XVI.

ПОСЛАННЯ ДО КОЛОСЯН

Синкретичні помилки стали поширюватися серед християнських громад

Фригії, тому виникла необхідність представлення, з точки зору Євангелія, вчення про
створення та управління всесвіту, божественний плану спасіння, який має ткож
космологічний масштаб.

16.1. Обставини Кол

Колоси — важливе містом у проконсульському регіоні Фригія, одній з

найбагатших провінцій. Місто було розташоване приблизно в 200 км від Ефесу і 20
км від Лаодикії, в долині Lico, дуже важливого вузла зв'язку. У І ст. місто було у
занепаді. Окрім фригійців, у місті жили євреї, греки та римляни. Немає вказівок, що
Павло зупинявся в Колосах, щоб проповідувати Євангеліє, але, мабуть, саме
Епафродит отримав місію проповідувати там і в сусідніх містах Гієраполісу та
Лаодикії. З того, що йдеться в Кол, видно, що Павло не знав цих християн особисто.
Послання випливає із занепокоєння серед членів спільнот регіону Фригія
навчанням деяких проповідників: «8 Вважайте, щоб ніхто вас не збаламутив
філософією та пустим обманством, за людським переданням та за первнями світу, а не за
Христом» (Кол. 2,8). Дійсно, почали формуватися синкретичні вірування та практики,
в яких відчувалися впливи єврейських апокаліптичних та елліністичних містичних
течій, пов'язані з досягненнями гнозису. Гнозис представляв себе вищою мудрістю, що
перевершує всі інші релігії, яких гнозис вважав недосконалими. Згідно з гнозисом,
світ і історія залежали від надлюдських сил, нищих від Бога. Тому, "знання" (гнозис)
про надлюдський світ було засобом порятунку. У гностичних сектах, про які ми знаємо з
пізніших свідчень (з натяків св. Юстина, св. Іринея), лише посвячені були врятовані
"знаннями" про божественні таємниці, які вводили їх світ «божественної повноти»
(pléroma). Для посвячення був накладений суворий аскетичний спосіб життя.
Ці спалахи гнозису намагалися примирити християнство із власними ідеями
(синкретизм): для гностиків Христос був ще однією з божественних істот.
Жорсткий аскетизм означав докорінне заперечення створеного світу, в якому
розгортається звичайне людське життя. Щоб впоратися з цими уявленнями,
послання до Колосян подає важливі богословські аспекти, оскільки поглиблює в
основні питання про тайну буття Христа, як і Його нескінченну перевагу над
усіма істотами та світом. Павло сформулював вирази, що містять дуже глибокий
зміст, як наприклад: «У ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества
(πλήρωμα τῆς θεότητος), 10 і ви причасні в тій його повноті» (Кол 2,9-10).
Текст Кол представляє деякі унікальні риси корпусу Павла, оскільки представляє
оригінальні внески, які полягають у збагаченні вчення про перевагу Христа над
усім творінням. В інших посланнях Павло ретельно пояснював план спасіння, але в
Кол він вчить, що все створіння беруть участь у плодах відкуплення, здійсненого
Христом.
Немає даних про точний момент ситуації спільнот Фригії, хоча це повинно
було відбутися в перші десятиліття другої половини І ст. Оскільки м.Колоси було
знесене землетрусом у 60 чи 64 р., послання повинно бути написане раніше цих дат.
У будь-якому випадку не можна повністю виключити можливість того, що нові
філософсько-релігійні концепції почнуть поширюватися у Фригії саме після
катастрофи землетрусу, коли місто Лаодикея було відбудоване, і послання до Кол
було спрямоване насамперед до християни того міста (пор. Кол. 2,1; 4,15).
 16.2. Структура і зміст Кол

Після короткого привітання (Кол 1,1-2) та подяки (Кол 1,3-8), можемо

виділити наступні текстуальні одиниці у посланні:

Християни Колос і примирення, здобуте

Христом:
Кол 1,9-23 - молитва за колосян (Кол 1,9-14)
- Христологічний гімн (Кол 1,15-20)
- Діло спасіння Христа та вірні (Кол 1,21-23).
Першість Христа над усім творінням.
Заклик Павла бути твердим у вірі. Павло не
Кол 1,24 — 2,7 зробив нічого, крім виконання місії, отриманої від
Бога, не боячись страждань, які приходять разом із
сповненням місії.
Про марні філософії, засновані на вченні про
«первні світу»:
Кол 2,8-23 захист справжнього вчення проти єресей (Кол 2,8-
15)
докори фальшивого аскетизму (Кол 2,16-23).
Нове життя християнина, засноване на його
союзі з Христом, яке починається з Хрещення - і
вдосконалюється життям молитви та таїнствами:
Кол 3,1 — 4,6 - Віддалення від гріха (Кол 3,5-11)
- прогрес внутрішнього життя (Кол 3,1217)
- поведінка в сімейному житті (Кол 3,18-4,1)
- різні заклики (Кол 4,2-6).

