1

1. Електронне урядування (е-урядування):

- форма організації державного управління, що сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості
діяльностіорганів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням ІКТ для формування нового
типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян;
- оптимізація процесу надання адміністративно-соціальних послуг, політичної участі громадян у державній розбудові
шляхом зміни внутрішніх і зовнішніх відносин за допомогою технічних засобів, Інтернету та сучасних засобів масової
інформації;
- система взаємодії органів державної влади з населенням, що будується на широкому застосуванні інформаційних
технологій з метою підвищення доступності та якості державних послуг, зменшення строків їх надання, а також
зниження адміністративного навантаження на громадян та організації щодо їх отримання.
- електронне урядування є не лише модернізацією всієї системи державного управління, але й налагодженням
активної взаємодії органів державної влади з громадянами за допо-
могою сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.
- використання інформаційних і комунікаційних технологій для підвищення ефективності, економічності та
прозорості уряду та можливості громадського контролю над ним.
Головною складовою електронного урядування є електронний уряд – єдина інфраструктура міжвідомчої
автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування між собою, з
громадянами і суб’єктами господарювання.
Основними цілями електронного урядування є такі:

• підвищення якості та доступності публічних послуг для громадян та бізнесу, спрощення процедур і скорочення
адміністративних витрат;
• підвищення якості управлінських процесів, контроль за результативністю та ефективністю діяльності органів
державної влади та органів місцевого самоврядування;
• забезпечення відкритості інформації про діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування,
розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі людини та інститутів громадянського
суспільства в процесах підготовки й експертизи проектів політико-адміністративних рішень.
Згідно з теорією та практикою стратегічного планування та управління вказані цілі конкретизуються та деталізуються
в системі завдань:
• забезпечення захисту прав громадян з доступу до публічної інформації;
• залучення громадян до участі в управлінні державними справами;
• удосконалення технології державного управління;
• підвищення якості управлінських рішень;
• подолання «інформаційної нерівності», зокрема, шляхом створення центрів (пунктів) надання адміністративних
послуг, центрів обслуговування населення (кол-центрів),
веб-порталів надання адміністративних послуг та обслуговування звернень громадян;
• організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання в електронному вигляді з використанням
Інтернету та інших засобів, насамперед за принципом «єдиного вікна»;
• надання громадянам можливості навчатися протягом усього життя;
• деперсоніфікація надання адміністративних послуг з метою зниження рівня корупції в державних органах;
• організація інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування на базі
електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису;
• забезпечення функціональної інтеграції інформаційних ресурсів державних органів;
• забезпечення передачі та довгострокового зберігання електронних документів у державних архівах, музеях,
бібліотеках, підтримки їх в актуалізованому стані та надання

доступу до них.
Основними принципами електронного урядування є такі:
• прозорість і відкритість влади;
• конфіденційність та інформаційна безпека;
• єдині технічні стандарти і взаємна сумісність;
• орієнтованість на інтереси і потреби споживачів послуг;
• підконтрольність та підзвітність органів влади громадянам
та суспільству.
Уперше термін «електронний уряд» (e-government) було застосовано у 1997 р. за ініціативою Національного
наукового фонду США для визначення процессу адміністративної реформи на основі ідеології нового державного
менеджменту та широкого впровадження ІКТ в державне управління, насамперед, в органах виконавчої влади.
У подальшому для визначення реформ в публічному адмініструванні, які охоплювали всі органи публічної влади, цей
термін було модернізовано в «електронну державу».

Електронна держава (е-держава) – використання ІКТ у державному секторі з метою покращення доступу до
інформації, надання публічних послуг, підвищення ефективності адміністративного апарату та заохочення до участі
громадян у процесі ухвалення політич-
 2
них рішень. Охоплює виконавчу гілку влади («електронний уряд»), законодавчу («електронний парламент»), судову
(«електронне правосуддя»), інститути громадянського суспільства та всю систему взаємовідносин між суб’єктами
публічної політики («електронне управління»).

2. Модель раціональної бюрократії (традиційна модель) державного управління. Наприкінці ХІХ початку ХХ ст.
відомими вченими М. Вебером, В. Вільсоном та Ф. Тейлором була розроблена традиційна модель публічного
управління (адміністрування), яка успішно застосовувалась більшістю провідних країн світу майже до кінця 60-х
років минулого століття, коли виникла криза публічного управління.
До переваг цієї моделі публічного управління можна віднести:
- чіткий розподіл повноважень та сфер компетенції між органами влади;
- стандартизація їх завдань та функцій;
- прозора система підзвітності, що побудована на ієрархічній залежності;
- діяльність згідно чітких інструкцій та правил;
- обов’язкова кваліфікація публічних службовців;
- виокремлення політичної діяльності від адміністративної.
Традиційна модель має переваги в стандартній, передбачуваній ситуації в той же час їй притаманні такі основні
недоліки:
- переважає пріоритет процедур, процесів, а не кінцевий результат;
- нечутливість до вимог та потреб громадян і бізнесу;
- неефективність в умовах невизначеності, непередбачуваності та високої динаміки змін;
- породжує пасивність публічних службовців, їх нездатність ризикувати, приймати відповідальні рішення.

3. Існують й інші підходи до визначення моделей електронного урядування. Найбільш поширений та простий
(класичний) з них описує зв’язки між основними суб’єктами електронного урядування та включає такі складові як
(рис. 2):
G2G («уряд–уряд») «government to government») – сектор електронної взаємодії між органами влади. Включає
організацію роботи електронного документообігу та обмін даними між владними електронними реєстрами на основі
принципу уніфікації, взаємозамінності та сумісності (т. зв. принципи інтероперабельності).

G2B («уряд–бізнес») («government to business») – сектор електронної взаємодії між органами публічної влади та
суб’єктами господарювання з метою підтримки та розвитку бізнесу за допомогою ІКТ через надання адміністративних
та інших послуг, участі бізнесу
у реалізації державної політики та програм.
G2C («уряд–громадяни») («government to citizens») – сектор електронної взаємодії між органами публічної влади та
громадянами з метою надання громадянам якісних та своєчасних публічних послуг, участі громадян у формуванні
державної політики та виборчому процесі, оцінюванні та контролі діяльності органів публічної влади та ін. Розвиток
сектору G2C дає можливість перейти на якісно новий рівень спілкування держави та громадян – доступ до
електронних адміністративних послуг в режимі 24/7/365 (24 години на добу, 7 діб на тиждень, 365 діб на рік), що
суттєво поліпшує обслуговування останніх із задоволення потреб у публічних послугах.

Ця класична модель електронного урядування в деяких країнах доповнюється іншими суб’єктами електронного
урядування та відповідними зв’язками влади з ними. Наприклад, у Великій Британії додатково виокремлюється такий
суб’єкт як «службовці» та відповідна взаємодія з ним органів влади G2E «уряд–службовці» («government to
employers») – сектор взаємодії між органами публічної влади та самими публічними службовцями. Це онлайн
взаємодія за допомогою миттєвих засобів зв’язку між органами публічної влади
та їх службовцями. Крім того, взаємодія у секторі G2E є ефективним засобом для забезпечення електронного навчання
для службовців, їх ефективної комунікації та обміну знаннями. В інших країнах виокремлюють модель G2I «уряд–
міжнародні організації та інші держави» («government to internationalorganizations»), що підкреслює важливість та
особливості взаємодії органів публічної влади з цими суб’єктами в електронному урядуванні.

4. Моделі електронного урядування

Досвід побудови електронного урядування в різних країнах світу прийнято розглядати в контексті трьох основних
моделей, що набули практичного втілення в Америці, Європі та Азії: англо-американської (США, Канада, Велика
Британія); континентально-європейської
(більшість країн Європи), та азійської (Сінгапур, Південна Корея, Японія).

