Класична німецька філософія.

1. Іммануїл Кант – фундатор, засновник класичного німецького ідеалізму.

Філософська позиція Канта.
2. Практично-дієва сутність суб’єктивного ідеалізму Фіхте. Науко-вчення Фіхте.
3. Натурфілософія і система транстцентального, естетичного ідеалізму Шелінга.
4. Панлогізм об’єктивного ідеалізму Регеля. Його філософська система та метод.
Антропологічний матеріалізм Людвига Феєрбаха

Основними недоліками попереднього матеріалізму, включаючи і французький

матеріалізм 18 століття, було те, що предмет, дійсність береться у формі тільки
об’єкта, а не суб’єктивно, не у практиці. Звідси і випливає поверхневий, споглядовий
характер матеріалізму 18 століття, зокрема французького. Французькі матеріалісти 18
століття не розуміли ролі та значення чуттєво-предметної, виробничої діяльності
людей у процесі пізнання. У них активним початком виступала лише природа, а
суб’єкт – пасивною істотою, який був здатний пізнавати природу тільки тому, що він
є продуктом природи. Французький матеріалізм 18 століття не розумів і не бачив, не
помічав, що між людиною і природою існує інша природа, створена практикою та
пізнанням людини, тобто матеріально-духовна культура і людина починає пізнавати
природу тільки залучившись спочатку до матеріальної та духовної культури. І на
кінець, методиком французького матеріалізму 18 століття був метафізично-
механістичний його характер. Справа у тому, що в цей період свого досконалого
розвитку досягнула лише класична механіка, фізика як наука лише формувалася, а в
хімії дотримувалися ще гіпотези флогістона. Рослинний і тваринний світ не був ще
вивчений і досліджений, тому все пояснювалося тільки з точки зору механіки. Так,
наприклад, у відомого французького матеріаліста Ламетрі людина – така ж машина, як
і у Декарта тварина – машина. Ці недоліки французького матеріалізму 18 століття і
прагнула подолати класична німецька філософія. Але зробила вона це лише у
мислення, абстрактно, спекулятивно. Справа у тому, що класична німецька філософія
відображала суперечливе соціально-економічне буття тодішньої Німеччини. Тодішня
Німеччина, на відміну від Англії та Франції, зберігала феодальну роздробленість.
Після Вестфальського миру 1648 року, Німеччина представляла собою 296 дрібних
держав. Після Віденського конгресу 1815 року, феодальна роздробленість Німеччини
зберігалася. Кожна держава-карлик у Німеччині мала свою територію, кордони,
законодавчу, судову, виконавчу та федеративну владу. У карликових державах
панував релігійний обскурантизм і провінційна обмеженість. Це заважало
економічному, політичному, духовному та культурному розвитку німецького народу.
В той же час, деякі регіони тодішньої Німеччини не поступалися Англії та Франції.
Саме таке суперечливе буття і могла відображати класична німецька філософія тільки
в абстрактній, спекулятивній ідеалістичній формі. Однак, за своїм змістом, класична
німецька філософія – це найбільш велике досягнення філософії за весь період її
розвитку. Класична німецька філософія належить не тільки Німеччині, а й усьому
цивілізованому світу. Після класичної німецької філософії практично ніякого розвитку
філософії вже не відбувалося, а почався розвиток по низхідній лінії – регрес і цей
занепад продовжується по сьогоднішній день, коли зникає сама філософія.

