Творчість Чарльза Діккенса

"Головне - не суспільство, а люди."

Чарльз Діккенс належить до тих
великих письменників, які складають
гордість національної англійської
культури. Він увійшов у літературу як
художник-реаліст, майстер тонкого
психологічного аналізу, широкої
соціальної типізації, життєрадісного
гумору і сатири. Романи письменника
стали художніми символами Англії
вікторіанської доби. З його творчістю
пов’язана ціла епоха в розвитку
літератури Англії. Виступивши із
своїми романами в середині 30-х років
XIX століття, він відкрив яскраву
сторінку в історії англійського
критичного реалізму.
Критичний реалізм – художній
напрям, в основі якого лежав
принцип історизму, правдивого
зображення дійсності. Для
реалізму характерна типізація, як
засіб розкриття соціальних
якостей особи. Реалізм створює
типові характери за типовими
обставинами. Діккенс один із
перших письменників в
англійській літературі показав
життя простого народу в важких
для них тогочасних умовах. Він
розкрив в своїх творах протиріччя
між бідними і багатими.
Діккенс був критиком англійського суспільства, займався благодійництвом, віддавав багато
сил видавничій справі й журналістиці, був чудовим оратором, обдарованим актором,
спостережливим мандрівником. Критики називали Ч.Діккенса великим поетом за легкість, з якою він
володів словом, фразою, ритмом і образом, порівнюючи його за майстерністю лише із Шекспіром. 16
його романів відбивають складну еволюцію, яку пройшов письменник протягом творчого життя:
Кар'єра журналіста дуже допомогла 
Діккенсу у власного літературно-
художнього світу.
Діккенс дебютував книгою «Нотатки Боза»
(1833–1836), «маленькими замальовками
справжнього життя та звичаїв» в
основному мешканців бідних кварталів
Лондона. Проте по-справжньому його
величезний талант розкрився у першому
його романі – «Посмертні записки
Піквікського клубу» (1837), який приніс
йому славу. Тонкий гумор, нескінченна
здатність до створення комічних ситуацій
та цілої галереї смішних, гротескних
персонажів, серед яких вирізнявся
«чудернацький і дивний містер Піквік», чиє
ім'я стало майже загальною назвою, чимось
схожий на Дон Кіхота, так само як і його
друзі, – усе це відразу ж зробило Діккенса
улюбленцем англійських читачів.
Наступні романи «Пригоди Олівера Твіста»
(1838), «Ніколас Нікльбі» (1839), «Мартін
Чезлвіт» (1844) та інші зробили його
загальноєвропейською знаменитістю.