Англо-американська модель. У США основний акцент зроблено на створені інформаційних супермагістралей, що

дають змогу забезпечити універсальне обслуговування громадян та забезпечити їх інформацією відносно питань
публічного управління. Чітко прослідковується тенденція переходу від бюрократичної моделі вза-
ємовідносин влади та громадян до «сервісної влади», в якій система електронного урядування слугує громадянам,
надає публічні послуги та підзвітна їм. У цілому діяльність американської адміністрації провадиться під лозунгом
більшої відкритості, прозорості та відповідальності перед громадянами. Хоча після терористичних атак на
США 11 вересня 2001 р. політика уряду щодо відкритості зазнала значних змін.
 3
Діяльність електронного урядування Великої Британії зафіксована в програмі, що має назву «Електронні громадяни,
електронний бізнес, електронний уряд. Стратегічна концепція обслуговування суспільства в інформаційну добу». У
програмі акцентовано на вирішеннітаких проблем:
- розширення спектру сервісних послуг, які надаються урядом;
- забезпечення більш ефективного використання соціальної інформації в органах державної влади;
- створення технічних та освітніх послуг для повного охоплення громадянами урядових послуг.

Таким чином, для державних органів Великої Британії основною метою є звільнення державних службовців від
виконання рутинних процедур при інтерактивній взаємодії з населенням.
Континентально-європейська модель характеризується:
• наявністю наддержавних структур (Європарламент, Єврокомісія, Європейський суд), рекомендації яких є
обов’язковими для всіх країн ЄС;
• високим ступенем інтеграції європейських країн та народів;
• чітким законодавством, що регламентує інформаційні відносини в європейському інформаційному просторі.
Управління та діяльність органів влади та наднаціональних структур в цій моделі спрямовані, насамперед, на потреби
громадян – користувачів інформаційних систем та мереж (доступ до публічної інформації, оперативне отримання
якісних публічних послуг, участь у формуванні державної політики). Цей тип управління дає можливість споживачеві
(фізичній чи юридичній особі) отримувати урядову інформацію в режимі реального часу та успішно здійснювати свою
діяльність, використовуючи систему електронного голосування чи сервісні послуги уряду.

Азійська модель електронного урядування враховує особливості специфічного стилю управління, тип
корпоративної культури та багаторівневу систему публічного управління, що базується на суворій ієрархії. В цій
моделі основні зусилля спрямовані на впровадження сучасних ІКТ у сферу освіти та культури, а також широким
доступом
населення до інформаційних ресурсів. Зокрема уряд Республіки Корея при формуванні моделі електронної демократії
основний акцент зробив на задоволені інформаційних
потреб населення та впровадженні інформаційно-комунікативних технологій у гуманітарну сферу. Успішний розвиток
електронної демократії дав можливість громадянам відчути власну значимість та можливість реального впливу на
державні справи. Важливим та корисним у південнокорейському досвіді є державна політика в справі розвитку
електронних комунікацій. Створення єдиного інформаційного простору в межах країни не лише посилює позиції
держави, а й переводить у практичну площину основний принцип демократії: народ – джерело та носій влади.

5,6 Інструменти е-демократії

Ефективними інструментами електронної демократії є такі:

1. Збір підписів та надсилання петицій на підтримку ініціатив громадян. Органи публічної влади зобов’язані
розглянути та надати вмотивовану відповідь на питання, що турбують людей, бізнес та громадські об’єднання.

2. Звернення. Органи публічної влади повинні забезпечити надання всіма заінтересованими сторонами електронних
пропозицій до змісту державної політики, реагувати на наведені факти порушень та зловживань.

3. Консультації та анкетування – можливість отримати зворотний зв’язок щодо планів та оцінки діяльності органів
публічної влади та їхніх посадових осіб.

4. Електронне голосування. Запровадження електронної форми волевиявлення під час проведення

загальнонаціональних та місцевих виборів та референдумів.

Етап активного напрацювання законодавчо-нормативної бази та впровадження інструментів е-демократії в Україні

розпочався після Майдану, а з 2015 року щороку ці темпи тільки зростають. Різні міста України почали
впроваджувати найрізноманітніші інструменти е-демократії: е-звернення, е-петиції, е-обговорення, е-закупівлі, е-
бюджети, е-громадські бюджети (участі). Деякі міста самостійно створюють різні сервіси, як-то е-петиції, електронні
черги до дитячих садків чи портали відкритих даних, а інші – використовують електронні платформи, наприклад
«Єдина система місцевих петицій» чи «Розумне місто», котрі поєднують у собі декілька е-інструментів участі.

Вибір моделі електронної демократії у містах покладається безпосередньо на органи місцевого самоврядування та
активних городян. Ці інструменти поєднуються та, одночасно, прискорюють розвиток сервісів і технологій е-
врядування. Зокрема, е-документообороту, якості е-сервісів влади, її прозорості, підзвітності та ефективності.

Проте з розвитком електронних інструментів участі місцева влада повинна переосмислити традиційні (офлайн) форми
комунікації з мешканцями та органічно поєднати їх з інструментами е-демократії. З часом частка користувачів мережі
 4
Інтернет та користувачів онлайн сервісів має наблизитися до 100%. Тому їх впровадження є далекоглядним кроком
для успіху амбітних громад та їхніх лідерів.

7. Можна виділити такі основні переваги е-демократії:

• істотне зниження витрат на здійснення демократичних процедур;
• зниження витрат на інтерактивні форми взаємодії з громадянами, що дає можливість органам публічної влади більш
повно враховувати думки різних соціальних груп при прийнятті рішень;
• залучення громадян до прийняття рішень на більш ранніх стадіях і в більш тісній формі;
• залучення суспільних груп громадян з обмеженими можливостями, яким складно забезпечувати свої громадські
права за «традиційними» формами демократичної участі;
• зміцнення довіри громадян до держави за рахунок іміджевих функцій нових комунікативних каналів, створення у
громадян ілюзії участі в прийнятті рішень.

8. Виклик впровадження
Е-демократія не може вирішити всіх проблем демократії чи суспільних комунікацій, але вона, однозначно, сприяє
розвитку двох, на сучасному етапі нероздільних історичних проектів – демократії та Інтернету.

9. Чи може діяти е-демократія в недемократичному суспільстві?

Цілі е-демократії збігаються з цілями ефективного публічного управління: прозорість, підзвітність, відповідальність,
включення (інклюзивність), проведення дискусій, доступність, участь, субсидіарність, довіра до демократії,
демократичних інститутів та демократичних процесів, соціальне згуртування.
Суспільна довіра є надзвичайно важливою для будь-якого типу е-демократії на всіх її стадіях і фазах. Вона тісно
пов’язана з доступністю, прозорістю і відповідальністю суб’єктів суспільних відносин.
Е-демократія допомагає збільшити рівень участі індивідів й груп, дає можливість тим, чиї голоси чуються рідше або
звучать тихіше, висловлювати свої погляди, а також сприяє рівноправній участі. Вонасприяє появі більш колективних
форм прийняття рішень і демократії.
ЗМІ відіграють ключову роль в е-демократії, зокрема, вони є платформою, де громадяни можуть взяти участь в
публічних дебатах і захистити свої інтереси в публічній сфері. Нові електронні ЗМІ та постачальники електронних
послуг покращують якість доступу до
інформації, забезпечуючи людей найкращою базою для участі в демократичних процесах.

