Василь Стефаник

Найцікавіше й найважливіше
про «Камінний хрест»1

«Між слова Ваші там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно
пишете Ви… Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша… котру не можна
забути… Плакала-м, тай вже»
Ольга Кобилянська

Українська література – явище самобутнє і цікаве, адже далеко не всі українці

можуть зрозуміти про що вона, а в деяких випадках - навіть прочитати окремі твори.
До таких належить і «Камінний хрест» Василя Стефаника. Якщо зібрати воленьку в
кулак, добряче примружитись, натужитись і, зрештою, прочитати новелу, то стане
цілком зрозуміло, що цей художній текст – то міць філософської думки, то священна й
непорочна, як іконка Діви Марії, пам’ятка українського експресіонізму, зібраний з усіх
куточків України в один буквенний клубочок біль емігрантів. Але до такого висновку
дійдуть лише одиниці. Це не тому, що твір «такоє», а тому, що пересічний школяр у
процесі читання «Камінного хреста» нагадує муху, лапки якої намертво вдавились у
вітчизняну липучку, а її змучене єство в муках конання мріє про швидку кончину, бо ж
художній текст настільки всіяний діалектизмами, що складається враження, ніби
звична нам літературна лексика десь заховалась від пана Стефаника і нервово курила
в сторонці, поки той лив думи на папір.
Як бачите, шановне спудейство, Пані Вчителька не надто сильна в рекламі. Та це
не означає, що читати не варто. Варто! Адже з точки зору художньої реалізації
«Камінний хрест» заслуговує не тільки овацій, а й криків «браво»! Щоб не бути
голослівною, Пані Вчителька запрошує Вас до аналізу.

