Ільїн Володимир Васильович

ЕКОНОМІКА: ЕТЮДИ ПРО

БАГАТСТВО

(ЕКОНОМІКА ДЛЯ ТЕБЕ)

Київ 2018
1
 ВІД ЛЕГЕНДИ ДО НАУКИ
(Міфи і реальність історії економіки) Д.е.н., проф. Т.С.Смовженко

1. «СТІНА» ГІЛЬГАМЕША
(Економіка держав Месопотамії)
Країна двох рік. Господарське життя Месопотамії. Вавілонська башта. Рахунок
для царя Валтасара. Сади Семіраміди. Колиска економічного життя.

2. ЗОЛОТИЙ ХРАМ ЦАРЯ СОЛОМОНА

(Господство країни біблійних патріархів)
Ізраїльсько-Іудейська держава. Елогім та Ієгова (Ягве). Земля обітована. На
торгових шляхах. «Золотий тілець» і віра. Кредит і довіра. Гроші – енергія життя?
Діаспора та її економічне значення.

3. ВАРТІСТЬ БЕЗСМЕРТЯ ДУШІ

(Економіка країни фараонів)
Виникнення і розвиток єгипетської держави. Животворна сила Осіріса та Ізіди.
Боги і культ тварин. Ціна мумії. Загадка Сфінкса і вартість пірамід. Кому належало
золото Єгипту.

4. ЗАГАДКА ДРАКОНА
(Економічні досягнення Стародавнього Китаю)
Піднебесна. Чудесні звершення китайської цивілізації. Наука і освіта. Гармонія
управління. Шлях Дао. Учитель Кун. Алхімія паперових грошей.

5. «ЗОЛОТЕ РУНО» АРГОНАВТІВ

(Економіка Стародавньої Еллади)
Мала і Велика Греція. Поліс. Рабство в Елладі. Реформи Солона. Епоха Перикла.
Спарта. Ксенофонт – предтеча сучасної економіки. Арістотель: щастя як наука.
Монетарна революція царя Креза. Монетарний зміст імперії Олександра
Македонського.

2
 6. МОНЕТАРНА ПАСТКА ЮНОНИ
(Економіка Стародавнього Риму)
Держава Ромула і Рема. Populus Romanus. Чому повстав Спартак? Pont du Gard.
Під егідою щита Марса. Як гроші знищили Рим. Хліба і видовищ. Всі дороги ведуть в
Рим.

7. НАРОДЖЕННЯ ЄВРОПИ
(Господство епохи раннього феодалізму)
(V-ІХ ст. н.е.)
Економічні притчі християнства. Абатство – господарство за церковними
принципами. Формування системи феодалізму. Волонтери творення Європи.
Реорганізація влади. Реформи Карла Великого.

8. ЛИЦАРІ КОМЕРЦІЇ
(Економіка Медіуму – Середньовіччя – ІХ-ХІІІ століття)
Місто – «стан душі». Повернення Гермеса. Європа соборів. Виправдання грошей.
Лихварство. Хрестові походи. Доля багатства тамплієрів.

9. ЗЕМНІ ПЕРЕЖИВАННЯ МАДОННИ РАФАЕЛЯ

(Економічні трансформації епохи Відродження)
Зміна цінностей: з Небес на землю. Жадоба грошей. Перші олігархи. Монетарна
магія чисел. Економічна визначеність мистецтва. «Дух підприємництва». Світ-
економіка.

10. ЛОГІКА «ДІЛА»

(Економічний розвиток Європи в епоху Реформації)
«Логіка діла» проти «логіки добрих справ». Трагедія Дон-Кіхота. Досягнення
англійського меркантилізму. Кар’єра Ісаака Ньютона. Англійський банк. Пірати його
величності.

3
 11. ДЕРЖАВА – ЦЕ Я!
(Меркантилізм у Франції ХVІ-ХVІІІ ст.)
Особливості економічного розвитку Франції. Місія д’Артаньяна. Грошові справи
кардиналів. Доля «Залізної маски». Кольберизм. «Герцог із Арканзасу». Народження
політичної економії.

12. ЕКОНОМІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

(Економіка пізнього меркантилізму)
Стратегія виживання. Вигоди – умова багатства. Промислова революція. Час –
це гроші. Нова економічна реальність. Друга монетарна революція.

13. «LAISSEZ-FAIRE» АДАМА СМІТА

(Основні принципи політекономії Адама Сміта)
«Коваль» економіки. Принципи багатства. Егоїзм contra альтруїзму. «Невидима
рука». Держава – «нічний сторож»? Розподіл праці як основа прогресу.

14. HOMO OECONOMICUS

(Мораль і вигода в економічній діяльності людини)
Образ людини в політології. Людина як механізм. «Війна всіх проти всіх». Вигода
– лейтмотив діяльності? Етика homo oeconomicus. Образи економічної людини.
Утилітаризм.

15. ЗНАК МАСОНСЬКОЇ ЛОЖІ

(Історія долара)
Народження долара. Ствердження долара. Розповсюдження долара. Фабрика
виробництва грошей. Золото Форту Нокс. Еволюція золотого стандарту. Долар –
новий стандарт.

16. ВІД ГІЛЬЙОТИНИ ДО ВАТЕРЛОО: ЧОМУ ПЕРЕМІГ РОТШИЛЬД

(Велика Французька революція та її економічні наслідки)
Спадщина маркізи де Помпадур. Фізіократи. Падіння Бастилії і кінець
абсолютизму. Диктатура і реформи якобінців. Імперія Наполеона. Тріумф Натана
Ротшильда.

4
 17. ЗАХІДНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
(Ступені сходження до успіху і добробуту)
Per Aspera ad astra (Через терни до зірок). Конкуренція. Наука. Власність.
Медицина. Суспільство споживання. Трудова етика.

18. ЯК ЗАХІД СТАВ БАГАТИМ

(Економічне перетворення індустріального світу)
Ринкова організація. Від бідності до багатства. Причини піднесення Заходу.
Мета виправдовує засоби? Автономія і свобода. Масове виробництво. Інновація,
винахід і креатив.

19. ЛОГІКА «МАТИ» CONTRA ЛОГІКИ «БУТИ»

(«Суспільство споживання» і проблема вибору)
Вічна сила бажання. Споживання – наркотик? Приборкання бажання. Принада
спокус. Принцип корисності. Філософія успіху: pro i contra. Падіння Ікара. I can’t get no
satiation (я не можу насититись). Парадокс нестачі.

5
 ВІД ЛЕГЕНДИ ДО НАУКИ
(Міфи і реальність історії економіки)
«Не існує ідеї, якою б застарілою
і абсурдною вона не була, котра не була
б здатна покращити наше положення».
П. Фейєрабанд

З давніх часів людина прагнула зрозуміти світ навколо себе. В архаїчний

період, в який основу знання складали міфи, легенди, вона зверталася до сил неба,
землі, води, які давали пояснення, що насправді відбувається. Сьогодні, в наш вік
інформаційних технологій, це може викликати посмішку. Але таємнича сила
міфів і легенд, в які вірили люди, величезна. Вона і сьогодні залишилася,
породжуючи нові вірування і переконання. І в цьому міститься великий смисл.
Про це свідчить історія економіки, яка виникла разом з людським
суспільством. В період свого формування економіка була системою знань для
ведення домашнього господарства. Пізніше – системою релігійних, етичних,
філософських дисциплін, завдяки чому вона максимально наближається до
запитів життя. Сьогодні може здаватися, що під впливом техногенного світу, де
панує чіткий прагматизм, економіка втратила свою багатогранність. Але міфічне,
історичне минуле економіки залишається важливим чинником її теперішнього
розуміння.
Економіка як культурний феномен є породженням нашої цивілізації. Але це
не свідомо створений продукт, як двигун або, годинник. Відмінність в тому, що у
випадку вироблених предметів ми знаємо їх походження, і розуміємо принцип їх
роботи, який можна привести в дію і зупинити. З економікою так вчинити не
вийде. Її розвиток завжди непередбачуваний, спонтанний, неконтрольований,
незапланований. Вона не підкоряється диригуванню. Перед тим, як стати
самостійною наукою, економіка існувала як підрозділ філософії. В той час вона не
сприймалася як математизована наука про розподіл валового національного
прибутку і ресурсів, яка сьогодні звисока дивиться на інші «нестрогі» дисципліни.

6
 Однак впродовж тисячоліть людина виховувалася не лише на точному
знанні і калькуляції, а на більш глибинних, більш культурно-сакральних основах.
В силу чого на перших порах вона і пояснювала світ навколо себе через міфи,
перекази і релігію. Сьогодні роль інтерпретатора дійсності відіграє наука. Щоб ми
могли зрозуміти економічні погляди наших предків, потрібно заглибитися в їх
легенди і осягнути їх філософію. Сліди економічного мислення можна знайти в
старих міфах і навпаки, знайти міфи в сучасній економіці.
Вивчення історії економіки з цієї точки зору – це не даремна трата часу, а
всебічний аналіз того, що дане знання може нам запропонувати. Історія людської
думки та ідей через призму легенд і сказань дає нам можливість уникнути
інтелектуальної пустоти, в яку ми занурюємося через технологізм, допомагає
осягнути актуальні тенденції і зробити декілька кроків назад.
Вивчення древніх сказань корисно тому, що вони зберігають свою силу
навіть після того, як нові версії подій їх витісняють, або перетлумачують по-
новому. Більше того, стародавні легенди, міфи, архетипи до цього часу «живуть»
з нами. Вони, як не дивно, допомагають формувати наші відношення до світу і
сприйняття самих себе.
Ми повинні вірити в силу історії. На думку американської поетеси Едни
Сент-Вінсент Міллей, «наші дії визначаються історією нашого життя, яку ми
розповідаємо самі собі. Ці історії прикрашають наше не завжди легке життя».
Кожна країна, як і наука, щоб відчувати себе впевнено, мають потребу в своїх
історіях. Великі особистості – це в першу чергу талановиті творці історій. Тому
потрібно вивчати історію економіки з самих перших міфів, оскільки «не буде
хорошим економістом той, хто тільки економіст», – говорив класик англійської
політичної економії Дж.С. Мілль.
Репрезентована книга ставить завдання доповнити економічне знання більш
широкою перспективою і аналізом впливів, які можуть і повинні були б
привернути увагу більшої кількості людей, на жаль, вони часто залишаються поза
увагою економістів.

7
 Переосмислення економіки в міфоісторичному контексті відкриває
можливість відкрити новий інтерес до економічних проблем. В цьому випадку
економіка постає в силі своєї краси, яка відкриває перспективи подальшого
пізнання оточуючого світу.
Доктор економічних наук, професор
Т.С. Смовженко

8
 «СТІНА» ГІЛЬГАМЕША
(Економіка держав Месопотамії)
«Гільгамеш! Куди ти прагнеш?
Життя, яке шукаєш, не знайдеш ти!»
Епос про Гільгамеша

Країна двох рік. Господарське життя Месопотамії. Вавілонська башта.

Рахунок для царя Валтасара. Сади Семіраміди. Колиска економічного життя.

Більше чотирьох тисяч років тому назад в Месопотамії був створений «Епос
про Гільгамеша» – найбільш древня літературна реліквія, доступна для нас
сьогодні. Епос розповідає про Гільгамеша, правителя міста Урук, який був
надлюдиною і напівбогом. «На дві третини він бог, на одну – людина він».
Гільгамеш будує навколо свого міста величну, непорушну стіну. В покарання за
безжальне використання робітників і підлеглих боги посилають до нього
напівдикого силача Енкіду, який повинен зупинити енергію Гільгамеша. Однак
вони подружилися, домовилися про спільну діяльність і почали разом
здійснювати героїчні вчинки. Після багатьох звершень Енкіду помирає, а
Гільгамеш рушає на пошуки еліксиру безсмертя. Подолавши багато перепон і
пасток, він буде за крок від мети, але безсмертя так і не здобуде. Завершується
оповідь про Гільгамеша піснею, яка прославляє чудову урукську стіну.
Цей стародавній епос розповідає також про всесвітній потоп, про творення
світового порядку великими богами Мардуком і богинею Іштар. Але поряд з
міфологічною, моральною, релігійною піднімається тематика, яку ми вважаємо
сьогодні економічною. Текст даного епосу важливий для розуміння господарської
діяльності того часу. В ньому ми знаходимо перші економічні роздуми, які
започаткували витоки нашої цивілізації, зародження таких звичних для нас
сьогодні понять, як ринок, гроші, використання багатств природи, прагнення до
ефективності праці. Епос в своєрідній, міфологічній формі розповідає про
систему соціальних та господарських відносин в Месопотамії між людьми та
богами. Легенди, оповіді, настанови епосу про Гільгамеша є воротами в світ
9
економіки – складний, суперечливий, в якому діють добрі і злі сили, проте такий
цікавий і привабливий!
Але спочатку потрібно вияснити: в чому полягають особливості історичного
життя та економічні досягнення древньої Месопотамії?
Країна двох рік. Історія нашої цивілізації починається в Месопотамії,
країні, яка існувала між Кавказом на півночі і Персидською затокою на півдні,
між Сирією на заході і гірськими районами Ірану на сході. З півночі на південь
країну пересікають великі ріки Тигр і Євфрат, які створили родючі долини і були
транспортними магістралями. «На Євфраті і на Тигрі, – зазначає великий
німецький мислитель Г. Гегель в своїй «Філософії історії», – було дуже розвинене
судноплавство: кораблі припливали у міста Дворіччя, в яких накопичувалися
незліченні багатства. В околицях міст були прокопані численні канали, більше в
інтересах землеробства, для зрошення ґрунту і запобігання паводків».
В Месопотамії виникають перші на нашій планеті держави. В ІV тис. до н.е.
на її території бели створені держава Шумер на півдні і держава Аккад на півночі,
які в подальшому були об’єднані царем Саргоном І в єдине Шумеро-Аккадське
царство. Об’єднання цих держав мало позитивне значення для економіки: були
врегульовані річкова і зрошувальна системи Дворіччя, поліпшена транспортна та
іригаційна мережа. Введення єдиної системи мір і ваги сприяло покращенню
торгівлі з іншими народами і державами. На цій основі відбулося зміцнення
фінансової системи, що дозволило утримувати сильну постійну армію. Це
дозволило не тільки зміцнити свої кордони, але й вести завойовницькі війни.
Війська Саргона І дійшли до Середземного моря, увійшли в Малу Азію, в райони
Аравійського півострова.
Головний бог шумеро-аккадської міфології Мардук був всесильний, і жерці
називали його «владикою» і «батьком» богів. Джерела повідомляють про його
мудрість, вміння лікувати і магічну силу. Він подолав хаос древніх богів і створив
цей світ, гори і ріки, планети і зірки, визначив рух Місяця і Сонця. Символом
Мардука були знаряддя праці – мотика, лопата і сокира, а частини тіла

10
порівнювали з різними тваринами і рослинами. Головна риса Мардука –
продуктивна діяльність по творенню світу і покращення життя людей.
Але багаторічні неперервні війни підірвали економіку Шумеро-Аккадського
царства. В результаті воно було завойоване семітськими племенами аморитів, які
в 1897 р. до н.е. створили Вавилонське царство, або Вавилон. Найбільшого
розквіту Вавилонське царство досягло при цареві Хаммурапі (1792-1750 рр. до
н.е.), який об’єднав більшість земель Месопотамії, Ассирію і прославився
насамперед створенням Кодексу Хаммурапі – законодавчого документу,
найважливішого історичного джерела для вивчення суспільного ладу і
господарського життя давньосхідних держав.
«Багатолюдні міста Ніневія і Вавилон виникли завдяки тому, що
відчувалася потреба, по-перше, відмовитися від кочового життя і займатися
землеробством, промисловістю і торгівлею, міцно осівши на конкретному
місці; а по-друге, відмежувати себе від кочуючих племен і від розбійників-
арабів».
Г. Гегель

Частиною Месопотамії на півночі від Вавилону була держава Ассирія,

заснована царем Ніном, який на річці Тигр побудував місто Ніневію (територія
теперішнього Іраку). Воно було оточене сімома стінами, між якими знаходилися
захищені ними ділянки землі, на яких займалися землеробством. За словами
грецького історика Діодора, периметр Ніневії дорівнював 480 стадіям (приблизно
25 км); на стінах висотою 30 м знаходилося 1500 башт, в місті жила велика
кількість народу. В бібліотеці Ніневії була знайдена аккадська версія «Епосу про
Гільгамеша», яка датується періодом між 1300 і 1000-м роками до нашої ери.
Господарське життя Месопотамії. Особливістю економіки давніх держав
Месопотамії було співіснування сільської общини з рабовласницьким
господарством. Кліматичні умови викликали необхідність створення системи
зрошувальних каналів, що вимагало об’єднання зусиль людей з різних районів. Це
було однією з причин створення держави, яка координувала і підтримувала
порядок в будівництві великих іригаційних систем.

11
 Будівництво транспортних та іригаційних систем, храмів, палаців,
фортечних мурів вимагало збільшення робочої сили. Нею ставали раби – або
полонені, або жителі, що потрапили в кабалу. Рабство в давньосхідних державах
було ще нерозвинене, домашнє. Кодекс Хаммурапі захищав не лише інтереси
рабовласника, але й раба: в статті 117 встановлювалося, що в борговому рабстві
людина могла пробути не більше трьох років.
Крім общинної і рабської використовувалася і наймана праця. Закони царя
Ешнунни (приблизно ХХ ст. до н.е.) встановлювали норму заробітної плати і
матеріальну відповідальність найманого робітника (батрака) за невиконану
роботу.
Посилення ролі держави в економіці країни, основою якої було сільське
господарство, привело до захоплення землі царями і жерцями. Так створювалися
господарства палаців і храмів. Царські (палацові) землі здавалися також в оренду,
яка оформлялася через договір. Орендна плата вносилася натурою, частиною
урожаю. Стаття 62 Кодексу Хаммурапі захищала інтереси власника землі і
стимулювала орендатора.
Виникнення нових форм землеволодіння свідчило про соціальну
диференціацію в країні, про зосередження землі у вузькому колі землевласників.
Так, верховний жрець отримував 36 га землі, жрець – 18 га, чиновник – 15 га,
дрібний землевласник – до 2 га.
Основу економічної могутності держав Месопотамії, таким чином, складало
землеробство. Головною зерновою культурою був ячмінь. Його вживали не лише
для виготовлення борошна і хліба, але й пива, технологія якого була розроблена в
Месопотамії приблизно 3000 р. до н.е. Його якість і ціна регулювалися державою.
Так, в Кодексі Хаммурапі було встановлено, що особи, які продавали пиво по
завищеним цінам, каралися, аж до викидання в ріку. Якщо торговець таємно
продавав пиво, то його могли засудити до страти.
«Їж хліб, Енкіду, – це властиве життю, пиво пий – призначено то світу».
«Епос про Гільгамеша»

12
 Важливу галузь сільського господарства складало садівництво,
виноградарство, овочівництво. Особлива увага приділялася розведенню фінікової
пальми, яку вважали священним деревом. Вже ІV тис. до н.е. застосовувалося її
штучне опилення. Держава всебічно підтримувала розведення садів. Кодекс
Хаммурапі встановлював високий штраф – півміни срібла (252 г срібла) за
знищення садового дерева в чужому саду. Велика кількість в країні садів, їх
гарний стан послужили основою біблійної легенди про райський сад, або Рай.
В стародавній Месопотамії деревина в цілому вважалася цінною
сировиною. Так, Гільгамеш хоче вбити лютого Хумбабу, уособлення зла, який
живе в кедровому лісі. Але кедр вважався, як і фінікова пальма, священним
деревом, і в кедровому лісі жив також бог Шамаш, який його охороняв. Це
означає, що Гільгамеш вирішив протистояти самим богам і перетворити священне
дерево в звичайний (будівельний) матеріал, з яким можна було поводитися в
господарських цілях. Перед нами прекрасний приклад зміщення, або зменшення
межі між священним і мирським (світським). В певній мірі це ілюстрація ідеї, що
природа потрібна державі для забезпечення народу засобами виробництва, їжею,
одягом тощо. Це поклало початок традиції перетворення не лише дерев, але й
живих істот на утилітарні товари: тварин для обробки землі і харчування, людей
на рабів. Освоєння природи і використання її ресурсів засвідчує існування власне
економічних відносин.
Вавилонська башта. Деревина кедра, яку хоче здобути Гільгамеш, як й
інші матеріали природи, потрібні для будівництва міст: людина починає відчувати
себе більш природно, комфортніше в неприродному, тобто урбанізованому
середовищі. Для жителів Месопотамії місто в повному смислі слова стає домом.
Почалося це саме у Вавилоні: людина переселяється в місто, яке дає їй дах над
головою, а природа заміська стає тепер в основному постачальником сировини і
сільськогосподарських продуктів. Вона перестала бути райським садом, для якого
людина була створена, в якому повинна була жити, вона перетворилася в просте
джерело ресурсів. Переселення в місто означало вигнання з раю, про що описано
в Старому Завіті.

13
 Але місто мало свої переваги. Стіна, яку вибудовує Гільгамеш навколо міста
Урука, забезпечує безпеку його мешканцям і стабільність життя. На побудованій
урукській стіні, вірніше за нею, ґрунтується добробут і багатство міста. З
економічної точки зору виникнення укріпленого поселення приносить значні
зміни в життя людей: можна займатися ремісництвом і торгувати, можна
розбагатіти і стати злидарем. Місто давало можливість добувати засоби для
існування безземельним і бідним, енергійним і просто шукачам щастя та долі з
усього світу.
В містах зосереджувалася все більша кількість людей. В 3000 р. до н.е.
населення Урука складало приблизно 50 тис. чоловік. Міста стали
адміністративними, господарськими і культурними центрами. Одночасно
розвиток міст послужив основою для будівельної техніки і технологій.
Використання цегли як будівельного матеріалу дозволило вже на початку ІІІ тис.
до нашої ери зводити на штучних насипах масивні ступінчасті храмові башти –
зіккурати.
Самий великий зіккурат був побудований у місті Вавилоні в честь його
покровителя, бога Мардука. Зіккурат мав висоту приблизно 60 м, вісім ярусів
спіраллю піднімалися вгору. На вершині зіккурату був храм, оздоблений золотом.
Якщо місто будують для поселення людей і слави, то башта – для орієнтації, щоб
не загубитися і не розсіятися Очевидно, цей зіккурат став основою біблійної
легенди про Вавилонську башту. Ця легенда оповідає про побудову міста і
зведення в ньому башти, яка сягає небес. Вавилонська башта відноситься до семи
чудес світу.
Але богу не потрібні, не угодні амбіційні плани великого будівництва, і він
порушує плани людей: будівники перестають розуміти один одного, а ті, хто
споруджував башту, були розсіяні; будівництво зупиняється. «І сказав Ягве:
зійдемо і змішаємо там їх мову, так щоб жоден не розумів мови іншого. І розсіяв
їх Ягве звідти по всій землі; і вони припинили будувати місто. Тому дано йому
ім’я: Бавель (Вавилон), оскільки змішав Ягве мови всієї землі, і звідти розсіяв їх
Ягве по всій землі» (Бут. 11, 1-9). Місто, яке на думку його будівельників

14
повинно було стати пам’ятником вічної слави, одержує, навпаки, безславне ім’я.
В Біблії назва Вавилону (Бабл Ел – «Ворота бога») тлумачиться грою слів як
«мішати», «змішувати».
Біблійний переказ показує гріховність всього покоління вавілонян-
будівельників як ворогів; бог розсіює людей, але це не помста за амбіції і
зарозумілість людей, а як благодіяння і божий промисел. Вирази: «вавилонське
стовпотворіння», «змішання мов» тощо увійшли в культуру багатьох народів.
«Всі люди на землі мали одну мову і однакові слова… І сказали один
одному: наробимо цеглин і обпалимо їх вогнем. І стали в них цеглини замість
каміння, а асфальт замість вапна. І сказали вони: побудуємо собі місто і
башту висотою до небес; і зробимо собі ім’я, щоб ми не розсіялися по всій
землі».
Бут. 11, 1-9

В цій історії між рядками можна знайти неприйняття міської цивілізації і

осілого образу життя. Часто в стародавніх розповідях міста постають символом
гріха, виродження – нелюдськості. Тому в Біблії «злий» землероб Каїн
(хліборобство вимагало міського, осілого образу життя) вбиває пастуха Авеля
(мисливці і пастухи були кочівниками, не закладали міст, їх образ життя вимагав
постійного пересування з одних місць і пасовиськ на інші). Євреї з самого початку
своєї історії були народом кочовим, який уникав міст. Не випадково великий,
гордий Вавилон перетворюється єврейським Богом Ягве в прах.
Неприйняття осілого образу життя показано і в біблійній розповіді про
загибель міст Содому і Гоморри. Згідно Біблії, після Ноя жив благочестивий
Авраам, засновник і прабатько семітських народів. Він мав великі стада корів,
овець, верблюдів, багато золота, срібла, іншого добра. Але він не був скупим і
намагався робити добро Богу і людям. Одного разу Бог сказав Аврааму, що його
засмучує гріховна поведінка жителів міст Содому і Гоморри, і він їх хоче
знищити. Але в Содомі жив племінник Авраама, праведник Лот. Враховуючи це,
Авраам попросив Бога залишити Лота і його сім’ю живими.
З морально-релігійної позиції фактично це засудження міського життя як
гріховного. Але тут проглядається економічна причина. Коли Аврааму і Лоту

