Клітина є основною структурно-функціональною одиницею всіх живих організмів.

За визначенням
американських вчених А. Леві, Ф. Секевіця “клітина – це одиниця біологічної активності,
обмежена напівпроникною мембраною і здатна до самовідтворення в середовищі, де немає живих
систем”.
У першій половині XIX ст. було зібрано чимало достовірної інформації про структуру клітин різних
типів. Спираючись на праці англійського ботаніка Р. Броуна (1773–1858), чеського гістолога Я.
Пуркіньє (1787–1869) та німецького ботаніка М. Шлейдена (1804–1881), німецький зоолог Т. Шванн
(1810–1882) узагальнив отримані результати і у 1838 р. сформулював основні положення клітинної
теорії: всі живі організми складаються з клітин; за хімічним складом та будовою клітини тварин і
рослин подібні, вони обумовлюють ріст і розвиток організмів. Поряд з цими безперечними
постулатами у ній було помилкове твердження, ніби нові клітини виникають з безклітинної,
безструктурної речовини (цитобластеми). Відкриття російського академіка К. М. Бера щодо
виникнення і розмноження клітин, та суттєві доповнення німецького лікаря Р. Вірхова (1858–1859
рр.) дозволили завершити формулювання основних положень клітинної теорії:
• клітина – найменша одиниця живого;
• клітини живих організмів подібні за походженням, будовою, хімічним складом, основними
проявами життєдіяльності;
• кожна нова клітина утворюється внаслідок розмноження материнської шляхом поділу;
• у багатоклітинних організмів різні типи клітин формуються завдяки їх спеціалізації протягом
індивідуального розвитку особини та утворюють тканини;
• із тканин складаються органи, які тісно пов’язані між собою.
У залежності від віку і функцій клітини можуть бути живими або мертвими, а їх розміри – від
мікроскопічно малих (10–60 мкм) до видимих неозброєним оком.
Форма клітин дуже різноманітна, а морфологічних типів два: паренхімні клітини, що мають
приблизно однакові розміри в усіх напрямках у просторі, і прозенхімні, у яких довжина більш ніж у
п’ять разів, часто в десятки, сотні, іноді в тисячі разів перевищує ширину.
Рослинна клітина складається з живого вмісту – протопласта і продуктів життєдіяльності прото-
пласта – клітинної оболонки, вакуолі з клітинним соком та включень .
Плазмалема (плазматична мембрана) (4–10 нм)
Між двома шарами білка два шари (бішар) фосфоліпідів і ліпопротеїдів. Вибірково проникний
(напівпроникний) бар’єр, що регулює обмін між клітинами
Ядро (3–350 мкм)
Найбільша органела з ядерцем і двомембранною пористою оболонкою. Містить в інтерфазі
хроматин – розкручені хромо соми – носії спадковості. Хромосоми містять ДНК – речовину спадко-
вості. ДНК складають гени, що регулюють усі види клітинної активності. Поділ ядра лежить
в основі розмноження клітин і процесу відтворення. У ядерці утворюються прорибосоми
Ендоплазматичний ретикулум (ЕПР)
Система сплощених мембранних мішечків, цистерн, трубочок і пластинок. Утворює єдине ціле з
зовнішньою мембраною ядерної оболонки. Поверхня шорсткого ЕПР вкрита рибосомами, які
синтезують білок, що транспортується по цистернах ЕПР. Гладенький ЕПР (без рибосом) служить
місцем синтезу ліпідів і стероїдів.
Рибосоми (17–23 нм)
Дуже дрібні гранулярні безмембранні органели; складаються з великої і малої субчастин. Містять
приблизно однакові частки білку і РНК. Розсіяні по всій цитоплазмі, знаходяться в ядерці, на
поверхні шорсткого ЕПР, у мітохондріях і хлоропластах. Багато рибосом, нанизаних на єдину нитку
матричної РНК, утворюють полісому (полірибосому). Центри синтезу білка.
