Коли завібрував телефон, я вже знала, що мене чекає.

Олег ніколи не
телефонує просто так. Зараз почне благати, щоб я вийшла на зміну, тому що
більше не має жодного бажаючого розносити страви.
- Інночка, будь ласка, ніхто крім тебе не впорається. Лише сьогодні, вийди на
зміну. Ти ж знаєш, я не поскуплюся.
- Олег, я чую це щоразу, коли в тебе купа замовлень. І не маю бажання
марнувати свій вихідний, через твою жадібність найняти більше офіціантів.
Але якщо чесно я втомилась сидіти вдома. Читати книги, слухати
музику, дивитись відео на YouTube і так разів 5 по колу. На роботі хоч з
Нікою і Сергієм поговорю. Або послухаю нові плітки.
- У будь-якому разі, ти найкраще обслуговуєш. Клієнти тебе люблять. Ну Інно,
обіцяю, після бенкету в тебе буде 3 вихідні. Я не буду навіть думати про
тебе.
Ахахахахах чергова брехня, але яка ж гарна. Напевно, у Олега дійсно
проблеми з обслуговуванням клієнтів.
- Якщо чесно, я не дуже тобі вірю, але добре. Я вийду. І дууууже сподіваюсь,
що ти дійсно не обдуриш мене з приводу вихідних.
- Я хіба часто тебе обманював?
- Майже завжди.
- А тепер ні, все Інно, я викликаю тобі таксі і з нетерпінням чекаю.
Добре, треба переодягнусь і нанести трішки макіяжу, щоб не лякати
відвідувачів. Приємно знати, що Олег так мене цінує. Я працюю в його
ресторані вже 2 роки, ресторан у нього хороший, навіть дуже, мене
влаштувала туди колишня сусідка. Вона була однокласницею Олега і коли я
шукала роботу, попросила його взяти мене. Він би і не глянув у мій бік, якби
не був закоханий у неї по самі вінця. Зрештою, його почуття до Олени
забезпечили мені роботу на кілька років.
Однак ця робота мені теж набридла. Мені все набридає дуже швидко.
Їжа, серіали, парфуми, навчання, особливо навчання. Єдиний плюс, що скоро
я напишу дипломну роботу і прощавай універ. Я щодня думаю про те, як би
попрощатися з професією офіціантки і знайти більш серйозну роботу. Їздити
в офіс, мати нормальні вихідні і забути про запах французької кухні. Так,
гаразд, досить скиглити, вари собі каву Інно, вкладай свої кучері і вперед на
роботу. Тобі потрібно оплачувати рахунки за квартиру, купувати нові книги,
косметику і засоби для укладання волосся.
Здається таксі вже тут. Що ж попереду ще один вечір обслуговування
столиків і нахабних клієнтів, які вважають за необхідне продовжити зі мною
спілкування. Знали б вони, який жах їх чекає поза роботою, то тікали якомога
далеко. Це з першого погляду я схожа на кучеряве янголятко, але характер
більше підходить до прислужниці чорта. Саме тому я переїхала до Львова,
подалі від своїх колишніх друзів, родичів і всього, що нагадувало колишнє
життя. Здавалося ніби всі бачили в мені хорошеньку дівчинку, яка не знає
слова «ні», і якою можна безмежно користуватися. Скільки я вислухала
лайна, коли покинула рідний дім і перестала спілкуватися з ріднею. Я
розбила всі їх очікування на тисячі шматочків і гарна картинка милої Інни
зникла. Тепер для всіх я зла стерво, що зневажає родину, але сім’я раптово
забула, як зневажала мене. Все, стоп, досить про це думати. Ці думки
затягують, як болото. Не хочу потім прокручувати це в голові сотий раз.
Доїхала я доволі швидко і судячи з кількості відвідувачів і швидкості, з
якою бігають офіціанти, а Сергій робить коктейлі, відвідувачі масово
вирішили долучитись до французької кухні.
- Інно, нарешті, переодягайся швидше. Тут просто жах, всіх масово
заскочив голод і люди вирішили прийти до нас.
