XVII.

ПОСЛАННЯ ДО ЕФЕСЯН

Послання до Ефесян представлене як короткий трактат про еклезіологію. Еф

спочатку сповіщує про тайну, пізніше розвиває та описує унікальні відносини між
Христом та Церквою. Еклезіологія - головна тема Еф.

17.1. Обставини Еф

Ефес, розташований в гирлі річки Ліко, був за часів Павла найважливішим

містом в Малій Азії. Там Павло зупинився наприкінці своєї 2 місійної подорожі (50-
53 рр.), а пізніше - на початку своєї 3 подорожі (54-57 рр.). Цього другого разу Павло
залишався в Ефесі більше двох років (пор. Ді 19,20), а масштаби його проповіді були
такими, що і євреї, і греки з усієї провінції пізнали Євангеліє.
Еф за своєю формою дещо відрізняється від інших послань Павла. Відсутність
особистих посилань та привітань, а також відсутність слова «Ефес» (Еф 1,1) в деяких
найстаріших та найважливіших манускриптах свідчать про те, що Еф було
окружним посланням (енциклікою), адресовану церквам Фригії, в якій є м. Ефес та
інші міста, такі як Лаодикія, Колоси тощо. Еф стосується приблизно тих тем, що і
Кол, але з більшою широтою і глибиною, тому можна думати, що Еф і Кол були
написані в один і той же час.
Еф звертається до вірних, що походять з язичництва (пор. Еф 2,11), які
прийняли проповідь Євангелія (пор. Еф. 4,20-21), і послання має на меті допомогти
їм поглибити знання спасительного плану Бога у Христі та Церкві, і щоб вони не
піддавалися спокусі зруйнувати всі зв’язки є юде, бо Христос «4 Бо він - наш мир, він,
що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, - своїм
тілом» (Еф 2,14)
Еф звернене до вірних, що походять з язичництва (пор. Еф. 2.11), які
прийняли проповідь Євангелія (пор. Еф. 4,20-21), тому послання намагаєтсья
поглибити їхнє знання щодо спасительного плану Бога у Христі та Церкві, «4 Бо він
- наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто
ворожнечу, - своїм тілом» (Еф 2,14) .
Як можна зрозуміти з біблійних та позабіблійних даних, в християнських
спільнотах, заснованих Павлом, необхідно було розібратися з певними вченнями, які
були широко розповсюджені в тому культурному контексті, і які пізніше деякі
намагалися ввести у формулювання християнської віри. Походження цих доктрин,
можливо, потрібно шукати в ситуації екзистенційного негаразду елліністичного
населення Азії та Єгипту, що виявляється в численних працях І та ІІ ст.:
- людство є пригнічене силами, які його перевершують, і людині якимось
чином чужий цьому світі.
- космос був захоплений темною силою злих сил, і лише ініційовані були
врятовані через «знання» (gnosis) божественних таємниць, які вводили їх у їхню
справжню батьківщину, світ «божественної повноти» (pléroma).
- світ занурений у безодню поділу між темрявою та світлом.
Вже у другому столітті, цей комплекс ідей мав неабиякий розвиток і породив
те, що було названо «гностицизмом».
На цьому тлі, у корпусі Павла різними способами зазначається, що Ісус
Христос перевершує всі ці сили — як небесні, так і земні; Його панування є
абсолютним, і тільки Він є Спасителем; жодна існуюча реальність піддана владі
Ісуса Христа, Тілом якого є Церква.

1
 З цього розвивається глибока доктринальна рефлексія, у пошуках відповіді про
природу Церкви та її єдність. Обидва питання вирішуються з глибини перспектив, що
надаються вірою в Ісуса Христа: Христос, Який має всезагальне панування, є Тим,
хто поєданий з відкупленим людством і є Главою Церкви, яка є Цого Тілом.
Богословська відповідь, запропонована Еф на проблему становища людини у світі, є
зваженою та рефлексивною і запрошує до рефлексії над основними аспектами людського
та християнського буття: прийняттям слова Божого (пор. Еф 1, 13) і Хрещення
(пор. Еф 4,5).

17.2. Структура і зміст Еф

Еф починається з початкового привітання-благословення, в якому фігурує ім’я

адресанта та адресатів (Еф 1,1-2). Виклад закінчується посиланням на носія листа
(Тихика) та привітання (Еф 6,21-24). У основній частині послання дві великі
частини:

Об’явлення Божої «тайни»

a) Божий план спасіння:
• Еф 1,3-14: оспівування Божого плану спасіння.
• Еф 1,15-23: подяка та проголошення
Еф 1,3 — 3,21 верховенства Христа.
• Еф 2,1-10: дар спасіння.
• Еф 2,11-22: примирення у Христі.
b) Звістка «тайни» Христа:
• Еф 3,1-13: місія Павла.
• Еф 3,14-21: молитва Павла.
Християнське життя у Церкві
a) Нове життя у Христі та у Церкві:
• Еф 4,1-16: Заклик до єдності Церкви та її захисту.
• Еф 4,17-32: внутрішнє оновлення (Еф 4,17-24) і
християнські чесноти (Еф 4,25-32).
b) Християнська святість:
Еф 4,1 — 6,20 • Еф 5,1-20: чисте життя Божих дітей (Еф 5,1-7);
ходіння у світлі (Еф 5,8-20).
c) Християнська сім’я:
• Еф 5,21-6,9: обов'язки подружжя, дітей та батьків,
слуг і панів.
d) Завершення:
• Еф 6,10-20: Зброя для подвижницької боротьби.

