Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра археології

та спеціальних галузей

історичної науки

Есе на тему:

«Історія бібліотек та книг в Античну добу»

Виконав:

студент історичного факультету

академічної групим ІСО-11с

Івлєв Нікіта

Перевірила:

Доцент Баукова Анастасія Юріївна

Львів – 2023
 «Античність – традиція пам’яті та усного слова»
Андрій Баумейстер

«Si hortum in bibliotheca habes, deerit nihil»

Цицерон

Поява ідеї bibliotheca - перший крок до знищення античної традиції пам’яті.

Парадокс: Александрійська бібліотека покликана записати та запам’ятати все,
покращити та каталогізувати. Водночас Александрійська бібліотека – абсолют
елліністичної інтерпретації грецької античної paideia та один з багатьох визначних
факторів до покращення грецької та, далі, європейської ідеї виховання arete.
Еллінізм завершує та водночас продовжує традицію грецької Античності. Значно
пізніше Нільс Геенрик Давид Бор напише: «contraria sunt complementa», Георг
Вільгельм Фрідріх Гегель: «Істина – ціле; ціле – істина частин». Гераклітова ідея
синтезу буття та небуття втілюється в темі мого есе: здається, Парменид програв
суперечку, а Аристотелева двозначна логіка вмирає. Вмирає тоді, коли у світі
з’являється Александрійська бібліотека. У елліністичному світі нема місця
однозначності. Захід та Схід об’єднуються – східна космогонія як боротьба
персонофовікованих сутностей та грецька філософська боротьба «фізичних
реалій», про що писав П’єр Адо, втілюється в ідеї публічної бібліотеки. А книги
доповнюють та стають фундаментом. Physis наче вмирає та воскресає ще кращим:
він нескінченний, але кращий, бо більш повний.

Момент, коли греки починають продавати папіруси, тобто комерціалізувати

процес написання книги – той момент, коли підгрунтям до філософії перестає бути
лише schole, як основний чинник, рушій думки, пізнання душі (за Платоном душа
тотожна physis). Тепер у демоса, у кожного грека є щоденна можливість
доторкнутися до думок, що записані на папері – доторкнутися до знання, навіть,
якщо ця людина не зголошує їх в цю секунду на агорі – більше немає потреби у
пам’яті. Пам’ять заміняє книги. Добре це чи погано? Важко відповісти
однозначно. Проте простежуючи історію створення бібліотек і книг, можна
помітити дуже цікавий момент, він читається між рядками: особистісна пам’ять
людини слабшає з кожним днем. Це відбулося через втілення бібліотек, продаж
книг.

Вплив книги та бібліотеки на людину, культуру та, відповідно, науку важко

переоцінити. Завдяки появи комерціалізації книг в Античності (~кінець V –
початок III століття до нашої ери) з’являється прошарок людей, що живуть
«видавницькою» діяльністью. Платон в «Діалогах», «Теетет», оповідає історію про
Феодора. Філософ ходить зі сторони в сторону, спостерігаючи за зірками. Молода
гарна фракіянка, рабиня, несе воду та розливає її від сміху: Феодор упав у колодязь
та благає про порятунок. Мовляв, хоче знати, що на небі, а того, що під ногами –
не бачить. Пізніше Перикл у своїй відомій промові на честь померлих вояків у
Пелопонеській війні, що цю промову записав Фукідід в «Історії Пелопонеської
війни» казатиме про філософів, як про гордість полісу. Ці люди стали заможніми,
надзвичайно впливовими. При чому їхня впливовість не обмежується лише
наукою: політика, виховання і т.д. Аристотель стає учителем Александра
Македонського, перебуваючи у дружніх стосунках з македонським царськом
домом і вплив людей, що турбуються любов’ю до софії (philosophia) у грецькому
та, пізніше, елліністичному світі, напевно, досягає свого піку.

Філістерство висміюється, засуджується та стає негативною рисою. Завдяки

книгам та бібліотекам у тому та значному числі. Письмо перестає бути справою
рабів. З історією книг також пов’язане вимирання знання як форми одкровення:
тепер кожна людина середнього економічного становища може позволити собі для
власної освіти придбати книгу або стати відвідувачем одного з розділів
Александрійської бібліотеки (тієї, що була розташована у святилищі бога
Серапсиса і яка, імовірно, була публічною, тобто доступною для широкого кола
читачів). Книги, наприклад, виховують та надихають Зенона, засновника школи
стоїцизму, який будучи ще хлопчиком і живучи на Кіпрі, читав багато книжок, які
були куплені його батьком на orchestra в Афінах.