Ніка виглядала так, ніби пробігла марафон. Що ж мабуть сьогодні моя
допомога буде виправдана на всі сто відсотків.
- Що входить до моїх обов’язків, - запитала я натягуючи форму.
- Займись, будь ласка, бенкетною залою, там замовлення на 8 людей.
- Нііі, ти ж знаєш, я не люблю обслуговувати одну компанію.
Це була гірка правда. Тому що якщо компанія складалась з чоловіків
напідпитку, вони неймовірно сильно хотіли щоб я до них приєдналась:
випила, сидячи у когось на колінах, накручуючи пасма волосся на палець.
Фу, який жах, відчуваю себе м’ясом під винним соусом. Не хочу, щоб на
мене дивились як на страву.
- Інно, я розумію, але всі офіціанти приїхали раніше. Тому столики,
веранду і кімнати, всі собі розібрали. Лишилась тільки бенкетна зала. Тим
паче, замовлення там маленьке.
Ніка бурмотіла так швидко, що я ледь за нею встигала.
- До речі, компанії залишають найбільші чайові, тому не скигли і
швиденько іди сервірувати стіл, поки Олег не почав кричати на всіх.
- На мене він кричати не буде, це, по-перше. По-друге, мене взагалі не
цікавлять чайові, тому що сьогодні у мене має бути законний вихідний, -
гримнула я, забираючи полотняні серветки і тарілки.
- Тоді чому ж ти приїхала? Я б у свій вихідний до телефону навіть не
підходила.
- Тому що я неймовірно добра, співчутлива і відповідальна працівниця, -
прощебетала я.
- А ще дуже скромна. Все, я біжу, побачимось потім.
Ніка посміхнулась і побігла на склад. Що ж, мене чекає ще один день
обслуговування нахабних клієнтів, «обожнюю це». Я натирала посуд до
блиску і сервірувала стіл, коли почула кроки позаду.
- Інно, привіт. Ем… я думав тебе тут сьогодні не буде, - тихо промовив
Сергій.
- Але я тут. Олег сказав, що у вас неймовірна запара і моя допомога не
завадить. А от чому ти тут? Хіба на барі роботи бракує?
Може я трохи загрубо це сказала, але з Сергієм я інакше не могла. Він
постійно хотів зі мною поговорити, провести додому чи запросити на
каву. Я давно знаю про його особливі почуття до мене і це неймовірно
набридає. Не тільки набридає, а ще й відштовхує. Сергій мені навіть не
друг, виключно колега, мене абсолютно не хвилює його життя, але він
схоже вважає інакше.
- Не бракує, але я вирішив зробити собі перерву і побачитись з тобою, -
Сергій сором’язливо потер чоло, - до речі, ти не хочеш сьогодні після
зміни…
- …не хочу, вибач, що перебиваю, але я нічого не хочу. Я хочу приїхати
додому і лягти спати.
Ці кляті тарілки були всі у дрібних плямках від засохлих краплин води.
Їх важко було натерти до блиску. А ще складніше було слухати Сергія.
- Я не хотів тобі заважати, я просто хотів провести трохи часу з тобою. Я
думав, ми зможемо просто погуляти, або поговорити про щось. Я лише…
- він затинався майже після кожного слова. Моє нутро починає кипіти. Я
не люблю, коли мені нав’язують свою компанію і відмовляти йому навіть
трохи прикро, але терпіти цей щенячий погляд і нудні розмови весь вечір
я не зможу.
- Сергію, вибач, але мені треба працювати зараз. І після роботи в мене інші
плани. Тобі краще піти, поки Олег не знайшов тебе тут і почав
репетувати.
- Так…ти права. Ще побачимось.
Я би дуже хотіла, щоб ми не бачились, але це нереально. Можливо, я
занадто нахабно себе поводжу і мені варто було б дати йому шанс. Але
його поведінка тільки діє мені на нерви. Безглузді розмови, погляд
дитини, яка хоче останню недосяжну цукерку, постійне бажання затягти
мене в ліжко після роботи, це просто набридає.