Послання завершується деякими особистими звістками (Кол. 4,7-9) та

привітанням (Кол 4,10-18)

Лист до Колосян
Деякі листи, які канон Нового Завіту приписує Павлові, все ж йому не
належать, бо написані після його смерті. Смерть Павла, безперечно, стала для ранніх
християн цілим переломом в історії, однак його богослов’я продовжувало жити далі,
зокрема у тих листах, які в каноні носять його ім’я.
Послання до Колосян визначають як девтеропавлівське за наступними
ознаками:
- Лексика листа у багатьох випадках непавлівська, як наприклад, бракує слів
πνεῦμα, δικαιόω (виправдовую), δικαίωμα (виправдання), δικαιοσύνη (справедливість),
характерних для павлівського богослов’я, натомість є такі терміни, як ἀπολύτρωσις
(відкуплення) та ἄφεσις τῶν ἁμαρτιῶν (відпущення гріхів) (Кол 1,14, повторюється в
Еф 1,7), характерний радше для синоптичних Євангелій Діянь та послання до
Євреїв. Назагал нараховується 34 терміни, які з’являються в Новому Завіті тільки у
посланні до Колосян. А 28 термінів з тих, які вживаються у цьому посланні, не
з’являються ніде у протопавлівських посланнях.
В листі до Колосян Павло говорить, що він є служителем Церкви, в якій Бог
настановив його κατὰ τὴν οἰκονομίαν τοῦ θεοῦ τὴν δοθεῖσάν μοι (Еф 1,25), в сенсі
офіційної посади. Натомість у посланнях Рим 12,3; 15,15; 1 Кор 3,10 Павло говорить,
що йому дана благодать, ласка служіння (διὰ τῆς χάριτος τῆς δοθείσης μοι).
 - Стиль та характер листа: Дослідники відзначають також різницю в стилі
послання. Його характер не є таким особистісним, як протопавлівські листи, а радше
дуже торжественним, плерофоричним (насиченим, патетичним); накопичення
пояснювального родового відмінку, нехарактерні Павлу синонімічні ряди, незвично
часте для Павла використання слова «всі»/«все»: τὰ πάντα.
- Зміст листа: характерна так звана «висока христологія» з космічними
вимірами, тобто Христос, описаний автором в листі до Колосян, цілком відповідав
би зображеному на іконі Христу-Пантократору в Східній Церкві; есхатологічне
очікування переноситься на вертикальну площину; еклезіологія теж носить
космічний характер: 1) Христу-Пантократору відповідає всесвітня Церква; 2)
причетність до спасіння поган є таємницею, яка досі була захована (Кол 1,26); 3)
Євангеліє приносить плід у цілому світі (Кол 1,6).
Загальні відомості про місто
Місто Колоси було важливим населеним пунктом у Фригії, яке знаходилося на
відстані бл. 150 км на схід від Ефесу. Розташоване було в долині ріки Лікії, яка
недалеко від Лаодікеї та Гієраполіса впадала в Егейське море. Через те, що долина
була водною та плодючою, а попри місто проходила центральна римська дорога,
місто зазнавало розвитку і поступово зростало. Однак у 66 р. по Хр. разом з
Лаодікеєю та Гієраполісом Колоси були зруйновані землетрусом, а після відбудови
вже не досягло попереднього рівня розвитку та статусу в Римській Імперії. Сьогодні
з цих трьох міст Малої Азії залишилися тільки руїни.
У часи Павла Колоси були певною мірою об’єднані разом з цими ж двома
містами (Лаодікеєю та Гієраполісом), які були значно більшими і населенішими. Як
випливає з листа, у всіх трьох населених пунктах були християнські громади, які цей
лист повинні були прочитати одна після одної (Кол 4,13.15-16).
У Фригії (район, в якому знаходилися Колоси) була велика юдейська діаспора