Бібліотека принципово відрізняється від архівів, де зберігалися всі державні

записи: у бібліотеці немає місця архівним бюрократичним записам, бібліотека –
храм художньої, наукової, науково-публіцистичної книги. На прикладі
Александрійської бібліотеки, куди звозилося всі рукописи, що були відомі
Птолемеям та їхнім агентам, які їх скупали можна стверджувати про те, про що я
згадував у своєму вступі: paideia виходить на новий рівень і античне знання
змішується з орієнталістським. Це проявляється у всіх культурних аспектах
традиції Еллінізму.

Першою бібліотекою, про яку варто згадувати і яка не тільки відома нам як
показовий приклад, але і в’їлася сучасникам у голову: бібліотека Аристотеля.
Відомий філософ почав тренд в елліністичному світі на створення бібліотеки.
Найімовірніше, Птолемеї, будучи культурними людьми, надихалися Аристотелем
як визначним філософом і переймають його ідеї створення місця для зберігання та
каталогізації книг. Зенодот, будучи працівником основного відділу
Александрійської бібліотеки доходуть до думки створення абетки. Алфавіт
покликаний спростити навігацію та каталогізацію серед нескінченних рядів сувіїв
Бібліотеки. Зараз людину, яка не знає абетку, однозначно назвуть нерозумною та
неосвіченною: пережиток, як на мене. Проте без абеткового знання досить важко
існувати у сучасному світі: дійсно, навіть зараз ми послуговуємося ідеєю Зенодота,
тобто, ідеєю зручної каталогізації за першою літерою назви твору.

Чорнила: лампова сажа від згорання олії в лампі, змішана з водою. Ручка:
заточений очерет. Два способи запису на папірусі: volumen і rotulus. При чому
volumen був більш поширеним, оскільки, напевно, зручнішим. Навіть до
популярізації папірусу як писемного матеріалу, Месопотамська цивілізація
послуговувалася глиняними табличками. Наприклад, Ашурбаніпал, що створив
першу відому нам бібліотеку у світі в принципі, дуже звеличував свій талант
письма та описував його як такий, яким він оволодів та став «кращим», адже
жоден з його попередників не був граматним. Ми знаємо про це з колофонів,
якими закінчувались серії глиняних табличок (тобто книги).

Актуальним аспектом з точки зору сучасності в контексті теми мого есе була
роль жінок. Жінки не мали права брати участь у політичному житті полісу, проте
на багатьох вазах часто зображалися жінки, що читали сувії. Тобто імовірно, що
жінки з багатих родин абощо мали можливість та не те, аби читати книги: ба
більше того, ними, швидше за все, захоплювалися так само, як і чоловіками, що
читають, оскільки так само на багатьох гробови каменях ми бачимо барельєфи
юнаків, що читають сувії в Афінах. Проте у згадках про школи, в яких юнаки та
діти вчаться письму немає згадок про жінок, тому, найімовірніше, освіту в
подібних закладах мали право здобувати лише чоловіки, або роль жінок в них була
дуже вторинною.

До кінця V століття читання стає настільки поширеним серед інтелектуалів і

не тільки, що Аристофан, до речі улюблений автор Платон і, (є легенда про те, що
коли Платона знайшли мертвим на його ліжку лежав сувій з сувієм комедії
«Хмари», напевно, Платон помер з посмішкою на обличчі) напевно, найвідоміший
комик класичної Греції жартує над людьми, що читають, кажучи про них, як про
«книжних червів». При чому, що на той момент з’являється настільки багато
різноманітних книг на всеможливі теми, що недобору в жанрах та/або видах
літератури не було. Зручним та таким, що часто зустрічається в Античній культурі
(здебільшого комічній) є жанр літератури, який ми б зараз описали як «рецептова
література», тобто література, в якій люди записували свої рецепти. Так, наприклад
в одній з комедій класичної Греції розігрувалася сценка, в якій Геракл, який часто
зображався в Античній комедії як обжора, заходить до бібліотеки і з-поміж усіх
всеможливих тем і книг найбільше його цікавить книга з кулінарними рецептами.