Засновником класичного німецької філософії був відомий німецький вчений, і ще

більше – філософ, Іммануїл Кант (1724 - 1804 рр). Природа, як відомо, кожну людину
наділяє своєрідним темпераментом, але свій характер людина виробляє сама. Іммануїл
Кант народився в сім’ї лимарів, тобто батько його виготовляв кінську збрую,
починаючи з віжок і закінчуючи сідлами, весь час був зайнятий на роботі. І тому, щоб
утримати сім’ю з 5 чоловік вихованням займалася тільки виклбчно мама, а батько був
весь час на роботі. Мати, Анна-Регіна, прагнула зміцнювати слабке здоров’я Іммануїла
Канта і навчила його поважати працю, бути чесним, скромним і акуратним. Це Кант
завжди згадує. Основними якостями Канта як філософа і людини це були глибоке
усвідомлення власного обов’язку і суворе підпорядкування своїй волі бажань та
пристрастей. Кант-мораліст і Кант-людина – поняття еквівалентні, рівноцінні. У
цьому відношенні, життя і творчість канта є унікальними. У 6 років Іммануїла Канта
віддали вчитися у церковну гімназію Фрідріха. ВУ гімназії Кант вчився наполегливо.
Після закінчення гімназії, успішного закінчення гімназії, Іммануїл Кант поступив
вчитися у Кенінгсбергзький університет. Правда, до чого часу ще точно не відомо, на
який факультет поступив Кант. Більшість дослідників вважає – теологічний, є
дослідники, які ввжають – філологічний, є дослідники, які вважають навіть –
математичний факультет, і, ви знаєте, є дослідники німецькі, які вважають, що Кант
вчився на медичному факультеті, точно не встановлено. Але відомо точно, що після
закінчення університету Іммануїл Кант не захистив магістерської роботи і був
змушений їхати працювати домашнім вчителем – вчити дітей у багатих сім’ях, в тому
числі і у відомого барона Кайзенрюнга. У барона Кайзенрюнга була молода баронесса
і це було перше і останнє захоплення Іммануїла Канта. Після повернення до
Кенінгсберга, Кант пройшов успішно габілітацію, тобто захист дисертації, і став
приват-доцентом, приват-доцент – це посада, яку оплачувала не держава, а оплачували
самі студенти, яких набирав до себе вчитися Кант. Кант вів типовий, класичний спосіб
життя німецької педантичності і пунктуальності. Відомий німецький письменник-
філософ Генріх Гейнне зауважує так: «Не думаю, -- пише Гейне, -- що великий
годинник на соборі Кенінгсберга рівномірно і безпристрасно виконував свою
зовнішню роботу, аніж його земляк Кант». Пробудження, вставання, вранішня кава,
писання, читання лекцій, обід, прогулянка. Це все Кант робив у суворій послідовності
і в один і той же час. Коли Іммануїл Кант у своєму сірому сюртуку із камишевої
тростиною ішов стежкою у бік липової алеї (зараз ця стежка має назву Кантівської
стежки), то не потрібно було дивитися на годинник: всі знали, що це точно 15:30, пів
на четверту. Говорять, що Кант два рази у житті порушив свій розпорядок дня: це тоді,
коли побіг назустріч до поштаря, щоб узнати вісті з Франції, коли французи взяли
Бастилію 14 липня у 1889 році і коли зачитався відомою, дуже відомою книжкою Жан-
Жака Руссо «Юлія, або Нова Елоїза», тільки тоді він забув про час, два рази.

У творчості Іммануїла Канта чітко завжди розділяють 2 великих періоди:

докритичний приблизно (до 1770 року) і критичний (після 1770 року), коли Іммануїл
Кант публікує свої основні філософські праці: «Критика чистого розуму» (1781 рік), де
він представляє свою теорію пізнання, «Критика практичного розуму» (1788 рік), де
Кант представляє свою етику і «Критика здатності суджень» (1790 рік), в якій Кант
представляє своє естетичне вчення.

У докритичний період Іммануїл Кант, відомий природодослідник, філософ, в цей

період він читає філософію Ляйбніца і значно пізніше на нього мав вплив Дайвід Юн
(?), в основному він читає філософію Ляйбніца. Крім того, всі курси, які читали
сьогодні в (…), тоді було прийнято, читав один доцент або професор: і математику, і
механіку, і медицину, не було спеціалізації. Кант вперше почав читати курс фізичної
географії. У цей період Канта цікавить проблема історії правознавства і еволюція
природи.

У 1755 році Іммануїл Кант, спираючись на класичну механіку Ньютона, публікує

основну працю цього періоду – «Всезагальна природна історія та теорія неба». У цій
праці, спираючись на ньютонівську механіку, Іммануїл Кант висуває гіпотезу про
походження нашої галактики із розріджених частинок матерії у просторі. Ця гіпотеза
Канта, говорив академік Амбарцумян, поруч з гіпотезою про великий вибух, зберігає
своє певне значення і по сьогоднішній день. Це було велике відкриття Канта. Крім
того, Кант в цей час, спираючись на механіку Ньютона та використовуючи
математику Д’Аламбера (французького математика), а також знання з астрономії
показує і доводить, що наша Земля, наша планета протягом доби, внаслідок припливів
морів та океанів, сповільнює свій рух коло власної осі; тяжіння місяця - це також було
дуже велике відкриття Канта, математично обґрунтоване. В цей же час, Іммануїл Кант
прагне створити генеалогію тваринного світу, тобто розподілити класи тварин за
принципом їхнього можливого походження, а також доводить і обґрунтовує
відносність спокою та руху. Кант, як вчений, вперше обґрунтовує теорію і показує
природне походження людських рас. Все це свідчить, що в докритичний період І. Кант
був відомим вченим, природодослідником.