©
Пані Вчителька
 Рід. Епос.
Жанр. Психологічна новела (цілком типово для представника модернізму).
Прикметно, що сам пан Стефаник вважав «Камінний хрест» психологічною студією,
тобто своєрідним дослідженням внутрішнього стану особистості в складних життєвих
обставинах.
Стиль. Експресіонізм. Етеншн!!! Не плутати з імпресіонізмом!!! Тут
Пані вчителька могла б словесно вкотре розвернутися, як опасистий котяра під
промінням весняного сонця, але про всі основні ознаки експресіонізму вже розказала
раніше, у статті, присвяченій новелі «Я(Романтика)» М. Хвильового. Якщо Ви, дорогі
книголави, забули, що там і як, то тицяйте на файл «Найцікавіше й найважливіше
про…» вказаний твір.
Тема. Зображення трагізму масової добровільної еміграції українських
галицьких селян, втіленого в образі Івана Дідуха.
Ідея. Звеличення зв’язку людини з рідною землею, уславлення національної
свідомості, пам’яті.
Композиція. Як відомо, дорогі читачі, жанрова специфіка новели вимагає
лаконічного обсягу. Тому, аби надати тексту динаміки, Василь Стефаник ввів поділ на
окремі епізоди. У творі їх 7!
Фрагментарна побудова новели не порушує лінійності, адже основна дія
відбувається в теперішньому часі, сюжет розгортається поступово, без різких
просторово-часових зміщень. Єдиний виняток – короткий флешбек про те, як
дісталася Івану Дідуху земля на горбі, а також експозиція, у якій перед читачем вперше
постає головний герой.
Композиційні точки:
• Експозиція – описаний флешбек + життя і тяжка праця Івана Дідуха.
• Зав’язка – розповідь про прощання Дідуха з місцевою громадою, застілля.
• Кульмінація – епізод у якому син нагадує батькові, що пора йти; танець Івана з
дружиною.
• Розв’язка – уривок, у якому селяни проводжають сім’ю Дідухів і зупиняються
біля хреста.
Проблематика. Штука в тому, що базовою проблемою є масова еміграція
селян межі 19-20 століть. Але ж новела психологічна! Це означає, що вказана ідея
повинна супроводжуватися низкою моральних «проблемок». Серед них
виокремлюємо:
1) зв'язок людини з рідною землею;
2) відданість Батьківщині;
3) космічна гармонія людини (селянина) і землі – незважаючи на тяжку працю, що
калічить тіло, людина відчуває себе щасливою;
4) зв'язок поколінь, національна пам'ять (саме для того, щоб реалізувати цю
проблему головний герой ставить камінний хрест, аби його нащадки змогли
знайти свою Батьківщину, місце, де споконвіку жили їхні предки; просить
односельців замовити службу, якщо вони отримають звістку про смерть Івана
або Катрі);
5) проблема морального зубожіння (Іван дорікає сучасній молоді, що прагне
матеріальних благ, шукаючи долі на чужині, зрікаючись традицій,
Батьківщини);
6) проблема зубожіння селянства, що й викликало масову еміграцію.
Дорогі читачі, настала хвилька радості, бо з цього моменту Ви маєте змогу
насолодитися особливостями поетики психологічної новели
«Камінний хрест». І……з чого б тут почати? Мабуть, доречно з того, що для
когось є основною перешкодою в прочитанні – мові художнього тексту. Варто
зауважити, що Пані Вчителька точно нагло збреше, якщо скаже, ніби увесь текст –
незрозуміла нашим сучасникам белькотня. Ніхт! Прикметно, що діалектної лексики в
художньому творі дійсно «аж зашкалює», проте нею всіяне лише мовлення Івана
Дідуха, натомість авторське - цілком унормоване, не викликає підозр щодо дружби
пана Стефаника з літературною, добре знайомою нам усім, правильною музою.
Навіщо ж автор зробив всі ці «фіглі-міглі»? Хотів, щоб потенційний читач вискуб собі
чуба й брови? Хотів, аби недолугий критик не здогадався про що той текст? Хотів
просто випендритись? – А ні! Бог його знає, що хотів Стефаник. Можна припустити,
що автор використав шалену кількість в мовленні головного героя з метою наблизити
читача до місцевого колориту. Таке незвичне оформлення дозволяє реципієнту «бути
присутнім» у житті Івана Дідуха, намагатися зрозуміти його хід думок, заглибитись у
внутрішні рефлексії персонажа: «Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і
виймив із пазухи хустину. — Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси,
аби я тут ніяких плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще
так си наплачеш, що очі ти витечуть»; «Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене?
На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не
хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка».
Натомість авторське мовлення: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив
жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди»; «Як прийшов із войська додому, то не
застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому
тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі
копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень.
Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою
пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його
мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик».
Коли перед очима строкатий модерний текст, то гріх не говорити про
психологізм, тому шукаємо його вияви. Перш за все – опис Івана Дідуха, незвичні
символічні порівняння. Одне із них трапляється вже на початку твору, коли автор
називає головного героя схожим на зігнутого велета: «Не раз, як заходяче сонце
застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих
нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував
пальцем на свою тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!»
У цьому, насправді, глибокий задум. Вдумайтесь, шановне спудейство, адже
Іван Дідух – це дійсно велет духу з широкою душею; він відданий Батьківщині, праці;
це хлібороб, що понад усе шанує рідну землю й своє коріння. Життя нанесло йому
чимало каліцтв, згорбило його старече тіло, але не зломило духу.
