A Topos Foundation for Theories of Physics

A. Döring, C. J. Isham, 2007

Створення наукової теорії – це знаходження для певної системи відповідного
топоса з відповідною мовою. Для класичної фізики таким топосом є категорія
множин, важливу роль в якій відіграють множини дійсних та комплексних
чисел.
Для розвитку нових розділів фізики, зокрема квантової механіки, пропонується
не знаходити нові інтерпретації існуючих теорій, а знайти нову математичну
структуру, всередині якої можливо буде конструювати теорії нового типу.
Пропонується, що теорії, які описують фізичні системи, мають бути
сформульовані в топосі, що залежатиме одночасно від типу теорії та системи,
яку вона описує. Якщо тип теорії (наприклад, класична фізика) може
застосовуватись для певного класу систем, тоді для кожної системи в цьому
класі, існує топос, в якому така теорія має буди сформульована.

Топосы. Категорный анализ логики

Роберт Голдблатт, 1983
Функція, а не належність елементу до множини, має слугувати основою
математичної концепції. Це має стати новою, категорною основою
математики.

Розділ 1. Теорія множин

1. Основне поняття – належність – відношення об’єкту до множини, яке
вказує, що даний об’єкт є елементом цієї множини. Множину слід уявляти
як деяку сукупність об’єктів.
x∈A
Задати множину можна
а) Табличною формою. Приклад: {0, 1, 2, 3}.
б) За властивістю. Приклад: {ціле невід’ємне число, що менше за 4}.
 2. Принцип згортки. Якщо φ(x) – деяка властивість, тоді існує множина з
елементів, які мають цю властивість.
{x: φ(x)} – множина всіх об’єктів, таких, що φ справедливо для x;
{x: x ∈ A і x ∈ B} відповідає A ⋂ B;
{x: x ∈ A або x ∈ B} відповідає A ∪ B;
{x: x ∉ A } відповідає –А;
{x: x ≠ x } відповідає ∅ - порожня множина, існує лише одна.
3. Принцип екстенсійності. Дві множини рівні тоді і тільки тоді, коли вони
складаються з одних і тих самих елементів. Множини є різними, якщо є
хоча б один об’єкт, що належить лише одній з цих множин.
4. Підмножини
A ⊆ B (А є підмножиною В), якщо кожен елемент з А є також елементом з В.
{0, 1, 2} ⊆ {0, 1, 2, 3}
A ⊆ A, ∅ ⊆ A
A = B тоді і тільки тоді, коли A ⊆ B і B ⊆ A
Якщо A ⊆ B і A ≠ B, то A ⊂ B (власна підмножина)
5. Парадокс Рассела
Розглянемо множину V = {x: x = x}. Чи входить до такої множини все на світі,
включаючи її саму?
Для умови x ∉ x легко знайти приклад. Множина {0, 1} не дорівнює жодному зі
своїх елементів.
Прикладом множини, яка належить сама собі, може бути умова «x є множиною,
заданою за принципом згортки умовою, яка виражена не більш ніж
сімнадцятьма словами української мови».
Множина Рассела: R = {x: x ∉ x}.
Чи відповідає умові x ∉ x сама множина R? Якщо R ∉ R, то множина R
відповідає заданій умові, звідки випливає, що R ∈ R. Якщо ж R ∈ R, то множина
дану умову не задовольняє і R ∉ R. Виникає логічний парадокс, виявлений
Бертраном Расселом у 1901 році. Для вирішення цього парадоксу необхідно