ГЛОСАРІЙ

Демократія – форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу
джерелом влади, послідовному здійсненню принципу рівності та свободи людей, їх
реальної участі в управлянні справами держави і суспільства.
Електронна демократія (е-демократія) – форма демократії, щозабезпечує електронну підтримку демократичних
інститутів і процесів, заснована на використанні можливостей ІКТ, передбачає широку та активну участь громадян і
бізнесу у вирішенні суспільно важливих питань, а також залучення їх до процесу публічного управління
Електронне урядування (е-урядування) – спосіб організації публічної влади, взаємодії органів влади, громадян та
бізнесу з використанням ІКТ при надання публічних послуг та прийняті управлінських рішень.
Електронний уряд – модель державного управління, що заснована на використанні сучасних ІКТ з метою
підвищення ефективності та прозорості органів влади, встановлення ефективного громадського
контролю на д нею.
Інформаційне суспільство – концепція постіндустріального суспільства; нова історична фаза розвитку цивілізації, у
якій головними продуктами виробництва є інформація та знання.
Публічна адміністрація – сукупність державних і недержавних суб’єктів публічної влади та інших інституцій,
підпорядкованих політичній владі, що забезпечують виконання законів, здійснюють публічно-управлінські функції та
надають публічні послуги фізичним та юридичним особам. Ключовими структурними елементами публічної
адміністрації є: органи виконавчої влади; виконавчі органи місцевого самоврядування.
Публічне адміністрування – вид організаційно-розпорядчої діяльності, спрямованої на підготовку та реалізацію
державно-управлінських рішень, здійснення адміністративних процедур, надання адміністративних послуг
населенню.
Публічне управління – це один із видів діяльності держави, сутністю якого є здійснення управлінського
організуючого впливу шляхом використання повноважень державної влади та місцевого територій і громад, а також
забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації
громадянами їх прав і свобод.
Суспільство знань – суспільство сталого та динамічного розвитку, в якому знання є визначальним фактором успіху в
будь-якій сфері, існує постійний попит в нових знаннях, необхідних для створення конкурентоспроможних видів
продукції та послуг, ефективно функціонують системи виробництва та передачі знань і забезпечується їх взаємодія з
системами виробництва матеріальних продуктів.
 5

11. Електро́ нний докуме́нт — документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи
обов'язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений
електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення
даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

12. Основними цілями впровадження електронного документообігу є: 1) підвищення ефективності управління

діяльності; 2) прискорення руху документів; 3) зменшення трудомісткості опрацювання документів
Основними принципами електронного документообігу є:
1. Однократна реєстрація документа
2. Безперервність руху документа
3. Ефективно організована система пошуку документа
4. Одержання електронних документів.
5. Перевірка цілісності електронного документа проводиться шляхом перевірки електронного цифрового підпису

13. Електро́ нний цифрови́ й пі́дпис (ЕЦП) (англ. digital signature) — вид електронного підпису, отриманого за
результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з
ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий
підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.

14. Автором теорії реінжинірингу вважають М. Хаммера, який разом з Дж. Чампі опублікували працю
«Реінжиніринг корпорації: маніфест для революції в бізнесі». Ідеологи реінжинірингу М. Хаммер і Дж. Чампі
визначили сутність реінжинірингу так: «Це фундаментальний перегляд і радикальне перепроектування бізнес-
процесів компанії для досягнення докорінних покращень за головнимиактуальними показниками їх діяльності –
вартість, послуги,якість, темпи» [2].Реінжиніринг передбачає відмову від застарілих правил, систем і структур, які
склалися, та пропонує нові способи організації діяльності з метою істотної зміни показників діяльності. Він
ґрунтується на таких основних принципах: орієнтація на процес, амбіційність, порушення усталених норм і правил,
творче використання інформаційних технологій. У системі реінжинірингу процес трактується якбудь-яка діяльність,
виконання замовлень чи послуги, розроблення товару, виробництво. Процес реінжинірингу передбачає виконання
таких етапів: формування бажаного образу та цілей організації; створення моделі існуючих видів її діяльності;
розроблення нової моделі певного виду діяльності; впровадження розробленої моделі.
В Україні доцільно впроваджувати ефективні прийоми адміністративного реінжинірингу й інжинірингу процесів
управління на центральному й місцевому рівнях. Їхнє глибинне вдосконалення йузгодження,спрямування на
досягнення конкретних цілей і результатів відкриє нові можливості для реформування системи адміністративного
управління й оновлення держави.

15. Реінжиніринг адміністративних процесів використовує різні принципи, проте в досвіді розвинених країн були
сформовані певні загальноприйняті принципи, які відіграють важливе значення при побудові архітектури
«електронного уряду», спрямованого на максимальне задоволення потреб користувачів послуг («citizen
centric»).Піонерами методів реінжинірингу є компанії США, де саме реінжиніринг був тією зброєю, яка допомогла
витягнути американську економіку з застою 80-х рр. ХХ століття.Також цей метод використовували такі країни як:
Сінгапур, Південна Корея, Італія, Німеччина, Казахстан, Болгарія.

Общемировая практика показывает, что современные компьютерные технологии способны системным образом
организовать и существенно ускорить процессы передачи и обработки практически любой информации.

Возможности современной компьютерной техники по хранению и обработке практически не ограниченных объемов

информации и обеспечению множественного удаленного доступа к ней бурно развиваются. Происходит значительный
прогресс возможностей алгоритмизации принятия комплексных эффективных решений. Использование этих
возможностей является едва ли не единственным техническим способом повышения обоснованности принимаемых
решений в через комплексную автоматизацию процессов сбора, анализа существующей информации, а также
генерации качественно новой информации, которую невозможно получить ручным способом.

16. Адміністративні послуги — це публічні (державні та муніципальні) послуги, що надаються органами виконавчої
влади, виконавчими органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких
пов'язане з реалізацією владних повноважень.

17. Критерії класифікації адм.послуг

1. За рівнем встановлення повноважень щодо надання адміністративних послуг та видом правового

регулювання процедури їх надання:
 6
1. адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Кабінету Міністрів);
2. адміністративні послуги з локальним регулюванням (акти органів місцевого самоврядування);
3. адміністративні послуги зі «змішаним» регулюванням (коли має місце одночасно і централізоване, і
локальне регулювання).
2. За критерієм платності:
1. платні послуги;
2. безоплатні послуги.
3. За змістом публічно-службової діяльності щодо надання адміністративних послуг:
1. реєстрація;
2. надання дозволу (ліцензії);
3. сертифікація;
4. атестація;
5. верифікація;
6. нострифікація;
7. легалізація (проставлення штампу Апостиль);
8. встановлення статусу тощо.
4. За предметом (характером) питань, щодо вирішення яких звертаються приватні особи:
1. підприємницькі (господарські) послуги;
2. соціальні послуги;
3. земельні послуги;
4. будівельно-комунальні послуги тощо.

18. Ключові ознаки АП

1) адміністративна послуга надається за заявою особи;

2) надання адміністративних послуг пов'язано із забезпеченням умов для реалізації суб'єктивних прав конкретної
особи;

3) адміністративні послуги надаються адміністративними органами (насамперед органами виконавчої влади та

місцевого самоврядування) і обов'язково через реалізацію владних повноважень. Тобто отримати конкретну
адміністративну послугу можна лише у відповідному (як правило, тільки одному) адміністративному органі;

4) результатом адміністративної послуги в процедурному значенні є адміністративний акт (рішення або дія
адміністративного органу, яким задовольняється заява особи). Такий адміністративний акт має конкретного адресата
— споживача адміністративної послуги, тобто особу, яка звернулася за даною послугою.

Крім того, формальною ознакою адміністративної послуги можна вважати наявність спеціального правового
регулювання порядку надання таких послуг. В ідеалі право на отримання особою конкретної адміністративної послуги
та відповідне повноваження адміністративного органу має бути безпосередньо передбачене законом .

19.Базові АП: - реєстрація народження; - реєстрація смерті; - реєстрація місця проживання…

20. Інтегрований офіс надання АП

У містах обласного значення з прилеглими однойменними районами функціонують два центри надання
адміністративних послуг — ЦНАП: при органі місцевого самоврядування — ОМС — та при райдержадміністрації —
РДА.

Проте модель двох ЦНАП в одному місті несе нові ризики, коли йдеться про створення ЦНАП у новостворених у
процесі децентралізації об’єднаних територіальних громадах — ОТГ, центри яких є районними центрами.

Основний недолік — жителі таких громад і районів не отримають належного покращення якості послуг, бо вони
змушені “бігати” за ними до різних органів влади. Більше того, у жодному з таких ЦНАП нема повного набору
послуг, необхідних для громадян і бізнесу, що є основною цінністю інтегрованого офісу.

Утворення двох ЦНАП у нових громадах-райцентрах є проблемою і для держави, адже це призводить до зайвих
витрат бюджетних коштів. Держава фінансує однакову інфраструктуру двічі. Отже, державі потрібно якомога швидше
виправити ситуацію з хаотичним множенням кількості ЦНАП у райцентрах.
 7
За урядовими планами, частина РДА буде перетворена на контрольно-наглядові органи, без повноважень з надання
адміністративних послуг, інша частина — реорганізована чи ліквідована. За надання адміністративних послуг
відповідатиме ОМС, тому потрібно відповідно скоригувати політику створення та розвитку ЦНАП.