Серед символічних порівнянь вартий уваги епізод, де описано, як розносилася
бесіда між людьми в хаті Дідуха. Мешканців села автор порівнює з старим лісом, шо
шумить надгнившими деревами. Чи не дорікає автор цими рядками усім, у кого, як
кажуть, «з боку гниє душа», хто готовий відмовитися від Батьківщини заради кращого
матеріального життя: «Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші
сторони, як надгнилі дерева в старім лісі»?
Не менш важливим є опис Івана Дідуха, що стоїть перед громадою і порівнює
себе з річним комнем, що сумує за своєю стихією: «Стояв перед гостями, тримав
порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити. То як
часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на
беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього
черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той
камінь, мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима
своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від
віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя».
Для головного героя місцева громада, українська земля – це утрачене щастя, бо
від нього він відмовляється свідомо, адже хоче кращої долі для своїх синів. Прикметно,
що камінь – бездушне тіло, а це означає, що в момент прощання з односельцями
каменіє, мертвіє й душа Івана Дідуха. Загалом образ смерті завжди присутній в
художньому тексті, хоча прямих згадок про неї немає. Низка символів створює
нагнітаюче відчуття розпачу, відчаю, суму, невимовного болю й туги. Так, наприклад,
Іван порівнює Канаду з могилою, що видніється за їхнім вікном: «Аді, видиш, де твоя
дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу»; «Цілувалися.
Стара впала Іванові на руки, а він казав:— А то ті, небого, в далеку могилу везу...».
До низки символічних деталей та картин варто віднести й епізод, у якому Іван
просить громаду замовити службу, якщо ті отримають звістку про смерть Дідухів.
Таким чином, складається враження, ніби головний герой не розраховує на щасливе
майбуття, а життя за межами Батьківщини асоціює лише зі швидкою смертю.
Ще один цікавий символ – риба. Цей образ неодноразово виникає у словах головного
героя про чужину. Іван часто зауважує, що їхні з дружиною тіла дістануться рибам:
«Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба
ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти». У християнських
віруваннях риба асоціюється з символом Ісуса Христа, потойбіччям, земне
відродження, таємний потойбічний смисл. В українській культурі, зокрема
писанкарстві, образ риб часто супроводжується деревом життя, а воно, у свою чергу,
часто зображується у вигляду хреста.
Як відомо, дорогі книголюби, хрест – провідний символ однойменної новели. Це
знак пам’яті, точка до якої може повернутися наступне покоління українських
емігрантів; це збірний образ усіх людей, змушених покинути рідну земля з метою
пошуків кращого життя; це непорушний свідок подій; зрештою камінний хрест – це
закаменіла душа Івана Дідуха, його внутрішній велет, що незважаючи на соціальні
зрушення та життєві негаразди залишився вірним своїй національній пам’яті.
З особливою напругою пан Стефаник описує спів Івана та Михайла. Його автор
порівнює з шумом осіннього листя, що передчуває смерть. Така сцена підтверджує
загальну ідею тужливого прощання батьківщиною: «В шум, гамір, і зойки, і в жалісну
веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз
чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок.
Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у
них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє
листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на
кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.»
Пані Вчителька була б справжнім профаном, аби не наголосила на
символічності польки, яку виконує Іван Дідух з дружиною Цей танець – символ
розпачу, фінальна точка душевного надлому головного героя. Реакція людей лише
посилює ефект шаленого, нервозного танку, а загальні ридання і проводи нагадують
не просто прощання, а проводи в останню путь: «Але Іван не дивився в той бік. Ймив
стару за шию і пустився з нею в танець.
— Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!
Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з
рук»; «Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що
нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало —
такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою,
аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і
шалено термосив ним, і верещав як стеклий».
Nota bene, дорогі читачі! Відомо, що новела «Камінний хрест» має
реальну основу. Прототипом головного героя став односелець автора Стефан Дідух
(близький товариш батька Василя Стефаника), який емігрував з родиною до Канади. У
листі до онука Стефана Дідуха М. Гавінчуку письменник так описав Стефана Дідуха:
Він був дуже розумний і спокійний, та інтересувався громадськими справами,
та перший заклав читальню в Русові… Зі своїми дітьми і внуками він і багато
інших покинули рідну землю… Зараз по їх від’їзді я написав оповідання
« «Камінний хрест», де є дослівні думки Вашого небіжчика діда в майже »
дослівнім наведенню. Це, так сказати, мій довг, сплачений вашому дідові в
українській літературі, він же, ваш дідусь, мав в моїй молодості великий
вплив.

Відомо, що перед тим як покинути рідний край, Стефан Дідух поставив на своїй
ниві кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові).
Наостанок Пані Вчителька тішить Вас, шановні поціновувачі, інформацією щодо
екранізації: у 1968 році режисером Леонідом Осикою за мотивами новели створено
однойменний фільм «Камінний хрест».Якщо маєте час і бажання, то не лінуйтеся, а
киньте оком на кінце.