ще з часів Олександра Великого. Бл. 183 р. до Хр. він переселив 2000 юдейських
родин з Вавилону та Месопотамії до Лідії та Фригії. Вони осіли там і досягли певного
добробуту, а згодом перетягли в ці краї і інших своїх співвітчизників. В кінцевому
результаті так багато юдеїв переселилося до Фригії, що суворіші серед
палестинських юдеїв навіть звинувачували їх в тому, що вони проміняли безплідну
землю своїх предків на фригійське вино та фригійські басейни. За свідченнями
античних істориків, у цілій Фригії проживало бл. 50 000 юдеїв.
Християнство у Фригії з’явилося ще до проповіді апостола Павла, ймовірно,
через Епафра, одного з Павлових співробітників. Павло двічі проїжджав через цей
край (Діян 16,6;18,23). Він був визначним чоловіком, якого Павло здобув для Христа
під час свого перебування в Ефесі. Цей Епафр почав діяти в Колосах бл. 58 р., і разом
з тим заснував громади в Лаодікеї та Гієраполісі. Епафр ними і опікувався (Кол 1,7;
4,12-13). Сам лист до Колосян говорить, що Епафр проповідував на цих територіях
Євангеліє цілком у розумінні Павла (Кол 1,5-8; 2,6-7).
Незважаючи на велику юдейську діаспору, християнська громада в Колосах
складалася в основному з охрещених з поган (Кол 1,21.27; 2,13). Цей зворот «чужі
Богові та вороги йому» (Кол 1,21) означає тих, які були раніше поза межами
обітниці, тобто не належали до юдейського народу. Також у Кол 3,5-7 автор
послання перелічує гріхи, якими члени громади колись грішили, доки не стали
християнами. І це т.зв. типові «поганські гріхи».
Час написання листа – бл. 70-75 по Хр.
Причина написання листа
Причиною написання листа була поява якоїсь «філософії» (Кол 2,8), яка дещо
детальніше описується у Кол 2,16-19.21. Це флософське вчення базується на
космічних аргументах про виникнення та тривання світу (у центрі стоїть т.зв.
στοιχεῖα τοῦ κόσμοῦ - принципи, фундаменти, первні світу). Ця наука також
притримується аскетичних ідеалів щодо їжі (Кол 2,16), певних ритуалів та
дотримання якихось свят, новомісяччя, суботи та почитання ангелів й інших
небесних сил. Дотримання субот може вказувати на юдейські впливи в цій
філософській течії, але це недостовірно. Автор вказує адресатам, що ті, хто
схиляються до цієї філософії, багато в чому повертаються до своєї поганської віри і
часто змішують визнання Христа з поганськими практиками. Це видно з
богословських акцентів, які ставить у своєму посланні автор. Ця філософія
виявилася руйнівною для віри адресатів, тому автор листа вважає, що повинен
втрутитися і вияснити їм деякі речі. Для цього він навіть підпирається авторитетом
Павла і вибирає характерний для нього стиль комунікації з громадами – лист.
Його основними аргументами напротивагу цьому вченню є:
1) Хр
истоцентризм (Кол 1,15-20 – христологічний гімн): автор ставить в центрі
Ісуса і показує, що саме Йому підпорядковуються весь всесвіт і всі небесні
сили, яким поклоняються ці єретики, тобто вони поклоняються створінню, а
християни поклоняються Творцеві;
2) Пе
реосмислена павлівська еклезіологія, згідно з якою Церква є тим простором в
якому Христос об’являє свою силу, і де всі вірні захищені від інших сил
всесвіту.
Структура листа до Колосян
1,1-2: Прескрипт (адресант-адресат-привітання);
І: 1,3-23: Божий план спасіння
1,3-8 Подяка громаді
1,9-11 Молитва за громаду, заклик до подяки Отцеві