Стосовно доступності літератури, влучними є слова з промови на

виправдання Сократа, яку він зголошував сам. Найпопулярнішими авторами того
часу, імовірно, були Фукідід і Анаксагор (філософ, що творив за 30 років до того,
як Сократ зголошував свою промову у 399. Тобто це свідчить про те, що навіть
якщо автори не застали « «видавницького» буму», то вони користувалися не
меншою популярністю, ніж його сучасники) . Сократ описує те, що кожен
бажаючий міг придбати твори Анаксагора найменше за 1 драхму. Талановитий
найманий робітник, громадянин Афін, заробляв в день приблизно 1 драхму. Тобто
середня людина цілком могла позволити собі заощадити якусь книгу на місцевому
ринку.

При чому той факт, що приватні бібліотеки стають дуже популярними за

часи життя Аристотеля не означає, що їх не було до цього. Так, наприклад, одним з
перших мислителів, хто починав колекціонувати приватні збірки сувіїв стає
Ксенофон. Він мав бібліотеку з творів Гомера, багатьох сучасних філософів тощо.

Продавці книг не часто відповідали ідеалам сучасної академічної

доброчесності та часто заперечували своїми діями сучасне авторське право. Варто
зазначити, що перший крок до створення такого поняття буде прийнятий за
правління в Афінах Лікурга. Так, наприклад один з учнів Платона банально
скопіював деякі з робот учителя та привіз їх продават на батьківщину – Сицилію.
За це його різко засудили, при чому не через порушення «авторського права», а
через те, що подібний бізнес не був властивий колу освічених людей і вважався
похабним.

Тобто ще у 402 Арістофан тикав пальцем в Евріпіда за те, що він мав власну
колекцію книг, а через декілька декад подібні жарти трішки втрачають
актуальності, оскільки приватні збірки, тобто, приватні бібліотеки стають
повсюдним явищем не тільки для інтелектуалів, але й для заможних та людей
середнього достатку.

Страбон напише про Аристотеля: «Він був першим, хто об’єднав колекцію
книг та навчав царів Єгипту як оранжувати бібліотеку». Аристотель не був
першим, проте в’ївся в аннали історії як людина, що створила першу європейську
бібліотеку. Так часто трапляється в історії, тому це не дивно. Отже остаточно
зрозуміло, що Птолемеї та Александр Македонський, який так само мав ідеї
створення бібліотеки при мусейоні в Єгипетській Александрії, не взяли цю ідею з
повітря. Особливих фарб ця цитата набуває, коли згадуємо, що Александр був
учнем Аристотеля.

Перед тим як сфокосуватися на історії та її інтерпретації Александрійської

бібліотеки варто трішки зупинится на одному з законів Лікурга, який є дуже
цікавим в контексті історії авторського права. Лікург був великим фанатом творів
Есхіла, Софокла та Евріпіда. Не дивно, адже, навіть після смерті, п’єси цих авторів
часто ставили на великі свята на агорі на потіху людям. Проте після смерті
останнього з трійці (406 рік до нашої ери) їхні оригінальні твори піддалися вільній
думці акторів або людей, що безпосередньо ставили ці п’єси: оригінали настільки
відрізнялися від того, що було на сцені. Лікург як прихильник та людина, що мала
політичну владу випускає закон, що звучить приблизно так:

«Писемні версії трагедій [Асхілуса, Софокла, Евріпіда] мають зберігатися в

архіві, а міські клерки читатимуть їх для узгодження оригіналу акторам, що
грають і вони не мають право відходити від оригіналу п’єси»

Отже виникає потреба подібного плекання оригіналу, що вил’ється у

сприйняття оригіналу, як чогось «чистого» та «абсолютного». Звідти, напевно,
з’являється антикварне високе поцінування оригіналів творів у сучасності. Іноді
оригінальні рукописи безцінні, а іноді за них можуть попросити дуже і дуже великі
гроші навіть по мірках заможних людей. Це поцінування антикварного оригіналу
проявиться навіть у сучасників: у Птолемеїв як людей, що завідують мусейоном та
Бібліотекою при ньому.