15
пасовищ стає недостатньо, Лот вибирає для життя міста Содом і Гоморру, в яких
є все для життєзабезпечення, а Авраам йде в пустелю, до своїх отар. Відомо, що
сталося з Лотом, його дружиною і обома містами. Дружина Лота перетворилася
на соляний стовп, Содом і Гоморра зникли з лиця землі. На їх місці
благочестивий Авраам на другий день побачив тільки дим, що піднімався до неба.
Масштаби будівельних робіт в Древній Месопотамії вражали уяву кочових
племен, викликали несприйняття. Так, судноплавний та іригаційний канал в ній
був довжиною 1600 км, будувалися величні храми, палаци, які прикрашалися
всередині мозаїкою, скульптурами, барельєфами. Містобудування досягло
вражаючих розмірів. Грецький історик Геродот так описував Вавилон: «…Лежить
в широкій рівнині величезне місто у формі квадрату, сторони якого мають
довжину більше 22 км, а вписуване коло – приблизно 90 км. Не тільки розмірами,
але й красою воно переважає будь-яке місто відоме світу. Місто було оточено
стіною, настільки широкою, що на її боках були розміщені однокімнатні будинки,
а між ними проходила дорога, по якій могла проїхати четвірка коней».
Як зазначає Г. Гегель в своїй «Філософії історії», Вавилон являв собою
«чотирикутник, посередині якого протікала річка Євфрат; на одному березі
Євфрату знаходився храм бога Бела, на другому – великі палаци вельмож і
монархів. В місті було 100 бронзових (тобто мідних) воріт, висота його стін
рівнялась 100 футам (30 метрам), вони були відповідно широкі, і над ними
підносились 250 башт. Міські вулиці, які виходили до річки, замикалися на ніч
залізними воротами». В той період в місті проживало приблизно 500 тис. чоловік.
У Вавилоні, як і в інших містах, були водопроводи. В Ніневії у VІІІ ст. до н.е. був
побудований водогін довжиною 57 км. Його дно було залито асфальтом і
кам’яними плитами, як і стіни. В палацах царів і багатих людей вже в 2300 р. до
нашої ери були туалети, була каналізація.
Отже, місто постає зовсім іншим середовищем існування, яке не могло
подобатися кочовим племенам – номадам. Разом з тим виникнення міста є
свідченням високого економічного розвитку, оскільки міська інфраструктура

16
потребує інженерів, ремісників, будівельників, чиновників-управлінців, вчителів,
жерців, обслуговуючого персоналу тощо.
Місто означає також зміну оточуючого середовища – перехід від
природного життя до цивілізації. В «Епосі про Гільгамеша» цей процес тісно
пов’язаний із змінами внутрішніми – перетворенням номада, дикуна Енкіду, в
цивілізовану людину. Стіна навколо міста Урук, окрім всього іншого, є символом
внутрішнього відокремлення від природи, бунта людини проти підкорення
законам, які не підлягають її контролю.
Рахунок для Валтасара. Герой епосу Гільгамеш будував стіну, шукав
еліксир безсмертя, але не займався торгівлею і не заробляв гроші. Однак в
реальності розвиток сільського господарства і ремісництва в державах
Месопотамії приводив до виробництва надлишкової продукції, що стимулювало
обмін. Спочатку між виробниками, потім в більш широких масштабах – всередині
країни, а пізніше – за її межами. Тексти ІІІ тис. до нашої ери свідчать про
укладання торгових договорів, і не тільки на продаж сільськогосподарської і
ремісничої продукції, але й нерухомості. В результаті міжнародної торгівлі в
країну завозилися необхідні товари: з Індії – бавовна, яшма, з Ірану – метал,
лазурит, із Сирії – кедрове дерево тощо.
Для забезпечення розвитку господарських відносин, виконання державою
своїх функцій, зокрема, контролю над економічною діяльністю, вводиться
грошова система. Вже в кінці ІІІ тис. до н.е. жителі Месопотамії почали
використовувати злитки цінних металів в обмін на товари. В міфі про «владику
богів» Мардука говориться, що його голова (череп) – срібло, а життєва,
народжувальна енергія – золото. Глиняні дощечки з клинописом повідомляють
про використання срібла і золота як форми платежу.
«Пророки взагалі багато говорять про багатство і обширну торгівлю у
Вавилоні, але вони ж малюють жахливу картину пануючої там аморальності».
Г. Гегель

Жителі Вавилону вели активну торгівлю і використовували на перших

порах єдині за зразком золоті злитки. Вони штампували зображення лева на

17
великих злитках вагою біля 30 фунтів, птахів на злитках вдвоє меншою вагою. Ці
зображення допомагали визначити вартість, але приблизно з ІV ст. до н.е.
учасники торгових операцій вважали за краще зважувати кожний злиток золота, а
не визначати його вартість по зображенням.
Розвиток різних форм торгівлі обумовив появу злитків меншої ваги і
вартості, відомих як minas (міна), shekels (шекель), talents (талант). Найдрібніша
грошова одиниця – шекель, приблизно 8 г срібла; міна – приблизно 250 г срібла;
талант – найкрупніша, в деяких народів досягав 5 кг срібла. Ці одиниці
незабаром одержали широке розповсюдження в Малій Азії, в грецьких містах і
колоніях середземноморського басейну. Шекель і в наші дні є грошовою
одиницею Ізраїлю.
Ця система виявилася ефективною для торговців, які звикли мати справу з
повністю завантаженими кораблями, караванами верблюдів, цілими складами
товарів. Тепер велика кількість оливкового масла, пшениці, пива, тканин тощо
могли бути скорочені до злитків золота і срібла (шекелів, мін, талантів), які можна
було легко транспортувати.
З грошовими одиницями Вавилону пов’язана і легенда про його царя
Валтасара. Він був внук відомого царя Навуходоносора, який прославився
походами проти держави Ізраїлю. Але Валтасар не воював, нічого не робив,
проводив життя в бенкетах і розвагах, не турбувався про безпеку своєї країни і
своїх підданих. Валтасару часто повідомляли, що проти нього Персія готує війну,
але він ігнорував ці повідомлення.
Коли перси підійшли до міста і почали готуватися до штурму, Валтасар
замість забезпечення оборони вирішив влаштувати великий банкет. Коли зайшло
сонце і бенкетний зал з гостями освітили світильники, раптом подув сильний
вітер, світильники погасли, і величезна рука написала в повітрі слова, які
світилися. Їх зміг прочитати пророк Даниїл, який перебував в залі, і вони
прозвучали так: «мене, мене, текел, упарсин». В перекладі це означало міру ваги
грошей: міна, міна, шекель і півміни. Напис можна було розтлумачити так:
«вичислено, вичислено, зважено, розділено».

18
 – Як це розуміти? – вигукнув переляканий Валтасар.
– Розуміти напис потрібно в переносному смислі, – відповів пророк Даниїл.
– «Мене» – вичислив Бог царство твоє і поклав кінець йому, «текел» – тебе
зважили на вагах і ти виявився дуже легким, «упарсин» – розділено царство твоє.
Це означає кінець твоєму царству».
Нічого не встиг відповісти Валтасар, оскільки у зал увірвалися персидські
воїни, які почали всіх вбивати. Загинув також сам цар Валтасар. Так безславно
закінчилося вавилонське правління Валтасара. Але його оцінка здійснюється на
економічній мові, точніше, мовою грошових одиниць – міни і шекеля. Вони, а
також талант, впевнено увійшли в систему економічних розрахунків, знайшли
відображення в Старому Завіті.
Внутрішня і зовнішня торгівля, операції з нерухомістю (продаж, заклад
землі, будинків) викликали потребу створення банків, які почали виникати в ІІ
тис. до н.е. Банки давали позики. Якщо матеріальне положення позичальника
було стабільне, він одержував позику під 20-30% річних. Якщо його положення
було сумнівним, то банк брав під свій контроль нерухомість позичальника. У
Вавилоні в VІ ст. до н.е. вже була відома банківська династія «Егібі і сини», в
Ніппурі – династія Мурашу. Вже в той час банки за своїм багатством переважали
не тільки храми, але в ряді випадків державу, зосереджуючи в своєму володінні
землі, будинки, гроші, інші види майна і багатства.
Сади Семіраміди. Розвиток економіки, як показує історія цивілізації,
відбувається не лише по законам практичної корисності й вигідності, але й краси.
Мова йде про високий розвиток своєрідного – монументального – мистецтва в
Месопотамії та інших країнах Стародавнього Сходу, яке Г. Гегель назвав
«символічним». Зразки цього мистецтва, які були знайдені в результаті
археологічних знахідок, і сьогодні вражають. Наприклад, ворота богині родючості
і плотської любові Іштар з Вавилону, які збереглися до цього часу в Багдаді. Але
одне з найбільш загадкових мистецьких творінь називають сади Семіраміди.
Вони, як і Вавилонська вежа, належать до семи чудес світу. Згідно переказам
істориків, цар Навуходоносор (605-562 рр. до н.е.) побудував у Вавилоні

19
унікальну споруду – Висячі сади. Фінікійський письменник Антипатр назвав їх
іменем легендарної ассірійської цариці Семіраміди.
Взагалі в легендах і переказах про Семіраміду, – зазначає Г. Гегель, – важко
відокремити міфологічний елемент від історичного. Можливо, так звали й
дружину царя Навуходоносора. Для її втіхи він наказав привезти з усього світу всі
красиві рослини і дерева. Поряд з царським палацом було побудовано сім
гігантських терас, кожна з яких являла собою дивовижний сад. В ньому зеленіли
небачені трави, квіти наповнювали повітря чудовим ароматом, на прозорих
ставках плавали лебеді, співали і щебетали пташки. І при цьому всі тераси були
єдиним цілим. Їх об’єднували рослини, які вилися по краям терас. Здалеку
здавалося, що фантастична різнобарвна гора, начебто спустившись з небес, висить
над долиною. Спеціальна іригаційна система забезпечувала водою величезну
садову побудову.
Споруда Висячих садів Семіраміди свідчить як про економічну могутність
держави, так і розвиток інженерної думки, яка, в свою чергу, є результатом
розвитку науки, знання та освіти, що забезпечують зростання виробничих сил і
технологій. Їх передумовою є виникнення писемності. Ще в часи Шумеро-
Аккадської держави (біля 3000 років до н.е.) з’явилося клинописне шумерське
письмо, найдавніше в світі. Воно представляло собою комбінацію клиноподібних
рисочок, які витискались на зроблених із сирої глини табличках. Ці знаки
відображали спочатку конкретні предмети, потім поняття, звукові комбінації,
фонетичні значення. Ця система розповсюдилася по всьому Близькому Сходу, і
стала основою розробки єврейського, арабського, грецького, грузинського,
вірменського алфавітів.
Потреби господарства дали поштовх до розвитку науки, насамперед,
астрономії і математики. Економіка була немислима без розрахунку кількості
продуктів, робочої сили, ділянок землі. Месопотамія дала світу спочатку
шістдесятирічну, а потім десятичну системи числення, зведення в степінь,
вилучення квадратних і кубічних коренів, принцип арифметичної і геометричної
прогресій, арифметичні дроби, таблицю множення, перші знання в області

20
геометрії, алгебри, квадратні рівняння. Без цих знань інженери того часу не
змогли б побудувати ні Вавилонську башту, ні сади Семіраміди.
«Семіраміда – в грецькій міфології дочка сирійської богині Деркето.
Залишену в горах Семіраміду вигодували голуби, виховали пастухи, і взяв за
дружину спочатку радник царя, а потім і сам вавилонський цар. Після смерті
Семіраміда перетворилася в голубку. Міфологізація історичної Семіраміди (це
була вавилонська цариця Шаммурамат (кінець 9 ст. до н.е.)) бере начало у
Ктесія Кнідського, грецького лікаря при дворі Артаксеркса ІІ».
«Міфи народів світу»

Господарська діяльність вимагає точності визначення людини на місцевості,

розрахунку часу, встановлення пір року для ведення результативного
землеробства. Ці потреби прияли народженню астрономії. На високих храмових
баштах-зіккуратах створювалися перші на планеті обсерваторії, завдяки яким
жерці мали уявлення про чотири сторони світу, знали п’ять планет та їх орбіти.
Зоряне небо було розбито на 15 частин, визначено 12 зодіаку. Астрономи
розрахувати, що місячні затемнення наступають через 6585 днів. Була заснована
астрологія, за допомогою якої визначали долі людей. Календарними одиницями
стали рік, який складався з 365 днів, і ділився на 12 місяців. Історик Геродот
писав, що греки одержали багато астрономічних знань від вавілонян.
В ІІІ-му тисячолітті до нашої ери в Месопотамії склалася географія, на
основі якої було визначено місце знаходження Вавилону і сусідніх країн. В цей же
період зароджується медицина як комплекс знань і як самостійна професія. У
Вавилоні були хірурги, окулісти, лікувалися внутрішні хвороби, застосовувалися
ефективні ліки. Кодекс царя Хаммурапі регламентував: за операцію видалення
катаракти лікар одержував: з вельможі 10 шекелів, простолюдина – 5 шекелів, з
раба – 2 шекеля. Тим самим закон економічно стимулював лікаря і підвищував
його відповідальність при операції.
Знання і технології, винайдені в Месопотамії, перейшли до інших народів.
Як і емблема медицини: символом бога медицини і покровителя лікарів Ніназу
була змія, яка обвиває жезл. На основі науки і технологій одержала розвиток
промисловість. Насамперед, завдяки появі металургії почалося виробництво

21
мідних, а потім бронзових та залізних виробів, призначених для сільського
господарства, будівництва і домашнього побуту. З дорогоцінних металів
вироблялися прекрасні ювелірні вироби, які і сьогодні (через 4500 років)
складають цінність найбільших музеїв світу. Технології ювелірного виробництва
проникли в Європу й існують до нашого часу.
Знання одержувалися в школах при храмах. Потім виникли спеціальні
державні навчальні заклади. Тут молодь вивчала письмо, математику, мови,
медицину, астрономію, астрологію, право, музику. В VІІ ст. до н.е. цар
Ашшурбаніпал створив першу бібліотеку, де були зібрані релігійні, законодавчі
матеріали з давніх часів. Для перекладу їх на сучасну йому мову були створені
перші словники, розроблені каталоги глиняних табличок, зроблені анотації
текстів. Без досягнень науки, культури і освіти не могли бути створені ні висячі
сади Семіраміди, ні побудована Вавилонська башта. В свою чергу такий високий
рівень науки, знань і технологій міг бути досягнутий завдяки належній
економічній підтримці. Бідна держава не може виділяти великі кошти на освіту і
науку. Інвестиції в науку і освіту країн Стародавньої Месопотамії зробили
досягнення її культури і економіки основою Близькосхідної, Середземноморської
і в подальшому всієї Європейської цивілізації.
Колиска економічного життя. «Епос про Гільгамеша» – найдавніший
текст, що зберігся в історії нашої цивілізації. Зміст стародавнього епосу
допомагає дізнатися про суспільство, яке за чотири тисячі років до нас
перетворилося в дуже складний соціальний, культурний та економічний механізм.
Зрозуміло, що орієнтуватися в сьогоднішньому соціумі надзвичайно важко. Але
аналіз основних рис суспільного та економічного розвитку країн Стародавньої
Месопотамії, коли наша цивілізація тільки народжувалася, дозволяє знайти ключ
до сучасності. Іншими словами, кожна справа, кожне знання має історичний
фундамент, з якого все починається.
Але чи існують в розповідях про Гільгамеша які-небудь архетипи, які є в
нас самих? Першим результатом вивчення картини світу, в якій жив і боровся
Гільгамеш, є висновок, що в ньому вирішуються економічні питання, які

22
актуальні й сьогодні. Епос нам зрозумілий. Наприклад, побудова «стіни»
стверджує ідею, що «людське» в нас формується в процесі роботи. Гуманізм є
результатом діяльності homo sapiens (людини розумної). «Стіна» – це процес
«окультурення» людей, який полягає в звільненні і наступному відході від
природного стану. Гільгамеш будує «стіну», яка відокремлює місто від дикої
природи і створює простір для зародження первісної господарської культури. В
цьому просторі виникає ремесло, обмін, гроші, торгівля, виробництво і все інше,
що складає економічну діяльність.
Відносини Гільгамеша і Енкіду можна порівняти з цивілізованими і
тваринними («тварними» Г. Сковорода) сутностями людини. Будівельник
Гільгамеш – це обережний правитель, який заховався за стінами міста, виводить
людство від його примітивного тварного стану і культивує цивілізоване життя.
Він вступає в дружбу з диким Енкіду і йде підкорювати недоторкану до того часу
природу. Тим самим природа перетворюється в джерело ресурсів для виробничої,
будівельної, обмінної та інших видів діяльності, які дають можливість жити вже
не в природі, а в цивілізації. З цим моментом парадоксально пов’язане зростання
залежності людей від інших членів суспільства. Чим менше міський житель
підлягає оточуючій природі, тим більше він перебуває в залежності від інших
людей. Услід за Енкіду ми проміняли природне середовище на соціум, гармонію з
(непередбачуваною) природою – на доцільність з (передбачуваною) людиною.
«…Перша людина, яка вирішила залишити письмові свідчення про своє
життя, була зовсім не поетом, істориком або філософом. Вона була
бізнесменом».
Н. Фергюсон

Що в такому випадку постає «природним станом»? Чи сутність людини

народжується разом з нею, чи стає вона такою в рамках міської цивілізації?
Первісна сутність людини позитивна чи негативна? Для економічної політики ці
питання і сьогодні залишаються ключовими: якщо ми віримо, що людина по
природі зла, і, таким чином, людина людині вовк (звір), тоді тверда рука
правителя необхідна. Якщо ми переконані, що люди самі по собі прагнуть

23
влаштувати життя, тоді можна жити в суспільстві за принципом laisser-feire –
мінімального втручання держави в економіку.
Використання міфів і легенд країн Месопотамії відкрило «правду» життя,
яке завжди виступає в поєднанні і зв’язку з господарською діяльністю. Сьогодні
істини міфу ми приймаємо з певними поправками і поблажливо подаємо їх як
щось надумане. Але потрібно мати на увазі, що наступні покоління так само
скептично будуть сприймати нашу сьогоднішню правду. Міф, як відомо, в
перекладі з грецької означає «оповідь», «переказ». Кожний міф концентрує в собі
певний досвід. Про що свідчить і міф про Гільгамеша. Адже побудована ним
«стіна» – це осмислення побудованих в Месопотамії міст, фортець, палаців,
храмів, будинків, що власне і засвідчило зародження і ствердження цивілізації. Її
важливий прояв полягає в урбанізації.
Епос закінчується тим, з чого й починається – будівництвом стіни. Історія
нікуди не йде, все рухається по колу і повторюється з незначними змінами так, як
ми бачимо в природі – зміна пір року, місячних циклів тощо. Більше того,
природа, яка оточувала людей, була втіленням свавільних богів: вони влаштували
потоп на покарання людей, які занадто шуміли і метушилися. Природа
обожествлялась, в силу чого все господарське життя було сакралізоване. Його
продуктивність залежала від надання належних жертв богам. Адже саме від них
залежав багатий врожай, вдала торгова операція, завершення будівництва.
Все життя людей залежало від вищих сил, і потрібно було бути обережним,
обачливим і благочестивим. В противному випадку богам могла не сподобатись
гріховність, амбіційність людей. Тому Вавилонська башта не добудовується,
Содом і Гоморра знищуються, люди несуть жорстокі покарання.
Однак Гільгамеш втручається в процес природи. І суть епосу в тому, що він
на одну третину все ж таки людина. А це вже свідчить про поступове
ствердження права людини на підкорення природи і користування її ресурсами,
що складає сутність економічної діяльності.

24
 ***
Величний і напівзабутий світ Стародавньої Месопотамії далекий від нашого
сьогоднішнього життя. Але насправді всі його здобутки не втратили свого
значення, оскільки як культурні, так і економічні досягнення нікуди не зникли.
Месопотамія – це плавильний котел, в якому гартувався і формувався
господарський досвід, визначалися архетипи нашої культури, будувалися величні
споруди, які стали «чудесами світу», виникали наука і знання. Все це дало
поштовх для розвитку сусідніх країн і народів, які користувалися досягненнями
Месопотамії, створюючи власну економіку і культуру. Як людина Гільгамеш хоче
жити. Він шукає і не знаходить «еліксир безсмертя», але все ж таки стає
безсмертним завдяки створеному і побудованому в тій країні, де здійснював свої
подвиги.

25
 ЗОЛОТИЙ ХРАМ ЦАРЯ СОЛОМОНА
(Господство країни біблійних патріархів)
«Дотримання заповідей Божих в
іудаїзмі приводить не в якийсь
потойбічний світ, а до матеріального
добробуту…»
(Бут. 49:25-26, Лев. 26:3-13)

Ізраїльсько-Іудейська держава. Елогім та Ієгова (Ягве). Земля обітована.

На торгових шляхах. «Золотий тілець» і віра. Кредит і довіра. Гроші – енергія
життя? Діаспора та її економічне значення.

Вивчення історії зародження і розвитку ринкових відносин показало

важливу роль в цьому процесі економічної культури іудаїзму. Не підлягає сумніву
і значення релігії іудаїзму для формування сучасної капіталістичної економіки.
Тому без книг Старого Завіту (Тори) Біблії у вивченні прадавніх економічних
поглядів не обійтись. Адже саме мудрість його пророків заклала основи уявлень
про взаємовідносини людини і багатства, людини і грошей, вибору добра і зла в
складному світі спокус і пропозицій.
Вважається, що одним із авторів Старого Завіту став наймудріший
правитель древньої Ізраїльсько-Іудейської держави цар Соломон (965-928 рр. до
н.е.). Він провів в країні ряд реформ, прагнув досягти централізації релігійного
культу серед іудеїв. В часи його царювання народ іудейський жив в добробуті і
задоволенні всіх своїх потреб, не знаючи війни. Вже при народженні Соломона
«Господь полюбив його». Але чому саме його? Згідно біблійному переказу, Бог
приходить до Соломона уві сні, обіцяючи виконати будь-яке його бажання. І за те,
що Соломон попросив дарувати йому «серце розумне», а не ніякі земні блага, Бог
наділив його не тільки мудрістю, але й небаченим багатством і славою.
Мудрість царя Соломона стала прикладом розумного відношення до життя.
За переказом, цар Соломон володів перснем, на якому був написаний вислів: «Все
проходить». В хвилини горя і тяжких переживань Соломон дивився на напис і

26
заспокоювався. Але одного разу трапилася така біда, що мудрі слова не втішили, а
викликали приступ роздратування. Розлючений, він зірвав перстень з пальця і
кинув на підлогу. Коли той покотився, Соломон побачив, що на внутрішній
стороні персня також є напис. Зацікавившись, він підняв перстень і прочитав
наступне: «І це пройде». Отже, дана, здавалось би, зверх трагічна ситуація була
передбачена віковою мудрістю, з якої потрібно виходити у всіх своїх справах.
В історію Ізраїлю Соломон увійшов як будівник величного храму,
прикрашеного золотом і мармуром. Золотом були оздоблені інтер’єри великого
палацу Соломона (його західна стіна збереглася і відома як Стіна Плачу в
Єрусалимі), який має 45 м в довжину, 12 м в ширину, 18 м у висоту і був
поділений на три приміщення. Крім того, у Соломона було безліч золотих речей:
щити, посуд, зброя, його трон із слонової кістки був оздоблений золотом. Золотий
храм царя Соломона і його величезні багатства, як і його мудрість, стали
символом і визначальною характеристикою єврейського народу. В чому полягали
особливості господарського життя древнього Ізраїлю, які на всю подальшу
історію ототожнили золото і багатство з представником єврейської нації?
Ізраїльсько-Іудейська держава. В південній частині Східного
Середземномор’я розташована Палестина. Цю назву вона отримала від племені
філістимлян. В ІІІ тис. до н.е. Палестину завоювали єгипетські фараони. В ХV-
ХІV ст. до н.е. на ці землі прийшли племена хабірі – прадавні євреї.
В ХІ-Х ст. до н.е. ослаблення Єгипту дозволило Палестині звільнитися від
його впливу. Тут були утворені самостійні держави. Першим з них було
Ізраїльське царство, основане царем Саулом, який був проголошений
ізраїльськими племенами на царство в ХІ ст. до н.е. Друге царство – Іудейське –
утворив на початку Х ст. до н.е. в південній частині Палестини син Саула Давид.
Він же об’єднав обидва царства в єдине Ізраїльсько-Іудейське царство. Столицею
цього царства став Єрусалим. На івриті «Єрусалим» означає «місто покою»
(спокою).
Варто розібратися з правильним використанням назви єврейського народу.
Згідно біблійної традиції, починаючи з патріарха Авраама, правильно називати