Доброю відповіддю на цю проблему є створення єдиного інтегрованого офісу надання адміністративних послуг —
спільного “міськрайонного” чи “селищно-районного” ЦНАП, який обслуговуватиме і мешканців громади —
адміністративного центру району, і всіх інших мешканців району.

Створення єдиного офісу має низку переваг.

1. Більші фінансові, ресурсні та організаційні можливості, зокрема через залучення ресурсів ОМС. Місцеве
самоврядування має більше бюджетних коштів, комунальної власності, можливостей із залучення міжнародної
технічної допомоги.

За таких умов ЦНАП отримує належну інфраструктуру, що є важливою умовою для надання якісних послуг. Це
стосується приміщення, умеблювання, офісної техніки, каналів захищеного зв’язку для паспортних послуг.

2. Більша вмотивованість ОМС до орієнтованості на споживачів послуг. Це пов’язано з виборністю політичного

керівництва ОМС і його підзвітністю територіальній громаді — на відміну від ієрархічної природи призначення
керівників РДА і їх підпорядкованості органам виконавчої влади.

3. Більша інституційно-адміністративна спроможність та гнучкість ОМС у формуванні штату ЦНАП і його структури,
у мотивуванні персоналу. Для споживачів послуг, окрім комфорту та більш якісного надання послуг у форматі
єдиного офісу, головна перевага — ширший перелік послуг ЦНАП.

21. Вимогами до інтегрованих офісів є:

- організація приміщення за принципом «open space» (відкритий простір, а не кабінетно-коридорна система) (рис. 2);
- територіальна доступність (що включає, за потреби, наявність філій, віддалених робочих місць);
- орієнтація під потреби людей з обмеженими фізичними можливостями;
- створення умов для відвідувачів з дітьми (дитячий куточок або кімната);
- зручні години прийому громадян (без обіду та хоча б один день на тиждень до 20.00);
- впровадження у великих ЦНАПах систем «електронна черга»;
- надання супутніх послуг (банківські, ксерокопіювання, фотопослуги тощо).
Усі громадяни є споживачами адміністративних послуг. Ми одержуємо паспорти, посвідчення водія та інші
документи, реєструємо місце проживання, шлюб, автомобіль, нерухоме майно, отримуємо будівельні дозволи тощо.
Видача цих документів та вчинення дій і є адміністративними послугами. Більшість адміністративних послуг, які є
найпопулярнішими серед громадян та суб’єктів підприємництва, мають надаватись у єдиних інтегрованих офісах –
центрах надання адміністративних послуг (ЦНАП).
Вимоги до якості надання адміністративних послуг мають формуватися: а) на основі законодавчих і нормативних
документів (законодавчі й нормативні вимоги прописано в Законі України «Про адміністративні послуги» від
06.09.2012 р. № 5203-VI, Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади,
схваленій розпорядженням КМУ від 15.02.2006 р. № 90-р, розпорядженні КМУ від 16.05.2014 р. № 523-р «Деякі
питання надання адміністративних послуг органів виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг»);
б) органами влади, які створили ЦНАП (вимоги органу влади, який створив ЦНАП, можуть бути описані в
нормативних документах – регламентах роботи, інформаційних і технологічних картках послуг, інструкціях та описах
процедур надання послуг тощо); в) відповідно до потреб та очікувань замовників послуг (вимоги замовників послуг
можуть бути зафіксовані після отримання інформації від таких замовників у результаті застосування різних
інструментів – ідеться про скарги та пропозиції, Практичний посібник «Діяльність ЦНАП та оцінка якості надання
адміністративних послуг» 7 зауваження до роботи, соціологічні дослідження, зокрема, відповіді на запитання через
веб-сайт, анкетування, різноманітні опитування).
Зокрема, у ст. 4 цього Закону визначено такі основні принципи надання адміністративних послуг, що можуть бути
корисними при оцінюванні якості послуг: відкритість і прозорість; оперативність та своєчасність; доступність
інформації щодо надання адміністративних послуг; раціональна мінімізація кількості документів і процедурних дій,
які є необхідними для отримання адміністративних послуг; доступність та зручність для суб’єктів звернень

22. Поняття державних та адміністративних послуг є тотожними.

Державні послуги – це послуги, які надаються органами державної влади та державними підприємствами,
установами й організаціями.
Муніципальні (комунальні) послуги – послуги, які надаються органами місцевого самоврядування, комунальними
підприємствами, установами й організаціями. Державні та муніципальні послуги, разом узяті, складають сферу
публічних послуг.
 8
Адміністративні послуги – це публічні послуги, які надаються органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування (адміністративними органами) і надання яких пов’язане з реалізацією владних повноважень.
Належність послуг до адміністративних визначається за такими критеріями: • повноваження адміністративного органу
щодо надання певного виду послуг визначається законом; • послуги надаються адміністративними органами шляхом
реалізації владних повноважень; • послуги надаються за зверненням фізичних та юридичних осіб; • результатом
розгляду звернення є адміністративний акт, що має індивідуальний характер (паспорт, свідоцтво, ліцензія, дозвіл
тощо); ПУБЛІЧНІ ПОСЛУГИ ДЕРЖАВНІ ПОСЛУГИ МУНІЦИПАЛЬНІ ПОСЛУГИ АДМІНІСТРАТИВНІ надаються
органами виконавчої влади НЕАДМІНІСТРАТИВНІ надаються державними підприємствами та організаціями
АДМІНІСТРАТИВНІ надаються органами місцевого самоврядування НЕАДМІНІСТРАТИВНІ надаються
комунальними підприємствами та організаціями 16 • надання послуг пов’язане із забезпеченням створення умов для
реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів
Концепція розвитку системи надання АП органами ВВ (розпорядження КМУ від 15.02.2006р. №90-р) визначає, що
послуги, які надаються ОВВ та ОМС, підприємствами, установами, організаціями, які перебувають в їх управлінні,
становлять сферу публічних послуг. Водночас залежно від суб’єкта надання АП розрізняють державні (ОВВ) та
муніципальні (ОМС) послуги. Хоча ОМС також можуть надавати державні послуги, якщо вони уповноважені на це
державою та фінансуються з держ.бюджету.
АП визначаються як результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб’єктом, що відповідно до закону
забезпечує юридичне оформлення реалізації фізичними та юридичними особами свої прав, свобод та законних
інтересів за їх заявою.

23. Вперше у законодавстві України термін «електронна послуга» визначено у Стратегії розвитку інформаційного
суспільства в Україні у значенні «послуга, надана громадянам та організаціям в електронному вигляді за допомогою
інформаційно-комунікаційних технологій». Електронна адміністративна послуга – адміністративна послуга,що
надається суб’єкту звернення в електронній формі за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій.
Можливим визначенням поняття «електронна послуга» є ще й таке: електронна послуга – це послуга із задоволення
інформаційних потреб користувача, яка має електронну форму надання. До електронних послуг належать: усі
електронні адміністративні послуги; он-лайн оплата за комунальні послуги, Інтернет, телефонію; Інтернет-банкінг,
Інтернет-страхування; купівля через Інтернет квитків на потяги, літаки, автобуси; купівля товарів в Інтернет-
магазинах; он-лайн запис у дитячий садок; електронна черга, наприклад,у ЦНАП як в он-лайн реалізації (через
Інтернет), так і в оф-лайн (шляхом особистого приходу та фізичного отримання квитка через інформаційний термінал)
тощо.

Електронна послуга (або е-послуга) – це адміністративна або інша публічна послуга, що надається громадянину або
юридичній особі в електронній формі. Завдяки цьому, громадянин має змогу отримати послугу від держави
(оформлення ліцензії, соціальної допомоги, особистого документу тощо) без особистого відвідування органів
влади. Е-послуги надаються через Інтернет, тож доступні з дому чи офісу 24 години на добу та сім днів на тиждень.
Таким чином, вони є зручнішими та швидшими за особисті візити та мінімізують ризики корупції.
 9
24.

