Реферат

з зарубіжної літератури
ученицi 11-А класу

ХПЛ №4

Лазарєвої Яни

Ґійом Аполлінер
Ґійом Аполлінер (фр. Guillaume Apollinaire; справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-
Володимир-Олександр-Аполлінарій Вонж-Костровицький, 26 серпня 1880 — 9
листопада 1918) — французький поет, художник, критик. Один з основоположників
літературного авангарду, що визначив напрямки розвитку французької та світової
поезії у ХХ столітті. За українськими мотивами написав поетичний твір «Відповідь
запорізьких козаків турецькому султанові», вміщений у збірці «Алкоголі. Вірші 1898–
1913» (1913).

Біографія
Народився 26 серпня 1880 р. у Римі. Був позашлюбним сином напівполячки-
напівіталійки дворянки Анжеліки Костровицької російської підданої, дочки польського
шляхтича Міхала Аполлінарія Костровицького герба Вонж (мали маєтки біля
Новогрудка у Білорусі (в Російській імперії), еміґрував після придушення Польського
повстання 1863–1864 р.; служив офіцером у гвардії Папи Римського) та італійки
Джульєтти Флоріані), яка втекла з дому з офіцером, італійським аристократом
Франческо Флуджі д'Аспермон. Спочатку був записаний як син невідомих батьків під
прізвищем Дульчіні, потім мати визнала його і записала під іменем Вільгельм Альберт
Влодзімєж Александер Аполлінаріс Костровицький. Таким чином, за похоженням був
італійцем, його характеру були властиві «південні», «латинські» середземноморські
риси, і таким себе уособлював пізніше. Рідними мовами були італійська та польська
мови, оскільки мати зуміли привити йому інтерес до польської культури; французьку
він опанував згодом. Не отримав італійського підданства через сумнівне походження.

Дитинство пройшло в Італії, у 1887 разом з матір'ю і молодшим братом Альбером

переїхав до Монако, де навчався у релігійному коледжі Св. Карла, потім до Канн, де
вступив до ліцею Станіслава, а згодом до Ніцци, де в 1896–1897 роках навчався в ліцеї.
Проте через п'ять місяців покинув ліцей, щоб стати вільним літератором. Багато читав,
захоплювався романтизмом, фольклором, середньовічними романами, писав вірші,
перекладав Боккаччо. Разом з товаришем по ліцею підготував літературно-
громадський часопис; у той час з'явився його перший псевдонім Ґійом Макабр.
Симпатизував анархізмові, очікував на революцію. За характером був емоційним,
дотепним, вразливим, меланхолійним, товариським, наївним, схильним до розіграшів
і одночасно до самітності. Поширював легенди про те, що його батьком є син одного з
Наполеонів Бонапартів або ж Папа Римський.

У 1899 році разом із матір'ю і молодшим братом перебрався в Париж. В офіційній

картці реєстрації був записаний як «італієць» і «росіянин». Влаштувався службовцем
банківської контори. Жив у скруті, підробляв «літературним негром», згодом оселився
окремо від сім'ї. Дебютував 1901 року невеликою добіркою віршів у газеті «Ґранд
Франс», підписаних прізвищем Костровицький (серед них — вірш «Місто і серце», в
якому сполучається любовна лірика з урбаністичними мотивами, що стало характерно
для всієї подальшої творчості).

У 1901 влаштувався домашнім учителем у графині Міло. Разом з нею та її дітьми

подорожував по Рейну, наступного року — південною Німеччиною, Австрією та Чехією.
У цей час пережив бурхливе нерозділене кохання до гувернантки англійки Анни
Плейден, яка теж працювала у Міло. Результатом став цикл «Рейнські вірші» і поема
«Пісня нелюбого»(La Chanson du mal-aimé).Повернувшись 1902 р. до Парижа, став
редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займався журналістською
діяльністю, писав невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор»,
«Соціальна демократія». Того ж року опублікував кілька віршів і оповідань, один з
яких — «Єресіарх» («L'Hérésiarque») уперше підписаний псевдонімом Ґійом Аполлінер.