Комплекс Гольджі
Складається із пухирців Гольджі та диктіосом – купок сплощених мембранних трубок, мішечків-
цистерн, що беззупинно утворюються на одному з кінців і відшнуровуютьcя у вигляді пухирців на
іншому. У цистернах відбувається хімічна модифікація продуктів, що надходять до клітини, а
пухирці транспортують речовини. Бере участь у синтезі полісахаридів клітинної стінки, процесах
секреції, формуванні лізосом, вакуолей.
Хлоропласти (4–10 мкм)
Великі пластиди, забарвлені хлорофілами і каротиноїдами. Оточені подвійною мембраною, заповнені
драглистою стромою, містять систему мембран, зібраних стопками в грани, рибосоми, кільцеву
молекулу ДНК, зерна крохмалю і крапельки олії. Світлова енергія перетворюється у хімічну у
процесі фотосинтезу – синтезу цукрів та інших речовин із СО2 і води за рахунок світлової енергії,
що поглинається хлорофілом. В атмосферу виділяється кисень. Здійснюється синтез АТФ, утворення
та гідроліз ліпідів, білків, вуглеводів.
Мітохондрії (до 10 мкм)
Оточені подвійною мембраною; внутрішня мембрана утворює складки – кристи. Матрикс містить
невелику кількість рибосом, одну кільцеву молекулу ДНК і фосфатні гранули. При аеробному
диханні в кристах відбувається окисне фосфорилювання та перенос електронів, а в матриксі
ферменти беруть участь у циклі Кребса і в окислюванні жирних кислот.
Лізосоми (0,2–18 мкм)
Прості сферичні одномембранні мішечки з гомогенним вмістом, багатим гідролітичними ферментами.
Забеспечують розпад структур і молекул, аутофагію, автоліз, ендо- і екзоцитоз.
Мікротільця (0,2–1,5 мкм)
Органели трохи неправильної сферичної форми, оточені одинарною мембраною. Вміст зернистий,
іноді з кристалоїдом чи скупченнями ниток. Зв’язані з окисними реакціями, забезпечують
гліоксилатний цикл. Містять фермент каталазу, що розщеплює пероксид водню.
Мікротрубочки (до 24 нм)
Дуже довгі, тонкі, циліндричні органели, які ростуть з одного кінця шляхом приєднання білка
тубуліну. Беруть участь у переміщенні клітинних органел, входять до складу опорної системи
Клітини.
Мікрофіламенти (5–7 нм)
Дуже тонкі нитки білка актину Формують цитоскелет, беруть участь у ендо- і екзоцитозі
Клітинна оболонка (стінка)
Оточує клітину. Утворена целюлозними мікрофібрилами, зануреними у матрикс із полісахаридів –
геміцелюлози і пектинових речовин. Складається із серединної пластинки, первинної та часто
вторинної оболонок з порами. У деяких груп клітин стінки зазнають вторинних хімічних змін:
здерев’яніння, окорковіння, кутинізації, мінералізації, ослизнення, гумоз.
Забезпечує механічну опору і захист, створює тургорний тиск, запобігає осмотичному розриву
клітин. Здійснює пересування води і мінеральних солей (апопласт). Вторинні зміни
(лігніфікація, суберинізація, кутинізація, мінералізація, гумоз) забезпечують виконання
специфічних функцій.
Серединна пластинка – тонкий шар пектатів кальцію і магнію. Скріплює між собою сусідні клітини.
Плазмодесми – тонкі цитоплазматичні нитки, що зв’язують цитоплазми сусідніх клітин через тонкі
пори в клітинній стінці, вистелені плазматичною мембраною.