У мене два роки не було стосунків і бажання розпочати їх, з кимось
таким як Сергій, тільки зникає. Я задумувалась про те яким уявляю свого
хлопця, але «завищені стандарти» не дають цього зробити. Герої з
романів сформували картинку в моїй голові і дивись на чоловіків у
реальному житті – суцільне розчарування. Я всього лише хочу, щоб
поруч зі мною була людина, яка прийматиме мене злою, доброю, без
макіяжу, без настрою, втомленою, всякою. Яка буде дивитись не крізь
мене, а на моє обличчя, яким би воно не було. Яка буде любити і цінувати
мої інтереси, розділяти все добре і погане в цьому житті, а буду робити
все те саме і для нього. Щоб ми ідеально доповнювали один одного. А
порівняно з тим, що я бачила і відчувала в реальному світ, всі мої
бажання так і залишаться в моїй голові.
 Я трішки замислилась над цим і ледь не впустила келих. Тоді побачила,
як до бенкетної зали увійшов Олег. Він виглядав спітнілим і втомленим,
зрештою сьогодні був і офіціантом, і директором ресторану, і барменом, і
прибиральником. Обожнюю коли він працює більше за весь наш штат. Це
трішки схоже на справедливість.
- Інно…фух, мені аж важко дихати. Людей ніби масово заскочив голод, -
Олег присів на дивані в бенкетній залі і почав роздивлятись, що я
зробила.
- Всі столики зайняті, веранда і бенкетна зала. Я не пам’ятаю такої
величезної кількості відвідувачів. Сьогодні якейсь свято, а я про нього
забув?
- Сьогодні субота, у людей вихідний, вони хочуть відпочити і не думати
про те, що готувати ввечері. І у мене, до речі, теж мав би бути вихідний.
- Знаю, знаю, я безмежно вдячний, що ти взяла на себе бенкет. Хоч клієнтів
небагато, але вони люди серйозні, тому обслуговування повинно бути на
найвищому рівні.
- Мені байдуже, я всіх обслуговую однаково добре.
- Я це знаю, але Інно, хочу нагадати, що їх потрібно обслужити більше ніж
просто добре. Вони мають бути ситі, задоволені і, за можливістю, добряче
п’яні, - Олег підвівся, оглядаючи моє сервірування, і наблизився до
виходу.
- Якщо не секрет, хто такі ці вельми шановні клієнти?
- Рада директорів якоїсь фірми. Старі, злі, але доволі щедрі на їжу і
випивку. Якщо побачиш молодого директора будь-якого департаменту,
хапай його собі.
Я насупилась, бо мене не дуже влаштовували такі особливі відвідувачі.
Знаючи, що вони можуть поводить себе ніби будь-яких заборон в цьому
житті немає, я трішки засувалась. Закон і мораль для деяких пусті слова,
коли кілька купюр закриває очі на будь-які незручності. Був у мене гіркий
досвід з подібним контингентом, і це доволі страшно. Що ж після бенкету
потрібно буде швидко вшиватись.
- Мені ніхто не потрібний, ні директор, ні працівник. Мені потрібен
відпочинок.
- Ти його обов’язково матимеш, після цього вечора. Обіцяю.
Олег помахав і вийшов. Тим часом прогримів дзвіночок, схоже закуски
для бенкетної зали вже готові. Потрібно принести і чекати гостей, скоро
вони приїдуть і будуть ганяти мене цілісінький вечір з дурнуватими
проханнями. «Обожнюю цю роботу».
Я забігла на кухню забрала канапе і овочеві нарізки та понесла їх до
столу. Всі офіціанти метушились і рухались, немов підлога горить. Я, до
речі, теж. Крім того, майже нічого і нікого не бачила. Так, коли я майже
увійшла до бенкетної зали, зіштовхнулась з якимось містером-шалено-
 дорогим костюмом. Напевно, якийсь директор, старий і неприємний тип.
Я ледь не впустила свої тарілки, але чоловік забрав вловив одну, коли та
майже вислизнула з мої рук. Канапе було врятовано! Але тарілка з
овочами розбилась, нарізані помідори розкотились по всій підлозі, а деякі
шматочки забруднили мої кеди і супер-дорогі-туфлі мого рятівника. Ну
добре, рятівника однієї тарілки.