1,15-20 Христологічний гімн
1,21-23 Заклик до громади
ІІ. 1,24-2,23: Апостол і громада
1,24-29 Страждаючий апостол: слуга Церкви для всіх людей
2,1-7 Віра громади і стосунок до громади Павла
2,8-23 Застереження перед лжевчителями
ІІІ. 3,1-4,6: Заклик до охрещених (паренеза)
3,1-17 Від старої до нової людини
3,18-4,1 Христологічний порядок суспільства
4,2-6 Заклик усіх до молитви
4,7-18: Постскрипт: особиста інформація та кінцеві вітання
Пояснення окремих частин послання:
Кол 1,3-23: У впровадженні після короткого captatio benevolentiae автор цілком
в дусі Павла закликає громаду до анамнези, тобто до пригадування про те, що для
них зробив Господь:
1) Ви
рвав із влади темряви (Кол 1,13);
2) Пр
остив гріхи (Кол 1,14);
3) Від
купив (Кол 1,14);
4) Пе
реніс в Царство Свого улюбленого Сина (Кол 1,13);
 5) Зро
бив гідними мати частку зі святими у світлі (Кол 1,12).
У тому ж впровадженні Павло одразу подає христологічний гімн (1,15-20),
подібно, як у листі до Филип’ян (тільки інший контекст), щоб наче «намалювати»
перед очима колосян образ Христа, задля Якого вони осягнули спасіння.
Автор плавно переходить від заклику дякувати Отцеві за спасіння до пісні
прослави Христові, яку взяв з уже існуючої християнської традиції, але доповнив її
необхідними елементами для висвітлення своєї думки про першість в усьому
Христа. Отож, Христос є:
1) «О
браз невидимого Бога» (ὅς ἐστιν εἰκὼν τοῦ θεοῦ τοῦ ἀοράτου): Біблійне поняття
образу має набагато глибше значення, ніж ми звикли вважати. Образ є
запорукою живої присутності. Ісус є Образом Отця – і це означає, що в Ньому
християни можуть досвідчити самого Бога.
2) «Пе
рвородний всякого створіння» (πρωτότοκος πάσης κτίσεως): Не слід акцентувати
увагу на тому, що автор порівнює Сина з іншими створіннями, бо можна
зробити неправильний висновок, тобто – що Син є створінням. Тут автор
радше акцентує на особливому стосунку Ісуса до Отця. Первородний в
античній культурі, юдейській чи в культурі будь-якого іншого народу,
завжди мав особливий статус в сім’ї, завжди був спадкоємцем, управителем
батькового майна. Таким чином Ісус є Господом всього створіння, Той, кому
належить усе створіння.
3) «В
ньому все було створене на небі і на землі, видиме і невидиме, і трони, і
господьства, і начала, і власті» (ἐν αὐτῷ ἐκτίσθη τὰ πάντα ἐν τοῖς οὐρανοῖς καὶ ἐπὶ
τῆς γῆς, τὰ ὁρατὰ καὶ τὰ ἀόρατα, εἴτε θρόνοι εἴτε κυριότητες εἴτε ἀρχαὶ εἴτε ἐξουσίαι):
Все створіння наче охоплене Христом. Отож, воно все спрямоване до спасіння,
бо Христос – наче певний «простір», в Якому це спасіння стає дійсним.
Чотирикратне «τὰ πάντα» (все) (Кол 1,16.17.20) вказує на всеохопність
Христової влади та Його спасіння, яка поширюється на небі і на землі, на
видиме і на невидиме, і підтверджується поняттями з юдео-геленістичного
уявлення про сили всесвіту: престоли, господьства, начала і власті. Христос є
Господом, тому не треба боятися будь-яких інших сил Всесвіту.
4) «Вс
е було ним і для нього сотворене» (τὰ πάντα δι᾽ αὐτοῦ καὶ εἰς αὐτὸν ἔκτισται): У
протопавлівських листах спасіння приходить через смерть і воскресіння Ісуса
(1 Кор 1,18-31). Девтеропавлівські послання розвивають цю перспективу і
трактують спасіння як таке, яке поширюється на все створіння, на весь всесвіт.
Христос є посередником створіння, той, через якого прийшло примирення,