Сьогодні українцям доступно понад 50 електронних послуг. У першу чергу Уряд намагається робити
електронними ті послуги, які користуються найбільшим попитом у громадян, як-от оформлення допомоги при
народжені дитини, отримання житлової субсидії, реєстрація бізнесу, початок та прийняття в експлуатацію
будівництва тощо. Повний перелік доступних е-послуг ви можете знайти, скориставшись тематичним каталогом
або загальним пошуком на порталі kmu.gov.ua.

25. Завдання запровадження електронних АП: 1. Надавати послуги для населення в інтегрованому вигляді у мережі
Інтернет. 2. Перебудувати відносини з населенням. Замість того, щоб надавати однакові послуги всім громадянам,
державні установи можуть використовувати нові інформаційні технології для надання персоналізованих послуг
фізичним та юридичним особам. 3. Побороти інформаційну нерівність. Держава може зробити нові технології більш
доступними для менш забезпечених прошарків суспільства, а також організувати навчання комп’ютерної грамотності,
особливо для молоді й людей похилого віку. 4. Дати громадянам можливість навчатися протягом усього життя. Ідея
безупинного навчання, яке не припиняється після закінчення школи, може бути втілена вжиття шляхом значного
поширення електронного (дистанційного) навчання “працівників економіки знань” (knowledge workers). 5. Сприяти
розвитку економіки. Приватні компанії, займаючись електронною комерцією, можуть орієнтуватися не тільки на
місцевих споживачів, а й розширюватися і виходити на нові світові ринки, що сприяє підвищенню рівня професійної
підготовки ізайнятості населення на місцях. 6. Розробляти ефективн закони і раціональну політику. Інформаційне
суспільство ставить перед органами законодавчої влади безліч нових проблем, серед них – ідентифікація громадян і
посвідчення їхньої особистості, конфіденційність, захист даних, питання юрисдикції в кіберпросторі,
оподатковування електронної комерції, кіберзлочинність і кібертероризм. Держава повинна створювати гнучке
законодавство, породжуючи довіру до всіх видів електронних операцій і зберігаючи рівновагу між необхідністю
економічного розвитку і забезпечення конфіденційності інформації. 7. Створити форми управління з великою участю
громадян. Широка інформатизація відносин державних органів влади із суспільством, у остаточному підсумку, може
призвести до виникнення “прямої демократії” без проміжних ланок, де втрачається і спотворюється інформація. На
місцевому рівні муніципальні органи вже зараз підтримують дебати, дискусійні форуми і голосування в Інтернеті, і це
допомагає місцевим органам у прийнятті рішень

26. Народжені дитини, отримання житлової субсидії, реєстрація бізнесу, початок та прийняття в експлуатацію
будівництва тощо

27.Держателем Порталу АП є Мінекономрозвитку.

28. Канали надання АП: ОДВ, ОМС через мережу Інтернет, а також через особисте звернення заявника.
 10
29.. Сьогодні у світі існує два підходи до створення порталів адміністративних послуг – централізований, який
будується за принципом «зверху вниз», і мета-система, побудована за принципом «знизу вгору».

Приклад. Портал уряду Великобританії являє собою централізований Інтернет-ресурс, побудований за схемою
«зверху вниз». Його метою є інтеграція Інтернет-сервісів усіх органів влади для надання публічних послуг в єдиному
інформаційному просторі. Портал являє собою сукупність власних сервісів і шлюзів до порталів і субпорталів, а також
є єдиним центром відповідальності за надання послуг для заявників.

У США діє інший підхід до розробки порталів публічних послуг. Портал побудований за принципом «знизу вгору».
Оскільки регіональні і місцеві органи влади до моменту створення федерального порталу вже мали розвинуті системи
надання публічних послуг за допомогою ІКТ, метою такої метасистеми стало формування своєрідної бази метаданих
про публічні послуги. Вся інформація на порталі розбита на чотири групи: для громадян, для бізнесу, для
держслужбовців і для гостей країни. Сам же інтернет-ресурс являє собою єдиний функціональний центр, що
забезпечує своїм відвідувачам можливість пошуку і отримання інформації про порядок надання публічних послуг і
додаткових сервісів. Крім того, у міжнародній практиці існує практика систематизації публічних послуг за різними
ознаками. Наприклад, в США, Великобританії, Франції і Бельгії публічні послуги групуються у відповідності з
основними категоріями населення, яким вони надаються (діти, молодь, літні люди, ветерани, підприємці, іноземці
тощо). У Португалії, Канаді систематизація послуг проводиться за рівнями державної влади (федеральні, регіональні
або місцеві органи).

30. Широта і якість онлайн-послуг (Online Service Index, OSI) є одним із трьох показників індексу розвитку
електронного урядування у державах світу (E-Government Development Index, EGDI), який раз на два роки
визначається департаментом з економічних та соціальних питань Організації Об’єднаних Націй (ООН).

EGDI – це Індекс розвитку електронного уряду представляє стан розвитку електронного уряду країн-членів
Організації Об'єднаних Націй. Поряд з оцінкою моделей розвитку веб-сайтів у країні, індекс розвитку
електронного уряду включає в себе характеристики доступу, такі як інфраструктура та рівень освіти, щоб
відобразити, як країна використовує інформаційні технології для сприяння доступу та включенню своїх
людей. EGDI - це складна міра трьох важливих аспектів електронного уряду, а саме: надання онлайн-сервісів,
телекомунікаційного зв’язку та людських можливостей.

31. EGDI базується на всебічному опитуванні в Інтернеті присутності всіх 193 держав-членів Організації
Об'єднаних Націй, в яких проводиться оцінка національних веб-сайтів, а також те, як застосовуються політики
та стратегії електронного урядування в цілому та в окремих секторах для надання основних послуг. Оцінка
оцінює показники ефективності електронного урядування країн відносно одних, а не абсолютних
показників. Результати відображаються в таблиці та поєднуються з набором показників, що відображають
спроможність країни брати участь в інформаційному суспільстві, без якого зусилля з розвитку електронного
уряду мають обмежений негайний характер.

Світові лідери за індексом розвитку електронного урядування (EGDI): Республіка Корея, Австралія, Сінгапур,
Франція, Нідерланди, Японія, США, Великобританія, Нова Зеландія, Фінляндія.

Світові лідери за показником надання онлайн-послуг (OSI): Франція, Сінгапур, Республіка Корея, Японія,
Іспанія, США, Бахрейн, Австралія, Нідерланди, Канада.

Методологія ООН передбачає чотириступінчасту модель розвитку онлайн-послуг, де 1-а стадія відповідає
виникненню інформаційних послуг, 2-а стадія – інтерактивних послуг, 3-я – транзакційних послуг і 4-а стадія –
трансформаційних послуг. Кожна стадія вимагає більш високого рівня складності і часто більшого виділення
ресурсів. Розглянемо ці стадії докладніше. Стадія 1. Початкові інформаційні послуги. Урядові веб-сайти містять
інформацію про державну політику, управління, законодавство, стандарти, відповідну документацію і типи публічних
послуг, що надаються. На сайтах є посилання на міністерства, департаменти, а також інші підрозділи уряду.
Громадяни можуть отримати актуальну інформацію про органи публічного управління, а також, дотримуючись
посилань, отримати доступ до архівної інформації. Стадія 2. Просунуті інформаційні послуги. Через урядові
вебсайти здійснюється просунуте одностороннє або просте двостороннє електронне спілкування між владою і
громадянином, таке як скачування форм для отримання публічних послуг та подачі заяв. Ці сайти мають
можливості відтворення аудіо та відео, а також є багатомовними. Обмежені електронні сервіси дозволяють
громадянам запитувати неелектронні форми або особисту інформацію. Стадія 3. Транзакційні послуги.
Державні веб-сайти забезпечують двосторонню взаємодію з громадянами, у тому числі через запити та
отримання відгуків про урядові дії, програми, розпорядження і т. і. Для успішної реалізації обміну необхідна
 11
електронна аутентифікація особистості громадянина у будь-якій формі. На державному веб-сайті обробляються
нефінансові операції, такі як заповнення податкової декларації онлайн або подача заяви на посвідчення особи,
ліцензію або дозвіл. Також можливе здійснення фінансових операцій, у разі, якщо переказ грошей реалізується
через надійну мережу. Стадія 4. Мережеві послуги. Державні веб-сайти змінюють спосіб спілкування влади зі
своїми громадянами. Вони про активно запитують інформацію у громадян, дізнаються їх думку,
використовуючи Web 2.0 та інші інтерактивні інструменти. Електронні послуги і рішення з участю кількох
департаментів та міністерств реалізуються без усяких проблем; інформація, дані і знання передаються від
державних установ через інтегровані програми. Влада переходить від урядово-орієнтованого підходу до підходу,
орієнтованого на інтереси громадян, при якому електронні послуги плануються громадянину на базі головних
подій у його житті і сегментуванні груп для надання спеціалізованих послуг. Уряди створюють умови, які
сприяють залученню громадян у діяльність влади і ухваленню рішень.

