Сучасна українська документалістика: проблеми пошуку

аудиторі
Телевізійна документалістика залишається одним із найефективніших
способів донесення важливої суспільної інформації. У період великих
викликів, які переживає Україна, її соціокультурна роль ще більше зростає.
Завдяки питомо притаманній фактологічній точності, високому ступеню
достовірності, авторському підходу у поєднанні із кінематографічними
мистецькими засобами і новими технічними можливостями реконструкції та
монтажу теледокументалістика постає тим засобом, який покликаний давати
ґрунтовну відповідь на головні суспільні запити.
Певний час разом з занепадом українського духу, занепадала й
українська документалістика. Якщо не рахувати суперечливого "Собору на
крові" та кількох фільмів студії 1+1, то ставало і зовсім сумно.
Я вважаю, що найгірший фільм той, після перегляду якого лишилася
тільки байдужість. Коли ж картинка на екрані змушує задуматись,
проаналізувати дії героїв, описані події – це стовідсотковий успіх.
За останні три роки в Україні вийшло чимало повнометражних
документальних фільмів, що стали подіями. Це і майстерна робота з
масштабною історичною темою "Будинок "Слово"", і портрет роботи класика
Сергія Буковського "Головна роль", і діагностика суспільства, яке ми почули
у фільмах "Українські шерифи" і побачили у стрічці "Дельта". Це "Перша
сотня" як дослідження епохальних змін на прикладі учасників Революції
Гідності, "Крим. Як це було", де на відстані метра задокументовано анексію
півострова. І це якісно нова історія про футбол на полі жіночих прав
"Домашні ігри"…
Усі ці роботи поєднує новий рівень і, що важливо для індустрії —
визнання в Україні. "Дельта" була представлена у програмі "Докухіти"
кінофестивалю Docudays UA. Стрічка "Домашні ігри" перемогла у
міжнародному документальному конкурсі Одеського міжнародного
кінофестивалю. Роботи громадського об'єднання "Вавилон 13" здобули
мільйони глядачів у соцмережах, а на основі їхньої хроніки постає цілий
революційно-військовий кінорух.
На мою думку, документальні фільми не для всіх. Такі фільми –
візуальний інструмент, який заставляє думати. Істина лежить далеко не на
поверхні, і щоб зрозуміти увесь глибинний зміст картини треба добре
подумати. Часто після перегляду "розумного кіно" говорити не хочеться.
Саме так сталося після перегляду фільму "До скорого". Це дебютна
робота молодої режисери Юлії Кочетової-Набожняк. Фільм
автобіографічний, у кадрі сама Юлія і її хлопець (а згодом чоловік) Роман
Набожняк. Якщо коротко, то картина розповідає історію їхніх стосунків під
час війни, очікування кожної зустрічі і неймовірне щастя – дочекатись. Якщо
детальніше – то треба дивитися фільм.
Ще одна робота – фільм "Щоденник". Автор картини Юлія Чупріна.
Ця стрічка розповідає вже про підлітків і їхні переживання. Особливість –
головний герой фільму Денис розмірковує про своє життя, вчинки і … перші
почуття до дівчини перед камерою. Такий собі відеощоденник.
Я особисто пам’ятаю, як ми з потім довго говорили про те, як близько
ми можемо бути з підлітком. І де ця межа між тим, що ти просто є і
споглядаєш, що відбувається, і вже втручаєшся в життя людини. Ми
відчували відповідальність і думали про те, що можемо робити, а що ні.
Глядач змінився. Сьогодні в зали прийшло нове, відкрите до
документального кіно покоління. Фестиваль має своїх постійних фанатів, які
просто оселяються у залах у тиждень показів.
Обираючи фільми у програму, організатори намагаються керуватися
принципами жанрового, стилістичного, тематичного та географічного
різноманіття. І без скандальних фільмів також не обходиться. Хоча на
Docudays намагаються цим не зловживати. Іноді буває й навпаки. Глядач
дивиться правильне канонічне кіно і його зовсім не зачіпає. Бо найголовніше
в авторській документалістиці — відкрити щось нове.