У 1903 році познайомився з поетами Максом Жакобом і Андре Сальмоном, з якими

заснував журнал «Езопове свято» («Le Festin d’Ésope»), що виходив до 1904 року
(вийшло 8 номерів). Відтоді став завсідником літературних кафе, увійшов до
паризького середовища авангардистів, серед його знайомих були визнані метри і
майбутні знаменитості поети і письменники Жан Мореас, Поль Фор, Альфред Жаррі,
художники Моріс де Вламінк, Андре Дерен, Анрі Руссо, Рауль Дюфі, Пабло Пікассо. З
Пікассо познайомився у липні 1904 року. Друкувався в журналі «Вірші і проза», що
його видавав П.Фор.

Для заробітку писав еротичні і порнографічні романи. Найвідоміший з них —

«Одинадцять тисяч різок» (Les onze mille verges), опублікований 1907 року, містив
новий погляд на творчість маркіза де Сад.

У 1907 виступав з лекціями в Салоні Незалежних про поезію. У 1908 році в лекції «Нова
поетична фаланга» висунув програму нового гуманістичного ліризму.

У 1909 році почав вести рубрику художньої критики в журналах «Непримиренний» і

«Французький Меркурій»; резонанс викликала його стаття «Поезія символістів»
(«Poesie symboliste») (1909). У травні 1909 року опублікував поему «Пісні нещасливого
в любові» («La Chanson du mal-aime»), а в грудні 1909 — поетичну повість «Гниючий
чарівник» («L'enchanteurpour-rissant»), проілюстрований Дереном. 1910 року вийшла
збірка оповідань «Єресіарх і компанія» («L'Hérésiarque et Compagnie»). У березні 1911
вийшла перша поетична збірка «Бестіарій, або Кортеж Орфея» («Le Bestiaire, ou le
Cortège d'Orphée») мізерним накладом (120 примірників), ЇЇ ідея народилася в
майстерні Пікассо: Аполлінер спостерігав, як Пікассо гравірує зображення тварин, і
спробував те саме створити в поезії. Проілюстрував збірку Рауль Дюфі. Вона стала прел
юдією майбутнього авангардистського перевороту в літературі.

З 1911 року Аполлінер почав вести у газеті «Французький Меркурій» рубрику

«Курйози» (вів її аж до смерті).

7 вересня 1911 вибухнув скандал: Аполлінера і Пікассо звинуватили у крадіжці з Лувра

«Джоконди» Леонардо да Вінчі. Причиною стало те, що Аполлінер прийняв
секретарем пройдисвіта Жері П'єре. Одного разу той приніс у подарунок Аполлінерові
старовинні іберійські статуетки, викрадені з Лувру; Аполлінер вважав їх джерелом
свого натхнення. Через кілька років П'єре вирішив зробити дарунок Пікассо і приніс
йому жіночий бюст з тієї ж колекції. Пікассо відмовився взяти його, проте Аполлінер
погодився залишити її в себе. Коли в 1911 пропала «Джоконда», він трохи запанікував і
наказав П'єре покинути Францію, хоча той був непричетний. Коли в домі Аполлінера
знайшли викрадений жіночий бюст з Лувра і листи, з яких було зрозуміло, що він
свідомо зберігав у себе викрадене майно, його арештували. Звинувачення
ґрунтувалося на тому, що він, як іноземець, «цілком природно», може не надто
шанобливо ставитися до національної культурної скарбниці Франції. Аполлінера
ув'язнили в тюрмі Санте, але під впливом протестів громадськості 12 вересня 1911
відпустили. Судовий процес тривав 4 місяці; Пікассо заявив, що не знайомий з
Аполлінером, в чому потім каявся. Врешті, судовий процес був закритий за відсутністю
складу злочину. Проте пляма на репутації залишилася.