ціль усього створіння. Оскільки в Ньому все створене, то в Ньому сталося і
примирення (пор. Еф 1,10). «Для нього» (εἰς αὐτὸν) перекладається радше «до
нього», тобто як напрямок, і дозволяє розпізнати Христа як суддю останнього
часу.
5) «Ві
н раніш усього і все існує в ньому» (καὶ αὐτός ἐστιν πρὸ πάντων καὶ τὰ πάντα ἐν
αὐτῷ συνέστηκεν): Цей вислів дещо повторює думку з Кол 1,15, однак
поглиблює її, стверджуючи, що саме Христос є тим, який тримає весь всесвіт у
цілісному бутті. Ця думка висловлена напротивагу філософським уявленням
про божественну душу, яка утримує разом частини світу так, що він не
 розпадається, та напротивагу юдейським уявленням – про Божого духа, який
виконує ту саму функцію. Автор послання до Колосян чітко бачить у цій ролі
Христа.
6) «Ві
н також голова Тіла, тобто Церкви» (καὶ αὐτός ἐστιν ἡ κεφαλὴ τοῦ σώματος τῆς
ἐκκλησίας): Продовжуючи попередню думку, додам, що у грецькому світогляді
будо присутнє уявлення про світ як тіло, який утримується якимсь божеством.
Христологічний гімн переінтерпретовує цю теорію, вказуючи на Христа, як на
голову всього створіння. Таким чином Йому все підпорядковане. На цьому
місці автор послання додає уточнення, про що саме йдеться. І тут впроваджує
Павлову метафору Церкви як одного тіла, головою якого є Христос.
Оригінальна метафора Павла дещо змінена: в 1 Кор та в Рим ціла Церква
виступає Христовим Тілом, тобто самим живим Христом. Тут же – Церква є
одним тілом сама в собі, а Христос вже є її головою, яка утримує тіло вкупі.
Таким чином парадигма дещо зміщена в напрямку Христа, який «головує»,
тобто є володарем.
7) «…
який є початком, первородним з мертвих, щоб у всьому він став першим» (ὅς
ἐστιν ἀρχή, πρωτότοκος ἐκ τῶν νεκρῶν, ἵνα γένηται ἐν πᾶσιν αὐτὸς πρωτεύων):
Вжитий тут термін ἀρχή має не лише часово-просторове значення, але і
значення «основоположного принципу», тобто він – основа всього, основний
принцип існування.
Влада Христа розповсюджується також на царство смерті. Воскресіння Христа з
мертвих є початком нового створіння, тобто Йому як першому воскреслому до
вічного життя дана влада, першенство, як над життям, так і над смертю.
8) «Бо
сподобалося (Богові), щоб уся повнота перебувала в ньому» (ὅτι ἐν αὐτῷ
εὐδόκησεν πᾶν τὸ πλήρωμα κατοικῆσαι): Цей вислів виражає особливу близькість
Ісуса до Отця. А також розуміємо, що у воскреслому і вознесеному Христі
живе вся повнота божества.
9) «…і
щоб через нього примирити зі собою все, чи то земне, чи небесне,
встановивши мир кровʼю його хреста» (καὶ δι᾽ αὐτοῦ ἀποκαταλλάξαι τὰ πάντα εἰς
αὐτόν, εἰρηνοποιήσας διὰ τοῦ αἵματος τοῦ σταυροῦ αὐτοῦ): Гімн вказує на Христа,
як на певний простір, в якому все створіння примирюється з Богом. Ісус
відіграє роль центру. Він – початок, принцип і мета створіння.
До слів вже існуючого христологічного гімну автор послання додає деяке
уточнення: це примирення з Богом стається через смерть Ісуса на хресті. Тут
відчувається павлівське богослов’я хреста, хоч Павло ніколи і не вживав
словосполучення «кров хреста» (τὸ αἷμα τοῦ σταυροῦ).
Христос віддав себе самого на жертву примирення. Вірші, які обрамлюють
христологічний гімн, вказують на відкуплення (Кол 1,14) та примирення (Кол
1,21). Отож, сам христологічний гімн листа до Колосян слід також читати в
ключі примирення.