Александрійська бібліотека не є публічною в найширшому розумінні цього

слова: туди допускалися лише науковці та робітники мусеойну та Бібліотеки.
Натомість, як я вже згадував на початку, була менша бібліотека, де, найімовірніше,
складалися найвідоміші твори грецького світу для загального вжитку.
 Феномен Александрійської бібліотеки полягає не тільки в тому, що це перша
«публічна» бібліотека з потужною катологізацією та безпрецендентною за своїми
розмірами збіркою книг (від 400 до 700 тисяч сувіїв, тобто саме сувіїв, а не
безпосередньо творів, оскільки один твір міг вміщатися на декількох сувіях, які
позначалися між собою як сторінки та книги. Звідти і традиція ділити, наприклад,
«Іліаду» за книгами, оскільки певні частини твору були записані на різних сувіях,
швидше за все, для зручності, проте, складно сказати, оскільки сувії могли бути
досить довгими: до 20 метрів). Але це й бібліотека – місце роботи науковців. Дуже
багато відомих мислителів доби Еллінізму працювали та відвідували Бібліотеку як
кладовище знань. Проте знань не тільки грецьких, але й орієнталістських:
перекладалися відомі твори Єгипту (н-д Манефон), Месопотамії (н-д «Епос про
Гільгамеша») . Серед найвідоміших і до сьогодні творів у перекладі був і Старий
Завіт.

Важливою передумовую до розуміння підгрунтя виникнення подібної

установи, яка фінансувалася від А до Я Птолемеями є розуміння елліністичного
світу, як світу, де царі були набагато більш багаті за грецьких баселевсів. Держави
виходять за межі полісу та починають охоплювати значні території. Після розділу
держави Македонського, Єгипет дістається владі Птолемеїв. Долина Нилу багата
на рослину папірус. Таковими були економічні передумови до виникнення
мусейону та Бібліотеки. Працівники Бібліотеки працювали «на ставці», мали значі
привілеї (серед яких, наприклад звільнення від оплати податків).

Александрія як столиця держави Птолемеїв мала стати новим культурним

центром. Повторюючи свою тезу про те, що Птолемеї були дуже освіченими
людьми, авжеж, вони хотіли, щоб нове місто, де фактично жили лише військові,
нечисленні торгівці та люди, що так або інакше обслуговували політичний аппарат
прибували не тільки люди, що шукать швидкого політичного зросту, але й люди
інтелегентні та освічені. Монополію на культурну столицю ще тоді утримували
Афіни. Проте час Афін, напевно, підходив до свого кінця з кожним камінчиком, з
якого будувалася Александрійська бібліотека.

Зі створенням Александрійської бібліотеки безпосередньо пов’язана

особистість Птолемея I. Він, схоже, був дуже зацікавлений у вивченні математики
та питав у Евкліда, чи нема простішого способу осягнути геометрію, на що
отримав однозначну та знамениту відповідь, що в’їлася в уми сучасників: «Тут
немає царської дороги». Птолемей I також відомий тим, що він записував історії
про завойовницькі походи Александра Македонського. Бажання створити
Александрію культурною столицею Елліністичного світу продовжується ще довго
за правительства різних царів: Птолемей IІ був зоологом, Птолемей ІІІ був великим
фанатом літератури, а Птолемей ІІІІ драматургом. До речі, Птолемей ІІІ фактично
викрав оригінальні твори Асхілуса, Софокла та Евріпіда з архівів Афін, оскільки
він дуже сильно бажав замати їх (оригінали) у своїй Бібліотеці. Він давав заставу в
15 талантів за оригінали п’єс старійшинам Афін, оскільки останні дуже сильно
ними дорожили та не хотіли їх втратити. 15 талантів Ліонель Кассон, автор
«Libraries in Ancient World» оцінює в $1 мільйон на сьогодні, що, погодьтеся, є
значною сумою. Після того, як Птолемей ІІІ замав ці оригінали у себе та залишив
їх у сховищі Бібліотеки. Натомість, він наказав переписати їх на гарному, дорогому
папері та підробити їх так, щоб вони точно відповідали оригіналу та віддати назад.
Старости нічого не помітили.