На початку 1918 року він одружився з красунею Жаклін Кольб. У той період стало
відомо, що зник безвісти офіцер бельгійської армії Жері П'єре. Тоді ж Аполлінер
написав містерію-буфф «Барви часу». Проте через півроку 9 листопада 1918 помер у
Парижі, заразившись іспанкою; похований 13 листопада на цвинтарі Пер-Лашез. Його
мати, побачивши на труні подарований нею килим, розрізаний пополам, вигукнула: «О
Боже! Він його порізав!». Анжеліка Костровицька померла через місяць, тоді ж помер
його молодший брат Альбер.

ВЕСЬ ЧАС
Весь час
Ми далі йтимемо але вперед ніколи

I від планети до планети

I від сузір'я до сузір'я
Все той же Дон Жуан тисячі й трьох комет
Не сходячи з землі
Шукає сил нових
Всерйоз приймаючи фантоми
I скільки забувається світів
Велике діло забуття
Хто б то примусив нас забути ту чи ту частину світу
Де той Колумб що нам закриє материк

Згубúть
Але згубить по-справжньому
Аби могти знайти
Згубить
Життя аби знайти Звитягу

КРАСА У ВИГНАННІ

Тікай веселко-ворожбитко
Тікайте гожі кольори
 Сховатись мусиш ти і швидко
Мене інфанто не кори

I вже веселка у вигнанні

I той хто міг її створить
Але поглянь на вітрі рвянім
Натомість прапор майорить

ПРЯДКА ВОЛОССЯ

Русявого волосся прядка

Не муч мене і не неволь
А в тебе чи жива ще згадка
Про спліт химерний наших доль

Монмартр Отейль і ти мов мрія

Тут тихий шепіт перебіг
Я пам'ятаю день коли я
Переступила твій поріг

Ця згадка-прядка нині впала

Додолу мов осінній лист
Дві долі наші напропале
Із днем згасаючим злились

ВІДМОВА ГОЛУБКИ

Різдво скінчилося Страстями

Благовіщення підвело
Болюче й любе до нестями
Це самозречення було

Якщо зарізана голубка

Кривавиться з своїх відмов
То з крил їй вилониться думка
В поему виллється любов

Анна Ахматова
(1889 — 1966)
Одна з найбільш талановитих поеток Срібного століття Анна Ахматова прожила довге,
насичене як яскравими моментами, так і трагічними подіями життя. Вона тричі
побувала у шлюбі, однак щастя ні в одному шлюбі не зазнала. Вона була свідком двох
світових воєн, протягом кожного з яких мала небувалий творчий підйом. У неї були
складні стосунки з сином, який став політичним репрессантом, і до кінця життя поетеси
вважав, що та вирішила творчість любові до нього…

Анна Андрєєва Горенко (таке справжнє прізвище поетеси) народилася 11 (23 червня по
старому стилю) 1889 року в Одесі. Її батько, Андрій Антонович Горенко був відставним
капітаном другого рангу, після закінчення морської служби отримав чин колезького
асесора. Мати поетеси, Інна Стогова, була інтелігентною, начитаною жінкою, яка
водила дружбу з представниками творчої еліти Одеси. Втім, про "перлину біля моря" у
Ахматової не залишиться дитячих спогадів – коли їй виповнився рік, родина Горенко
перебралося в Царське Село під Петербургом.

З дитинства Ганну навчали французької мови і світському етикету, що було звичним

для будь-якої дівчини з інтелігентної родини. Освіта Анна отримала в Царськосельській
жіночої гімназії, там же вона познайомилася зі своїм першим чоловіком Миколою
Гумільовим і написала перші вірші. Зустрівши Анну на одному з урочистих вечорів у
гімназії, Гумільов був зачарований нею і з тих пір тендітна темноволоса дівчина стала
постійною музою його творчості.