27
«євреї». Ім’я «Ізраїль» Бог дав Іакову, внуку Авраама, і звідси його нащадки –
ізраїльтяни. Але назви «єврей» та «ізраїльтянин» не синоніми, оскільки останнє
має на увазі північні племена. Південні племена були нащадками Іуди з культом
бога Ягве (Ієгови). Після звільнення з вавілонського полону назва «іудей», що
означало і членів південних племен – іудеї, і назву боговибраного народу в
широкому смислі, замінила назву «ізраїльтянин». Але сьогодні всі три терміни
можна вважати і використовувати в якості синонімів.
В єврейських племенах довго домінував родовий лад. Соціальна ланка
(мішпаха, рід) була заснована на кровних зв’язках. Земля, майно, раби належали
всьому роду, на чолі якого стояв старійшина, він же жрець – левіт. В общині
діяло право первородства, яке забезпечувало старшому сину привілейоване
положення в сім’ї і право на подвійну долю спадщини. Згідно закону і традиції
левірату вдова повинна була вийти заміж за брата померлого чоловіка. Ці звичаї
обмежували «розпилення» майна роду і сприяли його концентрації.
В біблійній розповіді про Іосифа, улюбленого сина Іакова, родоначальника
народу ізраїльського, розповідається: Іосиф, займаючи важливий пост при дворі
єгипетського фараона, не брав срібло як плату за куплене його братами зерно,
оскільки ці гроші належали його роду. І не мстився їм, хоча вони заподіяли йому
багато зла, зокрема побили і продали юним в рабство у ворожий Єгипет. Але
завдяки мудрості, вмінню поводитися з людьми і дару провидіння, він став
знатним і багатим навіть на чужій землі. Проте не забував про свій рід.
Головним багатством общини була земля, яка давала можливість займатися
сільським господарством. Земельні ділянки всередині общини розподілялися
жеребкуванням. Навіть цар не міг забрати в общини землю, а тільки її купити.
Коли цар Ахаз забрав в одного общинника землю, то цей вчинок був визнаний
незаконним і землю повернули. Царі могли збільшувати і роздавати чиновникам,
воєначальникам тільки землі, захоплені в ході війни.
«Процес історії для євреїв залежав від моральної поведінки її персонажів.
Людський гріх впливає на все, що відбувається, і саме із-за цього авторами
Старого Завіту розроблений складний моральний кодекс, виконання правил
якого повинно було стати шляхом до кращого світу. Оточуюча природа добра і

28
гармонійна, в той час як міста і міська цивілізація, тобто місця і умови
життя людей, несуть в собі зло».
Т. Седлачек

Ізраїльтяни твердо вірили, що земля дарована народу ізраїльському

Господом. Причому дана в користування на певний період. Вся земля і все
багатство первісно прийшли від Бога. Людина на землі тільки жилець, тому
володіння будь-якою власністю носить тимчасовий характер.
Підтвердженням цього був розроблений у Торі (П’ятикнижжя Мойсея) і
Талмуді (тлумачення Тори) закон про «рік прощення боргів». Цей закон
нагадував, що земля, по суті, людині не належить. Суть закону полягала в
наступному: якщо людину або землю продавали за борги, то через певну кількість
років (до тривалості життя одного покоління), якщо коштів на викуп не було,
невільника випускали на волю і віддавали землю безкоштовно.
Це положення означало, що ізраїльтянина не можна назавжди позбавляти
свободи і спадщини. Також ця система черговий раз нагадує, що ми нічим не
володіємо вічно, і поле, яке обробляємо, не наше, а Бога. Рік прощення боргів
вказує на те, що людина «гість», ніщо матеріальне з цього світу її не врятує, вона
нічного з собою не забере. А все, що вона має – це лише певна форма права
користування. В цьому світі людина лише подорожній, лише мандрівник.
Матеріальні блага залишаться, в той час як людини на світі вже не буде.
До соціально-економічних положень, сформованих в Біблії, відноситься
також право бідним збирати залишки врожаю. Ще із стародавніх часів це право
забезпечувало бідних хоча б основними продуктами харчування. Кожний власник
поля був зобов’язаний залишати на ньому щось для бідних, не збирати все до
останньої зернини, фініка чи маслини. Всі царі Ізраїльсько-Іудейської держави
намагалися чітко дотримуватися законів Тори (П’ятикнижжя Мойсея). Після
зруйнування держави, в діаспорі, всі євреї також намагалися жити по законам
іудаїзму.
Елогім та Ієгова (Ягве). Стародавні євреї, як і всі народи того періоду,
займалися землеробством і тваринництвом. Богом землі був Елогім, а богом

29
пасовищ і пустелі – Ієгова (Ягве). В основу матеріального добробуту державного
життя євреїв було покладено землеробство. Окрім господарського інтересу були і
вищі національно-державні міркування. Справа в тому, що в стародавньому світі
землеробство вважалося більш культурним (звідси і перше розуміння слова
«культура» як обробки землі) способом господарської діяльності, чим
тваринництво, до якого увесь цивілізований світ того часу ставився зневажливо.
Тому замість кочового, пов’язаного із тваринництвом, був вибраний
землеробський образ життя, який мав більше задатків і перспектив для
суспільного розвитку.
Общини, які займалися землеробством, вирощували ячмінь, пшеницю,
просо, льон, овес. В садах вирощували виноград, смокви, маслини, фінікові
пальми. В новозавітних оповідях про Ісуса Христа постійно згадуються дерева
смокви і їх плоди, маслини, виноград. Гефсіманський сад, де Іуда зрадив Ісуса,
складався в основному з оливкових дерев, які там ростуть і до цього часу.
В багатьох країнах того часу було добре відоме палестинське вино.
Зображення виноградної лози і грон винограду було емблемою Іудеї і карбувалося
на древньоєврейських монетах. З давніх часів Іудея славилася вирощуванням
льону і виготовленням тканин з льону. Про це свідчать знайдені в печерах вироби
з льону, вік яких тисячі років. Туринська плащаниця, в яку начебто було
загорнуте тіло Христа після страти, також виготовлена з льону.
Поряд з цим розвивалося тваринництво, де першість належала
вирощуванню овець. Так, Давид, майбутній цар Ізраїлю, переможець
філістимлянського (палестинського) велетня Голіафа, в молодості пас овець.
Коли він сказав своїм братам, що хоче вийти на бій з Голіафом, брати
розсердились і сказали, що його справа пасти овець, а не воювати. Але його слова
почули інші воїни і донесли своєму воєначальнику Саулу, який закликав до себе
Давида. Юнак розповів, що з дитинства пасе овець і часто вступав в боротьбу з
дикими звірами, розривав голими руками ведмедя, лева. Вийшовши на бій з
Голіафом, Давид вразив його каменем з пращі, якою навчився майстерно володіти

30
як пастух. Отже, виявляється пасти овець, тобто займатися тваринництвом –
благородна справа, яка може зробити людину героєм і царем.
«Іудаїзм розглядає економічний розвиток як дещо позитивне, і природа
підкоряється прогресу. Разом з тим зростання повинно бути обов’язково
обмежене. Необхідно враховувати потреби майбутніх поколінь».
М. Тамарі

Шанобливе відношення до овець як засобу життя знайшло відображення у

сакралізованій фразі «агнець божий». Так називали і називають Ісуса Христа.
Відома характеристика «козел відпущення» також веде свій родовід з
давньоєврейських общин, які займалися тваринництвом. Суть в тому, що згідно
традиції потрібно було приносити жертву злим духам пустині, і періодично цією
жертвою був козел, якого віддавали на поталу цим духам, які відпускали
(прощали) борги (гріхи).
Мотив тваринництва як основи добробуту спостерігається і в легенді про
Іосифа. Мова йде про сім товстих і сім худих корів, які приснилися фараону. Син
Іакова, який займався вирощуванням худоби і овець, Іосиф розтлумачив сон як
свого роду економічний прогноз: після семи років добробуту прийдуть сім років
бідності, неврожаю і голоду. Іосиф пояснив сон фараону і порадив, що зробити,
щоб сон як пророцтво не збувся: потрібно вже зараз наповнювати комори і склади
зерном, економно його витрачати. Через сім років, коли прийшли роки неврожаїв,
поради Іосифа допомогли уникнути голоду і зберегти в державі порядок.
Земля обітована. Згідно старозавітної історії, Бог приніс єврейському
народу в знак особливого відношення до нього два великих дари – закони,
одержані Мойсеєм на горі Синай. А також Ханаан – землю обітовану. Отже, земля
обітована належить євреям по обіту їх Бога. По старозавітному переказу, євреї
двічі підходили до землі Ханаан – до блукання по пустині, і після 40-річних
нелегких мандрів в ній після єгипетського полону. І обидва рази вони поставали
як кочівники.
Згідно Старому Завіту, коли євреї в перший раз на чолі з Мойсеєм підійшли
до землі Ханаанської, то засумнівалися у можливості її освоєння і захоплення, і

31
підняли «бунт». Він знайшов опис в легенді про «золотого тільця», який
уособлював іншого бога, вибраного єврейським народом. В покарання за це Ієгова
мало не знищив євреїв, яких врятували від загибелі молитви і прохання Мойсея.
Але уникнути покарання їм не вдалося: згідно вироку, єврейський народ буде
приречений 40 років блукати по пустелі. Тобто до того часу, поки не вимре все це
невдячне і зрадливе покоління.
Вирок цей торкнувся і Мойсея, який так і не ступив на землю обітовану.
Йому на заміну прийшов Ісус Навін, який був не лише прекрасним полководцем,
але й організатором, який захопив землю Ханаан і здійснив її передачу у
володіння єврейському народу.
Земля ханаанська в свій час була передана Ною, який напряму розмовляв з
Богом. Але він віддав її своєму сину Хаму. Тому завоювання Ханаану
передбачало знищення потомків Хама та інших народів, які жили на ній – хетти,
аморреї, і, нарешті, філістимляни. По імені останніх (філістимляни – пліштим), ця
країна почала називатися Палестиною, що в перекладі з грецької означає
мандрівник, чужоземець (представник іншого племені).
«Веде тебе Господь, Бог твій, в ту землю, яку він обіцяв батькам твоїм,
Аврааму, Ісааку і Іакову, дати тобі з великими і гарними містами, яких ти не
будував. І з домами, наповненими добром, якого ти не накопичував… З
виноградниками і оливами, яких ти не садив, і будеш їсти і насолоджуватися».
Второзак. 6, 10-11

Це сьогодні Палестина видається пустинною і безплідною, але в прадавні

часи вона була іншою. За описом Мойсея, це була земля добра, де росли пшениця
і ячмінь, виноград, смокви, гранатові і оливкові дерева. Це земля, в якій всього
буде в достатку. Окрім високої культури землеробства, в Ханаані були розвинені
торгівля, ремесла, і для кочівників це дійсно була земля обітована.
Підкорені племена на землі ханаанській були спільного з єврейським
народом семітського кореня і близькістю їх релігійних поглядів. Зокрема,
визнання бога Елогіма, в якого вірував ще Авраам. Але різниця в тому, що
ханаанські племена залишилися в землеробському періоді свого розвитку і тому
поклонялися богу землі – Елогіму, а євреї пішли вперед і знаходилися під
32
покровительством і захистом бога пасовищ і пустині – Ієгови (Ягве). Тобто євреї,
будучи семітами по ряду ознак, по змісту своєї діяльності були пастухами і
кочівниками, тобто іншими.
Виходячи з ідеї єдиного Бога, в землі обітованій (Ханаан) вибудовується
«царство Ієгови» – теократична держава, в основу якої був покладений договір,
укладений між Ієговою і єврейським народом. Згідно цього договору, Ієгова стає
єдиним царем ізраїльського народу, а ізраїльський народ стає вибраним народом,
який одержує від Ієгови всі блага свободи і добробуту, в яких було відмовлено
іншим народам. На основі ідеї єдиного Бога, Ієгова проголошується єдиним
господарем землі в планетарному масштабі і, зокрема, власником землі
ханаанської, яку він передав у володіння всім колінам єврейського народу.
На торгових шляхах. Незважаючи на великі досягнення в сфері
сільськогосподарської діяльності, єврейський народ проявив себе в історії
насамперед в сфері підприємництва, торгівлі, фінансів. Хоча кібуци –
агропромислові комплекси в сучасному Ізраїлі – дають високі врожаї, повністю
рентабельні і вивозять свою численну продукцію в багато країн світу. Насамперед
євреї проявили себе в торгівлі і фінансовій діяльності.
В торгівлі жителі Ізраїлю та Іудеї мали прекрасних вчителів – фінікійців. Це
народ, який населяв Фінікію. Вона разом із Сирією розташовувалась на східних
берегах Середземного моря. Фінікійці досягли звання найбільшої торгової нації
стародавнього світу. Насамперед завдяки залученню для її інтенсивного розвитку
різних способів: внутрішня, міжнародна морська торгівля, сухопутно-караванна.
По суті вся близькосхідна і середземноморська торгівля з ІV тис. до н.е. була
зосереджена в руках фінікійців.
Зростання ремесел і торгівлі привів до розбудови міст, деякі з яких
залишилися «живими» до нашого часу (Сайда, Дамаск, Бейрут та інші). В
Ізраїльсько-Іудейській державі було перейнято багато навичок і способів, серед
яких одне з головних – факторії. Тобто торгові точки в різних містах і країнах.
Цей досвід з часом вивів представників європейської нації як фахівців торгової
діяльності на одне з перших місць в світі.

33
 Розвитку торгівлі сприяло і те, що Ізраїльсько-Іудейська держава
розташовувалася на перехрещенні важливих торгових шляхів між Єгиптом та
північними і східними країнами – Сирією, Фінікією, Грецією, пізніше Римом. З
країни вивозили пшеницю, льон, оливкову олію, фрукти, вино, керамічні вироби,
мирру, ліки. З давніх часів окремі міста спеціалізувалися по виробництву
профільної продукції. Так, Єрусалим був центром виробництва тканин з шерсті і
льону. Вже в VІІ ст. до н.е. була розроблена технологія виготовлення матеріалу зі
шкіри верблюда, який пізніше одержав назву пергаменту. В свою чергу в країну
ввозили метали, різний металічний посуд, дерево (ліванський кедр), слонову
кістку.
«Землеробству, тваринництву, мисливству як видам економічної
діяльності протистоїть посередницький, торговий і орієнтований на прибуток
образ життя, який має непропорційно велику владу порівняно з невеликою
кількістю населення, що ним займається».
О. Шпенглер

Торгівля спонукала розвиток ремесла, що стало причиною виникнення

численних міст. Перші міста на планеті з’явилися в Палестині приблизно 10 тис.
р. до н.е. Найстаріше з них – Єрихон. В VІІ тис. до н.е. це було крупне по тим
часам місто-фортеця, з камінною стіною шириною 9 м. В ньому проживали тисячі
людей. Хоча стіна не врятувала місто: згідно біблійної легенди, стіни
зруйнувалися від звуків труб завойовників. Звідси вислів «єрихонські труби», що
символізують сильні звуки, які важко витримати.
Накопичення в країні багатства дозволяло вести великі будівельні роботи:
споруджувалися храми, палаци, фортеці. Це свідчило про економічний розвиток
країни, який найбільшого рівня досяг при царі Соломоні. Він провів
адміністративні реформи, країна для зручності управління була поділена на 12
округів. Ними керували особливі чиновники, які займалися також збором
податків і виконанням державних повинностей. Зміцнивши мирні зв’язки із
сусідами, Соломон активно розвивав зовнішню торгівлю. Він організував торгові
шляхи в Аравію, звідки стали поступати золото, слонова кістка, дорогоцінне
каміння.
34
 Зовнішня торгівля царя Соломона стала основою легенди про його зв’язок із
царицею Савською. Ім’я Савський дуже древнє, воно в Святому письмі згадується
двічі: як ім’я людини і як назва народу. Основа імені – земля Савей, яка
знаходилася на території теперішньої Ефіопії (вона ще називалася Абіссінією).
Країна була багатою, в ній вирощувалися великі врожаї, процвітала торгівля
золотом, дорогоцінностями, ароматичними маслами, бальзамом, ладаном. І
головне, Савеєю з давніх часів управляли жінки, і цариця Савська правила там по
праву спадкоємництва престолу (влади).
Коли в порти Савея почали прибувати торгові кораблі з Іудеї і купці
розповідали про прекрасне і багате життя під управлінням царя Соломона, цариця
вирішила сама все перевірити. Готуючись до мандрівки, вона наказала вантажити
на верблюдів численні корзини з різними дарами, зокрема золотом. Джерела
повідомляють, що цариця Савська подарувала Соломону десятки верблюдів з
вантажем золота, в сьогоднішньому еквіваленті приблизно три тони.
Суть легенди не стільки в золоті, скільки в торгових зв’язках і шляхах, які
з’єднували Ізраїльсько-Іудейську державу з іншими країнами, що приводило до
збагачення і формування економічної свідомості. Один з її принципів – знайти
можливості максимального добробуту і збагачення для країни і народу.
«Золотий тілець» і віра. Історія єврейського народу – це одночасно історія
економічної свідомості і відношення до золота і грошей. Вона починається з
біблійної оповіді про «золотого тільця». Згідно легенди, коли Мойсей вивів свій
народ з єгипетського полону, він піднявся на гору Синай, де сорок днів і ночей
розмовляв з Богом. Але народу ізраїльському набридло чекати. Йому потрібен був
новий провідник, котрий, як Мойсей, йшов би попереду і показував дорогу на
землю обітовану, обіцяну Богом Ієговою (Ягве). Вони звернулися до Аарона,
старшого брата Мойсея, і попросили його, щоб він створив їм нового бога, якому
б вони поклонялися. Аарон не став запитувати дозволу у Бога, а зібрав з усіх
жінок золоті прикраси, розплавив і відлив з них «золотого тільця». Після
жертвоприношення золотому тільцю всі стали святкувати і радіти новому
золотому богу.

35
 Коли Мойсей спустився з гори Синай, щоб передати своєму народу десять
Божих заповідей, він побачив, як люди славлять ідола, подібного тим, яким
поклонялися ненависні єгиптяни. Мойсей настільки розгнівався, що розбив
принесені скрижалі, на яких було написане слово Боже – десять заповідей. А
також кинув у вогнище «золотого тільця». Розгнівався також Ієгова, але Мойсей
вимолив у нього прощення. Після цього були страчені ті, хто хотів служити
«золотому тільцю», а інші, хто визнав закони Господа, пішли з Мойсеєм на свою,
даровану Богом, землю. Після цього Мойсей піднявся на гору Синай і сказав Богу,
що сини Ізраїлю спокутували свою вину кров’ю.
Фактично Мойсей орієнтував свій народ на пріоритет духовно-релігійних,
моральних, а не матеріальних пріоритетів. Разом з тим іудейське мислення,
порівняно з іншими філософськими вченнями, має найбільш прагматичну,
найбільш реалістичну спрямованість, здійснивши вплив на сучасну культуру в
цілому і особливо економічну. Іудеям був чужий абстрактний світ ідей. Так само
в цілому був чужий аскетизм у виді випробування бідністю, зневага до тілесного,
який пізніше приводить грецьку філософію в особі стоїцизму до християнства.
Тілесний і предметний, економічний світ для іудеїв – це творення доброго
Бога. Земля, світ, все матеріальне є для них гідним результатом Божественних
діянь, вершиною творіння. Ця думка є обов’язковою умовою розвитку
економічного життя євреїв. Старозавітному біблійному вченню майже не знайомі
презирство до багатства або хвала бідності і простоті. Перед лицем Бога єдиного
обов’язок кожної людини – примножувати багатство, не тільки для себе, але і
навколо себе. Бідність для віруючого іудея рівнозначна відлученню від синагоги,
назавжди перекритими воротами в рай. Саме тому раввіни розглядають бідність
як трагедію.
«Як відомо, древній іудаїзм не знає ніякого потойбічного світу. Радості і
сум, які переживає людина, випадають на її долю тільки в цьому світі. Виконуй
заповіді Мої, говорить Господь, і довгий вік твій буде на землі і будеш
благоденствовати в тій землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі».
В. Зомбарт

36
 Релігія Старого Завіту не була аскетичною, не забороняла земні
задоволення. Навпаки, увесь світ або все життя дані людині для того, щоб вона
використовувала їх на свою користь. Отримання вигоди, однак, не повинно
вступати в суперечність із заданими Богом правилами. Завдання іудаїзму полягає
у вихованні прагнення до багатства і навчання вмінню досягати його так, щоб
економічна активність і модель споживання знаходились в рамках даної Богом
моралі. Якщо відбувається вихід за межі моралі, як це трапилося тоді, коли
ізраїльтяни відвернулися від свого Бога і почали поклонятися «золотому тільцю»,
кара буде неминучою.
Погляди мудреців Старого Завіту максимально сприяли досягненню
багатства і добробуту, при умові дотримання законів іудаїзму. В іудейській релігії
взагалі ніколи не існувало ідеалу бідності, який би мав виключне визнання.
Коментатори Тори (священної книги іудаїзму) підкреслюють суто практичний,
діловий характер відносин між Богом (Ієговою) і його народом, метою яких є
земний добробут єврейського народу. Про такий характер відносин говорить і
звернення до Ієгови на «ти», що вказує на рівність сторін, які приймають участь в
угоді. Тому іудаїзм називають релігією раціональної і практичної житейської
мудрості. В ній відносини між Ієговою (Богом) і єврейським народом будуються
за принципом «ти мені, я тобі». Якщо правовірний іудей чітко виконував релігійні
закони, то за це Бог давав йому здорове потомство, довгі роки життя, багатство,
повагу. Це є головні предмети земного добробуту і визначальні мотиви
шанування свого Бога євреями.
«Про те, що приховане від тебе, не запитуй, загадкового не шукай,
сокровенного не досліджуй. Краще було б зовсім не народитися тому, хто
вникає в наступні чотири питання: що вище небес, що нижче землі, що було
раніше, що буде потім».
Талмуд

Служити Богу потрібно всім серцем і душею, постійно молитися. Але якщо
народ забуде, що Господь є джерело всіх благ, і проявить невдячність, то буде
жорстоко покараний. З древніх часів найгірше покарання для єврея – це
відлучення від іудейської общини. Фактично, позбавлення покровительства Бога,
37
що означає приреченість на злидні. Прикладом є доля великого філософа і
вченого ХVІІ століття Баруха Спінози. Син багатого купця з Амстердаму, він по
волі батька почав вчитися на раввіна – єврейського священика. Допитливість
вченого-мислителя привела до критики іудео-християнської релігії, на основі чого
був написаний «Богословсько-політичний трактат». Ця книга була визнана
єретичною, а Б. Спіноза був проклятий і відлучений від общини, від підтримки і
допомоги рідних. Він повинен був заробляти на життя тяжкою працею –
шліфуванням скла. Вчений і філософ, якого знала вся Європа, помер в злиднях.
Таким чином, договірні відносини між Богом і його народом будуються за
принципом нагороди і покарання: за виконання зобов’язань людина одержує
нагороду, за невиконання – покарання. Прийнявши розкаяння свого народу, Бог
нагородив його: не «золотим тільцем» в якості ідолу, а постійним володінням
золотом. Якщо встановлений зв’язок із Всевишнім, він завжди буде давати все
для підтримки гідного існування тому, хто в нього вірить.
Єврейський народ, повернувшись на землю обітовану, так і не став
землеробом. Мова йде про те, що євреї стали організаторами-менеджерами
системи господарства для збору податків, організаторами сільськогосподарського
виробництва, але не землеробами-селянами. Тим самим Ієгова благословив свій
народ не стільки на виробничу, скільки на підприємницьку, фінансову діяльність
як інструмент збереження себе, досягнення необхідного статусу і впливу.
«Золотий тілець» єврейського народу – в кредитуванні, давати гроші в борг
під проценти. Увесь Древній світ давав в борг, і безпроцентний борг був досить
звичайною формою взаємодопомоги. Про те, що гроші можуть самозростати, що
гроші можуть працювати – приносити додаткові гроші за рахунок процентів, без
затрат праці того, хто дає в борг – цю таємницю вперше розкрили світу євреї,
ставши прабатьками сучасної системи кредитування. Щоправда, дослідники
називають прабатьками кредитування вавілонян, хоча це не принципово, оскільки
вони також семітського кореня.
Особливість виникнення кредитування (лихварства) полягала в його
національно-релігійній орієнтації. Старий Завіт проголошує, що віддавати гроші

38
під процент можна іноземцю, чужому, але не своєму брату по вірі, по культурі.
Тора забороняє надавати безкорисливу допомогу представникам іншої віри. Цей
месіанізм і зробив єврейський народ згуртованим навколо своєї віри. І,
незважаючи на колосальні незгоди, гоніння, гетто, холокости, саме це дало
можливість йому вижити, зберегти свою мову, свого Бога і свою силу. Вона
знайшла своє головне оприявлення в економіко-фінансовій діяльності.
Кредит і довіра. Іудеї і гроші – досить зрозуміле і вияснене питання:
робити гроші – робити Божу справу. Перші гроші мали вид глиняних табличок, на
яких в Месопотамії фіксувалися борги. Борги могли передаватися так, що
таблички із записаними на них сумами перетворилися в свого роду валюту. І тому
не дивно, що англійське слово credit походить від латинського credo – «вірю».
Можна сказати, що першою валютою був кредит, тобто довіра. Вже
першим народам було відомо, що валюта не має нічого спільного зі своїм носієм –
металом, глиняною табличкою або папером. Гроші – це питання впевненості,
якщо не віри. Гроші є суспільною угодою, неписаним договором. Гроші, разом з
тим, сприяють об’єднанню суспільства з величезною кількістю людей, що в нього
входять. Завдяки їм ми можемо довіряти і людині, яку не знаємо, але яка поважає
ті ж цінності – гроші. В заклику до золотого стандарту смислу стільки ж, скільки
в заклику до стандарту глиняного. Поряд з металом (золотом, сріблом) носієм
довіри може служити і глина. Та сама глина, «прах земний», із якого, згідно
біблійній Книзі Буття, був створений Адам. Перша людина і перші гроші були
плодами землі.
Перша згадка про грошові трансакції присутня в Книзі Буття в історії
Авраама, який купує у хеттів (іншого, чужого племені) землю, на якій хоче
поховати свою дружину. В процесі першої грошової угоди Авраам наполягає на
купівлі по «звичайній ціні» і від зустрічної пропозиції хеттів подарувати йому
землю відмовляється. Суть не в моральній позиції Авраама, а в тому, що в Біблії
вже існує не лише поняття грошей, але й міркування, коли і як їх застосовувати, в
чому отримувати вигоду, а в чому – поступати безкорисно. Зокрема, з бідняків
Старий Завіт забороняє брати процент, а також з представників своєї нації.