Еф 1,1-23 слугує вступом, має урочистий тон і зосереджується на

найважливішому: тайні Божого спасіння, реалізованій у Церкві, Головою якої є
Христос. Інші уривки є ніби концентричними колами навколо місії Павла, яка полягає у
проповіді божественного плану об’єднання всіх людей в одному народі (Еф 3,1-21)
Еф 2,1-10 стосується інкорпорації язичників у Христа, яких Бог Отець, багатий
на милосердя, закликав до нового життя
В Еф 2,11-22 сказано, що Христос об'єднав язичників і євреїв в один народ. Ось
чому й ті, що з поган, стали «співгромадяни святих і домашні Божі» (Еф 2,19)
Еф 3,1-21. Кульмінація тексту - представлення місії Павла, яка полягає саме у
тому, щоб проголосити язичникам, що вони теж покликані бути членами Тіла
Христа (Еф. 3,1-13). Тому він інтенсивно молиться до Бога, щоб Він зміцнив їх, і
щоб Христос оселився вірою у їхніх серцях (Еф 3,14-21).
2
 Текст Еф 4,1-16, поєднуючись з Еф 2,11-22, говорить про єдність Церкви та
відповідальність у її захисті та обороні, яка покладається на всіх, хто був інкорпорований у
Христа
У решті послання йдеться про нове життя віруючих у Христі та Церкві, яке
вимагає рішучих зусиль для здійснення чеснот, які уможливлюють співіснуванню між
членами Тіла Христового. Християнська святість також має безпосереднє
відображення у внутрішній сфері. Ось чому достатньо місця текст присвячує
розгляду нової ситуації, в якій опиняються чоловік і дружина, батьки та діти, пани та
слуги.