Перший свій вірш Ахматова написала в 11 років і після цього стала активно
удосконалюватися в мистецтві віршування. Батько поетеси вважав це заняття
несерйозним, тому заборонив їй підписувати свої творіння прізвищем Горенко. Тоді
Ганна взяла дівоче прізвище своєї прабабусі – Ахматова. Втім, дуже скоро батько
зовсім перестав впливати на її творчість – батьки розлучилися, і Ганна з матір'ю
переїхали спочатку в Євпаторії, потім – у Київ, де з 1908 по 1910 рік поетеса навчалася
в Київській жіночій гімназії. У 1910 Ахматова вийшла заміж за свого давнього
шанувальника Гумільова. Микола Степанович, який вже тоді був доволі відомою
особою в поетичних колах, посприяв публікації поетичних напрацювань подружжя.

Перші вірші Ахматової почали друкуватися в різних виданнях з 1911 року, а в 1912 року
вийшов її перший повноцінний поетична збірка "Вечір". У 1912 році Анна народила
сина Лева, а в 1914 до неї прийшла популярність – збірки "Чотки" отримав хороші
відгуки критиків, Ахматова стала вважатися модним поетесою. Протекція Гумільова до
того часу перестає бути необхідної, і у відносинах подружжя настає розлад. У 1918 році
Ахматова розлучилася з Гумільовим і вийшла заміж за поета і вченого Володимира
Шилейко. Втім, і цей шлюб був недовгим – в 1922 році поетеса розвелася й із ним, щоб
через півроку поєднуватися шлюбом з мистецтвознавцем Миколою Пуніна. Парадокс:
згодом Пунін буде заарештований практично в один час з сином Ахматової – Левом,
однак Пуніна звільнять, а Лев піде по етапу. Перший чоловік Ахматової, Микола
Гумільов, до того часу буде вже мертвий: його розстріляють в серпні 1921.

Останній опублікований збірник Ганни Андріївни датується 1924 роком. Після цього її
поезія потрапляє в поле зору НКВС, як "провокаційна і антикомуністична". Поетеса
важко переживає неможливість публікуватися, багато пише "в стіл", мотиви її поезії
змінюються з романтичних на соціальні. Після арешту чоловіка і сина Ахматова
починає роботу над поемою "Реквієм". "Паливом" для творчого шаленства стали
неймовірні душу переживання за рідних людей. Поетеса прекрасно розуміла, що за
нинішньої влади це творіння ніколи не побачить світ, і, щоб хоч якось нагадати про
себе читачам, Ахматова пише ряд "стерильних" з точки зору ідеології віршів, які разом
з отцензуренными старими віршами складають збірку "З шести книг", що вийшов в
1940 році.

Всю Другу світову війну Ахматова провела в тилу, в Ташкенті. Практично відразу після
падіння Берліна поетеса повернулася до Москви. Однак там вона вже давно не
вважалася "модною" поетесою: у 1946 році її творчість розкритикували на засіданні
Спілки письменників, і незабаром Ахматова була виключена з ССП. Незабаром на
Ганну Андріївну чекає ще один удар: вторинний арешт Льва Гумільова. Вдруге синові
поетеси присудили десять років таборів. Все це час Ахматова намагалася витягнути
його, строчила прохання в Політбюро, однак ніхто до них не дослухався. Сам Лев
Гумільов, нічого не знаючи про намаганнях матері, вирішив, що вона не доклала
достатньо зусиль, щоб допомогти йому, тому після звільнення віддалився від неї.

У 1951 році Ахматову поновили в Спілці радянських письменників і вона поступово

повертається до активної творчої праці. У 1964 році їй була присуджена престижна
італійська літературна премія "Етна-Торіна" і їй дозволяють отримати її, оскільки часи
тотальних репресій пройшли, і Ахматова перестала вважатися антикомуністичної
поетесою. У 1958 році виходить збірка "Вірші", в 1965 – "Біг часу". Тоді ж, в 1965 році,
за рік до своєї смерті, Ахматова отримує докторську ступінь Оксфордського
університету.