було переглянути інтуїтивну теорію множин і ввести для неї чітку систему
аксіом, вільну від протиріч. До таких належать система Неймана-Бернайса-
Геделя (NBG) та Цермело-Френкеля (ZF).
6. Аксіоматичні формулювання теорії множин
а) NBG
Основний об’єкт – клас, відповідає інтуїтивному поняттю сукупності.
Множини – класи, які є елементами інших класів. Відповідно, х можна назвати
множиною, якщо існує такий клас, що x ∈ y.
Класи, які не є множинами, називаються власними класами.
Принцип згортки: {x: x – множина і вірно φ(x)}.
Вводиться окремий клас Рассела R = {x: x – множина і x ∉ x }. В такому випадку
R – це не множина, а власний клас, парадокс зникає, R ∉ R.
V = {x: x – множина і x = x} – власний клас, елементами якого є всі множини.
Виникає збіг V = R, тому множина не може бути своїм елементом.
б) ZF
Всі сутності – множини, які будуються з простіших операціями перетину,
об’єднання та заперечення. Власних класів не існує.
Принцип згортки можна використовувати лише для об’єктів, які вже входять в
яку-небудь множину. В системі ZF це виражається наступним чином:
Принцип виділення. Для заданої множини А і властивості φ(x) існує множина,
елементами якої є точно такі елементи з А, для яких виконується властивість
φ(x). {x: x ∈ A і φ(x)}
В такому випадку вже не можна утворити клас Рассела. Можна утворити лише
його фрагмент R(A) = {x: x ∈ A і x ∉ x } для кожної множини А. Приймаючи R(A)
∉ A парадокс не виникає. В системі ZF, як і в системі NBG множина не може бути
власним елементом, звідки R(A) = A.
Хоча обидві системи дають можливість уникнути парадокса Рассела, жодна з
них не гарантує повне звільнення від суперечностей. У 1930 році Гедель
показав, що неможливо довести відсутність суперечностей будь-якої
математичної системи, достатньої для розвитку арифметики, спираючись лише
на запевне істині об’єкти. Відсутність протиріч в таких об’єктах не більш
достовірна, ніж в самих системах ZF та NBG.
7. Основи математики
Мета вивчення основ математики полягає у виробленні строгого тлумачення
природи математичної реальності. Математика використовує аксіоматичний
підхід: вводить мову → формулює аксіоми → розвиває поняття. Однак, основи
математики – це лише один із поглядів на математичні об'єкти. Наприклад,
дійсні числа можна задавати як точки, елементи множини і т.д. Аксіоматика –
це лише зручний інструмент для опису математики, який може відрізнятися від
того, яким чином з’являлися її відкриття. Основи – це не фундамент, а
освітлення будівлі математики; той розділ, що описує її світ; ясний спосіб
пов’язати математику та нашу інтуїцію.
Поль Коен писав: «Аналізуючи математичні міркування, логіки прийшли до
переконання, що поняття множини є найбільш основним в математиці». Проте
чи буде так завжди? Наразі відбувається зміна погляду на математичне
мислення і його структури, частиною якої є розвиток теорії категорій та
функторів.