Крізь пори проходять десмотубули, з’єднані на обох кінцях з ЕПР. Зв’язують протопласти клітин у
єдину цілісну систему – симпласт, що здійснює обмін речовин між клітинами
Центральна вакуоля
Велика порожнина у старих клітинах, відмежована від цитоплазми одинарною мембраною –
тонопластом і заповнена клітинним соком – водним розчином різноманітних речовин: мінеральних
солей, цукрів, органічних кислот, білків, ферментів, пігментів тощо. Резервуар для накопичення
води, поживних і біологічно активних речовин, кінцевих продуктів обміну. Від вмісту вакуолі
значною мірою залежать осмотичні властивості клітини. Іноді вакуолі виконують функції лізосом.
Протопласт
До складу протопласта входять ядро і цитоплазма з мембранними структурами й органелами . До
органел цитоплазми відносяться: гладенький і шорсткий ендоплазматичний ретикулум (ЕПР), який
забезпечує проходження різноманітних хімічних реакцій; рибосоми, що синтезують білок; комплекс
Гольджі, який бере участь у синтезі, накопиченні і виведенні з клітин різних речовин, утворенні
складових оболонки; лізосоми, які гідролізують білки, нуклеїнові кислоти й інші сполуки;
сферосоми, що синтезують жирні олії; мітохондрії, за допомогою яких здійснюються процеси
вивільнення енергії й утворення АТФ; пластиди (види і функції яких будуть розглянуті далі).
Рослинна клітина (схема 1.1) відрізняється від тваринної наявністю пластид, вуглеводневої оболонки,
плазмодесм, центральної вакуолі з клітинним соком, кристалічних включень.
Цитоплазма – біологічний колоїд, який не змішується з вмістом вакуолі, має вищу, ніж у клітинного
соку, в’язкість, поверхневий натяг і оптичну щільність. Містить воду (75–85 %), білки (15–20 %),
амінокислоти (4–6 %), вуглеводи (2–3 %), ліпіди і деякі інші органічні та неорганічні речовини .
Вода перебуває у вільному стані і насичує всю систему колоїдів цитоплазми, утворюючи
безперервну фазу. У цитоплазмі постійно відбуваються процеси новоутворення і розпаду різних
речовин, коагуляції колоїдів, їх зворотне перетворення із гелів у золі, формування коацерватів тощо.
Структура цитоплазми неоднорідна: до клітинної оболонки прилягає плазматична мембрана –
плазмалема, а вакуолі відмежовані від цитоплазми вакуолярною мембраною – тонопластом. Це
тришарові білково-ліпоїдні біологічні мембрани, що регулюють обмін речовин, вибіркову пропускну
здатність, зв’язок клітини з зовнішнім середовищем, формування оболонки тощо. Між тонопластом і
плазмалемою знаходиться гіалоплазма з органелами.
Цитоплазмі притаманні біологічні властивості: рух і обмін речовин, або метаболізм, – процеси, без яких
припиняється життя; вибіркова пропускна здатність, що зумовлює переміщення води і розчинів
речовин у клітину і з неї (на цьому основані такі явища, як тургор, плазмоліз і деплазмоліз);
подразливість – здатність цитоплазми реагувати на світлові, температурні, хімічні, механічні та інші
впливи; розмноження, ріст, розвиток, які забезпечують організму індивідуальне життя, збереження
і чисельне збільшення. Процеси, що відбуваються в цитоплазмі залежать від стану і властивостей її
структурних компонентів.
Ядро – найважливіший компонент клітини, центр керування всіма біохімічними процесами, носій
спадковості. Ядро впливає на ріст клітини, поділ пластид, регулює процеси фотосинтезу. Мітоз ядра
(каріокінез) передує поділу клітини (цитокінезу) і буває прямим, непрямим і редукційним.
Хімічними складовими ядра є амінокислоти, нуклеопротеїди, ферменти, жири, ліпопротеїди,
вуглеводи, мінеральні солі, нуклеїнові кислоти – ДНК і РНК. До структурних компонентів ядра
належать: каріоплазма, або нуклеоплазма – ядерний сік, який відрізняється від цитоплазми високим
вмістом ДНК; двомембранна пориста ядерна оболонка з рибосомами на зовнішній мембрані,
зв’язаній із канальцями ЕПР; ядерця, в яких синтезується РНК і утворюються рибосоми; хроматин –
комплекс ДНК і білків, який складає хромосоми – носії спадкової інформації.