Ганна Андріївна Ахматова померла 5 березня 1966 року в підмосковному Домодєдово.

Я пришла к поэту в гости...

Александру Блоку

Я пришла к поэту в гости.

Ровно полдень. Воскресенье.

Тихо в комнате просторной,

А за окнами мороз.

И малиновое солнце

Над лохматым сизым дымом...

 Как хозяин молчаливый

Ясно смотрит на меня!

У него глаза такие,

Что запомнить каждый должен,

Мне же лучше, осторожной,

В них и вовсе не глядеть.

Но запомнится беседа,

Дымный полдень, воскресенье

В доме сером и высоком

У морских ворот Невы.

Я спросила у кукушки...

Я спросила у кукушки,

Сколько лет я проживу...

Сосен дрогнули верхушки.

Желтый луч упал в траву.

Но ни звука в чаще свежей...

Я иду домой,

И прохладный ветер нежит

Лоб горячий мой.

Я улыбаться перестала...

Я улыбаться перестала,

Морозный ветер губы студит,

 Одной надеждой меньше стало,

Одною песней больше будет.

И эту песню я невольно

Отдам на смех и поруганье,

Затем, что нестерпимо больно

Душе любовное молчанье.

Я слышу иволги всегда печальный голос...

Я слышу иволги всегда печальный голос

И лета пышного приветствую ущерб,

А к колосу прижатый тесно колос

С змеиным свистом срезывает серп.

И стройных жниц короткие подолы,

Как флаги в праздник, по ветру летят.

Теперь бы звон бубенчиков веселых,

Сквозь пыльные ресницы долгий взгляд.

Не ласки жду я, не любовной лести

В предчувствии неотвратимой тьмы,

Но приходи взглянуть на рай, где вместе

Блаженны и невинны были мы.

Володимир Володимирович Маяковський

Володимир Володимирович Маяковський народився 19 липня 1893 року в місті
Багдаді, що в тодішній Кутаїської губернії. Прославився як драматург, поет,
кінорежисер і кіносценарист, журналіст і художник. Маяковський став одним з
найбільш відомих радянських діячів мистецтва і символом епохи.

Володимир Маяковський народився у родині Володимира Костянтиновича

Маяковського, який працював лісничим у Ериванське губернії. Мати, Олександра
Олексіївна Павленко, була родом з кубанського козацького роду і перебралася в
Кутаисскую губернію слідом за чоловіком.

У 1902 році Маяковського віддали на навчання в міську гімназію в Кутаїсі. Провчитися

тут йому довелося всього чотири роки. У 1906 році помирає батько Маяковський-
старший, після чого вся родина перебралася до Москви.

У Москві Маяковський надходить в класичну гімназію. І тут йому не довелося

провчитися повністю: у 1908 році майбутнього поета вигнали з гімназії через несплату
грошей за навчання.

Саме в цей період починається становлення Маяковського-революціонера. Покинувши

гімназію, він знайомиться зі студентами, що поширюють революційні ідеї. Незабаром
після цього Володимир стає членом РСДРП.

Активну участь у роботі марксистів не могло не накликати неприємності: у 1908-1909

Маяковський тричі потрапляв за ґрати. Йому пред'явлені звинувачення у співпраці з
анархістами-експропріаторами, в організації підпільної друкарні та сприяння втечі з
Новинской в'язниці політв'язнів-жінок. В результаті слідства по всіх трьох справах
Маяковський був звільнений як неповнолітній і за браком доказів. Тим не менш, 11
місяців до звільнення йому все ж довелося провести.

Перебування у в'язниці є періодом початку творчого становлення Маяковського. Тут

він пише свої перші вірші, які згодом викликали у нього не дуже позитивні емоції. Тим
не менш, рукописна зошит з віршами часів "відсидки" – перша чернетка творів
Володимира Володимировича.

