
Їли ми разом, сидячи коло обіднього столу. Ма забрала цен-
тральну дошку, і стіл став уже не овальний, наче яйце, а круг­
лий. Вона перервала власне белькотіння, щоб сердито на ме-
не зиркнути, і в її погляді чітко прочитувалося: перестань
витріщатися.
Час до часу я випадково вдаряла ногою одну з коробок під
столом, і від цього звуку Ай-мін щоразу здригалася.
— Ай-мін, як тобі — жити у такій холодризі? — весело за-
питала Ма, анітрохи не звертаючи на мене уваги. — Я, поки
не переїхала в Канаду, ніколи зими й не бачила.
— У Пекіні зима була, але мені вона не дошкуляла. На-
справді, я виросла далеко звідти, аж на півдні, де було воло-
го і тепло, тому, коли ми переїхали в Пекін, холод був для ме-
не чимсь геть новим.
— Я ніколи не бувала в столиці, але чула, що пил долітає
туди аж із західних пустель.
— Так і є, — усміхаючись, кивнула Ай-мін. — Пил прони-
кає в наш одяг і волосся, й навіть у нашу їжу.
Сидячи навпроти Ай-мін, я  бачила, що їй і  справді
дев’ятнадцять. Її очі, запухлі й виснажені, несподівано на-
гадали зажурене обличчя Ма. Мені здається, що іноді таке
буває — дивишся на людину і притьмом розумієш, що все-
редині неї повно-повнісінько слів. Іноді ці слова так і не ви-
ринають назовні через біль чи потайливість, чи, може, через
лукавство. Або ж, імовірно, ці слова заточені, наче найгострі-
ші леза, і лише й чекають, щоб пустити кров. Я відчула себе
водночас і дитиною, й дорослою. Захотілося, щоб нам із Ма
дали спокій, але, з якихось незбагненних причин, я воліла
бути поруч із Ай-мін.
— А що означає «мін» у «Ай-мін»? — запитала я англій-
ською, ко́пнувши одну з коробок, щоб привернути до себе

27
більше уваги. — Це те «мін», яке означає «розуміти», чи «мін»,
яке означає «доля»?
Вони обидві подивилися на мене.
— Доїдай свою курку, — сказала Ма.
Ай-мін задоволено вивчала мене. У повітрі між нами во-
на намалювала символ — 明. Сонце і Місяць об’єднані в єди-
не ціле, утворюючи розуміння або яскравість. Звичайне, по-
всякденне слово.
— Батьки хотіли, щоб моє ім’я виражало «ай мін», — ска-
зала вона, — «плекати мудрість». Але ти слушно зауважила,
тут не все так просто. Задум полягав у тому, щоб... ммм… не
плекати долю, не зовсім, а радше приймати її. — Вона знову
підняла полумисок і запхала кінчики паличок у м’який рис.
Ма запитала, чи їй щось потрібно, і чи, може, вона хоче
до чогось узятися.
Ай-мін опустила свій полумисок.
— Правду кажучи, я вже давно добре не висипалася. У То-
ронто ніяк не могла відпочити. Щокілька тижнів доводило-
ся переїжджати.
— Із одного дому в інший? — запитала Ма.
Ай-мін затремтіла.
— Я думала… я боялася поліції. Мені було страшно, що во-
ни відішлють мене назад. Не знаю, чи моя мама змогла вам
усе розповісти. Сподіваюся, змогла. У Пекіні я не вчинила ні-
чого поганого, нічого кримінального, й однак… У Китаї мої
тітка з дядьком допомогли мені втекти, і я перейшла кордон
із Киргизстаном, а потім… ви купили мені квиток сюди. Ви
допомогли мені, не зважаючи ні на що… Я дуже вдячна, але
боюся, що ніколи не зможу сповна віддячити вам. Пробачте
мені за все…
Ма стало ніяково.

28
 — Ось, — сказала вона. — Попоїж.
Але Ай-мін наче підмінили. Її руки так тремтіли, аж вона
не могла втримати паличок.
— Кожнісінького дня я прокручую усе в пам’яті, й однак
не можу збагнути, як тут опинилася. Так наче я біженка. Удо-
ма мама ледве зводить кінці з кінцями. Я боюся засинати…
іноді мені сниться, що нічого цього насправді не було, і тоді
пробудження стає кошмаром. Якби я на той момент була бі-
ля матері, якби батько був живий, якби він не… але найваж-
ливіше тепер — щоб я чогось досягла в цьому житті, бо за-
раз у мене нічого немає. Я навіть не маю паспорта. Старим
користуватися боюся, він… незаконний. Це чужий паспорт,
але я не мала вибору. Чула, що якби мені вдалося перетну-
ти кордон зі Сполученими Штатами, то там для китайських
студентів передбачена амністія, і я могла би під неї підпас-
ти. Хоч у мене й нічого немає, я поверну все до останньої ко-
пійки, клянусь. Обіцяю.
— Чжи ню, — сказала Ма, нахилившись до неї. Ці слова
мене спантеличили. Вони означали «донька мого брата», але
в Ма не було братів.
— Я хотіла про них подбати, але все так швидко змінило-
ся. Усе пішло не так.
— Ти не маєш виправдовуватися, — сказала Ма. — Ми
сім’я, й це не просто слова, розумієш? Це щось значно більше.
— А ще, — сказала Ай-мін і сполотніла, — дуже співчуваю
вашій втраті.
Мати й Ай-мін переглянулися.
— Дякую, — сказала Ма. Через сльози, які раптом навер-
нулися їй на очі, все в мені притихло. Попри всі наші поне-
віряння, мати майже ніколи не плакала. — А я щиро співчу-
ваю твоїй. Мій чоловік дуже любив твого батька.

29
Першої ж суботи, коли Ма не треба було йти на роботу, вона
поїхала в центр міста і повернулася зі шкарпетками, свет­
рами, парою зимових черевиків і пальтом. Попервах Ай-мін
дуже багато спала. Коли-не-коли виходила зі спальні Ма зі
скуйовдженим волоссям, у моїх легінсах і старій маминій
футболці. Ай-мін боялася виходити з дому, тож минуло кілька
тижнів, перш ніж вона взула свої нові черевики. Утім, пальто
носила щодня. Пополудні вона багато читала, сидячи за ку-
хонним столом зі стосом книжок мого батька. Читала, встро-
мивши руки в кишені пальта, а щоб сторінки не загорталися,
притискала їх великим ножем для м’яса. Іноді її волосся спа-
дало наперед і затуляло світло, й тоді вона скручувала його
і запихала під комір светра.
Якось увечері, пробувши в нас десь тиждень, вона попро-
сила Ма обстригти їй волосся. Пригадую, це було невдовзі піс-
ля Різдва. Оскільки в школі тривали канікули, більшість часу
я збувала перед телевізором, поїдаючи шоколадні цукерки.
Ма наказала мені прийти і побризкати волосся Ай-мін водою
із пластикової пляшки, але я відмовилася, заявивши, що во-
лоссю нашої гості варто дати спокій.
Жінки розсміялися. Ай-мін сказала, що хоче мати сучас-
ний вигляд. Вони пішли на кухню, розстелили газети й Ай-
мін зняла пальто і залізла на табурет, щоб її довге волосся
вільно спадало простісінько під ножиці Ма. Я саме дивилася
серію «Команди А», та через холодне клацання ножиць і хи-
хотіння Ма й Ай-мін, ніяк не могла зосередитися. Під час пер-
шої ж рекламної паузи пішла на кухню перевірити, як їхні
успіхи.
Ай-мін, склавши руки, наче в молитві, звела на мене очі.
Ма обрізала вже майже третину її волосся, й довгі мокрі пас-
ма валялися на підлозі, наче перебиті морські створіння.

30
 — Ох, — сказала я, — як так можна?
Ма підняла свою зброю.
— Дівчинко, ти наступна.
— Ма-лі, вже майже Новий рік. Пора стригтися. — Ай-мін
було важко вимовити «Марі», тож вона обрала китайський
варіант, який, згідно зі словником, означав «чарівний міне-
рал».
Цієї ж миті Ма відрізала ще одне чимале пасмо. Воно за-
тріпотіло, наче й досі дихало, і впало долі.
— Це канадський Новий рік. У Канаді на Новий рік люди
не стрижуться. Вони п’ють шампанське.
Щоразу, коли мама натискала на розпилювач, прикруче-
ний до пластикової пляшки, дрібниста імла закутувала Ай-
мін, і вона щосили зіщулювалася від холоду. Я дивилася, як
Ай-мін змінюється просто в мене на очах. Навіть блідість її
шкіри вже не видавалася такою жахливою. Обрізавши волос-
ся до плечей, Ма почала вистригати Ай-мін чубчик, який те-
пер елегантно спадав на чоло. Вона була дуже, дуже вродли-
ва. Очі — темні й осяйні, а губи, як писали поети, трояндою
цвіли. Щоки Ай-мін залилися рум’янцем, якого ще годину
тому й близько не було, і щоразу, коли Ма пильно й подовгу
дивилася на неї, оцінюючи свою працю, той рум’янець густі-
шав. Про мене вони геть забули.
Коли я повернулася в іншу кімнату, по телевізору йшли фі-
нальні титри «Команди А». Я плюхнулася на диван і підтис-
нула коліна до грудей.
Святкові вогні миготіли в майже кожному вікні, крім на-
шого, і виникало відчуття, наче за нашою квартирою пиль-
но спостерігають істоти на НЛО, які ніяк не вирішать  —
висадитися їм у  Ванкувері чи летіти далі. Прибульці на
моєму космічному кораблі запитували себе: чи мають вони

31
солодку воду-шипучку? А яку їжу вони їдять? Може, варто
зачекати й повернутися навесні? Приземляйтеся, казала
я їм. Люди не створені витати в повітрі. Якщо не знатиме-
мо ваги власного тіла, якщо не відчуватимемо сили тяжін-
ня, то забудемо, хто ми, і втратимо себе, навіть не помі-
тивши цього.
Ось уже якийсь час Ай-мін читала одну з батькових кни-
жок — двомовну збірку поезії. Я взяла її до рук: книжка була
знайома, бо я користувалася нею на уроках каліграфії. Гор-
тала сторінки, аж поки дійшла до вірша, який знала, до слів,
які підкреслив мій батько:

Дивись, як мало-помалу згортається ніч.

Щось у домі шурхоче; не смієш піднятись.
Щось за завісою сяє; не можеш пройти.
Угледіти ластівку на її шпильці занадто б боліло.
Угледіти фенікса в її дзеркалі занадто б пекло.
Я повернуся в Хентян на світанку,
Гаснучи, наче світло на сяйливій збруї.*

Я двічі прочитала вірш від початку до кінця і згорнула

книжку. Сподівалася, що в потойбічному житті, куди виру-
шив батько, він теж святкує Різдво і Новий рік, але боялася,
що там він сам-один і що, на відміну від Ай-мін, поки не знай-
шов сім’ї, яка б його прихистила. Хоч я на нього і злилася, хоч

* «Дивись, як мало-помалу згортається ніч…» Переспів тексту пісні Set

the Controls for the Heart of the Sun гурту Pink Floyd, який є переспівом вір­
ша «Без назви (iii)» поета династії Тан Лі Шаньїня з «Поезії пізньої епо-
хи Тан», переклад англійською А. Ч. Ґрегема (Нью-Йорк: New York Review
of Books, 2008), с. 147 (тут і далі — примітки авторки, якщо не вказано
інше).

32
мене й не покидав біль, я не могла перестати будь-що бажа-
ти йому щастя.
Звісно, годі було сподіватися, що Ай-мін не знайде тих ко-
робок під столом. У січні я прийшла додому зі школи й поба-
чила, що батькові папери геть на виду — не тому, що вона їх
кудись переклала, а тому, що вона відсунула назад сам стіл.
Одна з коробок була повністю порожня. Щоденники Ба, роз-
кладені по столу, нагадали мені вбогість ванкуверського бло-
шиного ринку. Найгірше, що Ай-мін могла прочитати кож-
нісінький ієрогліф, натомість я, його єдина донька, не могла
прочитати жоднісінького рядочка.
Вона готувала салат із капусти й натерла стільки хрону,
що я вже було засумнівалася, чи поміститься в миску сама
капуста.
Сказала їй, що не знаю, чи витримає мій шлунок стіль-
ки хрону.
Вона розсіяно кивнула, додала капусту в миску і щосили
струснула. Усе підлетіло в повітря й дощем посипалося на-
зад у миску. На Ай-мін був мамин фартух із написом: «Кана-
да: світ по сусідству», а під ним — зимове пальто.
Вона підійшла до столу.
— Колись, іще зовсім маленькою, я познайомилася з тво-
їм батьком.
Я стояла, мов укопана. Ми з Ай-мін іще не говорили про
Ба. Те, що вона його знала і що їй досі жодного разу не спало
на думку мені про це сказати, сповнило таким гострим роз-
чаруванням, аж мені дух зайняло.
— Сьогодні по обіді, — сказала вона, — я почала перегля-
дати ці коробки. Це ж речі твого батька, так? Авжеж, я зна-
ла, що треба спочатку запитати вашого дозволу, але там так
багато записників.

33
 Не дивлячись на неї, я відповіла:
— Мій батько переїхав до Канади 1979 року. Тут папери
за дванадцять років. Ціле життя. Він майже нічого нам не
залишив.
— Я називаю це «кімнатою цза-цзі», — сказала вона. —
Кімнатою з тим, що ніде приткнути. Залишки, обрізки…
Подумки, щоб погамувати дрож, який почався десь у гру-
дях і тепер розійшовся аж до кінцівок, я повторювала, зно-
ву й знову, ті слова, які вжила Ай-мін, і яких я ніколи досі не
чула: цза-цзі.
— Ти ж розумієш, авжеж? — запитала вона. — Це те, про
що ми ніколи не говоримо вголос, отож воно зрештою опи-
няється тут, у щоденниках і записниках, у потаємних місцях.
А коли ми це знаходимо, то вже занадто пізно. — Ай-мін міц-
но тримала один із записників. Я відразу ж його впізнала:
дов­гий, але тоненький, завбільшки з мініатюрні двері, нету-
го зшитий бавовняною шворкою. Книга записів.
— То ти його вже бачила? — Я знову нічого не відповіла,
й Ай-мін сумно до мене всміхнулася. — Це почерк мого бать-
ка. Бачиш? Він такий невимушений, такий майстерний. Він
завжди старався, коли писав, навіть якщо ієрогліф був прос­
тий. Це так йому властиво — завжди бути уважним.
Вона розгорнула записник. Слова неначе плавали на по-
верхні, рухаючись, як їм заманеться. Я відсахнулася. Ай-мін
могла мені цього і не показувати, я й так знала, яке воно на
вигляд.
— У мене власне цза-цзі, — провадила вона далі. — Але
тепер воно повсюди, і я не знаю, як його стримати. Ма-лі, ти
знаєш, навіщо ми щось записуємо? Вочевидь, на це є якась
причина, але який сенс зберігати щось аж таке малозначуще?
Мій батько був великий композитор, видатний музикант, але

34
він зрікся свого таланту, щоб захистити мене. Він був чесна,
щира людина, і навіть твій батько хотів і собі якусь часточку
від нього. Навіть твій батько його любив. Але йому дозволи-
ли померти. Його вбили, наче якогось звіра. І як хтось може
мені це пояснити? Якби мій батько досі був живий, я б тут не
була. Я не була б сама. А твій батько, він би не… О, Ма-лі. Ви-
бач. Мені так шкода.
І тут Ай-мін утнула таке, чого я не бачила, відколи вона
приїхала ще понад місяць тому. Вона не просто розридала-
ся, вона так пройнялася тугою, що навіть не відвернулася
й не прикрила обличчя. Звук її плачу неабияк мене розтри-
вожив — приглушене голосіння, від якого все розсипалося на
друзки. Мені здалося, вона повторює: «Допоможи мені, допо-
можи». Мені було страшенно лячно від думки, що як я її тор-
кнуся, біль Ай-мін розростеться в моєму тілі й назавжди ста-
не моїм власним. Мені годі було це стерпіти. Я відвернулася
від неї. Пішла у свою кімнату і зачинила двері.

Кімната видалася мені дуже тісною. Сім’я, прошепотіла я собі,

це коштовна скринька, її не можна відкривати й закривати,
коли заманеться, лише тому, що так сказала Ма. Фотографія
Ба на комоді мені дуже боліла. Річ була не в самій світлині,
а в тому відчутті, яке вона в мене викликала — знімок став
тим подразником, який перетворював усе, навіть мою лю-
бов до Ма й Ай-мін, на ядучу гіркоту. Мені кортіло пожбу-
рити фото на підлогу, але я боялася, що воно справжнє, що
в ньому і справді мій батько, тож якщо я його понівечу, він
так ніколи й не зможе повернутися додому. Об мої думки та-
рабанив дощ за вікном. Унизу шибки він зслизав і змінював-
ся, й усі ті струмені води, то зменшуючись, то збільшуючись,

35
зливаючись в одне і здригаючись, бентежили і заворожува-
ли мене. Невже я була така ж малозначуща? Чи вдасться ме-
ні бодай щось колись змінити? Раптом мені пригадався бать-
ків запах, солодкавість молодого листя чи щойно скошеної
трави, аромат його мила. Голос із притаманним йому на ди-
во офіційним синтаксисом: «Що дочка бажає сказати батьку?
Чому дочка плаче?» Голос його винятковий, такого голосу не
було більше в жодної живої душі.
Мені мимоволі пригадалася підслухана розмова Ма, як
вона сказала, що Ба знайшли майже без пожитків. Це була
телефонна розмова, міжнародний дзвінок, із якоюсь прия-
телькою з Гонконґу. Ма сказала, що валіза, напхом напхана
речами, коли батько від’їжджав, була порожня. Він позбувся
усього, включно з обручкою, портативним CD-плеєром «Со-
ні» та нотами. Він навіть не мав при собі нашої фотографії.
Єдина записка, яку він залишив, була аж ніяк не прощаль-
на. У ній писав лише, що має борги, які він не може повер-
нути, невдачі, з якими він не може жити, і хоче, щоб його
поховали в Гонконзі, на китайському кордоні. А ще, що він
нас любить.
Раз на рік батько водив нас на симфонію. Місця завжди
були поганенькі, але Ба казав, що це не має значення, голо-
вне — бути присутнім, існувати в тому самому приміщенні,
де музика, хоч би яка древня вона була, оновлюється. У жит-
ті повно-повнісінько перешкод, полюбляв казати мені бать-
ко, і ніколи не можна бути певним, що завтра чи наступного
року все буде так само, як і доти. Ще він розповідав, що коли
був юнаком, прибраний батько, Професор, повів його на сим-
фонію в Шанхаї, і цей досвід назавжди змінив його. У Ба все-
редині раптом викристалізувалися стіни, про існування яких
він досі навіть не здогадувався. «Я зрозумів, що мені судилося

36
прожити інакше життя», — сказав тоді він. І варто було йому
усвідомити існування цих стін, він не міг думати ні про що
інше, крім того, як їх зруйнувати.
— Яких таких стін? — запитала я.
— Мін, — сказав він. — Доля.
Лише потім, коли я знову пошукала це слово у словнику,
то побачила, що «мін» 命 означало не лише долю, а й життя.
Стукіт у двері повернув мене до дощу, до кімнати й до са-
мої себе.

— Ма-лі, — почала Ай-мін, сідаючи в підніжжі мого ліжка.

Вона ввімкнула настільну лампу, і тепер скидалася на бліду
тінь, яка падала від мене. — Не треба було мені читати що-
денників твого батька. Це я й хотіла тобі сказати. Мені дуже
шкода, Ма-лі. Прошу, пробач мені.
Тиша наростала. Я сіла якнайдалі від неї, аж на подушки.
— Я насправді така боягузка, — прошепотіла Ай-мін.
— Чого ти боїшся?
— Що твоя мати попросить мене піти. Сама я більше не
виживу. Точно знаю, що не зможу.
На мене накотилася хвиля сорому. Якимось дивним чи-
ном її слова нагадали мені про Ба.
— Ти — наша сім’я. Ма так сказала.
— Розумієш, Ма-лі, просто наші життя так сплуталися.
Й іще оця… драма, між твоєю сім’єю й моєю.
Я кивнула, так наче щось зрозуміла.
— Мій батько, як і твій, любив музику, — провадила далі
вона. — Колись він викладав у Шанхайській консерваторії,
але це було ще до мого народження.
— А що він робив потім?

37
 — Двадцять років пропрацював на заводах. Спочатку скла-
дав дерев’яні ящики, а потім — радіоприймачі.
— Не розумію. Нащо йому це було, якщо він любив му-
зику?
Дощ періщив так, аж стукав об вікна, наче крупинки сріб­
ла. Знічев’я уявила собі, як Ма стоїть на автобусній зупинці:
її мокре пальто прилипло до тіла, а вітер і волога проймають
до самих кісток.
— Я знала твого батька, — продовжувала Ай-мін, ухиляю-
чись від відповіді на моє запитання. — Коли я ще була зовсім
маленька, Цзян Кай приїхав у моє село. Мій батько був ду-
же щасливий побачити його після стількох років. Це сталося
1977-го, Мао Цзедун саме помер і починалася нова епоха. Ба-
гато що змінювалося, але мій батько однак остерігався вика-
зувати емоції. Та я побачила, який важливий для нього був
отой візит Цзян Кая, тому назавжди його запам’ятала. А по-
тім, коли батько помер, Цзян Кай нам подзвонив. Твій Ба був
у Гонконзі. Я розмовляла з ним по телефону.
— Ай-мін, я не хочу, щоб ти говорила про мого Ба. Я ніко-
ли, нізащо не хочу чути його імені.
— Ммм,  — озвалася вона. Тоді запхала руки в  кишені
пальта й одразу ж витягнула їх.
— Чому ти завжди так мерзнеш? — спантеличено запи-
тала я.
Вона стиснула долоні, щоб зігріти руки.
— Коли я поїхала з Пекіна, стояла зима і, гадаю, холод за-
стряг у моїх кістках, бо відтоді я не можу зігрітися. Мати і ба-
буся допомогли мені утекти з Китаю. Вони боялися, тому що…
я не вміла прикидатися. Не могла жити далі, так ніби нічого
не сталося. — Ай-мін іще щільніше закуталася в пальто. Во-
на видавалася страшенно юною й самотньою.

38
 — Ти, напевно, дуже сумуєш за своєю мамою, так?
Ай-мін кивнула.
Щось у моїй голові клацнуло. Я злізла з ліжка і вийшла
з кімнати. Записник із почерком її батька, Книгу записів,
було неважко знайти. Я взяла його, знаючи, що Ай-мін буде
приємно. Та коли простягнула їй записник, вона мене про-
ігнорувала.
Я спробувала ще раз.
— Ма мені розповідала, що коли хтось їде в  Америку,
а хтось — у пустелю, то це велика пригода. А ще вона казала,
що той, хто переписав цю книжку, майстер каліграфії.
Ай-мін показалася з-під свого пальта.
— У мого батька і справді був чудовий почерк, але він не
майстер каліграфії. Та й узагалі, хоч би яка красива була ця
Книга записів, це лише книжка. Вона несправжня.
— Ну і нехай. Якщо ти мені її читатимеш, я зможу покра-
щити свою китайську. А це щось цілком справжнє.
Вона усміхнулася.
Погортавши декілька хвилин сторінки, Ай-мін поклала за-
писник назад на покривало, яке стало між нами чимось на
кшталт нейтральної зони.
— Це не найкраща ідея, — сказала вона. — Тут сімнадця-
тий розділ. Немає сенсу починати з середини, надто якщо ти
не маєш інших розділів.
— Ти можеш мені стисло переказати попередні шістнад-
цять розділів. Упевнена, ти їх знаєш.
— Ну й ну! — Вона засміялася. — Точнісінько так само я ко-
лись надокучала своїй бабусі, щоб вона утнула щось таке, чо-
го їй зовсім не хотілося.
— І що, вона схилялася?
— Час від часу.

39
 Я закуталася в ковдру, так наче ми вже про все домови-
лися.
— Перш ніж ти аж надто зручно там вмостишся, — сказа-
ла Ай-мін, — маю тобі сказати, що мою бабусю всі кликали
Велика Мама Ніж.
— Та це ж несправжнє ім’я!
— У цій історії всі імена справжні. — Вона лукаво схилила
голову набік. — Чи, може, мені варто додати «Дівчинко»? Чи
«Ма-лі»? Чи «Лі-лін»? Яке з них твоє справжнє ім’я?
— Вони всі справжні. — Але навіть вимовляючи ці слова,
я розмірковувала, сумнівалася й боялася, що сама рано чи
пізно щезну, адже кожне з цих імен займало так багато міс-
ця й навіть могло жити саме по собі.
Геть заплутавшись, я згорнулася калачиком у вільному
просторі між нами. Ай-мін досі гортала сторінки записника.
Я запитала, яка була із себе Велика Мама Ніж. Ай-мін погла-
дила моє волосся й на хвильку замислилася. Відтак сказала,
що Велика Мама Ніж мала все водночас і велике, і маленьке:
довгі брови над вузькими очима, маленький носик і великі
щоки, а плечі немов пагорби. Від самого дитинства Велика
Мама Ніж крутила собі волосся; на старість її кучері зроби-
лися такі тоненькі й ріденькі, наче зіткані з повітря. Велика
Мама сміялася так, ніби кавкає галка, мала жахливий харак-
тер, гримкий голос, і навіть коли вона була ще геть дитиною,
ніхто не наважувався ставитися до неї несерйозно.
Я заплющила очі, й Ай-мін відклала записник.
У чайних і ресторанах Велика Мама Ніж і її молодша се-
стра, Вихор, полюбляли співати такі приворожливі мелодії,
що всі біди — і великі, і маленькі — зникали за чарами їхніх
голосів. Вони мандрували містами й селами, розповідала Ай-
мін, і виступали на тимчасових сценах, а в їхньому темному

40
волоссі красувалися квіти й виблискували разки монет. Такі
оповідки, як-от «Річкове прибережжя» чи «У Сун убиває ти-
гра» могли налічувати сотні розділів, а старі казкарі, бувало,
переповідали їх місяцями чи навіть роками. Слухачі не мог­
ли встояти; вони прибували, як годинник, прагнучи почути
наступну частину. Це була пора хаосу, бомб і потопів, коли
пісні про кохання ринули з радіоприймачів і лилися вулиця-
ми. Музика підтримувала весілля, народження, ритуали, пра-
цю, маршування, нудьгу, сутички та смерть; музика й опові-
ді, навіть за тих часів, повсюди сприймалися за такий собі
прихисток, паспорт.

***

Тоді село могло переходити з рук у руки щокілька тижнів,

то до комуністів, то до націоналістів, то до японців. Як же ж
легко було помилково прийняти брата за зрадника, кохано-
го — за ворога, і боятися, що й ти сама народилася не в той
момент історії. Але в чайних завжди можна було разом по-
співати пісень, підняти чашу вина і випити за щирість і тяг­
лість любові. «Люди знали, що сім’я й родинні зв’язки — це
щось справжнє, — любила казати Велика Мама. — Вони зна-
ли, що колись існувало звичайне життя. Але ніхто не міг їм
пояснити, чому отак знічев’я, без будь-якої причини, все, чим
вони дорожили, взяли й розтерли на порох».
Їй було вісімнадцять, коли вона дала своєму новонаро-
дженому синові ім’я Горобчик — таким скромним іменем
хлопців називали рідко. Непримітний горобчик був настіль-
ки звичайною пташкою, що боги і люди, ідеалісти і шахраї,
комуністи і націоналісти зазвичай погордливо її оминали.

41
Мирний горобчик був невагомий, бо ж не носив на собі бага-
жу і не доставляв повідомлень.
Упродовж усього дитинства Горобчик прокидався в ма-
леньких містечках. П’яний галас завсідників чайних розхо-
дився поруч із його матір’ю і тіткою: чоловіки гриміли, як
тромбони, а жінки розливалися трелями, наче флейти. Коли
йому виповнилося п’ять, він уже сам заробляв на хліб, вико-
нуючи «Пісню холодного дощу» або ж «Ген-ген там» — бала-
ди такі зворушливі, що навіть ті, в кого в кишенях вітер гу-
дів, намагалися чимось підгодувати малого: чи шматочком
ріпи, чи хлібною скоринкою, чи бодай клубком диму зі сво-
їх довжелезних люльок. «А ось і наш маленький піщаний
горобчик (або золоте крильце, або червоний горобчик, або
кам’яний горобчик), — любили казати старі пані, — йди сю-
ди, подзьобай нам серце».
Якось, у загальній колотнечі, в одному із закинутих сіл,
вони минули трупу сліпих музикантів. Трупа пересувалася
уперед — рука до ліктя, лікоть до руки — за поводиркою, зря-
чою дівчинкою, якій було всього вісім чи дев’ять років. Гороб-
чик запитав матір, як сліпі музиканти, тягнучись змійкою,
наче мотузка в порохняві, можуть заховатися від бойових
літаків, що налітають, обстрілюючи будинки і біженців, де-
рева і річки.
Велика Мама безжально відповіла: «Їхні дні пораховані.
Хіба одна-єдина рука здатна затулити все небо?» І це була
правда. Рік за роком дороги вкривалися вирвами і провалю-
валися, а цілі міста, втоптані в болото, зникали з лиця зем-
лі, залишаючи по собі саме сміття, псів і тухлий, нудотно-со-
лодкавий сморід трупів, яких уже налічувалося сотні, тисячі,
а потім і мільйони. Попри це слова десяти тисяч пісень («Рі-
ка назавжди розділила нас із тобою / й лиш думками я тепер

42
блукаю там, де ти...»*) настільки витіснили геть усе з Горобчи-
кової пам’яті, що вже дорослим він майже нічого не пам’ятав
про війну. Не міг стерти зі спогадів лише ту трупу сліпих му-
зикантів. Якось, на початку війни, а відтак, хоч як це дивно,
наприкінці, вони знову з’явилися разом зі зрячою дівчинкою,
вже підлітком: прийшли нізвідки і зникли в нікуди, звива-
ючись поміж будівлями нескінченною тасьмою під приглу-
шене гудіння власних інструментів. Невже вони були справ-
жні? Невже він, Велика Мама і Вихор, як і ті музиканти, самі
цього не усвідомлюючи, зуміли вижити завдяки тому, що ста-
ли геть невидимі?
Настав 1949 рік, громадянська війна кволо добігала кін-
ця. Вони були в  місті біля великої річки, і  лід, який саме
почав танути, видавав такий звук, наче тріщали всі кос-
ті Китаю. Якоїсь миті, між піснями, з-під столу вигулькну-
ло перевернуте догори дриґом обличчя Великої Мами, ши-
роке і м’яке.
Вона дала йому один-однісінький грушевий льодяник.
— Ось, матимеш солодкий голосок, — прошепотіла во-
на. — Запам’ятай мої слова: музика — ось велика любов на-
шого народу. Якщо ми заспіваємо красиву пісню, якщо ми
віддано пам’ятатимемо всі слова, наш народ ніколи не по-
кине нас напризволяще. Без музикантів усе життя перетво-
риться на самоту.

* «Ріка назавжди розділила нас із тобою…» «Поїздка в Сіньцзян», News

Plus, Міжнародне радіо Китаю, Пекін. 1 листопада 2013 року, радіоефір.
Текст народної пісні, перекладеної з російської на китайську, яку запи-
сав музикант Вань Лобінь, що колись мріяв навчатися в Паризькій кон-
серваторії. У двадцять п’ять років він познайомився з сіньцзянською му-
зикою, закохався в  неї й  упродовж десятків років мандрував регіоном,
збираючи і переспівуючи понад 700 пісень для вісьмох альбомів. Дев’ят­
надцять років свого життя він збув у в’язниці.

43
 Горобчик добре знав, що таке самота. Це мертве тільце
його двоюрідного брата, замотане в біле простирадло. Це чо-
ловік біля дороги, такий старий і немічний, що не зміг утек-
ти, коли прийшли комуністи; це хлопчик-солдат, що його
зрубана голова, наштрикнута на міські ворота, потворилася
й розм’якала на сонці.
Горобчик чекав, удосконалюючи тим часом свою пісенну
бібліотеку, і сам собі наспівував: «Моя юність відлетіла, на-
че птах у вирій...»*
Багато місяців по тому, коли Мао Цзедун стояв на воро-
тах площі Тяньаньмень, радіохвилі розірвалися радісними
вигуками. Радіо розносило мелодійний голос вождя вулиця-
ми і домівками, й навіть попід столами, де Горобчик проси-
дів в очікуванні, як йому здавалося, цілу вічність, й оголо-
сив новий початок, комуністичне суспільство і народження
Китайської Народної Республіки. Ці слова, наче нитки, на-
моталися на кожне крісло, зап’ястя й тарілку, на кожен віз
і кожну людину, стягуючи всі їхні життя в новий лад. Війна
закінчилася. Мати витягнула Горобчика з-під столу, обійня-
ла так міцно, аж він мало не задихнувся, розридалася й да-
ла йому стільки цукерок, що у нього аж світ пішов обертом.
Наступного ж ранку вони знову зібралися в дорогу і вируши-
ли додому, в Шанхай.

Щезнувши колись на довгі роки, тепер Горобчиків бать-

ко повернувся героєм революції. Ба Лютня був кремезний
чолов’яга: опасистий і високий, з широкими долонями, ло-
патистими ступнями й  разючими трикутними бровами.

* «Моя юність відлетіла, наче птах у вирій…», «Поїздка в Сіньцзян».

44
Між його м’ясистими вустами вічно стирчала цигарка Flying
Horse. Але м’які завитки смолисто-чорного волосся, які ко-
лись Горобчикові описувала Велика Мама, десь зникли; те-
пер батькова величезна лиса голова виблискувала, наче мі-
сяць.
Під час їхньої першої зустрічі батько підхопив Горобчика
із землі й підкинув над головою. «Коли я вступив у партію, то
був іще нікчема!» — прокричав Ба Лютня. Горобчик щосили
намагався не виблювати. Він завжди був худорлявим хлоп-
чиною, але тепер його худорлявість переконала батька, що
Горобчик іще зовсім дитина.
— Я тоді й ламаного шеляга не був вартий! — напрочуд
тріумфально вигукував батько. — Але наша Велика Партія
розтрощила мене вщент і зібрала заново. Я переродився че-
рез кров моїх побратимів із Народно-визвольної армії! Хай
живе Комуністична Партія! Хай живе наш вождь Мао Цзе-
дун, Червоне Сонце, Велика Рятівна Зірка!
Висячи в повітрі, Горобчик дивився на батька з болісним,
запаморочливим захватом.

Партія посприяла, щоб їм виділили традиційний придорож-

ній будинок неподалік од Шанхайської консерваторії. Дім був
двоповерховий, із внутрішнім двориком і просторими боко-
вими флігелями, й місця у ньому вистачило б на п’ять сімей,
утім, попри жахливу нестачу житла, дворик із ними діли-
ли лише двоє людей: чоловік і дружина на прізвище Ма, які
втратили на війні всіх трьох своїх синів. Разом із Ба Лютнею
вони вивели фарбою на загальній цегляній стіні: «Довіряй-
те Партії в усьому», — вистукуючи при цьому ногами якийсь
вигадливий ритм.

45
 Велика Мама була єдина, в кого не лежала душа до музи-
ки. Тут, у місті свого дитинства, їй раптом почали снитися
мертві батьки й зниклі безвісти брати, чоловік і син Вихор,
які померли у воєнні роки, і вона мріяла, що ті, як і Ба Лютня,
якимось дивом знову з’являться тут. Вона почала сліпнути на
одне око («Від самого твого вигляду», — казала вона чоловіко-
ві) і бачила, що її молодість, усі ті роки катастроф і втеч, пос­
тійний біг по краю безодні, скінчилася. Нищівні біди і жахи
залишилися в минулому, як і її незалежність. Вона боялася,
що не зуміє жити мирним життям.
А ще гірше, що, як з’ясувалося, вона вийшла заміж за ко-
роля гасел. Для нього все на цьому світі було просякнуте
ідео­логією. Ба Лютня вимагав, щоб його взуття було виготов-
лене зі звичайної соломи, а не з тканини, і не лише завчав
напам’ять новини з дошки, а й з релігійним фанатизмом чи-
тав газету «Визволення», розкидаючи руки так широко, на-
че хотів обійняти слова самого вождя Мао Цзедуна. Великий
Керманич, повідомив їй одного ранку чоловік, сказав, що лю-
бов — не підстава утримуватися від критики.
— Хіба я колись випльовувала на тебе слово «любов»? —
запитала вона. — Ви, комуністи, живете у якійсь окремій ре-
альності.
Чоловік нажахано висмикнув сигарету і тицьнув її у бік
Великої Мами.
— Якби ти бачила мене в штабі, то знала б, як мене пова-
жали товариші!
— Ой, перепрошую… Я тоді саме тягала на спині твого си-
на. Я пройшла п’ять тисяч лі, сподіваючись знову наткну-
тися на твою вгодовану пику. А де тим часом вештався ти?
Десь у своєму «штабі», бренькав на піаніно і танцював поль-
ку. Дурна твоя макітра! І хто тут справжній герой революції?

46
 Він пропускав її слова повз вуха. Вони для нього не мали
жоднісінького значення. Така несумісність спустошувала її,
так наче земля зрештою виявилася пласкою. На честь чолові-
кового геройського статусу Велика Мама Ніж дістала чудову
адміністративну посаду в Другій Шанхайській електропровід-
ній компанії. Політінформації двічі на день були такі безкі-
нечні й нестерпні, що їй хотілося запхати пальці в розетку.
На той час Горобчикові вже виповнилося одинадцять
і батьківські сварки пролітали повз нього легко, наче свист
вітерцю. Додатково до звичайних уроків, Ба Лютня навчав йо-
го теорії музики і цзянпу, нотного письма з чисел, ліній і кра-
пок, які Горобчик уперше побачив іще в три роки, задовго до
того, як у його житті з’явилося будь-яке інше письмо. Бать-
ко казав, що нотне письмо цзянпу доступне всім, і що навіть
найбідніша донька найбіднішого селянина могла його прочи-
тати. Числами можна описати цілий інший світ. Тепер, коли
його батько гнівався, а мати кричала, Горобчик пританцьову-
вав біля свого столу, знову і знову виконуючи запаморочливу
мелодію, яка лежала перед ним — музичний твір для прослу-
ховування в Шанхайській консерваторії. Кожна волосина на
його голові тріпотіла, наче крила. Ці ноти дав йому вивчити
батько — «Концерт для скрипки в ля-мінорі» Баха, аранжова-
ний для китайської двострунної скрипки, ерху.
2

У лютому минуло лише два місяці, відколи Ай-мін жила з на-

ми, але мені видавалося, наче вона була тут завжди. Прига-
дую, як одного вечора по радіо зазвучала «П’ята симфонія»
Шостаковича. Посеред третьої частини Ай-мін сіла і втупи-
лася поглядом у колонки, неначе в обличчя якоїсь знайомої
людини. Навіть мене, хоч я й була тоді ще геть мала, схвилю-
вала ця музика і ті емоції, які вона виражала. Або, може, це
мені так здається, коли озираюся назад, адже пізніше, у Кни-
зі записів, я дізналася, що Шостакович написав цю симфонію
1937 року, в пік сталінського терору, коли стратили понад пів
мільйона людей, включно з найближчими друзями компози-
тора. Під жахливим тиском він написав третю частину сим-
фонії, лярґо, яке розчулювало слухачів до сліз, ще раз поверта-
ючись до теми першої частини і розбираючи її на найменші
елементи так, щоб те, що спочатку видавалося простим і зна-
йомим, навіть невмілим, виверталося назов­ні й складалося
в якийсь інший вимір. Перша частина була оманлива. Усе-
редині чаїлися й чекали, коли їх нарешті почують, ідеї й сут-
ності, яких так ніколи й не викоренили.
Коли почалася ця частина, я саме мила посуд, але так
його й не домила аж до самого фіналу: руки поморщилися

48
в холодній воді, пальці розслаблено лежали на зазублено-
му краю ножа.
— Коли я була маленька, — підводячись, мовила Ай-мін, —
по радіо звучали тільки вісімнадцять музичних творів, які за-
твердила влада. І більше нічого. Ми називали їх янбансі, рево-
люційними операми. Але я, Ма-лі, часто ловила свого батька
на тому, що він слухає заборонену музику.
Її батько, горобчик.
— Слухає, наче пташка? — запитала я, цілком занурена
в історію, яка стала тепер частиною всіх наших буднів.
Несподівано Ай-мін проспівала декілька тактів, це було
для неї так само природно, як дихати, і в тій музиці залуна-
ли і горе, і гідність. Вона неначе розросталася в моїх думках
навіть після того, як стихла; була така інтимна, така жива,
аж виникло відчуття, ніби я знала її все життя. Коли запи-
тала, чи це Шостакович, вона усміхнулася і сказала, що ні.
А тоді додала, що ця мелодія — з останнього музичного тво-
ру її батька.
— Отакий Горобчик, він теж прагнув існувати в музиці.
Коли я була маленька, він слухав свої таємні записи лише но-
чами, а вдень — ніколи. У тому селі, де я зростала, нічне небо
видавалося нескінченним.
— Але Ай-мін, як можна заборонити музику? — Сама ідея
видавалася мені такою абсурдною, аж я мало не розсміялася.
Вона несхвально окинула поглядом посуд у мийниці, яко-
го, здавалося, стало більше, а не менше, взяла ганчірку і рішу-
че відсунула мене вбік. Відтак спустила холодну воду і поча-
ла заново перемивати посуд.
Ніч за ніччю, розповідала Ай-мін, ігноруючи моє запи-
тання, вона прокидалася від батькової музики. Горобчик,
як вона згодом збагнула, колись був один із найвидатніших

49
композиторів Шанхая. Але після того, як 1966 року консер-
ваторію закрили і знищили всі п’ятсот роялів, Горобчик по-
чав працювати на заводі, виготовляючи спочатку дерев’яні
ящики, потім провід, а згодом радіо, і так двадцять років. Ай-
мін чула, як він, коли вважав, що ніхто не помітить, наспівує
уривки з музичних творів. Урешті зрозуміла, що ці уривки —
все, що залишилося від його власних симфоній, квартетів та
інших музичних творів. Усі рукописи були знищені.
Часом Ай-мін прокидалася від звуків Шостаковича, Ба-
ха чи Прокоф’єва; всіх упізнавала, але їхня музика її не ціка-
вила. Вона примощувалася поруч із грудою тіла своєї бабусі-
хропунки, сподіваючись, що Велика Мама Ніж прокинеться;
спросоння стара казала таке, що Ай-мін не можна було чути.
— Я була набридлива, як муха, — розповідала мені Ай-
мін. — Щоб її розбудити, я голосно співала «Молоде життя —
як квітка в полі», ця пісня тоді теж була заборонена. Бабуся
випадково мене навчила, і я вміла ідеально імітувати її ви-
конання. — На моє прохання Ай-мін це продемонструвала.
Велика Мама Ніж, з її крихітними долонями і кремезними
плечима, делікатним, але дзвінким альтом, накрученим, на-
че ватяна кулька, волоссям, постала в мене перед очима, ні-
би жива: «О, батьківщино моя дорога, коли ж я впаду до те-
бе в обійми?»
Зазвичай, прокидаючись серед ночі, Велика Мама серди-
то сварила онуку і знову засинала. Але час від часу вона ла-
гіднішала.
— Ти ще замала для моїх історій, — іноді казала вона. —
У тебе мізків не вистачить, щоб їх зрозуміти.
— Може, ти просто погано їх розповідаєш.
— Мої історії занадто розлогі. Тобі забракне терпіння. Піди
краще пограйся в багнюці.

50
 — У мене більше терпіння, ніж у тебе.
— От противна дитина!
У такі миті Ай-мін знала, що батько підслуховує. Вона чу-
ла, як він давиться приглушеним сміхом. Запах його тютю-
ну прослизав над ними, неначе він сидів одразу за стіною.
— Тоді мені видавалося, — сказала Ай-мін, — що коли іс-
торії Великої Мами закінчаться, життя піде своїм звичним
ладом і я знову стану собою. Але це було не так. Історії ста-
вали чимраз довші, а я дедалі меншою. Коли сказала це ба-
бусі, вона зо сміху аж за живіт схопилася. І відповіла мені:
«Але ж так улаштований світ, хіба ні? Чи ти, може, думала,
що більша за всенький світ?» А ще вона казала: «Готова? На-
ступна історія така довга, аж ти забудеш, що взагалі на світ
народилася».
— Велика Мамо, розповідай хутчіше!
— То слухай: якось увечері молодий хлопець із повними
кишенями віршів почув у чайній «Новий Світ», як співає Ви-
хор. Це він уперше туди навідався, й бідолаха відразу ж у неї
закохався. Зрештою, хто б у неї не закохався? — запитала
Велика Мама. Чому її голос так тремтів? Невже вона плака-
ла? — Ніхто нічим не міг зарадити. Такий тоді був світ.

***

Вень Мрійник, поет-аматор, народився в селі Бінпай, у за-

можній сім’ї з неоднозначною історією. Ще 1872 року його дід
удос­тоївся великої честі: імператорський двір обрав його од-
ним зі ста двадцятьох дітей, яких відправили вчитися в Аме-
рику. Сім’я продала все, щоб оплатити хлопчикові цю поїзд-
ку. Доля була прихильна до них, адже за якихось десять років

51
їхній незрівнянний син, який тепер мав прізвисько Старий
Захід, приплив додому, поживши по сусідству з Марком Тве-
ном, повчившись у Єльському університеті та здобувши ди-
плом інженера-будівельника.
Але відпрацювавши десять років на Шанхайському Арсе-
налі, Старий Захід несподівано помер від сухот, залишивши
по собі дружину і новонароджену доньку, а також десять не-
відроблених років кваліфікованої праці на користь Імпера-
тора. Це було справжнє лихо. Батько Старого Заходу пролив
десять тисяч сліз і прохав у Бога смерті. Решта четверо синів,
рішуче налаштовані показати, що вони теж чогось варті, ви-
рішили об’єднатися. За одне покоління брати купили дюжи-
ну акрів землі, зокрема, яблуневі сади й завидний цегляний
будинок, і стали одними з найзаможніших людей Бінпая.
Тим часом донька Старого Заходу виросла з неабияким
страхом перед батьковими книжками, так ніби в них хова-
лася недуга, здатна знищити ціле село. Маленька Захід запа-
кувала всі книжки в ящики і закопала. Її єдиний син, який
з’явився на світ уже далеко після того, як вона втратила будь-
яку надію мати дітей, став сенсом її життя, і вона сподівала-
ся, що він виросте поважним землевласником, як і його двою­
рідні діди. Натомість, хлопець із головою поринув у поезію.
Він став ходячим возом із книжками: сидів за партою, трима-
ючи в руках пензлик для каліграфії, й дивився на стелю, не-
мов чекав, поки слова його проковтнуть. Його кімната, здава-
лося, плавала, відірвана від підлоги, над вагомим світом угод,
торгівлі та землі. Мати називала його, часом лагідно, а часом
сердито, Вень Мрійник. Це був спостережливий, чутливий
підліток, і коли настала війна, він зламався.
1949 року, коли бої ущухли, Маленька Захід відправила
Мрійника в Шанхай, сподіваючись, що там він відновить

52
свою життєву силу. Від книжок у нього рвалися кишені. Зу-
стрічаючи знайомих, Вень казав, що не може спинятися на
балачки про комуністів або націоналістів, Сталіна, Трумена
чи погоду, тому що подумки саме складає восьмирядковий
римований вірш на шість ієрогліфів, і будь-які зміни маршру-
ту порушать порядок слів у голові. То була брехня. Насправді,
замість поезії у ньому зяяла порожнеча і він боявся слів. Під
час війни Бінпай охопив найстрашніший за все століття го-
лод, але сам хлопець ніколи не голодував. Він сидів у своєму
кабінеті та вчив напам’ять стародавні й сучасні вірші, а тим
часом за його вікнами робітники їли саму лише кору дерев,
матері продавали власних дітей, а ще зовсім юні хлопці по-
мирали жахливою смертю на передовій. Половина його села
вимерла з голоду, але землевласники, спадкоємці, здавало-
ся, безмежних ресурсів, вижили. Тепер Шанхайські літерато-
ри говорили про новий вид поезії, революційну літературу,
достойну заново відродженої нації, і ця ідея й зачіпала, і три-
вожила Веня. Чи зможе авангард висловити ідеї, про які не
говорили вголос, чи зможе він стати лицем до лиця з отим ли-
цемірством, яке їхні ж життя уособлювали? Вень не знав. Ко-
ли один революційний часопис відмовився його публікува-
ти, то на повернених віршах на весь аркуш грубим пензлем
були виведені такі слова: «Чудова каліграфія. Але ваші вірші
досі сплять у пасторальній темниці. Місяць те, вітер се, і яке
кому діло до вашого клятого діда?! Прокиньтеся нарешті!!!»
Вень знав, що вони мали рацію. Листа з відмовою він за-
лишив, а вірші викинув. Пригадав рядки Бертольда Брехта*:

* «Я волів би також бути мудрим…» Бертольд Брехт «До нащадків», пе-

реклад англійською Джона Віллетта, The Faber Book of Twentieth-Century
German Poems (Лондон: Faber and Faber, 2005), с. 71.

53
 Я волів би також бути мудрим.
У давніх фоліантах написано, що таке мудрість:
Слід триматися подалі від сутичок світу й без страху
Прожити свій вік на землі.
Але це, далебі, не для мене.*

Випадково він забрів у чайну «Новий Світ». Там саме співа-

ла якась молода жінка, і Вень Мрійник, приголомшений і за-
чарований, слухав її п’ять годин поспіль. Опісля він хотів із
нею поговорити, сказати їй про жорстоку красу її музики, але
якими словами? Музика цієї жінки містила і поезію, й пись-
мове слово, втім вона переносила кудись далеко за їхні межі,
в якусь іншу реальність, у безголосся, що, як йому донедав-
на видавалося, було непередаваним. Вень хотів її покликати,
але натомість спостерігав, як вона зникає, самотньо підніма-
ючись сходами. Нічого не змінилося, світ був такий, як і досі,
але попри це, дорогою додому, Веневі здавалося, що його жит-
тя переламалося навпіл. Він довго стояв, дивлячись на мулис-
ту, безсонну річку, яка в темряві була не більше, ніж звуком,
і намагався зрозуміти, що ж змінилося.

Одного задушливого серпневого вечора в помешкання, яке

Вихор ділила з трьома вдовами, прибув пакунок. У ньому
не було нічого, крім одного-однісінького записника: завбіль-
шки з мініатюрні двері, зшитого бавовняною шворкою го-
ріхового кольору. Ні марки, ні зворотної адреси, ні листа
з поясненням: лише її ім’я, виведене на конверті квадратни-
ми, та все ж зворушливими ієрогліфами. Вона вже було сіла

* Переклад з німецької Петра Рихла (прим. перекладачки).

54
вечеряти — стравою з підсоленої ріпи — але записник, який
займав порожнє місце поруч із нею, так і вабив. Вихор роз-
горнула його на першій сторінці й узялася читати. Це була
якась розповідь, написана від руки пензликом і чорнилом.
Вона вже роками не читала розповідей, тому спочатку нічо-
го не могла зрозуміти.
Сторінка за сторінкою її захаращена самотня кімнатка
розчинялася; вона вдихала запилюжене повітря уявного Пе-
кіна, де владу поставили на коліна, всі давні переконання бу-
ли перекручені, а двоє друзів, Да-вей і Четверте Травня, ко-
лись дуже близькі, прийшли до «десятого слова» — туди, де
порушуються обітниці й розходяться життєві долі. Коли за-
писник закінчився так само, як і почався — на півслові — во-
на знову дістала конверт і щосили ним потрусила, сподіваю-
чись, що звідти випаде ще один, але марно. Вихор сиділа на
ліжку в по-новому затихлій кімнаті, і щоб бодай якось себе
розрадити, клала уривок із цієї оповіді на музику. Коли во-
на проспівала слова, вони набули нового значення, зажили
ще одним життям, і наповнили кімнату надією. Її сусідки по
помешканню, вдови, затарабанили об стіни і загукали, щоб
вона замовкла.
За кілька днів надійшов другий розділ. Чому це хтось на-
думав допікати їй поштою? Наступного тижня вона отрима-
ла третій і четвертий розділи. Роман продовжувався, опові-
даючи спочатку про Да-вея, а потім і про Четверте Травня,
під час їхніх поневірянь Китаєм у руїнах, від одного краю до
іншого. Розповідь перескакувала і петляла, так ніби з неї бу-
ли вирвані цілі сторінки чи розділи; але Вихор добре знала,
як це — коли війна вириває тебе з корінням — отож їй бу-
ло анітрохи не складно заповнити пропуски в оповіді. Ма-
ло-помалу її роздратування відступило, натомість з’явилося

55
розуміння, а відтак поволі, аж вона сама цього не усвідоми-
ла, — прихильність.
Розповідь скидалася на звичайний епос — на хроніку па-
діння імперії, але люди, затиснені всередині книжки, нага-
дували про тих, кого вона намагалася забути: її братів і бать-
ків, покійного чоловіка та сина. Про людей, яких, усупереч
їхній волі, війна штовхнула на самісінький краєчок прірви.
Вона читала четвертий, дев’ятий і дванадцятий записники
так, ніби читанням зможе пришпилити персонажів до сторі-
нок. Вона, звісно ж, була лише споглядачка; один по одному
персонажі зривалися з краю прірви в море і щезали з очей.
Були там і такі жалісні моменти, що їй хотілося мерщій згор-
нути книжку і затулити очі від її образів, утім роман невід-
ступно тягнув уперед, так ніби саме його виживання залежа-
ло від того, чи вдасться покинути минуле і померлих позаду.
А що як роман написав хтось, кого вона знала? Усі в її родині
були співаки, актори і казкарі. А може, це вони якимось ди-
вом вижили, чи принаймні прожили досить довго, щоб опи-
сати цей вигаданий світ? Ці нелогічні думки лякали Вихор,
так ніби щось заманювало її назад у скорботу, більшу за світ
і за саму реальність. А що як ці записники були від її покій-
ного чоловіка, солдата-націоналіста, якого вбили на самому
початку війни, а листи десь загубилися в колотнечі й лише
тепер почали надходити? Вихор чула про такі випадки: про
мішок пошти, що загубився десь у північно-західному Китаї
в четвертому столітті й зберігся в пустельному повітрі. Три-
надцять століть потому один угорський дослідник знайшов
ці листи у зруйнованій сторожовій вежі. Але це було як віри-
ти в казки. Вона ганила себе за таке фантазерство.
Пакунки надходили вечорами, в неділю або в четвер, ко-
ли вона працювала в чайній унизу, виконуючи «Західний

56
флігель». Може, автор записників був серед глядачів або ж
він чи вона просто користалися з можливості непомітно про-
слизнути досередини і залишити пакунок біля її дверей? Без-
сонними ночами Вихор спалювала свічки, яких не могла собі
дозволити переводити, і перечитувала записники, шукаю-
чи в них якихось підказок. Її увагу привернула одна деталь.
Автор бавився з іменами Да-вей і Четверте Травня. Скажімо,
в першому записнику «вей» писалося як 位, що означає «міс-
це» або «локація». У третьому — як «вей», 卫, древнє царство
чи то в провінції Хенань, чи то в провінції Хебей. А в шосто-
му записнику — як «вей», 危, інша назва Тайваню, неначе міс-
це перебування письменника було закодоване в самій книзі.
Того дня, коли Вихор отримала двадцять п’ятий записник,
вона зустрілася із сестрою у парку Фусін.
— Не можу позбутися відчуття, наче я знаю цю людину, —
сказала Вихор. — Але навіщо затівати таку складну гру і чо-
му саме я стала адресатом? Я ж лишень удова без жодного лі-
тературного смаку.
— Ти хочеш сказати, що ті пакунки надходять і досі? — не
вірячи власним вухам, перепитала Велика Мама. — Ти мала
раніше мені про це сказати. Це можуть бути витівки якоїсь
кримінальної банди чи політична пастка!
Вихор лише розсміялася.
— І прошу тебе, не треба забивати мені баки нісенітниця-
ми про літературний смак, — не вгавала сестра. — Це все сон
рябої кобили. До речі, коли ти вже покинеш тих нещасних
удів і переїдеш до мене?
Під час наступної їхньої зустрічі Вихор і словом не обмо-
вилася про ті записники. Велика Мама сама завела про них
мову, заявивши, що такі вигадки — це достоту фальшивий
світ, у якому її молодша сестра, якщо не буде обачна, згайнує

57
все своє тілесне існування, й від неї не лишиться нічого, крім
повітря й туги.
Утім Вихор слухала її упіввуха. Вона думала про персона-
жів роману: Да-вея, шукача пригод, Четверте Травня, учену.
Понад усе вони боялися не смерті, а швидкоплинності нік­
чемного життя. Вона впізнавала в них прагнення, які й досі
залишалися невиражені в ній самій. Вихор усміхнулася сес­
трі, але не могла приховати суму.
— Велика Мамо, — звернулася вона, — не стався до цього
аж так поважно. Зрештою, це ж лише книжка.
Після тридцять першого записника вона звично вже че-
кала. Та минав день за днем, тиждень за тижнем, а пакунки
не надходили.
Час минав, і холодна самотність знову заволоділа життям
Вихор. Вона сідала вечеряти, а купка записників височіла на-
впроти неї, немов притихла приятелька.
Унизу, в чайній, ширилися чутки.
Управитель боявся, що з приходом до влади Мао Цзедуна,
чайні охрестять буржуазною розкішшю, співаків зобов’яжуть
працювати на державних підприємствах, а текст кожної піс-
ні цензуруватимуть. Хлібний М’якуш хвилювався, що влада
заборонить усі ігри, а насамперед — шахи. Уже не вперше Ви-
хор замислилася, а чи не варто їй покинути Шанхай; поїзд-
ка до Гонконґу ставала дедалі дорожча. Але у квитковій касі
вокзалу вона випадково зустрілася з власником Бібліотеки
богів, який саме вийшов подихати свіжим повітрям зі сво-
їм какаду. Вона збентежилася й проговорилася про ті таєм-
ничі записники. Книгар вирішив її подражнити і сказав, що
в неї є брат-близнюк — поет-невдаха, такий собі Вень Мрій-
ник, який бродить по всіх усюдах, шукаючи примірник ті-
єї ж самої книжки.

58
 — Запитай-но Стару Кішку в книгарні «Небезпечні висо-
ти». На набережній Сучжоу, — порадив він. — Третій прову-
лок униз. Вона скрізь пхає свого носа.
Вихор йому подякувала. Вона поїхала трамваєм до кни-
гарні, думаючи, що купить решту роману і візьме його з со-
бою в Гонконґ. Книгарня «Небезпечні висоти» була розташо-
вана в одному із флігелів присадкуватої будівлі з внутрішнім
двориком, а книжки там стояли у три ряди від підлоги до сте-
лі. У секції художньої літератури вона видряпалася розклад-
ною драбиною й почала оглядати полиці. Але не знала ні ав-
тора, ні назви роману, тож її пошуки були марні. Тим часом
до книгарні прийшло чимало завсідників, молодих чолові-
ків і жінок, які розглядалися навсібіч, із півночі на південь,
неначе шукали щось, що випало в них із рук. Один із них пі-
дійшов до книгарки й почав швидко щось шепотіти. Його від-
штовхнув убік якийсь старигань у піджаку західного крою
поверх темно-синьої мантії.
— Усе готове? — запитав він, долаючи приступи сухого
кашлю. Стара Кішка, яка на вигляд була не така вже й стара,
подала йому стос скопійованих на трафаретному папері сто-
рінок. З висоти Вихор бачила, що то копія «Доктора Фауста»
в перекладі Ґо Можо.
Вуста стариганя затремтіли.
— А де друга частина?
— Тут вам не фабрика, — відтяла Стара Кішка, шпурнув-
ши на прилавок таблетку від кашлю. — Приходьте наступ-
ного тижня.
Іншим відвідувачам потрібні були романи світових пись-
менників, праці філософів, економістів і ядерних фізиків. Від-
повідаючи на численні запитання, Стара Кішка майже не зво-
дила очей. Вона саме переписувала своїм плавним почерком

59
нескінченну кількість сторінок. Вочевидь, машині для трафа-
ретного друку бракувало якоїсь деталі, що її, можливо, вже
ніколи не вдасться замінити.
Коли Вихор злізла з драбини і запитала про Да-вей і Чет-
верте Травня, книгарка пробурчала:
— Тільки не вони знову.
Тепер Вихор приходила в книгарню щоранку; всередині
панував спокій, а на полицях було повно-повнісінько скар-
бів. Звісно, будь-яка інша розповідь могла б використатися
з такою ж ціллю й вирвати її з самотності. Вона розчинялася
в путівниках Парижем і Нью-Йорком, уявляючи мандрівку,
яка привела б її на далекий захід.
Стара Кішка, сидячи за своїм столом, лише зрідка зводи-
ла очі; рухалася лише її кулькова ручка, яка сумлінно і плав-
но ходила вгору-вниз аркушем паперу, аж здавалося, що са-
ме ручка надає поради, інформацію й підтримку в скрутну
хвилину. Щоб аркуші не розлетілися навсібіч, їх притриму-
вав бестселер — «Бідняки беруться до зброї в ім’я революції».
За кілька тижнів після того, як Вихор почала приходити
до книгарні, вона помітила, що на столі тепер височіє ще од-
на вежа з аркушів паперу, так ніби попередня купа притяг-
нула до себе шанувальника. А відтак, звівши очі, вона помі-
тила охайне сіре пальто з обтягнутими тканиною ґудзиками,
напхану паперами кишеню й, нарешті, гладенькі, вимаще-
ні чорнилом руки. Вона глянула ще раз і побачила молоди-
ка з хвилястим волоссям, який зніяковіло на неї дивився, ні-
би намагався впізнати.
— Вень Мрійник, — сказала вона.
— Пані Вихор, — відповів він.
— Ну от, нарешті, — додала Стара Кішка. Її ручка гойдала-
ся в морі аркуша паперу.

60
 Здавалося, рукопис молодика от-от випаде, і він притри-
мав його кінчиками пальців правої руки. Вихор злізла з дра-
бини і безсоромно втупилася поглядом у верхню сторінку,
розглядаючи акуратні стовпчики слів, стримано пристрас-
ний каліграфічний почерк, яким описувався приречений лю-
бовний роман між Четвертим Травня й Да-веєм. Вона хоті-
ла вихопити рукопис і знову опинитися поруч із Четвертим
Травня в поїзді до Хух-Хото, щоб поглядати крізь запилюже-
не вікно, як її коханий курить на платформі; він незмінно бу-
де поруч, за тиждень, за місяць, усе життя, варто їй лише
його попросити. Це не для мене, усвідомила вона, закохува-
тися в людину, яка готова чекати. Я ніколи не змирюся з на-
півсвободою.
— Можна? — запитала вона, кивнувши на рукопис.
Пальці молодого чоловіка вперто не відпускали сторінок.
— Мені дуже прикро, — сказав він, — на жаль, через мою
недбалість…
Він анітрохи не був схожий на її чоловіка. Отож перед
нею — той самий автор, таємничий відправник пакунків.
Вень Мрійник був худий і блідий, а націоналістська уніформа
на її чоловікові мало не тріщала по швах. Вона зашарілася.
— Пробачте, — знову почав він. — Але, боюся, що цей ру-
копис — це вже інша розповідь. Іншого письменника.
— Але ж вона ваша.
— Так, — відповів він. — Ні. Ну, ви розумієте, почерк мій.
Вона ще трішки до нього наблизилася. Уже майже мож-
на торкнутися.
— Перестань ховатися по кущах, — утрутилася Стара Кіш-
ка. Ручка ледь піднялася і вказала стержнем на Вихор. — Як-
що ви, панночко, шукаєте творця Да-вея, то успіхів! Я вас пер-
ша привітаю, коли ви його знайдете, і, певна річ, запропоную

61
йому щедру винагороду, прекрасні умови і таке інше. Але де
саме перебуває автор — така ж загадка для нашого бідолаш-
ного Веня, як і для вас. Та якщо вам потрібен хтось, хто пере-
пише ваші листи чи вестиме за вас кореспонденцію, що ж!
Такого витонченого почерку і лагідного серця, як у цього до-
бродія, ви не знайдете ніде.
— Я вже повсюди шукав продовження роману, — озвав-
ся Вень Мрійник. — Бракує щонайменше п’ятисот сторінок.
А може, й більше. Мені здається, він називається «Книга за-
писів».
— Але ви… — почала було Вихор. Вона не відривала погля-
ду від рукопису, який видавався їй надійним і переконливим.
— Я переписав для вас цю книжку, бо сподівався… Я хо-
тів…
Вихор знала, що слід урвати цю розмову. І все ж не могла
змусити себе відійти від столу.
— Я хотів, щоб ви дістали задоволення від цієї розпові-
ді. Стара Кішка правду каже, я не автор цього тексту. — Йо-
го тонкі долоні зімкнулися. — Перші уривки я надіслав, ще
не завершивши переписувати весь рукопис. А коли збагнув,
що книжка закінчується достоту на півслові, то спробував
дописати останні розділи сам. Намагався завершити розпо-
відь, але я…
— Тобі забракло таланту, — сказала Стара Кішка.
Його тендітність набула скорботного відтінку. Втім, він
не завагався й не відступив, а стояв непорушно, не зводячи
з неї погляду.
— Можливо, колись.
— Даруйте, — сказала Вихор, відступаючи. Їй було сором-
но, але вона ніяк не могла збагнути, чому саме, і чи це по-
чуття належить їй чи йому. Вона розвернулася, подалася до

62
дверей і зуміла їх відчинити. Свіже повітря наповнило її ле-
гені, а звідусіль долітав шелест сторінок.
— Ви б здивувалися, якби дізнались, як мало людей здат-
ні розповідати історії, — сказала Стара Кішка. Її голос був
грубий і  заспокійливий, немов звук гальки, що котиться
вниз. — Але ці нові імператори хочуть їх заборонити, спали-
ти, викреслити їх усіх. Хіба вони не знають, як це важко —
увірвати собі крихту задоволення? Або, може, вони все чудо-
во знають. Хитрі лиси.
— Чи дозволите провести вас додому? — запитав Вень
Мрійник.
Здавалося, вітер крутить нею і штовхає назад. Але варто
було стати обличчям до нього, побачити уважні, сповнені на-
дії очі, й вона не змогла здобутися на жодне слово. Вихор від-
крила рот і знову його стулила.
— О святі небеса, яка інтрига! — вигукнула Стара Кішка.
Зрештою, так наче це утнув вітер, Вихор кивнула Вене-
ві у відповідь.
— Якщо ви наполягаєте.
Вень Мрійник став збоку і притримував двері, поки во-
на виходила.
Повсюди падало листя. Уже незабаром мала настати зима,
з утепленими пальтами і в’язаними рукавичками, а з перши-
ми заморозками Вень Мрійник приноситиме їй шарфи і вов-
няні шкарпетки, слоїчки меду і романи, які він переписував
від руки своїм стриманим, але пристрасним почерком.
Зима була лагідна до Веня. Його тендітність перетворила-
ся на ніжну міць. Молоді дівчата і їхні матері, розвішуючи
у провулках навпроти випрану білизну, любувалися видов­
женим знаком запитання його силуету, коли той біг під-
стрибцем слизькими вуличками до чайної, у якій співала

63
Вихор. «Не поспішай ти так, — гукали йому вслід сусіди, —
а то всі слова в голові перемішаються!» Він досі не знав, як
говорити про новий політичний устрій, різні фракції та йо-
го власні ідеали; у думках снували віршовані рядки, він їх
записував і викидав геть. Він писав і писав, і спалював сто-
рінки. Він чекав.
— Поштовий голубе! — кликали вони його.
І все ж пекуча допитливість змушувала Вихор підходити
до відвідувачів, які читали щось у чайних, щоб запитати: чи
не знайомі вони раптом із Да-веєм, чи не доводилося їм бува-
ти в пустелі Такла-Макан і вражено спостерігати за тією ви-
нахідливістю, з якою він надсилав своїй коханій приватні по-
відомлення по радіо, хоч їх і слухали десятки тисяч людей?
«Ховається в усіх на очах, — відповіла якась красиво вбрана
пані. — Але ні, мені не випадало чути про цього чортяку».
«Ви певні, що це тутешній письменник? — запитав один із
поетів. — Тут усі й ламаного шеляга не варті. Це, либонь, пе-
реклад якоїсь іноземної книжки». Один студент університе-
ту був переконаний, що сама книжка — всього лише плагіат
роману Лао Ше, інший — що це більше скидається на сучас-
ну інтерпретацію «Забутих легенд» чи «Вражено вдар по сто-
лу» Ліна Менчу. «Хай там як, не варто вам марнувати час на
романи, — порадив їй хтось. — Нині модно читати того пое-
та-вискочня, колекціонера зброї з Ченду. Хоча, зазвичай, усе,
що одноголосно вихваляють, — чистої води нісенітниця».
Одного вечора вона знову взяла до рук старі записники
й заходилася перечитувати їх усі з самого початку. У мерех-
тінні свічки її раптом охопила впевненість, що автор роману
пішов у вигнання або ж його спіткала якась трагедія. Можли-
во, вона була однією з багатьох, поранених на війні, вирва-
ною зі свого попереднього існування, і роман був усього лиш

64
перерваним сном. Або, можливо, як і чоловік Вихор, автор
роману загинув у бою, і наступні розділи можна запопасти
лише в потойбіччі. Вень розповідав, що це автор, а не він,
написав імена головних героїв — Де-вея й Четверте Трав-
ня — різними ідеограмами. Вень також був певен, що ці іме-
на були частиною якогось коду, стежиною, яка кудись вела.
Але куди? Вихор дбайливо загорнула записники в коричне-
вий папір — їй не можна втрачати пильність. Зрештою, Кни-
га записів була лише способом відволіктися від реалій сучас-
ного життя. Це була всього лише книжка, то чому ж вона аж
так не давала їй спокою? Вихор відкрила свою скриню й по-
бачила речі з власного минулого, втрачений час і колишню
себе. Варто їй було втратити оглядність, і вона майже бачила,
як до неї повзе її син. Він тягнув її за поли сукні, за кінчики
пальців, і його радість стискала їй серце, наче струна. Вихор
народила його, коли їй було всього чотирнадцять. Тієї ночі,
коли він помер, було надто темно, надто вітряно, щоб дити-
на пішла в потойбіччя сама. Вона хотіла піти за ним за край
прірви, у море, але Велика Мама заливалася слізьми і блага-
ла Вихор не покидати її.
Вона так і не змогла стулити очей і до ранку пролежала
без сну.
Крізь штори просочувалося тьмяне світло. Вихор почула
плач немовляти, підійшла до вікна і, глянувши вниз, поба-
чила, як якась пара намагається вкутати своє дитя у зимове
пальто: спочатку ручки, потім ніжки, й урешті голову, а ди-
тина тимчасом ліниво стояла і слабко відбивалася, а відтак
скривилася й розридалася, але пальто й далі годі було запну-
ти. Проспектом крокував Вень Мрійник з повною кишенею
паперів. Він схилився до заплаканої малечі, наче кома до
рядка, аж так, що на якусь мить дитина, збита з пантелику,

65
перестала плакати, пальто вдалося запнути, а маленька сім’я
подріботіла собі далі.
Пізніше того ж ранку, коли вона стояла поруч із Венем на
вулиці Хуайхай, і він ушановував пам’ять її зниклих безві-
сти батьків і старших братів, загиблого чоловіка й люблено-
го сина, коли він просив про благословення у старшої сестри,
до Вихор чітко повернувся спогад про її маленького хлопчи-
ка. Він перечепився й випав з трамвая на спину просто на ас-
фальт. На ньому не було ні подряпини. Він розсміявся й запи-
тав, чи можна так іще раз, а тоді простягнув свою тендітну
ручку і вихопив у Горобчика з рота шматок хліба. Горобчи-
кові вуста замість хліба відкусили саме лиш повітря, і його
обличчям розлилася розгубленість.
На вулиці Хуайхай Вень їй освідчився.
Вихор пригадала тишу ліжка, коли вона раптово прокину-
лася: узяла досконалу синову ручку, і сіра скорбота немов пе-
ретекла з його грудей у її, і тієї миті, коли вона зрозуміла, що
її дитина померла, вона заново втратила батьків, братів і чо-
ловіка. Не перестаючи плакати, вона відмовлялася випусти-
ти з рук синове тіло. Але його мертве тільце закостеніло і схо-
лонуло. Лише Великій Мамі вдалося вирвати сина з її рук.
— Пані Вихор, — казав тепер Вень, а повз них проходили
покупці з порожніми торбами, — обіцяю вам упродовж усьо-
го нашого спільного життя шукати світів, що ми їх, кожен
у своїй окремішності й самотності, інакше не знайшли б. Я за-
хищатиму нашу сім’ю. Я розділятиму ваші сльози. Я перепле-
ту своє щастя з вашим. Наша держава ось-ось народиться. Не-
хай і в нас з’явиться можливість почати все заново.
— Так, — відповіла Вихор, немов його слова були молит-
вою. — Нехай.
 3

Одного разу Ай-мін сказала мені:

— Ма-лі, мене не покидає відчуття, що я зникла. Я є чи ні?
Ти точно мене бачиш?
Неквапом вона підняла спочатку праву руку, а потім ліву.
Не певна, чи вона дражниться, чи ні, я продублювала її рухи,
уявляючи, що мене віддали на поталу вітрові, що мене штов-
хають уперед і вертять навсібіч якісь невидимі сили.
— Ай-мін, я теж невидима, бачиш? — Я потягнула її у ван-
ну, де ми вглядалися у власні відображення, так наче вони,
а отже й ми, були тільки міражем. Лише зараз, оглядаючись
назад, усвідомлюю, що для неї уміння зникати було чимось
бажаним. Що, можливо, їй потрібно було врешті-решт пожи-
ти не під пильним наглядом.
Це був 1991 рік, середина березня, і Ай-мін жила з нами
ось уже три місяці. Ма тепер увесь час працювала і взяла ще
один підробіток, щоб покрити витрати на Ай-мін, на майбут-
нє. Я вирішила скористатися грошима, які мені подарували
на китайський Новий рік, грошима на щастя, щоб пригости-
ти Ай-мін вечерею. Я планувала зводити її в улюблений бать-
ків ресторан. Увечері, коли ми туди пішли, стояла тепла по-
года, і ми, тримаючись за руки, прошкували вздовж кущів

67
Вісімнадцятої авеню, повз будинки з прогнутими дахами і не-
доглянуті газони, під вишневим цвітом, який сповнював аро-
матом навіть найубогіші райони.
На Мейн-стріт звернули на північ. Пригадую, як посеред
тротуару лежала стара сіра кішка, і навіть не зрушила з міс-
ця, коли ми підійшли, й лише витягнула одну лапу трохи
далі й помахала хвостом. Здавалося, ресторан вигулькував
із тіней, одягнений у камізельку з ліхтариків. Це був заклад
польської кухні «Мазурка». Всередині було тепло, і ресто-
ран лише на чверть заповнювали відвідувачі, а на столах
лежали білі серветки і важке начиння, а ще свічечки в мі-
ніатюрних склянках. Поруч із Ай-мін я почувалася дорос-
лою й бувалою, такою, що мала вишуканий смак. Вона, зре-
штою, була з Пекіна, міста, де 1991 року жило одинадцять
мільйонів людей. Ай-мін пояснила мені закон великих чи-
сел і різноманітні методи побудови математичних доказів,
включно з «доказом без слів», для якого використовували-
ся лише візуальні зображення. Я захоплено слухала твер-
дження, на кшталт:
Якщо нам відомий x, то також відомий і y, тому що…
або ж
Якщо з p виходить q…
Улітку 1989 року, ще в Пекіні, Ай-мін склала вступні іспи-
ти в національний університет. Невдовзі їй запропонували
місце на щойно створеному факультеті комп’ютерних наук
в Університеті Цінхуа, найпрестижнішому природничому
університеті Китаю.
— Мені варто було погодитися, — розповідала вона. — Та
хіба ж я могла?
Її рішення не піти вчитися в Цінхуа, принципове, але не-
розсудливе, тепер мене просто вражає. Але тоді, коли мені

68
було всього одинадцять, я сказала, що її цілком можна зро-
зуміти.
За голубцями і варениками Ай-мін розповідала мені, що
дуже вдячна за щедрість моєї матері, але вона на неї не заслу-
говує. За денного світла вона почувалася вразливою, боялася,
що хтось її побачить, тимчасом як їй потрібно було бути від-
важною й починати життя заново. Ай-мін тоді мені сказала,
що самотність може перекроїти все життя.
— Як та річка, яку відрізали від моря, — говорила вона. —
Тобі здається, що ти кудись рухаєшся, але ні. Можна потонути
всередині себе самої. Ось так я й почуваюся. Розумієш, Ма-лі?
Я згадала вечір перед тим, як Ай-мін мала приїхати жи-
ти до нас, коли я занурила обличчя під воду в ванні й уяв-
ляла, як це — перестати дихати, зупинити час, як це вчинив
Ба. Я відповіла, що розумію. Як же я прагнула все розуміти.
Світло свічок торкалося до всього в залі. Офіціант роз-
мовляв із нами лагідно, так ніби ми приїхали дуже здале-
ку, звідти, де слова вичікують, щоб почути своє відлуння.
Я боялася, що моє дитинство встигне закінчитися ще до то-
го, як він завершить речення. І навіть коли відповідала йо-
му зі своїм бездоганним канадським акцентом, він і надалі
промовляв із неквапливістю віків, аж доки я сама не відчу-
ла, що мій пульс уповільнюється й час стає відносним, як
це довели фізики; отож, можливо, ми з Ай-мін і досі сиди-
мо там, у куточку ресторану, і чекаємо, поки нам принесуть
наші страви, поки закінчиться речення, поки цей антракт
добіжить кінця.
До того часу Ай-мін уже вирішила, що спробує в’їхати
у Сполучені Штати. Амністія для китайських студентів, які
приїхали після демонстрацій на площі Тяньаньмень, закін-
чилася, але в березні Ай-мін написала шкільна приятелька

69
її матері й повідомила, що Конгрес США розглядає новий
еміграційний законопроєкт, схожий на загальну амністію
1986 року, завдяки якій 2,8 мільйона нелегальних мігран-
тів помилували й вони дістали право постійно перебувати
у країні. Тоді умовою було проживання заявника у США що-
найменше впродовж чотирьох років; утім поки що було не-
відомо, якими можуть виявитися нові обмеження. Ця ма-
мина подруга, що жила в  Сан-Франциско, запропонувала
Ай-мін тимчасово пожити в неї; ще додала, що відкладати
переїзд нерозумно.
Моя мати вже роздобула для Ай-мін підроблений паспорт
й інші потрібні документи. Ні я, ні вона не хотіли, щоб Ай-
мін від нас їхала, але вирішувати мали не ми. Мамин мізер-
ний заробіток означав, що ми не підпадаємо під категорію
громадян, які можуть виступати спонсорами для еміграції
Ай-мін у Канаду.
Ай-мін була переконана, що колись пізніше я зможу при-
летіти до неї в гості у Сполучені Штати. Вона вихвалятиметь-
ся, що знає мене віддавна, бо до того часу я вже стану знаме-
нитою.
— Актрисою, — вгадувала вона.
Я похитала головою.
— Художницею?
— Нізащо.
— Фокусницею!
— Ай-мін! — нажахано простогнала я.
Вона усміхнулася і сказала:
— Письменницею? Ти ж знаєш, що речення — це теж рів-
няння.
— Може.
— Майстринею із заміни чисел на числа.

70
 Я уявлення не мала, що це було таке, але все ж усміхну-
лася і сказала:
— Авжеж.
Лише потім дізналася, що це китайський термін для по-
значення теорії алгебраїчних чисел. Ай-мін казала, що я маю
всі ознаки видатних математиків: чудову пам’ять і поетичне
чуття. Я відчувала, що їй було під силу заглянути просто мені
в душу, зазирнути за всі мої фасади і позерство, і що більше
вона мене знала, то дужче любила. Тоді я була занадто мала,
щоб збагнути, наскільки довговічна така любов, як рідко во-
на трапляється в житті людини, і як важко прийняти саму
себе — не кажучи вже про когось іншого. Це відчуття безпе-
ки — любов Ай-мін, любов старшої сестри — я пронесла з ди-
тинства в доросле життя.
Або, може, я просто взяла всі наші позосталі розмови, всі
напівзакінчені й заледве початі бесіди, і вклала кожне слово
у цей конкретний вечір, можливо, я вималювала на тлі ми-
нулого якесь пояснення непояснимого, причини, чому я так
її любила і так палко чекала на кожен її лист, аж доки настав
день, коли листи перестали приходити. Вона спробувала по-
вернутися у Шанхай, до матері? У неї все склалося у Сполуче-
них Штатах? Стався якийсь нещасний випадок? Попри всі мої
зусилля, я досі не маю відповідей. Можливо, я все неправильно
пам’ятаю. Тоді я лише почасти могла осмислити події, що відбу-
лися в її країні, у країні мого батька, 1989 року, наприкінці вес-
ни і на початку літа, події, унаслідок яких вона була змушена
втікати. Тут, в улюбленому батьковому ресторані, я нарешті по-
ставила запитання, яке вже давно хотіла озвучити, щоб знати,
чи вона брала участь у демонстраціях на площі Тяньаньмень.
Ай-мін довго вагалася, перш ніж відповісти. Врешті, во-
на розповіла мені про дні й ночі, коли понад мільйон людей

71
вийшли на Площу. Студенти почали голодування, яке про-
тривало сім днів, і Ай-мін теж не раз ночувала на бетоні,
пліч-о-пліч зі своєю найкращою подругою, Ївень. Вони си-
діли просто неба, і  їм майже нічим було прикритися від
сонця чи дощу. Впродовж тих шести тижнів демонстрацій
вона почувалася в  Китаї, як удома; вона зрозуміла, впер-
ше в житті, як воно — дивитися на свою країну власними
очима, через призму власної історії, і пробудитися разом
із мільйонами інших людей. Їй не хотілося бути окреміш-
ньою застиглою річкою, вона прагнула стати частиною оке-
ану. Але тепер вона нізащо не зможе повернутися, сказала
вона тоді. Коли її батько помер, вона втратила все. Вона по-
мерла разом із ним.
Ай-мін сказала, що я завжди буду для неї сім’єю, завжди
буду її молодшою сестрою, Ма-лі, Марі, Дівчинкою. У мене
було так багато імен, що я почувалася деревом із кронами
гілляччя. Вона співала уривки пісень, які її навчила Велика
Мама, і всю дорогу додому ми сміялися. Коли ми прийшли,
я відчула, що поволі, наші руки зникають, обриси наших си-
луетів і навіть наші обличчя перестають існувати, отож усе-
редині ми були добре і по-справжньому заховані, стерті зі
світу. Але це не сприймалося, як утрата; ми охоче прийняли
можливість стати частиною чогось більшого, ніж самі.
Повернувшись у нашу квартиру, Ай-мін не ввімкнула світ-
ла. Вона заварила чаю, ми лежали в темряві та вглядалися
у вікна, на внутрішній дворик і загадкові сусідські будинки.
Ай-мін і надалі розповідала мені історію Книги записів, яка,
зрештою, не була лише стислим переказом тридцяти одно-
го записника, а оповідала про життя, яке було значно ближ-
че до мене самої. Це була розповідь, яка охоплювала мою іс-
торію, і в якій ховалося й моє майбутнє.

72
 ***

Коли 1951 року Вихор і Вень Мрійник одружувалися у Бінпаї,

на весілля приїхали співаки і книгарі з Шанхая, прихопив-
ши з собою силу-силенну музичних інструментів і переписа-
них від руки книжок. Дядьки Веня плескали його по спині,
посмоктували кінці своїх довгих люльок і вигукували: «Твоя
дружина — справжній скарб. Старий Захід дивиться на тебе
з Неба і всміхається!» Вони грали в карти і так багато кури-
ли, аж густий туман їхнього диму повис над вулицею й не-
абияк спантеличував велосипедистів, які проїжджали повз
них. Стара Кішка, одягнена в костюм-трійку, танцювала так
граційно, що навіть Ба Лютня, у колючому селянському одязі,
плакав, граючи. Опісля Стара Кішка запропонувала випити
за «того злощасного мандрівника, воістину велику людину,
Да-вея!» Усі випили, здебільшого припускаючи, що йдеться
про якогось негідника, який розбив їй серце. Свято перели-
валося через край і клекотіло, ніби всіма знана пісня з додат-
ковими куплетами.
Горобчик написав музичний твір, скорочену сонату з го-
ловною темою та розробкою, і промугикав її Веню Мрійнику
на туманному світанку наступного дня. У відлунні його спі-
ву Вень сказав:
— Ти, либонь, прибічник високославного гера Баха?
Горобчик не зрозумів аж чотирьох слів у цьому реченні,
але про всяк випадок кивнув головою.
— У такому разі я щось для тебе маю, — сказав Вень. І по-
дарував йому три дорогоцінні платівки, які привіз із Аме-
рики.
Урешті, на третій день весілля, коли святкування вже добі-
гало кінця, Вихор і Велика Мама Ніж заспівали дуетом, і їхній

73
спів став прощанням одна з одною, з вузькими ліжками і ди-
тячими страхами, які вони колись ділили на двох, і відкри-
тими дорогами, якими позначався цей перехід від однієї сму-
ги життя до іншої. «Я виконала свій обов’язок перед нашими
батьками», — сказала собі Велика Мама. Вихор житиме тут,
у селі Бінпай, у сімейному маєтку Веня Мрійника. Вона ще
раз міцно обійняла сестру і відтак відвернулася.
Усе минає, думала Велика Мама, сидячи на нижній полич-
ці поїзда, який віз її додому.
Сухе соняшникове лушпиння тріщало під її черевиками,
наче жар. Ба Лютня зустрів якихось давніх приятелів зі шта-
бу й подався грати в карти у їхнє окреме купе; Горобчик читав
примірник видання «Питання літератури і мистецтва в Радян-
ському Союзі», що його хтось викинув. Пейзаж за вікном мі-
нився хвилями зеленого і жовтого, неначе вся країна була од-
ним нескінченним нежатим морем. На захід від Сучжоу поїзд
зупинився, й довга шеренга вантажників узялася переносити
товари. Велика Мама втупилася у вікно і побачила на платфор-
мі навпроти жінку її віку, попереду якої стояла маленька дити-
на. Дівчинка, здавалося, думками витала деінде. Мамині руки,
захищаючи, лежали на дитячих плечах. Велика Мама зажму-
рила своє сліпе око, а здоровим притиснулася до скла.
Коли придивилася краще, то помітила, що жінка, не кри-
ючись, плаче. Сльози нестримно котилися по її щоках. Поза-
ду неї ходили солдати Народно-визвольної армії, обвиваючи
жінку і дитину лукавою приязню. Пролунав свисток, і двері
поїзда зачинилися. Жінка так і не поворухнулася.
Поїзд рушив, і мати, дитина і солдати щезли з поля зору.
Ба Лютня повернувся, напівп’яний і незграбний. Він спро-
бував вкластися на полицю поруч із нею, але це йому вдало-
ся лише частково.

74
 — Хоч ти й сварлива, я все одно до тебе повертаюся, — про-
белькотів він із заплющеними очима. — Від світської метуш-
ні втікаю додому.
Велика Мама хотіла сказати йому щось дошкульне, але
стрималася. Чоловікові вуста потоншали від смутку, і його
обличчя постаріло. Навіть сива щетина мала якийсь нещас-
ний вигляд. За вікном пейзаж проносився так невпинно, ні-
би хотів стерти все, що існувало досі.

Минув рік, а потім іще чотири чи п’ять, і весь цей час Вели-
ка Мама Ніж лише зрідка бачилася з сестрою. Тепер у Ви-
хор і  Веня була донька, Чжулі, яка з’явилася на цей світ
п’ятикілограмовим опецьком, а  відтак перетворилася на
струнку лагідну дитину. «Наша дівчинка, — писала в листах
Вихор, — увесь час співає. Ця дитина — таємниця в самому
центрі мого життя».
«Нічого доброго з таких не виростає», — писала у відпо-
відь Велика Мама.
Йшов 1956 рік, і Велика Мама з сім’єю жила в Шанхаї ось
уже майже десять років. Один за одним вона народила ще
двох хлопчиків із пухким волоссям і м’якими трикутними
бровами. Ба Лютня наполіг, щоб їх назвали Да Шань (Вели-
ка Гора) і Фей Сюн (Летючий Ведмідь). І що далі, кричала на
нього Велика Мама, Смачненька Баранина? Стіни їхнього до-
му почали тиснути на неї, наче піджак, який став занадто тіс-
ний. Того ранку, наприклад, Да Шань намагався запхати всі
десять пальців у рота своєму молодшому братику, який не-
самовито плакав. Тимчасом Горобчик був глухий до всього,
крім платівок, які він узяв послухати в консерваторії. Її най-
старший син ось-ось мав отримати диплом відразу з двох

75
спеціальностей — фортеп’яно і композиції — але ніч за ніччю
він отак сидів, притиснувшись своєю нерозумною головою
до грамофона, ніби та машинерія була йому рідною матір’ю.
Він транскрибував Ґольдберґ-варіації Баха на цзянпу, і ця бур-
жуазна музика безнастанно пурхала домом, аж Велика Мама
почала її чути, навіть коли у кімнатах западала тиша. Тим-
часом її чоловік-герой був заклопотаний просуванням черго-
вої земельної реформи, його ніколи не було вдома, бо він як-
що не долучався до повалення сім’ї якогось земле­власника,
то повертав поля машу, льону і пшона, а може, й саме пові-
тря, народові. Якщо ж не земельна реформа, то його час за-
бирали якісь пісенні й танцювальні трупи, політичні семіна-
ри, партійні збори чи приватні уроки флейти для чергового
впливового члена Партії. Чи він і досі викладав у консерва-
торії? Удома він був дратівливий і нестерпний, дивився на
Велику Маму і синів, як на дуже брудне вікно. Вона не звер-
тала на нього уваги. Це було нескладно. Обра́зи, які мали ко-
лоти її в саме серце, не завдавали їй жодної шкоди — як об
стіну горохом.
Утім оті фортепіанні ноти знай глузували з кожного її
руху. Вони скрапували з кухні у спальню, а звідти у віталь-
ню, цяпотіли дощем на хурму на столі, зимові пальта її сім’ї
та спокійну м’якість обличчя Мао Цзедуна на сірому портре-
ті в рамці на стіні. Їй видавалося, що він кволий і блідий, аж
ніяк не схожий на того красивого і безстрашного борця, яким
колись був. Жаль розповзся її серцем і кінцівками; цікаво,
Мао Цзедун теж шкодував через власні вчинки? Хай як вона
намагалася давати відсіч самоті, та все-таки вдерлася в жит-
тя Великої Мами Ніж.
Приблизно ополудні, після того, як хлопці пішли до шко-
ли, на порозі дому несподівано постав Ба Лютня. Її чоловік ніс

76
армійську торбу на плечах і так шкірився, ніби щойно пере-
міг у якійсь огидній гризні. Його фуфайка була такої ж бла-
китно-перламутрової барви, як і зимове небо, от тільки її пля-
мувала смужка чогось схожого на кров, і Великій Мамі стало
дуже прикро через те, що зовнішній світ, з усією притаман-
ною йому ненавистю — й дріб’язковою, й історичною — отак
проник до неї в дім.
— От я дурна, — сказала вона. — Я ж бо думала, що війна
скінчилася ще 1949-го.
Ба Лютні не було вдома півтора місяця, й від самої думки,
що він от-от побачиться з сім’єю, чоловік кинувся бігти, що-
йно звернув на дорогу, яка вела до їхнього дому. Побачивши
дружинину байдужість, він відчув себе жебраком. Велика
Мама досі була в нічній сорочці, а її кучеряве волосся стоя-
ло дибки, ніби ватин. Він ніяк не міг вирішити — насвари-
ти її чи втішити.
Жбурнув свій примірник газети «Визволення» й пачку си-
гарет Big Front Gate.
— Партія запустила ще одну сміливу кампанію. Хіба тобі
не цікаво? І взагалі, чому ти досі не вбрана?
— О, чудово. Нова кампанія. Як каже наш вождь Мао: «Піс-
ля того, як ми зітремо з лиця землі наших ворогів зі зброєю
у руках, все одно залишаться вороги беззбройні».
Він проігнорував її тон.
— Ти що, газет не читала?
— Нашу контору закрили, бо замерзли труби, — сказала
Велика Мама. — Усе затопило. У нашому підрозділі майже
двісті людей, і комітет має знайти для нас нове приміщення.
Отак мене «визволили» від роботи.
— Це не виправдання, щоб сидіти вдома і жаліти себе!
Велика Мама зміряла чоловіка поглядом.

77
 Він зітхнув і спробував заговорити делікатніше.
— Є щось їсти?
Він зняв фуфайку, підійшов до миски з водою і почав пи-
ти просто з ковша. Велика Мама помітила, що під ватянкою
одяг Ба Лютні був вочевидь завеликий на нього, так ніби той
удвічі зменшився. Може, він пожертвував свою плоть селя-
нам. Вона підвелася, погрюкала начинням і нарешті шпур-
нула на стіл перед ним якусь страву. Ба Лютня наминав так,
ніби тижнями й крихти в роті не мав. Змолотивши цілу гору
рису і курячу ніжку — всю їхню тижневу пайку — Ба Лютня
визнав, що таки скучив за дружиною.
Вона форкнула.
— Там що, аж так усе кепсько?
— Та як завжди. — Він знайшов чистий рушник і витер
спочатку рот, а відтак і все обличчя, особливо натискаючи
на очі. Ба Лютня завжди був надто опасистий і самовпевне-
ний, щоб це йому отак просто сходило з рук. Тепер ця ново-
явлена худорлявість надавала йому вразливого, замореного
вигляду, й це неабияк її спантеличувало. Він провів рушни-
ком по задній частині шиї. — Наша земельна реформа прос­
то чудова, але народ розгублений. Хай там як, а це потрібна
справа. І ніхто не зможе цього заперечити. — Немовби мимо-
волі, він почав тихенько наспівувати «Будяків не виполеш».
— Ти і твоя земельна реформа, — сказала вона. — Можна
подумати, що це була ідея твоєї матері.
Ба Лютню її слова так ошелешили, аж він розсміявся. То-
ді опанував себе і різко мовив:
— Іди під три чорти! Як тобі язик повертається так жарту-
вати? Ти що, смерті шукаєш? — Він поклав рушник і, здава-
лося, що його руки тремтять. — Велика Мамо, тобі треба на-
вчитися тримати язика на припоні.

78
 Вона глянула на кістку в нього на тарілці. Геть обгризену.
— Ти трохи побудеш вдома, так?
— Так.
— Добре. Бо я збираюся в Бінпай побачитися з сестрою.
— Га? — перепитав він і так високо звів брови, аж їй зда-
лося, що вони зараз полетять геть. — А як же твій чоловік?
Вона взяла кістку і почала її гризти з одного кінця.
— Переживе.
Ба Лютня вже було усміхнувся, але обдумавши її слова, на-
бурмосився. Він гримнув рукою по столу, розігріваючи своє
роздратування.
— Велика Мамо, слухай мене уважно. Ти хіба не знаєш, що
ми в розпалі кампанії не на життя, а на смерть? Прошу те-
бе! Не дивися так на мене. Кажу тобі, у селах точиться війна.
— Та у вас завжди війна.
— Ти знову за старе. А тепер помовч і подумай добре.
Варто було Ба Лютні розійтися, його годі було зупинити.
Вона втупилася голодним поглядом у його порожню тарілку.
— Декого з цих селян, цих зневірених людей, — не вгавав
він, — доводиться змушувати, щоб вони згадали, як їх постій-
но принижують. Змушувати! Треба вчинити так, щоб вони
спершу мало не збожеволіли від горя, і лише тоді вони на-
беруться сміливості взяти до рук ножі й вигнати геть земле­
власників. Певне, що їм страшно. За всю історію, хіба бодай
якась селянська революція призводила до суттєвих змін? —
Він укотре потер себе по лисині. — Я знаю, про що кажу, мо-
жеш не сумніватися. Одне слово, все вже стихало, але кампа-
нія «Сто квіток» знову всіх розбурхала — заохочувати маси
критикувати партію! І тепер вони свого добилися…
— На роботі мені вже дали дозвіл на поїздку.
— Але твій чоловік тобі забороняє.

79
 — Наш вождь Мао каже, що жінки тримають на своїх пле-
чах половину неба.
Вона схопила його тарілку, взяла до рук курячу кістку
і жбурнула її у відро з відходами. Але промахнулася. Кістка
вдарилася об стіну і там застрягла.
— Будь зразковим батьком, — додала вона, — і наглянь
за синами.
— Тобі конче завжди бути такою впертою? — закричав Ба
Лютня й різко подався уперед над столом. — Ти не була та-
кою міднолобою, коли я на тобі одружувався.
Отакий він був. Спочатку вибухав, а потім одразу заспо-
коювався. Як сурма.
Уперше за два місяці Великій Мамі трохи відлягло від
серця.
— Правду кажеш, — кивнула вона. — Не була.

Подорож від Шанхая до села Бінпай тривала дев’ятнадцять

годин — їхати треба було спочатку поїздом, а потім мікроав-
тобусом. Наприкінці мандрівки Велика Мама Ніж почувала-
ся так, наче їй переламали обидві ноги. Діставшись Бінпая,
вона вишкандибала з автобуса у мжичку і побачила, що сто-
їть посеред чистого поля. Село, яке в її спогадах було пишне
й заможне, тепер було задрипане і бридке.
Коли вона врешті видерлася гірською стежкою до сімей-
ного маєтку Веня Мрійника, настрій мала геть нікудишній.
Уже біля воріт Велика Мама дивилася на дім і сама собі не ві-
рила. Та то, мабуть, просто той водій-дурисвіт висадив її у ін-
шому селі, або ж навіть у іншому повіті. Втім… хоч як крути,
а плитняк видавався їй знайомим. Воріт у внутрішній дво-
рик не було — вони як у воду канули. Помітивши світло ламп,

80
Велика Мама рішуче пішла через внутрішній дворик до пів-
денного крила. Скрізь довкола валявся якийсь непотріб, так
ніби цей ошатний маєток от-от збираються знести. Зайшов-
ши всередину, вона побачила з пів дюжини привидів, які пов­
зали долівкою. Зі страху Велика Мама мало дух не спустила
(як колись любив казати її батько), але тоді збагнула, що це
не привиди, а люди. Люди, які клопітливо збивали кахлі і роз-
бирали підлогу.
— Вітаю, товаришки-сестри! — звернулася вона.
Один із привидів завмер і втупився в неї поглядом.
Велика Мама провадила далі.
— Бачу, ви зайняті відновлювальними роботами? Усі ми
зобов’язані будувати новий Китай! Але якщо ваша ласка, під-
кажіть мені, де знайти сім’ю, яка тут мешкає?
Жінка, яка на неї витріщалася, відповіла:
— Їх видворили. Стратили переступників.
— У мандрах переступники? — перепитала Велика Ма-
ма. Першою її реакцією було засміятися. Вирішила, що по-
милково почула не «сін лу» (行 路) — «мандрівник», а «сін лу»
(刑 戮) — страта.
Друга жінка зімітувала рукою пістолет, вистрілила собі
в голову і розпливлася у крижаній посмішці.
— Спочатку чоловік, — сказала вона. — А потім, — вона
знову вистрелила, — жінка.
— Вони заховали під підлогою срібні монети, — додала ще
одна жінка. — Ці гроші належать селу, вони це добре знають,
і ми їх знайдемо всі до копійки.
Велика Мама простягнула було руку, але стіна виявила-
ся надто далеко.
— А ви взагалі хто така? — запитала жінка з уявним піс-
толетом. — Обличчя у вас знайоме.

81
 — Вимагаю пояснити, хто вам дав дозвіл тут перебува-
ти,  — сказала Велика Мама. Вона почула у  своєму голосі
дрож, і це її ще більше збісило.
— Дозвіл! — вигукнула жінка.
— Дозвіл, — повторили за нею всі інші. Вони посміхалися
до неї так, наче це вона була марою.
Велика Мама розвернулася й вийшла назовні. Вона не-
квапом пройшлася внутрішнім двориком і дісталася до пе-
редньої частини дому. Там вона сповільнилася і присіла на
низьку цегляну стіну за сотню ярдів від входу. Услід за нею
ніхто не пішов, а гасова лампа так і миготіла всередині до-
му. Тепер вона добре чула удари їхніх лопат. Черепашачий
син, от хто той водій автобуса! Він точно висадив її не там.
Застороги Ба Лютні знай роїлися в голові, як надокучливі му-
хи. Вона потягнула себе за пасмо волосся, намагаючись про-
будитися з цього сну, а відтак щосили притиснула пальці до
обличчя, але хоч би що вона робила, її очі відмовлялися роз-
плющуватися й сон не закінчувався. Вона обвела поглядом
усе навколо і побачила, який недолугий вигляд має її дорож-
ня торба, болото під ногами, сірий будинок і крихітні ніч-
ні зорі, які вже почали займатися на небі. Вона мусить піти
назад у дім і все з’ясувати. Так, мусить. Стояла дивна, вітря-
на ніч, і Велика Мама почула над схилом пагорба пронизли-
вий крик. Які привиди сюди навідуються? Тепер їй чулися
крики, чимраз ближче і ближче, й дзвін гонга. Мабуть, похо-
рон, заціпеніло подумала вона; і все ж Велика Мама не вста-
ла і не відступила.

Дорогою йшла юрба людей, гойдаючись і підіймаючись, на-

че процесія. Велика Мама змусила себе зіп’ястися на задубілі

82
ноги. Вона й гадки не мала, скільки там просиділа, але ті жін-
ки з лопатами вже пішли додому. У тумані й у радісному збу-
дженні, минаючи, вони навіть не помітили її.
Що ближче підходила процесія, то чіткіше Велика Мама
могла розібрати їхні голоси. Хоча звідти справді долинали
звуки гонга, дзвонів і часом співу, це був не похорон. Деякі
слова повторювалися: «вставай», «не будь боягузом», «чорт»,
але вигуки були на диво незв’язні, так ніби вожді-суперники
змагалися за контроль над слоганами.
На чолі процесії, зігнувшись навскіс, ішов Вень Мрійник.
Позаду нього йшла жінка. Волосся Вихор розтріпалося й ску-
йовдилося. Вона була повністю нахилена вперед, неначе
нес­ла на спині якісь важкі меблі, втім нічого такого в неї на
спині не було. Відстань між ними зменшилася вдвічі, а по-
тім — іще раз удвічі. Ошалілі обличчя, плачучи і стогнучи,
все ближче насувалися на Велику Маму. Всі слова годі було
розібрати, але вона чула вигуки:
— Вождю — шана!
— Чортякам цим — смерть!
— Хай живе наша славна земельна реформа!
Я наткнулася на саму смерть, подумала Велика Мама. Те-
пер їй було видно, що руки її сестри зв’язані мотузкою за спи-
ною так, аж обидва лікті піднялися сторчма. Здавалося, усіх
гнала вперед гранична втома, так наче їх щойно розтормо-
шили зі сну. Кавалькада розтягнулась уздовж дороги, але всі
були такі поглинуті власним шумом, що ніхто не помітив Ве-
лику Маму. Остання людина в колоні, маленький хлопчик,
який заледве встигав за іншими, зиркнув у її бік, але не зупи-
нив на ній погляду. Він поквапився услід за процесією.
Велика Мама підвелася і, тримаючи чималу дистанцію,
пішла за юрбою. Ця процесія тривала щонайменше годину.

83
Зрештою, відразу перед лісосмугою вигуки вщухли, а люди
розтеклися навсібіч, наче струмки води. До того часу, як Ве-
лика Мама дійшла до них, її сестру і Веня вже розв’язали й во-
ни осібно й недоладно стояли, обережно перевіряючи спини
і повільно вирівнюючи руки. Вони несли власні мотузки, так
наче це був усього-лише якийсь реквізит.
— Сестро, невже це справді ти? — озвалася Велика Мама.
Вихор обернулася, вдивляючись у темряву.
— Маленька Вихор, — знову озвалася Велика Мама, боя-
чись торкнутися до жінки. — Невже це справді ти?

Усієї правди Велика Мама не почула ні того вечора, ні у най-

ближчі кілька вечорів. Її сестра лише сказала, що такі про-
цесії, «сесії боротьби», як вона їх називала, тривали ось уже
три місяці.
— Зазвичай, вони нічого поганого з нами не чинять, —
сказала Вихор. — Просто виводять у шкільний двір і обвину-
вачують нас у тому, що ми землевласники. Нам доводиться
стояти на колінах, але насправді вони хочуть побачити од-
не — вичерпну самокритику. Час від часу, як от сьогодні, нас
показово водять селом.
Велика Мама не могла стримати гніву.
— А потім що вони з вами роблять?
Вихор перевела погляд на Чжулі, яка лежала, скрутив-
шись калачиком, на батькових колінах, і промовчала.
Усі розмовляли лише пошепки, наче боялися розбудити
богів долі чи то пак навіть самого вождя Мао. Їхня землянка
з глиняними стінами і солом’яним дахом призначалася для
худоби — принаймні це було очевидно. Велика Мама замис-
лилася, куди поділися виселені свині та корови.

84
 — Ми не страждаємо, — сказала її сестра.
— Цього неможливо було уникнути, — додав Вень Мрій-
ник таким беззвучним голосом, як пара над горням його
чаю. — Рано чи пізно справедливість усе одно поновили б.
Ось так минули два дні та дві ночі: у мовчанні, яке зра-
нювало Велику Маму до глибини душі. Вона не потребувала
жодних детальних пояснень: було цілком ясно, свідком чого
саме вона стала. Проте в Шанхаї їй не доводилося на власні
очі бачити земельну реформу. У містах людям — з усіх про-
шарків населення і з будь-якими політичними вподобання-
ми — перерозподіляли нове житло. Тим, хто втратив свої
домівки, давали нові. Це вважалося частиною кампанії з від-
новлення країни після війни.
На третю ніч Велика Мама лежала на кані* поруч із сес­
трою і племінницею, Чжулі, якій уже виповнилося п’ять ро-
ків. Дитина завзято сопіла. Кан, який нагрівався знизу вугіль-
ною піччю, скидався на реліквію, знайдену в чиїйсь гробниці.
Щоб усім вистачило місця, літній Веньовій матері довелося
піти пожити до родичів.
Попри те, що ліжко нагрівалося й було відносно тепле, її
сестра вся тремтіла.
— Розкажи мені щось, — раптом озвалася Вихор. — Бо-
дай кілька слів, щоб я відволіклася й не думала про це місце.
Велика Мама декілька разів глитнула, щоб зволожити су-
хе горло. Надворі курив Вень; стіни між ними були такі тон-
кі, що видавалися ситцевими. Вона розповіла сестрі про Го-
робчика і його братів, про музику цзянпу, яка заповнювала

* Кан  — традиційна система опалення в  Китаї; широка цегляна ле-

жанка, всередину якої проходило гаряче повітря від печі (прим. перекла­
дачки).

85
сторінку за сторінкою. Горобчик ні на мить не переставав пи-
сати музику. Він, думала собі Велика Мама, навіть не дихав,
а лише видихав музику.
— У моїх хлопців енергія б’є через край, а потаємних ду-
мок у них ховається більше, ніж у цілій горі книжок. Мати
ніколи не знає своїх дітей настільки добре, як їй видається.
— Правду кажеш, правду кажеш, — видихнула її сестра.
Велика Мама розповіла, що вона сходила в ту чайну, де во-
ни колись співали — чайну «Пурпурна гора».
— Вони змінили назву, — додала вона. — Тепер це Народ-
ний дім відпочинку «Червона гора». — Вихор захихотіла. — Усі
окремі кімнати закрили, а подають там тепер лише чай і насін-
ня дині. Але все одно завсідники й далі туди навідуються, щоб
побалакати, випити чи наповнити свої бляшанки чаєм. Там
навіть співаки є, вони виконують новий репертуар: «Червоніє
на сході», «Партизанську пісню» й усе таке. Певна річ, ці пісні
здатні розпалити кров! Навіть мені так і кортить щось повали-
ти, коли їх чую. Але минає якийсь час і від революційної музи-
ки починають боліти вуха. У ній немає ностальгії, нема як по-
ділитися своїми печалями. Авжеж, — квапливо додала Велика
Мама, — у Новому Китаї наші минулі печалі канули у вічність.
Відтак вона описала декількох завсідників, надто тих, хто
досі приходив зі своїми іволгами і дроздами, а також про каз-
карів і бардів, які тепер невтомно розповідали епопею про Ве-
ликий похід вождя Мао — всі п’ятдесят частин.
— Пам’ятаєш ту книжку, про яку я тобі розповідала? — за-
питала Вихор. — Тридцять один записник? Книгу записів. —
Її голос заледве долинав до Великої Мами, хоч вони й лежа-
ли, пригорнувшись, на вузькому кані.
— Сподіваюся, ти її спалила? Якщо щось викликає таке за-
хоплення, то воно точно заборонене.

86
 — Спалити Книгу записів? — перепитала сестра. У її голосі
щось спалахнуло. Обурення. — Хіба я на таке здатна?
— Задля власного порятунку, — відповіла Велика Мама.
— Навіть задля власного порятунку, я не змогла б її спа-
лити.
Книжка досі лежала у сховку в сімейному маєтку. Поміж
сторінками були запхані всі листи, які Вень Мрійник писав
до Вихор. Коли ці голодні привиди не знайдуть срібних мо-
нет, вони візьмуться за стіни. І все приховане стане явним.
Вихор розповіла про закодовані імена, про те, як змінювалися
ідеограми для Да-вея і Четверте Травня, і говорила про якісь
румби компаса на карті. Велику Маму пройняло жахливим
ознобом. Через самі лише любовні листи можна мати повно
клопоту, але що ж у тій книжці? А що як виявиться, що її на-
писав якийсь зрадник-націоналіст? Тоді їм усім неперелив-
ки до вісімнадцятого коліна.
— Я мушу потрапити в будинок, — сказала Вихор. — Я будь-­
що маю забрати ті записники.
— Не мели дурниць, — відрубала Велика Мама, але Вихор
наче її й не почула.
— Веньовий дідусь теж був переписувач, ти знала? У зем-
лі заховані книжки, які зберігаються там уже століттями, всі
книжки, які Старий Захід привіз із собою з Америки. — Вона
натягнула ковдру на підборіддя, що виднілися самі лише її
очі та перенісся. — Усе на цій землі має свій строк, а потім —
це ж цілком закономірно — ми повинні зробити так, щоб во-
но зникло. Немовби нове не виникло зі старого. Немовби ста-
ре не проросло з нового.
Велика Мама на мить завагалася, а відтак лагідно запи-
тала:
— Але що за переворот тут відбувається?

87
 — А ти хіба не бачила? Я думала, кампанія з земельної ре-
форми вже розійшлася по всіх усюдах. Під час війни… Я ні-
коли не забуду тих жахіть, які нам випало бачити. Розумію,
чому ніщо не може залишитися таке, як було.
— Так, але…
— Лише зруйнувавши все, вони зможуть заново відбуду-
вати суспільство.
Скільки разів її сестра вже повторювала ці слова?
— Хто вони? — перепитала Велика Мама. — Революційні
комітети? Комуністична партія?
— Вони кажуть, що це все колесо історії. Мені не страшно.
Ти ж знаєш, як воно: одноруч не зупиниш потоп, який от-от
знесе берег. От тільки… Я хвилююся за Чжулі. Вона народи-
лася не з тією класовою приналежністю, вона донька Веня
Мрійника. Донька землевласника. Хай би як я чинила, це ме-
ні не змінити. А що як мені не вдасться її захистити?
— Їдь зі мною в Шанхай. Мій нікудишній чоловік може
про все домовитися.
— Це колесо історії, — відповіла Вихор. У її голосі не чути
було сліз, лише кришталь прагматизму. — Партія каже, що
лише винні намагаються уникнути покарання. Якщо ми вте-
чемо, то навіть Ба Лютня не зможе втрутитися. Не можна так
ризикувати. Я мушу захистити Чжулі, але як?

Значно пізніше, коли Вихор уже отримала звільнення з пус-

тельних трудових таборів, а Чжулі виросла і стала дорослою
жінкою, Велика Мама змогла врешті скласти докупи пазли
цієї історії.
Партійці прибули у Бінпай того дня, коли Вень зі своїми
дядьками тягали лід із гірського озера. Робота ця була важка,

88
але варта затрачених зусиль, адже лід, якщо його вкрити со-
ломою, не танув місяцями.
Раніше Веньові дядьки наймали робітників, але тепер во-
ліли виконувати таку роботу самотужки. Торік, коли пере-
розподіл землі дійшов і до Бінпая, брати завбачливо виріши-
ли, що не заперечуватимуть. Бувають значно гірші нещастя,
аніж відмовитися від кількох акрів землі. У сусідньому пові-
ті проти дюжини людей влаштували «сесії боротьби» — та-
кі собі великі зборища, на яких вигукували звинувачення,
а обвинувачених били й іноді катували — а тоді страчували,
втім небіжчики були здебільшого багатії, які славилися сво-
єю жорстокістю. Торік, коли делегати з селянської асоціації
Бінпая прийшли під їхні ворота, брати не стали чинити опо-
ру і відмовилися від прав власності на всі сімнадцять акрів сі-
мейних ділянок, які опісля мали перерозподілити між жите-
лями села. Через це дружина Ер Ґе покинула його, але ж він
іще мав двох дорослих дітей. А Цзі Цзи почав говорити про са-
могубство, втім ніхто не сприйняв його слова серйозно. Тим
часом життя тривало: поки земельна реформа не перейшла
у фінальну стадію, поля досі треба було обробляти, а фрукто-
ві сади — доглядати. До речі, урожай яблук того року видав-
ся найкращий за пам’яті братів.
Коли віз заїхав у ворота, скреготом скаржачись на долю,
Вень і його дядьки здивовано побачили на подвір’ї двох не-
знайомців та ще й сільського голову й голову асоціації селян.
Да Ґе виступив з-за брили льоду. Він привітався з гостями і за-
просив їх у дім попоїсти. Сільський голова відмовився. Ситу-
ація була ніякова, і Да Ґе, який ніколи не вирізнявся терпля-
чістю, сказав:
— Що ж, якщо у вас немає нічого невідкладного, то ми по-
вернемося до праці. Лід не може чекати.

89
 У розмову втрутився один із незнайомців, який досі так
і не представився. Просто зараз відбуваються збори в сіль-
ській школі, поінформував він їх, і брати на них запізню-
ються.
Сільський голова вийшов наперед.
— Ці двоє учителів, — сказав він, вказуючи на незнайом-
ців, — прибули аж з самого повітового комітету Партії. І вра-
ховуючи, наскільки знана ваша родина у Бінпаї, як ми могли
почати збори без вас?
У внутрішньому дворику мовчанка неначе луною відбива-
лася від цегли і льоду. А взагалі-то, де всі? І Да Ґе, і його брати
за останні шість годин і крихти в роті не мали. Й одначе він
повів братів і Веня через ворота і пішов услід за незнайомця-
ми і сільським головою.

У приміщенні початкової школи Вихор із донькою спро-

вадили набік, де вони, разом із понад двадцятьма іншими
людьми, стояли на холодній землі. Серед них були й дружи-
ни Веньових дядьків, яких привели під вартою, й тепер во-
ни стояли по центру. Юрба налічувала вже сотні осіб, утім
нові люди і далі підходили, щоб узяти участь у зборах. Дру-
жину Да Ґе весь час лупцювали, аж поки та заблагала її
помилувати. Тепер ця безстрашна, прямолінійна і рішуча
жінка, якій було вже за п’ятдесят, билася в істериці. Вона
шкребла землю руками, неначе намагаючись знайти у льо-
ду монетку.
Чжулі вже давно перестала плакати. Вона вп’ялася ру-
ками в матір, не видаючи ні звуку. Вихор не наважувалася
спробувати її заспокоїти. Коли я прийду додому, казала вона
собі, то нагрію трохи води, змочу клаптик тканини і витру її

90
замерзлі слізки. Не сталося нічого страшного. Нічого такого,
що не можна змити теплою водичкою.
Тепер зайшли чоловіки — четверо братів і її Вень. Їх ото-
чили і хутко зв’язали. Вихор чула крики Да Ґе. Чжулі ослабло
кликала: «Ба!» Вихор закрила собою доньку, думаючи, що ди-
тині не можна це бачити, що нічого поганого не станеться.
Але з’явилися чиїсь руки і вихопили від неї Чжулі. Голоси на-
вколо кричали дитині, що вона має розплющити очі, щоб за-
своїти цей урок. Вихор заледве підвелася і спробувала відібра-
ти доньку, але юрба діяла рішуче і безжально. Відірвавши очі
від підлоги, Вихор побачила, що Чжулі посадили на кістляві
плечі якогось чоловіка. Дівчинка сиділа, не рухаючись, і ди-
вилася просто поперед себе.
Поява Веня Мрійника і його дядьків заново оживила заду-
білу від холоду юрбу. Зазвучали нові обвинувачення. Якийсь
чоловік заговорив про голод і про те, як він продав свою зем-
лю Да Ґе за безцінь.
— Злодії! — закричав хтось. — Вам у житті пощастило,
а ви взяли і втоптали своїх сусідів у болото. Як інакше по-
яснити те, що ви так швидко розжилися аж на сімнадцять
акрів землі?
Брат дружини Ер Ґе обвинувачував Ер Ґе в тому, що той
погано до неї ставиться, б’є і навіть не годує. Ер Ґе все запе-
речував, він спробував зчинити бійку, але на нього швидко
налетіли присутні та збили з ніг. Стояв цілковитий хаос. Не-
знайомці, які привели Веня, розійшлися поміж людей і знай
запитували:
— Хто вас бив? Хто принижував ваших батьків і ґвалту-
вав ваших доньок? Хіба не вони?
— Вони… Вони…
— Хто примножував свої статки під час війни?

91
 — Ці землевласники думають, що можуть виділити нам
клаптик землі, а ми за це маємо падати на коліна і співати
їм оди!
— Ми повинні стати вільними! — У їхніх голосах учувала-
ся жага помсти, а ще — скорбота і плач.
— Товариші, майте сміливість раз і назавжди стати пліч-
о-пліч!
— Життя за життя!
— Хто вас принижував? Скажіть нам. Це не ваш сором! Чо-
му ви маєте з ним жити?
У коло стрімголов кинулась якась жінка. Вона вказала на
чоловіка в темно-синьому вбранні.
— Цей чоловік зґвалтував мене, коли я  мала шість ро-
ків, — сказала вона. — Він затулив моє обличчя материним
одягом, а тоді… — Вона почала схлипувати, притискаючи ру-
ки до живота. — Це був лише початок. Він побачив, що мій
батько помер і мене нікому захистити. Цей монстр, цей звір!
Кожен мій біль приносив йому задоволення.
Хтось уткнув їй у руки лопату. Спочатку вона била несиль-
но, так наче її штовхала вперед лише скорбота, а не лють.
Але викрики юрби її підбурювали, і лопата зарухалася в по-
вітрі в новому, рішучому ритмі. Жінка і надалі завдавала уда-
рів лопатою навіть тоді, коли в цьому вже не було потреби.
— Двадцять років війни — і заради чого? Щоб нас знову
закинули на дно.
— Я гарував, аж мені очі на чоло лізли, щоб зібрати п’ять
дан зерна. А ти забирав чотири дан за оренду, — сказав Да Ґе
якийсь чоловік. — Ми їли саму лушпанину — рисову, пше-
ничну, просяну. Мої діти голодують іще від самого народжен-
ня. Але яке тобі діло до твоїх орендарів? Вони для тебе не біль-
ше, ніж добриво!

92
 — Я запропонував тобі чесні умови, — почав було говори-
ти Да Ґе, але його відразу ж перекричали.
— Чесні? — гірко розсміявся чоловік.
— Сплати свої борги! Кожен мусить сплатити свій борг!
— Якщо ви не розберетеся з ними зараз, — спокійно ска-
зав один із незнайомців, — то ці землевласники вичекають,
аж ми підемо, і приберуть вас один за одним. Не можна вчи-
няти революцію в півсили.
Землевласників закидали шквалом лайки і зневаги. За-
гальне хвилювання зростало. Привели ще одну сім’ю й залу-
нали нові обвинувачення у злочинах і нові погрози. Допасо-
вані одні до одної, їхні розповіді складалися в картину, яку
годі було комусь заперечити.
— Хіба це не твої краяни? — запитав якийсь чоловік, обер-
таючись до Веня. — Хіба це не твій злочин?
— Мій, — відповів Вень.
Чоловік дав йому ляпаса.
— Це твій злочин?
— Мій, я це визнаю. Я це приймаю, — закричав він.
У Веня з носа зацебеніла кров. Чоловік продовжував його
бити, так ніби карав дитину. Юрба заливалася сміхом, і сміх
цей мав різкий призвук, наче мекання. Двох чоловіків, які
стояли на сцені, били доти, аж поки ті перестали рухатися.
Коли дістали зброю й Да Ґе з дружиною розстріляли, Вихор
вирішила, що вона просто марить. Смолоскипи загорілися,
й юрба вимагала ще крові. Вона побачила, як Веня витягують
наперед. Її чоловік благав про помилування. Від нього відве-
ли дуло пістолета, відтак знову навели, ще раз відвели і на-
вели. Її донька заливалася слізьми, намагаючись вивільни-
тися з чіпких рук чужого чоловіка.
— Ба! — закричала вона. — Ба!

93
 Ер Ґе вистрілили спочатку в груди, а потім в обличчя. За-
тим розстріляли ще трьох чоловіків. Один усе ніяк не поми-
рав і довелося його добивати. Вихор відчула, що непритомніє.
Здавалося, зусібіч на неї насувалася глибока тиша.
— Закінчилося, — сказав хтось.
Вона звела очі й заходилася блукати поглядом у темря-
ві. Над нею нависла якась жінка. Це була дружина заступни-
ка сільського голови, дівчина, яка іноді приходила посидіти
з Вихор у сільській школі, щоб розповісти кілька небилиць
про життя в місті чи вивчити пару пісень.
— Ідіть додому, — прошепотіла дівчина. — Завтра ваш дім
займе асоціація селян, але отам на схилі пагорба є вільні при-
тулки. Я вас туди відведу. Вони не залишать вас без даху над
головою. Вони кращі, ніж колишні землевласники.
Голос дівчини стих, і її обриси розчинилися в тіні. Чжу-
лі, геть заяложена, тепер тягнула Вихор за руки. Коли та на-
решті звела очі, то побачила Веня, який зігнувся над тілами
своїх дядьків, марно намагаючись підняти викривленими
руками тіло Да Ґе.

Але про все це Великій Мамі Ніж іще довго не розповідали.

Вихор відмовлялася про це згадувати вголос, і Вень теж. Тоді
Велика Мама ще цілком не усвідомлювала, що сесії бороть-
би й обвинувальні збори тривали й досі. Більше нікого не
стратили. Натомість, Вихор помітила, що люди, які зводили
лопати, завдавали ударів чи натискали на спускові гачки,
тепер почувалися ніяково. Розминаючись із Венем на сіль-
ських дорогах, вони налякано впивалися у нього поглядом,
неначе це Вень когось убив. І хай навіть він цього не чинив
власноруч — якби не він, то взагалі не виникла б потреба

94
насильства. На такій висоті туман ніколи не розсіювався. На-
віть власну тінь годі було розгледіти.
Четвертої ночі гостин Велика Мама лежала без сну. Вся ця
землянка, думала вона, менша за комірчину в колишньому
домі Веня Мрійника. Поганенький солом’яний дах пора бу-
ло замінити, бо звуки він видавав такі, наче це самі предки
тремтять на вітрі. Вона заплющила очі, і їй пригадався уривок
із відомого вірша, який вона декламувала на весіллі Вихор:

Видати дівчину заміж далеко від батьків —

Як човен пустити по великій ріці.
Твоя мати померла, як ти була ще дитям,
І моя любов лиш міцніла до тебе.
Твоя старша сестра тебе сповивала,
А тепер ви обидві в сльозах, не в силах прощатися,
Та на тебе чекає дорога своя…*

Ці слова виринули десь із попередньої версії цієї країни,

з чергового сну. На кані маленька Чжулі вткнулася в спину
Великої Мами п’ятками, так наче казала: «На всіх тепла не
вистачає! Зігрівай мене, бабо, або їдь відкіля приїхала». Як
така крихітна істота примудрялася займати стільки місця?
Великій Мамі увірвався терпець, і вона підвелася з лежанки.
Маленька хитрунка задоволено засопіла, розпластавшись на
теплому місці, яке залишила по собі її тітка.
Велика Мама відшукала своє взуття і щосили його витру-
сила. Переконавшись, що всередині не примостилися ніякі

* «Видати дівчину заміж далеко від батьків…» Переспів вірша Вей Їн’у
«Моїй доньці в день її весілля з сином сімейства Ян», див. Witte Bynner,
The Jade Mountain: A Chinese Anthology, Being Three Hundred Poems of the
T’and Dynasty, 618-906 (Нью-Йорк: Knopf, 1930), с. 212.