Талант Діккенса зростає, його соціальний

критицизм посилюється: у романі «Домбі і
син» (1848) він створює узагальнений образ
суворого жорстокого Домбі. У 50-ті роки у
творчість Діккенса активно входить
соціальна тема. Об'єктом його критики
стають юридична система, втілена в образі
Верховного Канцелярського суду
(«Холодний дім»), бездушна практика
експлуатації робітників («Важкі часи»,
1854), бюрократизм, неефективність
державного апарату, втіленого у
фантастичному Міністерстві, головним
принципом якого стає: «як не робити
цього» («Крихітка Дорріт», 1857).
Виступаючи як сатирик,
висміюючи деякі сторони англійської 
дійсності, людський егоїзм, жадобу,
Діккенс  – прихильник реформ,
морального перевиховання 
суспільства («Різдвяні повісті»), він –
противник революційного насилля
(«Повість про два міста», 1859). Віра
в добрих, безкорисливих людей з
народу втілено у  його написаних в
останні десятиріччя романах «Великі
сподівання» (1861) та «Наш спільний
друг» (1864).
Англія  Діккенса – це цілий світ,
населений  багатьма персонажами,
які належать до різних соціальних
груп, типів людських характерів.
Художній стиль письменника багатий
і яскравий. Гумор поєднується із
сатирою, шарж із гротеском, комічні
описи з ліричними відступами,
голосом письменника-проповідника.
Діккенс вивів у світ галерею
рельєфних, сатирично окреслених
образів.
Провідні риси творчості:
•Звернення до проблем сучасності.
•Увага до моральної проблематики.
•Дидактизм.
•Критичний пафос у поєднанні з
утвердженням ідеалу.
• Орієнтація на демократичного
читача.
•Здатність відтворити історично
правдивий, просторово точний
пейзаж і колорит
• Існування художньої тріади,
притаманної майже всім творам
письменника:
1) історична  і соціальна правда;
2) символ, зумовленний логікою
розвитку та характеру;
3) Метафорична емблема, що
образно втілює задум автора
Роман «Пригоди Олівера  Твіста» – це перший «роман
виховання» і в той же час авантюрно-пригодницький
роман, де головна тема – самотності дитини у
несправедливому світі.
Головний герой –  безрідний сирота і вихованець
робітничого  дому, вижив на диво. Його мати під час
пологів померла. Спочатку п'яний лікар та доглядачка
залишили на ніч новонароджене дитя у холодній
кімнаті, потім на ньому випробували свою «систему»
місіс Ман, відома тим, що з кожних 10 її вихованців,
виживало двоє. У робітничому домі діти здичавіли від
голоду, були жертвами системи віроломства й облуди.
Ласкаве слово чи погляд не зігріли дитинства Олівера,
зате палиця парафіяльного сторожа часто гуляла на
плечах 9-річної дитини, яка мала вигляд 6-річної. На
кожному етапі життя Олівера, до зустрічі з містером
Браунлоу, його використовують як засіб наживи.
Хлопця обкрадають, змушують працювати, годуючи
ставами, що «ними погребував би й собака», змушують
чинити злочини чи бути їх співучасником. Зведений
брат Монкс (Ліфорд) ненавидить Олівера і чужими
руками штовхає його до в'язниці у гонитві за
спадщиною. Зажерливість і жадоба до грошей рухають
учинками Монкса та його матері
Олівер проходить через  поневіряння та
приниження, знайти свій шлях у житті.
У цьому чутливому  й м'якосердному хлопчикові
живе могутня сила нескореного духу, яка рятує
його від смерті у робітному домі. Олівер чи не
єдиний, хто бунтує, твердо відстоюючи право
мати повноцінний обід. Остаточно до свідомого
вибору між добром і злом він доходить у притоні
злочинців, звідки пробує втекти. Містер
Браунлоу та родина Мейлі допомогли хлопчині:
урятували його від злочинців, повернули сироті
ім'я та спадщину. Злидні не озлобили Олівера.
Він пробачає братові всі його підступні дії і
щедро ділиться спадщиною. Він переповнений
почуттями щирої вдячності до своїх рятівників.
У цілому можна сказати, що образ Олівера не
лише сентиментальний, а й ідеалізований: світ
зла не заплямував чистоту його душі.
До створення «Різдвяних повістей» Діккенс узявся вже
зрілим письменником – вони відносяться до 40-х років
XIX ст., тобто до другого десятиліття його творчої
діяльності. До моменту виходу першої з них («Різдвяна
пісня у прозі», 1843), Діккенс користувався
популярністю у світі.

Різдвяний цикл включає 5 повістей:

•«Різдвяні пісні у прозі» (1843).
•«Дзвони» (1844).
•«Цвіркун за вогнищем» (1845).
•«Битва життя» (1846).
•«Одержимий» (1848).