Розділ 2. Що таке категорії

… розуміння полягає у зведенні одного типу реальності до іншого. (Клод Леві-
Стросс)
1. Функції
Функція – зв’язок між об’єктами; відповідність, яка пов’язує заданий об’єкт
лише з одним іншим; правила або операція вхід → вихід.
Якщо А – множина всіх можливих входів, В – множина всіх значень f із А, то f –
функція з множини А в множину В. А → В, А – область визначення (джерело), В
– область значень (ціль).
<x, y> - впорядкована пара. <x, y> = <z, w>, якщо x = z, y = w.
Якщо R – деяке відношення (множина впорядкованих пар) і <x, y> ∈ R, то
елемент у зіставляється з елементом х за допомогою зв’язку, представленого
відношенням R.
Наприклад, вираз «менше» встановлює зв’язок між числами і визначає
множину {<x, y>: x менше y}. Обидві пари <1, 2> та <1, 3> належать цьому
виразу, тобто вираз може пов'язувати декілька об'єктів з одним.
Будь-яка функція f задає відношення {<x, y>: y є f-значенням x}. Для того, щоб
виділити ті відношення, які є функціями скористаємося характерною ознакою
функції: якщо <x, y> ∈ f і <x, z> ∈ f, то y = z. Цей вираз є теоретико-множинним
визначенням функції.
Труднощі в такому визначенні:
а) Не є визначенням графіку функції, який стає іншою множиною {<x, f(x)>: x ∈
A}.
б) Проблема з визначенням області значень функції і поняття тотожної функції.
Тотожна функція характеризується правилом f(x) = x, тобто для неї вихід
співпадає з входом. Кожна множина А має власну тотожну функцію, що
називається тотожною функцією множини А і позначається як idA.
З теоретико-множинної точки зору idA = {<x, x>: x ∈ A}
Для вирішення цих труднощів, в означення функції вводиться поняття
декартового добутку множин A × B = {<x, y>: x ∈ A, y ∈ B}.
Тепер можна означити функцію як трійку f = <A, B, R>, де R ⊆ A × B – це
відношення між A і B (графік функції f) таке, що для кожного x ∈ A існує тільки
один y ∈ B з <x, y> ∈ R. В результаті область визначення А і область значень В
вводяться в означення функції з самого початку.
Недолік: в теорії множин функція це статичний об’єкт, хоча часто
інтерпретується як динамічний (перетворення, відображення).
2. Композиція функцій
 а) Нехай f: A → B, g: B → C такі, що ціль першої функції
співпадає з джерелом другої. Застосовуючи спочатку функцію
f, а потім g, можна отримати нову функцію – композицію
функцій f та g – з областю визначення А і областю значень С,
яка позначається як g ∘ f.
g ∘ f(x) = g(f(x)).

б) Нехай f: A → B, g: B → C, h: C → D
g ∘ f = A → C, h ∘ g: B → D, (h ∘ g) ∘ f = h ∘ (g ∘ f) =
h(g(f(x))).

Закон асоціативності для композиції функцій. (h ∘ g) ∘ f = h ∘ (g ∘ f) = h ∘ g ∘ f

(застосовний не до кожної трійки функцій, а тільки для тих, які «з’єднуються»
між собою).
Приведені ілюстрації – це комутативні діаграми, де діаграмами вважається
зображення деяких об’єктів разом із деякими стрілками (зображують функції),
які з’єднують ці об’єкти. Діаграми вважаються комутативними, якщо кілька
шляхів приводять до одного і того ж результату.
Закон тотожності для композицій функцій. f: A → B, g: B → C
idB ∘ f = f, g ∘ idB = g.

3. Перші приклади категорій

Категорію спершу можна уявляти у вигляді універсуму для деякого
математичного обговорення, який задається специфікацією об’єктів і «функцій»
між цими об’єктами. В загальній теорії замість слова «функція» використовують
більш нейтральне слово «стрілка» або «морфізм». У таблиці нижче наводяться
деякі категорії, а також їх об’єкти та стрілки.
 Категорі
Об’єкти Стрілки
я
Set всі множини усі функції між множинами
усі функції між скінченними
Finset всі скінчені множини
множинами
усі функції між непорожніми
Nonset всі непорожні множини
множинами
усі неперервні функції між
Top топологічні простори
топологічними просторами
Vect векторні простори лінійні перетворення
Grp групи гомоморфізми груп
Mon моноїди гоморфізми моноїдів
Met метричні простори «сжатия»
Man многовиди гладкі відображення
Top Grp топологічні групи неперервні гоморфізми
частково впорядковані
Pos монотонні функції
множини

Стрілки кожного прикладу мають між собою спільні риси, які визначають, що
вони разом із відповідними об’єктами можуть утворювати категорію. В кожному
з випадків виконуються умови:
а) З кожною стрілкою пов’язано два її спеціальні об’єкти – її початок та кінець.
б) Існує операція композиції, яка застосовується до окремих пар <g, f> стрілок
даної категорії і дає в результаті нову стрілку g ∘ f, яка також належить даній
категорії.
в) З кожним об’єктом даної категорії пов’язана спеціальна стрілка – одинична,
або тотожна, стрілка даного об’єкта.
4. Аксіоматичне означення категорії