Фактично вище я описав першу задокументовану підробку оригіналу. Для

нас зараз зрозуміло чому оригіналу мають таку вартість, щоб вдаватися до
шархайства, аби лиш їх замати у своїй колекції, проте важко сказати, чим
керувався Птолемей ІІІ, коли робив це в ті часи, коли у людей подібного розуміння
не було. Напевно культ оригіналу з’явився саме тоді та це вилилося в те, що
сьогодні ми назвемо фальсифікацією оригіналу.

При створенні Бібліотеки, Птолемеї та люди, що відповідали за

безпосереднє її управління вдавалися не тільки до такого шархайства, про яке б
вони хотіли, щоб не знав ніхто, проте й до відвертого. Так, наприклад, Птолемеї
наказували забирати всі книги з човнів, що приходили до Александрії та
власникам цих човнів переписувати перші та віддавати натомість відібраному. Це і
є продовження традиції оригіналу.

Цікаво, що подібні викрадені книги у методі каталогізації творів

Александрійської бібліотеки мали окрему позначку («ek ploion» - дослівно «з
човнів») . Каталогізатори позначали не тільки ім’я автора, назву твора та
національність автора, але й джерело, тобто те, звідти цей окремий сувій або твір
з’явився у колекції: досить прискіпливо за мірками сучасників, проте досить
стандарто за мірками нашого часу. Вказання етнічності свідчить не про ще інше як
про те, що в Античному світі було дуже багато однакових імен і для ідентифікації
греків вони приписували походження, тобто, з якого міста, місця або країни
походить автор. Звідти з’являється традиція на позначення того самого Александра
Македонського: Александрів багато, а Македонський один (до речі в історіографії
Александра Македонського позначають ще й як Великого, тому це підтверджує
факт взаємозамінності епітетів на позначення однієї й тієї самої особистості).

Авторство намагалися позначати авторством людини, якій фактично

належало авторство твору та людині, яка і написала твір. Проте, якщо подібної
інформації не було, робили простіше: писали відоме ім’я останнього редактора.
Проте редакторів вказували так само, якщо ім’я автора було відоме: грецька
прискіпливість нічим не гірша за німецьку! Дуже влучно так робити для нас як для
людей сьогодення, проте домислити до такого, коли те, що ти робиш є
безприцендентним є досить важко насправді.

Коли багато людей думки та науки збираються в одному місці виникають

конфлікти та дискусії: зараз це невід’ємна частина академічного процесу, а
критика є проявом поваги в академічному середовищі. Імовірно, почалося це так
само в Бібліотеці. Так, наприклад, один з очевидців дуже влучно та, трішки,
язвительно висловлюється про людей, що зібралися в Александрійській бібліотеці
для роботи та науки:

«Книжні черви, яких зустрічаєш,

В густозаселеннім Єгипті,

В нескінченних суперечках,

Збираються довкола муз кормушок»

У людей Античності безперестанно розивалася культура пам’яті та усного

слова: Освічена людина все зберігає у пам’яті: знання дещо носить форму такого
собі одкровення. Будь-який еллін-юноша знав напам’ять, обов’язково Гомера.
Нове, оригінальне знання формується тільки в нашій голові. Для того ми
займаємося філософією, вивчаємо логіку: для того, аби продукувати нові
оригінальні знання та рухати культуру вперед. На жаль, моє покоління не може
похизуватися чимось подібним, принаймні, у сфері гуманітарних наук. Я відчуваю
занепад. Саме тому, простежуючи історію бібліотек та книг я виводжу думку про
те, що сучасна людина не зобов’язана запам’ятовувати фактично нічого: номери в
телефонній книзі в телефоні, вірші в книгах, історичні дати у Вікіпедії, ім’я
викладача на сайті кафедри. Банально, проте якщо відійти від «мирського»
хочеться підкреслити, що нове знання продукується найчастіше під час schole,
тобто тоді, коли ми відпочиваємо розмірковуючи та повністю віддані процесу.
Нове знання завжди спирається на інші знання, які зберігаються у нас у голові. 50
авторів, 50 тез, 50 цитат одразу в нашій голові, секунда, і «εὕρηκα!» - нова думка,
але ж потрібно пошвидше її записати. Таким чином той шлях, який ми обираємо
сьогодні – тобто остаточну втрату та занепад культури пам’яті треба дуже сильно
обмежувати. Щоб щось запам’ятати, треба докласти неабияких зусиль – ми навіть
розучуємося напрягатися. Це лякає, проте, звісно, не все ще втрачено.