Однак, із своїх наукових відкриттів та відкриттів науки того часу І. Кант не робить
послідовних матеріалістичних висновків, а навпаки – робить значні поступки в бік
релігії. Всупереч своєму ж вченню про рух нашої галактики, І. Кант стверджує, що рух
має початок у часі.

«Ні наявність матерії, ані в принципі внаслідок якої матерія із хаотичного вигляду
набуває досконалого вигляду, - пише Кант, - не свідчить про те, що причиною руху
матерії є закони механіки. Закони механіки виявляються у процесі руху, але вони не
випливають із цього руху і більше нездатні пояснити причини руху матерії. Причиною
 руху матерії є Бог . Навіть, - говорить Кант, - найпростіші перетворення у природі
напростіших частин елементів свідчить про те, що вони є запрограмовані богом».

Ця позиція нагадує Ляйбніца. Це все, що стосується до критичного періоду.

В докритичний період Кант читає філософію Ляйбніца, Вольфа(?) і пізніше починає

використовувати власні думки з філософії, власну філософію, особливо в теорії
пізнання. Із полеміки сенсуалізма, імпіризма і раціоналізма І. Кант виніс переконання
в тому, що джерелом нових наукових знань не може бути ані сам по собі чуттєвий
досвід, ані саме по собі мислення.

«А між тим, - говорить Кант, - нове знання виникає повсякчас, особливо в

математиці, механіці та фізиці».

І Канта, як вченого, цікавить питання: як виникає і формується нове знання, як

можливі синтетичні судження у науці, тому що у науці нові знання виникають тільки у
вигляді синтетичного судження, а не аналітичного. Це прекрасно розумів Кант. Тому,
перше питання, яке хвилює Канта – як виникають нові знання в науці, як тут можливі
синтетичні судження. Друге питання, яке цікавить Канта – як можливі у природничих
науках істини, які були б всезагальними, об’єктивними, необхідними і абсолютно
точними, як це ми маємо у математиці.

«Я стверджую, - підкреслює Кант, - що у природничих науках міститься стільки

науки, скільки в них є математики. Для того, щоб відповісти на ці питання, - вважає
Кант, - необхідно дослідити, вивчити можливості нашого розуму, що він може, на
що він здатний. Дійсно, - стверджує Кант, - річ в собі існує об’єктивно, до і
незалежно від нас. Людина за допомогою відчуттів, сприйнять, пов’язана з
оточуючим світом, але наші відчуття/сприйняття без понять – сліпі, так само як і
поняття без відчуттів/сприйнять – пусті. Поняття, - підкреслює Кант, - це точка
горизонту, з якої можна побачити певний вид.

Чи правильно розмірковує Кант? Звичайно правильно. Я, наприклад, не знаю, на

відміну від ваших дівчат, хто вийшов у свій час заміж за арабів, арабської мови. Я
дивлюсь на арабську мову і не розумію, моє сприйняття є сліпим і не розумію, Ви,
наприклад, ще не знаєте ЕКГ. Дивитися – там класичний інфаркт міокарду, наприклад,
- і нічого там не розумієте, у вас нема знань, нема понять. Так само, як поняття без
відчуттів/сприйнять є пусті. Ви принесли мені формулу діагнозу готову – фіброзно-
кавернозний туберкульоз легень, активна фаза, фаза розпаду і казеозна пневмонія під
знаком питання. Рентгенограми я не бачив, ця формула для мене є пустою,
абстракцією. Правильно говорить Кант? Звичайно правильно. Далі Кант так
розмірковує приблизно, Кант вибачає, що я так скорочую, але теорія пізнання чистого
розуму – це приблизно 900 сторінок, третій том.
 «Людина, - говорить Кант, - за допомогою апріорних додослідних форм розсудливої
діяльності орієнтується у світі офіційованих (?) явищ, у світі сприйнятих явищ. Тут
вона встановлює певні взаємозалежності, зв’язки, відкриває закони – одним словом це
те, що ми називаємо емпіричною наукою. Однак, людська діяльність не може
обмежуватися розсудливою діяльністю, розсудок, - підкреслює Кант, - є гарним
помічником тільки в 4 стінах домашньої кухні, в науці його не досить».