Лист до Ефесян
У прескрипті листа до Ефесян, як і в деяких інших листах, Павла названо
автором, однак історично-критична екзеґеза має щодо цього авторства деякі зауваги.
З тексту видно, що автор листа до Ефесян намагався наслідувати Павлові листи,
проте:
- Ст
иль написання та лексика листа, як і у випадку послання до Колосян,
відрізняються від тих листів, які без сумніву є автентичними (вже Теодор
Мопсуетський (4-5 ст.) мав сумніви з приводу автентичності листа, оскільки
автор пише в Еф 1,15: «…почувши про вашу віру…», але ж Павло чудово знав
ефеську громаду, бо жив там цілих два роки. Також в Еф 3,2 читаємо: «…ви
чули про благодать, яка була мені дана…» – що також не вказує на те, що
ефесяни були прямими свідками даної Павлові благодаті.
- В
листі до Ефесян є багато мовних особливостей. Наприклад, це послання
налічує 35 hapaxlegomena (один раз вжитих виразів), які не зустрічаються
більше ніде у протопавлівських посланнях (ἑνότης – єдність (4,3.13);
κοσμοκράτωρ – вседержитель (6,12); μεσότοιχον – перегородка (2,14); πολιτεία –
громадянство як спільнота громадян (2,12)). Також в посланні до Ефесян є
вислови, які формують його богословський характер, однак не зустрічаються
ніде в автентичних посланнях Павла: εὐλογίᾳ πνευματικῇ - духовною молитвою
(1,3); πρὸ καταβολῆς κόσμου – перед заснуванням світу (1,4); Ἐν ᾧ ἔχομεν… τὴν
ἄφεσιν τῶν παραπτωμάτων – в якому маємо… відпущення прогрішень (1,7); τὸ
μυστήριον τοῦ θελήματος αὐτοῦ - таємницб його волі (1,9); τὸν λόγον τῆς ἀληθείας
– слово істини (1,13); ὁ πατὴρ τῆς δόξης – Отець слави (1,17); κατὰ τὸν αἰῶνα τοῦ
κόσμου τούτου – згідно з віком (еоном) цього світу (2,2); κατὰ πρόθεσιν τῶν
αἰώνων – згідно з планом віків (предвічним планом) (3,11); τῷ πνεύματι τοῦ νοὸς
ὑμῶν – духом вашого розуму (4,23); μιμηταὶ τοῦ θεοῦ - наслідування Бога (5,1);
ἐν τῇ βασιλείᾳ τοῦ Χριστοῦ καὶ θεοῦ - в Царавсті Христа і Бога (5,5).
- Ок
рім того, лист до Ефесян виглядає розширеним та актуалізованим виданням
листа до Колосян, в якому авторство Павла також дуже дискутоване – в листі
прослідковується велика літературна залежність від послання до Колосян.
Ймовірно, автор листа до Ефесян використовував його як зразок для свого
листа або обидва листи мали навіть одного і того ж автора. Лист до Ефесян
повторює в деяких місцях текст листа до Колосян. Наприклад:
Кол 1,15-20 = Еф 1,19-23;
Кол 1,20 = Еф 1,10;
Кол 1,26-27 = Еф 3,6;
3
 Кол 3,16 = Еф 5,19;
Кол 3,18-4,1 = Еф 5,21-6,9.
- Ор
ганізація церковного життя, описана у листі (Еф 2,19-20; 4,11), виглядає на
крок далі розвиненішою, аніж сучасна Павловим церквам. Апостоли і
пророки зустрічаються також і в 1 Кор 12,28, але там немає євангелистів.
Учителі в 1 Кор стоять на третьому місці після апостолів і пророків, а в
посланні до Ефесян – аж на пʼятому після апостолів, пророків, євангелистів і
пастирів. Тут також бракує таких харизматичних служінь, які перелічені у 1
Кор 12,28, як творити чудеса, зціляти, допомагати, управляти, говорити
різними мовами. В посланні до Ефесян, ймовірно, йдеться про пророків та
євангелистів як про мандрівних проповідників, а про пастирів та вчителів – як
про тих, які опікуються громадами на місцях.
- Зна
йомим також із 1 Кор 3,10-17 є образ Церкви як Храму. Тут автор Еф тільки
дещо змінює її «архітектуру», говорячи, що Христос не є фундаментом, а
наріжним каменем, фундамент же становлять тепер апостоли і пророки (Еф
2,19-20). І оскільки їх подано саме в такому порядку – спочатку апостоли, потім
пророки, – то під пророками не слід розуміти пророків старозавітніх, а радше
християнських пророків.
- У
посланні до Ефесян домінує уявлення про Ісуса як про всесвітнього
(космічного) володаря. Воскреслий сидить по правиці Отця (1,20), Йому Отець
все підкорив під ноги (1,22) і Він управляє всім своєю силою (1,23).
Посилання на Павла як автора послання служило, з одного боку, підняттю
авторитету, а з іншого боку вказувало на зародження ранньої Павлівської традиції.
Тобто девтеропавлівські послання єсвідками того, що павлівське богослов’я жило і
розвивалося також і після його смерті, залишаючись аткуальним у всіх наступних
поколіннях, включно зі сучасним. Справжній автор листа нам невідомий. А оскільки
послання написане цілком у ключі богословʼя Павла, то часто вважають, що ним міг
бути Тихик (Еф 6,21), хоча це теж тільки гіпотеза.
Лист до Ефесян вбирає в себе деякі мотиви листа до Колосян:
- Павло пише з ув’язнення (Еф 3,1; 4,1; 6,21);
- Як апостол поган Павло сповнює Боже провидіння (Еф 3,1-13).
Лист написаний також і в протопавдівській традиції, про що свідчать такі
факти, як, наприклад, заторкнення типової для Павла теми про виправдання. Також
у листі до Ефесян автор звертається до образу Церкви як Христового Тіла (1 Кор
12,13-23), тільки дещо змінює акцент. І якщо в 1 Кор 12,13-27 та в Рим 12,4-5 йдеться
про єдність тіла, незважаючи на різноманітність його членів (чим більша єдність,
тим більша різноманітність, і навпаки), то у листі до Ефесян наголошується
органічна єдність між «головою» та «тілом», тобто між Христом та Церквою. Виразно
видно різні наголоси в єдності: в 1 Кор вона випливає з Євхаристії (1 Кор 10,16-21), а
згідно з автором листа до Ефесян, подібно, як і в листі до Колосян, – Христова
Церква є «Його Тілом», для якої Христос є «головою» (Еф 1,22-23; 4,15; 5,23; пор. Кол
