Professional Documents
Culture Documents
дубровниrk і далмація
дубровниrk і далмація
Початок 50-х років ХІІІ ст. виявився для Дубровника багатим на події. У 1251 р.
жителі міста, невдоволені діями венеційського князя, котрий очолював Мале Віче,
вигнали його з міста. Це фактично означало відмову від патронату Венеції. Однак у 1252
р. Венеція таки змусила Дубровник визнати її зверхність, додавши при цьому нові
обмеження й зобов'язання. Того ж року зазнав деяких змін політичний устрій Республіки
Святого Влаха: сформовано новий державний орган - Віче благородних (Сенат).
У червні 1252 р., внаслідок загострення відносин Дубровника з Сербією, між ними
розпочалася війна. Вона була викликана передусім територіальними суперечками.
Дубровчани тривалий час поступово захоплювали землі, які офіційно належали Рашці,
розводячи на них нові виноградники й сподіваючись у майбутньому утримати їх за собою
не лише де-факто, а й де-юре, посилаючись на давність володіння. Сербські державці час
від часу нагадували дубровчанам про свої права на спірні території. Урош також вирішив
домогтися своїх прав за допомогою військової сили, маючи на меті водночас ослабити
економічну експлуатацію власної країни Дубровником. Приводом для початку бойових
дій стали спроби Дубровника перевести під свою юрисдикцію архієпископство у місті Бар
і відчайдушні зусилля правлячих кіл Рашки - як церковних, так і світських - завадити
цьому. Далося взнаки й особисте негативне ставлення до Дубровника короля Уроша, який
підозрював дубровчан у підтримці свого головного конкурента Владислава у його
намаганнях повернути собі рашківський престол. Війна між Дубровником і Рашкою
тривала, хоча й з перервами, понад два роки й завершилася восени 1254 р. перемогою
Уроша, що цілком відповідало реальному співвідношенню військових сил. Дубровник
здебільшого покладався на допомогу союзників, що їх старанно й наполегливо добирав
майже десять років. Проте як болгари, котрі підтримали дубровчан, так і хумський князь
Радослав, який також спочатку став на їхній бік, дуже швидко припинили активні дії,
залишивши Дубровник сам на сам з королем сербів. Після цього Дубровник мусив
прийняти умови Уроша й підписати дуже невигідний для себе мирний договір.
У 1296 р. в місті сталася велика пожежа, яка знищила майже всю центральну
("стару") частину Дубровника, а також значну частину його околиць. Дехто з жителів,
котрим пощастило врятуватися, збирався навіть покинути це місце і, так само як їхні
пращури в VII ст., заснувати нове місто. З великими труднощами вдалося завадити цьому
задуму і розпочати відбудову Дубровника в його традиційних межах. Ця відбудова
здійснювалася за наперед розробленим і затвердженим планом.
У 1301 р. король Мілутин, який незадовго перед тим визнав за Дубровником усі його
традиційні права й пільги, пішов на чергове загострення відносин, наказавши
заарештувати всіх дубровницьких купців на території Сербії. У такий спосіб Мілутин
виявив солідарність зі своєю новою союзницею - Візантією, яка підтримувала Генуезьку
республіку у війні проти Венеції. У відповідь на цей крок сербського державця
дубровчани захопили острів Млєт і заблокували стратегічно важливе для сербів гирло
річки Бояна. У вересні 1302 р. конфлікт було вичерпано, й Мілутин повернув
Дубровникові його давні привілеї. Після цього відносини Дубровника з сусідніми
країнами, населеними сербами, поступово поліпшуються. Цю зміну ситуації дубровчани
використали для вирішення одного з головних своїх завдань - збільшення територіальних
володінь.
У Далмації в першій чверті XIV ст. також відбувалися важливі події. У 1319 р.