І. Кант мав право так говорити, тому що він робив (селекеатіс?) – він жив один, він не
був жонатим. І робив (селегеатіс?), був першим кухарем в Кенізберзі, ніхто краще не
готував страви, ніж Кант, першим кравцем – ніхто кращої одежі не шив, першим
перукарем – ніхто краще не робив парики, ніж Кант. Тому Кант мав право говорити,
що є гарним помічником тільки в 4 стінах домашньої кухні, бо він цим займався, в
науці його не досить. Розсудок неминуче поступається місцем розуму. Розум
внаслідок особливої допитливості прагне проникнути в ноумен(?), говорячи нашою
мовою – у відсутність. Але при спробі проникнути в (річ собі)? Розум стикається з так
званими антиноміями – граничними протиріччями, беззаконням. Розум може
одночасно довести істинність двох контрадикторних суджень, що не відповідає
елементарним принципам логіки.

«Так, наприклад, - говорить Кант, - розум може довести, що світ має початок у часі і
обмежений простором і в той же час може довести протилежне – світ не має
початку в часі, безкінечний простір. Розум може довести, що все існуюче
складається з простих елементів і той же час – нічого простого не існує, все
складне».

Вам це зрозуміло, бо ви вже вивчили гістологію. Подивилися на клітинну під

звичайним мікроскопом – дуже проста її будова, а подивилися на ту саму клітину під
електронним мікроскопом – це величезна фабрика. Те, що є простим, є насправді
складним.

«Третє, розум може довести, - стверджує Кант, - що все існуюче підпорядковується

суворим законам необхідності і в той же час є випадковість – елемент свободи.
Накінець, розум може довести, що Бог існує і може довести, що його немає; може
довести, що душа смертна і довести, що вона безсмертна. Стикаючись з такими
граничними протиріччями, розум зупиняється рухатися, не може далі, він неминуче
поступається практичному розуму, або вірі».

Віра та практичний розум у Канта ототожнюються.

«Я, - говорить Кант, - навмисне обмежу можливості нашого розуму, щоб він не був
занадто самовпевненим, адже мудрість більше полягає в практиці, аніж у мисленні».

У критиці практичного розуму, яка була опублікована в 1788 році, І. Кант представляє
своє етичне вчення, свою етику. Вихідна посилка або вихідний засновок (зараз так
пишуть), етики Канта сформувалася під безпосереднім впливом Жан Жака Руссо.
Сутність цієї посилки полягає в наступному: людину, як особу, ні за яких умов не
можна розглядати, як засіб для досягнення певної мети або виконання певного
завдання, а тільки виключно як саму ціль. І. Кант повністю розділяє позицію Жан
Жака Руссо про те, що для людини найбільше значення мають її честь, гідність та
свобода.

«Віваре сіне лібертате нікі – життя без свободи ніщо, - говорить Кант, -
звертаючись до латинської мови».

Тут він розділяє повністю позицію Ж. Ж. Руссо. Основу етики Канта складає його
переконання в тому, що моральний закон може бути тільки формальним.

«Якби формулювання морального закону, - підкреслює Кант, - входив би показ його

змісту, то такий закон ніколи не мав би всезагального необхідного значення. Його
приписання швидше були б умовними, гіпотетичними, в той час як моральний закон
вимагає категоричних приписань».

Це означає, що кожна людина, незалежно від виду своєї діяльності, має

діяти/поступати таким чином, щоб правило її поведінки одночасно було б правилом
для інших людей. Якщо, наприклад, я поступаю чесно, відкрито, ввічливо до інших
людей, то я маю право вимагати, щоб до мене так само відносилися, тобто головне
правило моралі – бути правилом для інших. Тут Кант чітко розрізняє природну,
емпіричну схильність до виконання морального закону і повагу до морального закону.

«Коли до виконання того чи іншого морального обов’язку, закону людину спонукають

лише природні схильності, то таку діяльність, - говорить Кант, - ще не можна
назвати моральною, а тільки легальною. Моральна діяльність виникає виключно з
поваги до морального закону. Конфлікт між легальною та моральною діяльністю
завжди виникає тоді, - стверджує Кант, - коли, з одного боку, до тих чи інших вчинків
людину спонукають природні схильності і в той же час вона усвідомлює свій
моральний обов’язок».

Перевагу І. Кант надає останньому і формулює відомий категоричний імператив.