1,18; 2,16-19).
Адресати
Хоч у прескрипті листа і подано, що він звернений до християн в Ефесі і
традиційно вже в ІІ ст. це послання вважали адресованим Ефесянам (Канон
Мураторі, Климент Олександрійський, Іриней), все ж у багатьох манускриптах
локалізація адресатів ἐν Ἐφέσῳ (1,1) відсутня. Вона з’являється як постійна у відписах
4
лише V ст. (A, D, F, G, Ψ…). Найстаріші текстові свідки (Р46, ‫א‬, B) не містять цього
додатку. У Маркіона, наприклад, цей лист адресований християнам Лаодікеї, тобто
це той лист, який вважається загубленим. В листі ніде не подано будь-яких даних
про місцевий колорит, тому неможливо точно визначити, хто насправді був
адресатом послання.
Дві найпоширеніші на сьогодні теорії щодо адресата: 1) прескрипт був без
конкретного адресата від початку; 2) адресат був видалений в ранніх сторіччях, щоб
зробити лист загальним, скерованим до всіх християн.
Зі самого характеру листа зрозуміло, що йдеться про перехід від апостольського
періоду до післяапостольської фази в Церкві. Лист, як і автентичні Павлові заторкує
тему стосунків у Церкві між колишніми юдеями і поганами, які тепер усі охрещені в
ім’я Ісуса. І хоч стосунки між християнами, вихідцями з обидвох релігійних
середовищ, були темою цілої новозавітньої апостольської Церкви, все ж це вказує не
просто на момент наслідування автором Павлової тематики, а таки на існуючу в
громаді чи в громадах актуальну на той час проблему. Те, що автор тричі
звертається до язичників (Еф 2,11; 3,1; 4,17), може говорити про те, що переважаючою
більшістю у цій громаді були охрещені з язичників, а не юдеохристияни. Однак з
того, що автор закликає до єдності між юдеями і поганами, можна зробити висновок
про те, що в громаді таки були присутні і юдеохристияни, і між одними й другими
існували якісь конфлікти (Еф 4,1-6).
Час і місце написання
Дані з листа надто скупі, щоби сказати точно, коли саме був написаний цей
лист, однак згадана в ньому структура громади (усталення служіння дарами
(апостоли, пророки) вже в інституційному порядку) (Еф 4,11-12) може вказувати на
останню чверть І ст., між 80 і 90 рр. Подібність із листом до Колосян вказує на
можливе місце написання листа до Ефесян у Малій Азії.
Структура послання до Ефесян
1,1-2 Прескрипт
1,3-23 Проеміум
1,3-19 Хвала Богові
1,20-23 Христологічний гімн
2,1-3,21 Єдність Церкви
2,1-10 «Колись» і «тепер» ефеських християн
2,11-22 Єдина церква з юдеїв та поган у мирі з Богом (знищена перегородка
ворожнечі)
3,1-13 Апостол як слуга Божих тайн
3,14-21 Заступницька молитва і доксологія
4,1-6,9 Заохочення та застереження ефеської громади
4,1-16 Заохочення до сповнення єдності Христового Тіла, тобто Церкви
4,17-24 Заохочення відкласти стару людину і одягнутися в нову
4,25-5,20 Інші поодинокі заохочення
5,21-6,9 Заохочення до доброго християнського життя у сім’ї (т.зв. «домашній
устрій»)
6,10-20 Кінцева паренеза
6,21-22 Рекомендація Тихика
6,23-24 Постскрипт
Короткий огляд змісту листа
Прескрипт дуже скупий, містить одразу вказівку, до кого адресується лист, до
поган, хоч пізніше розкривається тема єдності і приводиться аргумент єдиного Бога.
Як вже зазначалося, додаток ἐν Ἐφέσῳ міститься не у всіх манускриптах.
5
 Проеміум складається з двох частин. Перша частина (Еф 1,3-14) – це хвала
Богові. Автор хвалить Господа за Його благодіяння серед християн. У цій хвалі
Богові спасіння віруючих розуміється як здійснення Божого предвічного плану
спасіння (Еф 1,4). Друга частина проеміуму (Еф 1,15-23) – це молитва заступництва.
Автор листа просить, щоб його адресати отримали за посередництвом Духа Боже
пізнання. Еф 1,20-22 перекликається з Кол 1,15-20, говорячи про Христа у космічній
перспективі, тобто як про володаря начал і властей, іншими словами – володаря
всього світу духів, а не лише видимих істот. І тут знову ж таки одним реченням
повторюється думка про те, що Христос є головою Церкви (Еф 1,22-23). Потужність
Божої сили проявилася у воскресінні Ісуса. Воскресіння, отже, виступає
тут ключовою точкою в розумінні того, ким є Христос. Гімн виконує
іншу роль: наголос на христоцентризмі тут потрібен задля єдності
між охрещеними поганами та юдеями (Еф 2,14), тобто Христос є «…
повнотою того, що виповнює все в усіх» (Еф 1,23). Єдність
Церкви існує в Христі «не лише на цьому світі, але й на тому, що буде» (Еф
1,21б).
Еф 2,1-3,21: Єдність Церкви
Пояснення Еф 2,1-10:
Уривок базується на контрасті між смертю і життям: були мертві – стали живі.
Це оживлення відбувається завдяки хрещенню, хоч про нього тут і не згадується, все
ж воно розуміється апріорі. Єдиним способом входження у спасіння є хрещення, яке
є зовнішнім виявом і знаком віри у Христа.
Проживання «колись» під владою «князя повітря» є інтеграцією юдейського
уявлення про світобудову (див. мал. 2). Земний, «цей світ» (пор. Еф 2,2) перебував в
дочасному еоні (віці), в якому діють космічно-демонічні сили (князь повітря, згідно з
юдейським уявленням, живе у просторі між землею та місяцем). З приходом Христа
почався новий еон (новий вік, нова ера). Ті, які повірили в Нього, хоч фізично
перебувають ще в еоні теперішньому, все ж завдяки вірі в Христа та приналежності
до Його Тіла (Церкви) екзистенційно вже належать до еону майбутнього, іншими
словами, поки живуть на землі, перебувають на перетині двох еонів (див. мал. 1).