Діккенс любив різдвяні свята. Він 

бачив у них вираження не стільки  релігійних почуттів
народу, скільки його природної доброти і життєлюбства.
Письменник сприймав Різдво як свято домашнього
вогнища, любив він традиційний ритуал цих свят –
веселі ігри і танці після вечері з обов'язковою індичкою і
пудингом. Якраз тому звернення до різдвяної тематики
виявилося для Діккенса на стільки природним і
продуктивним. Бо вже у «Посмертних записках
Піквікського клубу» є «Весела різдвяна глава».
Особливості "Різдвяних  повістей»: «Цвіркуни за вогнищем»
«Різдвяна пісня у прозі» (підзаголовок  Дія твору не має прямого
«Святкове оповідання з привидами») відношення до різдвяних свят.
 Діккенс називає глави «строфами».  Використання символіки.
 Реальні побутові картини 1-й і 5-й,  Два протилежні герої
заключної, глав, як кільцем  Присутність автобіографічних
обіймають три центральні глави,
мотивів.
наповнені фантастичними образами
і видіннями.
 Мова йде про жертовну
сестринську любов
 Центральний персонаж – Скрудж
«Одержимий»
«Дзвони» («Повість про Духів
церковних годинників») • Повернення до типових різдвяних
 У ній Діккенс наносить удар повістей з привидами і пригодами
буржуазній жорстокості і
лицемірству.
 Дія твору розгортається у Новорічну
Ніч.
Чи не найкращим твором Діккенса
40-х років є роман "Домбі і син".
(1848), своєрідна передмова до його
зрілої творчості. Саме в цьому творі
різдвяна ідея перемоги добра
гармонійно поєднується з глибоким
соціально-психологічним аналізом, У
романі майже немає таємниць,
взаємозв'язки між людьми об'єктивно
переплетені і з'єднані в один вузол.
Світська зірка Едіг виходить заміж (із розрахунку) за голову негоціантської фірми
"Домбі і син". Її доля нерозривно пов'язана з Долею її двоюрідної сестри,
каторжанки Аліси Марвуд, яка свого часу була занапащена помічником Домбі-
Каркером. Це один із вузлів загального суплетіння. Інша нитка сув'язі — Домбі і
його діти. Доньку Флоренс батько не "помічає, вважаючи її "монетою, яку не
можна вкласти у справу". Всі сподівання на продовження справи Домбі покладає
на свого сина, тендітного хворобливого Поля, який невдовзі гине внаслідок
запропонованої батьком системи виховання. Повстає проти деспотизму Домбі-
батька і йде від нього Едіт. Дії Каркера призводять фірму до банкрутства. Але
створений на зразок різдвяної казки роман закінчується моральним
переродженням героя. Щоправда, на цей час він уже немічний старий, який не в
силі реалізувати наслідки свого позитивного "я".
Значною мірою в творі трансформується і поетика митця. Манера характеристики образів,
наприклад, знаходиться в безпосередньому зв'язку з їх соціальною належністю. Капітан Катль і
господар крамниці морських інструментів - фігури відверто комічні, в той час як машиніст
Тудль і його дружина - люди (як і всі симпатичні авторові герої його творів) дещо безтолкові -
змальовані при допомозі засобів м'якого гумору. В той же час Каркер (по суті, негідник)
виявляється (одним із перших в англійській літературі) представником "підпільної людини":
розоривши внаслідок внутрішнього бунту фірму Домбі, Каркер не присвоює собі нічого.
Загальний тон роману позбавлений того оптимізму, який був притаманний раннім творам
письменника.
З інших художніх засобів звертають на себе увагу символи Діккенса, зокрема символ залізниці,
який відповідає змістові роману (до речі, саме на ній під колесами потягу гине Каркер).
Слава Діккенса продовжувала зростати
після його смерті. Він був перетворений
на справжнього бога англійської
літератури. Його ім'я стало називатися
поруч з ім'ям Шекспіра, його
популярність в Англії 1880 - 1890-х рр..
затьмарила славу Байрона. Але критика і
читач намагалися не помічати його
гнівних протестів, його своєрідного
мучеництва, його метань серед
суперечностей життя.
Вони не зрозуміли і не хотіли зрозуміти,
що гумор був часто для Діккенса щитом
від надмірно ранящих ударів життя.
Навпаки, Діккенс придбав передусім
славу веселого письменника веселої
старої Англії.