«Поступай, - пише Кант, - дій таким чином, щоб максима твоєї поведінки була б
одночасно і принципом загального законодавства».

Своє соціально-політичне вчення І. Кант представляє у двох трактатах: «Ідеї загальної

історії» і другий трактат «Про вічний мир». І. Кант повністю розділяє позицію Ж. Ж.
Руссо про народний суверенітет, верховну владу народу, але, будучи представником
обмеженого німецького бюргерства, І. Кант стверджує, на відмінну від Руссо, що
народний суверенітет ніколи не зможе бути реалізованим, навіть самі розмови про
верховну владу народу наносять шкоду державі. Правда, не потрібно думати, що Кант
вважав, що існуючий порядок речей непотрібно міняти, але, наприклад, він
категорично виступав проти кріпосників поміщиків Прусії, про те, що народ ще не
дозрів до свободи.

«Народ, - говоре Кант, - ніколи не зможе дозріти до свободи, якщо його попередньо не
ввести в умови свободи».

Кант не був проти певних перетворень правових, політичних закладів, інститутів,

морально-етичних взаємостосунків між людьми, але й розумів це надзвичайно
примітивно, обмеживши ці взаємостосунки вузькими рамками. На його думку,
людський рід від природи є злим та недобрим і ніякі перетворення суспільства,
суспільних відносин, правових, політичних закладів не зможуть змінити природу
людини. Тут Кант обґрунтовує свій так званий антагонізм – рушійну силу розвитку
людства. На його думку, з одного боку, людство змушено жити сумісно, створюючи
державу, а з другого боку, внаслідок недоброзичливості, люди прагнуть зруйнувати
державу, сумісне життя. Це і є антагонізм, який в кінці кінців повинен закінчитися
створенням найбільш досконалого творення людства, тобто громадянського
суспільства. У трактаті «Про вічний мир» І. Кант обґрунтовує своє бачення вічного
миру. Він вважає, що проблему вічного миру треба шукати не у самовдосконалені
людей, насамперед морального самовдосконалення, а в економічній сфері.

«Введення взаємовигідної торгівлі змусить держави припинити війни, бо це буде не

вигідно державам – вести війни».

Ну тут Кант, звичайно, помилявся, навпаки, причиною всіх війн є якраз економічні
інтереси.

Це все, що вам потрібно буде знати про І. Канта.

Другим представником класичного німецького ідеалізму був йохан фіхте (1762-

1814)

на відміну від імануїла Канта фіхте народився в саксонії в бідній сім'ї, батько
ремісник-кріпак і мав 8 дітей, якби не один цікавий випадок, сусідній поміщик з
сусіднього села був освіченою інтелігентною людиною, він звернув увагу на особливі
здібності маленької дитини, варто було дитині прочитати текст і вона повністю
відтворювала текст, слово в слово, варто їй було показати принцип вирішення
арифметичних задач і вона сама це робила, це вкрай здивувало поміщика, і він за свій
рахунок віддав вчитися фіхте в гімназію. В гімназії фіхте був першим учнем, і відразу
після закінчення гімназії, він за рахунок поміщика, вчився в Фінському університеті і
лейпцигському універі. Однак будучи на останньому курсі він помер, і фіхте
залишився без грошей, але він був освічений, і завдяки німецькій працездатності і
наполегливості, він репетиторством зміг заплатити за навчання на останньому курсі і
закінчив університет. згодом став професором фінського університету. Фіхте коли
французи захопили Прусію під час вигнання французів із прусії, фіхте вступив у
полчення, а його жінка доглядала поранених. Поранені завжди гинули раніше не від
поранень, а від висипного тифу, він знищив сотні тисяч поранених. Жінка захворіла
висипним тифом і через це померла

у творчості фіхте розрізняють два періоди:

до 1800 і після 1800року

після написання двох книг: призначення людини в призначення вченого.

спочатку фіхте як і більшість пруської інтелігенції повністю розділяв позицію імануїла

Канта, він вважав як і Кант що філософія повинна бути теоретичним фундаментом
окремих наук, а значить і сама філософія має бути наукою, тобто мати упорядкований
системний вигляд і будуватись на принципах самодостатніх, які не викликають
ніякого сумніву. ця позиція нагадує позицію Декарта. всі роботи фіхте об'єднані під
однією назвою, науковчення, але в основному потрібно знати основи наукового
вчення із самого циклу робіт.