Шибенік, а невдовзі й Трогир заявили про свій вихід з-під зверхності хорватського бона
Младена Шубича, знайшовши при цьому підтримку й захист у Венеції. Сформувався
політичний союз повсталих далматинських міст і хорватських феодалів, невдоволених
Шубичем. До союзу приєднався й бан Боснії Стефан, який також прагнув скинути
Шубича. Угорський король Карл, якому тоді належали Хорватія і Далмація, сприйняв цей
виступ як виклик для себе. Він вирядив військо під проводом славонського бана Івана
Бабунича на хорватів, а сам на чолі іншого війська рушив до Далмації. Незважаючи на
певний успіх походу, Далмація й надалі залишалася об'єктом дипломатичних і воєнно-
політичних сутичок заінтересованих сторін, насамперед Угорщини та Венеції.
У другій половині 50-х років XIV ст. завершується багатолітня боротьба між
Угорщиною і Венецією за право володіння Далмацією. Від весни 1356 р. мадярський
король Лайош здійснив низку рішучих кроків, спрямованих на підрив венеційського
впливу в Далмації, здобувши кілька локальних перемог. Ініціативу в традиційному
угорсько-венеційському протистоянні перехопили мадяри, й далматинські міста, налякані
перемогами Лайоша, почали добровільно відмовлятися від патронату Венеції й
переходити під суверенітет Угорщини. Венеція була змушена піти на переговори, які
завершилися підписанням 18 лютого 1358 р. мирної угоди в Задарі. Згідно з цією угодою
Республіка Святого Марка відмовлялася від усіх своїх володінь у Південній Далмації - від
середини Кварнера до Драча.
Водночас у травні 1358 р. визнав зверхність Угорщини Дубровник, який залишався
частиною "Хорватсько-Угорської Корони " до 1526 р. Відповідно до угоди, підписаної в
місті Вишеград, Дубровницька республіка зберігала всі автономні права, які вона мала,
перебуваючи під владою Венеції. Обов'язки перед новим патроном передбачали сплату
йому 500 дукатів на рік, участь дубровницьких військових кораблів у всіх війнах
угорського короля, прийняття його самого з супровідниками за рахунок міського
бюджету, обов'язкове використання угорського прапора тощо.
Зі свого боку король Угорщини брав на себе зобов'язання захищати Дубровник від
зовнішніх ворогів, а також підтверджував його права на всі попередньо здобуті
територіальні володіння. Король дозволив дубровчанам торгувати як з Венецією, так і з
Сербією, навіть у випадку, якщо Угорщина воюватиме з кимось із них. Поштовхом для
дальшого економічного піднесення Дубровника стало одержання від папи Римського
Григорія ХІ дозволу на торгівлю з "невірними" (1371 р.), до чого також доклав руку як
посередник угорський король.
Від середини 50-х років на Далмацію звертає погляди Боснія, яка за короля Тертко
поступово перетворюється на впливовий чинник регіональної політики. Претензії
боснійців почали втілюватися в життя після коронації Твртко й проголошення його
"королем сербів і Боснії, і Помор'я, і Західних Країв" (1377) та смерті угорського короля
Лайоша Великого (1382). Становище далматинців і дубровчан погіршилося настільки, що
вже наприкінці 1382 р. виникла ідея створення оборонного союзу далматинських міст,
спрямованого головним чином проти Твртко. Втім її так і не було реалізовано. За умов
посилення боснійського короля, що збіглося в часі з міжусобицями в Угорщині, Далмація
в травні 1390 р. визнала зверхність Твртко, захистивши себе в такий спосіб від
експансіоністських зазіхань Венеції.
Першим присягнув на вірність новому володареві Спліт (2 липня 1390 р.), приклад
якого відразу ж наслідували Трогир, Брач, Хвар, Корчула. Відданість угорській короні
зберіг тільки Задар. Твртко досить активно шукав способу приборкати його непокірних
жителів, звертаючись по допомогу навіть до Венеції, проте його плани так і не
здійснилися.