Фовізм

Фовізм (французькою fauvisme, від французького fauve — «дикий») —

напрям у французькому живописі кінця XIX — початку XX ст. Назва
закріпилася за групою художників, чиї полотна були представлені на
осінньому салоні 1905 р. Картини залишали у глядача відчуття енергії і
пристрасті, і французький критик Луї Восель назвав цих живописців дикими
звірами (французькою Les fauves). Це було реакцією сучасників на «дику»
виразність фарб. Так випадкове
висловлювання закріпилося як назва всього
напряму. Самі ж художники ніколи не
визнавали над собою даного епітета. До
групи належали різні за своєю творчістю
художники, але всі вони виступали проти
натуралістичної правдоподібності салонного
мистецтва, обмеженості міщанських смаків,
надто мальовничих методів імпресіонізму.

Характерні риси фовістів — динамічність мазка, стихійність, прагнення

до емоційної сили. Силу художнього вираження створював яскравий колорит,
чистота і різкість, контрастність кольорів, інтенсивна відкритість локальним
кольорам, зіставлення контрастних
хроматичних площин. Доповнювала образ
гострота ритму.
Для фовізму характерне різке
узагальнення простору, обсягу і всього
малюнка, зведення форми до простих
контурів, при відмові від світлотіньового
моделювання і лінійної перспективи.
Найбільш відомі фовісти:
 А. Матісс, сповнений вічної мрії про гармонію світу;
 А. Марке — співець паризьких туманів, дуже ліричний художник;
 А. Дерен, котрий відзначається раціоналізмом;
 М. Вламінк з підвищено експресивним сприйняттям світу;
 Ж. Руо, для якого характерні гостра гротескність і трагізм образів.
 Р. Дюфі, творчості якого притаманний графічний декоративізм та ін.

Це різні за своєю творчістю художники, але єдині у своїх естетичних

принципах:
 ствердити право художника на суб'єктивне бачення світу;
  підкреслювати декоративний характер своїх мистецьких шукань. Вони
захоплювалися східним декоративізмом і красою середньовічних
вітражів;
 заперечувати лінійну перспективу;
 надавати пластичної деформації предметам і формам;
 використовувати мову примітивізму.

Більшість сучасників бачила в

фовізмі лише ознаки огрублення,
здичавіння, відмову від вишуканості
імпресіоністів. Тим часом, за цією
оголеністю прийомів, що впадає у вічі,
грубістю техніки і матеріалу криється
складна, глибоко осмислена система
художніх засобів виразу.

Фовізм був спробою повернути

живопису первинну силу і перебороти
вишуканий естетизм кінця століття,
хисткість форм, душевне сум'яття
художників, вдихнути в мистецтво
молодість і здоров'я, збільшити силу його
впливу, прискорити темп і цим надати йому
сучасного відчуття життя.

Як єдина група фовісти проіснували недовго (1905—1907). Після

галасливих спільних виступів у "Незалежних" і в "Осінньому салоні",
зберігаючи особисті контакти, вони продовжать свій творчий шлях незалежно
один від одного. Одні з них (Ж. Брак, А. Дерен, А. Марке) незабаром відійдуть
від принципів фовізму, інші, як наприклад А. Матісс, до кінця своїх днів
розвиватимуть принципи фовізму і стануть класиками цієї течії.

Особливості фовізму як течії авангарду ми розглянемо на основі

творчості А. Матісса.
 Анрі Матісс (1869—1954 рр.)
Анрі Еміль Бенуа Матісс — французький художник і
скульптор, лідер напрямку фовізм. Відомий своїми
дослідженнями щодо передачі емоцій через колір і форму.
А. Матісс писав: «Я хочу мистецтва рівноваги і
простоти, яке не турбує, не бентежить; я хочу, щоб
людина, втомлена, надірвана, отримала б перед моїм
живописом заспокоєння і відпочинок... Усі ті, хто
напружує розум — ділові люди й інтелектуали, — змогли б
отримати там відпочинок і заспокоєння, як у зручному кріслі, яке дає
відпочинок після фізичної напруги... Моя мрія — мистецтво гармонійне,
чисте і спокійне, без усілякої проблематики, без жодного сюжету, що
хвилює... Вибір моїх фарб не покоїться ні на жодній науковій теорії: він
заснований на спостереженні, на відчутті, на досвіді моєї чутливості... я
просто прагну покласти кольори, які передають мої відчуття...».