як іманіїл Кант, фіхте вважав попередню філософію, тобто французького матеріалізму

догматичною, тому що вона виходить із реально існуючої субстанції, в той час як
справжня критична філософія має виходити із свідомості, саме із свідомості має
виводити весь світ з його визначення. в цьому вихідна посилка суб'єктивного ідеалізму
фіхте, основою якого є переконання в тому практичними діями відношення до
предмету передує споглядово і інтелектуально і свідомість не просто дається людині
як дар божий(Декарт), а лише задається, породжує сама себе, і тримається свідомість
не на спогляданні, а на діяльності і осягається сама свідомість, не інтелектом а
стежить за волею, так вважає Фіхте.

людина від природи є істотою не стійкою, мінливою.

в більшості випадків це залежить від напрямів бажань, пристрастей, від цих всіх
зовнішніх причин людина позбавляється завдяки самосвідомості, завдяки якій людина
виносить найбільш важливе для себе, свій дух, свою свободу, тому прагнення людини
до самоствердження це основне людське право, до нього людина і людство мають йти
усе своє свідоме життя, тому фіхте прямо заявляє : якби мені в одній руці дали істину,
а в іншій шлях до істини, то, звичайно, я взяв би друге.

заперечуючи і відкидаючи вчення Канта про об'єктивне існування речі в собі, фіхте
був змушений ввести в використання існування два я : індивідуального, людського я

і протилежного до нього я, великого я між нами відбувається то процеси поєднання то

роз'єднання так звана прострація, це і є діалектика фіхте.

у межах абсолютного я емпіричного, індивідуального я протистоїть не я, тобто

природа. співіснування малого, емпіричного індивідуального я і великого я, можливо
тільки шляхом самозаперечення або часткового самознищення.
коли я зумовлюється і визначається через не я, то перед нами теоретичний суб'єкт, а
коли навпаки не я визначається і зумовлюється я, то перед нами практичний суб'єкт.

треба підкреслити що поняття емпіричного я, не я і великого я не просто пов'язані між

собою, а вони ставляться поруч, це відрізняє Фіхте від діалектики гегеля

тому метод Фіхте називають недіалектичним, антитетичним, еза, антитеза яка стоїть
поруч і синтез, вони не пов'язані між собою а стоять поруч, через те антитетичний
метод. виникає запитання ! чому фіхте стверджує що коли я, зумовлюється і
визначається не я, то перед нами теоретичний суб'єкт, а коли навпаки не я,
зумовлюється визначається я, то перед нами практичний суб'єкт, але якщо провести
аналогією з медициною, коли моя практична діяльність повністю визначається
зумовлюється підпорядковується дослідженням теоретичного процесу, то це
теоретична діяльність, але коли я навпаки приписую хворому ту чи іншу поведінку, те
чи інше положення в ліжку, то моя діяльність практична, бо я наказую хворому, а не
він мені, я йому, я його примушую.

поєднання я і не я, абсолютним я здійснюється фіхте тільки як потенці,, чому, тому що

коли моє індивідуальне я повністю поєднується з великим абсолютним я, тоді
діяльність втрачає абсолютний сенс, ну коли я все знаю значить діяльність і не
потрібна діяльність, діяльність зникає тому реальне я володіє лише діяльністю, а
абсолютне я це ідеал до якого прагне на не індивідуальні, всі речі які існують до і
незалежно від людини не мають об'єктивного існування, це лише продуктивна уява,
яка починає свій рух від відчуттів споглядання згодом переходить до уявлення про
розумову діяльність .

на певному етапі розумова діяльність здатна ставити перед собою мету її досягати,
тобто стає практичною діяльністю або волею.

за це 1800 році фіхте пише дві свої роботи, це призначення людини і призначення
вченого, у цих роботах фіхте змінює свою позицію, якщо раніше абсолютне я це був
ідеал, до якого прагнуло мале індивідуальне людське я, то замість абсолютного я фіхте
починає використовувати абсолютне буття, а його ототожнює з буттям бога.

фіхте поступово переходить з позицій суб'єктивного реалізму до позицій об'єктивного

ідеалізму. за цей період змінились і політичні погляди фіхте, від захоплення великою
французькою революцією, розгромленням колективної особи аж до повного
розшарування, а вся історія людства у фіхте має таку схему: спершу дитяча
невинність, згодом глибоке падіння, зіпсованість і розквіт мозку .