Категорія β включає:
(1) Сукупність предметів, що називаються β-об’єкти;
(2) Сукупність предметів, що називаються β-стрілки;
 (3) Операції, що ставлять у відповідність кожній β-стрілці f β-об’єкт dom f
(початок стрілки f) і β-об’єкт cod f (кінець стрілки f).
Той факт, що a = dom f і b = cod f, зображується так:
f: a → b або ;
(4) Операцію, що ставить у відповідність кожній парі <g, f> β-стрілок з
dom g = cod f β-стрілку g ∘ f, композицію f і g, з dom (g ∘ f) = dom f і
cod (f ∘ g) = cod g, тобто g ∘ f: dom f → cod g. При цьому виконується
наступна умова:
Закон асоціативності. Нехай - конфігурація β-
об’єктів та β-стрілок. Тоді h ∘ (g ∘ f) = (h ∘ g) ∘ f .
Закон асоціативності стверджує, що діаграма виду

завжди комутативна.
(5) Співставлення кожному β-об’єкту b β-стрілки 1b: b → b, що називається
одиничною або тотожною стрілкою так, що виконується
Закон тотожності. Для будь-яких β-стрілок f: a → b і g: b → c
1b ∘ f = f і g ∘ 1b = g
тобто комутативною є діаграма

5. Основні приклади
Приклад 1. Категорія 1. Вона має лише один об’єкт і лише одну стрілку. Нехай її
об’єкт – а, стрілка – f.
dom f = cod f = a
1a = f – одинична стрілка
<f, f>, f ∘ f = f
1a ∘ f = f ∘ 1a = f ∘ f = f – закон тотожності
f ∘ (f ∘ f) = (f ∘ f) ∘ f = f – закон асоціативності
Цікавим є те, що в даних прикладах об’єктами та стрілками може бути що
завгодно. Як тільки будь-які два предмети обрані і позначені через a і f, а потім
визначені, як вище, dom f, cod f, 1a і f ∘ f, то ми одразу отримуємо структуру, яка
задовольняє аксіоми категорії.
У якості зразка можна розглянути категорію, єдиним об’єктом якої є число 0, а
єдиною стрілкою – впорядкована пара <0, 0>.
Приклад 2. Категорія 2. Ця категорія має два об’єкти та три стрілки і виглядає
так:

У якості двох об’єктів візьмемо числа 0 і 1, а у якості стрілок – пари <0, 0>, <0,
1> і <1, 1>. Нехай <0, 0>: 0 → 0, <0, 1>: 0 → 1, <1, 1>: 1 → 1. Тоді <0, 0> = 10
і <1, 1> = 11.
Композицію можна утворити лише наступним чином:
10 ∘ 10 = 10, <0, 1> ∘ 10 = <0, 1>, 11 ∘ <0, 1> = <0, 1> і 11 ∘11 = 11.
Приклад 3. Категорія 3. Вона має три об’єкти і шість стрілок, три неодиничні
стрілки можна розташувати у вигляді трикутника. Композиція визначена
однозначно.

Приклад 6. Розглянемо категорію, які мають більше однієї стрілки між заданими
об’єктами. Цей приклад має лише один об’єкт, який ми позначаємо N, і
нескінченну сукупність стрілок з N в N. За визначенням, цими
стрілками є числа 0, 1, 2, 3, … . Кожна зі стрілок має один і той
самий початок і кінець, а саме об’єкт N. Композиція двох
стрілок (чисел) m і n це теж число. m ∘ n = m + n.
Звідси, діаграма комутативна за визначенням.
Закон асоціативності для стрілок випливає з асоціативності додавання, тобто з
того, що m + (n+k) = (m+n) + k для будь-яких m, n і k.
Одинична стрілка 1N об’єкту N задається числом 0. Діаграма нижче комутативна,
тому що 0 + m = m, n + 0 = n.