У 1910 році Маяковський виходить з в'язниці, а вже через рік починає дуже активно
цікавитися живописом. Незабаром Московське училище живопису, ліплення і
зодчества роздобув Володимира в якості студента. А в 1912 році його вірші починають
публікуватися в футуристичних альманахах. Становлення Маяковського як поета
переходить у нову стадію. І знову бунтарський характер не дав можливості
Маяковському закінчити освіту: за участь у публічних виступах Володимира
виключають і з Московського училища живопису.

Незабаром після цього Маяковський відправляє просувати футуристичне мистецтво в

маси по містах країни. Він подорожує з групою однодумців, але у творчості є вже
цілком самостійним.

Перша світова війна викликала активний протест Маяковського. Він створює ряд
творів, в яких таврує ганьбою жорстокість і безглуздість війни. Створена в 1915 році
п'єса "Хмара в штанях" – твір, в якому Маяковський пророкує швидку революцію, яка
повинна очистити суспільство. П'єса стала поворотним етапом у творчості Володимира
Володимировича – вона показала чітко сформульовану ідею про необхідність
революції.

Жовтнева революція, природно, була зустрінута Маяковським з великою радістю. Нова

соціалістична дійсність була естетично осмислена поетом. Раніше ніякої соціальної
перспективи Маяковський не мав, тепер же у своїх творах він закликає до боротьби за
комуністичні ідеали.

Футуризм Маяковського, незважаючи на комуністичну спрямованість, далеко не

завжди подобався Леніну. Вождь світової революції не надто любив футуристів, з-за
чого критика діставалася і творів Володимира Володимировича. Наприклад, була
розкритикована поема "150 000 000", яку Ленін вважав надто незвичайною.

У цей же період Маковський проявляє себе і як художник. У 1919 році, перебравшись

до Москви, він приступає до створення серії агітаційних плакатів. За три роки їх
кількість досягла 1 100. Ці плакати демонструють роботу досвідченого художника з
помітною і лаконічній манерою вираження своєї думки. Сам Володимир називав себе
"поетом-робітникам", трудящим пензлем на потреби революції.

На початку 1920-х років Маяковський створює цілу низку творів, спрямованих на

пропаганду світової революції. Риси футуризму в його творчості знаходять нові
елементи. Поет стає одним з членом творчого об'єднання ЛЕФ (Лівий Фронт), де
співпрацює з Б. Пастернаком, С. Третьяковим, Н. Асєєвом та іншими представниками
літератури, філології та інших галузей мистецтв.

У цей же період Маяковський плідно працює над створенням реклами і дизайну

упаковки для "Резинотреста", "Моссельпрома" і інших торгових державних об'єднань.
Маяковський-"дизайнер" добився великих успіхів, про що свідчить отримана на
паризькій Виставці декоративно-прикладного мистецтва срібна медаль і почесний
диплом. Поет же представляв свої досліди в рекламі не тільки як джерело заробітку,
але і як спосіб вираження своїх ідей про перемогу революції.

З 1923 року практично всі твори шикуються в стилі "драбинки", який залишається
справжньою "візитною карткою" поета і зараз. "Драбинка" пояснювалася самим
Маяковським як прийом, який потрібен, щоб донести ідею вірша до "середнього"
читача, так як звичайній пунктуації для цього недостатньо.

У 1920-х роках Маяковський працював відразу за декількома напрямками: працював

кореспондентом цілого ряду газет Радянського Союзу, писав вірші (у тому числі і для
дітей), створював агітаційні плакати. Часто бував за кордоном, де черпала ідеї для
своїх "анти-буржуазних" віршів. Поет багато їздив по всій країні, читаючи свої вірші зі
сцени. Його виступи обов'язково супроводжувалися цікавими імпровізаціями з
читанням записок із залу і жартами, розраховані на невибагливий смак простих
слухачів.
До кінця 1920-х років Маяковський вирішив більше уваги приділяти драматургії. У цей
час були написані одні з кращих його п'єс: "Клоп" і "Лазня". Ці твори – сатиричний опис
реалій того часу. У п'єсах Маяковський застосував свій улюблений прийом: воскресіння
і подорожі в майбутнє.