природа у фіхте не має власного існування, це лише сирий матеріал на якому

випробовує сили практичний розум, долаючи перешкоду і завдання науки і вчення
показати як сама діяльність стає предметом дослідження, так як природа у фіхте немає
власного існування і цінності, то перед нами чистий суб'єктивний ідеалізм.
третім представником класичного німецького ідеалізму був Фрідріх Вільгельм юзеф
шеллінг. дуже відомий філософ так як і фіхте, Кант. Шеллінг жив в 1775-1854 роки,
народився в сім'ї пастора священника, і вчився дуже гарно в гімназії, був здібною
дитиною, так вчився що вчителі в гімназії були змушені минуючи деякі класи
переводити в наступні класи, і так сталося що він закінчив гімназію в 15 років, але в
Пруссії існував суворий закон, що до університету приймають осіб з 18 років, так як
Шелінгу не було 18 років, то був указ короля щоб створити комісію, і щоб вона
визначила чи придатний шелінг вчитися в університеті, створена комісія прийшла до
одного і того ж висновку, так придатний вчитися в університеті. вчився в
тюденейському університеті на теологічному факультеті разом з грегелем, г. був
старше шелінга рівно на 5 років, після закінчення університету, шелінг дуже швидко
став професором,фінського, берлінського університетів . на творчість шеллінга мав
вплив фіхте, але згодом між фіхте і шеллінгом виникли розбіжності, насамперед у
тлумаченні природи, якщо у фіхте природа не має власного існування, це лише
матеріал на якому випробовують свої сили, долаючи перешкоди у практичному
розуму, то у шелінга навпаки природа має власне існування, власну цінність, це
інтелігенція в процесах, це безсвідоме життя свідомості, закам'янілий дух. то тут
філософія мала антимеханістичний характер, кожне природне тіло шеллінг
представляє як взаємодію протилежно направлених сил за принципом позитивної і
негативної електрики полюсів магніту.

принцип доцільності є основним в життєдіяльності живої істоти шеллінг

розповсюджує і на всю природу, тому в нього неорганічна природа це лише
недорозвинуте ціле. тому тут значно вище фіхте і ближче знаходиться до
неоплатонізму, ніж до критичного ідеалізму фіхте

1800р шеллінг публікує свою основну роботу система трансцедентального ідеалізму

перші розділи присвячені натурфілософії

згодом шеллінг показує як природа розвиваючись через взаємопов'язані етапи в

еволюції народжує я . свідомість розділяється на дві частини : теоретична і практична .