95
створіння, взулася. Відтак запнула поверх другого светра фу-
файку, насунула якнайнижче вовняну шапку і вийшла на-
двір.
Зимове повітря виявилося не таке жахливе, як вона со-
бі думала. Велика Мама обвела своїм здоровим оком простір
зліва і справа, з’ясовуючи своє місце перебування. Місяць
огортали хмари, тож вона довірилася своєму внутрішньому
компасу і пішла вниз пагорбом, аж поки дерева не розступи-
лися й зусібіч її оточила вкрита сніговою ковдрою земля. На
хрусткій білизні́ лежала відламана гілка. Вона взяла її в руки.
— Але чому мені не спиться, — запитала вона себе, —
і проти кого я збираюся застосовувати цю зброю?
Її серце, яке ще допіру гарячково гупало, вгамувалося. Дій-
шовши до елегантного маєтку, Велика Мама ні на мить не за-
сумнівалася. Вона підняла вгору свою палицю, впевнено по-
крокувала крізь головний вхід, на якому вже не було воріт,
і піднялася першим сходовим маршем.
Поступово її здорове око призвичаїлося до пітьми. То тут,
то там вона розрізняла купи каміння, але від меблів й сліду
не залишилося.
Того ж ранку вона запитала Вихор, цілком безневинно, чи
важко дістатися до предмета, який вона так хотіла забрати.
— І так, і ні, — відповіла тоді Вихор. — Пам’ятаєш сходи
у східному крилі, які ведуть до алькова? — Замість того, щоб
підніматися до кінця, розповіла їй сестра, сходи слугували
драбиною, за допомогою якої можна було добратися до висо-
кої полиці — дуже довгого і вузького виступу. — З самого кра-
єчку, під дахом, є маленька ніша. Щоб дістатися до неї, слід
добряче попітніти, бо можна легко послизнутися і скрутити
собі шию. Асоціація селян, напевно, почне обшукувати спо-
чатку ті місця, до яких легше дістатися.

96
 Велика Мама далі снувала між кімнатами. Тепер вона опи-
нилася біля сходів до алькова. Відклавши вбік свою палицю,
зупинилася, щоб задобрити Бога Літератури віршем, бо ж,
зрештою, ці таємничі записники належать до його володінь.
Вона продекламувала:

Коли розум піднесений,

Тіло стає легке, мов пір’їна,
Неначе от-от ширятиме з вітром.
Місто це — осереддя листів;
І всі ви, тутешні літерати
Показуєте: не пишнотами, а чимось кращим
Здобувається слава великого народу.*

Вона почала підніматися.

Виступ, коли вона до нього дісталася, справді був вузь-
кий, заледве пів фута завширшки, і простягався далеко по
стіні. Але оті жінки-примари зробили їй послугу, бо на самій
полиці, яка завдяки ним тепер стояла гола-голісінька, не бу-
ло жодних перешкод.
Незграбно, наче голуб, проклинаючи свою грубу фуфай-
ку, Велика Мама ступила на полицю. «Я відмовляюся, — по-
вторювала вона собі, — категорично відмовляюся закінчити
життя мішком кісток, який моїй же сестрі й доведеться вино-
сити». Велика Мама повільно й обережно почала пересува-
тися до виступу. Вона відчувала, як пріють у взутті ноги. Во-
на проклинала Бога Літератури за те, що той не підказав їй

* «Коли розум піднесений…» Переспів вірша Вей Їн’у «Розважаючи лі-

тератів у моїй резиденції одного дощового дня», див. The Jade Mountain,
с. 208.

97
прихопити з собою Летючого Ведмедя. Її наймолодший син
залюбки пристав би на будь-яку дурість, у цьому можна бу-
ло на нього покластися. Нарешті полиця скінчилася. Вона
на­осліп пошукала сховок, але марно. Простягнувши руку ще
раз, втратила рівновагу. Стегно випнулося наперед, і вона ша-
лено замахала руками, шукаючи опори, але хапнула лише по-
вітря. Одна нога зіслизнула з виступу. Відчайдушним ривком
Велика Мама кинулася вправо. Вона врізалася в стіну, широ-
ко відкинула праву руку, і тут, щойно її думки сповільнилися
й вона змирилася з тим, що їй кінець, пальці намацали якусь
нішу. Велика Мама щосили в неї вчепилася, стискаючи паль-
ці так сильно, аж відчула, як шкребуть одна об одну кістки.
Кімната стала на місце. А вона сама досі стояла — однією но-
гою повиснувши у повітрі.
Велика Мама почала було сміятися, але схаменулася і спо-
важніла. У ніші, як і казала Вихор, лежала картонна короб-
ка. І все ж Велика Мама хотіла впевнитися, що це саме во-
на, тому однією рукою розв’язала мотузку, скинула кришку
і просунула руку в щілину. Їй ще ніколи не випадало трима-
ти записники в руках, але їхня поверхня видалася напрочуд
знайомою, так наче Книга записів торкалася її пальців уже
тисячу разів.
— Старий Боже, — радісно сказала вона, — не треба було
мені тебе проклинати. Поглянь, що я знайшла!
Притиснувши однією рукою до себе коробку, Велика Ма-
ма перевальцем попрямувала назад по балці, спустилася на
платформу, зійшла сходами вниз і знову взяла до рук свою
зброю.
Повітря надувало її легені, коли поверталася назад тим са-
мим шляхом. Палиця добряче прислужилася, та ще й нага-
дала про видющу дитину, яка вела сліпих музикантів крізь

98
руїни війни, геть від стертого з лиця землі міста. Це було цілу
вічність тому, і та дитина тепер уже, певно, геть доросла. Ве-
лика Мама шпарко покрокувала переходом, який вів до внут­
рішнього дворика і, нарешті опинившись під нічним небом,
жадібно ковтала чисте повітря. Зорі були такі ясні, аж, здава-
лося, до них рукою подати. Невже це коробка в руці відкри-
вала стільки дверей у її пам’яті? Що за істота ця книга? Вона
згадала маленького сина Вихор — того, який помер 1942 ро-
ку. Він був лише на кілька років старший за Горобчика, але,
на відміну від її сина, ніколи ніби й не боявся пострілів, ви-
бухів, криків і вогню. Вона пригадала, як забирала його кри-
хітне тільце з сестриних рук, і як сльози Вихор немов обпіка-
ли шкіру Великої Мами.
Оцей дім, розмірковувала вона, одного дня перетворить-
ся на руїну. Він зникне з лиця землі, й по ньому й сліду не за-
лишиться, а всі книжки й сторінки, які Вень Мрійник і йо-
го мати, дядьки і Старий Захід з такою обачністю, чи то пак
з острахом, зберігали, перетворяться на попіл і порох. За ви-
нятком, можливо, цієї, яка перейде в новий сховок, щоб про-
жити ще одне життя.

Тієї ночі Горобчик прокинувся в темряві. Музика просочува-

лася зі стін, проникаючи в кімнату, де спав він і двоє його мо-
лодших братів. Музика змішувалася з нерівномірним похро-
пуванням хлопчиків, так наче обидві дитини грали в унісон
із одного кутка оркестру. П’ятирічний Летючий Ведмідь був
крихітний, миловидний і хропів, як танк. Він, мабуть, хви-
цав уві сні ногами і бив брата, тому що Да Шань притиснув-
ся до стіни, покинувши і ковдру, і подушку. У свої сім років Да
Шань уже був аскет — він не хотів нічого, крім гарячої води

99
і хліба; хлопчик мав твердий намір приєднатися до лав На-
родно-визвольної армії за першої ж нагоди.
Горобчикові наснився сон. Уві сні він ішов першим повер-
хом Шанхайської консерваторії, повз кімнату, де, неначе ста-
туетки у вітрині, вишикувалися скрипалі, повз величну світ-
лицю з ґучженом, піпою й дульцімером, аж поки прийшов
нарешті в залу, де, наче могутні дуби, стояли сім концерт-
них роялів. За мерехтливими вікнами нічне небо видихалося
в ранок. Сам старигань Бах приїхав у Шанхай, його посадили
за найвіддаленіший рояль. Сьомий канон Ґольдберґ-варіації
Баха накотився на Горобчика, мов морський приплив смут-
ку. Горобчик хотів відступити вбік, але забарився й ноти на-
летіли на нього. Вони пробіглися його хребтом угору й униз,
і неначе розібрали його на тисячу дрібних шматочків одно-
го цілого, втім кожна з цих маленьких частинок була довер-
шеніша і живіша, ніж увесь він.
Лежачи в ліжку, Горобчик замислився: цікаво, чи снився
колись геру Бахові Шанхай? Він відкинув убік ковдру і сів. По-
бачивши, що Летючий Ведмідь анексував усе ліжко, Гороб-
чик пересунув його назад, на що хлопчик сердито замекав.
Да Шань, відчувши навколо вільний простір, відкотився від
краю ліжка. Горобчик вийшов із кімнати.
Усім домом тонкою цівкою текла музика. Він забув натяг-
нути капці, й долівка обпекла його холоднечею, але Горобчик
ішов далі, аж поки дістався до батькового кабінету. Двері бу-
ли відчинені навстіжень, і музика з них виривалася навсібіч.
Знаючи, що батько розізлиться, якщо його побачить, Гороб-
чик не видавав ані звуку. Тож коли Ба Лютня його покликав,
він спочатку навіть не знав, що відповісти.
Батько знову до нього звернувся.
— Горобчику, тут тепліше. Заходь.

100
 Хлопець зайшов у кімнату.
Ба Лютня сидів на низькому стільці перед програвачем.
Він був зсутулений, майже зів’ялий, і сам на себе не схожий.
Без Великої Мами Ніж дім перетворюється на пустку, подум-
ки підсумував Горобчик. Її вічне невдоволення і язикатість
були такою ж невіддільною частиною їхнього життя, як і бал-
ки будинку, щоденна їжа і батькове членство в Комуністич-
ній партії.
— Я вже сто разів чув цю композицію, — сказав Ба Лют-
ня. — Але слухати її наодинці, отак уночі, це справді щось.
Від густого диму батькових сигарет Flying horse у хлопця
засльозилися очі, але він усе ж пішов углиб кімнати і сів за
батьків стіл.
Ба Лютня не заперечував. Музика грала і грала, змішую-
чись із димом, тепер — швидка і легка, четвертні ноти роз-
мивалися, наче миготіння крил, наче тремтіння гілок. Ба
Лютня схилив голову. Його очі були напівзаплющені, так
ніби він розглядав щось усередині самого себе. Коли другий
бік закінчився, він перевернув платівку і знову її увімкнув.
Від дев’ятої варіації Горобчик похилив голову на стіл. Усе,
що він хотів, — це жити всередині цих Ґольдберґ-варіацій,
щоб вони нескінченно розросталися всередині нього. Він ба-
жав знати їх так само добре, як і свої власні думки.
— А якщо виникнуть якісь проблеми? — сказав Ба Лют-
ня. — Чи вона вважає, буцімто вони недоторкані?
Горобчик звів голову. Цікаво, хто такі вони.
Хлопець, прагнучи звучати, як син героя-комуніста, ска-
зав:
— Ми можемо поїхати її рятувати.
Батько нічого на це не відповів.
Музика продовжувала грати.

101
 Горобчик вийшов у місячний ландшафт п’ятнадцятої варі-
ації, пліч-о-пліч із батьком — і все ж окремо від нього. Ґленн
Ґульд грав і грав, знаючи, що музика розписана, і шляхи ви-
значені, але озвучуючи кожну ноту і такт так, ніби ніхто й ні-
коли їх досі не чув. Ця музика була така вишукана і водночас
така справжня, що хлопець голосно зітхнув від думки про те,
що навіть як він писатиме музику сто тисяч років, однак ні-
коли не зможе досягнути такої витонченості.
— У музиці немає майбутнього, — озвався Ба Лютня. У йо-
го голосі не було докору. Таким же тоном він міг би й сказати,
що ця кімната квадратна, а їхня батьківщина має двадцять
дві провінції, один автономний регіон і населення п’ятсот
двадцять вісім мільйонів осіб. Горобчик слухав так, наче
батько говорив із кимось іншим, наприклад, з портретами
вождя Мао, прем’єра Чжоу Еньлая і віцепрем’єра Лю Шаоці,
які розумним поглядом дивилися на них зі стіни. Батькове
лице достоту відповідало обличчям на портретах. — Дити-
ною, гаразд, ти міг собі бути мрійником. Але тепер ти мав би
стати трохи мудрішим, правда? Хіба не пора читати газети
і будувати своє майбутнє? У новому світі потрібно вчитися
жити по-новому. Ти повинен з більшим завзяттям вивчати
постулати марксизму, ленінізму і маоїзму! Ти маєш прислу-
житися революційній культурі. Як сказав вождь Мао: «Як-
що прагнеш знань, то повинен змінювати реальність. Якщо
прагнеш пізнати смак грушки, то маєш цю грушку змінити,
пожувавши її. Якщо прагнеш знати теорію й методи револю-
ції, то мусиш брати участь у революції».
Шістнадцята варіація наринула на них грандіозно; це був
величний вихід, уквітчаний переливами. Ноти, пришвидшу-
ючись, немов відносили Горобчика з собою. Він побачив ве-
личезну площу, залиту сонячним світлом.

102
 — Коли ти майже живеш у консерваторії, — провадив да-
лі батько, — коли ти зачиняєш за собою двері репетицій-
ної, то невже думаєш, що ніхто тебе не чує? Невже ти віриш,
справді віриш, що ніхто не помічає, як ти сімдесят дев’ять
днів поспіль граєш Баха, а перед цим тридцять один день
поспіль — Бузоні! А от взяти до рук ерху, піпу чи саньсянь
ти відмовляєшся. А я ж так багато зробив для кампанії з зе-
мельної реформи! Весь цей час я був зразковим батьком, ні­
хто не зможе цього заперечити… — Ба Лютня понуро випив
і замовк. — Чому ти так любиш цього Баха і цього Бузоні? Яке
ти маєш до них відношення?
Батько встав і обійшов по колу кімнату, аж поки опинив-
ся лицем до лиця з портретом Чжоу Еньлая.
— Звісно, Бах теж мав свою віру, — визнав Ба Лютня. —
Бідний кролячий син мав більше справ, аніж наш партсе-
кретар: що не тиждень, то меса, фуга, кантата, так ніби Бах —
це вам якийсь завод, а не людина. Але, Горобчику, ти на моє
життя поглянь. — Прем’єр Чжоу немов співчутливо кивнув
на ці слова Ба Лютні. — Що не тиждень, то п’ятдесят виступів
у школах, на заводах, у селах, на зборах! Я — машина на служ-
бі Партії й виступатиму, навіть лежачи на смертному ложі,
якщо буде потрібно. Старий Бах добре знав, що музика слу-
жить вищій меті, але хіба я це не розумію? А вождь Мао хіба
не розуміє?.. У глибині душі ти, Горобчику, думаєш, що інозе-
мець — кращий товариш, ніж твій власний батько. — Ба Лют-
ня важко зітхнув. — Що ж таке він тобі обіцяє? Рано чи пізно
настане момент, коли ти вже не зможеш красти Бахових ку-
рей і доведеться тобі заводити власних, хіба ні?
Світ за вікнами був темний, і молоде парасолькове дере-
во у дворі немов тримало на своїй тонкій кроні всю вагу зи-
мової ночі. Горобчикові кортіло мати можливість перевести

103
стрілки годинника вперед, перемотати один рік, потім ін-
ший, аж доти, коли його симфонії виконуватимуть в ауди-
торіях консерваторії. Він уявляв собі величезний оркестр
малерівського масштабу, такий великий, що від цієї музи-
ки всередині нього аж затріскотіли стелі, задрижала підлога
і пересунулися стіни.
— Мій син не почув ані слова, — сказав Ба Лютня. — Він
глухий.
— Ба, я слухаю.
— Мене, — відповів батько, впившись поглядом в обкла-
динку альбому. — Я хочу, щоб ти слухав мене. — Але він ви-
мовив ці слова так, наче звертався до Ґленна Ґульда або й до
самого Баха. — Сину, будь практичніший. Подумай про май-
бутнє. Спробуй зрозуміти — щастя буває різне, і до нього ве-
де багато шляхів.

Коли Велика Мама Ніж повернулася до землянки, Вихор і ма-

леньке чортеня лежали достоту так само, як вона їх зали-
шила — сплетені на кані, у змореному сні. Вень загорнувся
в ковдру на долівці. У сяйві місяця обличчя сестри здавало-
ся блідим і зморшкуватим, а Чжулі ухопилася за неї з прита-
манною дітям стійкістю й непохитною рішучістю отримати
своє. Сидячи в куточку і накрившись фуфайкою замість ков-
дри, Велика Мама спостерігала, як сяйво місяця прокрадаєть-
ся під дверима. Воно проникло в кімнату так різко, що, опус-
тивши погляд на власні пальці, вона ледве себе впізнала. Їй
здалося, що це вона побачила руки Вихор. А ще подумала, що
її взуття — це насправді взуття Веня Мрійника, її коліна — ко-
ліна Ба Лютні, що руки її належать Да Шаню, живіт — Летю-
чому Ведмедю, а серце — Горобчикові. У неї виникло жахливе

104
передчуття, що їх, одне по одному, відірвуть від неї й заберуть
геть. Чи, може, це вона піде перша?
Витівка Великої Мами з Богом Літератури, здавалося, ста-
лася цілу вічність тому — і за багато миль звідси.
Напередодні Велика Мама ходила до міста і накупила най-
простіших необхідних речей: теплих ковдр, термос, кілька
фуфайок, а ще рису, ячменю, олії, солі та сигарет. За кілька
місяців, повторювала собі Велика Мама, вона дістане дозвіл
знову приїхати і навідати сестру. До того часу вже почнеть-
ся весняна сівба і вона зможе ще раз визначити їхні потре-
би. Вихор сказала, що партсекретар пообіцяв їй місце вчи-
тельки в початковій школі. Може, умови були не такі вже
й нестерпні. Але навіть від самої думки про це її сповнювала
непроглядна туга. Вона звела очі й побачила, що Чжулі про-
кинулася і підморгувала їй, прикривши праве око своєю кри-
хітною ручкою.
— Доброго ранку, маленьке чортеня, — привіталася Ве-
лика Мама.
Дівчинка поміняла руки і прикрила ліве око.
Велика Мама цитьнула.
— От зухвале мавпеня!
— Колись мене так називав батько, — мовила Вихор. —
Я тільки щойно пригадала. — Сестра сіла, і її волосся спіткну-
лося об плечі й опало. — Чому ти тут не лягаєш? Тут тепліше.
Велика Мама повільно зіп’ялася на ноги. Усе тіло боліло.
Воно робилося старе і непотрібне, а причиною цього — пев-
на річ — були нескінченні політичні збори і заняття. Партій-
на пропаганда глушила думки, закутуючи її в густе тісто не-
доумкуватості.
— Що сталося? — запитала Вихор. — Чому ти плачеш?
— Від радості, — збрехала Велика Мама.

105
 Її сестра засміялася. Дівчинка теж захихотіла.
Підморгнувши Чжулі, Велика Мама взяла картонну короб-
ку і поклала її на кан поруч із сестрою.
Вихор пильно подивилася на коробку, так наче вона на-
гадала їй про людину, якої вона не бачила вже багато ро-
ків. Її пальці сягнули до петлі, потягнули за неї, і шворка
розв’язалася. Вихор підняла кришку і зсунула її вбік. Вона
впилася поглядом у тридцять один записник — єдині розді-
ли Книги записів, які вдалося знайти Веньові.
— Але ж... — вона торкнулася до краю коробки. — Я знаю,
що це неможливо.
— Що ж, вважаймо, що сам Бог Літератури закликав їх до-
дому.

Наступного ранку, в автобусі до Шанхая, доля розпорядила-

ся так, щоб Велика Мама сіла поруч із міцною молодою жін-
кою, дружиною заступника сільського голови.
— Далеко від дому вас занесло, еге ж? — запитала жінка,
розкладаючи червоний носовичок і розстеляючи його на ко-
лінах наче скатертину, а відтак висипала на нього чимало
соняшникового насіння.
— У нашій безкраїй і славній країні, — лагідно відповіла
Велика Мама, — ми всюди вдома.
— Правду кажете, — сказала жінка, перебираючи паль-
цями насіння, немов шукаючи срібну монетку. За вікнами
пролітали сільські пейзажі, щойно пробуджені першим світ-
лом ранку. На сидіннях навколо них усі спали або вдавали,
що сплять. Молода жінка вельми терпляче заходилася ви-
тягувати з Великої Мами причину її візиту в Бінпай («А хто,
ви казали, ваша сестра? Та молода пані, що колись співала

106
в чайних?»), проникаючи під шкіру Великої Мами, ніби гол-
ка. Велика Мама замислено оглядала на підлозі купу соняш-
никового лушпиння, яка дедалі збільшувалася, й думала за-
галом про жадібність, що підживлює війни й окупації, а ще
про криваві безчинства громадянської війни, а тоді відкри-
ла термос і щедро налила своїй супутниці чаю в горнятко.
Як уже часто ставалося, Велика Мама імпульсивно виріши-
ла скоригувати власну стратегію.
— Мені було приємно, — почала вона, — на власні очі по-
бачити земельну реформу в усій своїй красі — тут, у селі.
— Вона геніальна! — авторитетно відповіла молода жін-
ка. — Розроблена... ні, скомпонована самим нашим вождем.
Програма думки, якій немає рівних за всю історію людства,
ні в минулому, ні в теперішньому, ні в майбутньому.
— Ваша правда, — сказала Велика Мама. Якийсь час вони
просиділи в задумливій мовчанці, а відтак вона продовжи-
ла: — Особисто я підтримую будь-які жертви в ім’я звільнен-
ня наших дорогих краян від цих огидних...
— О, ще й яких огидних! — прошепотіла молода жінка.
— …феодальних пут. Поза всяким сумнівом, ваш чоловік,
заступник сільського голови, виконав свій обов’язок на від-
мінно. — Велика Мама Ніж запхала руку в кишеню фуфайки
і дістала звідти жменьку цукерок «Білий кролик».
— Ва! — вражено вигукнула молода жінка.
— Прошу, пригощайтеся цукеркою. А ще краще візьміть
кілька. Ці делікатеси надіслав нам сам голова шанхайського
управління пропаганди. Вони мають такий ненав’язливий,
але водночас виражений смак. А я згадувала, що мій чоло-
вік — композитор і музикант? Подейкують, що його револю-
ційні опери припали до душі самому вождю Мао.
— Ого, — тихо відповіла жінка.

107
 Велика Мама стишила голос. Слова неначе просочували-
ся до неї з тридцяти одного записника в торбі, які, за напо-
ляганням Вихор, вона забрала в Шанхай; любовних листів її
сестра мала позбутися сама, принаймні Велика Мама на це
сподівалася.
— Але наш Великий Керманич завжди провадить нас по
життю, у справах великих і маленьких. Мій чоловік, певна
річ, скромніший за найсором’язливішого вола, але він про­
йшов пліч-о-пліч із нашими національними героями аж до
самісінького Яньаню, десять тисяч лі! Мій чоловік музикував
із таким революційним запалом, що мозолів на його пальцях
було більше, аніж на його босих ногах. Так, він ішов і безпе-
рестанку грав на гуцині. Йому навіть довелося перетягнути
смичок кінським волосом.
— Іще ніколи кінський волос так охоче не віддавав себе
на поталу!
Велика Мама дозволила собі усміхнутися.
— Певна, так воно й було.
Молода жінка пригостилася ще однією жменею солодо-
щів. Усі цукерки, крім однієї, вона непомітно кинула в ки-
шеню сорочки.
— А звідки родом ваш чоловік?
— З провінції Хунань, самої колиски революції, — відпо-
віла Велика Мама. Жінка нервово розгортала цукерку, і Ве-
лика Мама терпляче чекала, поки вщухне шурхіт обгорт-
ки. — Його революційний псевдонім — Пісня Народу. Він,
перепрошую за таку грубість, трохи бестія. Справжній дух
нинішніх часів.
— Мені знайоме його ім’я, — відповіла жінка, делікатно
розжовуючи солодощі; від цукерок її слова злипалися до-
купи.

108
 — Востаннє він був у вашому селі ще на весіллі моєї сес­
три. До речі, Вень Мрійник із моїм чоловіком близькі, як бра-
ти.
Невже це вона вчула приголомшення? Невже навіть со-
няшникове насіння раптом похололо?
— У нашому селі вашого чоловіка зустріли б з великими
почестями, — сказала міцна молода жінка. — Просто попе-
редьте нас заздалегідь, щоб ми як слід приготувалися…
— О ні, — лагідно відповіла Велика Мама. — Він не лю-
бить, коли навколо нього метушаться. Як із честю каже наш
вождь Мао: «Особливо ми, кадровики, повинні пропагувати
старанність і ощадливість!» Але я певна, що він до вас за­їде,
бо ж має такі глибокі почуття до тамтешніх людей, а надто,
як я вже казала, до товариша Веня Мрійника. Прошу, візьміть
іще цукерку.
Поки автобус, похитуючись, сунув уперед, жінки по чер-
зі наливали одна одній чаю, ділилися сухофруктами і співа-
ли поетичні оди своїм чоловікам, батькам і великим вож-
дям. Чотирнадцять годин опісля, ще до того часу, як автобус
прибув у Шанхай, Велика Мама Ніж встигла злузати стіль-
ки соняшникового насіння, аж їй почало здаватися, наче во-
на може замахати крильми і злетіти. Молода жінка схопила
її за руки і побажала довгих років життя, процвітання й ре-
волюційної слави; отак вони стояли, гукаючи одна до одної,
наче регулювальники, ще довго після того, як автобус опус-
тів і знову наповнився людьми. Велика Мама йшла додому
з автостанції галасливими сутінковими вуличками, і роман
у неї в торбі наповнював її приємним, ілюзорним спокоєм,
немовби вона щойно вийшла з таємної наради і ті докумен-
ти, які несла з собою, були здатні повалити цілі системи і кра-
їни, знищити брехню й корупцію.

109
 Можливо, таку руйнівну дію мали не самі аркуші чи ті
секрети, які вони в собі таїли, а імена їхніх читачів, які тре-
ба було будь-що захистити. Відважні ватаги, партизани-під-
пільники, шпигуни і мрійники! Вона не знала, звідки в її го-
лові виникли такі думки, але навіть саме повітря немовби
огортало навколишні будівлі параноєю. Якими маленьки-
ми, але водночас важкими видавалися ці записники. Вона
замислилася: а чи Вень Мрійник за довгі години перепису-
вання Книги записів зливався воєдино з автором, чи навіть
із самими персонажами, чи, може, він перетворювався на
щось більш неозоре і невловиме? А коли закінчував пере-
писувати, то знову ставав собою, чи, може, сама побудова
його думок, їхній відтінок і ритм, ледь помітно змінювали-
ся? Проминувши Пекінську вулицю, вона вийшла на зна-
йомі провулки й вузенькі проходи і врешті дійшла до чор-
ного входу в їхній власний двір. Ще звідти почула, як хтось
співає: може, якась жінка-колега репетирує з Ба Лютнею,
чи просто невиправдано гучно підкручене радіо. Коли Ве-
лика Мама зайшла в бічне крило дому, то побачила, що її
чоловік, у криво застебнутій сорочці, винувато завис прос­
то у дверях. Він почухав свою блискучу голову і, заступаю-
чи дорогу, окинув її поглядом, у якому проглядалися спан-
теличення й паніка.
— Та впусти ж ти мене, ради всього святого! — вигукну-
ла вона.
Ба Лютня здувся і склався набік. Велика Мама побачила,
що в кімнаті темно і що її освітлює лише тьмяне сяйво вулич-
них ліхтарів. Вона поклала свою торбу на підлогу.
— У вас що, гас закінчився? — запитала вона. І тут Вели-
ка Мама почула її, тихеньку цівочку звуку, яка пробивалася
крізь оглушливу гуркотняву радіо. Вона перевела погляд на

110
Ба Лютню, очікуючи пояснення, але він лише знизав плечи-
ма й осоромлено усміхнувся.
Її серце впало. Повія. Співачка з таким оперним голосоч-
ком, що її крики можуть заглушити хіба десять радіоприйма-
чів на максимальній гучності. Схопивши мітлу, Велика Мама
пішла на звук, до спалень. Біля перших дверей вона загляну-
ла всередину і побачила там двох молодших синів, які міц-
но спали майже один на одному, неначе втікаючи від снів,
що чигали на них у верхній частині ліжка. Вона пішла далі,
до кабінету Ба Лютні. Та як він посмів? Вона розквасить йо-
му носа, вона повидирає залишки його волосся, вона… Двері
були зачинені, але звук однак вислизав назовні, немов вода,
яка переливалася через край склянки. Вона покрутила клям-
ку і штовхнула двері.
У дальньому кутку кімнати тьмяно горіли дві лампи. Во-
на глянула в напрямку світла. За батьковим столом сидів Го-
робчик, піднявши ручку над довгим аркушем паперу. Влас-
не, папір був усюди — на кріслі, на килимі, каскадом спадав
зі столу — зіжмакані аркуші й поплямлені чорнилом сторін-
ки. На програвачі крутилася платівка.
— Невже чоловіки цього дому геть з глузду з’їхали? — вре-
шті сказала вона, опускаючи мітлу.
Син опустив очі й вичікувально впився поглядом у розки-
дані сторінки, так ніби вони можуть відповісти замість нього.
— Може, мені покинути цю божевільню й повернутися
в село, де всі при доброму — о, так, при чудовому — розумі?
— Ой, — сказав Горобчик, коли більше ніхто не відпо-
вів. — Ні.
— У нас тут невеличке, тобто, маленьке і неважливе, на-
вчальне завдання, — мовив Ба Лютня. Той бестія, той Пісня
Народу, нишком став позаду неї.

111
 — Навчальне завдання! Сидіти в темряві, як печерні лю-
ди? — запитала Велика Мама. — Чи, може, перевірити, скіль-
ки ви протягнете, перш ніж оглухнете від державного радіо?
Ба Лютня лагідно заштовхнув її в кімнату і зачинив за ни-
ми двері.
— Тобі нічого хвилюватися, — сказав він. — Просто річ
у тім, що деякі наші зацікавлення — наші музичні смаки —
краще не розголошувати.
Вона підняла з підлоги аркуш паперу і піднесла його до
свого здорового ока. Велика Мама пильно видивлялася чис-
ла, які дерлися вгору і спадали вниз по сторінці, цифри від
одного до семи, лінії і крапки, а ще акорди, які драбинками
здіймалися вгору. Вони переписували партитуру в цзянпу.
— Навчальне завдання? — з сумнівом перепитала вона.
— Позакласне, — відповів Горобчик. На його обличчі ви-
днілося чорнило.
— Але навіщо?
Музика з програвача легенько кружляла навколо них,
додаючи до розмови в кімнаті власних думок. Барокові кон-
струкції, які так любив її син, Ґольдберґ-варіації Баха. Гороб-
чик — уже такий високий — тепер стояв біля неї. Коли він
устиг так вирости? Іще вчора він бігав під столами чайних
у шорсткій зеленій шапочці з вушками, яку вона для нього
зв’язала.
— Для задоволення, — тихо відповів її син.
— Так, — підхопив Ба Лютня, ніби це слово впало на ньо-
го з неба. — Для задоволення!
— Але яка від цього користь? Якщо вам потрібна пар-
титура, то чому ти просто не відведеш свого сина до Ста-
рого Чжана? Цзянпу — для малих дітей і співаків чайних,
а не для студентів консерваторій. — Платівка крутилася далі,

112
вижбурюючи музичні фрази в повітря, й вона зрозуміла, що
чоловік і син слухають не її, вони слухають платівку. — Я вто-
милася, — різко сказала вона. — І йду спати. Не морочте ме-
ні го­лову. — Вона повернулася й вийшла з кімнати, саме ко-
ли му­зика розстелилася лунким букетом звуків і пролилася
на неї, немов буря фальшивих оплесків. Вона зачинила за со-
бою двері.
Усю ніч, заглушена рокотом радіо, тонкою цівочкою домом
точилася музика. Долинала до Великої Мами — ледь-ледь —
коли та лежала на ліжку спочатку на лівому боці, потім на
правому, долілиць, горілиць і по діагоналі. Зрештою вона
нишком вийшла зі своєї кімнати і прокралася в ліжко, де со-
піли її сини. Летючий Ведмідь міцно спав, склавши перед­ні
лапки і підкрутивши догори задні, але її дорогий Да Шань пе-
реліз через ліжко, щоб притулитися до неї. Він теж занадто
швидко виріс. Хлопчик незграбно закотився до неї в обійми.
— Як добре, що ти вже вдома, мамо, — сказав сонним го-
лосом.
Він міцно схопив Велику Маму за руку і не відпускав, на-
гадавши їй про Вихор та її маленьку донечку, а ще про той
твердий кан і тихий дим від цигарок Веня Мрійника.

Навесні Велика Мама знову з’їздила у Бінпай, а потім іще дві-

чі — взимку і навесні наступного року. Життя в селі стиши-
лося, і хоч сім’я Вихор і далі жила у тій самій землянці, вони
поволі знову ставали на ноги. Вень почав обробляти пів акра
зрошуваної землі, а Вихор учителювала в школі.
За весь цей час Велика Мама жодного разу не відкрила ко-
робку з тридцять одним записником. Але в середині 1958 ро-
ку зір у її здоровому оці почав погіршуватися. Одного ранку

113
вона прокинулася залита кров’ю, з лихоманкою й наполови-
ну сліпа. Відразу ж кинулася вичищати дім — знизу догори
і справа наліво. Із вікон полетіли фіранки, а з матраців — ков-
дри і подушки. Вона полірувала полички, мила стіни, випо-
рожнювала шафки, а коли перетрясала хлопчачу кімнату, то
знайшла намальовані олівцем портрети — свій і Ба Лютні,
на яких вона опасиста, як помело, а її чоловік — довготеле-
сий, як цибуля-порей. Під малюнками розмашистим почер-
ком Летючого Ведмедя було написано: «юе цинь» (місячна
гітара) і «ді цзи» (флейта). От малі засранці! Уже навчилися
висміювати авторитетів. Вона люто витрушувала стебнова-
ні ковдри, думаючи, що навіть сам Мен-цзи вже би нам’яв їм
вуха, силою вирівняв почерк і чогось та й позбавив би, але
подивіться-но на неї — несе малюнок у кишені, так ніби це
неоціненна пачка сигарет Hatamen.
— А бодай тобі! — закричала вона, налякавши Горобчика,
який сидів, зігнувшись над стосиком рукописів.
Горобчик спостерігав за нею дедалі тривожніше. Він іще
раніше помітив, як вона наштовхується на предмети, при-
дивляється своїм здоровим оком і крутить головою туди-
сюди, наче голуб. За кілька минулих років вона зробилася
повнотіла й обм’якла, але водночас стала дратівлива, наче
правителька, час якої минув. Усе вдома лежало догори дри-
ґом.
— А хай йому грець! — видихнула вона, кладучи на стіл
невеличку картонну коробку.
Вона гепнулася в крісло так важко, ніби на її плечах три-
малися всі печалі цього світу. Ані шворки, ані клейкої стріч-
ки на коробці не було, тож відкривалася вона легко, але Ве-
лика Мама просто втупилася в неї поглядом, немовби чекала,
що кришка підніметься сама.

114
 — Мамо, допомогти тобі відкрити пакунок? — запитав він.
— Га? — відповіла вона, повертаючи голову на дев’яносто
градусів, щоб подивитися на нього лівим оком. — От я хіба
тебе перебиваю? Хіба я дозволяю собі отак вриватися у твої
думки?
— Вибач, мамо.
— Ви… чоловіки! — закричала вона, коли повз них у плас-
тикових капцях прочалапав Летючий Ведмідь. — У вас, на-
певно, замість матері була колода. Бо як інакше ви могли ви-
рости такими неслухняними тиранами-капіталістами?
Хлопець звів на неї очі. Його вуста, які от-от мали схопи-
ти шматок парового хліба, розгублено завмерли.
Горобчик потайки спостерігав, як мати знову перевела
увагу на пошарпану коробку. Вона сиділа незворушно, не-
мовби вичікувала, поки вміст коробки прочистить горло
і висловиться сам за себе. Може, вона порожня, подумав Го-
робчик. Велика Мама сягнула руку по горнятко чаю, якого не
було, а тоді зітхнула, потерла чоло і продовжувала дивитися
на коробку. Коли Горобчик налив горнятко свіжого чаю й по-
ставив біля материної безвідрадної руки, вона аж підскочи-
ла й окинула його сповненим ненависті поглядом. Він зно-
ву сів на місце. Летючий Ведмідь поспіхом запхав у рота хліб
і чкурнув геть.
Коли Горобчик знову звів очі, то побачив, що мати вже
трохи підсунула коробку до себе, відкрила її й дістала звідти
охайний стосик записників. Відтак відкрила перший із них
і піднесла до свого здорового ока. Вона так пильно вдивляла-
ся в аркуш, аж він подумав, що той може зараз спалахнути.
— Мам, — набравшись мужності, озвався він. Її здорове
око повернулося до нього. — Можна, я тобі його прочитаю?
— Іди геть!

115
 Він так стрепенувся, що в нього аж олівець із рук випав.
Хлопець поквапом зібрав свої папери і підвівся з-за столу.
— Не пхай носа до чужого проса! — прокричала вона йо-
му вслід.
Горобчик подався у спальню, де натрапив на Летючого
Ведмедя — той собі тихенько хихотів. Він дав братові легень-
кого стусана, і той відкотився у граційному сальто. Да Шань
недоладно стояв посеред кімнати, зігнувшись і торкаючись
пальцями босих ніг. Горобчик поклав свої папери на ліжко
і сів, вичікуючи, коло вікна в сутінковому світлі. Коли по-
чув, що мама кличе його назад, то всміхнувся і брати усміх-
нулися йому у відповідь. Горобчик підвівся, повернувся на
кухню і побачив, що мати стиснула кулаки, наче мала дити-
на. Він сів поруч із нею. Велика Мама з гіркотою подала йо-
му перший записник. Не чекаючи вказівок, він почав чита-
ти вголос.
Історія починалася на середині пісні.
Він прочитав уголос:

Як можна не зважати на голку,

Яка пронизує тобі серце?
Якщо прагнеш чогось з-поза себе,
Ніколи не матимеш того, що шукаєш.*

* «Як можна не зважати на голку, яка пронизує тобі серце?..» З пісні мі-
сіонера-єзуїта, китаїста і музиканта Маттео Річчі (1552-1610 рр.), див. Rhap­
sody in Red: How Western Classical Music Became Chinese (Нью-Йорк: Algora
Publishing, 2004), с. 59.
 4

— Ма-лі, повернися. Прокидайся.

Уві сні я й далі слухала Книгу записів. Прокинувшись, не
могла пригадати, де я чи навіть ким була. Побачила, як сте-
лею кімнати ковзають відблиски світла, й вони цілком по-
глинули мою увагу, нескінченно наближаючись, безустанно
з’являючись, і все ж — однаково непередбачувані.
За вікнами досі було темно. Ай-мін сиділа на краю мого
ліжка у пальті, яке дала їй Ма. Тепер її обличчя округлило-
ся, волосся було наче море, і вона видавалася у цей момент
дуже гарненькою. Я простягнула руку і міцно обійняла її за
талію. Ай-мін почухала мені голову. Вона так приємно пах-
ла, наче печиво.
— Ма-лі, колись ми поїдемо разом у Шанхай і я познайом-
лю тебе з Великою Мамою Ніж.
— З Великою Мамою! — зітхнула я. — Та вона мені голо-
ву відкусить.
— Тільки якщо ти їй сподобаєшся. Поквапся і вставай, по-
ки я сама не з’їла весь сніданок.
Я чула, як відчиняються й зачиняються двері, а ще — кро-
ки Ма й Ай-мін, так наче вони вільно снували не лише між
кімнатами, а й між моїми снами і моєю реальністю. Як це,

117
замислилася я, починати все заново? Чи я залишилася б ті-
єю ж самою людиною, якби прокинулася посеред іншої мови
та іншого існування? Потираючи очі, я виборсалася з ліжка.
Було 16 травня 1991 року. Валіза Ай-мін, та сама, з якою во-
на приїхала, чекала свого часу біля дивана. Уже незабаром
вони з Ма мають доїхати на орендованій автівці до кордону
і в’їхати у Сполучені Штати. Перетнувши кордон, Ай-мін по-
винна була сісти на автобус до Сан-Франциско, де на неї че-
кала приятелька її матері.
За столом Ма розкладала французькі тости. Я приготувала
три склянки, накалатала соку із замороженого концентрату
і подала його так, ніби це було шампанське.
Ай-мін розповіла нам, що цієї ночі, вперше за багато місяців,
їй узагалі нічого не снилося й що вранці, розплющивши очі, во-
на відчула дивне умиротворення, неначе стояла посеред пар-
ку Фусін у Шанхаї, по вінця залита сонячним світлом. Навіть
довколишні будівлі, зведені в найрізноманітніші періоди та
минулі епохи, колихалися, наче теж складалися лише з листя.
Я сказала, що мені снився кордон.
Ма зітхнула.
— Візьміть мене з собою, ну будь ласочка, — заблагала
я, хоч і розуміла, що це марно. — А що, як вас запроторять
у в’язницю? Як ви надішлете мені якусь звістку? Дітей за ґра-
ти не кидають. Я єдина, хто може вас порятувати.
— Будемо сподіватися, що до цього не дійде, — відпові-
ла Ма.
Якась частина мене розуміла, що Ай-мін і Ма хотіли, щоб
це прощання було радісне, тому я взяла виделку і почала
їм підігрувати. Як мені кортіло бути дорослою, могти грати
якусь роль. Неквапно снідаючи, ми вигадали гру, в якій по-
трібно було малювати в повітрі слова. Ай-мін сказала, що

118
«прибувати» 来 складається з кореня для «дерева» 木 і слів
«ще не» 未: прибуття — це дерево, яке ще не з’явилося. Ма ска-
зала, що у слові «цибуля» є ієрогліф 洋 «ян» (нескінченність;
уміщати незліченну кількість чогось), отже, цибулина — це
корінь нескінченності. Мені було цікаво, чому «нескінчен-
ність» складається з 氵(«води») і 羊 («овечки»), але ніхто не
міг мені це пояснити.
Якщо я пропускаю подальші події, то це тому, що навіть
тепер, понад двадцять п’ять років по тому, шкодую про це
прощання. У Канаді з 1983-го не було ніякої амністії, й Ма не
мала достатньо фінансових ресурсів, щоб як слід допомогти
Ай-мін. В Америці, як нам усім хотілося вірити, Ай-мін мала
найбільше шансів на стабільне майбутнє.
Перш ніж вийти за двері, вона довго-довго тримала мене
в обіймах. Ай-мін пробула з нами зовсім недовго, але тепер,
коли вона від’їжджала, я зрозуміла, як глибоко вона змінила
нас, і вчинила це геть невимушено. Я боялася, що ми з Ма не
зможемо самотужки подбати одна про одну.
— Плакати не соромно,  — прошепотіла Ай-мін.  — Па­
м’ятати не соромно. Не забувай, Ма-лі. Нічого поки не втра-
чено. Ще ні.
Її руки відпустили мене. Я розплющила очі. Я любила її
і тому попрощалася. Я трималася за ієрогліф, який вона для
мене намалювала: 未 (вей), «ще ні», «майбутнє», «рух» або
«музичний твір», запитання, на яке досі немає відповіді.
Опісля я лежала на дивані. Я не плакала. Поезія й пам’ять,
якось сказала мені Ай-мін, міцно вкоренилися у мені; я була
створена для математики. Я поставила собі за мету закарбу-
вати в пам’яті усе, що вона мені розповіла, всі ті прекрасні,
жорстокі й хоробрі вчинки, на які пішов мій батько і її, і які
зв’язували наші життя воєдино.

119
 ***

Велика Мама Ніж захворіла. Смертельна втома від останньої

поїздки у Бінпай, дев’ятнадцятигодинна дорога і передозу-
вання млинцями з яєшнею — укупі все це страшенно збури-
ло їй кишки. Коли найгірше вже було позаду, вона лежала
в ліжку, геть нещасна. Навіть повіки її, здавалося, перевто-
милися: вони знай опускалися й застилали світло.
Горобчик узяв свої журнали, ноти й улаштувався в бать-
ківській спальні, де він підносив матері чай, чистив для неї
помаранчі, пересував фіранки відповідно до руху сонця або ж
до материних примх, і чекаючи, безнастанно чекаючи, поки
її розум настільки проясниться, щоб вона покликала його до
себе, сказала принести стосик записників, які вона називала
Книгою записів, і попросила продовжити оповідь.
Пустеля, в якій розгорталися події перших розділів, стала
для Горобчика другим домом, аж навіть шкіра на власних ру-
ках почала здаватися йому пошерхлою й зашкарублою. Іно-
ді він забував, що читає уголос. Натомість слова ставали йо-
го власними; він сам був Да-веєм, замкнутим на радіостанції
в пустелі Ґобі, коли, наче торнадо, налетіла війна і розпанаха-
ла землю на шматки, аж він боявся, що залишився останньою
живою людиною у цьому перевернутому догори дриґом сві-
ті. Щоб бодай трохи себе заспокоїти, Да-вей уявляв слухачів,
яких йому годі було побачити і від яких йому ніколи не при-
ходило ані звісточки, отож він сам вигадував листи і день за
днем прикрашав їхні життя:

«Пане Да-вею, деяким людям просто судилося зникнути, як-

от деяким озерам — випаруватися в сезон засухи, хіба ні?

120
 Тимчасом інші мусять перейти пустелю цього світу. Хай
живуть борці за нашу свободу! Нехай настане день, коли ми
змилуємося одне над одним і віднайдемо мир, коли ми про-
бачимо братам нашим, тому що ця війна — це і наша слаб-
кість, і наша надія. Пане Да-вею, прошу вас присвятити тре-
тю частину Третьої симфонії Старого Бея моєму синові,
Урожаю Вану. Ось що я йому хочу передати: Дорогий Вели-
кий Урожаю, стій непереможно і хороб­ро служи своїй вітчиз-
ні. З днем народження, мій сину».

Слухачі вловлювали голос Да-вея крізь сутінки своїх крихіт-

них кімнат до глибокої студеної ночі й до перших променів
ранку. Люди чекали, з’юрмившись разом або зовсім наодинці,
поки вщухне бій, чекали затишшя перед наступною бурею, че-
кали бурі, яка неодмінно прийде після цього короткого пере-
починку. А ось цю наступну композицію відкрив для мене мій
дідусь, казав Да-вей. Його голос звучав так приязно, неначе він
сидів навпроти вас у найтеплішій кімнаті вашого дому. Діду-
ся навчив її грати у Ціндао один музикант-німець, який грав
на інструменті заввишки з нього і вдвічі більшому завширш-
ки, що звався віо-лонь-цень. Послухаймо. А потім, коли музи-
ка стихала, додавав: Хіба ж це не прекрасно! Послухаймо ще
раз. Отже, ще раз Старий Бах і його сюїти для віо-лонь-цень.
— Я знаю, хто це такий? — запитала Велика Мама, замис-
лено крутячи в руці сливку. — Що за чорт цей письменник?
Я вже так довго пробув на самоті на цій радіостанції, що
можу впізнати кожну платівку по подряпинах, немов кож-
на — знайоме мені обличчя.
Оповідь усе тривала, вечори все минали. Коли весна 1958 ро­
ку перейшла в літо, Горобчик повернувся назад і перечитав

121
попередні розділи, він наповнив відкриті простори роману
власними пейзажами і прагненнями так, щоб і він теж зміг
стати невіддільною частиною цього нового світу, де бажання,
у яких він ніколи не зізнавався навіть самому собі, через цих
персонажів набули форми, наповнення і свободи.
— Горобчику, — незмінно гукала його мати, прокинув-
шись і повернувшись обличчям до післяобіднього сонця. І він
підводився, спокійно підходив до крісла біля її ліжка і брав
до рук той розділ, який уже чекав на нього на тумбі, немов-
би готуючись зустріти власне майбутнє.

Горобчик повністю поринув у відчайдушну втечу Да-вея до

Шанхайського порту, аж ось від задньої хвіртки долинув
стукіт, який знай не припинявся, й здавалося, що там заїло
якийсь механізм і тепер дверям судилося стукотіти довіку.
Його руки відмовлялися відпускати нотатник. Лише матери-
на сварка змусила його запхати записник під пахву, скочити
на ноги і вибігти на подвір’я. Да Шань знову вліз у бійку, поду-
мав він, або це над Летючим Ведмедем знову збиткується той
застрашливий сусід, якого він прозвав Фабрикою Вітрів. Але
коли Горобчик відчинив задню хвіртку, то нікого не побачив.
Лише дівчинку-жебрачку, якій було не більше шести років.
Він уже б знову зачинив хвіртку, але вона так нічого й не ска-
зала. Просто стояла з пластиковим пакетом у руці. У ньому Го-
робчик розгледів якийсь одяг, рушник і, на диво, дві платівки.
— Маленька пані, ви, мабуть, помилилися будинком.
— Тітонько? — сказала вона.
— Твоя тітка тут не живе, — лагідно відповів Горобчик.
— Будь ласка, скажіть моїй тітці Великій Мамі Ніж, що
я прийшла.

122
 Він став навпочіпки, щоб зрівнятися з нею зростом, і рап-
том помітив, що одна з платівок  — це якийсь іноземний
альбом. Він пильно вдивився в обличчя маленької дівчин-
ки, яке немовби приховувалося під шаром куряви. Зрозумів,
що слова на платівці — німецькі, й упізнав найважливіші
з них — Й. С. Бах. Горобчик знову перевів погляд на дівчин-
ку, відмовляючись повірити, що впізнає цю скорботну, нуж-
денну дитину.
— Скажіть моїй тітці, — твердо повторила вона.
Але в цьому вже не було потреби, бо його мати вийшла
на подвір’я, накинувши на плечі стебновану ковдру, і тепер
стояла позаду нього. Вона закричала і притягнула дитину
в обійми.
— Чжулі! — вигукнула вона. — Де твоя Ма?
У паніці вона відштовхнула Горобчика і вибігла у прову-
лок, розглядаючись навсібіч.
— Вихор! — кричала вона знову і знову. Провулок зяяв по-
рожнечею — ні душі, лише сміття й вітер.
Горобчик чимдуж кинувся бігти провулком, аж до Пекін-
ської вулиці. Але тітки Вихор і Веня Мрійника там не було,
ні під затишною аркою, ні на вулиці. Зрештою він витратив
тих кілька монет, які мав у кишені, на шість запечених бата-
тів і паперову торбинку хліба на пару, а відтак щодуху побіг
назад через перехрестя, ухиляючись від велосипедів і проска-
куючи між пішоходами. Удома він застав Чжулі, яка сиділа за
столом навпроти матері. На дівчинці був одяг Летючого Вед-
медя і маленька, добре знайома сорочка (вона колись нале-
жала Горобчикові) звисала з неї, наче намет. Коли Горобчик
поставив перед Чжулі їжу, вона накинулася на неї, навіть
не зводячи очей, дихала носом і намагалася запхати до рота
якомога більше. Велика Мама мовчки за нею спостерігала.

123
 Закінчивши їсти, Чжулі сама пішла до кімнати, яку Гороб-
чик ділив із братами. Вона знайшла ще одну сорочку і натяг-
нула поверх тієї, яка вже була на ній. Потім залізла в ліжко
і попросила Горобчика теж лягати. Горобчик спантеличився,
але вчинив так, як його просила дівчинка. Чжулі, яка, здава-
лося, щомиті дедалі маліла, пробралася до нього в обійми, за-
плющила очі й заснула.

Того ж дня, посеред ночі, їм непомітно запхнули під перед­ню

хвіртку запечатаного листа. Він був адресований «Пані Піс-
ні Народу», і подружжя Ма випадково потопталося по ньо-
му, йдучи у східне крило. Пан Ма передав лист Великій Мамі
Ніж, і вона рвучко його відкрила, але, так і не зумівши роз-
гледіти слова своїм зрячим оком, жбурнула його Ба Лютні.
У листі було написано, що Вихор і Вень Мрійник були визна-
ні винними в контрреволюційних злочинах і засуджені до
восьми років каторжних робіт. Їх уже етапували у два різні
табори перевиховання на північному заході країни. Хоч би
скільки разів Великій Мамі читали ці слова, вона однак ніяк
не могла втямити, як таке могло статися. Далі в листі йшлося:
«Мати Веньового товариша померла через хворобу. Оскільки
в Бінпаї довірити цю дитину нікому, я насмілилася привез-
ти її сюди. Усі необхідні документи і дозвіл на проживання
додаються до цього листа. Хай живе наша вітчизна! Хай жи-
ве вождь Мао!» У конверті лежала розплюснута, розтала цу-
керка «Білий кролик».
— Ти ж знаєш, як воно буває, — озвався врешті Ба Лют-
ня. — Іноді місцеві революційні комітети трохи заносить.
Я про все подбаю. Такий вирок не відразу виконують. Вихор
і Вень, напевно, ще й досі у Бінпаї. — Але він уникав дивитися

124
їй в очі, а розглядав натомість порожню пачку з-під сигарет
у себе в руці.
Усю ніч Ба Лютня вовтузився в ліжку. Що більше Велика
Мама намагалася розгледіти обриси кімнати, то тісніше, зда-
валося, змикалися навколо неї стіни. Ба Лютня кричав уві сні,
і вона трусила його за руку, аж поки він не затихав. У влас-
них гарячкових снах до Великої Мами приходила її сестра,
але Вихор знову була дитиною. Вони разом утікали з Шанхая,
намагаючись випередити японську армію.
Коли Велика Мама знову прокинулася, поруч із нею спа-
ла Чжулі.
Вони й далі лежали в ліжку, коли вже повставали Ба Лют-
ня і хлопці. Вони слухали, як шарудять, відкриваючись і за-
криваючись, шкільні наплічники, як реве з  гучномовців
державний гімн, і як деркочуть у провулках дзвоники і ка-
латайки. Коли Велика Мама знову розплющила очі, вона на
мить збилася з пантелику і подумала, що це вони з Вихор
лежать на батьківському ліжку і сестрине осяйне волосся
спадає по подушках. Сестру вона любила понад усе й усіх на
світі. Коли їхні чоловіки пропали на війні, вони з Вихор ви-
живали разом, і Велика Мама ще жодного разу її не підводи-
ла. Вона втерла сльози, але стримати їх було годі.
Їй здалося — й відчуття це було розмите і тривожне — ні-
би люди деруться нагору, пнуться одне поперед одного, зно-
ву і знову видираються, й падають, і тягнуть донизу інших,
і все це у бездонній, огидній тиші. Але за які злочини? У та-
борах перевиховання у північно-західному Китаї її сестру
і Веня Мрійника неодмінно розлучать. Їх, безперечно, неза-
баром відпустять, бо ж будь-які їхні злочини — це, либонь,
незначні помилки. Але що вважається незначним контр­
революційним злочином? Велика Мама ще ніколи про такий

125
не чула. Маленька дівчинка підвелася й сіла на постелі. Так
наче тітчині сльози її обпекли, Чжулі вилізла з-під ковдр і ви-
йшла з кімнати.

Тієї ж ночі Ба Лютня сів на автобус до Бінпая. Він дрімав, ду-

маючи про картярів і дим на весіллі Вихор, про пташок і му-
зику, а ще про повільне калатання новоствореного воєнного
оркестру вождя Мао, і коли прокинувся, автобус уже нахи-
лився над гірським перевалом, штурмуючи крутий серпан-
тин. Він уп’явся руками в переднє сидіння. Погода за вікна-
ми була жахлива. І зсередини, і ззовні Ба Лютню охоплювало
відчуття небезпеки й обману. Це лихе передчуття було таке
сильне, що Ба Лютня неабияк здивувався, коли вдосвіта по-
бачив лагідні пейзажі, серед яких котився автобус. Золотаво-
зелена тендітність довколишніх полів, сріблясті велосипеди
і вервечки пташок, які здіймалися й ширяли, як одна, геть
його спантеличили. З транспарантів кричали лозунги: «Слу-
жити народу!» і «Сміливість думати, сміливість діяти!» Поча-
ток літа був нестерпний — грози й безперервна спека. Його
сорочка, здавалося, навіки прилипла до спини.
Прибувши в Бінпай, Ба Лютня пішов у контору Партії —
непоказну невеличку будівлю з дуже низькими дверима.
Усередині він здивовано зауважив електричний венти-
лятор, який крутився під стелею і гнав донизу тепле повітря.
Контора мала власний генератор. Щойно Ба Лютня предста-
вився, його зустрів сам сільський голова і пригостив вели-
ким шматком торта. Проганяючи тривогу, Ба Лютня розтяг-
нувся, щоб видаватися владним і неприступним, і заговорив
ревучим голосом. Варто було йому згадати імена Вихор і Веня
Мрійника, як вишкірений чиновник у своєму надто теплому

126
піджаку порожевів і спітнів. Вентилятор ганяв крапельки по-
ту по його лисій голові.
— Одну хвильку, товаришу, — сказав чоловік і щез із кім-
нати.
Принесли ще торта. Увійшов якийсь робітник, наспівую-
чи: «Доброго дня, товаришу!» Він подав горнятко чаю, протер
і так чисту поверхню столу і, накульгуючи, пішов геть. «Хай
живе наш Великий Вождь!»
— Ну? — запитав Ба Лютня, коли сільський голова повер-
нувся. — Де вони? Мені треба якнайшвидше з ними побачи-
тися.
Чоловік мав такий розтріпаний вигляд, ніби встиг збіга-
ти до Москви і назад.
— Що ж, це зрозуміло, — почав було він, — прописані во-
ни тут…
— Так-так.
— … але сьогодні вранці чи, точніше кажучи, цієї хвили-
ни…
— Товариш Вень — високошанований лірик, він, як то ка-
жуть, книга пісень. Ніхто інший для нашого концерту не го-
диться. На цьому наполягає сам генерал Чень Ї!
Чоловік здивовано звів очі.
— Моє шанування Чень Ї! Хоробрий генерал і вірний слу-
га самого вождя Мао. Дванадцятиствольний герой! Нехай
живе…
Ба Лютня добряче ковтнув чаю і стукнув чашкою об стіл.
— Товариш Вень із дружиною повинні з’явитися сюди не-
гайно. Я на цьому наполягатиму.
— Дорогий товаришу, життя часом викидає несподівані
колінця. Я до того веду, що бувають дуже неочікувані місця,
куди повертаються люди…

127
 — Товаришу, я не розумію, що ви хочете сказати своєю
поезією.
Чоловік спломенів.
— Дозвольте мені почати спочатку. Старший брате, прав-
да в тім, що вони не тут. — Чоловік ніяково засовався на
кріслі.
— Прошу вас, говоріть вільно.
Чоловік наповнив чашку і припросив гостя випити чаю.
Ба Лютня чекав. Тепер вентилятор крутився швидше, на-
че намагався дременути відтіля.
— Ми щосили намагаємося підтримувати порядок, — ска-
зав чоловік, — але як ви, світило нашої нації, добре знаєте,
народ не може рухатися півкроками, бо тоді він просто впа-
де, хіба ні? Щоб здолати такий великий розрив, він мусить
стрибати, а інколи й перестрибувати. І, можливо, щодо то-
вариша Веня народ і стрибнув задалеко. Утім, ми живемо за
таких часів, коли революційна мрія будь-що має здійснити-
ся, хіба ви не згодні?
Ба Лютня нічого не відповів. Торт у роті зробився тухлий
на смак.
— Виявляється, — провадив далі чоловік, — що у товари-
ша Веня з дружиною був потаємний погріб на родових зем-
лях.
Ба Лютня допив чай із чашки і замислено подивився на
чайничок.
— Це ніякий не злочин, товаришу.
Сільський голова не відповів, надіючись, що мовчанка
стане його запереченням.
— Певна річ, — заговорив нарешті він, — контрабанда
зав­жди спливає на поверхню. Ми конфіскували все: книж-
ки, платівки, деякі родинні коштовності. Він ховав Книгу

128
пісень і Книгу історії. А ще у нього були книжки з Америки.
Мені дивно, — додав він, дозволивши собі коротку паузу, —
що ви цього не знали.
Ба Лютня дивився на стіну за чоловіковою спиною. Цю не-
сподівану зміну тону, цю розгублену поетичність і блискучий
піт, який раптом розвіявся, наче імла, годі було інтерпрету-
вати неправильно.
— Я нічого не знав, — рівним тоном відповів Ба Лютня.
— Гммм.
Чоловік підвівся, дотягнувся до довгого шнурка і вимкнув
вентилятор. Той щодалі сповільнювався, аж поки нарешті зу-
пинився, залишивши кімнату тісною й нестерпно застиглою.
— Ми, кадровики, звісно ж, можемо лише служити наро-
ду і дотримуватися лінії Партії. Тому здали його революцій-
ному комітету, і там винесли вирок. Його визнали небезпеч-
ним елементом.
У горлі в Ба Лютні пересохло, але чаю йому більше не про-
понували.
— Перевиховання за допомогою каторжних робіт, — про-
вадив далі чоловік, знову сівши на місце. — Така була ухва-
ла, й у належний час його забрали.
— А його дружина, товаришка Вихор?
— Засуджена реакціонерка і безсоромний буржуазний
елемент. Таке ж покарання. — Здавалося, тепер чоловік не-
наче розквітнув від спеки. Він порожевів і позолотавів. —
Можливо, цю таємну бібліотеку спорудила мати Веньового
товариша під час котроїсь із воєн, щоб заховати ті рідкісні
книжки від загарбників. Вона торік померла, тож звідки нам
тепер знати напевно? Можливо, вам доводилося чути про її
батька, Старого Захода? Реакційний елемент, свого часу був
дуже близький до імперіалістського режиму. Звичайно ж,

129
колись Старий Захід був шанованим науковцем, якого по-
слали за кордон служити своїй країні, і такі сховки тоді бу-
ли доволі поширені… Зрештою, хто я такий, щоб судити? Ми
лише маленьке село. І досі ще освоюємо правильну лінію. —
Чоловік посміхнувся Ба Лютні. Яка ж дивна була ця посміш-
ка: напівжаліслива, напівпопереджувальна. — Революцій-
ний комітет підпорядковується Чень Ї, хіба ні?  — плавно
мовив він. — Як я собі розумію, Чень Ї мав би повідомити вас
про винесений вирок.
— Розкажіть, — сказав Ба Лютня, ігноруючи ці натяки, —
як знайшли бібліотеку?
— Товариш Вень із дружиною, як завжди, були в полі. Їх-
ня донька залізла в нішу. Це вона її знайшла. Мабуть, вхід
змістився через танення льоду. — Він вилив решту чаю у ва-
зон на підлозі, а відтак беззвучно поставив чашку назад на
стіл.  — Там, унизу, було тепло. Насправді, комфортніше,
ніж там, де вони жили. Хтось із селян ішов полем і  поба-
чив, як товаришка Чжулі раптово зникла, наче її проков-
тнула земля.
Сільський голова відверто вивчав гостя. Ба Лютня теж не
відводив від нього погляду, анітрохи не каючись. За натяг-
нутою вишуканістю, напівзаплющеними очима і  м’яким,
спітнілим носом проглядався незворушний вираз обличчя,
що його добре знав Ба Лютня. Мовчанка між ними перерос-
ла в задуму. Ба Лютня заплющив очі, а тоді знову глянув на
сільського голову. Йому здалося, наче він вийшов із конто-
ри, а потім зайшов знову, але через інші двері.
— Ми з вами вже перетиналися, в штабі, ще сорок шосто-
го року, так?
Чоловікове обличчя аж засяяло від задоволення.
Ба Лютня продовжував.

130
 — Вас завербували до нашого оркестру. Чи, може, це бу-
ло сорок четвертого? — тепер він пригадав ці очі, цю блис-
кучу лису голову за гобоєм. Керівник оркестру їздив селами,
щоб вербувати молодь, а його приятель, Лі Делунь, навчав їх
грати. — «Та цим дітлахам музичні інструменти й уві сні не
снилися», — казав Делунь. Новобранці навіть тримали свої
гобої і труби кумедно, ішли з ними, наче зі своїми новими ді-
вчатами. — А-а-а, — протягнув Ба Лютня, намагаючись звес-
ти докупи думки.*
— Які пам’ятні були часи, еге ж? — сказав чоловік. — Учи-
тися грати на гобої посеред японського вторгнення, рефор-
мувати власні думки і влаштовувати бальні танці кожно-
го суботнього вечора. Великі лідери полюбляють танцювати
вальси. Це мене здивувало.
— Тут немає музичного ансамблю, — сказав Ба Лютня.
— Ні, тут немає.
— А гобой у вас іще є?
Мовчанка. Чоловік завагався, непевний, чи з нього, бува,
не кепкують.
— Ще є, — визнав він.
— Старий Раз-два, — сказав Ба Лютня, раптом пригадавши
його ім’я. Вони всі брали участь у тих самих сеансах самокри-
тики, які насправді були лише відкритими атаками один на
одного. Цей чолов’яга був суворий, але не садист, на відміну
від деяких інших. — Ми дали вам прізвисько Раз-два, бо вам
ніколи не вдавалося рахувати подумки.

* «Та цим дітлахам музичні інструменти й уві сні не снилися!» Лі Де-

лунь, який приніс пожертвувані музичні інструменти в штаб комуністів
в Яньань 1946 року і став засновником, художнім керівником і дириген-
том оркестру. Див. Sheila Melvin and Jindong Cai, Rhapsody in Red, с. 176.

131
 Чоловік засміявся. Його сміх заскочив Ба Лютню так зне-
нацька, аж він стрепехнувся й перекинув порожню чашку.
Чоловік умить її поправив.
— Ваша правда. Це тромбоніст дав мені таке прізвисько, —
сказав він. — От воно й прилипло.
Ба Лютня так хотів пити, аж здавалося, що йому навіть
в  очах пересохло. Перед ним з’явився образ цієї кімнати
й усіх кімнат, де йому випадало бувати, і він спробував роз-
гледіти, як усі ці двері та входи допасовуються одні до одних,
але їхні кути знай переміщалися й рухалися. — Назвіть свої
вимоги, — врешті сказав він.
— Дорогий друже, ви неправильно мене зрозуміли.
— Я хотів би дістати дозвіл відвідати їх. Їх утримують десь
неподалік?
— Товаришу, — сказав чоловік, — це неможливо. — Він
швидко закліпав, так ніби його образили. — Їх засудили до ка-
торжних робіт у північно-західному Китаї. А тим часом у ре-
волюційного комітету не було іншого вибору, ніж знес­ти їх-
ню землянку.
Отже, той лист не перебільшував, подумав Ба Лютня. Їх
справді забрали відціля.
Раз-два підвівся з-за столу.
— Ви ж, напевно, добре знаєте ситуацію. Вас недаремно
так вихваляють! Герой кампанії із земельної реформи, пе-
реможний музикант-солдат. Ми загартувалися там, у штабі,
еге ж? Нас перших реформували через боротьбу. Як говорить
вождь Мао, справжнє повстання не буває організованим чи
красивим. Такі герої, як ви, торують шлях. А я лише іду сте-
жиною слідом за вами.
Як можуть такі улесливі слова звучати як глум? В конто-
рі було нестерпно чисто, нестерпно світло.

132
 — Іще чаю? — запропонував чоловік.
— Ні. Дякую.
— Я ще можу чимось вам допомогти?
Ба Лютня підвівся, випростався на весь ріст. Сільський го-
лова ніяково засовався на стільці.
— Дякую, товаришу, — сказав Ба Лютня. — Ви і так дуже
допомогли. Певен, нам іще випаде нагода поспілкуватися.
— Я от щойно пригадав, — мовив чоловік, хоча, безпере-
чно, пам’ятав про це весь час. — Дружина мого заступни-
ка познайомилася в автобусі з вашою дружиною, і хоч доро-
га тривала лише день, вони потоваришували. Відтоді вона
пильнувала Чжулі. Доставила її в безпечне місце.
Стіни навколо Ба Лютні знову зарухалися.
— Із сонцем слід бути обережним, — сказав чоловік, на-
че сам до себе. Він потягнувся, шарпнув за шнурок, і венти-
лятор знову закрутився. — Варто навчитися репетирувати
в затінку.

Холод вдирався всередину. Його було годі здолати, попри те,

що Вихор випорожнила валізу і натягнула на себе весь одяг,
який мала. Оце щойно біля крана зачаровано дивилася, як її
руки занурилися у воду, а вона нічогісінько не відчувала. Так
ніби руки були чужі. А потім рвучко їх витягнула, по-дурному
злякавшись, що вони зараз розіб’ються на друзки. Усе навко-
ло неї було інше, ніж видавалося. Навіть повітря, густе і си-
нє, було мов папір.
Вона ділила одне-єдине довге ліжко з очільницею райо-
ну, лікаркою, економісткою, офіцеркою держбезпеки, шкіль-
ною вчителькою, юристкою й перекладачкою російської лі-
тератури. Її ж прозвали «дружиною». Першого тижня вона

133
розрізняла їх за тим, як вони сплять: як крутяться, викрику-
ють і хроплять, наскільки часто прокидаються вночі, наскіль-
ки несамовито втискаються назад у ліжко або ж сплять не-
порушно, як мертві. Сьогодні вранці очільниця району, свято
переконана, що не вчинила жодного злочину, вголос мірку-
вала, коли ж її випустять.
— Може, сьогодні, — сказала вона. — Точно цього місяця.
— Товаришко! Хіба ви не розумієте, що сама лише ця дум-
ка робить із вас ідеальну кандидатуру для перевиховання? —
Економістка, яка пробула в таборі найдовше, була перекона-
на, що ніхто й ніколи звідси не вийде.
— Я присвятила себе Партії, ще коли мені було одинад-
цять років! Без таких людей, як я, не було б ніякої Революції.
— Цитьте. Ви єдина, хто досі вважає себе революціонер-
кою.
Інші жінки захихикали, але очільницю району це анітро-
хи не зачепило.
— Я й не очікувала, що така злочинниця, як ви, мене зро-
зуміє. Партія — моя сім’я, і я швидше помру, ніж зраджу її.
Після переклички вони шеренгою пішли в їдальню. Та-
ка кількість ніг здійняла в пилюці справжню бурю; пил за-
фарбовував повітря, застилав підлогу і підсолював усе, що
торкалося їхніх уст. Вихор із перекладачкою їли, сидячи
пліч-о-пліч. Перекладачка жувала, міцно заплющивши очі
та вдячно цмокаючи, так ніби подумки смакувала сокови-
тою качиною ніжкою.
Напередодні Вихор вручили повідомлення з Бінпайсько-
го революційного комітету, у якому йшлося про те, що тепер
місце проживання Чжулі зареєстроване у Шанхаї. Від цієї но-
вини у Вихор упав такий тягар із плечей, що вона — та, що
досі не зронила ні сльозинки, — здивувала всіх нестримним

134
риданням. Про Веня вона не мала звісток, лише чутки, що
в чоловічому таборі неподалік не виживає ніхто. Тіла кида-
ли в пустелі, не ховаючи. Вихор не дозволяла собі в це вірити.
Назовні, під небом, яке із синього зробилося біле, наче па-
пір, вони вишикувалися в ряд, щоб сполоснути миски з-під
їжі. Колір чистоти, подумала Вихор. У давнину білий колір
вважався похоронним, кольором звершення, втрати і кінця,
а тепер біле небо неначе було готове стерти й саму землю. Во-
на підняла кошик, лопату і приєдналася до своїх. Хоч стільки
старалася, ніяк не могла зрозуміти, як дійшла аж до краєчка
прірви й опинилася тут. На місці виконання робіт, за декіль-
ка кілометрів звідси, вони копали канал. Земля там була су-
ха і легко піддавалася ерозії, тож розсипалася від найменшо-
го натиску. Вихор працювала, не підпускаючи до себе жодної
думки; до полудня пісок виблискував, наче монета.
Ніч за ніччю на їхньому довгому ліжку переповідалися іс-
торії. Процокували місяці, й нарешті вона дізналася заплута-
ні історії всіх жінок, які спали поруч із нею, а вони дізнались
її історію. Ціла низка жінок, які, одна за одною, провалились
у продуховину в сні — і прокинулися тут. Цілу вічність тому
Вихор ходила в касу в Шанхаї, збираючись купити квиток до
Гонконґу, але її увагу відвернув роман — Книга записів. Те-
пер їй було соромно за те, як бездумно вона палила свічки,
вдивляючись у слова, що немов приховували в собі ідеї, або ж
в ідеї, які годі висловити словами, як речення несли її уперед,
неначе ріка або музика. Утім якою ж близькою видавалася іс-
тина. Тоді їй було двадцять чотири роки, і вона закохалася.
Щодня швидко западала темрява. Чорний — це колір пів-
нічного неба, це колір океанів, усього глибокого і необхідно-
го, тож він мусить уміщати й те життя, до якого вона намага-
лася дотягнутися. Руки її увесь час тремтіли. Визнаючи вирок

135
законним, голова Бінпайського революційного комітету змі-
ряв її холодним поглядом. А потім сказав: «Глибоко в душі ви
опираєтеся Комуністичній партії». Вихор заперечила цей за-
кид, але якщо тоді це й було не так, то тепер це точно прав-
да. Можливо, її злочин полягав лише в нездатності вірити.
Правду кажучи, ще з чотирнадцяти років і аж до знайомства
з Венем, Вихор майже ні в що не вірила.

Життя в’язня складається з нескінченного руху. Її переміща-

ли то туди, то сюди, наче мішок із товаром. Копай канави, ме-
ли борошно, доглядай свиней, вирощуй овочі, реформуй свої
думки, люби Партію, збирай дрова, донось на інших, проми-
вай зерно, співай пісню. Очільниця району, понад усе впев-
нена, що її повернуть назад у суспільство, зрештою наклала
на себе руки. Економістку, яка свято вірила, що всесвіт про
них забув, звільнили першою. День переходив у ніч, аж по-
ки у Вихор не закралася підозра, що навіть сама Партія уже
не знає, де її шукати. Листи їй не надходили, від Веня не бу-
ло жодної звістки; вона згадувала, як сиділа в чайній і чека-
ла продовження оповіді, але воно так і не прозвучало. Лікар-
ка розповіла їм про табір неподалік, у якому жінка, яка була
вагітна на момент винесення вироку, народила, і її малень-
кий хлопчик став промінчиком щастя в жіночому бараці; іс-
торія видавалася неймовірною. Як мати і немовля могли ви-
жити в таких умовах? Вихор снилася Велика Мама, і день за
днем вона втішала себе спогадами про дитинство. Уві сні си-
діла поруч зі своїм покійним сином, поруч із батьками, Ве-
нем, Чжулі. Вони розмовляли про все на світі, а потім, коли
час збіг, її повернули в барак, запихаючи на місце, ніби книж-
ку на поличку.

136
 Її єдиною приятелькою була перекладачка російської лі-
тератури, і Вихор її обожнювала.
Вона б витягнула з кишені й віддала їй останню финь,
останній шматок хліба. Приятелька, доволі відома, була
найславетнішою в Китаї перекладачкою творів Достоєвсь­
кого.
На довгому ліжку Перекладачка перша зголосилася поді-
литися своєю історією.
— Це сталося під час кампанії «Сто квіток». Нам наказали
критикувати Партію, наш університет, одне одного, навіть
якість наших обідів і роботу туалетів. — Перекладачка пере-
вернулася на інший бік і те ж саме зробили решта жінок, од-
на за одною, неначе хвилі, які вдарялися об берег. — Тож я,
недотепа, вийшла наперед і сказала, що мій запит на дозвіл
з’їздити в Ленінград відхиляли чотирнадцять разів і що вче-
на мого рівня мусить спілкуватися з колегами. Поки я гово-
рила, всі інші обрали безпечну позицію.
— Потім я усе думала,  — сказала Перекладачка, лагід-
но приклавши вказівний палець до носа, — як я могла так
ревно вивчати Достоєвського і не усвідомлювати, що са-
ма ж рию собі могилу? — Почувши слово «Достоєвський»,
яке складалося з восьми різних ідеограм, усі аж забурмоті-
ли від захвату. — Моя літня мати досі вважає, що мене пе-
ревели в університет у Харбіні. Вона опиниться біля самої
небесної брами, якщо дізнається правду.  — Перекладачка
вдарила рукою по ліжку, немов відганяючи привида. — Не
можна втрачати надії! Вождь Мао добра людина. Він знає
наші хороші риси і врятує нас. — Перекладачка притисну-
ла руку до серця, неначе силкувалася не дати йому розбити-
ся. Поміж жінками прокотилася луна притакування. — Хі-
ба може бути інакше?

137
Настав час, коли закінчилася їжа. Це були сповнені відчаю мі-
сяці. Навіть робота зупинилася. Начальник табору погодився,
що краще витратити сили на пошуки диких трав чи корін-
ців. Голод спустошував цілу провінцію; якби засудженим да-
ли бодай одне-однісіньке зернятко проса, це неодмінно вва-
жалося б контрреволюційним злочином. Вихор здалося, що
в неї перед очима тріпотять аркуші. Це Перекладачка обма-
хувала її віялом. Їй здалося, наче її котять коридором. Це Пе-
рекладачка розтирала їй руки і ноги. Їй снилося, що вона їсть
соковиту качину ніжку. Це Перекладачка поцупила жменьку
квасолі з кухні таборового начальника, потайці її приготува-
ла і нагодувала Вихор. Вона слухала, як хтось уголос читає
уривки Книги записів. Це було не насправді. Це Перекладач-
ка тримала її за руку. Розгубившись, Вихор запитала:
— Хто нас порятує?
Перекладачка відповіла, ледь усміхнувшись:
— Ніхто. То й нехай.
Коли голод почав минати, на їхньому довгому ліжку зали-
шилося лише троє: Перекладачка, адвокатка з оподаткуван-
ня й Вихор. Вони спали, притулившись одна до одної, щоб бо-
дай трохи зігрітися. Решта — лікарка, офіцерка держбезпеки,
шкільна вчителька й очільниця району — пішли, як-то ка-
жуть, у чисте біле небо, у західні небеса.

1963 року адвокатку з оподаткування звільнили, а Вихор і Пе-

рекладачку перевели у табір із назвою «Ферма 835». Їм упер-
ше дозволили отримувати пошту. Вихор зустріли два конвер-
ти з листами — від Великої Мами з сім’єю й від Чжулі — два
таких грубих пакунки, що вони зайняли половину її матра-
ца. Вона смакувала по одному листу на день, так ніби кожен

138
із них був полумиском рису. Перекладачка — сама як перст
на цьому світі — листів не отримувала.
Якось вони готували фуфайку Перекладачки до зими, під-
шивали в підкладку шари ватину. Перекладачка сиділа із
заплю­щеними очима. На її ногах, замість взуття, лежав руш-
ник.
Хтось їх покликав.
Вихор звела погляд і побачила поруч з охоронцем незна-
йомця — гостя з очужілих світів. Незнайомець, вочевидь, міс-
тянин, був одягнений у сині штани і синє пальто, притруше-
ні порохом. Що довше вона на нього дивилася, то більше він
видавався схожим на дорожній знак — розмитий і далекий,
який годі прочитати. Хлопець був високий, стрункий і врод-
ливий, на вигляд років двадцяти з гаком.
— Тітко Вихор…
Вона вп’ялася у нього поглядом. Охоронець зацікавлено
подивився на неї. Тоді сказав щось хлопцю, відтак обернув-
ся й пішов геть, залишивши його самого.
— Тітко Вихор, ви ж знаєте, хто я, правда?
Її голос завмер. Вона спробувала заговорити ще раз, але
слова прозвучали дивно.
— Маленький Горобчик.
Перекладачка розплющила очі.
— Вродливий пан, тут не заперечиш. Але, товаришко Ви-
хор, ця пташка не така вже й маленька.
Тепер він стояв перед ними. Відклавши набік фуфайку
і ватин, Вихор підвелася на ноги. Їй довелося притримувати-
ся за плече Перекладачки, щоб не впасти.
— Горобчику, — сказала вона. — Як дивно тебе бачити.
Це… — Вона потрусила головою, щоб зв’язати докупи дум-
ки. — Це моя приятелька, пані Достоєвський.

139
 — Приємно познайомитися, товаришко!
— Ще й як приємно! Що ж, підійди ближче і дай нам се-
бе роздивитися…
Вихор хотіла було сказати щось утішне, але всі слова, які
були під рукою, видавалися надто прозорими, надто повіт­
ряними.
Високий купол повітря поглинав їхні голоси.
— Як тобі вдалося сюди приїхати? На милі довкола немає
жодного транспорту.
— Поїздом і автобусом. Від Ланьчжоу мене підвезли на
возі, запряженому віслюком. За два останні дні ми не бачи-
ли ні душі.
Хлопець, хоч хлопцем він уже й не був, мав приголомше-
ний вигляд. Це через неї, раптом усвідомила Вихор. Її, мабуть,
неможливо впізнати, і її зовнішність його засмутила. Їй ста-
ло соромно, хоч вона й розуміла, що винні тут лише час і об-
ставини, а ще її неспромога їх змінити. Її розчулило, що він
так применшив довгу дорогу з Шанхая, яка мала тривати що-
найменше п’ять повних днів.
Горобчик узявся діставати пачки сигарет, печиво, рис, су-
шену рибу, сіль, консервовані овочі й коробку за коробкою
жувальних цукерок із сорго.
Від такої кількості гостинців Перекладачка так розхви-
лювалася, що аж тихенько вилаялася. Вона схилилася набік.
— Отже, це той самий племінник, так? Композитор, яко-
му судилося стати Бетговеном з берегів Хуанпу? Ви впевне-
на, що так воно і є?
Можливо, через зніяковілість або паніку, Горобчик нама-
гався огорнути їх словами. Він розповів, що всі живі-здоро-
ві, що у Чжулі все чудово. Розповів, що пише музику, що на
Другу симфонію його надихнула їхня поїздка Китаєм у воєнні

140
роки, чайні та сліпі музиканти… Останнім часом він мірку-
вав про характеристики сонячного проміння, себто про те, як
денне світло стирає зорі та планети, аж вони стають невиди-
мі для людського ока. Якщо для того, щоб побачити небеса,
потрібна темрява, то чи може денне світло бути формою слі-
поти? Чи може звук теж бути формою глухоти? Якщо так, то
що таке тиша?
У його очах стояли сльози — можливо, через сухе повітря
високого плоскогір’я. Вони з Перекладачкою дивилися на
нього, як на привида. На їхній подив, він дістав із наплічни-
ка книжку, «Дощ на горі Ба», класичний роман.
— Чжулі попросила мене передати це вам, її улюблена
книжка.
Вихор спантеличено взяла її до рук.
— Але хіба Чжулі під силу таке читати?
— Їй уже одинадцять, — відповів Горобчик, так наче й сам
розгубився. Тепер, коли спорожнілий наплічник марно висів
у нього в руці, хлопець видавався самотнім і нещасним. Він
хотів би далі й далі витягувати гостинці, подумала вона, так
ніби може наповнити пустелю квітами.
Перекладачка запалила їм усім по цигарці, і вони довго-
довго просто сиділи собі в замисленому мовчанні й курили.
Вихор намагалася побачити небо, бараки і табірну коменда-
туру Горобчиковими очима, але єдине, що могла, — це по-
зирати на нього, немов уві сні, і слідкувати очима за димом,
який вився у нього з-під пальців.
— Мати подає клопотання, щоб ваш вирок анулювали, —
сказав він. — Вона звернулася по дозвіл вас провідати і ма-
ла б приїхати уже до кінця місяця. Ба Лютня каже, що вам
не можна повертатися в Бінпай і що ви житимете з нами
у Шанхаї. Чжулі дуже талановита скрипалька, вона ніколи

141
не перестає вправлятися, і Консерваторія піде на все, щоб її
втримати.
— Але Горобчику…
— Мої батьки досі шукають дядечка Веня. Я певен, що вже
незабаром ми отримаємо про нього якусь звістку.
— Горобчику, — звернулася Вихор, уперше взявши його за
руку. Вона вирівняла голос, щоб він не тремтів. — Ти пови-
нен сказати Великій Мамі, що як побачив мене, моїм єдиним
смутком була розлука з сім’єю, чоловіком і донькою. І більш
нічого. Жодних страждань. Ти повинен подякувати їм від ме-
не. Повинен сказати Чжулі, що в мене все добре, що Партія
перевиховує мене і я успішно виправлю свої помилки. Пере-
конайся, що вона думає лише про своє майбутнє. Її не мож-
на хвилювати.
— Авжеж, тітонько.
Раптом Горобчик згадав, що у нього в кишені щось ле-
жить. Він дістав фотографію Чжулі, на якій вона тримає свою
скрипку, і простягнув її Вихор. Вона не бачила доньчиного об-
личчя ось уже понад чотири роки. І вдивлялася у світлину,
немов у незнаний світ.
— Як там було в тому відомому вірші? — озвалася Пере-
кладачка. — «Доля твоя — явитись у вихорі пилу / і піднятись
нестримно, як туман над рікою». Ваша донька дуже схожа на
вас. Вихор, рідненька, у неї ваше обличчя.
Чому я ридаю, думала вона, тремтячи. Я повинна нетями-
тися від щастя. Раніше їй здавалося, що вона втратила доньку
назавжди, але ось вона тут, так близько і зовсім поруч. Мож-
ливо, її чоловік так само існує, досі з клеймом зрадника і во-
рога, та все ж їхні долі злилися в одне ціле вже давно.
Того ж пообіддя, у табірній комендатурі, ховаючись від
палючого сонця, Вихор чекала у дверях разом із Горобчиком.

142
Приїхав нафтовоз, її племінник заліз у кузов і, наче це завжди
було так просто, покинув «Ферму 835». Він міцно тримався за
одну із цистерн, дивився назад, поки відстань між ними де-
далі збільшувалася, й вона розуміла, що він хотів сказати іще
щось, але не міг. Вона намагалася уявити його від’їзд: таборо-
ва комендатура зменшується в розмірі, а потім з’являються
і зникають інші будівлі, аж поки він дістається залізниці, не-
скінченних поїздів і облич у вікнах. Денне світло всоталось
у землю. Вона знала, що одного дня, вже незабаром, без попе-
редження, з неї знімуть обвинувачення. Як і тисячам інших
контрреволюціонерів, яким вдалося вижити, їй повідомлять,
після багатьох років каторжних робіт, що вона ніколи не бу-
ла злочинницею. Вона розридається? Чи зрадіє? Вона пови-
нна бути вдячна за шанс повернутися до життя. Утім, навіть
коли Вихор уявляла собі Шанхай, їй було страшно, що лише
ця безкрая пустеля та небо знають її, і що лише вони става-
тимуть чіткіші й ширші — аж до нескінченності.
5

Після того, як Ай-мін і Ма поїхали, я просиділа все пообіддя бі-

ля вікна, читаючи мамин примірник «Девіда Копперфілда».
Знову й знову поверталася до перших рядків: «Чи сам я ви-
явлюся героєм власного життя, чи посяде це місце хтось ін-
ший — покажуть наступні сторінки».*
Приблизно о сьомій вечора Ма нарешті повернулася.
Я спостерігала, як вона пройшла внутрішній дворик і підня-
лася сходами, рухаючись повільно, так ніби сходи непомітно
ставали дедалі крутіші. Її зелене пальто, тоненьке, наче літ-
ній листочок, було мені дуже добре знайоме — вона носила
його ще до того, як я з’явилася на світ. Дивилася, як воно піді-
ймається сходами, неначе проти течії часу. Побачивши мене
за шибкою, мама всміхнулася й пішла швидше. У руках вона
несла пакунок — маленьку білу коробочку з кондитерської.
Я помчала до дверей, відчинила їх і затягнула Ма всере-
дину.
Я приготувала на вечерю рис з огірками і вареними яй-
цями; поки ми їли, Ма заповнювала тишу, описуючи в най-
менших деталях, як минув день. Прикордонник, позіхаючи,

* Переклад Юрія Костецького і Христини Радченко (прим. перекладачки).

144
помахом руки показав їм, щоб проїжджали. На околицях
Сіет­ла вони потрапили в ранкову тягучку. Потім зупини-
лися перекусити гамбургерами. Ай-мін купила мій улюбле-
ний бісквіт і передала його для мене додому в білій коробоч-
ці з кондитерської. Ма почекала, поки Ай-мін сяде на свій
«Ґрейгаунд», і дивилася, як автобус рушає, а тоді щезає з очей.
Після вечері Ма подзвонила в Шанхай і понад годину про-
балакала з матір’ю Ай-мін. Я сиділа поруч із нею на канапі,
досить близько, щоб закутатися в її голос.
Тієї ночі, лежачи в ліжку, я щосили зосередилася, сподіва-
ючись, що як вслухатимусь уважно, то зможу почути бать-
ків голос. Світло і темрява ковзалися стелею — то є, то не-
ма — і поки я думала про всі ті причини, з яких Ба покинув
цей світ, смуток поглинув мене. За вікнами стугонів вітер,
і в сусідній кімнаті Ма й досі дихала, змінювалася і мріяла.
Мені хотілося піти до неї, хотілося знайти спосіб її захисти-
ти. Ай-мін залишила мені листа, і я знову взяла його до рук:

«У тихім опівнічнім світі одна одній ми потай сказали /

Що хочем пташками у небі ширяти — крилом до крила /
І разом на землі зростати, дві гілки одного дерева / Земля
й небеса не минають, хоча настане і їхній кінець».*

Ай-мін зв’язувала нас, мого батька та її, мою маму і ме-

не. Поки ми не знали напевно, що вона в безпеці, як могли її
відпустити? Тоді мені здавалося, що це ніколи не станеться.
— Восени 1965 року, — сказала я вікнам, кімнаті, фотогра-
фії батька на столі, — напередодні Горобчикового двадцять

* «У тихім опівнічнім світі…» Переспів вірша Бай Цзюї «Пісня вічної

скорботи», див. Witter Bynner, The Jade Mountain, с. 120.

145
четвертого дня народження, молодий чоловік у завеликому
для його худорлявого тіла пальті, прийшов уночі.

***

Усі в домі — Ба Лютня, Велика Мама та їхні двоє хлопців, Чжу-

лі й Вихор (яка щойно вийшла на волю, як і її приятелька,
Перекладачка, з різницею лише декілька днів) — міцно спа-
ли, але Горобчик досі писав. За вікнами у провулку з’явилась
якась тінь. Поки Горобчик працював над своєю Третьою сим-
фонією, він чув шаркання кроків, туди-сюди, навколо й назад.
Ці звуки прокралися в його музику: низький фагот, що пере-
тинався з басовою партією — то є, то нема.
Роздратувавшись, Горобчик опустив олівця. Узяв гасо-
ву лампу, спустився сходами і вийшов у внутрішній дворик,
прислухаючись: ані звуку. Він рвучко відчинив навстіж зад­
ню хвіртку.
Незнайомець зойкнув, і вони обидва відсахнулися.
Горобчик зніяковів і потрусив лампою.
— Кажіть, товаришу! — сказав він якомога грубшим голо-
сом. — Чим я можу вам допомогти?
Спочатку йому відповів лише вітер. А тоді незнайомець
промовив, не голосніше за зітхання:
— Я шукаю юного Горобчика.
Він був дуже худорлявий, дуже низенький, і його точно
не варто було боятися, та все ж лампа в Горобчиковій руці
тремтіла.
— Юного Горобчика? Що вам від нього треба?
У руці незнайомця з’явився пожмаканий конверт. Навіть
у слабкому світлі Горобчик одразу ж упізнав почерк. Це була

146
та сама каліграфія, на яку він дивився з підліткового віку:
стримана і все ж пристрасна, що розповідає історію Да-вея
й Четвертого Травня. Незнайомець важко здригнувся й від-
смикнув руку. Він хвилювався, але не самовдоволено і драз-
ливо, як нервувався би шпигун чи тюремник. Юнак, здава-
лося, був нажаханий шириною провулка.
— Я він. Тобто, я Горобчик. Що вам потрібно, товаришу?
Незнайомець похитав головою.
— Цей лист для мене?
— У мене для вас, як би ви сказали… новини.
— Хутко, заходьте всередину. — Незнайомець похитав го-
ловою. Горобчику довелося стриматися, щоб не затягнути
його у дім силоміць. — Ви щось їли? Ходімо. Вас ніхто не за-
чепить.
Юнак дивився повз нього. Тіні не були до нього добрі; все
у ньому здавалося убогим і пригніченим.
— Я не зайду всередину, — лагідно сказав він, немов даю-
чи сам собі пораду. — Ні, ні! Категорично, точно ні.
Горобчик запхнув руку в кишеню. Напередодні чиновник
із Центральної комісії з перевірки дисципліни заплатив йо-
му двадцять юань за приватні уроки — хотів навчитися гра-
ти «Місячну сонату» Бетговена — і Горобчик досі мав при со-
бі зароблені крупні банкноти.
— Товаришу, якщо ви не можете залишитися й розділити
зі мною вечерю, прошу, прийміть бодай цей маленький по-
дарунок, він ні до чого вас не зобов’язує. — Він планував діс-
тати лише одну банкноту, але витягнулися всі чотири.
Юнак приголомшено закліпав.
Горобчик завагався. А потім, по-батьківському твердо, взяв
із рук незнайомця листа і поклав замість нього гроші. Тепер,
розлучаючись із ними, Горобчик розгубився й пошкодував;

147
у нього в кишенях свистів вітер — не залишилося жодної
финь. І все ж він не відводив погляду від юнака.
— Прийміть гроші або заходьте в дім.
Незнайомець відкрив долоню і втупився поглядом у ди-
вовижні банкноти.
— Я б не хотів нічого брати в сім’ї брата Веня, — проше-
потів він. — Але мої обставини... що ж, вони очевидні, хіба
ні? — Він подивився Горобчику в вічі та стало зрозуміло, що
незнайомцю не більше одинадцяти чи дванадцяти років.
Іще дитина.
А потім і сам хлопчина, і його злиденність, і Горобчи-
кові гроші зникли в  провулку. Якби не конверт у  руках,
можна було б подумати, що хлопчика взагалі тут не було.
Він зачинив хвіртку і повернувся в дім через внутріш-
ній дворик. Згори, з балкона, виглянув у той бік, куди побіг
хлопчина.
Світанок уже почав брижити небо, і на Пекінській вулиці
вишиковувалася, щомиті збільшуючись, черга по пайки, але
за хлопчаком і слід прохолов.
Конверт був адресований не його батькам, не тітці Вихор
чи Чжулі, а «юному Горобчикові». Він присів навпочіпки з га-
совою лампою в руках, розкрив конверт, дістав звідти один-
єдиний аркуш паперу і почав читати.

На світанку на балкон вийшла Чжулі. Вона гукнула до пані

Ма, яка чекала своєї черги біля колонки з водою, побажала їй
доброго ранку, всміхнулася Горобчику, забрала його порож-
ню чашку з-під чаю, відтак принесла її назад — та була повна
і парувала. Вона сіла на зламаний стілець і сказала:
— Любовний лист?

148
 Він щось буркнув.
— Дорогий братику, — прошепотіла вона, — з днем наро-
дження! Нехай саме цього року твою неймовірну Третю сим-
фонію виконають у концертному залі перед самим вождем
Мао і нашим відданим прем’єром Чжоу Еньлаєм! Перед рек-
тором Хе Лутіном й усіма видатними музикантами Шанхай-
ської консерваторії! Нехай біля твоїх ніг буде багато пахучих
букетів, і нехай солістом на твоєму наступному фортепіанно-
му концерті буде один елегантний хлопчина з Чанша…
— Чжулі, якщо ти не поквапишся, то той самий хлопчина
з Чанша встигне забронювати найкращу репетиційну. А тобі
доведеться грати на скрипці на вулиці.
— Твоя правда! Цзян Кай вправляється найбільше за всіх
у консерваторії. Окрім мене. Але знаєш, — сказала вона ще
тихіше, — фортеп’яно у сто третій аудиторії таке древнє, і всі
піаністи його уникають. Для скрипаля там стільки місця,
що це майже вілла. — Вона штрикнула його в коліно. — Але
справді, від кого цей лист?
Він перевернув конверт іншим боком, перш ніж вона
встигла впізнати почерк свого батька.
— Від прем’єра Чжоу Еньлая, запрошує мене зіграти на ве-
ликому прийомі, де…
— Конверт занадто простий.
— Від гера Баха, просить мене…
— Конверт занадто сучасний.
— Від сусідської бабусі, цікавиться, чому я пишу музику
для дегенеративного фортеп’яно, а не для славного гуциня.
Вона кивнула.
— Ясно. Братику, — мовила вона після короткої паузи, —
я сьогодні вранці знайшла оту торбинку сушеного гороху,
яка невідь-де поділася. Вона була в рукаві маминого пальта.

149
 — І що ти зробила?
— Там її й залишила! Вона ж бо думає, що така спритна
злодійка!
— Вона чудова злодійка, просто тут немає де щось захо-
вати.
— Якось днями, — провадила далі Чжулі, — я намагалася ви-
кинути шкарпетку, в якій було аж вісім дірок, але Ма дістала
її зі смітника, випрала, зацерувала і поклала назад мені в шух-
ляду. Це те саме, що носити рибацьку сітку. Та я вже третій рік
її церую! Вона шукає речі у смітнику, вона взагалі… Учора вве-
чері закуталася у два шари ковдри, хоч і стояла страшенна спе-
ка. А потім іще й попросила мене спати близько-близько біля
неї, щоб затуляти від протягу. Я намагалася виконати її прохан-
ня, але ж протягу не було! А вона однак тремтіла і здригалася!
Його кузена була істота радісна й вільна, здавалося навіть,
що вона їм усім ніяка не родичка.
— Тітонька Вихор побувала на краю землі й повернулася
звідти. Дай їй час.
— До речі про час! — Вона підскочила, схопивши футляр зі
скрипкою. — Я зайду до тебе в кабінет опівдні! Дозволь при-
гостити тебе обідом на честь дня народження.
Горобчик відсунув конверт якомога далі, і тепер уже май-
же сидів на ньому.
— До речі, сестричко, щодо Равеля. Техніка, звісно, в те-
бе чудова, але вчора фразування видалося мені затиснутим,
особ­ливо піцикато. Тут треба шукати в складному просте,
а не у складному — складне, розумієш, що я маю на увазі? По-
працюй сьогодні над технікою володіння смичком, гаразд?
— Мій серйозний Горобчику, що б я без тебе робила? При-
ходь у сто третю аудиторію в обідню перерву, і я зіграю так,
аж сам Равель запишається.

150
Знову залишившись наодинці, Горобчик іще раз узяв до рук
конверт. Це правда, у цьому домі — та навіть у цьому райо-
ні — ніде було щось заховати, ні торбину гороху, ні грішну
думку. Він перечитав послання Веня Мрійника, відтак узяв
із підвіконня коробку сірників, підняв листа над бляшаною
попільничкою й підпалив. Венів почерк робився викрив-
леним і округлим, видовженим і завуженим, аж поки всі
речення стали однаковісінькі — лише попіл, і більш нічо-
го. Утім, Горобчик пам’ятав кожне слово, немовби цей ко-
роткий лист був віршем або ж партитою Баха. Він міг під-
вестися й виголосити його просто зараз: слово в слово, нота
в ноту.

Увесь ранок слова крутилися в Горобчикових думках і від-

мовлялися його покидати, навіть коли Летючий Ведмідь
упустив свій сніданок на підлогу, а Да Шань босими ногами
наступив на скалки порцеляни. Лист безнастанно продов­
жувався, навіть коли Горобчик змивав кров, побитий посуд
і сніданок із Да Шаневої ноги.
— Може, варто поїхати в лікарню? Мабуть, треба, щоб ме-
ні наклали шви?
— Не думаю. Вистачить і антисептика.
— Як скажеш, — розчаровано протрубив Да Шань.
Тим часом Вихор помила долівку, Ба Лютня наклав нову
порцію їжі, його мати на всіх нагримала, а Летючий Ведмідь
вдавав, ніби штрикає брата списом у спину.
Лист знай сидів у Горобчиковій голові, і йому на очі навер-
нулися несподівані сльози.
Да Шань нахилився уперед і, не мовивши й слова, втер
сльози своїми крихітними пальчиками.

151
Дорогий друже, сподіваюсь, у тебе все гаразд і ти пам’ятаєш
мене, свого мрійливого друга, який дорожить тобою як
власним сином. Зараз я ні на заході, ні на сході. Одного дня
розповім тобі про всі виверти і напружені моменти цієї іс-
торії. А якщо коротко: я втік із табору Г*** і почав перехо-
вуватися. Маленька пташко, я не можу описати тобі там-
тешніх умов. Табір розташований на самому краю землі.
Ні я, ні ті люди, які були зі мною на засланні, не є контрре-
волюціонери. У глибині душі я вірю, що це саме нинішньо-
му часові й нашим лідерам одного дня доведеться відпові-
дати за їхні злочини. Весь місяць я шукав безпечне житло.
А минулого тижня доля занесла мене в Шанхай, і я поба-
чив свою сім’ю. Вони мене не помітили, а я не наважився
себе викрити. Органи підібралися до мене ще ближче, тож
був змушений покинути місто і податися у провінцію Ґ***.
Маленька пташечко, прошу тебе, доклади всіх зусиль, щоб
моя сім’я не шукала мене. Мушу закінчувати листа. На все,
що я хочу розповісти, не вистачить і цілої книжки.

Твій друг,
Товариш «Бах»

P.S. Я знайшов іще один розділ нашої Книги записів.

Вона потрапила мені до рук у найнесподіванішому для
цього місці, після того, як мене перевели у Дж***.
P.P.S. Якщо колись тобі випаде така нагода, відшукай то-
вариша Скляне Око у Селі Котів і неодмінно подаруй йому
примірник Книги записів. Він був моїм приятелем у Дж***
і серед композиторів надає перевагу Шенберґу. Скажи йо-
му, що добре знайомий із його друзями дитинства, шука-
чем пригод Да-веєм і безстрашною Четвертим Травня.

152
Три дні минуло, перш ніж офіцери Бюро громадської безпе-
ки прийшли до їхніх дверей. Як і той нужденний незнайо-
мець, вони заявилися рано-вранці, коли на столі ще навіть
не було сніданку. На відміну від того хлопця, вони почали
гримати об головні ворота і нахрапом пробиватися всере-
дину. Сказали, що «контрреволюціонер, злочинець, пра-
вий елемент, політичний ганьбитель...» — тут їм довело-
ся зупинитися й попорпатися у своїх паперах — «товариш
Вень!»  — утік, смертельно поранивши двох офіцерів ар-
мії. Вони обвинуватили Ба Лютню, що той переховує воро-
га народу.
Ба Лютня спокійно слухав, але коли ті двоє офіцерів ого-
лосили, що Вихор і Чжулі повинні негайно йти на допит, —
стрибнув уперед, випустивши додолу чернетку Горобчикової
Третьої симфонії, яку саме тримав у руках.
— Та як ви смієте ганьбити мене в моєму ж домі! — за-
кричав він і заходився несамовито гасати між кімнатами. —
Ідіть сюди! Може, товариш Вень під ліжком? Чи в шафі? Чи
ми його трупом розпалили пічку? Не забудьте подивитися
в помийному відрі, нужнику і серед купи брудної білизни! —
Він шпурляв речі через усю кімнату, а офіцери громадської
безпеки, бліді й не готові до такого повороту подій, збивали
один одного з ніг, квапливо ухилялися від речей Ба Лютні,
що літали навколо. Горобчиків батько був високий, як ніко-
ли, але вдвічі худіший, ніж зазвичай, тому й виглядав удвічі
страшнішим. — Та в товариша Веня агресії як в опалого лист-
ка! Як це він поранив двох офіцерів? Як крапля дощу ранить
асфальт? Це ще хто тут продає картоплю?
— Дядечку… — почала було Чжулі.
— Ти що, взагалі з глузду з’їхав? — спокійно мовила Ве-
лика Мама Ніж.

153
 — З мене досить! — волав Ба Лютня. — Ви несправедливо
посадили його дружину! Так-так, усе правильно! Погляньте-
но, та ви тремтите, як торба свіжого тофу! Можете самі пере-
вірити дані, її реабілітували! Тепер вона працює на Партію
й, напевно, вже дослужилася до вищого звання, ніж ви! Ви,
малі засранці, заплямували нашу Революцію й одного дня
я вас приволочу до самого Чень Ї, щоб він відшмагав вас по
яйцях. Осли! Ви хоч уявляєте, хто я такий?
Покликали пані Ма, і вона суворо повідомила офіцерів, що
очолює житловий комітет і що в її юрисдикції точно немає
жодного праворадикала-утікача. Сама думка про таке, про-
бурмотіла вона, вкрай огидна. У всіх пожильців документи
і прописка в порядку, можете в цьому не сумніватися. Вона
махнула своєю прилизаною головою й запропонувала про-
вести офіцерів до виходу.
Горобчик безмовно стояв біля дверей. На сторінках сим-
фонії, яку відкинув убік Ба Лютня, тепер були відбитки чере-
виків. Він почав збирати аркуші.
Лише коли офіцери пішли, Вихор повернулася до Вели-
кої Мами.
— Вони сказали, що Вень утік?
— Так, — відповіла вона. Її зряче око зволожилося, й во-
на відвернулася, щоб оцінити руйнування, яких зазнав дім.
— Але як? — сідаючи, запитала Вихор. — Куди він міг по-
датися?
У кімнату з криками знову ввірвався Ба Лютня.
— Трясця! Трясця, трясця, трясця, трясця, трясця, що я на-
коїв? — Горобчик хутко виштовхав молодших братів у кух-
ню, відвернув їхню увагу маленькими цукровими пірамід-
ками і швидкою партією в «Дивися на тигра», а тоді вийшов
на балкон і заглянув у попільничку з попелом від листа Веня

154
Мрійника. Там було ще з дюжину сигаретних недопалків, доб­
рячий жмуток тютюну, але ні сліду від аркуша, від почерку
або слів. Горобчик визирнув за поруччя балкона. У провулку
ті самі двоє офіцерів схвильовано щось обговорювали. Па-
ні Ма рішуче хитала головою. Стічна вода з канави хлюпала
нав­коло їхніх ніг.
Лист зник назавжди, думав Горобчик. Він розчинився у са-
мому повітрі, вирвався туди, де жоден офіцер, шпигун чи го-
лова комітету його не дістануть. За першої ж нагоди, коли
поряд нікого не буде, він розповість тітці Вихор, що написав
Вень Мрійник.

Горобчик пішов разом із Чжулі; його кузена обома руками

стискала футляр зі скрипкою і ступала, ставлячи одну но-
гу відразу ж перед іншою, так ніби жалкувала за кожним
дюймом простору, який вона займала. Рухаючись проти
сіро-­синьої хвилі зустрічних пішоходів, Горобчик хотів роз-
чистити Чжулі дорогу, тож він ішов, випнувши груди й роз-
махуючи руками, тішачи себе ілюзією, що він танк, а не па-
перовий кораблик. Але ніхто, навіть школярі, перед ним не
розступалися. Велосипеди зі свистом проносилися мимо так
близько, аж черкалися кермами об його лікті. Який же несхо-
жий він був на Ба Лютню. На тлі батькової ваги Горобчик по-
чувався піддатливим, крихким і незначущим.
Під’їхав трамвай. Чжулі озирнулася й розсіяно усміхнула-
ся Горобчикові, перш ніж хвиляста блакить її сукні зникла
серед інших пасажирів. Наступного разу вони побачилися
аж біля воріт консерваторії, коли вона гукнула до нього зго-
ри. Чжулі граційно тримала рівновагу на бетонному виступі,
обхопивши однією рукою металеву загорожу і нахилившись

155
усім тілом у протилежний бік. Її волосся, заплетене в довгу
кіску, спадало на плече, а кінчики на вітрі видавалися жи-
вими. За ворітьми піаніст Їнь Чай, найяскравіша зірка кон-
серваторії й безперечний красень — сьогодні в сорочці та
штанах в армійському стилі — сидів на лавці. Він саме по-
вернувся з Москви, де посів друге місце на конкурсі імені
Чайковського, і хоч куди б він ішов — принаймні так вида-
валося Горобчику — всюди його супроводжував потік сце-
нічного світла.
— Що скажеш, братику? — мовила Чжулі, м’яко призем-
ляючись поруч із ним.
Гомін студентів затарабанив по ньому, наче головний
біль. Він усміхнувся, щоб приховати заздрість, і вдався до сво-
єї коронної фрази:
— «Хіба горобчик і ластівка можуть щось знати про волю
великого лебедя?» Їнь Чай — національний скарб.
— Мені твої композиції подобаються більше, ніж його ме-
лодрама.
— Справді? — перепитав Горобчик, не ймучи віри. І все ж,
коли кузена виконувала його композиції, вона немов просі-
ювала їх від пилу, губила ноти і знаходила музику.
Він сказав Чжулі, що прийде до неї у сто третю аудиторію,
її улюблену репетиційну, а потім ухилився від юрби і підняв-
ся імпозантними сходами. На першому поверсі всі п’ятсот
консерваторських роялів, здавалося, співали і гарикалися
одночасно. Він оминув двісті четверту аудиторію з гонга-
ми і цимбалами, триста тринадцяту з багатострунними цит­
рами і майстерні з виготовлення скрипок у триста двадця-
тій. На четвертому поверсі ковзнув поглядом на відчинені
двері й побачив, як ректор консерваторії, Хе Лутін, занурив-
ся в розмову з кадровиком, якого Горобчик не впізнав. «Це

156
ваше рішення, — говорив Хе Лутін, — але що саме нині вва-
жається злочином?» Ректор Хе славився своєю прямоліній-
ністю. Час від часу він запрошував Горобчика до себе додо-
му випити лимонаду, послухати платівки і переглянути його
композиції. Уся консерваторія знала, що коли Хе Лутін був
дитиною, його старший брат мав якісь французькі ноти, і та
збірка так вразила товариша Хе, аж він ночами прокрадався
на перший поверх і переписував її від руки. Він так захопив-
ся побудовою західної музики, що самотужки навчився нот-
ного запису. Коли у 1920-х він урешті вступив до консервато-
рії, то прославився тим, що падав уночі з ліжка, вимахуючи
в повітрі руками, ніби щось грав. Горобчикові страх як корті-
ло дізнатися, що саме Хе Лутін виконував уві сні. Чиюсь ком-
позицію чи власну? Чи снився йому його вчитель, Хуан Цзи,
який сам навчався в Пауля Гіндеміта? Чи могли б сни проли-
ти світло на архітектуру музики в його голові? Горобчикові
теж увесь час снилися ще ненаписані композиції. Щоранку,
прокидаючись, він чув ті музичні твори, наче стихаючий ву-
личний шум, і Горобчику хотілося ридати над музикою, яку
він втратив.
— Навіщо марнувати час? Просто надрукуйте свої погро-
зи в газеті «Визволення» й побачите, що ще я скажу… — Оку-
ляри Хе Лутіна зсунулися на самісінький краєчок носа. У від-
повідь незнайомець самовдоволено посміхнувся. Горобчик
поквапився уперед.
Далі коридором дійшов до кабінету, який ділив зі старим
У — надзвичайно обдарованим музикантом, що грав на ер-
ху так, ніби це було не важче, аніж підрізати нігті на ногах.
Старого У він не бачив уже тижнями.
На Горобчиковому робочому столі лежала записка, виве-
дена на полях обрізка газети. «Учителю Горобчику, дякую,

157
що позичили мені свій примірник “Музичного життя нім-
ців”. Я прочитав усю книжку, не відриваючись, і опісля ці-
лу ніч не міг стулити очей. Чи можу я сьогодні зайти до вас
у кабінет, десь о першій годині? З повагою, Цзян Кай». Гороб-
чик перечитав листа. Сьогодні о першій годині під океаніч-
ні хвилі оплесків Їнь Чай гратиме в концертній залі Чайков-
ського. Кай, мабуть, забув.
Горобчик запхав записку в стіл. Чотири стіни кабінету ко-
льору слонової кості, здавалося, схилялися до пройми вікна.
Він дістав свою Третю симфонію — зі слідами черевиків —
і розклав першу частину на столі. Хоч як намагався, йому го-
ді було розгладити зіжмакані аркуші. Але він однак узяв до
рук олівця.
Сам час — усі години, хвилини й секунди, все те, що вони
відраховували, і те, як вони це відраховували, — пришвид-
шився у Новому Китаї. Він хотів передати цю зміну, написа-
ти симфонію, у якій прижилося водночас і сучасне, і давнє:
те, що ще не настало, й те, що вже майже минулося. Оте цо-
кання в перших тактах — це посилання на дзенькіт із Сьо-
мої симфонії Прокоф’єва, а на передньому плані звучав та-
нець, алеґро різолюто, який чимдалі пришвидшувався, аж
поки самі тактові риски починали розхитуватися від тонів,
урешті вигинаючись на волю, немов постріл у небо. А далі —
вільне падіння у другу частину, скерцо, скрипкове тріо з не-
впізнаваним звучанням, що плавно затихало, коли повіль-
ним маршем вступали духові й мідно-духові інструменти.
Звук, який розчинявся саме тоді, коли вчився, що ж воно та-
ке — бути почутим.
З протилежної стіни із бувалою усмішкою на нього пози-
рав вождь Мао. Чи написав ти бодай щось, із докором запи-
тував його вождь Мао, що можна вважати оригінальним? Чи

158
здатен ти сказати бодай щось вартісне? Час минав, і папір
у руках нагрівався від клаптика ранкового світла. Три чверті
Горобчикового часу йшло на те, щоб виконати квоти остан-
ньої політичної кампанії, й іще одна чверть — на викладан-
ня теорії музичної композиції. Його власну Першу симфонію
уже виконували на сцені, і вона навіть отримала хороші ре-
цензії, але її однак розкритикували у Спілці композиторів.
Ця симфонія, казали там, страждає через формалізм і зайве
експериментаторство; урочистість третьої частини анітро-
хи не підносить Народ; і взагалі суть композиції неможли-
во зрозуміти відразу. Якби не протекція Хе Лутіна, критика
була б значно гірша. Друга симфонія — неймовірно красива,
і він це добре знав — чахла в шухляді його столу, її він так ні-
коли й не подав на затвердження. Минулого місяця він по-
клав на музику шість поезій Ван Вея і Бертольда Брехта, але
цього, розумів Горобчик, краще нікому не чути. Його студен-
ти вимагали революційної доступності, а керівництво нама-
галося донести до нього правильну політичну лінію, але що
це була за лінія? Варто було йому врешті її схопити, як вона
розправляла крила і заповнювала собою небо. Яка музична
ідея могла незмінно проіснувати цілий рік або ж усе життя,
не кажучи вже про всю революційну епоху?
Він висунув скрипучу шухляду столу і знову глянув на
впевнений почерк Кая. Як і Хе Лутін, Кай народився у відда-
леному селі, був грайливий і віртуозний, мав феноменаль-
ну пам’ять і любив музику там само загадково, так само не-
збагненно, як і сам Горобчик. Але Кай був готовий до успіху.
Безсумнівно, щоб стати відомим музикантом, потрібно спо-
чатку досягти успіху у власній уяві; лише музиканти, які на
таке здатні, зможуть піднятися над усіма. У життя, відчував
Горобчик, немає іншого виходу, ніж щедро обдарувати Кая.

159
 Він намагався не думати про власні можливості, які та-
нули на очах. Він стер останні двадцять написаних тактів.
Довго сидів і міркував, аж поки сама кімната стала інша. На
порожньому аркуші до нього прийшов рядок. Він рухався
уперед уздовж дедалі крутішого вигину. Він пішов за ним, те-
пер уже навіть не усвідомлюючи, що досі пише.

Так минув ранок. Горобчик саме думав про лист від Веня
Мрійника і про загадкового товариша Скляне Око, аж двері
рвучко відчинилися — і ввійшла Чжулі, бліда немов незапа-
лена свічка. Вона тримала зелений термос, футляр від скрип-
ки і паперову торбинку.
— Братику, — сказала вона, — хіба в тебе не бурчить у жи-
воті? Я чекала тебе у сто третій аудиторії, але ти так і не
прийшов!
Він геть забув. Вона відмахнулася від його вибачень
і усміхнулась. У своїй поношеній блакитній сукні Чжулі ви-
давалася втомленою, але водночас бадьорою, старшою за свої
чотирнадцять років. Він підвівся й підійшов до невеличкого
столика, заставленого чашками і блюдцями, взяв два горнят-
ка, на яких було найменше чайного осаду, і уважно обдивив-
ся пачку грушевих карамельок, якими старого У пригости-
ла шанувальниця, дівчина на прізвисько Печивко. Старий
У скуштував одну, а решту так і залишив.
Він налив чаю й кинув на блюдце декілька карамельок.
Чжулі уважно дивилася на аркуші на його столі. Тепер вона
тихенько наспівувала мелодію. Цілком поринувши в думки,
вона відкрила футляр, узяла до рук скрипку і почала експе-
риментувати з фразуванням.
— Ще рано, Чжулі.

160
 Вона опустила руку.
— Але, Горобчику, послухай. Я вже чую цю…
— Друга частина ще навіть не закінчена. Я заледве її по-
чав.
— Заледве почав? Та ти цій симфонії віддав усі сили! Бра-
тику, хіба ти не бачиш, що це найдосконаліша композиція
з усіх, які ти написав? Як на мене, маєш негайно показати її
диригентові Лу. Ти ж йому довіряєш, правда?
Хтось енергійно застукав у двері, й вони знову відчинили-
ся. Прийшов Кай, із таким виглядом, наче лише кілька хви-
лин тому прокинувся й біг до них із самого Чанша. На ньому
був картуз в армійському стилі й пом’ята футболка в кумед-
них плямах від трави. Привітавшись із ними, він одразу ж
перейшов на інший кінець кімнати.
— Товаришко Чжулі, що ти граєш?
Вона нахмурилася до нього і розправила сукню.
— Нічого такого, — озвався Горобчик. — Просто кілька мо-
їх лінивих думок. — Він зібрав зі столу аркуші з нотами, Каєву
записку й есей, який переглядав. — Каю, — сказав він, — як-
що ти поквапишся, то ще встигнеш на виступ Їнь Чая. І на-
віть не запізнишся.
— Але хіба в нас зараз не має бути зустріч? Я залишив вам
записку. — Його обличчя і навіть красовитий картуз немов
поникли. Горобчик почувався так, ніби випадково притис-
нув хлопцеві пальці кришкою фортеп’яно.
— Зараз учитель Горобчик пише композицію, — урочисто
сказала Чжулі. — Каю, ти вже їв? Пригощайся.
Горобчик спостерігав, як паперова торбинка перескакува-
ла з рук у руки. І відчув себе старим, коли сказав:
— Прошу вас, тільки не накришіть на диван У Лі.
Кай голодними очима заглянув у паперову торбинку.

161
 — Старого У? Та він пошле свою матір прибрати крихти.
Або, може, й бабусю.
Його кузена не втрималася від смішка.
Вони були такі безжурні, ці двоє. Чжулі мала голі руки,
але наче й не відчувала вітру, який залітав крізь відчине-
не вікно.
Кай глянув на нього з прямою, бентежною відвертістю.
— Було б добре піти надвір, прогулятися в парку і послуха-
ти музику народу. — Сонце зігріло Горобчикові руки. — Ході-
мо, вчителю. Ви від самого світанку працюєте. І хіба сьогод-
ні не ваш день народження?
— Він ніколи його не святкує, — сказала Чжулі. — Позбав-
ляє себе радощів. На щастя, радість просочується у всі його
композиції.
 — А ви обоє хіба не маєте бути зараз на заняттях? — Від-
повів Горобчик, намагаючись зберегти власну гідність.
— Усі піаністи зараз унизу, пишуть самокритику. Я  не
спав усю ніч, читав ту книжку, що ви мені дали, а потім,
о другій, прийшов працювати над Концертом № 9 Моцар-
та. Навколо не було ні душі — лише я, бродячі пси і вітер.
Навіть найзатятіші бабусі ще не вишикувалися в чергу по
м’ясо.
— Ого, в другій ночі! — вражено мовила Чжулі.
Горобчик спробував придумати шлях відступу. Він хотів
залишитися наодинці з вікном, аркушами на столі та свобо-
дою власних думок.
— Одну годину, — сказала Чжулі. — Вкради годину зі сво-
го життя й подаруй її нам.
Вона усміхнулася до нього — широкою й щирою усміш-
кою, як усміхалася йому тітка Вихор, коли він був малий,
отож він скорився.

162
У парку Чжулі й піаніст йшли обабіч Горобчика, неначе боя-
лися, що той кинеться навтьоки. Хіба горобчик і ластівка, ду-
мав він знову, можуть щось знати про вдачу лебедів? Так ста-
лося, що в затінку коло ставка вони саме побачили лебедя,
який розпушував свої сіро-білі крила, намагаючись видава-
тися більшим і смертоноснішим, аніж був насправді. Гороб-
чик розчув лагідність його трелей.
— Кімната, де я живу, — розповідав піаніст, — завбільшки
з півтори лежачих людини. Місця мені вистачає хіба перевер-
нутися спочатку на один, а тоді на інший бік.
Футляр зі скрипкою вимахував у такт кроків Чжулі.
— А як так сталося, що тебе поселили не в консерваторії?
Може, тобі більше до вподоби жити в печері?
— Я мусив залучити всі можливі зв’язки, щоб отримати
цю жахливу кімнату, але це принаймні неподалік від мого
вітчима. Він торік хворів… хай там як, а миші — чудова ком-
панія.
Чжулі пригнулася під низькою гілкою.
— Будь обережний, інакше миші розмножаться й захоп­
лять котову кімнату.
Коли Кай засміявся, його волосся настовбурчилося на ві-
трі.
Горобчик і не помітив переходу, коли Чжулі вже почала
розповідати піаністові про Ба Лютню й ранкову сутичку з офі-
церами громадської безпеки. Піаніст сповільнив ходу.
— Нагадай-но мені, у якому таборі був твій батько? — за-
питав він.
— Не знаю. Але він у провінції Ґаньсу, так же, братику?
— Точно не знаю, Чжулі.
Вона напружилася. На її чолі та щоках заблищав леге­
нь­кий піт. Вона мала такий вигляд, ніби їй під силу було

163
протистояти будь-якій кампанії, критиці чи члену сім’ї й зав­
дати їм нищівної поразки.
— Братику, не варто за мене хвилюватися, — стиха сказала
вона. — Я знаю, коли тримати язика на припоні. Чув би ти ме-
не на занятті з політосвіти. Мені здається, я вивчила напам’ять
більше гасел, аніж сам прем’єр-міністр. — Вона зухвало звела
підборіддя. Її нерозважливість, її недбале ставлення до слів
його вражали. Кузена так поводилася, ще відколи поверну-
лася Вихор.
Але, може, подумав він, ця бравада була не для нього,
а для Кая. Тепер сонце торкалося до всього навколо. Вони
спробували знайти прихисток на лавці під квітучою грушею.
Сиділи так, немов були самі й більше нікого не потребували,
і та радість, яка ще кілька хвилин тому витала поміж ними,
розвіялася. Можливо, вони так притихнули через спеку. По-
руч нікого не було, втім Горобчик відчував чиюсь важкість,
чи радше важкість чиєїсь пильної присутності. Звіддаля до-
линали якісь вигуки чи, може, це був сміх.
— Сьогодні вранці, — ледь чутно сказав Кай, — про ректо-
ра консерваторії писали газети. Ви читали? У «Визволенні»
про нього стаття на цілу сторінку. У «Вень Хуей Бао» теж. Во-
ни пишуть, що Хе Лутін — проти Партії і проти соціалізму,
і що найнищівніші обвинувачення йдуть із консерваторії.
— Я вважала, ти весь ранок вправлявся, — мовила Чжулі.
Кай зробив паузу.
— Мені здається, що половина мого життя піде на те, щоб
перебігати від однієї позиції до іншої, аж доки я спіткнуся
і вчиню фатальну помилку.
— Ти бував в Ухані? — запитав Горобчик, щоб змінити те-
му. Певна річ, він добре знав, що Хе Лутін під слідством, але
від Каєвих слів у нього однак похололо в грудях.

164
 — Вибачте, вчителю. Я лише студент, і все ж мені здаєть-
ся, що можу з вами поводитися дуже вільно. Про що ви ме-
не запитували?
— Ти хотів би поїхати в Ухань?
— Із вами? — спитав піаніст.
— Так. Якщо на канікулах матимеш вільний час. На доро-
гу і мої дослідження знадобиться три чи чотири дні, а може,
й більше. Я шукаю асистента, консерваторія доручила мені
зібрати…
— Так, — сказав піаніст.
— Але я ще не розповів тобі навіщо.
— Я поїду.
Чжулі притискала футляр зі скрипкою до грудей так міц-
но, ніби могла за ним заховатися. Вона не збиралася поводи-
тися, як дитина, і вимагати, щоб вони взяли її з собою. Зре-
штою, їй іще й про матір треба було подбати. Одного дня,
вже незабаром, вона зіграє для батька, обличчя якого вже не
пам’ятала, але який колись їй співав: «Малесеньке дівчатко,
скажи, куди ідеш? Скажи своєму татку, тебе він відведе. Ска-
жи своєму татку, й він мапу віднайде, він чаю принесе, і на-
віть сонцю скаже, нехай воно зійде, й дере́вцями малень-
кими твій шлях він обснує». Це був якийсь віршик, якась
приповідка, чи щось, що він сам склав? «Чжулі, — любив по-
вторювати він, — маленька мрійниця». Вона відпустила йо-
го голос і почула Равеля, саму пісню, і як її взуття скрегоче
об гравій щоразу, коли вона переступає з ноги на ногу. Вона
доб­ре бачила і світло, і парк, і свого кузена, і Кая, але ці обра-
зи були заледве зв’язані зі звуками скрипки в її голові. Вона
чула їх щойно прокинулася і знала, що вони безнастанно лу-
нали весь час, поки вона спала; сама вона з’являлася і зни-
кала, існувала не навсправжки, але музика не мала початку,

165
вона не вгавала, незалежно від того, була Чжулі присутня
чи ні, спала чи ні, пильно вслухалася чи дрімала. Вона все
життя беззастережно це приймала, але останнім часом по-
чала замислюватися про те, якій меті це служило. Прокоф’єв,
Бах і cтаригань Бетговен посідали для неї те місце, яке для
інших людей посідала Партія, нація й вождь Мао. Але чому
так? Як так сталося, що вона влаштована інакше? Після то-
го, як її батьків забрали з Бінпая, з неї викроїли цілковито
нову людину.
Парком ішов, накульгуючи, якийсь чоловік і однією ру-
кою прикривав розірвану футболку, немовби ця занехаяність
турбувала його більше, ніж кров, що стікала обличчям. Коли
він проходив повз людей, ті витріщалися, але ніхто до ньо-
го не озивався. Навколо пораненого незнайомця немов роз-
повзалося холодне кільце тиші — як вода, що наповнює це-
лофановий пакет.