 Не всі українські режисери задумуються про те, хто дивитиметься
їхнє кіно і навіщо. Найчастіше вони хочуть створювати фільми для
«найширшої аудиторії». Так не може бути. У Західній Європі давно
зрозуміли, що лише чітке бачення аудиторії та прогнозування впливу фільму
може забезпечити його успіх.
Звичайно документальні фільми, особливо в жанрі
кінодокументалістики, зазвичай спрямовані на вузьку аудиторію, і для митця,
для режисера, сценариста, автора документального кіно успіх – це коли
подивилися 200-500 тисяч людей. Для каналу такого рівня, як «Україна», це
провал. Бо якщо він виходитиме з документальними проектами в ефір, у
прайм тайм, ми має привести щонайменше 3-5 мільйонів глядачів і звичайно
цей фільм має бути потенційно спрямованим на те, що аудиторія саме в
такому обсязі його й подивиться.
«Український глядач у порівнянні з європейським вимагає вузького
спектру таких фільмів. Адже дуже багато тем глядачів не цікавлять узагалі
(зважайте, що я кажу про цікавість глядача виключно з точки зору
прийнятних показників вечірнього прайму для “Інтера”)», – переконаний
директор студії документальних фільмів «07 Продакшн» (группа «Інтер»)
Ілларіон Павлюк. Тому, за його словами, щоби взяти високі показники,
каналу необхідно обирати так звані безпрограшні теми: «Загалом складність
роботи для великої загальною аудиторії, якою є аудиторія каналу “Інтер”,
полягає в тому, що потрібно догодити всім. Саме тому виходить такий
вузький спектр тем. У Європі спектр того, що подобається загальному
глядачу, ширший». 
Мобільні пристрої теж змінили кіновиробництво. Через доступність
інструментів кіно може зняти кожен. Однак не варто забувати, що в
дитячому садочку ми всі починаємо вивчати букви. Однак хтось стає
письменником, а хтось — ні. Наприклад, повнометражний фільм з
багатомільйонним бюджетом може зібрати в мережі 30-40 переглядів. А
відео школяра з телефону — мільйони.
 Зокрема, за його словами, українськааудиторія цікавиться всім, що
пов’язано з зірками, таємницями, сенсаціями. Також глядач дивиться
проекти, які розкривають гостросоціальні проблеми, однак успіх таких
програм непостійний. «Бо, як я розумію, глядач на “Інтері” о 22.30 не надто
хоче дивитися про проблеми, йому їх вистачає в новинах та протягом дня.
Він хоче розважатися, – розказує пан Павлюк. – Тому, коли ми показували
фільм про вакцини, який був відібраний на телеринок у Францію як продукт,
що зацікавив європейських покупців, у нас його подивилося менше глядачів,
ніж, наприклад, фільм про секти». Утім, зізнався наш співрозмовник, «Інтер»
поставив проект «Вакцини. Бізнес на страху» на 22.20 після того, як на канал
надійшло багато листів від глядачів із проханням повторити його (вперше
фільм вийшов у пізніший час, після «Свободи на “Інтері”»). Зокрема,
20 листопада фільм «Секти. Контроль свідомості» о 22.50 мав рейтинг 4,39%,
частку 23,76%, тоді як 18 грудня стрічка«Вакцини. Бізнес на страху» взяла
рейтинг 4,1%, частку 14,93%.
 Окрім цього, глядач «Інтера», на думку Ілларіона Павлюка,
цікавиться невідомими сторінками історії, але тільки того її періоду, що
охоплює Другу світову війну і пізніші події: «Тільки тими сторінками, про
які він загалом щось знає і вважає, що розбирається. Тільки там нові дані та
сенсації для нього є цікавими».
 Керівник департаменту власного виробництва СТБ Галина
Пілютикова зазначає: ще однією тенденцією телеперегляду є увага до
суперечливих особистостей радянської епохи, зокрема сталінської та
брежнєвської. Взагалі увага до документальних фільмів про радянську епоху
доволі стабільна. Приміром, на «Інтері» глядач тривалий час цікавиться
циклом «Кремлівські діти», на СТБ такі теми часто висвітлюються в проекті
«Слідство вели» (російського виробництва). Однак попри велику кількість
російської документалістики на українських екранахГалина Пілютикова
переконана, що «російські документалісти більш заполітизовані, на відміну
від українських».