Еон майбутній
Церква

Еон теперішній

«Князь повітря» наповнює «дітей гніву», як і Святий Дух наповнює дітей

послуху, тобто тих, які повірили в Христа. «Діти гніву» – це семітський вислів, який
означає тих, які не виконують волі Бога. В них діє дух сатани, який сам бунтував
проти Бога, тому і тих, які противляться Богові, він наповнює духом бунту.
НЕБО Трон Бога
Перегорода між світом земним і небом
Світ Тіло Хр.=
Церква
Космічно-демонічні сили Хрест Ісуса

Перелік «тілесні похоті», «примхи тіла», «природні нахили», «з природи діти

гніву» - це йдеться не про сотворену природу, а про знівечену гріхом, яка схиляє
людину до вчинків, які мали би викликати в Бога гнів, однак, як бачимо в Еф 2,4-5,

6
Божа реакція зовсім інша: милосердя, любов, приведення до життя з Христом,
воскресіння, перебування у Христі в небі.
У громаді, яка є адресатом послання, є юдеї, але, мабуть, не переважаюча
більшість, бо автор звертається в основному до охрещених з поган (Еф 2,11-13.19),
однак якісь протистояння між ними та юдеохристиянами все-таки мали місце, бо
автор послання говорить про те, що Господь зруйнував стіну-ворожнечу в своєму
тілі, щоб з двох вчинити одне (Еф 2,14-18).
Христос на хресті зруйнував стіну поділу між юдеями та поганами, через що
погани отримали доступ до прав «ізраїльського громадянства» та до Божих обітниць
(Еф 2,11-13). Тут Церква зображається автором як єдиний Божий храм, збудований
на фундаменті Христових апостолів та пророків, і яка тримається міцно через те, що
тримає її наріжний камінь – Христос (Еф 2,11-22). Тут бачимо семантичну різницю з
протопавлівським посланням до Коринтян в розумінні того, що є основою (грецький
термін – θεμέλιος) Церкви: у 1 Кор 3,11 – це Христос, і іншої основи ніхто не може
покласти, а в Еф 2,20 той самий термін θεμέλιος використовується вже на означення
апостолів та пророків, а Христос виступає тут як ἀκρογωνιαῖος – наріжний камінь.
Такий зсув парадигми свідчить про післяпавлівський період розвитку християнської
громади.
Павло ж є покликаний Господом до апостольства, щоби проповідувати
Євангеліє поганам, бо Христова таємниця якраз полягає в тому, що погани є
співучасниками тої самої спадщини та обітниці, що і юдеї (Еф 3,6). У Рим 11,25
читаємо, на перший погляд, подібну думку, однак там наголос стоїть радше на тому,
що погани отримали місце в Божій обітниці завдяки засліпленню Ізраїля, який
засліплений тільки частково, доки погани не увійдуть повнотою. Тут же в посланні
до Ефесян акцент, як бачимо, дещо зміщується, і йдеться вже про приналежність до
спільної спадщини і поган і юдеїв. Нічого не згадується про долю Ізраїля та його
лишень часткове прозріння у Христі. Завершує ці сотеріологічні роздуми апостола
ще одна його заступницька молитва про пізнання ефесянами Божої любові у всіх її
вмірах, та доксологія (Еф 3,14-21).
Еф 4,1-6,9: Заохочення та застереження ефеської громади
З цієї частини починається паренеза листа. Павло заохочує до сповнення
єдності Христового Тіла шестикратним закликом до єдності серед християн: ἑνότης
(єдність), εἷς, μία, ἓν (один, одна, одне) (Еф 4,3-6). Кожен християнин отримав Божу
благодать в тій мірі, в якій вона була подарована йому Христом. Христос дав усім в
громаді якесь служіння, але Він один об’єднує всі ці члени тіла під своєю владою, бо
сам є тій громаді головою (Еф 4,15-16).
Згадка про те, що дехто піддається всякому «вітру науки за людською оманою»
(Еф 4,14) вказує на наявність якихось єресей, які, мабуть, зводили деяких членів
спільноти на манівці. Автор порівнює таких християн, які хитаються у вірі, до
малолітків, тобто до тих, чия особистість ще не сформована, і вони не мають ще
внутрішнього стержня. Така постава суперечить «мірі зросту повноти Христа» (Еф
4,13).
Павло закликає тут членів громади відкласти своє старе поганське життя, яке
вони проводили у засліпленні та похотях. Через відновлення духа та розуму Павло
закликає до особисої внутрішньої переміни. Хистияни мають одягнути нову людину
на себе (пор. з 2 Кор 4,16), тобто навернутися і почати жити новим життям у Христі
(Еф 4,17-24). Також цілком в дусі Павла автор послання до Ефесян говорить про те,
що всі християни – члени одного тіла, тому повинні бути відкритими і щирими одні
перед одними (1 Кор 12,14-27 пор. з Еф 4,25).