До консерваторії Чжулі верталася сама. Її кузен і Цзян Кай

пішли далі, серйозні, як двійко радянських шпигунів, вони
схилилися один до одного, і піаніст поклав руку Горобчи-
кові на поперек — туди, де, як вона знала, в кузена завжди
боліло. Він працював над своїми композиціями по вісім-
надцять годин на добу. Часто, повернувшись додому з кон-
серваторії, вона заставала його на долівці комірчини, де він
лежав, знемагаючи від жахливого болю. Тоді вона розмина-
ла спазми в його спині й вичитувала за те, що він забага-
то працює. Горобчик немов боявся, що музика у ньому рап-
тово припиниться, як ото перестає текти з крана вода. Але
якщо вже зовсім чесно, хіба хтось колись чув про Горобчи-
ка без музики?

166
 Кай озирнувся, звів брову і всміхнувся до неї. У піаніста
була така сама відкрита чесна усмішка, як у прем’єр-міністра
Чжоу Еньлая. Вона уявила крихітну, завбільшки з домови-
ну, кімнатку, в якій він жив, полущену підлогу і гризунів,
й задумалась, як Каєві взагалі вдалося навчитися грати на
фортеп’яно, якщо він зростав у якомусь злиденному селі на
околицях Чанша. Які такі зв’язки міг залучити сільський хло-
пець? Цей піаніст — той іще в’юн, підсумувала вона. Він умі-
ло подавав своє сільське походження — як бульварний ро-
ман, захований під вишуканою обкладинкою. Хоча, коли
він не усміхався, то його обличчя виражало лиш одне — не-
дремність.
Її футляр для скрипки погойдувався в ритм кроків. Повз
Чжулі проїхала процесія возів: усі були навантажені кані-
страми з олією, й візники страшенно пріли, так наче крути-
ли педалі на саму гору Ба. На розі Хуайхайської вулиці вона
побачила студенток консерваторії, які пурхали навколо Їнь
Чая, а той дивився скляними очима людини, яка годинами
терпить захопливі погляди. Найвродливіша з них, Печивко,
несла трофей із квітів. Імператриця Печивко відкололася від
компанії, підійшла до Чжулі й закидала її революційними
гаслами, з глибини яких, наче бджолине жало, прорізала-
ся репліка: «Я бачила, як ти кудись ішла з тим красунчиком,
Цзян Каєм!» Чжулі кліпнула і сказала: «Сонце Мао Цзедуна
надає моїй музиці нового запалу!» і притиснула до грудей
скрипку. Печивко з розумінням подивилася на неї. Ця коро-
лева краси ніколи не стане великою скрипалькою, подумала
Чжулі, обходячи її оксамитове волосся, яке на вітрі закручу-
валося в довгі арабески. Місяць поруч із нею тьмянів, а кві-
ти — нітилися, як писали поети, але Бетговена вона грала
так, ніби в ньому ніколи не вирувало життя.

167
 Чжулі зрештою вирішила не вправлятися, притьмом побіг­
ла до дороги і застрибнула у трамвай, що саме проїжджав, при-
крашений транспарантом із написом «Захистимо нашого вож-
дя Мао!» Трамвай був такий переповнений, що витіснив із неї
навіть заздрість, тож коли Чжулі звернула у провулок з Пекін-
ської вулиці, їй було добре й легко. Прийшовши додому, вона
перетнула внутрішній дворик і зайшла в кухню так непомітно,
що заскочила маму на гарячому — вона саме клала до кише-
ні ложку. Вихор налякано обернулася. Жменя сушеного машу
посипалася на підлогу. Чжулі підійшла до столу, приплюснула
між долонями комара і вдала, що нічого не побачила.
— Ма, — озираючись, заговорила вона. — Я відшліфовую
«Циганку» Равеля. Вона страшенно складна.
— Равель, — задоволено сказала мати.
— Можна, я скоро тобі її зіграю?
— Так, моя дівчинко. — Мати усміхнулася й ще декілька
бобів зацокали й застукотіли об викладену кахлями долівку.
П’ять років каторжних робіт, повсякчас нагадував їй Го-
робчик, коли дивишся на те, як невинні люди зникають із
лиця землі, не можна одним махом стерти з пам’яті. Й усе ж
Чжулі хотілося струснути матір, зробити так, щоб подум-
ки вона більше не була в тих таборах, і змусити її зробити-
ся присутньою. Важливе те, що відбувається тут і тепер, а не
минуле життя, важливі мінливі сьогодні й завтра, а не одвіч­
но, нескінченно, нестерпно незмінне вчора. Вона взяла мітлу
і швидко позамітала боби, промила їх у мийниці й розклала
сохнути на чистій шматині.
— Ма, — знову озвалася вона, але тепер мати вже сиділа
за столом у кухні. Чжулі підійшла до неї, щоб перепросити
за свої зверхні думки, аж тут побачила на підлозі дві дорож-
ні торби, а на столі — папери, мапи і записники.

168
 Чжулі узяла до рук один із записників, розгорнула його
і почала читати. Сторінка за сторінкою він був списаний ма-
териним почерком: наполегливим, урівноваженим, чітким.
Чжулі відразу ж упізнала історію, радіостанцію Да-вея в пус-
телі, мандрівку Четвертого Травня до західного прикордон-
ня й велику революцію, яка їх наздогнала. Бентежна, епічна
Книга записів.
— Ма, ти готуєш новий примірник? — запитала Чжулі.
— Сьогодні вранці нарешті закінчила.
Мати намалювала розширене коло на найбільшій мапі.
— Отут був табір, у якому сидів твій батько, — сказала Ви-
хор, — але якщо він повернувся у провінцію Ґаньсу, то, ду-
маю, уникав би цього району.
Чжулі ніяк не вдавалося прослідкувати за материними
траєкторіями. Вони перетиналися й розходилися, як пере-
плетення пташиного гнізда.
— Отож мені варто розпочинати пошуки звідси, — підсу-
мувала мати. І кінчик її пальця зупинився на якійсь відкри-
тій території.
Чжулі хотілося взяти материну тендітну руку, відірвати
її від мапи і заховати у своїх долонях. Їй кортіло взяти мапу
і спалити її в пічці.
— Але як ти це зробиш? — тихо запитала вона.
— Ми з твоєю тіткою поїдемо разом. У юності ми з нею
об’їздили країну вздовж і впоперек.
— Але зараз усе інакше.
— Так, це правда. Тоді була війна проти Японії, голод, а по-
тім націоналісти розбомбили річку Хуанхе і стався жахли-
вий потоп...
— Я не це мала на увазі, — відповіла Чжулі. — Сусідські
бабусі розпускатимуть плітки, і ті чоловіки з громадської

169
безпеки знову вриватимуться в наш дім. Вони скажуть, що
ти спільниця засудженого правого елемента. І потім що? —
Вона хотіла сказати, але не сказала: «Як ти можеш навіть ду-
мати про те, щоб знову мене покинути? Невже я геть нічого
не варта для тебе? У тобі залишилося бодай щось для мене,
а не для нього?»
— Велика Мама викладатиме нову революційну оперу
у провінції Ґаньсу, — сказала Вихор. — Оскільки вона керів-
ниця Ансамблю пісні й танцю, то змогла домовитися, щоб я її
супроводжувала. Вона вже розповіла сусідам, що візьметься
за мою реабілітацію в суспільстві. Сказала їм, що варто мені
кілька тижнів пожити в землянці в Ґаньсу, і я спокутую всі
провини та дурощі своєї молодості.
Мати невпевнено простягнула руку і торкнулася довгих
кінчиків волосся Чжулі. Її погляд був рішучий і спокійний.
— Дурненьке дівчатко, — лагідно, піддражнюючи, сказа-
ла вона. — Я вже побувала на краю світу і повернулася. А це
всього лише коротка мандрівка. — Материна сіра футболка
і штани були випрасувані й чисті, правильні й невибагли-
ві, утім вираз очей не мав нічого спільного з правильністю
і смиренням. Там не було й натяку на покору — лише гострий
ніж в озерцях води. Її мати, подумала Чжулі, достоту відпові-
дала відомій приказці: у біді — оживає, у теплі — занепадає.
— Ма, — сказала Чжулі, — будь ласка, дозволь мені поїха-
ти з вами. — Щойно почавши промовляти ці слова, вона вже
знала, що не хоче нікуди їхати. — Велика Мама може це ор-
ганізувати, хіба ні?
Мати нічого не відповіла, так ніби сама ця думка не була
варта того, щоб її вислухати.
Вихор узяла до рук сімнадцятий розділ роману про Да-
вея, який вона власноруч переписала, і почала тараторити,

170
немов диктор вечірніх новин. Вона скопіює і решту розділів,
сказала вона, і кожен переплете в окремий записник, яких
загалом буде тридцять один. Але в кожному трохи змінить
текст і додасть дату переписування. Вони скористаються тим
самим шифром, що й оригінальний автор, вкладаючи місця
й інформацію в імена Да-вея й Четвертого Травня — підказ-
ки, які міг розібрати лише батько Чжулі, зміни, які він мит-
тєво помітить, бо ж їх не було в оригінальній Книзі записів.
— Але які такі місця? — запитала Чжулі. — Сюди йому
приїздити надто небезпечно.
Мати вже про все подумала. Місце належало третій осо-
бі, пані Достоєвській, яку реабілітувала Партія і яка тепер
мешкає у провінції Ґаньсу і працює в теплиці, де вирощу-
ють квіти.
— Вона дала теплиці чудову назву, — сказала мати. — На-
зиває її «Записки з Підземелля». Й мене раптом осяяло. При-
гадала, як Да-вей надсилав повідомлення своїй коханій за
допомогою радіоефірів, через громадські радіохвилі. Ховав-
ся у всіх на виду. Ми з Великою Мамою дорогою переписува-
тимемо роман і позалишаємо копії по всьому північному за-
ходу країни. Вона вже скористалася копіром консерваторії,
щоб виготовити дюжину примірників сімнадцятого розді-
лу — улюбленого розділу твого батька. Вень може п’ять днів
не їсти, але не зможе пройти повз відділ художньої літерату-
ри у книгарні. Ми додали дату, бачиш? Варто твоєму батько-
ві її побачити, і він зрозуміє, що це послання не від автора.
Що воно може бути тільки від нас.
Чжулі пригорнула маму до себе. Та обійняла її у відповідь,
але її руки були невагомі, як крила.
— Ма, коли ви поїдете? — запитала вона.
— Завтра вранці.

171
 Чжулі ще міцніше обхопила маму. Вона пригадала ма-
леньку хатку, яка була в них у Бінпаї, й таємне підземне схо-
вище, де була сила-силенна книжок і музичних інструмен-
тів. Вона залазила туди, як у чарівне королівство, і через це
змінила життя своїх батьків назавжди. Цікаво, чи існують до-
сі такі сховища, подумала вона. І якщо воно їй трапиться, то
чи залізе вона знову всередину?
У материних очах спалахнув бентежний вогник: почасти
гнів, почасти божевілля й почасти любов.
— Чжулі, будь пильна, що говориш і кому довіряєш. Ніхто
не захищений. Усім здається, що однією-єдиною зрадою во-
ни зможуть урятувати себе і всіх, кого люблять. — Вона знову
опустила погляд на мапу, неначе саме вона, а не ця кімната,
це місто, була реальним світом. — Думай тільки про навчан-
ня. Не пиши мені, не відволікайся. Пообіцяй не ризикувати.
Зосередься на музиці.

Коли Чжулі знову виходила з дому, Велика Мама саме пере-

трушувала одяг, сухофрукти, голки для шиття, килимки для
спання, численні рушники, казанок і набір ножів, намагаю-
чись запхати це все в армійські наплічники Ба Лютні.
— Я краще б узяла з собою цей різак, а не цю пару шта-
нів, — замислено мовила Велика Мама, піднявши обидва
предмети для загального огляду.
— Як на мене, то ліпше ти б узяла штани, — сказала Ви-
хор. — Іди сюди, заховаєш різак у мою стебновану ковдру…
Велика Мама почала наспівувати куплет із пісні «Північ-
ний вітер повіва», то тут, то там прикрашаючи його гостри-
ми слівцями, аж Вихор засміялася і сказала:
— Чжулі, затули вуха!

172
 — Або додай свій куплет! — мовила її тітка, й обидві сес­
три захихотіли і заходилися й далі складати одяг у дедалі
менші та менші квадратики.
Да Шань повернувся додому зі школи і тепер лежав на ка-
напі, тримаючи на животі есеї вождя Мао про ведення пар-
тизанської війни.
— Візьміть мене з собою, — озвався він. — Я буду вашим
тягловим конем.
— Та якби я дала тобі нести пару виноградин, — глузливо
сказала його мати, — то в тебе тріснув би хребет.
Да Шань зітхнув.
— Мамо, ну чому так різко? — мовив він, і Велика Мама
обернулася — у кінчиках її пальців досі теліпалися штани. Її
обличчя полагіднішало, і Да Шань сів, узяв штани, склав їх,
а відтак скрутив і подав назад матері. — Ось, мамо, тобі зна-
добляться, — і він усміхнувся.

Чжулі міцно притиснула до себе скрипку і повернула у на-

прямку консерваторії. Весняне небо мінилося рожевими
й сірими барвами. Вона йшла повільно, прислухаючись, як
шарудять, немов упіймані звірята, ноти у неї в торбі, і розмір-
ковувала про те, чи прийде Кай до неї у сто третю аудиторію,
а чи вона застане там Їнь Чая та Її Величність Печивко, не-
пристойно притиснутими одне до одного. Вочевидь, Печив-
ко і Старий У розійшлися. Але може, якщо їй пощастить, у ре-
петиційних пануватиме абсолютна тиша. Уже раз чи двічі їй
снився кошмар, наче вона стоїть на сцені перед тисячею лю-
дей, незмінно пильні обличчя вождя Мао, Чжоу Еньлая й Лю
Шаоці позирають на неї зі стін, але коли вона торкається
смичком до струн, перші ноти «Циганки» не лунають. Глядачі

173
починають метушитися. Вони сміються, поки вона намага-
ється перетягнути струни скрипки, кепкують, поки вона мі-
няє смичок, голосно її ображають, але хоч що вона робить,
скрипка все не грає.
— Страх перед публікою, — сказав Горобчик. — Хвилюва-
тися — це нормально.
Консерваторія вже призначила дату наступного сольно-
го концерту Чжулі, у середині жовтня, через кілька днів піс-
ля її п’ятнадцятого дня народження. Вона хотіла зіграти Ба-
ха або свого улюбленого Прокоф’єва, але учитель Тань навіть
слухати про це не став. Він хотів, щоб вона націлилася на на-
ступний конкурс імені Чайковського — через чотири роки:
— Граючи Равеля, ти краще підготуєшся, хіба тобі більше
до вподоби «Каприс № 24» Паганіні.
— Учителю, я донька засудженого правого елемента. Ме-
ні не дозволять виступати за кордоном.
Його очі нічого не видавали.
— Потрібно вірити в Партію. А ти, зі свого боку, повинна
докласти всіх зусиль.
Але дві ночі тому Кай розповів їй, що деякі, якщо не всі,
ці можливості — конкурси, стипендії — скасують. Тієї ночі
в консерваторії було незвично тихо. Стояла така спека, що
всі, напевно, повтікали.
— Одного дня, вже незабаром, — пожартував Кай, — ми пі-
дійдемо до виходу, але всі двері будуть замкнені на ключ. —
Його наступний сольний концерт теж був запланований на
жовтень.
— Якби не Ба Лютня, мене взагалі ніколи не прийняли б
у консерваторію, — сказала вона. — Я знай чекаю, що мене
от-от переведуть у сільськогосподарський технікум у про-
вінції Шаньдун.

174
 — Тим більше причин спробувати виїхати за кордон.
Вона зіграла кілька тактів Равеля.
— Твій батько, певна річ, член Партії.
— Істинне зерно землі. Селянин, який грав на бамбуковій
флейті та приєднався до революції так рано, що тоді навіть
наш Великий Керманич іще про неї ні сном ні духом не знав.
Йому подобалося її шокувати. Вона вперто не сміялася.
— Каю, я не вірю жодному твоєму слову.
Він узяв її за руку і не відпускав.
— Я радий, Чжулі. Ніколи мені не довіряй. — Він нахилив-
ся уперед і притиснув уста спочатку до її щоки, а відтак до її
губ. Тепло його вуст принизило її, й вона відвернулася, але
він досі не відпускав її руку, і жар його дихання вривався їй
у вухо. Саме тієї миті, коли їй захотілося піддатися і пристрас-
но його поцілувати, він відпустив її пальці. — Чини так, як
каже тобі той старий скрипаль, — сказав Кай. Він провадив
далі так, ніби нічого незвичного не сталося. — Грай Равеля.
Я можу тобі акомпанувати, якщо хочеш.
— Добре, — мовила вона. Її кинуло в дрож. Він змінив те-
му з плавністю пташки на льоту, з рішучістю безумця. — Раз
уже він тобі так подобається.
Коли він пішов, вона знову взяла до рук скрипку. Та як він
посмів? Але всередині неї розбурхалося запаморочливе, не-
пристойне задоволення. Чому вона йому дозволила?
Тепер вона дійшла до кам’яних воріт консерваторії, де со-
тні студентів снували туди-сюди внутрішнім двориком, аж
вони нагадали їй потріскування полум’я. Чжулі пішла просто
на заняття з політосвіти: до початку ще була майже година,
але вона зайняла своє місце в аудиторії останньою. Одна з її
однокласниць, із темно-червоною пов’язкою на руці, демон-
стративно записала її прізвище. Ця дівчина, теж скрипалька,

175
була щиро віддана своїй справі. Минулого літа вона була се-
ред студентів, яких відправили в села. Хе Лутін відмовив-
ся переривати заняття, тому дозволили поїхати лиш неба-
гатьом, дітям кадровиків. Більшість із них, зокрема й Кая,
поселили у голих-голісіньких хижах. Серед учнів вочевидь
були такі, що досі ніколи й не торкалися землі, але однак во-
ни повернулися героями.
У консерваторії вони демонстрували здобуті знання, по-
стійно сумніваючись у викладачах, батьках і в самій музиці.
«Ми повинні нести відповідальність за власні думки! — про-
голошувала та сама дівчина. — Щоб змінити свідомість, ми
повинні змінити умови, в яких живемо!» Викладачам забо-
ронялося заходити в аудиторію. Чжулі з однокласниками пи-
сали есеї на старих газетах і пергаменті, а потім наклеювали
їх на північну стіну. «Ми обдаровані? — лунало запитання
з есею. — Навіть якщо так, то хіба не однаково?» «Яка користь
із цієї музики, з цих порожніх зачарувань, які лиш укоріню-
ють буржуазію й ізолюють бідноту?» «Якщо стоїть вибір між
красою й потворністю, то обирай потворність!» «Товариші,
Революція залежить від нас!»
Тепер клас перевів увагу на драматурга У і поета Ґо. Їх
обох, уславлених колись митців, нещодавно викрили й ого-
лосили ворогами народу.
— Ґо стверджує, що неналежно студіював учення Мао Цзе-
дуна, каже, що потрібно спалити всі його книжки, заявляє,
що виправився, але ми ж то його знаємо, чи не так, товари-
ші? Ця зміюка лукавить. Скільки він уже член Партії? Скіль-
ки він пробув таємним зрадником?
— І все ж влада нічого з цим не робить!
— Ми, жінки, повинні бути на передовій жорстокої кла-
сової боротьби, вона має стати нашим єством. Ніхто не буде

176
боротися замість вас. Ніхто не вимиє замість вас ваше облич-
чя! Революція — це не просто писати твір чи грати «Парти-
занську пісню…»
— Саме так, старше покоління скористалося Революцією,
щоб захистити свій статус. Вони нас зрадили.
Студенти заходилися критикувати себе й одне одного,
і дів­чина поруч із Чжулі, спеціальністю якої було ерху, почала
висміювати її за любов до музики в «негативній» і «песиміс-
тичній» тональності мі-бемоль мінор і за те, що вона й нада-
лі виконувала сонати радянських композиторів-ревізіоніс-
тів, зокрема, знеславленого формаліста Прокоф’єва. Чжулі
бурхливо себе вичитала, заприсяглася сповна освоїти опти-
мізм тональностей до і соль мажор, й закінчила самокрити-
ку словами «Хай живе велика Революція, що творить проле-
тарську культуру, хай живе Республіка, хай живе наш вождь
Мао!» Достатньо вона себе критикувала чи, може, забагато?
Їхні обличчя, жести й очі були холодні. Вони розуміли, що
в сам момент виголошування, вона вірила в те, що казала,
але щойно заняття закінчувалося, ясність розвіювалася. Усі
її думки безцеремонно вдиралися одна в одну.
До кінця заняття її руки камінням лежали на колінах. Під-
вівшись, відчула, як від поту сукня прилипла до спини та ніг.
Зніяковівши, знову сіла, опустила очі й узялася до книжок.
Коли заняття з політосвіти завершилося, Чжулі попросту-
вала спочатку одним коридором, а потім іншим й опинила-
ся врешті у сто третій аудиторії, немов удома в довіреної осо-
би. Кай і її кузен уже були там. Горобчик стояв, обпершись
об дальню стіну, і коли він підняв своє захоплене обличчя
й усміхнувся Чжулі, їй здалося, що в його очах виблискує най-
сумніше на світі світло. Кай подивився на неї усміхнено. Во-
на зачинила за собою двері, почуваючись так, наче ступила

177
у відкритий космос. Двадцять перша Ґольдберґ-варіація Ба-
ха поступилася радісній, сміливій і владній Двадцять другій.
Кай грав, наче жонглюючи дюжиною срібних ножів, і всі їх-
ні леза мерехтіли й сяяли.
Каю, подумала вона, ти такий само заблудлий, як і я. Ти
й гадки не маєш, звідки походить ця краса, і достатньо зна-
єш, щоб розуміти, що таку ясність не може породжувати твоє
власне серце. Може, як і Горобчик, Кай страшенно боявся, що
одного дня звук раптово стихне, мозок оніміє, а всі ноти зник-
нуть. Дорогий Каю. Ах, подумала вона, похапцем виправля-
ючись, слово «дорогий» було дурною сентиментальністю,
і його витіснили з дозволеного лексикону. Як тоді їй назива-
ти його? Очі от-от могли наповнитися слізьми. Цзян Кай був
такий схожий на неї й усе ж… театрально мерехтячи рука-
ми, він грав кожну ноту так, ніби вона належала тільки йо-
му. Він був сама примхливість і краса, і вишукана, складна
гра; їй здавалося, що йому більше пасував би запальний ге-
ній Бетговена або Рахманінова, чи навіть модерністські ви-
соти Стравінського. Бах, завжди вважала вона, був людиною-
шифром, людиною-химерою, композитором, який любив Бога
і присвятив себе числовому порядку світу, але серце його бу-
ло подрібнене на друзки. Він існував поза часом. Колись Кай
зіграє Баха з усім запалом, який пробуджує композитор — ко-
лись, але поки що не зараз. Кай досі був надто молодий, над-
то впевнений.
Після її наполягань Горобчик зіграв першу частину сво-
єї незавершеної Третьої симфонії, а вони з Каєм слухали, об-
першись об стіну. Вступ зслизнув із тональності мі-бемоль
мажор до несподівано променистого ре мінор. Вона почула
атональність, вигравіювану на оманливо гармонійній по-
верхні, вона почула ламкі розриви і час, що квапився немов

178
колесо, яке крутиться дедалі швидше і швидше. Хоч би яка
вона була здібна, хоч би який талановитий був Кай, саме Го-
робчик, не сумнівалася вона, був наділений істинним даром.
Його музика змушувала її відвернутися від зовсім-неможли-
вого і невдовзі-здійсненного, від іще не створеного, непевно-
го майбутнього. Теперішнє, немов промовляв Горобчик, це
все, що у нас є, і все ж це те єдине, що ми так ніколи й не на-
вчимося втримати в руках.
Поки інші студенти консерваторії давали своїм композиці-
ям поетичні назви («Радість молодого солдата» чи «Тридцять
миль до пункту зв’язку»), Горобчик, як завжди, присвоював
їм лише числа. І все ж Чжулі уявляла, що чує в музиці бать-
кову присутність аж так чітко, нібито ім’я Веня Мрійника бу-
ло виведене на сторінці. Може, його ім’я написане там таєм-
но? Бах, скажімо, зашифрував чотири літери свого прізвища
у одному-єдиному мотиві. Ці чотири ноти, враховуючи, що
в німецькій системі В — це сі-бемоль, а Н — сі-бекар, то тут, то
там спливали в музиці й були йому за підпис. А хіба Шуман
не зашифрував назву рідного міста своєї коханої? Це було б
достоту в стилі її кузена: промовляти, не говорячи. Лівою ру-
кою Чжулі грала на невидимій скрипці, а коли вона це помі-
тила, то відразу ж припинила. Хай там як, а вона й далі чула
в новій Горобчиковій композиції повторювану комбінацію,
немовбито це були кроки Веня Мрійника. Ночами батько хо-
див її власними снами. Де він може переховуватися, утікши
з табору? Минулого місяця Чжулі випадково підслухала, як
мати розповідає, що тіла тих, хто помирав у пустельних табо-
рах, кидали розкладатися в піщаних дюнах. Науковці й учи-
телі, багаторічні члени Партії, лікарі, солдати, канцеляристи
й інженери — більш ніж достатньо людей, щоб у потойбічно-
му світі побудувати кращий Китай.

179
 — Обережно. Тут навіть привиди поза законом, — сказа-
ла тоді Велика Мама.
— Ця брехня надто велика. Я не можу прикидатися і не
хочу.
Велика Мама сказала, що насувається чергова чистка —
про це подейкують на роботі.
— Яка ж я дурна, — сказала Вихор. — І була дурною.
У чому ж вона була дурною, подумала тоді Чжулі. Що во-
на хотіла цим сказати?
Велика Мама розвіяла меланхолію довгою, розкотистою
відрижкою.
— Якщо ти не можеш прикидатися комуністкою, то єди-
ний вихід…
Раптом Горобчик перестав грати.
— Вона незакінчена, — сказав він. — Я не можу продов­
жувати.
— Але ж вона неймовірна, — вигукнув Кай. — Це ваш ше-
девр.
Горобчик зашарівся і простягнув Чжулі її скрипку.
— Нічого особливого, — відповів він.
Щоб розвіяти зніяковіння, що заполонило аудиторію, вона
вирішила зіграти сонату Ізаї у сумнівній тональності мі мі-
нор. Вона заздрила композиторському інтелекту, спостереж-
ливому співчуттю, яким був наділений Горобчик, і прагнула
виховати його в собі, але це було неможливо. Вона була ви-
конавицею, прозорою склянкою, що надає форми воді, й ні-
чого більше. Коли соната закінчилася, Кай підскочив і про-
жогом вибіг із аудиторії.
— Деякі люди страх як не люблять мі мінор, — пробурмо-
тіла Чжулі.
— Може, у нього таємне побачення.

180
 Було вже пізно, майже північ.
— Не думаю, що в нашого піаніста є якась пасія.
Горобчик був геть блідий.
Щоб повернути його обличчю бодай трохи кольору, Чжу-
лі нагадала, що їхні матері саме пакують речі й уже от-от ви-
рушать у периферію Ґаньсу.
— Для тітки Вихор так буде краще. У Шанхаї тепер неспо-
кійно, — відповів він.
— Чому?
Він промовчав. Чжулі хотіла розпитати його про страх, бо
цей неспокій усередині неї, він також був схожий на спусто-
шення, схожий на голод, і де ж він закінчиться? Цей неспокій
прокладав у ній лінію розлому, яка простягалася аж до рук.
Але тієї ж миті Кай повернувся.
— Професор приніс нам попоїсти, — сказав він, і підняв
у руках три порції локшини, три пшеничні булочки і, на їх-
ній величезний подив, маленький слоїчок вина. Чжулі й гад-
ки не мала, хто такий Професор, але вирішила, що це не має
значення. У її животі бурчало. Меланхолія в кузенових очах
зникла, наче її й не було. Кай сказав, що деякі студенти щой­
но повернулися з демонстрацій, але на вулицях спокійно.
Спокійно для тебе, подумала Чжулі. І Кай, і її кузен мали не-
заперечне класове походження, вони були Синами Землі, Си-
нами Героїв Революції, Синами… вона засміялася й надпила
вина. Обличчя її кузена було затуманене радістю.
Чжулі з Каєм, притиснувшись, сиділи на лавці. Алкоголь
зробив її думки легкими і нескромними, й вона вирішила
вилізти на лавку і салютувати кузенові. Кай обвив руки нав­
коло її ніг, щоб не дати впасти. Від цього натиску Чжулі за-
хотілося відштовхнути його геть — і водночас упасти в йо-
го обійми.

181
 — Брате Горобчику! — виголосила вона. — Ти вдвічі за ме-
не старший…
— Я що, такий старий? — обурився він.
— …але найкращий друг на всьому світі! Я стоятиму по-
руч із тобою, коли нас накриє велика вода!
— Мила Чжулі, нехай велика вода омине нас усіх, — від-
повів Горобчик.
— Нехай велика вода віднесе нас до кращих берегів, —
сказав Кай.
Чжулі перша піддалася втомі. Вона пішла. Декілька се-
кунд постояла, прислухаючись, за стінами репетиційної, ні-
би чекала, що знову залунає музика чи голоси, але так нічо-
го і не прозвучало.

І все ж рано-вранці наступного дня, коли в консерваторії ще

й досі було тихо, він уже був тут як тут, достоту як і обіцяв:
дорогий Кай, отой виснажений виконавець, що наполовину
повис на фортеп’яно, немов на руці давнього друга.
— Ви спізнилися, товаришко Чжулі, — сказав він.
— Ти що, ночував тут?
— З розплющеними очима і ручкою в руках.
— Пишучи самокритику, звісно ж.
Він усміхнувся. Видавався таким утомленим, і все ж на­
електризованим, так ніби щойно вийшов із десятигодинно-
го семінару з самим Ґленном Ґульдом.
— Правду кажучи, — сказав він, — я ніколи навіть не чув
«Циганки». Тож прийшов раніше, щоб вивчити її. Злякався,
що ти виключиш мене зі свого концерту і натомість зігра-
єш з Їнь Чаєм.
— То ти вже вивчив композицію?

182
 А ось і знову він: гордий полиск його очей.
— Аякже.
Прогнавши рапсодію один раз, вони сіли, схрестивши но-
ги, на підлогу обличчям одне до одного.
— Ти слухав платівку Ойстраха? — запитала вона.
— Уже разів із десять. Вона мені видалася такою містич-
ною, аж я не міг зупинитися… А ще я слухав Хейфеца і Невьо.
— Професор Тань сказав мені думати про неї як про «Фа-
уста» Ґуно, — продовжила Чжулі. — Ти ж знаєш слова: «Я дам
тобі усе, чого захочеш». Продати душу нечистій силі. Усе як
завжди. — Тань також додав, що скрипкова партія у «Циган-
ці» була збіса складна. Чудово, подумала тоді вона.
Кай кивнув і зробив декілька нечитабельних, розмашис-
тих позначок у своїх нотах.
— Ця партія фортеп’яно якась загадкова, правда? — Він пе-
регорнув кілька сторінок. — По-перше, воно вступає з запіз-
ненням. По-друге, сама партія якась холодна. Бачиш, вона ні-
коли не втрачає самоконтролю і їй жодного разу не забиває
дух? І все ж я відчуваю в ній неймовірний голод. Вона праг-
не контролювати. Можливо, підштовхнути скрипку ближче
до краю прірви.
Так воно і було. В останній третині скрипка вертиться
чимраз швидшими — майже неймовірними — колами. Во-
на сказала вголос, не думаючи:
— Отже, це не любов, але щось схоже.
Вони з Каєм іще раз зіграли композицію, й несумісність
між двома інструментами дедалі загострювалася — це був
наче танець між двома коханцями, які вже давно одне од-
ного вихолостили, але однак рухалися вперед тими самими
безтямними кроками. Добром це не закінчиться, подумала
Чжулі, простягаючи руку до нот — її спина напружилася,

183
шия боліла. Це вона була отим дияволом-музикантом. Сті-
ни навколо сто третьої аудиторії пританцьовували і немов
відступали перед нею, так наче вона стала дощем і бурею.
Музика закінчилася. Вона сіла за фортеп’яно і втупила-
ся у клавіші. Кай узяв її за руки — вони були гарячі й вологі.
Чжулі терпіти не могла, коли її торкалися за руки, вони бу-
ли чутливі й весь час боліли, і їй, бувало, снилося, що їх роз-
чавили або розрізали. Немов читаючи її думки, він випустив
її, узяв олівець і постукав по нотах.
— Ти в кожному такті бачиш більше, ніж усі скрипалі кон-
серваторії.
— Консерваторія — це лише крихітний куточок світу. —
Вона забрала в нього олівець, перегорнула ноти до meno vivo
і сказала: — Ось, де я зашпорталася. Смертельно зашпортала-
ся. Повернімося ще раз на початок.
Його рука невагомо пройшлася по її спині.
Вона спробувала підвестися, але він схопив її рукою за та-
лію.
— Чжулі. — Його голос був надто близько, його вуста при-
тискалися до її волосся. — Не бійся, — сказав він.
Чжулі не боялася. От тільки, подумала вона, дозволяючи
його вустам знайти її, існує надто багато людей, надто бага-
то слів, надто багато речей, яких я бажаю. А ще відчуття, що
часу обмаль.
Вони поцілувалися. Чжулі не розуміла, що досі стоїть, їй
здавалося, що вона лягла на підлозі аудиторії.
Вивільнилася, підвелася й підійшла до своєї скрипки, так
ніби нічого не сталося, пишаючись, що може бути така ж бай-
дужа, як і він, й награла перші такти «Циганки». Почувалася
так, ніби розум її був непохитний і отерплий, але серце раді-
ло. Кай їй усміхався. Цікаво, подумала вона, що він почуває?

184
Глибоко в душі, у тій потаємній частині себе, чи був хтось, ко-
му він би по-справжньому довіряв? Вона змусила себе розчи-
нитися в Равелі. Забулася — у стінах аудиторії і в самих зву-
ках скрипки.
6

Ми й самі не помітили, як тижні після від’їзду Ай-мін пере-

творилися на місяці, а місяці на роки.
18 травня 1996 року я дивилася телевізор і намагалася
розв’язати складну математичну задачу («Нехай D  — по-
зитивне ціле число, яке не є квадратним числом. Доведіть,
що неперервний дріб √D періодичний»), аж задзеленчав те-
лефон. Голос Ай-мін лунав напрочуд чітко, так ніби я мала
просто простягнути руку і затягнути її в кімнату. Я не тя-
милася від радості. Останній лист від неї прийшов місяць
тому, і ми з Ма чекали хороших новин: після п’яти довгих
років очікування, амністію, про яку так багато говорили, на-
решті прийняли, й Ай-мін, як і пів мільйона інших людей,
подали заявки про дозвіл на постійне проживання у Сполу-
чених Штатах.
— Ма-лі, — сказала вона, — я дзвоню привітати тебе з днем
народження.
Мені щойно виповнилося сімнадцять. Ай-мін засипала
мене запитаннями — про Ма, інтенсив із математики, мої
плани щодо університету, наше життя — але я на них не
зважала.

186
 — Що з твоєю заявкою? Тобі вже призначили співбесіду?
— Ні… поки нічого нового.
Я попросила її продиктувати свій номер і покласти слу-
хавку, щоб я могла передзвонити.
— Та ні, не хвилюйся, — відповіла Ай-мін. — Тут такі деше-
ві телефонні картки. Лише один цент за хвилину.
Тепер в її англійській вимові вчувався натяк на Нью-Йорк,
напруга, якої раніше там не було. І в Сан-Франциско, і у Нью-
Йорку вона мала безліч різних підробітків  — працювала
й офіціанткою, і прибиральницею, й нянею, й репетиторкою.
Спершу, коли все в Америці було нове для неї, її листи ряс-
ніли спостереженнями, жартами та історіями. Ми з Ма двічі
навідували її в Сан-Франциско, де вона, попри все, видавала-
ся щасливою. Але відколи 1993 року Ай-мін переїхала в Нью-
Йорк, ми з нею більше не бачилися. Вона завжди казала, що
зараз не найвдаліший час — то вона мешкала в гуртожитку
і їй не можна було приймати гостей; то в неї був непостій-
ний графік роботи; то вона працювала в нічну зміну. І все ж
її листи приходили з точністю годинникового механізму. Ай-
мін більше не писала про теперішнє життя, а натомість зга-
дувала Пекін і дитинство.
1995 року, коли Конгрес прийняв Розділ 245(і) Акту про ім-
міграцію й національність, ми подумали, що вона отримає
легальний статус упродовж року.
Зараз, по телефону, я й не знала, що сказати. Раптом у слу-
хавці зашипіло.
— Ай-мін, справді, як у тебе справи?
— Марі, моя англійська так поліпшилася. Вони не зможуть
мені відмовити. — Вона засміялася, але сміх цей звучав немов
чужий. — Щойно я отримаю документи, поїду додому. Моя
мама… Та нічого такого, просто… — Я почула, як десь позаду

187
неї загуркотіло якесь авто. — Ти ж незабаром приїдеш до ме-
не в Нью-Йорк, правда?
— Авжеж! — Але навіть вимовляючи ці слова, я й гадки
не мала, як можлива така поїздка. Ми з Ма заледве зводили
кінці з кінцями.
— Тобі вже сімнадцять. Якби ми перетнулися десь посеред
вулиці, я б тебе, мабуть, і не впізнала.
— Я анітрохи не змінилася, хіба стала вища… Ай-мін, у ме-
не для тебе новий анекдот: «Якими словами буддійський мо-
нах підписав листівку на день народження? — Вона вже хи-
хотіла. — “Не думаю про тебе”».
— Ма-лі, скільки треба буддійських монахів, щоб закру-
тити лампочку?
— Нуль! Вони і є світло.
Авто позаду неї немов розсміялося контрапунктом.
— А ти могла б… — Вона закашлялася й перевела дух. А по-
тім додала: — У тебе ще є той рукописний примірник сімнад-
цятого розділу? Примірник твого батька…
Я повинна була наполягти, я мала би запитати, що во-
на хотіла мені сказати, але Ай-мін видавалася такою крих-
кою. Наче це я стала старшою сестрою, а вона — молодшою.
Я відповіла:
— Авжеж, він лежить отут біля мене, на поличці, по-
руч із примірниками, які ми відксерили в Сан-Франциско.
Пам’ятаєш? Мені його видно з цього місця, де я стою… Цього
літа я прилечу в Нью-Йорк, обіцяю.
— Я сумую за вашими голосами. Іноді годинами щодня їж-
джу в метро, почуваюся дитиною в підземному царстві й уяв-
ляю собі стільки всього… Ніби потойбічний світ — це окре-
ме царство зі своїми власними префектурами, магістратами
і владою, він повинен бути взагалі цілим окремим містом…

188
«Утраченого раю я шукаю / За ним поїду в дальнії світи».* Зна-
єш цей вірш?
Її слова мене налякали.
— Ай-мін, тільки не втрачай надії, не зараз, коли ти докла-
ла так багато зусиль.
— О, Ма-лі, я не хочу сказати, що нещаслива. Зовсім ні.
Я просто хочу ступити ще один крок. Я хочу жити.

Перш ніж попрощатися, я записала її новий номер телефо-

ну — на тій самій сторінці, що і моє розв’язання неперервно-
го дробу √D. Але коли того ж вечора Ма намагалася додзвони-
тися до Ай-мін, лінія не працювала. Я боялася, що не розчула
чи неправильно записала якусь цифру, і все ж її голос звучав
так точно, так ідеально чітко. Коли Ма спробувала додзвони-
тися до матері Ай-мін, гудки ішли, але ніхто не відповідав.
Через два тижні прийшов лист. Ай-мін писала, що здо­
ров’я її матері несподівано погіршилося, тож вона їде додому.
Сказала не хвилюватися за неї, й що вже зовсім скоро вона
зможе приїхати до нас у гості в Канаду. Я хотіла дати Ай-мін
свою електронну адресу — marie.jiang1979@pegasusmail.com.
Ми щойно провели додому інтернет, і це була моя найперша
електронна адреса; я знала, що так ми ніколи не втратимо
зв’язку, що зможемо спілкуватися майже миттєво. Кожного
пообіддя, прийшовши додому зі школи, я була впевнена, що
мене чекає лист або голосове повідомлення, але була тільки
тиша — ку, яка стала напругою в повітрі.

* «Утраченого раю я шукаю…» переспів вірша Чу Тцу, або «Пісень Чу»,

«Далека мандрівка», переклад англійською Дж. П. Гобсона, див. Studies in
Comparative Religion, випуск 14, номер 1 і 2 (зима-весна 1983 р.).

189
 Коли настало літо, ми полетіли у Нью-Йорк і поїхали на
метро на останню, яку знали, адресу Ай-мін. Одна з  її су-
сідок по кімнаті, Іда, вже літня жінка, сказала, що відра-
джувала Ай-мін їхати. Попереджала: якщо Служба іммігра-
ції й натуралізації довідається, що вона покинула країну,
її анкету викинуть. Або й гірше: якщо, коли вона поверта-
тиметься, її впіймають під час спроби перетнути кордон,
то заборонять в’їзд у США на десять років. Сама Іда щойно
отримала амністію за тією ж програмою. Вона пояснила
нам, як дістатися до фабрики штучних квітів, на якій ра-
ніше працювала Ай-мін, але коли ми туди приїхали, ніхто
в офісі не захотів із нами розмовляти. Вкінці, коли ми вже
йшли геть, до нас вибігла якась дівчинка-підліток. Вона
заговорила по-кантонському. Сказала, що Ай-мін мала по-
вернутися на роботу ще кілька тижнів тому, але вона так
і не з’явилася.
Не знаючи, що робити далі, ми з Ма бродили чайнатауном
від ресторану до ресторану з фотографією Ай-мін. Люди один
по одному вдивлялися у світлину і хитали головами.
Ні я, ні Ма досі не бували в Нью-Йорку, і я почувалася не-
мов травинка у світі риб. Кожна автівка, здавалося, маскува-
лася під жовте таксі.
Ма була така оторопіла, що заледве помічала місто. Не-
наче вві сні ми перейшли Бруклінський міст, понад збриже-
ною водою.
Того вечора Ма скористалася кредиткою, щоб ми могли пі-
ти на концерт у Карнеґі-хол; у фоє і головній залі я вдивлялася
в кожне обличчя, ряд за рядом, до стрімкого балкона аж доти,
доки все занурилося в пітьму. У мене в голові застрягнув вірш
із Книги записів: Розкидані у світі, дорогами блукають рід-
ні, з тінями обнявшись / За домом тужить серце — в одному

190
місті злилися всенькі п’ять пейзажів.* Від музики, концерту
«Імператорський» Бетговена, який мій батько десятки років
тому виконував із Центральною філармонією Китаю, Ма роз-
плакалася. Я сиділа в темряві, тепер уже доросла. І здавалася
собі надто об’ємистою, надто переповненою почуттями для
того невеличкого простору, який займала.
У літаку дорогою додому я сказала Ма, що Ай-мін неодмін-
но з нами зв’яжеться, це лише питання часу. Нам лишалося
тільки чекати.

Коли 1998 року Ма поставили діагноз, усе змінилося. Ми вже

не вписувалися в години, дні й тижні звичайного світу. Во-
на почала говорити про майбутнє не як про щось відкрите
і невизначене, а як про фіксовану міру часу; рік, може, два,
якщо пощастить. Її прагматизм підсікав мене. Мені було ли-
ше дев’ятнадцять, я мала потребу вірити, що саме їй вдасть-
ся перемогти статистику. Коли Ма розпочала хіміотерапію,
я навчалася в університеті, здобуваючи нарешті математич-
ний фах, тож могла придумати безліч статистичних при-
чин, чому смерть повинна її оминути. Я годинами обдуму-
вала саму лише цю задачу, так ніби життя і смерть Ма були
простим питанням чисел і ймовірностей. На мій — хоч, ма-
буть, не на мамин — подив, увесь той гнів, який я накопичу-
вала в собі після батькової смерті, повернувся. Дивлячись на
однокурсників, я чула в їхніх голосах і бачила в їхніх жит-
тях свободу, яку, як мені видавалося, несправедливо віді-
брано в мене. Які ж сліпі вони були до своєї щасливої долі.

* «Розкидані у світі, дорогами блукають рідні…» Переспів вірша Бай Цзюї

«Відчуття від споглядання місяця» http://www.chinese-poems.com/b03.html

191
Я відшкодовувала собі тим, що вчилася старанніше, намага-
лася усіх перевершити, намагалася не піддаватися — чому
саме? Я не знала. Воно й не дивно, що я стала такою самітни-
цею, коли виросла. Я ірраціонально ображалася на Ма і зно-
ву гнівалася на Ба. Я бачила, що от-от можу втратити матір
незалежно від того, що кажуть цифри, і незалежно від того,
скільки всього їй іще залишалося спробувати і відчути.
Як завжди, Ма дозволила мені думати все, що заманеться.
Тим часом вона змінила раціон і перейнялася нескінчен-
ною бюрократією листів, лікарняних виплат, страхування
життя і здоров’я, павутинням документів і медикаментів, яке
швидко обплутало її життя аж так, що вимірювання часу пе-
рестало опиратися на схід і захід сонця, а стало залежати від
інтервалів між курсами лікування, госпіталізаціями, прийо-
мами їжі, відпочинком і відновленням. Вона написала запо-
віт і залишила певну суму грошей Ай-мін, утім права на них
й досі ніхто не пред’явив; ні я, ні материн юрист так і не змог­
ли її розшукати. Того ж року в одному престижному матема-
тичному журналі вийшла моя наукова стаття, і я раділа, що
Ма дожила до цього маленького успіху, цього проблиску май-
бутньої стабільності.
У ті довгі години в лікарні я змушувала себе зрозуміти
геть усе про алгебраїчну геометрію; якимось дивним чи-
ном нездійсненність цього завдання мене рятувала. Я писа-
ла наукові статті й намагалася віднайти в собі мамину си-
лу. В останні два роки її життя я змінилася. Діагноз Ма був
кінцем, але водночас і початком, насичено прожитим ча-
сом. Нам пощастило, бо нарешті ми мали нагоду поговори-
ти, звернутися до тем, яких могли так ніколи й не підняти
за все життя непроникності, за все життя тиші. Упродовж
тих двох років я знала лише дві константи: математику і Ма.

192
Я багато дізналася про тривкість любові й про те, як нестерп-
но боляче її відпускати. Швидкоплинне життя моїх батьків
мене сформувало.
1999 року Ма попросила мене знайти Ай-мін.
— Ти єдина, хто знає, — сказала вона.
Що  ж я  знаю, подумала я, бо хіба могла тоді щось по-
справжньому зрозуміти?
— Ма, я спробую.
— Я не змогла її знайти. Я так старалася, але не змогла.
І тепер вже немає часу.
А якщо стався якийсь нещасний випадок? А що як Ай-мін
померла? Я хотіла все це сказати, але й уявити собі не могла,
щоб промовити ці слова вголос.
Від знеболювального слова Ма сповільніли й поважчали.
— Вона повернулася в Пекін. Можливо, в Шанхай. Я впев-
нена.
— Ма, я її пошукаю.
— Я написала Ай-мін листа.
— Як?
— Я надіслала його її матері в Шанхай. Але він повернув-
ся, її мати переїхала. А нової адреси не залишила. Я стільки
разів дзвонила за тим номером, — мамині очі зайшли сльоза-
ми. — Я обіцяла її матері, що подбаю про Ай-мін. Дала їй сло-
во. Вони були для нас як сім’я.
— Прошу тебе, не засмучуйся, — сказала я. — Прошу те-
бе. Я їх знайду.
— Дивися тільки вперед і не озирайся. Не йди за ілюзією,
не забувай повертатися додому. — Ма наче могла загляну-
ти в майбутнє, наче знала, що я візьму на себе батьків жаль
і провину. — Марі, ти ж мене чуєш, правда? Лі-лін…
— Ма, тобі не варто ні про що хвилюватися. Обіцяю.

193
 Жодного разу вона не запитала мене про батька, і все ж
я певна, що якимось чином це було те саме, що надія на по-
вернення Ай-мін була надією й на його повернення також.
Перед смертю Ма дала мені фотокартку, яку нам залиши-
ла Ай-мін. Це була копія тієї світлини, яку Ай-мін носила при
собі і яка колись належала її батькові. На знімку були Гороб-
чик, Кай і Чжулі. На звороті мама написала: «Шанхайська му-
зична консерваторія, 1966 р.»

Моя мати померла п’ятнадцять років тому, але тепер я думаю

про неї більше, ніж будь-коли: про те, що я відчувала, коли
вона мене обіймала, про риси її характеру, надто про її від-
даність, прагматизм і сміхотливість. Вона прагнула показа-
ти мені інший приклад того, як прожити своє життя і як ме-
ні його відпустити. Отож, зрештою, її слова були суперечливі.
Дивитися вперед чи назад? Як я могла знайти Ай-мін і водно-
час відвернутися від свого батька? Чи вона вважала, що оби-
дві дії — це те саме? Минули роки, поки я почала шукати, по-
ки нарешті зрозуміла, що дні не лінійні, що час рухається не
просто вперед, а по спіралі, чимраз ближче і ближче до рух-
ливого центру. Скільки знала Ма? Як я зрозумію, коли при-
пинити пошуки? Як на мене, з фактів можна побудувати дім,
але істина, закладена в його фундамент, може виявитися зов­
сім іншим світом.
Цілком імовірно, що я заплуталася в датах, у часі, в розділах
і в перестановках цієї історії. Що опісля я просто відтворила, як
могла, спогади про сім’ю Ай-мін і про свою сім’ю. Безліч років
потому деякі образи вперто не стиралися з моєї пам’яті — не-
озора пустеля, поет, що залицявся до вродливої жінки на ім’я
Вихор за допомогою історії, яка належала не йому, музика,

194
зовсім беззвучна — і я дедалі частіше до них поверталася. Хо-
тіла знову її знайти, розповісти їй те, що пам’ятала, віддячити
їй, повернути щось із того, що вона мені подарувала.
Навіть тепер я розсилаю листи на всі її останні адреси,
які знаю.
Коли гуляю районом, де ми колись жили, до мене повер-
тається голос Ай-мін, і мамин голос теж. Мені хочеться опи-
сувати життя, які вже не мають фізичного втілення у цьому
світі; чи, радше, життя, які могли б тривати, якби я здатна бу-
ла їх розгледіти. Навіть тепер деякі спогади стають лише чіт-
кіші. «Вже вкотре Горобчик подумки переповів лист від Ве-
ня Мрійника. Тепер у ньому вчувався власний ритм, пульс
лібрето: Дорогий друже / Сподіваюсь, у тебе все гаразд! / І ти
пам’ятаєш мене / Свого мрійливого друга…»

***

Напередодні вночі Горобчик розповів Вихор і Великій Ма-

мі про лист від Веня й зачитав його напам’ять. Велика Ма-
ма радісно плеснула себе спочатку по одному коліну, а по-
тім по іншому.
— Наша квола пташка схоплює всі новини!
— Отже, це правда, — сказала Вихор. — Я знала, що це
правда. — На якусь мить вона немов знову стала така, якою
Горобчик її пам’ятав, задовго до таборів, дівчина-підліток, що
втікає від війни. — Якщо він знову з тобою зв’яжеться, скажи
нехай їде до теплиці квітів пані Достоєвський, «Нотатки з Під-
земелля». Місто Ланьчжоу, провінція Ґаньсу.
— «Нотатки з Підземелля», — повторив Горобчик. — Міс-
то Ланьчжоу.

195
 — Ти ж подбаєш про Чжулі, правда?
— Зі мною і Ба Лютнею Чжулі нічого не бракуватиме. Обі-
цяю.
— Будь пильний і не літай у хмарах, — сказала Велика Ма-
ма. — У Шанхаї аж кишить ходячими палицями. — Вона ма-
ла на увазі інформаторів і шпигунів. Поруч із нею вичікува-
ли спаковані наплічники, по-змовницькому прихилившись
один до одного.
— Добре.
Місячне сяйво прослизнуло крізь вікно і зібралося в мід-
ниці Великої Мами. Поплескавши себе по пузу, як по бараба-
ну, вона процитувала*:

«Внизу перед ліжком

побачив місячне сяйво.
А може, це іній
з’явився вже на долівці?
Підвів чоло —
на місяць гірський задивився.
Схилив чоло —
в думки про вітчизну поринув».**

До Горобчика вона буркнула:

— Наглядай за батьком. Він і не уявляє, як жити без ме-
не. — Її очі почервоніли.
— Ма, будь обережна.

* «Внизу перед ліжком побачив місячне сяйво…» Лі Бо «Думи тихої но-

чі», переклад англійською Бертона Вотсона, див. Columbia Antholo­gy of
Traditional Chinese Literature (Нью-Йорк: Columbia University Press, 1996),
с. 204.
** Переклад з китайської Геннадія Туркова (прим. перекладачки).

196
Велика Мама засміялася, і її сміх розкраяв місяць і воду.
Можливо, колись у майбутньому, думав тепер Горобчик,
лежачи на ліжку, він напише оперу про Веня Мрійника. Й ось
зв’язковий вирушає у провінцію Хубей на пошуки загадково-
го товариша Скляне Око і везе з собою копію копії копії Кни-
ги записів. Увертюра розпочнеться фанфарами, з бравадою
Шостаковича, а потім перейде у витриману, обережну красу
Курта Вайля, з лібрето з Маяковського:

Вулиці — наші пензлі

Майдани — наші палітри.
Тисячолиста книга часу
Революції не оспівала.
На вулиці — футуристи,
барабанщики і поети!*

і Лі Хе:

Жовтий пил, під трьома горами, чистії води.

Тисяча років минає стрімко, як кінський галоп.
Здаля Китай — лиш дев’ять струменів диму.
І океан клекоче у чашці води.**

* «Вулиці — наші пензлі…» Володимир Маяковський «Наказ по армії мис­

тецт­ва», грудень 1918 р. Переклад англійською Анни Босток, див. John Ber­
ger, Art and Revolution: Ernst Neizvestny, Endurance, and the Role of the Artist
(Нью-Йорк: Vintage, 2011), с. 44.
** «Жовтий пил, під трьома горами, чистії води…» Лі Хе «Сон про небо»,
див. Tony Barnstone and Ping Chou, The Anchor Book of Chinese Poetry (Нью-
Йорк: Anchor, 2005), с. 199.

197
 Чи здатна така опера стати чимось більшим, ніж просто
ідеєю, чи може вона не бути ні підробкою, ні імітацією? Чи
здатен він сісти і написати оригінальну роботу, історію про
ймовірне майбутнє, а не про суперечливе минуле?
Чи важко було б знайти товариша Скляне Око? У Селі Ко-
тів, біля Уханя, його, певна річ, буде легко відшукати.
Два дні по тому він сказав Ба Лютні, що прийняв доручен-
ня консерваторії на збір народних пісень у провінції Хебей.
Студент по класу композиції, Цзян Кай, супроводжуватиме
його у шестиденній експедиції і працюватиме його асистен-
том. Горобчик навіть показав батькові сталедротовий магні-
тофон і дротові котушки, які він узяв на користування з кон-
серваторії. Ба Лютня мало не злетів від гордості. Дістав мапи,
які розсипалися на очах, і давно застарілі розклади поїздів;
він по саму зав’язку навантажив Горобчика листами до то-
варишів зі штабу, зв’язок з якими втратив давним-давно, аж
Летючий Ведмідь захихотів і сказав:
— Ба, він же не працює на Пошті Китаю!
Да Шань понуро додав:
— Хтозна, чи твої друзі ще живі.
Ба Лютня здивовано витріщився на нього. Горобчик зі-
брав листи і сказав:
— Не хвилюйся, Ба, я неодмінно все доставлю.
Чжулі постукала пальцем по крекеру, який тримала в ру-
ці, накинула своє довге волосся на плечі й мовила:
— Обережно з тим хуліганом.
Горобчик усміхнувся, продовжуючи пакувати речі, поки
вона повільно розжовувала свій крекер. Відтак Чжулі про-
шепотіла:
— Поки мама не повернеться, я нікуди не поїду. Вони
з Великою Мамою зараз уже мали би бути на півдорозі до

198
пустелі. Тобі ж хотілося, щоб я поїхала з тобою і Цзян Каєм…
Правда?
Він продовжував збирати речі.
Чжулі не вгавала.
— Я б залюбки до вас приєдналася, але… що, як від бать-
ка прийде гість або якась звістка? — І вона втупилась у ньо-
го, наче щось вишукуючи очима.
— Ага, — відповів Горобчик. — Правильно.
А тоді додав:
— Чжулі, думай лише про свій концерт. Увесь час вправ-
ляйся, не дай цій нагоді вислизнути з рук. Уяви, скільки це
означатиме для твоїх батьків, якщо Партія дозволить тобі на-
вчатися за кордоном.
Вона кліпнула, щоб прогнати неждані сльози.
— Братику, я їх не підведу.

Наступного дня, удосвіта, вони з Каєм зустрілися на автовок-

залі. Біля присадкуватих будівель виднілися розмиті скуп-
чення людей у черзі по пайки, вони огинали кути будівель
і зникали за обрієм. Вулиці здавалися напруженими і всеви-
дючими. Коли їхній автобус розмашисто відчинив двері, їм
вдалося знайти два місця у хвості, над колесом. Кай наполіг,
що дротовий магнітофон триматиме він. А Горобчик при-
тискав своє ерху до грудей, намагаючись захистити, щоб йо-
го не розчавили. Дедалі більше й більше людей набивалося
всередину, автобус немов надувався і скорочувався, як ле-
геня, а потім уже тільки скорочувався. Над Горобчиком на-
висла, втискаючись у його сидіння, якась ветха бабуся, і йо-
го приплюснуло до Каєвого плеча. Поки автобус підстрибом
виїжджав на Цзіньтанську вулицю, Горобчик спостерігав, як

199
змінюється місто, як бетонні коробки поступаються відкри-
тому простору, а плями світла ковзають рівнинами околиць.
Каєве неслухняне волосся тремтіло на вітрі. Горобчик укрив-
ся потом. Автобус сунувся вперед.
У якийсь момент він, певно, заснув. Прокинувшись, по-
бачив, що Кай огорнув його рукою, захищаючи і  самого
Горобчика, і  його ерху від тієї таки літньої жінки, що, як
з’ясувалося, була наче куля для боулінгу. Дюйм за дюймом во-
на привласнювала собі сидіння, не перестаючи водночас лу-
зати соняшникове насіння. Горобчик спробував повернутися
в сон, у якому гер Бах сидів за комічно маленьким фортеп’яно
і грав Варіацію № 13 з Ґольдберґ-варіацій, щоб продемонстру-
вати особливу вишуканість строгого контрапункту. Ім’я ком-
позитора зв’язувало докупи слова «ба» (туга) і «хе» (захват).
Бахове лице було поважне, як місяць. Під липке, упріле похи-
тування автобуса, прислухаючись до музики, що струменіла
в його пам’яті, поки сам він крокував камінцями, позначени-
ми «ба», «хе», «ба», «хе», Горобчик знову заснув.
Кай розбудив його в Сучжоу. Вони вийшли з автобуса, на-
че п’яні. Тридцять один записник Книги записів (усі скопійо-
вані на мімеографі, крім переписаного від руки сімнадцятого
розділу) у Горобчиковому наплічнику штурхали його в спи-
ну, немов він ніс на плечах самого Да-вея й Четверте Травня.
Вони притьмом підбігли і таки догнали автобус до Нанцзі-
ня, який саме почав від’їжджати. Автобус, постогнуючи, по-
сунув уперед, і кондуктор помахом руки показав, щоб вони
шукали собі місце на даху — поміж курей, студентів і багажу.
Кай видерся нагору перший, а відтак повернувся, нахи-
лився і схопив Горобчика за руку, саме коли автобус почав
набирати швидкість. Коли Горобчик, у якого світ крутився
в очах, звів погляд, то побачив лише щире обличчя піаніста

200
на тлі білого неба, й тоді він, панікуючи і щосили тримаю-
чись, вибрався нагору і сів поруч із Каєм. Студенти на даху
розсунулися, щоб дати місце приворожливому Каю, що, як
і слід було сподіватися, відразу ж вмостився по центру. Піа-
ніст умів і по-міському швидко тарахкотіти, і по-сільському
наспівно вести бесіду, він був одноосібною «Книгою пісень»
і «Книгою історії». Кай пустотливо пожартував, і хлопці на-
вколо аж зайшлися сміхом, а дівчата досвідчено усміхнули-
ся. Там, де Кай тримав його за руку, на Горобчиковій шкірі
утворився синець, і він болів у ритм погойдування автобуса.
— Учителю, — сказав піаніст, коротко торкнувшись йо-
го руки, — може, зіграєте щось, щоб звеселити нам доро-
гу? — У Каєвих очах блимнула дражлива приязнь, і дівчата
підсунулися до нього ближче. — Цей товариш, — сказав він
їм, — найвидатніший молодий композитор нашого народу!
Повірте мені на слово, цей день ви запам’ятаєте на все життя.
Горобчик, анітрохи на нього не зважаючи, настроїв своє
ерху і заграв «Коні у галопі», від якої хлопці почали радісно
погукувати, а дівчата підспівувати. Хтозна-як рум’янощока
красуня з іскорками в очах опинилася біля його коліна. Ко-
ли він дограв, вона попросила його зіграти пісню ще раз, і він
так і вчинив, перш ніж перейти до «Ночі в Шанхаї». Граю-
чи, він пригадав, як стояв на круглих столах чайних і співав
«Жасмин» під дзенькіт монет і подавання чаю й гарбузового
насіння, а мама і тітка Вихор співали з ним в унісон, ще тоді,
коли він уперше собі уявив, що весь світ це пісня, виступ чи
сон, і що творити музику означає вижити, й що вона здатна
наповнити порожній шлунок і прогнати війну.
Студенти співали й галасували, і водій гримнув на них,
щоб вони поводилися тихіше, а пасажири внизу вигукува-
ли «цао дань» (сатана) й осипали їх гнівними епітетами, які

201
лише безслідно розчинялися в повітрі. Кай запропонував
Горобчикові зіграти «З висоти пташиного лету» — доречну
і водночас меланхолійну пісню. Він так і вчинив, Кай співав,
і до кінця мелодії в оксамитових очах тієї прихильної дівчи-
ни стояли сльози, і йому здалося, що знизу, з черева автобу-
са, доносяться старечі схлипування.
Минуло пообіддя, й почало сутеніти — спочатку повіль-
но, а потім дедалі швидше. Уздовж дороги міста безладно роз-
сипалися на чимраз менші й менші будівлі, аж поки їх оста-
точно перемогла земля — неозора, золота і безкрая. То тут, то
там з автобуса жменьками сходили пасажири, а на їхнє міс-
це заходили нові. У світлі, що згасало, Горобчик помітив на
собі Каїв погляд і відчув руку піаніста спершу на плечі, тоді
на потилиці, а потім уздовж тонкого хребта. До іншої Гороб-
чикової руки притиснулася дівчина і від чистого солодкаво-
го запаху її волосся віяло меланхолією й надією, як від буке-
та зимових квітів. Партія казала, що бажання, як і розум та
навички, це інструмент боротьби. Але любов, якщо вона пе-
редусім служила малому «я», а лиш потім — більшому, на-
самперед — індивіду, і лиш опісля — народові, була зрадою
революційних ідеалів, зрадою самої любові.
Він дивився, як щезають низини, поступаючись щораз
більшим висотам і дедалі сухішим вітрам. Розстелялися стеб-
новані ковдри, відкривалися термоси, і цівки диму сплітали-
ся й звивалися в нічне небо. Горобчик спав під захистом зірок
і півмісяця, сховавшись під ковдрою, яку він ділив із Каєм,
у теплих обіймах піаніста.

Вони проминали маленькі річечки й односмугові естака-

ди й урешті спустилися в середнє завбільшки містечко, яке

202
анітрохи не вирізнялося з-поміж інших поселень. Вони оби-
два з голови до ніг були в куряві й перетворилися на май-
же ідентичні відтінки червонаво-брунатного кольору. Стояв
ранній ранок. Поки вони чекали на бетонній лаві наступно-
го автобуса, Кай розповідав йому про своє рідне село непо-
далік Чанша.
— Моя мала батьківщина недалеко звідси, якихось кіль-
ка годин на велосипеді. Та якби ви, вчителю, приїхали туди,
вам би здалося, що ви перенеслись у минуле років на сто або
й більше. Раз по раз з’являються ті ж самі обличчя, вони по-
вертаються з кожним поколінням. Старий фермер може по-
вернутися сусідським немовлям, а багатий землевласник —
закріпленим за орендодавцем фермером. У таких селах, як
моє, окремі люди помирають, але покоління й узвичаєні по-
рядки нескінченно повторюються по колу.
Піаніст пересунув свій наплічник, звів погляд на незмін-
ний потік велосипедистів, розхитаних вантажівок і на хма-
ру ластівок, що злетіла на лавку навпроти.
— Але одного разу, коли мій батько ще сам був дити-
ною, — провадив далі Кай, — у сусідньому містечку відкри-
лася нова школа. Нею керували трійко колишніх крамарів,
яких місіонери-єзуїти навернули у християнство. Ці троє мас-
тили собі олією волосся й носили такі довгі чорні ряси, аж
вони волочилися по землі. Вони були люди побожні та під-
приємливі. Щойно приїхавши в містечко, вони викупили дві
крамниці й перетворили їх на церкву та школу. Замість опла-
ти за навчання попросили фермерів розраховуватися овоча-
ми і зерном, а ще працею — підтримувати порядок у будів-
лях і збирати урожай, — а також вірою в їхнього бога, який
скидався на опасисте немовля з Тяньцзіня, що його, одягне-
не у святковий одяг, тримала на руках імператриця. Люди

203
захоплювалися немовлятком, бо воно було схоже на радісно-
го бога достатку. І щотижня ті троє панотців збирали вірян
у своїй церкві та грали музику на маленькому фортеп’яно,
яке, за їхніми словами, привезли до Китаю італійці двісті ро-
ків тому на кораблі, що приплив річкою Янцзи. Але як цей
музичний інструмент потрапив від італійців до трьох панот-
ців, не знав ніхто.
— Мій батько, — додав Кай, — сам був сільський учитель
і обробляв декілька акрів землі. Він відправив мене до пан­
отців, коли я ще був геть малий, бо хотів вивідати більше ін-
формації про це фортеп’яно. Взагалі-то, ми теж, по-своєму,
були вірянами. Свято вірили в те, чим забезпечували нас
пан­отці: в їжу, в позики, в освіту і в медицину. Отож я пішов
і щосили вчився, — розповідав Кай. — Я не був найрозумні-
ший у класі, але був чутливий. Мені так несамовито корті-
ло вирватися із села, що шкода було навіть трави, яка росла
в тому злощасному місці. Тоді мені видавалося, що всі села
на землі точнісінько такі самі, тож я фантазував, буцімто по-
їду далеко-далеко, на Місяць чи іншу планету. Тимчасом як
троє панотців помилково сприйняли моє бажання змінити
життя за щиру віру, тобто, чисте дитяче прагнення святості.
Вони прийняли мене як свого. Коли мені виповнилося шість,
почали вчити мене грати на фортеп’яно. Не знаю, як вони на-
справді роздобули всі ті інструменти, але їх було достатньо,
щоб утворити камерний ансамбль. А ще в них була хороша
бібліотека. Я навчився грати на всьому потроху: на скрипці
й альті, на органі, на флейті, навіть на сурмі, але завжди по-
вертався до фортеп’яно. Клавіші були наче продовженням
мого власного тіла. Фортеп’яно, думав тоді я, прийшло з то-
го зовнішнього кращого світу, з неба, а не з болота. Я так не-
вгамовно вправлявся, аж у мене німіли руки і на кінчиках

204
пальців з’являлися синці. Хай там як, а я продовжував спі-
вати і студіювати сольфеджіо й контрапункт, а панотці на-
вчали нас, що музика вивільняє від життєвих прикрощів,
що нам більше не потрібно перероджуватися щурами, раба-
ми чи навіть багатіями, адже всі ми — частина одного пла-
ну, всі ми діти одного Царства Небесного. Тож коли при­йшов
вождь Мао зі своєю визвольною армією, коли прибули заго-
ни перерозподілу землі, коли землевласників зганяли доку-
пи і позбавляли майна, коли декотрих із них ховали заживо,
коли селян підвищували до партсекретарів, ми вже були під-
готовлені та згодні прийняти цей новий стан речей. Як ка-
зав Мен-цзи, благодушна людина не може бути заможною.
Нам іще раніше розповідали, що всі рівні й що ворота перед
нами відкриті, тож наша відповідальність — лише прийня-
ти рішення крізь них пройти. Троє панотців були впевнені,
що комунізм — це Боже провидіння. — Кай не­однозначно
усміхнувся. — І все ж, хоч і побачив на власні очі велику ре-
волюцію, я все одно відчував, що мені судилося поїхати геть
із того села.
— А що сталося зі школою, з панотцями і з фортеп’яно піс-
ля земельної реформи? — запитав Горобчик.
Кай знизав плечима. Він видавався непримиренно від­
особленим від тієї сцени, яку описував.
— Школа досі на місці, а панотці й досі вчителюють. Ба
більше, під час кампанії з земельної реформи, головний се-
ред них, отець Ігнатій, став партсекретарем комуни. Він узяв
на себе нагляд за перерозподілом земель від імені міста і засу-
джував кожного землевласника, хоч і сама церква була зем-
левласником. Панотці відмовилися від свого майна й оголо-
сили вождя Мао другим пришестям свого визволителя. Тож
навіть після Революції людські життя знай ішли по колу, а не

205
по прямій. Щороку на Місячний Новий рік я приїжджаю до-
дому зіграти для них, і вони тихенько мене запитують, чи за-
лишався я вірним Господові. Глибоко в серці я замінюю слово
«господь» на «партія», «батьківщина» і «сім’я», й відповідаю,
що так, залишався. Коли 1959 року почався голод, з’ясувалося,
що панотці — лише прості смертні, що й гадки не мають, як
примножити хліба чи риби. Моя мати, батько і двоє сестер —
усі померли тієї ж зими. Навіть отець Ігнатій помер із голо-
ду. — Він пересунув свій наплічник і поклав його на коліна,
частково затуливши обличчя. — А я дивився, як вони вмира-
ють із голоду. Я був наймолодшим і єдиним сином, тож вони
робили все, щоб мене вберегти. Наші сільські кадровики пе-
рехоплювали листи до родичів. Усіх, хто намагався втекти із
села, арештовували. Покарання було суворе. Якщо вас ніко-
ли не морили голодом, то ви й уявити собі не можете… Коли
я вперше приїхав до Шанхая, то побачив, що це майже те саме,
що інша планета. Люди не… вони нічого, геть нічого не знали
про голод чи руїну. Іще геть юним я вирішив будь-що вписа-
тися в цей новий світ, урятуватися, тому що Шанхай був раєм.
Вони замовкли. Врешті Горобчик сказав:
— Взагалі дістатися Шанхая, приїхати з твого села до ве-
ликого міста, це як перетнути океан.
Кай кивнув.
— Після смерті батьків мене врятував один із моїх учите-
лів музики. Він помітив мою здібність і відправив жити з дру-
гом сім’ї, ученою людиною, професором літератури тут у Шан-
хайському університеті. Він першим із нашого села вступив
до університету. Від десяти років він мені як батько. Лишень
уявіть собі! — Кай різко і гірко розсміявся. — Геть нетяму-
ща дитина-заїка раптом опиняється в чистесенькому профе-
сорському салоні. Шість років минуло, а я досі називаю його

206
«Професор»! Мені подобається думати, що якби в нього бу-
ли власні сини, вони так само до нього зверталися б. Ви зро-
зумієте, коли з ним познайомитеся. Я сидів як пень, поки йо-
го студенти і колеги запекло сперечалися і галасували. Іноді
почувався звіром, якого привели з лісу. Я знав, що нагадую
Професорові його самого багато років тому. Але я вмів гра-
ти. Я вмів грати Баха і Моцарта, хоч моя освіта, моя мова бу-
ли вкрай примітивні. Я був рішуче налаштований піднятися
на новий щабель у житті, мені потрібно було навчитися на-
слідувати Професора і його коло знайомих геть у всьому — їх-
нє вбрання, їхні звички і їхню мову. Поза стінами його дому,
на вулицях, Партія, може, й проголошувала новий порядок,
кінець феодалізму, повстання проти давніх класових уперед-
жень, але у Професоровому салоні, — Кай стишився майже до
шепоту, — старий порядок досі зберігався. І я його не обвинува-
чую. Розумієте, марно очікувати від сільської дитини, що вона
прославлятиме село. Та завдяки Професоровим друзям, я по-
чав мислити по-іншому. Шанхай, як я з часом зрозумів, для ме-
не замалий і ніколи не задовольнить усіх прагнень моєї душі.
Я розламався на надто багато особистостей. У цьому я обвину-
вачую панотців, які вселили в мене ідею про кращий світ і ві-
ру в те, що мені судилося стати великою людиною. А ще я об-
винувачую Професора, який колись відкрив мені очі, а тепер
сам скований ностальгією за минулим. Я хочу, щоб батьки і се-
стри мною пишалися. Хочу піднятися ще вище. А ви так само
почуваєтеся, учителю? Ваша музика для мене стала всім, во-
на показала мені… Я запитую себе, чому ваших симфоній ні-
коли не виконують, і вважаю, це тому, що вони розбурхують
у нас стільки почуттів, вони змушують нас ставити під сумнів
не тільки те, хто ми є, а й те, ким ми прагнемо стати. Фу Цун
одружився з донькою Ієгуді Менухіна, він грає на фортеп’яно

207
на сценах від Лондона до Берліна, і все ж його батьків крити-
кують як буржуазних елементів. Нам, піаністам, заборонено
брати його за приклад попри всі його досягнення. Але ми, пев-
на річ, краще послужили би своєму народу, якби були части-
ною великого світу. Чому вашою музикою не можуть захоплю-
ватися в Мос­кві, в Парижі чи в Нью-Йорку?
Юнак говорив з повною упевненістю, з дитячою рішучіс-
тю, яка видавалася Горобчику пережитком якогось іншого
світу. І все ж, як і деякі інші студенти, Каєві ровесники, він
говорив іще й так, ніби не було жодної різниці між учителем
і студентом, батьком і сином, жодної формальності. Дати їх-
ніх народжень розділяло всього десять років, подумав Гороб-
чик, але вони немов виростали в різних століттях.
— Моя музика… — врешті озвався Горобчик. — Коли я був
молодший, то хотів лиш одного — писати музику. І більш ні-
чого. Я й досі прагну лише цього.
— Я у ваших композиціях чую іще щось. Чую прірву між
тим, що ви кажете, і тим, чого прагнете. Музика вимагає чо-
гось більшого… Я певен, що ми з вами однакові. — Він по-
вернувся й подивився Горобчику просто у вічі. — Учителю,
я більше не хочу жити скуто. Я хочу відкинути пересічність.
З роками Професор став боятися Революції. А я ні. Я хочу, щоб
нинішнє пробудження розбудило і мене також. Ми не може-
мо просто вчитися західної музики і мистецтва, нам також
потрібно вивчати і критикувати свій щоденний досвід і влас-
не мислення. Ми не маємо боятися власних голосів. Настав
час говорити те, що ми насправді думаємо.*

* «Ми не маємо боятися власних голосів…» Адаптовано з інтерв’ю Чинь-

чинь Япа з Ай Вейвей, див. Ai Weiwei: Beijing-Works, 1993–2003 (Гонконґ,
Timezone 8, 2003), с. 41.

208
 Цієї миті під’їхав автобус і врятував Горобчика від необ-
хідності відповідати.

Перші два дні вони збули, збираючи музику по селах в око-

лицях Уханя, а ще два — у самому місті Ухань, де заповнили
одне пообіддя походом на фабрику цимбалів і гонгів. Щора-
зу, коли Горобчик обережно згадував ім’я товариша Скляне
Око, на нього дивилися спантеличено чи зацікавлено, але
зазвичай байдуже. Зрештою, на п’ятий день, коли вони си-
діли у чайній «Червона опера», до них підійшов якийсь не-
знайомець.
Це був дрібний чоловік років під сімдесят із великою блис-
кучою головою і потайними очима картяра.
— Товариші, — звернувся він, — ми їхали з Нанцзіня в од-
ному автобусі. Як приємно з вами перетнутися знову! Розка-
жіть, чи довго ви плануєте гостювати в Ухані?
— Ще принаймні добу, — відповів Горобчик.
— Радий це чути, і, до речі, хай живе наш вождь Мао! Хай
живе незрівнянна Комуністична партія! — У нього в горлі
на цих словах затріщало, і йому довелося замовкнути і про-
кашлятися. — Учора ввечері моя небога розповідала, що чу-
ла виступ музикантів з Шанхая у Маленькому персиково-
му саду, і я відразу зрозумів, що це, мабуть, ви. — Він рвучко
розкрив віяло, наче складний ніж. — Спека, еге ж? Як-то ка-
жуть, Ухань — горно Півдня. — Повільно, але різко помаху-
ючи віялом, він розповідав, як іще до війни, жив у Шанхаї
й недовго брав уроки скрипки у Тань Хуна. — До речі, ме-
не звати Старий Хуан, але, прошу вас, звертайтеся до мене
Цзянь, бо так мене кличуть друзі. Не те «цзянь», яке озна-
чає «камбала», а «цзянь» — міфічна пташка з одним оком

209
і одним крилом. — Він підсунув свій стілець ближче до них
і схвильовано прошепотів: — Прошу вас, розкажіть, як там
мій дорогий друг Тань Хун. Він досі викладає в Шанхайській
консерваторії?
Вони провели пів ранку, лузаючи гарбузове насіння й роз-
мовляючи про стан музики.
Цзянь запропонував їм зупинитись у нього.
— Кімнатка в мене скромна, — сказав він, правою рукою
обмахуючи собі тім’я. — Не надто годиться для таких славет-
них музикантів, як ви, зате в садку хороша акустика. Почув-
ши вас у автобусі, я зрозумів, що вже вкрай довго не чув, щоб
хтось грав на ерху настільки чуттєво. І, товаришу Горобчик,
дозвольте мені бути з вами відвертим, у мене таке відчут-
тя, ніби ми з вами вже знайомі. Торік у Палаці культури Уха-
ня приїжджі музиканти виконували ваш Струнний квінтет
у до мажор. Сказати, що ваші композиції мене заполонили —
це применшення непростимих масштабів. Воістину, такий
складний контрапункт і глибина почуттів у наш час рідкість.
Прошу, вшануйте мене своєю присутністю!
Горобчик прийняв запрошення від імені їх обох.
У Цзяня, пообідавши пекельно гострою локшиною, во-
ни сиділи в затінку парасолькового дерева і курили. Гороб-
чик почував вдячність за сонце, яке гріло йому тім’я й колі-
на, за блідий, та все ж міцний, чай і ароматний бісквіт, який
Цзянь розділив на два величезних шматки, а собі відкраяв
лише маленький кавальчик. Думками він занурився в себе
і зосередився на лекції з композиції, яку хотів присвятити ре-
волюційному експресіонізму, опираючись на «Трактат про
гармонію» Шьонберґа і есей Черепніна про вічну лінію фоль-
клорної музики. «Щоб викристалізувати варіації, — почав би
він, цитуючи Шьонберґа, — потрібно починати з засадничої

210
теми і від неї розвивати подальшу ідею композиції. Компо-
зитори, пам’ятайте про плавність, контраст, розмаїття, логі-
ку та єдність, з одного боку, і про характер, настрій та експре-
сію — з іншого…»
Раптом Цзянь ляснув себе по голові, так ніби забув пога-
сити жаровню. Він вибіг, а тоді повернувся з дуже старою, на-
вдивовижу красивою скрипкою. Запропонував її Каю, який
своєю чергою подав її Горобчикові, й той урочисто прийняв
інструмент. Під пильним поглядом стариганя Горобчик її на-
строїв. Він відчув тонкість струн і крихкість корпусу скрипки.
Цікаво, подумав собі, яка музика найкраще підійде настіль-
ки родовитому і статечному інструменту. Він протер струни
й обміркував варіанти. Зрештою підняв інструмент і зіграв
вступну арію з «Ксеркса» Генделя, а потім «Пісню без слів»
Мендельсона. Скрипка була виразна і бувала. Горобчик гля-
нув на Цзяня. Господар сидів у затінку і пригадував, і усміхав-
ся, і немов знову помолодшав.
Закінчивши, Горобчик повернув скрипку власнику.
— Тепер, коли ми по-братерському зріднилися, — сказав
Цзянь, беручи скрипку, — можна запитати, що привело вас
в Ухань? Здогадуюсь, не просто бажання побачити знамени-
ті Гуциневі сади. — На його широкому чолі меланхолійно по-
блискувало пообіднє світло.
— Ми з товаришем Каєм збираємо народні пісні провінції
Хебей, — відповів Горобчик, а потім додав: — І коли дозволя-
ють обставини, я намагаюся розшукати друга сім’ї.
Цзянь кивнув. Він дозволив Горобчиковій довірі на мить
зависнути в повітрі, і відтак відповів:
— Скажіть мені, як цього друга звуть, і, можливо, я змо-
жу вам допомогти. Розумієте, я працюю в міському відділі
планування й веду облік усіх дозволів, народжень, смертей,

211
підвищень і понижень по службі, а також реабілітацій. Я хра-
нитель усіх цифр цього міста, і  знаю їх уздовж, упоперек
і нав­спак. Наш світ складається з чисел, — мовив старигань
і сумно посміхнувся, — і нехай довго палають вогні Революції.
— Я знаю цього друга лише як товариша Скляне Око.
Цзянь замислено взяв скрипку. Він награв мотив «Ксерк-
са» Генделя, а потім затримав низьку ноту мі / ре-дієз і подав-
ся вперед у кріслі.
— У мене є приятель, який відповідає цьому опису, але за-
звичай, його так не називають. У вас здивований вигляд, —
сказав Цзянь, усміхаючись, — але тут немає нічого дивного,
бо ж, як ви знаєте, мене звуть Цзянь, на честь одноокої пташ-
ки. Розумієте, оце ліве око — скляне, я ще з підліткового ві-
ку ношу скляний протез. — Цзянь повернувся у профіль, по-
дивившись скляним оком спершу на Горобчика, а потім на
Кая. Горобчик, заворожений, нахилився ближче. — Цього мо-
го приятеля звуть учитель Ай Ді Шен, і відколи я втратив своє
справжнє око, саме він виготовляв мені протези. Але 1958 ро-
ку, під час кампанії «Сто квіток», його оголосили правим еле-
ментом і відправили в табір трудового перевиховання в пів-
нічно-західному Китаї. Через рік після його затримання моє
єдине скляне око вкрали! Я був у відчаї. Радше помер би з го-
лоду, ніж показався у цьому місті з порожньою очницею.
Я багато років прикривав рану пов’язкою. Ока ж там зовсім
немає, бачите.
Горобчик уважно розглядав око — воно переливалося бен-
тежним світлом.
— Коли вчителя Ай Ді Шена реабілітували, і він повернув-
ся додому, в мене було відчуття, ніби мене самого відпусти-
ли з краю світу. Я знав, що без протеза це суспільство ніколи
мене не прийме і не сприйматиме за свого. Мені доводилося

212
чути, що умови у трудових таборах жахливі, тож я приніс
йому кошик харчів — найкращих, що міг роздобути за тих
обставин — і декілька зекономлених купонів на їжу. Ніби
й нічого такого, але тоді такі подарунки були рідкістю. Йому
довелося переробляти нове око тричі, тому що доти він де-
сять років не тримав у руках ані скляної трубки, ані пензли-
ка, й руки в нього без упину тремтіли. Я першим його наві-
дав, але з часом до нього почали приїжджати пацієнти з усієї
провінції. Ніде правди діти, він у тутешніх краях справжня
знаменитість.
Цзянь обережно підняв скрипку, яка лежала в нього на
колінах, наче улюблений кіт, і поклав її назад у поношений
футляр. Минула якась мить, і Горобчик відчув, як починає на-
крапати легкий дощик.
— Сьогодні ввечері я до нього навідаюся, — сказав Цзянь. —
Якщо він погодиться, завтра зможемо піти до нього разом.
Ви вчасно приїхали, бо останнім часом я багато про нього ду-
маю. Учитель Ай уже в літах і живе сам-один.
Він почав збирати чайні горнятка і блюдця. Коли Гороб-
чик із Каєм підвелися, щоб йому допомогти, він усміхнувся,
знову засміявся й видався зовсім юним, ще молодшим за них,
так нібито його око — яке ніколи не постаріє — омолоджува-
ло його, щоразу ледь помітно оновлювало.

Горобчик прокинувся перед світанком. У крихітній кімнатці

з темряви випливали обриси предметів: письмовий стіл і ве-
ретеноподібні листки хлорофітуму, облуплені шпалери і по-
лотняний картуз на гачку на дверях. Каєве дихання немов
ішло від самого ліжка: від однієї на двох подовгастої подуш-
ки і пом’ятої стебнованої ковдри. Горобчик гостро відчував

213
кожне поскрипування ліжка і віконних рам, близькість сті-
ни і близькість Кая. Він почув, як тихо хлюпнула у відро вода
і запала тиша, й задумався, чи не вставляє пан скрипаль са-
ме цієї миті своє скляне око в очницю. Він пригадав, як про-
тез не сидів нерухомо, а весь час рухався, коли Цзянь гово-
рив. Він рухався повільніше, ніж інше око, немов керувався
власним розумом. Тепер прокинувся й Кай. Він повернувся
на бік і легенько торкнувся Горобчикової щелепи та шиї, над
вигином ключиці. Так близько один до одного годі було захо-
ватися. Усе життя він спав на підстилках і вузьких тапчанах
поруч із братами й однокласниками, але це вперше відчув
таку близькість, по-справжньому відчув, як воно — лежати
поруч з іншою людиною. Несподіваний жар, що розлився Го-
робчиковим тілом, став сороміцьким і принизливим, але Кай
не відвернувся. Він не відсмикнув руку, а поклав розкриту
долоню Горобчику на груди, немовби щоб утримати його на
цьому ж місці, завжди поодаль — і водночас завжди близь-
ко. Пристрасть або щось таке незначне, як любов, були дру-
горядними проти Революції; цю істину він знав, але істина,
яку Горобчик відчував, вела до цілковито іншого життя. Він
знав, чи радше боявся, що ці дві істини непоєднувані. Вони
почули, як на вулиці щось собі наспівує старигань. Кай від-
сунувся, відкинув ковдру і підвівся з ліжка.

Сонце досі стояло низько, і місто було закутане в імлу, коли

вони всі троє вилізли на мопед Цзяня — транспортний засіб,
який йому видав міський відділ планування. Вони промча-
ли вимощеною дорогою, що поступово перейшла в камін-
ня, потім у гравій, а відтак у білу куряву, так ніби вони ру-
халися крізь час, до епохи, коли ще не було каміння й міст,

214
чи, можливо, в якусь майбутню епоху. Або Горобчику просто
так здавалося, допоки Кай сидів позаду нього, охопивши ру-
ками за талію і намагаючись отак втриматися на швидкості.
Спочатку він хвилювався, що Цзянь не помітить транспор-
ту, тяглових тварин чи велосипедів, які наближатимуться злі-
ва, тому вирішив, що слідкувати за цим — його відповідаль-
ність, але в міру того, як містечко за спиною зменшувалося,
а небо яскравішало, він почав почуватися так, ніби з ними
не могло статися нічого поганого. Цзянь був у картузі з хутря-
ними вухами, одне з яких приколене догори, а інше вільно
розвівалося на вітрі, й він достоту скидався на якогось одно-
крилого фольклорного персонажа. Урешті Цзянь звернув на
вузьку дорогу, яка ішла на схід, і повіз їх у напрямку світан-
ку, повз ряд будинків, униз заїждженою ґрунтовкою, і врешті
вони доїхали до цегляного будинку з асиметричним фронто-
ном. Мопед зупинився.
Жилавий чоловік невизначеного віку, в одязі не за розмі-
ром і з лійкою в руках, стояв посеред грядки запилених ово-
чів. Він поставив лійку на землю й підійшов до них приві-
татися. Цзянь зустрів його вигуком «Хай живе наш вождь
Мао!» і представив Горобчика й Кая як видатних музикан-
тів, про яких вони говорили напередодні ввечері. Жилавий
чоловік кивнув.
— Ви так несподівано матеріалізувалися, мов оті мандрів-
ні музичні трупи, що навідувалися сюди в перші роки нашої
великої Республіки. — Навіть його голос був тоненький, на-
че зроблений із очеретини. У його пильному погляді прочи-
тувалися водночас і легкість, і втома.
Горобчик запхав руку в торбу і дістав звідти громіздкий
пакунок. Він подарував господарю блок сигарет Front Gate,
пляшку коньяку і торбинку цукерок «Білий кролик», які Ба

215
Лютня дав йому, щоб полегшити переїзди провінцією, охрес-
тивши їх новою валютою Республіки.
— Дарунки товаришу Скляне Око, — сказав Горобчик, на-
магаючись не впустити пляшку, яка вислизала з рук.
Чоловік схилив голову, люб’язно приймаючи подарунки.
— Мало хто знає мене під цим іменем, — мовив він. —
Тутешні люди називають мене Ай Ді Шен, на честь Томаса
Едісона, а все через мої експерименти з електрикою. Одно-
сельці жартома так мене кличуть, але не зі зла. Іноді дітво-
ра і п’яниці називають мене Вчитель Суйжень, легендарний
творець вогню. Отож, як мене тільки не називали. Моя май-
стерня тут поруч. Прошу, заходьте.
Він розвернувся й хутко подріботів до бічних дверей під
шурхіт гостинців об завелику сорочку. Горобчикові довело-
ся майже бігти, щоб не відставати. Товариш Скляне Око по-
шепки запитав його:
— Хто сказав вам шукати мене за цим іменем?
— Мій дядько, Вень Мрійник.
Чоловікове обличчя анітрохи не змінилося, й він продов­
жував іти, притримуючи свої подарунки.
Дерев’яні двері відчинилися без скрипу чи скарги, й від-
разу зашипіла лампа, хоча господар ні до чого не доторкнув-
ся. Горобчик, Кай і Цзянь зайшли за ним досередини. Вони
обійшли величезний скляний рибацький буй, піднялися на
три сходинки і ввійшли в кімнату з одним-єдиним довгим
столом і цілою стіною поличок.
Заблимали, неначе їх розбудили кроки гостей, світлові
дроти. Товариш Скляне Око поставив свої дарунки на долів-
ку. Він вказав на вщент заповнену речами і водночас охай-
ну кімнату й мовив:
— Прошу, роздивляйтеся.

216
 — Учителю, — заговорив Кай, — вас найбільше цікавить
світло?
— Колись так було, — відповів чоловік. — Але повернув-
шись із перевиховання, я  побачив, що мій запас мідного
дроту зник. Під час Великого стрибка мої двері виламали
і винесли звідси весь метал. Ви ж пам’ятаєте гасло: «Разом
виробимо 10,7 мільйона тонн сталі». Коли вождь Мао нака-
зав селянам провадити індустріалізацію, сусіди відшукали
весь мій мотлох, навіть вимірювач напруги, колекцію бата-
рейок, стенопи і металеві котушки, не кажучи вже про баня-
ки та металеві ложки, і згодували це все плавильні, яку ви
побачите за п’ятдесят кроків на схід звідси. Вони примудри-
лися виплавити дивовижну кількість сталі, але, на жаль, во-
на зовсім не була придатна для використання. — Він знизав
плечима, і одна з лампочок зашипіла, потьмяніла, а відтак
знову яскраво загорілася. — Коли мене звільнили, всі мої су-
сіди прийшли і сказали: «Вчителю Едісон, як же ж прикро,
що вас не було, щоб допомогти нам закрити квоту по сталі».
І зрештою я й сам зрадів, що мені не довелося особисто зда-
вати всі мої шпателі й дроти, материну обручку і німецький
кухоль для пива, який батько багато років тому привіз із Дюс-
сельдорфа, та ще й свій велосипед. Іноді краще не прощатися.
Чоловік замовк, щоб перевести дух, і зміряв поглядом дов­
гий стіл, на якому лежало всього декілька речей.
— Підійдіть і подивіться на мої очі, — сказав він.
Підняв маленький ящик і поставив його перед ними, а то-
ді висунув шухляду, що вигиналася убік, як таємне крило. На
пощербленій паперовій поверхні рівними рядами по вісім
штук були розкладені очі. Ще одна лампочка автоматично за-
тріщала і засвітилася. Очі були розкладені за кольором рай-
дужної оболонки, від чорних до карих, кожне — з вигадливим

217
сплетінням ліній, борозен і глибин. Це порожні напівсфери,
сказав господар, які потрібно надіти на неробоче око або ж
на сферу, вставлену в очницю.
— Ось ці для правого боку, — сказав він. Чоловік висунув
другу шухляду, яка вигиналася у протилежний бік. З’явилося
ще сорок скляних очей. — А ці — для лівого. Усі вони мають
пару, але мені більше подобається зберігати їх окремо.
Горобчик нагнувся ближче, загіпнотизований грою барв
і облудливим, незручним відчуттям, нібито очі його розгля-
дають.
— Здається, ніби вчора, — озвався Цзянь, який досі не зро-
нив ані слова, — я вперше познайомився з учителем Ай Ді
Шеном, у цій самій кімнаті. Я втратив око, коли мій найкра-
щий друг у пориві ударив мене кулаком в обличчя. Як я міг
утратити око через таку дрібницю? Опісля я не міг ні їсти,
ні спати, і коли дивився на своє відображення, то бачив ли-
ше порожню очницю, неначе вся моя сутність перелилася
у цей маленький, огидний отвір. Ніч за ніччю я сидів у себе
в темній кімнаті та грав на скрипці, й її голос це було єдине,
що мене втішало. Лише музика могла виразити мої почуття.
Втрата ока мене зламала. Мій найкращий друг, який ударив
мене ненавмисно і якому теж було соромно дивитися на моє
обличчя, дізнався про вчителя Едісона. Й одного дня я прий-
шов сюди. Ми сиділи за цим же столом, лицем до лиця, й роз-
мовляли про зір, однобокість і подвійну природу життя. Він
запитав, чи це скляне око буде для мене, чи для мого найкра-
щого друга; іншими словами, чи я хотів, щоб нове око ста-
ло вікном у зовнішній світ чи вікном, через яке світ загля-
датиме у мене? Що ж, я був дуже пригнічений, отож обидві
думки видалися мені рівноцінно слушними. Зрештою, ко-
ли я пригадую своє минуле, то дивлюся на себе неначе збоку

218
і сприймаю себе так, як би мене сприймала стороння людина.
Отож ми дійшли висновку, що очі — не щось одностороннє.
Тоді учитель Едісон довго читав мені лекцію. Він сказав, що
скляне око ніколи не зможе замінити втрачене, але зможе
його доповнити, воно не буде ні пов’язкою, ні зрячим оком,
а розфарбованим дзеркалом… «Прошу вас! — заблагав я. —
Мені байдуже, яке воно буде… якщо вам під силу мені допо-
могти, ви повинні це зробити! Мене немовби розрізали на-
впіл». Отож упродовж багатьох днів він розфарбовував мій
перший протез: брунатно-карий із цяточками помаранчево-
го та золотистим відблиском — така, за його словами, була
природа мого зрячого ока. Одного сонячного ранку, точнісінь-
ко такого, як сьогоднішній, ми вперше той протез вставили.
Після довгого очікування й нетерплячки я відмовився диви-
тися на себе в дзеркало. Боявся чорта, якого ризикував там
побачити! А що як я побачу у дзеркалі замість себе якогось
монстра, нового себе, ще потворнішого, ніж досі? Але він не
зважав на мої сльози.
Цзянь заплющив обидва ока і, здавалося, затамував по-
дих, а  тоді розплющив очі й  подивився просто на Гороб-
чика.
— Коли я нарешті подивився у дзеркало, то побачив — ма-
буть, уперше в житті — що я така ж людина, як і всі інші. Це
всього лише око, така дрібничка, але… — Він повернувся до
худющого чоловіка. — Товаришу, думаю, вже майже наста-
ла пора для нового ока.
Товариш Скляне Око оцінив скрипалеве обличчя.
— З віком, — сказав він, — барва райдужної оболонки
блякне. Тож, може, ти й слушно кажеш, колір можна зроби-
ти на тон світлішим.
— От бачите, — сказав Цзянь, — ми двоє як брати.

219
 На довгому столі Горобчик помітив вишуканий набір
скляних трубок, пальник Бунзена, мініатюрні баночки фар-
би і тонесенькі, немовби з однієї-єдиної волосинки, пензлі.
— У  мене є  вільна кімната,  — сказав товариш Скляне
Око, — отут поруч, може ви, друзі, захочете залишитися в ме-
не на кілька ночей. Там нема нічого вигадливого, але затиш-
но. — У світлі електричних ламп обидва його ока здавалися
намальованими, своєрідними й осяйними, наділеними осо-
бливою, власною таємничістю. Перш ніж Горобчик встиг від-
повісти, Кай сказав:
— Залюбки, вчителю.
Худий чоловік плеснув у долоні, й усі аж підскочили.
— А ти, старий Цзяню? Залишайся і склади старому дур-
неві компанію.
— Я прихопив свою скрипку, — сказав Цзянь. — А наш
юний Горобчик грає на ерху.
— Отже, ви просто мусите подивитися мою колекцію му-
зичних інструментів. Прошу сюди, за мною…

Тієї ночі вирувала буря. Поки Горобчик для них грав, посту-
кування голок дощу просочувалося в його музику, втручало-
ся в ноти, заглушуючи одні й підсилюючи інші, так наче зли-
ва керувалася власним розумом і диригувала всіма звуками
і всередині будинку, й поза ним. Товариш Скляне Око подав
каламутну підсолоджену каву, яка, за його словами, була з буд-
дистських земель південних морів, а опісля рисове вино, яке,
за словами Цзяня, привезли з західних кордонів Туркменіста-
ну. У кутку кімнати стояв маленький клавесин, такий вузень-
кий і землистий, що Горобчик спочатку навіть не помітив йо-
го. Він підняв кришку і побачив під нею напис латиною.

220
 — Музика, — переклав товариш Скляне Око, — утіха в жит­
тєвих знегодах. Що ж, юначе, — мовив він, повертаючись до
Кая, — зіграєте для нас? Учитель Горобчик казав нам, що ви
піаніст від бога.
Кай спробував було заперечити, мовляв, він лише посе-
редній музикант, але вони не захотіли й слухати. Зрештою
він сів на розхитану дерев’яну лаву і почав грати одну з кан-
тат Баха, транскрибовану для клавіру, «Actus Tragicus». У Го-
робчика було таке відчуття, наче він спускається залити-
ми сонцем сходами. Лібрето підіймалося йому назустріч:
«О, Господи! Навчи нас думати, що наша смерть близько,
щоб ми стали мудрі. Заряди своїм домом, бо ти вмреш, а не
видужаєш».*
У панотців із Каєвого села, напевно, був клавесин, тому що
піаніст грав на ньому, як на своєму. Він вигадливо складав
музику вдвоє — один раз, другий — і на початку третьої час-
тини вступив із несподівано сповненим радості рефреном:
«Сьогодні, сьогодні ти будеш зо Мною в раю!»** І з цієї висо-
ти, з місця, яке найточніше можна описати як «ку ле», стан,
що охоплює водночас і радість, і скорботу, музика покоти-
лася вниз, раптом змішуючись із Горобчиковою незаверше-
ною Третьою симфонією. Кай чув її лише той один раз, але
зараз грав її з пам’яті. Цей перехід вразив Горобчика. Ноти
водночас затиналися й підіймалися, спотикалися й підноси-
лися. Музика немов переливалася незнайомими й незвични-
ми барвами, аж Горобчикові здалося, що це він уперше чує
власну композицію.

* Друга книга царів 20:1 (прим. перекладачки).

** Євангеліє від Луки 23:43 (прим. перекладачки).

221
 Коли третя частина скінчилася, товариш Скляне Око за-
хитав головою.
— Що ж це за така музика, яка нагадує мені про вже зна-
не колись? — Він почав сп’яніло переповідати спогади про та-
бори північно-західного Китаю. — Невже ми так багато хоті-
ли, — говорив він, — просто, щоб нам дозволили жити власне
життя, шануючи батьків і посильно виховуючи дітей? Чому
таке найпростіше життя найскладніше здобути?
Портрети Мао Цзедуна, Чжоу Еньлая і Лінь Бяо кидали на
них оцінювальні погляди, наче надто допитливі сусіди.
— Бідний учитель Едісон! — закричав Цзянь, зриваючись
на ноги.
Горобчик боявся, що у стін є вуха, і хотів було сказати, що
це всього лише музика, але не зміг змусити себе вимовити
настільки очевидну неправду. Кай замовк, щоб дати слуха-
чам утихомиритися. Піаніст одним духом випив повну склян-
ку туркменського вина і перехопив Горобчиків погляд із сум-
ною, безпорадною усмішкою. Він знову почав грати, а дощ
дедалі більше розходився, відносячи їх усіх з Уханя, з повіту,
з провінції й навіть із самої землі, аж поки все захиталося, ра-
зом із бринінням Каєвої музики. Вони зосередилися на шос-
тій і сьомій пляшці, й Горобчик відчув запаморочливу свобо-
ду думки і свободу пересування. Двері видихнули, і ковдри на
ліжках розчахнулися, щоб прийняти їх: Кай незграбно три-
мав його у своїх обіймах і Горобчик слухав зливу за вікном.
— Як ти міг зіграти мою симфонію настільки доскона-
ло? — запитав він.
Кай відповів:
— Як ти міг подумати, що я її забуду?
Так вони й заснули — торкаючись і сповна не торкаючись,
близько і поодаль, насичені й усе ж нескінченно спраглі.

222
Горобчик прокинувся перший. Він почув, як торохтять ванта-
жівки на розбитій дорозі за вікном, і помітив, що Кай повіль-
но спадає з вузького ліжка. Він лагідно притягнув непритом-
ного піаніста назад на матрац і укрив його. Юнак бурмотів
уві сні й вимовив слова «Дорогий Горобчику», і Горобчик від-
чув, уперше в житті, як найчистіша радість може бути тяга-
рем. Тепер вино відгукувалося болем у голові, й він лежав
безмовно, дослухаючись до звуку за вікном — різкої ноти
удару заступу об камінь. Він натягнув одяг і вийшов назовні.
Посеред запиленої овочевої грядки навколішках стояв това-
риш Скляне Око, зосереджено розглядаючи щось, що пока-
залося з-під землі.
— А ось і він, — сказав товариш Скляне Око, звертаючись
до рослин, — небіж Веня Мрійника. Знаменитий композитор
немов з іншого часу й епохи. — Із Горобчиковою допомогою
він повільно зіп’явся на ноги. — Ходімо, я покажу тобі пла-
вильню, яку побудувало наше село під час Великого стрибка.
Взірець винахідливості, — додав він насуплено.
Вони відійшли від будинку, спускаючись униз до ряду де-
рев, що тихо шуміли. Горобчик побачив плавильню, про яку
говорив товариш Скляне Око, — покинуту напризволяще де-
формовану чорну шапку, що виступала з болота.
— А ось і вона! Нехай вічно тішить нам око! — майже про-
кричав товариш Скляне Око. А відтак різко стишив голос. —
Подейкують, що Вень Мрійник уже не в таборі.
Горобчик кивнув.
— Якщо ти приїхав аж так здалеку, щоб про нього розпи-
тати, — сказав старигань, — то мушу сказати, що зовсім ні-
чого не знаю про те, де він. Мені дуже шкода.
Йшли вони не швидко. Товариш Скляне Око, схоже, біль-
ше довіряв правому боку свого тіла, а його чоло аж блищало

223
від поту, настільки він намагався приховати фізичний біль.
Горобчику було очевидно, що винахідник смертельно хво-
рий.
— Учителю, зупинімося тут і перепочиньмо.
— Нема потреби, нема потреби, — а потім, іще тихіше, —
подалі від дому мені буде ліпше. І у стін є вуха. Боюся, учора
ввечері я надто безпечно кидався словами.
Горобчик кивнув. Він озирнувся, майже очікуючи, що слі-
дом за ними хиткою ходою подріботіли вікна і двері.
— У Веня Мрійника була валіза, — сказав товариш Скля-
не Око після того, як вони вже відійшли трохи далі. — Дуже
важлива валіза. У ній був чистий комплект одягу, фото дру-
жини і їхньої маленької донечки, як же її звати…
— Чжулі, — підказав Горобчик.
— Авжеж. Чжулі.
— Я отримав від нього листа.
Старигань немов і не чув. Його очі у світлі сонця здавали-
ся скляними, а потім раптом зволожилися. Сльози покотили-
ся обличчям, змішуючись із потом, і лише тоді Горобчик збаг-
нув, що товариш Скляне Око зрозумів.
— Наш друг — не лише вправний каліграф, — прошепотів
чоловік, — а й майстер-утікач найвищого класу. Де людині за-
ховатися в пустелі? Та це те саме, що рибі намагатися захова-
тися на дереві! — Він зупинився, щоб відвернутися, й підняв
долоні до обличчя. З-за цього укриття він сказав:
— Мені доводилося бачити, як люди покидають цей світ,
відбувши лише половину терміну. Якщо я тобі розповім, че-
рез що нам довелося пройти, ти мені повіриш? — Він опустив
руки. — Якщо я тобі розповім, що цілу люту зиму ми прожи-
ли в печерах, що ти на це скажеш? Що хороші люди, освічені
й чесні люди, були змушені імітувати поведінку звірів, щоб

224
вижити в тому кліматі, але ми ж не звірі! У нас не було ні
гост­рих зубів, ні нашорошених вух, ні густого хутра! Ми і всі
наші помирали з голоду… Товаришу Горобчик, я розповім то-
бі правду про ті табори. Я вже на схилі віку, і якщо виявиться,
що ти шпигун, то мені нема чого втрачати, крім самого себе.
Видати Веня я не можу, бо й гадки не маю, де він. Сподіваюся
лишень, що він узяв валізу з собою.
— Обіцяю вам, — сказав Горобчик. — Я збережу всі наші
таємниці.
Старигань кивнув. Він уже наполовину занурився у влас-
ні спогади.
— Того року, коли я познайомився з Венем Мрійником, —
почав товариш Скляне Око, — голод був повсюди. 1958 року,
під час Великого стрибка, відкрилося істинне обличчя нашої
Революції. Чому наші лідери так мріяли, щоб кожен фермер
переродився на сталевара? Як вони собі уявляли, щоб хлоп-
чина, який усе життя вчився працювати в полі, раптом зумів
із нічого виплавити залізну руду? Як на мене, тут справа зна-
чно серйозніша, ніж просто ідеологія, виробництво і матері-
альні потреби. Ми повинні були стати лише тим, чим нас
оголосили, ми існували лише для того, щоб Партія нас вико-
вувала і перековувала. Тут, у селі, комунальну кухню закри-
ли через брак їжі. І земля, й дерева стояли голі. У людей не
залишилося навіть баняка, щоб зварити суп, я вже мовчу про
сам суп. За пів року половина селян померла з голоду, спо-
чатку діти і літні люди, а потім і решта. Це жалюгідна смерть,
отак намарно чахнути, і голод цей був беззвучний, адже ма-
ло хто в місті знав, що відбувається по селах. Вони ли­шень
знали, що вдосталь їжі поступає по відповідних каналах.
Розумієш, усе зерно було реквізоване, його забрали все
до дрібки і залишили село ні з чим. — Він хитнув головою

225
й повернувся до горбистого рубежу землі та повітря, до сизих
гір удалечині. — Наш голод на північному заході був нищів-
ний. У нас не було поховальних церемоній. Що Партії каза-
ти на похороні засудженого правого елемента? Для них ми
вже давно були мертві. Але мені поталанило зі здібностями.
Якщо можна так сказати, голод надихнув мене на найвина-
хідливіші творіння! З часом твій дядечко став моїм високим
і довіреним помічником. Ми з Венем Мрійником майструва-
ли блоки й інструменти з самого лише пустельного вітру. На
будь-який склад — у приватну кімнату будь-якого табірного
адміністратора, на кухню будь-якого кухаря — можна про-
никнути, якщо мати для цього правильні руки і правильні
інструменти. Замріяний Вень міг дістати до найвищих вікон,
він умів витягуватись, як розкладна драбина. У нас, у брата
Веня і в мене, був девіз — хай у пустелі нічого не пустує. Ми
їли компост, корм для худоби, будь-яка пожива під сонцем
була для нас у радість. Від Партії прямісінько до наших шлун-
ків! Від сонця нашого вождя Мао і просто до наших уст! Ми
пообіцяли собі, що дістанемо останню їстівну крихту на цій
порожній тарілці, а якщо буде потрібно, то придумаємо, як
з’їсти і саму тарілку. Повільна смерть — не для нас, для нас
лише повільне відновлення. Щодня, прокидаючись, ми про-
клинали наших лідерів, Революцію й історію, і возвеличува-
ли життя, навчання й майбутнє. Чи знаєш ти, юний Гороб-
чику, за що мене засудили до трудового перевиховання? — Він
усміхнувся, неначе от-от збирався розповісти довгий і зав­
жди смішний жарт. — Дозволь мені відхилитися від теми
і розповісти тобі цю оповідку в оповідці. Отож, мій злочин
почався з моєї матері. Під час громадянської війни вона по-
кинула мого батька і втекла з солдатом-націоналістом, який
воював за Чан Кайші. Варто додати, що з батьком моїм було

226
не так уже й просто. Бувало, він засинав, натягнувши шорти
на голову, щоб не змерзнути, а прокинувшись уранці, забу-
вав про них, і так і йшов селом. А от моя мати була найяскра-
вішою зорею в селі, розумна, добра і вродлива, та ще й на
двадцять років молодша за нього. А її коханець-націоналіст
насправді був її другом дитинства. Коли громадянська війна
вже добігала кінця, він під прикриттям ночі прокрався назад
у село. Вони зникли разом. Вождь Мао тоді вже був за п’ять
хвилин лідер нації. Батько боявся, що мою матір зловлять,
обвинуватять у підбурюванні до заколоту і стратять. Він не
міг спати і так хвилювався, що змарнів на очах, немовби це
він сам був у бігах. Одного ранку від матері надійшов лист.
Вона писала, що слідом за своїм коханим і генералом Чаном
Кайші поїхала геть із країни — в Тайвань, у вигнання. Отак
вона зникла назавжди. Я знав, що мати любила мене не мен-
ше, ніж свого коханого; тож вона ніколи не могла бути щас-
лива без нього або без мене. Якщо життя мене чогось і навчи-
ло, дорогий Горобчику, то це того, що світло ніколи не буває
непорушним і суцільним, і так само любов. Світло може роз-
биватися в різних напрямках. Така вже його природа — роз-
сіюватися. Мати надіслала мені того єдиного листа; відтоді
я про неї не чув. Проте всю свою юність я зберігав цей її
лист, відчував її страждання, й вірив, що вона відчуває мої.
Між нами був зв’язок, такий само міцний, як між цією тра-
винкою і ґрунтом під нею. Тимчасом батькова любов до ма-
тері дедалі більше линула до неї, хоч би де вона була і хоч би
що робила, і ця любов яскраво горіла аж до останнього дня
його короткого і терплячого життя. Хай там як, а 1955 ро­ку
я й досі був нежонатий і вже осиротілий, і вождь Мао обрав
саме цей час, щоб розпочати свою найяскравішу кампа-
­нію. «Хай розквітають сто квіток, — сказав він нам. — Хай

227
змагаються сто шкіл!» Нам сказали, що ми повинні критич-
но ставитися до себе, своїх начальників і до стану нашої на-
ції, щоб створити країну, яка була б згуртованою і справед-
ливою. Юний Горобчику, я  надто довго просидів у  своїй
майстерні наодинці зі своїми детекторними радіоприймача-
ми, саморобними акумуляторами і підсилювачами, в закри-
тій кімнаті, де неживі предмети прислухалися до мене і один
до одного. Отож я виступив із материним листом у руках і по-
просив, щоб її злочини пробачили і забули. Я думав, що як її
реабілітують, то дозволять повернутися з вигнання до Ки-
таю, і я зможу знову її побачити. Любов — це революційний
акт, наполягав я. Моя мати покінчила зі Старими Порядка-
ми, із задушливою ієрархією конфуціанства, і пішла назу-
стріч своїй долі. Як же ж я поми­лився! Краще б я наполягав
на тому, що імператор Хірохіто і Чан Кайші заслужили на
віл­лу у Франції, за яку має заплатити Комуністична партія
Китаю. Треба було мені дослухатися до мудрої приказки: «Не-
ма такої квітки, яка б цвіла сто днів». Кожен жарт рано чи
пізно закінчується! Спочатку вони мене слухали і співчува-
ли. «Бідолашний Едісон, — казали вони, — це правильно, що
ти демонструєш таку відданість своїй матері. Ти вірний син
Революції!» Рух «Ста квіток» і надалі був весняним букетом,
і можна було говорити будь-що. Такий був час, друже мій, що
займало дух. Усі ми, і молоді, і старі, прокидалися й відкри-
вали для себе свободу. Тоді мене переповнювала гордість за
мою країну, і я певен, що не лише мене. Тому, звісно ж, на
цьому я не зупинився. Я заговорив про збитки сільської бю-
рократії, про послуги і хабарі, які розоряли простолюд, сміхо-
винну якість нашої технічної освіти, навіть про якість наших
поїздів. «Із такими талантами, якими рясніє наша вітчиз-
на, — виголошував я, — ми повинні бу­ти квітучим деревом

228
сучасності!» Почалася кампанія проти правих елементів. Усі,
кому було що втрачати, від нашого Великого Керманича і до
місцевого сільського громили, вже достатньо наслухалися.
Мене покликали на збори в місті. Я був переконаний, що моя
мати нарешті повернулася і я знову її побачу! Я витратив чи-
малу суму на новий комплект одягу і намисто з нефриту їй
на подарунок. Визнаю — достоту буржуазна витівка. Коли
я прийшов на збори, там уже були сотні людей. Я вдивлявся
в кожне обличчя, шукав її. З десяток разів мені здавалося, що
це вона. Почув, як із гучномовця лунає моє ім’я. Я був немов
під водою і мене розбивало течією. Двоє кадровиків випхали
мене на сцену, де вже стояв якийсь чоловік із материним
листом у руках. Я був на сьомому небі від щастя. Я роззирнув-
ся довкола, впевнений, що вона чекає за кулісами. Чоловік
замахав листом у мене перед носом, щоб привернути мою
увагу. Я спробував зосередитися. Чоловік обвинуватив мене
у спадкових буржуазних схильностях і очевидній симпатії
до ворога. «Якого ворога?» — спантеличено перепитав я. Він
ляснув мене по обличчю. У пориві люті я спробував вихопи-
ти з його рук листа, і той порвався. Я подумав собі, що треба
вибратися звідси, щоб знайти матір. Вона була десь у цьому
приміщенні. «Ма, — загукав я. — Я тут. Де вони тебе трима-
ють?» Ті самі двоє партійців перев’язали мені руки мотузка-
ми, так ніби я якийсь звір. Юрба почала викрикувати моє ім’я
й осипати прокльонами. Мені здавалося, наче все це сон.
У когось ішла кров — але ні, це ж не в мене. Когось побили
за підбурювання юрби, але не мене, ні, такого не може бути.
Я уявив собі, що лист розрісся, укрив і заховав мене, а тоді все
поринуло в темряву. Я отямився, коли на мене вилили відро
води, і тоді почав розлючено кричати і називати їх зрадни-
ками, чудовиськами і потворами. Мої слова нікого не заче-

229
пили; натомість, їх записали у протокол. Ось звідки я знаю,
що саме тоді казав: відтоді ці слова мені стільки разів повто-
рювали. Мене відвезли в табір Цзябаньґоу. Місяцями я про-
сто відмовлявся вірити, що я там. Люди, що їхнім єдиним зло-
чином була чесна критика, копали канави і марніли на очах.
А вдома їхні сім’ї жили в безчесті, їхніх дітей цькували у шко-
лі або й проганяли відтіля, їхні домівки конфісковували, по-
житки викидали, їхні дружини були змушені жебракувати
на вулицях, чистити громадські туалети і зрікатися власних
чоловіків. Ми могли протестувати скільки завгодно, але це
нічого не міняло. Охоронці нам сказали, що нам іще пощас-
тило, бо нас не лише не стратили, але й дали дах над голо-
вою і взуття на ноги. У голоду є безліч стадій. До 1959 року нас
хоронили вже цілими вантажівками. А холод, юний Гороб-
чику, був нестерпний, лютий і мав власні апетити. Холод
пробирається тобі під шкіру і роз’їдає зсередини. Навіть та-
бірне начальство сказало нам не марнувати останніх днів на
цій землі на копання канав. Отож ми були вільні й могли
бродити пустелею в пошуках чогось їстівного. Вень Мрійник
часто казав, що це те саме, що шукати монетки в порожній
кишені. І все ж ми не здавалися. Бувало, що приносили — піс-
ля цілісінького дня пошуків бодай якоїсь їжі — лише один
одного. А в наших шлунках лише гуло. Вень важив не біль-
ше десятирічної дитини. Часто нам бракувало сил поверну-
тися до печер, тож ми так і спали, без будь-якого прихистку,
просто неба. Коли він був геть слабкий, ми сідали так близь-
ко, аж наші голови торкалися. Тоді він продовжував історію,
яку розповідав мені, немовби щойно перервався, немовби
йому треба було лиш заплющити очі та знайти потрібну сто-
рінку. Його груди запали, очі стали страшенно великі, а кос-
ті — загострилися, як ножі, утім, я думаю, що найдужче Вень

230
боявся тиші. Раз по раз він повторював, що донька — світло
його життя, а дружина — центр його світу. Я не міг і сам у неї
не закохатися. Усе чудове під сонцем уособлювала його коха-
на Вихор: барвінкове небо, мерехтливий, мов зорі, пісок, со-
нячні промені, які торкалися нашої шкарубкої шкіри. Він
розмовляв із нею ночами, так наче вона сиділа поруч; коли
його мучила гарячка, він виповзав із печери з непохитною
рішучістю роздобути для неї їжу. Якось я побачив, як він по-
лоще пісок у баняку з водою, переконаний, що промиває рис
для своєї стражденної Вихор. Але навіть знетямлений, він не
втрачав здатності розповідати історії. Може, він розповідав
їх навіть краще, ніж у дні просвітлення, звідки мені було зна-
ти. Ми поклялися ніколи не покидати один одного, тому що
найгірша доля — це почуватися покинутим у цьому крижа-
ному і прекрасному світі. Одна річ страждати, а от бути забу-
тим — це зовсім інше. Пізніше він лише зрідка згадував ім’я
дружини. Натомість переповідав історію, яка не мала ні по-
чатку, ні кінця, і яка була породжена Революцією. Одна з пер-
сонажів, Четверте Травня, дуже мені нагадувала мою власну
матір. Четверте Травня покидає своє колишнє життя і зни-
кає у дикій далечині; тим часом Да-вей шукає свою сім’ю по
той бік океану і в пустелі. Вень умів розбивати їхні життя на
відрізки і розподіляти їх на сотні або й на тисячі днів. Якось
я упізнав у цій історії себе: там раптом з’явився юнак, який
заробляв на життя виготовленням скляних очей і який по-
чувався найбільш невимушено, найбільш собою поміж част-
ково зрячих і сліпих. А ще я почав упізнавати життя інших
в’язнів табору Цзябаньґоу. Я вловлював відлуння їхніх не-
щасних любовей і  юнацьких мрій. Зрештою, я ніколи не
знав, скільки з цього було вигадкою Веня Мрійника, а скіль-
ки  — частиною оригінальної книжки, яку він вивчив

231
напам’ять. Мабуть, ніхто крім автора не знає на це відповіді;
навіть Вень уже заплутався, де починається він і де його шля-
хи з цією історією перетинаються. Він став кимось значно
більшим, аніж умілим краснописцем. Настав рік Щура. Це
був 1960-й. Материн друг дитинства, який почув про мою
справу і потайці почав працювати над моїм звільненням, за-
лучив якісь особисті зв’язки. Несподівано мене реабілітува-
ли. Мене буквально повернули до життя, тому що вже через
декілька місяців не залишилося майже жодного «правого
елемента». Професори, мислителі й науковці, лідери-учасни-
ки Великого походу, дідусі, які проливали кров за Партію, хо-
роші люди, слабкі люди, люди чесні й підступні, не­жонаті
й батьки дюжини нещасних дітей: усіх їх не стало. Наша ве-
лична комуністична спільнота відвернулася, коли цих лю-
дей перетирало в прах. Я мусив поїхати з табору, навіть як-
що це означало порушити обіцянку і  покинути Веня
напризволяще. Коли ми з ним бачилися востаннє, твій дядь-
ко розповів мені, що склав план втечі. Я аж розсміявся. Утек-
ти звідти було неможливо. Він із таким же успіхом міг роз-
робити план, як перетворити Мао Цзедуна на Чарлі Чапліна.
Я відповів, що лахміття на ньому важить більше за нього са-
мого. А ще гірше, йти йому було нікуди. Партія охороняла за-
лізничний вокзал так, ніби то був склад золота. «Але я не зо-
лото», — сказав тоді він. «А хто ти тоді, друже?» «Просто копія
з копії. Кочова душа». Та він геть розум утратив, подумав
я тоді, і вже скоро відійде у кращі світи. Лише так він зможе
втекти. Я приховав свій смуток і сказав йому: «Колись усі ді-
знаються про кампанію проти правих елементів і табір Цзя­
баньґоу, вони будуть, як Боксерське повстання і Великий по-
хід — записані у книжках і закарбовані у спогадах. Дорогий
брате, історія нас не забуде». На що Вень мені відповів: «За

232
нашого життя цього не станеться, і за життя оцього каменя
в мене під ногами теж». Відтак він перевів погляд на землю,
де не було видно жодного каменя — лише суха трава і тріс-
ки. Хто тоді мав рацію? Поки що рано говорити. Навколо нас
не було ні жодної живої душі, ні навіть вітру. Ніхто не міг нас
підслухати, але я вже звик шепотіти. Та що я міг сказати чес-
ного і правдивого? Чого я навчився за ті три жахливі роки?
Я дізнався більше про життя чи про смерть? «Веню, — сказав
я, — ця країна існує у страху. Я — раціоналіст і людина з на-
уковим мисленням. Я вірю, що з часом правила життя ста-
ють дедалі заплутаніші, і що між нами всіма натягнуті неви-
димі дротики, які нам годі розгледіти, поки що. Ми тут для
того, щоб вчитися, а не щоб забувати, щоб ставити запитан-
ня, а не давати відповіді. Ти — людина запитань. Серед усіх
життєвих шляхів цього світу, саме цей — життєвий шлях ге-
роя, й усе ж він пронизаний стражданнями, тому що важко
жити з таким браком певності. Чому нас відправили сюди,
у Цзябаньґоу? Чиїй меті це служило? Адже я певен, що у цьо-
му всьому була якась мета: ми — будівничі Революції й вод-
ночас її ж цапи-відбувайли. «Втеча — ось єдина відповідь», —
сказав Вень. «Втеча — це смерть». Вень усміхнувся. Він геть
змарнів. Я боявся, що якщо він ляже, щоб прихилити голову,
то вже ніколи не встане. Він відповів: «Я ніколи не пішов би
на певну смерть». Він показав мені свою валізу. На внутріш-
ній стороні підкладки були написані імена всіх померлих
і дати їхньої смерті. Це, як я знаю, єдина точна письмова згад-
ка, що існує. Він розповів, що запланував іще дещо. Узяти іме-
на померлих і заховати їх, один за одним, у Книзі записів,
пліч-о-пліч з Четверте Травня й Да-­веєм. Він збирався засе-
лити цей вигаданий світ реальни­ми іме­нами і реальними
вчинками. І так вони житимуть далі — небезпечні, мов ре-

233
волюціонери, і невловимі, наче привиди. Який такий новий
рух може оголосити Партія, що зумів би приструнчити ці
мертві душі? Яке закручування гайок зможе стерти те, що за-
ховано у всіх на виду? «Така моя доля, — сказав мені Вень
Мрійник. — Утекти і продовжувати цю розповідь, робити
з неї нескінченну кількість копій, дати цим історіям — неви-
димим і незаперечним — просочитися у ґрунт». Отже, він та-
ки втік, — сказав товариш Скляне Око. — Напевно, разом із
валізою і свято переконаний, що така його доля. — Він витер
очі. — Я радий, що Вень Мрійник скерував тебе до мене, але
мені цікаво, яку саме історію він хотів, щоб ти почув. Ти ж
знаєш, як воно буває: потягнеш за одну ниточку, і розпус-
титься вся завіса.
— Він хотів, щоб я почув саме ту історію, яку ви розпові-
ли, — сказав Горобчик. — Я у цьому не сумніваюсь.
— Серед нас був інженер на прізвисько Ґайґер, а ще ко-
лишній солдат, Паперовий Пістолет. — Він махнув рукою,
так ніби ці двоє чоловіків стояли біля нього. — А мені дали
прізвисько «товариш Скляне Око». Можливо, це і є той урок,
який Партія хотіла, щоб ми засвоїли: коли йдеться про базо-
ві потреби — повітря, воду, їжу і дах над головою — лікар ні-
чим не відрізняється від блохи, а освічена людина від негра-
мотної. Тож, насправді, мене таки перевиховали. Цей урок
я засвоїв аж надто добре.
Ранок стояв ясний, і Горобчику було видно, як Кай носить
воду на грядку і поливає овочі з маленької посудини.
— А куди, на вашу думку, міг податися мій дядько?
— У Веня Мрійника немає документів, які посвідчують
особу, отже, простору для маневру в нього зовсім мало. —
Старигань похитав головою. — Він біженець у власній краї-
ні. Я бачу два ймовірні маршрути: або шлях Четверте Травня

234
на північ, у пустелю, або за океан, як Да-вей. Який із них об-
рав би твій дядечко?
— Жодного. Він нізащо не покине мою тітку Вихор і Чжулі.
— Погоджуюся. Хоч би куди він подався, ти ще дістанеш
від нього звістку.
— Так, — сказав Горобчик. — Він конче мусить писати, йо-
му несила стриматися.
Старигань засміявся. На мить він наче випроменив світ-
ло, яке враз задрижало і потьмяніло.
— Ходімо, — сказав товариш Скляне Око. — Схоже, твій
приятель уже відійшов від учорашніх гулянь. Він знову гото-
вий грати для нас музику, а я готовий дати ногам перепочи-
ти, заплющити очі, схилити голову й уважно слухати. Тепер
я пригадую, що Вень Мрійник завжди починав свої історії
з привітання: «Кань ґуань. Дорогий слухачу».