  Важливим напрямком української документалістики паніПілютикова
вважає розвиток нового жанру – документальної драми, яка також привертає
увагу глядачів: «Де розповідається про реальні події. І робиться акцент на
дорогих реконструкціях. Зараз ми йдемо нога в ногу з російськими
документалістами у цьому жанрі». На СТБ в цьому жанрі виходять проекти
«Документальний детектив» та «У пошуках істини».
 Окрім цього, доволі популярними, особливо за минулий рік, стали
документальні фільми про зйомки фільмів, серіалів чи програм, навіть на
каналах, де документалістика не є надто частим продуктом. Звісно,
найпопулярнішим проектом у цьому напрямку є цикл фільмів «Мосфільм.
Невідома версія» на СТБ. На «1+1» найкращим документальним фільмом
стала стрічка про зйомки серіалу «Чемпіон», на ICTV виходив фільм про
«Смерть шпигунам – 2» (1,78%, частка 5,7%). А «Інтер», певно, натхненний
успіхом естебешної версії, наприкінці 2008-го зняв свій проект про шоу
«Свобода на “Інтері”» – «Ведучі “Свободи”. Неофіційна версія» (рейтинг
5,24%, частка 18,48%).
 Звісно, всі ці теми, як видно з рейтингів, цікавлять широке коло
глядачів. Однак при всій цій орієнтації на масову аудиторію залишається
частина тих, чиї інтереси документалістика на телебаченні не задовольняє.
«Тому глядач не може побачити повноцінних культурологічних програм,
науково-популярних, оскільки вони належать до “вузького сектору”», –
зазначає пані Пілютикова.
 Ілларіон Павлюк вважає, що українська документалістика не охоплює
великого пласту напрямків через те, що глядач її не дивиться або дивиться
досить погано: «От я, наприклад, хотів би знімати багато проектів на
міжнародну тематику, або історичні проекти, з яких не всі цікаві глядачу
настільки, наскільки цього б хотілося. Тому я думаю, що розвиток цікавості
до документалістики є питанням часу. Нещодавно я спілкувався з колегами з
Греції, на телеринку вони представляли чудові документальні фільми. Хоча
вони присвячені темам, які б не зацікавили інтерівського глядача: дитячі
банди в Ель-Сальвадорі чи винищення амазонських лісів. Але зроблені вони
дуже якісно. Також греки розповідають, що в Греції їхні фільми мають дуже
низькі рейтинги, тому вони і робляться частково на кошти європейських
замовників і для європейських замовників. Можливо, згодом зростуть
апетити українського глядача до документального продукту і він вимагатиме
більш глибоких та більш різноманітних фільмів».
 
Однак для того, щоби глядач почав «вимагати цієї теми», вона має
бути представлена не лише на зарубіжних телеканалах, а й на вітчизняних.
«Нині треба говорити про те, чи є можливість появи нових цікавих авторів.
У мене є глибоке переконання, що частині суспільства потрібні глибокі
розумні речі, але їх йому не пропонують», – переконана Наталія Фіцич,
генеральний продюсер «Закритої зони». Утім, українське телебачення не
поспішає приміряти роль виховательки українського суспільства. За
словами керівника редакції публіцистичних проектів НТН Кирила
Лукеренка, таку функцію на себе має взяти громадське телебачення: бо хоча
на комерційному телебаченні і можливе все, однак тепер, у період
виживання, воно не може дозволити собі таких речей: « А на громадському
телебаченні мали б з’являтися програми, завдання яких – підтримувати смак,
і вони будуть цікаві невеличкій групі людей».
 Ігор Сторчак переконаний, що документалістика залежно від своєї
«серйозності» може доноситися до глядача різними шляхами, зокрема
супутниковими каналами та новітніми медіа: «Документалістика – дуже
загальне поняття для такого продукту. Адже вона включає багато понять від
історичної документалістики з реконструкцією подій (тобто докдрама),
інфотейнменту до якихось100 Jackass Most Dirty Moments. Тому вона більш
за все схильна до сегментації аудиторії на нішеві засоби донесення до
глядача – кабель, супутник, нові медіа, DVD, mobileTV».