32. Напрями розвитку ел.урядування: - Персоніфікація публічних послуг під конкретного громадянина.; -
Використання мобільних технологій; - Використання соціальних медіа.

33. Через Інтернет- ресурси Держгеокадастру, Мінюсту, Міністер‐ства екології та природних ресурсів
України, Мінекономрозвитку, Держархбудінспекції, Державної фіскальної служби, Пенсійного фонду України,
окремих місцевих ЦНАПів (зокрема, міст Луцька, Івано-Франківська, Дніпропетровська, Львова), igov.org.ua
уже надаються електронні адміністративні послуги або доступне їх замовлення в електронному форматі. При
наданні електронних адміністративних послуг міністерствами та іншими центральними органами виконавчої
влади України в усіх випадках для електронної ідентифікації застосовуються електронні цифрові підписи, а в
окремих – і BankID.

34. Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) - сукупність технологій, що забезпечують фіксацію інформації, її

обробку і обмін інформацією (передачу, поширення, розкриття). Інформаційні технології - це методи і засоби
отримання, перетворення, передачі, зберігання і використання інформації. У кінці XX - початку XXI ст. у світі, що
оточує нас, намітилися позитивні тенденції в поширенні інформаційно-комунікаційних технологій. Інформаційно-
комунікаційні технології сьогодні займають центральне місце в оновленні і реструктуризації усіх видів діяльності.

35. Електронна взаємодія органів публічної влади передбачає як обмін електронними документами, так і
можливість отримання (обміну) електронних даних з інформаційних систем органів влади в автоматизованому режимі
відповідно до запитів і повноважень органів влади. У практичному сенсі запровадження електронної взаємодії органів
публічної влади передбачає можливість:- передачі та одержання органами влади організаційно-розпорядчих
документів в електронній формі; - автоматизованого обміну електронними даними (повідомленнями) між
інформаційними системами органів влади; - автоматизованого доступу органу влади до електронних даних з
інформаційних систем інших органів влади відповідно до повноважень.Таким чином, електронна взаємодія означає
переведення в елек-тронну форму сукупності процесів, пов’язаних зі створенням, обробленням, відправленням,
передаванням, одержанням, зберіганням, використанням та знищенням електронних документів або повідомлень, з
наданням таким процесам юридичної значимості та правової сили.

36. Єдина система електронної взаємодії – інформаційно-телекомунікаційна система, яка забезпечує обмін
електронними повідомленнями між суб’єктами електронної взаємодії. Електронне повідомлення – сукупність даних з
визначеною структурою, складом елементів та атрибутів, що може бути відтворена, збережена та оброблена
інформаційними або інформаційно-телекомунікаційними системами суб’єктів електронної взаємодії.

37. Під інтероперабельністю розуміється здатність відомств і організацій публічного управління до спільної роботи
для реалізації ефективних методів досягнення загальних цілей шляхом взаємодії систем і бізнес-процесів, які вони
підтримують, через обмін даними, інформацією і знаннями. При розгляді інтероперабельності в версії EIF v2.0
виділяється п’ять рівнів:- політичний,т- правовий, - організаційний, - семантичний, - технічний.

38. Правовий рівень інтероперабельності стосується регулювання інформаційного обміну між відомствами, а також
при взаємодії з громадянами і бізнесом. Тут зачіпаються такі питання як: - захист даних; - приведення у відповідність
правових положень діяльності у сфері публічного управління з поточним рівнем інформаційної підтримки; - питання
регулювання у галузі стандартизації та специфікації інформаційного обміну, з акцентом на використання відкритих
стандартів і відкритих специфікацій.

39. Організаційний рівень вимагає прозорого представлення діяльності та узгодження окремих її етапів для
продуктивного міжвідомчого обміну інформацією.
 12
40. «Хмара» (cloud) це новітній інноваційний підхід до організації інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури
(ІТІ), який полягає у розгортанні на видалених (хмарних) майданчиках постачальників (провайдерів) послуг
технічного та програмного забезпечення. Видалені (хмарні) майданчики розгортаються у дата-центрах або центрах
обробки даних (ЦОД).

В загальному випадку хмара — це інструмент, який дає змогу ІТ-службі замовника максимально швидко, ефективно
та з мінімальними капітальними витратами вирішувати ту чи іншу задачу.

41,42 Умовно всі види хмарних послуг можна поділити на три типи:

 Infrastructure as a Service (інфраструктура як послуга);

 Platform as a Service (платформа як послуга);
 Software as a Service (програмне забезпечення як послуга).

Отже, почнемо з типу хмарних технологій, представники якого найбільш відомі — Software as a Service. Даний вид
передбачає надання готового рішення для клієнту з мінімальною необхідністю налаштування. Тобто теоретично,
підписуючись на такий сервіс, керувати ним може будь-який користувач з мінімальним залученням системного
адміністратора або взагалі без нього. Найвідоміші представники такого сервісу у корпоративному середовищі — це
Office 365. Якщо говорити про SMB, то тут варто згадати такі хмарні сервіси як Dropbox, Evernote, Trello та ін.

Послуги типу PaaS розраховані в першу чергу на розробників. Вони являють собою набори готових компонентів для
створення додатків, а також фреймворки для керування платформою. В даному випадку компонентами будуть сервіси
даних, репозиторії, інструменти автоматизованого деплою, середовища тестування і тому подібні сервіси. Приклади
PaaS-сервисів — Google AppEngine, VMWare Pivotal Cloud Foundry, Red Hat's OpenShift, Heroku та ін.

І нарешті найближчий системним адміністраторам тип сервісу — це IaaS. Інфраструктура як послуга за своїми
об'єктами та характеристиками найбільш наближена до володіння власним "залізом" та віртуалізацією. У випадку з
IaaS ви отримуєте у своє розпорядження хмарні процесори, пам'ять, диски та мережі, з яких згодом ви створюєте
сервери-маршрутизатори та налаштовуєте мережеву топологію так, як вам необхідно.

43.

Яку обрати хмару

Логіка вибору необхідного вам типу хмарних послуг полягає у знаходженні балансу між швидкістю налаштування та
гнучкістю системи. Заточити SaaS точно під ваші бізнес-потреби навряд чи вдасться, однак і побудувати готове
рішення на базі IaaS за пару годин також практично неможливо. Також варто звернути увагу на необхідність побудови
мультивендорних рішень, що у випадку з SaaS і PaaS може бути дуже складно.
 13
Наш досвід показав, що в Україні чим більша компанія, тим більш різнорідна її інфраструктура, і тим частіше вона
дивиться в бік хмарних IaaS послуг. Малий та середній бізнес в загальному випадку більше орієнтується на SaaS-
рішення.

44. Bring Your Own Device (BYOD) – це нова глобальна концепція або технологія, яка запроваджується у США і
планується до використання в Європі і яка забезпечує використання особистих мобільнихтерміналів у робочому
процесі компанії. Зі зростанням кількості BYOD-пристроїв, користувачі мають отримати і нові та якісні сервіси –
додатки, які будуть зручні для роботи та мати такі ж зручні функції та продуктивність, що й офісні додатки
стаціонарного комп’ютера. Бізнес-додатки компанії будуть встановлені на пристроях мобільних користувачів.
Можуть запроваджуватись хмарні технології та розроблятися сервіси для підтримки мобільності корпоративних
користувачів.