Того ж дня, репетируючи Другу сонату Прокоф’єва для скрип-

ки, Чжулі ніяк не могла перестати думати про своїх батьків.
Чи Вихор і Велика Мама Ніж дісталися вже до провінції Ґань-
су? Яка ймовірність, що батько натрапить на дещо змінений
примірник Книги записів? Така ж, як і ймовірність того, що
її запросять зіграти Прокоф’єва перед вождем Мао і жителя-
ми села Бінпай.
Тоді вона була ще геть дитина, мала заледве шість ро-
ків, коли знайшла підземну бібліотеку. Вона сиділа само-
тою й мерзла на зимовому сонці, аж помітила незнайомця,
що вибирався з-під землі. Його голова піднялася над ґрун-
том, так наче він виповзав із власної могили. Незнайомець
повернув на північ, і його довге мішкувате тіло розтануло
поміж дерев. Чжулі підвелася й подивилася йому вслід. Це

235
якийсь в’язень-утікач чи просто незнайомець, що випадково
тут опинився? А може, це привид її прадіда, Старого Заходу?
Чжулі пішла перевірити, що ж там таке. Після успішно-
го завершення земельної реформи, після того, як їх посели-
ли в землянці, Чжулі виключили з сільської школи. Донька
зганьбленого землевласника, вирішила асоціація селян, по-
винна студіювати підручник полів і рівняння небес. До то-
го ж вона вже й так уміла читати, тож не мала займати доро-
гоцінне місце в класі. Чжулі нікуди було податися і ні з ким
гратися, тому вона намагалася збувати час у полі з батька-
ми, але знай потрапляла під плуг і різала ноги гострими ри-
совими стеблами. Її матері увірвався терпець, і вона нагри-
мала на Чжулі, щоб та йшла додому. Донька послухалася, але
у землянці самотність стала нестерпною.
Чжулі вирішила дослідити місце, звідки виліз старигань.
Пригнувшись у затінку кривого дерева, вона побачила чис-
тий темний камінь, а під ним — прим’яту траву і витерту
до глянцю гілляку: це була клямка. Вона підняла ляду. Під
нею — мотузка з вузлами. Чжулі була крихітна і навіть у гро-
міздкій, утепленій фуфайці легко спустилася вниз.
Цей сховок був, либонь, затишніший за ту голу кімнату,
в якій вона мешкала з батьками. Він розташовувався відразу
під землею, наче хтось закопав дуже великий і добротно зби-
тий дерев’яний ящик, щось на кшталт вантажного контей-
нера з вітальнею усередині — так ніби це приміщення при-
значене для потойбічного життя Старого Заходу. Там стояло
м’яке крісло, в якому помістилося б і шість Чжулі, імпортна
гасова лампа і повний ящик олії, стоси і стоси книжок, а до-
лі лежав м’який тканий килим. Вона запалила одну з ламп
і, коли закривала за собою ляду, помітила два музичні ін-
струменти, цинь та ерху, хоча тоді вона ще не знала, як вони

236
називаються. Поклала цинь на коліна, він був важкий і хо-
лодний. Він був рипучий і шерехатий, і спочатку вона про-
сто сиділа з ним, впившись поглядом у кімнату, яка, порів-
няно із землянкою, видавалася сучасною й незвичною. Сипкі
книжки були родом з іншої епохи, і в буквальному сенсі з ін-
шого континенту, але у важкому цині відчувалося життя. Він
немов вдихав і видихав у неї на колінах, наче прадід, якому,
мабуть, колись належав.
Опісля Чжулі спускалася у сховок майже щодня, хай на-
віть лише на годинку. До кінця сезону вона випробувала діа-
пазон п’ятьох потертих струн циня. Вона не знала, як налаш­
тувати інструмент, але вже невдовзі підібрала гармонію, яка
нібито влаштовувала і її, і струни. Пізніше дізналася, що кла-
сичний гуцинь асоціювався з сивочолими вченими і мудри-
ми книжками («Зі зміями, консерваторами і реакціонерами»,
як казали її однокласники), і таки справді, від циня Старо-
го Заходу в неї було таке відчуття, ніби вона частина хиткої
пітьми. Звуки, які він видавав, долинали немов із потойбіччя,
і більше скидалися на розділові знаки, ніж на слова. Ночами
Чжулі спала, згорнувшись калачиком біля матері та мріючи
знову опинитися в підземній бібліотеці. Їй конче треба було
переконатися, що інструмент досі дихає. Здавалося, що ста-
рий цинь був її сильнішим, хоробрішим близнюком.
Весна того року настала пізніше, тож усі фермери і ви-
снажені голодом люди нетерпляче спостерігали за ґрунтом.
Хлопчик на ім’я Лу, який загалом був доброю людиною, по-
бачив, як вона вигулькує з-під землі, точнісінько так само, як
вона помітила отого стариганя. Того ж дня контейнер вико-
пали, а всі предмети з нього відвезли геть. Книжки, м’які ки-
лими і крісло конфіскували як доказ того, що нащадки Старо-
го Заходу очікували сприятливого моменту і продовжували

237
приховувати свої статки. Сусіди, яких Чжулі добре знала і які
завжди віталися з нею й іноді чимсь пригощали, прийшли
й обмалювали землянку нашвидкуруч написаними обвину-
ваченнями, та ще такими завбільшки, що їх було видно з до-
роги. Вона тоді знала лише кілька ієрогліфів, але впізнала ті,
що означали дівчина/донька 女 і небо 天, з’єднані разом, щоб
вийшло одне слово — відьма 妖 (яо).
Того вечора в їхній крихітній землянці було дуже тихо.
Чжулі запитала в матері, чому на їхньому домі написане
слово «яо». Мати, розчісуючи їй волосся, сказала, що це нічо-
го такого, невеличке непорозуміння з сусідами, та й узагалі,
дивно, що вона впізнала саме це слово. А тоді Вихор утнула
щось таке, чого ніколи досі не робила: вона змішала пасту
з трав та евкаліптової олії й розтерла суміш по руках і ногах
Чжулі, лагідно масажуючи стопи, долоні й навіть пальчики
ніг. Із кожним круговим рухом материних рук Чжулі немов
розчинялася — клітина за клітиною. Вона пригадала заспо-
кійливе тепло кану і батькову валізу з вибляклою тканиною,
мідними защіпками і замковою шпариною завбільшки з її мі-
зинчик. Якось вона попросила від неї ключ, але батько ска-
зав, що його не існує.
Запала ніч. У тиші явився справжній демон. Він кричав
і лютував, немов хотів перекинути землянку. Раптом повсю-
ди з’явилися люди, дехто тримав мотузки і навіть співав,
а потім чиїсь руки відштовхнули Чжулі вбік, поки вона на-
магалася пробитися до матері, яку змусили стати на коліна.
Вихор повторювала: «Згляньтеся… згляньтеся». Пролунав
гучний удар, і її мати закричала. Голос Веня Мрійника трем-
тів, немовби доносився з самого фундаменту дому. Чжулі
плакала і плакала. Невже це її крики налякали всіх демонів,
і вони забралися геть? Вона уявила собі, що злилася з небом

238
і набула демонічних сил, й тепер усі сусіди її бояться. Люди
пішли, наполовину несучи, наполовину волочачи за собою
її батьків, наче вони теж були отими витягнутими з-під зем-
лі речами. А потім у кімнаті, вщент розтрощеній, запала ти-
ша. Вона видерлася на кан, хоч він уже майже не віддавав
тепла. Чжулі боялася подати в його пащу вугілля, щоб знову
нагріти постіль, тому натягнула на себе всі стебновані ков-
дри, лягла і заплющила очі. Вона запитувала себе, як та кім-
ната під землею могла завдати комусь шкоди, і чому просто
знати про її існування — достатньо, щоб накликати демонів.
Запитання залишалися без відповідей. Події, вирішила собі,
вони як сни, а отже, не можуть бути насправжки. Коли во-
на прокинеться від цього сну, сказала вона собі, постіль буде
тепла, батьки — поруч і вже настане ранок. Цього разу вона
буде дуже обережна, коли полізе в заховану бібліотеку Ста-
рого Заходу, потайки винесе звідти цинь і заховає його тут.
Чи він досі дихає? Минув день, а за ним другий. Їжі не було,
але вона поцупила кілька листочків молодих рослин у кому-
нальному садку, і її сни стали довгі, теплі та в’язкі. Це тоді во-
на побачила розкопки й отвір у землі? Може, тоді сталися ще
якісь події, але вона більше нічого не пам’ятала. Чжулі висту-
кувала пальцями по холодній постелі й наспівувала собі під
ніс, і музика її втішала.

Коли вона прокинулася після третьої ночі, у батьковому кріс-

лі сиділа якась молода жінка з торбинкою цукерок «Білий
кролик» на колінах. Чжулі витріщилася на жінку, але не мо-
гла згадати, хто вона така. Одначе ввічливо мовила:
— Доброго ранку, старша сестро.
— Збирайся, — твердо сказала жінка.

239
 Розмовляла вона якось дивно, бо від цукерок її зуби злип­
лися. Чжулі взяла ті п’ять речей, які лежали найближче до
неї: серед них була сукня, рушник і дві батькові платівки.
Вони вийшли за сільські ворота і пішли до найближчого
містечка. Чжулі знала, що вже бувала в місті, але не могла
згадати, навіщо туди ходила. Усе видавалося незнайомим. Во-
ни підійшли до кільця, де стояло з пів дюжини укритих кіп-
тявою мініавтобусів. «Білий Кролик» пробурмотіла, мовляв,
її батькам іще пощастило, могли за таке і голову відрубати,
їхнє щастя, що найгірші крайнощі вже в минулому.
— Їх лише відправили на перевиховання, — сказала во-
на. — Оскільки ти взагалі ніде не виховувалася, то виріши-
ли, що нема сенсу відправляти тебе разом із ними.
В автобусі на лутці вікна рясніла шкарлупа від соняшни-
кового насіння. Щоразу, коли Чжулі ворушилася, целофано-
вий кульок з її пожитками шемрав, і звук цей нагадував ві-
дьомський сміх.
Сільський пейзаж немов розбивався на мішанину форм:
похилих землянок, розбризканого бетону і куп попелу. Зі
всіх доріг з’являлися люди, вони снували туди-сюди і бігли,
намагаючись не відставати від чогось, що Чжулі годі було
розгледіти. Пані «Білий Кролик» без угаву лопотала, але її
голос немов проносився над головою Чжулі й вилітав у ві-
кно. Вона опустила погляд на свої ноги і побачила, що її
ганчір’яне взуття геть у болоті, а на лівому коліні фіолето-
вий синець. Що довше вона на нього дивилася, то синіший
і глибший він ставав, принаймні їй так здавалося. Вона, ма-
буть, заснула, бо коли прокинулася, навколо була суцільна
темрява, лиш великий місяць висів за вікном автобуса і де-
не-де миготіло електричне світло. Автобус, здавалося, окрес-
лив не одне коло, перш ніж нарешті зупинився, й раптом усі

240
навколо заметушилися, почали стягувати з полиць торби,
птахів і курей. В автобус забіг пес, і люди повибігали. Жін-
ка пахла солодощами, які вона поїдала весь вечір. Далі вони
пішли своїм ходом. На тротуарах була сила-силенна людей,
і торбинка Чжулі дряпала їх по ногах. «Білий Кролик» веде
мене до мами, думала вона. Чжулі наддала ходу, і коли жін-
ка теж приспішила, вона злякалася, що розлетиться на друз-
ки, підлетить від щастя і трісне, щойно мама пригорне її до
себе. Поруч кихкала і хихотіла її торбина: «До моєї мами, до
моєї мами! До Ма, до Ма!»
Вони минули арку, доріжку і відтак дійшли до вузького
провулка. Вона йшла слідом за жінкою повз ряд дверей, та-
ких схожих, що вони, здавалося, були нащадками одні одних.
«Білий Кролик» обрала одні з них і зупинилася.
— Тут мешкають твої родичі. Постукай і попроси покли-
кати твою тітку.
Жінка присіла на коліна і дала їй останню цукерку і кон-
верт із червоним тисненням. Вона доторкнулася до коліна
Чжулі, і від великого круглого синця, про який Чжулі вже
й забула, цілим тілом розійшовся пекучий біль, від ноги й аж
до самих очей.
— Хай тобі щастить, Чжулі, — сказала жінка, а тоді зник­
ла.
Чжулі повернулася обличчям до дверей, прислухаючись
до відлуння жінчиних кроків. Почекала, поки вщухне біль
у коліні, й запхала цукерку в конверт. Прочекавши, як їй ви-
давалося, доволі довго, вона підняла руку і постукала.
Від моторошного поскрипування дверей її аж дрижаки
взяли. Вийшов хлопець-підліток. У нього було скуйовджене
волосся й гарні брови.
— Я шукаю свою тітку, — вигукнула Чжулі.

241
 Хлопцеві брови піднялися. Він помітив дві кутасті платів-
ки, які випиналися з її целофанового кулька.
— Ба Хе, — сказала вона. Бах. Очі підлітка і двері розту-
лилися ще ширше. — Скажіть моїй тітці, що я прийшла, —
твердо сказала вона і тицьнула аркуш із червоним тиснен-
ням до його живота.
Пізніше тієї ж ночі вона стривожено прокинулася й поба-
чила, як на її голі ноги падає місячне сяйво. Поруч із нею на
ліжку лежали чудовиська — як вона потім дізналася, її двою­
рідні брати, Летючий Ведмідь і Да Шань. Вона відповзла від
них і вийшла з кімнати, на світло, що мерехтіло до неї звідда-
ля. «До мами, до мами». Чжулі тягнуло вперед, аж поки вона
дісталася іншої кімнати. Там горіли дві свічки, і їхнє полум’я
колихалося, як пара нестійких ніг. Спочатку вона побачила
Горобчикову чашку, а тоді його кисть, а потім руку, приєдна-
ну до плеча, і так далі, аж поки дісталася до очей. Він не був
здивований її побачити.
Їй хотілося плакати, але вона вилізла на крісло поруч із
ним, ніби чекала, щоб їй поворожили.
Кузен робив домашнє завдання, й вона взяла олівець, ду-
маючи, що зможе чимось йому допомогти. Горобчик підвівся
й дав їй горнятко чаю. Вона попросила, щоб їй теж дали якесь
завдання, і він на хвильку задумався, а відтак простягнув їй
аркуш паперу і перелік слів, які вона мала переписати. Вона
не могла їх усіх прочитати, але читання їй видавалося не та-
ким уже й важливим; Ба навчив її акуратно переписувати.
Їй хотілося лише мати папір, олівець і якесь заняття. Перелік
слів, схоже, був із домашнього завдання Летючого Ведмедя,
якась вправа на словниковий запас на основі слова «шу» 书
(книжка). Пізніше вона роками зберігала цей аркуш паперу,
списаний її дитячим почерком:

242
 Цінь шу (історія, яку співають), цзінь шу (заборонена
книжка), тін шу (слухати оповідача історій), ши шу («Книга
пісень» і «Книга історії»), мо шу (писати з пам’яті), чуань шу
ґе (поштовий голуб), хуей ґо шу (письмове каяття), няо чун
шу (пташине письмо, стиль каліграфії), цзянь тао шу (само-
критика).
Коли олівець затупився, а її горнятко вже двічі встигло
спорожніти, Горобчик підняв її на руки і поніс назад у загаль-
не ліжко. Вона запитала, куди подівся целофановий кульок.
Він нічого не відповів. Вона сказала, що хотіла залишити со-
бі старий цинь, але було вже надто пізно. Що вони з ним зро-
били? Невже це її відданість циню спричинила батьківські
страждання? Напевно, вона не говорила все це вголос, тому
що він досі не відповідав. Це я вчинила, подумала Чжулі. Як
я це зробила? Через мене забрали всі скарби Старого Заходу.
Батьки явилися їй у круговерті образів. Вона була могутня чи
безсила? Чи це Чжулі, своїми руками, відчинила двері демо-
нам, які увірвалися до них у дім? Батьків зв’язали мотузкою,
як волів. Чому мати благала їх помилувати? Звідки ті чолові-
ки знали, подумала Чжулі, що вона наполовину дівчина і на-
половину небо, яо, яку так заманили мертве дерево і струни?
Але цинь таки був живий, подумала Чжулі, намагаючись здо-
лати сон. Вона і цинь — однакові.
Наступного дня Горобчик посадив її перед програвачем
і заходився ставити всю музику, яку міг знайти. Її кузен слу-
хав із заплющеними очима, а Чжулі повторювала за ним і ро-
била так само. У неї в голові музика зводила колони й арки,
вона розчищала простір усередині й ззовні, творила нову са-
мосвідомість. Отже, це можливо, цілі світи таки можуть хо-
ватися усередині інших світів, просто спершу треба знай­
ти отвір і вхід. Горобчик показав їй, як діставати платівку

243
з паперового конверта, як класти її у програвач, як помістити
голку на доріжку. Усе в домі Великої Мами Ніж було акуратне
і продумане; світ, далекий від цькування, якого вона недавно
зазнала. Усе в домі Ба Лютні вигравало музикою. Чжулі спо-
стерігала, як усі вони грають на своїх інструментах, стежила
за руками і тілами й дозволяла музиці закарбовуватися в її
пам’яті. Відчувала, як і тоді з цинем, що вона завжди знала
цю музику. Що вони впізнали одна одну.
Там була маленька скрипочка, що належала Летючому
Ведмедю і якої він цурався. Одного разу вона просиділа по-
руч із нею кілька годин, і врешті поклала собі на коліна, як
той старий цинь, і невпевнено перебрала струни. Вона роби-
ла це день за днем, але кузен сказав їй: «Це не цитра, і взага-
лі, ти ще замала, щоб учитися грати на скрипці». Вона про-
довжувала ще майже тиждень, і врешті Горобчик вихопив
у неї скрипку, підняв смичок Летючого Ведмедя й почав гра-
ти. Скрипка була для нього замала, тож його тіло згорнуло-
ся навколо неї, немов не даючи її голосу вислизнути. Чжу-
лі упізнала цей голос, у неї було відчуття, що вона знає його
довше за саме життя. Горобчик став її першим викладачем
скрипки. Пізніше, коли їй виповнилося вісім, він передав її
професорові Таню з консерваторії. Вона приймала кожне сло-
во, жест і критику; її учитель був прямолінійний і під час йо-
го вибухів гніву вона боялася, що він розтрощить скрипку об
підлогу або об її голову. Але це був лише надмірний драма-
тизм. Професор Тань визнавав, що в кожній п’єсі, яку Чжулі
грала, вона чула дедалі більше й більше музики. Але що та-
ке музика? Кожну ноту можна зрозуміти лише з огляду на її
зв’язки з іншими нотами. Злившись воєдино, вони утворю-
вали нові звуки, нові барви, новий резонанс чи дисонанс,
сталість або ж перелом. У чистому тоні до ховалася драбина

244
багатих обертонів, а ще відлуння інших до, немов той чоло-
вік, який вдягнув на себе кілька шарів одягу, або бабуся, що
носить у собі всі свої спогади. То ось якою була музика, са-
мим часом, що вміщав у себе частинки секунд, хвилин, го-
дин і усіх віків, усіх поколінь? Що таке хронологія, і як вона
в неї вписується? Як її мама і тато втекли від часу, і як тепер
вони зможуть повернутися?
Коли Ма нарешті повернулася додому після шести років
у пустельних таборах, Чжулі постійно думала, чи існують
слова, які вона могла б їй сказати. Не існувало належних слів,
щоб висловити почуття між ними. Якось увечері Чжулі зігра-
ла для матері вступ до «Ксеркса» Генделя. Це була вкрай прос­
та п’єса, романтична, можливо, навіть смертоносна у своїй
буржуазній сентиментальності; це аж ніяк не Стравінський,
певна річ, і все ж посередині арії Чжулі здалося, наче її ру-
ки і тіло поступово зникають. Вона відчула, що єдина реаль-
ність — це ось цей дріт напруги між нею й Ма: це була єдина
справжня ще не дограна до кінця частина її життя. Тієї ми-
ті в кімнаті існувала лише музика, лише Вихор, відлік і зво-
ротний відлік, лише вступ, якому так і не стати справжнім
початком. Мати впилася в неї поглядом, неначе не впізнава-
ла власну доньку.
«Ма, — хотілося сказати Чжулі, — це все я винна. Я зна-
йшла той отвір у землі… Це мене треба було відіслати геть,
а не вас. Але хіба ти не бачиш, як довго я на тебе чекала, хіба
не бачиш, як я намагалася стати кращою? Я існую лише за-
раз, я лише…» Якби вона відклала скрипку, то чи та справжня
Чжулі, та, яку вони тоді покинули, неминуче з’явилася би,
як неодмінно з’являється сонце дня після ночі? Якби мене не
було, думала вона, контейнер прадіда Заходу ніколи не зна-
йшли б. Її батьків не засудили б. Ці ноти не звучали б. Така

245
малозначуща душа, як її, могла розтрощити світ на друзки,
але не могла склеїти його заново. Яким ставав оцей світ? Її
мати була хворобливо бліда, і западини на її обличчі нагаду-
вали Чжулі саму могилу. Один різкий рух — і Вихор обпаде.
І все ж, подумала Чжулі, зараз ми живі. Я жива. Моя мати жи-
ва. Зараз нова епоха, новий початок, і ми тут.
 7

Навесні 2000 року, після смерті матері, я повністю присвя-

тила себе навчанню. Логіка математики — її методи індук-
ції й дедукції, її спроможність описувати абстрактні форми,
яким немає відповідників у реальному світі, — надавала ме-
ні сил. Я виїхала з квартири, яку Ма орендувала ще відколи
вони з Ба переїхали в Канаду і в якій я виростала. Я настільки
прагнула залишити її в минулому, що зібрала всі свої заоща-
дження й купила напівзруйновану квартиру на Александер-
стріт. Вікна виходили просто на Ванкуверський порт, і вночі
невпинні прибуття й відчалювання різнобарвних вантаж-
них контейнерів — їхнє наповнення і їхні історії — мене за-
спокоювали.
Я тримала документи батьків у своїй спальні, в стінній
шафі, а на саму стіну приклеїла цитату Кантора: «Сутність
математики — у її свободі», і по-дитячому відволікала себе,
уявляючи числа такі величезні, такі безмірні, аж вони вмі-
щали в себе значно більше, ніж усі до одного атоми Всесві-
ту. Числа, справжні й уявні, були мовою, що жила в мені,
рівняння були відгалуженнями матерії й тіней, стосунків
і взаємозв’язків, довільностей і закономірностей, роздробле-
ним, нецілісним і все ж незмінно впорядкованим світом,

247
у якому ми живемо. Я слухала батькові платівки, але думала
лише про інтервали, частотність і темперацію, про експре-
сію чисел у світі звуків.
До двадцяти п’яти років я вже закінчила аспірантуру і за-
вдяки хорошим відгукам на мою статтю, опубліковану в пре-
стижному математичному журналі Inventiones Mathematicae,
отримала пропозиції викладати з Канади, Сполучених Шта-
тів, Кореї й Німеччини. Та я вирішила залишитися у Ванку-
вері, неабияк здивувавши цим моїх викладачів. Роком пізні-
ше я вже викладала теорію Галуа, числення й теорію чисел,
а також вела семінар із симетрії й комбінаторної структури
Ґольдберґ-варіацій Баха. У мене було невелике, але тісне ко-
ло друзів. У паузах між дослідженнями я продовжувала дума-
ти про смерть Ма і статистичну неймовірність того, що мені
вдасться знайти Ай-мін. При мені завжди була сила-силенна
чисел; я не була самотня.
І все ж я усвідомлювала, навіть тоді, що моє життя див-
не — обрисів йому надавали запитання з множинними і су-
перечливими відповідями.

2006 року, коли мені виповнилося двадцять сім, я вперше по-

їхала в Гонконґ.
Упродовж наступних десяти днів розчинялася в натовпах
людей, нічних клубах і барах Вонкоку, поверталася у свою
орендовану кімнату о сьомій ранку і спала до пообіддя. Ще
відколи померла Ма, все моє існування зводилося до робо-
ти; я мимоволі перетворилася на взірцеву карикатуру про-
фесора-самітника або, як описував математику Ґ. Г. Гарді, на
«найбільшу аскетку і відлюдницю». Я сповна віддалася зосе-
редженим намаганням доводити теореми, і соціальне життя

248
відійшло на задній план. Але тут, у неонових вогнях і невпин-
ному шумі Гонконґу, дозволила собі побути кимось цілкови-
то іншим. Коли я, ще добряче сп’яніла, ішла додому містом,
яке допіру прокидалося, то вперше за багато років почувала-
ся щасливою.
Нарешті, напередодні відльоту додому, я змусила себе зна-
йти будівлю, у якій колись жив Ба — останнє його помешкан-
ня, адже перед смертю він кілька разів переїжджав. Адресу —
Альгамбра, Сань Тінь Дей 202/9F — я довідалася від поліції й зі
звіту коронера, в якому йшлося: «Покійник, Цзян Кай, який
має борги через азартні ігри, а також страждав на гострі деп­
ресивні розлади, вчинив самогубство, викинувшись із вікна
дев’ятого поверху».
Шістнадцять років опісля та будівля досі була на місці,
і я задумалася, наскільки вона змінилася — і чи змінилася
взагалі — з 1989 року. Там не було ні фоє, ні навіть вхідних две-
рей, лише сірі сходи догори, що починалися просто з вулиці.
Я почала підійматися, минаючи численні кімнати; металеві
решітки або маленькі вівтарі, на яких у пожертву предкам
лежали апельсини — ото й усе, що відділяло кожне житло
від сходової клітки. Квартири були крихітні, й у них залед-
ве вистачало місця на ліжко. Я бачила вікна завбільшки з ар-
куш. Я підіймалася дедалі вище і вище. Двері у квартиру 9F
були замкнені, і хоч я й простояла перед ними аж пів годи-
ни, але так і не змогла змусити себе постукати. Мене охопив
ірраціональний страх, що двері відчинить Ба і що я опиню-
ся просто перед вікном, із якого він вискочив. Я розвернула-
ся й спустилася сходами. Вийшовши з будівлі, зловила таксі
до районного поліційного відділку, де подала запит на копію
батькової справи. Один з офіцерів допоміг мені заповнити за-
яву на отримання доступу до цих даних і сказав, що я дістану

249
відповідь поштою упродовж тридцяти днів. Я вийшла з від-
ділка і заходилася блукати містом. Стоячи на естакаді, що пе-
ретинала шестисмугову транспортну магістраль, окрім шуму
автівок і вібрування всієї конструкції, я не чула нічогісінько.
Моє життя, здавалося, геть розклеїлося.
Доїхала на метро майже до китайського кордону, пересі-
ла на автобус, а потім пішла мощеною дорогою. У батька бу-
ло лиш одне прохання — щоб його поховали на цьому кла-
довищі, у місці, в назві якого поєднувалися два ієрогліфи 和
(гармонія) і 合 (закривати, возз’єднуватися). Але я не знала —
ні тоді, ні колись раніше — де саме лежав його прах. Звер-
нувшись до адміністрації, я з подивом дізналася, що в їхніх
записах узагалі немає такої людини. Чоловік за столом запи-
тав — знудженим, але примирливим тоном — чи може таке
бути, що моя мати розвіяла його прах у Саду пам’яті. «Мож-
ливо, — відповіла я. — Вона ніколи мені не розповідала». Чо-
ловік повернувся до своїх паперів, а я вийшла на вулицю. Усі
могили розташовані були на вузьких терасах, що здіймалися
догори вздовж бетонних сходинок. Проходивши кілька годин
на спеці, я обливалася потом і заледве могла щось розгледі-
ти. Без угаву тріскотали цвіркуни, а метелики, хоч і тендітні,
були завбільшки з хусточки. З’явившись нізвідки, наді мною
завитали в повітрі кульки бавовни.
Я випадково натрапила на невеличкий колумбарій, усе-
редині якого на газетному аркуші лежали, немов чогось че-
каючи, чотири крихітні чайні чашки і  чотири пари чер-
воних паличок. У стіни були вбудовані квадратні ніші для
зберігання урн і попелу. Але деякі квадрати пустували: їх
прикривали лише картонки з написаними червоним мар-
кером двома ієрогліфами: 吉 (щасливий) і 玉 (виготовлений
із нефриту). Що це могло означати, я не уявляла. Кімната аж

250
обм’якла від павутиння, а щодо чайних чашок і паличок, то
складалося враження наче їх залишили по собі привиди.
Я так прагнула — і водночас боялася — його знайти, що взя-
лася розглядати всі фотокартки, одна за одною. Його знімка
серед них не було. Я вийшла з колумбарію й почала ходити
між могилами, але Ба все одно годі було знайти. Врешті я сі-
ла на східці, що здіймалися уздовж довгої доріжки. Повз ме-
не пройшов працівник кладовища в синій уніформі, за комір
якої був заткнутий білий рушник. Він хотів допомогти, але
я не могла пояснити, що саме мені потрібно, і врешті він по-
кинув мене там, де й знайшов — під палючим сонцем, у роз-
думах про батьків.
Чотири тижні по тому в мій університетський кабінет до-
ставили маленьку коробку. Всередині була низка документів,
висновок поліції і протокол результатів розтину; деякі з них
мати вже отримувала. Ще там було з десяток фотографій бать-
кового тіла, одягу і нечисленних пожитків. А ще листи, яких
я ніколи досі не бачила, вісім від мами і п’ять від Горобчика.
В одному з Горобчикових листів була композиція на 31 сторін-
ку, склеєна докупи скотчем: соната для фортеп’яно і скрипки
з назвою «Сяє сонце на Народну площу». Зверху Горобчик на-
писав: «Для Цзян Кая». Сторінки, переписані від руки, були
датовані 27 травня 1989 року. До композиції була прикріпле-
на степлером доповідна записка на одну сторінку, і я витра-
тила чимало часу, щоб її розшифрувати. Зреш­тою зрозуміла,
що ці сторінки випадково приєднали не до тієї справи і цю
помилку виявили лише 1997 року, коли всі поліцейські до-
кументи оцифровували. Оскільки минуло вже багато років
і справа була закрита, вони видали мені, як єдиній живій ро-
дичці, оригінали цих документів. Я дивилася на листи, яких
навіть мати ніколи не бачила — ні коли їздила в Гонконґ

251
ховати батька, ні пізніше, коли вона також подавала запит
на копію його справи.
Я все забрала додому. Тієї ж ночі неквапно перечитува-
ла сторінки — раз, другий, третій. Прокидалася серед ночі
та знову все перечитувала. Фотографії батькового тіла, хо-
лодна відстороненість висновків і деталі слідства розбурха-
ли емоції, які мені було несила стерпіти.
Урешті поскладала документи назад, а саму коробку за-
пхала під робочий стіл. Я повернулася до свого життя, до сві-
ту чисел. Їхні можливості, їхня мова і структура наповнюва-
ли мене. Вони були такі ж люблені, живі й універсальні, як
музика.

Невдовзі я познайомилася з колегою, який теж був професій-

ний музикант, скрипаль. Його звали Ясунарі, і він став моїм
найближчим другом. Якось увечері дала йому Горобчиків ру-
копис і розповіла про його походження. Ясунарі сказав, що
все влаштує.
За кілька тижнів я прийшла до нього додому. Ми відкор-
кували пляшку вина, випили за композитора, а потім я сі-
ла на канапу і почала слухати. Мені ще ніколи досі не випа-
дало чути Горобчикової музики, але коли почалася партія
фортеп’яно і скрипки, я відчула дивне підспівування, немов
уже чула цю музику в дитинстві. Можливо, це був відгомін
Четвертої сонати Баха, відгомін того запису Ґленна Ґуль-
да та Ієгуді Менухіна, на який я потім наткнуся в чайнатау-
ні: немов знаю цю людину і завжди її знала. Мені видалося,
що в цій композиції я чую три голоси — фортеп’яно, скрип-
ку і композитора — і в їхній окремішності звучала скорбо-
та, так, але й… як це описати? У композиції «Сяє сонце на

252
Народну площу» я чула тривкий простір, який захищав усіх
трьох, а ще безкраїсть і дедалі більшу неозорість пустелі. Усі
мої запитання без відповідей неначе кружляли в нотах, на
перетині фортеп’яно і скрипки, між музикою й паузами. Як
композитору прожити життя непочутим? Чи може музика
закарбувати час, від якого інакше не залишилося б і сліду?
Додому я пішла пішки. Вогники гірськолижних курортів
на схилах блякло мерехтіли з-поза хмар, залишаючи по со-
бі блакитне обарвлення на вже всуціль потемнілому небі.
Я думала про батька, про його любов до Горобчика і Чжулі.
Скільки нот у Ґольдберґ-варіаціях Баха? А в П’ятій симфонії
Шостаковича? Скільки слів виділено кожному з нас за жит-
тя? Того ж вечора я почала записувати свої спогади про Ай-
мін. Спочатку писала повільно, а потім історія пришвидши-
лася. Я сподівалася, що ось таке записування дозволить мені
нарешті виконати обіцянку, яку я дала Ма. Я хотіла, як і Ай-
мін, рухатися вперед, ступити ще один крок.
Кілька місяців опісля Ясунарі попросив моєї руки, і я по-
годилася. Мені було двадцять вісім, але я й досі була надто
молода і непримиренна до себе; я була, багато в чому, досто-
ту донькою свого батька. Я розбила Ясунарі серце, коли зов­
сім невдовзі відреклася від нашого шлюбу і мені здавалося,
що я розірвала власне майбутнє на клапті. Батькова смерть
цілковито мене поглинула, між моїми думками та емоціями
утворилася ущелина, й одного дня я прокинулася з відчуттям,
що провалююся в ту прірву і це падіння триватиме вічно. Ме-
не вабило самогубство.
Минав час. Моє емоційне життя було, як сказала би Вели-
ка Мама Ніж, таке ж стійке, як купа яєць.
І все ж упродовж цього часу моя наукова кар’єра стрім-
ко йшла вгору. Я наосліп дотримувалася першого принципу

253
чистої математики, прагнення краси; в теорії чисел вважа-
ється, що краса — у структурі.* Несподівано моє дослідження
еліптичних кривих отримало французьку премію з теорії чи-
сел і дуже поважний часопис, «Аннали математики», опуб­
лікував одну з моїх статей. Мою кандидатуру висунули на
премію Медовза. Абсурдність подій мене вражала. Я не мала
цьому пояснення, хіба що заснула однією людиною, а проки-
нулася іншою. Ніяк не могла сповна осягнути те, що відбува-
лося на поверхні мого життя. І все ж, у світі чисел, усе здава-
лося можливим: числа були нематеріальні, вони складалися
з самої лише думки.
Я знову почула материн голос. Якщо тебе замкнуть у кім-
наті, і ніхто не прийде тобі на допомогу, що ти вчиниш? До-
ведеться грюкати по стінах і розбивати вікна. Лі-лін, дове-
деться вибиратися назовні самотужки. Місяць за місяцем
батьків примірник Горобчикової сонати лежав у моїй шух-
ляді, вичікуючи. Одного ранку я прокинулася й усвідомила,
що більше не можу заперечувати простої істини: любов, яку
я пронесла до Ба, вціліла і не потьмяніла.

2010 року я вперше поїхала в материковий Китай.

Я брала участь у конференції з теорії чисел у Ханчжоу,
але мою увагу прикувала не вона, а  китайські соціальні
мережі — Weibo i QQ. В інтернет регулярно заходять сім-
сот мільйонів китайців, понад 50 % населення; донедав-
на 60 % користувачів мережі не послуговувалися своїми

* «Краса — у структурі…» Проф. Генрик Іванец, див. Alec Wilkinson, «The

Pursuit of Beauty: Yitang Zhang solves a pure-math mystery», The New Yorker, 2
лютого 2015 р.

254
справжніми іменами (2013 року таку анонімність заборо-
нили). Великий китайський файрвол, як його зазвичай на-
зивають, регулярно видаляє 16 % усіх переписок у  китай-
ському інтернеті.* Шукати Ай-мін у кіберпросторі було те
саме, що витягнути голку з моря, але я розуміла й те, що
інтернет — це ряд дверей: мені потрібно було просто ство-
рити такі двері, які вона зможе відчинити. Я почала пос­
тити відскановані копії сімнадцятого розділу Книги запи-
сів; а ще я постила жарти, які Ай-мін точно сподобалися б.
Наприклад, «Вкладення Йо(не)ди, контраваріантне воно».
Або: «Запитання: Як відрізнити математика-екстраверта від
математика-­інтроверта? Відповідь: Математик-екстраверт,
коли розмовляє, дивиться співрозмовнику під ноги». Кожен
статус був листом до імовірного.
Із Ханчжоу я поїхала потягом у Шанхай і пішла там у кон-
серваторію. Про Кая, Чжулі чи Горобчика нічого там не зна-
йшла; їх наче ніколи й не було.
Того вечора в Шанхаї я заснула під галас радіо — гул опе-
ри, музики диско, Бетговена, криків і розмов. Коли прокину-
лася — ніде ні звуку. Наче моє ліжко провалилося у відкри-
тий космос. В англійській мові свідомий і несвідомий стан
розміщуються на вертикальній площині, тож ми встаємо ￪
після сну, занурюємося ￬ у сон і впадаємо ￬ в кому. А в китай-
ській мові використовується горизонтальна площина, тож
прокинутися означає перейти до свідомого стану ⃗, а зне-
притомніти — означає повернутися ⃖. Тим часом сам час
вертикальний, тож торік — це «рік зверху»￪, а наступний

* «...видаляє 16 % усіх переписок у китайському інтернеті…» Див. David

Bammam, Brendan O’Connor and Noah A. Sing, «Censorship and Deletion Prac­
tices in Chinese Social Media», First Monday, 17.3 (березень 2012 р.).

255
рік — «рік знизу» ￬. Позавчора (前 天) — це день «попереду» ￪,
а післязавтра — це день «позаду» ￬. Це означало, що майбутні
покоління — це покоління не попереду, а позаду (後天). Отже,
щоб заглянути в майбутнє, потрібно розвернутися — віддзер-
калення відомих слів Вальтера Беньяміна про ангела історії:
«Буревій безупинно несе його в майбутнє, до якого ангел по-
вернений спиною, а тим часом купа уламків здіймається пе-
ред ним до самого неба».* Те, як ми окреслюємо час, як він
стає для нас прожитим і тривимірним, як він стає викривле-
ним, еластичним і повторюваним — усе це вплинуло на мої
дослідження, докази і рівняння.
У дитинстві я знай надокучала Ай-мін: «Не зупиняйся!»,
«Що сталося з Вихор і Великою Мамою?» Чи: «Що сталося
з Чжулі? Не дай історії закінчитися!» Ай-мін прийшла в моє
життя у вирішальний момент власного. Вона була мені за
сестру; ми від самого початку були з’єднані, дві половинки
того життя, яке залишили по собі Горобчик і Кай. Іще дов-
го після від’їзду Ай-мін її голос вдирався в мої думки, знову
і знову повертаючи до тієї самої композиції — вона безустан-
но розширювалася і скорочувалася. Чи можу я зараз проки-
нутися й перейти до Ай-мін? Під кінець вона наче майже
забувала про мою присутність й історія ніби виринала з са-
мої кімнати: підслухана розмова, композиція, що й досі ви-
тає в повітрі.**

* Переклад з німецької Юрія Рибачука (прим. перекладачки).

** «Чи можу я зараз прокинутися й перейти до Ай-мін?» Навіяно слова-
ми «Отже, непритомніючи, ми юньґуоцюй 暈 過 去, “непритомніємо і пе-
реходимо по той бік”, а прокидаючись, ми сінґолай 醒 過 來, “прокидаємо-
ся і повертаємося сюди”». Див. Perry Link, An Anatomy of Chinese: Rhythm,
Metaphor, Politics (Кембридж: Harvard University Press, 2013), с. 9.

256
 ***

Чжулі була в сто третій аудиторії й підіймалася слідом за

владним Прокоф’євим його порцеляновими сходинками, аж
ось, не постукавши, ввійшов Кай. Вона не зважала на ньо-
го: Прокоф’єв вимагав її цілковитої уваги. З кожним тактом
вона чимраз більше наближалася до знеславленого росія-
нина, якого Сталін обвинуватив у формалізмі, і що головні
його композиції були заборонені; але тут, у цій аудиторії
Прокоф’єв ставав плоттю і кров’ю, а сама Чжулі розчиняла-
ся. Від восьмих до шістнадцятих, а потім утричі швидше, но-
ти вдарялися одна об одну, бо ж кожна мала доторкнутися до
повітря, спромогтися на свій особливий жест і доповнити цю
нескінченну мелодію.
А потім музика затихла. Її смичок завмер. Вона немовби
нічого не чула або все забула, або ж її штовхнули під воду.
Тремтячи, вона опустила скрипку. Кай із Горобчиком напе-
редодні повернулися з Уханя. Вона чула, як після півночі Го-
робчик зайшов додому.
Кай не відводив від неї погляду.
— Чого тобі? — Вона не мала наміру заговорити так грубо,
але вираз його обличчя, оця жалість її неабияк розлютила. —
Я зарезервувала цю аудиторію до одинадцятої години! І не
мені тобі казати, що фортеп’яно тут і так у жахливому стані.
— Ходімо зі мною нагору.
Ох, подумала вона, знову опускаючи очі на скрипку і миг-
цем помічаючи власне відображення. Хто тут справжній,
а хто — підробка?
— Товаришко Чжулі, — сказав Кай. — Дещо сталося.
Вона витерла смичок, замкнула на клямки футляр для
скрипки і вийшла за ним з аудиторії. На сходах він мимохідь

257
узяв її за руку. Всю дорогу до четвертого поверху її рука по-
колювала від жару та ніяковості. Зверху до неї долинали ви-
гуки. На сходах усе завирувало. Чжулі відіпхнули від Кая
і штовхнули далі коридором. Стіни обабіч були завішані дац-
зибао, стіннівками з великими ієрогліфами, такими ж, як ото
колись давно з’явилися в Бінпаї. Її погляд на мить зупинив-
ся на слові «яо», яке немовби переповзало з одного аркуша
на інший. Когось або щось засипали обвинуваченнями. Мо-
ва цих нападів була скопійована з газетних передовиць — це
були достоту ті самі слова, що нескінченно ринули з уст пар-
тійних кадрів і з оглушних гучномовців:

ЗНИЩИТИ ОРДУ ДЕМОНІВ,

ЩО ЗАКРІПИЛАСЯ В КУЛЬТУРНИХ ІНСТИТУЦІЯХ

Вона зупинилася, а студенти, сміючись, зневажливо про-

штовхувалися повз неї.

ЗЛАМАТИ БУРЖУАЗНИХ «ФАХІВЦІВ», «УЧЕНИХ»,

«АВТОРИТЕТІВ» І «ШАНОВАНИХ МАЙСТРІВ»
І ВТОПТАТИ КОЖНУ КРУПИНКУ ЇХНЬОГО ПРЕСТИЖУ В ПОРОХ

Навіть не помітивши цього, вона дійшла до кабінету Хе

Лутіна, ректора консерваторії, й — хоч як це було абсурд-
но — почула музику. Невже професор Хе справді вправляєть-
ся у своєму кабінеті? Але ж там не було фортеп’яно, отже, ця
музика, «Маленька сюїта» Дебюссі, в якій химерно поєднуєть-
ся незначущість і скорбота, напевно, долинає з програвача.
Чжулі стримала напад істеричного сміху. Вона вже місяцями
не чула Дебюссі, ще відколи композитора зацькували у «Вень
Хуей Бао» і пекінських газетах, його музику затаврували як

258
декадентську, а самого француза, який уже давно відійшов
на той світ — охрестили композитором, що своїм «вигадли-
вим імпресіоністським їдлом» глумився над стражданнями
бідноти. Горобчик конфіскував у неї всі партитури Дебюссі
й заховав їх невідь де.
— Але ж La plus que lente живе в моїй голові, — сказала то-
ді вона, віддаючи йому ноти. — Чи можеш ти викинути це
імпресіоністське їдло з моєї голови?
Найдовша, найдошкульніша стіннівка висіла на дверях
професора Хе. Аркуш, відірваний від рулону обгорткового па-
перу, був завдовжки з Чжулі, а каліграфія на ньому — широ-
ка і кутаста, на диво красива. Навколо неї висіли менші стін-
нівки. Чжулі підійшла ближче, і слова захиталися в неї перед
очима. Чорнило видавалося таким свіжим, аж їй здалося, що
вона могла б стерти злісні слова руками.
Вона вже майже доторкнулася до слова «яо», аж ззаду до
неї підійшов Кай. Обернулася до нього, так і не опустивши
руки, і полохливо всміхнулася. Її увагу привернули десятки
інших стіннівок, розвішані далі коридором. Слова насміха-
лися й неначе рухалися, вивільнялися й ковзали стінами.
Вона побачила довгий есей, написаний незграбною калі-
графією, що аж кишів іменами, і до цього переліку «вчених»
і «фахівців» входили Горобчик, Ба Лютня, професор Тань і ще
дюжина викладачів і музикантів. Вона приголомшено піді-
йшла ближче. «Маленька сюїта» просочувалася і дражни-
лася крізь стіни.
Здригнулася вона від фортеп’яно, а не від імен. Музика
проривалася до неї так, що здавалося, наче вона спостерігає,
як скляні вістря летять до них із Каєм.
— Це не всі стіннівки, — сказав Кай. — У внутрішньому
дворі й на брамі висять іще.

259
 — Але хто на них нападає? — запитала вона. Їй варто бу-
ло б стишити голос, але вона цього не зробила. — Чому вони
обвинувачують мого дядька?
Кай уже проштовхувався назад у гущу юрби: хтось вигу-
кував гасла, а хтось усміхався, немов завсідник опери. Тут бу-
ли й Печивко і її Перегортачі сторінок, як їх називала Чжулі,
а ще весь клас струнних інструментів, так наче вони лише
ансамблем і пересувалися.
Чжулі сказала:
— Ба Лютня грав для вождя Мао.
Ніхто її наче й не почув, окрім Печивка, яка несподівано
лагідно подивилася на Чжулі.
— Мій дядько у штабі був героєм, — сказала їй Чжулі. —
Командиром батальйону Нової четвертої армії.
Печивко нервово закліпала і відвела погляд.
Кай узяв її за руку і потягнув за собою. В кінці коридору
шум стихнув. Як же ж спекотно було, як нестерпно волого,
і все ж Каєва рука була суха і прохолодна. Чжулі міцно схопи-
лася за ручку футляра зі скрипкою, непорушно стояла і щоси-
ли прислухалася, але крізь вибухи зневажливого реготу Де-
бюссі вона більше не чула.

Надворі стіннівки були чіткіші й мали більш наказовий

тон. Коли Чжулі прийшла вранці, перед шостою, стіни були
ще голі, отже, стіннівки розвішували серед білого дня, за зго-
дою класних комітетів або навіть… Думки Чжулі сплуталися.
Велика Мама Ніж мала рацію. Розгорталася нова кампанія.

ВСТАНЬТЕ І ПОВСТАНЬТЕ!
ВБ’ЄМО САБОТАЖНИКІВ НАШОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.
ВСТАНЬТЕ І ВИЗВОЛІТЬСЯ.

260
 — Вони розвішані не лише тут, — сказав Кай, виводя-
чи її через східні ворота. — Сьогодні вранці обвинувачення-
ми були завішані стіни Шанхайського університету і навіть
пекінських університетів, Цінхуа і Бейда. І всі вони списані
тим самим.
На вулиці Феньян люди потоком квапилися на роботу,
розмовляючи, скаржачись, тягнучи за собою дітей, згина-
ючись під вагою торбів, цистерн для води, інструментів,
птахів, стільців, неідентифікованих металевих предметів,
гнані вперед голодом, звичками, необхідністю й навіть ра-
дістю. Повітря було липке. Чжулі хотілося сісти навпочіпки,
затулити вуха тремтячими руками й відгородитися від сон-
ця й шуму. Ні, раптом вирішила вона, коли в голові прояс-
нилося. Ні обвинувачень, ані стіннівок не могло бути нав­
справжки.
— Як ви з’їздили в Ухань? — запитала безтурботно, так ні-
би вони щойно зустрілися на вулиці. — Горобчик мав стра-
шенно виснажений вигляд, коли прокинувся нині вранці.
А ти тут як тут, уже весь у роботі!
Він пильно подивився на неї, намов намагався розчути
щось між словами.
— Я поспав у автобусі.
— А ви з моїм кузеном привезли з собою силу-силенну му-
зичних записів?
Кай і далі мовчав. Він нагадав їй кота з піднятою лапкою,
який от-от збирався доторкнутися до землі, та раптом спан-
теличено завмер.
— Ви ж по музику їздили, еге ж? — нагадала вона йому. —
Проїхатися селами, записати і зберегти народні пісні нашої
батьківщини. — Чиїми словами вона говорить, подумала со-
бі Чжулі. Вона змусила себе подивитися йому в вічі.

261
 — А, — озвався він, однією рукою прикриваючи обличчя
від сонця. — Ми привезли цілих три котушки.
Їй кортіло почати благати його піти з нею відтіля, пройти-
ся й пограти кілька годин. Або податися в музичну бібліоте-
ку копирсатися у старих записах, там був струнний квартет
Шостаковича, який вона страх як хотіла послухати. Нато-
мість вона байдуже сказала:
— Мені треба йти. Я залишила свої ноти в сто третій ау-
диторії.
— Забудь про них. Чжулі, йди додому.
— Я не такий самородок, як ти, — сказала вона. — Мені не
достатньо самого лише бажання, щоб почати краще грати.
— Це початок нової кампанії. Хіба ти не розумієш?
Щирість у його очах водночас її обнадіяла і розлютувала.
Він додав:
— Хунвейбіни здатні перетворити твоє життя на попіл.
І вони так і вчинять.
Поки я з тобою не познайомилася, подумала Чжулі, мені ні-
кому не треба було догоджати, крім себе самої. Цзян Кай, ти та-
кий же справжній й несправжній, як тінь від літака. Їй хотіло-
ся запитати Кая, чи любить він Горобчика за те, який він є, чи,
може, його насправді приваблює лише Горобчиків талант. Хіба
він не розуміє, що такий дар, як у Горобчика, не можна купити
чи позичити, не можна вкрасти? Кай любить саму людину —
чи ті почуття, які розбурхувала у ньому Горобчикова музика?
Власні думки дивували і засмучували її. Вона бадьоро кивнула.
— Але поки вони це не зробили, мені залишається лише
вправлятися.
Він усміхнувся до неї, такою ж натягненою усмішкою, як
Ба Лютня іноді всміхався до Летючого Ведмедя. Кай запхав
руку в ранець і дістав звідти пачку нот.

262
 — Не будь уперта, — мовив він. — Ось, бери.
Вона втупилася в ноти. Він поклав їй у руки знайомі твори
покійного композитора Сянь Сінхая, героя Революції.
У своїй розгубленості Чжулі відчула себе геть самотньою.
Бетонні будівлі, переповнені транспортом дороги й усі пере-
хожі немов рухалися усередині світла, яке до неї не долинало.
— Цзян Кай, — злісно сказала вона, — тепер до мене ді-
йшло. Я забуду Прокоф’єва. І довіку гратиму «Марш добро-
вольців» й «Інтернаціонал». «Старий ми світ зруйнуєм. І раб,
й невільник, вставай у бій! Не кажіть, що в нас нічого немає».
З цим я точно переможу на конкурсі Чайковського і догоджу
всім, а надто тобі.
І знову ця зверхня напівусмішка.
— Товаришко Чжулі, не утніть дурної помилки — не ду-
майте, що самого лише вашого таланту буде достатньо.
— Мій талант мене не обходить, — відповіла вона. — Ме-
ні важливо знати одне: чи Горобчиків талант зможе його за-
хистити? Саме це найбільше тривожить нас із тобою, еге ж?
Замість відповіді він старанно зав’язав ранець, залатаний
в обох кутках і на лямці. Йому б диригувати, подумала Чжу-
лі, кожен його рух, здавалося, так багато виражає.
Їй хотілося запитати, як йому так вдається  — бути по-
ступливим на позір, але всередині не ламатися. Не можна
грати революційну — по-справжньому революційну — му-
зику, якщо в глибині душі ти боягуз. Не можна грати, якщо
в кистях, зап’ястках, руках немає свободи. Кожна нота зву-
чала б жалюгідно, слабко, брехливо. Кожна нота тебе ви-
давала б. Або, може, це вона помилялася, а Кай мав рацію.
Може, хоч би які були особисті переконання, великий му-
зикант, справжній геній, міг би грати будь-що — і йому не-
змінно вірили б.

263
 Чжулі хотіла вкласти всі ці думки в запитання, але поки
вона опам’яталася, Кай уже розвернувся й пішов геть.
Вулиця вирувала і метушилася їй на сором; більше ні в ко-
го не було й хвильки, щоб перепочити, замислитися, забояти-
ся. Й ось серед усіх стоїть вона, й часу в неї — без ліку. Чжулі
опустила погляд на ноти, що їй дав Кай, і які, як вона лише
тепер помітила, були аранжовані для скрипки і переписані
від руки. Десь посередині ноти захиталися й похилилися, не-
мов потрапили під зустрічний вітер. Він, мабуть, витратив на
переписування не одну годину. Але нащо Цзян Кай пішов на
таке заради неї? І коли він знайшов на це час?
Вона почала сновигати вулицями, боячись, що стіннівки
волочаться за нею налиплим на підошві болотом. Оті слова:
контрреволюційний, монстри, сліпе відчуття, фальшива лю-
бов, відьма. У голові в неї відмовлялася стихати «Циганка»
Равеля. Вона знай стугоніла і викривала свою справжню сут-
ність як композиція безумця. Щоб утекти, Чжулі швидко піш-
ла до парку Сян’ян, маневруючи між велосипедами. Повз неї
зміїлися черги по зерно та олію, й у завмерлій тиші стояла
шерега бабусь, міцно тримаючи свої талони на пайки. Сонце
вже було високо, і спека зробилася нестерпна, але всі навко-
ло видавалися незворушними і не зіпрілими. Певна річ, я піду
назад, знайду Кая й вибачуся, думала Чжулі, хоч і не переста-
вала віддалятися від консерваторії. Скільки вона вже написа-
ла самокритики? Тисячу сторінок, дві тисячі? Так, вона себе-
любна і її мучать нескромні бажання, й, певна річ, її любов до
музики це слабкість. Вона незмінно каялася у цих гріхах іще
з восьми років, але вперто відмовлялася очистити своє серце.
Вождь Мао сказав: «Усвідомлювати власні помилки і все ж не
намагатися виправити їх, означає виявляти лібералізм щодо
себе. У таких осіб на словах марксизм, а на ділі — лібералізм.

264
Отак працює мозок у деяких людей, і вони надзвичайно шко-
дять колективам революціонерів». Парк став для неї ковтком
води. Чжулі побачила в затінку бамбукову лаву і сіла на неї,
поклавши на коліна футляр зі скрипкою.
Згорнувшись калачиком, у траві лежав хлопчик років п’яти-
шести, а його мати тим часом стояла поодаль. На ній був сірий
костюм і сіра хутряна шапка — у такій вологості з неї, напевно,
стікало сім потів. Мати ко́пнула синові м’ячика, але той цьо-
го і не зауважив. Навіть м’ячик був сірий. Жінка наздог­нала
м’ячик, обернулася і знову копнула його в бік хлопчика. Той
навіть не поворухнувся. Він непорушно лежав у траві наче по-
ранений звір. Минала хвилина за хвилиною. Хлопчик раптом
підскочив, немов його раптово розбудили.
Підійшов до м’ячика і став обличчям до матері. А тоді не-
сподівано розвернувся й штовхнув м’ячика у протилежному
напрямку. Луна від удару розійшлася парком.
Хлопчик чекав.
Мати граційно пробігла повз сина і наздогнала м’ячика.
Вона незворушно ще раз гильнула його до сина. І той знову
вдав, що намірився копнути м’яча назад до неї, а сам, в остан-
ній момент, щосили загилив його у протилежний бік. Мати
знову кинулася за м’ячем. Ця сцена повторювалася раз за ра-
зом: хлопчик злісно бебехав м’ячика невідь-куди, а мати терп-
ляче приносила його назад, поки син стояв, склавши руки.
Чжулі заплющила очі.
Коли знову їх розплющила, то побачила, що ці муки скін-
чилися й хлопчик із матір’ю граються. З фінтами і фальши-
вими випадами вони кидали м’ячика в уявну сітку.
Чжулі сіла боком на лавці, відкрила футляр і витріщила-
ся на інструмент. Її охопило божевільне бажання розтрощи-
ти скрипку об землю. З-поза парку долинав такий гул, немов

265
накочувалося море, але це лише волали хунвейбіни. «У Бея
геть! — вигукували студенти. — Смерть зраднику, знищимо
цю злочинну банду, У Бея геть, У Бея геть!»
Хлопчик, який ще декілька хвилин тому радісно сміяв-
ся, враз зробився втомлений. Мати гильнула до нього м’яча,
а він різко відвернувся й подався геть. М’ячик прокотився
повз нього і спинився посеред дерев. Хлопчик сів на землю.
Його мати побігла по м’яч, легенько штовхнула його назад до
сина і почала чекати. Коли нічого не сталося, вона знову під-
штовхнула м’яч уперед, але тепер хлопчик уже лежав у траві.
Але мати знай кружляла навколо нього, а м’ячик ледь поко-
чувався перед нею. Здавалося, вони й не чули вигуків хун-
вейбінів на околицях парку. Чжулі ще ніколи не випадало
бачити, щоб мати і дитина так поводилися; складалося вра-
ження, наче світ повалився набік і дитина полетіла просто
в буркотливу старість. Мати в безформному сірому костюмі
повисла над сином. Що для цієї дитини була любов? Її мож-
на завиграшки скасувати — як команду.
— Що безжальніші ми до ворогів, то більше любимо наш
народ!
— А чим пожертвуєте ви, чим пожертвуєте?
— Вставай і служи революції!
На мене щось чигає, подумала Чжулі. «Що безжальніші
ми…» Але лиш океанові, думала вона, охоплена недоречним
сміхом, лиш океанові під силу її знищити. Вона закрила фут-
ляр і обережно поклала його в траву. «Циганка» Равеля про-
слизнула поверх криків й огорнула її думки. Нота за нотою,
мелодія знову залунала — вона звучала так несамовито, аж
її руки напружилися від уявного зусилля й заболіли пле-
чі, і все ж музика у неї в голові й надалі рясно розлунювала.
Музика потоком ринула в землю. Звіддаля долинали голоси

266
студентів, які звучали як плач: «Ми повинні перекроїти се-
бе і змінити світ! Ми повинні служити народові всім серцем
й усіма своїми думками! На Червоному Сході встає сонце,
в Китаї з’являється Мао Цзедун!»
Час, парк, заклики, мати і дитина — вона виштовхала їх
зі своєї голови.
Час, тиск струн об пальці, невагомість смичка — вони ні-
як не хотіли її покидати.
Коли відзвучала остання нота, Чжулі опритомніла в ціл-
ковитій тиші. Демонстрація пішла далі. Скверик був порож-
ній, а мати з дитиною щезли, немовби їх ніколи і не було. На-
віть клаптик затінку, у якому вони стояли, безслідно зник.
Хтось за нею стежив. Через імлистість і власну розсіяність
вона втратила пильність і відразу цієї людини не помітила.
Тепер він підвівся й попрямував до неї. Чжулі нарешті його
впізнала. Тофу Лю, як глузливо називали його однокласники.
М’якосердий, тихенький скрипаль. Він був одягнений майже
в камуфляж: і його штани, і сорочка були армійського зелено-
го кольору.
— Хай живе вождь Мао, — сказав він, — хай живе наша
славна Революція!
— Хай вона вічно процвітає. Хай живе велика Комуніс-
тична партія Китаю.
— Товаришко Чжулі, — сказав він, — я не хотів іти за то-
бою назирці. Та оскільки я вже тут, хочу тебе дещо спитати…
нічого такого. Отже. — Він так і стояв, наче сподівався, що на-
стане якась кампанія і змете його з ніг. Коли цього не сталося,
переклав футляр зі скрипкою в іншу руку і продовжив: — Ну,
професор Тань каже, що «Циганка» належить до тих компо-
зицій, які майже неможливо вивчити, і все ж ти граєш її так
невимушено. — Усмішка, яка цієї миті торкнулася його вуст,

267
була швидкоплинна і сумна. — У Прокоф’єва є один дует для
двох скрипок, який мені дуже хочеться вивчити, і у профе-
сора Таня виникла ідея, щоб ти… Певна річ, ти маєш готува-
тися до власного концерту. Мені здається, що ця композиція
ідеально тобі підійде. Чесно, вона зовсім не нудна. Я маю на
увазі той дует Прокоф’єва для двох скрипок. Не нудний. Але
погоджуйся, тільки якщо тобі це справді цікаво. Або якщо це
дасть тобі якесь задоволення... То як, хочеш?
Як він збирається в усьому цьому вижити, подумала Чжу-
лі. Твердості в ньому було стільки ж, як у розбитому яйці.
— Я люблю Прокоф’єва.
Лю всміхнувся. Його очі були надто ясні, надто добрі.
— Я перепишу ноти і завтра тобі принесу.
— Добре, — відповіла вона. А потім, на власний подив, за-
питала: — Маленький Лю, що зараз відбувається? Що відбу-
вається з нами?
Той не ворухнувся, але відчуття було таке, наче він ступив
на крок ближче до неї.
— Те саме, що відбувається з кожним поколінням.
Вона не зрозуміла. Здавалося, до них пригнулися самі де-
рева, щоб утримати їх.
— Чжулі, хіба ти не впізнаєш того, що коїться? — запитав
він. — Мені здається, історія не так уже й відрізняється від му-
зики: всі ці різні епохи, як от, наприклад, коли закінчилося ба-
роко і почалася класика, коли одне розуміння перетворилося
на інше… Наші батьки свого часу обвинувачували в людських
стражданнях долю, але коли традиційні вірування відійшли,
ми почали розуміти глибинніші причини соціальної нерівнос­
ті. — Він говорив нервово, немов грав Чайковського і переходив
із високих нот на низькі, не переводячи духу. — Вождь Мао ка-
же, що ми повинні захищати Революцію, виявляючи всіх і все

268
контрреволюційне. У нас, у студентів, стільки сварок і супере-
чок, бо ми й досі розвиваємо своє політичне розуміння. Ми на-
вчаємося думати цілком по-новому, розвиваємо не зіпсоване
давньою свідомістю мислення. Але молодь навчається швидко,
так же? Я справді вважаю, що ми менш самолюбні, аніж попе-
реднє покоління. Мій батько, як і твій, був правим елементом…
Може, ми зуміємо стати… Але це складно, бо ми повинні боро-
тися самі з собою, усерйоз ставити під сумнів власні мотиви
і запитувати, від чийого імені будуємо справедливіше суспіль-
ство. — Він був сором’язливий, але в його погляді не було соро-
му. — Якщо одні люди говорять те, що і справді лежить у них
на душі, а інші — просто плескають язиком і кажуть перше,
що спадає на думку, то як ми взагалі можемо спілкуватися од-
не з одним? Так ми ніколи не знайдемо спільної мети. Я, звісно,
вірю в Партію і не хочу втрачати віри. Я ніколи не втрачу віри...
— Так, — відповіла Чжулі. — Я погоджуюся з тобою. —
А ось і знову воно, клубочиться в нутрі, сміх і страх.
— Чжулі, я завжди знав, що можу говорити з тобою від-
верто. Ти не така, як усі. Ми бачили, через що довелося про-
йти нашим батькам. Отож… — Він глянув на неї й кивнув. —
До завтра.
Лю уже почав задкувати, і футляр зі скрипкою вдарявся
об його праве коліно. Він повернув і його зелений одяг роз-
чинився в сонячному сяйві. Чжулі дивилася йому в слід, і її
серце боляче гупало. Чому він їй так довіряв? А кому має до-
віряти вона? Її руки геть утратили чутливість і стали мов
дерев’яні. Але думки сповнювалися нотами, наче вона й до-
сі була у сто третій аудиторії, неначе розум так і не помітив,
що руки її більше не рухаються.
Аж до тієї миті, як він увійшов у Каєву кімнату, Горобчик
знай переконував себе, що він нікуди не піде. Цю зустріч,

269
або, як називав її Кай, семінар, улаштовували не для таких,
як він. І все ж майже сорок хвилин Горобчик крутив педаля-
ми, їдучи на схід, звернув спочатку ліворуч на Хенаньській
вулиці, потім праворуч на Хайнанській і врешті в калейдос-
коп менших вуличок. Він зліз із велосипеда і ходив колами,
аж поки знайшов потрібний провулок і сходи в бетонну бло-
кову будівлю.
На третьому поверсі він постукав у тридцять другу квар-
тиру. Відчинив двері Кай зі скуйовдженим вітром волоссям,
хоча, мабуть, перед цим навіть і не виходив із дому. Щойно
побачив Горобчика, і по його обличчю розлилося вдоволення.
— Я боявся, що ви не втрапите.
Горобчик усміхнувся, ніби сам не мав таких сумнівів.
Як же ж тут було тісно і темно. Біля самих дверей стояло
радіо, підкручене на оглушливу гучність. Виднілись якісь об-
риси — чи то людей, чи предметів, але вентилятора там не
було і в кімнаті стояла страшенна задуха. Молода жінка, хоч
і відсунулася, щоб дати Горобчику місце, все одно була так
близько, що його цілковито окутав мигдальний аромат її
волосся. Хтось вимагав від Горобчика показати документи,
решта сміялася, і якийсь юнак сказав:
— Та він такий хирлявий, що і проти вітру не встояв би.
Точно не з держбезпеки.
— Хвоста не було?
А тоді пролунав дратівливий старечий голос:
— Він, либонь, ішов хвостом за тобою, Сань Лі.
Усі розсміялися. Горобчик тремтів, він відчував запах влас­
ного поту.
— Та розслабся ти, — нетерпляче мовила дівчина з арома-
том мигдалю. — Ти й справді той великий композитор, про
якого без угаву говорить Кай?

270
 Не встиг він відповісти, а вони вже почали обговорюва-
ти якусь книжку, якої він не читав, ба навіть і не чув про неї.
А потім згадали книжку, яку він знав — «Книгу про Велику
Спільноту» Кана Ювея, але варто було Горобчику подумки
себе з цим привітати, як розмова відразу ж покотилася далі.
Кай сидів у кутку і мовчав. Він був щонайменше на десять
років молодший за всіх присутніх у кімнаті чоловіків і жінок.
— Стара Кішко, що ти принесла? Де ти?
— У тебе на колінах, — заговорила стара. — Сань Лі, чи
можеш ти бодай раз у житті звернути увагу на те, що в те-
бе на колінах!
Бабуся запхала руку в сукняну торбину і дістала звідти не-
величкий стосик книжок.
— Трохи того, трохи сього. «Про цінність скептицизму»...
— Чудово, — промуркотіла дівчина з ароматом мигдалю,
яку всі називали Лін.
— А ще Сі Лі, «Листи про естетичне виховання людини»,
Шень Цунвень і що ще…
Запалили ще одну свічку. Лін узяла до рук Сі Лі, чи то пак
Фрідріха Шиллера, і заходилася шукати місце, на якому вони
зупинилися минулого тижня. Горобчик знав Шиллера лише
як улюбленого німецького поета Верді, що його вірш Брамс
використав у похоронній пісні:

Навіть красиві помирають!

Бачиш! Боги плачуть, і всі богині ридають,
Бо ж догасла краса і досконалість вмерла,
Та бути навіть піснею скорботи на вустах коханої — це щастя…*

* «Навіть красиві помирають…» Фрідріх Шиллер, див. Jan Swafford, Jo­

han­nes Brahms: A Biography (Нью-Йорк: Knopf, 2012), c. 463.

271
 — Покваптеся, — сказав Сань Лі. — Інакше наш шпигун
от-от засне.
— «Береза, ялина, тополя красиві, — почала Лін, — коли
виструнчуються до небес; а дуб — коли стає вигнутим; при-
чина цього в тому, що останній, коли йому дати волю, тяжіє
до всього вигнутого; а перші, навпаки, до прямоти… Яке де-
рево насамперед шукатиме художник, щоби вмалювати його
в пейзаж? Поза всяким сумнівом, те, яке користається зі сво-
єї свободи, яке, навіть трохи зухвало, наважується на щось,
виходить за рамки, навіть якщо для цього йому іноді дово-
диться то щось розладнати, то порушити усталений порядок
своїм бурхливим втручанням».*
Вона читала тридцять, сорок хвилин, і кожне слово було
виразне. Коли Лін згорнула книжку, стара запитала, чи во-
на не проти взяти її й зробити ще одну копію на мімеографі.
— Я й так копіюю «Мою освіту», на кафедрі вже щось підо­з­-
рюють. Дайте її Сань Лі.
Раптом усі пожвавилися.
— Та минулого разу він посклеював усі сторінки сиро-
пом…
— Лін знайшла там риб’ячу кістку, хіба ні?
— Ага, курячу.
— Мені подобається щось для вас залишати.
— Та це Вічна Революція вечері Сань Лі.
Коли сміх ущух, а скопіювати Шиллера так ніхто і не зго-
лосився, озвався Горобчик:

* «Береза, ялина, тополя красиві…» Уривок із листа Шиллера Кернеру

від 23 лютого 1783 р. із назвою «Свобода вигляду — це краса». Переклад
англійською узятий з Friedrich Schiller, Poet of Freedom, Vol. II, Schiller Insti­
tute, Washington D.C., 1988, c. 512-519. Див. http://schillerinstitute.org/transl/
trans_schil_essay.html

272
 — Давайте я візьму.
— Ну й ну, — сказала Лін. — Шпигун-читака! Не даремно
Кай був такий заінтригований.
— До наступного тижня щоб було готове, — заглушивши
хихотіння, наказала йому Стара Кішка. — І не їж за роботою.
— І оцю теж візьми, — сказав Сань Лі. — «Дмитро Шостако-
вич». Переклад із російської. Вона занадто технічна для нас.
Горобчик погодився.
У пітьмі радіодиктор повторював знайомі слова: «Ті пред-
ставники буржуазії, які по-змовницькому проникли в пар-
тію, владу, армію й різноманітні сфери культури — контр­
революціонери і ревізіоністи».*

Полумиски арахісу і дзбанок рисового вина передавалися

з рук у руки. Якийсь літній пан запропонував тост за «Озера
вина і ліси м’яса!», і коли всі підняли горнята, єдина свічка,
яка палахкотіла в кімнаті, погасла. Лін почала наспівувати
пісню, яку Горобчик ніяк не міг упізнати.
— Хлопчику мій, — сказав літній пан, повернувшись до
Кая, — я кілька тижнів тебе не бачив. Фортеп’яно в мене вдо-
ма вже закушпелилося, а Лін каже, що ти більше не прихо-
диш у гості.
— Та де, ми з нею вчора бачилися,  — сміючись, відповів
Кай, — але я зайду завтра, Професоре.
Вино просочило всі Горобчикові кінцівки, і коли Профе-
сор підсунувся до нього ближче, то видався йому круглим,

* «Ті представники буржуазії, які по-змовницькому проникли в  пар-

тію…» Мао Цзедун «Циркуляр 16 травня», див. Michael Lynch, Mao (Лондон:
Routledge, 2004), c. 181.

273
наче повітряна кулька. «Декого з них ми вже вивели на чис-
ту воду, — кричало радіо, — а декого — ще ні! Дехто з них ще
й досі користується нашою довірою і готується стати нашим
наступником…»
Професор, уже добряче захмелілий, повернувся до Гороб-
чика.
— Товаришу, я стільки про вас чув. Дозвольте поділити-
ся, що ваш струнний октет — одна з моїх улюблених музич-
них композицій. Це велика честь для мене нарешті позна-
йомитися з вами. — Навколо них розмова роздрібнювалася
на менші бесіди. Професор наспівував пісню — «Жасмин», —
яка відразу ж повернула Горобчика у чайні його юності. Він
розповів, що об’їхав країну уздовж і впоперек, виконуючи
цю саму пісню.
— Коли я був молодий, — сказав Професор, — то теж по-
дорожував. Мене мобілізували воювати за Гоміндан. На
щастя, мені вдалося утекти і перейти до комуністів. Це бу-
ло жахіття. Я маю на увазі бої. Але ми побудували цю краї-
ну. — Він замовк, двічі постукав себе великим пальцем по
коліну і відтак продовжив: — Опісля я повернувся в рідне
містечко на святкування перемоги і раптом дізнався… Коли
японці зайшли в місто, моя дружина зникла. Безліч людей
під час війни переселяли, сказав я собі. Якщо боги будуть
до мене прихильні, я неодмінно її знайду. — Потім Профе-
сор переїхав до міста, щоб викладати історію й західну фі-
лософію у Шанхайському університеті. — У наших книжках
сила-­силенна розповідей про людей, які виявилися зовсім не
тими, за кого їх мали, про приречене кохання й багаторічні
розлуки. Знаєте класичну пісню «Ген там, далеко», та звіс-
но ж, знаєте. Щоразу, коли її чую, мені здається, що кохана
нарешті повернулася. Минуло вже двадцять років відколи

274
я її бачив востаннє, але в моїх думках вона анітрохи не змі-
нилася.
— Розкажіть йому, як так сталося, що я  почав жити
у вас, — озвався Кай. Голос його прозвучав лагідно й — у тем-
ряві — несподівано близько.
— А, — сказав Професор. — Що ж, 1960 року я дізнався, що
небіж моєї дружини має неабиякі музичні здібності. І домо-
вився, щоб його взяли в підготовчу школу при Шанхайській
консерваторії…
— Та ви для цього зробили все можливе й неможливе, —
сказав Кай.
— Ну, я хоробро воював на війні. Як уже сказав, тоді люди
до мене дослухалися. Хай там як, а Цзян Кай прибув у Шан-
хай. Мав тоді одинадцять років, це було відразу після Трьох
стражденних років… Як по правді, тоді я вперше зміг бодай
трохи дізнатися про лихо, яке там відбувалося. У нас у Шан-
хаї, бувало, теж бракувало їжі, певна річ, але зовсім не так,
як у селах… — Професор вказав жестом на вікно. — Кай по-
чав жити зі мною, і в моєму домі раптом оселилася музика.
Я тоді був репетитором Лін, і він знай ходив за нею назирці.
Вони були нерозлийвода.
Він узяв до рук ерху і тримав його так, немов інструмент
міг роз’яснити плутанину в його думках. Старий Професор
зіграв перші ноти пісні «Ген там, далеко», а тоді гірко всміх-
нувся до Горобчика. Він відклав смичок.
Розмова в кімнаті замкнулася на собі.
— Але хто любить Революцію більше за нас? — говорила
Лін. — Хто помер би за неї? Я померла б. Тож чому не можу
критикувати політику Партії й водночас і надалі вважатися
реформісткою усередині неї? Чому Партія непохитно вірить,
що критикувати можуть лише класові вороги?

275
 — Але суть культурної революції, нової кампанії, власне,
у тому й полягає, щоб ставити під сумнів старі підходи і по-
рядки, — сказав Кай. — Щоб самооновлюватися…
— Не будь наївний, — безапеляційно відрубав Сань Лі. —
Ця критика дозволена лише в  прийнятних і  правильних
межах…
— Кожен трудовий колектив, — втрутилася Лін, — дістав
вказівку здати певний відсоток правих елементів, але це ж
повне безглуздя, хіба ні? Чи, може, це геніально. Хай там й як,
а це цілком системний підхід.
Розмова стиха точилася далі, але їм усе не вдавалося на
чомусь зійтися чи одноголосно з чимось погодитися.
Горобчик розімлів від вина і думками витав деінде. Йо-
му здавалося, ніби і справді може заховатися за шумом радіо
і голосів, наче той шпигун. Завтра він прийде до себе в кабі-
нет у консерваторії і продовжить працювати над своєю сим-
фонією. Чотири білі стіни, простий робочий стіл і відкритий
простір у голові — чи може таке скромне життя називатися
свободою? Він знову слухав Баха. Як цей західний компози-
тор зумів відвернутися від лінійності й віднайти свій голос
у циклічності, в канонах і фугах, у тому, що сам Бах називав
Божим часом, і що мудреці династій Сун і Тан вважали по-
стійним повторенням минулого, прокручуванням колеса іс-
торії? Кампанії, та й самі революції, накочувалися хвилями
і закінчувалися лише для того, щоб знову початися. Чи мо-
жуть обмеження Баха створити новий тип свободи? Чи може
відсутність свободи оголити межі їхнього життя, смертнос-
ті й долі? А що, якби життя й доля раптом виявилися одним
і тим самим? Він захитав головою, проганяючи цю думку. Від
вина геть розм’як. Уже незабаром доведеться підвестися, зна-
йти свій велосипед і крутити педалі додому, і тоді вертітися

276
колами будуть уже його власні ноги. Ця кімната, казав він со-
бі, це аномалія, можливо, одна з багатьох: закуток міста, який
ще не причесали до гладкості. Чжулі інстинктивно зрозумі-
ла б, що його тривожить, вона помітила б, як Професор і його
друзі прагнуть покинути виділений їм простір і промаршува-
ти на центр сцени. Утім Горобчик хотів лише часу, щоб сидіти
в себе в кабінеті й писати, він прагнув закарбувати на папері
музику, яка безнастанно, нескінченно, лилася з його думок.*
Стара Кішка взяла до рук ту книжку, що залишилася, роз-
горнула її майже на середині й почала дратівливо читати. Її
голос нагадав йому про матір, і в серці щось закололо. Істо-
рія видалася Горобчику знайомою, хоч йому ніколи досі не
потрапляла до рук ця книжка.
— «Дідусь доброзичливо усміхнувся, — читала вона, — але
так і не розповів Цуйцуй про події минулої ночі. Він подумав:
“От якби ти могла снити вічно. Буває, люди вві сні бачать се-
бе хоч би й прем’єр-міністром”».

Склянки спорожніли, книжки заховали. Щоб не приверта-

ти уваги, вони розходилися по черзі: Стара Кішка і Лін, по-
тім Сань Лі, Горобчик і, нарешті, Професор. Кай, який стояв
біля дверей, обпершись об стіну, легенько доторкнувся до Го-
робчикової руки, коли той проходив повз нього. Вийшовши
в коридор, Горобчик зупинився і прислухався, але замість
Професора і Кая чув лише войовниче горлання їхнього раді-
оприймача — та й усіх радіоприймачів у будівлі. Цілісіньке

* «...покинути виділений їм простір і промаршувати на центр сцени…»

Адаптовано з Jonathan D. Spence, The Gate of Heavenly Peace (Лондон: Faber
and Faber, 1982), c. 22.

277
місто, усвідомив він, незабаром оглухне, і на цьому настане
кінець його музичній кар’єрі.
Йому так захотілося, щоб тиждень уже минув і щоб цієї ж
самої миті він уже повертався бетонними сходами до Каєвої
кімнати. Якби-то він оце зараз здіймав руку, щоб постукати,
і чекав, поки його впустять. Замість того, щоб іти геть, він міг
би — цієї ж миті — допіру приходити.

Рано-вранці наступного дня, коли Чжулі зайшла у сто третю

аудиторію, її єдиним Шанхаєм стала «Циганка». За кілька го-
дин вона вийшла назовні — смиренна і розпалена. Небо бу-
ло таке сизе, наче проковтнуло всі френчі Мао, які знайшлися
в місті. Вона чула Равеля («Циганка»), Прокоф’єва (Соната для
скрипки соло № 4) і Баха (Партита для скрипки соло № 2), кож-
ного по іншому каналу, немовби стояла між трьома концерт-
ними залами. На вулиці Цзюйлу велосипедисти неначе вири-
нали з самої музики — і відтак щезали в серпанку липневого
сонця. Вона подалася на схід вулицею Чанде, а тоді знову на
захід. Вервечка триколісних візків, навантажених цистерна-
ми з олією, поскрипувала на північ, і робітники з передмість
у тріпотливих штанях розступалися довкола них, як косяки
риб. Час сповільнився.
Якась жінка гукнула, щоб вона зійшла з дороги і заліпле-
на болотом безбортова вантажівка замалим не збила Чжулі,
проносячись повз неї.
— Ти що, глуха? — загорланив якийсь маленький хлоп-
чик. Він чомусь тримав у руках палицю. Й утік разом зі сво-
єю зброєю.
— От капіталістична панянка! — плюнула на неї якась
жінка, але коли Чжулі озирнулася, за тією вже й слід запав.

278
Чжулі йшла і йшла, аж поки знову опинилася в консервато-
рії. На подвір’ї і в будівлі нікогісінько не було, так ніби зараз
Новий рік і всі музиканти роз’їхалися додому на канікули.
У порожніх коридорах її кроки відбивалися нервовою лу-
ною. Вона піднялася в Горобчиків кабінет, але коли постука-
ла, ніхто не відповів.
На третьому поверсі її заняття — з оркестрової музики —
здається, скасували. Із п’ятдесятьох студентів були присутні
шестеро. Коли вона ввійшла, ніхто навіть голови не звів. Про-
фесор на прізвисько Поволі не прийшов. Зрештою інші п’ятеро
студентів теж забралися геть. Опустіла аудиторія немов стис-
калася навколо неї. Невідь-чому заглянувши в ранець, Чжулі
побачила там примірник концерту «Імператорський» Бетго-
вена, який вона ще кілька днів тому взяла в бібліотеці, й геть
про нього забувши, носила з собою. Цей примірник був бруд-
ний, увесь у розмащених слідах від олівця і окрушинах ласти-
ку. Бетговен, знала вона, за життя не мав наміру давати своєму
концерту таку феодальну назву, як «Імператорський». Ця на-
зва пристала до композиції вже після його смерті. Чжулі про-
йшлася фортепіанним соло, всіма його злетами і стрімкими
падіннями, аж до другої частини, до сі мажорної мрії і скорбо-
ти, що розтягувалася, як паперовий акордеон.
Якщо у цьому концерті й був імператор, вирішила вона,
то зовсім не цар, а чоловік, який мріяв про велич, імператор
у власній уяві, дитина, що колись уявляла собі інакше жит-
тя, але з часом помітила невідповідність між тим, ким вона
прагнула стати, і тим, ким була здатна стати. 1811 року, ко-
ли Бетговен майже повністю втратив слух, він виконав цей
фортепіанний концерт, але та музика, яка звучала в компози-
торовій голові, анітрохи не розчулила його слухачів. Виступ
став катастрофою, й майже до самої смерті Бетговен більше

279
не виступав. Але що тієї миті було важливіше, замислила-
ся Чжулі: той концерт, який лунав у нього в голові, чи той,
який почула аудиторія? Що цієї миті було важливіше: слова
на стіннівках чи життя — її батьків, Ба Лютні й Горобчика —
які зависли в повітрі, обіцянки маоїзму чи щоденна реаль-
ність Нового Китаю? Що переможе: утопічний Шанхай чи
справжнє, реальне місто?
До неї донеслися крики: «Геть! Геть! Геть!» На сходах і в ау-
диторіях загриміли кроки. Над її головою трощилися меблі.
Чжулі почула незвичне зміщення нот, а відтак удари і сміх,
і врешті — в цьому вона не сумнівалася — запах гару. Вона
запхала ноти назад у торбу, вийшла з бічних дверей у внут­
рішній дворик і поквапилася додому.

Тієї ночі Ба Лютня сказав, що їй варто обрізати волосся, що її

довга коса, яка сягала попереку, це символ марноти.
— Обріж аж до підборіддя, — сказав дядько. — Ну чому ти
не можеш бути, як інші дівчата? — Чжулі здригнулася з жа-
ху, але погодилася.
— Давай, я сам обріжу, — нервово запропонував він. Ір-
жаві ножиці, якими зазвичай розрізали курку, вже лежали
на столі.
— Ні, дядьку, — відповіла вона. — Не завдавайте собі кло-
поту. Я попрошу маму мене підстригти.
— Маму! Але де вона? Я й гадки не маю, де тих двох но-
сить! За весь цей час від них ні листа, ні звістки.
— Тоді я почекаю.
— Сьогодні, маленька Чжулі. Це слід зробити сьогодні.
Він схуд, і його постава немов викривилася. Солом’яне
взуття ледь пошкрябувало об долівку.

280
 — Добре, дядечку.
Коли він пішов, Чжулі помітила на кріслі біля трісок для
розпалювання материн примірник Книги записів, так ніби
Ба Лютня збирався його спалити. Чжулі взяла картонну ко-
робку і понесла її до себе в кімнату. Сівши на ліжко, підняла
кришку. Чжулі не змогла стриматися, витягла перший-ліп-
ший записник і  розгорнула. Витончений і  водночас при-
страсний почерк Веня Мрійника знову її неабияк розчулив.
Це немов батьки лежали на її руках, наче роман насправ-
ді віддзеркалював не минуле, а сьогодення. А що як Да-вей
і Четверте Травня, після стількох років розлуки, досі блука-
ли як вигнанці, і саме тому роман неможливо було заверши-
ти? У тузі за батьками, Чжулі попрямувала вниз сторінкою
за батьковим почерком. За сюжетом Да-вей лежав без сну
у своєму нью-йоркському гуртожитку, а тим часом у кімна-
ту проривався джаз і німецькі колискові, сварилися між со-
бою чоловіки і страждали від пологових мук жінки, якась
дитина плакала щойно опанованою англійською, яка була
новою також і для Да-вея, тому все, що він сподівався одного
дня зрозуміти, його дивувало і захоплювало. Місяць за міся-
цем він підпрацьовував різноробом. Раз по раз церував шап-
ку і фуфайку, думаючи, що вже от-от, уже завтра, його життя
почнеться заново. Йому було самотньо і нудно, тож він пе-
реписував від руки «Мандри Лао Цаня» — єдину книжку, яку
привіз із собою з Китаю — аж доки, одного злощасного вес-
няного дня у нього не скінчився папір. Він сидів, дивлячись
на сталеве плесо річки Гадсон, і згадував уривок з відомого
есею Лу Сюня.
«Який сенс у цьому переписуванні?» — запитав якось Лу
Сюня приятель.
«Жодного».

281
 «То навіщо ти це переписуєш?»
«Просто так».
Який сенс у тому, врешті запитав себе Да-вей, щоб пере-
писати чуже життя й водночас стерти себе?
Коли Чжулі прокинулася, вона знову була сама і знову
в Шанхаї. Уже стояв ранок, але й досі було темно, і вона від-
чула неймовірне умиротворення, спокійну готовність ско-
ритися долі.
Друга соната Прокоф’єва відлунювала в її думках, немов-
би вона репетирувала її уві сні. Поклала шістнадцятий розділ
Книги записів назад у картонну коробку і заховала її в себе
під ліжком. У кухні помітила на столі ті самі ножиці для об-
робляння курей і поклала їх собі в торбу. Надворі віяло чудо­
дійною прохолодою. Вона відчувала, що всі вже прокинули-
ся, але ще не почали говорити; віконниці були зачинені, але
всі сусіди пильно спостерігали. Завдяки ножицям у торбі во-
на тепер почувалася сильною й готовою до всіх можливих
непередбачуваних обставин. Пройшлася вздовж стіни, спи-
саної педантично плавною каліграфією:

ЯКЩО БАТЬКО — ГЕРОЙ, ТО І СИН — ГЕРОЙ! ЯКЩО БАТЬ-

КО — КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕР, ОТЖЕ, І СИН ЙОГО — НЕГІД-
НИК! ДІСТАНЬМО З-ПІД ЗЕМЛІ ДІТЕЙ ПРАВИХ ЕЛЕМЕНТІВ,
НЕРОБ-КАПІТАЛІСТІВ І КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕРІВ, ДІСТАНЬ-
МО З-ПІД ЗЕМЛІ ЗМІЙ СТАРОГО РЕЖИМУ! ХАЙ ЖИВЕ
ВОЖДЬ МАО, ХАЙ ЖИВЕ ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ, ХАЙ
ЖИВЕ ВЕЛИКА ПРОЛЕТАРСЬКА КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ!

Прокоф’єв не вщухав, тепер звучала вже третя частина,

з усім властивим їй поетичним розмахом, скрипка перечіп­
лялася об дисонансні ноти, а оркестр тим часом грав далі,

282
у цілковитому забутті. Прокоф’єв був утомлений життям,
буркотливий дідусь, що повсякчас човгав поперед неї, про-
славлений піаніст, що його сонати співали так, наче були
написані для скрипки. Коли 1938 року повернувся з гастро-
лей, його паспорт конфіскували. Під час подальших кампа-
ній Політбюро позначило його музику тавром формалізму,
буржуазності й контрреволюційності, й він так більше ні-
чого і не написав. Горобчик якось їй розповідав, що коли
1953 року Прокоф’єв помер, то в усьому місті не знайшло-
ся й квіточки, тому що всі квіти зірвали на похорон Сталі-
на, який помер кількома днями раніше. Горобчик чув цю
історію від диригента — Лі Делуня, який тоді саме навчав-
ся в Москві. Оскільки похорон Сталіна був грандіозний, му-
зикантів, які могли  б зіграти на похороні Прокоф’єва, не
залишилося, тож його сім’я поставила запис похоронного
маршу з «Ромео і Джульєтти». На перших сто п’ятнадцяти
сторінках газети віддавали честь Сталіну; на сто шістнад-
цятій було коротеньке повідомлення про смерть великого
композитора.
Її довга коса легенько торкалася поперека — немов це ма-
терина рука вела крізь невидимі, незмінно насторожені тлу-
ми людей.

Перед самим світанком Горобчик звів очі й побачив, що у две-

рях його кабінету хтось стоїть. Він поклав олівець. Кай вий-
шов на світло, та тієї ж миті немов розчинився. За якихось
два тижні, відколи вони повернулися в місто, він схуд. У йо-
го очах проступала бентега, і він видавався значно старшим
у свої сімнадцять років.
— Учителю, я вас не потурбував?

283
 — Заходь.
Кай озирнувся і глянув через плече. Він повернувся, дій-
шов до дверей і замкнув їх; замок клацнув і від цього звуку
в Горобчика все похололо. Він підвівся й заходився коло тер-
моса. Чайні чашки тихенько дзенькнули об стіл, і Кай сів
у крісло Старого У. Старий У ось уже місяць не показувався
у себе в кабінеті, і його стіл вкрився шаром пилу.
— Ти вчора не прийшов на заняття, — мовив Горобчик.
— А хтось прийшов?
Він підняв чашки і повернувся до Кая.
— Двоє студентів.
— Дайте вгадаю, — сказав Кай, неприємно посміхаючись. —
Це були…
— Ні, не починай. Це не має значення. Краще розкажи, як
у тебе справи. Я тебе не бачив, відколи… ну, востаннє ми ба-
чилися аж кілька днів тому.
— У мене все нормально, — відповів Кай. — Хіба не видно?
Він знов усміхнувся, але цього разу тепліше — це була
усмішка для Горобчика. — Вчителю… — сказав він. А потім
почав заново: — Товаришу, ви, мабуть, єдина жива душа на
всю консерваторію. Невже ви ніколи не відпочиваєте?
— А Чжулі хіба нема?
— Котра година? — запитав він розсіяно, підвівся й піді­
йшов до Горобчика. — Десь близько четвертої, мабуть.
— Найкращий час писати композиції. Наче інший світ.
Кай узяв чай і поглянув у вікно.
Горобчик простежив за його поглядом, але нічого, крім
темряви, не побачив. Я викладач, найстарший син героя Ре-
волюції, повторював собі Горобчик, і мені немає чого боя-
тися.
— Тебе щось тривожить? — запитав він.

284
 — Ні, — відповів Кай. А тоді вже правдоподібніше: — Зда-
ється, ні. Тихо сьогодні. — Він порухався, й Горобчик помітив
пов’язку на руці піаніста.
— То ти, виходить, вступив до хунвейбінів, — сказав він,
торкаючись до червоної тканини.
— Вступив? — перепитав Кай, покриваючи Горобчикову
руку своєю. Його голос був сама легкість. — Такі, як я, вже не
вступають. Ми — хунвейбіни, і край.
Ми, хотів сказати Кай, це ті, хто має революційне класове
походження. Через цю тему Горобчикові було ніяково, і він
спробував пошукати іншої, але на думку спадав лише при-
браний батько Кая і його мрії про велику музичну спільноту.
— Як там професор Фень? — запитав він, відводячи руку.
— Так само, — відповів Кай. — Зарозумілий і готовий усе
пробачити, як і завжди, хоч студенти в Шанхайському уні-
верситеті обсипають його обвинуваченнями. Він свято пере-
конаний, що ця кампанія — це лише маленька перетряска,
та й годі. Кілька обвинувачень — і все затихне. Він аплодує
їхньому революційному запалу. — Кай відпив чаю й безшум-
но поставив горнятко на стіл. — Може, він і має рацію. Ав-
жеж, він її має.
— Ця нова кампанія щойно починається, — сказав Гороб-
чик.
— Професор вважає, що надворі досі 1919 рік і ера «руху
за нову культуру», — з гіркотою мовив Кай, немов і не почув
його. — Він справді думає, що можна вільно дискутувати, як
і тоді, що все на світі можна ставити під сумнів. Він став та-
кий наївний! А найгірше те, що він тягне за собою на дно
Сань Лі з Лін. Вони його віддані послідовники. І помилково
вірять, що він має зв’язки в Партії. Якщо з Лін щось станеть-
ся, я йому ніколи не пробачу.

285
 Єдиним джерелом світла в кімнаті була свічка, яка нерів-
но мерехтіла. Напевно, гуляє протяг, подумав Горобчик, вдив-
ляючись у потемнілі закутки.
— Мені вже майже дали виїзну візу, — сказав Кай, — але
вчора… все зійшло нанівець. Професор улаштував мене на на-
вчання в Лейпціґу, домовився про все завдяки якимсь зв’язкам
у офісі прем’єра. Але все полетіло під три чорти. Я вам не ка-
зав, бо… не те щоб мені не хотілося залишитися і служити Ре-
волюції… я хотів дочекатися, поки виїзна віза лежатиме в мене
в кишені. Це було питання якихось кількох днів. Візу вже вида-
ли, а ті останні кроки — проста формальність. Але тепер… сьо-
годні вранці тому кадровику, який підписував мої документи,
винесли обвинувачення. Кажуть, його виключать із Партії…
Учителю, а що як підозри поширяться і на нас із Професором?
Професор каже мені не хвилюватися. Каже, що його дружина
і брати загинули від рук гомінданівців і японців, загинули ге-
роями Революції, а отже, він недоторканний. Це його право, ка-
же він, його право критикувати Партію та її політику, завдяки
статусу його сім’ї. Він нічого не бачить і нічого не чує! Усе моє
життя мало от-от змінитися, а тепер… якщо я не зможу звідси
вибратися, що зі мною станеться?
Піаніст спохопився. Він обхопив себе руками і стояв геть
нерухомо.
— Я мушу виїхати, — сказав він, тепер уже спокійніше. —
Мені потрібен такий самий квиток за кордон, який дістався
Фу Цуну — лише завдяки його волі й таланту. Я все життя хо-
тів лише цього.
Як же цей юний піаніст усе-таки схожий на Чжулі, заці-
пеніло подумав Горобчик. Дивно, що раніше він ніколи цьо-
го не помічав. Вони вірили, що здатні дотягнутися до того,
що Партія зробила для них недосяжним, що вони можуть

286
старатися й боротися — і не бути покараними за свої бажан-
ня. Звідки бралося це сліпе прагнення?
— Мусиш бути обережний, — сказав Горобчик і сам здиву-
вався своїм словам. Цікаво, подумав він, я завжди настільки
природно вимовляв слова, анітрохи мені не властиві?
— Так, — полегшено кивнув Кай, — мушу.
— Може, — провадив далі Горобчик, — тобі варто на кіль-
ка днів з’їздити в рідне село. Заняття однак тимчасово скасу-
вали. Ти хіба не казав, що там є фортеп’яно? Зможеш продов­
жувати вправлятися. Зрештою, не варто забувати про твій
концерт, він уже за кілька місяців.
— Так,  — знову сказав Кай. А  потім розсіяно додав:  —
Я, звісно ж, гратиму Бетговена. Концерт № 1 або, навіть не
знаю, № 5. Мені завжди більше подобалися пізніші компози-
ції. Але хіба вам не здається, що п’ятий концерт занадто сен-
тиментальний? Мене турбує друга частина. — Він наспівав
декілька тактів і замовк у задумі. Кай підстригся, тепер його
волосся було геть коротке, і це увиразнювало витончену лі-
нію його шиї. Горобчик знову поглянув у вікно, боячись, що
за ними хтось стежить. Назовні було порожньо.
— Я вас перебив, — мовив Кай, підсовуючись ближче. Йо-
го очі небезпечно світилися. — Прийшов сюди, як завжди,
зі своїми проблемами, а ви знову працюєте в поті чола. Я не
знаю людини, що її відданість музиці була б така щира і чис-
та, як у вас. Насправді це ви заслуговуєте поїхати за кордон.
— Ні, — відповів Горобчик. Він не знав, що відповісти. —
Ти анітрохи мене не перебив. Власне, я  саме про тебе ду-
мав. — Його Третя cимфонія, нашвидку склеєні перші три час-
тини, лежала на столі, поруч із сімнадцятим розділом Книги
записів. Олівець скотився зі столу і тепер лежав на долівці.
Горобчик підняв його й обережно поклав на аркуші.

287
 — Учителю, ми один на одного покладаємося, правда ж?
Хоч наші судження й відрізняються, ми один одного розумі-
ємо. Я сам не знаю, коли саме почав вам довіряти. Я певен,
ми однакові.
Горобчик відступив убік, збільшуючи відстань між ними.
Він знай відвертався — зніяковіло і розгублено.
— Розумію, що, напевно, видаюся вам егоїстом, — сказав
Кай. — Але я й справді хвилююся за Професора. Через його се-
мінари пройшло стільки людей, і всі вони добре знають його
погляди, він анітрохи не намагається їх приховати і говорить
таке, що можна сприйняти двозначно, та ще й відмовляєть-
ся бачити наслідки…
На столі з боку в бік перекочувався олівець, немов у жо-
лобі тротуару. Горобчик поклав руку, щоб його притримати.
— Я хотів би послухати ті композиції, які ти згадував. Уже
так давно їх як слід не слухав. — Він підійшов до програва-
ча Старого У і дістав фортепіанний концерт Бетговена № 5.
Він опустився на коліна, підняв пластикову кришку і ви-
тягнув платівку з конверта. Запис — у виконанні Ґленна Ґуль­
да під диригуванням Леопольда Стоковського — був у майже
ідеальному стані. Він уже давно його не слухав.
Кай узяв до рук сімнадцятий розділ і саме читав першу
сторінку.
Горобчик поставив голку так обережно, наче це була
не платівка, а дитяча долонька. Ще в ранньому дитинстві,
згадував Горобчик, гарячково перескакуючи від думки до
думки, він збагнув, що не зможе стати виконавцем, навіть
якщо навчиться добре грати, бо позбавлений дару інтерпре-
тації. Горобчикові таланти були іншого ґатунку. Всередині
нього — отак просто, нез’ясовно і бентежно — жила музи-
ка. Музика лилася через вінця з усього, що він бачив. Якби

288
вона раптом урвалася, то він би й гадки не мав, як осмисли-
ти цей світ. Платівка почала крутитися, й перший звук був
звуком повітря. Це десь в Америці, подумав він, може, в сту-
дії чи концертній залі. Може, подумав він, власне завдяки
технологіям Чжулі з Каєм стали водночас і наївні, й амбіт-
ні, бо ж вони зростали, стоячи на колінах перед програва-
чами і радіоприймачами, їм уселили впевненість, що між
ними і звуком не існує жодних бар’єрів. Повсюдність звуко-
запису всіх урівнювала: вони чули той самий запис, який
слухав сам Ґульд, коли ставив платівку на програвач, вони
чули те саме, що й американці, французи чи німці. Геогра-
фія, етнічне походження чи національність перестали бу-
ти визначальними чинниками; уміння слухати було тим
єдиним, що вирізняло твій досвід від досвіду інших, твоя
близькість із музикою, твоя увага і твоє бажання — це оте
єдине, що мало значення. Але хіба це справді було так? А що
як істинне розуміння було чимсь вродженим, чимось та-
ким, що їм його ніколи не здобути? Зазвучала музика, пер-
ші героїчні акорди.
У моєму житті бувають такі дні, думав він, які пролітають
мимо, як щось геть незначуще, а бувають миті, секунди, ко-
ли все раптом набуває чітких обрисів.
Тепер Кай сидів поруч із ним, досі не випускаючи з рук за-
писника. Горобчик намагався себе відволікти роздумами про
Баха. Між тисячами композицій, які залишив по собі компо-
зитор, чи доводилося Баху пізнати тишу? Певно, ніколи. Як
вдавалося Баху так багато відчувати і не злякатися, не ухи-
лятися від цих почуттів? Але в моєму житті, думав Горобчик,
ось уже скоро настане тиша. Він відчув таку певність у цьо-
му, аж у грудях розійшовся гострий біль. От-от настане гли-
бока тиша. Як йому з нею жити?

289
 — Вождь Мао має рацію, — говорив Кай. — У якийсь мо-
мент погляди старшого покоління зіпсувалися. Такі люди, як
Професор, на початках хотіли побудувати справедливе сус-
пільство, але потім умостилися надто зручно. Вони впали
в декадентство і вирішили, що і так уже багато чим пожерт-
вували і що правила існують для всіх, окрім них. То ж що нам
залишається? Усе, чого вони мене навчили, саме себе запе-
речує. Може, в їхніх словах було більше брехні, ніж правди.
— Побажання Партії постійно змінюються, — тихо ска-
зав Горобчик.
— Я не згоден. Ми або приймаємо старий світ, у якому ми
як нація слабкі та принижені, або ж пробуємо заново і нама-
гаємося побудувати кращу країну. Я чудово знаю, яка в ній
панувала несправедливість. Іноді мені здається, що я взагалі
не маю права тут бути. Запитую себе — чому з усієї моєї сім’ї
урятувався лише я… А як же мої сестри, мої батьки? Хіба во-
ни не були такі самі громадяни?.. Коли справедливість змі-
щується, нікому не вдається уникнути змін. Хіба не так? Хі-
ба вождь Мао не наділений даром бачити більше за всіх нас,
як він це уже не раз демонстрував?
Вони сиділи так близько, як тільки це було можливо, не
торкаючись один одного. Музика наповнила простір між ни-
ми, мотиви перемежовувалися, немов композитор не про-
думав фіналу, а лише частини, які змінювали одна одну по
спіралі, щоразу підіймаючись до нового початку, але на ста-
рому місці.
— Це якийсь роман? — запитав Кай, повертаючи йому сім-
надцятий розділ.
— Це історія, яка передається в моїй сім’ї вже багато ро-
ків. — Записник був добряче потріпаний, а його вага в Гороб-
чиковій руці — до болю знайома.

290
 — Чи зможу я колись її прочитати?
Горобчик кивнув.
Кай провадив далі, наче говорив сам до себе:
— Не зараз, колись. Ось на що я сподіваюся. Горобчику,
я не намагався вам лестити. Такий талант, як у вас, трапля-
ється раз на покоління. Ви повинні завершити свою Третю
симфонію, хоч би що сталося.
У якийсь момент вони обидва заснули на підлозі. Він про-
кинувся під вагою Каєвої руки. Було спекотно, тож уночі Кай
зняв сорочку і тепер лежав, напівроздягнутий, поруч із ним.
Як же ж він схуд. Кай міцно його обіймав, увіткнувшись уста-
ми в Горобчикову шию, дихав рівно і спокійно, але він не
спав. Горобчик лежав на спині й дозволив своїй руці повіль-
но сповзти вниз і накрити Каєву руку. Піаніст голубив йо-
го, спочатку боязко, а потім дедалі впевненіше. Горобчико-
ва рука рухалася за Каєвою, і глибинами його тіла розлився
нестерпний жар. Так вони й лежали разом, налякані, напів-
бажаючи, щоб прийшов сон і забрав їх далеко-далеко, ви-
вільнивши від цієї болісної, нещадної жаги. Вони засинали,
прокидалися і трималися один за одного, і від Каєвого дотор-
ку Горобчик почувався таким любленим, як ніколи досі. Ко-
ли зажеврів світанок, він його вже не помітив.

Того ж вечора семінар мав відбутися у квартирі Старої Кіш-

ки, розташованій у кривому провулку в північно-західній
частині міста. Горобчикові було приємно, коли після обіду
Кай зайшов до нього додому, щоб нагадати про зустріч. Він
здивувався, що Кай запросив також Чжулі, хоча й не так
сильно, як здивувалася його кузена. Чжулі, зашарівшись,
погодилася.

291
 Вони прийшли останні. Як і минулого разу, присутні вго-
лос оцінили його одяг («Ти що, зашпортався й упав у річку Ху-
анпу?») і поведінку («Нервується. Так ніби йому в черевики
реп’яхів напхали»). Натомість до Чжулі вони ставилися при-
вітно, навіть по-сімейному. «Прошу, прошу, проходь! — гук-
нула Стара Кішка. — Та забудь ти про всі ці формальності. На-
зивай мене просто Старою Кішкою, як і всі». Кай привітався
з ними обома, але не зводив очей із Чжулі, що його ніби й не
помічала. Він зняв пов’язку хунвейбінів.
— Колись я була власницею книгарні «Небезпечні висо-
ти» на набережній Сучжоу, — сказала Стара Кішка, плеснув-
ши чаю в піалу і з дзенькотом ставлячи її на стіл перед Чжу-
лі. — Але коли почалася кампанія проти правих елементів,
влада заходилася забороняти книжки направо і наліво. На-
вколо всі прагнули когось чи щось повалити, аж мені урвав-
ся терпець. Та мені вже п’ятдесят років, чорт забирай! Я той
іще релікт! Якщо мене бодай трохи сильніше повалити, то
я вже можу й не встати. Тож 1955 року я закрила книгарню
й перевезла все сюди.
— Але ж зберігати стільки книжок… — зауважила Чжу-
лі. — Хіба ви не боїтеся надто допитливих сусідів?
— А що вдієш? Сторінки поглинають звук. Вони мені по-
трібні для звукоізоляції стін.
Із рук у руки почали передавати тацю з сигаретами. Коли
в повітрі закружляв дим, розмова стихла. Вони почали зосе-
реджуватися.
Професор читав уголос із найпошарпанішої книжки, яку
доводилося бачити Горобчику. Це була п’єса — перша части-
на «Фауста» в перекладі Ґо Можо. Час розчинився. Горобчик,
який знав лише оперу Ґуно, спочатку почувався доволі впев-
нено, але потім збагнув, що з цим Фаустом він і побіжно не

292
знайомий. Німецького Фауста дратує його становище. А цей
Фауст шукає свободи в межах власного розуму, свободи, яка б
розвинула не лише його дух, а й інтелект, щоб привести їх
обох до стану, якнайближчого до божественного. Але що як
істини розуму та істини душі не лише різні, а й непоєднува-
ні? «У мене в грудях дві душі живуть / між себе вкрай несхо-
жі — і ворожі».*
Чжулі подалася вперед на Професорів голос, немов на зву-
ки флейти.
Коли читання завершилося, Лін випростала в повітря свої
чудові руки і сказала:
— Мені більше до вподоби «Страждання молодого Верте-
ра».
— Це все тому, що ти безнадійний романтик, — мовила
Стара Кішка.
— Або тому, що Вертер — це як німецький Сань Лі, — ска-
зав Сань Лі.
— У такому разі, беру свої слова назад, — Лін кинула роз-
лючений погляд спочатку на нього, а потім на Кая, який
усміхнувся Горобчику, і той зашарівся й перевів погляд на
чайник. Кутиком ока Горобчик побачив, як Чжулі схили-
ла голову над цілою горою книжок і розплилася в широкій
усмішці.
Стара Кішка постукала по рукопису, який лежав поруч із
взутою в сандалію Професоровою ногою.
— Коли цей переклад тільки вийшов, навіть вождь Мао
його хвалив. Але проти Ґо повстала Партія…
— А я от собі думаю, — сказав Кай, звертаючись до Старої
Кішки, — може, Чжулі має рацію. Може, пора позбутися цих

* Переклад з німецької Миколи Лукаша (прим. перекладачки).

293
книжок. Подейкують, що теперішні події — це як іще одна
кампанія проти правих елементів…
— Та що ти знаєш про п’ятдесят п’ятий? Ти тоді ще пішки
під столом ходив.
— Станом на цей місяць, — сказала Лін, — Хрущов у нас
«липовий комуніст», совєти — «старші брати-ревізіоністи»,
а всі російські композитори — поза законом. Ти вже почав
викидати всі свої П’яті симфонії і всіляких там -овських?
Кай почервонів.
— Я  ніколи не зберігаю нот. Вивчив партитуру на­па­
м’ять — і викидаю.
— Трясця, — сказав Сань Лі. — А я навіть не можу запа­
м’ятати дорогу додому.
Горобчик засміявся й перекинув стосик книжок Чжулі
на коліна. Він спробував перехопити лавину — і спричинив
нову.
Стара Кішка оглянула руїни.
— Погляньте-но! — сказала вона. — «Оплакуючи доньку бі-
ля моря» А-Фаня! Та я вже тридцять років ці вірші шукаю. —
Чжулі витягнула книжку з купи і простягнула їй.
— А ти? — запитала Лін, змірявши Горобчика поглядом. —
Тільки не кажи мені, що теж усе вчиш напам’ять.
— Я — ні… Я краще, ну, я переписую заборонені роботи
в цзянпу. — Саме так він учинив зі знеславленими компо-
зиціями Дебюссі, Шенберґа і Бартока. Рукописи, написані
цзянпу, з їхніми легкими для читання числами, вважали-
ся відсталими і  примітивними. Вони не викликали жод-
них підозр.
Чжулі його перебила:
— Але потім він їх справді знищує. Спалює і зсипає попіл
у маленьке відерце.

294
 — Це майстерність, яку ми відшліфовуємо ще змалку, —
безтурботно мовив Професор. — Як перемолоти ідеї в легень-
ку хмаринку попелу.
Тепер перебив Сань Лі:
— Ось уже місяцями на цьому семінарі ми читаємо Шил-
лера, Ґете і Шень Цунвеня. Я не скаржуся. Чесно, Професоре,
я вдячний, тому що всі інші доступні розваги — достоту лай-
но собаче. Але може, пора вже почати читати те, що в нас під
носом.
Стара Кішка кашлянула.
— Аж ніяк!
— Почалася нова кампанія, — продовжував він. — Чи ми
всі такі зайняті якимись німцями, які вже сто років як віді-
йшли у засвіти, що ніхто цього й не помітив? — Він підняв
примірник «Пекінського оглядача». — Для прикладу, чому б
нам не почати вивчати це помийне відро авторства студен-
тів-філософів Пекінського університету?
— Сань Лі, — перебив Професор, — годі вже.
Горобчик помітив, як Чжулі міцно вп’ялася руками у фут-
ляр зі скрипкою. У неї був такий вигляд, наче вона хотіла пі-
ти, але не могла через усі ті книжки, які висипалися їй на
ко­ліна.
— Ет ні, прошу, проаналізуймо написане, — не вгавав
Сань Лі. Він прочитав уголос:

«Усій революційній інтелігенції пора йти в бій! Рішуче, ре-

тельно і цілковито викорчувати всіх привидів і чудо­виськ.
Лідери Пекінського університету кричать про “зміцнення
лідерства”, але це лише проливає світло на їхню справжню
сутність: саботажників Культурної революції. Ми повинні

295
 вам сказати: павук ніколи не зможе зупинити колесо воза!
Ми доведемо соціалістичну революцію до краю!»*

— Мій предмет ця студентка точно не склала б. «Рішуче, ре-

тельно, цілковито»? Вона що, словник синонімів укладає?
Але замість того, щоб випровадити цю студентку на корек-
тивне заняття з композиції, лупцюють ректора університету.
Він уже пристаркуватий чолов’яга, і ця дітвора йому добря-
че нам’яла боки. Тепер весь університет під чоботом хунвей-
бінів, а цей маніфест — Голос Революції.
— Немає потреби читати його вголос, — озвалася Стара
Кішка. — Його і так можна почути з гучномовців, коли за-
манеться.
— А тепер студенти консерваторії взялися трощити скрип-
ки, — засміявся Сань Лі. — Якою це людиною треба бути, щоб
розбивати на друзки скрипку?
— Молодь можна зрозуміти, — сказав Кай. У його очах
проступав відчай — незнайомий і агресивний. — Вони го-
ворять, що нам потрібно змінюватися, позбутися перешкод
і вдатися до ретельної чистки власних рядів. Земельна рефор-
ма дала нам рівність, але минуло десять років, і вона вже ви-
слизає з рук. Це ж очевидно, що в нашого суспільства спра-
ви кепські.
— Ретельної чистки від чого? — запитав Професор.
— Від індивідуалізму, від привілейованості. Від ненасит-
ності, яка руйнує нашу Революцію.

* «Усій революційній інтелігенції пора йти в бій…» Див. Nie Yuanzi, «What
have Song Shuo, Lu Ping, and Peng Peiyun Done in the Cultural Revolu­tion?»,
Peking Review, Volume 10, 25 травня 1966 р.

296
 — Члени Політбюро так і не спромоглися стати соціаліс-
тами, — сказав Сань Лі. — То чому ми маємо ними ставати?
Кімнатою пробігся нервовий сміх, що, як видалося Гороб-
чику, здіймався від самих книжок.
Кай зайшовся рум’янцем і підвівся.
— Товаришко, — звернувся він до Старої Кішки, — дякую
за вашу гостинність. Я більше не можу слухати цієї розмо-
ви. Даруйте.
Стара Кішка і Лін саме говорили між собою і тепер спан-
теличено замовкли. Професор вражено витріщився на нього:
— Каю, хлопчику мій! Сідай, сідай. Що за муха тебе вкуси-
ла? Саню Лі, я ж тебе просив прикусити язика.
— Я кажу, що думаю.
Каїв голос був спокійний.
— Сань Лі, ти ніколи в житті ні за що не боровся. Ти не уяв-
ляєш, як живуть люди поза межами Шанхая, і все ж маєш на-
хабство читати нам мораль.
— А що, вам у консерваторії видніше?
Втрутилася Лін.
— Сань Лі, замовкни. Каю, сядь. Не варто брати все це так
близько до серця. Зрештою, ми ж лише для того і збираємо-
ся, щоб розходитися в поглядах, правда ж? Ти мені як брат,
я розумію, що ти засмутився, але ж…
Утім Кай уже налетів на Професора.
— Ви вже мене і так занапастили, а тепер іще й наражає-
те на небезпеку всіх, хто тут присутній. Для вас політична бо-
ротьба — лише гра. Мені знадобилося багато років, щоб наре-
шті розгледіти вашу сутність.
У кімнаті запала тиша. Урешті Професор заговорив.
— Відколи це бажання пізнати себе і стати кращим вважа-
ється у цій країні зрадництвом? Хіба це не має тебе лякати,

297
Каю? Синку, не забувай, що я теж утратив на Революції всю
сім’ю.
Кай сполум’янів. Він перекинув торбу через плече і вий-
шов геть із кімнати.
— Горобчику, — озвався Професор. — Ідіть із ним. Він ду-
же засмучений. І не хотів казати того, що сказав…
Горобчик не ворухнувся.
— Я проведу Чжулі додому, — мовила Лін. — Ти живеш бі-
ля Пекінської вулиці, так? Я теж.
Якою ж спокійною видавалася Чжулі, думав Горобчик, не-
мовбито це вона його сюди привела. А може, насправді так
і було? Що ж вони накоїли?
— Можете поквапитися? — запитала Лін. У її голосі вібру-
вав страх.
Горобчик підвівся, попрощався з усіма і пішов.

Професор і Сань Лі, бурмочучи вибачення, пішли разом, отож

залишилися тільки Чжулі, Стара Кішка і Лін. Ніхто і словом
не згадував Кая чи те, що сталося; так ніби сварка розчи-
нилася, наче її й не було. Отже, освічений клас не так уже
й сильно від них відрізняється, подумала Чжулі. Нині ми всі
ввіряємося мовчанці. Лін сказала Чжулі, що вона студентка
Шанхайського університету.
— Насправді, — мовила вона, — я вивчаю утилітаризм,
Мен-цзи і мистецтво двовірша, тож цілком підпадаю під опис
Сань Лі «помийновідрових» студентів-філософів.
Стара Кішка перекладала навколо неї книжки.
— Може, ти хочеш примірник оцієї? — запитала вона, ки-
даючи Чжулі тоненьку книжку. — «Жан Крістоф» у перекла-
ді Фу Лея. Ти її, звісно, знаєш.

298
 — Соромно зізнатися, але я її ще не читала.
— Ха, навіщо соромитися? — Стара Кішка звела свої тендітні
плечі, а потім, з цієї дивовижної висоти, лавиною опустила їх
униз. — Я її пропоную тобі тільки тому що кажуть, буцімто Рол-
лан під час створення «Жана-Христофа» використав за взірець
Бетговена. Такий собі Бетговен для сьогодення. Хоча не кожна
сторінка аж така цікава. На ось. І цю, есей Ху Ши про У Дао-цзи.
Заборонена книжка, знеславлена владою, тому вельми попу-
лярна. — Коли Стара Кішка сіла поруч із нею, Чжулі відчула за-
пах крихкого паперу, чорнильниці й аромат цукрової тростини.
— Пані Чжулі, — озвалася Лін, — а ви завжди і всюди но-
сите з собою скрипку?
Футляр у неї на колінах був холодний, наче камінь осін-
ньої ночі. Чжулі кивнула.
— Це трохи дивно, тобі не здається? — запитала Лін.
Стара Кішка пирхнула.
— Анітрохи не дивніше, ніж коли ти носиш у кишені па-
пір і ручку! Ти ж, зрештою, студентка, а вона — скрипалька.
— Тоді Сань Лі мав би носити за собою шаблю. Схоже, йо-
го спеціальність — провокація.
— Якби ти попросила його припнути язика, то може, він би
й послухався, — зауважила Стара Кішка.
— Я вас благаю! Сань Лі потрібна аудиторія, він не висту-
патиме перед одним-єдиним глядачем.
Чжулі кортіло розпитати їх про Кая. Натомість вона від-
крила есей Ху Ши і почала читати перші рядки. Перегорну-
ла кілька сторінок і почитала ще трохи. Текст був переписа-
ний від руки — кутастим, але прегарним жирним шрифтом.
Вона перегорнула ще кілька сторінок. Це була та сама рука,
яка колись переписала Книгу записів. Це був почерк її бать-
ка, і вона завжди його упізнала б.

299
 Стара Кішка впилася в неї поглядом.
— Незлий есей, еге ж? — запитала вона.
Чи це Чжулі собі вигадала, а чи справді в цьому запитан-
ні було акуратно заховане ще одне запитання?
— Певна, що так, але мене більше зацікавив каліграф. —
Щоб збити Стару Кішку зі сліду, вона додала: — Це ви пере-
писували?
— Ай, — Стара Кішка ляснула своїми круглими руками по
таких же круглих колінах. — У мене нічогенький хист до ка-
ліграфії, але не такий божественний, як цей. Ні, це переписав
один учений із Шанхая, ба більше, поет. Але, на жаль, біль-
ше він не поет. Він потрапив під колеса Партії, і його відпро-
вадили на перевиховання. Я вже багато років його не бачи-
ла, він як у воду канув. Як на музикантку в тебе хороше око
на каліграфію.
— Це тому що в мене самої почерк нікудишній, — відпо-
віла Чжулі. Коли мати повернеться, подумала вона, я насам-
перед приведу її сюди. Так буде правильно.
— У такому разі маю дещо для тебе на розшифрування. —
Стара Кішка зі скрипом підвелася, хитким кроком пройшла
повз Лін і зупинилася біля столу. Досі Чжулі й не помічала, що
там стоїть стіл — за численними паперами його зовсім не було
видно. Стара Кішка покопирсалася у стосику течок і врешті ви-
тягнула звідти один-єдиний аркуш паперу. Подала його Чжулі.
— Ого, бабусю! — кілька секунд опісля мовила Чжулі. У її
руках була арія з Ґольдберґ-варіацій, переписана числами,
крапками і лініями нот цзянпу. — Ви мене книжками прос­
то закидали! Я й не знала, що ви вивчали західну класичну
музику.
— А я й не вивчала. Хтось залишив ноти в мене під две-
рима, коли  ж це було… десь, може, місяць тому?  — Вона

300
перевела погляд на Лін і та ствердно кивнула. — Певна річ,
цзянпу читати я вмію, але й гадки не маю, що це за музика.
Чжулі пояснила їй, що це Бах.
— А, він, — Стара Кішка, схоже, була розчарована. — Я спо-
дівалася, що, може, це той пробивний красунчик, Бетговен.
Ми з  небогою вже довгенько вкладаємо цю композицію
у збірники з традиційною музикою. — Лін збиточно усміх-
нулася. Тітка і небога, подумала Чжулі, ось чому поруч із ни-
ми я почуваюся, мов риба у воді. — Ми вкладаємо її то туди,
то сюди, просто щоб трохи полоскотати їм нерви. А ще я до-
дала слова вождя Мао як лібрето: «Лише на чистому аркуші
паперу, де немає жодних позначок, можна намалювати най-
свіжіші, найкрасивіші зображення».
— Але хто ж цей загадковий відправник? — запитала Чжулі.
— Хтозна. Там ще була записка, у якій йшлося, що на-
віть забороненій музиці варто дати справедливу оцінку і що
пісні, як і романи, можуть бути самвидавом і передаватися
з рук у руки. Якийсь наївний ідеаліст. Хтось на кшталт те-
бе, я певна.
— Хтось із консерваторії? — запитала Чжулі.
— Спочатку ми думали, що це Професор або Кай, — сказа-
ла Лін. — Але вони обидва заприсяглися, що це не їхніх рук ді-
ло. Ба більше, Кай порадив нам передати записку у відповідні
органи. Чесне слово, цей хлопчина вже власних ніг боїться.
— Але хіба Кай не правильно чинить, що стережеться? —
запитала Чжулі. Їй здавалося, що Лін із тіткою якимось ди-
вом не розуміють, що відбувається, так ніби жодного разу
в житті не сиділи на занятті з політосвіти чи не бачили на
власні очі стіннівку.
— Ха, я знаю, що ти собі думаєш, — мовила Стара Кішка. —
Але зрозумій, дитино, я вже стільки всього в цьому житті

301
бачила, що знаю, коли жереб кинуто. Так звані вороги наро-
ду — це ті, кому просто не поталанило, от і все. Сьогодні зрад-
ник Шень Цунвень, завтра — Ґо Можо. Якщо їм заманеться
прийти по тебе, вони прийдуть, і немає жодного значення,
що ти читала чи що не читала. Книжки в тебе на полицях,
дорога тобі музика, твої минулі життя — усі ці деталі лише
привід. За давніх часів євнухів підштовхувала до боротьби
за владу лише злоба і заздрість. Може, ми й живемо за нової
епохи, але люди за один день не змінюються.
— Але навіщо давати органам зачіпку? — запитала Чжу-
лі. — Якщо район здасть органам одну-єдину сім’ю контррево-
люціонерів, це може врятувати цілий квартал. Люди просто
намагаються вижити. — Голос у її голові знай ганив: Чому
ти вперто граєш обурливо формалістичну музику? Чому ти
так презирливо відреагувала, коли Кай приніс тобі правиль-
ну музику? Невже ти аж така безмозка, що не можеш збаг-
нути — саме існування солістки-скрипальки цілком супере-
чить теперішньому часові?
— Тому що, Чжулі, — відповіла Стара Кішка, — ці книжки
заповів мені мій дорогий батько. У певний момент людина
повинна вирішити, чи вона належить людям, які її люблять,
чи імператорам. Правда в тім, що родовід у мене довгий і ми-
нуле моє непросте, бо країні цій уже багато-багато років. Ох,
яка ж стара наша країна! І хіба Партія в змозі переконати ме-
не, що це не так? Я знаю, хто я, і знаю, що означає «стара». Як-
що Партія теж це знає — що ж, от і добре. Я повинна зустріти
свою долю, написану на роду. Якщо їм так кортить поквапи-
ти мене до наступного життя, то й нехай собі. Я вже в літах,
я піду. От лише сумуватиму за своєю маленькою Лін. Усе, що
відбувається з тобою у житті, — провадила вона далі, — за-
писане в клітинах твого тіла спогадами і закономірностями,

302
які потім відбиваються на наступному поколінні. Навіть як-
що ти жодного разу не брався за лопату чи не садив капус-
ти, кожного прожитого дня щось на тобі пишеться. І коли ти
помираєш, усі-усі ці записи повертаються в землю. Усе, що
у нас є на цій землі, усе, ким ми є, — це запис. Може, єдине,
що всіх переживе, це не лиходії чи демони (хоча їм, варто ви-
знати, таки притаманне довголіття), а рукописні копії. Оригі-
нал уже давним-давно перейшов у засвіти, але ми знай пере-
писуємо і переписуємо. Я присвятила своє дріб’язкове життя
актові переписування.
— Не слухай її, — озвалася Лін. — Коли приходять із орга-
нів, вона стає м’яка, наче каша. І чудово знає, як обплести їх
слівцями старенької бабусі.
— Певно, і це треба вміти, — буркнула Стара Кішка.
— Однак, — сказала Чжулі, — за таких часів варто бути
обережними.
— Ай, дитино. Іноді старі люди просто так звикають роби-
ти все по-своєму, що їх ніщо не перевчить. І стають як біль,
від якого годі позбутися.
Лін, Сань Лі, Кай, Стара Кішка — всі вони, либонь, мали
взірцеве класове походження, збагнула Чжулі. За ними ні-
коли не полювали, отож, глибоко в душі, вони не вірили, що
таке можливе. Вони були вільні, бо подумки вперто вірили
у власну свободу. Може, вони і мали рацію, але у Чжулі бу-
ло відчуття, нібито вона дивиться на цистерну з олією, яка
от-от вибухне.
Вона почала перекладати з колін книжки, щоб підвестися.
Лін, не підводячись, потягнулася збирати порожні чаш-
ки. Стара Кішка наспівувала щось собі під носа, і через їхню
із Лін схожість у Чжулі виникло відчуття, ніби вона стоїть
між двома аріями. Можливо, всі ці гори книжок слугували

303
за таку собі губку і захищали Стару Кішку від нечистот міс-
та, які чигали за її дверима.
Футляр зі скрипкою постукував Чжулі по коліну. Вона бу-
ла рада, що її не попросили зіграти для них. Щоразу, коли
підносила смичок для виступу, то почувалася так, немовби
якусь частину її відривають живцем.
— Це доля, що ти нас знайшла, — мовила Стара Кішка. —
Або, іншими словами, це доля, що я знову тебе знайшла.
— Про що ви? — запитала Чжулі. Вона тримала в руках
батькову книжку.
— О, — сказала Стара Кішка. Усмішка на її устах намагала-
ся приховати давній біль. — Не зважай на мою балаканину.
Мої думки іноді літають хтозна-де. І я гублюся в минулому.