39
Власне, саме за це Христос вигнав мінял з храму, адже вони не просто брали
завищений процент за обмін грошей – римські денарії на ізраїльські шекелі, але
цей процент вони вимагали від своїх соплемінників.
«Одержання і використання економічних вигод і користі в іудаїзмі
вважається цілком законним, дозволеним і корисним, але все-таки обмеженим
і освяченим заповідями Божими».
М. Вебер

Пізніше християнство взяло цю заборону для себе і тривалий час зняття

проценту за кредит заборонялося і публічно каралося. Разом з тим брати гроші в
борг хоча б іноді змушений був кожний, а без процентів ніхто не позичав. Але ця
заборона стосувалася християн, євреї ж могли займатися лихварством, тобто
кредитуванням. Даний вид заняття являв собою один з не багатьох видів
діяльності, яким євреї могли займатися в середні віки.
Причому ця діяльність була дискримінована, і євреїв, які мали гроші, часто
просто грабували. Так, на початку ХІV століття енергійний король Франції Філіп
ІV Красивий, котрий проводив активну державну політику, мав постійну потребу
в грошах, постійно шукав можливості одержувати золото і срібло. Щоб
задовольнити цю потребу в грошах, він спочатку забрав товари в купців
Ломбардії. Потім обклав податками духовенство. Після цього він забрав золото,
срібло, гроші і власність у євреїв, причому вислав їх з країни.
Разом з тим євреї обережно підходили не тільки до проценту по кредиту,
але і до боргів в цілому. Окрім згадуваного «прощення боргу» існували ще й чіткі
правила, що допустимо при виборі забезпечення по займу і при його поверненні.
Насамперед, ніхто не повинен заборгувати до такої степені, щоб позбутися
джерела засобів до існування. Брати останнє – це брати в заклад душу, а релігія це
забороняла.
Кожний сучасний раввін, спираючись на Тору, може засвідчити: тільки Бог
єдиний – захисник справедливості для всіх, він і гарант реальних грошей, коли
гроші перебувають в обігу і «працюють» на людину. Гроші – це важливий символ
згоди, те, що засвідчує наше бажання жити в Раю. Іудейському ідеалу відповідає

40
райський сад, а не місто. Гроші показують наше бажання зробити кращим
суспільство, цивілізацію, мирне співіснування. Зрештою, відповідати настановам
Тори.
Гроші – енергія життя? Первісно займ був задуманий як соціальний
інструмент: гроші брали в борг бідняки для підтримки своєї сім’ї. Тобто мова
йшла про акцію гуманітарну, моральну. На відміну від нашого часу, коли ми
беремо в борг по необхідності. Коли людина, та ще й небагата, бере по
необхідності, то не потрібно ще більше обтяжувати її виплатою процентів.
Проблема «гроші роблять гроші» прослідковується і в античності, зокрема в
Арістотеля, який засуджував одержання процентів з моральної і метафізичної
точки зору. Для іудаїзму характерна сама позиція неприйняття бідності. Саме
тому раввіни розглядають бідність як трагедію: немає в цілому світі нічого гірше
бідності. Вона – саме найстрашніше із страждань. Під її тягарем людина
уподібнюється тому, хто несе на своїх плечах всю біду і нещастя людських мук.
Трагедія бідної людини в тому, що їй нічого буде представити в свій
смертний час «перед очі Господа». Оскільки те, що тут є вчинками, там стає
частиною нашої сутності. А без грошей неможливий вчинок. Так само, як і самі
гроші стають «справжніми в добрих справах». Але «справжня» справа, єдиний
вартий вчинок – це угода, домовленість. Раввін Н. Бондер зазначає: «Давайте
робити справу», «Давайте домовлятися» – ці слова, проголошені на Землі, ехом
відгукуються на Небесах. Священним є той момент, коли між двох людей
здійснюється угода, коли це відбувається по взаємній згоді і в інтересах обох
сторін.
«Ті, хто розуміють суть свого існування в цьому світі, ставлять вище
всього «працюючий» у всьому об’ємі капітал. Їх гроші завжди доступні для
«угод», вони живуть, виконуючи заповіти Творця».
Н. Бондер

Угода передбачає кредит, до якого, як видно з настанов стародавніх

мудреців, існувало обережне відношення. Навіть нічого не знаючи про майбутні
ролі господарської політики (фіскальної або монетарної), євреї, можливо

41
несвідомо, відчули, що угода, яка передбачає в тому числі процент по кредиту,
являє собою могутню зброю. Вона може бути як хорошим слугою, так і
(буквально) володарем, який робить тебе рабом.
Це схоже на дамбу. Поставлена, вона може запобігти і засухам, і паводку в
долині; обмежуючи примхи природи, ми в певній мірі чинимо опір її
непередбачуваним циклам. Дамба дозволяє нам практично постійно регулювати
потік води. Тим самим ми приборкуємо енергію води, окультурюємо її: вона
починає вести себе так, як ми хочемо. Але якщо ми почнемо нерозумно
регулювати воду, то вода може і прорвати дамбу, а її енергія може принести
непоправної шкоди.
Те ж саме можна сказати про енергію грошей. Вже в часи Соломона євреї
розуміли силу цієї енергії. В матеріальному виді гроші начебто не існують, вони
існують в ролі соціальної функції, яка підтримується загальною довірою.
Банкноти і монети лише невеликі частини цієї енергії. Завдяки такій особливості
грошей ми можемо черпати енергію майбутнього на благо теперішнього. І
здійснюється це завдяки боргу, кредиту. Заощадження ж, навпаки, можуть
акумулювати енергію минулого для використання її сьогодні або завтра.
Монетарна політика є не що інше, як управління цією енергією.
«Врешті-решт, саме гроші дозволяють утворювати між людьми
незрівнянно більше зв’язків, чим їх коли-небудь раніше існувало».
Г. Зіммель

З певним перебільшенням можна сказати, що гроші можуть все. Вони

можуть підняти людині настрій, оскільки є величиною постійною. Взятий кредит
«забирає енергію» як із теперішнього, так і майбутнього життя, оскільки потрібно
заробляти кошти на його повернення. Наявність грошей обумовлює появу такої
кількості енергії, що людина починає вести себе по-іншому: стає сміливою,
щедрою, порушує заборони. Причому гроші «знають», як «перекидати»,
«переносити» енергію на тривалі періоди. Так, ймовірне отримання прибутку або
якоїсь іншої значної суми відкриває можливості вийти в інший вимір життя.

42
 Діаспора та її економічне значення. Після смерті царя Соломона його
спадкоємці не змогли усунути нагромаджені суперечності між багатою
землеробською північчю і бідним тваринницько-кочовим півднем. Ізраїль
відокремився і почалася його боротьба з Іудеєю. Війни вимагали грошей, що вело
до посилення податкового гніту, збідніння населення і соціальних рухів в обох
державах. Це знайшло відображення в першій соціальній літературі – книгах
пророків в Старому Завіті. Пророки критикували багатіїв і владу за жадібність,
багатство і закликали повернутися до минулого патріархального життя.
Боротьба Ізраїлю та Іудеї, соціальні рухи послабили ці царства, і вони стали
здобутком інших держав. В 743 р. до н.е. ассірійський цар Тіглатпаласар ІІІ
захопив частину Палестини, а жителів вигнав в Ассирію. В 722 р. до н.е. його
наступник Саргон ІІ захопив Ізраїль і увів в полон більше 27 тис. ізраїльтян. В 586
р. до н.е. вавилонський цар Новуходоносор завоював Іудею, зруйнував Єрусалим і
увів у Вавилон велику кількість іудеїв (Вавилонський полон).
Боротьба євреїв проти вавілонян знайшла відображення в біблійній оповіді
про Юдіф і Олоферна, полководця царя Новуходоносора, який оточив місто-
фортецю Ветілую. Він уже передбачив перемогу, але йому завадила красуня
Юдіф. Користуючись своїми чарами, вона пройшла в стан Олоферна, який
запросив її на бесіду і банкет. Коли ж Олоферн заснув, Юдіф відрубала йому
голову і повернулася до себе в місто. На ранок воїни, з жахом побачивши
обезглавлений труп Олоферна, злякалися і втекли. Так Юдіф своєю красою,
розумом і патріотизмом перемогла значно сильнішого ворога.
«…Новуходоносор вивіз всі скарби дому Господнього і скарби царського
дому; і виселив увесь Єрусалим і всіх князів, і все хоробре військо, і всіх
майстрів, …і художників, і будівельників, всіх хоробрих, відвів цар Вавилонський
на поселення у Вавилон».
4-та Кн. Царств

З падінням древніх держав Ізраїлю та Іудеї різко прискорилася єврейська

діаспора, тобто розселення євреїв за межами своєї Батьківщини. І до падіння Іудеї
та Ізраїлю євреї жили в інших країнах, в невеликих колоніях Сирії, Фінікії і
Єгипту, створених торговцями і ремісниками. Але з масовим та примусовим
43
вивозом і переселенням в інші країни вони організовують великі колонії, які з
часом перетворюються у великі міста. Щоб не потрапити у вавилонську неволю,
велика кількість євреїв переселилася в Єгипет. Утворена тут община
нараховувала біля мільйона чоловік.
Наступний великий етап розсіяння єврейського народу припадає на період
Римської імперії. В І ст. до н.е. увесь Близький Схід був захоплений Римом. В 66
р. н.е. в Іудеї почалося повстання за економічну і політичну незалежність, яке
увійшло в історію як Іудейська війна. Повстання після тривалої боротьби було
придушено, але римляни на знак помсти зруйнували Єрусалим, храм Соломона і
масово виселили полонених євреїв з Палестини. Нове повстання євреїв 133-135
рр. також було придушене, а десятки тисяч євреїв були розселені по всій Римській
імперії.
Для Палестини розсіяння було великою бідою. Був, по-перше, підірваний
генофонд нації, по-друге, Палестина опинилася у великій кризі і на тисячі років
була об’єктом постійних експансій і завоювань: римляни, візантійці, араби,
хрестоносці, турки, англійці тощо.
Але діаспора не лише вижила, але й здійснила вплив на країни, де
розселялися і утворювали общини євреї – в країнах Європи, Азії, Африки.
Масштаби, напрямки і специфіка впливу діаспори на економіку країн визначалися
рядом обставин.
Насамперед способом діяльності. Оскільки земля є головним багатством
народів, тому корінне населення прагне не допускати чужинців до володіння нею.
Тому єврейська діаспора (як і інша) не допускалася в сільське господарство. В
силу чого євреї займалися ремісництвом, будівництвом, торгівлею, медициною і
жили в основному в містах.
Подавляюча частина єврейської діаспори притримувалася своєї релігії, не
асимілювалася і жила відокремлено. Це приводило до обмеження в правах, тому
євреї змушені були пристосовуватися до місцевих умов, активізувати розум,
енергію, волю, шукати свою економічну нішу і досягати в ній успіху. Інакше вони
б не вижили, оскільки допомоги було чекати ні від кого.

44
 В зв’язку з обмеженою сферою праці євреї змушені були в основному
займатися ремеслом, торгівлею та інтелектуальною діяльністю (викладачі,
фінансисти, лікарі, художники, філософи, перекладачі, законодавці).
Накопичений досвід передавався спадкоємцям. Здійснювався своєрідний
природний відбір. Тому, незважаючи на гоніння і холокости, євреї завжди в
основній масі постають умілими, розумними, економічно активними індивідами.
Професійність, майстерність, особиста свобода, швидка адаптація до
мінливих обставин обумовили високу економічну мудрість, раціоналізм і
економічну результативність єврейської діаспори, отже, і її доходи. Так що вони
були гідними спадкоємцями царя Соломона, відомого своєю мудрістю і
багатством.
Для центральної влади кожної країни єврейська діаспора була вигідна тим,
що в її середовищі було багато освічених, активних управителів, чиновників. Не
маючи підтримки від родової аристократії, знаходячись під її постійним
контролем, вони не мали права на помилку, не дозволяли особисту розкіш і не
займалися казнокрадством. Часто із середовища єврейських чиновників виходили
міністри, головні управителі, радники, які відігравали велику роль в економіці
країни. Так, наприклад, Іосиф був правою рукою і головним радником
єгипетського фараона. В подальшому в багатьох європейських монархів і
правителів євреї були казначеями і фінансовими радниками.
Єврейський народ дав світу найважливіший історичний, літературний,
публіцистичний, релігійний твір, книгу книг – Біблію. Її цінність полягає не лише
в релігійних трактатах, міфах, соціальних і політичних настановах пророків.
Біблія – цінне джерело і по історії економічної думки. Доказом цього є добробут,
фінансовий успіх і досягнення в мистецтві і науці представників єврейського
народу у всьому світі.
Оцінюючи роль євреїв в світовій історії, О. Купрін писав: «Незвичайний,
незбагненний єврейський народ! Крізь десятки століть пройшов він, ні з ким не
змішуючись, гордо обособлюючись від всіх націй, приховуючи в своєму серці
вікову скорботу і вікове полум’я. Строкате, величезне життя Риму, Греції, Єгипту

45
давним-давно зробилося надбанням музейних колекцій, далекою казкою, а цей
таємничий народ, котрий був вже патріархом в дні їх дитинства, не тільки існує,
але й зберіг повсюди свій міцний, гарячий південний тип, зберіг свою віру, повну
великих надій і дрібних обрядів, зберіг священну мову своїх натхненних
божественних книг, зберіг свою містичну азбуку, від самого написання якої віє
тисячолітньою прадавністю! Ніде не залишилося сліду від його загадкових
ворогів, від всіх цих філістимлян, амаликитян, моавитян та інших напівміфічних
народів, а він, гнучкий і безсмертний, все ще живе, начебто виконуючи чиєсь
надприродне визначення. А може, вищій силі було потрібно, щоб євреї,
втративши свою батьківщину, виконували роль вічної закваски у величезному
світовому бродінні?»
***
Виникнення Ізраїльсько-Іудейського царства сприяло народженню
раціонального єврейського мислення. Його основні складові – прагматичний
погляд на світ, повага до законів, встановлених іудейською релігією, до грошей і
приватної власності. Вся історія єврейського народу здійснювалася в контексті
настанов старозавітних пророків, біблійних оповідей і притч. На їх основі
сформовані архетипи культури економічної поведінки і діяльності єврейського
народу. Пошук землі обітованої (шляхів повернення в райський сад, де панували
гармонія і достаток), постав в якості найвищої мети економіки і економістів –
досягнення всезагального добробуту. Це завдання вони прагнуть вирішити
впродовж всієї історії людства, включаючи наше сьогодення.

46
 ВАРТІСТЬ БЕЗСМЕРТЯ ДУШІ
(Економіка країни фараонів)

Виникнення і розвиток єгипетської держави. Животворна сила Осіріса та

Ізіди. Боги і культ тварин. Ціна мумії. Загадка Сфінкса і вартість пірамід.
Кому належало золото Єгипту.

Історія Стародавнього Єгипту цікава і повчальна. За тисячі років свого

існування, задовго до виникнення європейської цивілізації, Єгипет залишив не
лише багато загадок, але й важливі економічні, соціальні, культурні досягнення, а
також багату міфологію.
Давні єгиптяни вірили в безсмертя душі. Гігантські піраміди, унікальні
підземні гробниці споруджувалися для поселення в них душ померлих фараонів
та інших єгиптян. Як вважали жерці, після смерті людини її тіло призначене для
землі, а душа – для мандрівки по небу. Вона може повернутися з часом в тіло, але
для цього його потрібно перетворити в мумію, провівши процедуру
бальзамування. Вперше її здійснив бог бальзамування Анубіс над тілом бога
Осіріса, підступно вбитого своїм братом Сетом. Видаливши всі внутрішні
органи, умастивши останки пахощами, запеленавши їх, Анубіс тим самим створив
першу в світі забальзамовану мумію. З тих пір всі єгиптяни, від фараона до
простого общинника-селянина, все життя збирали кошти для бальзамування тіла
після смерті. Залежно від соціального статусу, мумію померлого потрібно було
помістити в піраміду, склеп, саркофаг, могилу. Якщо до цього додати будівництво
храмів, некрополів, виготовлення інструментів, ліків, ароматичних речовин,
підготовку спеціалістів, то процес підготовки до смерті вимагав колосальних
економічних затрат. Міф в безсмертя душі коштував дорого.
Сьогодні важко уявити історію досягнень культури без єгипетських пірамід,
без таємничого Сфінкса, без колосальної будови Карнакського храму. Приклад
циклопічних споруд і технології муміфікації ще раз переконує про першочергове
для держави значення економіки – основи розвитку суспільства і народу.
47
Стародавній Єгипет показує, яку роль в забезпеченні економічного розвитку
відіграє міфологія і релігія. Можна сказати, що все економічне життя
стародавнього єгиптянина було обумовлено релігією, про що свідчить
муміфікація тіл після смерті. Тим більше, в період існування єгипетських царств
населення поклонялося багатьом богам, кожний з яких вимагав пожертвування і
пошани. Які ж особливості міфологізованої єгипетської економіки?
Виникнення і розвиток єгипетської держави. Найдавніша на планеті
єгипетська держава виникла в кінці ІV тис. до н.е. в долині ріки Ніл. Територія, на
якій створювалася єгипетська цивілізація, являла собою нешироку полоску землі
вздовж ріки, затиснуту між пустинями Сахари, яка охоплює Північну і Східну
Африку. Ріка Ніл забезпечила існування людини в цій частині континенту з епохи
кам’яного періоду. З часів виникнення землеробства Ніл поділяється на Білий –
бере начало в Екваторіальній Африці, проходить через території, багаті
рослинництвом, і несе в собі велику кількість рослинних добрив; води Голубого
Нілу несуть мінеральний мул. Об’єднавшись в єдину ріку, вони щорічно
розливаються на півночі країни (Верхній Ніл), зрошуючи і удобрюючи землю,
створюючи сприятливі умови для сільського господарства.
Для його продуктивного розвитку потрібна держава. Мета економічної
діяльності кожної держави – життєзабезпечення населення країни. Досягнення
цієї мети вимагало впродовж тисячоліть створювати і підтримувати іригаційні
мережі, шукати і використовувати будівельні матеріали, мідь, золото, залізо,
забезпечувати господарство робочою силою.
Заради цих ресурсів фараони – єгипетські монархи – вели постійні війни,
що приводило до змін і навіть розпадів їх держави. Хоча війни і велися для
вирішення господарських проблем, вони все ж таки виснажували економіку
країни. Розпади і трансформації давньоєгипетської держави стали відправним
моментом для поділу єгипетської історії на періоди: Древнє царство – ІV тис. до
н.е. – ХХІІІ ст. до н.е.; Середнє царство – ХХІ ст. до н.е. – ХVІІІ ст. до н.е.; Нове
царство – ХVІ ст. до н.е. – ХІ ст. до н.е.

48
 «Історія Єгипту, в тому виді, як вона дійшла до нас, повна колосальних
суперечностей. Міфічний та історичний елементи змішані один з одним, і
свідчення у вищій мірі різні. По словам Геродота, жерці розповідають, що
спершу Єгиптом правили боги, а від першого царя-людини Менеса до царя Сеті
пройшло 341 покоління або 11340 років».
Г. Гегель

Населення Єгипту склалося на основі змішання семітських, берберійських

та інших народів і племен Північної і Східної Африки. Згідно первісних
єгипетських міфів, спочатку світ являв собою Хаос, з якого вийшли боги, які
створили землю, небо, тварин, рослини і людей. Отже, людина є результатом
творіння богів, і тому залежна від них. Стародавні єгиптяни жили общинами на
чолі зі старійшинами. Потреба ведення зрошуваного землеробства змушувала
общини об’єднуватися для створення іригаційних мереж. Їх будували як вільні
общинники, так і захоплені в полон раби. Із родової знаті почали виділятися
місцеві володарі, відбулося розслоєння общини, створилися маленькі держави, які
до середини ІV тис. до н.е. об’єдналися у великі держави: Нижній Єгипет на
півночі і Верхній Єгипет на півдні. В результаті тривалої боротьби між ними
приблизно в 3000 р. до н.е. вони об’єдналися в єдину державу. Територія держави
ділилася на області – номи, які управлялися намісниками фараона – номархами.
Земля в Єгипті належала фараону, який наділяв нею чиновників, жерців,
воєначальників. Іригаційна система складалася із каналів, шлюзів, дамб, що
оточували поля, і підйомних споруд, за допомогою яких воду подавали на поля,
розташовані вище водного рівня. Відповідальними за розвиток і утримання
іригаційних систем були державні чиновники, які спостерігали за підйомом і
спадом води в Нілі. Держава проводила великі будівельні роботи по створенню
каналів і водосховищ. Вже в період Середнього царства була створена система
регулювання руху води із Нілу у водосховища, яка дозволила створити великий
оазис, де було побудоване місто Кахуп.
Наведені приклади свідчать, що в стародавньому Єгипті були створені всі
умови для ведення насамперед сільського господарства. Але його продуктивність,
за переконанням єгиптян, залежала від підтримки богів землі і води. Втіленням

49
землі в одних номах був бог Геб, в інших – Акер. Ніл, який протікав по землі,
уособлювався в образі бога Хапі, який сприяв урожаю своїми розливами. Сам Ніл
також населявся добрими і злими божествами в образі тварин: крокодилів,
гіпопотамів, змій тощо, яким приносилися жертви, навіть людські. За родючістю
полів слідкувала богиня – володарка зернових сховищ Рененутет, яка
зображалася в образі змії; вона з’являється на полі під час жнив, слідкуючи за
ретельністю збору врожаю. В свою чергу врожай винограду залежав від бога
виноградної лози Шаї.
Допомога богів, які уподібнювалися тим тваринам, які жили на землі, в
ріках, водоймах, надихала людей до роботи, що сприяло становленню і розвитку
економіки Древнього царства. Досягнення в цій сфері підняли рівень соціального
розвитку, державного управління і культури. Особлива роль належала релігії, яка
надавала смислу господарській діяльності, зокрема в галузі аграрної діяльності.
Животворна сила Осіріса та Ізіди. Розвиток і розповсюдження
землеробства в Єгипті удосконалили міфологічне обґрунтування даного виду
діяльності, породивши цикли міфів про Осіріса. Він – бог виробничих сил
природи: в «Книзі мертвих» названий зерном, в «Текстах пірамід» – виноградною
лозою як в’янучої і воскресаючої рослинності. Так, сівба вважалася похоронами
зерна – Осіріса, поява сходів сприймалася як його відродження, в зрізання
колосків під час жнив – як вбивання бога. Ця функція Осіріса знайшла
відображення в широко розповсюдженому сказанні, яке описує його смерть і
народження (відродження).
В єгипетській міфології бог Осіріс займає особливе місце. Він двоякий по
своїй сутності і в діяльності: з одного боку, творець, якому підкоряються всі сили
природи, з іншого – господар потойбічного світу. Його зв’язок із
сільськогосподарським виробництвом обумовлений тим, що він був старшим
сином бога землі Геба і богині неба Нут. Він також був братом і чоловіком Ісіди,
яка була уособленням єгипетської жіночності і материнства, яка знала таємниці
життя, була цілительницею, покровителькою царської влади.