 Однак на сьогодні орієнтація документалістики на масового глядача
суттєво зміцнила її позиції, що і зумовило відкриття нових лінійок,
максимально наближених до прайму. Документалістика в праймі на СТБ,
звісно, нікого не дивує, однак і канали-лідери активно шукають їй місце
в найкращий час. Зокрема, телеканал «Інтер» після зміни керівництва та
оновлення формату одразу запровадив лінійку документалістики о 22.20. Цей
крок у програмуванні виявився досить вдалим, адже протягом останнього
року «Інтер» переважно випереджає конкурентів у цьому слоті. Екс-
програмний директор каналу Сергій Дем’янчук наголошував, що поява
документальної лінійки викликана очікуванням глядачів: «У нас є головні
новини, серіал, друга лінійка серіалу та документальна лінійка. Це логіка так
званого audience flow, себто перетікання аудиторії за канвою нашої сітки
мовлення. Ми даємо у сітці ті продукти, які глядач хоче бачити, і це
програмування виявилося дуже вдалим». Хоча поки що власні документальні
проекти канал показує не щодня, а переважно у четвер о 22.20. Однак, за
словами Іларіона Павлюка, незабаром канал може розширити власне
виробництво: «У нас є певні плани щодо розширення документального
виробництва, але вони поки не оформлені в окреме рішення. Хоча це може
відбутися найближчим часом. У нас є ідеї з приводу нових слотів».
 «1+1» наразі не розголошує планів стосовно часу показу свого
документального «інфотейнменту». Але ймовірно, що ці проекти також
з’являться або в передпраймі, або ввечері після серіальних лінійок. Подібні
ідеї мав і ICTV: ведучий каналу Костянтин Стогній на відкритті
сезону зауважував, що його новий авторський проект «Спецназ» може
відкрити нову лінійку о 22.30. «Цікаво, чи наш український продукт зможе
конкурувати з хорошим покупним російським продуктом в ефірі каналів –
лідерів телепростору?» – запитував він, натякаючи на лінійку
документального кіно на «Інтері», СТБ та інших каналах о 22.30.
 Утім, деякі канали практикують показ документалістики і в денних
слотах вихідних. Наприклад, о цій порі переважно зарубіжні стрічки
транслює К1. А той же ICTV о 13 –14-й годині на вихідних випускав в ефір
власний проект «Бермудський трикутник».
  Тепер, у зв’язку з економічною кризою, документалістика могла б
заповнити ті слоти й лінійки, де раніше виходили фільми й серіали. Хоча
Іларіон Павлюквідповідаючи на запитання "ТК",  зауважує, що це
малоймовірно, «тому що документальні фільми власного виробництва доволі
дорогі й у будь-якому разі будуть дорожчими за право на показ будь-якого
продукту». Однак у цих лінійках телефільми чи серіали може замінити
купований документальний продукт. 
Нове покоління режисерів та глядачів відкриває для себе теми заново.
Добре, коли вони вічні. На них і говорити можна вічно. Але коли не вирішені
за 10-15 років соціальні проблеми порушують у фільмі знову й знову, то це
припиняє бути цікавим.
Все ще гостро стоїть питання дистрибуції. Документальне кіно має
свого глядача. Однак не кожен може дістатися до фільму і переглянути його.
Не знають як. Саме тому поширенням документалістики мають займається
спеціальні дистриб’ютори. У нас поки що цим займаються самі творці.
На сьогоднішній день все більше зростає увага до розвитку
документального кіно як зі сторони його глядачів, так і менеджерів
провідних телеканалів. Поступово вітчизняні телеканали налагоджують
виробництво власних документальних кінострічок, проектів, відкривають для
них нові горизонти трансляції в прайм таймі та інколи, навіть, продають для
показу в інших країнах. Так сучасне неігрове кіно цілком спроможне
здобувати високі нагороди та показники на відомих світових кінофестивалях.