Горобчик їхав на велосипеді позаду Кая. Ніч була безмісячна,

лиш де-не-де виднілося випадкове світло — маловатна жарів-
ка в чиємусь вікні, мерехтіння гасової лампи в літній кухні.
Нарешті піаніст плавно зупинився.
— Горобчику, пробач мені, — мовив він, озираючись. Він
так тремтів, наче його лихоманило. — Я мусив так учини-
ти, мусив провести чітку межу. Прошу, відпусти мене. Я му-
шу... Вибору немає. Можеш зрозуміти? Я мушу вчинити саме
так — заради батьків, заради сестер. Я єдиний із них зали-
шився. Мені шкода, мені справді дуже шкода… — Вони стоя-
ли під прихистком верби — такої густої, аж її гілки торкалися
землі. Кай впився у нього благальним поглядом. — Відпусти
мене. Це єдиний вихід. Ми повинні довіряти Партії у всьо-
му. У всьому.
Він відвернувся й поїхав геть. Через якусь мить Гороб-
чик теж сів на велосипед і закрутив педалями — але тепер

304
повільніше. Інші велосипедисти пропливали між ними,
й десь далеко попереду злився з темрявою й повільно щез
Кай. Горобчик їхав довго — принаймні так йому видавало-
ся — але бульвар усе не закінчувався, нескінченно простя-
гаючись уперед. Здійнявся вітер, і він почув глухий стукіт
у повітрі. Всі почали крутити педалі хутчіше, сподіваючись
потрапити додому, перш ніж уперіщить злива, але вже було
занадто пізно. Небо розірвала блискавиця. Краплі дощу за-
тарабанили по асфальту так сильно, аж рикошетили, твер-
ді, мов маленькі камінці. Він одразу ж промок як хлющ. Дощ
миттю змив усіх із дороги, до укриття, й лише один-єдиний
автомобіль знай собі їхав далі, уперед, немов і не помічаючи
нікого довкола. Горобчик звернув у провулок і зліз із вело-
сипеда. Він міг думати лише про своє бажання бути з Каєм,
провести з ним іще одну ніч, і це бажання було гостре і без-
заперечне. Він мені небайдужий, так, але що це змінює — як
і до якої міри? Кому до цього діло? Він стояв, вп’явшись рука-
ми в кермо, сторопілий від власного самообману. Так люби-
ти, як любив він, було якщо і не контрреволюційним злочи-
ном, то точно нерозсудливим і небезпечним вчинком. Така
любов могла тільки занапастити. Позаду нього лунали якісь
вигуки, але слова видавалися лише поривами вітру. Якась
дитина простягнула руку і рвучко відтягнула його вбік, під
дерево. І Горобчик лише встиг побачити, як залюднене міс-
то вмить щезло.
Нарешті дощ трохи вщух. Дорога сріблилася від води. Та
люди однак повиходили на дорогу, і їхні ноги зникали у во-
ді, яка подекуди діставала їм аж до колін.
Він знову виліз на велосипед. І  майже миттєво пішов
під воду — переднє колесо спустило. Мабуть, наїхав на цвях
чи уламок скла. Раптом Горобчик уперше відчув холодну

305
важкість свого мокрого одягу і воду, яка скрапала з волосся
на шию та спину. Далі він рушив пішки, штовхаючи вело-
сипед обік. Чиста дощова вода вже встигла пропахнути бо-
лотом, і він побачив дохлу курку, яка пливла до нього поруч
із головкою капусти. Невідь-звідки з’явився вир і засмоктав
курку, а потім знову випхав на поверхню. До неї підбігла ма-
ленька дівчинка з довгим волоссям, що тривожно обліплю-
вало їй обличчя.
Поки він ішов, вода поступово стікала. Горобчик побачив
спочатку манжети штанів, а потім щиколотки і взуття. Йо-
го охопив нутряний страх, що Шанхай, який існував ще де-
кілька секунд тому, щез, що його змило, і натомість виросло
нове, інше місто.
Він і далі штовхав уперед свій велосипед. Попереду, на пе-
рехресті, навколо імлистих вогників, зібрався натовп. Пові-
тря знову було просякнуте вологою, тож Горобчик заледве їх
помітив. У його думках виник музичний мотив, рій нот. Йо-
му варто поквапитися додому, щоб записати ці фрази. Акорди
відкрилися й зазвучали у вухах виразним неспокоєм. Раптом
його проковтнула юрба на перехресті, але Горобчик уперто
намагався чути лише музику, яка розходилася у нього в голо-
ві. Люди перетворилися на набір обрисів: ось дівчата у черво-
них шаликах, ось чийсь уїдливий голос, ось дисонансні спа-
лахи світла. Здавалося, що це сам галас юрби вчиняв із неї
безмовну. Невже це лють, повільно збагнув він, розхлюпу-
ється туди-сюди, від одного скупчення людей до іншого? Десь
поблизу палахкотіло вогнище, раптом зрозумів Горобчик, ко-
ли його зір прояснився. Він спробував пробратися крізь гущу
юрби, але з велосипедом це було неможливо.
Посередині на стільці стояв якийсь старий чоловік. Нав­
коло нього гойдався натовп, притискаючись дедалі ближче.

306
Горобчик помітив дівчину, ровесницю Чжулі, яка тримала
за держак мітлу і розмахувала нею перед чоловіковими очи-
ма. Спочатку Горобчик подумав, що добродій на стільці схо-
пить держак і почне виголошувати перед юрбою промову,
але потім збагнув, що промоклий до нитки старигань трем-
тить від холоду, ридає й ховає очі від дівчини та її дошкуль-
них жестів. «У Бея — геть!» Гнів, яким було пронизане скан-
дування, вреш­ті пробився крізь Горобчикові думки. Чоловік
благав про помилування, але слова годі було розібрати. На
якусь швидкоплинну мить Горобчик подумав, що має піти
і повідпихати цих дітлахів — деяким із них було не більше
дев’яти чи десяти років — але навколо зібралося вже бага-
то людей різного віку, і вони напирали з дедалі більшим за-
взяттям. Він спробував позадкувати, але марно — юрба знову
хлинула вперед. То тут, то там можна було вловити безладно
розкидані слова — реакціонер, контрреволюціонер, зрадник,
демон — аж поки знову починалося скандування: «У Бея —
геть!» Дівчина з держаком від мітли закидала йому те, що він
викладає літературу, яка висміює реальне життя кожного чо-
ловіка і жінки, які зараз стоять перед ним.
— Ти вважав, що можеш топтатися по всіх, хто нижчий за
тебе, — говорила вона. Мала напрочуд мелодійний голос. —
Уважав, що твоє високе становище перетворить нас усіх на
нікчем, але в нас відкриті серця і ясний розум. Учителю, чу-
довисько вже прокидається. Ти знову і знову наступав йо-
му на голову, але тепер воно виповзає з болота. Воно потвор-
не і грубе, але на ньому немає і сліду твоєї зневаги і почуття
власної вищості. Так, це чудовисько — це зерно істини, яке
ти силкувався заховати за сімома замками. Ми вільні, хоч ти
й намагався викривити наше мислення! Хоч ти й підірвав на-
ші прагнення.

307
 Вона почала його бити, всією довжиною держака завдава-
ла повільних ударів по спині, стегнах і грудях, наче він був
тварина, яку вона карала.
Старигань хитнувся і впав. Його підняли і силоміць ви-
пхали назад на стілець, хоч чоловік уже ледве тримався на
ногах.
— Якщо впадеш знову, то ми ще дужче тебе відлупцює-
мо, — солодким голосочком сказала дівчина. — За твої зло-
чини це ще дуже скромне покарання, але не бійся! За кожну
слабкість доведеться поплатитися. Це лише початок.
Хтось підійшов і виставив іще один стілець, а якийсь ма-
ленький хлопчик надягнув на голову чоловікові високий бі-
лий паперовий ковпак. Натовп вибухнув глузливим сміхом,
люди тикали пальцями і щось вигукували. Старигань так
зблід, аж здавалося, що він ось-ось знепритомніє. На ковпаку
було нашкрябано: «Я ворог народу, поширювач брехні! Я де-
мон!»
Піднялися руки, і знову залунало гарячкове скандування,
що заглушувало слова дівчини, яка й досі щось говорила. Го-
робчик стояв наче вкопаний. Здавалося, кожне скандування
завдавало чоловікові фізичного удару. Підійшов іще хтось
і причепив йому на груди довгий аркуш паперу. Там було
написано: «Навчаю лайна, їм лайно, сам лайно». Натовп за-
вив од реготу, а хлопець, який прикріпив дацзибао, аж захо-
дився сміхом.
— У Бей, — закричав він, — та твоє лайно смердить на весь
Шанхай! Ох же ж ти, телепню! Чому не підітрешся?
Літній чоловік, який колись стояв за кафедрою й нама-
гався розплутати шифри літератури — точнісінько так са-
мо, як він, Горобчик, намагався збагнути форму музики —
тепер ридав через страх і  приниження. Він страждав  би

308
менше, подумав Горобчик, якби вони його зв’язали і поби-
ли до безпам’ятства. Проте юрба й надалі над ним глумилася.
— Я ворог народу, — тепер казав він.
Вони змушували його дослівно все повторювати за ними.
— Я занапастив думки студентів, яких мені довірили.
— Я згодовував іноземне лайно їхнім ясним і прекрас-
ним умам.
— Я зрадник батьківщини.
— Я заслуговую на смерть.
А опісля від себе проскавулів:
— Змилуйтеся, змилуйтеся.
Біля Горобчика відкрилася прогалина, і він похапцем крізь
неї прослизнув, і позаду нього відразу ж затягнувся вузол на-
товпу. Прогалина за прогалиною він продовжував пробира-
тися вперед.
— Кудись поспішаєш? — запитав хтось. Горобчика штов-
хнули, але він не відповів тим самим.
— Ім’я і місце роботи? — запитав той самий голос.
— Я лише намагаюся пробратися ближче, — відповів Го-
робчик, переляканий до смерті.
Незнайомець засміявся, не вірячи його словам.
— Глянь-но, глянь на це чудовисько! — сказав іще хтось. —
Уже скоро ми проберемося в кожне вікно, в кожен дім!
Вогнище розгорілося, і сміх лунав чимраз голосніше. Осо-
бисті папери чоловіка виставляли напоказ, немов воєнні
трофеї. Хтось зачитував назви книжок і кожен заголовок су-
проводжувався нестямним реготом і образами. У чоловіка
шпурляли слова — буржуй, капіталіст, імперіаліст, вовк —
і дівчина й надалі ритмічно чергувала спрямовані на нього
удари та докори. Коли вже стало видно, що вона втомилася, її
замінив якийсь юнак, і скандування залунали з новою силою.

309
 — Немає ні царів, — говорив юнак, — ні аристократів, ні
землевласників, ні учителів, ні природженого панівного кла-
су. Є лише така сарана, як ти, злодії й напасть!
— Спаліть його! — благала юрба. — Нехай змія спробує
власної отрути!
У вогнище полетіло ще більше книжок і паперів, навіть
меблі й одяг. Хтось знайшов дитячу шовкову сукенку і демон-
стративно пустив її по руках. Повернулася дівчина і принес­
ла величезну пляшку чорнила. Вона вилізла на стілець по-
руч із чоловіком, стягнула з нього паперовий ковпак і вилила
пляшку йому на волосся. Чоловік спробував відвернутися,
але чорнило залило йому очі, стікало носом і ротом, а потім
по всьому тілу, набуваючи потворних форм. Поки чоловік
відчайдушно намагався стерти густу рідину з очей і рота, на­
товп заходився істеричним сміхом.
— Ану, напиши щось! — кричали вони. — У Бей, просвіти
нас своєю премудрістю! Напиши щось видатне!
— Благаємо тебе, навчи нас, що ми маємо думати!
— У Бей, ти знову запаскудився, — сказала дівчина.
— Дурна, замурзана дитина, — додав юнак, загрозливо під-
нявши палицю.
Старигань зіщулився й ридав.
— Не ворушися, не ворушись! — закричала дівчина. — Ти
зіпсуєш мою витончену каліграфію!
Маленькими кроками Горобчик почав рухатися назад,
черкаючи по землі металевою рамою переднього колеса.
Приниження У Бея перетворилося на гру, яка робилася де-
далі азартнішою. Кожному хотілося придумати наступний
кпин. Усім у  натовпі аж голова йшла обертом, навіть мі-
сяць над головою й пошарпані літні дерева, немов трясли-
ся від піднесення. У Бей, сам-один, сміховинно балансував

310
на дерев’яному стільці. Ще якийсь юнак вийшов наперед із
бритвою в руках і запропонував поголити старому голову.
— Він вважає, що сиве волосся робить його поважним, —
сказав юнак. — Може, підчикрижимо метеликові крила?
— Розтопити іній на його волоссі, — закричав іще хтось.
— Відірвати йому крила! Відрізати волосся!
Горобчика накрила хвиля нудоти. Дихати було нічим, кис-
ню бракувало.
— А нащо обмежуватися лише волоссям? — запитав юнак
із тупою бритвою. — Чому це ми маємо дозволяти Його Ве-
личності нас принижувати?
Горобчик змусив себе відвернутися від натовпу, він на-
гнувся вперед, так наче перевіряв шину велосипеда. Зир-
кнув на узбіччя дороги, де рядком росло з десяток платанів.
Там, під найближчим деревом, він і побачив Чжулі — дів­
чинка стояла сама, поринувши у глибоку задуму. Вона впа-
дала в око, оскільки була в цьому натовпі єдиною непоруш-
ною постаттю. Чжулі міцно притискала до себе скрипку
і  вслухалася у  скандування так, наче це була якась над-
звичайно складна музична композиція. До У Бея піднесли
бритву.
— У Бей, ти що, навіть цирульника нормального знайти
не можеш?
— Отепер ти готовий іти на бал. Одягай-но свій костюм-
трійку і чекай, поки заграє оркестр!
— У Бей, потанцюй зі мною вальс. Не соромся…
Геть розбитий старигань скорботно завив, і натовп вибух-
нув переможним реготом.
Горобчик спокійно пішов до кузени. У Бей відразу ж вивіт­
рився з його голови. Чжулі, та ще й зі скрипкою, не можна тут
бути. Він повинен відвести її додому.

311
 Ішов, намагаючись робити якомога більші кроки, щоб ви-
даватися упевненим і високим.
— Сестричко, — заговорив він. Вона повернулася й пильно
подивилася на Горобчика. На якусь мить він завагався, а від-
так повторив, уже суворіше: — Сестро. — Вона немов і не ди-
хала. Він почав відводити Чжулі геть, притримуючи велоси-
пед збоку. Підходило дедалі більше народу, щоб приєднатися
до того шаленства. Люди несли пляшечки з чорнилом і руло-
ни паперу, а на руках у них були червоні пов’язки, які у тьмя-
ному світлі аж сяяли на тлі рукавів.
— Ні, — сказала Чжулі, повертаючись у напрямку галасу
юрби. — Не туди. Я йду в консерваторію.
— Лін мала провести тебе додому, — сказав він. Йому до-
велося докласти чимало зусиль, щоб голос прозвучав спокій-
но. — Інакше я нізащо тебе там не покинув би.
— Вона провела мене додому, але я знову пішла, після до-
щу. Я забронювала репетиційну, розумієш? — сказала во-
на. — Я мушу йти. Сто третю аудиторію. Вона найкраща, ти ж
знаєш. Бо фортеп’яно там дуже старе, тому ніхто там не грає.
Але я вже колись тобі це казала, правда ж? І в мене вже от-
от концерт, менше ніж за три місяці. Не знаю, що зі мною не
так. Ніяк не можу вивчити напам’ять Равеля.
— Чжулі, ходімо, — сказав він. — Ходімо разом додому.
Я допоможу тобі, обіцяю.
Тепер вона дивилася просто на нього. А тоді зітхнула і піш­
ла слідом.
— Братику, куди ми йдемо?
Він не відповів.
За мить вона знову запитала:
— Але куди ми йдемо?
— Додому. Дай мені свою скрипку.

312
 Вона не послухалася. Вони йшли далі, не виходячи з тіні.
Хунвейбіни, які вешталися туди-сюди стежкою, заледве їх
помітили. Коли дехто з них перевів зацікавлений погляд на
Горобчика, той закричав:
— Отам дають по заслузі тому зраднику, У Бею! Старий бо-
ягуз уже наклав у штани.
Хунвейбіни аж за животи взялися від сміху. Вони прокри-
чали: «Хай живе Революція!» — й поквапилися далі, боячись
проґавити видовище.
Позаду них натовп дійшов до крещендо, дзвінкими голо-
сами декламував поему вождя Мао: «Комах зметемо, силь-
ні ми»*.
Горобчик із Чжулі дійшли додому, в провулок. Його брати
вже були в ліжку, але Ба Лютня сидів у темряві, коло вікна.
Він стрепенувся, коли вони зайшли.
— Ба… — почав Горобчик.
— Ходять від дверей до дверей, — тихо сказав Ба Лютня. —
Вони приходять у кожен дім.
Чжулі вже наполовину зайшла в холодну кімнату.
— Але дядечку, ви ж член Партії…
Горобчик мало не сказав уголос: «Як і У Бей», але коли по-
бачив батькове обличчя, вирішив промовчати.
— Коли йдеться про Революцію, яка не має кінця-краю, —
відповів Ба Лютня, — то мусить дійти черга і до членів Пар-
тії, й до героїв. — Він усміхнувся, аж наче засміявся, і в Гороб-
чика по спині пробіг холодок страху.
— Батьку, може, лягайте вже спати? А я не лягатиму.
— Чи в постелі, чи тут, чи на дорозі — я не зможу заснути.

* «Комах зметемо, сильні ми», Мао Цзедун, «До Ґо Моруо», див. The Anchor
Book of Chinese Poetry, c. 360.

313
 — Але треба поспати, — твердо промовив Горобчик.
— А де носить твою матір? — у відчаї запитав Ба Лютня. —
Казна-де, шукає клопоту на свою і на всі наші голови. Вдає
з себе бозна-кого, так наче їй під силу врятувати бідолашно-
го Веня! Та ким вона себе уявила? Вона що, з самим нашим
Великим Керманичем на «ти»? З якого це дива вона виріши-
ла, що вийде суха з води?
— Я певен, що вона нам писала. Просто останні кілька
тижнів на пошті такий безлад.
— Ні, ні, — сам до себе промовив Ба Лютня. — Усе мало бу-
ти зовсім не так. Я критикував усіх решту в штабі. «Зречіться
своєї відданості перед поміщиками, — казав я їм. — Зречіться
усього заради Партії! Хто у всьому зізнається, того чекає по-
блажливе ставлення, а хто відмовиться — того чекає суворе
покарання! Але нагорода, так, нагорода чекає тих, хто гото-
вий видати інших». Вони вірили мені, і я сам собі вірив. На-
скільки ж легше вірити, ніж не вірити.
— Батьку, — почав був Горобчик, але Ба Лютня його не
слухав.
— Зрештою, хіба від зневіри варто чекати чогось доброго?
Невже вона здатна породити зростання, зміни, поліпшення?
Невже не завжди краще — для батьківщини, для сім’ї, для се-
бе — у щось вірити? Сумніви можуть призвести лише до роз-
губленості й ускладнень. І, хай там як, жили ми краще. Ми
не хотіли спочивати на лаврах, ми аж ніяк на них не спочи-
вали, боротьба досі триває, і все ж…
Ба Лютня підвівся. Його кремезне тіло здавалося абсурд-
но маленьким. Він повільно вийшов із кімнати, похитуючи
головою й повторюючи:
— У всьому я довіряю Партії. Довіряю вождю Мао. Але ні,
ні. Такого я не хотів.

314
Коли Ба Лютня вийшов із кімнати, Горобчик із Чжулі ще
якийсь час просиділи в ніяковій тиші. За фіранками нічого
не було видно, але було чути, як назовні все вібрує, як розхо-
дяться хвилі скандувань і піднесення.
— Ця кампанія дуже потужно починається, — сказала
Чжулі — так легко, ніби обговорювала нову музичну компо-
зицію. — До речі, Горобчику, проти тебе теж уже винесли об-
винувачення. Я сама бачила.
— Та увесь викладацький склад обвинуватили. Але не мо-
жуть же вони нас усіх перестріляти.
Чжулі нічого не відповіла, тож він пожартував, що зміни
в житті підуть йому лише на користь. Що життя в пустелі,
якнайдалі від його амбітних студентів, стало б чудовою на-
годою віддихатися. Нарешті бодай трохи часу, щоб зосереди-
тися на власних роботах.
Чжулі його не слухала.
— Я за останні кілька днів тебе майже не бачила. Де ти
був, що робив?
— Думав.
— Ти закінчив уже нову симфонію?
— Ай, — сказав Горобчик. — Її й симфонією не назвеш.
Чжулі всміхнулася, але її обличчя в темряві здавалося ду-
же блідим і худим. За якихось кілька місяців їй мало випо-
внитися п’ятнадцять, але Чжулі не виглядала на свій вік;
вона видавалася крихкою, немовби дитяча витривалість її
покинула і не залишила нічого натомість.
— Якщо це ти так напрошуєшся на компліменти, то тут
я тобі нічим не зараджу. Бо знаю, як ти їх ненавидиш. Але Го-
робчику, ця твоя симфонія, вона допомагає мені не забувати,
що таке музика. Ця симфонія — найчесніше з усього, що ти
писав, і через неї я за тебе боюся.

315
 — Сестричко, ти напевно вже з ніг падаєш. Може, відпо-
чинеш трохи?
Вона усміхнулася.
— Я анітрохи не втомилася. Правду кажучи, таке відчуття,
наче я все життя спала, а зараз… нарешті прокидаюся.
— Як це ти все життя спала?
— Тепер мені стає ясно, — сказала вона, — що всі ці години
репетицій, уся моя відданість музиці, всі прагнення і мрії —
усе це підходить до свого піку. — Вона якусь мить помовча-
ла. — Я рухаюся надто повільно. Як там мене вчив професор
Тань, про «Циганку»? Хто надто повільно грає, того проков-
тне час.
— Повна нісенітниця.
— Учора, — провадила далі вона, — вийшовши з консерва-
торії, я зайшла у внутрішній дворик, аж раптом мене зусібіч
оточили однокласники. Вони сказали, що тепер я зобов’язана
опуститися до їхнього рівня. Намагалися відібрати в мене
скрипку. Я знай повторювала: «Я патріотка, я хочу служи-
ти батьківщині», — але вони лише розсміялися і сказали:
«У метелика немає батьківщини». «Пора провчити це право-
радикальне стерво». — Вона замовкла і склала на грудях ру-
ки з серйозністю, яка немов заволоділа всім її тілом. — Іще
декілька людей підбігло з консерваторії, й почалася свар-
ка. Вона переросла в бійку, але нам із Тофу Лю вдалося утек-
ти. Якби не Тофу, то я, мабуть, ускочила б у справжню ха-
лепу. — Вона засміялася. — Ми втекли! І я подумала, як же
дивно, що втікаю я, адже це вони бояться світу, який їм не
підконтрольний. Минулої ночі вони прийшли в дім Тофу Лю.
Ти ж знаєш його, так? Такий лагідний, насилу сторінки пе-
регортає. Перевернули догори дриґом увесь дім, побили йо-
го батьків, потрощили меблі. Усі музичні інструменти… його

316
батько — праворадикал. Обвинувачений 1958-го, того ж ро-
ку, що і мій батько.
— Навіщо ти погодилася піти на семінар? — Горобчик по-
чув, наскільки інакше зазвучав його голос, із нотками обви-
нувачення, і йому стало гидко від самого себе. — Чому ти ме-
ні не сказала?
— Бо коли вранці ввійшов Кай, я побачила, що ти щасли-
вий. І втішилася, що ти радієш. Та й Кай наш друг, хіба ні?
А ще я знаю, певна річ, я ж теж бачу, що відбувається. Я вва-
жаю… тут нема чого говорити.
— Віднині тобі не можна вправлятися в консерваторії.
Я  певен, що все вгамується і  стане, як завжди, але… тобі
не можна робити нічого такого, що може привернути їх-
ню увагу.
— Не робити нічого такого? — запитала вона. — А що то-
ді мені робити? Горобчику, ти знав, що Кай тепер хунвейбін?
Я чула… він очолював напад на батьків Тофу Лю…
— Це ти собі понавигадувала.
Вона вражено втупилася у нього поглядом.
— Як я могла таке вигадати?
— Минулої ночі Кай був зі мною, — сказав Горобчик.
— Він був із тобою всю ніч?
Він збрехав їй, навіть не замислюючись.
— Так.
Вона захитала головою.
— Але Тофу Лю його бачив. І коли однокласники мене ото-
чили, Кай теж був там.
— Ні, такого не може бути.
— Що ж, — сказала вона. В її очах проступило розчаруван-
ня, але вона відразу ж його відігнала. — Якщо таке не може
бути, отже, я помиляюсь.

317
 Невже Горобчик справді вірив, що вона здатна таке вига-
дувати? Хіба вона бодай раз так чинила? Думки Чжулі марно
викручувалися навсібіч. Напередодні однокласники дивили-
ся на неї з презирством, так ніби вона була зрадниця батьків-
щини. Ця зміна сталася миттєво. Або, може, подумала вона,
це відчуття завжди жило в них, але вона цього не розуміла,
аж поки розгледіла його на Каєвому обличчі.
Поруч із нею сидів Горобчик і мовчав.
Діти класових ворогів — вороги народу! Ця донька право-
радикала — брудна повія! Ще два місяці тому вона знала, що
її можна було схилити зректися власної матері, вона готова
була на все, тільки б зберегти своє місце в консерваторії. Як-
що в неї заберуть музику, вона помре. Так, ось які віроломні
діти класових ворогів! А тим часом її батьки, засуджені зрад-
ники батьківщини, ніколи не доносили ні на кого і ні від ко-
го не відрікалися. Що це все означало? Народ має бути понад
усе, понад сім’єю, власним «я», понад такими дріб’язковими
клопотами як прив’язаність, музика і любов. Більше ніякого
Прокоф’єва, ніякого Равеля, ніякого світу, витвореного в ній
Бахом, ніякої західної музики, написаної для того, щоб її прос­
то пасивно слухали. Як там оті слова, що Прокоф’єв поклав
їх на музику? «Вірте, товариші, і все минеться». Ми повинні
боротися, казав вождь Мао. Ми — спадкоємці кращого сві-
ту. Рівність нас захистить. Рівність учинить із нас могутніх.
Вона перервала мовчанку.
— Горобчику, мені недобре. У мене щось із головою. Я, на-
певно, це все понавигадувала.
— Чжулі, дорога, іди відпочинь. Я тебе розбуджу, як щось
станеться.
Дорога́, подумала вона. Який же він хоробрий, що вико-
ристовує такі ностальгійні слова. Якщо вона справді хотіла

318
захистити свою сім’ю, то хіба не було б правильно самій зда-
тися владі? Але за який злочин? Їй зробилося лячно від влас-
них же слів — у них не було жодного сенсу.
Вигуки за вікнами трохи стихли. Студенти повернули на
іншу вулицю.
— Там професорські помешкання, — сказала Чжулі. — На­
віть якщо сьогодні вони сюди не прийдуть, ми тут як яйця
у гнізді.
Горобчик не міг не помітити, як міцно Чжулі вчепилася
у свою скрипку. Перед очима в нього стояв Вень Мрійник із
потріпаною валізою, з якої, немов одяг, випадали імена. Спро-
бував прояснити думки. Чжулі була лише дитина, а дітей во-
ни не займатимуть. Діти, казав вождь Мао, несуть у собі на-
сіння Революції.

У передсвітанковій темряві Чжулі пішла до консерваторії,

щоб віднести ноти «Імператорського» концерту Бетговена.
Біб­ліотека була зачинена на ключ, і вона опинилася у сто тре-
тій аудиторії — кімнаті, в яку вона ще ніколи не заходила без
скрипки. Навколо не було ні душі. Вона зачинила за собою
двері, опустилася на долівку і довго-довго сиділа. Їй так хоті-
лося не дати часу летіти так швидко. Минулої ночі Чжулі не
лягла спати, а взялася перечитувати промову вождя Мао про
мистецтво і літературу, але щоразу, коли їй видавалося, що
вона ось-ось намацає істину, та замулювалася і зникала. Сло-
ва вождя були елегантні, досконало відточені, але щойно во-
ни торкалися до її думок, як ставали викривленими. Сон не
брав, тож вона написала довгу самокритику, але не таку, як
вимагала Партія. Натомість раз по раз ті самі контрреволю-
ційні слова спливали на поверхню й вимащували сторінку.

319
 «Хто я у глибині душі?»
«Чи здатна я змінитися?»
Кажіть усе, що знаєте, писав вождь Мао, кажіть і нічо-
го не приховуйте.
«Того, в чому я сумніваюся, стає дедалі більше! Я боюся
почути власні думки. Я знаю, що Партія в усьому має рацію.
Я кажу, що вона має рацію, але навіть найпростіші істини ви-
даються аж ніяк не істинами».
Того, що не знаєш, можна навчитися. У нас добре виходить
не лише руйнувати старий світ, а й будувати новий.
«А що як нове — це лише вірус тієї самої хвороби? А як бути
з відданістю, з обов’язком і братерською любов’ю? Невже геть
усе старе має бути зневажене? Хіба досі ми вже не були чимось?»
Чому ти захищаєш музичну культуру, яка тобі не рідна?
Вона вщипнула себе за руку, і біль розійшовся її тілом аж
до шиї.
«Годі вже цих думок! Усі вони марні, бо десь у глибині ду-
ші я знаю, що всі слова Партії слушні. От тільки я така его-
їстка, така егоїстка…»
Десь поруч почулося шаркання. Чжулі підвелася. З підва-
лів цокольного поверху долинав тихий стогін. Невже весь
цей час там хтось був? Її тілом розійшлися дрижаки. Ні, ска-
зала вона собі, в неї щось не так з головою, вона майже не
спала. І все ж і далі чула, як хтось стогне від болю. Сто третя
аудиторія раптом видалася їй — уперше в житті — відлун-
ням тієї підземної бібліотеки. Чжулі вийшла з кімнати, по-
спіхом піднялася сходами і вилетіла на тепле повітря. Було
й досі рано, ще темно, немовби відлік часу зупинився й тіль-
ки щойно знову запустився.
Вона мала з собою талони на олію і крупу, видані на їхню
сім’ю, і Чжулі йшла, немов затуманена, прикривши кишеню

320
рукою — ховаючи і захищаючи талони. Відколи Велика Ма-
ма і Вихор поїхали, обмінювати талони на пайки стало її
обов’язком.
Черга по олію вже сягала вулиці Цзюйлу. Коли Чжулі по-
бачила, скільки їй доведеться чекати, її розсіяність перетво-
рилася на почуття провини. Їй треба було насамперед при-
йти сюди. Заходити в консерваторію було помилкою, вона
сама це розуміла і все ж знову піддалася дурості й самолюб-
ству. Стала в кінці черги, позаду дівчини, яка стояла босоніж,
міцно заплющивши очі. Її стрижка була груба, як ковадло.
Усі мовчали. Навколишні будівлі були обвішані червоними
транспарантами. На дорозі лежав зламаний стілець, а по-
руч із ним — мотузка, вимащена в щось схоже на чорнило.
У її думках відлунювали три слова: партійність, народність,
ідейність. Проблема в моєму мисленні, подумала Чжулі. Там
усе правильне стає отруйним. Якби ж я могла стишити влас-
ні думки. Вона почувалася так, ніби вже декілька діб не сту-
ляла очей.
Видача пайків мала початися лише за годину. Можливо,
як пощастить, до неї черга дійде до полудня. Якщо доти олія
вже закінчиться, вона знову прийде завтра. Вона здасться,
забуде про консерваторію й піде. Від цієї думки їй немов тя-
гар упав із пліч.
— Так, — сказала вона, сполохавши дівчину, яка стояла
поруч. Подумки зверталася до Кая, але власне думки вже не-
мов були не її. — Завжди є завтрашній день, і післязавтраш-
ній, і день по тому. Ще не пізно змінюватися й рости.
Люди, будівлі та предмети навколо неї — все видавалося
непропорційно великим — і не лише вони самі, а й їхні тіні.
Хіба вже колись бував такий налитий світлом липень? Те-
пер вона помітила, що стоїть біля стіни, заліпленої дацзибао.

321
«Зречіться…» «Зруйнуйте…» «Вставайте і… викореніть… со-
ром». Слова, виведені червоним чорнилом і величезними іє-
рогліфами, дзижчали в її думках. «Зрівняємо з землею штаб!»
Це нагадувало котрусь із тих ігор, яку вигадували собі Летю-
чий Ведмідь і Да Шань. Мабуть, це химерне відчуття — ви-
водити жорстокі слова такою акуратною каліграфією. Чжу-
лі прогнала цю думку. Дисонанс вимагав не менш точної
техніки, ніж краса. У її голові знай повторювалося лібрето
Прокоф’єва: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, але
суть у тому, щоб його змінити». Прокоф’єв цитував Маркса,
хунвейбіни цитували вождя Мао, всі вигукували запозичені
ідеї, її однокласники завчали напам’ять гасла вождя й декла-
мували його поезію як свою. Отже, подумала Чжулі, зрештою
ми не такі вже й різні, просто я розмовляю мовою Баха і му-
зичними ідеями Прокоф’єва, але ніхто з нас однак не знає іс-
тинної природи своїх голосів, хоч би який був привід, ніхто
з нас не розмовляє власними словами. Невже в основі основ
є лише прагнення, й немає справедливості? Усе, чого ми на-
вчилися від часів падіння давніх династій, це лише примно-
жувати шум.
Тепер цей шум розривався в її нутрі. Немов у самому по-
вітрі вона почула Горобчикову Третю симфонію. Її власний
голос проридав: «Завжди є завтрашній день і післязавтраш-
ній. Ще не може бути занадто пізно».
Черга спроквола порухалася вперед.

Чжулі уже майже достояла. Щоразу, коли бачила, як хтось іде

геть, тріумфально тримаючи в руках повний пайок, голова її
дедалі більше паморочилася. Вона дозволила собі перераху-
вати людей, які стояли перед нею в черзі. Вісімнадцять. Був

322
полудень, затінок уже давно відступив і у сліпучому світлі бу-
дівлі перетворювалися на водянисті відображення. Вона сту-
пила вбік і глянула вперед. Сімнадцять. Тротуар став тьмяно-
білий, аж якийсь зернистий. Позаду наростав неспокій, але
Чжулі, зосередившись лише на отриманні пайка, не озирала-
ся. Долинали роздратовані голоси, і їм перелякано відповіла
якась жінка — інтонацією безсилого мі-мінору. Її з легкістю
заглушили кпини. Але Чжулі однак не озиралася. Попереду
зарухалася черга й у своєму виснаженні вона бачила цю ко-
лону людей немов із висоти — багатоніжка, яка заледве тяг-
нула уперед свою крихітну голову. Чжулі стояла впритул до
босоногої дівчини попереду, і коли та озирнулася, вона теж
повернула голову, так наче вони зрослися. Побачила, як із
черги силоміць витягують якусь жінку. Вона була віку її ма-
тері. Хунвейбінка — висока худюща дівчина — так притис-
кала додолу її потилицю, наче то віл.
На жінці була світла блузка і темно-синя спідниця нижче
колін. Напевно, інертно подумала Чжулі, це її одяг так роз-
лютив хунвейбінів.
— Товариші, погляньте на цю наволоч, — вигукнула ви-
сока дівчина, волочачи жінку вздовж черги. Дівчина волала
так голосно, що її рожевий рот наче проковтнув усе її облич-
чя. Чжулі притлумила бажання розсміятися, розчинитися
у грайливості, відвернутися і приховати свій шок, але саме
тієї миті дівчина штовхнула жінку просто на неї. — Дай на-
хабі по морді! — закричала дівчина. Чжулі застигла, як уко-
пана. — Заціди їй ляпаса! — гукнула дівчина. Хтось поруч із
Чжулі простягнув руку і дав жінці пекучого ляпаса. Звук —
чи, може, це був його відгомін — вийшов м’який і приглу-
шений. Жінчине обличчя ховалося за темним волоссям, яке
розтріпалося з-під гумки, але тут її голову шарпнули назад,

323
і Чжулі побачила кров у неї на вустах — водночас повних
і витончених. Цю жінку, інертно подумала вона, карають за
її бажання, за ту дегенеративність, яку вона ховає у собі. —
Ти, товаришко! — закричала дівчина. Чжулі звела погляд. —
Провчи це стерво! — Хтось, хто стояв зовсім поруч, якийсь чо-
ловік, шепотів їй на вухо:
— Ну ж бо, не бійся. Нас усіх є за що провчити, не вагайся!
Жінка стояла так близько до Чжулі, що та бачила, як трем-
тять її повіки і починають формуватися свіжі крапельки кро-
ві. «Де я запропастила свої талони? — спантеличено подума-
ла Чжулі. — Черга порухалася? Я не хочу втратити своє місце.
Я так довго, так довго чекала». Вона підняла праву руку, але
нічого не сталося.
— Ну ж бо, — квапив її чоловік. І лагідно, дуже лагідно ска-
зав: — Що таке? Не вагайся!
До них підходило чимраз більше людей. Жінку раптом
рвучко відтягнули геть. Долоня Чжулі залишилася відкри-
тою, немов вона збиралася от-от зловити щось у повітрі.
— Маленька капіталістична шпигунка, — говорила дівчи-
на. — Смердюче стерво!
Черга ринула вперед. Краєм ока Чжулі помітила когось
із неймовірно великою торбою борошна. Молодь обнишпо-
рювала склад видачі пайків, навіть витягувала звідти робіт-
ників.
Чжулі заплющила очі. «Зірвемо з них маски!» «Буржуазні
щури!» «Витягуйте їх звідти!» У вигуках вчувався радісний,
танцювальний ритм — тустеп французького фіґляра. «Чисто,
швидко відрубаємо їхні голови!» Звідки взявся цей натовп?
Вона почула гул, немовби поруч приземляється літак, але це
була лише роз’юшена, розбурхана маса людей. Час збігав. Не-
забаром стане занадто пізно.

324
 — Просто прокричи гасла, — прошепотіла дівчина по-
руч. — Швидко! Вони на тебе дивляться. Ох, ну чому ти та-
ка перелякана?
Це та маленька босонога дівчина? Але коли вона озир-
нулася, то побачила лише наплив тіл і жодного співчутли-
вого обличчя. Черги вже не існувало, її перекроїв натовп.
Де ж її талони? Невже хтось вишарпнув їх з її рук? Ні, вони
були на місці, заткнуті в кишеню спідниці. Її млоїло, і во-
на зрозуміла, що от-от виблює. Де та жінка? Яку таку жах-
ливу хибу вони в ній розгледіли? Натовп наче розбух і по-
глинув її, відділивши від істеричних хунвейбінів, і ця юрма
була водночас і жахом, і порятунком. У пориві шаленства
вона перетворювалася з сотень роззяв на єдиний організм,
на змію з тисячею очиськ, що звивалася туди-сюди, дедалі
ретельніше вишукуючи, збільшуючи кожну знайдену в со-
бі крупинку бруду. Змія знову і знову вертіла своєю довгою
шиєю. Коли вона знайшла Чжулі, то відразу ж відірвала від
землі й потягнула крізь натовп. «Не бійся, — подумала Чжу-
лі, — це все не навсправжки». Вона раптом опинилася в ін-
шій черзі. Невже це вона так кричить? З нею було з десяток
людей — літні жінки, матері й навіть дівчата — і всі вони
заціпеніло на щось дивилися. Навколо з бундючним вигля-
дом походжали хунвейбіни і змушували їх ставати на колі-
на. Коли Чжулі впала на асфальт, її тіло прохромила хвиля
болю. На мить вона немов відокремилася від власного тіла
і тепер спостерігала за дійством із відстані декількох кро-
ків, вона була частиною юрби, і їй було видно жертв — і се-
бе теж. Дівчина — вже інша дівчина — йшла до них із но-
жицями. Вона шарпала назад голову за головою й відрізала
величезні пучки волосся.
— Бридкі тварюки, — повторювала дівчина.

325
 Чжулі повернулася у власне тіло і відчула різке клацан-
ня ножиць, а потім незвичну легкість, коли впала копиця її
волосся. «Нічого страшного, — подумала вона, — головне, не
загубити талони на пайки. Ба Лютня дуже розлютиться, як-
що вони вилетять у мене з кишені». Почало творитися ще
щось. Хтось сказав:
— А, це ж та скрипалька. Зарозуміле стерво, донька контр-
революціонера.
Вони вирвали в неї торбу, перевернули її догори дриґом,
і звідти перелякано випурхнули сторінки, списані нотами
Бетговена. До неї долинали ридання і благання, тріск, з яким
грубо рвався одяг, але Чжулі зосередилася на сторінках.
— Я знаю цю погань. Її мати — праворадикальна сучка!
Вони сміялися з них, топтали, вдавали, ніби співають по
них. З’явилися люди з відрами, з яких переливалася через
вінця рідина, і вона побачила, як повітря прорізають мазки
чорного. Усіх, що стояли на колінах, обливали чорнилом —
чи, може, це була фарба? Чжулі схилила голову, і їй здалося,
що кпини і плювки пробили поверхню й тепер усе потрапля-
ло всередину. Від перших трьох, п’ятьох, сімох ляпасів вона
закричала від болю і гніву, але опісля, коли почалося знечу-
лення, було лише заціпеніння. Час розширився, достоту так
само, як тоді, у Бінпаї, коли вона була ще дитиною, а її бать-
ко стояв по центру на колінах. Тоді вона все дивувалася, чо-
му батько не підводиться. Чому вони не дають йому підняти-
ся? Вона подумала про Ма і про те, що передається від матері
доньці, від чоловіка дружині, від коханого коханій — кров,
дотик, вірус. «Це я відкрила бібліотеку Старого Заходу, — по-
думала Чжулі, починаючи зомлівати. — Це була моя помил-
ка, і вона руйнує життя моїх батьків. Кожен ляпас, кожен
удар і кожне приниження, спрямовані на мене, — це на один

326
ляпас, удар і приниження менше для мами. Глибоко всереди-
ні, що я за звір? Що це вони нарешті розгледіли?»
«Гей ти, мала хвойдо, я до тебе звертаюся!» Вони продо-
вжували кричати. Її голову знову шарпнули назад. «Як ця
брудна шльондра сюди пролізла?» «Зізнавайся, хто ти така!»
Вони кричали через мегафони просто їй у вуха, наче хотіли,
щоб вона оглухла. Раз по раз завдавали їй удару по голові. Не-
вже бути собою — це злочин? Невже не вірити — це злочин?
Їй хотілося ридати з власної повільності, із власної наївнос-
ті. Через чорнило, що засихало на обличчі, шкіра стягувалася
й боліла. Усі інші жінки в чомусь зізнавалися. Схоже, Чжулі
була єдина, що досі стояла на колінах. Вона знала, що винна,
але не могла зізнатися. Натовп навколо неї немов розширю-
вався і здіймався від тріумфу. «Ти, демониця, роззяв рота!»
Ще ляпаси, і ось вони вже почали її бити, знову піднімати
і тепер уже зв’язали руки за спиною так, що зап’ястя опини-
лися високо підняті в повітря, над плечима, а голова майже
лежала на землі. «Незліченні години вправляння, — в марен-
ні думала Чжулі. — Я вправлялася і вправлялася. Я вивчила
напам’ять тисячі годин музики, і що в результаті? Крихітна
перлинка часу, яка от-от розчиниться». Чжулі нічого не чу-
ла. Вона бачила всюди навколо себе обличчя, вона бачила ру-
хи — але не чула звуків. Схоже, вони подумали, що з неї не-
має толку, що вона недоумкувата, і перемкнули свою увагу
на жінку поруч, яка плакала так гірко, що не могла тримати-
ся на ногах. Жаль переповнив Чжулі, й вона побачила за спи-
ною жінки пітьму. Ось куди мені треба дістатися, подумала
вона. Але фарба — чи, може, це було чорнило? — і піт залили
їй очі, й вона не могла їх протерти. Немилосердно пражило
сонце. Вони неодмінно по неї повернуться, але тепер вона чу-
ла лише бурмотання, лише тишу, і вона її захищала. «Тепер

327
я готова, — подумала вона, — принести всі квіти… Я відшу-
каю всі квіти, навіть якщо мені доведеться вкрасти їх із рук
нашого Великого Керманича, я покладу їх до ніг Прокоф’єва».
Усю свою душу вона віддала музиці. Їй знову пригадалися
слова з «Фауста» Ґете: «Яка картина! Ах! Картина лиш!»* Ти-
ша покаже їй шлях. Тиша розширилася і стала пустелею, сво-
бодою, новим початком.

Вона вловила якийсь рух і відчула навколо себе багато прос­

тору — пітьму, яку сприйняла за асфальт, за дорогу чи за ніч.
А де її руки? Вони ніби відділилися від її тіла і відпали. «Мої
пальці пішли збирати моє волосся, — подумала вона, силку-
ючись усміхнутися, — вони пішли збирати моє гарне волос-
ся». Намагання розплющити очі було марне. Вони зашкаруб­
ли, і єдине, за що вона могла триматися, — це пронизливий
біль, який немов ішов глибоко з легень. Зазвучала невідома
фортепіанна музика. Як же ж близько вона лунала — але ні,
музика була лише жорстоким жартом. Кому за таких часів
спаде на думку грати на фортеп’яно? «О, — подумала вона,
коли цівка води торкнулася спершу очей, а відтак її уст, —
мої славні руки принесли мені води». Почула якесь відлуння,
а потім повітря немов змінило тональність, туман перетво-
рився на дощ, дощ перетворився на музичний тон, а тон — на
голоси. А потім на один конкретний голос, який вона негай-
но і нездійсненно розпізнала — голос Кая. «Ні, — подумала
вона, поки біль у легенях ставав дедалі нестерпніший, — не
варто потрапляти йому до рук». Знову відчуття руху. А по-
тім дорога відірвалася від її шкіри. З нею був Кай. Під усіма

* Переклад з німецької Миколи Лукаша (прим. перекладачки).

328
цими сплутаними враженнями вона вловила проблиск но-
вої ідеї, нового виду любові, якого вона ніколи досі не знала,
прив’язаності, як до брата, до приятеля, до коханого, який ні-
коли не зможе стати коханим, як до музично спорідненої ду-
ші, до товариша, який міг би стати співавтором на все жит-
тя. «Так прикро, — подумала вона, — що в нас уже ніколи не
буде можливості разом зіграти “Циганку”, ми ж бо доповни-
ли її чимсь таким, чого досі ніхто не чув. Сам Давид Ойстрах
віддав би нам належне; правдивість і сором, ні, самотність,
яка витворюється з непримиренності до самого себе. Самоту.
От тільки би Кай», — подумала вона. Так, тільки б це був Кай.
— Так, Чжулі, — сказав він. — Хунвейбіни вже всі пішли.
Часу вже не було. Вона рухалася — й усе ж залишалася на
дорозі. Вона стояла на колінах — і все ж лежала в темній во-
логій кімнаті. Вона чула Ба Лютню, чула плач Летючого Вед-
медя й чула слова Кая, що дві жінки, яких зацькували під час
сесії боротьби, так і залишилися лежати на дорозі, вони за-
гинули. Одну з них, професорку математики Шанхайського
університету, проволокли по асфальту цілий кілометр. Чжулі
витіснила звук, він проникав не через вуха, а через вітерець
по руках, через руки. Хтось її вмивав, вона знала, що це мо-
же бути лише Горобчик. Вона знала, що в безпеці й що вже
може розплющити очі, якщо захоче, але вона не захотіла. Ти-
ша прийшла до неї. Тиша не намагалася з’єднати всіх своїх
частинок, не намагалася вдавати, буцімто всі вони — елемен-
ти одного цілого. Їй не треба було вдавати. Тиша бачила все,
всім володіла і зрештою все забирала.
У дім прийшли хунвейбіни. Вона чула, як вони підбира-
ються чимраз ближче, вони прийшли і посипалися речі, зно-
ву здійнялися крики, вони побачили її й сказали, що ще по-
вернуться. Хтось плакав. Це сусідка, пані Ма, вона вигукувала:

329
«Який сором!», але кому? Чжулі не знала і боялася здогадува-
тися. Сором штопором крутився в її нутрі, звиваючи докупи
її егоїзм, фривольність і порожнечу того, чим вона була, аж
поки не залишилося більше жодної можливості змінитися.
У наступному житті, вирішила Чжулі, буде більше барв,
ніж у світі людей, буде більше текстур і різновидів часу. Це
буде світ Бетговена, який саме сидів спиною до слухачів, ко-
ли збагнув, що звук нематеріальний, що він лише ехо, що іс-
тинна музика завжди всередині. Але якщо забрати музику,
забрати слова, то що залишиться? Одне її вухо було пошко-
джене. Вона тужила за матір’ю й батьком. Як же яскраво ме-
рехтіла перед нею її сутність — зовсім трішки не вистачало,
щоб дотягнутися. Яка ти, запитала вона? Де ти?
Вона сіла і зрозуміла, що запала ніч. Вона сідала знову
і знову, уявляючи собі, що знімає з себе простирадло, підхо-
дить до дверей, виходить в іншу кімнату й назовні, на сві-
же повітря.

Горобчик почув, як його кузена прокинулася. Він заснув

у кріслі біля її ліжка. Перш ніж він повністю розплющив очі,
вона вже встигла вийти з кімнати і звернути в коридор. Він
не міг поворухнутися. Вона побачить дацзибао, що сохнули
на кухонному столі. Да Шаня і Летючого Ведмедя змусили
критикувати Чжулі, Вихор і Веня Мрійника, а вранці ці обви-
нувачення мали розвісити на стінах. «Напиши, що вона донь-
ка праворадикальних падлюк, — вказував йому Ба Лютня. —
Так треба. Просто напиши. Не дивись на мене так. Це нічого
такого, просто слова».
Да Шань розмазав чорнило, і батько викинув дацзибао
і змусив його писати заново.

330
 — Да Шаню, — сказав він, — якщо ти не зречешся Чжу-
лі, то їй від цього буде тільки гірше. Вони повернуться й ска-
жуть, що вона демон, що вона проникла в наше життя. Хай
вони нас приструнчать, якщо їм цього так хочеться. Хіба це
не краще — бути приструнченим? Чи ти хочеш, щоб твій бі-
долашний батько, твої брати попрощалися з життям?
Тремтячи, підліток занурив пензлик у чорнило. І старан-
но вивів ім’я Чжулі.
Ба Лютню вже двічі викликали в консерваторію, де сесії бо-
ротьби тривали по дванадцять годин поспіль. Їхній сусід, пан
Ма, щез, як і викладач Чжулі, Тань Хун. «Мене м’яко критику-
вали, порівняно з іншими», — сказав Ба Лютня, коли повер-
нувся. Усе його тіло було вкрите синцями. Одне око запливло
так, що не розплющувалося, обличчя було закривавлене і пе-
рекошене, але його обвинувачі — його ж студенти з консерва-
торії — рук його не зачіпали. Людям, яких під час попередніх
кампаній позначили тавром праворадикалів, навіть тим, ко-
го, як і Вихор, реабілітували, пощастило значно менше.
Горобчика двічі забирали загони хунвейбінів. Вони за-
крили його в комірчині консерваторії, але критикувати його
чи обвинувачувати не прийшов ніхто. Зрештою двері відчи-
нилися, і його відпровадили геть. Він немов плив під водою,
усередині бульбашки повітря. На вулицях студенти співали,
ридали і кричали про свою любов. Їхніх жертв, які вже раз
пережили приниження, принижували знову і знову, нена-
че знайоме обличчя викликало найбільше ненависті, саме
їх обвинувачували в тому, що сучасність подає щораз мен-
ше надій, у кривавих жертвах революції й у тій озлобленос-
ті, яка, схоже, найдужче заражала наймолодших. От тільки
це була не озлобленість, а хоробрість, і вони були вірні сол-
дати, що стояли на захисті вождя. Горобчик мусив захистити

331
Чжулі, він мусив знайти укриття, але де? Батько казав, що
найстрашніше насильство — в університетах. По радіо ого-
лосили, що в Пекіні письменника Фу Лея, якого раніше про-
славляли за переклади Бальзака і Вольтера, та його дружину
піддають щоденним сесіям боротьби. Усі книжки сім’ї спа-
лили, а фортеп’яно розбили. Їхній син, піаніст Фу Цун, по-
просив політичного притулку в Заходу і його прохання задо-
вольнили. А батька, Фу Лея, тихого зрадника, отруйну голку,
загорнуту в шовк, нарешті притягнули до відповідальності.
Ранок ставав дедалі спекотніший. Коли Горобчик знову
прокинувся, Чжулі сиділа на ліжку під вікном. Вона залиши-
ла місце для матері, немовби Вихор могла будь-якої миті по-
вернутися додому. З обрізаним волоссям вона видавалася на-
віть молодша за свій вік.
— Усе добре, — сказала вона. — Лягай спати.
— Я не спав, — він сів у кріслі й потер обличчя, відганяю-
чи тривожні сни. — Ні, я просто думав.
— Мені вже краще, і я знаю, коли ти лукавиш.
Він усміхнувся. Одна її рука повільно піднялася до проти-
лежного плеча, намацуючи кінчики волосся.
— Пів року, — тихо сказала Чжулі, — і все відросте. — Во-
на подивилася на нього, і від темних розводів на обличчі, від
синців, які набули хворобливо жовтого кольору, здавалося,
наче вона сидить у тіні, хоч кімнату й заливало сонячне світ-
ло. — Горобчику, ти не бачив моєї скрипки?
— Твоєї скрипки, — заціпеніло повторив він.
Вона чекала, не відриваючи від нього погляду.
— Чжулі, — сказав він. Це тремтіння в голосі було нестерп-
не, і він його притлумив. — Її розбили. — Вона кивнула, не-
мовби очікуючи на другу половину речення. Він безпорадно
подивився на неї. — Її розбили.

332
 — Так, — сказала вона. — Але потім…
— Учора, ні, два дні тому прийшли хунвейбіни. Прийшли
і розтрощили всі інструменти. Навіть сюди зайшли, але Ба…
ми попросили їх піти. На Ба Лютню донесли, йому довелося
йти на збори, але вони вже скінчилися. Він удома. Консерва-
торія зачинена. Можливо, назавжди.
Чжулі кивнула. Горобчику здавалося, що цієї миті її розум
був нестерпно ясний.
— А де Да Шань і Летючий Ведмідь? — запитала вона.
— У Чженцзяні, з батьковим кузеном. Пані Ма повезла їх
туди поїздом. Тобі теж слід поїхати…
— Так, — відповіла вона, а потім додала так легковажно,
аж він і не повірив, що це вона вимовила ці слова. — І все-
таки варто було мені вивчати сільське господарство. Брати-
ку, хіба ти не чув, що передають по радіо? У Чженцзяні від-
буватиметься усе те саме, що й тут.
Він не став їй розповідати, що за минулий тиждень четве-
ро професорів консерваторії наклали на себе руки, і що про-
фесора Таня замкнули в приміщенні майже без їжі та світла.
А Чжулі не згадувала про доноси, які написав Да Шань. Вули-
ці затопила хвиля скандувань, але Чжулі з Горобчиком по-
водилися так, наче нічого не чують. Хвиля котилася Пекін-
ською вулицею, беручи їх у кільце. Чжулі запитала, чи не
бачив він Кая.
— Я бачив його два дні тому. І все ж не зміг зрозуміти, як
йому ведеться.
— Але ж його захистять, правда? Вони його не займати-
муть. І тебе не зачеплять.
Почуття, яке пробивалося з її голосу, було родом з іншого
часу — колишня жага, що не відала, як же їй згаснути. Він не
знав, як учинити, тому просто кивнув.

333
 Вона заплющила очі.
— Це добре, братику.
Коли вона заговорила знову, її голос був дуже спокійний.
— Це добре, — повторила вона. Ще раз доторкнулася до во-
лосся й опустила руку. — Горобчику, це як уранці, коли світло
дня витісняє зорі. Здається, начебто воно, все це світло, так да-
леко, однак існує величезний всесвіт зірок і всього іншого, тому
просто не віриться, що вони отак щезнуть… Горобчику, з усього
того, що про мене кажуть, в одному вони мають рацію — я гор-
да. Я горда бути собою. Я справді вірила, що одного дня зіграю
перед самим вождем Мао, що поїду в Лондон, у Москву, в Бер-
лін! — Вона засміялася, наче дитина, яка дивиться на витівки
домашньої тваринки. — Тепер я знаю. Усі ці місця залишать-
ся для мене лише словами. Моя гординя була така велика, що
я уявляла, як колись стоятиму в оселі, де жив Бах, побачу його
почерк, його кімнати і маленьке ліжко й покажу людям, що це
для мене значить. Вони це почують. Вони почують Баха в мені,
дізнаються, що він і мій теж. Не знаю як, не знаю чому…
Ясність в очах Чжулі його лякала.
— У всьому цьому таїться жарт, — сказала Чжулі, — ось
чому всі наді мною сміються. Розумієш? Усе те, чого в нас не-
має, ніщо порівняно з тим, що в нас колись було. Життя може
бути довге або коротке, але всередині нього, якщо пощастить,
є одне віконце… Я виглянула в це віконце і створила власне
уявлення про Всесвіт, і, може, воно й було неправильне, я вже
й сама не знаю, я ніколи не переставала любити свою краї-
ну, але хотіла бути вірною ще чомусь. Я багато бачила…. Ін-
шого життя я не хочу.
Горобчик підвівся й пішов замикати вже зачинені двері.
Він підійшов до щільно примкнутого на засув вікна, засунув
фіранки і намагався придумати, що зробити ще.

334
 — Завтра, — сказав він, — я відвезу тебе в Чженцзян. Ти
не будеш сама. Летючий Ведмідь і Да Шань…
— Ні, — сказала вона. — Це лише накличе на них іще біль-
ше біди.
Але які залишалися варіанти? Нестерпно було усвідомлю-
вати, що ради на це немає. Думай, наказав він собі, ти пови-
нен мислити ясно. Записник, ручка і чашка біля ліжка при-
вернули увагу, і він відсунув убік ручку й узяв записник. Його
тіпало. Почерк Веня Мрійника збурив його. Де Велика Мама,
де Вихор? Лише вони, а не він і не його батько, знали, як її за-
хистити. Він зневажав себе за слабкість.
— Чжулі, — заговорив він, — ці заворушення закінчаться.
Повинні ж вони рано чи пізно закінчитися.
— Мій бідолашний батько. Що ж він відчує, коли повер-
неться додому і побачить, що з нами всіма сталося?
Він не відповів, і Чжулі простягнула до нього руку — до
записника.
— Цей я дочитала. Продовжуймо. Сімнадцятий розділ, твій
улюблений, хіба ні? Ось коробка, під ліжком. Мені довелося
її заховати від Ба Лютні.
Він витягнув коробку. Чжулі прочесала руками волосся,
немовби готувалася до приходу гостя. Вона сказала:
— У мене таке враження, що… можливо, давним-давно,
події Книги записів були описані так, наче відбувалися за ча-
сів, які ще не настали. Ось чому вона тепер видається нам та-
кою знайомою. Майбутнє от-от настане. І ми пройшли весь
цей шлях, щоб його зустріти.
— Або, може, — озвався він, — це просто ми раз по раз по-
вертаємося до того самого моменту.
— Наступного разу зустріньмося деінде, добре, Горобчику?
— Добре, Чжулі.

335
 Горобчик читав розділ уголос, а тим часом день переходив
у вечір, так наче читати Книгу записів це було все одно, що
зачинити і замкнути на засув вхідні двері. Да-вей от-от поки-
не Америку і повернеться додому, але перед від’їздом компо-
зитор на ім’я Чоу приводить його на репетицію у Карнеґі-хол.
Від центральної постаті диригента, Едґара Вареза, променя-
ми розходиться сотня музикантів, а тим часом другий, мен-
ший оркестр, грає з сусідньої зали. Чергуючись і зіштовхую-
чись, чутні, але невидимі одне одному, вони грають ту саму
симфонію, використовуючи барабани, обривки пісень, сире-
ни, галасливу флейту, стукіт, дзвін і гудки великого міста. Ця
сумбурна симфонія була найкращою з усього, що доводилося
чути Да-вею. Вона немовби водночас і обіймала його, і про-
водила в дорогу.
— Да-вей, тобі не можна їхати назад, — опісля каже йому
Чоу. — Вже запізно повертатися.
Да-вей не знає, що відповісти. Перед ним оркестр уже
звіль­нив сцену, але музика стоїть, вичікуючи, наче зграя
журавлів.
— Ось я, — каже Чоу, — я поїхав із Шанхая в період найза-
пекліших боїв. Японці за нами гналися, але нам вдалося за-
губитися в натовпі… — Його обличчя, таке чуйне до цієї істо-
рії, посіріло. — Солдати затримали іншу групу, прийнявши
їх за нас. Оточили їх і розстріляли. Усіх жорстоко винищи-
ли… Сам бачиш, як буває. Життя за життя. Я ніколи не змо-
жу повернутися.
Здавалося, що всі сотні стільців у залі, прислухаючись,
схилилися до них.
— Кажу тобі: наша країна нас не потребує. Ти і я, ми з то-
бою ї мінь, інші люди, і вже скоро будемо найпересічніши-
ми на планеті.

336
 Коли розділ закінчився, Чжулі взяла записник у руки. Во-
на сказала:
— Я ніколи не чула Вареза. Я чула так мало сучасної музи-
ки з двадцятого століття. Я б так хотіла колись поїхати за кор-
дон і послухати те, що чують вони. — І додала, немовби досі
цього не усвідомлювала: — Да-вей — тінь мого батька. Усі ці
роки я через почерк уявляла собі, начебто це він пише напря-
му нам. Мені. Це ж ніколи не була просто книжка, правда?..
Горобчику, пообіцяй. Не дай Ба Лютні спалити записники.
— Добре, Чжулі. Обіцяю.

А майже за три тисячі кілометрів Вень Мрійник саме при-

був у місто Юймень, провінція Ґаньсу. Від часу втечі з Цзя-
баньґоу він уже майже два роки снував північним заходом
вздовж і впоперек, і це був інший чоловік, аніж той залюбле-
ний у книжки юнак із віршами в кишенях. У сорок із гаком
років, потемнілий від сонця й обпалений вітром, передчасно
постарілий, він був спритний, пильний і фізично зміцнілий.
Він викрадав посвідчення особи в незнайомців, яких зустрі-
чав на своєму шляху, раз на місяць змінюючи в такий спосіб
ім’я; коли виникала потреба, зупинявся, щоб заробити гро-
шей або талонів на пайки, підпрацьовуючи на пшеничному
полі, просищі чи на цементному заводі. Зі своєю пошарпа-
ною валізою в руках, він сходив пустелю і вздовж, і впоперек,
навчився виживати в сухому місячному ландшафті провін-
ції Ґаньсу, уникати арешту і харчуватися самим лише повіт­
рям. Якось на рундуку з книжками в Сіньцзяні він знайшов
копію шостого розділу Книги записів. Вень втупився погля-
дом у сторінки, боячись, що заблудив. Йому марилося, що Да-
вей, Четверте Травня і Книга записів — міф, алегорія або ж

337
система, навколо якої сплелися всі їхні життя. Помітивши йо-
го страждання, дитина, яка опікувалася рундуком, сказала:
— Мій батько прочитав цю книжку, йому її приніс наш
кузен. Щоправда, цілої книжки в нього нема, тільки декіль-
ка розділів. А ця зайва. Решту він не продасть.
— Де живе твій кузен?
Дівчинка звела свої білі брівки.
— У Цзиньчані. Він працює на нікелевій шахті.
Тієї ночі Вень запоєм прочитав записник, поглинаючи йо-
го, наче це була тарілка їжі, з кожною сторінкою перекону-
ючись, що впізнає цей почерк, і що завжди його упізнав би.
У цьому примірнику ім’я одного з другорядних персонажів
було змінене: переписувач використав ієрогліф 谓, «вей», як
у річці Вейхе, яка брала свій початок у провінції Ґаньсу.
Він дістався Цзиньчана, міста, яке вирізнялося незвични-
ми, розкиданими то тут, то там, будівлями; подейкували, що
це були руїни будинків у римському стилі, які звела тисяча
воїнів у вигнанні, що оселилися там дві тисячі років тому.
Час від часу їхні нащадки народжувалися з зеленими очима
і вогняно-рудим волоссям. Але нині місто більше славило-
ся покладами нікелю й коштовних металів. У Цзиньчані він
знайшов іще один розділ, теж скопійований на мімеографі,
з тим самим шрифтом, і з датою створення — цьому примір-
нику було шість тижнів. Власник рундука з книжками неохо-
че ділився інформацією, але врешті розповів по секрету, що
запопав цей розділ у фермера, який вирощував дині в Лань-
чжоу. Вень Мрійник вирушив далі по сліду, пройшов пів дю-
жини доріг і розділів, аж поки одного дня постукав у двері
«Записок із Підземелля», оранжереї пані Достоєвський.
— Дорогенький мій, — сказала пані, — давно пора. Я вже
була певна, що помру раніше, ніж ви сюди дістанетеся.

338
 Вона розповіла йому, що Вихор із сестрою в Юймені, оби-
дві працюють у тамтешньому ансамблі пісні й танцю. На про-
щання тицьнула йому в руки примірник «Дощу на горі Ба»,
що колись належав його доньці, й на берегах якого досі зали-
шилися примітки, написані рукою Чжулі.
За тиждень Вень, тоненький, мов стеблина, прибув у Юй-
мень. Він прийшов до скромного житла, яке описала йому па-
ні Достоєвський і де мешкали Вихор із Великою Мамою Ніж.
За фіранками мерехтіло світло лампи. Він довго стояв надво-
рі з валізою в руці, боячись дати себе помітити, боячись уяви-
ти кінець своєї самотності, боячись майбутнього і водночас
минулого. Пригадалося, як він колись спостерігав за вікном
Вихор у Шанхаї, вичікуючи, поки погасне лампа, щоб можна
було доставити черговий розділ Книги записів. Це було на-
че в минулому житті. У позаминулому. Тепер усі примірни-
ки зберігали записи місць, у яких вони побували, і місць, які
вони були змушені покинути. Він спробував підстригти во-
лосся, вимитися й зацерувати одяг, та однак відчував непо-
борну прірву між тим, ким він став, і тим, ким міг би стати.
Коли він легенько постукав по віконній рамі, Вихор піді-
йшла до дверей і відчинила. Вона витріщилася на нього, як
на примару.
Вень Мрійник процитував відомі рядки Лі Бо: «Поглянь-
те — Хуанхе вода з небес тече, до моря мчить і там зникає!»
— «Доля твоя, — відповіла Вихор, — явитись у вихорі пи-
лу».
Велика Мама, яка саме стояла у дверях за спиною Вихор,
вийшла назовні. Спокійно, ніби він отак до них заходив що-
вечора, вона його обійняла. А відтак закуталася у светр і по-
кинула їх наодинці. Довго-довго гуляла вздовж урвища непо-
далік. Лампи нафтоперегінного заводу освітлювали павутину

339
працівників нічної зміни. Небо було темно-багряне і пробу-
джувало лихе передчуття. Коли Велика Мама повернулася, її
сестра і Вень стояли пліч-о-пліч у тіні будинку. Зорі тьмяніли,
і їй здавалося, наче нічне небо відривається від землі й від-
пливає. Велика Мама жодного разу так і не побачила, щоб во-
ни нахилилися чи поворухнулись, не кажучи вже про те, щоб
доторкнулися одне до одного. Після десятирічної розлуки во-
ни стояли так тихенько, наче не можна було довіряти навіть
землі під ногами. Може, вони говорили про те, що в такому
домі, як от дім Ба Лютні, в сім’ї партійного героя, їхня донька
має шанс досягти успіху. Може, вони говорили зовсім не про
Чжулі, а про щось інше, про якісь інші тісні стосунки і нена-
писані життя. Їхню розмову міг чути лише вітер, розповідала
згодом Велика Мама Горобчикові, а не такі, як вона.
Вень Мрійник і Вихор вирушили в дорогу вночі — з на-
дією втекти до пограниччя. За два дні можна було дістати-
ся Монголії, а по той бік у Веня були знайомі, які могли б їм
допомогти.
Наступного ранку Велика Мама сіла писати листа до Чжу-
лі, мало не торкаючись зрячим оком сторінки. Вона знайде
спосіб його надіслати, разом із листами від Вихор і Веня, ко-
ли це буде безпечно. На серці моєму камінь лежить, — по-
думала вона, згадуючи вірш, який декламувала на сестрино-
му весіллі. — Твоя старша сестра тебе сповивала. А тепер
ви обидві в сльозах, несила прощатись. Та на тебе чекає до-
рога своя…
У листі до Чжулі вона написала: «Я дивилася, як вони
від’їжджають верхи на малій конячці. Уявляєш собі? Так ніби
вони знову молоді». Від її сліз папір поморщився. Вона скла-
ла листа і заховала слова якнайдалі від людського ока. Того ж
вечора пішла до місцевого партсекретаря й повідомила, що її

340
сестра послизнулася і впала у Вейхе. Вона намагалася вряту-
вати Вихор, але течія була надто сильна, і смердюча вода, за-
бруднена відходами із заводів, віднесла її геть. Партсекретар
скликав пошукову групу. Після п’ятьох днів пошуків, не знай-
шовши ні сліду від тіла і переймаючись підвищенням квот
на видобуток і нову політичну кампанію, він оголосив Вихор
мертвою, підписав відповідні документи і закрив її справу.

У Шанхаї Горобчика забрали хунвейбіни і цілий тиждень

про нього не надходило жодної звістки. Уже інший загін при­
йшов по Чжулі у вівторок і в середу, але потім їй дали спокій
до неділі. Неділя була найважчим днем, а в понеділок хун-
вейбіни прийшли знову. У вівторок додому повернувся Го-
робчик, голодний і виснажений, але неушкоджений. Його
потримали в ізоляції в комірчині, а тоді відпустили. Це бу-
ло годі пояснити. На вулиці на кожному кроці гриміли гуч-
номовці. У державних новинах передали, що Лао Ше, п’єси
якого так любив Вень Мрійник і що його свого часу прослав-
ляли як «народного митця», утопився. На честь святкування
його смерті з гучномовців вигравала весела маршова музи-
ка. На середині програми в дім зайшли хунвейбіни. Попри Го-
робчикові благання, попри його намагання щосили вчепити-
ся у Чжулі, її забрали. Її рука вислизнула з його руки. Як по
правді, страх у Горобчиковому голосі так її налякав, що Чжу-
лі заплющила очі й сама висмикнула руку.
Спочатку її однокласники були вигадливі. Вони приду-
мували нові гасла і методи, а ще мали нові знаряддя, як от
помийні відра, диригентські палички і  бритви. У  всьому
цьому вчувалася якась комічність — один напад сміху ври-
вався в інший, вибуховий сміх, колючий сміх, сміх-розтяжка,

341
запитання, які анітрохи не були запитаннями, зізнання, що
вони їх вимагали, і які не мали нічого спільного із зізнання-
ми.
Знову й знову вони співали:

Води соціалізму життя мені дали,

І виріс я під прапором червоним,
Тож присягнувся
Наважуватися думати, робити і казати,
Й себе усього Революції віддати.*

Співати вони любили. Нестерпним для неї було інше — те,

як вони на неї дивилися, їхня категорична невблаганність,
їхня зневага. Революціонери швидко втратили цікавість до
своїх знарядь і тепер били її голими руками. Кай казав, що во-
на завжди більше переймалася музикою і власними бажан-
нями, а не Партією. Казав, що намагався скерувати її до пра-
вильних композицій і навіть дійшов до того, що переписав їх
для неї від руки, але вона їх відкинула. Її батьки вороги наро-
ду, а Чжулі відмовляється їх зректися. Вона розбещена й амо-
ральна, вона дегенератка. Усі захоплення повинні служити
лише Революції, казав він. Кай говорив і говорив, без угаву,
але жодного разу не згадав Горобчикового імені, не зрадив
його. Коли у нього закінчилися слова, він пішов і не повер-
нувся. Після цього Чжулі відчула, що все збагнула. Музика
починалася з акту компонування, але сама Чжулі була лиш
інструментом, склянкою для води. Якби вона відповіла на

* «...Води соціалізму життя мені дали…» Слова пісні «Прагнення Мао

Цзедуна в аранжуванні Лі Цзєфу. Hongweibing gesheng [Голос хунвейбінів]
(Пекін: Houdu dazhuan xuexiao Hongweibing daibiao dahui, 1969), c. 99.

342
обвинувачення чи почала захищатися, то втратила би здат-
ність чути світ, який нарешті в неї просочувався. Гучна див-
на музика. Вона знай вертіла головою, намагаючись збагну-
ти, де ж цей другий оркестр, оця сусідня кімната, а тимчасом
революційна молодь намагалася змусити її тримати голову
прямо і дивитися під ноги. Вона бачила, як кричать їхні ру-
ки й усміхаються їхні вуста. Подумки вона себе ганила. Зві-
рі, подумала вона, не плачуть. Водночас вони ніколи не від-
водять погляду.
Того дня Горобчик приніс її додому. Він безупинно ридав,
і вона усвідомила, що ще ніколи досі не бачила, щоб він так
розклеювався, й це її налякало. Але ж він у безпеці, подума-
ла вона. Хунвейбіни нічого йому не заподіяли. Вона поду-
мала, що це Кай його захищає. Піаніст повсякчас стояв про-
сто за Горобчиком, пильно спостерігаючи, але може, це їй
лише здавалося. Хай там як, а зв’язок між ними трьома за-
лишався нерозривний — майбутнє, яке мало настати, якби
країна обрала інший шлях. Їй так багато всього хотілося за-
питати в Кая. Хотілося сказати йому — хоч би що сталося,
хоч би що вони обрали, колись їм доведеться прокинутися,
всім доведеться підвестися, подивитися собі у вічі й усвідо-
мити, що це не Партія змусила їх таке чинити. Колись вони
залишаться сам на сам із власними вчинками. Їй хотілося
сказати йому: «Не дай їм пошкодити тобі руки. Твої обда-
ровані руки». Їй хотілося сказати Горобчикові: «Хоч би що
сталося, ти повинен закінчити свою симфонію. Прошу те-
бе, не дай їй зникнути». Що було важливіше: любити самій
чи знати, що хтось колись тебе любив? Навіть якщо хтось
і відповів на її запитання, вона не вловила слів. Я тепер так
далеко, подумала Чжулі, що слова розчиняються, перш ніж
долетіти до мене.

343
 Я настільки далеко, подумала вона. Відчула себе нестерп-
но самотньою. Куди ще далі?

Поки Да Шань і Летючий Ведмідь гостювали в Чженцзяні,

у домі в провулку було тихо. У четвер Чжулі, як і зазвичай,
прокинулась удосвіта. Під захистом чорнильної темряви но-
чі вбралася у свою улюблену блакитну сукню, заколола на-
бік нерівні кінчики волосся, зібрала все необхідне і вислизну-
ла через вхідні двері. Боги тиші оберігали її, й ані Горобчик,
ані Ба Лютня не прокинулися; а якщо і прокинулися, то ви-
рішили не заважати їй піти. Ніч була наче з мрій, чисте теп­
ло охопило її й лагідно пробуджувало зі сну. Вона ледве пе-
реставляла ноги, та все ж нічого не боліло. У консерваторію
вона йшла бічними вуличками і провулками, тож дорога за-
брала чимало часу. То тут, то там палахкотіли маленькі вог-
нища. Вона підійшла до перехрестя, вщерть заваленого ви-
сокими стосами книжок. Вони лежали так, ніби їх скинули
з кузова самоскида, і формою нагадували піщану дюну. Де-не-
де просто неба спали групки студентів. Якась студентка про-
кинулася і провела Чжулі поглядом, але вочевидь, подума-
ла, що це лише продовження її сну; хунвейбінка втупилася
в неї, але нічого не вчинила. Повсюди висіли дацзибао, німі
крики, що оточували Чжулі, але вже не лякали. Вона не зна-
ла як і чому, але варто їй було зрозуміти, варто було прийня-
ти рішення, як давні страхи розвіялися. Коли революціонери
спали, вони видавалися безневинними, видавалися нічим.
Чжулі йшла і бачила будівлі, засмічені вулиці, розбиті ліх-
тарі, клапті одягу, потрощені меблі. Вона відчувала твердість
асфальту, синьо-чорне повітря й навіть невагомість власної
сукні. Хоч куди б вона звертала, дороги звивалися й вели до

344
консерваторії — саме таким завжди був плин її життя. За во-
рітьми внутрішній двір кишів силуетами — великими і ма-
ленькими купами сміття, між якими Чжулі пробиралася, так
ніби це був ряд порожніх крісел. Двері консерваторії хтось
підпер черевиком, вона не знала навіщо, але залишила че-
ревик на місці, прочинила двері ширше і зайшла всередину.
Їй здалося, що вона побачила покинуті програмки, загубле-
ні торбинки, забуті пальта, а потім, за якусь мить, видіння
минуло, і Джулі підійшла до сходів, якими вперше підняла-
ся ще дитиною, коли Горобчик за руку привів її вчитися до
професора Таня.
У консерваторії пахло водночас вогкістю й гаром, і поки
Чжулі снувала приміщенням, їй здалося, що запах цей ішов
із майстерні, де колись професор Тань виготовляв скрипки
з тоненьких дощечок парасолькового дерева. Чжулі зупини-
лася й заглянула у двері, думаючи, що, може, там знайдеть-
ся скрипка, яку вона могла б прихопити з собою й пограти,
скрипка, яку вона могла б зробити своєю. Але там нічого не
було. Шматочки дерева мали такий вигляд, ніби ними шпур-
ляли у вікна під час радісного святкування. Вона пішла да-
лі. На четвертому поверсі повернула вниз по коридору і по-
бачила ті самі дацзибао, які багато тижнів тому показував їй
Кай. Чжулі почала їх зривати. Відьма. Робота це була повіль-
на і шумна. Папір страшенно шурхотів, але це вже не мало
значення. Стіннівок було так багато, аж здавалося, що вони
примножувалися, поки вона їх здирала. Витягнула з кишені
червоний фломастер, стала перед останнім дацзибао, готова
завдати удару, але коридор був такий змертвілий, що ніякі
слова не спадали на думку. Колись крізь стіни просочувався
Дебюссі. Тепер вона знову його чула і була за це вдячна, бо ж
це немов усі боги збиралися, щоб зустріти її тут. Що сталося

345
з Хе Лутіном і всіма іншими? Батьки Фу Цуна випили отруту
і вкоротили собі віку. З цієї нагоди тривали бурхливі святку-
вання. Решта, певно, кудись поїхала. Може, старше покоління
бачило, до чого йде, і тихенько розчинилося, не чекаючи, по-
ки впаде молот? Вона на це сподівалася. Знову піднесла фло-
мастер і написала єдині слова, які спадали їй на думку. Вона
вирішила не вказувати ні імені автора, «Шень Цунвень», ані
назви роману, «Прикордонне містечко». Фломастер рухався
наче сам по собі. Ось що в мене на гадці, подумала вона, сло-
ва іншої людини.

Старий перевізник не міг збагнути, в чому заковика і як її усу-

нути. Вночі він не міг стулити очей і знай розмірковував, аж
поки врешті йому прояснилося, що, можливо, Цуйцуй люби-
ла молодшого брата, а не старшого. Від цього усвідомлення
він усміхнувся, але всміхнувся неприродно, зі страху. Прав-
ду кажучи, він трохи розхвилювався, адже раптом збагнув,
що Цуйцуй у всьому схожа на матір. У нього було розмите пе-
редчуття, що донька повторить долю матері. Думки про ми-
нуле роїлися в голові, й сон не брав його. Чоловік вибіг із до-
му і піднявся на високий стрімчак біля заводі. Він дивився на
зорі і слухав безперервне, як дощ, стрекотання коників та ін-
ших комах. Чоловік іще дуже довго не міг заснути.*

Вона писала просто по обвинуваченнях на дацзибао, тому

«брат» з’явився поверх «вождя», «розмитий» поверх «реак­-

* «Старий перевізник не міг збагнути, в чому заковика…» Шень Цун-

вень «Прикордонне містечко» (Нью-Йорк: Harper Collins, 2009), c. 96.

346
ціонера» і «високий стрімчак» поверх «дзеркала, що викри-
ває демонів». Позичені слова поверх позичених слів, тепер
вони всі були з’єднані між собою. Вона озирнулася й побачи-
ла м’які обриси аркушів на підлозі. Від падіння вони ослабли,
й слова, які досі скидалися на тріщини, як з’ясувалося, зовсім
не мали ваги. Вона кинула червоний фломастер долі, і його
різкий стукіт її заспокоїв, тому пішла далі коридором аж до
кабінету, який Горобчик ділив зі Старим У. Двері були зачи-
нені, але не замкнуті на ключ, і щойно Чжулі зайшла всере-
дину, як їй полегшало на душі. У кабінеті все було на місці.
Платівки й книжки, хоч як мало їх там було, портрети вождя
Мао, прем’єр-міністра Чжоу Еньлая й віцепрем’єра Лю Шао-
ци — все досі охайне і впорядковане, немовби з іншого часу
і місця. Вона втупилася поглядом у портрети і побачила на
склі власну тінь. Ось і вона нарешті цілком видима — дівчи-
на, небо і доля, сплетені разом.
— Горобчик зрозуміє, — сказала вона собі, знаючи, що це
неправда. Але, може, він таки зрозуміє, що в ній сидить дия-
вол, і вона не мала вибору. Чжулі мусила захистити диявола.
Вона не могла дозволити їм його приборкати.
Розклала деякі кузенові платівки на підлозі й заходила-
ся їх вивчати. Перші слова мої були «Революцію твори». П’ята
симфонія Мадера, Ґольдберґ-варіації Баха, П’ята симфонія
Прокоф’єва, «Імператорського» концерту Бетговена. Тож при-
сягнувся наважуватися думати, робити і казати. Вона не хо-
тіла слухати скрипку, тому поставила Баха. Їй хотілося йти по-
вільно, більше не було потреби квапитися. Усередині Баха час
розширювався, там були повтори і канони, кола і спіралі, там
було безліч голосів і чесна скромність, неначе він знав, що пе-
реродження і втрата нероздільні. Музика, здавалося, вже ли-
нула не з програвача, а з якихось закапелків її пам’яті. Вона

347
подумала про Кая, а тоді твердо постановила більше про нього
не думати. У своїх думках вона найдужче боялася за Горобчи-
ка, тому що знала його, як саму себе. Він дасть своєму таланту
вигоріти, він не наважувався визнати, що його талант неоці-
ненний. Їй хотілося сказати батькові та матері, що вона ви-
йшла на високе плато, звідки видно на всі напрямки, і що їй
не страшно. Вона прагнула залишити позаду не страх, а пос­
тійну непослідовність. Вона не могла витримати своєї самот­
ності. Цієї короткої миті, поки ще знала, хто вона, перш ніж
вони знову її зламають, Чжулі хотіла сама обрати собі майбут-
нє й піти. Як ці думки можна вмістити в записку? Вона хоті-
ла зберегти свою сутність. Якщо в неї відберуть музику, якщо
переламають їй руки, ким вона буде? Записку забрали б хун-
вейбіни, записка лише спричинила б подальші знущання. Во-
на мала міцну віру в те, що Вень Мрійник живий, що Вихор
і Велика Мама Ніж у безпеці, і палке бажання, щоб вони зро-
зуміли її вибір. Коли перевернула платівку й обидві сторони
дограли, вона витягнула з кишені пальта мотузку, роззулася,
обережно вилізла на Горобчиків стіл, намагаючись не пороз-
кидати його паперів. Прив’язала мотузку до довгої труби, що
йшла уздовж стіни. Злізла і відсунула стіл, залишивши сті-
лець на місці. Зв’язала зашморг і ретельно його закріпила.
Було дуже тихо, і Чжулі подумала, що, може, варто їй щось
сказати, варто заговорити і зчинити шум. Чжулі не хотіла ри-
дати, але це було понад її сили — це тіло і його чуттєвість, це
тіло і його бажання. Подумала про заховану під землею бібліо­
теку. Відтак підняла ляду, заглянула всередину і побачила
древній інструмент, на якому вперше навчилася чути. Поду-
мала про Горобчика — який юний він був, коли відчинив две-
рі, що привели її в це життя. Чи можливо було піти, покину-
ти його і водночас захистити? Ґольдберґ-варіації починалися

348
й закінчувалися тією самою арією. Чи можливо, що все в цьо-
му житті написане від самого початку? Цього вона прийня-
ти не могла. Цей запис я забираю з собою, подумала вона. Він
мій, і я єдина зможу його зберегти. Вона вибила стілець.

Горобчик прокинувся ще поночі від усвідомлення того, що

відчинилися вхідні двері. Здавалося, вони доволі довго були
відчинені, перш ніж нарешті, майже непомітно, зачинили-
ся. Горобчик немов продирався крізь сон, який ніяк не закін-
чувався, йому доводилося крізь нього проштовхуватися, дати
йому догоріти дотла. У сні були люди, які йшли по замерзлій
річці, прорубуючи кригу мачете. Зрештою крига зламалася.
Він розплющив очі й розгледів обриси вікна. Видовжена пос­
тать розширилась і перетворилася на книжкову полицю. Хо-
тів було скинути тонку ковдру, але вона вже сповзла. За якусь
мить він підвівся й, намагаючись не скрипіти мостинами, пі-
шов у кімнату, яку Чжулі ділила з тіткою Вихор. Торкнувся
порожнього ліжка.
Чжулі пішла провідати Стару Кішку.
Він і гадки не мав, звідки це знає; просто не міг приду-
мати жодних інших підстав, щоби Чжулі порушила комен-
дантську годину. Ліжко, здавалося, й досі зберігає тепло сес­
триного тіла.
Від вологої нічної спеки його сорочка прилипла до спини.
Горобчик налив води у мідницю Чжулі й умився. Коли кра-
єм ока помітив своє відображення, то здивувався з власної
худини. Невже я захворів, подумав він. Утратив лік тижням
чи місяцям? У склі він скидався на юнака, майже студента.
Він міркував щодо свого відображення, майже очікуючи, що
воно от-от щезне. Повернувшись у кімнату, перевдягнувся;

349
натягнув на лівий рукав одну з червоних пов’язок Да Шаня.
Пов’язка зробить його невидимим. Він іще раз провів рука-
ми по обличчю й подивився у скло. Через зачинене вікно до-
линали голоси. У провулку були якісь молоді хлопці, либонь,
хунвейбіни. Горобчик чув, як затоптують і гасять залишки
вогню. До нього долітав запах гару. Вони співали — тихень-
ко, немовби раптом стали перейматися жителями провулка
і не хотіли їх розбудити. Сповільнений ритм музики, мрій-
ливі пісні. Чистий сильний хлопчачий тенор ковзав стінами
провулка. Вітчизна славная моя / Земля, де змалку виріс я.*

Уже опісля Горобчик зрозумів, що це він зняв петлю з сестри-

ної шиї. Він якимось чином зумів взяти Чжулі на руки, злізти
вниз і вийти з кімнати. За стінами консерваторії досі стояв
ранній ранок. Він ішов бічними вуличками, і коли до нього
підходили люди й намагалися заговорити, він не усвідомлю-
вав їхньої присутності. Коли Горобчик пройшов уже декіль-
ка кварталів, до нього раптом дійшло, що звуки міста при-
глушилися. Шість вантажівок із бідонами води намагалися
протиснутися вузьким провулком, але він усвідомив їхню
присутність, лише коли побачив перед собою. Ось вібрує ас-
фальт, ось біля колонки з водою юрмляться жінки, ось сто-
їть черга по борошно, але він ішов крізь них, немов крізь
картинки чи проєкції. Йшов і йшов, аж раптом збагнув, що
до нього біжить Лін, і що на руках він несе Чжулі, так ніби
вона спить. Йому довелося зосередити всі думки, всю енер-
гію на тому, щоб не дати їй випасти. Її голова врізалася йому

* «Вітчизна славная моя…» З відомої патріотичної пісні «Моя Вітчиз-

на», слова Цяо Юй, музика Лу Чі.

350
в плече. З’явилися хунвейбіни, що пхали свої обличчя в йо-
го лице, але він їх не чув. Їх зібрався цілий натовп. А потім,
він не знав як і чому, та перестав їх бачити. Вийшов на Пекін-
ську вулицю, до воріт, на вузький провулок, у лабіринт вули-
чок, які знав майже все життя. Лін досі йшла поруч, але чому
вона прийшла? Ба Лютня був вдома. Він якось їх побачив чи,
може, його попередили. Усе сталося так швидко — ось підхо-
дить Ба Лютня, ось він бере Чжулі на руки, ось Горобчик сто-
їть сам-самісінький посеред власного дому. Він знає, що його
батько кличе Чжулі, знає, бо тепер уже може чути. У кімнаті
раптом зробилося дуже гамірно. Лін схлипувала. У провулку
зібралися люди, але ніхто не наважувався ввійти у внутріш-
ній дворик, бо ж його опоганили стільки духів і злочинів. Ба
Лютня, який перетворився зі здоровила на худющого стари-
ганя, кричав, так ніби міг її розбудити: «Що ми вчинили не
так? Ми старі, ми вже всі старі. Якби я сів і записав усі свої
помилки, цього було б достатньо? Кажи! Чим ми так нагрі-
шили? Хіба ми не відвоювали цю країну? Хіба ми не пожерт-
вували собою заради Революції?» Він знай тряс Чжулі, так ні-
би міг витягнути її назад на цей світ. Горобчик опустився на
стілець. Тепер він пригадав, що сльози на сестриних щоках
іще були мокрі. Скільки треба часу, щоб висохли сльози? Як
близько він був до того, щоб встигнути? Подумав про Веня
Мрійника, про свою тітку Вихор і про матір. Заплющив очі
та спробував заглушити голос Ба Лютні. Знову з’явилася Лін.
Вона вкрила його ковдрою й заступила світ. Він пригадав ту
ковдру, якою Кай вкрив його в автобусі, музику, що тоді луна-
ла, і сузір’я в них над головою. Він засміявся, ігноруючи влас-
не ридання, що звучало так, наче це хтось інший заходився
плачем. Він сміявся і плакав, аж поки настав полудень, а ра-
зом із ним упала справжня серпнева спека.
8

Колись давно Ай-мін лежала поруч зі мною в ліжку, тримаю-

чи в руках сімнадцятий розділ Книги записів. Історія трива-
ла, хоч вона вже давно перестала читати вголос. У тиші між
нами існувала Чжулі, старша за мене, молодша за Ай-мін, та-
ка ж реальна, як і ми самі. Щоразу, коли ми відкладали за-
писник, у мене виникало відчуття, що вона залишалася. Це
ми, слухачки — Ай-мін і я — зникали. 

***

Колись давно, коли вони мешкали в Пекіні, Велика Мама

Ніж повела Горобчика на площу Тяньаньмень. Горобчик
був тоді ще зовсім дитина, але він однак запам’ятав, що то-
ді бетон і сіре небо видалися йому нероздільними, і що сам
він почувався неймовірно маленьким, як насінина в тарілці.
Заборонене місто і  Тяньаньмень, розповіла йому тоді
Велика Мама, побудовані по осі північ-південь, яка дзер-
кально відображає будову людського тіла. «Голова! — ви-
гукувала вона, вказуючи на щось, чого він не бачив. — Ле-
гені! Ноги!» Ворота Тяньаньмень, прикрашені вигаданими

352
звірами, були захисною тканиною навколо серця. Звірі, які
дивилися на північ, стежили за поведінкою громадян, а ті,
що дивилися на південь, судили, як усесильні ставилися
до безсилих. Горобчик уявляв себе кам’яною істотою на во-
ротах — крила розпростерті, дзьоб виблискує під дощем. 
День за днем Горобчик читав комунальні газети, вивіше-
ні на стінах пошти. На фотографіях у «Народній газеті» були
зображені сцени радості на площі Тяньаньмень, де сотні ти-
сяч хунвейбінів вимахували в повітрі своїми примірниками
книжки «Цитати Мао Цзедуна» крихітному силуетові вождя,
який махав їм у відповідь, стоячи зверху на воротах. Студен-
ти прибували поїздами, на які їм більше не треба було купу-
вати квитків. Вони поспішали на Площу, як вода, що лилася
в одну посудину. «Десять тисяч років, десять тисяч років! —
кричали вони під поглядом тих уявних звірів. —  Сто мільйо-
нів років вождю Мао!»
Ревів вересень, мокрий і липкий. У повітрі стояв сморід —
нудотно-солодкавий запах тіл, які залишили гнити в підва-
лах і на вулицях. Повернувшись із Пекіна, шанхайські сту-
денти стали ще одержиміші революцією, ніж доти. 
Ба Лютня тиждень просидів замкнений у клуні, а з ним
іще шестеро викладачів із факультету народної музики. Ко-
ли його випустили, він насилу тримався на ногах. Прийшов
лист від Вихор, який відправила Велика Мама Ніж: Вихор
і Вень Мрійник — або ж два мішки стрічок — прибули в Мон-
голію. Вони благали надіслати їм якісь новини. Відповідь Ба
Лютні складалася усього із трьох речень: Усе добре. Назад не
поспішайте. Хай живе наш вождь Мао і Велика пролетарська
культурна Революція!
Горобчик очікував, що його будь-якої миті можуть за-
брати хунвейбіни, але вони так по нього і не прийшли; всі

353
немов забули про його існування. Перед Горобчиковими очи-
ма весь час стояла консерваторія, платівка, мотузка. Удень
він намагався спати, а вночі пильнував ліжко, що в ньому
в різний час спали Велика Мама, Вихор, Чжулі та його бра-
ти. У пітьмі намагався розгледіти обриси власних рук і ніг,
але їх ховав морок. Ніч за ніччю він відчував, ніби повільно
наближається до Чжулі, але вдосвіта бачив, що лише зслиз-
нув іще далі, і відстань між ними дедалі збільшувалася. Не-
завершена симфонія безустанно грала у нього в голові. Їй
бракувало лише четвертої, останньої, частини, але що, як
четвертою частиною була сама тиша? Може, симфонія таки
завершена. Надто заціпенілий, щоб ридати, і не в змозі по-
класти на слова те, чого найдужче боявся, він зіжмакав сто-
рінки і намірився було їх спалити, але зрештою заховав під
балками даху. 

Через два місяці після смерті Чжулі Горобчик супроводжував

Кая до маєтку високопоставленого чиновника, який мешкав
на вулиці Чанле. У місті було неспокійно — банди хунвейбі-
нів воювали за територію і вплив. Утім, дім чиновника ски-
дався на іншу країну — тишу в ньому оберігали стіни, заві-
шані сувоями і картинами. Світло, яке падало через вітражні
вікна, було неймовірної сапфірово-синьої барви. 
— Це фортеп’яно в нас недавно, — сказав чиновник, про-
водячи їх у кімнату з високими стелями. Звідки воно чи від
кого, він не уточнив. — Оскільки інструмент надто цінний,
щоб зберігатися тут, Партія відправляє його кораблем у Пе-
кін.
Молода дівчина у квітчастій сукні принесла їм цілі гори
їжі та напоїв. Горобчик впився поглядом у чисті краї своєї

354
тарілки, а чиновник тимчасом без угаву говорив про пані
Мао, нові зразкові оркестри і реконструйовану Центральну
філармонію в Пекіні.
— Товаришу Горобчик, — мовив чиновник, витираючи
вуста сніжно-білою серветкою, — ваші композиції припали
до душі ректорові консерваторії, еге ж? Я хотів сказати, ко-
лишньому ректору. — Він приязно усміхнувся. — Хе Лутін де-
що закостенів у своїх поглядах, вам так не здається? На щас-
тя, багато що змінилося. Настав час для нової музики, для
революційного реалізму, достойного нашої Великої проле-
тарської культурної революції. 
— Робота товариша Горобчика — зразковий приклад того,
якою могла би бути ця нова музика, — озвався Кай.
Чиновник кивнув. Він сказав Горобчику:
— Пощастило вам мати такого шанувальника, так?
Над ними під стелею крутився вентилятор, видаючи мо-
нотонний, гіпнотичний звук. 
На тарелі з селадону були розкладені сигарети Front Gate,
Hatamen і State Express 555, а також іноземні бренди, яких Го-
робчик ніколи не бачив. Він скуштував Davidoff i Marlboro,
і цигарки залишили на вустах несподіваний післясмак, чи
то солодкавий, чи то різкий. 
Чиновник жестом наказав Каю підійти до фортеп’яно.
Кай сів за інструмент, на мить задумався, а відтак заграв,
напам’ять, Третю симфонію Бетговена, Eroica, перекладену
для фортеп’яно. Шматки, які він грав, були переставлені міс-
цями, а тоді з’єднані разом так, що Горобчику здалося, ніби
музика компонувалася цієї ж самої хвилі, або радше, ніби ці-
єї ж хвилі музика розпадалася на частини. Слово «eroica», ска-
зав Горобчик, повертаючись обличчям до чиновника, озна-
чає «героїчна». Чоловік підняв келих.

355
 — За товариша Бетговена, нашого революційного побра-
тима!
— За нашу славну Революцію, — відповів Горобчик. 
Коли зазвучали повільні, невиразні обриси другої части-
ни, похоронний марш, очі чиновника наповнилися слізьми.
Як це я ніколи досі не помічав, захмеліло подумав Гороб-
чик, наскільки глибоко здатна ошукати музика? Гладкість
усіх фасадів — не лише цієї квартири, а всіх у кімнаті й, мож-
ливо, навіть самого Бетговена — його зачаровувала. 
— Диригент Лі Делунь просив саме вас, — сказав чинов-
ник. Він звертався до Кая, дивлячись на нього поглядом ко-
рисливої людини.  — Він каже, що ви найталановитіший
піаніст у всій Шанхайській консерваторії. Ваше класове по-
ходження зразкове. 
Вентилятор під стелею скрипуче і пронизливо свистів.
Звуки розкраювали повітря маленькими порізами. 
— «Хай будуть гості за столом, — п’яно процитував чинов-
ник, — і повні келихи вина. Оце і все, що хочу я».*
Після вечері, коли чиновник сказав, що вони можуть бу-
ти вільні, Горобчик пішов із Каєм у його кімнату — ту саму,
де вони колись зустрічалися з Професором, Старою Кішкою,
Сань Лі й Лін.
— Горобчику, можливості досі є, — сказав Кай. Вони ле-
жали пліч-о-пліч, торкаючись лише кінчиками пальців. —
Консерваторію закрили, але Центральна філармонія під за-
хистом пані Мао. Хай вони захистять і нас. У Пекіні все буде

* «Хай будуть гості за столом…» Він цитує високопоставленого чиновни-

ка Кон Рона з одинадцятого розділу класичного твору тринадцятого століт-
тя «Троєцарство», авторства Ло Ґуаньчжуна у перекладі С. Г. Бревітт-Тей-
лора. Електронна версія видана eBooks@Adelaide, http://ebooks.adelaide.edu.
au/l/literature/chinese/romance-of-the-three-kingdoms/index.html

356
інакше… Ти ще пишеш музику? — Горобчик заперечно по-
хитав головою. — Не можна нам кидати своє життя, — ска-
зав Кай. Здавалося, його слова розпадалися, щойно торкали-
ся повітря. — Не можна. 
Нам, подумав Горобчик. Нам. Він не міг навіть промови-
ти це слово вголос.
— Пам’ятаєш, що я тобі розповідав? — запитав Кай. — Мо-
їм батькам і сестрі не було до кого звернутися по допомогу.
Вони були з села, на яке всім було начхати. Я не збираюсь іще
раз таке пережити. Я не збираюся зникати. Ні, я відмовляюся.
Тієї ночі Горобчикові не давав спати яскравий шов світ-
ла під Каєвими дверима. Каєва рука, що лежала поперек йо-
го живота, була важка і волога, й він накрив її своєю. Те, що
він почував, не можна було більше заперечувати. І все ж во-
ни такі різні. Вони прийшли з аж таких різних світів, праг-
нули аж такого різного життя, і той страх, що гнав Кая, не
мав влади над Горобчиком. У ньому здійнялася хвиля па-
ніки. Спробував угамувати своє дихання, стишити його.
Вони з батьком не змогли поховати Чжулі, як належить.
Прокоф’єву принаймні принесли запис і штучні квіти. Ор-
гани забрали тіло Чжулі, а Горобчик із батьком стояли і ди-
вилися. Ні, не стояли і дивилися. Вони з батьком прослав-
ляли вождя Мао, Партію й народ. Вибору вони не мали, та
одначе розіграли свою роль аж занадто переконливо, так ні-
би слова і музика це лише повторюваність, так ніби грати
Баха було не важче, ніж проказувати слова вождя Мао. Гор-
дість і майстерність, перемога і скорбота — оркестрова мо-
ва подарувала Горобчикові широкий спектр почуттів. Але
зневага, деградація, огида, ненависть — що вдіяти з такими
емоціями? Який композитор написав мову для них? Який
слухач хотів її почути? 

357
 Чжулі сиділа на краєчку матраца, така жива, що це вони
з Каєм видавалися ілюзією. «Горобчику, ти й досі так нічо-
го і не збагнув?» — мовила вона. Він запитав, на що у цьому
світі здатен простий звук. Вона відповіла: «Єдине життя, яке
має значення, — у тебе в голові. Єдина істина — та, яка живе
невидимо, яка чекає навіть після того, як ти згорнеш книж-
ку. Тиша — це теж вид музики. Тиша не урветься». — На за-
ході, на сухому вітрі пустелі Ґаньсу, Велика Мама і Вихор на-
решті знайшли Веня Мрійника. Він уп’явся поглядом у міраж
перед собою і ридав. 
Фраза шан сі тянь (上西天) означає «піти на західне небо»
або «піднятися на західні небеса», тобто, перетнути західний
кордон Великої Стіни, покинути цю країну, відпустити це
життя, померти і відійти в засвіти. Чжулі не змогла його до-
чекатися. Вона пішла вперед, щоб знайти новий початок. Са-
ма думка про тишу його жахала. Горобчик хотів піти слідом
за нею, та навіть попри обіцянку кінця, попри обіцянку сво-
боди, саме це життя покинути він не міг.

У листопаді Кай поїхав із Шанхая, і його призначили солістом

у Центральній філармонії в Пекіні. Де перебуває Професор,
з’ясувати не вдалося, а відвідати Стару Кішку, Лін чи Сань Лі
Горобчик не наважувався. До нього доходили чутки, що в роз-
пал сесії боротьби штатний диригент консерваторії Лу Хун-
вень узяв примірник «Цитат вождя Мао» і подер книжку на
шматки. Якийсь хунвейбін відразу ж приставив йому пісто-
лет до обличчя й застрелив. Від серпня загинуло десятеро ви-
кладачів і восьмеро студентів. 
Настав 1967 рік, а консерваторія й надалі була зачинена.
Горобчика все одно покликали на збори. З’ясувалося, що їх

358
зібрали винятково заради нього. Юй Хуей, новий голова Го-
робчикового трудового колективу, перебрав кабінет Хе Луті-
на і прикрасив його по-своєму: розвішав дюжину плакатів із
Мао Цзедуном і ще пів дюжини — з пані Мао в різноманітних
убраннях. У Юя, теж композитора, було довге лице, що нага-
дувало Горобчикові спаржу. Він із неприхованим задоволен-
ням повідомив Горобчику, що того переводять на фаб­рику
в південному передмісті. 
— Товаришу Юй, дозвольте запитати, на яку саме фабри-
ку? 
— Наскільки мені відомо, ви виготовлятимете дерев’яні
ящики.
Юй Хуей підвівся з-за столу. Здавалося, його лице раптом
зробилося ще довшим.
Горобчик відчув на собі пильний погляд дванадцятьох
вождів Мао.
— Коли мене переведуть? 
— Я саме готую вашу справу. Потерпіть, ми вам повідоми-
мо у встановлені терміни. 
— А мені дозволять знову колись писати музику? 
Юй Хуей усміхнувся, так наче йому стало ніяково за Го-
робчика, бо ж як це він міг поставити таке наївне запитання.
— Ви ж знаєте приказку: «Пора перетягнути смичок». —
Він засміявся з власного жарту. — Ви не єдиний, хто мусить
виправитися й почати заново. Але скажіть мені, невже ви
справді відмовилися від посади в Центральній філармонії?
— Я був недостойний такої пропозиції. 
Юй Хуей знову всміхнувся. Він ліниво махнув рукою, від-
пускаючи відвідувача.
Горобчик вийшов із консерваторії й пішов на вулицю Фе­нь­
ян. Від палючого сонця все надворі зблякло, тож велосипедисти

359
і поодинокі вантажівки, здавалося, зникали в білій завісі не-
бокраю. 
Удома виявилося, що із Цженцзяна несподівано повер-
нувся Да Шань, і тепер сидів за кухонним столом і писав до-
носи на довгих аркушах пергаменту. Коли Горобчик зайшов,
брат звів на нього очі й пензлик у його руках завмер, але по-
тім він знову опустив погляд і продовжив писати: «Найфун-
даментальніше завдання Культурної революції — викорени-
ти стару ідеологію й культуру, яку впродовж тисяч років
формував панівний клас. Контрреволюціонери на кшталт
Веня Мрійника неодмінно викривлятимуть постулати Мао
Цзедуна, опиратимуться їм, нападатимуть на них і будуть
їх заперечувати. На перший погляд вони людські істоти, але
в душі чудовиська, в лице вони розмовляють із вами люд-
ською мовою, але позаочі вони…» Горобчик усамітнився на
маленькому балкончику на другому поверсі. У  провулку
якась бабуся купала онука в металевій ванні, й дитина ра-
дісно туркотіла. Від цього звуку Горобчик виринув зі своїх
роздумів. У нього досі були три блоки сигарет Hatamen, які
Кай прислав із Пекіна. Цигарки, що дістати їх тоді було над-
звичайно складно, були такі ж цінні, як і жменя талонів на
пайки, або й цінніші. Тепер він викурював одну, трепетно;
ці сигарети незмінно було найприємнішим, що ставалося
з ним за день.
На кухні Ба Лютня перечитував останній лист від Великої
Мами. Ти що, маєш мене за дурепу? Кажи, що сталося.
У конверті було ще два листи, адресовані Чжулі від її бать-
ків. Отже, вони таки знайшли Веня, подумав Ба Лютня. Та
чи можна вважати диво дивом, якщо стається воно запіз-
но? Він дістав запальничку, підпалив листи і кинув їх у піч-
ку. «Дев’ять життів, одна смерть, — сказав він, повторюючи

360
старе прислів’я, й дивлячись, як папір звивається водночас
від вогню й до нього. — Дев’ять життів, одна смерть».
Да Шань відклав пензлик. Дацзибао був уже чотири фути
завдовжки. Звівши очі на сходи, він зустрівся поглядом із Го-
робчиком, і на хлопчиковому обличчі замерехтіли емоції. Го-
робчик упізнав скорботу, страх, докори сумління. Хлопець був
уже підліток і мріяв стати архітектором, але червона краватка
юних піонерів міцно обв’язувала йому шию, а руки його огру-
біли від чорнила. Якщо ти хочеш стати архітектором, то
сходи на площу Тяньаньмень, подумав Горобчик. Тобі варто по-
бачити голову, руки, ноги, серце, легені. Варто тобі постояти
посеред Площі й прислухатися. Здавалося, тінь Чжулі звивала-
ся на сходах, так ніби її дух був прив’язаний до його думок і все
ніяк не міг вивільнитися. Да Шань чекав, що Горобчик щось
скаже. Повертаючись додому, він сподівався лише на те, що
старший брат йому допоможе, що Горобчик не дозволить від-
правити його назад у Чженцзян, де, аби спокутувати вину за
нечисті елементи у власній сім’ї, Да Шань був змушений очо-
лювати напади на вчителів та однокласників. Був змушений
їх ламати. Летючий Ведмідь сказав, що Чжулі, напевно, була
винна, бо лише злочинці вкорочують собі віку. Летючий Вед-
мідь поклявся ніколи більше не повертатися додому. 
— Лише зрадники вчиняють самогубство, — казав тепер
Да Шань, не зводячи з брата очей. 
Від Горобчикових пальців здіймався дим.
— Лише винні накладають на себе руки. Це правда? 
Тиша.
— Це правда? — Знову запитав Да Шань. М’якість і сльо-
зи у власному голосі неабияк його розлютили.  — Хіба це пра-
вильно, що вона себе вбила? Якщо Чжулі й справді була зрад-
ниця, то заслужила на все, що з нею сталося. 

361
 Горобчик спустився униз сходами, і Да Шань чекав, що
брат щось утне, що нарешті вдарить його. У всьому винна
ця нестерпна тиша, думав Да Шань, яка залягла між ними,
і з якою він не знав, як боротися.
Коли вони опинилися лицем до лиця, Горобчик дотор-
кнувся до його плеча. Братова рука була геть невагома.
— Коли повернешся в Чженцзян, гляди, щоб хунвейбіни
тобою пишалися. Вони ж тепер твоя єдина сім’я, еге ж?
Да Шань розридався. У пориві люті його слова посипали-
ся мов удари.
— Та ти ще гірший за зрадника. Хто тебе прикриває? Ти
і пальцем не поворухнув, щоб урятувати Чжулі, ти переймав-
ся тільки своєю кар’єрою! 
Горобчик опустив руку. Він подивився на Да Шаня й поду-
мав: колись ти був такий малий, що я міг закинути тебе на
плече, як лантух квасолі.
Із кухні вийшов батько.
— Годі, — прошепотів Ба Лютня. Він клацав запальнич-
кою, й вогник то загорявся, то гаснув. — Я більше не хочу чу-
ти імені вашої кузени. Ви мене чуєте? Тема закрита. Закрита. 
Да Шань анітрохи не зважав на батька.
— Ти справжній боягуз, Горобчику. Може, Чжулі й була
зрадниця, але вона бодай знала, хто вона. Ти справді дума-
єш, що невидимий? Думаєш, ніхто не бачить, що ти таке? —
Що голосніше він кричав, то сердитіший ставав. — Ти завжди
був найобдарованіший, усі так казали, але яка користь із та-
ланту, якщо всередині в тебе порожнеча? По тебе прийдуть,
ти наступний, обіцяю. І ніхто тебе не врятує. Я про це подбаю. 
Горобчик заціпеніло повернувся до дацзибао, який нама-
лював Да Шань. Він сам навчив брата писати перші слова,
і тепер з утіхою дивився на ці тоненькі, викривлені й майже

362
нечитабельні ієрогліфи. Тоді розвернувся й вийшов із кімна-
ти, а відтак відчинив передню хвіртку і подався у провулок. 
— Мій брат — дегенерат! — Да Шань вийшов за ним у про-
вулок і кричав Горобчикові услід. Невсипущі погляди замель-
кали у вікнах у них над головою, оцінюючи, осуджуючи.  —
У тебе що, взагалі совісті немає? 
Горобчик пішов у напрямку Пекінської вулиці. Він забув
узяти пальто, і тепер його пронизувало наскрізь. Вітер був
холодний, нехарактерний  для цієї пори року. Ревіли гучно-
мовці, репетуючи чимраз гучніше. Від переляку його думки
стали схожі на сон, тож кожне зустрічне обличчя здавалося
йому знайомим: товариш, студент, у якого він викладав, ди-
тина, яку він знав. Із гучномовця знай лунали гасла: Хай жи-
ве наш вождь Мао! 
— Десять тисяч років, — мовив Горобчик. Правду кажучи,
він хотів вірити. Він не почувався б так нестерпно самотньо,
якби лише міг поступитися й пов’язати всі свої надії з якоюсь
людиною чи просто ідеєю. 
Хай живе наша славна Революція! Хай живе народ!
Десять тисяч років.
Наше покоління буде безсмертне!
На перехресті з вулицею Шааньсі діти шпурляли цеглу
в крамницю жіночого одягу. Горобчик нагнувся й, ухилив-
шись імпульсу, підняв із землі цеглину. У руці вона видава-
лася геть невинною й важила, як новонароджене немовля.
Діти наспівували знайому дитячу пісеньку: «Свіжа й запаш-
на, росте у нас трава! Сьогодні ще буя, а завтра вже нема!»*
Гучномовці продовжували ревіти:

* «Свіжа й запашна росте у нас трава…» Ibid. Дитяча пісенька з «Троє-

царства», розділ дев’ятий.

363
 — Середнього шляху бути не може.*
Написи на стінах кричали, що жителька цього дому —
розпусниця і блудниця. Хіть і жадання, які ставили особисті
інтереси вище громадського блага, вважалися буржуазною
розкішшю й політичним злочином. Якийсь хлопчик замах-
нувся. Цегла розбила вікно на другому поверсі. Усередині пла-
кала дівчина. Він не знав, з якої саме кімнати долинав плач.
Дегенеративність твоєї голови, твого серця, твоїх рук, ніг,
легень. Усьому край. Йому здалося, що хтось вигукнув: «Я б
любив тебе десять тисяч років!»
Він стояв із цеглиною в руках, аж поки той самий хлопчи-
на нарешті її забрав. Хлопець щосили пожбурив цеглину і та
гримнула об двері жертви. 

На Першій Шанхайській фабриці дерев’яних виробів пахло

землею. Щоранку, прокинувшись, Горобчик струшував тир-
су з подушки і волосся. Від тирси вода у громадській бані ро-
билася помаранчевою. Він заледве себе впізнавав, його ру-
ки і груди зміцніли: години складання, підіймання й биття
молотком надали їм іншої форми. І вперше на Горобчико-
вій пам’яті його руки стали нечутливі до болю; вони зашка-
рубли і набули грубого покрову, прибрали новий панцир.
Після змін фабрика зникала, як тривалий сон, але вві сні він
однак чув її незв’язну перкусію — гепання, тріск і синкопова-
ний стукіт, сирени, гудки і дзвони — яка не надто відрізняла-
ся від конкретної музики «Америк» Вареза. Він так і не зумів

* «Середнього шляху бути не може». Передовиця газети «Визвольна ар­

мія» (Цзефанцзюнь Бао): «Постулати Мао Цзедуна  — телескоп і  мікро-
скоп нашої революції», 7 червня 1966 р. Див. The Great Socialist Cultural Re­
vo­lu­tion in China (Пекін: Foreign Languages Press, 1966), III, c. 11-17.

364
знечулитися до цієї музики буднів, і її неперервність зшива-
ла докупи його минуле життя й теперішнє.  
Якось уранці, коли Горобчик уже пропрацював на фабри-
ці більше року, його трудовий колектив скликали в актову
залу. Присутність була обов’язкова, тож робітники, після то-
го, як приміщення заповнилося вщерть, іще довго протиска-
лися в нього.
У залі встановили шість телевізорів. Раптом почалася пря-
ма трансляція — перша сесія боротьби Культурної революції,
яку передавали по телевізору. Фаланга хунвейбінів виволокла
в центр якогось літнього чоловіка. Горобчик вжахнувся, зро-
зумівши, що впізнає цих хунвейбінів; це були колишні музи-
канти консерваторії, які піднялися до керівних посад. Сцена,
біла від прожекторів, немов розрізала екран навпіл. Горобчик
заціпеніло втупився в телевізор.
Кай стояв у групі на передньому плані. Він видавався міц-
нішим, холоднокровнішим. Спочатку Горобчик не впізнав
літнього чоловіка, голову якого хунвейбіни по-звірячому при-
тискали додолу, що й обличчя не видно було. Повільно роз-
горталася пекельна сцена. Коли літній пан звів очі, Горобчик
побачив, що це Хе Лутін, колишній ректор Шанхайської кон-
серваторії. 
Смерть зраднику! Смерть зраднику! Скандування в акто-
вій залі було оглушливе. Не в змозі ні повернутися, ні пово-
рухнутися, він почувався так, наче всі прожектори скеровані
на нього, і з кожною миттю стають чимраз яскравіші. 
Почався допит. Він тривав і тривав, але Хе Лутін уперто
заперечував свою вину. 
Наперед вийшов Юй Хуей, із ніг до голови в оливково-­
зеленому, так ніби хотів злитися чи то з військовими, чи то
з овочами на прилавку. 

365
 — Невже ти аж такий дурний і не розумієш, що тебе мо-
жуть убити? — запитав він. — Чи ти гадаєш, ми литимемо
сльози, якщо відріжуть голову ще одному зрадникові? 
Збийте його з ніг!
— У мене є два передсмертних бажання, — мовив Хе Лу-
тін. — По-перше, я хочу закінчити твір, над яким зараз пра-
цюю, композицію для оркестру на сім частин. По-друге, маю
намір спростувати кожнісіньке обвинувачення, висунуте
проти мене.*
Не знаючи, що відповісти, хунвейбіни почали по черзі йо-
го бити.
— Я не винен! — закричав Хе Лутін. Він видавався кво-
лим і значно старшим за свій вік. Ще один удар хунвейбінів
неодмінно його скалічив би. Дружину Хе Лутіна, його дітей
і внуків зігнали на сцену позаду нього; їхні голови теж при-
тискали додолу, і світло відбивалося від їхнього волосся. Го-
робчикові пригадалися слова, що колись, багато років тому,
сказав йому Хе Лутін: «Музика, яка зрозуміла відразу, не пе-
реживе свого покоління». 
— Ти чинив опір вождю Мао! — сказав Юй.
— Я не винен.
— Мерзенний зрадник! Ти — ніщо, просто тварина, яку
ми повинні забити…
— Ваші обвинувачення фальшиві! Вам має бути соромно
за свою брехливість!

* «У мене є  два передсмертних бажання…» На основі життя Хе Луті-

на, описаного Шейлою Мелвіл і Цзіньдоном Каєм у Rhapsody in Red: How
Western Classical Music Became Chinese (Нью-Йорк: Algora Publishing, 2004),
c. 238 і згаданого Алексом Россом у The Rest in Noise: Listening to the 20th
Century (Нью-Йорк: Macmillan, 2007), c. 256.

366
 В актовій залі, люди навколо Горобчика витріщалися на
екран, спантеличені безрозсудною хоробрістю й упертістю
Хе Лутіна. 
На екрані хунвейбіни теж не йняли віри, що цей стари-
гань, цей зрадник і контрреволюціонер, цей сміховинний
музикант здатен кинути їм виклик. Один із них вишарпнув
у нього мікрофон.
Хе Лутін зреагував швидко і вирвав мікрофон назад.
— Вам має бути соромно! — Його голос затремтів, але
він не вгавав. — Вам має бути соромно за свою брехливість!
Ганьба!
Просто миттєво вони заламали йому руки настільки жор-
стоко, що він упав на підлогу. Глумливі крики натовпу ста-
вали дедалі голосніші. Хе Лутін корчився від болю. На екрані
з’явилися розмиті обриси Каєвого лиця, але відразу ж зникли.
Під вигуки і сміх хунвейбіни відпустили Хе Лутіна. Горобчик
бачив, що їм теж хочеться розсміятися, знову набундючити-
ся, але Хе Лутін раптом скочив на ноги.
— Ганьба!  — закричав він. Слова рикошетили з  коло-
нок. — Ганьба вам, ганьба!
Натовп приголомшено онімів.
«Ганьба вам за брехню!» — голос його захрип і тремтів, але
однак пробивався крізь колонки — це був найгучніший звук
із усіх, які досі лунали з телевізора. — Ганьба!
Картинка зникла.
Горобчик чекав. Зала немовби хитнулася від нього вбік,
але завдяки притиснутим зусібіч тілам він утримав рівнова-
гу. Пряма трансляція не відновилася. На екрані з’явився дик-
тор новин, але сигнал розсипався на сірі смужки шуму.
Прозвучав гудок, і робітники розійшлися по своїх місцях
на монтажній лінії, дисципліновано і мирно. 

367
 Компостуючи облікову картку, Горобчик здивовано усві-
домив, що проґавив свій день народження. Учора йому ви-
повнилося двадцять вісім.

Вісім місяців потому вождь Мао видав указ, згідно з яким

містян було оголошено марнотратниками, а освічений клас
зобов’язували переїхати «високо в гори й униз у села», щоб
вони відчули на собі сільську бідність. Усі університети і се-
редні школи, які ще працювали, мали зачинити, всі заняття,
яких іще не скасували, вважалися офіційно завершеними.
Це нове покоління мало стати героїчною чжи ці, «молоддю
з низів».
На початку 1969 року Горобчика викликав керівник тру-
дового колективу і повідомив, що його переводять на фабри-
ку за 1400 кілометрів на південь, у провінцію Ґуансі, і що на-
каз про переведення вступає в дію негайно. 
— Ви вже бували на півдні? — запитав його кадровик.
— Ще ні.
— Маєте дякувати Партії. Вона дала вам можливість вірно
послужити народові. 
— Дякую Партії й нашому Великому Керманичу, вождю
Мао.
Цього разу Горобчик не був такий наївний і не став запи-
тувати, чи дозволять йому знову писати музику.
Три дні потому, на Шанхайському вокзалі, оточений мо-
рем молоді, він почув, що його кличе якась жінка. Це була
Лін.
Доброта на її обличчі й очевидна радість від зустрічі зди-
вували Горобчика і завдали незвичного болю; він занадто
довго пробув сам.

368
 — Горобчику, розказуй, де ти був? Ти з кимось підтриму-
вав зв’язок? 
Його першим інстинктом було приховати правду.
— Та ніде. Ні з ким.
— Кай тепер у Пекіні, ти знав? Він втрутився й подбав
про те, щоб нас обох відправили на південь, а не на вугіль-
ні шахти на російському кордоні. — Вона стишила голос. —
Він добре влаштувався, регулярно грає для пані Мао. — Коли
Горобчик нічого на це не відповів, вона продовжила: — Кай
попросив, що я тебе пошукала. Казав, ти можеш здобути по-
саду в Центральній філармонії...
— Але я вже не пишу музику.
Лін пильно його розглядала. Дивилася на нього так са-
мо дружньо, як і колись, так ніби вони досі були ті самі лю-
ди, ніби їхнє теперішнє від їхнього минулого ніщо не роз-
діляло.
— Мені залишався лише місяць до захисту дисертації, —
прошепотіла вона. — А потім з’явився указ, університет за-
крили і  все. Чому ти не пишеш музику? Послухай, я  досі
пам’ятаю… — Вона наспівала йому на вухо, так тихо, що ні­
хто навколо точно не міг підслухати, фразу з Концерту для
двох скрипок Баха, і йому захотілося притиснути руки до її
уст, щоб стишити її, щоб захистити.
Напередодні Горобчик надіслав три нашвидкуруч напи-
сані листи: один Великій Мамі Ніж, яка застрягла в Юймені
й досі не дістала дозволу перевестися назад у Шанхай; дру-
гий Ба Лютні, якого інтернували в табір у провінції Аньхуей;
і третій Каєві в Пекін. Тієї ночі горлорізи Шанхайського ре-
волюційного комітету несподівано з’явилися в їхньому райо-
ні. Вони витягнули всіх із кімнат і наказали заново все обшу-
кати, щоб виявити контрреволюційні матеріали. Горобчик

369
заціпеніло згодував свої книжки і ноти вогнищу, і навіть оті
три платівки, які двадцять років тому подарував йому Вень
Мрійник. Він спалив ті аркуші, що колись заховав під бал-
ками. Його прекрасна Друга симфонія, досі незакінчена Тре-
тя — їх поглинув вогонь. Нічого не залишилося. Він зачаро-
вано, з бридким полегшенням дивився, як альбоми і папери,
музика, що існувала навсправжки, і музика, яка жила лише
в уяві, — усе це скручувалося й перетворювалося на спорох-
нявілу мішанину.
У наплічник Горобчик склав лише легеньку куртку, два
змінних комплекти одягу, рушник, туристичний килимок,
казанок і, тому що пообіцяв Чжулі, Книгу записів.
— Ти щось чула про Професора? — запитав він Лін.
Вона похитала головою. 
— Навіть моя тітка нічого не знає. Його затримали, а то-
ді він зник. А Кай урвав із ним усі зв’язки… Ти чув, що стало-
ся з Сань Лі? 
До станції зі свистом під’їжджав потяг. 
— Так, — відповів він. Сань Лі загинув, викинувся з вікна,
або його штовхнули. А потім додав, радше для себе, ніж для
неї: — Але оскільки ніхто не несе за це відповідальність, не-
ма кому і пробачати. 
Вона відповіла йому просто у вухо: 
— Немає сенсу прощати. Ми маємо процвітати.
Він і гадки не мав, що вона може мати на увазі під словом
«процвітати». 
— Кай сказав, що нас відправляють у місцину, яка зветь-
ся Холодна Канава, — сказала Лін. — Найближче звідти міс-
то називається Хечжоу. Ніколи про таке не чула.
— Холодна Канава, — відповів він, намагаючись виклика-
ти у неї усмішку. — Вершина процвітання.