Пластиди – відносно великі двомембранні органели, властиві лише рослинним клітинам. Подібно до
мітохондрій, вони мають генетичну автономію завдяки наявності ДНК, РНК і рибосом. Пластиди
здатні самостійно ділитися, рости, рухатись, змінювати свою структуру і склад. На відміну від інших
органел, пластиди можуть містити пігменти – хлорофіли, каротиноїди та їх похідні. В залежності від
структури, забарвлення і функцій пластиди вищих рослин поділяють на хлоропласти, хромопласти,
лейкопласти;пластиди водоростей – хроматофори.
Х л о р о п л а с т и – зелені пластиди, що забезпечують фотосинтез. Вони мають дисковидну форму,
високоорганізовану, впорядковану структуру. Вкриті подвійною білково-ліпоїдною мембраною,
яка має внутрішні вирости – ламели, або тилакоїди. Вони містять фотосинтезуючі хлорофіли а, b і
супутні пігменти – каротиноїди, що регулюють потік променевої енергії, переносять активний
кисень. Дисковидні тилакоїди, зібрані в стопки, формують грани, на поверхні яких протікають
світлові реакції фотосинтезу. Основна речовина, строма, або матрикс, хлоропласта містить
ферменти, ліпіди, цукри і забезпечує темнові реакції фотосинтезу. Хлорофіл в організмі людини
сприяє утворенню гемоглобіну, поліпшує стан судин, чинить бактерицидну й антиоксидантну дії.
Хлорофіли і каротиноїди використовуються в парфумерії і косметиці, служать харчовими
барвниками, складовими лікарських препаратів.
Х р о м о п л а с т и – пластиди, забарвлені в жовтий, жовтогарячий або червоний колір завдяки
наявності каротиноїдів – α-, β-, γ-каротинів та ксантофілів (лікопіну, родоксантину тощо).
Утворюються хромопласти із лейкопластів або з хлоропластів. Структура простіша, ніж у хлоропластів,
форма різноманітна, видоспецифічна: трикутна, пластинчаста, нитко- чи паличкоподібна, зерниста.
Хромопласти містяться в тканинах пелюсток, плодів, насіння, коренеплодів та деяких інших органів.
Вони сприяють запиленню, розмноженню, поширенню плодів і насіння, забезпечують вторинний синтез
речовин. Каротин – провітамін вітаміну А, необхідний для тваринних організмів та людини .
Л е й к о п л а с т и – безбарвні пластиди без пігментів в білково-ліпідній стромі. Характерні для
клітин меристеми, запасаючої тканини та епідерми. У залежності від природи речовин, що
синтезують та накопичують лейкопласти, виділяють такі їх різновиди: амілопласти – синтезують
вторинний крохмаль; протеопласти – утворюють запасні білки; олеопласти – накопичують жирні
олії. В клітинах епідерми лейкопласти відіграють роль світлофільтрів, дозують променеву енергію.
Усі види пластид вищих рослин біологічно зв’язані між собою і за певних умов одні переходять в
інші: лейкопласти – у хлоропласти (позеленіння бульб картоплі на світлі); хромопласти – у
хлоропласти (позеленіння освітленої частини коренеплоду моркви); хлоропласти – у лейкопласти і
хромопласти (дозрівання плодів помідора).
Х р о м а т о ф о р и водоростей мають різноманітну, але видоспецифічну форму (рис. 1.3.4), містять
хлорофіли a, b, c, d , каротини та специфічні пігменти (фікоціани, фікоеритрини тощо). Крім цього,
вони найчастіше мають білкові тільця – піреноїди, навколо яких накопичуються запасні продукти.