50
 Правлячи Єгиптом, Осіріс відучив людей від людоїдства, навчив сіяти
пшеницю, ячмінь і просо, вирощувати виноград, випікати хліб і обробляти руди.
Осіріса, котрий щасливо царював в Єгипті, підступно вбив його молодший брат,
злий Сет. Його сестра і дружина Ісіда знаходить тіло Осіріса, від нього народжує
сина Гора, який, змужнівши, перемагає Сета і воскрешає батька. Однак Осіріс не
хоче залишатися на землі, стає царем потойбічного світу.
Міф про воскресіння Осіріса пов’язувався із щорічними розливами Нілу, які
пояснюються тим, що Ісіда, оплакуючи свого чоловіка, наповнює ріку своїми
сльозами. Повноводний Ніл був запорукою високого врожаю. Характер Осіріса як
бога родючості і рослинництва знайшов відображення в циклі обрядів. В храмах
фігури Осіріса засівалися зерном, а його зображення покривалося зеленими
сходами, що символізувало відродження бога.
Уявлення про Осіріса як бога землеробства і врожаю було перенесене і на
фараона. Він вважався магічним зосередженням родючості країни і тому брав
участь у всіх основних обрядах землеробського характеру; з приходом часу
підйому Ніла кидав у нього папірус з указом, що почався розлив; першим
урочисто починав підготовку ґрунту для посіву; зрізав перший сніп на святі жнив;
за всю країну приносив вдячну жертву богині врожаю Рененутет і статуям
фараонів після закінчення польових робіт.
Драматичні події, пов’язані з життям і боротьбою Осіріса й Із іди проти
злих сил, обумовлені нестачею придатних для землеробства земель в Єгипті. Це
стало причиною обмеженого розведення тварин. Тому велике значення мало
птахівництво, особливо розведення качок і гусей. Єгиптяни в основному
вирощували ячмінь, пшеницю, овочі, льон. Але знаряддя праці в сільському
господарстві довго залишалися примітивними. Це були мотика, плуг, серп з
кремнієвими різцями. Низький рівень знарядь праці пояснюється дешевою
робочою силою. А це, в свою чергу, приводило до знецінення людського життя.
«Перший і основоположний вплив релігійних уявлень на життєву
поведінку і господарство здійснювався через символічні образи. Мислення, яке
лежить в основі розвиненого символізму, називається «міфологічним»».
М. Вебер

51
 Тому такі великі надії покладалися на стихії природи. Перший арабський
полководець, який завоював Єгипет, писав халіфу Омару: Єгипет спочатку буває
величезним морем пилу, потім морем прісної води, нарешті морем квітів; там
ніколи не буває дощу, до кінця липня падає роса, а потім починається розлив
Нілу. Після цього людина починає сіяти, і одержує великий врожай. Існування
єгиптянина, його образ життя і діяльність обумовлені Сонцем і Нілом, від яких
залежить врожай.
Сонце – чи не найголовніше божество в єгипетській міфології. В Древньому
царстві бог сонця називався Ра. В епоху Середнього царства і особливо, коли
почала правити Фіванська династія Нового царства, в якості головного бога
стверджується інший бог сонця – Амон (фараони Середнього і Нового царств
походили із Фів). Амона шанували як «царя всіх богів», він – бог-творець, який
створив все суще. Ім’я Амон означало «прихований, невидимий». Він був як
подих вітру і був начебто скрізь, і тому вважався всюдисущим. Вважалося, що
фараон народжується від шлюбу Амона з царицею-матір’ю, до якої бог приходить
в образі її чоловіка.
Із цього своєрідного погляду на природу витікає головний принцип
єгипетської релігії: Ніл і Сонце є двома людиноподібними божествами, і процес,
що протікає в природі, й історія богів виявляються тотожними. Під час зими сила
сонця послаблюється, і воно повинно знову народитися. Так само народжується
Осіріс, але його вбиває ворожий йому брат Сет; Ісіда, яка уособлює материнство,
отже, землю, яка народжує все для життя, тужить за Осірісом, збирає його
розрізані частини. Їх бальзамує бог Анубіс, якого в Древньому царстві вважали
богом мертвих.
Таким чином, Осіріс, Сонце, Ніл – ці три уявлення поєднуються в одному
вузлі. Сонце і Ніл є символами, в яких вбачається історія бога. Конкретна
єгипетська фантазія приписує Осірісу й Ісіді введення землеробства, виготовлення
знарядь праці тощо, адже Осіріс не тільки дарує корисні блага, він не тільки
запліднює землю, але дає також і засоби для користування цими благами. Він же

52
встановлює для людей закони, облаштування в суспільному житті і богослужіння.
Отже, він надає людині засоби для праці і забезпечує їх продуктивне
використання. Осіріс є також символом сівби, коли зерно кидається в землю і
потім сходить, а також символом процесу життя. В силу чого ці різнорідні явища
природи і духовне начало поєднуються в одному міфологічному уявленні.
Боги і культ тварин. На більш вищому ступені розвитку єгиптяни
споглядають духовне і в житті тварин, подібно тому як вони споглядали його в
Нілі, в сонці, в сівбі і землеробстві. Ми зустрічаємо поклоніння простій тварній
життєвості і в інших націй, часто в явно вираженій формі, як в індусів або у
євреїв: «Не їжте крові тварин, тому що в ній життя тварини», – наставляє Талмуд.
Греки і римляни вважали птахів віщими, стверджуючи: в них є те, що незрозуміле
духу людини. Але у єгиптян поклоніння тваринам досягло найвищого рівня
забобону. Поклоніння тваринам приймало в них суто місцевий характер: в кожній
області (номі) була своя тварина – кіт, ібіс, крокодил тощо. Для них
влаштовувалося комфортне існування, а після смерті їх бальзамували, як людей.
Биків ховали, але так, що роги виглядали з їх могил. Щоб знати, що тут похована
священна тварина.
В інших народів тварини були помічниками, транспортним засобом, їжею,
виконували роль грошей: ціна раба, наприклад, могла визначатися кількістю
овець або інших приручених тварин. Але в єгиптян тварини, в силу їх обожнення,
вимагали пожертвувань, тобто затрат.
Прикладом цієї затратної економіки є бик Апіс, який уособлював родючість
і життєвість. Поклоніння Апісу виникло в глибокій древності: він вважався ба,
тобто душею, бога Мемфіса Птаха і бога сонця Ра. Втіленням Апіса являвся
чорний бик з особливими білими відмітинами на голові. Така тварина була
рідкістю, тому утримували величезні стада, в яких міг народитися бичок,
відповідний еталону.
Єгиптяни вірили, що ритуальний швидкий біг Апіса запліднює поле. Апіс
вважався биком Осіріса. Живого бика Апіса утримували в особливому
приміщенні. В VІІ-VІ ст. до н.е. для утримання бика Апіса в Мемфісі, недалеко від

53
храму бога Птаха, був побудований спеціальний храм. Корова, яка народила
Апіса, також шанувалася і утримувалася в особливому приміщенні. Смерть бика
Апіса вважалася великим нещастям. Померлого бика Апіса бальзамували і ховали
по спеціальному ритуалу в спеціальному склепі біля Мемфіса. При розкопках
знайшли десятки мумій Апіса. На бронзових статуетках Апіса, які дійшли до нас у
великій кількості, між рогами часто поміщений сонячний диск.
Якщо врахувати догляд бика, жерців, які обслуговували храм, в якому
поклонялися Апісу, кошти на його бальзамування, церемонії поховання і багато
іншого, то в результаті вартість бика Апіса дуже дорога. Постає питання: якою
ціною, якими коштами окупаються затрати на бика Апіса? Очевидно, за рахунок
більшої частини економічних ресурсів, які вироблялися в номах, в господарстві
царедворців і самого фараона. А також податків з підданих. Все йшло на оплату
подібних релігійних вірувань і містерій.
Обожнення і вшанування тварин є характерною рисою єгипетської
міфології і релігії. Воно виникло з прадавніх часів і посилилося в більш пізні
періоди історії Єгипту. Втілені в тваринах божества спочатку, як правило,
вважалися покровителями полювання, а потім стали покровителями
тваринницького господарства.
«Символізм давньоєгипетських поєднань тварин з богами обумовлений
зосередженням в спогляданні природи, доведення його до суперечності і
формулюванні практичних завдань життєдіяльності».
Г. Гегель

До числа найбільш обожнених тварин відносились бик (боги Апіс, Мневіс,

Бухіс) і корова (богині Ісіда, Хатор). Бог сонця Ра зображався у виді людини з
головою сокола, а також з головою барана. Злий бог Сет зображався з головою
осла, самої спокійної домашньої тварини. Бог мудрості Тот зображався з головою
Ібіса; приліт Тота-ібіса в Єгипет пов’язували з розливами Нілу. Улюблена дочка
сонячного бога Ра, богиня вологи Тефнут зображалася у виді кішки. Їй було
присвячено свято «День виноградної лози і повноводного Нілу». Від неї залежало
наповнення вологою рослин, отже, врожай. Бог померлих Анубіс зображався з

54
головою шакала – тварини, яка завжди бігає по кладовищах. Його ще називали
провідником людської душі крізь морок невігластва. Лев втілював багато богів, як
і змія.
Боги в образах биків і корів шанувалися в багатьох номах. Один із папірусів
розповідає, що спочатку всі боги і богині були биками і коровами з шерстю
різного кольору. Потім, за велінням верховного бога, всі бики втілилися в одного
чорного бика, а всі корови – в одну чорну корову. З виникнення
давньоєгипетської держави культ бика почав зближатися з культом фараона. На
одному із зображень (3000 р. до н.е.) фараон у виді бика руйнує фортецю ворога.
Вище вже говорилося про чорного бика з білими відмітинами як втілення бога
Апіса.
В образі змій втілювалися як добрі, так і злі божества. Ворогом сонця Ра
вважався величезний змій Апоп, який уособлював морок і зло. В той же час в
образі змії шанувалася богиня родючості Ренетутет, а також Ісіда і Нефтіда,
захисники Осіріса, богиня Уто – покровителька Нижнього Єгипту, охоронниця
Ра і фараонів. Очевидно, така увага до змій була пов’язана з тим, що вони у
великій кількості знаходилися в землі, полях, садах, де відбувалася
сільськогосподарська діяльність людини, тому потрібно було віддавати їм
належну шану і відповідну оцінку. Так, в казці «Зміїний острів» діє величезний
змій, який може спалити людину своїм диханням, але може і врятувати її,
передбачити майбутнє.
Для єгиптянина жива природа поставала багато в чому незрозумілою, і
звідси таке обожнення тварин. Так, під час голоду віддавали перевагу помирати
людям, тільки б не вбивати священних тварин і не чіпати заготовлені для них
припаси. Обожнення і культ тварин був пов’язаний, як вже зазначалося, з
особливостями сільськогосподарської діяльності, яка залежала від кліматичних
умов і сил природи. Їх символами виступали тварини, оскільки вони несли в собі
привабливу і приховану силу.
Ціна мумії. Про життя і господарську діяльність стародавніх єгиптян нам
повідомляють «Тексти пірамід» (Древнє царство), «Тексти саркофагів» (Середнє

55
царство) і «Книга мертвих» (Нове царство). Більшу частину їх змісту складають
гімни і молитви богам, записи погребальних обрядів, тексти заупокійних
царських ритуалів, сказання про богів та їх походження тощо. Отже, головна
увага зосереджена на підготовці до потойбічного життя. В силу чого можна
стверджувати, що більша частина коштів фараона, а також і багатого, і бідного
єгиптянина йшла на підготовку до світу мертвих.
Археологічні знахідки показують, що Єгипет був величезним царством
мертвих. Іншими словами, поряд з реальним життям єгиптяни створили такий же
могутній світ в творах мистецтва і архітектурних спорудах, які присвячувалися
мертвим. Це величезні підземні споруди вздовж Нілу, коридори і кімнати яких
наповнені муміями, і які такі ж великі, як сучасні шахти і рудники; це величезні
некрополі в Долині царів; це чудеса світу – піраміди, головне призначення яких –
бути гробницями.
По царству мертвих можна було судити, якими були уявлення про людину в
Єгипті. Адже в людині, яка померла, її сутність для оточуючих постає без
випадкових характеристик і ознак. А якою народ (оточуючі) уявляє для себе
сутність людини, таким є і сам народ, такий його характер.
По словам Геродота, єгиптяни вперше висловили думку, що душа людини
безсмертна. Смисл її безсмертності в її самостійності; вона реалізує себе в
царстві мертвих. Душа в нього потрапляє не відразу, вона повинна помандрувати
тривалий час, до трьох тисяч років. В процесі цих мандрів вона проходить багато
випробувань. Зокрема, потрібно було пройти суд Осіріса, під час якого помічник
Анубіс зважував серце померлого на вагах істини. Серце, згідно легенди,
поміщалося на ліву чашу вагів, а на праву – перо богині Маат, яка уособлювала
справедливість, гармонію у Всесвіті та істину. Що важче – перо або серце, від
цього залежала подальша доля померлого.
Далі Анубіс готував тіло до бальзамування, перетворював його в мумію,
тому його називали також богом бальзамування. Він покладав на мумію руки і з
допомогою магії перетворював померлого в просвітленого, в блаженного. Це

56
допомагало померлому подолати небезпеки загробного світу і одержати спокій і
блага після смерті.
В Єгипті вважали, що після смерті тіло людини призначено для землі, а
душа – для мандрівки в просторі. Щоб обезсмертити душу, тіло потрібно
перетворити в мумію. Процес бальзамування вимагав знань з анатомії,
фармакології, хірургії, хімії, і зберігався в строгому секреті.
«Коли помирає хто-небудь з єгиптян, жінки оточують його тіло і
голосно оплакують, і уявлення про безсмертну душу не являється для них
втіхою, як у нас».
Геродот

Слово «мумія» арабського походження, воно означає не що інше, як бітум

або суміш смоли і мірри, трави із специфічними властивостями. Саме цей склад
тримали в секреті жерці, застосовуючи його для обробки тіл, які хотіли надовго
зберегти. Операція по бальзамуванню дуже клопітка і складна. Її якість залежала
від вміння тих, хто проводив цю операцію. Чим вища якість, тим більш дорогий
процес. Але кожний, навіть бідний, єгиптянин хотів зберегти своє тіло, в яке,
згідно «Книзі мертвих», може повернутися душа.
Процес бальзамування і муміфікації пов’язаний з культом Осіріса. Завдяки
магії поховального обряду померлий, насамперед фараон, так само оживає після
смерті, як ожив Осіріс. В процесі розвитку єгипетської держави з’являється все
більша кількість прошарку простих, але багатих людей, які могли заплатити за
бальзамування після смерті. Вважалося, що кожний єгиптянин, подібно Осірісу,
відродиться для вічного загробного життя, якщо буде дотриманий увесь
поховальний обряд.
Отже, єгиптяни, в особливості фараони, все життя турбувалися про те, щоб
приготувати собі гробницю і забальзамувати тіло. Характерно, що померлому все
те, чим він заробляв на життя в цьому світі, вкладали в його гробницю:
наприклад, реміснику його інструменти. Предмети і скарби гробниці
Тутанхамона, які дійшли до нас повністю збереженими, показують, що мав
фараон при житті, і все це було потрібно йому в світі потойбічному: посуд, меблі,

57
слуги, коні, колісниці, одяг тощо. На гробницях залишалися зображення того
заняття, чим займався померлий, і по цим малюнкам можна було визначити його
соціальне положення.
Про невід’ємність економічних проблем від життя єгиптянина свідчить те,
що у багатьох знайдених мумій під рукою знаходилися папірусні сувої. Після
розшифровки вони виявилися купівельними закладними (купчими угодами) на
земельні ділянки, а також інші подібні документи. Причому в них вказувалися
навіть витрати на укладення купівельної угоди. Отже, померлому вкладався в
гробницю документ на покупки, зроблені ним при житті.
Таким чином, турбота про збереження свого тіла для продовження життя
змушувала єгиптян йти на величезні затрати. Віра в безсмертя душі, з одного
боку, і бажання жити вічно, з другого, породали, поряд з необхідною
інфраструктурою та господарськими інструментами, колосальну культуру
некрополя. Це був гімн царству мертвих, який ніде і ніколи в таких масштабах не
повторювався в інших цивілізаціях. Тому і сьогодні нас вражають єгипетські
піраміди, циклопічні статуї і храми, долина царів, які присвячені мертвим. З
одного боку, це колосальні забобони і віра, а з іншого – бажання людського духу
вийти за межі тілесно-фізичної кінечності.
Загадка Сфінкса і вартість пірамід. Єгиптяни не лише вірили в бога сонця
Ра, помираючого і воскресаючого Осіріса, безсмертну душу, але й були вмілими
будівельниками. Вже в період Древнього царства єгиптяни володіли високими
технологіями обробки каменю: різці, полірували кварцовим піском, застосовували
свердла, долота, молот. До цього часу вражає Сфінкс – міфічна тварина з головою
людини, лапами і тілом лева, вирубана з монолітної скелі біля Каїра. Його
довжина – 74 м, висота – 21 м. Створили його приблизно за 4500 р. до н.е. і
поставили лицем до Нілу. В той час він був яскраво розфарбований, і сліди цієї
фарби можна виявити і сьогодні. В первісному виді у Сфінкса була борода і змія.
Деякі вчені-єгиптологи вважають, що це портрет фараона Хефрена, який охороняє
свій Некрополь. Інші вчені вважають, що Великий Сфінкс був створений значно
раніше династій фараонів, як мінімум 12 тис. років до н.е. Звідси виникає багато

58
легенд і припущень про виникнення єгипетської цивілізації, одержання
майстерності, мистецької досконалості, включаючи пришельців з космосу.
«По єгипетським творам мистецтва видно, що вони містять в собі
загадки, правильна розгадка яких не вдається не тільки нам, але більшою
частиною і тим, котрі собі їх задавали. Як на символ цієї загадки ми можемо
вказати на Сфінкса. Він є немовби символом самого символізму».
Г. Гегель

Не менше вражають піраміди, які почали будуватися ще за 3 тис. р. до н.е.

Їх споруджували на основі знань геометрії та астрономії: всі піраміди мають
однакову направленість своїх осей, а їх сторони орієнтовані по сторонам світу,
при цьому відхилення від півночі не перевищує десятої долі градуса. Щорічно
будівельні роботи виконували приблизно 100 тис. чоловіків, які змінювалися
кожні три місяці. Найбільша піраміда Хеопса споруджувалася 20 років. Довжина
основи піраміди 232,4 м, висота 146,7 м. Вона складена із 2500 кам’яних плит,
кожна вагою 2,5 т. По розрахункам Геродота, будівництво цієї піраміди
вартувало в 1600 талантів срібла (від 40300 до 60100 кг). В часи Геродота за
талант срібла можна було купити 3000 свійських тварин.
Дорога ціна піраміди компенсувалася переконаннями в збереженні своєї
душі для вічного життя. Так само дорогою була оригінальна архітектура, яка
відрізняється монументальністю, своєрідністю колон, пілонів. Прикладом є храм
Амона (бога Сонця) у Фівах (Карнак, теперішній Луксор), 20 ст. до н.е. – кін. І
тис. до н.е. Його прикрашає 134 колони, розташованих в 16 рядів; багатий
скульптурний декор: обеліски, статуї, алея сфінксів. Зал в храмі, який зберігся до
нашого часу, має площу 50 тис. кв.м.
Адміністративні, виробничі, торгові центри міста зводилися не хаотично, а
по спеціально складеним проектам. Прямі вулиці перехрещувалися під прямим
кутом. Окремо створювалися райони для багатих і бідних жителів. В будинках
багатих нараховувалося до 70 кімнат. Міста оточували цегляними стінами.
Величні, монументальні архітектурні комплекси – адміністративні,
релігійні, приватні, вимагали колосальних затрат. Що свідчить про досить
високий рівень розвитку економіки на той час.
59
 Але економіка – це постійна, наполеглива діяльність, це активізація тієї
животворної сили, яку вже в наш час В. Зомбарт назвав «духом підприємництва».
Уособленням цього духу, а також могутніх животворних сил природи в
Стародавньому Єгипті став жук-скарабей, який катає по землі задніми лапками
гнойову кульку. Єгиптяни вірили, що впертий і цілеспрямований жук
зароджується сам по собі і тому подібний божествам, таким як прадавній
сонячний бог Хепрі та інші боги, творці світу, космосу і людини, які виникали
самі по собі. Вироблену же із гною кульку єгиптяни вважали символом вічного
життя, немовби подібну сонцю, а працівник-жук немовби повторює небесний
шлях сонця на землі і при цьому він, так само як і сонце, випромінює світло і
тепло. Невипадково бог Хепрі часто зображався з головою жука-скарабея.
По-єгипетськи жук називається «хепрі», що означало «жити, існувати», по-
грецьки – скарабей, що означало просто жук. Згідно легенди, скарабей з’явився з
голови Осіріса і повідомив, що Осіріс воскрес з мертвих, перебрався в світ
небесний, і почався новий етап його існування. Наділений всіма божественними
силами і достоїнствами, жук-скарабей допомагає людині подолати всі перепони,
які зустрічаються на її шляху. Віра в силу жука була імпульсом, який допомагав
творити економіку і культуру Єгипту, в тому числі й величні піраміди.
Кому належало золото Єгипту. Розвиток сільського господарства, ремесла
став основою виникнення внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Ще в період
Древнього царства виникли торгові шляхи на Сінай, Палестину, Сірію, Вавилон.
В обмін на продукти сільського господарства, папірус та ремісничі вироби в
Єгипет завозили мідь з Аравії, дерево з Лівану і Екваторіальної Африки, бронзу,
лазурит, коней з Месопотамії. Але найбільшим попитом в Єгипті користувалося
золото.
Використання золота в Єгипті було царською прерогативою, недоступною
нікому, окрім фараонів. Це обмеження допомагало фараонам обожнювати себе і
стверджувати свою причетність до божественних сил. Адже фараон був
прикрашений золотом, сяйво якого споріднювало його з усіма богами, починаючи

60
з бога сонця Ра (Амона). Золоті ювелірні вироби щедро прикрашали як мертвих,
так і живих фараонів.
Свідченням того, як золото служило могутності фараонів, є діяльність
знаменитої жінки-фараона Хатшепсут (1525-1503 рр. д н.е.), яка була дочкою
фараона Тутмоса І. Він був перший фараон, похований в Долині Царів біля Фів
(Карнака). Вона правила разом зі своїм чоловіком Тутмосом ІІ, а потім позбавила
влади свого пасинка Тутмоса ІІІ і правила вже сама, аж до своєї смерті.
Хатшепсут носила 80 титулів, в тому числі Сина Сонця і Золотого Гора,
символом якого був золотий диск з крилами.
Як видатна цариця, вона значно розширила торгівлю Єгипту з Палестиною,
Сірією і Кіпром. Але головна діяльність полягала в постійному пошуку золота,
особливо на півдні Африки, в Нубії. Саме ця країна була основним
постачальником золота для Єгипту. Нубія означає «Золота країна». Нуб –
крупинка золота, яка зустрічалась в пустелі, в гористих пустинях.
Вже за 4 тисячі років до н.е. на берегах Нілу працювали десятки тисяч
людей, які з покоління в покоління практикували добування золота. Спекотна
Нубійська пустиня не зупиняла їх в погоні за дорогоцінними крупинками
«сонячного каменю» – нуба. З часом «сонячний» нуб стає в єгиптян поряд з
культом інших богів важливою святинею, яка була власністю фараона.
Давньогрецький письменник Агатрахід (200-120 рр.до н.е.), який залишив
найбільш достовірні відомості про добування золота в Єгипті, писав: «В кінці
Єгипту, на кордоні Аравії і Ефіопії, знаходиться країна, в якій багато золотих
копалень, звідки з великими зусиллями і тяжкою працею добувають цей метал».
Золотоносна територія складала площу, по оцінкам істориків, 25 тис. кв.км.
Причому як на поверхні, так і під землею. Тому золото добувалося також із шахт,
які досягали 120 м в глибину.
Потреби Хатшепсут в золоті були величезні, оскільки вона проводила
масштабне будівництво. До того ж їй подобалося покривати лице пудрою із
суміші золота і срібла. Коли вона вирішила прийняти участь в будівництві
Карнакського храму, то запланувала поставити дві колони із золота висотою по

61
30 м кожна. Вони повинні були виступати поверху стін храму, який займав
більшу площу, ніж сучасний Ватикан. Коли казначей переконав її в необхідності
економії, вона погодилася побудувати колони з граніту і покрити золотом тільки
їх вершини.
Але навіть для цього знадобилася величезна кількість золота. За свідченням
давньогрецького історика Діодора Сицилійського, після закінчення робіт
Хатшепсут заявила, що «вершини колон досягли небес… Коли сонце встає між
ними, промені від них освітлюють Дві Країни (Верхній і Нижній Єгипет – авт.)…
Ви, хто буде дивитися на ці монументи через багато років, скажете: «Ми не
знаємо, як вони могли побудувати цілі гори із золота»».
Нубія поставляла золото світу, особливо західному, аж до ХVІ століття,
коли в Європу почало поступати золото із відкритої Х. Колумбом Америки. Є
свідчення, що видобуток золота на рудниках Нубії значно перевищував кількість
золота, намитого в наступні століття на рудниках всього світу (але до відкриття
Америки). Золото в копальнях Нубії добувалося в основному працею рабів,
причому в страшних умовах: спека, спрага, тяжка фізична праця, виснаження. Це
приводило до високої смертності серед здобувачів золота і постійної потреби в
рабах. Не дивно, що велике значення мали війни – перемога у війні дозволяла
примножити нових рабів на рудники.
Розробка золотих родовищ того часу, яка опікувалася жерцями, стала
«живильним подихом» для всього Єгипту. Добування золота сприяло розвитку
ремесел, мистецтва, науки. Єгипет став найбільш відомою і багатою золотом
країною в світі, а золото – в уявленнях людей – найголовнішим життєвим благом.
В Єгипті і Нубії до завоювання їх римлянами (30 р. до н.е.) було добуто 3,2 млн.
кг (3 тис. 200 т) золота.
«В Єгипті періоду Нового царства готівковий оборот, абсолютно
аналогічний західноєвропейському банківському обороту, зробив можливим
розведення хлібних культур в американському стилі».
О. Шпенглер

62
 Володіти золотом та виробами з нього мав право подібний богу фараон.
Золото – «плоть» богів – вважалося в Єгипті основою і виразом тієї творчої і
життєвої сили, тріумфом якої стало спорудження гігантських пірамід та величних
храмів.
Величезна, казкова кількість золота сприяла тому, що воно з часом
перестало сприйматися як символ божественного начала і могутності.
Залишаючись символом його благородних, божественних володарів, золото стало
мірилом успіху господарсько-економічного мислення. Вже в період правління
фараона Менеса, який об’єднав Верхній і Нижній Єгипет, золото
використовувалося як засіб обміну і мірило вартості, тобто як гроші. Таке
припущення засновано на знайдених стандартних золотих кільцях вагою 7,5 і 15
г, які були в обігу приблизно в 2800 р. до н.е. Вони для зручності нанизувалися на
спеціальний обруч, який можна було носити на руці або прикріплювати до пояса.
То було началом «секуляризації золота», тобто перетворення його в засіб
платежу.
В період Нового царства в Єгипті широко застосовувалася грошово-вагова
одиниця – дебен, рівна 91 г. Дебен ділився на десять рівних частин. Крупні
торгові угоди документально оформлювалися в особливих громадських місцях,
при свідках, імена яких записувалися в документах. Все це засвідчує про високий
рівень розвитку фінансово-грошових відносин в Стародавньому Єгипті.
***
Багата і таємнича історія Єгипту показує, що в кожну епоху людина прагне
реалізувати свої прагнення по вдосконаленню життя і визначення його смислу.
Боги Єгипту робили природу зрозумілою, і єгиптянин того часу навчився її
освоювати і досяг в цьому тих успіхів, які і сьогодні викликають подив і
захоплення. Не тільки землеробство, але й віра в безсмертя душі активізувала
економічну діяльність на рівні, який можна було реалізувати за рахунок високих
технологій. А це вимагало знань з математики, астрономії, механіки, геометрії.
Бальзамування, виготовлення мумій послужили основою накопичення знань по
анатомії, медицині, фармакології, хірургії. Загадкова посмішка Сфінкса

63
пробудила інтерес інших народів до її розгадки, що змусило їх шукати відповіді,
вирішувати задачі, творити свою культуру, свою економіку. Причому більш
досконалу, більш незалежну від впливу богів.