Богословська тематика листа

Цю «високу» христологію листа до Колосян, яка бачить у Христі начальника
всіх космічних сил та властей, і в якому тілесно живе вся повнота божества (Кол 2,9-
10), слід розглядати на основі конфронтації колосійської церкви з проблемою
якогось філософського вчення, яке проникло у християнську громаду. Це вчення
щодо почитання ангелів та дотримання якихось законів щодо певних днів чи
заборон щодо страв суперечить свободі від закону, на якій так залежало Павлові.
Щоб громада не зійшла на манівці у вірі, автор листа ставить наголос на двох
богословських аргументах:
1) За
допомогою взятого з традиції христологічного формулювання віри у вигляді
ранньохристиянського гімну (Кол 1,15-20) автор спершу чітко показує, «хто в
хаті господар», тобто хто управляє і володарює у всесвіті: єдиний Ісус Христос!
Всі названі у цьому традиційному визнанні «престоли, господьства, начала і
власті» (Кол 1,16), серед яких слід розуміти, відповідно, також і тих ангелів,
про яких, очевидно, говорять колосянам псевдо-проповідники, завдячують
своє існування Христові і є Йому підвладні. І Він є Той, Хто весь цей всесвіт
примирив зі Собою (Кол 1,20). І тоді, коли антична людина, згідно з тодішнім
вченням середнього платонізму (1 ст. до Хр. – 3 ст. по Хр.), досвідчує крихкість
та нестабільність світу і намагається самотужки полагодити цей «конфлікт»
між різними елементами Всесвіту шляхом певної аскези та звершення певних
культів, про що і йде мова в листі до Колосян, то автор листа ставить наголос
на твердому і непохитному триманні за Христа, Який є головою Всесвіту та
його володарем.
Цілком в дусі Павла автор послання зосереджує увагу читачів на Христі,
вказуючи колосянам, що все, що вони шукають в житті, міститься в Христі у
всій своїй повноті, тому нема потреби звертатися до інших «сил»:
• «У
Христі» є всі скарби мудрості та пізнання, а не у людській філософії
(Кол 2,3.8);
• «У
Христі» віруючий має сам повноту Божу в собі (Кол 2,9-10);
• «У
Христі» віруючий звільнений від гріха (Кол 2,14);
• «У
Христі» віруючий вільний від будь-яких інших приписів побожності
(Кол 2,16);
• Тіл
ьки та громада, яка твердо тримається Ісуса і шукає того, що має
цінність у Небі, буде зростати (Кол 2,19).
2) І
другий аргумент автора послання: ті, хто охрещені в ім’я Ісуса Христа, разом з
Ним поховані і разом з Ним воскреслі (Кол 2,11-13). Таким чином, як охрещені
вони більше не підлягають обмеженню земного існування, але від тепер
належать до світу небесного (Кол 3,1-4).
З 3-го розділу починається паренеза послання до Колосян, тобто його
повчальна частина, в якій Павло переходить до практичного богословʼя, тобто до
щоденного життя у вірі. Замість того, щоб прагнути земних речей, які людина може
на цій землі вчинити власною силою, вона повинна прагнути речей, які мають
цінність в Небі (Кол 3,1-3), бо для Павла цілком само собою зрозуміле: коли Христос
прийде вдруге, то кожен християнин, який стоїть у вірі, буде прославлений разом з
Ним. І тут Павло говорить конкретно про те, що означає на практиці прагнути
речей небесних: заради віри в Христа утримуватися від розпусти, нечистоти та
пристрасті, бути поміркованим у стосунку до грошей та не вдаватися до
ідолопоклонства (Кол 3,5).
 Павло говорить про те, що так грішать невірні, і за що їм належить Божий гнів
(Кол 3,6). Самі колосяни недавно були такими «неслухняними» (дослівно: υἱοὶς τῆς
ἀπειθείας – сини непослуху), але тепер вони звільнені смертю та воскресінням Ісуса
Христа, тому повинні діяти як вільні (Кол 3,7). І в наступних віршах йде детальний
опис способу життя тих, які тримаються Христа (Кол 3,8-10. 12-17).
Цілком у ключі Павлівського розуміння свободи в Христі пише автор про те,
що, хоч відкуплений у Христі має повну свободу дій, бо не підпорядковується
Закону, як також і не мусить виконувати якісь практики, щоб осягнути спасіння,
однак він підлягає закону свободи. В листі до галатів Павло теж пише, висловлюючи
свій страх щодо неправильного трактування його думки про свободу: «Ви бо, брати,
покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесности, але
любов’ю служіть один одному. Увесь бо Закон міститься в цій одній заповіді: люби
ближнього твого, як себе самого» (Гал 5,13-14). Отож, в листі до Колосян маємо знову