Висміювання в "Клопе" бюрократизму та інших проблем накликало на Маяковського

серйозну критику. Комусь зверху не сподобалося, що поет висміює ті недоліки, яких у
Радянській державі, за офіційною версією, не існує. Посипалися різкі статті в газетах,
гасла "Геть маяковщину".

Прихильна до цього доля різко відвертається від поета. Його критикують за

"попутничество", виключають з творчих об'єднань. В березні 1930 року Володимир
Володимирович організував виставку-ретроспективу "20 років роботи", де розмістив
свої твори. На виставку не звернули ніякої уваги навіть колишні колеги з творчим
об'єднанням. Природно, відвернулося від поета і партійне керівництво.

У цей час ніби всі напасті звалилися на Маяковського відразу: він терпить поразку в
особистому житті, його постійно і дуже жорстко критикують, йому загрожує втрата
голосу, а спектакль "Лазня" провалюється. Швидше за все, це і стало причиною
самогубства Маяковського 14 квітня 1930 року.

Незабаром після смерті поета від його творчості постаралися швидше відхреститися:
його творчість потрапляє під негласну заборону. Лише в 1936 році, за клопотанням Лілі
Брік перед Сталіним, заборону було знято. Відразу ж починають публікувати збірники
творів Маяковського, його називають найкращим поетом епохи, створюють його
музей. Йому віддають всілякі почесті, але – вже посмертно.

Цікаві факти з життя Маяковського

Знаменита "драбинка" Маяковського багатьма його колегами-поетами вважалася

шахрайством. Поетів тоді платили відповідно з кількістю рядків.

Маяковський все життя дуже сильно боявся мікробів і мив руки при кожному
зручному випадку. Фобія розвинулася після того, як батько поета помер в результаті
звичайного уколу голкою.

Маяковський любив азартні ігри і під час поїздок по Європі вважав за краще
проводити час за картковими столами.

Я знаю силу слов, я знаю слов набат...

Я знаю силу слов, я знаю слов набат.

Они не те, которым рукоплещут ложи.

От слов таких срываются гроба

шагать четверкою своих дубовых ножек.

Бывает, выбросят, не напечатав, не издав,

но слово мчится, подтянув подпруги,

звенит века, и подползают поезда

лизать поэзии мозолистые руки.

Я знаю силу слов. Глядится пустяком,

опавшим лепестком под каблуками танца,

но человек душой губами костяком

Тучкины штучки
Плыли по небу тучки.

Тучек - четыре штучки:

от первой до третьей - люди;

четвертая была верблюдик.

К ним, любопытством объятая,

по дороге пристала пятая,

от нее в небосинем лоне

разбежались за слоником слоник.

И, не знаю, спугнула шестая ли,

тучки взяли все - и растаяли.

И следом за ними, гонясь и сжирав,

солнце погналось - желтый жираф.

Вывескам
Читайте железные книги!
Под флейту золоченой буквы
полезут копченые сиги
и золотокудрые брюквы.
 А если веселостью песьей
закружат созвездия «Магги» —
бюро похоронных процессий
свои проведут саркофаги.

Когда же, хмур и плачевен,

загасит фонарные знаки,
влюбляйтесь под небом харчевен
в фаянсовых чайников маки!

Вам!
Вам, проживающим за оргией оргию,
имеющим ванную и теплый клозет!
Как вам не стыдно о представленных к Георгию
вычитывать из столбцов газет?!

Знаете ли вы, бездарные, многие,

думающие, нажраться лучше как,—
может быть, сейчас бомбой ноги
выдрало у Петрова поручика?..

Если б он, приведенный на убой,

вдруг увидел, израненный,
как вы измазанной в котлете губой
похотливо напеваете Северянина!

Вам ли, любящим баб да блюда,

жизнь отдавать в угоду?!
Я лучше в баре блядям буду
подавать ананасную воду!