7
 Подібно до листа до Колосян, остання частина цього ряду заохочень послання
до Ефесян стосується родинного устрою. Вона базується на членах античної родини.
Всі заохочення можна підписати одним титулом, який міститься в Еф 5,21: «Коріться
один одному в Христовім острасі». Цікавою є алюзія стосунку між чоловіком і
жінкою як між Христом і Церквою (Еф 5,25-33). Вона була чимось цілком новим для
тогочасного античного суспільства, де жінка рідко могла мати такі самі права, як
чоловік, це хіба залежало від чоловіка, але здебільшого вона трактувалася як нижче
створіння. Автор листа підіймає цей стосунок між чоловіком і жінкою на рівень
стосунку між Христом і Його Церквою, за яку Він віддав Своє життя, тобто цей
стосунок – це любов повна віддачі. Акцент стоїть тут на особистому свідченні
Євангелія самим життям християн. Якщо між членами Церкви та в її окремих родин
пануватиме любов та взаємна віддача, то Христова Церква ростиме і міцнішатиме як
Христове Тіло.
6,10-24 Кінцева паренеза, постскрипт:
Кінцева паренеза (Еф 6,10-20) зображає перед очима читача легіонера, який
готується до бою проти «правителів цього світу темряви», тобто проти духовних
начал, які намагаються відвернути людину від віри в Євангеліє(Еф 6,13-17). І
оскільки ворог духовний, то і обладунки, в які автор листа радить ефесянам
зодягнутися – також духовні: пояс правди (пор. Іс 11,5), броня справедливості і
шолом спасіння (пор. Іс 59,17), взуття готовності, щит віри, духовний меч, тобто
Боже Слово (пор. Іс 49,2).
В кінці «Павло» поручає ефесянам Тихика, якого він вже до них послав, щоб він
розповів про справи апостолів та щоби скріпив ефесян у вірі. В Еф 6,18-20 автор
послання, подібно до Кол 4,3-4, просить Ефесян про молитву за всіх святих і за
самого апостола, щоб він сміливо проповідував тайну Євангелії.
Лист завершується благословенням, і знову бракує списку привітань, що
позбавляє дослідників додаткових даних для ідентифікації листа, і є для Павла
доволі дивним, якщо брати до уваги, що він прожив в Ефесі два роки і знав там всіх
членів громади.
Короткий підсумок богослов’я листа до Ефесян:
І. Лист до Ефесян є прекрасним прикладом
новозавітньої еклезіології:
1) Б
Еф 1,3-6);
Даром над усіма дарами є сам Ісус Христос. В Ньому
стається не лише прощення гріхів, але і
обітниця вічного спасіння, обдарування мудрістю і
прозпінням (Еф 1,3-14), а також Церкві даруються всі
необхідні для її зросту дари (Еф 4,7-16);
2) Це
рква є місцем примирення на небі і на землі (Еф 2,11-22). Звідси і новий
наголос христологічної пісні – у Христі зруйновано перегороду людської
ворожнечі (Еф 2,14). Спочатку Христос зруйнував перегороду між людьми
(тут – між греками і юдеями, але назагал – між усіма людьми), а потім,
обʼєднавши у собі все людство, Він зруйнував перегороду ворожнечі між
людиною і Богом (див. мал. 3).

Перегорода ворожнечі
Бог

8
 Юдеї Греки

Тепер ці перегороди зруйнував Христос, оюʼєднавши нас в одне ціле між собою
і з Богом. У Христі талося подвійне примирення. Це – так звана
«горизонтальна» і «вертикальна» еклезіологія послання до Ефесян. Христове
Тіло переступає просторовий і часовий вимір, бо воно обʼєднує в собі всі
народи і нації та також має місце під небом на цілій землі. Церква також
обʼєднує в собі різні часові виміри, бо вона має свій фундамент в апостолах і
пророках, на якому церковна будівля зміцнюється в росте аж до сьогодення.
Церква є динамічною дійсністю. І хоч вона виглядає вже звершеною, адже
наріжним каменем у ній є Ісус Христос, однак автор говорить, що Церква все
ще росте, тобто, будучи тим, чим вона має бути, вона все ж розвивається у
Господі і повинна ще бути обʼявленою.
Юдейська тематика (Еф 2,13-17), яка відповідає павловому вченню про
євангеліє для поган, має у листі до Ефесян інший наголос. Якщо у листі до
Римлян Павло наголошує на вибраності Ізраїля, не зважаючи на те, що вони
поки що не приймають Ісуса, то в посланні до Ефесян автор говорить радше
про спасіння юдеїв, які сказали Богові «так» (Еф 2,8-10.15) – юдеохристиян.
Питання про спасіння юдеїв, які не повірили в Христа тут не розглядається.
Через акт примирення людини з Богом у Христі протистояння між юдеями і
греками тепер анульовано. Закон більше не становить перешкоду між ними.
Христос є універсальним Спасителем Церкви, а не Закон. У звʼязку з цим
есхатологія теж набуває тепер іншого характеру: церковна громада вже тепер
перебуває у просторі спасіння: всі охрещені є спасенні Божою ласкою, якою
вони вже воскресли і вже перебувають в небі (Еф 2,5.6.8). Як співгромадяни
святих вони мають повну участь у спасінні через Кров Христову (1,7). Однак
не той факт, що ми спасенні, впливає на наше життя, а навпаки. Автор
намагається сказати, що в центрі уваги попри все своїть наше теперішнє, яке є
визначальним для спасіння кожної окремої людини.
3) Вір
а веде до любові: Христове тіло росте шляхом зросту самих членів у любові
(Еф 4,15-16). Між Ісусом і Церквою існує невимовно близький стосунок, який
виростає з любові Ісуса Христа (Еф 5) і відображається в любові один до
одного.