Теоретична - починається з відчуттів, споглядання закінчується розсудливою та

розумовою діяльністю , на певному етапі розумова діяльність здатна ставити мету і
досягати, стає практичним розумом або волею . воля проходить декілька етапів
розвитку і закінчується моральною діяльністю, та яка має за мету саму себе . критично
аналізуючи естетику іманіїла Канта а також раннього німецького романтизму ,
шеллінг бачить в естетиці у творах справжнього мистецтва якраз ту сферу де
долається протилежність між теоретичною і практичною діяльністю, свідомою і
безсвідомою діяльністю, і відмічається тотожність природи і свободи, єдність
чуттєвого і морального початку, тому трансцидентальний ідеалізм шеллінга називають
естетичним ідеалізмом, тому що головною є естетика.
Біографія шеллінга : батько шеллінга був пастором і він чекав що син змінить його на
роботі священника, чекав своєї зміни, а Шеллінг, під впливом Фіхте, зайнявся
філософією, став філософом. Це було повне розчарування для батька, великий смуток,
але самий великий смуток чекав батька попереду, шеллінг був молодою симпатичною
людиною і закохався в красиву жінку в Пруссії, Кароліну, яка була заміжня за
Фрідріхом Шиллером. Шелінг був молодою та симаптичною людиною і закохався в
дуже красиву жінку Кароліну. Кароліна була заміжня за Фрідріхом Шлегелем, який
очолював ранній німецький романтизм. Це був четвертий чоловік в Кароліни.
Кароліна не любила Фрідріха, але коли побачила молодого Шеллінга і закохалась, і
кохання було настільки взаємним що батько був змушений офіційно приймати
розлучення Фрідріха і Кароліни і вінчати сина з Кароліною. Це було найважче для
батька. Але дивно те, що ця жінка мала особливий магічний вплив на нього. Доки
жила Кароліна, Шеллінг прекрасно читав лекції та читав книжки, як тільки вона
померла він перестав писати і читати книжки. Навіть коли він одружився з її
подругою, все рівно вже так не виходило в нього. У творчості Шеллінга також
розрізняють декілька періодів: натурфілософії, тотожності і свободи
трансцедентального ідеалізму і філософії откровення або позитивної філософії. На
думку Шерінга особливе значення в естетиці займає так звана інтелектуальна інтуїція
або естетична інтуїція. Якщо раніше Шеллінг під інтуїцією споглядав абсолютне я, то
в своїй філософії тотожностей під інтуїцією розуміє самого споглядання абсолютного.
Абсолют в Шеллінга означає поєднання суб’єктивного і об’єктивного або субєкта і
обєкта. Він є ані дух ані природа. А їх органічне поєднання, тобто ніщо, але це ніщо
володіє осоьливою силою , ніщо одночасно породжує оточуючий світ як найбільш
досконалий організм так і створює його як найбільш досконалий витвір мистецтва. І
пізніше Шеллінг ставить роботу 1804 року опублікованою «Філософія і релігія». В
своїй роботі Шеллінг ставить перед собою завдання показати яким чином із абсолюту
виникає всесвіт, як він породжується. Виникнення всесвіту не піддається розуму, він
дається людині в особливому досвіді, через її волю і має ірраціональний характер. І
тому він свою філософію називає негативною і прагне створити правильну філософію.
Філософія отвкровення кидає раціоналістичну філософію і стає на позицію теософії
тобто божественної, тому що через особливий досвід завдяки міфології і релігії
дається божественне откровення.
І найбільш великим досягненням класичної німецької філософії був
раціональний обєктивний ідеалізм Гегеля . Гегель жив в таких роках 1770 - 1831 рр.
Народився в Штудварті в сім’ї високопоставленого чиновника, батько був
працівником казначейства. Вчився на теологічному факульеті Тюбінгенського
університету разом з Шелінгом. Коли він вчився в гімназії, то в гімназії на випускного
курсі випускникам завжди пропонували написати твір власний на будь яку тему.
Гегель написав твір з такої теми - жалюгідне становище мистецтва і культури у турок.
Тюбінгенському університеті він вчився не дуже добре. Любив випити, погуляти,
грати карти, впадав за красивими дівчатами, але успіхом не користувався тому що він
природи на відміну від Канта , він був дуже неохайним і дуже незграбним. Після
закінчення університету він був вже професором Єльського університету. Комісія на
екзамені дала таку характеристику Гегелю: здоров’я відповідає нормі, жестикуляція
неймовірна, а з філософії знання посередні. Вони не побачили майбутнього генія
філософії, тому що була така характеристика. І тільки зустріч з Шеллінгом дозволила
Гегелю працювати викладачем. Правда працював недовго, тому що панували суворі
моральні закони. А він знімав квартиру і господиня будинку завагітніла від нього і
народила сина. Він не відмовився. Але про викладацьку роботу потрібно було забути. І
тільки пізніше Гегель став дійсно філософом і першим раз коли він читав лекцію, але
перший раз читав дуже погано, ніколи не звертав увагу на аудиторію, жестикуляція
дуже погана, мова погана. Пізніше він навчився читати, але учні ставились до Гегеля
як до Бога, для них він був авторитетним. Всі учні Регеля дивились на інших студентів
як на нижчу расу бо вони були учнями Регеля. Пізніше коли Гегель навчився читати
лекції, потрапити до нього на лекцію було неможливо, тому що вся інтелігенція була
записана до Гегеля наперед починаючи від Європи і закінчуючи Штатами. Гегель
помер в 1831 році, смерть списали на коронавірус, як зараз, а тоді була епідемія чуми.
Гегель одружився дуже вдало на Марії і пізніше скаже «хто має любиму добру жінку і
сенс життя той має все. Вона народила дочку і двох синів. Дочка помирала, а з синів
ніхто не став філософом. Марія Вантоха вважала що Гегель помер від виразки шлунку.
Насправді помер від гострої серцевої недостатності. На відміну від інших
представників класичного німецького ідеалізму Гегель відрізнявся загостреною
увагою до історії духовної культури. Вже в своїх ранніх роботах Гегель представляє
іудаїзм античність і християнство , етапи розвитку духовної культури. У 1807 він
публікує основну роботу – «Феноменологію думки». Тут він представляє розвиток
світлого розуму як виявлення його творчої сили. Людська індивідуальна свідомість в
прискореному вигляді відтворює всі етапи розвитку від простих мас і закінчуючи
наукою політикою, тобто інакше кажучи і на рівні соціальному політичному