64
 ЗАГАДКА ДРАКОНА
(Економічні досягнення Стародавнього Китаю)
«На основі чого можна згуртувати
таку велику країну, як наша? По-перше,
на основі великих ідеалів і, по-друге, на
основі дисципліни»
Ден Сяопін

Піднебесна. Чудесні звершення китайської цивілізації. Наука і освіта.

Гармонія управління. Шлях Дао. Учитель Кун. Алхімія паперових грошей.

З прадавніх часів кожен народ пов’язує історію свого виникнення і розвитку

з образом певної міфічної істоти або тварини, наділяючи її магічною силою і
символічним значенням. Для єгиптян це був жук-скарабей, для римлян – вовчиця,
яка вигодувала своїм молоком легендарних засновників Вічного міста Риму –
Ромула і Рема.
В традиціях своєї багатотисячної культури жителі Китаю шанують
міфічного Дракона як добру, мудру і милостиву до людей істоту, яка є символом
космічної енергії Ян. В міфології Китаю дракону, якого називають Лун-Ван,
належить головна роль: він володар стихії води, поєднує в собі символ миру і
добробуту, володіє численними багатствами. Впродовж всієї історії Китаю
дракона вважали недоторканим символом імператорської могутності і влади.
Практично у всіх правлячих династіях Китаю імператорський трон називався
«драконівським престолом», а герб держави прикрашало зображення дракона. Всі
китайці вірять, що дракони їх прабатьки, від яких вони ведуть родовід. Саме
дракони є основоположниками цивілізації на землі та її перші розумні істоти.
Вони захистили китайський народ і навчили людей ремеслам і наукам. Дихання
дракона – чиста космічна енергія, яка наділяє силою жителя Китаю для творчості і
діяльності. В Китаї кожного року влаштовують великі свята і карнавали в честь
дракона, який повинен сприяти успіху і добробуту. Дракон – символ китайської
нації, він для неї постає провісником добрих справ.

65
 Сьогодні ми спостерігаємо колосальні переміни в житті Китаю, його все
більш зростаючий вплив на глобальну економіку світу. В чому ж полягає секрет
енергії і сили країни Дракона?
Піднебесна. «Піднебесна імперія», або «Піднебесна» – так називали Китай з
давніх часів. Дана метафора збереглася і до сьогодні: коли журналіст або
коментатор іноді говорить: «Піднебесна», то мова йде про Китайську Народну
Республіку. Ця назва свої витоки бере з древнього міфологічного культу Неба –
Тянь. Воно – найвища інстанція, яка керує всім, що відбувається на землі. Вже в
ранніх текстах (1 тис. до н.е.) Тянь (небо) виступає в двох основних значеннях:
небо, небесна твердь (те, що знаходиться під небом, звідси Піднебесна); і небо –
верховний дух, високий правитель, право якого (Тянь мін – право Неба) дає
земному володарю (Тянь-цзи – «син неба») право управляти країною. Небо є
найвищою божественною силою, яка розпоряджається людськими долями,
посилає на землю нагороди і покарання.
В релігійно-міфологічних уявленнях прадавніх китайців Небо було творцем
всього сущого: правителя, його народу, п’яти начал світу – металу, дерева, води,
вогню і землі. Від зв’язку із Землею Небо породило всі речі («тьму речей»). Небо
всезнаюче і всемогутнє, милосердне і справедливе в розподілі благ і покарань,
воно заслуговує довіри, але в той же час, його варто боятися, йому потрібно
підкорятися, оскільки тільки так можна одержати його підтримку і забезпечити
собі щастя і удачу.
Небо всемогутнє і людина повністю від нього залежна. Воля Неба, яка
визначає все, що відбувається на Землі, невідома людям. Чи не ця віра у
всесильну волю Неба породила ту колосальну енергію китайського народу,
спрямовану на реалізацію волі Неба на Землі?
Усвідомлення своєї залежності від Неба і переконаність в його підтримці з
давніх часів кожного китайця переконувало, що він живе в центрі світу. Все те,
що знаходиться поза межами Піднебесної, не відповідає принципам культури
діяльності і життя. Для цього були реальні причини, створені в результаті
клопіткої господарської діяльності – самобутня цивілізація Китаю. Вона склалася

66
на території східної частини Азії. Приблизно 80% країни – гори, напівпустелі,
плоскогір’я. Економіка, культура, основна маса населення зосереджувалися у
Східному Китаї, в якому протікають великі ріки Хуанхе і Янцзи. Він багатий на
родючі ґрунти, придатний для сільського господарства і розведення
тваринництва.
«Виклад історії повинен починатися з китайської держави, тому що вона
є найдревніша, оскільки існують історичні дані… Ми бачимо, що Китай вже
рано досяг такого стану, в якому він знаходиться тепер, тому будь-яка
можливість змін виключена. Непорушне начало завжди і знову проявляється в
його історичному поступі».
Г. Гегель

Особливістю китайських річок були періодичні паводки, що змушувало

населення вести постійні роботи по захисту земель і врожаю. Проведення таких
робіт об’єднувало зусилля племен і родів, що стало з часом головною причиною
створення давньокитайської держави.
Історія Стародавнього Китаю поділяється на декілька періодів. В ХIV ст. до
н.е. в середній течії ріки Хуанхе сформувалася перша китайська держава – Шан,
на чолі якої стояв монарх – ван. З ХІ ст. до н.е. починається період держави
Чжоу, яка розпадається у VІІІ ст. до н.е. на кілька окремих князівств. В 256 р. до
н.е. утворюється держава Цінь. З 206 р. до н.е. управляти Китаєм починає
династія Хань, яка проіснувала до 220 р. н.е.
В основі економіки Китаю була сільська община. З утворенням держави,
появою вана («сина Неба»), його двору, чиновників, воєначальників почався
процес захоплення общинних земель. Ті, хто втрачав свої наділи, потрапляв в
рабство до вана та інших багатих людей. Дев’ята частина з десяти всіх доходів
належала вану. Пізніше виникла і кріпосна залежність, яку встановив імператор
Ші Хуан-ді, який побудував в ІІІ ст. до н.е. стіну, а також наказав спалити всі старі
книги, в яких були викладені права китайців.
Податки збиралися з врожаю, з орних земель. Податок з гір і озер
утримувався в розмірі четвертої частини від одержаних тут доходів. Торговці
платили податки за місце на ринку, при укладенні торгових контактів. Пізніше, в

67
епоху Хань, для збільшення доходів імператорської казни були введені монополії
на сіль і залізо.
«Людина обов’язково повинна розвивати в Піднебесній те, що приносить
вигоду, і знищувати те, що причиняє Піднебесній зло».
Мо-ді

Для проведення економічної політики і підтримки адміністративного

порядку в давньокитайській державі існував розвинений чиновницький апарат.
На чолі цього апарату стояв помічник вана: йому підкорялися три чиновника, які
керували трьома головними відомствами. Перше здійснювало нагляд за
господарським життям країни і за сільськогосподарськими роботами, торгівлею,
цінами на ринку тощо; друге – керувало військом; третє – управляло всім
земельним фондом та іригаційною системою.
Пізніше виникли інші відомства, які управляли судами, імператорським
палацом, урочистими церемоніями, організацією релігійного культу. Кожне з
відомств мало штати своїх чиновників по всій країні.
Чудесні звершення китайської цивілізації. Кожний освічений житель
планети знає, що історія змінює свої пріоритети. Якщо ХІХ століття – це вік
Великобританії, ХХ – Сполучених Штатів Америки, то наше ХХІ століття
називають століттям Китаю. Про це він сам заявляє не лише найбільшою
кількістю населення, але й постійними колосальними досягненнями у всіх сферах:
виробництва, науки, культури, спорту, будівництва, медицини, інформаційних
технологій, ядерної енергетики, освоєння космосу тощо. Китай – це світова
фабрика, яка вражає асортиментом вироблених товарів, котрі заполонили увесь
світ. Претендуючи на першу економіку світу, Китай на всіх континентах, у всіх
державах заключив контракти на будівництво заводів, залізничних доріг,
автобанів, морських портів і багато іншого, включаючи оренду землі. Створення
нових «Шовкових шляхів», які опоясують планету мережею доріг, дозволяє
китайським товарам розповсюджуватися у всі країни.
Досягнення сучасного Китаю стають помітними і визначальними завдяки
реформам Ден Сяо Піна, які почалися чверть століття тому. Але вони могли

68
здійснитися завдяки тим вмінням і навичкам, які сформувалися вже в стародавні
часи. Показовими є досягнення насамперед у сільському господарстві.
Землеробство складало основу економіки Китаю того періоду, праця землероба
була оточена ореолом святості. З початку утворення держави ван як
первосвященик весною відкривав церемонію початку сільськогосподарських
робіт. Він проводив першу борозну, йдучи за плугом, першим знімав пробу із
зерна нового врожаю. В гробниці знатних китайців поміщали не тільки зброю, але
й мотику або ори.
Велика увага приділялася агротехніці. Китайці першими почали
застосовувати органічні добрива, вести боротьбу з шкідниками перед посівом і
під час росту рослин. Наприклад, для захисту цитрусових дерев від шкідників
використовувалися жовті мурахи. Їх спеціально розводили, продавали в
тростинових мішечках, які розвішували на гілках цитрусових дерев. Для захисту
хризантем розводили богомолів. Заборонялося вбивати жаб, які поїдали комах.
Китайці першими почали займатися шовківництвом, розробивши для його
вдосконалення високі технології. З І ст. до н.е. в Китаї почали вирощувати чай,
який сьогодні став найбільш популярним напоєм на всій планеті. Назва чай
пов’язана з назвою самого Китаю – China. Як і чайна роза, тобто китайська роза.
І багато іншого, яке стало надбанням всього світу.
Показовими є досягнення китайців в інших галузях господарства. Так,
китайці не тільки розводили устриць для їжі, але й розробили технологію
вирощування штучних перлин. При чому вони одержували перлини заданої
форми. Так, в 489 р. н.е. китайському імператору подарували штучну перлину в
формі Будди.
«Китайські досягнення у всьому випередили Європу: друкарський станок,
шпалери, паперові гроші, сіялка, залізний плуг, доменна піч для виплавки заліза,
прялка, шовкомотальний верстат з ремінною передачею, наземні і морські
міни, ядра, начинені вибухівкою, риболовні котушки, сірники, магніти, компас,
гральні карти, зубні щітки, тачки, гольф, годинник и багато іншого».
Н. Фергюсон

69
 В ремісництві великий розвиток одержала гончарна справа. Застосовувався
гончарний круг, вироблявся різноманітній посуд, зокрема знамениті китайські
вази. Результатом розвитку цієї майстерності стало винайдення фарфору.
Досягнення в області металургії дозволили виробляти високохудожні і
якісні вироби з бронзи та інших металів, які сьогодні викликають захоплення у
всьому світі. Технічні винаходи здійснювали вплив на розвиток науки, техніки і
економіки.
Підвищення рівня ткацької справи сприяло винайденню китайськими
майстрами ткацького станка, який працював на основі водяного колеса. Цей
станок міг ткати одночасно 32 нитки. В Х ст. до н.е. шовк став поступати в країни
східних цивілізацій, зокрема в Єгипет. Китайці першими почали виготовляти
тканини з азбесту, який не горить у вогні.
Розвиток горнорудної справи обумовив видобуток і виплавлення металів.
Добувалося вугілля і природний газ, який по трубопроводам з бамбуку поступав
споживачам. Шахти були глибиною на десятки метрів і з боковими штреками.
Стародавній Китай був країною великого будівництва. Споруджувалися
дороги, довжина яких до 200 р. н.е. досягла 32 тис. км. Вже в V ст. до н.е. ріки
Хуанхе і Янцзи були з’єднані каналом довжиною більше 400 км. В ІІІ ст. до н.е.
був проритий 200-км канал, який з’єднував північ і південь країни. В 70 р. н.е.
почалося будівництво «Великого каналу», якій опоясав увесь східний Китай. Його
довжина перевищувала 1700 км, з шириною 30 м і глибиною 9 м.
Найбільш грандіозним не лише в Китаї, але і у всьому Древньому світі було
створення Великої Китайської стіни, яка належить до семи чудес світу. ЇЇ
будівництво почалося в ІV ст. до н.е., протяжність склала 3400 км; довжина
бокових розгалужень складає 2700 км. Ширина стіни до 5 м, висота до 12 м.
Нічого подібного Великій стіні Європа не бачила. Не менш грандіозною була
іригаційна мережа Китаю. Завдяки їй можна було досягати високих врожаїв.
Наука і освіта. Високий рівень досягнень Стародавнього Китаю в
сільському господарстві, ремеслах і будівництві був можливий лише при умові
високого для свого часу розвитку науки і техніки.

70
 Вже в середині ІІ тис. до н.е. в Китаї виникає писемність у вигляді
ієрогліфів-піктограм (картинок). Окремі слова визначалися рисунками. Потім
ієрогліфи почали ускладнюватися і означати поняття.
Потреби повсякденного життя викликали появу знань в області математики,
астрономії. Китайці знали властивості прямокутного трикутника, розробили
календар, могли вираховувати сонячні і місячні затемнення, склали карту
зоряного неба.
Влада підтримувала і заохочувала розвиток наукового знання. А також
очолювала науку і літературу, які є важливою державною справою. Одним із
вищих державних закладів була академія наук. Її членів екзаменував сам
імператор; вони живуть при палаці, і частина з них є секретарями, інша частина є
державними історіографами, фізиками, географами. Імператор сам пише
передмови до праць вчених, перевіряє їх, строго карає за зроблені помилки.
«Ті, хто володіє вродженими знаннями, стоять вище всіх. За ними
слідують ті, хто здобуває знання завдяки навчанню. Далі йдуть ті, хто
приступає до навчання, зустрівшись з труднощами. Ті ж, хто зустрівшись з
труднощами не вчаться, стоять нижче всіх».
Конфуцій

У першому китайському університеті, створеному в ІІ ст. до н.е. в місті

Лояні, вчилися 50 студентів, а до початку І ст. н.е. тут вже нараховувалося 3000
студентів. Навчання в Китаї було не менш тяжкою справою, ніж вирощувати рис
або будувати Велику Китайську стіну. По-перше, умови життя студентів були
надзвичайно спартанські: це крихітні цегляні «купе» метр на метр, 1,7 метрів у
висоту. Вчитися могли найбільш здібні і цілеспрямовані. Для того, щоб скласти
іспит після закінчення навчання і одержати рекомендацію на посаду чиновника,
потрібно було знати конфуціанську класику – Четверокнижжя і П’ятикнижжя,
що вимагало запам’ятовування 431286 ієрогліфів. Письмова китайська мова
надзвичайно важка і доступна була не кожному. Це гарантувало неосвіченість мас
і їх повну залежність від чиновницької еліти – мандаринів.
Повага до науки і знання дала можливість китайцям зробити ряд видатних
винаходів. До них відносяться компас, годинник, сейсмограф, який фіксував
71
землетруси на відстані більше 500 км, магніт, технологію книгодрукування,
порох, паперові гроші і багато іншого.
В ІІІ ст. до н.е. були складені географічні карти відомого на той час світу, в
центрі – середині – якого знаходився Китай.
На наукову основу була поставлена медицина. Вже в ІІІ ст. до н.е. китайцям
була відома система кровообігу; в той час вони знали про гормони. У цей же
період при хірургічних операціях застосовувалася анестезія. З VІ ст. до н.е. в
Китаї був винайдений оригінальний метод лікування – гіпнотерапія, який
сьогодні широко розповсюджений у всьому світі.
Гармонія управління. Кожне досягнення, реалізація кожної програми чи
то в державному, чи в індивідуальному житті вимагає організації. Насамперед це
передбачає організацію управління всіма процесами – будівництвом, економікою,
наукою, військовою справою. В цьому плані Стародавній Китай демонструє чітку,
ієрархічно вивірену, апробовану часом систему.
На вершині цієї ієрархічної системи стоїть імператор (ван, «син неба»). Він
управляє за допомогою чиновників або мандаринів. Вони в свою чергу
поділяються на дві категорії: вчених і військових. Вчені мандарини займають
більше високе положення, ніж військові. Ефективність діяльності чиновника
залежить від освіти, яка для цього ж є обов’язковою. Ті, хто хоче зайняти високі
державні посади, повинні витримати як мінімум три іспити, на яких присутній
сам імператор. Вимагаються знання наступних наук: історії китайської держави,
права, звичаїв і церемоній, а також організації і адміністрування. Крім того,
мандарин повинен володіти також поетичним талантом або хистом.
Чиновники розділяються на вісім класів. Перше місце належить
мандаринам, які оточують імператора, і далі по рангам до нижчих посад. Вищим
закладом є державна рада, яка складається з найбільш вчених і найбільш
обдарованих мандаринів. В справах управління панує повна гласність
(прозорість): чиновники надають звіти державній раді, а вона доповідає про
справу імператору, рішення якого повідомляється всім підданим.

72
 В кожному міністерстві і в різних частинах держави є цензор (ко-тао), який
повинен доповідати імператору про все; цих цензорів поважають і остерігаються;
вони контролюють все, що має відношення до управління, до вирішення
поставлених завдань і справ, до поведінки мандаринів в приватному житті.
«Закрите місто в Пекіні – ще один пам’ятник монолітності китайської
влади. Щоб одержати уявлення про її могутність і своєрідний етос, потрібно
через Ворота вищої гармонії пройти в Зал вищої гармонії (тут стоїть трон
Дракона), потім в Зал серединної гармонії (особисті покої імператора), а
потім в Зал збереження гармонії (тут проходили заключні іспити для
поступаючих на державну службу). Зрозуміло, що ідея гармонії нерозривно
пов’язана з ідеєю неділимої влади імператора».
Г. Реі

За все в державі були відповідальні мандарини. Якщо наступає голод,

розповсюджуються хвороби, відкривається змова, виникають релігійні
заворушення, то вони повинні подавати доповідь, і, не очікуючи наказів
імператора, терміново приймати енергійні заходи.
Вся система управління урегульована до найменших деталей: починаючи
від забезпечення країни від паводків до охорони міст. Окрім того, кожний
мандарин зобов’язаний через кожні п’ять років повідомляти про зроблені ним
помилки, і правильність його показань перевіряється цензорами. За кожний не
вказаний негативний вчинок мандарини з їх сім’ями суворо караються.
У центрі цієї системи знаходиться імператор (ван), від якого в кінцевому
рахунку залежить добробут країни і народу. Вся адміністративна ієрархія чітко діє
і стає зручною звичкою. Не існує ніякої іншої законної влади або порядку, окрім
спрямовуючої зверху влади імператора. Надавати звіт чиновників спонукає не їх
совість, не їх честь, а зовнішні настанови з боку влади імператора та їх чітке
виконання.
В результаті утворювався єдиний управлінський механізм, в якому примус,
дисципліна, відповідальність, страх покарання, професійність, знання приводять
до результату – чи Великої Китайської стіни, чи системи чітких знань про
оточуючий світ, чи секрету виготовлення шовку. Основне, що виховує ця система

73
– практицизм, чітку виконавську дисципліну, які є основою працелюбності. Вона
є однією з визначальних рис китайського менталітету.
Шлях Дао. Система управління, в свою чергу, засновується на певних
світоглядних принципах, сформованих філософією. Давньокитайська філософія
бере витоки з багатої міфології. Її центральною ідеєю є уявлення про дві
впорядковуючі всесвітній хаос космічні сили: небесна – Ян, і земна – Інь. Ян
символізує Сонце, тепло, денне світло, Інь – Місяць, холод, ніч. Боротьба між
ними породжує все існуюче в світі, яке постає в постійній боротьбі. Так само
китаєць з давніх часів у природи і сильних світу цього відстоював своє право на
існування, на свою долю. Ця доля залежить від Ян, яке пов’язане з небом.
««Дао» – корінь неба і землі. «Дао» – мати всіх речей. «Дао» лежить в
основі світу. «Дао» породжує одне, одне породжує два, два породжує три, а
три – все існуюче».
Лао-цзи

Поступово зароджується найважливіше для давньокитайського світогляду

уявлення про «Дао», що означає «шлях». Це безособовий світовий закон, якому
підкоряється і природа, і люди. «Дао» – і космічний, і моральний закон. На основі
«дао» формується давньокитайська моральність, яка включає в себе: «лі» –
шанобливість, церемонія, ритуал; «сяо» – шанування батьків; «ді» – повага до
старшого брата. Шанування батьків означало і культ предків, і шанування влади.
Для менталітету китайців це означало почуття покірності перед вищими по
соціальному статусу. Шлях дао – це визначеність шляху людини. Мудрий
правитель надає всьому йти своїм природним шляхом – «дао». Він ні в що не
втручається, він не заважає «дао». Тому «кращий правитель той, про якого народ
знає лише те, що він існує. Коли правитель діяльний, народ стає нещасним. До
нещастя приводять і знання, які заважають слідувати шляхом дао». Людина
повинна жити відповідно до закону «дао», не суперечити і виконувати все, що
наказується зверху.
Вчитель Кун. Але найбільший вплив на формування всіх сторін життя
китайців здійснила філософія конфуціанства. Її засновник – видатний мислитель

74
Кун Фу-цзи (Конфуцій), який жив у 551-479 рр. до н.е. Буквально, з китайської,
Кун Фу-цзи означає «вчитель Кун». Він виходець із знатного, але бідного роду, і
тому в дитинстві був змушений бути і пастухом, і сторожем, і тільки в 15 років
почав вчитися. В 50 років заснував свою школу, в якій було багато учнів. Його
головну книгу «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання») кожен освічений китаєць
вчив на пам’ять з дитинства, і потім користувався нею все життя.
Вчення Конфуція здійснило найбільший вплив на формування соціально-
політичних, економічних основ китайської держави і менталітету її жителів.
Конфуціанство спирається на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота
середина», «гуманізм», які разом складають «правильний шлях» – Дао. Йому
повинен слідувати кожний, хто хоче жити в згоді із собою, з іншими людьми, з
Небом. Отже, жити щасливо. Основа гуманізму – шана до батьків і повага до
старших братів, до влади. Коротко суть свого вчення Конфуцій сформулював у
вигляді тези, яка стала настановою всіх моральних вчень: «Не роби іншим того,
чого не бажаєш собі. І тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім’ї».
Конфуцій виокремлює два типи людини: «благородний муж», який слідує
моральним заповідям його вчення, і «низька людина». Перший слідує обов’язку і
закону, вимогливий до себе, йому можна довіряти великі справи, він живе у згоді
з іншими людьми, але не повторює їх, є самостійний у своїх діях. «Благородний
муж» належить до правлячої еліти, він управляє народом, примушує і стимулює
до праці. Він «не подібний речі», його життя як всебічно розвиненої особистості
не зводиться до однієї функції.
На противагу «благородному мужу», «низька людина» прагне
пристосуватися, їй не можна довіряти великі справи, вона здатна лише на
дрібниці. «Низька людина» повторює інших, але не живе з ними в згоді, її життя
злиденне, вона заздрить благородним, не слухає мудрих слів.
«Для того, щоб досягти слухняності людей, не примушуючи їх жити в
страху, потрібно своїм особистим прикладом спонукати постійно
працювати».
Конфуцій

75
 Ключ до управління народом Конфуцій бачив в силі морального прикладу
правлячої еліти. Якщо верхи слідують «Дао», то народ слухняний. Якщо
правитель буде прагнути до добра, то і народ буде добрим. Мораль «благородного
мужа» подібна вітру, «низького» – траві. Трава хилиться туди, куди дме вітер.
Мораль народу полягає насамперед в тому, що він слухняно і покірно працює на
правлячу еліту, виконує те, що говорять імператор і чиновники.
Очевидно, впровадження такого роду настанов у життя виховали у
китайського народу високу виконавську дисципліну. Китайська традиція
стверджує: державно впорядковане суспільство практично адекватне природному
світу «Дао». З цим пов’язана практична діяльність кожної людини. Китайський
практицизм під впливом даосизму і конфуціанства звільняє від впливу релігії,
магії, міфології. Віками культивований практицизм з часом настільки посилився,
що перетворився у фундаментальну основу національного характеру китайців,
його першу і головну ознаку.
Хоча впродовж більше двох з половиною тисяч років свого існування
традиційна система китайських соціально-політичних, ієрархічних відносин
змінювалася, але її розвиток відбувся в рамках традиції даосизму і конфуціанства.
Завдяки ним і могла бути створена велика китайська цивілізація.
Алхімія паперових грошей. Культ імператора як «сина Неба» сформував
певне відношення до основного мірила економіки – золота і грошей, які
виникають разом з торговою діяльністю. Будучи країною з високорозвиненим
ремісничим виробництвом, світовим монополістом по виготовленню ряду товарів
(шовк, фарфор), Китай вів торгівлю з сусідніми і далекими країнами. Китайські
каравани по «шовковому шляху» доставляли товари в Середню Азію, Персію,
Близький Схід, в Римську імперію. В Китай ввозилися дорогоцінні метали і
камені, килими, мідь, верблюди тощо. Зовнішня торгівля була важливим
джерелом доходів як казни імператора, так і купецтва.
Гроші в Китаї з’явилися в епоху Шан (ХІ ст. до н.е.): спочатку це були
раковини молюска каурі, а потім почали використовувати металеві гроші. Як і
єгиптяни, вавілоняни або іудеї, китайці захоплювалися красою золота, вважали