Коли я підвела очі, то побачила не людину, а вирізку з якогось
еротичного журналу. Боже, він зійшов зі сторінок тих жіночих романів,
які я згадую щоночі? А, можливо, він знімається у фільмі, чи працює
моделлю?
- Агов? Вас розкидані помідори ввели в шок?
- Що? Тобто…вибачте, - я ледь вичавила з себе слова.
Темні очі, злегка заросла щетина, коротке волосся і чималий зріст. Знаю,
може це набір стереотипів, але від них в мене скоро слина потече. Або
про це говорить довга відсутність сексу? Стоп. Інно, ти задалеко зайшла.
Ти на роботі. Отямся і зникни, щоб не псувати людині вечір.
- Перепрошую, я забігалась і не помітила Вас. Ви не забруднились?
- Я – ні. Моє взуття – так. Дивіться наступного разу не тільки під ноги, а
ще й перед собою.
Він кинув такий погляд на мене, наче я якась муха, що заважає постійним
дзичанням.
- Ще раз перепрошую. Я можу, якось виправити ситуацію?
- Так. Не потрапляйте більше мені на очі. І купіть собі окуляри.
Він всучив мені тарілку в руки і вийшов на двір. Ну і хам. Я розумію, що
ті помідори замастили взуття, але одна волога серветка виправить цю
ситуацію. Ну от наче симпатичний, але поводить себе, як козел.
- Надутий індюк?
- Хто індюк? – поклала мені руку на плече Ніка.
- Мама! Ти мене налякала.
- Сорі, ну то хто тут індюк? Олег? А я тобі казала, лишайся вдома.
- Та ні, інший. Гість один. Я тарілку впустила, там розкидались овочі по
підлозі, забризкали його взуття. А він сказав, щоб я не потравляла в його
поле зору. І ще додав, що я сліпа.
Я поставила вцілілі канапе, поправила серветки і клянусь, в цю секунду
повітря в кімнаті погустішало. Або мені зараз так здається.
- Неправда.
Б’юсь об заклад, що чорт з пекла має такий самий голос, який щойно
пролунав за моєю спиною. І що цей голос робить у бенкетній залі?
- Я сказав, що вам не завадять окуляри, щоб не збивати нікого з ніг. І не
бити інші тарілки.
- Я піду.
 Ніка швиденько змилась і лишила мене саму. От коза! Я би зараз з
превеликим задоволенням втекла сама.
- Перепрошую, я не це мала на увазі, - моє обличчя заливалось буряковим
кольором, навіть попри тональний крем я відчувала, що стаю схожа на
борщ, - Ви гість сьогоднішнього бенкету?
- Ні.
- Тоді, можливо вас провести до вашого столику?
- Ні.
Ну то що ти тут робиш? Невже не можна прямо сказати? Терпи, Інно, у
сфері обслуговування це звична справа. Грати на нервах офіціантів –
улюблене заняття деяких клієнтів.
- Перепрошую, тоді чим я можу вам допомогти?
- Я би дуже хотів вас сьогодні не бачити, але вочевидь не вийде. Я
охоронець голови департаменту і приїхав раніше, щоб пересвідчитись чи
все готово, але бачу, що нічого ще не зроблено. А обіцяна «найкраща
офіціантка» - розгублена дівчинка, що любить поливати клієнтів брудом
у всіх сенсах.
О мій Бог! Моя кров вже пульсує мені в скронях. Але тепер від
непереборного бажання вбити цього вилупка. Як можна з такою зневагою
дивитись на людей і ще більше говорити з ними? Окей, я не краща, коли
обговорювала його. Але хоч думала, що в залі ми з Нікою удвох і нас
ніхто не підслуховує. А цей ідіот? Ні, я не зможу бути поруч з ним цілий
вечір. Це НЕ-РЕА-ЛЬНО!
- Якщо Вам так неприємно мене бачити, я можу обмінятись з іншою
офіціанткою.