370
 — Товаришу Горобчику, а яке твоє визначення слова «про-
цвітання»? Я переконана, що єдине можливе процвітання —
це свобода.
Розхитані двері потяга відчинилися. Натовп ринув упе-
ред. Лін міцно схопила його за руку, щоб не загубити одне
одного в тисняві. 
Що далі вони від’їжджали від Шанхая, то дужче йому зда-
валося, наче він розсипається на друзки. На кожній станції
шепотів привидові кузени, як колись, можливо, старше поко-
ління шепотіло померлим: «Чжулі, не йди. У місті в нас біль-
ше немає родини. Залишся зі мною».
— Вона тут, Горобчику, — сказала Лін. — Чжулі нас не по-
кине.
Отож коли вони, після багатоденної подорожі, прибули
в Холодну Канаву, Чжулі якось наче невидимо знову впле-
лася в Горобчикове життя, у його свідомість і саму його сут-
ність. Через рік вони з Лін дістали дозвіл на шлюб. А ще за
рік з’явилася на світ їхня перша і єдина дитина, донька, Ай-
мін.

Навесні 1970 року Велика Мама Ніж нарешті повернулась

у свій дім на Пекінській вулиці. Там вона не застала нікого
зі своєї сім’ї. Щезли навіть пан і пані Ма; їхні олеандри зди-
чавіли і всуціль обплели обидва крила дому. Вона перетро-
щила весь посуд. Робила це ретельно, позбуваючись насам-
перед від свого улюбленого начиння, і весь час наспівувала:
«Товариші, позрубуйте гілляччя і листя все зірвіть…» Сусі-
ди вирішили, що вона остаточно загубила клепку, тож коли
та до них наближалася, вони задкували до своїх дверей. На-
прикінці, коли била бляклу вазу, яку подарував їй колись Ба

371
Лютня, її охопив відчай. Коли топтала її ногами, найменші
скалки нагадали їй крихітні зубки.
«Творіть революцію, — гірко подумала вона. — Ох і натво-
рю ж я їм революції».
У спальні знайшла сукню Чжулі й один солом’яний чере-
вик Ба Лютні, та так і сіла з ними, не в змозі добрати толку.
Всі музичні інструменти і ноти зникли. Тієї ж ночі вона сі-
ла на поїзд на захід, у злиденну провінцію Аньхуей, куди Ба
Лютню відправили в табір перевиховання. На дорогу пішло
цілих три дні, й коли Велика Мама нарешті доїхала до чоло-
віка, вони ридали, сперечалися й безглуздо гризлися. Ба Лют-
ня навіть не міг вимовити ім’я Чжулі; останні чотири роки
він приховував від дружини самогубство Чжулі аж так, що
навіть вигадував історії про її місцеперебування й досягнен-
ня: За теперішніх обставин Чжулі не рекомендовано тобі пи-
сати. Їй запропонували поїхати навчатися в Париж. Велика
Мама виплюнула ці слова назад йому в лице. Тепер Ба Лют-
ня сказав їй, що особисто написав листа вождю Мао, який,
напевно, й гадки не має, що коїться в його ім’я. Суспільство
зійшло на пси.
— Ти написав вождю Мао? От же ж ти дурень набитий. 
— Мої власні сини мене зреклися, — пригнічено сказав
Ба Лютня. — Да Шань і Летючий Ведмідь кажуть, що не хо-
чуть мати з нами нічого спільного. Але я не втрачаю віри,
що вождь Мао, наш Великий Керманич, наша Рятівна Зоря,
нас порятує. 
Це були — і назавжди такими залишилися — єдині його
слова, від яких вона розридалася.
— Та як же він нас порятує? Хіба може він повернути на-
зад час? Може повернути до життя дитину? Тобі не вистачи-
ло хоробрості навіть належно її поховати! 

372
 — Велика Мамо, це було неможливо. Невже ти не розумі-
єш? Тоді змінювався всенький світ.
— Бідолашне дитя, — сказала вона, й відвернулась.
Днями і місяцями потому вона думала лише про Чжулі.
Вихор і Вень Мрійник покинули Монголію й перейшли кир-
гизький кордон, де чекали на звістку від доньки, але Велика
Мама й уявити не могла, як скаже їм про смерть Чжулі та про
те, що померла вона ще 1966 року, вкоротивши собі віку. Хіба
зможе Вихор із цим змиритися? Її сестра вже втратила одну
дитину, хлопчика, який багато років тому випав із трамвая.
Вихор не повірить, і ця невіра пожене її додому, вона повер-
неться в Шанхай ціною власного життя. Якщо Вихор знову
арештують… Велика Мама не могла закінчити цієї думки.
Просто не могла.
Повернувшись у Шанхай, Велика Мама попросила, щоб
її перевели в містечко, де жив Горобчик, у Холодну Канаву.
Зрештою, після того, як вона цілий рік надокучала началь-
ству — задобрювала подарунками, цитувала найзаплутаніші
вірші вождя Мао, спантеличувала всіх одночасно залякуван-
нями і шанобливим ставленням, — її прохання задовольни-
ли. Із дозволом на поїздку і документами на прописку в ру-
ках вона поїхала з Шанхая потягом. Передчуття підказувало
їй, що міста вона вже більше ніколи не побачить: поки ко-
лесо історії крутнеться вперед і ця країна вкотре прокинеть-
ся, вона вже буде геть сліпа. Роздратовано окинула поглядом
переповнене купе і прокляла кожне розмите обличчя, кож-
ну руку, кожне черево, кожного кадровика, кожного малого
засранця-хунвейбіна. А потім відчула провину, заплющила
очі й прокляла саму себе. 
Старезний потяг накульгував уперед, на вологий південь.
Якийсь малий вишкребок намалював на запилюженому

373
вікні кособоке яйце, або, може, це був нуль, який залишив-
ся після когось, хто мав поганий почерк. А загалом, що таке
нуль? Нуль нічого не позначав, він просто ні про що не гово-
рив. Та все одно, хіба нуль не був також і чимось значущим,
числом самим по собі? У нотах цзянпу нуль позначав цезу-
ру, зупинку чи паузу невизначеної тривалості. Чи той час,
який минув непорахованим, незаписаним, однак вважався
часом? Якщо нуль був водночас усім і нічим, то чи порожнє
життя важило точнісінько так само, як і наповнене? Чи був
нуль, як і пустеля, водночас і скінченний, і нескінченний?
Завдяки нестерпній повільності потяга, на те, щоб це обмір-
кувати, в неї було ще годин п’ятдесят. Велика Мама зітхнула
і ляснула себе по коліну так сильно, аж забурчала від болю.
Решті пасажирів було до неї геть-чисто байдуже.
— Що за диня дурна, а не поїзд! — закричала вона. — Зу-
пиняється біля кожного куща! Та поки ми туди доїдемо, ви,
дітвора, вже зістарієтеся, а я взагалі відкину ноги! Та ми так
повземо, що з однаковим успіхом могли б їхати навспак!
По купе розійшлося схвальне бурмотіння, заспокійливе
і підбадьорливе, як опівнічний вітерець. 
ЧАСТИНА НУЛЬОВА
Музика, яка мені така дорога, і без якої я, 
цілком імовірно, не зміг би прожити й дня.
Д митро Ш остакович

Ви, певно, скажете, що це не любов, 

і я посміюся над вами, бо ж ви припускаєте, буцімто знаєте, 
яка є любов іншої людини і якою вона бути не може.
З ія Х айдер Р ахман «У світлі того, що ми знаємо»
 7

Коли Цзян Кай, мій батько, 1978 року поїхав із Китаю, од-
на з його валіз була напхом напхана пошарпаними запис-
никами, їх було понад п’ятдесят. Списані чорновою версією
само­критики, остаточний варіант якої, напевно, зданий був
багато років тому начальникові або ж органам влади. Само-
критика, (捡讨) (цзянь тао), полягала в тому, що людина зізна-
ється у своїх помилках, повторює правильні партійні твер-
дження й визнає над собою владу Партії. На думку Партії, такі
зізнання були «формою каяття, що повертала приватне назад
у колективне»*. Лише через щире розкаяння й самокритику
людина, яка підпала під неласку, могла заслужити реабіліта-
цію й надію на «воскресіння», тобто, повернутися до життя. 
Я приїхала в Шанхай першого червня 2016 року. З вікна
готельного номера відкривався краєвид на місто, обвите ту-
маном. Хоч куди глянь, усюди притискалися один до одного

* «Формою каяття, що повертала приватне назад у колективне…» Сло-

ва Кан Шена, ката і високопоставленого члена військової розвідки вож-
дя Мао. Див. David Ernest Apter, Tony Saich, Revolutionary Discourse in Mao’s
Republic (Кембридж: Harvard University Press, 1994), с. 288. Кан Шен відіграв
ключову роль у тому, що Китай підтримав Пол Пота і «червоних кхме­рів»
у Камбоджі.

377
хмарочоси і багатоквартирні будинки, стираючи навіть сам
небокрай. 
Як же мене зачарувало це місто. Здавалося, Шанхай, як
бібліотека чи навіть просто книжка, вміщав у собі цілий
усесвіт. Мій батько, дитина села, приїхав сюди наприкінці
п’ятдесятих, одразу після Великого стрибка і штучного голо-
ду, який забрав життя тридцяти шістьох мільйонів людей,
а може, й більше. Він відшліфовував свою музичну майстер-
ність, мріяв про великий і кращий світ, і закохувався. День
за днем Кай сидів, зігнувшись над столом, і гарячково писав
і переписував сторінки, переглядаючи і переосмислюючи
власне життя й моральні принципи. Ми з батьком були не
такі вже й різні: обоє прагнули вести запис. Ми уявляли, ні-
би от-от намацаємо істину — про себе і тих, кого любимо, про
часи, за яких нам випало жити, — отут, на відстані витягну-
тої руки, якщо лиш зуміємо її розгледіти. 
Літній туман повільно стер Шанхай із поля зору. Я віді-
йшла від вікна. Пішла в душ, переодягнулася і спустилася
в метро.
Під землею люди вдивлялися в екрани або тицяли пальця-
ми в телефони, але багато хто, як і я, сиділи заглиблені у влас-
ні думки. Поруч зі мною якась літня жінка потайки смаку-
вала торт, дзвеніли і сигналили телефони, мама з донькою
повторювали таблицю множення, а якась дитина відмовля-
лася виходити на станції.
Раптом поїзд різко загальмував. Літня жінка втратила рів-
новагу, шматок торта вилетів у неї з рук, і та впала мені на
коліна. 
На якусь мить вона опинилася у мене в обіймах, і її об-
личчя застигло за декілька дюймів од мого. Люди навколо
нас радісно загукали і зааплодували. Якась дитина зробила

378
їй зауваження, що їсти в транспорті не можна, а інша поці-
кавилася, з чим був торт. Жінка розсміялася — так несподі-
вано, аж я мало її не впустила. Їй було вже під сімдесят — во-
ни з моєю мамою могли б бути однолітками. Звертаючись до
неї своєю ламаною мандаринською, спробувала запропону-
вати їй своє місце, але жінка відмахнулася від мене так, ніби
я протягувала їй квиток на Місяць.
— Побережи себе, дитино.  — Вона додала ще щось на
кшталт: «Досить уже крихт, хіба ні? Досить».
— Так, — відповіла я. — Досить.
Вона всміхнулася. Поїзд помчався далі. 
Раптом мене скосив джетлаґ; здавалося, що мене несуть
у  банці з  водою, а  навколишній світ десь далеко-далеко.
Якийсь чоловік так широко розгорнув газету, що закрив нею
своїх дружину і доньку. Позаду них, у вікнах, один за одним,
рухалися їхні відображення. 

У самокритиці батько писав про любов до музики і про страх,

що він «не зуміє подолати бажання особистого щастя». Він
зрікся Чжулі, відцурався Горобчика і урвав зв’язки з Професо-
ром, своєю єдиною сім’єю. Він писав, як стояв і дивився, геть
безпомічний, коли спочатку його мати, потім молодші сестри
і, зрештою, й батько помирали; за його словами, він усім зав­
дячує сім’ї, і його обов’язок — жити далі. Ба роками намагав-
ся покинути музику. Коли я вперше читала його самокрити-
ку, то подивилася на батька крізь призму всіх тих численних
сутностей, які він на себе приміряв: покинутих і переосмис-
лених, сутностей, які хотіли зникнути, але не мог­ли. Саме
так я його й бачу, іноді, коли мій гнів — від імені Ма, Чжулі
та від мене самої — приглушується й обертається жалістю.

379
Він знав, що зберегти таку самокритику, означає піддати не-
безпеці інших, але знищити її було неможливо, тому повіз
ті нотатники з собою спочатку в Гонконґ, а потім у Канаду.
І навіть тут він заводив нові записники, зрікався себе само-
го і власних бажань, і все ж не міг знайти способу перероди-
тися чи змінитися. 
Минулого тижня, готуючись до поїздки, я натрапила на
одну деталь: 1949 року площа Тяньаньмень залишилася осе-
редком політичної влади в Китаї завдяки аналітичній гео-
метрії.
Чень Ґан, архітектор, стверджував, що ця площа — «точ-
ка нуль», початок координат. Він цитував Фрідріха Енґельса:
«Нуль — визначена точка, від якої уздовж прямої в одному
напрямку відраховуються додатні величини, а в протилеж-
ному — від’ємні. Так, нуль — це точка, від якої залежать ре-
шта, з якою всі пов’язані і якою визначаються всі інші вели-
чини. Хоч би де траплявся нуль, він усюди представляє щось
дуже визначене: обмеження. Таким чином він важливіший,
аніж усі реальні величини, що він їх обмежує».*
Те літо 1966 року, літо, коли обірвалося життя Чжулі, ста-
ло для мого батька точкою нуль. Як і сотні тисяч інших, він
поїхав на площу Тяньаньмень засвідчити свою вірність вож-
дю Мао і присвятити себе фаньшень: дослівно — переверну-
ти своє тіло, звільнитися. Декілька десятиліть потому він
дивився по телевізору, як троє студентів стоять перед Вели-
кою народною залою і тримають лист до влади. Було 22 квіт-
ня 1989 ро­ку. Троє студентів підняли руки, здійняли петицію

* «Нуль — визначена точка, від якої…» Цитата адаптована з «Діалекти-

ки природи» Фрідріха Енґельса, див. Wu Hang, Remaking Beijing: Tiananmen
Square and the Making of a Political Space (Лондон: Reaktion Books, 2005), c. 8.

380
високо над головою і впали на коліна, немовби благаючи
про помилування. Позаду них на площі Тяньаньмень понад
двісті тисяч студентів дивилися на це спершу обурено, а від-
так із гіркотою.

Чому ви на колінах? 
Підводьтеся, підводьтеся!
Це Народна площа! Чому ми повинні звертатися
до влади з колін? 
Як ви можете ставати на коліна від нашого імені? Як? 

Студенти — найрізноманітніших політичних поглядів

і економічного становища — не тямилися від гніву. Але ті
троє не підводилися — крихітні постаті, петиція висить важ-
кою вагою в повітрі, чекаючи, щоб якийсь представник вла-
ди її забрав. Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин, а во-
ни так і стояли навколішках. Позаду наростало хвилювання.
Коли влада Китаю так і не зуміла якось на це відреагувати,
на площі Тяньаньмень почалися справжні демонстрації.*
Я вийшла з метро біля вулиці Тяньтун і опинилася на пе-
рехресті, де недобудовані багатоповерхівки височіли, немов
велетенські сходи на небо. Мені вже випадало бувати у цьому

* Студенти Чжан Чжиюн, Ґо Хайфен і Чжоу Юнцзюнь стоять на колінах

на сходах Великої народної зали, 22 квітня 1989 р. Між 1989 і 2002 роках
Чжоу, студент Китайського університету політології і права, п’ять років
провів за ґратами. 2008-го, коли Чжоу намагався знову в’їхати в Китай,
щоб навідати хворого батька, його арештувала гонконґзька поліція й ви-
дала Китаю. Хоч спочатку його обвинувачували в політичних злочинах,
зрештою засудили до дев’яти років позбавлення волі за фінансові махі-
нації. З 2014 року від нього не надходило жодної звістки. До пошуку пер-
шоджерела цієї відомої фотографії було докладено всіх зусиль, але марно.
Просимо зв’язатися з видавцем, якщо ви маєте будь-яку інформацію про
фотографа чи про права на цей знімок.

381
кварталі: тут, у Хункоу, в довоєнні роки зростали Вихор і Ве-
лика Мама Ніж, і саме тут тепер жив Лю Фен, скрипаль, зна-
ний колись за прізвиськом Тофу Лю. 
У різні часи Хункоу доводилося бувати кварталом одягу,
американсько-японською концесією, а на початку правління
Гітлера та Другої світової війни, Шанхайським ґето. У тридця-
ті роки можна було припливти в Шанхайський порт цілком
легально навіть без паспорта чи візи; сюди прибуло близь-
ко сорока тисяч євреїв та інших біженців із Німеччини, Ав-
стрії, Росії, Іраку, Індії, Литви, Польщі, України та інших кра-
їн, і всі вони привезли з собою не лише їхні мови й травми,
а й музику. 
Я пішла далі на південь, повз людей, які про щось спере-
чалися на тротуарі, повз трьох чоловіків на мотоциклах, які
розляглися й грали в карти. 
Діставшись до річки Сучжоу, підійшла до Будинку на на-
бережній. На десятому поверсі на мене чекав пан Лю. Я скон-
тактувала з ним по WeChat, і спочатку, коли сказала, що Цзян
Кай — мій батько, він поводився насторожено. Та коли я по-
яснила, що шукаю Ай-мін, Горобчикову доньку, він геть змі-
нився. Тепер, коли ми вперше бачилися наживо, він зустрів
мене так, ніби знав усе життя. 
— Ма-лі! — сказав він. — Заходь, заходь! Ти голодна? Моя
донька саме купила солодких пірамідок…
Книжки, ноти, компакт-диски, касети і платівки займали
все вільне місце. Після тридцяти років викладання в Шанхай-
ській консерваторії він минулого місяця вийшов на пенсію
й перевіз свій кабінет додому. 
— Не перечепися, — сказав він. — Страховки в мене нема.
Ми пройшли через кухню й  зайшли у  вітальню. Нав­
проти вікон, за річкою, драматично зависли в повітрі сюр-

382
реалістичні шанхайські хмарочоси. З тим містом, що його
знав мій батько, нас розділяв цілий світ — і лиш одне поко-
ління. 
Пан Лю розповів, що з дев’яностих спостерігав, як з’яв­
ляється ця панорама. 
— Коли народилася моя донька, всіх цих будівель ще на-
віть у задумі не було. Ось оті три, — сказав він, вказуючи на
найвищі хмарочоси, — мали символізувати минуле, теперіш-
нє і майбутнє. Але пояснення влади було якесь дуже нудне.
Натомість люди почали називати їх «кухонним набором із
трьох елементів». Бачиш? Оно коркотяг. А це збивач. А там…
як це воно називається англійською? Спринцівка. 
Я засміялася.
— Як на мене, пане Лю, збивач найкрасивіший. — Це була
циліндрична спіраль, схожа на стрічку в русі.
— Погоджуюсь. Але Шанхай однак скидається на пояс з ін-
струментами. До речі, нащо нам ці формальності! Прошу, на-
зивай мене Тофу Лю. Мене так усі кличуть, навіть онуки.
Перед нами почали загорятися вогні хмарочосів.
Тофу Лю повернувся до міста спиною. Ми сіли за малень-
кий стіл, де хтось перед цим розкладав кольорові олівці. Він
розповів мені, що вступив у Шанхайську консерваторію то-
го ж року, що й Чжулі.
— Ми обоє навчалися у того самого викладача по класу
скрипки, Тань Хуна. Мій батько був засуджений праворади-
кал і контрреволюціонер, як і батько Чжулі. Я був трохи у неї
закоханий, хоч і заздрив її таланту. — У роки Культурної ре-
волюції консерваторію закрили. — Жодне фортеп’яно не пе-
режило цей час. Жодне. — Його самого вислали в табір у про-
вінції Хейлунцзян, на закрижанілі прикордонні території
північного сходу. — Нам дозволяли вбирати лише синє, сіре

383
або чорне. Стригтися ми мали дуже коротко. Усі повинні бу-
ли носити однакові кашкети. І це був лише початок. Вітер дув
крижаний. Ми жили біля річки, а на протилежному березі —
вже Росія. Працювали у вугільних шахтах. Ніхто не вмів ви-
конувати таку роботу, тож майже щотижня хтось калічився
чи гинув. Партія присилала замість них когось нового. Єди-
ні книжки, які нам дозволяли читати, це твори вождя Мао.
Щодня ми були змушені писати самокритику і когось відрі-
катися. Й так тривало шість років.
Коли Культурна революція закінчилася, 1977 року, Лю утік
із табору і повернувся в Шанхай, де відшукав свого колиш-
нього наставника, Тань Хуна.
— Ми довго розмовляли про Чжулі та про інших спільних
знайомих. А якось професор Тань запитав мене: «Тофу Лю, ти
хотів би повернутися в консерваторію й закінчити навчан-
ня?» Я відповів, що хочу. «Але чому? Після всього, що стало-
ся». Його запитання мене розтерзало. Як я міг удавати, буцім-
то музика була порятунком? Як я міг присвятити всього себе
чомусь аж такому безсилому? Я шість років пропрацював
шахтарем, у моїх легенях осів вугільний пил, я переламав усі
пальці на правій руці, як я узагалі міг тепер тримати в руках
скрипку? Тож я відповів: «Не знаю». Але він не вгавав і чекав
від мене відповіді. Йому було недостатньо почути, що я люб­
лю музику, що весь цей час вона мене втішала, і я по­обіцяв
собі, що як виживу, то присвячу їй життя. На жменьку місць
у консерваторії було тисячі претендентів. І всі вони люби-
ли музику не менше за мене. Зрештою я сказав йому правду.
Я відповів: «Бо музика це ніщо. Вона ніщо, і все ж вона нале-
жить мені. Попри все, що сталося, вірю я насамперед у себе».
Тань Хун потиснув мені руку. Він сказав: «Юний Лю, ласкаво
просимо назад у консерваторію. Ласкаво просимо додому».

384
 Тофу Лю показав мені свої пам’ятки. Серед них була
світлина, на якій дев’ятирічна Чжулі виступає зі струнним
квартетом консерваторії, а ще магнітофонний запис сюїти
Сметани «З батьківщини» у виконанні Чжулі й Кая, який
Лю зумів зберегти у  сховку аж до закінчення Культурної
революції. 
— Але пане Лю, як вам вдалося таке заховати? 
Він знизав плечима й усміхнувся.
— Перед тим, як мене відправили до російського кордону,
я вирізав маленьку дірку в паркеті своєї кімнати в Шанхаї.
Ти ж знаєш, який паркет твердий! А в мене був лише кухон-
ний ніж. Мені на це пішло два жахливі тижні. Я був певен,
що хунвейбіни от-от увірвуться в кімнату і на цьому наста-
не мій кінець. Я заховав під дошками дюжину магнітофон-
них записів, деякі фотографії й ноти, а ще свою скрипку. Ко-
ли десять років потому я заглянув у сховок, у моїй скрипці
було мишаче гніздо. Але дивись, який у мене є запис. — Він
підняв котушку і показав її мені. Вона була геть незіпсова-
на. — Хочеш послухати?*
Я кивнула, не в змозі вимовити й слова.
Він обережно вставив котушку в антикварний дротовий
магнітофон. І, почекавши, повернув ручку.  
На мене ринули ноти. Я напіввідвернулася.
Мені здалося, ніби я  бачу, як розсуваються штори і  як
із вікна на мене вниз дивиться Ба. Він нахилився з вікна
дев’ятого поверху. Ще хтось його побачив? Чи лише я? Бать-
ко зав’язав очі пов’язкою, він закрив обличчя клаптем тка-
нини перш ніж вкоротити собі віку. Я про це дізналася лише

* Метод Тофу Лю переховування артефактів, на основі фоторепортажу

Лі Чженьшен Red-Color News Soldier (Лондон: Phaidon, 2003).

385
коли отримала копію справи з гонконґзької поліції, й ця де-
таль мене зламала.
Тепер я вперше чула, як Ба грає на фортеп’яно. Цзян Кай
видавався мені незнайомцем, кимось, хто завжди був живі-
ший і більш сповнений пам’яттю, ніж я могла осягнути. І все
ж, слухаючи скрипку Чжулі, її розмірений, щирий голос, чо-
му в мене виникло відчуття, наче я знала її все життя? 
Ми прослухали запис три, чотири, п’ять разів. Щоразу
я чула щось нове, відокремлення і єднання, музикантів, пил,
програвач, наше дихання. Музику. Щоразу наприкінці, я чу-
ла батьків голос. Востаннє я його чула, ще коли мені було де-
сять років.
Його винятковий голос, якого не було більше в  жодної
живої душі. 
Я заплакала. Побачивши, що я засмутилася, пан Лю при-
ніс мені горнятко чаю. 
— Це важко зрозуміти, — сказав він. — На нас неймовірно
тиснули. Не забувай, що тоді твоєму батьку було всього сім-
надцять років… ми всі були ще надто молоді. 
Ми повернулися до столу. Я показала йому свій примір-
ник сімнадцятого розділу Книги записів.
— Учителю Лю, — заговорила я, — я зробила десятки ти-
сяч копій усіх записників. Варто лише кілька разів клацнути
клавіатурою, й можна миттєво відправити файли куди зама-
неться. Я хочу, щоб Книга записів жила повсюди, щоб вона
й далі росла і змінювалася. — Я дістала з торби Горобчикову
композицію «Сяє сонце на Народну площу». — Ось той твір,
про який я вам писала. На мою думку, єдино правильним рі-
шенням є виконати його тут, у Шанхаї. І записати його. Але…
може, це я несповна розуму.
Лю узяв у мене ноти. І почав повільно їх читати.

386
 Я дивилася, як рухалися штори і змінювався вітер; Ба і Ма
покинули цей світ, і все ж я була тут, у Шанхаї. Я досі диха-
ла, інакшала і мріяла.
Минуло чимало часу, і Лю врешті звів погляд. 
— Ма-лі, — сказав він, — ти, ясна річ, знаєш, що не буває
справи всього життя без одержимості. Але звідки ця уваж-
ність? Ти ніколи не задумувалася? Ясна річ, ми всі їх носимо
в собі, ці спогади, і що старшими стаємо, то їх робиться біль-
ше. — Він використав слово цзі ї, яке має два значення: 记忆
(згадувати, записувати) і 技艺 (мистецтво). На якусь мить він
затих і знову опустив погляд на ноти. — Ця музика нагадала
мені про слова Чжулі, які вона сказала, коли ми репетирува-
ли Прокоф’єва. Вона сказала, що музика змушує її замисли-
тися, що змінює нас більше — чути чи бути почутими? Що
краще — щоб тебе любили чи любити самому? З усіх компо-
зицій учителя Горобчика ця найдивовижніша.
Він відкрив футляр зі скрипкою і дістав інструмент. Кім-
нату наповнила музична фраза, вона текла немов одночасно
і вперед, і назад, так ніби Горобчик прагнув переписати сам
час. Нота за нотою мене немов творили заново. 
Коли вчитель Лю поклав скрипку, він запитав: 
— Ти граєш на фортеп’яно? 
— Я так і не навчилась.
— Тоді я все влаштую. Учитель Горобчик хотів, щоб ця му-
зика прозвучала тут. 
— Дякую, професоре.
Перш ніж піти, я показала йому фото Ай-мін.
— Та це ж Чжулі, хіба ні? — здивовано сказав він, вдивля-
ючись у знімок. — Інакше й бути не може. Ні? Це донька учи-
теля Горобчика? Ай-мін. Ага, зрозуміло. Це неймовірно. Вони
з пані Чжулі схожі як дві краплі води.

387
 Тофу Лю подав мені запис, який ми прослухали, а я пода-
рувала йому копію Горобчикової композиції. І тоді мені при-
гадалися слова, які колись сказала Ай-мін. Тоді мені вида-
валося, що коли історії Великої Мами закінчаться, життя
піде своїм звичним ладом і я знову стану собою. Але це було
не так. Історії ставали чимраз довші, а я дедалі менша. Ко-
ли я розповіла це бабусі, вона зо сміху аж за живіт схопила-
ся. І відповіла мені: «Але ж так улаштований світ, хіба ні?» 
 6

Горобчик неквапом їхав велосипедом додому з ящикової фаб­

рики в Хуейчжоу, в спину його підганяв рівномірний віте-
рець. Був кінець серпня, і щойно пройшов дощ. Уздовж до-
роги з гучномовців лунала спеціальна передача: «Сьогодні
ввечері в Пекіні для пані Мао гратиме Філадельфійський сим-
фонічний оркестр, диригент — Юджин Орманді. Це їхній тре-
тій концерт у місті з шести виступів у Китаї».
Диктор назвав дату — 14 вересня 1973 року.
Але зараз 1976. Концерт відбувся майже три роки тому.
Інші перехожі теж витріщилися на гучномовці, не менш
спантеличені. Ось уже десять років як по радіо не звучала ні-
яка музика, крім вісімнадцяти санкціонованих революцій-
них опер.
А тепер музика вибухнула в них над головами, гарячкове
вступне крещендо «Пінії Риму» Респігі. Горобчик зупинився,
розбурканий виразними деталями, радісним, майже абсурд-
ним фортеп’яно і бряжчанням духових. 
Поки дістався додому, вже почалася друга половина пере-
дачі. Донька вибігла йому назустріч.
— Це нова композиція пані Мао!
Горобчик мимоволі всміхнувся.

389
 — Ні, Ай-мін. Це Бетговен, музика з іншого століття. — Це
залишок, подумав він, чогось такого, що колись тут було, але
більше не росте, як скошене поле.
Зайшов у дім. Шоста «Пасторальна» симфонія Бетговена
швидким, радісним алюром пронеслася кімнатою. Навіть Ве-
лика Мама поринула в роздуми. Йому здалося, що стіни під-
крадаються дедалі ближче, вони черкали його по руках і дря-
пали потилицю. Книжку можна відкласти і забути про неї,
знаючи, що зміст нікуди не подінеться, коли перестанеш чи-
тати, але з музикою було не так, принаймні не для нього, му-
зика найживіша саме тієї миті, коли її чуєш. Рік за роком він
прагнув її грати і перегравати, розбирати на частини і скла-
дати заново. А потім — через шість років, сім, а потім десять,
його пам’ять затихла. Навіть не стараючись, він перестав
пам’ятати. Але ця передача, звідки вона взялася? Це вони чу-
ли вже майбутнє чи лише останні спалахи минулого? Дав-
ним-давно Хе Лутін кричав: «Ганьба, ганьба. Вам має бути
соромно», а Чжулі казала: «Я зіграю так, що сам Прокоф’єв за-
пишається». Якщо концерт справді відбувся в Пекіні, Кай на-
певно, на нього ходив. Звук у звуці. Але що, як усе це відбу-
вається лише в нього в голові? 
Оплески, які залунали після того, як стихла музика, були
такі бурхливі, аж він злякався, що радіо звалиться на землю.
Оплески-постріли — шалені, ритмічні, безперервні. 
Із протилежного кінця кімнати озвалася Велика Мама:
— Що за кляті зміни нас чекають цього разу? 
Ця музика — це був лише радіоефір, звичайна передача,
та озирнувшись, він побачив на доньчиному обличчі захват.
Маленька Ай-мін притиснулася чолом до радіоприймача, не
тямлячись від радості, вона мала такий вигляд, наче перене-
слася деінде і всі її нервові волокна світилися. Вона була, як

390
Чжулі. На мить він не міг збагнути, де він. Йому хотілося від-
тягнути її назад, забрати приймач і беззвучно поховати йо-
го в землі. Тремтячи від холоду, він перетнув кімнату і ви-
мкнув радіо.

Оскільки її батько був такий тихий, Ай-мін іще змалку горну-

лася до Великої Мами; бабуся була її довіреною приятелькою
й наставницею, а ще подушкою. Ніхто на світі не піклував-
ся про Ай-мін так, як Велика Мама, тож дівчинка з величез-
ним задоволенням вилазила на неї, спала на ній і спушувала
їй кучері. Лін, її справжню матір, перевели в Шанхай майже
п’ять років тому, і вона приїжджала лише раз на рік, на Но-
вий рік. Її батько, Горобчик, був Пташкою Тиші.
— Не дай себе обдурити, — якось сказала їй Велика Ма-
ма. — Він не рухається, як зазвичай, і не думає теж, на жаль.
Твій батько вихолощений, як горіхова шкарлупа. — Вона схи-
лилася ближче і прошепотіла Ай-мін на вухо: — Цей світ —
як банан, він дуже легко мнеться. Зараз такі часи, що краще
дивитися і спостерігати, а не судити. Ай-мін, вірити в усе, що
пишуть у книжках, навіть гірше, ніж узагалі не читати кни-
жок. 
Опісля Ай-мін тижнями розмірковувала над цими слова-
ми. Того серпневого вечора, коли передавали виступ Філа-
дельфійського оркестру, вона підглядала за батьком, коли
він слухав цього свого Бетговена, і спостерігала, як після цьо-
го майже на цілий рік радіо повернулося до звичного репер-
туару і грало тільки «Шацзябан» і «Взяття гори Вейхушань».
Хоча одного разу ввімкнули албанську музику, і, почувши її,
Горобчик одразу ж покинув свої справи і повернувся до ра-
діо, як до незваного гостя. У школі їй, як доньці класового

391
ворога, заборонили вступити в піонери, втім це була лиш од-
на несправедливість із багатьох. Це було нове для неї слово —
несправедливість — і їй подобалося крутити його на язику,
просто так, щоб відчути всю його гостроту. В школі вони дек­
ламували завчені напам’ять есеї про те, який має бути хоро-
ший революціонер. Вона почала задумуватися, який має бу-
ти хороший батько, хороша бабуся, хороший ворог, хороша
людина. Ви хороша людина, думала вона, дивлячись на вчи-
тельку, чи ви хороша революціонерка? Ти хороша революціо­
нерка, думала вона, дивлячись на Велику Маму Ніж, чи хоро-
ша бабуся? Чи взагалі можливо бути і тим, і тим?
Ця гра її захоплювала. Як приємно було закопувати слова
у ґрунт своїх думок. Вона імітувала батьків вираз обличчя,
удавану пустоту. Але іноді цей вираз його зраджував. Іноді
Горобчик дивився на неї з такою тривогою, аж у Ай-мін во-
лосся ставало дибки. Ба, думала вона, ти хороша людина чи
хороший робітник? А вождь Мао — хороша людина чи хоро-
ший лідер?
Якось уранці Велика Мама розімкнула пошарпану валізу,
яка здебільшого використовувалася замість стола. Усереди-
ні лежав один солом’яний черевик, красива блакитна сукня,
стос нот, записаних цзянпу, і картонна коробка, напхом на-
пхана записниками. Насамперед Ай-мін помітила, що запис-
ники були заяложені. 
— Дивись, щоб зараз ґава до рота не залетіла, — сказала
Велика Мама.
Бабуся розклала записники, забрала три з них і сказала
Ай-мін закрити валізу. Коли валіза була закрита і замкнута,
Велика Мама поклала перед собою записники і розгорнула
перший із них: сторінки видавалися ще старішими за бабу-
сю. Велика Мама схилилася обличчям над папером, так ніби

392
хотіла його скуштувати. З цього положення вона повернула
голову і подивилася на Ай-мін.
— Ось що таке красива каліграфія, — грубо прошепоті-
ла вона. 
Ай-мін нагнулася, щоб краще роздивитися. Здавалося, іє-
рогліфи висіли просто над поверхнею паперу, як чорнило
над водою. У них проглядалася незіпсована чистота зимо-
вих квітів. 
— Ва-а-а! Сильно, еге ж? — сказала Велика Мама. 
Від радості в Ай-мін стиснулося серце:
— Ва-а-а! — прошепотіла вона.
Велика Мама випрямилася, задоволено забурчавши.
— Ясна річ, каліграфія не така виразна, як у вождя Мао, та
однак, вона дуже непогана. Витончена і водночас з глибиною
руху. Може… ти будеш не проти трохи мені почитати. Пер-
ший розділ, але не більше. Ти ще надто молода.
Був ранній ранок. Батько вже пішов на фабрику, яку торік
реформували. Тепер це була Перша фабрика напівпровідни-
ків Хуейчжоу, і батько перестав складати дерев’яні ящики,
а взявся монтувати радіоприймачі. Пташка Тиші міг зібрати
новенький короткохвильовий радіоприймач «Червоний ліх-
тар 711» за один лиш порух крил. 
На вулиці гучномовці ганили весь білий світ. Лило як із
відра, і дощ вистукував по бляшаному даху наче полк коней,
тож вони залізли під ковдру. Численні зморшки на облич-
чі Великої Мами нагадували Ай-мін суху, терплячу лютневу
землю, спраглу весни.
Як можна не зважати на голку, яка пронизує тобі серце?
Якщо прагнеш чогось із-поза себе, ніколи не матимеш того,
що шукаєш.
Отак оповідь про Да-вея й Четверте Травня почалася знову. 

393
Великій Мамі Ніж було приємно, що Ай-мін, схоже, не помі-
тила переходу від справжньої Книги записів до нових розді-
лів, що їх написав Вень Мрійник. Не зумівши знайти решту
книги, він просто продовжив її з тридцять першого розділу.
Йому, як і одній із персонажок, Четверте Травня, судилося
збути більшість життя в пустелях Ґаньсу, Синьцзяна і Кир-
гизстану, де, подейкували, під піском лежало понад триста
старовинних поселень. Їхні сліди — записи на дереві та па-
пері, шовк і предмети домашнього вжитку — збереглися до-
нині, завдяки сухому пустельному повітрю. У нових розділах
Вень і надалі користувався давнім кодом, зашифровуючи їхнє
місцеперебування в іменах персонажів. Іноді шифр був опи-
совий: вей 暐 (яскраве сонячне світло), вей 溦 (дрібний дощик)
або вей 渨 (бухта чи вигин посеред пагорбів). А іноді — гнітю-
чий: вей 未 або вей 湋 (текти навспак). 
Упродовж усього дитинства маленька Ай-мін так часто
просила знову і знову прочитати двадцять третій розділ, що
слова з нього їй уже, напевно, снилися. Які картинки вима-
льовувала дитяча уява і як вона могла збагнути написане, бу-
ло для Великої Мами загадкою. «Оце твоє літературне воскре-
сіння, — писала вона Веневі Мрійнику, — завоювало ще одну
шанувальницю». Вона мала на увазі Ай-мін, але Вень уявляв
Чжулі, вже дорослу. Був 1976 рік, і Чжулі мала би двадцять
п’ять років. Велика Мама починала листа за листом, повідом­
ляючи Вихор, що її доньки більше нема, але жодного з них
так і не наважилася надіслати. У вересні того ж року написа-
ла, що Чжулі дістала дозвіл навчатися в Паризькій консерва-
торії: їхня дорога дитина виїхала на Захід. Велика Мама напо-
ловину вірила власним листам. Це вперше з початку Великої
пролетарської культурної революції така брехня видавалася
бодай на крихту правдоподібною. Моя дорога Вихор, думала

394
вона, боюся, ти ніколи мені не пробачиш. Вона запечатала
листа і довірила його їхньому посланцю, Бану Кіномеханіку,
який мандрував периферією, показував по селах кіно і був
надійним приятелем Веня Мрійника. 
Того ж вересня новому початку настав край.
Уранці з усіх гучномовців загриміли однакові турбулентні
слова: «Високоповажний і видатний Керманич нашої Партії,
армії та народу, товариш Мао Цзедун, вождь світового проле-
таріату, помер…» Велика Мама снувала затихлими вулицями.
Вона стояла перед дошками з газетами і мружилася, силкую-
чись розгледіти текст. Можна було б і не мружитися — це все
одно були вчорашні газети. Вона подумала про сестру і Веня,
про своїх утрачених синів і Ба Лютню, про ненаписану му-
зику, про сповнені відчаю життя, про гіркі неправди, в яких
вони переконували себе і які передали дітям. Про те, як ко-
жен Горобчиків день на заводі був сповнений приниження.
Кадровики притримували його пайки, вимагали самокрити-
ки, зневажливо висміювали за те, як він тримає голову, олі-
вець, руки і як тримається своєї тиші. І в її сина не було ін-
шого виходу, крім як з усім цим змиритися. Він дозволяв їм
вливати в себе всі ці слова, так ніби життя у ньому вже ви-
горіло дотла, так ніби він власними руками затягнув петлю
на шиї Чжулі. І все ж Великій Мамі здавалося, що вона розу-
міла. У цій країні не було місця для люті, тож вона могла іс-
нувати лише глибоко всередині, обернена проти самого се-
бе. Саме це і сталося з її сином — він направив свій гнів на те,
щоб розірвати себе на шматки. 
Так як же ж було просто ридати, подумала вона, дивля-
чись на божевілля навколо, підживлене горем і непевністю.
Вона намагалася не думати про Да Шаня й Летючого Ведме-
дя, про Чжулі, про всі ті імена, які зникнуть назавжди, які

395
спишуть в історію, щоб не турбувати живих. Білі паперові
квіти, традиційний символ скорботи, висіли на кожному де-
реві. Вона ридала з люті й безпорадності, згадуючи всі ті зло-
чини, за які смерть старого зрадника ніколи не зможе стати
достойною відплатою. 

Ай-мін було шість років, і вона ніколи досі не бачила інозем-

ця, але подумала, що цей високий китаєць у начищених чере-
виках і білосніжній сорочці з ґудзиками, напевно, з іншої про-
вінції, якщо не з іншої епохи, чи, може, з майбутнього. У нього
було хвилясте волосся, бездоганні брови, круглі очі, чисто ви-
голене обличчя, а в кишені виблискувала сонцем золотиста
ручка. Спочатку вона навіть не знала, що вдома хтось чужий.
Коли заграла музика, вона озирнулася, немов уві сні, і поква-
пилася на звук. Заглянула у відчинені двері, їй здалося, ніби
вона зазирає в печеру. Вони стояли обличчями до неї, Нова Со-
рочка і її батько, але настільки уважно щось розглядали, що
вона змогла прокрастися всередину і злитися зі стіною. Якщо
батько не знатиме, що вона тут, то як зможе вигнати? 
Коли її очі призвичаїлися до темряви, чоловіків стало вид­
но чіткіше. Нова Сорочка вочевидь таки слухав музику, а от
Ба видавався геть пригніченим. Його лікті й коліна химерно
зігнулися, він скорчився, немов захищаючи руки. Злива му-
зики цілковито їх поглинула. Ай-мін заплющила очі, а потім
знову їх розплющила. Ні, вони нікуди не щезли. Батько ви-
тріщався в порожнечу. Музика, радісний танець, нагадала їй
вірш «Відомі пісні та великі слова», і про кістяки мертвих ра-
діоприймачів, які іноді приносив додому Горобчик, щоб по-
длубатися в них у вільний час. Тепер музика звивалася в ін-
ше почуття, здавалося, вона знову починала грати спочатку,

396
та раптом обірвалася. Нова Сорочка потягнувся по квадрат-
ну коробочку з довгим вусом. Він зняв із квадрата круг — та-
кий чорний, аж із синім полиском — і перевернув круг дого-
ри дриґом. Клацнув вимикачем і опустив вус. Батько сказав: 
— Ні, годі. Не став інший бік.
Повернувся ще один перемикач. Ай-мін здавалося, що за-
лишки музики мовчки тупцяють із кімнати. Крізь дверну
пройму падало рожевувато-сіре світло. 
— Каю, твій завтрашній виступ… о котрій він годині? —
Здавалося, що навіть слова Ба змаліли.
— Ти мусиш прийти. — Кай запхав руку в кишеню із зо-
лотистою ручкою. Він дістав маленький квадратик паперу
і подав його батькові. — Він відбудеться в заводських будів-
лях. Граємо «Імператорський» концерт Бетговена, Дев’яту
симфонію Дворжака і ще одного американського композито-
ра. — Він вимовив стільки іноземних слів, аж Ай-мін захоті-
лося кричати, такі вони були химерні. — Диригує Лі Делунь.
Батько тримав папірець і витріщався на нього так, наче
не вмів читати.
— Упродовж усієї Культурної революції ми мали можли-
вість виступати, — сказав Кай. — Торік у Центральну філар-
монію приїжджав Сейдзі Одзава. Ти знав, що він народився
в Маньчжурії? Не все щезло, його просто відклали вбік. 
— Що сталося з Хе Лутіном? Востаннє я його бачив по те-
левізору… Багато років тому, ще 1968-го.
— Я чув, що сам вождь Мао наказав випустити його з в’яз­
ниці, — чоловіків голос був гладенький, як несписаний ар-
куш. — Кілька років тому з нього зняли всі обвинувачення
й відновили репутацію.
Кай узяв до рук картонний квадратик і впився поглядом
у малюнок на ньому.

397
 — Горобчику, такі записи зараз така рідкість. У жовтні ми-
нулого року в Пекіні люди почали відкопувати заховані пла-
тівки. Коли арештували пані Мао, ми думали, що все знову
стане так, як було раніше, але… Люди знають, що Культур-
на революція нарешті скінчилася, що все це вчинила пані
Мао, Банда Чотирьох і все таке, принаймні так каже влада,
але вони все одно остерігаються. Спливло не так багато пла-
тівок. Хоч я зустрічався з одним професором із Пекінського
університету, в якого є невеличкий скарб із нот, але на цьому
й все. У Пекін і Шанхай приїжджає Айзек Стерн, ти чув? На-
ступного року. — Горобчик нічого не відповів, Кай зручніше
примостив свої довгі ноги і продовжив. — Коли приїжджав
Одзава, то сказав, що наша здатність інтерпретувати музику
докорінно змінилася… — Він витягнув руки так, наче ніс два
яйця. — Ми наче втратили цілу палітру емоцій, але самі цьо-
го не чули. Усі музиканти в оркестрі знали, що їх обдурили,
але досі їм не доводилося настільки усвідомлювати наслідки.
— Може, дехто це завжди знав, — сказав Горобчик. — Мо-
же, дехто ніколи не втрачав здатність розгледіти підробку. 
Кай пройшовся пальцями по власних вустах, немовби
струшував із них порох.
Тепер Горобчик звертався до того іншого чоловіка так, на-
че той був студент або молодший брат.
— А тепер, коли все змінюється, які твої плани, товаришу?
Ти досі сподіваєшся поїхати вчитися на Захід? 
— Горобчику, не зрозумій мене неправильно, прошу тебе. 
Батько смикнув свої бавовняні штани і підтягнув їх трохи
догори, так ніби сидів просто неба і грів щиколотки на сонці. 
— Ми в Шанхайській консерваторії почали проводити
прослуховування, — сказав Кай. — На жменьку місць — по­над
тисячу кандидатів. Хе Лутіна поновлять на посаді ректора.

398
Усіх колишніх працівників запросять назад. Твого батька
теж. Хе Лутін попросив мене навідати саме тебе.
— Мій батько у провінції Аньхуей. Я запишу тобі назву
трудового табору. 
— Горобчику, дехто з кандидатів — твої колишні студен-
ти. Пам’ятаєш Старого У? Вони не забувають. Дехто з них ду-
мав, що, мабуть, уже ніколи не торкнеться до скрипки чи
фортеп’яно.
Вони згадували людей і місця, про які Ай-мін нічого не
знала. Ба більше, вона ще ніколи не чула, щоб батько гово-
рив стільки речень підряд. Так ніби Пташка Тиші скинула
із себе пір’я — чи, навпаки, опірилася — й перетворилася на
геть інакшу істоту. Знадвору її кликала бабуся, але Ай-мін іще
глибше заховалася в тінь. Зрештою Велика Мама прокрича-
ла щось про ласування замороженим ананасом на паличці
й пошкандибала геть.
— …але ж Шостакович помер.
— Коли? 
— Два роки тому. Лі Делуню вдалося роздобути його остан-
ню симфонію, яку ніхто з нас не чув. І Четверту симфонію,
яку він зняв із виконання, пам’ятаєш? А ще серію струнних
квартетів… Де твої брати? 
— На північному заході. Летючий Ведмідь у Тибеті. Да
Шань вступив у Народно-визвольну армію.
— Вони приїжджають тебе навідати? 
— Ні, їм не дали дозволу.
— Ці реформи повернуть нам те, що в нас забрали, — сказав
Кай. — Я щиро в це вірю. Горобчику, не можна втрачати віри.
Знову заграла музика. Слухаючи, Горобчик із незнайом-
цем сиділи так близько один до одного, аж зливалися в один
химерний силует.

399
 — Горобчику, я багато думав про Чжулі…
— Я не можу… Краще скажи мені, що це за запис? 
— Це? Хіба ти не пам’ятаєш, це Бах у транскрипції Стоков-
ського. Хоральні прелюдії. «На кожен насущний порух у світі
довкола знаходиться порух — емоція — в нас у душі».*
Щоб описати звучання, вони використовували іноземні
слова, від яких здавалося, ніби в її кишеню прокралося са-
ме нічне небо. 
— Після реформи, після відкриття консерваторії я нама-
гався… це дуже важко… не можу перестати про неї думати,
про Чжулі. Гадаєш, це дивно? 
— Ні, Горобчику. Але… ніхто не винен у тому, що сталося. 
— Це неправда.
— Повертайся викладати в консерваторії. Зможеш знову
писати, продовжиш із того ж місця, на якому зупинився. Що
сталося з твоїми симфоніями? 
Батько засміявся й від цього звуку вона аж сиротами взя-
лася.
— З моїми симфоніями…
Ай-мін, напевно, заснула, бо, коли знову розплющила очі,
Кая вже не було. Тільки Горобчик, сам-самісінький, сидів пе-
ред квадратною коробкою, схилившись до неї немов до ін-
шої, більш любленої дитини.
Коли Велика Мама запалила лампу і побачила, що Ай-мін,
скрутившись калачиком, лежить на підлозі, вона аж прохро-
мила її поглядом.

* «На кожен насущний порух у світі довкола знаходиться порух — емо-

ція  — в  нас у  душі…» Див. Philipp Spitta, Johann Sebastian Bach, His Work
and Influence on the Music of Germany, 1685–1750, Volume 2 (Лондон: Novello,
Ewer & Company, 1884), с. 602.

400
 — Я просто слухала музику, — сказала Ай-мін. — І в мене
болів живіт. — Вона всміхнулася, бо навіть їй самій ці слова
видалися безглуздими.
— Хто тобі дозволив, щоб у тебе щось боліло? 
Пташка Тиші не звертав на них жодної уваги.
Рано-вранці наступного дня вона застала його надворі, він
сидів і мирно курив, геть забувши про сніданок, який приго-
тувала для нього Велика Мама. Один за одним Ай-мін з’їла
всі його гострі огірки. 
Пташка Тиші був істотою сором’язливою. Підходити до
нього треба було плавно, як до кози. 
— Хто зробив оту співучу коробку? — прошепотіла вона.
Він стрепенувся. Хоч би що вона вчинить, це неодмінно
засмутить батька, подумала Ай-мін і від цієї думки так розлю-
тилася, аж захотілося накричати на нього і дати собі ляпаса.
Горобчик відповів, що це не співуча коробка, а «співучий
електродвигун», програвач.
— Я хочу на нього подивитися.
Він виніс коробку. Коли підняв, а потім відпустив твер-
дий вус, вона не могла збагнути чи батько схвильований, чи
втомлений, чи просто розгублений. Та композиція з повіль-
ними, невибагливими нотами виявилася Двадцять п’ятою
Ґольдберґ-варіацією Баха. Сказала батькові, що слухати му-
зику — це як заглядати в радіо. Мала на увазі, що навіть як-
що дивитися на нутрощі приймачів, які батько приносив до-
дому, навіть якщо вдивлятися в самісіньке черево машини,
в саму річ, електрика і звук залишалися такими ж доскона-
ло загадковими, як і нічне небо. 
Він подивився на неї з таким смутком, ніби вона була
кимсь достоту іншим. І навчив її двох іноземних імен — най-
перших у її житті: Ба Хе (Бах) і Ґу Ер Де (Ґленн Ґульд).

401
Усередині Горобчика назбирувалися звуки. Дзвіночки, пташ-
ки і нерівномірне потріскування дерев, голосні й тихенькі ко-
махи, пісні, які вихлюпувалися з людей, навіть якщо в них не
було наміру видавати й звуку. Підозрював, що й він робить
так само. Чи він теж мимоволі наспівував якусь народну піс-
ню чи партиту Баха, може, коли гуляв вечорами з Ай-мін, спо-
діваючись звернути її погляд на щось більше? У його вухах
потріскувало шипіння маленьких паяльників, він чув ті ж са-
мі заїжджені жарти, неугавне бряжчання, конденсатори, ре-
зистори і крихітні шунти, пронизливий біль у руках, лице-
мірні збори і сесії самокритики, а ще повторювані гасла, що
стали схожі на ніж, який гострили так ретельно, аж він зату-
пився: звук був живий, бентежний і нікому не підвладний.
Він мав свободу, з якою не могла зрівнятися жодна думка, бо
звук не претендував на значення. А от будь-яке слово можна
було змусити означати щось цілком протилежне. Якось уночі
йому наснилося, начебто він сидить у концертній залі. Навко-
ло тріпотіли програмки, гули голоси, відкривалися й закри-
валися торбинки і поривався до гармонії оркестр. Спов­нений
запаморочливої радості й нервового очікування, він знав, що
от-от почнуть виконувати його власну Третю симфонію. Дзві-
нок скликав у залу останніх слухачів. Погасло світло. Запала
тиша. Він заціпеніло дивився, як на сцену в довгій блакитній
сукні виходить Чжулі. Вона обвела поглядом слухачів, шука-
ючи його. Її руки були порожні. Він прокинувся.

Прийшовши в Палац народної культури, розташований на

території Батарейного заводу Хуейчжоу, Горобчик пред’явив
свій квиток і чекав, що його проженуть геть. Натомість його
провели до ряду із зарезервованими місцями. Всюди був рух.

402
Понад тисячу людей заповнювало залу: партійні кадровики
(у сірому), службовці (у білому) і робітники заводів (у синьо-
му) йшли рядочком під спадаючим транспарантом із напи-
сом: «Викривай і засуджуй зраду Батьківщини, вчинену Бан-
дою Чотирьох!»
Горобчик знайшов своє місце. Поруч із ним сиділа жінка,
на яку всі задивлялися: їй було років двадцять п’ять і вбра-
на вона була в блідо-зелену спідницю й квітчасту блузку. Ще
якихось кілька місяців тому таку блузку нарекли б неприй­
нятною, навіть злочинною; але нині вона видавалася лише
незвичною. Молода жінка, чимось йому знайома, мала роз-
пущене волосся. Не сплетене в косу, воно звивалося арабес-
ками. Внизу на підборідді в неї був слід, формою як великий
палець, неодмінна ознака скрипальки. Вона повернулася
і перехопила його погляд. Горобчик кліпнув, стало ніяково,
що коли витріщався, його піймали на гарячому. Він перевів
погляд на сцену. Нарешті вийшов Лі Делунь, диригент Цен-
тральної філармонії. Спокійно, але з трепетом, він вдивлявся
в залу з підвищення. Дві ручки в його нагрудній кишені екс-
травагантно виблискували. Лі оголосив концертну програ-
му (Малер, Бетговен і Копленд), а тоді почав говорити, дов-
го і докладно, про наступника вождя Мао, Дена Сяопіна. Те,
що Ден прийшов до влади, видавалося неймовірним. Він теж
став жертвою Культурної революції, його політичну кар’єру
знищили, а сім’ю переслідували. Його найстаршого сина ка-
тували хунвейбіни, і 1966 року той випав — або ж його ви-
кинули — з вік­на третього поверху, як і Сань Лі. Але бать-
ко і син пережили неспокійні часи, і син, прикутий до візка,
став відомим на всю країну. Ден перехитрив пані Мао та її
прихильників, які нині чахнули за ґратами. Тепер, заручив-
шись підтримкою Політбюро, він розгортав ряд економічних

403
і політичних реформ. У залі промова Лі звучала як пісня, і слу-
хачі час від часу переривали її вигуками: «Хай попіл розго-
риться знову!» і «Будемо боротися за втілення Чотирьох Мо-
дернізацій товариша Дена!» Ім’я Великого Керманича, сяо
пін, означало «маленька пляшечка», тож на деревах за вікна-
ми хтось порозвішував маленькі зелені пляшечки і барвис-
ті транспаранти, на яких було написано: «Ден Блакитне Не-
бо». Скло подзенькувало на вітрі — надія на прийдешні часи.
Стоячи обличчям до бурі оплесків, Лі закричав: 
— Тож побудуймо справедливе суспільство, революцій-
ний Китай, достойний нашого музичного народу!
Та сама жінка поруч із Горобчиком глибоко зітхнула, так
ніби хотіла виштовхати себе на сцену, де урочистими ряда-
ми саме вишиковувалися музиканти.
Оркестр Центральної філармонії вбраний був буденно: сірі
або сині штани, сорочки на короткий рукав, застібнуті на всі
ґудзики. Горобчикове серце билося так дивно, аж йому зда-
валося, що воно відділялося від його тіла. Від звуку оркест­
ру, який саме настроював інструменти, ним пробіг холодок;
струнні, дерев’яні духові й мідні інструменти воднораз зво-
дилися чи опускалися до довгої ноти ля, й гобой запурхав га-
мою, як випущена на волю думка. Горобчик не бачив нот із
1968 року, і ті, якими користувалася філармонія, схоже, були
переписані від руки. Пюпітри теж були саморобні, скріплені
скотчем, шворкою й дерев’яними трісками. Він відчув лунке
постукування палички Лі Делуня по пюпітру так гостро, ніби-
то диригент ударяв просто по Горобчиковому хребту. 
Нерішучим гулом зазвучала Дев’ята симфонія Малера.
Освітлення глядацької частини зали не вимикали, тож
можна було розгледіти кожне обличчя, кожну найменшу
реакцію. Усі заціпеніли на своїх місцях. На сцені музиканти

404
подалися вперед, так ніби поковзом сунулися палубою пере-
хиленого корабля. Кутик яскраво-червоного транспаранта —
«Прем’єр Чжоу Еньлай назавжди житиме в наших серцях» —
відірвався. Транспарант зігнувся по діагоналі, але не впав. 
Здавалося, небезпека чигає зусібіч. Жінка затулила облич-
чя руками, і йому нестерпно хотілося взяти їх і покласти їй на
коліна. Не можна, щоб вони побачили, подумав він. Якщо вони
побачать, наскільки ти цьому віддана, то заберуть це в тебе.
Марення першої частини набуло гостроти галюцинації.
Горобчик заглушив музику роздумами про самого Малера.
На схилі віку композитор відкрив для себе — у німецькому
перекладі — поетів Лі Бо і Ван Вея, і їхні вірші стали текстом
для пісенної симфонії Малера Das Lied von der Erde («Пісня про
землю»). Поезії спочатку переклали французькою, відтак ні-
мецькою, а вже потім Малер додав у них щось від себе так,
що прослідкувати істинне походження цих віршів — копій
неправильно перекладених копій — стало майже неможли-
во. Але деякі поезії вже були відомі, скажімо, «На прощання»
Ван Вея — цей вірш знало його покоління й покоління його
матері, хоч уже й не декламували напам’ять. «Чого я бажав —
не досяг. Додому вернусь і в горах свій вік доживу…» 
Упродовж наступної години Горобчику вдавалося витіс-
няти звуки оркестру. В залі було тепло, і його сорочка стала
волога, а потім волога тканина закрижаніла.
Антракту не було. Поки викочували фортеп’яно для кон-
церту «Імператорський» Бетговена, Лі Делунь знову підій-
шов до мікрофона.
— Ми присвячуємо цей Концерт № 5 нашому реабілітова-
ному товаришу, Хе Лутіну, ректорові Шанхайської консерва-
торії, — сказав він. — Хай живе голова Ден! Хай живе Кому-
ністична партія Китаю! Хай живе наша батьківщина!

405
 У залі — здивування й переляк, але й стримані оплески, ба
навіть, подумав собі Горобчик, обачна радість. Поміж гамору
на сцену вийшов Кай і сів на своє місце за фортеп’яно. Інстру-
мент був невеликий, із тих, які до Культурної революції мог­
ла тримати вдома якась заможна сім’я. Це вперше з 1966 ро­
ку Горобчик побачив фортеп’яно. 
Кай сидів із непорушно рівною спиною. Нот перед ним не
було. Горобчик бачив, як нерівні манжети штанів підсмик-
нулися, виставивши Каєві щиколотки. Піаніст чекав, поклав-
ши обидві руки собі на коліна, а тим часом концерт відкри-
вався стримуваними окликами, що резонували всією залою.
Кай вступив, траверсуючи клавішами зі знайомою ясністю,
й лише кінцівки його тіла — голова, пальці та стопи — руха-
лися. У Горобчиковій голові грало відразу кілька версій; він
водночас і дивився виступ, і слухав спогад, запис. Він вслу-
хався у величезний простір між тоді й тепер. Коли почалося
алеґро, Горобчик заплющив очі. Знову вгору і вниз клавіша-
ми, так ніби Кай говорив йому, що виходу немає, що є лише
стежина назад, і навіть коли ми думаємо, що вільні, ми лише
нескінченно повертаємося. Краса концерту була ще палкіша,
ніж він пам’ятав, але водночас і жалісніша, тихіша й стрима-
ніша, і він стиснув разом руки, щоб увібрати і радість, і скор-
боту, які вирували в його тілі. Пригадав, як колись давно грав
для Чжулі на скрипці Летючого Ведмедя. Очі молодої жінки
поруч оскліли від сліз, що так і не потекли. Горобчик навіть
не міг собі уявити, як це — плакати привселюдно. Він вдих-
нув і усвідомив, що всупереч власній волі все ж слухає. На-
прикінці частини перші радісні акорди повторилися, але но-
ти більше не передавали тих початкових почуттів. Під ними
вчувався кінець, глибоко захований рух, звук життя, понево-
леного іншим життям. Концерт нісся далі, так жодного разу

406
й не спинившись, щоб замислитися над власними дивовиж-
ними конструкціями. 
На сцені перша скрипка грав усім тілом, а потім раптом,
немов згадавши про слухачів, знову закрився. Горобчик спро-
бував уявити перед собою Чжулі. Під скрипкою її опорна рука
завжди видавалася такою блідою. Він пригадав її смирення
перед музикою, навіть дитиною вона почувалася відпові-
дальною перед нею. Ноти лилися далі, немовби жили іншим
життям. Він міг би поїхати з Каєм у Пекін. Але ніколи не знав,
як воно — писати музику, грати музику і при цьому мовчати. 
Його накрили бурхливі оплески. Кай підвівся, всі музикан-
ти теж устали, їхні білі сорочки стали перисті, вологі від по-
ту. Почалося виконання «на біс». 
Горобчик помітив, як молода жінка пильно дивиться прос­
то перед собою, й упізнав у ній амбітність, прагнення, яких —
він був цілком певен — він уже не мав. Чи відчує він іще ко-
лись оцю спрагу, цю цілісність? 

Пізно вночі того ж дня він зіграв декілька простеньких мело-

дій на ерху, яке дав йому Кай. Пісні обривалися й переходили
в інші пісні, «Шацзябан» переливалася в «Нічний дзвін зі Ста-
рого Храму» і переростала в уривок із Шостої партити Баха,
так ніби музика ширяла в його думах розкиданими сторінка-
ми. Він так і грав далі — початок однієї п’єси і кінець іншої —
а Кай лежав горілиць і дивився на низьку стелю. У Кая був
ключ від цієї кімнати, де зберігалися інструменти і програ-
вачі філармонії, але здавалося, вони могли би бути в сто тре-
тій аудиторії, в Шанхаї, на глибокому північному заході чи
дальньому півдні, будь-де, де було б чотири стіни і лише вони
вдвох. Горобчик дозволив собі повірити, ніби вони намацали

407
дорогу назад, у колишні часи. Кай попросив його зіграти «Від-
блиск місяця на другім джерелі», і Горобчик зіграв, раз, потім
іще раз, усвідомлюючи, що не пригадує, коли востаннє її чув.
Може, по радіо 1964 року. Опісля вона просто щезла. Він від-
чув гудіння в руках і оновлену, майже нестерпну насолоду.
Коли професори Центральної консерваторії відшукали авто-
ра «Відблиску місяця», сліпого музиканта, який грав на ерху,
А Біна, йому було вже за сімдесят. «Якби ж ви прийшли ро-
ків десять тому, — сказав А Бін свої знамениті слова, — я зі-
грав би краще». Перш ніж у професорів закінчився дріт, вони
записали на магнітофон шість пісень. Коли ці пісні дістали-
ся столиці, А Біна визнали одним із найкращих композито-
рів країни. Він помер уже за кілька місяців, і ті шість запи-
саних пісень були єдиними його роботами, що збереглися.
«Відблиск місяця на другім джерелі» — елегія, спіраль водно-
час і блиску, і скорботи. 
У Кая були й інші записи. Не в змозі опиратися цікавос-
ті, Горобчик відклав ерху. Переглядаючи колекцію, він почу-
вався дитиною, яка стоїть перед стіною барв. Горобчик обрав
П’яту симфонію Шостаковича. Кай заткнув ковдрами щіли-
ну під дверима, щоб заглушити звук, і відкоркував іще одну
пляшку байцзю. Вони лежали пліч-о-пліч на тонкому матра-
ці, ледь торкаючись програвача тім’ями.
— Шостаковича за четверту частину критикували, — ска-
зав Кай. — Пам’ятаєш? У спілці композиторів сказали, що ра-
дість у ній вдавана.
— Але вдавана радість — це теж емоція, й ми всі її пере-
живаємо.
— Цензори завжди розпізнають її перші, еге ж? — Кай
усміхнувся, й час полетів навспак. Печивко. Горобчик не-
сподівано пригадав це ім’я. Він таки знав ту молоду жінку

408
в блідо-зеленій спідниці й квітчастій блузці. Раніше вона бу-
ла скрипалька. І вони з Чжулі були однолітки.
Кай продовжував говорити. 
— Потім Шостакович використав фрагменти з четвертої
частини у своїх патріотичних роботах, кантатах на честь
Сталіна і таке інше. Ти про це знав? Усі ці фрагменти вдава-
ної радості. 1948 року, коли його музику заборонили, він пуб­
лічно визнав мудрість Партії. Але щоночі, після довгих мі-
тингів, ішов додому і писав музику. Він тоді працював над
Концертом для скрипки № 1 й уперше зашифрував своє ім’я
в самій композиції. 
Горобчик знав, але вже багато років про це не думав. Но-
ти, ре, мі-бемоль, до і сі, які в німецькій буквеній нотації чи-
таються як D, Es, C і H, звивалися в музиці Шостаковича дисо­
нансом, або ж знаком питання. 
П’ята симфонія виявилася точнісінько така ж, як пам’ятав
Горобчик, — розтерзана, суперечлива, приголомшлива і трі-
умфальна. Кімната перестала існувати, а сам запис став не-
потрібний, симфонія лунала з його власних думок, немовби
завжди там була, нескінченно повторюючись по колу.
Ковток за ковтком вино послабляло їхню стриманість. Кай
сказав, що в Пекіні, 1968 року, знову почалися сесії бороть-
би. Масові обвинувачення почали відбуватися на стадіонах.
Якось він бачив, як на очах у тисячі хунвейбінів принижува-
ли і катували студента.
— За який злочин? 
— Він сказав, що дітей політичних злочинців не треба пе-
реслідувати. Що класове становище не повинне передавати-
ся з покоління в покоління. 
Діти класових ворогів. Як Чжулі. Як Ай-мін.
— І яке було покарання?

409
 Кай обернувся, здивувавшись такому запитанню.
— Він помер. 
Коли Горобчик запитав, як він помер, Кай просто сказав: 
— Його застрелили.
Кай витер рукою рот. 
— Одзава обіцяв привезти декількох із нас до Америки.
Сподіваюся, що…
Коли вони востаннє були отак наодинці, Шанхай стояв
на порозі змін. Ця маленька кімнатка нагадувала Горобчи-
ку про потаємні закутки консерваторії. Можливо, коли він
звідси вийде, за дверима знову постане коридор четвер-
того поверху з завішаними дацзибао стінами. І він встиг-
не прийти у свій офіс до того, як стане занадто пізно, і ска-
же кузені, що геть усе — навіть хоробрість — на цьому світі
минущі. Усе минає. Але він не міг прийти туди вчасно. Зай-
шовши в кімнату, він знову її бачив, як наяву. Щороку, що
старший він ставав, і що молодшою в його спогадах вида-
валася Чжулі, і що більше від нього віддалялися Да Шань
і Летючий Ведмідь, він дедалі краще розумів, що мусить їх
відпустити. Але як він міг це пояснити? Та людина, яка жи-
ла в ньому, той композитор, який колись жив, такого б не
допустив. А сам Горобчик не міг знищити цього компози-
тора. І композитор хотів сказати Каю, що ніхто, навіть Ден
Сяопін, і ніщо, жодні реформи, зміни чи зречення не повер-
нуть їм цих років. 
— Іноді я думаю про те, щоб усе покинути. Горобчику, як-
би ти мав можливість поїхати за кордон, ти б поїхав? 
Він усміхнувся, намагаючись удати жартівливий тон.
— Та мені навіть доїхати потягом до Шанхая на Новий рік
видається такою довгою дорогою, ніби я океан перетнув. Ні-
коли не думав, що звикну до півдня, але вже минуло стільки

410
часу, що тут я почуваюсь як удома. — Почувши власні слова,
він відчув, що так воно і є. 
Кай жестом вказав на стелю, так ніби це була Внутріш-
ня Монголія.
— Уся освічена молодь зі шкури лізе, намагаючись повер-
нутися назад у місто. А діставшись Шанхая, протестують, бо
нема роботи. Горобчику, поглянь на це їхніми очима. Їм би
в голові не вклалося, що хтось може відмовитися від посади
в консерваторії. 
— Я краще складу монтажну плату, ніж напишу симфо-
нію. — На фабриці Горобчикові руки вивчили геть нову мо-
ву. Його тіло змінилося. Вождь Мао таки мав слушність: щоб
змінити мислення, достатньо лише змінити свої умови. 
Кай запалив цигарку і передав йому. Сигарети були еліт-
ної марки Phoenix, досі Горобчик навіть не бачив таких. Кай
закурив іншу, тримав її відведеною вбік. Попіл невинно па-
дав на бетонну долівку. Стеля зникла у клубках диму.
— Колись я в усьому чув музику, — сказав Горобчик, але
речення повисло в повітрі між ними. Він не знав, як його за-
кінчити.
— Дорогий Горобчику… — видихаючи дим, Кай змінив
положення так, що тепер його лівий лікоть частково закри-
вав йому обличчя. — Мені дуже шкода, що все так склалося.
Справді шкода… ми всі були самотні, але ситуація з Чжулі бу-
ла найнестерпніша. Ми всі себе по-своєму зрадили. Не ти…
але я відреагував у єдиний спосіб, який знав. Я прагнув ли-
ше одного — захистити роки власних зусиль, захистити те,
що я любив. Я знаю, що помилявся. — Слова немов долина-
ли з дальнього кутка кімнати, звучали окремо від Кая. — Ми
всі припустилися помилок… але хіба ти не бачиш, що з цим
покінчено. Минуло вже понад десять років… Вона завжди

411
казала, що твій талант — єдиний, який має значення, й ма-
ла рацію. Що сталося з твоєю Третьою симфонією? Це був ше-
девр. У ній звучало стільки суперечностей, вона була така не-
осяжна і жива. Я вже десять років її не чув, але навіть зараз
зміг би зіграти… Ти, мабуть, уже її закінчив.
— Та я вже навіть не пам’ятаю, як вона починалася, — ска-
зав Горобчик. Йому хотілося запитати Кая, чи доносив він на
Чжулі, але не міг змусити себе вимовити ці слова. І справді,
тоді всі доносили одне на одного, щоб урятувати себе, навіть
Ба Лютня, навіть його брати. А Каєва відповідь уже її не по-
верне. — Ти теж її любив, правда?
— Чжулі більше нема, — тихо відповів Кай. — Багато кого
вже нема, хіба ти не бачиш? 
— Не бачу.
Кай повернувся на бік і благально поглянув на нього. Він
загасив цигарку і бездумно закурив іще одну, не в змозі ви-
тримати мовчанку.
— На похороні прем’єра Чжоу Еньлая, — сказав він, — я пі-
шов на площу Тяньаньмень, читав покинуті там дацзибао
і листи. Я вивчив їх напам’ять. Світе, кажу тобі / Я не вірю /
Не вірю у синяву неба / В облуду мрій я не вірю  / І не вірю, що
відплати у смерті нема.* Усі їх зачитували, і я подумав: що
буває, коли сто тисяч людей завчають напам’ять той самий
вірш? Чи це щось міняє? На площі Тяньаньмень стільки лю-
дей оплакували смерть прем’єра… сотні тисяч робітників. Во-
ни плакали у всіх на очах, бо якийсь день чи два могли ту-
жити привселюдно. Прийшла поліція й забрала всі траурні

* «Світе, кажу тобі, я не вірю…» Бей Дао «Відповідь», переклад англій-
ською Бонні С. Макдуґалл, див. The August Sleepwalker (Нью-Йорк: New Di­
rec­tions Publishing, 1990), с. 33.

412
вінки. Люди розлютилися. Вони зібралися на Площі й крича-
ли: «Віддайте нам наші квіти! Віддайте!» А ще кричали: «Хай
живе прем’єр Чжоу Еньлай!»
Горобчику захотілося знову послухати П’яту симфонію, її
вдумливе, дзеркальне лярґо. Шостакович став тим компози-
тором, який нарешті написав про зневагу і занепад, який ви-
користав гармонію саму проти себе і пролив світло на скри-
піння й дисонанс, які ховалися під поверхнею. Роками його
публічне «я» розповідало світу, що він працює над симфоні-
єю, присвячену Леніну, але досі не знайдено й сліду від то-
го рукопису. Коли його обвинуватили в «буржуазному де-
кадентстві», спершу 1936 року, а потім 1948-го, Шостакович
відповідав: «Я намагатимуся знову і знову». Чи вистачило б
тому композиторові, який жив у Горобчику, сили волі на та-
ке? Утім якщо він знав, що ні волі, ні таланту вже немає, яка
користь із того, щоб починати все заново? 
— Горобчику, пам’ятаєш ті класичні романи, які нас зму-
шували заучувати напам’ять? Ці слова досі слушні: «Хоч ми
й не одного роду чи навіть походження, утім зв’язані узами
душевної прихильності, і я розділяю його горе і печалі».* Ми
прочекали все своє життя, й ось країна нарешті відкрива-
ється. Я багато думав… можна ще почати заново. Ми може-
мо виїхати.
Можливості, які побачив Горобчик, мали його втішити,
але натомість вони розбили йому серце. Він уже не той, ким
був колись.
Колись я малів перед музикою, подумав він. Я любив її так
сильно, аж став сліпий до світу. Яке я маю право — яке ми всі

* «Хоч ми й не одного роду чи навіть походження…» з «Троєцарства»,

розділ одинадцятий, Ibid.

413
маємо право — повертатися назад? Повторення — лиш ілюзія.
Ця ідея повернення, нового початку, створення нової країни,
вона завжди була обманом — красивим сном, із якого вони
прокинулися. Можливо, колись вони і любили один одного,
але тепер Горобчикові треба було піклуватися про батьків.
Вони покладалися на нього, і його життя йому не належа-
ло — воно належало його дружині й Ай-мін. І справді, завдя-
ки роботі на фабриці він пізнав незнане досі умиро­творення.
Повторюваність дій його звільнила.
Кай уткнувся вустами в його плече, у шкіру шиї. Так во-
ни й лежали, не в змозі йти далі, не в змозі продовжувати. 
— Ти слушно сказав, — озвався Кай. — Я любив її. Я лю-
бив вас обох.
— У цьому немає нічого ганебного. 
— Немає. І все ж мене обпалював сором.
— Ми були молоді. 
— Це таки була любов, просто я цього не розумів.
— Якщо тобі випаде нагода поїхати в Америку, ти мусиш
нею скористатися. Не втрать такої можливості. Після усього,
що ти бачив, після усього, що було зроблено, не озирайся на-
зад. Твоя сім’я, й Чжулі також, сказали б те саме.
Кай кивнув.
Невже він плаче, подумав Горобчик. Алкоголь і сигаре-
ти прояснили його думки і загострили жагу. Плакати не бу-
ло потреби, це він знав. Їм пощастило, вони зуміли розгледі-
ти ілюзію. Навіть якщо країна піде вперед, їх уже не можна
змусити забути. Я любив вас обох, подумав Горобчик. Я лю-
бив вас обох.
— Вибач, Горобчику, — сказав Кай. — Я б усім пожертву-
вав, щоб бути іншою людиною. Прошу тебе. Прошу, дозволь
мені допомогти тобі виїхати.

414
 — Ні, — відповів Горобчик. Чжулі тут, подумав він. А ком-
позитор у ньому вже давно щез, от тільки Горобчик не зумів
це вчасно розпізнати. Утім, йому варто було лише подиви-
тися на свої втомлені, мозолясті руки, щоб зрозуміти. — Моє
життя тут. 

Десять років потому, в Шанхайській консерваторії, Ай-мін

продиралася крізь усі можливі прояви музики: трелі й перку-
сію, а ще скрипку, яка вигравала цілу флотилію нот. Пташка
Тиші йшов попереду неї. У нових штанях, світло-блакитній
сорочці та в шкіряних черевиках, які Лін подарувала йому на
Новий 1988 рік, батько видавався вищим. Або ж, може, він та-
ким здавався лише тому, що у своєму звичному одязі, формі
Першої фабрики напівпровідників Хуейчжоу, Горобчик ніко-
ли не випрямляв спину. Батько піднявся вузькою доріжкою
консерваторії так прудко, ніби хтось попереду його кликав.
Поруч із нею бідкався Ба Лютня: 
— Ай йо! У цих молодих піаністів узагалі немає ніякого
розуміння контрапункту. Голосно і швидко, ось і все, що во-
ни знають.
— Але ж дідусю, звучить гарно.
— Бо тобі на вухо ведмідь наступив. Іще від народження,
от бідна дитина.
І це була чистісінька правда. От, скажімо, недавно ввечері,
коли він намагався навчити її грати на ерху, то не втримав-
ся й закричав: «Як так може бути, що майбутня вчена нездат-
на навіть втримати розмір чотири чверті? Та таке і буйволу
до снаги!»
Тепер Ай-мін тримала дідуся за тоненьку і  суху, як па-
пір, руку. Ба Лютня відростив черевце, але ноги в нього так

415
і залишилися худі, тож він нагадував грушку, наколоту на дві
зубочистки. Вона боялася, що він хитнеться і їх роздушать.
— Агов, ти! Юний Горобчику! Притримай коней, — закри-
чав він.
Коли її батько озирнувся, Ай-мін уявила собі того горобчи-
ка, яким він, мабуть, був у дитинстві — шквал пісень і жмень-
ка пір’ячка. Велика Мама розповідала їй, що на початку шіст-
десятих студентів консерваторії послали на поля воювати.
Вони голосно і незлагоджено грали на своїх інструментах
з ранку до вечора, щоб жодна пташка не змогла сісти на по-
ле і клювати зерно. З дня у день тисячі горобчиків, виснаже-
них до смерті, падали мертві з неба. «Черговий вияв турботи
від вождя Мао, — урочисто мовила Велика Мама. — І хто ска-
зав, що від західної музики ще ніхто не помер?»
У нинішні часи подібне варварство точно не допустили
би. Щоб відсвяткувати початок 1988 року, Велика Мама пода-
рувала їй новорічний календар із написом «Щастя настає»,
виведеним плавними ієрогліфами над пухкими щічками бо-
гів Гармонії та Єдності. Тепер, коли вона смикала за руку Ба
Лютню, ці слова її підбадьорили. Щастя настає. Вродливі
скрипальки в яскравих барвистих сукнях розступалися пе-
ред ними. Вона хотіла би бути музиканткою, подумала Ай-
мін, просто щоб мати такий вигляд, як вони. Але ні, їй зав­
жди більше подобалося розбирати програвач на частинки,
ніж слухати якусь давню сонату. 
— Ох, ох, — простогнав Ба Лютня. — Цей старий пердун
зараз вріже дуба.
— То не поспішай так. Ми ж нікуди не запізнюємося.
— Чиста правда, чиста правда. 
Пташка Тиші стояв на місці й терпляче чекав, немовби
існував у іншому вимірі, ніж ті студенти, що мчалися повз

416
них. Вони як електрика, схвильовано подумала Ай-мін, ши-
пучі електрони, а її батько — схема. Або ж вони час, а він —
простір. Ай-мін пригадала, як тоді, коли вождь Мао ще жив
і дихав, вона регулярно писала критику на батька. («Пла-
чу гіркими слізьми, коли усвідомлюю, що я донька ворожо-
го елемента, поборника капіталізму…» «На цій війні цивіль-
них нема!») Тоді вона була ще зовсім дитиною, тож батько
мусив допомагати їй виводити складні ієрогліфи. Коли до
влади прийшов голова Ден, критика перестала бути поши-
реною практикою. Вони з батьком ніколи про неї не говори-
ли. Тепер було майже смішно згадувати, як вона називала
його зміюкою чи демоном, або ж навіть змієдемоном, як во-
на так невимушено його зрікалася. Він навчив її захищати-
ся, ховаючись у шумі. 
— Навіщо ми взагалі сюди прийшли?  — запитала Ай-
мін. — Шанхайська консерваторія його тільки засмучує.
— Ех, я тут ні до чого. Твій батько сам хотів сюди прийти.
У нього тут давні друзі, ти ж знаєш.
Але ніяких давніх друзів тут не було, принаймні таких,
які б вийшли його зустріти. Шукаючи когось, він заходив
у одну будівлю й виходив з іншої, а вони з Ба Лютнею тим
часом чекали його під різними деревами, які саме цвіли.
Перш ніж вони пішли, батько зайшов у одну зі своїх репети-
ційних. Ай-мін сіла на крісло в куточку і слухала, як він грає
на фортеп’яно — це вона вперше чула його гру, і досі навіть
не усвідомлювала, що він здатен так грати. Усе його тіло, те,
як він рухався, змінилося. Більшість мелодій вона впізнала
з платівок (Шоста партита Баха, Куперен, Шостакович), але
була ще одна композиція, складна конструкція, яка немов
розпадалася на частинки, поки вона слухала — ласо музики,
котушка дроту. Здавалося, музика здіймалася, навіть коли

417
спадала, збільшувалася в об’ємі, навіть коли убувала, це бу-
ла поліфонія настільки незбагненно прекрасна, аж у неї на
шиї повиступали сироти. Коли музика стихла, на її очі рап-
том навернулися сльози.
Через якусь мить батько відсунув лаву. І беззвучно закрив
кришку інструмента. 
— Що це була за музика? — запитала вона. 
Він повернувся до неї й усміхнувся. Ай-мін теж невпевне-
но всміхнулася. Вона відчувала, як кімнату наповнює неви-
мовний смуток.
— Нічого особливого, — відповів Горобчик.
— Нічого особливого?
Він підвівся й підійшов до стіни. 
— Вона моя, — сказав він. Світло було вимкнене, тож коли
він натиснув вимикача, воно загорілось, і він спантеличено
витріщився на жарівки, а відтак знову клацнув вимикачем.
На стіні чорнилом був акуратно виведений по трафарету но-
мер «103». 
— Тобто — твоя? 
— Це я, — сказав він, звертаючись більше до вимикача,
ніж до неї. — Це музика, яку я написав уже дуже давно, фраг-
мент симфонії, яку так і не закінчив. — Він вийшов назовні.
У внутрішньому дворику від яскравого сонця всі барви збляк-
нули. — Я й не сподівався, що згадаю. Був певен, що після всіх
цих років вона цілковито щезла.
Вона пішла слідом за батьком назовні, а музика знай кру-
тилася в голові.
Ай-мін задумалася, скільки ж усього знала людина такого,
що краще було б забути. Батько дивився на фортеп’яно так, не-
мовби це єдина справжня річ у кімнаті, немовби все і всі реш­
та, включно з ним самим, були не більш ніж ілюзією, сном.

418
Від тієї самої миті, як вона вперше заглянула в черево радіо,
Ай-мін уже знала своє покликання: вивчати комп’ютерні
науки в  Пекінському університеті й стати частиною тех-
нічного авангарду. Хіба ж це не було очевидно всім? Колись
комп’ютери триматимуть на собі половину неба.
Коли Ай-мін урочисто оголосила про це своїй родині, їй
було шість років. Батько не відірвався від тарілки, а Велика
Мама зааплодувала і сказала: «Виявляється, ще не для всіх
у нашому домі смертні сурми лунають». Того року, 1977-го,
конкурс на вступ був легендарний: понад п’ять мільйонів
людей складало вступні іспити, змагаючись за двісті ти-
сяч дорогоцінних місць. Голова Ден Сяопін відновив право
на вступ для всіх, і це вперше з 1966 року абітурієнтів до-
бирала не Партія. У містечку, під час студентських демон-
страцій, Ай-мін навіть вимахувала транспарантом («Народ
любить студентів!»). Які  ж чарівні вони були! Виснажені
навчанням і все ж бадьорі — всупереч усьому. У день іспи-
тів, коли перші дзвоники сигналізували початок тестуван-
ня, все в містечку завмерло — ні дорожнього руху, ні шу-
му, ні сварок, і навіть Велика Мама перестала кричати на
перехожих. Багато тижнів потому, коли оголосили резуль-
тати, вступники, яких прийняли на навчання, стали но-
вими героями — юнаки і дівчата, з яких сходило сім потів
над книжками, а не над плугами, які підносили догори не
одну червоненьку книжку, «Цитати Мао Цзедуна», а вели-
чезні стоси можливостей, які, погойдуючись, здіймалися
до самісінького неба. Їхній розум був нескінченно велики-
ми заводами, які прогризали сирий матеріал і випльову-
вали відповіді. Здобути освіту, думала Ай-мін, це чудово.
А по­їхати колись навчатися в Пекінському університеті —
означає стати вільною.

419
 Провчившись по шістнадцять годин на добу впродовж
усього 1988 року, нарешті настала черга Ай-мін витримати
три дні тестувань із дев’ятьох предметів. Щастя настає, ска-
зала вона собі. Тема першого твору звучала так: «Світло і тінь:
“Усе розмаїття, вся чарівність, уся краса життя складається
зі світла й тіні”. — Лев Толстой. Поясніть цю цитату». А дру-
га: «Опишіть філософію, закладену в “Поему про У-сін” Жуа-
ня Юаня». Вона написала понад дев’ятсот символів на кожну
з тем, і під кінець першого дня їй аж голова паморочилася від
нервового виснаження. Освітлення над головою відволікало
своєю яскравістю, й аж блимало в її очах попереджувальни-
ми сигналами. Після іспиту настало нескінченне очікування,
сльози, безсоння й істерики. Отримавши височенні бали, вже
надіялася на вступ, але хоч вона і пройшла в Південнокитай-
ський технологічний університет, та їй не вистачило балів
ні на Пекінський університет, ні на Цінхуа, ні на третій варі-
ант — Фудань. Отже, поїхати з провінції вона таки не зможе.
Увесь той тиждень товариші сусіди зі шкури лізли, щоб при-
вітати її батька і бабусю з дідусем, адже Ай-мін єдина з Холод-
ної Канави їхала навчатися. Сусіди ніяк не могли збагнути,
чому Ай-мін була така безутішна і знай лежала, скрутившись
калачиком, у своїй кімнаті й обливалася гіркими слізьми.

Пташка Тиші дав їй лише дві поради. Наполегливо вчися.

І: Кра­ще бути обачною.
Вони саме вечеряли, коли заплакана Ай-мін сказала: 
— Ах, Ба! Який сенс бути боязкою?
Горобчик продовжував жувати свій томат, стримавшись
від відповіді у стилі Великої Мами («Ох ви, нове поколін-
ня! Думаєте, вже все на цьому світі бачили. Та ви й гадки не

420
маєте, що рис же насправді вже зварений!») та й від будь-якої
відповіді взагалі. Були часи в житті Ай-мін, коли батькова ти-
ша здавалася ще однією людиною серед них. Тиша була жи-
ва, як іграшка, яку можна було вдаряти знову і знову. Одного
разу, коли їй було дванадцять, вона запитала: «Ба, та музи-
ка, що ти писав, вона була злочинна?» Той лише спромігся
відповісти: «Не знаю». Тієї ж ночі він намалював для вхідних
дверей новий транспарант зі словами: «Нехай Червоне Сонце
сходить десять тисяч років», виведеними досконалою, але по-
рожньою, як вимушена усмішка, каліграфією. З таким самим
успіхом міг би написати «Радість» на пластиковому відрі.
— Хороше запитання! — вигукнула Велика Мама.
— Сьома симфонія у фа-мінор, «Боязка», — прошепотів Ба
Лютня й сам захихотів над своїм старечим жартом. Він на-
гнувся над заставленим столом, щоб витерти Ай-мін сльози,
та натомість розмазав їх по всій її щоці.
На пенсії Ба Лютня був найзадоволенішою людиною
з усіх. Він знай по чомусь барабанив і награвав колишню
музику, а ще змушував грати Горобчика, хоч той і казав, що
його руки вже ні на що не здатні. Ба Лютня був дуже кумед-
ний старигань, надто бочкуватий для своїх худорлявих ніг.
Велика Мама іноді лагідно з нього кпила: «Що гірше я те-
бе бачу, то більше ти мені подобаєшся». Сонячними ранка-
ми вони сиділи надворі як дракон і фенікс, що охороняють
ворота, або як два квітчастих портрети Маркса й Енґельса:
Велика Мама з закоченими штаньми, щоб погріти на сон-
ці коліна, а Ба Лютня — з закоченою жилеткою, щоб погрі-
ти живіт. 
Ай-мін підвелася, щоб прибрати зі столу. Поки не при-
йшли результати вступних іспитів, 1988-й був роком процві-
тання: двічі на тиждень на столі з’являлося м’ясо, а ще вони

421
мали швейну машинку, диван, останню модель радіоприй-
мача «Червоний ліхтар» і по добротному велосипеду кожно-
му члену родини. У Ма був власний телевізор. Її щойно під-
вищили до редакторки новин на «Радіо Пекін» і перевели
в столицю. Коли в Холодну Канаву прийшли результати іс-
питів, Ай-мін усвідомила, що щастя справді настало, але їй
чогось бракувало. 
Поки вона домила начиння, її ліве око вже так запухло від
сліз, що не розплющувалося.
Вона приєдналася до Горобчика, який чекав у внутріш-
ньому дворику з програвачем. Там уже грали в карти декіль-
ка сусідських дітлахів, смішно замурзаних якимось соусом
для барбекю абощо.
Вони гризлися через якісь дурниці, і їй закортіло жбурну-
ти їм в обличчя болота. Був недільний вечір, єдиний час, ко-
ли їй дозволяли слухати західну музику, хоча, правду кажу-
чи, всі ці роки вона лише складала батьку компанію. Невже
він і справді вірив, що їй охота годинами слухати розпачли-
ве бубоніння Шостаковича? Від його Десятої симфонії відра-
зу ставало ясно, що життя безнадійне.
— Ба, ти обирай. — Вона сподівалася, що він не обере Баха,
бо від його тривожних фуг почувалася так, ніби її силоміць
запхали в діжку і котили з гори. 
— Ммм, — сказав Горобчик, крутячи собі сигарети. Його
особливий, сіньцзянський, тютюн пахнув вологою землею. —
Прокоф’єва? — запропонував він.
— Я принесу.
Вона знайшла його улюблену платівку, Концерт для скрип­
ки № 1 Прокоф’єва, в картонному конверті із зображенням
широколицього, як ліхтарик, Давида Ойстраха. Поставила
платівку. Музика просочилась у повітря, Горобчик слухав,

422
опершись ліктем на коліно, і все його тіло було вигнуте, як
спусковий гачок. 
Прокоф’єв так писав свою чудову музику, ніби в цьому сві-
ті його нічогісінько не обходило. 
Зі щорічних подарунків від Лін і Великої Мами Ніж її бать-
ко назбирав одну з  найбільших колекцій платівок в  усій
провінції Ґуансі, та все одно вперто їх ховав. Щороку, повер-
нувшись додому після новорічної поїздки, вони насамперед
викопували ще більше землі під долівкою, щоб заховати чер-
говий стос платівок. Батько був параноїк.
Що то за життя? Платівка була поганеньким сховищем,
у якому, вичікуючи, лежала музика, а в любовних листах із
Канади зберігалися слова, які не давали Горобчикові спати
ночами. Вона знала, тому що потай відкривала листи і пере-
читувала їх усі до одного. Але щоб жити, все на світі потребу-
вало руху: вода повинна текти, платівка — крутитися, а лю-
дина — поїхати геть або знайти для себе нову дорогу. Без руху
чи змін світ ставав лиш затхлою копією, й у цьому була бі-
да батькової вишуканої каліграфії, його терплячого життя —
воно застигло в часі. Його завтра якимось чином приречене
зав­жди бути його вчора. Ай-мін розуміла, що вона від приро-
ди імпульсивніша і менш терпляча.
Тепер, у дворику, Горобчик підняв вузький звукознімач
і поставив нову платівку. Ай-мін довелося щосили стриму-
ватися, щоб не скинути програвач долі й розтрощити його
вщент. Грала «Моя батьківщина» Сметани, і від неї Ай-мін
відчула себе такою безутішно нещасною, що на очі знову на-
вернулися сльози. Пташка Тиші ніскілечки цього не заува-
жив. Вона сильно щипнула себе між великим і вказівним
пальцями, щоб утамувати біль у серці.
— Ай-мін, — озвався він.

423
 Вона звела голову. Музика закінчилася, а Ай-мін й не по-
мітила.
— Якщо ти хочеш навчатися саме в Пекінському універ-
ситеті, то підготуйся ще рік і знову складай іспити.
Так ніби її колись візьмуть у Бейда! Їй було так гірко, аж
вона мало не розсміялася.
— Я подав запит на переведення на Третій Пекінський
провідниковий завод, і його задовольнили. Ти знаєш цей за-
вод, там виготовляють радіо і ще оці нові мінікомп’ютери. Ми
обоє переїдемо в столицю й отримаємо пекінські документи.
Твоя мати задіяла всі свої зв’язки… словом, уже про все до-
мовлено. Вона має зателефонувати сьогодні ввечері, я тому
й не хотів нічого казати раніше… Коли мати подзвонить, по-
старайся поводитися так, ніби ти здивована.
Вона втупилася у нього поглядом.
Горобчик пояснив: 
— Для тих, хто має пекінську прописку, прохідний бал
нижчий. 
Ай-мін, звісно, це знала. Прохідний бал був нижчий аж на сто
пунктів, і якби вона мала пекінські документи, то завиг­раш­ки
вступила би цього року. До того ж на їхню провінцію в Бей-
да виділили лише п’ятдесят місць. Глибока несправедливість
цього світу знову обпекла її вогнем, аж захотілося кричати.
— Можемо переїхати до маминої квартири в Пекіні або за-
лишитися тут. Як ти вирішиш.
Ай-мін заледве могла кивнути. Сором розповзався її тілом,
як давня самокритика. 
— Ба, я хочу поїхати.
Горобчик задоволено усміхнувся.
Вона знову розплакалася, від радості й паніки в неї аж під-
кошувалися ноги.

424
 — Востаннє я бував у Пекіні ще підлітком, — сказав він. —
Ай-мін, не засмучуйся. Ніщо й ніколи не буває завершеним,
варто лише повернути голову, зосередитися на новому місці...
і я геть не проти послухати щось нове. Зрештою, Центральна
філармонія — у Пекіні…
Вона й гадки не мала, про що він говорить. Батько зно-
ву перевів усю свою увагу на програвач. Він брав до рук пла-
тівку за платівкою і знову відкладав. Вона втрутилася. Обра-
ла «Джазові сюїти» Шостаковича, й альбом почався з Вальсу
№ 2 — розкішного, кривобокого і впевненого у своїй правоті.
Горобчик знову сів на крісло, звів погляд на хмарне нічне не-
бо. А тоді заплющив очі.

Коли Горобчик сказав: «Краще бути обачною» тим самим упев-

неним голосом, яким міг би повторювати слова Дена Сяопіна:
«Розбагатіти — це чудово», він ледь похитнувся, бо останнім
часом заглядав у чарку. Його мучили руки, фантомний біль,
якого було годі позбутися. Якось увечері, за декілька днів до
того, як вони мали переїхати в Пекін, Велика Мама запитала:
— Чого ти чекаєш? Сину, що тобі треба?
— Я всім задоволений.
— Ба Лютня каже, що консерваторія в Гуанчжоу запропо-
нувала тобі посаду, але ти відмовився. Це правда? Ти такий
упертий. Не знаю, що за одна тебе привела в цей світ.
Він усміхнувся. А відтак сказав:
— Що б я там викладав? Я двадцять років нічого не писав.
Уже виросло нове покоління композиторів, кращих за ме-
не. — Він змінив тему. — Може, ти поїдеш із нами в Пекін?
— Пекін! І жити там серед кадровиків і бюрократів. Ков-
тати куряву. Та я краще житиму в домовині Мао Цзедуна.

425
 — Боюся, від такого він встане з могили.
Велика Мама відригнула. Вона обережно поклала свій
примірник Книги записів, і досі в коробці з-під взуття, на
крісло поруч із Горобчиком. І підсунула коробку до сина.
— Не чекай більше,  — нарешті сказала вона, підводя-
чись. — Вихор і Вень не повернуться додому. А ще я й гадки
не маю, що сталося з Кіномеханіком Баном. І з твоїми двома
братами. Бозна чи вони ще китайці, чи вже американці. —
Зітхаючи, вона побрела в дім. — Довга, довга, довга, — сказа-
ла вона. — Така довга революція.
Горобчик залишився сидіти надворі. Зрештою відкрив ко-
робку.
Витягнув зі стосу записників сорок другий розділ, сторін-
ки були майже геть чисті, так ніби їх ніколи й не читали.
У цьому розділі Да-вей уже повернувся в північно-західний
Китай. І вони з дружиною шукають доньку, яка зникла бага-
то років тому. Якось вони приходять у гірське село, де всі се-
ляни, кадровики й освічена молодь надто зайняті, щоб роз-
мовляти, бо ж виконують колосальне завдання: їм наказали
побудувати величезну загату, а для цього вони повинні по ка-
мінчику розібрати тамтешню гору. Да-вей із дружиною мо-
жуть лише стояти і вражено спостерігати. У повітрі висять
земляна курява і небесний пил. Селяни співають гімн вождю
Мао, і коли дружина Да-вея запитує, чи не бачили вони ось
цю дівчину, ті відмовляються навіть глянути на фотокартку.
— Моя донька вже мала би бути дорослою молодою жін-
кою, — розповідає вона, але селяни хитають головами і про-
довжують тягати кошики.
Хтось відповідає:
— Усе знаходить свій спочинок на дні ріки, — але Да-вей
із дружиною певні, що їхня донька не там.

426
 Вони мандрують і мандрують, але рік за роком пустеля
Такла-­Макан дедалі більше їх нищить — їхній одяг, їхнє взуття,
їхню віру, аж ось і сама світлина перетворюється на порох. На-
віть їхні сльози вперто скороминущі. Пекуче сонце миттєво їх
осушує, залишаючи тільки пластівці солі. Да-вей каже дружи-
ні, що пора повертатися додому, а вона відповідає: «Скажи ме-
ні, де наш дім, і я піду». Вони хочуть принести духам жертву за
свою втрачену дитину, але в них нічого немає — і грошей, і ре-
чей катма. Надворі 1988 рік, і на колишньому Великому Шов-
ковому Шляху вже не зустрінеш ані торговців, ані каравану
верблюдів, і сила-силенна сіл стоять безлюдні.
Вони доходять до пустельної блакитної оази, окутаної
в імлу, де розлунюють пташині пісні. Це місце видається кра-
єм світу, але насправді це старовинне місто Хотан, бо ж вони
вже дійшли до південно-західного краю пустелі Такла-Макан.
Да-вей думає про своїх втрачених братів, про Четверте Трав-
ня й тепер про власну дитину, дівчинку на ім’я Чжулі, й за-
мислюється, чи не стануть вони з дружиною останніми, хто
пройде крізь ці ворота. Де ж оте майбутнє? Якщо вони й на-
далі йтимуть на захід, то дістануться спірних земель Кашмі-
ру. Повернутися назад чи йти далі? По який бік їхнє місце?
На стінах школи хтось написав уривок листа чи, може, вір­
ша, і слова були такі:

Я прийшла у цей світ

Принісши з собою лиш аркуш й мотузку, лиш тінь
Знову й знов я кажу тобі, світ
Я не вірю…*

* «Я прийшла в цей світ, принісши з собою лиш аркуш й мотузку, лиш

тінь…» Див. The August Sleepwalker, с. 33.

427
У його дружини більше немає фото, щоб показувати незна-
йомцям, і вона просто сповзає по стіні, вкрай виснажена. Кас-
кад хвилястого волосся вивільняється і спадає на плечі.
Да-вей торкається слів на стіні. Тепер нове сузір’я прикра-
шає небо / Це піктограми ще з давніх-давен / Це пильний по-
гляд тих, хто прийде після нас...
— Я знаю, що її нема, — каже його дружина. — Я це знаю,
але як я можу її відпустити?
На шкільному подвір’ї якийсь юнак музикує. Він грає на
скрипці, яку тут називають сяо ті цінь, «маленька, піднята
цитра», і Да-вей упізнає композицію. Концерт Баха ре-мінор,
написаний для двох скрипок, але юнак грає сам, контрапунк-
ту нема — а може, його ніколи і не було. Да-вей думає про
обов’язки батька: дати грошові дари, щоб провести доньку че-
рез підземне царство, цитрини, щоб засолодити, шовк, щоб
укрити. Але в його кишенях свище вітер, і Да-вею соромно,
що він не має чого їй дати — ні в цьому житті, ні в наступно-
му. Від цієї музики і тієї величезної відстані, яку вона здолала,
він стає геть розгублений. Хоче сказати доньці повернутися
додому, але дороги змінилися, й він не може знайти в цій кра-
їні нічого знайомого, і якщо вона повернеться до міст на узбе-
режжі, то може заблукати. І як він зможе їй допомогти? Чому
весь цей час був такий безсилий? Да-вей чує контрапункт не-
мов наяву, лінію мелодії, яку він так добре знає, бо ж раз по
раз програвав її з радіостанції у безпечний сховок повіт­ря.
Я прийшла в цей світ, принісши з собою лиш аркуш й мотуз-
ку, лиш тінь… Невже намагаючись вижити в теперішньому,
вони пожертвували майбутнім? Той світ, у який він колись
вірив, знову змінився до невпізнаваності.
Його донька так давно їх покинула. Але сам він не знає,
як бути вільним.

428
 — Допоможи мені, — каже його дружина. — Допоможи
мені її відпустити.
Горобчик згорнув записник. Він чув, як невідь-звідки тон-
кою цівкою текла музика — невимкнене радіо чи просто спо-
гад. Чжулі, сказав він. І слухав, як йому відповідає повітря.

Ай-мін сіла в ліжку. Вона чула, як домом кружляє запис

Концерту для двох скрипок Баха, починається, а потім зно-
ву стихає. Прокравшись із кімнати, побачила, що батько си-
дить на підлозі, спиною до неї. Він підняв голку програвача
і затримав її в повітрі, так ніби все не міг щось для себе вирі-
шити, а тоді поставив назад. Перша напруга звуку, повітря,
яке передувало музиці, з тріскотом ринуло немов із самої
долівки. Ойстрах грав цю композицію разом із сином, і дві
скрипки кружляли одна навколо одної, то обережно, то різко
й обвинувально, оголяючи завидющість і ще якесь неосяжне
почуття, для опису якого Ай-мін бракувало слів. Вона диви-
лася на батька і думала про Пекін і майбутнє. А що, як не все
визначено заздалегідь, розмірковувала вона. Який би це був
світ? Що, як усе — чи бодай щось — мало здатність змінюва-
тися й починатися заново?
5

Від їхньої двокімнатної квартири біля мосту Мусіді, у тради-

ційному пекінському хутуні — лабіринті тісно забудованих
провулків — до площі Тяньаньмень було якихось п’ятнадцять
хвилин. Якихось п’ятнадцять хвилин, але коли Ай-мін їхала
на велосипеді широким бульваром, їй здавалося, наче вона
підіймається у відкритий космос. Вона вже бачила, мабуть,
із тисячу фотографій Площі, та реальність виявилася зухва-
ло модерною: примарні пари, довговолосі волоцюги, підліт-
ки, які слухали рок-музику і підспівували: «Світ — сміттє­
звалище!» Пленталися діти в утеплених куртках, неквапом,
як і їхні бабусі й дідусі, немовби в них часу було без ліку. Сьо-
годні пообідній вітер дошкульно пощипував — квітень ніяк
не міг розпрощатися із зимою.
Ай-мін поставила велосипед на підніжку. Відтак сіла на
бруківку і взялася по-власницькому розглядати Площу. Скіль-
ки вона себе пам’ятала, правильне і  неправильне Партія
позначала кольорами. Істина і краса, наприклад, були хун
(червоні), а злочинність і брехня — хей (чорні). Її мати бу-
ла червона, а батько — чорний. Але Пекін, місце спочинку
вождя Мао, виявився жовтаво-брунатний і навіть грандіоз-
ні бульвари мали відтінок верблюжої шерсті. Червоний був

430
лише на державному прапорі та партійних транспарантах,
але той червоний анітрохи не міг розбавити всієї цієї жовтої
барви. Іноді вітер приносив пісок із пустелі Ґобі, й тоді пил
проникав у все — не лише в її відчуття, а й в їжу, аж шовко-
висте тофу ставало хрумким на смак.
— Ну чого ти, — шепотів якийсь хлопець, — не ображайся.
І дівчина, яка схилила голову йому на плече, сказала:
— Якщо вона тобі подобається, так мені й скажи. Я не ста-
ромодна. І не чинитиму дурниць…
Ай-мін заплющила очі й удала, ніби не підслуховує. Люди
в Пекіні якісь інакші, подумала вона. У них є почуття власної
гідності, що її неабияк здивувало, а ще вони проникливіші,
але водночас й оптимістичніші створіння.
Сьогодні Ай-мін виповнювалося вісімнадцять. Вона роз-
плела коси, наслідуючи міських дівчат. Їдучи на велосипеді
по восьмисмуговій магістралі проспекту Чан’ань, відчувала,
як позаду неї тріпотить м’яка важкість волосся. Учора, за-
мість учитися, перешила свою найкращу сукню, й тепер си-
тець щільно обтягував її груди і стегна, аж стримував рухи.
Посеред Площі вона звела очі на жовтаво-брунатне небо і по-
думала: «Світе, кажу тобі, я хочу вірити».
На самоті вона анітрохи не почувалася самотньо. Немов
крокувала якоюсь чарівною монтажною платою, що робила
її могутнішою. Але пізніше, коли запали сутінки, і вона зу-
стрілася з батьками на північному кінці Площі й вони пода-
лися в улюблений ресторан Ай-мін, «Товариш Варвар», у неї
виникло відчуття, ніби їй стискають легені. Мати випромі-
нювала тривогу чи, може, просто жаль. Після вечері, коли Лін
заплатила за те, щоб їх сфотографували на тлі воріт Тяньань-
мень, Ай-мін раптом уявила собі їх збоку: Горобчик, робіт-
ник заводу, Лін, старанна кадрова працівниця, й сама Ай-мін,

431
студентка-відмінниця. Вони навіть одягалися у спокійні, без-
ликі кольори, як і належить зразковій сім’ї.
— Навіть не дихайте! — сказав фотограф. — Замріть, за-
мріть…
Вона втупилася поглядом у точку за його правим вухом, де
троє струнких хлопців у майже однакових вітрівках стояли
під величезним транспарантом із написом: «Старанно вчіть-
ся і прогресуйте щодня». Я мушу засягти собі щасливої долі,
подумала вона. Але що таке щастя? З роками дійшла виснов­
ку, що це означає бути однаковісінькою й усередині, й ззов-
ні. Зрештою, а що ж таке нещастя, як не таке існування, коли
в душі ти щось або хтось достоту інший? Іще від самого ди-
тинства вона читала Горобчиковий щоденник, який батько
колись писав і щотижня здавав керівництву. До 1978 року її
батько вважався злочинним елементом, але з таким нудним
щоденником, хуліганом він точно не був. І лише зараз Ай-мін
усвідомила, що весь цей час недооцінювала Пташку Тиші.
Навіть Велика Мама не знала про стосик листів із-за кор-
дону, захованих у конверті альбому Ґленна Ґульда. Спочатку
її увагу привернули марки: такі чарівні зображення канад-
ських гір і замерзлих морів, такий цупкий західний папір. Ти
пишеш музику? Надішлеш мені свої нові композиції? Мій до-
рогий Горобчику, я весь час про тебе думаю. Хто така ця Цзян
Кай і яка вона? Як узагалі таке можливе, що в Пташки Тиші
була таємна пасія?
Затвор фотоапарата голосно гримнув.
— Добре, — сказав Горобчик, — от і все! — Він повернув-
ся до Ай-мін. На його робочій сорочці осіла крихітна пушин-
ка. Донька її зняла.
Лін відрахувала монети в гаманці й дала їх фотографу. Мо-
нети застукотіли, як пригорща квасолі.

432
 Горобчик вказав на повітряного змія у вигляді дракона,
який саме витав у повітрі. Схоже, він анітрохи не усвідомлю-
вав, що вона вже не мала дитина і що тепер її значно важ-
че відволікти.
— Як гарно.

Удома, у крихітній кімнатці, що слугувала їй кабінетом, вона по

вуха поринула в журнали. Не в ті пістряві жіночі журнали, що
почали з’являтися в пекінських кіосках, а в серйозні часописи,
як от «Нехай змагаються природничі науки». Особливо до ду-
ші їй була теорія ймовірності та Ріманові симетричні простори,
тож вона продовжувала їх вивчати, цілковито закинувши по-
літологію й англійську, хоч під час торішнього тестування са-
ме ці предмети і стали її слабким місцем. По сусідству з ними
мешкала дівчина на ім’я Лу Ївень, ефектна студентка-першо-
курсниця Пекінського педагогічного університету. Вона дала
Ай-мін примірник книжки «Китайське екзаменаційне пек­ло:
державні іспити в імператорському Китаї». Книжка була тов-
стезна. Ївень засміялася і сказала, що їй вона більше не потріб-
на. Тепер Ай-мін втупилася поглядом у стіл і гостро відчула все
безглуздя власних намірів. Із височезних веж книжок навколо
неї утворилося ціле футуристичне місто. Заховалася між ними
й задрімала, і її сни перетиналися, як літаки у небі. Голос у її го-
лові абсурдно повторював: «Ївень легка, як хмаринка».
— Центральний комітет Комуністичної партії Китаю з глиб­
оким сумом повідомляє... — Ай-мін повернулася і сторінка
з «Нехай змагаються природничі науки» зіжмакалася й при-
липла до щоки, тож вона простягнула руку, щоб її здерти, —
випробуваний і відданий борець за комунізм, Ху Яобан, ве-
ликий пролетарський революціонер…

433
 Велика Мама Ніж, затуманено подумала вона, бурмотіла
слова «яо бан», коли віддирала їхній єдиний баняк для рису.
Вони означали «геніальна країна», і, як з’ясувалося, саме та-
ке ім’я мав Генеральний секретар Партії. Знеславлений, ко-
лишній генеральний секретар.
— На його порятунок було кинуто всі сили…
Ай-мін розплющила очі.
— О сьомій годині п’ятдесят три хвилини ранку, п’ятнад­
цятого квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року, в сім­
десят три роки, він помер.
Її крісло посунулося. Дряпання дерева об дерево немовби
долинало від самих її кісток. Одне плече пекло від болю, а ін-
ше немов розхиталося й видовжилось. Їй здалося, що вона чує
ридання. Плач підібрався ще ближче, він прийшов разом із до-
щем, що скапував на бетонний тротуар за дверима, аж той по-
темнів од вологи. Була субота, але обоє її батьків були на робо-
ті. Вона перетнула кімнату і розляглася на їхньому ліжку, надто
стривожена, щоб вчитися, й довго-довго дивилася на дощ.

Коли Горобчик прийшов додому із заводу, то відразу ж увім­

кнув радіо, хоч їм було чудово чути сусідські приймачі. Він
потрапив під дощ, і його мокре волосся понуро обліпило чо-
ло. Ай-мін узяла рушник і почала завзято витирати батько-
ві голову.
— Що ти сьогодні вчила? — приглушено запитав він.
— Усе. Ми понесемо квіти на площу Тяньаньмень?
Він відсунув кутик рушника з обличчя.
— Квіти?
— Поглянь, усі сусіди виготовляють квіти. — Їй було вид­
но, що відбувається в домівках по той бік вузького провулка,

434
і в кімнатах, суміжних із їхньою кухнею, де сім’я Ґуа склада-
ли з паперу білі хризантеми, символ трауру. — Для товариша
Ху Яобана! Він сьогодні помер, ти ж знаєш.
— Ммм, — видав Горобчик. Він схилився набік, намагаю-
чись витрусити з вуха воду. Тепер його волосся стояло диб-
ки, і він скидався на дельфіна.
— Знаєш, коли його запитали, яка політика вождя Мао
й досі може бути актуальна для Китаю, — немов між іншим
сказала вона, — він відповів: «Думаю, жодна».
— Ти ж знаєш, що таке краще не повторювати.
— Якщо Генеральному секретарю можна, то чому мені
зась?
Батько випростався.
— Відколи це ти в нас генсек? І хіба він не потрапив під
чистку?
По радіо хунвейбіни вигукували безглузді гасла знеслав-
леному Ху Яобану. Це відбувалося в шістдесяті, коли Ай-мін
іще й на світі не було, і безтямний звукозапис протривав
якихось кілька секунд, перш ніж перейти до кращих часів.
Ось він у новій економічній зоні, ось він на північному захо-
ді разом з іншими кадровиками. Після Культурної революції
й падіння Банди Чотирьох товариш Ху працював над реабілі-
тацією тих, кого незаслужено засудили… Він відвідав понад
півтори тисячі районів і сіл, аж до віддалених поселень Синь-
цзяна і Внутрішньої Монголії, щоб на власні очі побачити, як
партійна політика позначається на житті народу…
Дощ розійшовся ще дужче. Ай-мін неквапом чистила по-
маранч.
Провулком пройшла Ївень у новесенькій рожевій сук-
ні, яка на ходу погойдувалася навколо стегон і  парувала
над її довгими блідими ногами. Ай-мін почувалася такою ж

435
вразливою, як отой оголений помаранч у неї в руці. Вони бу-
ли однолітки, але порівняно з Ївень — уже студенткою уні-
верситету — вона була ще дитина. Ївень мала переносний
касетний плеєр, і на ходу завжди слухала музику. Слухати
музику, яку більше ніхто не міг почути, було сучасно і дуже
по-західному. Приватна музика спонукала до приватних ду-
мок. Приватні думки — до приватних бажань, приватного за-
доволення або ж приватних прагнень, до цілого приватного
всесвіту окремо від батьків, сім’ї й суспільства.
Її роздуми урвав скрип Горобчикових пластикових капців.
Ай-мін простягнула йому почищений помаранч, і він усміх-
нувся до неї так, наче вона вручила йому саме сонце. Піді­
йшов до програвача, і Ай-мін вимкнула радіо, змусивши Ху
Яобана замовкнути на півслові.
Вона залізла в ліжко, хоч було ще рано. Фуга з «Музично-
го приношення» Баха крутилася в пітьмі, наче пес, який га-
нявся за власним хвостом. Ай-мін почула, як додому при-
йшла мати, і як її батьки обмінюються звичними репліками.
Те саме ліжко, різні сни. Ця давня приказка ідеально опису-
вала Горобчика і Лін. Як так вийшло, що її мама стала така
незалежна і сучасна? Чому батько любить когось аж такого
далекого від його теперішньої реальності? Як Ай-мін зроби-
ти власне життя кращим, аніж в її батьків? Єдина важлива
для неї тема твору була така: як людина може сама створи-
ти власне майбутнє?

У понеділок Ай-мін наткнулася на сусідку Ївень біля громад-

ської колонки.
— Ти ж ідеш сьогодні вранці на площу Тяньаньмень? —
запитала дівчинка.

436
 Заскочена Ай-мін оторопіло запитала:
— Навіщо?
Дівчина засміялася. Вона підняла повне відро води й хит-
нулась назад.
— А й справді, навіщо? — сміючись, повторила Ївень. —
Я майже тобі повірила! Ай-мін, ну ти мене й надурила. Та ще
й із таким незворушним виразом обличчя! Якщо мені колись
знадобиться людина, що могла б підтвердити моє алібі, я на-
самперед звернуся до тебе.
Ай-мін усміхнулася. Вона дивилась, як рожева сукня Ївень
замигтіла провулком.
Повернувшись у кімнату, якусь мить постояла, дивлячись
на стосик книжок на столі. До вступних іспитів залишалися
три місяці. Вона запнула фіранки, переодягнулася в іншу сук-
ню й вийшла з квартири.
Їхала на велосипеді неквапом, закохана у вітер, який обві-
вав їй обличчя. Задовго до того, як вулиця Цзянґомень пере-
йшла у проспект Чан’ань, вона вже почала помічати обривки
квітів, паперу і стрічок, якими була всіяна дорога і які назби-
рувалися, як хмари, аж поки на самій Площі їй відкрилася
цілком ірреальна сцена. Тисячі похоронних вінків із папе-
ровими стрічками пульсували на вітрі. Опріч проспекту ро-
бітники заводу влаштували публічний мітинг, якісь дівчата
декламували вірші, а групка студентів скупчилася на землі
з чорнилом, пензлями і папером, пишучи довгі дацзибао. Во-
на зайшла ще глибше на Площу, намарно намагаючись знай­
ти Ївень. Здавалося, бетон розходився навсібіч від її ніг, не-
мов безкраїй сірий слід.
Біля пам’ятника народним героям три бабусі крамоль-
но перешіптувалися. «Серцевий напад». «Отак знагла! Прос­
то посеред засідання Політбюро». «Ті хитрі лиси його прини-

437
жували, цькували, аж поки його серце не витримало…» Над
ними височів гігантський чорно-білий Ху Яобан — фото таке
величезне, що ніс товариша Ху був заввишки з людину. Хоч
куди глянь, усюди були дацзибао — на землі, прикріплені до
пам’ятника, на саморобних дошках. Ті, хто вже давно мали
лягти в домовину, досі живі. А той, що мав жити, помер. Від
самого лише читання Ай-мін здалося, що вона прокляла уряд
і донесла владі на власного батька.
Вона навіть підняла руку, щоб прикрити очі. Але слова
з дацзибао однак прослизали між пальцями. Чому ми не мо-
жемо самі обирати собі роботу? Хто дав владі право вести
мою особисту справу?
Вона озирнулася й наштовхнулася на іншу стіну, завіша-
ну папером.

Хіба не пора нам жити як люди?

Пам’ятаєте?
Мені самотньо.

Вона підійшла ближче і примружилася, намагаючись роз-

гледіти ієрогліфи. Пам’ятаєте?
Які протизаконні думки. Ті, хто вже давно мали лягти
в домовину… Втім, чому це думки мають бути протизаконні?
Удалині бетон зміщався, перетворювався на невелику юрбу.
Вона примножувалася — з’являлося чимраз більше і більше
демонстрантів із довгими, як кораблі, транспарантами над го-
ловами. «Вставайте, раби, вставайте! Відвоюємо своє добро...»
Прапор університету Цінхуа приспустився і ковзнув убік, але
там були й інші прапори — Університету авіації й Народно-
го університету. Студенти вперлися в шеренгу поліції. Здале-
ку видавалося, ніби це сіра хвиля проковтнула косяк риби.

438
Поліція зникла, а натовп іще більше роздувся. У напрямку
Ай-мін плив тоненький, як палець, транспарант: «Хай живе
освіта!» Вона не могла не думати про те, що першокурсники
з цього юрмища написали в екзаменаційному творі про Льва
Толстого. Незграбно повертаючись, зашпорталась об чийсь
ранець. Власник вибачився й недбало копнув ранець, аж їй
здалося, ніби щось тріснуло. Коли він усміхнувся, тіні у нього
під очима розширилися. Хлопець запитав, з якого вона відді-
лу, і коли Ай-мін у відповідь лише витріщилася, вказав на ви-
віску в себе над головою («Відділ освіти»), а тоді, відповідаю-
чи на запитання, яке вона не ставила, сказав:
— Офіційна переоцінка життя й діяльності Ху Яобана. Кі-
нець кампанії духовного осквернення. Це перший і другий
пункти. А ще… ми просимо владу звільнити арештованих
1977-го року за те, що вони говорили правду. Тобто героїв Сті-
ни демократії. Дванадцять років минуло, а вони досі за ґра-
тами! — Виявилося, він звертався до когось позаду неї. Зні-
яковівши, вона ступнула вбік, щоб вийти з лінії його зору.
Окуляри хлопця погано опиралися на перенісся, і скельця
знай сповзали вниз. Їй хотілося ніжно підтягнути їх догори.
Студенти закричали: «Яобан назавжди!»
Солодкавість шматка торту, який вона з’їла перед цим, до-
сі відчувалася на язику. Клапті паперових гвоздик приклеїли-
ся до взуття, й Ай-мін спробувала відшкребти їх об сірий бе-
тон, бо не хотіла принести, як доказ, додому. Вона знайшла
велосипед і неспішно поїхала назад, проти безнастанної те-
чії пекінців, які йшли на Площу.

Того ж вечора вони з Ївень сиділи навпочіпки у дворику і ра-

зом мили посуд.

439
 — Добре, скажи мені, — прошепотіла Ївень, — що таке ре-
волюція?
Ай-мін тихенько кашлянула і мовила:
— Що?
— Добре, добре, — сказала Ївень, — та я жартую. Думала,
допоможу тобі підучитися! Але серйозно, хіба ти не думаєш,
що громадяни повинні бути самі собі господарі, що вони ма-
ють належати самі собі? Хіба індивід — це не сукупність ті-
ла і системи поглядів?
— Індивід?
Пластикова тарілка вислизнула з мильних пальців Ївень
і хлюпнула назад у воду. На дівчині були кросівки, біла фут-
болка, яка правила за сукню, й рожева бандана. Недавно вона
радикально коротко підстриглася. Ай-мін помітила, що Ївень
носить із собою розпилювач і час від часу оприскує голі но-
ги великою хмарою саморобного засобу від комарів. А коли її
все-таки кусали, вона люто ляскала себе по литках і стегнах,
так ніби ті належали комусь іншому.
— Мій хлопець із Бейда, — сказала Ївень так, ніби вона
мала хлопців і з інших університетів, — каже, що за мину-
лу добу з’явилося тисячі дацзибао із вимогою реформ. Йо-
го найкращий друг учора вночі приніс на Площу транспа-
рант. Знаєш, що там було написано? «Душа Китаю». — Вона
зітхнула і взялася відчищати сімейний баняк для рису. —
Направлення на роботи нині просто жалюгідні… Хтозна, ку-
ди нас засунуть, коли ми випустимося. У мене є кузена, яка
працює сама у провінції Шеньсі на заводі, який уже закри-
ли. Сама-самісінька! І це вона, буцімто, бухгалтер. Що це за
робота така?
— Випускники пекінських університетів отримують хо-
рошу роботу, хіба ні?

440
 — Пекінських! — Ївень скривилася. — Нам усім треба ви-
їхати на Захід. Америка визнає своє минуле, а отже, володіє
майбутнім. А чим володіємо ми? — Вона ляснула рукою по
воді. — Слухай, а яка рок-музика тобі подобається? — Її фут-
болка-сукня промокла на стегнах, і мильна піна сповзала по
коліну.
— А вона різна буває?
Ївень захихикала.
— Наприклад, є стиль «північно-західний вітер». Він тобі
подобається? Заспіваймо щось. Знаєш якусь пісню? «Білий
ангел»? Або «Перший день»?
Усе пообіддя Ай-мін читала «Хай змагаються природничі
науки», і її голова була забита геологічними дислокаціями.
— Я погано запам’ятовую слова пісень.
— Ай-мін, маленька селянка. Тато казав мені, що твій
бать­ко колись був музикантом! Це правда? Типу, рок-му­зи­
кан­том? Ну-бо, розповідай, ти ж насправді не така вже й со­
ром’яз­ли­ва. Чи така?
Це було ще гірше, ніж вступні іспити. Ай-мін не уявляла
собі, яка тут правильна відповідь. На щастя, це не мало зна-
чення, тому що Ївень поринула у власний монолог. Тепер
вона почала сама собі наспівувати: «Коли будеш моєю, те-
бе я вкотре спитаю? А ти лиш смієшся, бо ж у мене нічого
немає! Та ось тобі всі прагнення мої, і свободу мою теж со-
бі візьми».
Один із сусідів, хлопчина на прізвисько Кавун, почав їй
підспівувати. Він був маленький, але голос мав сильний і во-
логий. «Тебе би за руку тримати. Ходімо зі мною літати…»
Ївень підвелася; її куца сукенка була вочевидь замалень-
ка як на своє призначення.
— Ай-мін, хочеш піти на Площу?

441
 — Не можу.
— Тоді завтра. — Ївень перекинула відро з мильною во-
дою, вилила її й поскладала туди чисте начиння.
— А який він, твій хлопець? — запитала Ай-мін.
Ївень зіп’ялася на ноги, легенько похитуючись, і начиння
забриніло, як налякані пташки. Вона дражливо всміхнулася.
— Мені подобається, коли в тебе розпущене волосся.
Ай-мін занурила руки у свою воду для начиння і сказала:
— Ївень, де ти дістала свій плеєр?
— Купила в Товстогубого на розі. Хочеш собі такий? Він
зав­жди мені дешевше продає.
— Хочу. Для батька.
— Добре, коли скажеш. Постукаєш мені у вікно. Підемо
разом.

