Поема «Кирпатий барометр» незвичайна за своєю композицією, це поема-

цикл, що складається з частин, які мають окремі назви: «Замість вечірньої

молитви», «Погрози ночі», «Ранок», але тісно пов'язані між собою спільним
сюжетом та персонажами, а також єдиним почуттям і художньою ідеєю.
Почуття, яке проймає поему — це батьківська тривога за маленьку дитину,
«кирпатого барометра» — синочка. Ось як лагідно батько говорить до нього на
початку твору:

Ти лежиш іще впоперек ліжка —

Ну до чого мале і чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив'язали цупко мене.
Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав мої,
Взяв у матері синю звабу
І в очах своїх затаїв.
Спи, грабіжнику мій кирпатий.
Сумнів диханням розігрій,
Я тобі стану в голови слати
Найніжніші подушки мрій.

І сидячи над заснулою дитиною, батько роздумує, що очікує його сина в

майбутньому, турбується про його долю, його думи «розійш¬лися в дозори»,
ніби охороняючи дитину. Мотив, який використав Василь Симоненко у своїй
поезії, традиційний для української літератури, але, як правило, у різних
авторів змальовується мати, яка *ад колискою дитини замислилася про її
мабутнє. Тут же над дитиною сидить батько як охоронець, невсипущий страж.
Батько стривожений, бо:

Про байку "Рибалка".

У байці «Рибалка» письменник розгортає порушену ним тему у розглянутому раніше творі
«Ведмежий суд». Байка спрямована проти царсько-поміщицької адміністрації, викриває
продажність і кругову поруку місцевих органів влади.

Маленька річка Оржиця, розбурхавшись у весняну повідь, зірвала рибалчин ятір і понесла з
собою. Рибалка пішов із скаргою до старшої річки — Сули. Дивиться Рибалка на річку і очам
своїм не вірить, бо по Сулі

Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам,

І бідного його ниряє ятір!

Рибалка зрозумів, що даремно він прийшов скаржитись на Сулу, бо малі річки поділилися
награбованим з великою річкою.

У дружньому іронічному запитанні «А що, земляче, пожививсь?» письменник висловив

співчуття скривдженому Рибалці. Разом з тим тут висловлено безнадійність і безпорадність
маленької людини перед таким неминучим злом кріпосницького ладу, як сваволя і ха-
барництво

В умовах поміщицького самодержавного ладу (зараз лад інший, а що змінилося?) безправна

людина не може знайти собі захисту від зловживань великих і малих чиновників. Чим більший
пан і вища влада, тим більше вони несправедливі і зажерливі,— до такого висновку неминуче
приходить читач.

Ідею байки сам Гребінка висловив у прикінцевій частині твору — у висновку:

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний...

[3]