ІІ. Лист до Ефесян розвиває, виходячи за рамки павлівського підходу (Флп 2,9-
10), космічну христологію (Еф 1,10).
1) Ісус
об’єднує небо і землю через своє низходження і восходження, об’єднуючи
створіння зі своїм Творцем (Еф 4,8-10);
2) Це
рква є місцем, у якому це примирення з Богом є явним і досвідчуваним. Таким
чином Церква бере участь у космічному ділі Божого примирення (Еф 3,10-12).
Таким чином статус та значення Церкви в Божому ділі спасіння значно
підіймається, як також безконечно розширюються її кордони (Еф 1,9-10 – «ВСЕ,
що на небі, і на землі»).

9
 У Церкві охрещений в ім’я Христа має певне місце з Ним у небі (Еф 2,4-6), тому
християни мають привілейоване становище тут на землі, і покликані розповідати
про нього іншим та бажати цього становища всім, кого вони приведуть до віри.
Сучасні дослідження послання до Ефесян
Одне з найбільш досліджуваних питань стосується сьогодні історико-релігійної
локалізації послання до Ефесян, тобто питання: у відповідь на яку конкретну
ситуацію в ефеській Церкві був написаний цей лист? Ліндеманн, Фішер і Покорни
виводять із тексту конфронтацію автора з гностичними впливами. Муснер вказує
натомість на космічний образ Христа як на протиставлення до зростаючого культу
імператора в Римській імперії. Ще інша версія у Лона: універсальний вимір Церкви,
яка вже в теперішньому часі живе своє майбутнє і охоплює цілий Всесвіт, відповідає
космополітичній вікритості римських громадян. Це – свого роду «візитка» Церкви,
заохочення жити як привілейовані і ділитися цим привілеєм з іншими.

17.3. Богословські аспекти

17.3.1. Об’явлення «тайни»

В центрі роздумів Еф знаходиться «тайна», яка є спасительною Волею Бога (Еф

1,9). Ця тайна ототожнюється із тайною Христа (Еф. 3,4), оскільки Бог захотів діяти
згідно із своїм вічним задумом у Ісусі Христі, Господі нашому (Еф. 3,11), щоб
об’єднати-рекапітулювати (ἀνακεφαλαιώσασθαι) все в Христі (Еф. 1,10), тобто
втстановити Христа Головою всього.
Ця тайна, яка століттями була захована у Бозі (Еф. 3,9), і яку Бог відкрив,
показуючи велич Його сили, воскресивши Ісуса і поставивши Його понад усе (Еф
1,19-21). Ця тайна була розкрита апостолам та пророкам, особливо Павлу (Еф 3,1-13).
У цьому одкровеннях Дух Святий відіграє центральну роль.

17.3.2. Єдиний Господь

Гармонія між людьми, і навіть серед усього, що існує в космосі, виходить в першу
чергу із панування, яким володіє Ісус Христос і яке Він здійснює над усім
творінням. Христос є Володарем усього, у Ньому все, що існує, було підкорене йому під
ноги (Пс. 8,7). Сила Божа проявляла всю свою силу, воскресивши і возвеличивши
Христа, який сидить праворуч Отця на небі. Ось чому Він є «21 вище від усякого
начала, власти, сили й володарства та всякого імени, яке б воно не було, не тільки на цьому
світі, але й на тому, що буде» (Ef 1,21).
У Христі, Який є Главою всього, світ знаходить єдність: «10 щоб, коли настане
повнота часів, здійснити його - об'єднати все у Христі: небесне й земне» (пор. Еф. 1,10) і,
крім того, Він є тим, хто дає мир і єдність новим людям, чинячи з них єдине тіло в
Ньому, Він живить це тіло і надає необхідну благодать — «16 Кожне тіло, складене та
споєне всякою в'яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере
зріст на будування самого себе в любові» (Еф. 4,16). Отже, текст Еф стосується благодаті
Христа, «спасителя» тіла (Еф. 5,23: «23 бо чоловік голова жінки, як і Христос голова
Церкви, свого тіла, якого він Спаситель»). Акцент, яким Ісуса Христа названо
спасителем, чітко розкриває Його роль стосовно Церкви — життя благодаті
переходить від Христа Голови до Його Тіла, яке є Церквою.