76
його символом влади, але не використовували його в якості грошей, які проходять
через безліч нечистих і неблагородних рук. Пустити золото в широкий обіг
означало принизити і послабити владу імператора.
В 1271 році венеціанець Марко Поло, який 20 років провів в мандрівках по
Азії, прибув в Китай. Описуючи палац правителя Китаю в Пекіні, він говорить і
про його колосальні розміри, і про величезну кількість золота, яке його
прикрашає. У дворі свого палацу правитель побудував башту, покриту шаром
золота в палець товщиною. Причому так майстерно, що здавалося, начебто башта
була повністю побудована із золота. В місті Начіан Марко Поло побачив, що всі
його жителі покривають свої зуби золотом.
Однак гроші в Китаї виготовлялися не із срібла і золота. Така концепція
монетарної системи вела традицію від імператора ІІІ ст. до н.е. Цін Шіхуанді, з
якого починається будівництво Великої стіни для захисту країни. Його гробниця,
яку археологи знайшли біля міста Сіань в 1974 році, охоронялася знаменитою
«теракотовою армією». Це статуї воїнів, виготовлених з глини і поставлених в
могилу. В ІІІ ст. до н.е. монетарна система Китаю використовувала громіздкі
монети, схожі на мотики, ножі або раковини. Імператор Цін Шіхуанді замінив ці
монети круглими бронзовими з квадратним отвором посередині. Ці невеликі
монети з неблагородного металу одержали назву каш (cash) – слово з тамільської
мови, його і сьогодні використовують для означення готових до сплати грошей
(кеш, готівка). Хоча вартість і вага цих монет з часом змінювалися, форма
залишалася незмінною більше 800 років.
Отвори в монетах дозволяли нанизувати їх у великих кількостях на мотузку.
Так було зручніше їх носити, тому що торговцям потрібно багато монет в процесі
укладення самих різних угод. Якби вони виготовлялися з дорогих металів, то в
торгових операціях таких монет потрібно було б менше, що зручніше в обігу.
«Перші металеві гроші виготовлялися з міді, потім їх змінили бронзові,
які дозволяли економити мідь. Коли китайці в ІХ столітті перейшли до
паперових грошей, вони перестали користуватися своїми металевими грошима,
і японці імпортували з Китаю непотрібні там монети».
П. Бернстайн

77
 В Китаї були вперше зроблені спроби замінити металеві гроші на паперові.
В епоху династії Хань (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) в результаті постійних воєн з кочівниками
гунами казна опустіла, і імператор У-Ді став випускати грошові знаки із шкір
рідкісного білого оленя у виді квадратів з малюнками. Кожний квадрат
дорівнював 400 тисячам мідних монет.
Пізніше, у ІХ столітті нашої ери, через тисячу років, під час правління
імператора Сян-Цзуна (806-821 рр.), велика нестача міді спонукала імператора
замість бронзових монет використовувати в якості грошей листи паперу. Ця ідея,
скоріше всього, була історичною випадковістю, чим знахідкою талановитого
фінансиста. Але тривалий розвиток історії показав, що серед досягнень Китаю, які
визначили його внесок в розвиток світової цивілізації, нововведення Сянь-Цзуна
можна поставити в один ряд з винайденням книгодрукування, пороху і компасу.
В 1149 році китайський історик і мислитель Ма Туан-лін в книзі «Трактат
про монетну систему» застерігав, що «папір ніколи не стане грошима, а може
використовуватися лише як знак цінності, котра існує у вигляді дорогоцінних
металів або продукції». Повинно було пройти біля 600 років, після правління
Сянь-Цзуна, поки в 1455 році китайці не вирішили, що металеві монети
дозволяють більш ефективно контролювати випуск грошей, ніж їх паперовий
замінник. Але через 300 років паперові банкноти одержали розповсюдження і в
Європі.
«Є речі, які вказують на відсутність великих ідеалів. Наприклад, рівняння
у всьому на дзвінку монету».
Ден Сяопін

На Марко Поло китайські паперові гроші справили таке сильне враження,

що він вважав їх породженням свого роду магії. Для нього введення паперових
грошей було результатом знання алхімії. Папір для друкування грошей
вироблявся з кори шовковичного дерева і розрізався на листи різних розмірів в
залежності від номіналу купюр: листи вартістю 1000 монет мали розмір
приблизно 20 на 30 см і були незручними, але дуже легкими, тоді як 1000 монет
важила 8 фунтів (майже 3,5 кг). Потім спеціальні чиновники писали на листах

78
свої імена і ставили печатку імператора. Ці гроші мають законну силу, начебто
вони з чистого золота або срібла, і їх стільки, що за них можна купити скарби
всього світу, писав Марко Поло. Імператор наказав здійснювати в своїй державі
виплати тільки паперовими грошима. Ніхто, під страхом смерті, не мав права не
приймати їх в якості сплати. Така система давала в руки уряду простий метод
фінансування своїх потреб.
Використання паперових грошей не обмежувалося оплатою поточних
витрат уряду. Імператор використовував свою владу для примусу всіх, хто мав
золото, срібло, дорогоцінне каміння та інші скарби, передавати добровільно йому.
В обмін за це вони одержували паперові гроші і могли їх використовувати для
оплати будь-яких товарів у всій величезній імперії. На основі цього Марко Поло
зробив висновок, що «імператор володіє всім золотом, сріблом, перлинами і
дорогоцінним камінням всіх своїх земель», і тому він «володіє більшим
багатством, ніж будь-хто в світі».
Великі розміри Китаю зробили його економіку більш самодостатньою, ніж
економіка окремих європейських країн або міст-держав на той час. Тому
проблема обігу паперових грошей за межами Китаю не вставала.
***
Досягнення сучасного Китаю стрімко увійшли в життя всього світу,
створивши нову геоекономічну і геополітичну структуру світу. Потрібно
пам’ятати, що успіх китайських реформ за останні три десятиліття обумовлений
тим, що вони здійснювалися в країні із могутніми традиціями конфуціанства, яке
для сотень мільйонів її жителів не книжкова теорія, а «керівництво для життя».
Шлях «Дао», визначений як напрям розвитку індивіда і країни в Стародавньому
Китаї, підтриманий всіма філософами і мислителями, сформував особливого роду
китайський прагматизм. Він орієнтує не на ідеологічні міфи, а на досягнення
конкретної мети. Це породжувало постійний пошук оптимальних засобів в
залежності від конкретної ситуації, що визначило домінуюче положення Китаю в
сучасному світі.

79
 «ЗОЛОТЕ РУНО» АРГОНАВТІВ
(Економіка Стародавньої Еллади)
«Я вдячний долі за три речі: по-
перше, за те, що народився людиною, а
не звіром; по-друге, за те, що
чоловіком, а не жінкою; по-третє, що
елліном, а не варваром».
Фалес

Мала і Велика Греція. Поліс. Рабство в Елладі. Реформи Солона. Епоха

Перикла. Спарта. Ксенофонт – предтеча сучасної економіки. Арістотель:
щастя як наука. Монетарна революція царя Креза. Монетарний зміст імперії
Олександра Македонського.

Історія Давньої Греції багата на події та героїв, пригоди яких назавжди

увійшли в європейську і світову культуру. Поряд з подвигами Геракла більше
трьохтисячоліть уяву людей хвилює легенда про героя Ясона, який на кораблі
«Арго» («Швидкий») відплив в далеку Колхіду (нині Абхазія) за «золотим руном»
– золотою шкірою чарівного барана. Золоте руно знаходилося в священному гаю
бога війни Ареса і охоронялося вогнедихаючим драконом.
В ті часи Колхіда була квітучим і багатим краєм, її жителі вели розмірений
образ життя. Традиційною діяльністю для них було добування золотого піску, про
що знали мореплавці і торгові люди. Здобували золото наступним чином: шкіру
барана занурювали у воду золотоносних гірський річок, і на її хутрі застрявали
дорогоцінні крупинки. Грецькі мандрівники і купці бачили ці «золоті шкіри», і
після повернення додому розповідали про них і багатство, яке вони приносили.
Це стало основою міфу про аргонавтів, які поставили мету заволодіти «золотим
руном».
Про важливість експедиції Ясона говорить те, що його супроводжували 50
героїв: серед них знамениті брати Діоскури – Кастор і Полідевк, безсмертний
співак Орфей і сам Геракл. Після багатьох небезпечних пригод Ясон потрапляє в
Колхіду, де правив цар Еет. Він гостинно приймає аргонавтів в своєму палаці.
80
Дочка царя, чародійка Медея, закохалася в Ясона. Але коли цар Еет дізнався, що
Ясон хоче одержати золоте руно, обурився. Та після довгих вмовлянь погодився
його віддати. Але при умові: Ясон повинен зорати поле, присвячене богу війни
Аресу, залізним плугом, в який запряже двох мідноногих биків, потім засіяти це
поле зубами дракона, і коли з цих зубів виростуть воїни, – стати з ними на бій і
всіх перемогти. Цар Еет був переконаний, що Ясон не виконає цього завдання і
загине.
Однак Медея, яка полюбила Ясона, вирішила допомогти аргонавтам. Вона
дала Ясону «мазь Прометея», виготовлену із соку рослин, які виросли на крові
титана Прометея. Тіло, натерте цією маззю, цілий день залишалося сильним і
невразливим для будь-яких поранень. Завдяки «мазі Прометея» Ясон одержав
надзвичайну силу, зумів зорати поле, засіяти його зубами дракона, і перемогти
армію воїнів, які виросли з них. Незадоволений Еет вирішив знищити аргонавтів.
Але Ясон за допомогою Медеї забирає «золоте руно» із священного гаю бога
Ареса, повертається на корабель, піднімає паруса і відпливає в Грецію. Після
багатьох нових пригод аргонавти повертають додому, де їх зустрічають з
великими почестями. Вони славили Ясона і Медею, які здобули чудесне «золоте
руно».
Історики вважають, що Ясон був не просто шукачем пригод, а одним з
перших грецьких золотошукачів, які в прагненні досягти багатства прокладали
шляхи в невідомі землі. По одній із версій міфу доля Ясона після повернення
склалася трагічно. Це пов’язано з прадавніми віруваннями, що золото приносить
нещастя. Але Ясон і аргонавти залишились в пам’яті греків героями, які здобули в
Колхіді «золоте руно».
Міф про Ясона говорить про насичене економічне життя Давньої Греції, яке
вимагало для свого розвитку багато золота. Які ж досягнення демонструє
економіка Еллади, якщо посилає на небезпеку своїх героїв?
Мала і Велика Греція. Територія Греції починає формуватись і
встановлюватись в ІІІ-ІІ тис. до н.е. на материковій частині, а також острові Кріт
та островах Егейського моря. Знаходження на перехрещенні торгових шляхів

81
обумовило виникнення Крітської (Мінойської) цивілізації, яка досягла свого
розвитку в ІІ тис. до н.е.
На материковій Греції впродовж ІІІ і ІІ тис. до н.е. відбувається становлення
досить розвинених культур, носіями яких були різні племена. В кінці ІІІ тис. до
н.е. пеласгів (догрецьке населення) витісняють ахейці, які створили свої держави,
розквіт яких прийшовся на ХV-ХІІІ ст. до н.е. Саме ахейці на чолі зі своїми
царями і героями – Агамемноном, Менелаєм, Аххілом, Одіссеєм та іншими почали
Троянську війну, описану Гомером в безсмертній «Іліаді». Греки називали Трою
Іліоном. Причиною війни стала не лише помста за образу на Паріса, сина
Троянського царя Пріама, який звабив Єлену, дружину спартанського царя
Менелая, але й величезні багатства, якими володіла Троя. Про їх існування
засвідчили розкопки Трої німецьким археологом Шліманом, який знайшов місця
її розташування і численні скарби, які зберігаються в музеях світу.
Приблизно з ХІІ ст. до н.е. з півночі Балканського півострова прийшла нова
хвиля переселенців, серед яких ведуча роль належала грецькому племені дорійців.
Для них, як і для пелагів та ахейців, основним було сільське господарство,
ведуче місце в якому займають ячмінь, виноград, оливки. Також значних успіхів
досягли металургія, керамічне виробництво, морські промисли, торгівля, ремесла,
в тому числі художні. Важливу роль відігравало тваринництво, особливо
розведення овець. Циклоп Поліфем, в печеру до якого потрапляє герой
Троянської війни Одіссей зі своїми супутниками, розводить овець. Вони і рятують
Одіссея, який, щоб обдурити осліпленого ним циклопа Поліфема, вибирається з
печери, вчепившись за вовну під низом овець.
Основою соціально-економічної структури Кріта і ахейських держав були
палаци – величезні комплекси, які включали житлові і культові приміщення,
безліч комор, майстерень тощо. Очевидно, це стало основою міфу про палац
Крітського царя Міноса, який називали Лабіринтом, з якого ніхто не міг знайти
виходу. В лабіринті жило страшне чудовисько Мінотавр з головою бика і тілом
людини. Жителі Афін кожні дев’ять років віддавали йому данину – сім юнаків і
сім дівчат, в якості жертви. Син афінського царя Егея Тесей пробирається в

82
Лабіринт і вбиває Мінотавра. Виходить Тесей з лабіринту за допомогою клубка
ниток, які дала йому дочка царя Міноса Аріадна. З того часу вираз «нитка
Аріадни» означає вихід з будь-якої заплутаної ситуації.
Коли Тесей повертався додому, він повинен був підняти білі вітрила на
кораблі, які означали перемогу. І чорні, якщо потерпів поразку. Але Тесей забув
про домовленість. Його батько Егей, який вдивлявся в море, побачив знайомий
корабель, на якому були чорні вітрила. Він вирішив, що його син Тесей загинув, а
афінських дівчат і юнаків знищив кровожерливий Мінотавр, і з горя кинувся в
море. З того часу море називають Егейським.
«Греки, подібно римлянам, з’явилися завдяки збігу і поєднанню різнорідних
націй. У Фтіотиді, на батьківщині Ахіллеса, виникла загальна назва елліни, яка
не зустрічається в Гомера в цьому всеоб’ємному смислі».
Г. Гегель

В ахейських державах «палаци» розпоряджалися всією землею, яка ділилася

на дві категорії: громадська земля, яка належала общинам, і земля як власність
приватних осіб. Рабів було небагато, в роботі були зайняті в основному вільні
общинники. Всі категорії вільного населення (знать, общинники та ін.)
перебували в залежності від «палацу». На чолі держави стояв цар, який виконував
політичні і релігійні функції, контролював роботу адміністрації, яка займалася
збиранням податків, організацією військової справи, працею пастухів, ремісників.
Особлива увага приділялася безпеці торгівлі.
Проміжок часу в ХІ-VІ ст. до н.е. охоплює два етапи: так звані темні
століття (ХІ-ІХ ст. до н.е.) і архаїчний період (VІІІ-VІ ст. до н.е.). Він
характеризується двома основними процесами, які здійснили визначний вплив на
розвиток грецької цивілізації: Велика колонізація – освоєння греками берегів
Середземного, Чорного, Азовського морів, що утворило Велику Грецію;
оформленням полісу – міста-держави – як основного типу економічного і
політичного життя общини.
Найвищого піднесення давньогрецька цивілізація досягла в класичний
період – V-IV ст. до н.е. В цей період остаточно оформляється класичне рабство,

83
досягає розвитку поліс. Перемоги у війнах з Персією (500-449 рр. до н.е.)
перетворили Афіни у ведучу державу не лише Великої Греції, але й всього
Середземномор’я, прискорили розвиток товарно-грошових відносин.
Завоювання Олександра Македонського розширили межі Греції до
колосальних розмірів, що привело до створення ряду елліністичних держав:
Греко-македонське царство; Єгипет, в якому правила династія Птоломеїв;
держава Селевкідів, ядром якої були Сирія і Месопотамія; Пергамське і
Понтійське царство в Малій Азії. В цих державах відбувається синтез грецьких
(еллінських) і східних елементів, включаючи економічну, соціально-політичну і
культурну сфери.
Поліс. Унікальна роль в розвитку економічного і соціально-політичного
життя Давньої Греції належить полісу. Він являє собою місто-державу, єдине в
своєму роді явище в той період. Великі цивілізації Стародавнього світу – Китай,
Індія, Єгипет, Вавилон, Персія – являли собою грандіозні державні утворення, з
центральним, по суті деспотичним управлінням всевладного монарха. В Греції,
особливо материковій, процвітали незалежні один від одного і – наскільки це
дозволяли обставини – від всього іншого світу мікродержави – поліси, які
виробляли, торгували, багатіли, розбудовували культуру.
Поліс виникає на рубежі двох історичних епох, в перехідний період від
патріархально-общинного до рабовласницького ладу. В общині людина є лише
частиною єдиного соціального «тіла», все її життя, як життя мурахи, підкорено
інтересам общини і не виходить за рамки інтересів біологічного виду.
Прогрес общини був можливий по двом напрямкам. Перший – це
об’єднання общин у великі держави, в яких накопичується додатковий продукт
для владної верхівки. По цьому шляху пішов розвиток азіатської державності.
Другий шлях є виключенням з цього загального правила. Община тут
розвивається на фоні вже існуючих і досить інтенсивних торгових відносин між
могутніми деспотичними державами. В результаті замість пов’язаних кровними
вузами членів племені тут виникає спільність людей, незалежних один від одного.

84
Вони живуть за рахунок власної ініціативи в торгівлі, грошових операціях,
сільськогосподарському і ремісницькому підприємництві.
«Демократія виникла насамперед в таких містах-державах, як Афіни,
котрі мали сильний ринок, що базувався на твердій валюті. Греція,
об’єднавшись, виникла з комерції і ринку і створила абсолютно новий вид
цивілізації».
Дж. Везерфорд

Всі важливі соціальні питання у полісі вирішуються на загальних зборах.

Ведеться політична боротьба: власне, поняття «політика» похідне від полісу.
Боротьба йде з перемінним успіхом, але на прикладі афінського полісу
прослідковується тенденція переходу політичного впливу від аристократії до
ліберальної аристократії, від неї до компромісу з демократією і повністю до
демократії.
Тим закладається не тільки політична, але й економічна основа для прояву
активної самодіяльності індивіда. Насамперед цьому процесу сприяли торгівля і
реміснича діяльність. Інтенсивність товарного обміну, як потім не раз доказувала
історія, завжди супроводжується й інтенсивністю обміну думок. Заняття ремеслом
і торгівлею, розвиваючи індивідуальну активність, ініціативу, винахідництво,
разом з тим виступають на початках розвитку суспільства джерелом соціального
оновлення, протистоять централізації та відсталості.
Прикладом може бути життя і діяльність видатного давньогрецького
філософа Фалеса (624-547 рр. до н.е.), громадянина торгового полісу Мілета,
розташованого на малоазійському узбережжі (нинішня Турція). Фалес був
людиною різнобічною і за своїми інтересами, і за своїми заняттями. Він відомий і
як «мудрий порадник в державних і військових справах» (Плутарх), і як перший
геометр, перший астроном і «перший фізик» (Пліній). Його також можна було
назвати метеорологом, мандрівником, купцем, моралістом. Він передбачив
сонячне затемнення, знайшов простий спосіб виміряти висоту єгипетських
пірамід, відвів течію ріки в інше русло і зробив багато іншого. Фалесу
дельфійський оракул двічі присуджував символічний знак – золоту триногу – як
наймудрішому з еллінів.
85
 Але Фалес відомий і тим, що перший почав використовувати знання для
вирішення економічних проблем. Одного разу, як метеоролог, він передбачив
великий урожай маслин і взяв в оренду всі маслобійні в полісі. Передбачення
виправдалося, і він заробив багато грошей. Цей результат став можливим тому,
що Фалес жив в торговому місті, в якому проводилися інтенсивні обмінні операції
товарами, продуктами, грошима. Як мислитель Фалес зрозумів, що в середовищі
активної економічної діяльності вигідно обмінювати свої знання та ідеї на
потрібні для життя гроші та матеріальні блага.
Основною рисою життя полісу була участь всіх членів громадської общини
в управлінні державою. Ця риса визначала внутрішню політику держави (полісу)
стосовно економіки. Зокрема, в багатьох грецьких містах-державах існували
закони, які обмежували одержання і продаж землі, і спрямовувалися на охорону
земельної власності громадян.
Поліс – це започаткування і ствердження європейської цивілізації, яка
заснована не лише на демократії, але й на торгівлі, виробництві і технологіях.
Тільки в умовах міста можна здійснювати продуктивний обмін як товарами, так і
думками, знаннями, вміннями.
Рабство в Елладі. В докласичний період (Темних віків) рабство на території
Еллади має патріархальний характер. Основним виробником продукції був
вільний землероб. В класичний період провідною формою власності стає полісна
(антична); право володіння землею на території полісу мали тільки вільні
громадяни. Особисто вільні індивіди, які не були громадянами, – метеки – цим
правом не володіли. Громадяни, власники землі, могли її здавати в заклад, в
оренду.
Дана ситуація обумовлювала активну сільськогосподарську діяльність, яка
потребувала значно більшої кількості робочих рук. Так починає формуватися
рабство класичного типу. Цей процес був пов’язаний з розвитком товарного
виробництва, що також приводило до збільшення кількості рабів. Дешева праця
раба дозволяла отримати більший прибуток. Рабу не платили, а тільки
утримували, хоча використовували у всіх галузях господарської діяльності.

86
 Рабство породило високоприбуткову економічну справу (бізнес) –
работоргівлю. Війни, піратство також були важливим джерелом забезпечення
господарства рабами. В класичний період (V-ІV ст. до н.е.) раби ширше, ніж
раніше, використовуються у всіх сферах виробництва, стають основним робочим
ресурсом і остаточно позбавляються всіх прав. Історики вважають, що в найбільш
розвиненій області Греції – Аттіці – раби складали третину населення.
Праця рабів активно використовувалася в ремісничих майстернях –
ергастеріях: в дрібних (3-10 рабів) і крупних (50-100 рабів). Особливо
масштабним було застосування рабської праці в гірничій справі, на будівництві. В
сільському господарстві рабська праця відігравала відносно невелику роль, що
пов’язано з двома основними факторами: при вирощуванні маслин, винограду,
цитрусових було невигідно використовувати низько професійну працю рабів;
перевага середніх і дрібних селянських господарств виключала масштабне
застосування рабської праці.
«Люди терплять ганьбу рабства від того, що самі підтримали тих
людей, від яких тепер залежать».
Солон

Раби активно використовувалися як домашня прислуга, секретарі, вчителі

тощо. Так, знаменитий байкар і мудрець Езоп (VІ ст. до н.е.) був рабом. Легенда
розповідає, що одного разу його господар під час банкету, будучи в нетверезому
стані, побився об заклад на все своє майно і гроші, що вип’є море. Езоп врятував
його від розорення порадою: море можна випити, але при умові, що будуть
перекриті всі ріки, які в нього впадають. Господар суперечку виграв, хоча сам
виявився невдячним – не відпустив, як обіцяв, Езопа на свободу.
Рабів могли здавати в оренду (поварів, митців, ремісників), деяких
відпускали на оброк – раб міг завести свою справу, платити господарю, який не
втручався в його життєдіяльність. Поряд з приватними існували і державні раби;
наприклад, в Афінах вони несли поліцейську службу, освічені раби виконували
дрібні роботи в управлінні: писарі, секретарі, пристави тощо.