Мистецтво Анрі Матісса

радісне, барвисте, гучне,
оптимістичне, але життя його було
зовсім не таким. Народився він у
маленькому містечку Като, на півночі
Франції, і аж до 18 років не полишав
провінції. Батько був торговцем
зерном, ладив синові кар'єру юриста і
не дуже був задоволений, коли той
вирішив стати художником.
Живописом А. Матісс зацікавився
випадково, у 20 років, коли, одужуючи після тяжкої хвороби, почав
перемальовувати картинки з альбому, що
потрапив йому до рук. Незабаром потяг
до мистецтва захопив його повністю.
Матіссу було близько 30 років, коли він
почав виставлятись і зблизився з
художниками паризької школи. Він
користувався в їхньому середовищі
великим авторитетом, як старший, і
головне, завдяки м'якому, делікатному,
чуйному і дуже доброзичливому
характеру. Успіхи йому давались
нелегко, постійно мучила хвороба, безсоння. І тільки найсуворіша трудова
дисципліна дозволяла працювати.
У творчості Матісса, зокрема у картині "Червоні
риби", завжди присутні свіжість і життєрадісність
сприйняття світу, мрія про безмежно Щасливий
утопічний світ. Червоні рибки — як синій птах, як
символ заповітного казково чудесного світу в
кімнатному акваріумі. Тільки художник з душею
дитини міг оцінити привабливість цих блискучо-
кіноварних витрішкуватих рибок і донести своє
захоплення до глядача. У картині вони слугують
кольоровим осереддям. Блідо-
рожеві відблиски від них
лягають на мармурову дошку
столика і на квіти. Зелене листя навколо них і край
зеленого плетеного крісла внаслідок закону контрасту
примушують ще яскравіша горіти червоні плями.
Круглий столик своїми краями створює навкруги
нього магічне коло. Композиція побудована за типом
зрізаного кадру і справляє враження існування
казкового світу і за межами картини.

Матісс мав великі проблеми із зором і тому його приваблювали

геометричні, спрощені, майже схематичні форми мистецтва.

Для російського багатія і колекціонера Сергія Щукіна Матісс виконав

декоративні панно «Танок» та «Музика». У двох парних картинах-панно
найкраще виражені принципи фовізму. Цими панно Матісс ніби постфактум
виправдав, прізвисько «дикі». Дикість, яку він стверджує, — це ознака
здоров'я, пристрасті, молодості, моральної чистоти. В ній немає і сліду
витонченої чуттєвості, традиційних «ню» французьких шкіл. У вогняній красі
оголених тіл можна бачити відлуння античного вазопису. У фігурах, що
танцюють, грають і співають, відчутний буйний запал грецьких сатирів. В
настрої обох панно головне — це ритм. «Танок» — це бурхливий рух тіл, що
створюють арабеск у формі овального кільця. Руки танцюючих зливаються,
фігури цілком підпорядковуються наскрізному ритмові і, незважаючи на чіткі
контури, втрачають свою уособленість. «Музика» виглядає як контраст із
«Танком», ніби раптово обірвана кінострічка. Коло розірвалося, кожна фігура
стиснулась у жмуток. Всі вони розлетілись по зеленій поверхні пагорбам Рух
і спокій, поривання і скутість створюють найсильніший контраст.
Ритм у обох панно настільки всемогутній, їмо перетворює фігури у
«Музиці» на групки, а в «Танку» — на якісь завитки. Інтервали між фігурами
мають не менше ритмічне значення, ніж самі фігури. Взагалі лінійно-ритмічна
структура становить основу композицій усіх творів А. Матісса. Кольорова
експресія будується на основі трьох головних кольорів: густо-синього (небо),
яскраво-зеленого (земля) і кіноварно-червоного (фігури). У цьому
позначається предметність у дусі стародавнього живопису.

У 1941 році Матісс переніс важку

операцію. Погіршення здоров'я змусило його
спростити свій стиль.

Останні роки свого життя художник Матісс провів в інвалідному кріслі

і ліжку. Коли він тривалий час не міг стояти, то почав створювати шедеври за
допомогою кольорового паперу і ножиць. Коли його бажання малювати
долало, то він прив’язував до довгої палиці олівець і малював в ліжку.
 У 1947 році Матісс познайомився із домініканським священиком П'єром
Кутюр'є, у розмовах з ним виникла ідея побудови невеликої каплиці для
невеликого жіночого монастиря у Вансі. Матісс сам знайшов вирішення її
художнього оформлення. На початку грудня 1947 р. Матісс склав план робіт,
з погодженням з домініканськими монахами, братом Рейссіньє, і з отцем
Кутюр'є.

«Робота над Каплицею потребувала від мене чотирьох років виключної

посидючості і праці і вона — результат всього мого свідомого життя. Не
дивлячись на всі її недоліки, я вважаю її своїм найкращим твором. Нехай
майбутнє підтвердить цю оцінку, посиленою цікавістю до цього пам'ятника,
що не залежить від його вищого призначення». Анрі Матісс

Художник помер у Ніцці 3 листопада 1954 року у віці 84 років. Пізні

роботи майстра являють собою чисті абстракції.