17.3.3. Природа Церкви

10
 Універсальне верховенство та влада Христа проявляється у всій повноті через
те, що Він є Главою Церкви, яку Він встановлює, оживляє і любить. Фактично, Ісус
Христос «збирає» не тільки розсіяних людей Ізраїля, але й тих, хто був зовні, —
язичників. Цим двом народам призначено божественною волею сформувати
єдиний народ, — народ Божий.
Доктринальний аспект, який особливо підкреслений у Еф, полягає в природі
Церкви як Тіла Христового, перспективі, що вже розглядалася в корпусі Павла
(пор. Рим 12.5; 1 Кор 10,16; 12,13.27; Кол 1,18.24; 2,19; 3,15; тощо), але в Еф
еклезіологія набуває особливого вдосконалення. Якщо в перших посланнях слово
ekklesía зазвичай позначає конкретну спільноту, то зараз перспектива виходить за
рамки місцевих, щоб вказати на універсальність Церкви.
Весь текст Еф - це заклик сприяти єдності навколо єдиного Господа, Христа. У
Церкві немає роздільних бар'єрів між членами Тіла Христового. Головування
Христа насправді передбачає, що Церква, сформована всіма християнами, є
одним Тілом із Христом (пор. Еф. 4,4). Христос як Глава розподіляє свої дари та
харизми для віруючих з метою вдосконалення та визрівання до повноти Христа: «11
І він сам настановив одних апостолами, інших - пророками, ще інших - євангелистами і
пастирями, і вчителями, 12 для вдосконалення святих на діло служби, на будування
Христового тіла, 13 аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання
Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф.
4,11-13). Пізніше він ще раз підкреслює це вчення, підтверджуючи, що Христос
любить свою Церкву як щось своє і дуже дороге (пор. Еф 5, 29), передаючи
благодатність у повноті.
Церква — Храм Божий, божественна обитель, яка побудована на
фундаменті пророків і апостолів, і наріжним каменем якого є сам Христос, «21 На
ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі; 22 на ньому ви теж
будуєтеся разом на житло Бога в Дусі» (Еф 2,21-22). Цим зображенням християни є
живим камінням, які поєднані в будівлі «на житло Бога в Дусі» (Еф 2.22). Ті, хто є
частиною цього житла, вже не є чужими чи сторонніми людьми, а «співгромадяни
святих і домашні Божі» (Еф 2,19).
Під дією Святого Духа аспекти її надприродного стану продовжують виявлятися в
тайні Церкви, яка повністю відрізняє її від будь-якого людського інституту, оскільки
Церква є Нареченою Христовою (пор. Еф 5, 21-23). Образ «подружжя» часто
використовувався у СЗ, а потім у НЗ, щоб говорити про стосунки Господа зі своїм
народом, у широкому діапазоні порівнянь, які пророки та агіографи використовують
для виявлення великої любові та безмежного милосердя Божого (cfr. Іс 1,21; 49,18; Єр
2,2; Єз 16; Ос 2,16-18; Міх 2,19; Ів 3,29; Одкр 19,7-9).
Еф підкреслює спасительну функцію Церкви, яка виконує у служіння людям та
представленні Христа як Спасителя. Дійсно, через Церкву люди приходять до
пізнання тайни Відкуплення, яку Бог заховав від вічності (пор. Еф 1,9). Ця тайна,
яка збувається і об’являється разом із Христом (пор. Еф. 3,3.9), доходить до всіх
людей саме через Церкву.

17.3.4. Християнське життя

З поєднанням із Христом та входом у Церкву для християн починається нове

життя: відмова від старого та одягання у нове (Еф. 4,20-24). Ставши світлом
11
Господнім (Еф. 5,8), християни повинні практикувати всі чесноти, що випливають з
любові (Еф. 4,25 — 5,13). Це зброя, яка дозволяє нам воювати (Еф 6,10-20). Молитва
особливо важлива.
Життя в Церкві передбачає окреслені обов'язки, особливо щодо членів сім'ї (Еф
5,21-6,9): взаємні обов'язки подружжя, батьків і дітей, слуг і панів. В Еф особливо
важливим є представлення сопричастя між чоловіком і дружиною як відображення
та наслідування тайни Христа і Церкви (Еф. 5.32): відносини, які об'єднують
Христа з Церквою.
«Коли виникла Церква? Якщо поєднати тексти Еф 1,22-23 та Еф 3,14-18, можна
відповісти, що саме на хресті Христос зробив із неї «нову людину», «одне тіло»,
тіло, якому Бог Отець дав воскреслого Христа як голову. Ці два уривки вказують
на те, що тіло Церкви - це есхатологічна реальність: якщо Христос-Голова воскрес,
то тіло, яке прив’язане до Голови, повинно бути воскреслим. Отже, Церква є
есхатологічною реальністю не такої ж природи, як її історичні реалії, з яких вона була
взята та створена: тому між Ізраїлем та Церквою не існує наступності — Церква є
цілком новою Божою рельністю, яка поєднує всіх (євреїв і язичників) у Христі»1.

1 Jean-Noël Aletti, Eclesiología de las cartas de san Pablo, Estella: Verbo Divino, 2012, 183
12