— Ми не хунвейбіни! Ми — залишки покоління Четвертого

Травня, одні з небагатьох, кому вдалося вижити. Чи ти не ро-
зумієш різниці? — Будильник Ай-мін не продзвенів, мабуть,
іще рано. Або, може, вже було пізно, глупа ніч, але голос Ївень
вона впізнала відразу.
— Велика Сі Ван Му! Ми заради тебе в усьому собі відмов-
ляли, і поглянь, що з тебе виросло. — Ай-мін сіла на ліжку.
Батько Ївень видавався геть виснаженим. Його голос немов
розламувався натроє, коли він дедалі голосніше кричав. —
Посеред ночі протестувати проти влади в Чжуннаньхай! По-
трапити у в’язницю! Та ти не моя донька!
Мати Ївень знову і знову повторювала ті самі слова:
— Називати вождів на ім’я!
— То й що, якщо я назву Лі Пена на ім’я? Вони ж просто
люди! — кричала Ївень. — А в людей є імена! Чому ви цього

442
не розумієте? Вам було в що вірити, ви мали революцію, а ми
що маємо?
Гримнули двері. Хтось плакав — напевно, Ївень. Або, мо-
же, її батько.
Ай-мін сіла. Зазвичай ніхто так не розмовляє, тому ця вся
інтерлюдія, мабуть, їй наснилася. Вона терпляче чекала, поки
прийде до тями. Тіні хвилями падали на постіль, і, здавалося,
все в кімнаті рухалося. Вона обійняла простирадло і пригада-
ла рожеву сукню Ївень, — та розрослася й покрила її, овіваю-
чи ароматом жасмину, а тим часом сварка, підслухана лише
частково, уривчасто тривала, знову її заколисуючи.

— Якщо ти вмієш розв’язувати задачі з фізики, то зможеш

розв’язати і це. — Пізніше того ж ранку Пташка Тиші загля-
дав Ай-мін через плече, вивчаючи екзаменаційні питання на
її столі. — У цьому запитанні тобі всього-на-всього треба про-
демонструвати правильне розуміння партійної лінії. Гадаю,
маєш ретельніше вивчити постулати маоїзму-марксизму-ле-
нінізму, надто оцей розділ із методології, а ще цей — матерія
або матеріалізм як об’єктивна реальність…
До його руки прилипли дві диневі насінини, і вона помі-
тила ще дві в себе на лівій руці. Ці чотири насінини наче за-
глушили всі Горобчикові слова.
Варто було батькові зачинити за собою двері, як Ай-мін
знову взялася дивитися у вікно. Певна річ, люди за вікном —
сусідські тітоньки, Ївень і Кавун — теж її бачили, як і вона їх.
Вони саме знімали з мотузків білизну, поки знову не почав-
ся дощ, і ніхто анітрохи не зважав на те, як вона з нещасним
виглядом сидить поміж стосів книжок. Очі Ївень підпухли.
Вона сумно наспівувала собі під ніс:

443
 І виріс я під прапором червоним,
Тож присягнувся
Наважуватися думати, робити і казати,
Й себе усього революції віддати.

У повітрі відчувався крижаний поцілунок зими, і для по-

хорону це була достоту найкраща погода. Ху Яобану сподоба-
лося би. Відколи оголосили про його смерть, минув уже тиж-
день, і сьогодні, в суботу, все місто йшло на проспект Чан’ань,
щоб віддати йому останню шану. Втім Горобчик сказав, що
вони не підуть, що площу Тяньаньмень перекрили, тому во-
ни подивляться процесію по комунальному телевізору. По те-
левізору ж краще, сказав він. Батько дозволив одному з ко-
лег себе підстригти, й Ай-мін не знала, скільки цей товариш
випив байцзю, але зачіска вийшла трохи кривобока. Їй було
важко з ним сперечатися — невдала стрижка мала аж надто
жалісний вигляд. Тимчасом Ма неочікувано заявила, що во-
на піде на похорон, бо так буде правильно.
— Ай-мін, якщо хочеш, можеш піти зі мною.
— Та ні. Я складу компанію Ба.
Якщо Лін і образилася, то не подала й знаку. Вона взула
свої парадні черевики й елегантно вийшла з дому. Мати зав­
жди була бездоганно елегантна, немовбито чужа у власному
домі — хоча так воно і було. Ай-мін не жила з матір’ю під од-
ним дахом іще з трьох років, і хоч Лін у цьому не винна, в неї
однак було відчуття, що Лін лише вдає матір. Ай-мін завжди
почувалася у своїй тарілці радше з двоюрідною бабусею, Ста-
рою Кішкою, букіністкою, яка мала портативну бібліотеку —
возила книжки в кузові вантажівки, якою доставляють овочі.
Стара Кішка жила сама по собі в Шанхаї — «Я вільна сучасна
жінка» — і їй було вже під сімдесят.

444
 Похорон мав початися о десятій ранку, тож Ай-мін із Го-
робчиком неквапом снідали. Він читав газету, а вона переми-
калася між «Зібранням листів Чайковського» і «Мистецтвом
війни» Сунь-дзи, й тишу порушували хіба шелест сторінок
і приглушене батькове бурмотіння у відповідь на якусь стат-
тю чи, може, просто на оголошення. По «Радіо Пекін» переда-
вали те, що всі вже й так знали, а потім знову і знову це по-
вторювали. Із міркувань безпеки вхід на площу Тяньаньмень
перекрили, дозволивши збиратися лише на прилеглих буль-
варах і тощо, і тощо. Ай-мін усвідомила, що нетерпляче че-
кає на ті кілька секунд мовчання під час похорону, бо тоді ра-
діо нарешті буде змушене перестати вичитувати їм мораль.
Горобчик налив їй склянку грушевого соку.
— Дуже дивно, що влада перекрила Площу. Мабуть, това-
риш Ху Яобан таки був дуже популярний…
Ой, бідолашний Ху! — подумала вона. Вона все своє жит-
тя дивилася на портрети Ху Яобана, на його ідеально оваль-
ну голову, на чоловіка, який вважав, що зуміє змінити Ки-
тай зсередини, крок за кроком ввести економічну свободу, по
крихті привнести процвітання. Чи може такий метод колись
подіяти, розмірковувала Ай-мін. Чи існує на цьому світі лю-
дина, яка, спробувавши щось смачненьке — економічну сво-
боду і політичні реформи — щось солонувате і маслянисте,
солодке і багатообіцяльне, вдовольниться лиш одним шма-
точком? Хто зміг би терпляче чекати, поки ще майже мі-
льярд людей теж це скуштують? Ні, кожен спробує відкуси-
ти вдруге, а потім утретє, і врешті забере собі всю порцію. Ху
Яобан, звісно ж, зазнав поразки, і, певна річ, підпав під чист-
ку! Власні думки її розхвилювали. Одного лише вигляду ро-
жевої сукні Ївень було досить, щоб розбурхати в ній розмаї-
ті приватні думки. Навіть нині мало хто носив рожеве, тож

445
Ай-мін підозрювала, що Ївень сама перефарбувала сукню.
А як же той хлопчина в окулярах, що сповзали з носа? Їй хо-
тілося простягнути руку, торкнутися його стрункої талії й за-
питати… а що запитати? А тобі не видається абсурдним усе
це? Чому в нас немає слів, щоб висловити справжні почуття?
Що з нашими батьками?
Вона пішла до себе в  кімнату й, оскільки було холод-
но, залізла переодягатися під ковдру, силкуючись запхати
у джинси спочатку ліву ногу, а потім праву. Так вона й лежа-
ла в ліжку — лише в джинсах, без будь-якого іншого одягу —
водячи рукою між гладенькою шкірою живота і шорсткіс-
тю тканини. Уявляла, що весь світ існує між цими двома
відчуттями — оголеності й одягнутості, м’якості й грубості,
внутрішнього і зовнішнього. Цікаво, яке було б життя, як-
що виїхати з країни? Тут, варто політиці партії змінитися,
й тебе вже могли ні сіло ні впало заслати в пустелю. Вона
натягнула спершу сорочку, а відтак і светр. Її оголена шкі-
ра немов чекала на щось, що так ніколи й не станеться. Усе
було не таке, їй доведеться перешити весь свій одяг і пере-
кроїти все по-новому. Я хочу жити, подумала вона, але тут
ніхто жити не вміє.

Батько раптом оголосив, що він теж хоче піти на площу Тя-

ньаньмень, щоб віддати останню шану Ху Яобану, і що зараз
іти навіть краще, бо вулиці вже не такі залюднені. Він немов
допіру прокинувся і збагнув, хто помер.
— Добре, — сказала Ай-мін. — Я піду з тобою.
Пташка Тиші відразу ж заходився складати дві паперові
гвоздики. Закінчивши, обережно приколов одну на пальто
Ай-мін, а іншу — на своє.

446
 Вони взулися, взяли велосипеди і поволі виїхали із про-
вулка. Який же довготелесий був її батько. Може, людина,
яка все життя вовтузилася з дротами, неминуче мала й сама
перетворитися на дріт. Вулиці були майже порожні. На гор-
щику з квітами біля моста Мусіді сиділо кілька підлітків, але
ніхто з них не був такий привабливий, як Ївень, що мала шкі-
ру світлу й ароматну, як м’якуш грушки. Ай-мін їхала пліч-о-
пліч із Горобчиком, який, немов намагаючись її розважити,
почав наспівувати П’яту симфонію Бетговена.
— Ба, я підрівняю тобі стрижку.
Він усміхнувся, їдучи по інерції.
— Старий Бі сказав, що з такою стрижкою я видаватиму-
ся молодшим.
— Вона просто трохи кособока, от і все. — Усі бойові дії по-
будовані на обмані, подумала вона, і залежать від ефекту не-
сподіванки.* — До речі, а що якби я подала документи в уні-
верситети Канади?
Зауважила, що його швидкість анітрохи не змінилася,
тільки велосипед ледь нахилився до тротуару, але він одра-
зу ж його вирівняв. Провадила далі.
— Ївень каже, — не вгавала вона, — що майже всі її зна-
йомі з Пекінського педагогічного подали документи в Амери-
ку. Але в Канаді життя не таке дороге. Уяви, якби я виграла
стипендію! Ти міг би поїхати зі мною. Тому що… Я не хотіла б
їхати сама. — Її безрозсудна хоробрість бралася наче з самі-
сіньких вулиць. Ось що буває, коли, як грім серед ясного не-
ба, помирають політики, подумала вона. Це як ніжка стола,
що ламається, й усе летить додолу.

* «Усі бойові дії побудовані на обмані…» Сунь-дзи, «Мистецтво війни»

(Стокгольм: Chiron Academic Press), с. 33.

447
 — Усі кажуть, що в Канаді дуже холодно, — відповів Го-
робчик. Він пришвидшився. — І хіба з англійської в тебе не
найнижчі бали?
— Твоя донька може вивчити будь-що, варто їй лише доб­
ре постаратися.
На це Горобчик не мав заготовленої відповіді. На його
щастя, дорога раптом залюднилася. Він звернув в об’їзд на
південь, у менші провулки всередині Другої кільцевої доро-
ги. Повертаючи на розі, мало не врізався в колону комуналь-
ників, які підмітали вулицю, але вони працювали собі далі,
так, наче Горобчика ніколи не було на світі й ніколи не бу-
де. Дехто з них видавався на п’ятдесят років старшим, ніж Ве-
лика Мама Ніж.
— Ай-мін, — сказав він, коли донька знову з ним порівня-
лася. — Спочатку ти хотіла в Пекін. Тепер у Канаду. А коли ми
приїдемо в Канаду, ти, певно, захочеш на Місяць.
— Але декому вдавалося туди потрапити. Навіть на Мі-
сяць.
— Колись я теж уявляв собі, що поїду на Захід і заберу з со-
бою родину.
Вона чекала, що він продовжить, але батькова думка так
і залишилася напівдумкою. Вулиця заповнювалася, але він
однак їхав просто в гущу юрби, проковзуючи між людьми,
як пельмень цзяоцзи між локшиною. Небо було таке біле,
немов усі його барви зістригли, як шерсть, і геть усе довко-
ла — і землю, й дерева, й одяг перехожих — прикрашали па-
перові квіти; в повітрі пахло не пилом, а міцним, апетитним
бульйоном. Уздовж дороги сім’ї влаштовувалися обідати.
Зрозумівши, що зараз проїзду не буде, Горобчик нарешті
зліз із велосипеда і далі вони пішли пішки — примітно, ру-
хаючись проти людського потоку. Вони з батьком цілковито

448
дисонували з картиною довкола. Ай-мін ішла з опущеною
головою; сіра пристойність Пекіна, його жовтаво-брунатна
люб’язність, належала тим, хто знав, коли приходити на по-
хорони і о котрій годині обідати.
Вона помітила нову юрму, яка рухалася в їхньому напрям-
ку. Люди в ній скандували, і спочатку вона не могла розібра-
ти слів — їхній мегафон був слабенький і видавав метале-
вий звук. Зрештою вона побачила двох юнаків із червоними
пов’язками на руках, які несли транспарант із написом: «Ми
молоді. Ми потрібні Батьківщині». Юнаки були незвично
довгов’язі, і їхній транспарант майорів високо в повітрі. Зі
студентів, які йшли за ними, стікав піт, їхній парадний одяг
був розхристаний, і декілька з них мали такий вигляд, ні-
би допіру встрягли в бійку. А ще вони плакали. Їхня відда-
ність Ху Яобану була щира, раптом подумала Ай-мін, а моя
завжди — безлика.
— Ми любимо Батьківщину?
— Так!
— Ми готові пожертвувати власним майбутнім заради ки-
тайського народу?
— Так!
— Ми вчинили щось погане?
Крізь ридання проривалося:
— Ні! Ні!
Тепер вони проходили повз них, зчепившись за руки, як
паперові ляльки.
Сім’ї, які саме обідали, відірвали погляди від їжі й дивили-
ся на студентів. Дехто підвівся на ноги. Горобчик теж зупи-
нився і втупився поглядом у процесію. Що сталося, що ста-
лося, рикошетили слова від однієї людини до іншої. Якийсь
юнак відколовся від довгої колони, і його відразу ж оточили.

449
Він сказав, що представники студентів різних університетів
намагалися пред’явити владі петицію. Троє хлопців стали на
коліна на сходинах Великої народної зали і простояли так со-
рок п’ять хвилин, а тим часом усюди навколо них студенти
і жителі Пекіна гукали, щоб ті підвелися, щоб не стояли на-
вколішках. І все ж вони так і не зрушилися з місця, тримаю-
чи петицію в повітрі, немов діти перед батьком або раби пе-
ред імператором. Але ніхто з представників влади до них не
вийшов. Між юрбою і Народною залою стояли поліцейські
кордони — двадцять колон підряд. Напередодні вночі сто ти-
сяч студентів прийшли на площу Тяньаньмень і заночува-
ли на ній, щоб, коли вранці її закриють, вони вже були там.
— Ми лишень хотіли віддати останню шану Ху Яобану, як
до нас усі завжди й робили під час трауру.
Навіть поліція закликала тих студентів підвестися.
— Вони питали, чому ми мусили звертатися до влади з ко-
лін, але ніхто не міг їм відповісти.
Чиновники витріщалися на них крізь скляні двері, й ли-
ше один, професор із Бейда, зрештою вийшов і спробував під-
няти хлопців з колін.
— Але насильства не було, — сказав хлопець. — Насиль-
ства не було. Поліція з нами погоджувалася. Дехто з них теж
плакав. Усі ми брати.
Він видавався ошелешеним. Відтак розвернувся і знову
приєднався до процесії, заново вплітаючись у ланцюг рук.
— Бойкотуємо заняття!
— Ми повинні мати хоробрість опиратися!
Повз них проплив транспарант із написом: «Згідно зі Стат-
тею 35 Конституції Китаю, всі громадяни мають право на
свободу слова і зібрання». Проспектом прокотилася хвиля
оплесків. Ай-мін курява потрапила в очі, й вона спробувала

450
їх протерти, але від цього стало ще гірше. Студенти видава-
лися пригніченими, паперові квіти в них на грудях сплю-
щилися. Насправді, подумала собі, у них такий вигляд, на-
че приїхали з іншої країни, хоча і прийшли лише з сусідніх
кварталів. Ай-мін так відволіклася, що випустила з рук вело-
сипед, і той щосили гупнув по чиємусь коліну. Вона опусти-
ла голову і почала вибачатися, чекаючи, що її почнуть обзи-
вати дурною селючкою, та натомість велосипед вирівнявся
і знову опинився у неї в руках.
— Молодці ви, студенти, — сказала якась жінка. Її голос
був дряпучий, вона потирала коліно. — Ви хоробріші за нас.
Значно хоробріші. Коли на площі Тяньаньмень збиралося
моє покоління, це був інший світ. — Ай-мін звела погляд, але
чи це жінка розчинилася в юрбі, чи то Ай-мін не могла при-
пасувати голос до обличчя. Хоч куди кинь, літні люди диви-
лися на неї так, ніби вона дала їм грошей на щастя. В очах
потемніло. Їй здавалося, наче тротуари, столи і стільці руха-
лися, а сама вона застигла на місці.
— Вибачте, — прошепотіла вона. Усе перед очима плив-
ло, юрба дедалі згущувалася, а тоді поступово розсіялася.
І лише коли вони вже майже дійшли до Площі, вона знову
відчула вагу власного тіла, свої обидві ноги і твердість ве-
лосипеда.
Горобчик теж мовчав. Він загубив паперову квітку, і те-
пер пальто видавалося голим. Його велосипед поскрипував.
Вона відчепила власну квітку, смикнула батька, щоб той зу-
пинився, і приколола квітку йому. Позаду останні залиш-
ки студентської процесії повернули праворуч, на північ —
до університетського кварталу. З якого світу вони прийшли
і в який світ поверталися?
— Ай-мін, про що ти думаєш?

451
 Який вигляд мала Площа сьогодні вранці, коли сонце
вставало над сотнею тисяч молодих людей, що лежали, скру-
тившись, на бетоні? Їй було соромно, бо у відповідь на бать-
кове запитання, їй, молодій ученій, спадала на думку лише
улюблена пісня Ївень: Не в тому річ, що щось не розумію я.
А в тому, що змін несеться течія.
Горобчик перефразував запитання:
— Що ці студенти собі думали?
Вони вже зайшли на Площу. Фаланги поліції непоруш-
но стояли, охороняючи Народну залу, хоч будівля, напевно,
і була порожня. День швидко минав. Декілька свідомих сту-
дентів ретельно збирали сміття, але паперових квітів не чі-
пали — і ті кружляли, як пилок, за кожного пориву вітру. Із
пам’ятника на всіх скорботно дивився величезний Ху Яобан.
— Я сюди приходив іще дитиною, — сказав Горобчик. —
Велика Мама мене привела. Вона тоді сказала, що Площа —
мікрокосмос людського тіла. Голова, серце, легені… Казала,
щоб я не заблукав.
— А ти заблукав? — запитала Ай-мін.
— Певна річ. Тут же стільки місця. Понад мільйон людей
потрібно, щоб його заповнити. Навіть 1966 року хунвейбі-
нам це не вдалося.
— Ба, — сказала Ай-мін. — Я хочу поїхати за кордон. —
Якась частина її самої залишалася неторкана, думала во-
на, і якщо їй не дати більше простору, вона так ніколи й не
оживе.
— Щоб виїхати за кордон, потрібні гроші. Таких грошей
у нас із твоєю матір’ю немає.
— Ті, в кого немає грошей, намагаються знайти людину,
яка б проспонсорувала їхній виїзд.
Горобчик мовчав.

452
 «Мистецтво війни», засоромлено думала Ай-мін. Дій хит­
ріше! Хитріше! І для всього використовуй своїх шпигунів.
— Якби в тебе в Канаді були знайомі, які б виступили мо-
їми спонсорами, то я могла б поїхати.
Батько подивився на неї немов звідкілясь іздалеку. Вона
надто прямолінійно висловилася? Її вторгнення в його осо-
бисте життя вже стало очевидне?
— Ївень так мені казала, — квапливо додала вона, безсо-
ромно обманюючи, — вона розповідала, що має дядька в Аме-
риці. Тому й подала документи на виїзд за кордон. Тож я й по-
думала, може, ми теж когось знаємо.
— З якого дива я маю знати когось у Канаді? — відповів
Ба. Його голос був пронизливо лагідний і впивався в неї, як
зубочистка.
— Не знаю… ти мав би знати когось із тих музикантів, які
виїхали, — жалібно сказала вона. — З моїми оцінками, якби
я старанно вчилася, то могла б…
— Бейда — найкращий університет у країні. Ми з тво-
єю матір’ю не хочемо, щоб ти навчалася в Канаді, це занад-
то далеко.
— Але ти міг би поїхати зі мною!
Горобчик захитав головою, але не так, щоб це виражало
заперечення.
— Колись ти розповідав мені, — сказала Ай-мін, — що
в молодості хотів виїхати за кордон. Щоб писати музику. Щоб
слухати інших композиторів. То чому ж зараз надто пізно?
Ба, ти вже двадцять років пропрацював на заводі, і це вельми
довгий відрізок часу в житті людини. Мені здається… У ме-
не таке відчуття, ніби все змінюється. Увесь сенс реформ Ху
Яобана в тому, щоб створити можливості для таких, як ти, —
для людей, з якими повелися несправедливо.

453
 — То ось, що ти думаєш, Ай-мін. Ти вважаєш, що зі мною
несправедливо повелися? — Він торкнувся до квітки, яку во-
на приколола до його пальта, так ніби щойно її помітив.
Їй захотілося лягти і скрутитися клубком. Хоч її наміри
були добрі, та через прямолінійність власних слів почувала
так, ніби раз по раз штрикає батька загостреною палицею.
Через якусь мить Горобчик сказав:
— А як же твоя мати?
— Ма майже двадцять років прожила не з нами. Яка вже
їй тепер різниця?
— Вона жила не з нами, бо місце роботи і місце проживан-
ня визначає влада.
— Але чому? Чому ми самі для себе не можемо обирати? —
Навпроти них, у порожнечі Площі, з дацзибао лунало те са-
ме запитання. Не лише вона так вважає, їй нічого боятися. Ба
й сам не уявляє, який він заляканий, подумала вона. Його по-
коління вже до цього звикло, вони навіть не розуміють, що
страх — їхня основна емоція.
— Ай-мін, я сам обрав своє життя, — сказав він. — Обрав жит-
тя, з яким зміг би жити. Може, збоку воно так і не видається.

Цікаво, подумала Ай-мін, чи вірить він власним словам?
— Я знаю, Ба, — відповіла вона.
Вони стояли разом на Площі, порожнечу якої зм’якшували
похоронні вінки. Архітектура її була продумана так, щоб лю-
дина почувалася незначущою, але Ай-мін чомусь почувала-
ся величезною — тут було стільки місця, що дитина могла га-
сати навсібіч, окреслювати будь-які фігури, і так ні з ким і ні
з чим не перетнутися.
— Я хочу знати, як воно — жити в молодій країні, де бага-
то місця, — сказала вона. — Коли промовляєш щось уголос,
то сам себе чуєш по-іншому.

454
 Горобчик кивнув.
Ай-мін сказала:
— Канада.

Мимохіть Горобчикові на думку спали слова вождя Мао.

Працювати маєм спішно

І багато.
Небо-земля крутяться,
Часу обмаль в нас.
Десять тисяч років — довгий час,
Тому й ранок, й вечір — усе важливо.

Неподалік од них, перед Народною залою, перша шерен-

га поліції теж наче танула. Хтозна, подумав Горобчик, може,
людина навіть іноді не розуміє, що стихла. Цюй може бути
субстанцією, яка зароджується як сила, а потім перетворю-
ється — геть невловно — на втрату.
Вони дійшли до південного краю Площі.
Аж тепер Ай-мін запитала:
— Чому студенти стали на коліна?
— Мабуть… хотіли цим висловити повагу. Звернулися до
влади так само, як і зазвичай зверталися прохачі.
— Але чому тоді ніхто з чиновників до них не вийшов?
— Тому що… хоч вони й стояли на колінах, якби хтось із
представників влади вийшов до них і відповів на їхні вимо-
ги, студенти опинилися б у становищі сильнішого.
Сонце сяяло яскраво, але вітер був холодний. Донька міц-
но обхопила себе руками. Паперові квіти безладно котили-
ся по землі, на деревах росли паперові гвоздики, хоча дея-
кі з них впали, і їх розчавив невпинний потік велосипедів.

455
Він чув бряжчання їхніх дзвіночків — а ще музику, що роз-
бурхалася в голові, Дванадцяту Ґольдберґ-варіацію, два голо-
си, які спліталися в трохи засапаному каноні, наче вузол, що
так до кінця й не затягнули. Він досі міг писати музику. Від
самої лиш думки його струсонуло. Може, вдалося б роздобу-
ти фортеп’яно, міг би сходити в Центральну консерваторію
й попросити покористуватися репетиційною. Але потім Го-
робчик подивився на себе збоку, як він чекає під вентилято-
рами, і посміхнувся від думки про те, як прийшов би в уні-
формі Третього Пекінського провідникового заводу і синьому
робочому кашкеті. Абсурдність цього видовища його неаби-
як вразила. Усвідомлення власного віку дошкульно по ньому
вдарило, так ніби пов’язка на очах на мить послабилася й до-
зволила побачити все таким, як воно є насправді.
Йому хотілося узяти Ай-мін за руку. Іноді, коли донька
розбивала коліно об стіл чи страждала від якоїсь душевної
меланхолії, її біль немов оселявся і в ньому також. Де проля-
гала межа між батьками і дитиною? Він завжди намагався
стримуватися й не скеровувати її в тому чи в тому напрям-
ку, повсякчас боячись, що мимоволі підштовхне її до Партії,
але що, як його мовчання її підвело чи нашкодило їй у чо-
мусь засадничо важливому? Та мабуть, подумав він, батьки
завжди повинні мати хиби — місце, в яке дитина могла би
впитися зубами, адже тільки так вона може по-справжньому
себе пізнати. Він подумав про тих юних студентів, які стоя-
ли на колінах із петицією в руках. Зрештою їх таки арешту-
ють. Цього не уникнути.
— Ба, що сталося з усією тією музикою? А що, якби… Ме-
ні б так хотілося, щоб ти тоді зміг виїхати, на Захід чи куди-
інде. Думаю, якби не я, може, ти і спробував би прожити чес-
ніше життя.

456
 А я жив нечесно, замислився Горобчик. Нечесно щодо ко-
го? Хіба він не казав те, що потрібно було казати?
— Ба, пробач мою прямолінійність. Просто… ти мене ви-
ховував так, щоб я думала власною головою, хай я і не могла
озвучити свої думки, хіба ні? Мабуть, пора говорити про свої
почуття щиро.
Дитяча жорстокість ніколи не переставала його дивувати.
Довелося зупинитися й перепочити. Серце якось дивно би-
лося, а на руках немов була сила-силенна порізів від паперу,
хоч ніяких фізичних ушкоджень і не видно. Ай-мін схопила
його попід руку. Вона раптом стривожилася, і йому захотіло-
ся стерти переляк з її обличчя. Колись Велика Мама Ніж і тітка
Вихор водили пальцями по його чолу, по бровах; у дитинстві
це допомагало йому заснути. Але то було майже п’ятдесят ро-
ків тому, в окупованому Шанхаї. Так кумедно, подумав Гороб-
чик, усвідомлювати, що він — дитина колишнього світу. Коли
він перестав нею бути? Ай-мін відвела його до лавки на узбіч-
чі й побіг­ла наповнити термос чаєм. Принесла ще й рибних ку-
льок на паличці. Вони мали такий неапетитний вигляд, аж він
скривився з огиди. Ай-мін полегшено засміялася. Він пив чай,
а вона їла рибні кульки, смакуючи їхню солоність так, як мо-
жуть лише молоді. Він тамував бажання її обійняти. Чому він
так прагнув триматися за неї, подумав Горобчик, щоб захисти-
ти її чи просто щоб урятувати самого себе від самотності? Ай-
мін було вісімнадцять, і вона готова була віднайти для себе но-
вий початок, цілковито інакший, аніж його. Це усвідомлення
приголомшило: Ай-мін іще така юна, а вже його осудила.

Упродовж вихідних площа Тяньаньмень вривалася в Гороб-

чикові думки як безперервний звук. Він чув від колег на

457
роботі, що там і надалі збиралися сотні тисяч людей, вони
писали звернення, використовуючи похорон Ху Яобана як
привід оплакати й інших — тих, кого не вдалося належно
поховати.
У вівторок, коли Горобчик прийшов додому з роботи, Ай-
мін і Лін були так поглинуті поїданням абрикосів, що майже
його не помітили. Він переодягнувся з робочого одягу. Напе-
редодні вночі, поки дружина і донька спали, він написав дац-
зибао, щоб віднести на Площу. І тепер запхав вузький рулон
паперу в пальто.
Поки Горобчик дістався площі Тяньаньмень, уже запали
сутінки; тисячі таких, як він, прийшли насолодитися вітер-
цем просто неба. Поки перетинав безкраю сірість Площі, ви-
никло відчуття, ніби його відправили у вигнання на якийсь
далекий місяць. Меморіал на честь Ху Яобана нікуди не зник,
і біля нього з’явилося ще більше квітів і дацзибао. 1976-го ро-
ку, після смерті Чжоу Еньлая, розгорталися схожі події. Пе-
кінці прийшли на площу Тяньаньмень і відкрито, демон-
стративно ходили в жалобі; його смерть дозволила людям
показати свою вірність тим, хто зник, таким, як от Чжулі.
Влада мала б розуміти, що відданість мертвим — вона впер-
та, її не зможе викоренити жодна поліція.
Він витягнув дацзибао із пальта. Поруч дві дівчини змі-
шували клей, і  він попросив їх допомогти. «Авжеж, ді­ду­
сю! — сказала одна з них. У неї був шанхайський ак­цент. —
Давайте я  приклею». Вона прочитала його дацзи­бао, по-­
бюрократичному схвально кивнула і приклеїла на вид­ному
місці. Горобчик переписав цитату вченого Кан Ювея, що йо­
го трактати читав колись у Каєвій кімнаті з Професором,
Сань Лі, Лін і Старою Кішкою, й досі знав напам’ять: «І все ж
по всьому світу, як колись, так і тепер, ось уже тисячі років,

458
ті, кого ми називаємо хорошими людьми, праведниками,
вже давно звикли до подібних видовищ, вони сидять, і див-
ляться, і вважають їх звичним явищем, вони не вимагають
справедливості для жертв і не пропонують їм допомогу. Оце
і є найогидніше і найнесправедливіше, найнез’ясовніша те-
орія під сонцем».
Обриси портрета Ху Яобана мало-помалу зникали. На від-
критому просторі Площі він, уперше за багато років, дозволив
собі згадати. Чжулі у сто третій аудиторії грала Прокоф’єва.
Подумки він закінчив свою Третю симфонію уже тисячу ра-
зів, але все ніяк не міг почути закінчення. Можливо, та части-
на нас, яка видається порожньою, насправді лише чекає сво-
го часу, залишається недосяжною.
Чжулі, подумав він. Вибач, що я прийшов запізно. Він, пев-
на річ, знав, що вона вже давно йому пробачила, то чому ж
так тримався за свою вину? Чого ж він боявся найдужче?

Наступного дня по обіді Горобчик знову вдивлявся в шасі ра-

діо Модель 3812. На сусідній робочій станції Старий Бі та пані
Лу сперечалися через демонстрації, які досі тривали, і тепер
переросли в бойкотування занять — шістдесят тисяч студен-
тів із тридцяти дев’яти університетів не приходили на на-
вчання. Попри те, що студентам тепер заборонявся вхід на
територію заводу, комусь вдалося потай пронести в їдаль-
ню памфлети: «Десять увічливих запитань до Комуністич-
ної партії Китаю».
Бі знай бив ногою об ніжку столу, щоб ще більше наголо-
сити на своїх словах, хоч, здавалося, і не звертався до когось
конкретного.
— Осли! Осли! Осли!

459
 — Минулого місяця п’ятдесят людей звідси скоротили, —
спокійно сказала пані Лу. — У них тепер нема ні роботи, ні
пайків. Кому здалася та модернізація.
— Але потрібно бути практичними, — Бі тричі вдарив
ніжку стола. — Нам не треба, щоб мільйон дітей вийшли на
Площу, нам треба кілька розумних начальників, які знають
своє діло.
Молода жінка біля Горобчика закричала:
— Клятий дріт! Ці нові 1432-і — повне лайно. — Її звали
Фань, і вона мала запальну вдачу. — Старий Бі, якщо ти ще
раз стукнеш по столу, я тобі обидва ока виколю.
— Дай сюди, — сказав Горобчик. Він узяв шасі, поправив
перекошений конденсатор фільтра, під’єднав його напряму
до шасі, припаяв розпеченим паяльником, перевірив зазем-
лення й центрування, і простягнув його назад. Йому це все
нагадало електронну скрипку.
— У товариша Горобчика пальчики, як у дівчинки, — по-
жартував Дао-жень.
По «Радіо Пекін» передавали Концерт для скрипки ре-
мінор Чайковського. Відколи оголосили про травневий ві-
зит Михаїла Горбачова в Пекін, їх знай бомбардували Чай-
ковським і Олександром Глазуновим.
— Річ у тому, — сказала Фань, вказуючи паяльником на
Старого Бі, — що ці пекінські дітлахи мимохідь зиркнули на
наше життя й вирішили, що воно не для них. Я думала, що
вступлю у Фуданьський університет і стану лікаркою, але по-
гляньте, де я тепер, — тільки не подумайте, товариші, що я не
рада щодня збувати тут із вами свій вік! Я вже п’ятнадцять
років не бачилася з батьками, братами та сестрами! А ще
я точно знаю, що ось товариш Горобчик, приміром, братів
своїх не бачив ще відколи ті були дітьми! Нині такий час, що

460
якщо проклясти не ту людину, то вже краще відразу самому
застрелитися! Мій небіж якось поскаржився на свого началь-
ника-хабарника. То бідолашного малого засранця скоротили
і вже третій рік не дають направлення на нову роботу! Він те-
пер на Площу щодня ходить!
Горобчик перевернув шасі й почав працювати над ним із
протилежного боку.
Поки всі сперечалися, тріольні конфігурації й подвійні
ноти Чайковського лилися з колонок, як тріпотання тисяч
крил. Коли зміна нарешті закінчилася і всі посунули до ви-
ходу, в Горобчика було відчуття, що минуло вже ціле століт-
тя. Дорогою додому він ледь не заснув у напхом напханому
трамваї, де його затиснуло між вікном і чиєюсь торбою су-
шеної квасолі. Його пальці геть заніміли. Коли нарешті вий-
шов на зупинці «Пекінський Західний вокзал», то побачив,
що перед відділенням пошти зібрався великий натовп. Об йо-
го лікті постукували бляшанки для обідів. Горобчик спробу-
вав проштовхнутися крізь юрбу, але вперся у візок карамель-
ника. Якщо дозволити цим заворушенням поширюватися, то
Китай зі світлим майбутнім перетвориться на хаотичний
Китай без майбутнього. Із гучномовців звучали новини, які
передавали о сьомій годині, отже, він прийшов додому піз-
ніше, ніж зазвичай. «То в політичних заворушеннях винні ці
діти? — упівголосу перешіптувалися всі навколо. — Контр-
революціонери? Це вже такий вердикт?» Новини тривали:
За жодних обставин не можна допустити створення будь-
яких незаконних організацій. Йому доведеться... Горобчико-
ві руки пронизав біль, так ніби навколо пальців намотали
струни і тепер потрохи їх натягували. Хіба це не те саме, що
колись робили хунвейбіни… він не міг мислити ясно. Пере-
хожі навколо нього озлоблено дивилися на гучномовці. «Це

461
що, такий жарт? — запитав хтось. — Вони справді збирають-
ся пустити танки на жменьку студентів-математиків?» Юрба
схвильовано заворушилася. «То це, по-їхньому, заворушення?
Як у роки Культурної революції? Та я бачив більше політич-
них заворушень у своєму баняку з супом».
Горобчик проштовхувався повз карамельника. Продавець
намагався зацікавити людей фантастичними фігурками, які
він створив із застиглого цукрового сиропу — він виливав
слова і навіть голови відомих людей. У дитинстві Горобчик
обожнював такі солодощі. Він купив три цукерки: одну схожу
формою на вождя Мао, іншу — на Бетговена, і ще одну незро-
зумілого вигляду. Відтак проштовхався крізь натовп.
Нарешті діставшись додому, відчув крохмалисту солодка-
вість рису, який зварила Ай-мін. Донька вже виклала мари-
новану ріпу і гострий баклажан. Уздовж усього хутуна радіо
і репродуктори повторювали вердикт, який винесла вла-
да студентським демонстраціям: Це серйозна політична бо-
ротьба проти Партії й усього народу… Диктор повідомив, що
наступного ранку, 26 квітня, у «Народній газеті» вийде пере-
довиця, й Партія закликає всіх громадян уважно її прочита-
ти. Горобчик подумав, що треба було б попросити Ай-мін ви-
найти якийсь такий прилад, який би міг потайці вимикати
чужі радіоприймачі.
На телевізорі лежав переклад «Збірки листів Чайковсько-
го». Нащо Ай-мін узагалі таке читала? Він погортав тонень-
кі сторінки книжки. Не міг зосередитися на словах, але помі-
тив, що на світлинах у Чайковського гладке черевце успішної
людини. Композитор видавався огрядним і добре вбраним.
Він почав гортати сторінки книжки якнайголосніше, спо-
діваючись, що зайде Ай-мін — йому бракувало її товариства.
Листи Чайковського були всипані жартами; у нього, схоже,

462
було кілька братів. Чайковський писав одному з них про
те, як створював свій знаменитий Концерт для скрипки ре-
мажор, опус 35: «Поза всяким сумнівом, без нього я б ніяк не
впорався. Він чудово його виконує. А коли голубить мене ру-
кою, коли лежить, схиливши голову мені на груди, а я пе-
ребираю рукою його волосся й потайки його цілую… при-
страсть вирує в мені з неймовірною силою…»
Горобчик впився поглядом у сторінку.
Де ж його програвач? Горобчикові кінцівки охопила гаряч-
ка, і від неї в голові каламутилося. Він відчув таку нестримну
жагу музики, аж почувався знову майже дитиною, коли слу-
хав, чекаючи під столиком у чайній, як співає мама і Вихор.
А де Каєві листи? У конверті від платівки, де він їх зазвичай
зберігав, не було. Роками від Кая не надходило й звістки, а по-
тім, 1985-го, коли реформи пришвидшилися, до нього нарешті
дійшов лист — як грім серед ясного неба. Лише тоді він і дізна-
вся, що Кай виїхав за кордон. 1978 року, після того, як навідав
Горобчика в Холодній Канаві, він перетнув гонконґський кор-
дон і попросив там політичного притулку. Не минуло й року,
як він одружився, виїхав до Канади, у нього народилася донь-
ка. Перші листи просочилися в Холодну Канаву — по листу
на пів року. Тепер, у Пекін, листи з Канади приходили раз на
кілька тижнів. Кай писав, що вже не грає на фортеп’яно. Цю
відмову від музики годі було пояснити, його переслідували
події й обличчя; він почувався так, ніби всі ці роки провів уві
сні. І нестерпно хотів повернутися в Китай, бодай ненадов-
го, але через те, що він зрікся китайського громадянства, це
було неможливо. Влада відмовилася видати йому в’їзну візу.
Чи зміг би Горобчик приїхати в Гонконґ і побачитися з ним?
Він уже дізнався про всі необхідні деталі. Кай міг би надісла-
ти гроші, які забезпечать Горобчикові виїзну візу. Ця деталь

463
була згадана у листі побіжно, так ніби то була звичайнісінь-
ка швидкоплинна думка. Горобчик не до кінця розумів чому,
але через текстуру Каєвого почерку, через власну нездатність
уявити бодай когось одного з них у чужій країні, і, правду ка-
жучи, нездатність узагалі уявити собі зовнішній світ, його об-
пікав сором. Колись давно ти сказав мені не озиратися назад,
але тепер я знаю, що ти помилявся, Горобчику, я ще тоді це
зрозумів, але був надто переляканий, щоб це визнати. Я був
такий себелюб. І яке я взагалі мав право тебе про щось проси-
ти? Але, Горобчику, майбутнє залежить від нашого розуміння
того, що ми робили і ким стали… Прошу тебе, якщо можеш,
прошу тебе, приїдь у Гонконґ. Між нами надто багато всього.
Ціле життя. Я недавно дізнався, що Професор сидів у в’язниці
й пережив ту неспокійну пору. Він помер 1981-го. Як я міг ли-
ше тепер дізнатися про його смерть?
Навіть коли він намагався пригадувати, то здавалося, що
все це відбувалося в іншому житті. Любов — це його відда-
ність батькам, Лін, Ай-мін, цьому життю. Але якщо це любов,
то що тоді оте інше?
— Ба, що сталося?
Де ж ті листи? Він іще кілька тижнів тому на них дивив-
ся й залишив їх на місці — в конверті від альбому Ґленна
Ґульда.
— Що ти робиш на підлозі? — запитала Ай-мін.
— Шукаю платівку, — сказав він.
— Яку платівку?
Увечері, до того, як вмикалося світло, її можна було при-
йняти за Чжулі. Той самий погляд, який усе навколо ставив
під сумнів. Та сама безнастанна спостережливість. Дай мені
спокій, подумав він. Невже Чжулі так і не дасть мені спокою?
Але від самої лиш думки йому стало соромно.

464
 — Руки болять? Знову тобі дошкуляють, так? Іди, посидь
на дивані.
У Кая теж була донька.
Звідки людина могла знати, замислився він, що справді
любов, а що — лиш її факсиміле? І чи мало це взагалі якесь
значення? Чи, може, найбільше важило те, що людина вдія-
ла — або не вдіяла — в ім’я цього почуття?
— Ба, яку саме платівку ти шукаєш?
Попередження по радіо не вгавали: Це запланована змо-
ва і хаос. Мета одна — раз і назавжди звести внівець керівни-
цтво Партії й соціалістичну систему.
Ай-мін опустилася на долівку поруч із ним.
Вона обрала платівку. Сонати ре-мажор і ре-мінор Скар-
латті. У  Горобчика виникло хворобливе бажання залізти
у програвач. Пригадав, як 1977-го року почув про те, що під
час протестів «Стіна демократії», чоловік його віку на ім’я Ху-
ан Сян, вивісив на стіну поему, яку написав під час Культур-
ної революції. Упродовж сімдесятих років, пишучи цю поему,
він загортав кожну сторінку в поліетилен, відтак намотував
її навколо свічки, а потім додавав зверху ще один шар вос-
ку. Коли Культурна революція закінчилася, він розтопив віск
у свічках і дістав усі дев’яносто чотири сторінки своєї поеми.
Таке справді було, думав тоді Горобчик, чи це щось на кшталт
Книги записів, якийсь уявний релікт? Як могло бути, що лю-
ди його покоління йшли на такі вчинки, і все ж ті самі вчин-
ки досі приховувалися за сімома замками? Що станеться, як-
що розтопити людину шар за шаром? Що, як між шарами
нічого не виявиться, й у серцевині теж нічого, лише тиша?
Горе, яке люди зазнали через смерть товариша Ху Яоба-
на, використовується для того, щоб замулити їм очі й отру-
їти їхні помисли.

465
 Так, подумав він. Горе саме таке. Горе — це замулення,
а може, й отрута, яка роз’їдає нас зсередини аж поки ми пе-
ретворимося на щось достоту нове. Чи, може, весь цей час
він себе обманював? Що, як йому так і не вдалося витворити
з себе когось нового?
— Батьку…
Ай-мін вклала йому в руку склянку, і Горобчик ковтнув
байцзю. Який же солодкий алкоголь, декілька швидких ковт-
ків — і він може його знечулити, а тоді вивільнити, як у дав-
ній приказці: «Коли вино опускається на дно, слова сплива-
ють на поверхню».
— Ай-мін, — заговорив він. — Хоч би що сталося, ти му-
сиш скласти вступні іспити. І показати хороший результат. —
Університет, подумав він, це єдиний спосіб силоміць відчи-
нити двері.
— Ба, — сказала вона, — тобі ще не пізно виїхати за кор-
дон. Хіба ти вже не маєш потреби писати музику?
Чому усім так світ клином зійшовся на його музиці? Не-
вже не можна було вже про неї забути? Він одним духом до-
пив алкоголь, вдаючи, що не почув її. Під пильним поглядом
Ай-мін він почувався оголеним. Немовби в ньому оселилося
безсилля їхнього часу, повільно перетираючи на порох геть
усе, що було в Горобчика унікального і його власного, бо він
йому це дозволив.
Ай-мін підвелася й пішла, і він відчув неабияке полег-
шення.
Сів перед програвачем. Його внутрішній композитор за-
тих, бо Горобчик йому дозволив затихнути.
Усій революційній інтелігенції пора йти в бій! Об’єд­най­
мося, високо тримаючи велике червоне знамено маоїзму,
об’єднаймося навколо Центрального комітету Партії… Але

466
ні, ті слова, та передовиця були родом з іншої епохи, з іншо-
го руху. Це був усього лиш спогад.
У конверті від платівки з концертом «Імператорський»
Бетговена, у виконанні Ґленна Ґульда під диригуванням Лео­
польда Стоковського, разом із листами від Кая, зберігалася
фотокартка їх усіх трьох: Горобчика, Чжулі й Кая. Його кузе-
на стояла посередині — чотирнадцятирічна і єдина, що ди-
вилася прос­то в камеру, єдина, що не мала чого приховувати.
Вона тоді саме розучувала Прокоф’єва, це було незадовго до
Нового року, і він пам’ятав, як вона захопилася цим компози-
тором. «Горобчику, як вважаєш, можна любити щось занадто
сильно? — Чжулі по-дитячому схопила його за руку. Того літа
1966-го вона була ще дитиною. — Кожна його фраза така гли-
бока, що якби я намагалася розчути всі її півтони й оберто-
ни, то до гри так би й не дійшло!» І все ж вона навчилася чу-
ти дуже багато, подумав він. Вона чула надто багато голосів
і віддавала кожному з них належне. Їх учили — завдяки уро-
кам вождя Мао і запалу революції — що смерть здатна зберег-
ти істину. Але смерть нічого не зберігала, подумав він. Вона
лише знищувала цілісність тих, хто залишався, а та істина,
яку вони колись пізнали, зникала, незаписана, несправжня,
як звук, що розсіюється. Він прожив лише половину життя.
І мимоволі змусив Чжулі замовкнути. Він пригадав, скільки
себе вклав у ту Третю симфонію. Він міг би залишити ті ноти
під балками, міг би заховати їх разом із Книгою записів. Чо-
му він так не вчинив? Чому власноруч їх знищив?
Йому пригадався рядок з останнього листа, який Велика
Мама Ніж надіслала йому з Холодної Канави: Не намацавши
броду, річку не перейдеш.
4

Ївень розповіла Ай-мін, що студенти всіх пекінських універ-

ситетів наступного дня влаштовують демонстрацію на знак
протесту проти передовиці від 26 квітня.
— Я йду, — сказала тоді Ївень. Вона саме заплітала Ай-мін
волосся й несвідомо сердито смикнула її за косу. — Начхати,
що скажуть батьки. Ми пішли на похорон, і влада охрестила
нас злочинцями! Вони що, сподіваються, що ми просто зат­
кнемося? Ми не такі, як вони…
Ай-мін сиділа у себе в кімнаті, заплющивши очі. Їй браку-
вало товариства Великої Мами Ніж, її опасистості, її хропін-
ня. Подумки вона відлітала назад у Холодну Канаву, і знову
була тією допитливою дитиною, яка нишпорить у книжковій
скрині Великої Мами. Ось сорок два записники Книги запи-
сів, чиясь блакитна сукня, а ще памфлет у жовтій обкладин-
ці, а на ній — напис: «Боги й імператори».
Ці сторінки завжди її заворожували. Пізніше вона зрозу-
міла, що це був політичний трактат і відповідь на прослав-
лені Чотири модернізації Ден Сяопіна. «Нам більше не тре-
ба ніяких богів та імператорів, — заявляв автор. — Ніяких
спасителів. Ми хочемо бути господарями у власній країні.

468
Демократія, свобода і щастя — ось єдині цілі модернізації.
Без цієї п’ятої модернізації, решта чотири — лише новомод-
на брехня».*
Коли вона розплющила очі, то, виглянувши у вікно, по-
бачила маму Ївень, яка саме прала надворі одяг. Рожева сук-
ня на мить випірнула і відразу ж знову занурилася під воду,
а відтак знову з’явилася, заплутана у рукавах сорочки.
Щойно батьки пішли на роботу, як Ай-мін згорнула книж-
ки. Вона вийшла на вулицю, спокійно підійшла до північних
воріт, взяла свій велосипед, вистрибнула на сідло. Їдучи ве-
лосипедом якнайдалі від книжок, вона раптом відчула себе
вільною, окриленою. Біля Китайської академії наук звернула
на перехресті, ухилилася від воза із цистернами води і поїха-
ла далі під високими кронами парку Юйюаньтань.
Перед нею простягалися бічні вулички і провулки, вона
летіла на північ, аж поки дісталася до Третьої кільцевої до-
роги. Тут шум гупав об будівлі. Спочатку їй було видно лише
сотні поліцейських у зелених кашкетах. Але по той бік, по-
заду них, ледь проглядалися краї численних транспарантів,
здебільшого червоно-золотистих, як на весіллі. З гучномовців
нарізно виривалися нерозбірливі попередження: «Несанкці-
оновані демонстрації вважаються незаконними і будуть за-
боронені! Несанкціоновані демонстрації…»
Біля колон поліції, з боку Ай-мін, двоє літніх чоловіків у бі-
лих жилетках тримали транспарант з акуратно виведеним
написом: «Дорога наша довга і важка, але потрібна нам лише

* «Нам більше не треба ніяких богів та імператорів…» Скорочена цита-

та з «П’ятої модернізації» Вея Цзіншена. Див. George Black and Robin Munro,
Black Hands of Beijing: Lives of Defiance in China’s Democracy Movement (Нью-
Йорк: Wylie, 1993), c. 50.

469
вона одна»; втім ті двоє дідусів, які нагадали їй Ба Лютню, уже
самі нестійко трималися на своїх кістлявих старечих ногах.
Ай-мін прив’язала велосипед до решітки і протиснулася
на естакаду. Згори їй було видно, як студенти притискаються
просто до колон поліціантів, які стояли, щільно зчепившись
ліктями. Студенти ж брали кількістю й повільно, тектоніч-
но, налягали вперед. Завдання це було важке і вимагало ти-
танічних зусиль.
Чим я думала, коли сподівалася знайти тут Ївень, сказа-
ла вона собі, червоніючи від несподіваної думки. Рій молоді
розчинявся аж на лінії обрію, немовби юрба простягалася до
самого Пекінського університету.
Хлопець, який виліз на вуличний ліхтар, вигукував, що
товариші з Університету політики і права зібралися разом
і прорвалися через блокаду на Другій кільцевій дорозі. Від
звуку, що хвилею підіймався догори, затремтіла естакада.
Вона дивилася, як жінки, які йшли на роботу або з роботи,
в синьому робочому одязі, рожевих фартухах і зелених спе-
цівках, намагалися підлеститися до правоохоронців і вмо-
вити їх пропустити студентів. Літні люди сиділи на балко-
нах, так наче дивилися оперу, і кричали людям на вулиці,
щоб ті швидше рухалися. Попри те, що ситуація ставала
дедалі напруженіша, Ай-мін було очевидно, що поліція не
збирається застосовувати зброю. Вона просто загороджує
собою дорогу.
Минуло декілька хвилин, потім іще пів години, а натиск
усе тривав.
Студенти — всі охайно вбрані, у штивних окулярах, які до-
давали їм привабливості, — почали вигукувати слова самого
товариша Дена: «Революційна влада має дослухатися до голо-
су народу! Ніщо не повинне лякати її більше за мовчання!»

470
 З боку Ай-мін до протистояння приєдналися тутешні жи-
телі, тож поліцію затиснули дві припливні хвилі звуку. Це
протривало ще пів години, а тоді настав перепочинок. Тим
часом на естакаді ставало дедалі тісніше: люди стояли плече
до плеча, груди до спини, вони прибували. Ай-мін так спіт-
ніла, аж злякалася, що від натиску от-от зісковзне з мосту, як
слизька рибина.
Студенти перегруповувалися. Усіх дівчат відправили на
початок колони. Декілька чоловіків поруч з Ай-мін обміня-
лися вульгарним смішком. Залунав заспокійливий хор жі-
ночих голосів:
— Підняти зарплату поліції!
— Брати! — закричала одна з дівчат. — Ви вже цілий ра-
нок працюєте в поті чола! Громадяни Пекіна! Принесіть на-
родній поліції води!
Поміж сміху і радісних вигуків з’явилася вода. Ай-мін без-
перестанку видивлялася в натовпі Ївень. Декілька поліцей-
ських зняли кашкети, дістали яскраві носовички і витерли
з обличчя піт. Вони сором’язливо усміхалися до сміхотливих
дівчат. Усі видихнули, так ніби відпочивали між наступами.
Студенти зуміли так перегрупуватися, що дівчата і хлопці
знову помінялися місцями. Тим часом на естакаді підхопили
кричалку: «Що тут важкого! Це ж як різати капусту і диню!»
Ай-мін простояла на естакаді вже майже три години і від-
чула, що момент настав. Вона не могла більше терпіти, як її
зусібіч стискають. Із бульвару донеслися нові вигуки про-
тестувальників, накочуючись уперед з пронизливою силою:
— Не визнаємо вердикт «Народної газети!»
— Ми не збіговисько, ми цивілізовані члени суспільства!
Ай-мін бачила, що під безперервним тиском спітнілі по-
ліцейські починають здаватися. Студенти дедалі більше

471
натискали, продовжуючи скандувати: «Народ любить на-
родну поліцію!»
Студенти прорвалися через центр, і зелений поліцейський
кордон розірвався в сторони, немов м’який листок. До Ай-
мін долинув такий порив звуку, що здавалося, він розходив-
ся від бетону і від самих будівель навкруги. Містяни так да-
леко висунулися за поруччя, аж вона злякалася, що вони всі
зірвуться униз. Коли ж і сама закричала — від здивування
й полегшення — її голос загубився в загальному галасі. По-
при те, що перемога студентів видавалася неминучою, вона
також видавалася й неможливою, тому всі мали трохи оше-
лешений вигляд. Якимсь чином на естакаду залетів поліцей-
ський кашкет, Ай-мін зловила його й обережно кинула полі-
цейському з непокритою головою, який мружився на сонце,
намагаючись знайти її поглядом. Вона помахала йому рукою.
З’явилися возики з водою і холодним чаєм. Біля неї якийсь
беззубий старигань кидав у натовп цукерки на паличці. По-
ліцейські говорили щось у рації, декотрі всміхалися, й сту-
денти, проходячи мимо, поплескували їх по плечу. Проплив
транспарант із написом: «Відкривається нова дорога: дорога,
на яку ми мали ступити вже давно».
Демонстранти йшли вперед, зусібіч оточені студентами-
маршалами з червоними пов’язками на рукавах. Ай-мін по-
бігла відстібнути від ґрат велосипед. Ведучи його біля себе,
прослизнула в колону студентів. Одяг на всіх був пожмака-
ний, так ніби допіру всі вони билися врукопаш або довго вов-
тузилися вві сні.
Вони не просять нічого неможливого, подумала Ай-мін.
Просто вільного простору, щоб рухатися, рости і бути віль-
ними, і щоб Партія сама себе критикувала. На червоному
транспаранті Пекінського університету гордими золотими

472
ієрогліфами були виведені слова: «Без Комуністичної партії
не було б Нового Китаю».
Що ближче вони підходили до Площі, то відчутніше на-
товп ставав немов продовженням її власного тіла, так наче
Ай-мін і сама нескінченно розширювалася, поки студенти
інших університетів продовжували прибувати, вливаючись
у юрбу на перехресті між Першою і Другою кільцевими доро-
гами. Кухарі у втомлених ковпаках і білих фартухах стояли
на порогах кухонь, офіціанти збуджено курили, продавчині
вигулькували з універмагів, тож близько шостої години ве-
чора, коли робітники заводів і офісні працівники закінчили
свої зміни і вийшли на вулицю, всі вони тіснилися на вузь-
ких дорогах. Ровесники її батьків знай намагалися засунути
їй у руки воду, морозиво, заморожені фрукти і цукерки «Зо-
лотий злиток». В Ай-мін аж голова паморочилася від цукру,
і їй здалося, що вона помітила яскраво-рожеву пов’язку Ївень.
Пішла слідом за нею, немов на світло.
— Ївень!  — закричала вона. Її легені розривалися.  —
Ївень! — Ай-мін сама цього не усвідомлювала, але раптом те,
яка вона була ззовні, і те, яка була всередині, ототожнилося.
Блаженство, що вона його зазнала, виявилося навдивовижу
прозоре. Повз неї проходила, тримаючись за руки, жменька
журналістів із «Народної газети» — вони вже навіть не хова-
ли своїх значків. Одна з них несла вивіску зі словами: «Сво-
бода думки! Свобода слова!» Повітря було вщерть запов­нене
подібними гаслами, транспарантами і дацзибао, що опови-
вали вулицю, немов ходячий друкований текст, так ніби і са-
ма вулиця — величезна заборонена книжка. Важко було по-
вірити, що події, які розгорталися в неї на очах, — справжні,
а не якась контрреволюційна галюцинація. А ще дивніше, що
ніхто не ридав, не шкодував про минуле, не тривожився, й не

473
було і сліду від тієї повсюдної нещирості, яка стала нормаль-
ною частиною щоденного життя. А ось і Ївень, стоїть попере-
ду. Ай-мін скоротила відстань між ними вдвічі, а потім іще.
Поліція вивітрилася, наче вона теж належала до якогось ін-
шого Пекіна. І невже хтось повиривав дроти з гучномовців?
Ай-мін підбігла до подруги. На нерівній бруківці велосипед-
ний дзвінок дзеленькнув, і, почувши його, Ївень озирнулася,
побачила Ай-мін і розпливлася в осяйній усмішці.
— Що таке революція? — запитала Ївень, наполовину пла-
чучи, наполовину сміючись. — Ай-мін, що таке революція? —
Цікаво, чи могла революція мати отакий вигляд, подумала
Ай-мін. Ївень простягнула руку й обійняла за талію.
— Оце — революція, — сказала вона, ледь торкаючись уста-
ми волосся Ай-мін. Через низький політичний статус батька
в Холодній Канаві в Ай-мін там так ніколи не було справжніх
друзів. Тепер вони йшли, як родичі, що втратили одні одних,
а потім знову знайшли. Тяньаньмень була ворітьми, прохо-
дом на площу без стін, без перешкод — лише вітер і простір,
щоб дихати, а ще заклик забути про себе. Пари обіймалися,
горнулися одне до одного з широко розплющеними від жаги
очима. Може, подумала вона, до того часу, як доведеться скла-
дати іспити, зміст її думок стане дозволений, і єдиним, що по-
требуватиме вимірювання, буде якість її аргументації. Якщо
так, то ця зміна сталася несподівано, майже без попереджень,
іще до того, як вона встигла подумати про це попросити чи на-
важилася уявити, що лише за одну ніч суспільство стане інак-
шим. Ївень співала: «Руки твої тремтять, сльози капають
з очей. Може, ти так кажеш, що любиш мене, хай у мене й ні-
чого немає, іди зі мною, іди зі мною!» Їй так хотілося, щоб рука
Ївень ніколи не відпускала її талію. Може, якщо Китаю вдасть-
ся стати кращим, вона вже не прагнутиме втекти за кордон.

474
Святкування з гуркотом котилося вулицями. Автобус Лін
виїхав на Третю кільцеву дорогу — і зупинився перед пото-
ком велосипедистів і натовпу. Вона зійшла немовби в інше
місто. Навіть сюди, за декілька кілометрів від площі Тянь­
аньмень, долинало скандування. Люди щось пояснювали,
але їхні слова годі було зрозуміти. «Студентські демонстра-
ції прорвали кордон із трьох тисяч поліцейських… «Площу
закрили, тож вони зібралися на проспекті Чан’ань…» «Во-
ни всього-на-всього принесли петицію, а наша влада ого-
лосила їх контрреволюціонерами! Ганьба!» «Тіштеся, поки
можете. Нема такої квітки, яка б цвіла сто днів…» Червоні
клапті транспарантів чіплялися за дерева точнісінько так
само, як лише два тижні тому похоронні хризантеми всти-
лали бульвари.
Прийшовши додому, Лін роззулася, підійшла до столу і по-
вісила торбинку на спинку стільця. У квартирі було тихо. Во-
на постукала у двері кімнати Ай-мін і, не діставши відповіді,
відчинила їх. Горобчик щось писав. Коли звів очі, склалося
враження, що він і гадки немає, де зараз перебуває.
Лін вдихнула. У кімнаті тхнуло алкоголем.
— Ай-мін пішла на Площу?
— Коли я повернувся, її вже не було.
Він прикрив аркуш, який лежав перед ним.
За вікнами шум вулиці наростав, розсіювався, а потім зно-
ву накочувався, наче вибух.
— Схоже, сьогодні ввечері все місто вийшло на вулиці.
Крім тебе, дорогий Горобчику.
Вона підійшла ближче, уважно дивлячись у чоловікове
обличчя. Він був блідий як стіна.
— Що сталося? — запитала вона. — Ти хвилюєшся за де-
монстрантів? Вони ж не арештують усе місто. Не зможуть.

475
 Він не міг подивитися їй у вічі.
— Чого хочуть студенти?
— Не певна, чи вони тепер самі це знають. Влада обвину-
ватила їх у закликах до хаосу. Порівняла їх із хунвейбінами,
а студенти так не вважають. Ніхто так не вважає.
Горобчик підвівся.
— Вони і не уявляють, як ризикують, — сказав він. І за-
крокував до дверей, так ніби у цій кімнаті теж було надто
людно.
Лін вийшла слідом за ним. Перевернутий аркуш зали-
шився на столі.
— Але що, як… — почала було вона, вийшовши за Гороб-
чиком у кухню. Раптом відчувши втому, Лін сіла за стіл. —
Ці студенти бунтують і проти нас також. Тобто, проти нашо-
го покоління.
Горобчик нічого не відповів.
Коли вони востаннє відверто говорили, замислилася во-
на.
Невже минули місяці чи навіть роки, відколи вони вос-
таннє відверто спілкувалися?
— Ми дозволяємо Партії вирішувати, яка буде наша ро-
бота, наша доля, наша домівка й освіта для наших дітей. Ми
підкорилися, тому що…
— Думали, що з цього може вийти щось путнє.
— Але в який момент ми перестали в це вірити? Ось я, на-
приклад, редагую тексти для радіо і вдячна за цю роботу. Моє
життя — це гора паперів і море нарад. — Вона засміялася, але
від власного сміху їй стало тривожно. — На відміну від нас,
у цих молодих людей немає пам’яті, в буквальному сенсі цьо-
го слова. А без пам’яті — вони вільні.
— Так, — відповів він.

476
 — Горобчику, я вже давно думаю про своє життя. Не про
минуле, а про майбутнє. А ти ніколи про своє не думаєш?
— Авжеж, думаю, але тут, у Пекіні… іноді уявляю, що я…
але ми…
Ай-мін, у піднесеному настрої, увірвалася у квартиру. Лін
краєм ока помітила спалах неонового кольору — якась ін-
ша дівчина промчала провулком. Це та вітрогонка, сусідова
донька, Ївень.
Горобчик повернувся до дверей.
— Де ти була?
— На Площі, певна річ! Бачили б ви це, стільки людей…
Він почав її вичитувати. Ай-мін витріщилася на батька,
мов на незнайомця.
— Як мені тебе захистити? — кричав він. — Як? — Він ви-
пив більше, ніж спочатку видалося Лін. Вона підвелася з-за
столу і підійшла до нього. Горобчик не вгавав: — Влада має
рацію. Ви такі самі, як хунвейбіни! Вважаєте, наче все знає-
те, вважаєте, що можете всіх судити, вважаєте, ви єдині, хто
любить цю країну. Вважаєте, що можете перевернути все за
один день, одну мить!
— Горобчику, — озвалася Лін.
— Вони все в нас украли, — сказав Горобчик, повертаю-
чись до неї. — Але чому ми їм це дозволили? Чому піддали-
ся? Тепер я все пригадав. Мої брати. Я не зміг… Чжулі. Вони
потребували моєї допомоги, а я не допоміг. Чому ми викину-
ли все, що було важливе для нас?
У Лін розривалося серце. Вона ще ніколи не бачила, щоб
Горобчик зламався, і вже перестала думати, що з ним може
таке статися. Наче хтось перерізав у ньому той єдиний дро-
тик, на якому все трималося.
— Горобчику, вгамуйся.

477
 — Як?
— Ай-мін, — сказала Лін, прагнучи захистити доньку. —
Іди до себе в кімнату. — Ай-мін послухалася. По її щоках ли-
лися сльози.
— Як мені забути? — Горобчикове обличчя стало ще бліді-
ше. Він подивився на Лін так, ніби вона завжди знала відпо-
відь. — Якщо я забуду, то що залишиться? Нічого.
Їй хотілося тільки прилягти, заплющити очі й відпочи-
ти, але вона мусила піти геть із цієї кімнати, геть від фаль-
шивості цього дому. Лін зняла з крісла свою торбинку. Стіни
нав­коло неї стискалися, й вона не могла дихати, коли думала
про все, чим пожертвувала заради своєї сім’ї, та насамперед
заради Партії. Вона ще раз глянула на Горобчика, який тепер
затуляв обличчя руками.
— Хіба ти не бачиш? — запитала вона. — Усе змінюється.
Він не відповів.
— Живи своє життя, Горобчику. Це найкраще, що ми обоє
можемо вчинити для нашої доньки. — Вона вийшла за две-
рі, перетнула провулок і ступила на вулицю.

Коли Горобчик прокинувся, в кімнаті, в місті було тихо. Він

встав із ліжка, запалив лампу і дістав зі сховку листа. На ку-
хонному столі білів аркуш.

Навіть якби я мав гроші, щоб поїхати…

Я задоволений своїм життям…

Пітьма нічного неба згустилася. Йому б так хотілося ма-

ти фортеп’яно, щоб просто зараз сидіти в пітьмі репетицій-
ної. Музика для нього завжди була способом мислення. Він

478
відсунув від себе папір. Горобчик навіть уявити собі не міг,
що зміг би покинути доньку. Ай-мін була така схожа на Чжу-
лі. Вони мали подібність через нього? Він не зумів дати донь-
ці той простір, якого вона потребувала? За вісімнадцять ро-
ків життя Ай-мін він ніколи з нею не розлучався, ні на день.
Він прикрив листа руками і насварив себе за похмурі думки.
Якби він зміг змести з себе всю цю похмурість, яка, напевно,
була тільки пилом із його минулих життів, то був би найкра-
щим батьком і найлагіднішим чоловіком. Упевненість і доб­
рота Лін завжди надавали йому сили.
Він не мав права побиватися. Сусід слухав радіо, Горобчик
чув рівний, монотонний голос ведучого, але не міг розібрати
слів. Зазвучала музика, луною розносячись провулком, але
він її не впізнавав, вона була з незнайомої ери; музика, напи-
сана в теперішньому.

Постійні заворушення на вулицях, на заводі та вдома трива-

ли. Він підозрював, що Ай-мін ходила на Площу щодня, але
ні у нього, ні в Лін не було волі чи впливу їй це заборони-
ти. На свято Першого травня подзвонив від сусідів у Холод-
ну Канаву. Велика Мама взяла слухавку і закричала: «День
трудящих? Ми живемо в Комуністичній країні. У нас кожен
день — день трудящих!» Він чув, як позаду неї хихоче Ба
Лютня. Велика Мама пробуркотіла: «Перекажи тій ледарці
Ай-мін, хай добре вчиться». Коли він сказав, що в Пекіні не-
спокійно, вона відповіла: «От і чудово! Нема чого жити спо-
кійно».
Як, подумав він, поклавши слухавку, як таке могло стати-
ся, що у Великої Мами виріс такий син, як він? Тут неможли-
во було не повірити у витівки богів.

479
 27 квітня пройшли демонстрації Четвертого травня, та-
кі ж людні, як і попередні, й у них брали участь делегати Тре-
тього Пекінського провідникового заводу, на якому працював
сам Горобчик. Але він не пішов.
Спати стало неможливо. Тепер Горобчик щоночі виходив
на прогулянку. Навіть о другій чи о третій годині вулицями
пролітали велосипеди, з місця на місце перепурхували сту-
денти. Час здавався еластичним, він розтягувався в незнайо-
мі форми, тож Горобчик міг бути водночас у Пекіні й у Шан-
хаї, старим і молодим, у світі й у власних думках.
Однієї ночі він натрапив на трьох чоловіків і двох жінок,
які музикували біля зачинених воріт парку Юйюаньтань.
Від цієї музики час зникав. На китайських народних інстру-
ментах вони грали величну «Прогулянку» з «Картинок із ви-
ставки». Десять п’єс Мусоргського зображали уявну прогу-
лянку картинною галереєю, й автор написав цю композицію
на честь свого друга, художника, який раптово помер у трид-
цять дев’ять років. Горобчика наповнив глибокий і незвич-
ний спокій. На стовпі неподалік хтось вивісив аркуш: «Я шу-
кав себе, але не сподівався, що знайду стількох».* Коли настав
ранок, музиканти зібрали свої інструменти. Горобчик купив
хлібну паличку і смакував її, дивлячись, як робочі нічної змі-
ни розходяться, а на їхнє місце заступає денна зміна.
Якось увечері, повернувшись додому із заводу, побачив
подарунок від Ай-мін. Вона купила один із нових японських
касетних плеєрів, такий маленький, що поміщався в  ру-
ці. Донька так раділа покупці, що не могла не понатиска-
ти на всі кнопки і не приміряти навушників, підкручуючи

* «Я шукав себе…» Гадаю, це цитата Сі Чуана, з передмови до «Глибини

і поверхні», але першоджерело вже не можна встановити.

480
і скручуючи гучність. Вони так би й бавилися з пристроєм
усю ніч, якби Лін не витягнула їх повечеряти.
Він так і гуляв ночами, тепер уже слухаючи плеєр. Ай-
мін переписала йому дюжину касет у когось, як вона казала,
на прізвисько Товстогубий. Останнім часом у неї з’явилися
друзі по всьому місту. Одного вечора Горобчик дійшов аж до
університетського кварталу, слухаючи Ґольдберґ-варіації
Баха. У темряві завжди було чути краще. Музика стала та-
кою ж реальною, як бетонні тротуари і міцні цегляні стіни.
Літні сторожі на вході в Пекінський університет були погли-
нуті своєю опівнічною грою в карти, тож Горобчик без пере-
шкод пройшов у ворота. Можливо, через невинний вигляд
його помилково сприймали за прибиральника чи чийогось
батька зі села.
У студентських гуртожитках блимало тьмяне світло, а у вузь­
ких вікнах раз по раз виднілися схвильовані силуети. Касе-
та закінчилася, й він натиснув кнопку «відкрити», витягнув
касету і вставив іншим боком. Машинка приємно клацну-
ла. З гуртожитку нерівномірними шквалами доносилися ка-
нонади сміху. На кожній поверхні були розклеєні дацзибао,
з вікон звисали транспаранти, а долівка потопала в паперах
і порожніх пляшках. Робочі підмітали сміття, шаркаючи міт-
лами по бетону. Знову залунали Варіації. Теж Ґленн Ґульд,
як сказала йому Ай-мін, але сам запис Ґольдберґ-­варіацій ін-
ший, 1981-го року. Кожна нота вступної арії звучала для Го-
робчика так, ніби клавішу не натискали, а навпаки висми-
кували вгору. Час від часу він чув самого Ґленна Ґульда, як
той наспівує собі під ніс. Навіщо Ґульд знову записав ту саму
композицію? Ніхто не міг йому відповісти. Товстогубий мав
лише цю версію, сказала Ай-мін, копія з копії, яку йому дав
якийсь іноземець.

481
 У нього в голові складався контрапункт. Що далі Горобчик
заходив на територію Пекінського університету, то більшало
навколо політичних дацзибао. Ними були завішані навіть де-
рева. Горіли факели, і то тут, то там снували хлопці в шортах
і читали їх точнісінько так само, як люди Горобчикового по-
коління, на пошті чи деінде, вивчали вивішені у пластикових
коробках газети. На давніші дацзибао наклеювали нові, тож
ця книга протесту чимраз грубшала. 1966 року пекінські хун-
вейбіни писали: «Ми повинні вам сказати: павук ніколи не
зможе зупинити колесо воза! Ми доведемо соціалістичну ре-
волюцію до краю!» Двадцять три роки по тому пекінські сту-
денти писали: «Демократія потребує часу, її не встановиш за
одну ніч». Але хтось пропонував негайно влаштувати голо-
дування й захопити всю площу Тяньаньмень перед візитом
Горбачова, який мав приїхати за чотири дні.
Якийсь високий хлопчина погрозливо до нього замахав,
але завдяки Ґленну Ґульду Горобчик не почув його гнівних
вигуків. Зняв навушники.
— Я сказав, навіть не думай щось зривати! — нетерпля-
че закричав студент. — Я знаю, що ти чортів шпигун, виню-
хуєш тут усе для влади! — Горобчик так здивувався, що про-
бурмотів вибачення.
Він позадкував, ледь не перечепившись об прапорець із
вишукано написаними словами: «Суспільство, яке говорить
лиш одним голосом, нестабільне».*
Вітерець його охолодив. Він зійшов із зарослого травою
пагорба і вийшов із воріт Бейда до обсадженого деревами

* «Суспільство, яке говорить лиш одним голосом…» Слова Чжен Ї під

час демонстрацій 1989 року. Див. George Black and Robin Munro, Black Hands
of Beijing: Lives of Defiance in China’s Democracy Movement (Нью-Йорк: Wylie,
1993), c. 177.

482
краю парку Хайдянь. У цьому чужому місті Ґленн Ґульд ви-
давався його єдиним довіреним другом, найбільш знайо-
мим товариством. Невже я справді скидаюся на шпигуна,
замислився Горобчик? Хіба бувають шпигуни, що поводять-
ся так, як я?

Через Горобчикові руки пройшли сотні радіоприймачів.

Вечорами, коли він ходив на площу Тяньаньмень, на буль-
варах вчувалася спокійна, але водночас невідступна відкри-
тість, широкі вулиці немов самі обіцяли, що рано чи пізно
цій безвиході настане край. Влада не відмовилася від своїх
осудливих слів щодо студентських протестів, але тепер по-
чала говорити примирливіше. Генсек Чжао Цзиян, який тіс-
но співпрацював із покійним Ху Яобаном, скористався про-
мовою з нагоди Четвертого травня, щоб озвучити власну
позицію. Студенти, заявив він, закликали Комуністичну пар-
тію виправити помилки та поліпшити діяльність, і ця кри-
тика цілком відповідає власній оцінці Партії. «Ми повинні
задовольнити обґрунтовані вимоги студентів демократич-
но і відповідно до закону. Ми повинні бути готові реформу-
ватися й чинити це раціонально і методично». На Горобчи-
кове здивування, у пресі стали з’являтися повідомлення про
студентські демонстрації не лише в Пекіні, а й за межами сто-
лиці, в п’ятдесят одному місті. У системі виникла тріщина,
і вода, що ринула, дедалі більше її розширювала. Лін казала,
що навіть у її власному трудовому колективі на Державно-
му радіо, всі зійшлися на тому, що влада відреагувала занад-
то суворо. Ці демонстрації були новою нагодою: якщо Партія
зуміє довести свою щирість, то заручиться вірністю наступ-
ного покоління.

483
 Ночі минали, стаючи дедалі теплішими. Він написав Кає-
ві: «Так, я приїду», і, надіславши листа, забувався у прогулян-
ках провулками біля моста Мусіді, слухаючи чергову касету
Ай-мін, цього разу — Четверту симфонію Шостаковича, яка
не виконувалася двадцять п’ять років. Цікаво, як воно — по-
їхати в Канаду на цьому етапі свого життя? А що, якби Кай
зміг виступити спонсором Ай-мін? Горобчик потім повер-
нув би йому все до копійки. Але як же Лін і це життя? І що
буде з його батьками? Як він міг досі вважатися композито-
ром, якщо за понад двадцять років не видав ані звуку? На ці
запитання відповідей не існувало.
І все ж думка про те, що він побачиться з Каєм, дарувала
йому незаперечне, чисте задоволення. Відправивши листа,
Горобчик раптом відчув себе переінакшеним. Від того, що
кілька простих слів — Так, я приїду — здатні так його зміни-
ти, стало ніяково. Але чому він повинен і надалі боятися? Хі-
ба суспільство не змінювалося? Відтоді, як помер Ху Яобан,
минув майже місяць, і весь цей час пекінські студенти бой-
котували заняття. Ходили чутки, що високопоставлені члени
Комуністичної партії готувалися сісти зі студентами за стіл
переговорів, лицем до лиця, і провести перемовини, які по-
кажуть по телевізору. Якщо так, то це буде перша така подія
на Горобчиковій пам’яті; він не міг навіть таке уявити, але
однак і далі згадував Хе Лутіна і як хунвейбіни притискали
йому голову до землі.
Зміни в системі влади могли змінити підвалини того сві-
ту, який знав Горобчик. Він зміг би поїхати у Гонконґ. Нареш­
ті можна було б поставити чесну крапку. Вони з Каєм уже бу-
ли немолоді, мали власні сім’ї. Рухатися далі, не поставивши
крапку, було складно… але рухатися далі куди? Так далеко
заглядати в майбутнє він не міг, і варто було подумати про

484
Лін, як усі його дитячі мріяння вивітрювалися. Усе змінюва-
лося за день, за годину, за мить. У минулому він неправиль-
но трактував події, реагував занадто повільно. Горобчик по-
милявся, але пообіцяв собі не повторювати помилок. Тепер,
вечорами, повернувшись додому з роботи, Горобчик сідав за
стіл Ай-мін і писав музику. Колишня Третя симфонія канула
в небуття, він більше не міг відтворити те, якою вона задуму-
валася, тож почав нову композицію — простішу п’єсу, сонату
для скрипки і фортеп’яно. Японський композитор Тору Таке-
міцу описав був свою роботу як «сувій із зображенням, що по-
вільно розкручується», і Горобчикові припав до душі такий
образ.* Він чув цю сонату в голові так само чітко, як чув Баха
чи Шостаковича в плеєрі. Соната була справжня, вже ство-
рена. Як каже приказка, голова вміщає більше думок, аніж
п’ять повних возів книжок. Це було як заново навчитися ди-
хати, не лише легенями, а всім розумом.
Тринадцятого травня студенти оголосили голодування.
Горобчик саме працював у кімнаті Ай-мін, коли про це пові-
домили по радіо. Він відчув, що партія фортеп’яно і скрипки
розгорталася у пришвидшеному темпі, й стер усе, що написав
за останню годину, а тоді почав заново, знову рахуючи такти,
змінюючи простір між розвитком і поверненням, між двома
темами, які підсилювали одна одну. Партію фортеп’яно було
важко втримати, але скрипка йшла податливо і невпинно.
Вона не була героїчна і хотіла грати лише для самої себе, хоч
і розуміла, що це неможливо.
Радіокоментатор виголошував, що протести революційної
молоді — частина навмисної спроби принизити владу і кра-
їну. «Які ще можуть бути підстави оголосити голодування за

* Тору Такеміцу, процитований у Alex Ross, The Rest is Noise, c. 564.

485
два дні до історичного саміту за участі Михаїла Горбачова?
Це перший за сорок років візит радянського лідера…» Інший
коментатор сказав, що наміри студентів були добрі, але ме-
тоди — незрілі, тому не можна допустити, щоб вони зашко-
дили іміджу країни. Новини теж наче воювали самі з собою;
диктор оголосив, що Генсек Чжао Цзиян підтримував доко-
рінну реформу преси, згідно з якою, зміст передач і аналіти-
ку визначатимуть редактори новин, а не партійні чиновни-
ки. Горобчикову спину несподівано пронизав гострий біль,
і він відчув себе старим фортеп’яно, яке годі було настроїти.
Наступного дня на заводі робота не йшла. Половина його
співробітників записалися в нову незалежну профспілку, яка
розгорнула діяльність під брезентом на проспекті Чан’ань.
Вони дійшли до того, що називалися справжніми іменами
і навіть показували робочі значки. Його співробітники ціка-
вилися лише новинами з Площі. Горобчик поки не записував-
ся, він намагався уявити, як сідає на літак до Гонконґу. Кай до-
тримався слова, і Горобчику дали виїзну візу. Вперше в житті
він зможе побувати за межами Китаю. Кай почав озвучувати
й інші ідеї. Ми могли б викладати в Гонконґзькій консервато-
рії. А ще я цікавився вакансіями у Ванкуверській консервато-
рії музики. Що ти останнім часом писав? Надішли мені, що
маєш. Горобчик почав підозрювати, що Кай живе ілюзією ще
вигадливішою, ніж його власна.
Фань, яка працювала поруч із ним, постукала олівцем по
столу.
— Товаришу Горобчик, — заговорила вона. — У вас жах-
ливий вигляд. Це гарячка? Вона заразна? Може, вам краще
піти додому відпочити.
Фань іще така молода, раптом подумав Горобчик. Як-
би Чжулі була жива, їй би вже виповнилося тридцять сім.

486
Останнім часом вона вільно вривалася в його думки, так ні-
би розвалилася якась перепона, що стала між ними.
— Я не…
— Ідіть. Усе одно виробництво стоїть. — Фань підвелася,
він бачив, як у сусідньому прогоні вона розмовляє з відпо-
відальним за поверх, якого всі знали за прізвиськом Куку-
рузка. Горобчик й гадки не мав чому. Його руки тремтіли.
Можливо, у нього таки була гарячка. Шанобливо, так ніби
Горобчик був його старшим родичем, до нього підійшов Ку-
курузка.
— Товаришу Горобчик, — звернувся він, — ви ледве три-
маєтеся на ногах. Підіть із обіду додому і відпочиньте. Ви ж
завтра однак на зміну виходите, правда?
— Я б хотів залишитися. — Горобчик боявся, що потім
його критикуватимуть за те, що він працював не на повну
силу. Вони скористаються цією слабкістю, щоб його скоро-
тити. Якщо він втратить роботу, вони зможуть анулюва-
ти пекінські документи Ай-мін і її не допустять до вступ-
них іспитів.
— Я наполягаю, — розсіяно сказав Кукурузка. Він відійшов
на кілька кроків і глянув на величезний циферблат свого но-
весенького годинника.
— Ну ж бо, — прошепотіла Фань. — Із ним дуже важко,
коли він сердиться. Та й ви справді жахливо виглядаєте… Ви
ушкодили спину? У вашому віці треба краще про себе дбати.
Ідучи з роботи, він чув, як диктор оголошує, що призна-
чені на ранок перемовини між студентами і владою скасу-
вали. Назовні навіть вітер видавався липким. Він почав їз-
дити на роботу і з роботи велосипедом, бо автобуси стали
курсувати з перебоями. Лін йому розповідала, що молодь де-
сятками тисяч з’їжджалася в Пекін з усіх кінців країни. Вони

487
малювали на вагонах поїздів демократичні гасла, щоб, хоч би
куди той подався, студентське послання вирушило б разом
із ним. Горобчик повільно їхав територією заводу, соромля-
чись свого виснаження. Якщо видасть себе, то вони почнуть
називати його Дідусем, курям на сміх, бо йому ж не було ще
й п’ятдесяти.
Він опинився на проспекті Чан’ань і загруз у транспорт-
ному потоці, просуваючись далі по сантиметру, так ніби був
частиною якоїсь процесії. Він не збирався йти на Тяньань-
мень, просто вчасно не звернув праворуч за мостом Мусіді
й поїхав напрямки. На проспекті Чан’ань був затор, і тепер
він не зміг би розвернутися, навіть якби захотів. Він виріс
у Шанхаї, найсучаснішому китайському місті, та все ж почу-
вався тут чужим, і ніяк не міг намацати твердого ґрунту під
ногами. Потік пекінців поніс його вперед, і він мимохіть по-
мітив, що на Площі знову з’явилася сила-силенна транспа-
рантів, які представляли незліченну кількість університетів.
Тепер Горобчику справді захотілося опинитися деінде. По-
стійно передавали щось гучномовці. Над вулицею затріско-
тів слабкий жіночий голосок: «Ця країна — наша країна. Цей
народ — наш народ. І влада ця — наша. Хто кричатиме, якщо
не ми? Хто діятиме, якщо не ми?»*
Горобчик зліз із велосипеда і покотив його поруч. Та мо-
лода жінка дослівно цитувала заклики вождя Мао, написа-
ні, коли той був іще молодим бійцем.
Поруч із Горобчиком ішов величезний чолов’яга з роздра-
тованим виразом обличчя й на ходу читав газету.

* Студентська радіопередача, див. Chai Ling «Declaration of a Hunger Stri­

ke», див. Liang Zhang, Andrew J. Nathan, Perry Link, Orville Schell, The Tianan­
men Papers (Нью-Йорк: Public Affairs, 2008), c. 154.

488
 — Це голодування, — заговорив до нього Горобчик, — воно
навсправжки? Студенти справді відмовляться від їжі?
— Ай! Ця дітвора… — значок незнайомця, зі штампом «За-
вод Шицзіншань», тремтів, пришпилений до сорочки. — За
кілька годин усе закінчиться. Стариганя Горбачова завтра
проведуть на Площу, і Партія пострушує цих дітлахів із Тя-
ньаньмень, як мурах із палиці. — Він склав газету навпіл. —
Принаймні так мені каже син.
— А як же всі ці люди?
— От власне. Я прийшов подивитися, чому всі такі накру-
чені. Певна річ, я захоплююся їхніми ідеалами. Як і всі! Але
навіть такому нікчемі, як я, очевидно, що студенти й уряд
розмовляють різними мовами. Усі хочуть змінити країну на
краще, але й владу теж усі хочуть, хіба ні? Таке говорять у мо-
єму трудовому колективі... — Він постукав пальцем по знач­
ку. — У нас понад двісті тисяч робітників, і якщо ми приєд-
наємося до голодування, то це все змінить, хіба ні? Тоді це
буде справжня чортова революція. — З іншої руки він не-
мов начак­лував торбу з булочками і подав одну Горобчикові,
який не відмовився. Сам чоловік відкусив половину булочки
за раз. — Маєш дітей, товаришу?
— Доньку.
— Не студентка, сподіваюся.
— Дякувати богам, ні.
Чоловік проковтнув хліб і запив його ковтком чаю з тер-
моса.
— Щиро кажучи, я не розумію, що з нами не так. Уся ця ду-
рість, яку ми пережили, ціле покоління саме собі нашкоди-
ло… Як так, що ми безкінечно ходимо по колу? — Він знову
закрутив термос. — Слухай, ти ж не агент у цивільному? Мені
сказали, що тут тисячі таких, у цивільному, все винюхують.

489
 — Шпигун? — усміхнувся Горобчик. — Ні, але ви вже не
перший, хто так подумав.
— Це тому що в тебе такий невинний вигляд, — відповів
чоловік. — Не ображайся. Просто обличчя в тебе таке, ніби ти
завжди готовий вислухати.

Запали сутінки. Позаду Пам’ятника народним героям на зем-

лі лежали сотні студентів. Їх охороняли інші студенти з чер-
воними пов’язками на руках, які утворили навколо них живу
барикаду. У Горобчика було таке відчуття, що світ, усередині
якого він жив, силоміць розкривають. Але хіба і ці студенти
жили не у власноруч сконструйованому світі? Учасники го-
лодування мали шанс на найкраще майбутнє у всій країні.
Як випускники Пекінського університету, вони мусили нести
відповідальність за своїх батьків, дідусів і бабусь, за своїх бра-
тів і сестер, якщо вони в них були, але вони ось тут, лежать на
голому бетоні. Він відчув, як легені йому дере терпкий страх.
Повз нього на велосипеді промчали троє хлопців, акробатич-
но і радісно. Вони вигукували: «Нам не потрібна смажена де-
мократія!» — і від одягнених у піжами студентів покотила-
ся хвиля сміху. Де їхні батьки, подумав Горобчик. Але тут до
нього підійшов юнак із червоною пов’язкою й суворо сказав:
— Товаришу, не сприйміть неправильно, але сюди мож-
на лише нам. Це задля безпеки революціонерів — учасників
голодування.
Горобчик кивнув, відступаючи назад. Із гучномовця зно-
ву лунав запис, той самий слабкий голосок:
— Сьогодні нам доводиться платити за свободу і демокра-
тію власним життям. Хіба китайський народ може таким пи-
шатися?

490
 Горобчик звів очі, намагаючись знайти, звідки йде звук,
але через безкраїсть неба було годі щось розгледіти.
Я постарів, подумав він. І вже не розумію, як діє цей світ.

Уранці наступного дня, поки вони стояли за заводськими во-

ротами під квітчастою парасолею Фань, та дала Горобчикові
памфлет, у якому перелічувалися вимоги учасників голоду-
вання. Їх було всього дві: негайний діалог на рівних і визнан­
ня законності студентського руху. Фань розповіла, що робіт-
ники Третього Пекінського провідникового заводу вийдуть на
марш солідарності зі студентами шістнадцятого травня. Вона
чула, що майже всі заводи Пекіна, як і наукові та навчальні за-
клади, збираються вчинити те саме. Фань була незвично при-
гнічена, і коли Горобчик запитав, чи в неї все гаразд, та розпо-
віла, що її сестра у провінції Ґаньсу стала жертвою нещасного
випадку, але Фань не знала, наскільки все серйозно.
— І я щовечора після роботи ходила на Площу, — додала
вона, — щоб допомогти, чим можу, бо ж ці худющі діти вже
три дні як і ріски в роті не мали, а влада поки й пальцем не
поворушила. Як ми до такого скотилися? — Фань відвернула
від Горобчика своє стривожене лице. — І я більше не хочу ро-
бити радіо. — Вона знову повернулася до нього і гірко, розгуб­
лено засміялася. — Хіба бувають люди, які хотіли б склада-
ти радіо? — запитала вона. — Ох, бодай їхнього двоюрідного
дядька чорт візьме!
Це була особлива пекінська лайка, і від неї Горобчик усміх­
нувся.
Фань звела брови, від чого в неї ледь смикнулися вуха. Лу-
каво схилилася до нього, так близько, аж їхні носи ледь не
торкалися.

491
 — Товаришу Горобчик, а що ви б хотіли робити, якби мог­
ли самі обрати професію?
Він не завагався.
— Я б хотів грати на фортеп’яно.
Фань зайшлася низьким протяжним сміхом. Хтось піді-
ймався сходами і з несподіванки випустив із рук бляшанку
з обідом, сумно й тихенько зойкнувши: «Ва-а-а-а!»
— Що ж, учитися ніколи не пізно! — гукнула Фань.
— Гадаю, що так, — усміхнувся Горобчик.
— Але товаришу, всі ці фортеп’янні штучки, — сказала
вона, знову набуваючи серйозного вигляду, — це хобі, ним
можна бавитися на дозвіллі, й крім того мати стабільну ро-
боту, а я, коли запитувала, мала на увазі якусь таку професію,
якій можна присвятити все життя. Я от хотіла стати лікар-
кою, вже, здається, вам розповідала, хотіла відкрити лікар-
ню в містечку, де мешкає сестра, але ви ж знаєте, як воно то-
ді було. Від мене нічого не залежало.
По парасолі глухо тарабанив дощ. Я хочу бачити, як росте
моя донька, подумав Горобчик.
Погане передчуття так його налякало, що він аж простяг-
нув руку, щоб опертися на стіну, але схопився лише за повіт­
ря.
Фань навіть не помітила. Вона ліниво постукувала паль-
цями по ручці парасолі, граючи на уявному інструменті.
— До речі, про фортеп’яно, — сказала вона. — Пригадуєте
того музиканта в 1968-му, композитора з Шанхая, такого ви-
сокого з довгим обличчям, як там його звали? Нас тоді усіх
закрили в кімнаті та змусили дивитися сесію боротьби за йо-
го участі. Старого бідолаху били просто в прямому ефірі, а ми
однак змушені були його обзивати.
— Хе Лутін.

492
 — Точно! Просто по телевізору, вони хотіли, щоб на його
прикладі ми всі засвоїли урок. Я про нього не згадувала ро-
ками. А ви це пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
— Що тоді коїлося. Ми всі були змушені на це дивитися,
байдуже, працював ти згори чи в підвалі. Тож ми всі чули,
коли він закричав: «Та як ви смієте, як ви смієте… Вам має
бути соромно за брехню». Так він тоді сказав і знай кричав:
«Ганьба! Ганьба! Ганьба!» Ті хунвейбіни не могли повірити
власним вухам. Досі перед очима їхні обличчя, вирячені очі
й дурні-дурні роти. Ніхто не міг повірити, і як йому на таке
хоробрості вистачило. Цікаво, чи він іще живий.
— Здається, живий, — відповів Горобчик.
— Вам має бути соромно! Я це ніколи не забуду. — На
мить вона поринула у власні думки. — Тоді ми всі розуміли,
що варто вимкнутися камерам, як пах! — і йому кінець. Йо-
му б таке не пробачили.
— Але опісля ви самі змінилися?
Фань здивовано глянула на нього:
— Товаришу Горобчик, що ви таке питаєте?.. Як хтось мо-
же змінитися? — Вона роздратовано зітхнула. — Певна річ,
цей Хе Лутін показав, що можна боротися, можна стояти за
себе… та я однак не знала, як воно робиться. Хунвейбіни то-
ді, молодь, ви ж пам’ятаєте, які вони були жорстокі… — Во-
на запхала руку в кишеню й дістала жменьку цукерок. — Ви
любите такі, еге ж? «Білий кролик». З’їжте кілька цукерок
і не ставте мені більше таких запитань. Ну добре, я боягузка!
Але чорт із ними, з вашими запитаннями, від них мені зда-
ється, наче моє місце на заводі й що я ніколи не заслуговува-
тиму чогось кращого.

493
 — Не засмучуйтеся, — відповів Горобчик, беручи цукер-
ки. — Я такий самий, як ви. Бажання в мене було, а от во-
лі — катма.
— А тепер? — запитала Фань.
Він захитав головою, та раптом збагнув, що тепер, ко-
ли нарешті у нього з’явилася воля, бажання, мабуть, щез-
ло. Упродовж двадцяти років Горобчик переконував себе,
що зберіг найважливішу частину свого внутрішнього жит-
тя від Партії, отого себе, що писав композиції і розумів світ
через музику. Але як таке можливе? Час перекроював лю-
дину. Час переписав і його. А як може людина протидіяти
самому часу?

Тієї ночі, коли Ай-мін повернулася додому в сльозах, Гороб-

чик безпомічно дав їй цукерки. Він знав, що Ай-мін щодня
ходила на Площу, видаючи себе за студентку. Донька розпо-
відала, що сотні студентів непритомніли, що їх тримали під
крапельницями. Вона збула цілий день, пильнуючи, щоб ко-
ридор для колон машин швидкої допомоги не закривався. Як
він міг на неї кричати? Ще понад три тисячі людей приєдна-
лося до голодування, й декотрі з них погрожували самоспа-
ленням. Але, проходячи повз сусідський телевізор, він збаг-
нув, що це протистояння з владою не може тривати вічно.
Він бачив кадри прибуття Горбачова в Пекін, бачив, як усі
члени Політбюро застигли на злітній смузі з такими сіри-
ми обличчями, як і їхні безколірні пальта. Генсек Чжао Цзи-
ян зустрівся з Горбачовим, і вони сиділи на завеликих для
них кріслах. Товариш Чжао сказав, що у деяких молодих лю-
дей зародилися сумніви щодо соціалізму, що їхні побоюван-
ня щирі, й саме тому реформи такі важливі. Ведучий читав

494
ці слова, не підіймаючи очей. Урочисте святкування, яке пла-
нували провести на площі Тяньаньмень на честь першого
з 1959 року візиту радянського лідера, скасували.

Наступного ранку, в середу, Горобчик зустрівся зі своїми ко-

легами біля моста Мусіді. Всі прийшли в охайній темно-­синій
уніформі, а навколо них проспект Чан’ань роздувався від чо-
гось такого, що нагадувало водночас і ейфорію, і смуток. Ро-
бітники зі всіх заводів міста все прибували — на вантажів-
ках і автобусах, які раніше використовувалися для чогось
іншого. Фань зосереджено роздавала вказівки, в неї був та-
кий гострий голос, що ним можна було б різати скло. Там
був і Старий Бі з Дао-жень, які несли один бік транспаранта
з написом: «Не можемо більше мовчати». Навіть відповідаль-
ні за поверхи, керівники і начальники йшли разом з усіма.
Горобчик чув, що діти декого з них, включно з Кукурузкою,
приєдналися до голодування, й це була правда, бо в Кукуруз-
ки вигляд був нікудишній. Від легенького вітерцю всі тран-
спаранти брижилися, й Горобчикові пригадалися слова Ве-
ликої Мами: «Посієш вітер — пожнеш бурю». Нарешті вони
рушили вперед під прапором Третього Пекінського провід-
никового заводу. Небо було як жовта штора, з-під якої вони
ніяк не могли вийти.
Коли завиднілася площа Тяньаньмень, повітря стало не-
спокійне. Він побачив транспаранти, на яких були написані
назви установ, що їхні представники брали участь у демон-
страціях: «Пекінський Автобусний завод», універмаг «Сідань»
і, на величезний подив усіх, Пекінська поліцейська академія.
Робочі із заводу Шіцзиншань розмахували помаранчевими
прапорами, крізь які пробивалося сонце. Вони були здорові

495
та кремезні, і взяли на себе завдання керувати рухом. Життя
вирувало, воно було багатоголосе і цілковито невпізнаване.
Із гучномовців звучав голос котрогось зі студентів: «Батьків-
щино-Мати, поглянь на вчинки твоїх синів і доньок», а іно-
земних журналістів, які приїхали висвітлювати китайсько-
радянський саміт, було так багато, аж здавалося, що їхня
кількість щомиті примножується. Журналісти і редактори
з «Народної газети» йшли під золотисто-червоним транспа-
рантом кольору заграви. Усюди студенти, майже п’яні від ви-
снаження, збирали пожертви, і їхні пластикові відерця і бля-
шанки з-під печива були по вінця заповнені. Робочі навколо
Горобчика почали скуповувати все печиво, льодяники і замо-
рожені фрукти на паличці, щоб підвозити все це учасникам
голодування. Горобчикові здавалося, ніби всі його колишні
життя, всі його «я», йшли поруч із ним.
— Товаришу Горобчик, — сказала Фань, беручи його по-
під руку, — з вами все гаразд? Треба знайти льоду, щоб при-
класти вам до спини…
— Усе добре, — хрипко відповів він. — Я ніколи не думав,
що стільки людей…
Фань так широко всміхнулася, аж він здивувався, коли
збагнув, що вона плаче.
Через гучномовці до натовпу звертався хтось з учених:
— Влада чинить таке, з чим я не можу змиритися, й серед
студентів-демонстрантів таки є екстремісти. Але історія — це
процес, у ній усе перемішується…*

* «Влада чинить таке, з чим я не можу змиритися…» Адаптовано з ци-

тати Лян Сяоюаня з документального фільму «Ворота Небесного спокою»
(1995 р.), режисери Річард Ґордон і Карма Гінтон, Бостон: Long Bow Pro­
ductions.

496
 За два тижні він полетить у Гонконґ побачитися з Каєм,
але досі так і не спромігся повідомити про це ні Лін, ані донь-
ці, й той факт, що він приховує стільки всього важливого,
більше не можна було ігнорувати. Скандування відлунюва-
ло від усіх тіл і всіх будівель навколо: Невже брехати мож-
на вічно? Дійшовши до Площі, він подумав — то ось яка Тя-
ньаньмень, ущерть заповнена людьми. Навіть вождь Мао не
дожив до моменту, щоб це побачити. Портрет Мао на воротах
був такий знайомий, як місяць на небі, а сам вождь видавав-
ся самовдоволеним і надто тепло одягненим як на задушли-
ву весняну вологість. Попри мільйонні демонстрації, поліції
не було, видно лише тих, які йшли підтримати студентів. Че-
рез гучномовці учасників голодування закликали дотриму-
ватися порядку, «спати охайно» і стриматися від ігор у карти,
бо така поведінка кине тінь на чистоту їхніх цілей. Студенти,
які голодували, не мали ні матраців, ні брезенту, щоб лягти,
нічого, крім заяложених газетних аркушів. На одному з дац-
зибао було написано: «Партія втримує владу, обвинувачую-
чи народ у сфабрикованих політичних злочинах».
Горобчик й уявити собі не міг, що про цю сцену подума-
ла би Чжулі в тому віці, в якому вона була б тепер. У скіль-
кох обманах її обвинуватили хунвейбіни? Скільки злочи-
нів сфабрикувала влада? Як брехня могла тривати так довго
і в’їстися в геть усе, до чого вона торкалася? Але, може, в Ай-
мін з’явиться шанс подорослішати в іншому світі, в новому
Китаї. Можливо, й наївно так думати, але йому було важко
опиратися цій спокусі, спокусі надіятися і прагнути.

Щодня були нові демонстрації: мільйон людей вийшов у се-

реду і ще мільйон у четвер, попри зливи. Ішов шостий день

497
голодування, й навіть офіційна «Народна газета» повідомля-
ла, що понад сімсот студентів зомліло від голоду. Щоразу, ко-
ли Горобчик виходив на вулицю, хоч би яка то була годи-
на дня чи ночі, він чув, як на площу Тяньаньмень або з неї
мчать карети швидкої допомоги. Його завод, як, мабуть, і всі
заводи в місті, майже припинив роботу. Його нова компози-
ція була майже дописана. Перечитуючи її, він почув контра-
пункт до Опусу № 24 Ґабріеля Форе — такий самий низхідний
вигин, і ще три переплетені голоси органної прелюдії Баха
«До тебе взиваю…», яку він завжди так любив. Але, може, ін-
ші композиції були не так контрапунктом, як підслуханими
звуками, життями всередині життів. Він уже й сам не знав.
Структура його сонати видавалася незбалансованою, навіть
страхітливою, й хоч він і знав, що вона майже завершена, але
й гадки не мав, як саме закінчиться.
Тимчасово назвав її «Сяє сонце на Народну площу», за
аналогією з романом Дін Лін про революційний Китай, «Сяє
сонце на ріку Санґам». Але площа, яку уявляв собі Горобчик,
була не Тяньаньмень 1989 року. Натомість це було відразу
кілька місць, які він бачив за життя: та площа Тяньаньмень,
якою він гуляв із Великою Мамою Ніж 1950-го року. Народ-
на площа в Шанхаї. Квадратний внутрішній дворик їхнього
дому біля провулка, аркуші з нотами Чжулі, портрети вож-
дя Мао, ліжко, яке він ділив із Лін, квадратні конверти від
платівок, які він спалив, рами радіоприймачів, які він що-
дня збирав. Стародавні філософи вірили у квадратну землю
і кругле (яйцеподібне) небо. Голова кругла, а ступні — квад­
ратні. Гробниці — квадратні. Що могло змусити речі зміню-
вати форму, розширюватися чи переінакшуватися? Хіба не
були твори Баха, як ті складні люстерка, фуги і канони —
і круглими, і квадратними воднораз? Але що, як п’єсу, яка

498
звучить у нього в голові, неможливо написати? Що, як во-
на не повинна бути завершена? Ці запитання його спанте-
личували, він знав, що вони виринають з того іншого жит-
тя всередині нього.
У дверях показалася Ай-мін.
— Ба, ти пишеш?
Він поклав олівець. На ній був незнайомий одяг — сукня,
яку, мабуть, їй віддала та сусідка, й Ай-мін у ній видавала-
ся дорослішою, більш схожою на міську дівчину з півночі.
— Ївень попросила мене принести на площу Тяньаньмень
кілька ковдр, — сказала вона. — Їх сусіди передали, але во-
на не зможе все донести сама. Ма мені допоможе. Хочеш пі-
ти з нами? — Ай-мін видавалася худою, збудженою. За остан-
ні кілька тижнів вона і словом не обмовилася про Канаду.
Була майже північ. Горобчик сказав «так». Так, він піде
з ними. Може, сьогодні вночі скаже їм обом, що їде в Гонконґ.
Він поїде ненадовго, вони й оком не змигнуть, як він уже по-
вернеться. Він не покине своє життя, але знайде новий поча-
ток, у якому буде місце і для них.
На вулиці Лін навантажувала ковдри на велосипеди і при­
в’я­зувала їх шворкою. Кожен її рух був продуманий і точний.
Він завжди це в ній любив.
— Ти тепер знову пишеш музику, — озвалася вона.
— Нову сонату. Вона майже готова.
— Я рада, Горобчику. — Її обличчя було насторожене, але
водночас і допитливе, відкрите для нього.
Йому хотілося сказати їй, що прив’язаність — до іншої лю-
дини, до минулого — змінюється щохвилинно. Тепер, коли
його життя знову зарухалося, воно нарешті прояснилося. Але
Лін знає, подумав він, певна річ, вона вже все це знає. У стіль-
кох людей, яких відправили у трудові табори, як Ба Лютню,

499
яких забрали, як Вихор чи Веня, яких вислали у віддалені
провінції, як Лін і Велику Маму, відібрали базову свободу —
право виховувати власних дітей.
Вони рушили, з Ай-мін на чолі, маневруючи лабіринтом
вуличок, що об’їжджали проспект Чан’ань. Попереду Гороб-
чика на вітрі розвівалося волосся Лін. Її рухи були сильні та
граційні, а мигдалевий аромат шкіри немов плив назад і зно-
ву його полонив; їдучи за нею, у Горобчика було таке відчут-
тя, наче він підіймається сходами вгору.
Навіть зараз, так пізно вночі, всюди були люди. Майже
на всіх транспарантах написані однакові заклики: «Голову
Дена Сяопіна — у відставку!» Горобчик закрутив педалями
швидше. Тепер він наздогнав дружину і доньку й вони вли-
лися в десятки тисяч тих, хто днями і ночами стояв по пери-
метру площі Тяньаньмень.
Вони злізли і повели велосипеди в руках, Ай-мін знову
попереду. На Площі її впізнав студент-маршал із дивовижно
довгими руками і підійшов допомогти. Коли дійшли до учас-
ників голодування, Горобчик розв’язав шворку і вже зібрався
було віднести їм ковдри, та довгорукий студент його спинив:
— Лише студенти, — різко сказав він. — Без сторонніх.
Ай-мін підбігла вперед. У світлі ліхтарів Горобчик бачив
тьмяний відблиск її силуету. Вона розмовляла з високою блі-
дою дівчиною з дуже коротким волоссям, сусідовою донькою,
Ївень. Дівчина видавалася страшенно худою. Декотрі з голо-
дувальників міцно спали, декілька хлопців щось тихо спі-
вали, в таборі тхнуло сечею і сміттям. Час од часу повз них
швидко проходили лікарі та медсестри в халатах і блакитних
джинсах. Одна з медсестер прилягла на столі:
— Тихо, тихо, — голосно прошепотіла інша, — хіба ви не
бачите, що вони намагаються перепочити!

500
 Підбіг жилавий старигань у синій уніформі. Радісно і схви-
льовано він оголосив, що нова незалежна профспілка офі-
ційно закликала до загальноміського страйку. Горобчик був
вражений, але більше ніхто навколо не відреагував. Лін теж
заціпеніла. Вона прошепотіла:
— Як вони на таке наважилися? Як ми на таке наважи-
лися?
Через кілька хвилин підбігла якась дівчина і сказала, що
генсек Чжао Цзиян і прем’єр Лі Пен вирушили в штаб демон-
странтів-голодувальників. У наметі всі пожвавилися, а потім
знову завмерли, так ніби новини надходили постійно, пролі-
тали шквалом, падали дощем, а тоді випаровувалися, і знову
не було нічого. Ай-мін обійняла сусідську дівчину, й вони так
і простояли кілька секунд — заплющивши очі, погойдуючись
туди-сюди і плачучи. До входу підійшла якась літня жінка —
вона принесла води від містян, але при цьому жувала смаже-
не тісто на паличці, й охоронець зашипів до неї: «Не можна
з їжею! Не можна!» — і жінка, пополотнівши від сорому, роз-
вернулася й побігла.
Лін спробувала втрутитися:
— Вона просто хотіла допомогти.
— Не можна з їжею! — закричав студент.
— Тихо ви! — гукнула медсестра, що намагалася задріма-
ти. — Прошу вас, поводьтеся тихіше!
Підійшла Ай-мін, тепер вона вільно плакала у всіх на очах,
і разом вони проштовхалися з велосипедами крізь натовп. Бу-
ло вже пізно, вони зголодніли, тож Лін повела їх у «Товари-
ша Варвара». Кухня ще працювала, але в меню було не все:
офіціантка сказала, що власник регулярно доставляє їжу на
Площу — підтримати студентів-маршалів і волонтерів. Вони
їли в тиші, й Горобчик нарешті сказав:

501
 — Ай-мін, ти мусиш дбати про своє здоров’я.
Донька сиділа, втупившись у тарілку. Доріжки висохлих
сліз залишили на її обличчі білі сліди.
— А ти, Ба? — запитала вона. — Ти за тиждень постарів
на десять років.
Лін зітхнула.
— Годі. Ну ж бо, їжте.
Коли вони знову вийшли назовні, вулицями тягали ко-
лонки, хоч була вже майже третя година ночі. Вкотре звіду-
сіль підійшло повно людей, тому що по студентському радіо
знову й знову передавали ту саму новину: генсек Чжао Цзи-
ян справді прибув, прем’єр Лі Пен теж, і вони зустрічаються
з представниками демонстрантів, які голодують. Після Де-
на Сяопіна це — найвисокопоставленіші лідери в країні. Го-
робчик був такий виснажений, аж йому здавалося, ніби йо-
го взуття прилипло до бетону. Він не знав, скільки минуло
хвилин, перш ніж із колонок, крізь шум і потріскування, по-
чав прориватися голос. Була вже четверта ранку. Звук пога-
ний, слова нерозбірливі. Генсек Чжао раз по раз прочищав
горло і починав заново.
Перші слова, що прозвучали чітко, були такі:
— Студенти, ми прийшли запізно.
Площа немов розширилася, ніби її розривали.
— Студенти, пробачте. Хоч би що ви казали, хоч би як нас
критикували — ви маєте цілковиту рацію. Я прийшов до вас
вибачитися.
Горобчик помітив, як обличчям Лін прослизнула гримаса
болю. От тільки це був не біль, усвідомив він, а страх. Голос
генсека лунав пронизливо, він немов боровся з бурею емо-
цій. — Ви не можете продовжувати… після семи днів голоду-
вання… наполягати на продовженні голодування, аж поки

502
отримаєте задовільну відповідь. Ви ще такі молоді, й у вас
попереду все життя.
Тепер повиходили всі люди з ресторану. Горобчик помітив
офіціантку, двох кухарів, кількох літніх відвідувачів у майках
і ще жменьку підлітків.
— Усе, як завжди, — закричав один із них. — Хочуть, щоб
ми були слухняні й пішли додому!
Навколо всі зашепотіли — чи вони погоджувалися, чи не
погоджувалися, Горобчик так і не збагнув.
— Ви не такі, як ми, — продовжив товариш Чжао. — Ми
вже старі й не маємо значення. Країні й вашим батькам бу-
ло нелегко виховати вас аж до студентських років. Тепер, ко-
ли вам майже двадцять чи трохи за двадцять, ви жертвуєте
власним життям. Студенти, ви можете бодай на хвильку по-
думати раціонально? Як ви вже знаєте, зараз ситуація дуже
серйозна. Партія й весь народ дуже стривожені, все суспіль-
ство схвильоване, і з кожним днем ситуація дедалі погіршу-
ється. Так тривати не може. У вас добрі наміри, і ви керуєте-
ся інтересами нашої країни. Але якщо так піде далі, то все
вийде з-під контролю і призведе до різноманітних негатив-
них наслідків. Якщо коротко, то ось що я вам скажу. Якщо ви
припините голодування, влада не відмовиться від діалогу, аж
ніяк! Ми можемо й надалі обговорювати ваші пропозиції. Це
повільний процес, ми порушуємо важливі питання. Я прос­
то хотів сьогодні вас навідати і водночас… пояснити вам своє
бачення, сподіваючись, що ви спокійно все обміркуєте. За ір-
раціональних обставин важко мислити ясно. Ми чудово ро-
зуміємо ваш юначий запал, бо теж колись були молоді, ми
також протестували і також лягали на колію, не замислюю-
чись про наслідки. Зрештою, я знову щиро прошу вас спо-
кійно обміркувати, що буде далі. Багато питань можна буде

503
вирішити. Сподіваюся, незабаром ви закінчите голодування,
й дякую за увагу.*
Радіо зашипіло.
Горобчик звів очі — вогні міста були надто яскраві, щоб
розгледіти зорі, тож хоч би куди він глянув, усюди небо було
темно-синє, майже чорне.
— Що це все означає? — запитала Ай-мін.
Лін ридала.
— Я хочу додому, — сказала Ай-мін. Вона була ще така мо-
лода — то чому ж видавалася такою вихолощеною? — Хочу
додому.
Тепер їх вів Горобчик, мовчки, так ніби вони злодії, що
прокрадаються вночі, повз колонки, з яких лунало повторен-
ня звернення Чжао Цзияна: «Студенти, ми прийшли запізно,
пробачте…», повз групки людей, які слухали це вперше, повз
квітучі дерева і ряд магнолій, цвіту яких він не бачив, але від-
чував їхній аромат — незмінно сильний і п’янкий.
Прокинувшись пізнього ранку наступного дня, геть дезо-
рієнтований, він почув, як Ївень усім розповідає, що генсека
Чжао Цзияна відправили у відставку. Хтось із Партії злив цю
інформацію. Почалися демонстрації у сто п’ятдесяти одному
місті, і влада збиралася ввести воєнний стан. По периметру
Пекіна вже стояли війська.

Але вступних іспитів ніхто не скасовував. Тепер увесь цей про­

цес здавався Ай-мін безглуздим. Теорія і практика, практика

* Промова Чжао Цзияна до студентів на площі Тяньаньмень, 19 травня

1989 р. Зі статті у Вікіпедії про Чжао Цзияна. http://en.wikipedia.org/wiki/
Zhao-Ziyang

504
і теорія, і якби їй довелося проаналізувати ще бодай один
вірш Ду Фу, вона добровільно пішла б у вигнання. Вона саме
лежала на канапі і їла огірок, коли зайшов заспаний Гороб-
чик зі скуйовдженим волоссям. Побажавши батькові добро-
го ранку, вона запитала:
— Ти що, з кимось боровся вві сні?
Горобчик спантеличено всміхнувся. Він узяв у неї огірок
і почав його їсти.
У провулку гриміло радіо, люди в домівках кричали одне
на одного, порушуючи як дріб’язкові, так і важливі питання,
але вони з Горобчиком вдавали, що нічого не чують. Ай-мін
сказала йому, що від самого ранку твердо намірилася вчити-
ся. Вона відкрила книжку для підготовки до іспитів і натра-
пила на питання 1977 року. Того року тема твору була: «Чи
слушне таке твердження: що більше знань, то більше контр-
революційності? Напишіть щонайменше 800 знаків». А що,
як і на цьогорічних іспитах буде подібне запитання? Ось уже
понад годину вона намагалася придумати перший рядок. Ар-
куш досі був чистий. Вона більше не розуміла, що означає
«контрреволюційність».
Горобчик хрумтів огірком і слухав.
— Як я можу складати іспити? — запитала вона. — Як мені…
— Не переймайся так тим твором, — грубим, як роздута
губка, голосом, сказав батько. — Може, краще переключися
на літературу чи математику?
Ай-мін кивнула, хоча знала, що він її неправильно зрозу-
мів. Хотіла сказати, що її лякав сам твір, сама думка про те,
що слова мали безліч різних значень, а вона не мала жодної
влади над тим, що вони означали.
Горобчик сказав, що він іде на завод подивитися, що там
відбувається.

505
 Невже він забув, який зараз рік? І чому в нього такий ви-
гляд, наче він знемагає від болю? Тільки щойно вона поміти-
ла, що вбраний він у заводську уніформу.
— Але Ба! — сказала вона. — Усі кажуть, що армія звідти
й наступатиме, з Фентая.
Він кивнув, не слухаючи.
— Ай-мін, не йди сьогодні на Площу. Пообіцяй мені. — Він
глянув на двері, а тоді знову на доньку. — А де твоя мати?
— На радіостанції.
— Ага. — Він кивнув, але очі його були скляні. — Ай-мін,
у мене в Канаді є друг, який міг би стати твоїм спонсором.
Я готовий зробити все, що в моїх силах. У липні я зустрічаю-
ся з ним у Гонконзі…
— Який такий друг? Ти їдеш у Гонконґ?
— …але спершу тобі треба скласти іспити й отримати хо-
роший результат. Без високих балів навіть він не зможе то-
бі допомогти…
Він говорив це все якось стривожено. Це що, така хитрість,
подумала вона. Щоб вона сиділа на місці, жила книжками
і не зважала на те, що коїться з її думками? І хто був цей друг?
— Я складу іспити на відмінно.
Коли вона це вимовила, Пташка Тиші став радісний як ди-
тина. Вона намагалася не дати батьковій невинній усмішці
себе задобрити.
— Ай-мін, ти хороша дитина. І хороша донька. Мені дуже
з тобою пощастило.
Горобчик пішов на завод. Ай-мін перевдягнулася в сук-
ню Ївень. У дворі вона зняла з мотузки одяг сусідки і запхала
його в торбу разом із зубною щіткою, книжками і кількома
монетами, які їй дала мати. Відтак заскочила на ровер і по-
мчала геть.

506
Місто немов розімліло від спеки. Вона прожогом доїхала до
площі Тяньаньмень, але там виявилося несподівано спо-
кійно. Один із маршалів, студент факультету фізики, який
представлявся Кельвіном, сказав їй, що Ївень пішла з «ба-
тальйоном» до західного передмістя, щоб спробувати заба-
рикадувати дороги і не дати військам дійти до Площі. Ай-мін
розвернулася й поїхала тією ж самою дорогою назад.
Біля мосту Мусіді проїхати було неможливо: перехрестя
запрудили велосипеди, автобуси з проколеними шинами,
обгорілими диванами, людьми, які постійно щось крича-
ли, і горами дров. Коли Ай-мін нарешті через нього пробра-
лася, вона помітила бите скло, різко вильнула і ледь не зі-
штовхнулася зі скутером. Водій похапцем гукнув вибачення
й поїхав геть. Її переднє колесо сумно зашипіло і спустило-
ся. Вона злізла і повела велосипед у руках. Від скреготу обо-
ду об асфальт їй зводило зуби. Не бачачи нічого перед собою
від сліз, Ай-мін прив’язала свій дурний, безтолковий велоси-
пед, якому не було прощення, до дерева, взяла торбу з одя-
гом і пішла далі пішки. Вона вся вкрилася потом. Під’їхав
автобус, і Ай-мін заскочила в нього, але той майже відразу
зупинився. Вона вийшла назовні разом із рештою пасажи-
рів: а ось і армія.
Скільки око сягає, стояли шеренги військових вантажівок.
Ай-мін пішла до них. Сльози, сум’яття, істерика. Вантажів-
ки були зусібіч оточені людьми.
— Брати солдати! — кричав якийсь літній чоловік. Він
ішов, похитуючись, перед Ай-мін. Його синя заводська уні-
форма звисала хвилями. — Не ганьбіть наш народ! Ви сини
Китаю. Ви, ті, хто мав би ціною власного життя захищати цих
студентів! Як ви можете вступати в наше місто зі зброєю й ку-
лями? Де ваша совість?

507
 Декілька офіцерів намагалися перекричати гул: вони каза-
ли, що їхнє єдине завдання — підтримувати порядок. Усі на-
вколо билися в істериці й щось кричали.
Якась старенька бабуся вирішила лягти на дорогу, перед
вантажівками.
— У кого ви зібралися відбивати вулиці, га? — хрипло за-
питала вона. — Яка я вам заколотниця! Я тут жила, ще коли
ваші прадіди під столом пішки ходили!
Якийсь чоловік у заводській формі, який ніс десятки інди-
відуально запакованих тістечок, почав навмання кидати ни-
ми об борти вантажівок.
— Моя донька на Площі, — сказав він. — Моя єдина ди-
тина. Я закликаю вас діяти хоробро! Закликаю, закликаю…
Ай-мін ніде не бачила Ївень — тут було в тисячу разів люд-
ніше, ніж на Тяньаньмень. Вона притиснула до грудей торбу
з одягом і стояла посеред колотнечі: знемагаючи від голоду
і спраги, тремтячи від холоду, згоряючи від сорому за те, що
не послухала батька. Солдат її віку дивився на неї відверто
пожадливо. Як я тут опинилася? — подумала Ай-мін. Це моя
країна, це її столиця, але моє місце не в Пекіні. І де Ївень? Як-
би лиш я знайшла Ївень, то знала б, що робити.
День добігав кінця, але натовп дедалі розростався. Деякі
солдати злізли з вантажівок і присоромлено вийшли на до-
рогу. Хтось був ошелешений, хтось злився, а хтось плакав.

На п’ятому поверсі заводу всі місця стояли порожні. Горобчик

сів на своє, насолоджуючись цілковитою тишею. Це вперше
за багато днів навколо нього царював мир, і тиша всередині
нього нарешті відчула себе вільною — сиділа на столі, випу-
щена з клітки, як домашня пташка. Попри порожнечу, йому

508
здавалося, наче співробітники залишили по собі післязобра-
ження: кожне місце вочевидь комусь належало. Можливо,
через мить знову з’являться Дао-жень, Старий Бі та Фань,
і розчиниться вже сам Горобчик, немовби він завжди і був
ілюзією. Свобода відходу його заспокоїла, він опустив голову
на руки і заснув міцним, мирним сном.

Була майже десята вечора, коли Ай-мін нарешті знайшла

Ївень — та сиділа, притиснувшись до двох інших дівчат. Од-
ну звали Лілі, а іншу — Фає.
Дівчата прихилилися одна до одної так, що скидалися на
єдине тіло з трьома головами. Батько Ївень сказав доньці, що
поки вона не перестане ходити на студентські демонстра-
ції, додому може не приходити. Тож весь цей час вона спала
в кімнаті Фає в гуртожитку.
Дізнавшись, що всі троє брали участь у голодуванні, яке
сьогодні вдень оголосили офіційно завершеним, Ай-мін пе-
реконала їх піти до стійки з локшиною неподалік.
Локшину продавала заспана жінка з виразним північно-
східним акцентом.
— Заберіть гроші, — сказала вона Ай-мін, коли дівчата пі-
дійшли до столика. — Ні, ні, справді. Мені нічого вам дати,
дітоньки, крім цієї локшини. Локшина хороша, але світ во-
на не змінить.
Ай-мін ніяково їй подякувала.
— На кого ти вчишся? — запитала продавчиня.
Ай-мін подивилася на зморщене, але сповнене надій жін-
чине обличчя.
— Е-е, вивчаю історію Китаю.
Жінка відкинула голову назад, наче пташка.

509
 — А який із неї толк? Ну, принаймні ти знаєш, що моє по-
коління жбурляли туди-сюди в роки численних кампаній
Мао. Наші життя пішли коту під хвіст… Тому ми покладає-
мо всі надії на вас.*
— А оті дівчата вчаться на математиків, — спробувала да-
ти кращу відповідь Ай-мін.
— Оце те, що нам треба! — відказала продавчиня, вдарив-
ши паличками по металевому баняку. — Справжні цифри. Без
справжніх цифр — як нам покращувати економіку, будувати
плани, розуміти, що нам треба? Панянко, я не хочу лізти не
у свої справи, але тобі теж варто задуматися про те, щоб ви-
вчати математику.
— Добре.
Вона віднесла локшину до їхнього столика. У поглядах дів­
чат вбачалася якась пересторога, але від вигляду їжі вони по-
лагіднішали.
— Що ви тепер робитимете? — запитала Ай-мін.
Лілі проковтнула всю локшину, яку набила в рота.
— А що нам залишається? Я боюся повертатися в універ-
ситет. Може, це пастка, і вони чекають, щоб там нас ареш­
тувати. 1977 року Вей Цзіншен отримав сімнадцять років
у одиночній камері тільки за те, що написав один-єдиний
дацзибао.
— Не можна віддавати їм Площу. — Голос Ївень, здавало-
ся, йшов від пластикової стільниці. — Ми повинні зупинити
їх тут, на вулиці, нам доведеться ставати в бій проти армії.
Ми не можемо пропустити їх далі.

* Слова продавчині локшини адаптовані з інтерв’ю з У Дінфу в «Бать-

ко з Тяньаньмень» Див. Liao Yiwu, The Corpse Walker (Нью-Йорк: Anchor,
2009), c. 217.

510
 — Площа — наш штаб, — сказала Лілі. — Якщо ми її втра-
тимо, то втратимо все. Усе. Ви бодай знаєте, що вони вкоїли
з протестувальниками 1977-го? Ось що мене лякає. Ніхто на-
віть не пам’ятає.
Порівняно зі стільцями столик був низький, тож вони бу-
ли змушені нахилитися одна до одної, і це мало такий вигляд,
наче вони планували якусь змову. Лілі, Фає й Ївень продовжу-
вали розмовляти, використовуючи всілякі військові словеч-
ка. Але як вони могли навіть говорити про те, щоб ставати
в бій проти армії? Від нервового напруження Ай-мін не мог­
ла зібратися з думками; якщо вона їх не чує, то і не мусить
бути в це вплутана. Ївень узяла її за руку і так стиснула, аж
в Ай-мін від болю іскри з очей посипалися. З громадських
гучномовців укотре залунало набридливе оголошення про
введення воєнного стану. Відповідно до статті 89, пункту
16, Конституції Китайської Народної Республіки… Вулицею
прокотилася хвиля шуму. «Лі Пена геть! Лі Пена геть!» Але
голос із гучномовця наполегливо проривався: «В умовах во-
єнного стану демонстрації, студентські страйки, а також
страйки на підприємствах заборонені…»
— Ми мусимо спати тут, на дорозі, просто перед вантажів-
ками, — сказала Фає. У неї були сонні очі та скромне лице,
і від цього її слова видалися ще приголомшливішими. — Ме-
ні вже байдуже, що зі мною станеться. Байдуже. Яке на нас
і так чекає майбутнє?
— Я так втомилася, — сказала Ївень. — Хіба вам не здаєть-
ся, що вже ціла вічність минула, відколи помер Ху Яобан, і ми
всі несли квіти на Площу? Це було двадцять другого квітня.
Ми хотіли тільки принести до Народної зали жалобний ві-
нок. Із цього все й почалося, хіба ні? Яке сьогодні число? Двад-
цяте травня. Минуло всього чотири тижні.