45. У зв’язку із мобільністю користувачів ІТ-служби мають певні проблеми і тому мобільність пред’являє нові
вимоги до контролю за корпоративною мережею зі сторони ІТ-служби та служби безпеки, оскільки контролювати
необхідно не тільки інфраструктуру, а й клієнтські безпроводові пристрої. При запровадженні BYOD необхідно
враховувати виникаючі проблеми. які можна розділити на дві категорії: продуктивність (збільшення вимог до ресурсів
мережі, зона покриття та ємність тощо); безпека (безпечне підключення, безпечність пристроїв, розробка політики
безпеки, права доступу тошо).

46. З точки зору безпеки ІТ-спеціалістам необхідно мати чітку політику до технології BYOD, яка встановлює
правила використання та підключення пристроїв: список моделей, версій програмного забезпечення, наявності
антивірусних програм з обмеженням правил доступу. Після встановлення політики необхідно мати можливість
контролювати її виконання та. забезпечувати повний контроль стану радіоефіру з можливістю виявлення, класифікації
всіх безпроводових пристроїв, які пробують підключатися до мережі. У випадку не проходження пристроєм
авторизації має бути передбачена можливість блокування в ручному або автоматичному режимі з подальшою
локалізацією даного пристрою. У технології BYOD контроль має здійснюватися за безпроводовими пристроями, а не
тільки з ІТ-інфраструктурою.

47. Упровадженням принципів відкритих інновацій сприяє інтеграції клієнтів-громадян до систем управління
організаціями публічного сектора. Саме тому, органи публічного управління мають здійснювати системне
управління інноваціями на основі використання технологій Sourcing- задля кращого використання обмежених
ресурсів та Crowd-задля реалізації громадських проектів мобілізації людських ресурсів: – стандартні, загальні
для кількох підрозділів органу публічного управління процеси (управління фінансами, трудовими ресурсами,
інформаційними системами) можуть бути передані автономному центру спільного обслуговування всередині
організації на засадах інсорсингу;– за допомогою аутсорсингу з метою скорочення витрат окремі групи
процесів органу публічного управління можуть бутипередані зовнішній організації, яка зазвичай є також
експертом у цьому виді робіт;– мобільні платформи зворотного зв’язку з громадянами як косорсинговий ресурс
публічного управління мають величезний потенціал для покращення управління органами публічної влади та
територіями;– під час участі у краудсорсингових проектах громадяни отримують можливість зробити власний
внесок у вирішення суспільних завдань, зробити те, що традиційно було винятково у компетенції державних
службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;– окремим перспективним напрямом застосування
технологій краудсорсингу є моніторинг надзвичайних ситуацій та ліквідація їх наслідків.– краудфандинг являє
собою особливий вид фінансування за допомогою збору коштів на реалізацію суспільно значущих проектів
через Інтернет.

48. Мобільні платформи зворотного зв’язку громадянами як косорсинговий ресурс публічного управління
мають величезний потенціал для покращення управління органами публічної влади та територіями.

49. Ково́ ркінг (англ. Co-working – «спільно працювати») у широкому сенсі –модель організації роботи людей з
різним типом зайнятості у єдиному робочому просторі; у вузькому – колективний офіс, «ковокінговий простір»
(англ. coworking space).

Краудсо́ рсинг (англ., crowdsourcing, crowd – «натовп, громада, гурт, юрба» і sourcing – «використання
ресурсів») – процес залучення до розв’язання певних завдань за допомогою новітніх комунікаційних технологій
значної кількості осіб, які не поєднані жодною системою; практика отримання необхідних послуг, ідей або
контенту шляхом запрошень щодо сприяння, звернених до великих груп людей, особливо – до он-лайнового
співтовариства на відміну від звичайних співробітників або постачальників.
 14
Краудфандінг (англ. Crowdfunding, crowd – «громада, гурт, юрба», funding – «фінансування»), тобто
«Громадське фінансування», «Фінансування громадою» – це співпраця людей, які добровільно об’єднують свої
фінансові або інші ресурси разом, як правило через Інтернет, щоб підтримати зусилля інших людей або
організацій.

Хакато́ н (англ. hackathon, від hack (див. хакер) та marathon — марафон) — захід, під час якого різні спеціалісти в
галузі розробки програмного забезпечення інтенсивно і згуртовано разом працюють над розв'язанням якоїсь
проблеми,[1] або створенням нового додатку чи сервісу [2]. Зазвичай хакатони тривають від одного дня до тижня. Деякі
хакатони призначені для освітніх або соціальних цілей, але часто задачею хакатона є створення повноцінного
програмного забезпечення. Кожний хакатон фокусовано на певні області, наприклад, мови програмування, операційні
системи, додатки, програмний інтерфейс (API).

50.

51. Інформаційною безпекою (у контексті безпосередньої діяльності із захисту інформації) може вважатись
комплекс заходів, що спрямовані на забезпечення захищеності інформації від несанкціонованого доступу,
використання, оприлюднення, руйнування, внесення змін, ознайомлення, перевірки, запису чи знищення
даних.

Інформаційну безпеку за сферою застосування можна розглядати у контексті безпеки держави, організації та
особистості.

Інформаційна безпека держави – це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і
держави, при якому запобігається нанесення шкоди. Шкода може бути заподіяна через: неповноту, невчасність
та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки
застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення
цілісності, конфіденційності та доступностіінформації.

Інформаційна безпека організації – це цілеспрямована діяльніст її органів та посадових осіб з використанням

дозволених сил і засобів з досягнення стану захищеності інформаційного середовища організації. Така
діяльність повинна забезпечувати нормальне функціонування і динамічний розвиток організації.

Інформаційна безпека особистості характеризується як стан її безпосередньої захищеності від негативних

інформаційних впливів, а також впливів на її власну здатність шукати, збирати, обробляти та
використовувати інформацію. Інформаційна безпека особистості також передбачає відповідну захищеність
різноманітних соціальних груп та об’єднань людей, до яких вона входить. Згідно з українським
законодавством, вирішення проблеми інформаційної безпеки на рівні держави має здійснюватися за
допомогою: - створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту
її критичних елементів; - підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки
 15
і прогнозування загроз інформацій- ній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їхніх
наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань; - вдосконалення нормативно-правової бази
щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп’ютерній
злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері; -
розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв’язку як сучасної захищеної транспортної
основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється
конфіденційна інформація. Вирішення проблеми інформаційної безпеки на рівні держави має здійснюватися за
допомогою: - законодавчих, нормативно-правових та нормативних актів щодо інформаційної безпеки; -
міжнародними стандартами ISO; - власними розробками. Для реалізації законодавчих, нормативно-правових
та норматив- них актів щодо інформаційної безпеки повинна створюватись комплексна система захисту
інформації (КСЗІ).

Для реалізації міжнародних стандартів ISO щодо інформаційної безпеки повинна створюватись система
управління інформаційною безпекою (СУІБ).

До державних органів забезпечення інформаційної безпеки відносяться:

- відповідні підрозділи спецслужб держави;

- спеціально уповноважений орган держави з питань захисту інформації: Державна служба спеціального
зв’язку та захисту інформації України;

- Національний координаційний центр кібербезпеки;

- Міжвідомча комісія з питань інформаційної політики таінформаційної безпеки при Раді національної безпеки
і оборони України.

52,53,54 З 1 липня 2015 року у Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України розпочав
роботу Державний центр кіберзахисту та протидії кіберзагрозам. Його створено на базі Державного центру
захисту інформаційно-телекомунікаційних систем Держспецзв’язку.

До органів забезпечення інформаційної безпеки в системі е-урядування належать:

- Державне агентство з питань електронного урядування України;

- Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України;

- Міністерство юстиції України (в частині роботи з електронними цифровими підписами (ЕЦП);

- підрозділ з інформаційного забезпечення органу публічного управління, який серед інших завдань також має
займатися створенням і підтриманням систем управління інформаційною безпекою та використовує
комплексну систему захисту інформації в системі електронного урядування, що використовується.