типову павлівську напругу:
1) З
одного боку відкуплення Христа є даром (Кол 2,13-15). Через це відкуплення
кожен християнин під час другого приходу Господа буде з ним прославлений
(Кол 3,4);
2) З
другого боку - ця християнська переміна кожного вірного залежить від його
особистого послуху (3,18-22). Тільки відкритий на слухання християнин
прийме в нагороду від Господа спадкоємство (3,24).
Бачимо, знову йдеться про дві зустрічні перспективи, подібно, як в листі до
Римлян: Бог чинить кроки назустріч людині, і людина активно відповідає йому,
роблячи відповідні кроки назустріч Богові у своєму житті.
Отож, центральною думкою паренези послання до Колосян є смерть і
воскресіння всіх вірних з Христом (Кол 3,1-4). Це буття у воскреслому Ісусі має
позначатися на конкретних діях, які випливають з життя в Христі. Місце грішних
моделей поведінки (розпуста, нечистоти, пристрасті, лихого жадання, зажерливості,
гніву, люті, злоби, наклепів, сороміцьких слів) повинні зайняти чесноти (співчутливе
серце, доброта, смирення, лагідність, довготерпеливість, прощення, любов).
Далі бачимо так зване «ордо», тобто певний порядок «домашнього» устрою,
який охоплює чоловіків і жінок, батьків і дітей, рабів і господарів. Такий чіткий
порядок має відповідати чіткому порядку, установленому у всесвіті, де панує
Господь, який є господарем і паном для всіх. Основним критерієм поведінки у
Христовому домі, тобто в Церкві є пинцип: «…немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні
необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, але все й у всьому –
Христос» (Кол 3,11).
Варто відзначити в останньому розділі значення молитви, про яке говорить
автор:
1) Бог
є Той, Який відкриває двері служіння, але також тримає їх і зачиненими,
чекаючи у дивний спосіб на молитву своїх дітей. Бог відчиняє ці двері, хоче
однак, щоб і вірні вболівали за поширення Євангелія;
2) Авт
ор просить про молитву, щоб проголошувати Тайну Христову так, як треба
(Кол 4,4), отже, існує й інша можливість, діяти не у згоді з Господом. Тому для
правильного пізнання Його волі потрібна апостолові молитва. Так, як він
просить їх про молитву, так само згадує, що молився і за них (Кол 1,9-10).
 Тобто молитва чинить спільноту з Богом, між самими членами громади і між
громадою та апостолом.
Вірші 4,7-18 є завершальними у посланні до Колосян, однак тут варто
зауважити кілька важливих моментів:
• Пав
ло не пише нічого про свою особисту ситуацію. Він доручає Тихику
розповісти про це християнам у Колосах (Кол 4,7). Він пише цей лист для
того, щоб підбадьорити християн та застерегти їх від омани (Кол 4,8).
• Авт
ор послання називає раба Онисима, про якого, ймовірно, йде мова у листі до
Филимона;
• Тут
згадується Марко, племінник Варнави, як добрий співробітник (Кол 4,10-11),
той самий, якого Павло не захотів брати зі собою в другу місійну подорож
(Діян 15,36-41).
• Зно
ву підкреслюється важлива роль молитви, яка допомагає вистояти у виконанні
Божої волі (Кол 4,12).
• У
Кол 4,14 знаходимо єдину пряму вказівку на те, що Лука міг бути лікарем,
якщо йдеться про того самого Луку – автора Євангелія та Діянь апостолів.
• У
Кол 4,16 досвідчуємо, що цей лист повинен бути переданим в інші громади.
• Ост
анній вірш у випадку псевдоепіграфії доданий для надання посланню рис
автентичності.
Висновок
Конфронтуючи з певним псевдовченням, автор послання в дусі Павла ставить
наголос на трьох аргументах, щоб громада в Колосах не дала себе звести на манівці:
1) За
допомогою взятого з традиції христологічного формулювання автор спершу
показує, «хто в хаті господар», тобто, що управляє Всесвітом єдиний Христос,
якому була дана ця влада, а ніякі не «престоли, господьства, начала і власті»
(1,16);
2) Оп
ираючись на Христове Воскресіння, автор послання намагається показати, що
ті, які охрещені в ім’я Ісуса, більше не підлягають обмеженню земного
існування, а від тепер належать до світу небесного (3,1-4), тобто ті, хто
увійшли в християнську громаду як її члени, не можуть боятися тих інших
космічних сил, які начебто управляють світом. Спасіння – в межах цієї
громади віруючих. Церква є тими межами, в яких Христос обявляє свою силу.
3) Жи
ття в Христі повинне виражатися у служінні. Так громада глибше
закоріниться в Євангелії і не зійде на хибний шлях.