511
 Невже справді все з цього почалося, замислилася Ай-мін.
Невже все було так просто?
Дівчата за сусіднім столиком почали співати давню піс-
ню часів Культурної революції, й слова немов водночас і за-
колисували студентів, і збадьорювали їх.
— Усі ці пісні, — сказала Ївень. — Її рука була маленька
і волога. — Я ніколи їх не розуміла. Думала, що все це було
насправді.
— Це були просто слова, — відповіла Ївень.
Лілі спокійно подивилася просто на неї.
— Але хіба в нас було щось іще?
Коли вони доїли, Лілі з Фає пішли шукати друзів із Пекін-
ського педагогічного університету, й так і не повернулися.
Ай-мін й Ївень приєдналися до інших студентів, які спали
просто на газетах на землі. Ай-мін лежала на спині. З тако-
го ракурсу танки здавалися ще моторошніші. Налякана, во-
на заплющила очі, відмежувавшись від щодалі яскравіших
зірок. Найважливіші люди в її житті — це Горобчик, Лін, Ве-
лика Мама Ніж, Ба Лютня й тепер Ївень, і було цілком ймо-
вірно, що всі вони виросли на різних планетах.
— Легко казати, що ми пожертвуємо життя заради краї-
ни, — прошепотіла Ївень. — Спочатку почуваєшся від цього
дуже хороброю. Хіба ти не це мала на увазі, Ай-мін? Ти сказа-
ла, що це просто слова. Ти думаєш, що по-справжньому важ-
ливі речі складніші за слова — вийти з протистояння, на-
приклад, намагатися щось змінити, справді змінити. — Вона
вказала рукою на тіла і танки. — Ай-мін, ти вивчаєш історію,
щоб підготуватися до іспитів. А що, як революція й насиль-
ство — це єдиний спосіб?
Поруч із ними тихо перемовлялися у своїх незручних ван-
тажівках солдати. Кузови були так щільно набиті, що сол-

512
датам доводилося навіть сідати по черзі. Ай-мін намагалася
дати лад думкам. Усі ці гасла та пісні передавалися з поко-
ління в покоління, подумала вона, і якщо ці слова — не їх-
ні, то чи те почуття, яке їх викликало, теж позичене? А як
щодо прагнення студентів, їхнього ідеалізму, їхньої правед-
ності — скільком несумісним бажанням вони служили? Ко-
лись ідеалізм виявляв вождь Мао, революціонери, героїчна
Восьма армія. Її покоління його успадкувало? Як людина мо-
гла відрізнити щось справжнє від ілюзії чи помітити, коли
правда перетворюється на щось достоту протилежне? Що бу-
ло справді їхнє, а що — лиш успадковане, просто повторен-
ня? Гучномовці продовжували прорізати повітря: «За умов
воєнного стану військовослужбовці вповноважені використо-
вувати всі необхідні засоби, зокрема силу…» Хіба влада також
не вкрала слова в когось іншого? «Населенню заборонено фа-
брикувати чи поширювати чутки, вести трансляції, виголо-
шувати публічні промови, роздавати листівки чи закликати
до громадських заворушень…» Так ніби слова самі по собі мо-
жуть створювати реальність, ніби люди не беруть у цьому
участі, так ніби самі лише слова здатні перетворити когось
на злочинця чи начаклувати злочини з повітря. Хіба хунвей-
біни не намагалися знищити стару мову і вдихнути життя
в нову? Що, як для того, щоб навчитися бути собою, потрібно
створити цілу нову мову? Вона сказала Ївень:
— Мені здається, ми постійно повторюємо ті самі помил-
ки. Може, нам не варто так довіряти кожній ідеї, яка видаєть-
ся нам оригінальною й винятково нашою.
Ївень кивнула, поклавши голову їй на плече.
Вони пахли однаково — локшиною, яку з’їли, і попеляс-
тою землею. Ким вона була для Ївень? Сестрою, подругою, до-
віреною співрозмовницею чи кимось достоту іншим? Ось те

513
єдине в моєму житті, подумала Ай-мін, що не має парамет­
рів. Їй хотілося розповісти Ївень про свої почуття, але вона
боялася зруйнувати те, що між ними було.
— Не можу заснути, — сказала Ївень. — Розкажи мені
щось.
Ай-мін нічого не спадало на гадку — жодне слово, яке бу-
ло б лиш її власне. Мені вісімнадцять років, подумала вона,
а я ще навіть не почала пізнавати власних думок. Їй здава-
лося, ніби вона втрачає якусь частину себе. Заплющила очі
й процитувала єдині слова, які спали їй на думку, — вірш,
яким починається сорок перший розділ Книги записів: «Що
буде завтра, годі знати. Завтра почнеться з світанку, коли всі
ми ще будемо спати. Але запам’ятайте мої слова: не все, не
все на цім світі мина».*

Коли Горобчик приїхав із заводу додому, вже світало. Запис

Ґольдберґ-варіацій 1981-го року переливався у нього в навуш-
никах, і музика здавалася воднораз і довгою, й скоромину-
щою. У цьому новому записі Ґленн Ґульд тримав постійний
темп, пульс, щоб було чіткіше зрозуміло, що всі тридцять ва-
ріацій — частина єдиної композиції. За кілька тижнів після
того, як запис 1981-го року випустили, Ґленн Ґульд несподі-
вано помер у п’ятдесят років. Горобчик дізнався про Ґульдо-
ву смерть лише багато років потому і переконав себе, що ра-
діодиктор помилився. І так добре переконав, що коли кілька
місяців тому Кай у листі згадав про смерть Ґленна Ґульда, Го-
робчик заново через це засмутився. Якою людиною був цей

* «Що буде завтра, годі знати. Завтра почнеться з світанку…» Бей Дао
«Простягни до мене руки...», The August Sleepwalker, c. 55.

514
знаменитий піаніст, задумався він. Якби Ґульду на двадцять
років заборонили грати на фортеп’яно, якої іншої форми при-
брала б його музика?
Напевно, недавно пройшов дощ. Повітря здавалося онов-
леним, світло світанку переливалося перламутровими барва-
ми і здавалося нереальним супроти темного тротуару.
Коли він звернув на вулицю Ґуанань і побачив військо-
ві вантажівки, то ледь не впав із велосипеда. Навколо них зі-
бралася схвильована юрба — хтось іще був у піжамі, а хтось
зупинився дорогою на роботу. Він прожогом розвернувся
й поїхав на південь. У вухах і далі грали Ґольдберґ-варіації.
Але коли він спробував проїхати в центр, то натрапляв лише
на суцільні блокпости. Пекін, із його сіткою мостів і кільце-
вих доріг, будувався насамперед так, щоб можна було надій-
но захистити його серце — площу Тяньаньмень і Забороне-
не Місто. Менші вулички патрулювали студенти, але на всіх
основних магістралях мешканці Пекіна утворили живі бари-
кади — вони стояли таким щільним тлумом, що жодна вій-
ськова вантажівка не змогла б проїхати, не наразившись на
відчайдушний спротив.
Горобчик пробирався чимраз більш залюдненими вулич-
ками.
Пахло вогнищем, хоч нічого й не горіло. Від цього запа-
ху йому пригадався У Бей, який силкувався встояти на своє-
му крихітному кріслі, поки над ним знущалися хунвейбіни.
«Учителю, чудовисько вже прокидається. Ти знову і знову на-
ступав йому на голову, але тепер воно виповзає з болота».
На барикадах скандували люди, немов утворюючи тривож-
ний контрапункт: «Ми повинні замислитися і прокинутися!
Ми повинні жертвувати і служити революції!» І все ж Ґульд
продовжував грати, розгортаючи одну варіацію, й неквапом,

515
навшпиньки підходячи до іншої. Горобчик дістався додому
майже о десятій ранку. У квартирі нікого не було. Він сів за
стіл і випив горнятко чаю. У кімнату валував гамір демон-
страцій, які продовжувалися без угаву. По «Радіо Пекін» біль-
ше не звучала музика, натомість безнастанно повторювалася
інформація про введення воєнного стану. Горобчик пошкоду-
вав про кожен радіоприймач, який він склав. Йому хотілося
якимось чином перерізати всі дроти, заглушити всі голоси
і пустити в ефір над цим містом, що зривалося з якоря, лише
безгоміння, лише тишу.

Коли він знову раптово прокинувся, вже стояло пізнє пообід­

дя. Над ним звисало доньчине обличчя, повільно набираю-
чи чітких обрисів.
— Ба, — заговорила вона. — Ба!
Вона знай повторювала, що у вітальні сидять представ-
ники Третього провідникового заводу. Він підвівся. Ай-мін
піднесла йому мідницю холодної води. Горобчик занурив
обличчя, думаючи, що його скоротили. Натомість, коли він
вийшов, то побачив пані Лю і Старого Бі в заводській уніфор-
мі — вони сиділи на дивані та їли арахіс. Коли Горобчик запи-
тав: «Ви щойно зі зміни?», вони нервово всміхнулися.
Пані Лю дістала горішок, який упав між подушками. Міц-
но схопивши його пальцями, вона вказала тією ж рукою на
Горобчика і сказала:
— Ми зі Старим Бі нарешті вирішили вступити в незалеж-
ну профспілку. Ту, що виступала на площі Тяньаньмень, зна-
єте? Незалежна федерація пекінських робітників. — Вона роз-
душила шкарлупу і закинула горішок у рот.
Старий Бі нахилився вперед.

516
 — Можна сказати, що ми втомилися сидіти на верхівці па-
горба і лиш спостерігати за бійкою тигрів. Може, й ви, това-
ришу Горобчик, теж втомилися, і, якщо так, нам треба три-
матися разом.
Ай-мін вийшла у вітальню слідом за Горобчиком — він
чув, як глухо поскрипують позаду її капці.
— Так, добре.
Старий Бі й пані Лю і далі не відводили від нього погляду,
ніби досі чекали на відповідь.
Як йому навчитися заглядати наперед? Яка помилка ча-
тує на нього за рогом?
Пані Лю сказала:
— Вам треба показати посвідчення члена трудового колек-
тиву і зареєструватися під своїм справжнім іменем. Ми зрозу-
міємо, якщо ви не захочете. Зрештою, у вас сім’я…
— Хвильку. Я принесу.
Горобчик пішов у спальню, знайшов посвідчення й по-
клав його в кишеню. На комоді, у всіх на очах, лежав новий
лист від Кая. Напевно, це Ай-мін його туди поклала. Вона за-
йшла за Горобчиком у спальню, але не встигла сказати і сло-
ва, як він повідомив, що йде на Площу.
— Я хочу, щоб ти залишилася вдома. — Шорстко сказав
він, так, наче вона його вже не послухалася. Узяв листа і теж
поклав у кишеню.
— Але, Ба…
— Ай-мін, бодай раз зроби так, як я тебе прошу.
Вийшовши на вулицю, він затуманеним поглядом ди-
вився, як Старий Бі відстібає велосипед. Коли вони виїхали
з провулка, Горобчик рухався за ними. Пані Лю намагала-
ся втримати рівновагу на багажнику велосипеда Старого Бі,
і її старомодне шматяне взуття вишукано зависло в повітрі.

517
Вона простягнула до нього руку, подаючи сигарету. Марка бу-
ла хороша, Big Front Gate.
— Учора вночі Кукурузка ходив на барикади, — сказала
пані Лю. — Він розповідав, що на вулиці вийшло два мільйо-
ни пекінців. І що він порвав свій партквиток.
Смак сигарети був розкішний.
— Надто завирували емоції, — сказав Старий Бі. — За ци-
ми всіма слізьми і погрозами стає важко розгледіти серйозні-
ші проблеми. Ми могли б допомогти студентам керувати ко-
раблем, але хто захоче слухати старше покоління?
Пані Лю випустила хмарку диму.
— Ваша правда. Ми мали шанс, і погляньте, як чудово по-
служили батьківщині. Так-так, ми, хунвейбіни, були сама елі-
та, сама розсудливість.
Старий Бі вдав, що не почув її.
Вони доїхали до величезного намету в північно-західному
кутку Площі — тимчасового штабу незалежної профспілки,
до якого уздовж бульвару вже простягалася черга робітників
у заводській уніформі. Люди обмінювалися жартами, як пе-
чивом. Через дві години, вистоявши чергу, Горобчик написав
своє ім’я під тисячами інших. Йому було надто страшно бо-
ятися. Якийсь жвавий волонтер повідомив його, розмахую-
чи руками, що робітники розбиваються по різних батальйо-
нах — хтось відповідатиме за збір припасів, хтось чинитиме
опір армії на блокпостах, а хтось вступить до Залізної Кава-
лерії — мотоциклетної мережі розвідки.
Горобчик відволікся на звук гелікоптерів і сказав волон-
терові, що робитиме все, що треба, але мотоцикла в нього
нема.
— Ойой, — загукала Фань, з’явившись нізвідкіля. — Ста-
рий Горобчику, будьте практичніший! Ви ж уже не дитина!

518
Я не уявляю, щоб ви вилізли на барикаду, хіба що гепнете-
ся з неї!
— Хай навіть і гепнуся, однак зможу так перегородити до-
рогу.
Фань зареготала і боляче ляснула його по спині раз, а по-
тім другий.
На сусідній лавці Старий Бі та пані Лю розкурювали одну
сигарету на двох, загіпнотизовані радіо, яке встановили ро-
бітники. Там саме ліричним голосом читала новини дівчи-
на з обличчям у формі сердечка.
Горобчик вийшов із намету на Площу. Умови навколо по-
гіршилися, студенти мали заяложений і злиденний вигляд.
Усюди валялося сміття, й у таборі стояв нестерпний сморід.
Люди один за одним підходили до мікрофона і представля-
лися вчителями, інтелектуалами і головами студентських
організацій.
Він довго на них дивився. Їхні промови («Ми не впадемо
на коліна!») ставали дедалі палкіші, аж поки вони, роз’юшив­
шись («Жодних компромісів!») і піддавшись емоціям, проси-
ли наостанок стояти твердо і поставити на кін усе («Дороги
назад нема!»). Небо розверзлося, й ринула злива. На студен-
тів, що збилися докупи, упав брезент, і вони закричали, вод-
ночас і сміючись, і зітхаючи, і проклинаючи все, на чім світ
стоїть. Транспаранти обвисли, прапори прилипли до флаг-
штоків, пара забутих шортів і кілька мокрих футболок ле-
жали під портретом вождя Мао, як черепашачі панцири.
Горобчик помітив високу дівчину з рожевою пов’язкою на
волоссі, яка стояла сама, і подумав, чи це не та сусідська дів­
чина Ївень. Дощ розмивав її обриси, й у Горобчика було та-
ке відчуття, наче він заглядає в минуле або ж у майбутнє,
яке так ніколи й не настане. Він почув позаду себе кроки

519
й озирнувся. До нього граційно бігла Фань, — стриб-скік —
тримаючи в руках яскраво-блакитну парасольку, немов на-
городу.

Його відправили на барикаду біля мосту Мусіді — так близь-

ко до дому, аж здавалося, що він сторожив власне подвір’я.
Горобчик і ще з десятеро сусідів зайняли позицію на даху
міського автобуса з пробитими шинами. Навколо лунали
пісні двадцятих і тридцятих, а тутешні мешканці, включно
з Лін, роздавали нугу, чай і випічку. Цілу ніч він не відривав
погляду від силуету Лін унизу. Вона роздавала примірники
неофіційного додатка до «Народної газети», який підпіль-
но надрукували працівники редакції. За останній тиждень
Горобчик її майже не бачив. Лін неможливо було застати
вдома, всю енергію вона спрямувала на суперечку, яка са-
ме розгорталася між працівниками «Радіо Пекін». Журна-
лісти й редактори, серед них і Лін, твердо стали на бік сту-
дентів, тож уже не чекали офіційного затвердження, перш
ніж випустити репортаж в ефір. Та Лін, із якою він познайо-
мився в Каєвій кімнаті, прониклива студентка філософсько-
го факультету, вичікувала слушної нагоди, і тепер вона на-
решті з’явилася, так ніби ніколи й не зникала. Ба більше, по
всьому Пекіну, люди, які, здавалося, колись вирішили зав­
жди носити на собі десять пальт, тепер скидали їх усі водно-
раз. Вони й трималися інакше — гордо, навіть радісно — во-
ни розквітли.
Долаючи сон, Горобчик мимоволі почав згадувати похи-
тування автобуса в Ухань, як вони з Каєм їздили на пошу-
ки товариша Скляне Око і як рум’янощока дівчина заснула
в Горобчика на колінах, поки він грав «Із висоти пташиного

520
лету». Тоді він теж почував абсолютне чисте щастя. Музика
немов відшкребла всіх дочиста. Можливо, студентські закли-
ки спричинили щось подібне: спрощені ідеї запустили цілий
потяг прагнень. Гасло на пов’язках чи футболках «Свобода
або смерть» призвело до голодування й політичної безвихо-
ді, а ще дало волю й бажання змінити власне життя.
На другу ніч Горобчикові сказали принести бавовняну
маску, рушники і носовички, бо очікувалося, що армія засто-
сує сльозогінний газ.
І все ж, і все ж. Наступного ранку солдати Народно-ви-
звольної армії завели вантажівки і дали задній хід із кварта-
лу. Виснажені солдати махали їм на прощання, хтось плакав,
а хтось — сміявся. Вулиці, що вони їх покинули, потопали
в яскравих квітах.
У суботу Ай-мін прибігла додому радісна і захекана. Вона
сказала, що студенти почали перемовини з владою й погоди-
лися повністю звільнити площу Тяньаньмень.
— Ївень вертається додому. — Вона повернулася до Гороб-
чика і додала: — Тобі більше не доведеться сидіти на тому
зламаному автобусі та вдавати із себе бійця.
Коли Горобчик торкнувся доньчиної щоки, її м’якість май-
же обпекла.
— Ай-мін, то ти сьогодні вечерятимеш удома?
— Я навіть приготую вечерю. І ти пошкодуєш, що попро-
сив!
Лін пішла по продукти. Новину про рішення, яке ухва-
лили студенти, поки не передавали, але в провулках, схо-
же, всі вже знали, що сталося. Вулиці дрижали від надії, якої
вона не пам’ятала від перших років Республіки, наче всі ро-
ки між тоді й тепер були лише галюцинацією чи обхідним
шляхом. Дорогою додому вона зустріла біля колонки батька

521
Ївень. Дівчина не з’являлася вдома від початку голодування,
але схуд її батько, товариш Чжу. Побачивши Лін, він сказав:
— Ох ці діти! Ти їм усе життя, а вони тобі серце розбива-
ють!
Лін дістала добротний шматок яловичини, яку щойно ку-
пила, і простягнула її сусідові. Він заперечно підняв обидві
руки.
— Прошу, візьміть, — сказала вона. — Студенти оголоси-
ли про закінчення демонстрацій. Тепер Ївень знову зможе
повернутися додому.
Вода перелилася через вінця відра, і Чжу закрутив кран.
— Ви ж знаєте, як воно, — сказав він, приймаючи подару-
нок і жестом запрошуючи її у квартиру. — Ми всім пожерт-
вували, щоб Ївень здобула хорошу освіту. Вона наша єдина
дитина. Коли Ївень прийняли в Пекінський педагогічний
університет, я тримав лист із повідомленням у руках і рид-
ма ридав. Це я вперше за сорок років пустив сльозу! Вже бу-
ло подумав, що мене схопить серцевий напад. Ївень в обох
наших сім’ях перша, хто вступив до університету. Вона най-
розумніша з усіх, кого я знаю. Намагався пояснити, як їй по-
щастило, що вона народилася у цей час, що в неї є можли-
вості, яких ми ніколи не мали. — Він захитав головою. — Але
ці діти думають, що все залежить лиш від них самих. У них
нема і крихти розуміння, що таке доля. — Він витягнув із мо-
розилки контейнер і простягнув їй. Це була курка, вже зама-
ринована. Лін спробувала було відмовитися, але він не хо-
тів і слухати.*

* «Я тримав лист із повідомленням у  руках і  ридма ридав…» Слова

Чжу адаптовані з інтерв’ю Ляо Їу з У Дінфу в «Батько з Тяньаньмень», The
Corpse Walker, с. 217.

522
 — Може, проблема в нас, — мовила Лін, продовжуючи роз-
мову з того самого місця. — Ми занадто добре розуміли, що
таке доля.
— А, — відповів він, — ваша правда. Наші діти вже «сто-
ять за себе», і тепер ми, батьки, падаємо на коліна і просимо
вибачення! Але добре вже, нехай, нехай. Погляньте, — Чжу
витягнув із кишені маленький значок. — Я навіть записався
в Автономну федерацію жителів Пекіна. Вам теж варто запи-
сатися. Там обговорюють багато цікавих ініціатив.

Пізно вночі по «Радіо Пекін» оголосили, що студенти скасува-

ли власне рішення. Вони вирішили таки залишатися на Пло-
щі до з’їзду Партії, запланованого на двадцяте червня. Почув-
ши цю дату, Горобчик аж стрепехнувся. Того ж дня він мав
вилітати в Гонконґ до Кая. По радіо також оголосили, що ген-
сека Чжао Цзиян, якого вже усунули від посади, позбавили
всіх інших повноважень і помістили під домашній арешт.
Через маленьке віконце кабінету йому було видно Ай-мін
і Ївень, які сиділи на подвір’ї. Вони трималися за руки і роз-
глядали щось у небі. Мабуть, зорі, подумав він, або ж гелікоп-
тери, може, одне від іншого вже було годі відрізнити. Його со-
ната для скрипки і фортеп’яно, його перша за двадцять три
роки композиція, була закінчена — він більше не міг нічого
писати. Горобчик переписав її набіло, підписав і вивів дату —
27 травня 1989 року, і назву, «Сяє сонце на Народну площу».
Відтак поклав її в конверт, щоб надіслати Каю. Йому хотілося
послухати, як вона звучатиме, і він пригадав, як, попри про-
тести, Чжулі завжди грала його незавершені композиції. Оки-
нувши поглядом ноти, ніяк не міг позбавитися відчуття, що
цю музику написав хтось геть інший, чи то пак, що написав

523
її він і ще хтось, що це контрапункт між двома людьми, жи-
вими і невсипущими, молодими і старими, які жили в ціл-
ковито різних світах.
За вікном лунали звичні голоси — дощ, сміх, радіо, сире-
ни, добродушні перепалки — але тут, у цій кімнаті, була му-
зика, яка існувала в тиші. Йому пригадалося, що в Шанхай-
ській консерваторії висіли картини з музикантами, які грали
на цині, на шовкострунній цитрі, от тільки на цині не було
струн, так ніби в мить найчистішого творення музики не лу-
нало ані звуку. Горобчик іще ніколи не видавав безперервно-
го звуку, музика приходила початками і закінченнями — на-
че краї столу. А те життя посередині, яке воно було? Чжулі.
Кай. Він сам. Двадцять років на заводі. Тисячі радіоприй-
мачів. Шлюб і сім’я. Майже все його доросле життя: день за
днем, рік за роком, що надають людині форми, надають ваги.
Він наче збоку побачив, як кладе олівець і підводиться з-за
столу. Побачив, як виходить із кімнати, з провулка, з міста —
не озираючись.
Наступного ранку він прокинувся вдосвіта, натягнув уні-
форму і повернувся до праці.
 3

Поки я чекала в Шанхаї, одне життя несподівано відчини-

ло двері в інше. Через три дні після моєї зустрічі з Тофу Лю,
він мені зателефонував. Його небога, яка працювала на «Ра-
діо Пекін», познайомила його з людиною, з якою мені варто
було побачитися: з Лу Ївень, близькою подругою редакторки
«Радіо Пекін», яка померла 1996 року. Це була та сама Ївень,
яка знала Ай-мін і її батьків у 1988 і 1989 роках. Я мала таке
відчуття, ніби сталося неможливе: я виловила в морі голку.
Сьогодні, 6 червня 2016 року, я прийшла до неї додому на
вулиці Феньян, неподалік Шанхайської консерваторії.
Ївень була висока, напрочуд вродлива жінка років тридця-
ти п’яти. Вбрана у джинси, футболку і сандалі, а довге волосся
зав’язане в нетугу ґульку. Вона говорила так завзято, аж я не
могла відірвати від неї погляду. Була невгамовна й упродовж
усієї розмови розмашисто жестикулювала, немов малювала
на дошці. Ми спілкувалися англійською. Закінчивши Пекін-
ський педагогічний університет за спеціальністю «Китайська
мова й історія», вона перевернула власне життя догори дри-
ґом і подала документи на інженерний факультет Універси-
тету Токіо. І на її подив, вступила. Вона повернулася в Китай
лише торік. Була розлучена і виховувала доньку-підлітка.

525
 Ївень мала що мені розповісти. Оповідь — істота мінлива,
це вічне люстерко, яке вловлює наше життя під несподіва-
ним ракурсом. На середині розмови я відкрила ноутбук і по-
казала їй відскановану композицію «Сяє сонце на Народну
площу». І почала наспівувати ноти.
— Це Горобчикова музика, — відразу ж сказала Ївень. —
Але…
— Звідкіля ви знаєте?
— Він постійно її наспівував. Коли приходив додому піз-
но вночі, й мені було чути. 1989 року ми жили в хутуні Му-
сіді, всі квартири там були маленькі й дуже щільно розта-
шовані, ми ледь не на головах одне в одного жили. Дорогою
до дому Горобчик проходив повз моє вікно. А ще я чула йо-
го наспіви, коли він сидів у маленькому кабінеті, де зазви-
чай писав. Його музика немов витала в повітрі. — Ївень на-
гнулася ближче до комп’ютера. — Але як вам вдалося це
запопасти?
— Друг виконав для мене цю композицію. Кілька років то-
му. І я трохи навчилася читати ноти.
— Але де ви роздобули примірник самої композиції? Її
знищили 1989-го. В Ай-мін залишилося всього дев’ять сторі-
нок. Я на власні очі бачила, як їх знищували.
Я розповіла, що Горобчик надіслав композицію моєму
батькові в листі, датованому 27 травня 1989 року. І що я зна-
йшла її лише кілька років тому, в батьковій справі в гон-
конґзькій поліції. Батько мав її при собі, коли загинув.
Раптом Ївень розхвилювалася.
— Ай-мін думала, що композиція знищена назавжди.
— А ви не знаєте, як знайти маму Ай-мін? Я намагалася її
розшукати, але та адреса, що я маю…
— Лін? Але ж вона померла 1996-го.

526
 У мені здійнялася хвиля емоцій; завжди підозрювала, що
Лін уже померла, і все ж не втрачала надії. Я на мить замов-
кла, оговтуючись.
— В Ай-мін була двоюрідна бабуся, яка колись давно три-
мала власну книгарню. Мала вже дуже багато років.
— Стара Кішка. Вона мешкає в Шанхаї. Їй цього року ви-
повнилося сто, і коли її запитати, якого вона року народжен-
ня, вона відповість, що живе ще з незапам’ятних часів. Я за-
пишу вам її адресу. У неї нема телефону.
Ївень провадила далі:
— 1996 року Ай-мін повернулася зі Сполучених Штатів.
— Приблизно в травні, — сказала я.
— Так, у середині травня. Вона прилетіла в Пекін на ма-
мин похорон. Її становище було скрутне. Американської візи
їй так і не дали, а китайського хукоу, дозволу на проживан-
ня, вона вже не мала. Ай-мін ризикнула і звернулася по ньо-
го в Бюро державної безпеки, але їй відмовили… Ми кілька
разів бачилися, поки вона тут була. Мамина смерть виявила-
ся для неї нестерпна. Ай-мін було погано. Вона сказала мені,
що поїде на південь і житиме в бабусі. Потім, приблизно че-
рез рік, 1997-го чи 1998-го, вона написала мені листа. Сказала,
що переїжджає у провінцію Ґаньсу в Західному Китаї. Попро-
сила мене поїхати з нею. Я тоді жила в Токіо. Запитала, чи це
в неї такі жарти і чому це їй заманулося посеред літа подати-
ся в пустелю? Я просто хотіла, щоб Ай-мін одумалася, щоб дія-
ла розважливо. Але такого їй наговорила… У тому листі я ду-
же різко висловилася, намолола зайвого. Відтоді про неї не
чула. Це було, здається… на початку 1998-го.
Дати сходилися з моїми. Для моїх почуттів не існувало слів.
— Я була молода, не розуміла. Через те, що сталося під час
демонстрацій, через те, чим усе закінчилося, як загинули

527
люди, я стала дуже озлоблена та цинічна, — сказала Ївень. —
Смерть Лін змінила для Ай-мін усе. Втім… після того, як Ай-
мін уперше поїхала 1990-го в Канаду, я дуже зблизилася з її
матір’ю, я захоплювалася Лін і збагнула, яка хоробра вона бу-
ла весь цей час. Я почала по-іншому дивитися на своє жит-
тя. Це вона підбурила мене вступати в Університет Токіо. За-
вдяки Лін ми всі дістали можливість почати життя заново,
але їй самій такого шансу не дав ніхто. — Ївень підвелася
й вийшла з кімнати. А як повернулася, мала в руках дві ре-
чі. Перша була світлина Лін, Горобчика й Ай-мін, 1989 ро­ку.
Вони стояли по центру площі Тяньаньмень. А друга — двад-
цять третій розділ Книги записів, яку Ай-мін переписала від
руки і подарувала Ївень на двадцятий день народження.
— Я не знала, що пов’язує Лін і вашу сім’ю в Канаді. Зна-
ла тільки, ви багато листувалися. Та Ай-мін ніколи мені
докладно про це не розповідала, навіть коли повернулася
1996-го.
— І Лін ніколи вам не розповідала? — запитала я.
Ївень пильно на мене поглянула, наче це я могла дати від-
повіді на запитання.
— Просто таке було тоді життя, — зрештою відповіла во-
на. — Люди втрачали одне одного. Тебе могли відіслати за
п’ять тисяч кілометрів без надії на повернення. У кожного
в житті було стільки таких людей — тих, кого відіслали. Та-
ка була гіркота життя, але водночас і свобода. Не можна бу-
ло жити всупереч реальності тих часів, але все ж можна було
зберегти приватні мрії, от тільки вони мали такими і зали-
шатися — гранично, жагучо приватними. Треба було щось
зберегти для себе, але щоб це вдалося, слід було відвернути-
ся від реальності. Це важко пояснити, якщо виростав не тут.
Люди просто не мали права жити там, де хотіли, любити тих,

528
кого хотіли, і робити те, що хотіли. Усе вирішувала Партія. Ко-
ли почалися протести, студенти просили чогось дуже просто-
го. Спочатку не йшлося про те, щоб змінити систему чи ски-
нути владу, а тим більше партію. Йшлося про свободу самому
вирішувати, де жити, і робити те, що любиш. Усі ці роки на-
ші батьки були змушені вдавати. На те, щоб побачити май-
бутнє в іншому світлі, потрібен час. Але ми думали, що все
може початися з цієї першої частини.
Якусь мить ми просиділи в тиші. Записник у мене в ру-
ках — почерк Ай-мін, розділ двадцять третій — видавався
водночас і реальним, і невагомим, таким близьким і таким
далеким.
— Чому ви вирішили повернутися додому?
Ївень поклала записник на стіл, біля фотокартки, яку я їй
дала — на ній Ай-мін, Ма і я 1991-го року.
— Перша частина завершилася. Вона більше не повер-
неться. Але, Марі, як би це сказати? Може, вона й закінчи-
лася, може, вже відзвучала, та це не означає, що я більше не
чую її.

Лише нещодавно я почала слухати транскрипції й римейки

музики Баха італійського піаніста Феруччо Бузоні; ці альбо-
ми були в батьковій колекції, а тепер перекочували в мою.
Народження Баха і Бузоні розділяло триста років, і все ж ме-
ні ці транскрипції видаються філігранними і страшенно кра-
сивими. Навіщо було Бузоні транскрибувати Баха? Як копія
стає чимось більшим за копію? Мистецтво — це створення
чогось нового й оригінального чи просто постійне розширен-
ня або дистиляція попередніх, чужих спостережень? Як би
відповів мій батько?

529
 1989-го, покинувши нас із мамою, він чекав у Гонконзі Го-
робчикового приїзду. Я була зовсім маленька, коли він нас
покинув, і ніколи не осягну все те, про що він шкодував. Ме-
ні лячно уявляти його страждання, й усе ж оті деталі, що
я їх знаю, ніяк не дають мені спокою. Таблетки й алкоголь,
сказали потім моїй матері. Азартні ігри. Можливо, він від-
чував: те, що сталося з Горобчиком — якимось чином його
вина, що гонконґзька віза, документи на виїзд, квиток по-
ставили Горобчика під удар. Звісно ж, усе було не так, але
Ба не міг це знати, тож зупинився на тому, що тоді йому ви-
давалося логічним поясненням. Він зрадив мене, маму і не
знав, як повернутися, як знову стати тим, ким був. Гороб-
чик, Чжулі, Професор, його власна сім’я — усіх їх уже не бу-
ло; всі ті «я», якими він намагався бути, все, що він утратив,
більше не можна було заперечувати. Батько любив Горобчи-
ка майже все своє життя; у цьому я не сумніваюся. Було ду-
же рано, ще темно, коли він підійшов до вікна своєї кімнати
на дев’ятому поверсі. Виліз назовні. Ніхто не підвів голови,
ніхто його не побачив, він був сам-самісінький. Я розумію,
що він хотів покласти край своєму розпачу, і байдуже, якою
ціною, хотів покінчити з безмірністю своїх емоцій. Можли-
во, сподівався, що ми, сім’я, його забудемо, але ми з мамою
чекали у Ванкувері й трималися за ту людину, яку знали. Ма
справді його любила — ту частину його, яку він їй показав.
Власних «я» і життів може бути безліч, але це не робить
жодну з варіацій фальшивою. Я так не вважаю. Ось що я б йо-
му сказала, якби він досі був живий.
Я знаю, що все життя силкувалася пробачити батькові.
Тепер, коли стаю старша, мені найдужче хочеться, щоб тоді
давно він зумів пробачити самому собі. Зрештою, я переко-
нана, що ці сторінки і Книга записів знову повертають нас

530
до непогамовного бажання: зрозуміти час, за якого ми живе-
мо. Вести той запис, який важливо зберегти, а потім його від-
пустити. Ось що я б сказала батькові: треба вірити, що хтось
колись усе запише.
2

Понеділок і вівторок злилися для Горобчика в один безпе-

рервний день.
Виробництво майже зупинилося, Старого Бі й пані Лю
охопила апатія, а Дао-жень мала такий вигляд, наче розби-
рала радіо на частинки, а не складала їх; але Горобчик був
радий, що може відволіктися на роботу, і навіть перевищив
власну денну норму. Музика з’єднувала всі його рухи, вона
прослизала між пальцями як сходи, що підіймалися у різ-
них напрямках, аж поки від нього самого не залишалося ні-
чого, крім звуку. Навколо тривали розмови: зіжмакані доку-
пи плітки і факти. Хтось казав, що Народно-визвольна армія
планує державний переворот. Пані Лю повідомила, що полі-
ція арештувала з десяток членів Залізної Кавалерії, яка пе-
рейменувалася на Летючих Тигрів. Старий Бі сказав, що ви-
сокопоставлених генералів армії піддали чистці й що нові
батальйони Народно-визвольної армії сьогодні вночі знову
зайдуть у Пекін.
— Завтра, — мовила пані Лю.
— Ніколи, — додала Фань.
Тим часом на Площі гонконґзькі підприємці пожертвували
сотні новесеньких наметів, а студенти звели статую — Богиню

532
Демократії. Напередодні вночі відкрили новий форум — Уні-
верситет Демократії на Тяньаньмень.
У середу Фань не вийшла на зміну.
До четверга спека посилилася, температура зросла до со-
рока градусів, і дроти в Горобчикових руках були немов жи-
ві. По «Радіо Пекін» упливовий член постійного комітету го-
ворив, що студенти були «славні, чисті та добросерді» й не
створювали проблем. Річ була в робітниках — зокрема, в лі-
дері автономної профспілки — це вони сформували ракові
клітини з «покидьків суспільства».
Але куди ж запропастилася Фань?
У п’ятницю Старий Бі прийшов із запізненням. Його зазви-
чай охайне і чисте волосся злиплося від поту, і йому довелося
викурити три цигарки Big Front Gate одна за одною, перш ніж
зміг розповісти, що сталося. Старий Бі описав натовпи перед
будівлею держбезпеки на вулиці Цяньмень.
— Вони вже цілий тиждень арештовують людей, — по-
чав розповідати він. — Тож я подався туди, щоб дізнатися,
що сталося з Фань. Ці негідники мене запитують, навіщо
я шукаю контрреволюціонерку. Політичну злочинницю!
Сказали: «Біжи додому, поки ми і тебе не арештували». «Та
ну? — відповідаю я їм. — За який злочин?» «Товаришу, ви
порушуєте правила воєнного стану». «Трясця вашій мате-
рі, — кажу я їм. — А ви порушуєте Конституцію!» — Старий
Бі дістав іще одну сигарету. — Але ж я, дурна голова, забув,
що в мене на сорочці висить посвідчення. Вони все запи-
сали.
Пані Лю вихопила сигарету з уст Старого Бі.
— Не треба вам було ходити туди самому! У вас геть не-
ма самоконтролю.
Горобчик налив йому чаю.

533
 — Завтра знову туди піду, — сказав Старий Бі, забираючи
сигарету назад. — Не заарештують же вони нас усіх.
Тієї ж ночі Горобчик подзвонив у Холодну Канаву. Вели-
ка Мама Ніж засапалася, поки бігла до сусідського телефона.
Відхекавшись, сказала йому, що студентські демонстрації по-
ширилися на Шеньчжень і Гуанчжоу. Коли він запитав, чи
бере вона в них участь, Велика Мама закричала: «Дену Сяо-
піну і всім цим старим пекінським лопатам уже давно по-
ра на пенсію! Старі пеньки, в них наче один мозок на всіх!»
Поруч із Горобчиком власниця телефона, пані Сунь, кури-
ла і вдавала, буцімто читає «Народну газету». Діти шмигали
навколо неї, як іскри.
На протилежному кінці лінії Велика Мама замовкла, і Го-
робчик подумав, що вона договорила.
Уже почав був прощатися, та Велика Мама перебила йо-
го, щоб повідомити — в неї є новина. Минулого тижня при­
йшов лист від тітки Вихор і Веня Мрійника.
— Ма… — сказав він.
— Не перебивай! — закричала вона. А потім, зітхнувши,
додала: — Я вже роблюся стара. Вічно забуваю, що хотіла ска-
зати.
Тепер Велика Мама переповіла йому все, що відбулося за
ці роки, так поспіхом, ніби бігла вузькою балкою. Ще 1977-го
Веня ледь не арештували. Якби не його друг, Кіномеханік Бан,
їм би нізащо не вдалося втекти. Вони пішли ще далі в гли-
бину Киргизстану. А торік нарешті отримали звістку про те,
що клопотання Великої Мами задовольнили: під час реформ,
розпочатих Ху Яобаном, із Веня Мрійника зняли звинувачен-
ня, й він більше не вважався злочинцем. «На це пішло яки-
хось десять років», — гірко мовила Велика Мама. Вихор і Вень
повертаються додому. В листі Вихор повідомила, що вони

534
вже пройшли Внутрішню Монголію й дісталися Ланьчжоу.
Збувши майже двадцять років у пустелях, вони хотіли поба-
чити море. І планували зупинитися в Пекіні, перш ніж їха-
ти далі, у Шанхай і Холодну Канаву. Велика Мама вже дала
їм Горобчикову адресу, хоча до того часу, як їм видадуть офі-
ційні документи, залишалося ще кілька місяців. Тож узимку
йому варто чекати гостей.
— Ти впізна́єш Вихор? — запитала мати.
— Завжди, — відповів Горобчик і переклав слухавку до ін-
шого вуха. — А вони знають про все, що сталося?
Він боявся, що мимоволі штовхнув матір із балки, вона
перевернулася і впала в тишу. Але голос Великої Мами, коли
він знову зазвучав, був незворушний.
— Вона знає. Вони обоє знають.
На лінію проривалося слабке відлуння чужих розмов і від-
разу ж зникало.
— Сину, ти останнім часом писав музику?
Горобчик, здивований її запитанням, чесно відповів:
— Так.
— І що це за музика?
— Соната для скрипки і фортеп’яно. — Йому хотілося роз-
повісти матері про цілковито інший запис, про шість сонат
Баха для тих самих двох інструментів. Усе своє життя Бах
знай повертався до цих шістьох композицій, відшліфовував
і редагував їх, а з роками повністю переписував. Вони були
майже нестерпно прекрасні, неначе композитор намагався
збагнути, скільки всього ці найпростіші з сонатних форм —
експозиція, розвиток, реприза — можуть втримати і яким чи-
ном у тих межах може існувати життя й свобода.
Материн голос лунав до абсурдного близько.
— Як ти її назвав? Сподіваюся, не просто номер присвоїв.

535
 Горобчик усміхнувся у слухавку. Помітив, як пильно па-
ні Сунь дивиться на стелю, на незвично величезного павука.
— Я назвав її «Сяє сонце на Народну площу».
— Та йди, справді? — Вона засміялася гучним, округлим
сміхом.
Він не зміг не засміятися у відповідь.
— Справді.
— Придумаєш, як зіграти її для Вихор і Веня Мрійника?
— Авжеж.
— Радісна назва, еге ж? — мовила мати.
Він кивнув, і сам здивувався смутку, який його охопив.
Пригадав слова Чжулі. «На щастя, радість просочується у всі
твої композиції». Якась частина його завжди існувала окре-
мо, вона продовжувалася навіть після того, як він переста-
вав слухати.
— Так.

Наступного дня, в суботу, Ай-мін проспала до полудня. Стояла

така спека, аж здавалося, що навіть ліжко немов розтоплю-
ється. Минулої ночі вони з Ївень допізна пробули на площі
Тяньаньмень, де давав концерт рок-зірка Хоу Децзянь — йо-
го голос відлунював аж до портрета вождя Мао, немов мрія,
з якою вони всі прощалися.
Ай-мін сіла на ліжку. Вона обливалася потом, її нудило,
а в голові ще й пульсувало ревище електрогітар. Мала від-
чуття, наче вона і на волосину не зімкнула очей. Гул гелі-
коптерів не вгавав, вони знову кружляли над Пекіном, ски-
даючи брошури. Ай-мін підвелася. На календарі було третє
червня, травень канув у небуття, розчинився в історії. Сьо-
годні вона перепише двадцять третій розділ Книги записів

536
як подарунок на день народження Ївень. А ввечері піде на
площу Тяньаньмень, але повернеться додому рано і добре
виспиться.

Того ж дня по обіді Горобчик вдома заснув так міцно, що йо-

го не розбудили навіть гучномовці, з яких настирливо луна-
ло те саме повідомлення: «Увага всім жителям Пекіна! У міс-
ті негайно оголошується тривога! Просимо не виходити на
вулиці й на площу Тяньаньмень! Усі робітники повинні зали-
шатися на робочих місцях, а громадяни — вдома, щоб уник-
нути небезпеки для життя». Що йому снилося? Опісля Ай-
мін часто про це думала, тому що коли Горобчик незадовго
до вечері вийшов з кімнати, він був спокійний, навіть під-
несений. У руках мав стосик склеєних по краях аркушів, які
складалися, як акордеон. Він сів на канапу поруч із Лін, ані-
трохи не зважаючи на нескінченні попередження з гучно-
мовців. Можливо, Горобчик, як і Ай-мін, не вірив, що вій-
ська знову ввійдуть у місто. Він наспівував якусь музичну
тему — варіацію на мелодію, яку мугикав ось уже кілька тиж-
нів. Просто над ним висів новорічний календар із двома вго-
дованими золотими рибками: удача плавала в нього над го-
ловою, як хмара.
Ай-мін слухала, як він наспівує. Музика ця не була тужли-
ва, і все ж у ній вчувався глибинний смуток, який неможли-
во було чітко описати.
Лін читала вчорашню газету. Вона втупилася поглядом,
немов зачарована, в одну й ту саму сторінку. Сидячи поруч,
батьки Ай-мін видавалися зшитими у стегнах, хоч Лін і схи-
лилася трохи вбік, немовби залишаючи місце для когось іще.
Ай-мін уважно вивчала батька. Його невдало підстрижене

537
волосся вже трохи відросло, і тепер Пташка Тиші скидався
на когось, хто колись був дуже привабливий.
Вона витягнула руки. Після трьох годин переписування
двадцять третього розділу, в якому Четверте Травня прибу-
ває до Хух-Хото і починає свою мандрівку пустелею, всі ма-
ленькі кісточки у неї в пальцях боліли.
Звук гелікоптерів зводив із розуму, так ніби їхньою єди-
ною метою було грати всім на нервах. Щось різко тріснуло
спочатку об вікна, а потім об двері. Вони з Лін аж підстриб-
нули, але Горобчик просто повернувся, немовби весь цей час
знав, що от-от заявиться непроханий гість.
— Товаришу Горобчик! Товаришу Горобчик! — Закричала
хриплим голосом якась жінка.
Коли більше ніхто не поворухнувся, Ай-мін підійшла до
дверей і відчинила їх навстіжень.
У жінки був вузький носик, на диво великі очі й малень-
ке гостре підборіддя. А чим це заплямована її сукня? Болотом.
Засохлим червоним болотом. А під лівим оком у неї був сві-
жий, дуже напухлий синець.
— Фань, — звернувся батько.
— Горобчику, допоможіть нам… прошу. — Фань трясло,
немов від холоду. — Старий Бі, Дао-жень, треба принести їх
сюди…
Ай-мін відійшла від дверей.
— Їх поранили на Ґунчжуфень. Треба поквапитися. Вій-
ська вже підходять! — Вона втупилася поглядом у Ай-мін,
і в її очах читався такий невимовний жах, аж вони видава-
лися напрочуд спокійними.
— Ґунчжуфень… — повторив Горобчик.
Лін дивилася на Горобчиків стосик паперів; вона взяла
його із дивана і розглядала так, ніби в кімнаті не було нікого

538
і не звучало ні звуку. Горобчик підійшов і сказав щось їй на
вухо. Лін підвелася.
— Ай-мін, — мовив батько, повертаючись до неї. — Зали-
шайся з матір’ю. Зрозуміла?
— Так, — відповіла вона.
— Обіцяєш залишатися тут?
Вона кивнула.
— Ай-мін, пообіцяй мені, що не вийдеш із дому. Я мушу йти.
Чому він кричав? А може, він і не кричав. Він говорив ти-
хо, але його голос чомусь гримів у її вухах.
— Так, Ба.
Він розгублено почав ходити кімнатою, щось шукаючи.
Пальто? Посвідчення особи? Той стос паперів? Лист? Хоч би
що він збирався узяти з собою, він це залишив. Іще раз поди-
вився на Лін і всміхнувся до неї, мовляв, усе буде добре, і від-
так поквапився за Фань.
Ай-мін провела їх до дверей.
— Вона його колега, — сказала Лін. — Працює на заводі.
Ай-мін дивилася, як батьків велосипед помчав униз про-
вулком і щез у тіні. Краєм ока вона вловила скороминущий
зблиск кольору — рожева сукня, спалах жовтогарячого світ-
ла. Через постійне торохтіння гелікоптерів годі було зібра-
тися з думками.
— Ай-мін, зачини двері.
Вона обернулася й побачила, що мати стоїть поруч.
— Зачини двері, — повторила Лін і зачинила їх сама.
Мати й далі тримала той стос паперів, і Ай-мін побачила
численні рядки нот — мову, яку вона так і не навчилася чи-
тати. Зверху виднілося три слова: «Для Цзян Кая».
— Він скоро повернеться, — сказала Ай-мін. Власний го-
лос видався їй жалюгідним, сплющеним.

539
 — Що ти про це знаєш? Що ти взагалі знаєш про свого
батька?
Ай-мін, ошелешена, ніяк не відповіла.
— Ти знаєш, що він міг би писати для Центральної філар-
монії, міг би навчатися за кордоном, міг би прожити інше
життя, якби тільки він був геть іншою людиною… — Лін ле-
генько потрусила аркушами. — Але тоді він не був би з на-
ми, не обрав би нас, правда? Якби він мав вибір… — Арку-
ші в неї в руках наче примножилися. — Твій батько завжди
був хорошою людиною, але доброта теж може бути недолі-
ком. Через неї можна забути про головне. І стати нерозваж-
ливим.
Лін сіла на диван.
— Ма?
— Навіщо він із нею пішов? — запитала Лін. — Хіба він не
знає, що там зараз відбувається? Чи думає, що це життя не
має жодного значення? Невже справді вірить, що може й да-
лі робити, що заманеться, так ніби він невидимий?

Спочатку вистріли були переривчасті, приголомшливі, але

тепер лунали рівно і ритмічно, як нічне буріння. Коли Ай-мін
уже несила було це терпіти, вона заховалася в кабінеті посе-
ред своїх книжок: «Збірки листів Чайковського», «Бесіди і су-
дження», «Дощ на горі Ба». Голоси на подвір’ї звучали дедалі
безладніше і нестямніше.
Хтось легенько постукав обома руками у скло. Рожева по­
в’язка на голові Ївень була разюча, як світло дня. Ай-мін від-
чинила вікно.
— Виходь, — прошепотіла Ївень. Вона дивилася на неї
круг­лими заплаканими очима.

540
 Ай-мін окинула поглядом кімнату. Пара пластмасових
капців, маминих, лежала перевернута біля валізи з книж-
ками. Ай-мін засунула в них ноги. Вилізла на стіл і вивісила
у вікно спочатку одну, а потім і другу ногу. Відчула, як теплі
руки Ївень хапають її за щиколотки і наполегливо тягнуть
униз. Вона вистрибнула.
Уже майже вибігши з двору, Ай-мін зрозуміла, що забула
зачинити вікно.
— Ївень, Ївень, зачекай, — прошепотіла вона і поверну-
лася назад.
Підбігши до вікна, побачила у дверях чийсь силует, який
рухався до неї. Ай-мін переконала себе, що це їй лише вида-
ється. Зачинила вікно.
— Ай-мін! — почула вона. — Ай-мін, ти куди?
Вона їхала, не зупиняючись.
— Ай-мін, повернися.

Ці вулиці, вкриті димом, не могли бути її. Ай-мін виляла між

уламками: перевернутими кріслами, цеглою, що взялася не-
відь звідки, гілками дерев, покинутими авто, візком, у яко-
му сиділи двоє дітей, безмовно витріщаючись на все навко-
ло. Позаду них, на перехресті Мусіді, виднілися перекинуті
автобуси і стовпи диму від щонайменше десятьох пожеж.
— Ївень, куди ми їдемо?
Але дівчина лиш продовжувала їхати вперед.
— Як вони могли, — сказала Ївень. Вона якимось чином
була водночас і спокійна, і знавісніла. — Як вони могли? —
Вона крутила педалі так несамовито, ніби за ними гналися.
Невеличкі гурти велосипедистів мчали в усіх напрямках.
Повз них у бік Мусіді пролетіла, похитуючись, вантажівка,

541
переповнена молодими хлопцями. Вони кричали, що їдуть
на барикади. Ай-мін із полегшенням помітила, що ближче до
площі Тяньаньмень проспект Чан’ань стає дедалі менш сум-
бурний. Що далі вони їхали бульваром, то тихішими ставали
звуки пострілів. Перед ними відкрилася Площа, й вона поба-
чила наметове містечко — стійку на тлі бетону і Богиню Де-
мократії, яка сяяла мов міраж.
— Назад не можна, — сказала Ївень. — На Фентай убива-
ють людей. І на Ґунчжуфень теж. Просто на вулиці, на пере-
хресті. Я на власні очі бачила, Ай-мін. На власні очі. Спочатку
вони пустили лише сльозогінний газ, а потім пішли справ-
жні кулі, справжня кров, вони женуться за людьми по про-
вулках…
— Ґунчжуфень?
— Не знаю, не знаю.
Ноги Ай-мін рухалися далі, велосипед гнав уперед, але
в неї було таке відчуття, ніби вона падає.
— Мені потрібно назад. Мій батько на Ґунчжуфень.
— Ти здуріла? — Ївень так ридала, що, напевно, нічого пе-
ред собою не бачила. — Вони стріляють. Народно-визвольна
армія стріляє. Я бачила, як застрелили трьох чи чотирьох лю-
дей, які стояли просто переді мною. Кулі, вони немов розри-
ваються вже всередині людини…
— Ні, військові не посміли б. Це, напевно, гумові кулі.
— Не посміли б? — істерично закричала Ївень. — Люди
кричали: «Чому вони по нас стріляють? Чому вони стріля-
ють?» І вони не могли втекти, бо всюди барикади. Наші ба-
рикади. Усі ті барикади, які ми побудували. Вони не змогли
через них перелізти.
На Площі біля підніжжя Пам’ятника народним героям досі
юрмився величезний натовп студентів. Ївень загальмувала.

542
 — Але що тепер? — прошепотіла Ай-мін.
Ївень дивилася просто на неї, але в Ай-мін було тривож-
не відчуття, що її, Ай-мін, тут наче й не було. Вона побачила
плями на сукні Ївень, болотисто-темну кров. То не її кров? —
подумала вона; серце несамовито гупало. Авжеж, когось ін-
шого.
— Що ми накоїли? — мовила Ївень. — Що ми наробили?

Іноді військові вантажівки несподівано рушали вперед, ані-

трохи не зважаючи на людей на дорозі. Щохвилини з’явля­
лося ще більше солдат і ще більше людей, і ті, хто намагався
утекти, знай врізалися в тих, що просто стояли і дивилися,
або тих, що стояли біля своїх домівок, чи тих, що йшли на ро-
боту чи з роботи. Горобчик і Фань майже всю дорогу назад до
Мусіді бігли, і вони обоє тепер ледве переводили дух. У про-
вулку немов із-під землі вигулькнули солдати. Натовп не вті-
кав, а лише бігав туди-сюди, туди-сюди, як іграшки на швор-
ці. Електроавтобуси, з яких раніше була утворена барикада,
перетворилися на обгорілий брухт.
— Не дайте їм пройти, — говорила Фань. — Вони вбивці.
Не пропускайте їх на Площу.
Мимо пройшли, спотикаючись, якісь підлітки, несучи на
руках поранену дівчину.
«Йдіть додому, йдіть додому», — лунав голос із репродук-
тора. Хтось кричав про допомогу.
Танки знову під’їхали. Він почув глухі удари цегли об ме-
тал.
— Фашисти, фашисти… — Горобчик озирнувся. Це була
Фань? Він не міг її розгледіти. Як тихо й акуратно з’явилися
у нього за спиною солдати, вони йшли пліч-о-пліч, тримаючи

543
зброю напоготові. Але вони пройшли повз Горобчика, ніби
його там і не було. Позаду них на дорозі лежала поранена
жінка. До неї підбігли двоє чоловіків і почали відтягувати на-
зад. Солдати раз по раз стріляли в когось, кого Горобчик усе
ніяк не міг розгледіти.
Фань кричала:
— Звірі! Нелюди!
Дим опускався, немов із дерев.
Крізь шум прорізався гучномовець:
— Ідіть додому, йдіть додому, йдіть додому.
— Малюк Ґо, ти де? Малюк Ґо!
— Він поранений, поранений! Допоможіть!
Фань підтримувала чоловіка, який важко оперся їй на
плече; він був високий, кремезний і вдягнений у синю ро-
бочу уніформу, і коли Горобчик підбіг допомогти, той упав
усією вагою на нього, як стовп. Горобчик ледве переставляв
ноги, він боявся, що всіх повалить. Тоді за щось схопився —
якийсь шматок металу — але відразу ж відпустив, бо обпік
долоню.
— Обережно, обережно, — немов уві сні бурмотіла Фань,
так ніби переводила через дорогу малих дітей. — Не дайте їм
дістатися до студентів.
Горобчикова рука немов танула. Чоловік, який опирався
на нього, сказав:
— Прошу вас, не кидайте мене. Пообіцяйте мені, прошу
вас. Ви не можете мене покинути.
— Я вас не покину. Як вас звуть? — Рівний Горобчиків го-
лос видавався фантастичним і звучав, немов звіддаля. — Ку-
ди вас поранило? — Сама рана була залита кров’ю.
— Воно всередині, — відповів чоловік, зайшовшись слізь-
ми. — Це вони мені таке зробили.

544
 Під’їхав іще хтось із триколісним вантажним велосипе-
дом, усі кричали, дерево платформи було аж слизьке від кро-
ві та грубого шару бруду. Кремезного пораненого чоловіка за-
кинули на платформу поруч із жінкою, яку Горобчик бачив
раніше. Її очі були розплющені, і вона запитально на нього
дивилася. Водій почав крутити педалями, і вони намагалися
йому допомогти, штовхаючи платформу з обох боків.
— Куди? — закричав водій. — Куди?
— На захід, у лікарню Фусін.
— Ні-ні, везіть його краще в центр на Чжушикоу…
— Чекайте, чекайте, тут іще люди…
На платформу поспіхом завантажили ще два тіла.
— Рятуйтеся самі! — в гарячці простогнав поранений чо-
ловік. — Ви що, не бачите? Вони стріляють.
Горобчик подумав про свій велосипед — він йому знадо-
биться, але де ж він його покинув? Якийсь чоловік обливав
величезний шматок металу бензином і кричав: «Звірі! Кати!
Комуністичну партію геть!» Дим влетів у Горобчикові груди,
наповнив йому горло і потьмарив зір. Його охопив гнів, що,
як йому здавалося, вже давно погас або ж узагалі ще ніколи
у ньому не поселявся. Горобчику видалося, що в гущі натов-
пу він помітив Фань, і пішов до неї.

На перехресті Мусіді Горобчик опинився на знайомих ву-

лицях, він упізнав довколишні будівлі й сусідські будинки,
тож попри загрозу, почувався в  цілковитій безпеці. Стояв
оглушливий шум — вибухали каністри зі сльозогінним га-
зом, люди кричали, вздовж доріг летіли коктейлі Молото-
ва, а язики полум’я охоплювали танки. Раптом усе затрем-
тіло, і десь неподалік щось вибухнуло. Якщо він вирішить

545
заплющити очі надовше, то за цей час можуть стертися ці-
лі ряди будівель, як і шереги людей, що поступово зникали.
Солдати співали слова вождя Мао: «Мене не атакують —
я не атакую, на мене нападуть — відплачу я сповна». Гороб-
чик підійшов до броньованих вантажівок, де солдати ма-
ли крижані пози, які танули і переходили одна в одну: На
коліно. Вогонь. Стояти. Уперед. Оливково-зелена уніформа
і тверді панцирі касок анітрохи не пасували до їхніх моло-
дих облич. Вони були надто юні — не старші, ніж багато ро-
ків тому Кай і Чжулі. Солдати йшли нестерпно повільно, так
ніби їхні тіла були повітряними кульками, а зброя вилита
зі свинцю. До нього долетів плаский звук, коли броньова-
ний танк врізався в бетонний блок. Звук пришвидшився.
Один танк швидко під’їхав на те саме місце, де щойно сто-
яв Горобчик. Йому здавалося, що він іще там і дивиться, як
танк стає дедалі більший. Люди, які розбігалися навсібіч,
раптом застигли. Усі обриси, які він бачив, перетворили-
ся на звук — потріскування дерев, розмахування гвинтів-
ки, краї багнета. Він чув свист куль, які десь близько пролі-
тали повз нього, але тріск вистрілів барився й лунав лише
через секунду, дві, три.
Горобчик і гадки не мав, де Фань. Упізнав зачинену заліз-
ничну касу і побачив поруч принишклу пару. Гучномовці
над головами продовжували закликати: Ідіть додому, йдіть
додому… Але солдати Народно-визвольної армії вистрибува-
ли з вантажівок і просочувалися у вулички і провулки. Чоло-
вік був добре вбраний, мав хвилясте волосся й вузьке облич-
чя, а жінка тримала на руках маленьку дитину.
— Треба йти, — сказав чоловік.
— Ні, ні, — прошепотіла вона.
— Ми в пастці, там стріляють.

546
 Звідкілясь згори просочувався мотив популярної пісні,
який тепер звучав достоту сюрреалістично — хтось не вим­
кнув радіо чи телевізора.
Автоматні постріли пронизали провулок, спалахуючи іс-
крами світла. Горобчикові хотілося їх захистити, але він не
знав, як поділитися з ними тією страшною невидимістю,
якою, схоже, був наділений сам. Жінчине темне волосся во-
лого виблискувало, і він допіру помітив довгу криваву пля-
му, що розходилася по її волоссі, вбранні, по дитині в неї на
руках, і зрештою скапувала на тротуар. Чоловік обливав-
ся потом. Його костюмна сорочка здавалася м’якою, як ста-
ра газета.
— Дай її мені, — заблагав чоловік. Жінка відмовилася, ще
міцніше притискаючи дитину до себе. — Чому вони стріля-
ють? — запитав чоловік надламаним голосом. — Як вони мо-
жуть?
Проспектом Чан’ань поспіхом котилося ще більше бро-
ньованих вантажівок, так ніби запізнювалися на заплано-
вану зустріч.
— Не бійся, — сказала жінка нерухомій дитині. — Ми вже
майже прийшли, не плач. Ми вже майже прийшли.
Вантажівки загальмували, і з них повистрибувало ще біль­
ше солдат.
— Фашисти, фашисти! — кричав якийсь старий чоловік.
На ньому були шорти і біла майка. Його відразу ж оточили
троє солдатів. Горобчик побачив підлітка з фотокамерою,
яка завмерла у нього перед обличчям. Солдати обернулися
й вистрілили в нього. Горобчик закричав і кинувся до під-
літка. Солдати продовжували стріляти. Один із них підійшов
уперед й одним жорстоким рухом встромив хлопцеві в жи-
віт багнет. Підліток закричав і схопився за багнет обіруч,

547
намагаючись його витягнути. Поки Горобчик до нього добіг,
за солдатом уже й слід прочах, а хлопець лежав долі, посе-
ред калюжі крові та нутрощів. Лямка від фотоапарата, обви-
та навколо зап’ястя, химерно рухалася. На солдатів посипав-
ся град цеглин, один із них упав, натовп миттю подвоївся,
потроївся й оточив беззахисного солдата. Немов у сповільне-
ній зйомці, на одну з вантажівок залетів палаючий матрац.
Хтось скинув його зверху з вікна квартири, і матрац, призем-
лившись, вибухнув.
— Нащо ви сюди приперлися? — ридала якась жінка. —
Вас сюди не кликали. Хіба ви не розумієте? Вас надурили. Це
все брехня!
Мене не атакують — я не атакую!
— Як ви можете по нас стріляти?
— Ми більше не станемо на коліна!
На мене нападуть, відплачу я сповна.
— Убивці, вбивці…
— Вам має бути соромно! Ганьба!
Горобчик присів поруч із підлітком. Той витріщився на
нього так, ніби знав його, ніби Горобчик був єдиний, кого
він бачив.
— Як тебе звати? — Горобчик кричав і відчайдушно нама-
гався зупинити кровотечу спочатку руками, а потім сороч-
кою. Хлопець сказав, що його звуть Ґуотін, і що він вчиться
в Народному університеті.
— Що вони мені зробили? — зацікавлено запитав він.
У Горобчика не було слів. Здавалося, лише вчора він гуляв зі
своєю новонародженою донькою колами на подвір’ї їхньо-
го дому на Півдні, нашіптуючи колискові: Ай-мін, на небо ди-
вись, не на землю, Ай-мін, не дивися униз... Але цього року йо-
му виповнилося сорок дев’ять, і час, що так довго здавався

548
нестерпно розтягнутим, тепер стискався. Він узяв хлопця за
руку і побачив, як до нього тече кров.
— Ґуотін, — твердо заговорив він. — Не бійся. Я тебе не по-
кину. Дивись на небо. Бачиш, воно все наше…
Солдати не залишали людям місця, щоб розвернутися чи
відступити. Гул натовпу трощив його думки. Солдат, який
потрапив у руки юрбі, благав про помилування. Хлопець на
землі помирав. Чи могло таке бути, що середина його життя
настала тепер, із запізненням, і знову обвивалася навколо, за-
бираючи його назад? Декілька хвилин опісля Горобчик підві-
вся, а мертве хлопчикове тіло відвезли на візку. Вулиці вида-
валися водночас спорожнілими і залюдненими.
Пара, яку він помітив раніше, тепер стояла на перехрес-
ті. Їх знайшли прожектори танків, і жінка, яка тримала на
руках немовля, стрілою кинулася у провулок. Чоловік, заці-
пенівши зо страху, залишився на місці. Коханий, у відчаї за-
кричала жінка. Коханий. Коли Горобчик кинувся до колони
солдатів, на нього раптом знову ринув весь шум вулиці, він
бринів під усіма звуками в його голові. Він більше не почу-
вав жодного страху. Йому пригадалися слова Великої Мами:
«Запам’ятай: якщо ти заспіваєш красиву пісню, якщо відда-
но пам’ятатимеш усі слова, наш народ ніколи не покине на-
призволяще музиканта». У дитинстві він ховався в репети-
ційних консерваторії, повторюючи канони і фуги Баха, аж
поки німіли пальці. Тоді його анітрохи не лякало, що його
руки, очі, розум цілковито віддалися чомусь іншому. Чжулі
грала для матері вступну арію Ксеркса. Він написав: «Я при-
їду», — і надіслав листа Каєві. Пригадав залізничні платфор-
ми, напхом напхані молоддю, цей масовий виїзд мільйона
людей у села, нескінченний потік синіх і сірих пальт. При-
гадав, як ніс Чжулі додому. Вагу її тіла, її голову в нього на

549
плечі. Побачив, як за фортеп’яно сидить Кай і грає так ніколи
й не закінчену симфонію. Ті слова і пасажі, які він пам’ятав,
його здивували. Усі сторінки склеїлися, він зрозумів, що на-
дії дійти до кінця насправді ніколи не було. Фари вантажівок
і танків сліпили. Та жінка більше нікого не гукала, і він зро-
зумів, що чоловік утік, що він у безпеці. Горобчик перестав
бігти і підняв руки вгору, щоб вони їх бачили. Його донька,
його дружина. Хіба в їхніх учинках було щось злочинне? Хіба
вони не намагалися щосили слухати і вірити? Він нічого не
мав у руках — ні цієї миті, ні будь-коли раніше. Постріл про-
лунав із затримкою, і Горобчик почув його надто пізно, але
від цього звуку пройняло відчуття, ніби за ним зачинилася
тисяча дверей. Прожектори танків знайшли Горобчика, так
ніби могли зібрати докупи всі непримиренні частини його
життя. Хоч би скільки прожекторів на нього світило, їм од-
нак не вдасться витіснити пітьму. Світло дня осліплювало,
але у пітьмі він досі жив. Що вони бачать, думав він, й нада-
лі тримаючи руки вгорі. З усіх тих, кого він любив і хто лю-
бив його, з усього, що він на власні очі бачив, заради чого
жив і на що сподівався, з усієї тієї музики, яку він створив, —
скільки вони бачать?

Біля підніжжя Пам’ятника народним героям на бетоні лежа-

ла Ай-мін, дивлячись на сіре від диму небо. Чиєсь тонке по-
кривало вкривало їй ноги, ще одне було накинуте на плечі.
Продовжували приходити розтріпані, доведені до істерики
студенти; вони кричали, що армія стріляє на Мусіді, що лі-
карні в західній частині міста, від Фусіну до Тунженю, пе-
реповнені трупами, що лік поранених пішов на тисячі. Ву-
лиця за вулицею, хоч би скільки пекінців стояло на дорозі,

550
Народно-визвольна армія пробивалася в центр. Вона притяг-
нула Ївень ближче до себе.
— Треба йти, поки ще не пізно. Прошу тебе.
Ївень гладила волосся Ай-мін з апатичним відчуженим
поглядом.
— Уже надто пізно, — відказала вона. Ївень більше не пла-
кала, а немов сама вже кудись пішла. — Іще декілька годин
тому… вже було надто пізно.
Хвилини спливали, і плітки чимраз множилися. Убиті
на Фентай, на Мусіді, на Сідань. Знову ожили гучномовці, от
тільки тепер їх контролювали не студенти, а влада: «Безліч
днів поспіль Народно-визвольна армія поводилася максималь-
но стримано, але тепер вона рішуче налаштована покласти
край цьому контрреволюційному заколоту…» Вона заплю-
щила очі. Як може бути водночас так волого і так холодно?
Усе навколо просякнуте відчуттям нереальності, ніби відбу-
валося не навсправжки. «Громадяни і студенти зобов’язані
негайно покинути Площу. Ми не можемо гарантувати безпе-
ки порушникам, які одноосібно нестимуть відповідальність
за всі наслідки…» Бетон здригнувся, немов від вибуху просто
під ними.
— Котра година? — запитала Ай-мін, не звертаючись до
когось конкретного, і декілька голосів відповіло. «Третя, дві
хвилини по третій, майже третя». Вона не помітила, коли
почалася пожежа в північно-західному кутку Площі, але те-
пер полум’я здіймалося високо в небо, кидаючи відсвіти на
завмерлих в очікуванні солдатів. Воно поглинуло обниш-
порені намети, саморобні столи і всі документи незалежної
профспілки.
— Сподіваюся, спалили всі списки, — сказала Ай-мін. —
Сподіваюся, вони не забули подбати, щоб усі імена зникли.

551
 «Заколотники по-звірячому напали на військовиків На-
родно-визвольної армії. Закликаємо до співпраці з Народно-
визвольною армією, щоб захистити Конституцію й безпе-
ку країни…»
Із намету під крики виволокли якогось хлопця з величез-
ною гвинтівкою. Той ридав: солдати застрелили його стар-
шого брата в спину.
— Мій брат мертвий! — кричав він. — Він мертвий, мерт-
вий! Я їх уб’ю! Пустіть мене, я їх уб’ю!
Студент-маршал раз по раз гатив гвинтівкою по бетону,
аж поки та не розламалася на друзки.
— Ти що, хочеш, щоб нас усіх теж убили? — запитав він.
Іще хтось обійняв хлопця за плечі й повів звідтіля.
Що тут можна було сказати? Пальці Ївень повільно руха-
лися волоссям Ай-мін, немов відпочивали.
Тепер війська повністю їх оточили. Професор Лю Сяобо
і музикант Хоу Децзянь голодували на підтримку студен-
тів, а тепер вискочили з наметів і бігали туди-сюди, до пол-
ку солдатів, що стояв за декілька футів від них. Вони намага-
лися домовитися про відступ. За ними ходили групки людей,
то відколюючись, то знову приєднуючись. Тим часом лідери
виголошували промови про необхідність мирного спротиву
і чистоту самопожертви.
— Мені не страшно, — знай шепотіла Ївень, тремтячи всім
тілом.
Під шквал вигуків вийшли солдати, які весь цей час хова-
лися в Національному Музеї — тисячі чоловіків із лискучи-
ми довгими багнетами на гвинтівках, які височіли над стро-
єм. Обводячи поглядом периметр Площі, Ай-мін бачила лише
танки. Вона відчула щось схоже на вдячність, коли ліхтарі
на Площі погасли, гучномовці вимкнулися, й ця нова тиша

552
зусібіч оточила їх, мов тунель. Було надто пізно іти, надто піз-
но повертатися назад.
Серед студентів, які збилися докупи на першому рівні Па­
м’ятника, панував хаос: вони кричали в гучномовці, намага-
ючись організувати в темряві голосування.
— Хто збирається залишатися, а хто хоче піти?
Хоу Децзяневі вдалося перехопити гучномовець.
— Студенти, мирна евакуація досі можлива. — Він сказав,
що армія погодилася відкрити коридор і випустити їх через
південно-східний куток Площі. Ніхто не постраждає.
— Ганьба! Ганьба вам, боягузи! — Шипіння навколо Ай-
мін майже заглушувало його слова.
Хтось кричав, що армія повстанців під командуванням
Чжао Цзияна вже вирушила їм на допомогу.
Студент поруч з Ай-мін підвівся.
— Треба протриматися до шостої ранку. Тоді втрутяться
Збройні Сили Сполучених Штатів.
— Хоу Децзянь, ганьба! Ганьба!
— Ми повинні залишатися. Із нашої жертви народиться
новий Китай!
По північному периметру Площі солдати відкрили вогонь
у повітря. Від залпів сотень гвинтівок здавалося, ніби саме
повітря розривається. Ліхтар над ними прострелили. Якийсь
хлопець поруч з Ай-мін зомлів зі страху. Його відразу ж за-
термосили, щоб привести до пам’яті.
Почалося голосування. Усі одночасно мали викрикнути
своє рішення. Сама вона вигукнула: «Іти!», а поруч із нею
Ївень заперечила: «Залишитися!»
Голоси стихли. До неї долинало дзижчання ліхтарів, уже
погаслих, але ще не вигорілих, і виснажений, майже нечут-
ний голос Ївень.

553
 — Стояти твердо, стояти твердо. Як можна допустити, щоб
отак усе закінчилося?
Солдати рухалися швидко. Вона побачила, як колони не-
впинно наближаються до них.
— Ми відходимо! — закричала дівчина, що стояла попере-
ду. — Проголосували йти.
Від її слів усі залютували.
— Неправда!
— Ми хочемо залишитися!
— Більшість проголосувала залишитися!
Ївень ледве зіп’ялася на ноги.
— Інші за нас віддали життя! — закричала вона. — А ми
тепер станемо колаборантами, співпрацюватимемо з їхніми
вбивцями? У нас уже взагалі совісті нема? — Інші вигукували
майже те саме, але крики переросли у виснажений плач. Во-
ни сиділи на Площі вже понад п’ять годин, але Ай-мін усвідо-
мила, що почала розклеюватися саме зараз — вона пригада-
ла обіцянку, яку дала батькові, і не могла збагнути, як Ївень
може бути готова пожертвувати своїм життям і життями ін-
ших. Заради чого? Щоб утримати площу Тяньаньмень, яка
ніколи їм і не належала.
— Шикуймося, шикуймося у шеренги по десятеро…
— Станьте до своїх батальйонів! Візьміться попід руки!
Вона взялася за руки з Ївень і з тендітною дівчиною, що
стояла поруч. На Площі ще залишалася тисяча, може, кілька
тисяч, студентів.
Знамена університетів незграбно піднялися над голова-
ми, вони тремтіли так, ніби вже падали. Ївень і Ай-мін по-
трапили не у свою колону й опинилися під прапором Бейда.
Це вперше і востаннє, подумала Ай-мін, я в лавах Пекінсько-
го університету. Ті досягнення, яких вона колись так прагла,

554
тепер видавалися нескінченно далекими, це були прагнен-
ня цілковито іншої людини.
На Площу заїхали танки, і від них усе навколо почало здри-
гатися. Люди закричали, Ай-мін озирнулася й побачила міс-
це, де раніше стояла Богиня Демократії. Статуя була легенька,
майже повітряна. Армії, заціпеніло подумала Ай-мін, не по-
трібні були танки, щоб її перекинути. Вони могли б це утну-
ти і голіруч. Від танків і гелікоптерів усе й надалі здригалося,
так ніби сам бетон розривався на шматки. Цікаво, вони тепер
тут улаштують парад, подумала вона. Тим часом солдати по-
чали натискати з обох боків, зганяючи студентів у вузький
живий коридор. Вона побачила, як якогось хлопця перед нею
б’є кийком вояк. Дівчина позаду розвернулася й плюнула вій-
ськовикові в обличчя. Але процесія невблаганно рухалася впе-
ред. Люди навколо неї ридали. Попереду колони студенти, які
очолювали демонстрантів, почали співати «Інтернаціонал»:

Вставайте, раби, вставайте!

Не кажіть, що в нас нічого немає.
Опиниться біля наших ніг весь світ!*

Солдати витріщилися.
Студенти покинули Площу. Вони з Ївень відкололися від
процесії й подалися додому. Немов у трансі, пробиралися біч-
ними вуличками, тримаючись якнайдалі від звуків пострі-
лів. Коли вони знову опинилися у провулку, сонце вже зі-
йшло і небо побіліло.

* Це переклад китайської версії «Інтернаціоналу», яка відрізняється як

від французького оригіналу, так і від усталеного українського й англій-
ського перекладів (прим. перекладачки).
1

День за днем вони ходили по лікарнях у пошуках Горобчи-

ка, та зрештою, три тижні опісля, Ай-мін відмовилася вдава-
ти. Вона дозволила матері ходити самій, а тим часом сиді-
ла у своїй маленькій кімнатці й не зводила погляду зі стосу
склеєних по краях і складених, як акордеон, аркушів. У роз-
горнутому вигляді Горобчикова композиція звисала по оби-
два боки столу і торкалася долівки. Ця музика, думала вона,
це запис чогось такого, що батько ніколи не чув на влас-
ні вуха, у нього не було доступу до скрипки, а тим паче до
фортеп’яно. Ця музика існувала лише в його уяві, а тепер
і тут, беззвучно, на папері. На звороті він вивів цитату: «Кра-
са залишає відбитки на пам’яті. За всю історію не одна мить
уже безповоротно канула у вічність, але ми з тобою знає-
мо, що вони існували».* Пообіддя промайнуло, сутінки пе-
рейшли в темряву. Хтось постукав у шибку, й Ай-мін зве-
ла погляд, сподіваючись побачити матір, але це виявилася
Ївень — нестерпно бліда, нестерпно вродлива.
— Ай-мін, пані Сунь послала мене по тебе. Хтось шукає
твого батька, подзвонили до сусідів.

* «Краса залишає відбитки на пам’яті…» Першоджерело втрачене.

556
 Обличчя Ївень нагадало їй чи то когось, чи щось. Але що
саме? Ходімо зі мною! Я візьму тебе за руку. Ходімо зі мною…
— Ай-мін, давай руку. Підемо разом.
Ай-мін почала було складати батькову композицію, та
враз припинила і так її й залишила. Віконна рама шкребла
її по голих ногах, поки вона вилазила, й Ай-мін подумала, чи
не розрослася вона до велетенських розмірів. Усе, чого вона
торкалася, видавалося непропорційним порівняно з формою
її тіла. Назовні бетон під босими ногами виявився теплий —
жар обпалював її тіло і розчинявся в повітрі.
Вони пішли до пані Сунь, яка зазвичай тримала телефон
у вікні квартири. Тепер його перенесли всередину. «Задля
безпеки», — пояснювала пані Сунь, затягуючи Ай-мін у кім-
нату. Там тіснилося занадто багато меблів, а ще дідусь Сунь
і бабуся Сунь, небожі, син, онуки, але всі вони подалися на-
зад, подалі від Ай-мін, так ніби та була неприємним пустель-
ним вітром. Увійшла пані Сунь і рішуче повела Ай-мін до те-
лефона. Слухавка в руках Ай-мін була слизька, наче зіпріла.
Ай-мін піднесла її до вуха і сказала:
— Слухаю.
— Алло? — У чоловіка, який телефонував, був приємний,
мелодійний голос. А ще незвичний, ледь плескатий шанхай-
ський акцент. — Я шукаю товариша Горобчика.
У неї виникло відчуття, ніби на стінах повиростало п’ят­
десят пар очей. Наймолодший з онуків пані Сунь непомітно
підкрався до неї й тепер обіймав Ай-мін за коліна.
— Батька немає. Перепрошую, а хто це телефонує?
Співрозмовник сказав, що його звуть Цзян Кай, що він те-
лефонує з Гонконґу і що він піаніст. Із таким самим успіхом
він міг говорити закодованою мовою — його слова не спра-
вили на Ай-мін жодного враження.

557
 — Коли батько буде вдома? — запитав він. — Мені термі-
ново потрібно з ним поговорити.
Вона впізнала чоловікове ім’я, але в сум’ятті, яке пану-
вало довкола, її незначні спогади про нього розсипалися, як
грудка землі в руці.
— Не знаю.
— Завтра? — з надією запитав Цзян Кай. — Я боявся… Я ба-
чив новини по телевізору. — Його голос то з’являвся, то зни-
кав. — Ви не підкажете, коли я зможу з ним поговорити?
— Не знаю.
— Ви пані Ай-мін? — запитав він. — Це Ай-мін?
— Так.
— Ай-мін, мені потрібно поговорити з вашим батьком. Усе
добре? Ви можете мені довіряти, прошу вас…
— Ми перевірили всі лікарні, — сказала Ай-мін.
— Лікарні?
— Не знаю. — Вона боялася, що її голос надламається, і як-
що вона знову розридається, то вже ніколи не зможе зупи-
нитися. Слухавка біля вуха здавалася безглуздо великою. —
Краще напишіть моїй мамі. Я не знаю.
— Що сталося? Я приятель вашого батька, Горобчик був
моїм викладачем у Шанхайській консерваторії. Я живу в Ка-
наді й можу допомогти, прошу вас, дозвольте мені допомог-
ти.
Її знудило. Усі ті листи, іноземні марки, програвач, не-
знайомець у білосніжній сорочці. Ім’я «Кай» може писатися
або ж вимовлятися настільки по-різному. Вона й не здогаду-
валася, що весь цей час то була та сама людина.
— Краще напишіть мамі. Я не… я не можу. — Тепер вона
вже плакала від розгубленості. — Він завжди хотів грати на
фортеп’яно.

558
 — Що? — запала мовчанка, а потім: — Ай-мін, ви ще тут?
Прошу вас, не кладіть слухавку!
Він кричав, і Ай-мін була певна, що Ївень і родина Сунь
чують, як із телефона вихлюпується паніка, і від цього усві-
домлення її проймав жах.
— Я не знаю, чи найближчим часом ви зможете з ним
побачитися, — сказала Ай-мін. — Його нема. Я не знаю. Йо-
го нема.
— Ай-мін, — звернувся чоловік.
— Мені треба йти.
— Зачекайте, прошу вас…
— Вибачте, мені дуже шкода, що я не можу вам допомог-
ти. Мені шкода, що ви не можете допомогти йому.
Вона відвела слухавку від вуха і простягнула її в порож-
нечу.
До неї підійшла пані Сунь. Її очі були червоні, так ніби
вона щосили їх заплющувала. Взяла слухавку. Цзян Кай до-
сі щось говорив. Пані Сунь вклинилася у тріскотливий шум:
— Товариш Горобчик не повернувся додому після ночі тре-
тього червня. Не засмучуйте його доньку. Бідолашка справді
нічого не знає. Вона ще зовсім дитина…
Ївень тримала її за руку. Хто тремтів? Вона чи Ївень? Чо-
му їх так часто трясло?
Стіна родини Сунь роздрібнилася на суперечливі голоси.
— Хіба ви не чули, що вони закопують трупи на шкільно-
му подвір’ї недалеко звідси? Школа скаржиться на сморід…
— Що за нісенітниці! Коли ти навчишся...
Ай-мін обережно переступила через дітей і обійшла бабу-
сю Сунь, яка опустилася ще глибше в крісло. У квартиру наби-
лося ще більше людей, але вони з Ївень проштовхалися між
ними назовні, через забитий людьми одвірок і в провулок.

559
Багатоголосе перешіптування голками чіплялося за її одяг, за
її руки і ноги. Щоб його позбутися, Ай-мін побігла вперед, із
провулка, боячись, що, як вона закричить, як видасть бодай
звук, станеться щось жахливе. На вулиці вона зіштовхнула-
ся з парою, що проходила мимо: жінка штовхнула чоловіка,
той похитнувся й випустив торбу із фруктами. У неї за спи-
ною вже вибачалася Ївень, а чоловік роздратовано кричав на
них, щоб поводилися обережніше.
— А що якби ми… — Але він не закінчив речення. — По-
гляньте, — сказав він, піднімаючи з землі сливи. — Вони те-
пер усі пом’ялися.
Усе на вулиці відбувалося так звично, аж вражало своїм
сюрреалізмом. Хтось прибрав потрощені велосипеди. Нічна
зміна прибиральників замітала тротуари, бакалійник опус-
кав металеву віконницю, на дошках оголошень була розвіша-
на «Народна газета». Ай-мін зупинилася почитати: «Згубний
уплив буржуазної лібералізації й духовного засмічення — ось
винуватці цього контрреволюційного заколоту…» Опісля був
репортаж про героїчні жертви Народно-визвольної армії. Але
в інших статтях йшлося про важко озброєних солдатів і роз-
стріли з кулеметів, так ніби сама газета розбивалася на різ-
ні голоси. Ай-мін відвернулася. Ївень саме розповідала, що
в Пекінському університеті, в Цінхуа і в Педагогічному уні-
верситеті прем’єра Лі Пена оголосили ворогом народу і що
десятки тисяч студентів скидали свої посвідчення членів Ко-
муністичного союзу молоді й партквитки в одну купу, а по-
тім її підпалювали.
— Але ж влада перемогла. Усьому край, — сказала Ївень. —
Усе ж закінчилося, хіба ні?
Ай-мін нічого не могла на це відповісти. Усі говорили, що
іноземні газети пишуть про бійню на площі Тяньаньмень,

560
але ж вона була там і бачила все на власні очі. Бачила, як
студенти пішли. Хіба вони не знали, що танки приїхали з-за
меж Площі? Хіба вони не знали про загиблих батьків, робіт-
ників, дітей?
Вона пригадала, як у квітні їхала велосипедом проспек-
том Чан’ань, і як ця широка вулиця видавалася дорогою не
лише в центр міста, а і в саме серце її життя. Відкритий про-
стір Площі, не оточений стінами. Вона подумала про записи
Прокоф’єва, Баха і Шостаковича, які Горобчик ховав під долів-
кою в Холодній Канаві, подумала про Велику Маму Ніж і Ба
Лютню, які вже були в дорозі до Пекіна. Подумала про мате-
рине обличчя, колись таке безпристрасне, а тепер нездатне
приховати біль. Як це могла бути та сама вулиця? Як це мо-
гли бути ті самі стіни? Як вона може вдавати, ніби все так са-
мо, як і було?
Вони повернулися назад провулком. Двері у квартиру бу-
ли відчинені. Ай-мін зайшла, немов уві сні, думаючи, що по-
вернувся Горобчик. Усі кухонні шафки були відчинені нав­
стіж. Із задньої частини квартири, її кімнати, долітали якісь
звуки.
— Чекай, — сказала Ївень. — Не заходь.
Ай-мін висмикнула руку з руки Ївень і пішла. Комод у бать-
ківській спальні був перевернутий.
Тепер долинали голоси — жіночий і чоловічий.
Вона завернула за кут й увійшла. Усі її книжки валяли-
ся розкидані по підлозі. Ні цієї жінки, ні чоловіка, вона не
знала, і на них не було уніформи. Жінка просила показати
їй Горобчиків дозвіл на проживання й заводське посвідчен-
ня. Говорила вона майже лагідно. Ай-мін похитала головою.
Чоловік завзято нишпорив у документах. Він порвав її кон-
спекти. І вже було почав рвати ноти, які лежали на столі,

561
батькову композицію. Він робив це втомлено, майже без-
думно, принаймні так здавалося Ай-мін, ніби просто скла-
дав випраний одяг або мив посуд. Ай-мін загукала про до-
помогу. Прибігла Ївень, вона кричала на незнайомців, щоб
забиралися геть, щоб дали їм спокій. Жінка сказала знайти
Горобчикове робоче посвідчення, інакше вони прийдуть
знову. Із незрозумілих Ай-мін причин, чоловік і жінка ви-
лізли через вікно і попрямували провулком. Ївень спробу-
вала позбирати залишки композиції, але Ай-мін сказала:
«Облиш, облиш». Вона опустилася на коліна. Висмикнула
аркуші з рук Ївень і взялася розривати їх на менші й мен-
ші клаптики. Їй так хотілося, щоб усе щезло. Ївень знай на
неї кричала, кликала на ім’я, намагалася відібрати ноти.
Лише потім, коли Ай-мін перестала тремтіти, вона побачи-
ла, що накоїла.
Ївень урятувала, що могла. Та їм з Ай-мін вдалося склас-
ти докупи лише дев’ять сторінок. Решта Горобчикової ком-
позиції була втрачена.

Лін беззвучно відчинила вхідні двері, роззулася й увійшла

в кімнату Ай-мін. Блякло світив місяць, ніч була тиха-тихі-
сінька, донька спала, згорнувшись калачиком і випроставши
одну руку. Книжка, яку Ай-мін читала ще кілька тижнів то-
му, «Зібрання листів Чайковського», лежала поруч із нею на
підлозі, досі розгорнута. Минуло вже три дні відколи у квар-
тиру приходили офіцери держбезпеки. Ай-мін поприбирала
в кімнаті той безлад, що лишили по собі агенти, але Лін до-
сі здавалося, наче вона бачить біля столу сліди їхніх череви-
ків, так ніби ті були вирізьблені на підлозі.
Лін опустилася на долівку і сіла біля слідів.

562
 Ай-мін наче ледь повернулася. Уві сні доньчині страхи
розвіювалися, тож вона видавалася молодшою, більше схо-
жою на ту дитину, якою донедавна була.
Їй так хотілося залізти в ліжко поруч з Ай-мін, заснути
і стерти власні думки. Від четвертого червня її колег на «Ра-
діо Пекін» один за одним змушували писати заяви, в яких
вони зрікалися студентських демонстрацій; декількох пра-
цівників звільнили. Життя тривало; воно ішло у зворотно-
му напрямку. Лін знала, що рано чи пізно вона теж здасться,
це було лише питання часу. На нових заняттях із політосві-
ти, обов’язкових для всіх, від них вимагали засвідчувати свою
підтримку Партії. Якщо хтось думав інакше, мріяв інакше,
суспільство могло подбати про те, щоб для них уже не було ні
роботи ні місця. Як же ж легко відновилося буденне життя.
Хай там як, а її колеги на власні очі бачили все те саме,
що й вона, і теж ходили на демонстрації. Але четвертого
червня Лін обходила лікарні сама. Там вона побачила без-
ліч різних людей, вони глумилися з солдатів, кричали, рида-
ли. Бізнесменів у костюмах, кадровиків з офісів і будинкових
комітетів, медсестер, будівельників, робітників заводів. У лі-
карні Фусін, на землі, на подвір’ї й у гаражі для велосипедів
лежали тіла вбитих. На стіні висіло два довгі аркуші паперу
з переліком упізнаних трупів. Вона бачила тіло юнака з на-
мотаною на зап’ястя лямкою від фотоапарата. Бачила жінок
її ж віку. Тіла лежали навіть біля входу. Підбігла медсестра,
благаючи її здати кров. Мовляв, у лікарні закінчилася донор-
ська кров, і люди помирали, хоч їх іще можна було врятува-
ти. «На Мусіді. На Сідан…» Люди навколо Лін рухалися над-
то швидко або надто повільно. Вона здала кров у кімнаті, де
панував повний хаос, а потім пішла далі, в Дитячу лікарню,
Поштову лікарню, а відтак у Пекінський медичний центр.

563
Кількість поранених збільшувалася, вони прибували не-
скінченним потоком. Вона заглядала у всі обличчя й вивча-
ла кожен клаптик одягу. Дивилася на ноги і взуття, на роти,
на очі, на множинні кульові рани і понівечені тіла. У морзі
їх клали на солом’яні матраци або на клапті поплямованої
білої тканини. Там була книга записів. Якщо ім’я невідоме,
медсестри і лікарі записували стать і приблизний вік помер-
лого, речі, знайдені в кишенях, колір піджака або візерунок
на спідниці. Вийшовши з Народної лікарні, вона наткнула-
ся на солдатів. Ті стріляли по цивільних, масово і навмання,
викрикуючи, що всі перехожі — контрреволюціонери. Шибе-
ники. Лін сіла на велосипед і поїхала додому, нічого не бача-
чи перед собою, надто збожеволіла від горя, щоб чогось боя-
тися. Підійшовши до власних дверей, схопилася за клямку,
не маючи сили ворухнутися — від самого її серця розійшло-
ся крижане заціпеніння. У ті перші кілька днів вона майже
нічого не почувала.
Тепер, у кімнаті Ай-мін, вона бачила настільки чітко, ніби
тримала її у руках, заяву, яку вже написала, але ще не підпи-
сала, на підтримку застосування військової сили для приду-
шення демонстрацій. У ній вона засвідчувала свою відданість
Денові Сяопіну, прем’єру Лі Пену і Комуністичній партії. Во-
на бачила лікарні. Подумала про Кая, Професора, Чжулі, Ста-
ру Кішку. Вона бачила десятиліття обману і любові, а ще вір­
ність, тривалістю в життя. Бачила фальшиві поверхні, які
прорізали все наскрізь, двовимірні леза, які могли прониза-
ти до самого осердя.
Доньчиним обличчям ковзнуло місячне сяйво, надаючи
йому кутастого, гладенького і холодного вигляду. Лін підве-
лася й вийшла в сусідню кімнату. Горобчиків програвач по-
крився шаром пилу, який її дратував, і вона інстинктивно

564
взялася ретельно протирати його зусібіч ганчіркою. Закін-
чивши, відкрила кришку. Платівка, що лежала всередині,
була записом Ґленна Ґульда та Ієгуді Менухіна, Четверта со-
ната Баха у до-мінор. Які були останні слова, що сказав їй Го-
робчик? Який його останній погляд на неї? Їхні життя були
переплетені, це Лін добре знала. Вона опустила голку, музи-
ка хитнулася й ожила — розмірений потік фортеп’яно, лірич-
на точність скрипки.
Опісля, коли зняла платівку і запхала в картонний кон-
верт, Лін знайшла листи. Геть усі листи, написані з Канади
і Гонконґу.
Наступного дня на роботі новий директор радіостанції ви-
кликав Лін до себе в офіс. Він повідомив, що тіло її чоловіка
знайшли вранці четвертого червня і що його вже кремували.
— Його тіло? — перепитала вона. Вентилятор на стелі кру-
тився так повільно, ніби вся електрика в будівлі поволі за-
кінчувалася.
— Вам треба забрати його прах із крематорію. У мене тут
записана адреса. Якщо впродовж трьох днів прах не забира-
ють, крематорій буде змушений його утилізувати.
— Як мій чоловік помер? — запитала вона.
Він втупився поглядом у документи, які лежали перед
ним.
— Інсульт.
Вони подивилися одне на одного. Лін хотілося заплющи-
ти очі, але розум їй не дозволив це зробити.
— Але де саме у нього стався цей інсульт?
Директор підсунув їй документи.
— Удома.
Вона впилася поглядом у сторінку, в рядок, де мала підпи-
сатися, не в змозі бодай якось відреагувати.

565
 — До речі, раз ви вже тут, — провадив далі він, — у нас ви-
никла проблема ще в одному питанні. Ваша донька зареєст­
рована на складання вступних іспитів наступного місяця. На
жаль, оскільки вона відносно нещодавно отримала пекін-
ську прописку, ми наштовхнулися на певні перепони. Пере-
вірки біографії на предмет політичної благонадійності, самі
розумієте... певна річ, я зроблю все, що в моїх силах, щоб за-
безпечити їй місце.
Він склав долоні так, ніби в них лежало щось дорогоцінне.
— Схоже, ваш чоловік підтримував зв’язок з індивідами,
які виношували неприязнь до Партії. Будь-яка інформація
від вас допоможе нам у роботі. Деяким із них уже висунули
обвинувачення й помістили під арешт. Це серйозна класо-
ва боротьба, і всі ми повинні внести свою лепту. Партія вас
не підведе. Партія розуміє, що багатьох хороших кадрів зби-
ла з пуття жменька небезпечних елементів. Партія говорить
так: хто у всьому зізнається, на того чекає поблажливе став-
лення, а хто відмовиться — на того чекає суворе покарання.
Найдужче Лін потрясло те, що вона навіть не розгнівала-
ся. Гнів теж міг розсіятися, а ця вихолощеність, яка його за-
мінила, напевно, вже ніколи не зникне.
— Він уже мертвий, — зрештою вимовила вона. Коли ди-
ректор нічого не відповів, вона запитала: — Що ще вам від
нього треба? Я все життя віддала Партії. Усе життя. Що ще
вам треба від мене? Мені більше нема що сказати.
Коли вона звела погляд, директор видавався щиро засо-
ромленим. Він нічого не відповів.
Лін узяла ручку і підписалася.
Опісля світ складався лише з перехресних пласких повер-
хонь, кут за кутом, злущиш одну — і під нею буде те саме, ще
одна поверхня. Ціле життя обачності й жертовності означало,

566
що вона не мала кому довіритися. У крематорії їй видали кар-
тонну коробку з прахом. У них закінчилися дерев’яні ящики.
Може, в картонці буде ще одна коробка, а потім ще і ще, і так
до нескінченності. Тремтячи, вона розв’язала шворку і під-
няла кришку. Попіл навколо шматочків кісток збився доку-
пи, і від його м’якості й невагомості щось усередині неї без-
поворотно надламалося. Вона опустила кришку, прив’язала
коробку до велосипеда і поїхала додому.
Ніщо не залишається незмінним, думала вона. Ноги її кру-
тили педалі так швидко, ніби сподівалися покинути поза-
ду її саму. Вона надто багато всього бачила. Так, усе ще мог­
ло змінитися, не для неї, не для Горобчика, але для Ай-мін. Її
серце розбивалося на друзки, і цьому вже годі було заради-
ти. Але для її доньки за цією горою була ще одна гора, за цим
морем — іще одне море.
 КОДА

569
У моїй голові історія Ай-мін має сотні ймовірних закінчень.
Можливо, вона просто хотіла залишити минуле позаду, взя-
ла нове ім’я й почала нове життя. Можливо, вона вплуталася
у щось таке, про що не могла нам розповісти. А може, підроб­
лені документи таки вилізли їй боком. Останні кілька років
я могла думати лише про цей останній варіант, оскільки хо-
дило безліч історій про китайських мігрантів, слід яких запав
у лабіринтах ізоляторів; багато з них приїхали в Сполучені
Штати після демонстрацій на площі Тяньаньмень 1989 ро­
ку, але так і не отримали потрібних документів. На початку
дев’яностих Сполучені Штати прийняли Акт про захист китай-
ських студентів і запропонували постійне місце проживання
молоді, яка брала участь у протестах. Щоправда, цей акт поши-
рювався лише на тих, хто прибув в Америку в період з 5 черв-
ня 1989-го до 11 квітня 1990-го року. Ай-мін перетнула кордон
у травні 1991-го. Десять років потому, 2001-го, коли затриман-
ня у Сполучених Штатах різко зросли, проти мігрантів без не-
обхідних документів ужили рішучих заходів.
Іноді у  Ванкувері я  приходжу під квартиру, де ко-
лись мешкали ми з мамою й татом. І уявляю собі, що ми

571
з Ай-мін, за якимось неймовірним збігом обставин, зустрі-
немося там. Вулиця та сама, і  багатоквартирні будинки
майже не змінилися. Іноді людські життя знову складають-
ся разом, іноді єдине, що їм треба, — це місце для зустрічі,
фортуна, віра. Багато років тому Ай-мін розповіла мені, що
її мати колись часто стояла на перехресті Мусіді, чекаючи
на Горобчика і згадуючи, ще довго після того, як його жит-
тя обірвалося.

20 червня 2016 року. В Шанхаї, у вікні, біля якого стояв профе-

сор Лю зі скрипкою в руках, світилися дві лампи. Через про-
фесорові великі білі брови, він скидався мені на снігову лілію.
Піаністка, пані Ван, у темно-синій шовковій сукні, сиділа за
фортеп’яно, готова починати.
Поруч зі мною донька професора Лю, наш звукорежисер,
пильно вдивлялася в екран ноутбука. Вона стягнула навуш-
ники, потерла чоло і знову їх наділа. Шанхайським діалек-
том попросила почати саунд-чек. Музиканти зіграли вступ
до Четвертої сонати Баха у до-мінор.
У кімнаті було тридцятеро людей, здебільшого музиканти
і композитори, декотрі з них знали Горобчика багато десятків
років тому. В першому ряду Ївень притискала до себе доньку.
Ліворуч од неї сиділа двоюрідна бабуся Ай-мін, Стара Кішка.
Кімната завмерла. Професор Лю підняв скрипку. Залуна-
ла Горобчикова Соната для фортеп’яно і скрипки, присвяче-
на моєму батькові.
Спочатку скрипка грала соло — нотний шов, який не-
квапливо розширювався. Коли вступило фортеп’яно, я по-
бачила чоловіка, який крутиться розміреними, елегантни-
ми колами, бачила, як він шукає центр, який знай від нього

572
вислизає, це прекрасне осердя, що обіцяло кінець скорботам
і легкість свободи. Фортеп’яно виступило наперед, і партія
скрипки піднялася — чоловік перетинав кімнату, і дівчина
плакала, підіймаючись сходами; вони грали так, ніби одна
сфера могла влитися в іншу, так ніби вони могли прибути
вчасно й обоє врятуватися в одну-єдину, однакову для них
обох, мить.
І навіть коли самі ноти, що вони їх грали, були точні-
сінько однакові, фортеп’яно і скрипка існували незмінно
окремо, викристалізувані різними життями і різними часа-
ми. І все ж у своїй окремішності, у своїй тиші, вони вміща-
ли в собі одне одного. Колись давно Ай-мін переписала для
мене вірша:

У тихім опівнічнім світі одна одній ми потай сказали,

Що хочемо разом на землі зростати,
дві гілки одного дерева.
Земля й небеса не минають, хоч настане і їхній кінець.

Звукові хвилі пливли екраном комп’ютера, безустанно з’яв­

ляючись, і все ж — однаково непередбачувані, постійно по-
вторюючись, і все ж — щоразу інакші. Я бачила, як киває Ста-
ра Кішка. Фіранки на вікні продовжували рухатися.
Тієї миті в кімнаті існувала лише музика, лише Горобчик,
Кай і Чжулі. Лише відлік і зворотний відлік, закінчення, яко-
му так і не стати справжнім фіналом. Оте «ще не» тільки ма-
ло настати, і книжка залишалася незавершеною. Ми люби-
ли і нас любили.
Ай-мін, подумала я, ми з тобою досі тут.
Навколо нас розросталася, клубочачись димом, перша час-
тина сонати.

573
 ***

У Дуньхуані, на крайньому заході Китаю, Вихор, Вень Мрій-

ник і Кіномеханік Бан сортували фотокопії. Був 1990-й рік. Ай-
мін сиділа навпроти них за столом і дивилася, як ледь похи-
туються три сиві голови. Усі вони жили в Кіномеханіка Бана
і мали кілька тижнів на перепочинок, поки домовлялися про
подальшу подорож. Тут літнє небо було глибокого, сріблясто-
білого кольору.
Кіномеханік Бан, що його обличчя скидалося на сушену
рожеву сливку, заробляв собі на життя, підмітаючи знамени-
ті печери Моґао. Ай-мін любила слухати про печери, тож во-
на запитала, яка з них його улюблена. Кіномеханік Бан охоче
сприйняв нагоду відволіктися. Він розповів, що деякі печери
Моґао розмальовані картинами раю, зображеннями, які да-
тувалися IV століттям.
— Але художник уявляв собі рай лише як копію земного
життя, — сказав він. — Танці, вино, книжки, м’ясо і музика.
У раю було вдосталь усього, що ми так і не навчилися як слід
розподіляти на землі, попри зразкову роботу будинкових ко-
мітетів і народних комун.
Ґрунтова дорога за його маленьким цегляним будинком
вела в сипучі піски пустелі Такла-Макан. Сьогодні вранці ту-
дою проходив караван верблюдів, повертаючись додому піс-
ля сімдесятивосьмиденного походу через пустелю Ґобі, і спо-
рожнілі горби тварин звисали, як випатрані подушки. Ай-мін
ніколи в житті не бачила верблюда і вирішила, що з горба-
ми щось не так, що вони пошкоджені. Почувши це, Кіноме-
ханік Бан так розреготався, аж у нього з вуха випав слуховий
апарат. Ай-мін хотілося провалитися крізь землю або кану-
ти у ворота Цзяюйгуань, Ворота Скорботи, де закінчувалася

574
західна ділянка Великої Китайської стіни. Колись вона уяв-
ляла себе науковицею, але навіть не знала, що верблюжий
горб порожнів і ставав м’який, як здута повітряна кулька.
Втрутилася Вихор, пригадавши верблюда, якого знала, ко-
ли їй було за тридцять і вона відбувала термін на «Фермі 835».
Того верблюда звали Саша.
Кіномеханік Бан знову силкувався вставити собі слухо-
вий апарат, і збоку видавалося, наче він намагається заново
причепити собі вухо.
— О, — сказав він, коли нарешті вставив його як слід. — До
речі, про фортеп’яно, яким ви цікавились. Я його знайшов. На
ньому грає один старий праворадикал, якого заслали в Дунь-
хуан 1958 року, а колись він був фізик. Торік у нього нарешті
закінчився термін, але до повернення додому поки так і не ді-
йшло. Усе точнісінько так, як пишеться у давніх книжках: «На
цих запилених дорогах навіть Імператор — скитальник».* Хай
там як, а ми передивилися ті ноти, всі дев’ять сторінок, і він
сказав, що за кілька днів їх підготує. Якось зшиє докупи. При-
наймні ми будемо мати уявлення, як вони звучали.
— Кіномеханіку Бан, — сказала Вихор, — якщо ти зігра-
єш партію скрипки, то, думаю, все складеться. Зможеш зі-
грати на ерху?
— Аякже, аякже, — відповів Бан. — У нас же тут цілий чор-
тів оркестр.

Ай-мін, Вихор і Вень Мрійник подорожували разом ось уже

п’ять тижнів, здолавши дві тисячі п’ятсот кілометрів потягом,

* «Навіть Імператор…» Кіномеханік Бан цитує «Троєцарство», розділ

чотирнадцятий.

575
автобусом, на возі, на мопеді та пішки. Її двоюрідні дідусь
і бабуся, що мали вже за шістдесят, були витривалі, як лами.
Усі їхні пожитки поміщалися в одну-єдину валізу — про цей
багаж надзвичайно ретельно дбали, і все ж він був такий по-
тріпаний, ніби прожив уже десять тисяч життів. Вихор і Вень
могли вижити на гарячій воді та редисі, харчуватися соняч-
ним світлом і запилюженим повітрям. Ай-мін навіть не бу-
ла певна, чи вони колись спали, бо щоразу, коли розплющу-
вала очі, чи то опівночі, чи о третій годині ночі, чи вдосвіта,
вони не спали.
Вень розповідав їй про пустелю, про товариша Скляне
Око та її власного батька, Пташку Тиші. Вихор оповідала їй
про Велику Маму Ніж, пані Достоєвський і Чжулі. Іноді Ай-
мін безпричинно плакала, навіть якщо історія мала щасли-
вий кінець. А іноді, коли історія була сумна, вона не почува-
ла нічогісінько, навіть власного серцебиття.
Тепер Вихор упорядковувала сторінки чергового примір-
ника Книги записів, тому що вони впали на землю й усе пе-
ремішалося. Ай-мін спостерігала за Венем Мрійником. Йо-
го обличчя було загострене, безмежно спокійне. У сонячних
променях біло-сиве волосся видавалося майже прозорим.
Вень вирішив переписати останній розділ від руки. Писав
він курсивом і, виводячи ієрогліфи, майже не відривав пенз­
лика від паперу. В цьому всьому проглядалося щось цикліч-
не, водянисте і вічне.
Він звів на неї погляд і відклав пензлик. Слово, яке він щой­
но написав, було 宇 (юй), і воно означало і «кімната», і «все­
світ».
— Дитино, ти знаєш, куди хочеш?
Вона пригадала, як ішла з батьком на площу Тяньаньмень
і як сказала йому: «У Канаду». Тепер же відповіла:

576
 — Не знаю. Просто хочу залишити все позаду.
Він сумно на неї подивився.
— Але навіть усе покинувши, одного дня тобі, напевно, до-
ведеться шукати спосіб жити далі.
— Як?
Він не відповів. Узяв пензлик і продовжив писати. Не-
величкий стосик записників, що лежав біля нього, немов-
би ледь піднявся, наче міхи акордеона. Ай-мін розглядала
фото­картку, яку він завжди мав поруч. На ній Чжулі трима-
ла скрипку так, ніби то інструмент, дерево і струни — а не
її думки, не її майбутнє — потребує захисту. Що, як саме тут
я й маю залишитися, замислилася Ай-мін. Що, як я не зможу
вижити сама? Вона здавалася сама собі чужою, немовби її ті-
ло було насправді величезним будинком, а вона зохотилася
заглянути лише в одну кімнату.
— Як жити далі, — озвався Вень. — Твій батько теж про
це замислювався. Багато років поспіль він узагалі не писав
музику. Вождь Мао навчив нас дивитися на світ лише в пев-
ний спосіб, як і Маркс, Енґельс і Ленін. Усі поети й письмен-
ники, всі філософи. Усі вони погоджувалися щодо проблем,
але ніколи щодо їхніх вирішень. Шостакович і Бах навчили
твого батька слухати по-іншому. Я думаю про твого батька
щодня… Можливо, пізніше, коли Горобчик знову почав пи-
сати музику, він намагався чути всі ці різні голоси одночас-
но із власним, щоб його музика походила зі зламаної музики,
щоб істини, які він осягнув, не стирали світу, а ставали його
частиною. Коли я був сам, то часто запитував себе: хіба одна-
єдина рука здатна затулити все небо? Як можна жити і так
мало бачити? Ай-мін… Я про стільки всього шкодую. Усі ме-
ні кажуть, як сильно ти схожа на Чжулі. Ніколи не намагай-
ся бути лише чимось одним, незламною людською істотою.

577
Якщо тебе любить стільки людей, то хіба ти можеш щиро бу-
ти лише чимсь одним?
Вона нічого не зрозуміла.
Пензлик у його руках вималював кінець рядка. Розділ со-
рок другий, коли Четверте Травня дістається до краю пусте-
лі. Вона сильно постаріла, а її приятель Да-вей уже давно віді­
йшов у засвіти.
— Дядечку Вень, як ви гадаєте, скільки всього є розділів?
— Якось я поставив дружині точнісінько таке саме запи-
тання. Вона відповіла: Веню Мрійнику, нерозважливо дума-
ти, нібито історія має кінець. Існує стільки ж імовірних кін-
цівок, скільки й початків.

Від пустельного повітря в Ай-мін паморочилася голова. Ос­

таннім часом вона рано лягала спати, пізно прокидалася
і дрімала після обіду й перед вечерею. Щоразу, коли розплю-
щувала очі, їй здавалося, що голова в неї величезна, руки
крихітні, а легені розплющені. Якось по обіді прокинулася
й почула голоси трьох своїх доглядачів і Великої Мами Ніж,
яка приїхала з півдня, щоб жити з ними, і якимось чином зу-
міла дістати для Ай-мін фальшиві документи. Тепер Вели-
ка Мама вже майже нічого не бачила, й іноді, коли надто
багато думала про Горобчика і своїх синів, з її зрячого ока —
яке вже теж сліпнуло — котилися сльози. Ай-мін ніколи до-
сі не бачила, щоб її бабуся тужила, і вона лагідно витирала
їй сльози, а Велика Мама тим часом бурчала: «Хто це там?»
«Це я». «А, ти».
— Якщо моїй онучці вдасться перетнути киргизький кор-
дон, — казала Велика Мама, — то який наступний логічний
крок?

578
 — Та ну, ви що, жартуєте? Якщо вона дістанеться аж ту-
ди, то наступний крок — принести щедру пожертву великій
Сі Ван Му, правительці Заходу, — так відповів їй Кіномеха-
нік Бан.
— А що як улаштувати їй проїзд через Стамбул? Вона ка-
же, що хоче в Канаду.
— У Канаду?
— У Горобчика там є друг. Музикант. — Велика Мама за-
мовкла. — Був друг.
Ай-мін, не кліпаючи, дивилася на залиту яскравим світ-
лом кімнату. Правду кажучи, вона страшенно боялася май-
бутнього. Вона вже ніколи не навчатиметься в Пекінському
університеті, ніколи не піде слідом за Ївень, ніколи не всту-
пить у Комуністичну партію й ніколи не зречеться свого
членства, ніколи не принесе квітів на площу Тяньаньмень.
Ай-мін склала вступні іспити, набрала високий бал, але ко-
ли прийшли результати, сказала матері, що не хоче — не
може — залишатися. Лін, здавалося, анітрохи не здивувала-
ся. «Твій батько хотів, щоб ти мала вибір», — сказала вона.
Але що, як усе це було помилкою? Що, як їй просто бракува-
ло хоробрості? Щоб і надалі жити в Пекіні, потрібно бути хо-
роброю. Мати вже звільнилася з радіостанції й повернулася
в Шанхай, щоб жити зі Старою Кішкою. Ай-мін боялася, що
життя, яке немовби розширювалося уперед, раптом зупини-
лося й розвернулося навспак. І що тепер воно нестиме її на-
зад, аж до нескінченності.
Їй здавалося, що вона плаче беззвучно, але в кімнату за-
йшла Вихор. Вона була така ж вродлива і граційна, як письмо-
ве слово, хоча будь-яке слово так легко можна стерти. Колись,
подумала Ай-мін, не в змозі зупинити потік емоцій, я роз-
плющу очі — й нікого з вас не буде, а я залишуся зовсім сама.

579
Вихор погладила її по голові. Коли двоюрідна бабуся дивила-
ся на неї, що вона бачила? Чи я справді конструкція? Невже
хтось колись стане конструкцією мене, моєю точною копією?
— Тітонько Вихор, мені так страшно. Страшно бути самій.
— Ай-мін, із часом стане легше, обіцяю.
Вона заснула, і, коли знову прокинулася, було вже темно.
Уночі кружляли голови Вихор і Великої Мами.
— А той табір, із якого втік Вень…
— Я тобі не розповідала? — здивувалася Вихор. — Він по-
вернувся туди на нього подивитися, а той щез. Цілий табір
проковтнула пустеля, так ніби його ніколи й не було.
— А пам’ятаєш… — Від того, як голос Великої Мами обі-
рвався і знову зазвучав, у Ай-мін защеміло серце.
— Народний дім відпочинку «Червона гора», — сказала
Вихор.
Велика Мама щось пробурмотіла.
— Шанхай під час окупації, — провадила далі Вихор. — Ту
зелену шапочку, яку ти зв’язала для Горобчика. Слова пісні
«Жасмин». Стару Кішку. Да-вея й Четверте Травня. Як Чжу-
лі хропіла в нас у землянці та хвицала ногами, зіштовхую-
чи тебе з ліжка.
— Тих чотирьох удів, з якими ти ділила помешкання.
— Того хлопчика, який вів сліпих музикантів, рука до лік-
тя, лікоть до руки. Як ми троє пройшли країну вздовж і впо-
перек.
— Стільки дітей, — сказала Велика Мама.
Ай-мін почула, як на стіл поставили горнятко.
— Ви ж повернетеся жити до мене, правда? Ви з Венем.
— Ти від нас не відкараскаєшся, — відповіла Вихор.
— Вона була хороша дівчинка, — сказала Велика Мама. —
Хоробра дівчинка.

580
 Вихор наспівувала уривок мелодії, маленький шматочок
нескінченної сонати, написаної Горобчиком. Велика Мама
взяла слова з «Пісні холодного дощу» і з «Ген-ген там» і приєд-
налася, наспівуючи їх під музику Вихор. Ці мелодії були з пі-
сень і віршів, які Ай-мін лише наполовину впізнавала, пісень,
які в дитинстві їй співав батько. Гармонія була багата і водно-
час надломлена, бо ж обидві жінки вже так постаріли, вони
вже стільки всього любили і стільки всього відпустили, але
музика та її контрапункт залишилися. «Доля твоя — явитись
у вихорі пилу, — проспівала Велика Мама. — І піднятись не-
стримно, як туман над рікою». Ай-мін сіла в ліжку. І слухала.

***

Ай-мін узяла з собою маленьку валізу. Спочатку вона була

важка і переповнена, але поволі порожніла впродовж ман-
дрівки, що тривала понад три місяці.
Літня жінка, яка колись була перекладачкою, зустріла її
на киргизькому кордоні й поїхала з нею у Стамбул.
Зі Стамбула Ай-мін полетіла в Торонто.
У валізу вона поклала один комплект одягу, зубну щіт-
ку, рушник, мило і термос із чаєм; світлину з зображенням
Чжулі, Кая і батька; лист від Ївень. Вона почувалася Да-веєм,
який перетинає море, контрабандистом або ж уривком коду.
Її батькові так і не випала можливість виїхати за межі своєї
країни. Я це зробила заради батьків, думала вона, і заради се-
бе. Чи можливо, що все в цьому житті написане від самого по-
чатку? Цього Ай-мін прийняти не могла. Цей запис я забираю
з собою, подумала вона. І я його оберігатиму. Навіть якщо все
повториться, воно не буде таке саме. Буде так, як і казав Вень

581
Мрійник: вона зможе взяти імена померлих і заховати їх,
один за одним, у Книзі записів, пліч-о-пліч із Четверте Трав-
ня й Да-веєм. Вона заселить цей вигаданий світ реальними
іменами і реальними вчинками. І так вони житимуть далі —
небезпечні, мов революціонери, і невловні, наче привиди.
У Торонто вона чекала, поки моя мама їй подзвонить.
У Ванкувері я простягнула руку і взяла її валізу.

Написати книжку просто. Навіть іще простіше, якщо ця

книжка вже існує, якщо вона вже давно передається з рук
у руки в різних версіях, перестановках і варіаціях. Немає лю-
дини, якій було б під силу самотужки розповісти настільки
велику історію, і в моїй Книзі записів, певна річ, є пропуще-
ні розділи. Життя Ай-мін, останні дні мого батька: день за
днем, рік за роком я намагаюся розгледіти ще трішки більше.
У Шанхаї Тофу Лю розповідав мені, що Бах переробляв псал-
ми і фольклорні пісні, Малер переробляв Лі Бо і Вана Вея, Го-
робчик у своїх композиціях цитував Прокоф’єва, а інші, як
Чжулі та як мій батько, присвячували себе інтерпретації му-
зики, яка була написана не для них. Уся Книга записів утра-
чена, але деякі предмети і композиції збереглися. У Дунь-
хуані, де Ай-мін жила з  Вихор і  Венем Мрійником, сорок
тисяч рукописів знайшли в печері, запломбованій приблиз-
но 1000 ро­ку до нашої ери. 1900 року, коли через землетрус
скелі розійшлися, абат, хранитель печер, знайшов схован-
ку з цілими горами сторінок, які збереглися в сухому повітрі
пустелі. Змішані з китайськими молитвами, лежали доку-
менти, написані санскритом, тибетською, уйгурською, согдій-
ською, юдео-перською, сирійською й хотаносакською; а ще
уривок парфянською, записаний маніхейським письмом,

582
тантрична інструкція, написана староуйгурською абеткою,
прострочений рахунок за верблюда. Балади, описи, цирку-
ляри і пожертви. Лист до чоловіка, у якому було написано:
«Та я краще буду за дружину свині, аніж тобі». Астрономіч-
ні мапи. Правила настільних ігор. Вибачення гостя за те, що
напився й погано поводився. Вірш на честь улюбленого ві-
слюка. Купча на продаж брата. Варіації закінченої Горобчи-
кової композиції, «Сяє сонце на Народну площу», звучать по
всьому Китаї. У торгових центрах, міських парках, приват-
них будинках, на персональних комп’ютерах, у нічних клу-
бах; у навушниках на площі Тяньаньмень — у місці, яке ки-
тайські архітектори колись задумували точкою нуль, місцем,
яке визначає всі інші місця. Можливо, ніхто не знає, звідки
взявся оригінальний запис чи, може, він з’явився, як вірус,
через інтернет. Можливо, ім’я композитора втрачене раз і на-
завжди. Математика навчила мене, що щось маленьке може
стати чимсь великим дуже швидко, а ще — що щось малень-
ке ніколи повністю не зникає. Або, іншими словами, ділення
на нуль дорівнює нескінченність: виносити нічого з чогось
можна нескінченну кількість разів.*

* «Змішані з китайськими молитвами лежали документи, написані сан­

скритом, тибетською…» Частково адаптовано з «Привид Шовкового шля­
ху» Коліна Таброна (Нью-Йорк: HarperCollins, 2009), c. 94. Далі доповнено на
основі даних Проєкту Дуньхуан (The Dunhuang Project), які є у відкритому
доступі. «Біля численних китайських молитов лежали документи, напи-
сані санскритом, тибетською, уйгурською, согдійською, хотаносакською
й ілі-тюркською; лист юдео-перською, уривок парфянською, записаний
маніхейським письмом, ілі-тюркський тантричний трактат, написаний
староуйгурською абеткою, несторіанські писання. Балади, описи, запові-
ти і купчі. Особисті листи, випадкові зв’язки. Хтось написав ексцентрич-
ний діалог — перепалку вина і чаю. Вибачення гостя за те, що напередод-
ні напився й нечемно поводився. Адреса похорону мертвого віслюка».
http://idp.bl.uk/

583
 Ми з Ївень залишили незліченну кількість копій Кни-
ги записів онлайн і навіть у книжкових крамницях Пекі-
на, Шанхая, Дуньхуана і Гонконґу. Коли я зустрілася в Шан-
хаї зі Старою Кішкою, вона показала мені свій примірник на
тридцять один розділ Книги записів, що його переписав Вень
Мрійник іще 1950-го року.
Стара Кішка розповіла мені, що одного дня, в найближчо-
му майбутньому, ця бібліотека, яка сама вже пережила стіль-
ки трансформацій, перейде від неї до Ай-мін. Вона сказала:
— Я із самого малку зрозуміла, що неозорий краєвид від-
кривається лише з небезпечних висот. — А потім, немов звер-
таючись до когось іншого, додала: — Лін, передай від ме-
не вітання майбутньому. — А потім Стара Кішка, яка навіть
у інвалідному візку сиділа в костюмі й носила в нагрудній
кишеньці яскраву срібну ручку, всміхнулася до мене і сказа-
ла: — Ах, яка ж ти схожа на свого батька.
Коли вона це сказала, я збагнула, що і ці сторінки — лиш
одна з варіацій. Деякі розділи так і мають залишитися непов­
ними, у них немає ні кінцівки, ні початку.
Я продовжую жити своє життя, відпускати батьків і шу-
кати власну свободу. Я чекатиму, поки Ай-мін мене знайде,
й надалі віритиму, що знайду її — можливо, завтра, або, мо-
же, через десять років. Вона потягнеться до книжки на по-
лиці. Або ввімкне радіо і почує композицію, яку впізнає, яку
знала завжди. Вона підійде ближче. Спочатку не повірить,
а потім їй пригадається один рядок, слова, які вона випадко-
во почула на вулиці давним-давно, але так ніколи і не забула.

Завтра почнеться з світанку, коли всі ми ще будемо спати.

Запам’ятайте мої слова: не все, не все на цім світі мина.
 Подяки

Чарльзу Бакену і Сарі Чалфант — моя любов і вдячність. Ва-

ша впевненість і мудрість давали мені сили.
Дякую Лінн Генрі з Knopf Canada, Беллі Лейсі з Granta Books
і Крістін Попп з Luchterhand Literaturverlag за їхню незвичай-
ну проникливість, щедрість і відданість цій Книзі записів.
Мені надзвичайно пощастило пройти цей шлях разом із ва-
ми.
Я вдячна за фінансову підтримку Університету Саймона
Фрейзера, Ґуелфському університетові, Наньянському техно-
логічному університетові в Сінгапурі й Le Conseil des arts et des
lettres du Québec. Дякую Катаріні Нарбутовіч і DAAD Berliner
Künstlerprogramm, яка прийняла мого партнера і люб’язно
прийняла мене не лише як члена сім’ї, а і як самостійну пись-
менницю. «Не кажіть, що в нас нічого немає» розпочала-
ся в атмосфері свободи і відкритості, яку створили для нас
у Берліні.
Моїм студентам і колегам-викладачам із магістерської
програми з літературної майстерності в Міському універси-
теті Гонконґу, яку закрили через внутрішню й зовнішню по-
літику, і моїм гонконґзьким друзям — дякую за шість чудо-
вих років.

585
 Невелика групка людей допомогла мені витримати важкі
часи — фінансово, творчо і духовно. Дякую Еллен Зеліґман,
І-Дан Транґ, Девідові Чаріанді, Софі Макколл, Стівену Ґалло-
вей, Сарі Блекер, Фануель Антві, Джоанні Скібсруд, Аманді
Окопскі, Прії Басил, Сюй Сі, Сарі О’Лірі, Аніті Рау Бадамі, Елі
Кралджі Ґардінер, Мішелеві Ґарно, Діон Бранд, Ґайлейн Ра-
сін, Ціці Данґарембґа, Клаудії Крамачек і Тобіасу Венцель.
Емілі Вуд і Джонові Асфор, і моїй матері, Матильді Тієн,
яка покинула цей світ занадто рано. Як писав Джон: «Коли
смерть застане мене на узбіччі вірша, я пошкодую лише про
одне — що недостатньо довго тримав тебе у своїх обіймах».
Моєму батькові й Кетрін Луо — за їхню любов і віру. Раві
Хажу — за все.
Не всіх, хто підтримував і підсилював цю історію, можна
перерахувати поіменно. Моїм дорогим друзям у Шанхаї, Гань-
чжоу, Пекіні та Дуньхуані — дякую, що супроводжували мене
цієї Книгою записів і альтернативними спогадами про істо-
рію. Запам’ятайте мої слова: не все, не все на цім світі мина.
Зміст

Частина перша
1. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
2. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48
3. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67
4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117
5. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
6. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186
7. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247
8. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 352

Частина нульова
7. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 377
6. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 389
5. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 430
4. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 468

588
3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 525
2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 532
1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 556

Кода . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 569

Подяки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 585
Літературно-художнє видання

Роман

Переклад з англійської Тетяни Савчинської

Обкладинка Івана Шкоропада

Головна редакторка Мар’яна Савка

Відповідальна редакторка Ольга Горба
Літературна редакторка Вікторія Стах
Технічний редактор Дмитро Подолянчук
Макетування Альона Олійник
Коректорка Вероніка Гоменюк

Підписано до друку 24.12.2020. Формат 84×108/32

Гарнітура Noto Serif. Умовн. друк. арк. 18,48.
Наклад 2000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного

реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Львівський офіс: Київський офіс:

вул. Старознесенська, 24–26 метро «Контрактова площа»
вул. Григорія Сковороди, 6

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com