Топ-менеджери провідних українських телеканалів розуміють, що для
сучасної документалістики вкрай необхідним є її інтеграція в суцільний
процес творення розважального телебачення, адже популяризація
розважального кіно може стрімко підняти рейтинги та завоювати першу
позицію на ринку. Саме ці пріоритети були оголошені єдиним по-суті
каналом, що активно підтримував розвиток іміджевого, а не комерційного
документального кіно — "1+1".
 В результаті проведення каналами аналізу рейтингових показників
можемо зробити висновок, що найбільшою популярністю серед дорослого
населення (18+) користуються документальні цикли про історичні постаті,
політичних діячів, НЛО та зірок шоу-бізнесу. Також варто відзначити стрічки
кримінального та соціального характеру. Це "Шлюбні афери" (рейтинг
2,01%) "Смертельні дієти" (рейтинг 3,24%) на ICTV, "Найвідоміші українські
маніяки" (рейтинг 1,17%) на НТН, "Лихі 90-ті" (рейтинг 2,92%) на ТРК
"Україна".
У зв’язку із тим, що досить тривалий проміжок часу документальне
кіно було відсутнім на телебаченні, сьогоднішні телевізійники почали
знімати власні документальні стрічки. Але не зважаючи на суттєві зміни,
основна проблема розвитку сучасної документалістики так і залишається
поза увагою. Сучасні телеканали ще не готові до серйозного використання
кінодокументалістики для ефективного заповнення телеефіру. Натомість
стрічки російського виробництва все більше набирають популярності. Саме
завдяки трансляції російської, здебільшого комерційної документалістики та
деяких програм ВВС, стрімко ростуть рейтинги СТБ, "Інтеру" та ТРК
"Україна". 
Читаючи відгуки глядачів можна зробити висновок, що деяким з них
хотілося б бачити якомога більше українських фільмів у яких закладені
українські ідеї. Аудиторію зацікавила серія присвячена визначним постятям
Скоропадський, Петлюра, Махно і взагалі про події 1917-1921 років.
Документалісти здобули нову, вимогливу аудиторію, що орієнтується
у світових тенденціях неігрового кіно. "Поступово зростає дистрибуція у
прокаті і, відповідно, зростає звичка дивитися документальні фільми", —
коментує директор дистрибуцiйної компанiї 86PROKAT Ілля Гладштейн. До
того ж в Україні розвивається альтернативна дистрибуція — спеціальні
покази, кіноклуби та у соцмережі. "Вміння знайти аудиторію фільму на етапі
виробництва та дистрибуції зараз одні з найбільших викликів для продюсерів
і кінорежисерів", — каже кінопродюсер, керівник кінокомпанії "МаГіКа-
Фільм" та один із засновників Docudays UA Геннадій Кофман.
Та не дивлячись на вищенаведене, прем’єри нових українських
фільмів проходять з аншлагом. Деяким глядачам навіть не вистачало місця у
залі. А це – сигнал того, що інтерес саме до українського кіно – ігрового чи
документального – зріс. Що неймовірно приємно. І навіть зараз, в час
карантинних обмежень українська документалістика не пасе задніх серед
глядацького кола.

Список використаної літератури

Три роки за сто: Як в Україні стало цікаво дивитися документальне
кіно. Електронне джерело: https://delo.ua/lifestyle/gremmi-350093/
Молода українська документалістика. Про що знімають? Електронне
джерело:
https://lifestyle.24tv.ua/moloda_ukrayinska_dokumentalistika_pro_shho_znimayut
_n799755
 Геннадій Кофман: «Документалістика — це кіно, яке не має меж».
Електронне джерело: https://theukrainians.org/gennadij-kofman/
СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО: ПРОБЛЕМИ
РОЗВИТКУ. Електронне джерело: http://oldconf.neasmo.org.ua/node/1125
Українська документалістика. Електронне джерело:
http://www.ukrcenter.com/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC/31683/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C
%D0%BA%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB
%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0

Наукові дослідження українського медійного контенту: соціальний

вимір. – К. : Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – № 2. –
2017. – 151 с. Електронне джерело: http://www.journ.univ.kiev.ua/ndumk/