16.3. Богословські аспекти Кол

16.3.1. Христос — голова Церкви

У Кол є 2 фундаментальні тексти про Христа як Главу Церкви:

 – перший текст стосується фундаментального аспекту — Кол 1,18: «18 Він також
голова тіла, тобто Церкви. Він - начало, первородний з мертвих, так, щоб у всьому він
мав першенство»);
– другий говорить про життєвий звязок та вплив Христа на Церкву — Кол
2,18-19: «18 Нехай ніхто вас не позбавляє нагороди - сповидною покорою і служінням
ангелам: звертає бо всю увагу на привиди, порожньо надимається своїм тілесним розумом,
19 і не тримається голови, від якої все тіло, - суглубами та зв'язями об'єднане і
зміцнене, - яке росте Божим зростанням»).
Однак ці аспекти тісно переплетені у Кол 1,15–20: «15 Він - образ невидимого
Бога, первородний усякого створіння, 16 бо в ньому все було створене, що на небі і що на
землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи господьства, чи начала, чи власті, все було
ним і для нього створене. 17 Він раніш усього, і все існує в ньому. 18 Він також голова тіла,
тобто Церкви. Він - начало, первородний з мертвих, так, щоб у всьому він мав першенство,
19 бо сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в ньому 20 і щоб через нього
примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров'ю його хреста» —
гімн про першість Христа над усім творінням. У цьому гімні зазначено: «Він також
голова тіла, тобто Церкви» (Кол. 1,18). Тут розуміння Христа-Глави Церкви
додано до проголошення першості Христа над Творінням.
Поняття Церкви як Тіла Христа розкриває глибоке уявлення про тайну
спасіння — пояснює надприродний ріст і життя кожного з віруючих, які
складають християнську спільноту. Вірні християни, завдяки органічній єдності,
яку Церква має завдяки Тілу Христовому, можуть зростати в любові,
підтримуючи один одного, виконуючи свою функцію як живих членів організму.
Таким чином, діло спасіння органічно пов’язує всіх членів Церкви.
Більше того, завдяки близькому союзові між тілом і головою Христос
продовжує свою дію. Тому християнин може якимось чином «доповнити» страсті
самого Христа: «24 Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще
бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1,24).
Христос є також «началом» (arkhē) згідно Кол 1,18, тому що це вказує на
початок Відкуплення і Того, хто це відкуплення виконує. Якщо подумати про
єврейський еквівалент терміну arkhē — ним буде термін kephalē (голова; перший),
то kephalē та arkhē певною мірою є синонімами, оскільки обидва вказують на часову
та онтологічну першість Христа. Таким чином, вони по'єднуються із змістом
терміну prōtotokos (первородний) з точки зору спасіння — prōtotokos ek tōn nekrōn
(«первородний з мертвих» в Кол 1,18), який є сповненням і звершенням prōtotokos
pasēs ktiseōs («первородний усякого створіння», Кол 1,15]. Можна додати інший
елемент есхатологічного порядку: Христос, будучи «первістком» із мертвих, є
джерелом «нового творіння».

16.3.2. Христос — голова Церви і всього світу

Зіткнувшись із синкретизмом та вірувань у ангелів, текст категорично зазначає,

що Господь Ісус є головою всіх створінь, як небесних, так і земних; що Його
панування є абсолютним і нескінченно вище всього, що існує, «19 бо сподобалося
Богові, щоб уся повнота (pléroma) перебувала в ньому 20 і щоб через нього примирити з
собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров'ю його хреста» (Кол 1,19-20).
Ніякого часткового діла не слід приписувати Ісусу Христу, оскільки Він сповнює
все, бо «9 - У ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества, 10 і ви
причасні в тій його повноті. Він бо голова всякого начала і власти» (Кол 2,9-10) (звідси
походить гідність усіх хрещених). Христос - це не одне з багатьох надлюдських
істот (ангелів), але голова, основа, завдяки якому спасіння досягне всіх нас.
Головування Господа над світом полягає не лише в Його людській і Божій
природі, але і в його сотеріологічній місії - Він Спаситель. У Посланні до Кол
людськість Христа та діло спасіння представлені як таємниця: «26 оту тайну,
заховану від віків та поколінь, але яка тепер відкрита для його святих» (Кол. 1,26) —
Божий спасительний проект, повнотою якого є Христос. Завдяки Йому було
здійснено Відкуплення і прощення гріхів. Хрещення є реальністю, в якій ми
прощаємося зі старим життям.
Христос уже здобув спасіння, але його дія продовжує відбуватися, оскільки
плоди спасіння повинні досягати кожну людину; остаточної його кульмінації буде
досягнуто, коли об’єднання (рекапітуляція) всіх речей у Христі буде завершена
Головування Христа над космосом має тісний зв’язок із Його головуванням
над Церквою. Йде мова про те, щоб упорядкувати все людське життя та
діяльність в напрямку до Христа, тому що «17 Він раніш усього, і все існує в ньому»
(Кол 1,17). У цьому сенсі Христос стоїть над реаліями світу, як голова, оскільки Він є
кінцевою метою, по-відношенню до якої орієнтовані всі дії та життя людей. Саме
прихильність до Христа і Церкви породжує повне знання волі Божої; звідси виникає
святе життя, позначене практикою любові та іншими чеснотами, пов'язаними з
нею: «12 Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту,
смиренність, лагідність, довготерпеливість, 13 терплячи один одного й прощаючи одне
одному взаємно, коли б хтось мав на кого скаргу. Так, як Господь простив вам, чиніть і ви
так само. 14 А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалости, 15 і нехай панує в серцях
ваших мир Христовий, до якого ви були покликані, в одному тілі, та й будьте вдячні» (Кол
3,12-15)

16.3.3. Образ Павла

Щодо помилок, які поширилися, то Кол представляє Павла як апостола, який

поширює Євангеліє на увесь світ (Кол. 1,26-27) та мученика, який страждає в
єднанні з Христом та Церквою (Кол. 1,23-24).