Необхідно також визначити, що у Стратегії кібербезпеки України підкреслено, що мають бути створені умови
для залучення підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, які провадять діяльність у
сфері електронних комунікацій, захисту інформації та/або є власниками (розпорядниками) об’єктів критичної
інфраструктури, до забезпечення кібербезпеки України. Також мають бути врегульовані питання щодо
обов’язковості вжиття ними заходів із забезпечення захисту інформації та кіберзахисту відповідно до вимог
законодавства, а також щодо сприяння ними державним органам у виконанні завдань із забезпечення
кібербезпеки та кіберзахисту. Держава має сприяти залученню наукових установ, навчальних закладів,
організацій, громадських об’єднань і громадян до розробк та реалізації заходів із кібербезпеки і кіберзахисту.

55. Термін «захист інформації» (або англ. Data protection) визначає сукупність методів і засобів, що
забезпечують цілісність, конфіденційність і доступність інформації за умов впливу на неї загроз природного або
штучного характеру, реалізація яких може призвести до завдання шкоди власникам і користувачам
 16
інформації. У широкому розумінні захист інформації являє собою протистояння користувачів, володільців
інформації і зловмисників. Щодо певної інформації зловмисник виступає як суб’єкт, який незаконним шляхом
намагається добути, змінити або знищити інформацію користувачів.

56. Жодна система захисту не може тривалий час протистояти цілеспрямованим діям озброєного сучасними
технологіями кваліфікованого зловмисника. Важливо розуміти, що система захисту інформації не може
забезпечити стовідсотковий ефект. При цьому визначається певний рівень інформаційної безпеки, який
відображає припустимий ризик її спотворення, знищення, несанкціонованого доступу та витоку. Тому основне
завдання захисту інформації полягає в тому, щоб злам системи відбувся якомога пізніше та/або не мав суттєвих
наслідків для її функціонування й використання інформації, що нею циркулює.

57. До основних завдань у сфері захисту інформації (ЗІ) в інформаційно-телекомунікаційних системах у цілому
належать:- керування доступом користувачів до інформаційних ресурсів систем з метою захисту від
неправомірного випадкового або навмисного втручання у роботу і несанкціонованого (із перевищенням
наданих повноважень) доступу до програмних і апаратних ресурсів як персоналу, так і сторонніх осіб; - захист
даних, що передаються каналами зв’язку; - захист інформації з обмеженим доступом від витоку; - захист
інформації від спеціальних впливів; - реєстрація, збереження і надання даних про події, що відбувалися у
системі і стосувалися інформаційної безпеки (ІБ); - контроль роботи користувачів системи адміністраторами та
обов’язкове повідомлення адміністратора безпеки про будь-які спроби несанкціонованого доступу до ресурсів
системи; - контроль і підтримка цілісності критичних ресурсів системи захисту і середовища виконання
прикладних програм; - забезпечення функціонування програмно-технічних комплексів з метою захисту
інформації від впровадження у роботу потенційно небезпечних програм і засобів подолання системи захисту; -
керування та моніторинг засобів захисту інформації.

58. «Публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях

інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх
обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних
повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом». Публічна інформація є
відкритою, крім випадків, встановлених законом. У такий спосіб публічна інформація як вид інформації
виокремлена з-поміж інших за такими ознаками: 1) вона має бути відображена та задокументована будь-якими
засобами та на будь-яких носіях; 2)вона отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних
повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством; 3) вона знаходиться у володінні суб’єктів
владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації (рис.1). Відсутність якоїсь із цих ознак має
означати, що така інформація не є публічною. При цьому означення «публічна» не означає лише повну
відкритість, доступність цієї інформації. Адже документи суб’єктів владних повноважень можуть містити
публічну інформацію і ту, що є відкритою, і ту, що має обмежений доступ, а саме: конфіденційну, таємну,
службову. Порядок доступу до інформації деталізовано в частині ІІ Закону України «Про доступ до публічної
інформації». Тобто, термін «публічна інформація» у спрощеній інтерпретації означає інформацію органів
публічної влади, доступ до якої є переважно відкритим (публічним), крім встановлених законом обмежень.

59. У європейських державах діяльність, що пов’язана з роботою з публічною інформацією, в цілому

ґрунтується на принципі максимальної відкритості, який полягає у тому, що державні органи зобов’язані
розкривати інформацію, а кожний член суспільства має відповідне право отримувати її. При цьому обов’язок
державних органів щодо оприлюднення інформації, що має особливе суспільне значення, здебільшого
реалізується не лише як реакція на вимогу надати інформацію у відповідь на запити, але й шляхом
оприлюднення та широкого розповсюдження документів, які становлять особливий суспільний інтерес,
залежно від наявних ресурсів і можливостей.

60. Європейський досвід забезпечення доступу до публічної інформації свідчить про перспективну зміну
тенденцій і в українській практиці – з розширенням використання інформаційно-комунікаційних технологій
споживачі такої інформації зможуть самостійно отримувати доступ до необхідних документів, що зменшить
необхідність безпосередніх контактів запитувача і службовця, підвищить ефективність управлінських
процедур.

61. Способи систематичного та оперативного оприлюднення інформації визначено у статті 5 Закону України
«Про доступ до публічної інформації». Зокрема, доступ до публічної інформації згідно із Законом забезпечується
в Україні шляхом:

1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації:

 17
– в офіційних друкованих виданнях;

– на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет;

– на єдиному державному веб-порталі відкритих даних;

– на інформаційних стендах;

– будь-яким іншим способом;

2) надання інформації за запитами на інформацію.

62. Розпорядники інформації (ОДВ, ОМС) зобов’язані серед іншого оприлюднювати прийняті ними рішення,
тобто нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньо організаційних) – не більше п’яти
робочих днів з дня затвердження документа, а прийняті проекти рішень, що підлягають обговоренню – не
пізніше двадцяти робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття. У разі наявності у розпорядника
інформації офіційного веб-сайту така інформація оприлюднюється на веб-сайті із зазначенням дати
оприлюднення документа і дати оновлення інформації.

63.Формати даних: ВД (відкриті дані) представлені у вигляді е-документів (файлів). Файли можуть бути
текстовими (txt тощо), архівними (7z, arj, gzip тощо), документами (doc, docx, xls, xlsx тощо), аудіо та відео тощо
залежно від типів даних. Саме розширення (специфікація) файлу (декілька символів після точки у назві
файлів) визначає формат (спосіб) представлення даних та програму (додаток) їх обробки.

64. Постановою Кабінету Міністрів України18 затверджені формати даних, які підтримують властивості ВД
залежно від типу даних. Тім Бернерс-Лі, засновник та голова консорціуму W3C (World Wide Web Consortium)
запропонував п’ятизіркову модель ВД19 Фактично, ця модель ВД пропонує алгоритм перетворення даних із
будь-яких форматів у формати відкритих та зв’язаних даних. Методичні рекомендації щодо створення наборів
ВД містять детальний опис процедур такого перетворення.
 18
65. Більшість країн світу використовує вільну ліцензію некомерційної організації Creative Commons16 (CC),
яка розробила вільні та відкриті публічні ліцензії, за допомогою яких автори та правовласники можуть
поширювати свою інформаційну продукцію, а користувачі контенту легально їх використовувати. У табл. 1
наведені умови використання ліцензії СС.

Варіант ліцензії СС – BY – SA відповідає властивостям ВД. Відкриті стандартні ліцензії CC дозволяють

повторне використання інформації державного сектора без необхідності розробляти та оновлювати на
замовлення ліцензії на національному або субнаціональному рівнях. Таку ліцензію використовують Австралія
(портал відкритих урядових даних http://data.gov.au), Бразилія (портал відкритих урядових даних
http://dados.gov.br), Великобританія (портал відкритих урядових даних http://data.gov.uk), Франція (урядовий
портал http://www.gouvernement.fr), Нідерланди (портал відкритих урядових даних http://www.rijksoverheid.nl)
тощо.