87
 Інститут рабства займав надзвичайно важливе місце в економічному житті
Давньої Греції. Вигода від дешевої праці приносила високий результат. Ефект від
цієї вигоди зберігав рабство в різних формах майже до кінця ХІХ століття, навіть
в цивілізованих країнах.
Реформи Солона. В більшості районів Греції розвиток товарного
виробництва і нестача землі приводили до зростання крупного землеволодіння і
загострення конфлікту між аристократією і демосом (народом). В багатьох
полісах класичної епохи Еллади соціально-політичні конфлікти часто
закінчувалися встановленням тиранії – режиму особистої влади. Це обумовило
проведення реформ.
Найбільш відомий реформатор – Солон (638-559 рр. до н.е.), політичний
діяч і поет із Афін, який за вибором Дельфійського оракула належить до семи
грецьких мудреців. Він народився в знатній сім’ї, в молодості був купцем, багато
мандрував. В Єгипті Солон почув від жерця таку думку: «Ви, греки, завжди
залишаєтесь дітьми, не володіючи ніяким знанням давнини і ніякою прадавністю
знань». В 594 р. до н.е. афіняни вибрали Солона архонтом (правителем) і
наділили надзвичайними повноваженнями, і він почав перетворення, спрямовані
на відновлення єдності громадянського колективу (суспільства).
Насамперед Солон провів сейсахтейю (позбавлення тягаря): всі борги,
зроблені під заклад землі, і накопичені проценти були оголошені недійсними.
Також було відмінено рабство за борги; афіняни-боржники, продані в інші
держави, були викуплені за рахунок держави. Закони про заборону купівлі землі
вище певної норми сприяли розвитку малого і середнього землеволодіння.
Завдяки реформам одержав підтримку розвиток садово-огородніх культур,
дозволявся без жорстких обмежень вивіз оливкового масла.
«Владу дарував я народу в тій мірі, в якій він мав потребу: гідності його
не позбавив, але і не дав лишніх прав. Також про тих потурбувався я, хто
багатством і силою всіх перевершив, – щоб їх не зганьбив ніхто. Став я між
тими й другими, і заборонив несправедливо перемагати інших».
Солон

88
 Велика увага приділялась ремеслу: зокрема було встановлено – якщо батько
не навчив сина якійсь професії або вмінню, він не міг в старості претендувати на
його підтримку. Був заборонений вивіз сировини; в Афіни запрошувалися
іноземні майстри-ремісники; багатьом метекам, які займалися ремеслом, було
надане афінське громадянство.
Для полегшення торгівлі з іншими країнами була проведена уніфікація мір і
ваги, а егінська монетарна система була замінена на більш легку евбейську. В
Греції до VІ ст. до н.е. існували дві основні монетарні системи – егінська і
евбейська. Від назв островів Егіна і Евбея – важливих торгових центрів
Егейського моря. Основою кожної системи був талант – вагова одиниця, котра
на Евбеї складала 26,2 кг, а на Егіні – 37 кг срібла. З одного таланту карбувалося 6
тис. драхм – срібних монет. Егінський стандарт був розповсюджений на більшій
частині Греції, евбейський – в багатьох колоніях, а також в двох найбільших
полісах – Корінфі і Афінах. Свідченням високого рівня товарно-грошових
відносин в Афінах VІІ-VІ ст. до н.е. було введення свободи заповітів і заміна
родових привілеїв майновими.
Через 30 років, коли Солон був вже похилого віку, в Афінах владу захопив
тиран Пісістрат, бувший друг і родич. Він поставив себе вище закону, але
відмінити порядки Солона не зважився. І після вигнання Пісістрата афіняни
зберегли більшість законів Солона, шануючи його як прихильника демократії.
Останні роки він жив на о. Кіпрі, де займався вченою діяльністю.
Епоха Перикла. Так називають V ст. до н.е. – час найвищого піднесення
цивілізації Еллади. Центром економічного і культурного життя стають Афіни.
Сюди з’їжджаються обдаровані люди із сусідніх земель: скульптори, архітектори,
поети, художники, драматурги, філософи. Перикл – видатний державний діяч
Афін в цей період. В час його управління одержує подальший розвиток товарне
виробництво, посилюється регіональна спеціалізація. Наприклад, грецькі поліси
Причорномор’я і Сицилії поставляли зерно, Афіни – оливкове масло, о. Хіос –
вино і т.д. Стверджується принцип автаркії – незалежність від оточуючого світу,
політична й економічна самостійність, самозабезпеченість. Але, на відміну від

89
архаїчної епохи, в V ст. до н.е., в класичний період, визнається, що все необхідне
для полісу може забезпечити торгівля.
В зв’язку із загальним економічним піднесенням відбувається розширення
виробництва, розподіл праці. Набуває розвитку зовнішня морська торгівля. Якщо
фінікійці, які відомі з давніх часів як торговий народ, займалися в основному
посередницькою торгівлею, то греки поряд з нею широко вивозили свою
сільськогосподарську і особливо якісну ремісничу продукцію – зброю, кераміку,
посуд, ювелірні вироби тощо.
В Афінах, як і в більшості грецьких полісів, не було прямого оподаткування
громадян. Державна скарбниця поповнювалася добровільними пожертвуваннями і
літургіями – податками з багатих громадян на потреби держави. В період війни з
усіх громадян брався військовий податок – ейсфора. В Афінах державні прибутки
одержувалися із Лавріонських срібних рудників. Вони здавалися в оренду
приватним особам – громадянам Афін.
«Я стверджую, що вся наша держава – центр освіченої Еллади, а кожна
людина окремо, мені здається, може в нас проявити себе повноцінною і
самостійною особистістю в самих різних положеннях з найбільшою
вправністю і вишуканістю».
Перикл

Найважливішим питанням економічної політики було забезпечення хлібом.

Спеціальні чиновники відповідали за безперебійне підвезення зерна в Афіни.
Серед заможних громадян вибиралися комісії по закупівлі і розподілу хліба між
громадянами.
Для підтримки порядку на внутрішньому ринку в полісі назначалися
особливі посадові особи – агораноми (наглядачі ринку). Вони брали плату,
слідкували за якістю продуктів, правильністю мір і ваги тощо.
Община античного полісу пов’язувала свій прогрес з розвитком
регламентації економічного і політичного життя. В цьому плані виключної ваги
набуває роль філософа, оскільки саме він спостерігає за поведінкою космосу і дає
поради людям, як пристосуватися до його порядку («космос» з гр. – порядок). І
така справа, як регулювання життя міста-держави, підлягала філософському
90
баченню і розумінню Всесвіту. Згідно позиції видатного філософа «золотого віку
Афін» Платона, державою повинні керувати мудреці і філософи. Тому
вибиралися архонтами Солон, Перикл, які славилися своєю мудрістю і знаннями.
Описуючи переваги афінської демократії, Перикл говорить про її приклад
для інших держав. «Ми любимо красу, поєднану з простотою, – відзначав він, – і
любимо освіченість, не страдаючи слабкістю духу. В багатстві ми бачимо скоріше
підтримку для діяльності, чим предмет для хвалькуватих промов. Стосовно
бідності, то в нас не визнання її ганебне для людини, а ганебніше не прикладати
праці, щоб вийти з неї».
Спарта. Досягнення Афін були зумовлені насамперед розвитком в них
торгово-ремісничої діяльності. Інший тип державного ладу представляє Спарта.
З історії і кінофільмів всім відомий подвиг 300 спартанців, які на чолі зі своїм
царем Леонідом в ущелині Фермопіли зупинили величезне військо персидського
царя Ксеркса і всі загинули. Але їх героїчна смерть підняла всю Грецію на
боротьбу, і перси були переможені.
Але чому Спарта, могутня і впливова антична держава, заселена тим же
талановитим грецьким народом, не дала жодного видатного мислителя,
художника, поета, скульптора? Справа, очевидно, в тому, що Спарта VІІ-ІV
століть до н.е. являла собою зразок казарменної держави. Життя в ній було
повністю регламентоване, громадяни поділені на соціальні касти. Пануюче
положення займали спартіати, меншими політичними правами і більшими
обов’язками володіли періеки, і на положенні державних напівкріпосних-
напіврабів знаходилися ілоти.
Спартанський законодавець Лікург увів принцип зрівняльного
землекористування для спартіатів. Кожна сім’я володіла такою кількістю землі та
ілотів, щоб вести здоровий образ життя, забезпечувати основні потреби, а інших
потреб у них не повинно бути. Принцип зрівнялівки і аскетичного обмеження
потреб пронизував всі сторони життя спартіатів. Спільними для них були майно,
трапези. Юнаки і дівчата займалися з дитинства гімнастичними вправами та

91
іграми, причому оголеними. Хлопчики залишалися з батьками до шести років, а
потім держава забирала їх в «дитячі загони».
«Грамоті спартанці вчилися лише в тій мірі, в якій без цього неможливо
було обійтися, в іншому все виховання зводилося до вимог беззаперечно
підкорятися, стійко переносити випробування і одержувати верх над
супротивником».
Плутарх

Виховання носило повністю військово-спортивний характер. Мета –

створити виносливих, загартованих, дисциплінованих і фанатично відданих
спартанським законам воїнів. Головний обов’язок воїна – любою ціною доказати
свою хоробрість. Девіз: «Зі щитом (перемогою), або на щиті (загиблим)».
Військова доблесть знаходила вихід і в мирний період в крітіях – щорічних
священних війнах, що означало масове вбивство ілотів. Подібної жорстокості по
відношенню до своїх рабів не знала жодна антична держава.
Історики і філософи часто захоплювалися міцністю суспільної системи і
високою моральністю спартіатів. Але упускалося з виду, що Спарта була
військовою державою, її казармений лад, уніфікація потреб перетворювали
людину в пересічну істоту, в безлике знаряддя державного інтересу. В цьому
плані Спарта мало чим відрізнялася від східних деспотій.
На формування Спарти здійснював вплив патріархально-землеробський
уклад соціального життя, яке не мало внутрішніх пружин для саморозвитку.
Спартіати вважалися у всьому рівними один одному – в побуті, політиці,
економічній сфері. Спартанському законодавцю Лікургу приписують
встановлення заборони на користування золотою і срібною монетою. Дозволялися
лише незручні і громіздкі залізні монети. Це неминуче зробило неможливим будь-
яку промислову діяльність і зовнішню торгівлю. У спартанців не було і флоту,
який тільки і міг «підтримувати торгівлю і сприяти їй» (Г. Гегель).
Ремесло і торгівля вважалися ганебним заняттям для спартіатів. Цією
діяльністю займалися періеки, які не мали достатніх прав. Все це гальмувало
розвиток Спарти, яка в економічному і політичному відношенні залишалася

92
далеко позаду від демократичних полісів, в яких свобода ремесла і торгівлі
збагачувала громадян.
Ксенофонт – предтеча сучасної економіки. Економічна думка Еллади
досягає розквіту в працях Ксенофонта, який був не тільки першим економістом,
але й філософом. Він описав в своїх текстах явища, які були відкриті
економістами лише в ХІХ столітті. Отже, змістовні економічні міркування
виникли ще на зорі науки, філософії і греко-європейської культури.
Більшість своїх думок про господарство і економічну політику Ксенофонт
висловив в двох книгах: «Домострой» («Oeconomicus») і «Про доходи» («De
vectigalibus»). Перша присвячена питанням правильного ведення домашнього
господарства. Друга подає практичний аналіз економічних та адміністративних
проблем, вона є збірником рекомендацій – як Афінам підвищити прибуткову
частину бюджету і досягти процвітання.
Книга «Про доходи» серйозно вивчалась аж до ХVІІІ століття. В ній
Ксенофонт закликає афінян до збільшення державної казни. Він не вважає, що
націоналізація або військові кампанії є ефективними засобами максимізації
надходження податків. Але рекомендує розширити торгову активність, що на той
час було революційною ідеєю. Пропонує збільшити число підприємців. Багатство
і процвітання Ксенофонт бачив у змінах, які приносять вигоду. Пропонував
стимулювати зовнішню торгівлю та іноземні інвестиції.
Важливим було і те, що Ксенофонт закликав приймати до уваги мотиви
вчинків людей і бажання підприємця відчувати свою значущість. Він
запропонував теорію вартості, яку вчені пізніше назвуть теорією споживчої
вартості. Мислитель розумів принципову відмінність між споживчою і міновою
вартостями, на чому пізніше будували свої теорії Арістотель, Джон Локк і Адам
Сміт.
«Корисно також нагороджувати і запрошувати час від часу на гостинні
обіди тих купців і судовласників, які надають місту користь і кораблями, і
товарами».
Ксенофонт

93
 В економічних розмислах Ксенофонта можна знайти судження про
залежність між рівнем безробіття і ціною товару, стимулювання інновацій,
інфраструктурні державні інвестиції. Можна вважати, що Ксенофонт перший
створив хоча і наївний, але окремий підручник по мікро- і макроекономіці.
Концепція споживання, задоволення попиту Ксенофонта не була сприйнята
одностайно. Для видатного філософа Платона ідеал суспільства і людини – не в
споживанні або виробництві товарів, а в інтелектуальному і духовному
спогляданні, в самопізнанні, яке дає відповіді на всі питання, ключ до істини.
Отже, до гарного і щасливого життя.
Сьогодні ми віримо, чим більше у людини власності, тим вона вільніша.
Для Платона, як і для стоїків, зовсім навпаки: чим менше у людини речей, від
яких вона залежить, тим більш вільною вона себе відчуває. Саме звідси бере
начало заклик до звільнення від бажань (попиту) тіла (тілесності).
Найбільш відомим прикладом позбавлення від такої залежності був Діоген
Синопський. Він мінімізував свій попит і викинув все, без чого можна обійтись. В
тому числі посудину, адже воду можна пити, користуючись долонями. Він
обходився без домівки, використовуючи в якості житла славнозвісну «діжку».
Рецептом щасливого життя є зниження попиту, а не збільшення пропозиції.
Арістотель: щастя як наука. Великий мислитель Арістотель належить до
вчених в сучасному смислі слова. Він повернув філософію з небес на землю, до
реального життя. Він не літав в небесах, а плавав з рибами на о. Лесбос,
спостерігав за поведінкою тварин в лісі, вчив мислити і діяти Олександра
Македонського, міркував про моральний бік грошових відносин.
Він надавав великого значення моралі, а саме – етичній добродіяльності.
Під цим поняттям ми розуміємо етику, яка базується на добрих справах, а не
вигоді, обов’язках, користі і розрахунку. Гідне життя, тобто те, чим займається
економіка, у нього нерозривно пов’язане з добром і злом.
Історія економічної думки починається власне з Арістотеля. Сам він
захищає приватну власність, критикує лихварство, розділяє виробничу і

94
невиробничу економічну активність, визначає роль грошей, звертає увагу на
питання громадських пасовищ, займається проблематикою монополій.
Арістотеля цікавили проблеми метаекономіки. Він задає питання: як жити
так, щоб бути щасливим? Для нього щастя – евдемонія – є саме прекрасне,
найкраще і найбільш приємне. Для нього особистий добробут існує тільки в
контексті добробуту всього суспільства. Людина, яка за своєю природою є
«істота політична», приєднується до суспільства не заради користі, а в силу
своєї суспільної (полісної) сутності.
«Просто роздати і розтратити гроші, а от витрачати на те, що
потрібно, стільки, скільки потрібно, коли, заради чого і як потрібно, здатен не
кожний, і це не просто».
Арістотель

Людина діє заради певної мети, досягнення якої надає певну вигоду як для
задоволення потреб вищого, так і нижчого (природного) порядку. Джерела
повідомляють, що під час походу в Азію Олександр Македонський одружився на
красуні з Індії Фелліді і так захопився нею, що закинув всі державні справи.
Арістотель бачить в цій пристрасті небезпеку добробуту імперії, і просить
Фелліду залишити Олександра. Фелліда погодилася це зробити, але при умові, що
філософ провезе її на своїй спині. Арістотель погоджується, але в самий пік
«скачок» в кімнату входить Олександр і бачить Фелліду верхи на його вчителеві.
Присоромлений Арістотель тоді сказав Олександру: «От бачиш, якщо вона таке
витворяє зі мною, то в що вона перетворить тебе і твою державу». Цього уроку
царю виявилося достатньо. Отже, заради вищої мети – вигоди для держави –
Арістотель пішов на такий вчинок.
Досягнення насамперед суспільної вигоди є умовою досягнення блага.
Кожна діяльність має на увазі прагнення до блага. По суті, людина максимізує не
вигоду, а благо. Людина творить те, що вважає благом. В поняття «блага» входить
і користь. Засуджений до страти Сократ не відмовився від свого вчення і не
врятувався втечею, а випив яд не тому, що очікував якоїсь посмертної користі.
Він просто вважав це благом.

95
 Вигода сама по собі не може бути метою, нею є благо. А вигода – побічний
продукт, щось зовнішнє по відношенню до блага. Для людини благо є також і
джерело щастя і блага (наприклад, їжа): так вже влаштований наш світ. Ми не їмо
заради задоволення, але задоволення при їжі відчуваємо.
Отже, не максимізація користі, а добродіяльність, яка полягає в «золотій
середині». Наприклад: «Одержання, володіння і розпоряджання майном означає:
середина – щедрість, а надлишок і нестача – розтрата і скупість». Так що не
максимізація будь-якою ціною, а прагнення до міри («золотої середини»). Але
знайти її нелегко, тому людина шукає її все життя.
Монетарна революція царя Креза. На рубежі ІІ-І тис. до н.е. в зв’язку з
переважанням натурального господарства роль грошей виконувала крупна рогата
худоба. В епоху Великої грецької колонізації в якості грошей все частіше
використовували злитки – бруски із золота і срібла. Нарешті, приблизно на рубежі
VІІ-VІ ст. до н.е. починається карбування монети. Започатковується ця подія в
Лідії, невеликій державі в Анатолії (сучасна Туреччина).
Подібні до грошей предмети і подібні до ринку відносини ми виявляємо в
Месопотамії, Єгипті, Китаї, інших частинах світу. Геній правителів Лідії можна
побачити в їх визнанні необхідності виготовляти маленькі, стандартного розміру і
ваги злитки, штампуючи на них емблему, яка підтверджувала їх цінність навіть
для неграмотних.
Лідійці робили перші монети із сплаву золота і срібла (електруму). Цей
матеріал в достатній кількості знаходили в річці Пактол, яка протікала через
Сарди, столицю Лідії. Згідно легенди, цар Фрігії Мідас був бідною, але доброю
людиною, і хотів бути великодушним по відношенню до інших. Одного разу він
щедро і щиро прийняв мандрівника, який виявився прийомним батьком бога
Вакха. Вражений великодушністю Мідаса по відношенню до його батька, Вакх
вирішив віддячити царю і пообіцяв виконати будь-яке його бажання.
Мідас попросив, щоб все, до чого він доторкнеться, ставало золотим. Але це
бажання Мідаса зробило його нещасним. Їжа, яку він хотів прийняти, від його
дотику перетворювалась в золото; рідна дочка, яку він обняв, перетворилася в

96
золоту статую. Мідас почав просити Вакха, щоб той взяв назад свій жахливий
подарунок. Той був високої думки про Мідаса і велів йому змити цей дар і свою
вину в річку Пактол, яка після цього стала золотоносною. В подальшому вона
принесла багато золота Фрігії і Лідії.
«Ідея, що життя засновується головним чином на інтелекті і що
інтелект приймається в практичному житті як наша найбільш цінна розумова
енергія, йде рука об руку з розвитком монетарної економіки».
Г. Зіммель

В найбільшій мірі скористалися золотом ріки Пактол царі Лідії. Вони, за

свідченням «батька історії» Геродота, вели своє походження від Геракла, і 22 їх
покоління правили впродовж 550 років. Нова династія починається з царя Гігеса,
внук якого Крез увійшов в історію своїм казковим багатством.
Багатство Креза і його попередників виросло не із завоювань, які він робив,
а з торгівлі. Використання монет, які були виготовлені на державному, царському
монетному дворі, дозволяло проводити угоди й торгові операції швидше і більш
чесно брати участь в комерції. Комерція з монетами відкрила нові горизонти для
нових верств населення.
Різноманітність і надмірна кількість товарів привели до роздрібного ринку.
Швидко здійснювалася спеціалізація торгівлі. Торгівля стала для лідійців
настільки важливою, що Геродот назвав їх нацією «торговців» або «продавців».
Лідійці перетворили звичну торгівлю в бартер і комерцію.
Комерційна революція обумовила зміни у всій Лідії. Геродот з великим
здивуванням повідомляв про лідійський звичай, який дозволяв жінкам вибирати
собі чоловіка. І все завдяки накопиченим монетам (грошам). Лідійцям належить
винайдення не тільки монет, але й азартних ігор, зокрема гральних костей.
Важливим винаходом лідійців був пробірний камінь для визначення чистоти
золота, яке застосовували в монетах і торгових операціях. Він мав відмітку з
набором 24 голок, які містили різні пропорції золота, срібла і міді. 24 голка
відповідала чистому золоту, або 24 каратам. Каратами називалися плоди
стручкового дерева кароб, кожний з яких важить 1/5 грама. Сьогодні карат

97
витіснений граном як загальноприйнятою одиницею ваги. Через століття
грецький філософ Хілон зазначив: «Золото випробують за допомогою пробірного
каменю, а людей – за допомогою золота».
Торгова імперія Креза перестала існувати в результаті війни з Персією.
Хоча Лідія більше не відродилася, проте вплив її був величезний. Всі сусідні
народи швидко перейняли лідійську практику виробництва монет, і результати
монетарної і комерційної революції розповсюдились по всьому
Середземномор’ю, зокрема в Греції.
Використання монет дало поштовх для торгівлі, надавши їй стабільність.
Монети стали буквально основою для вільного обміну і оцінки інших товарів та
послуг. Гроші стали соціальною ланкою, яка пов’язала людей значно більш
численними суспільними відношеннями. Гроші стали засобом визначення більшої
кількості цінностей. Їх використання в сфері речей і товарів розповсюдилося і на
працю. Праця людини сама по собі стала товаром з вартістю, яка може бути
встановлена в грошах відповідно її важливості, рівню майстерності, сили, а
також часу, який вона зайняла. Як тільки гроші стали стандартною вартістю
праці, вони стали стандартною вартістю самого часу.
«Не від грошей народжується доброчинність, а від доброчинності
бувають у людей гроші і всі інші блага, як в приватному, так і в суспільному
житті».
Сократ

Гроші стали кількісним показником і часу, і діяльності. Свій внесок в це

розуміння здійснив Піфагор, для якого сутність світу полягала в «числових
пропорціях його форм». Вважається, що саме комерційна спостережливість стала
причиною знайти істинну «міру» всього. Порівняння всього з числами почалось у
Піфагора з економічних і торгових спостережень. Отже, економіка спонукала до
розвитку математику, а не навпаки.
Завдяки грошам була встановлена система цінностей буквально всього – від
шматка хліба до поеми, від ціни шлюбу до податків, від купівлі нареченої до

98
місячної ренти. Гроші допомогли демократизувати політичний процес: вони
зруйнували стару аристократію і створили нову систему суспільних відносин.
Революційне розповсюдження комерції серед греків породило нові храми,
академії, стадіони, театри і одночасно викликало підйом мистецтва, філософії,
поезії і науки. Центром класичного грецького міста-поліса був не палац царя, не
фортеця і не храм, а ринок. Цивілізація греків була виключно торгово-грошовою,
комерційною.
Монетарний зміст імперії Олександра Македонського. В ІV ст. до н.е.
починається криза полісу, яка приводить до економічного занепаду. В 338 р. до
н.е. Грецію завойовує македонський цар Філіпп. Він відкрив багаті запаси золота і
срібла на півночі Балканського півострова, карбував з них монети для поточних
розходів і фінансування планів майбутніх завоювань.
Локальні війни, які вів цар Філіпп, давали найважливіший економічний
ресурс – рабів: для роботи на рудниках, в полях, господарстві в цілому. Філіпп
встановив співвідношення своїх золотих і срібних монет 10:1, зручне з точки зору
підрахунку. Спадкоємець Філіппа, його син Олександр продовжив справу батька:
по-перше, він створив величезну державу; по-друге, він захопив величезні скарби
в ході своїх переможних походів на Схід, в Азію. В своїй колосальній державі він
встановив єдиний монетарний стандарт. Олександр добре платив своїм воїнам,
щоб утримати від грабежів, видавав грошові подарунки. Вважаючи себе скоріше
носієм цивілізації Еллади, чим завойовником, Олександр брав в походи вчених,
інженерів, дослідників і добре платив їм.
Принцип свого управління Олександр Македонський розповсюдив по всій
завойованій території, заснувавши 70 нових міст від Єгипту до Індії. А це
потребувало додаткових фінансових витрат. Разом з тим це створювало простір,
який назвали світом еллінізму. Олександр прагнув створити сприятливі умови для
торгівлі між багатьма регіонами своєї неоднорідної імперії. На його думку,
торгівля може забезпечити підвищення життєвого рівня його підданих.
«Батько виховав моє тіло, звів мене з неба на землю; але Арістотель
виховав душу мою, підняв мене із землі на небо».
Олександр Македонський
99
 Олександр, як і його батько Філіпп, знав сенс в пропаганді і розумів
значення золотих монет в суспільних відносинах. На монетах Філіппа
зображалася голова бога Зевса, а Олександра – героя Геракла. Зевс був схожий на
Філіпа, а Геракл нагадував самого Олександра.
Після смерті Олександра Македонського його імперія розпалась на ряд
держав: греко-македонське царство, Єгипет, держава Селевкідів (Сирія і
Месопотамія), Пергамське і Понтійське царства і т.д. В цих елліністичних
державах відбувається синтез грецьких і східних елементів в економічній,
політичній і культурній сферах. Але в цих державах монетарна система панувала
ще 150 років, поки в 197 році до н.е. не був покладений кінець гегемонії
Македонії римлянами.
Завдяки Олександру грецька мова стала мовою комерції. Купці на всій
території імперії використовували грецьку мову як мову торгівлі. Це була проста
мова, але вона виявилася здатною нести великі ідеї далеко за межі ринкового
обміну. Послідовники нової, християнської релігії користувалися простою мовою
для розповсюдження своїх ідей від одного ринку до іншого.
Світ еллінізму, таким чином, став передумовою виникнення нових
цивілізаційних утворень – спочатку римської, а потім християнської цивілізацій.
***
Герої Гомера на своїх кораблях після завоювання Трої по всьому світу
рознесли славу про свої подвиги. Але поступово героїка почала замінюватися на
практицизм реальної справи. Ясон здійснює свої подвиги заради володіння суто
економічною річчю – «золотим руном». Подальший суспільний розвиток показав
значущість торгівлі, на основі якої вибудовувалися основні принципи грецької
цивілізації – поліс, рабовласництво, торгівля, комерційна діяльність, монетарна
система. Поява перших монет в Лідії поклала початок революції в комерції, яка
відразу розповсюдилась на міське планування, політику, релігію, інтелектуальні
заняття. Це створило зовсім новий спосіб організації людського життя –
економічний.

100
 МОНЕТАРНА ПАСТКА ЮНОНИ
(Економіка Стародавнього Риму)
«Наше багатство переходить до
зарубіжних і навіть ворожих націй»
Тіберій, римський імператор

Держава Ромула і Рема. Populus Romanus. Чому повстав Спартак? Pont du

Gard. Під егідою щита Марса. Як гроші знищили Рим. Хліба і видовищ. Всі
дороги ведуть в Рим.

Стародавні споруди та їх руїни часів імперії лежать розкидані по центру

сучасного Риму, вражаючи своєю величністю і монументальністю. Серед них
виділяється Колізей – символічний центр римської цивілізації на піку розвитку її
архітектури і найнижчого рівня моралі. Колізей – колосальна арена для видовищ.
Римські інженери перетворили підлогу цієї арени у величезний басейн, в якому
влаштовувалися театралізовані морські битви, що закінчувалися справжньою
кривавою смертю. У величезній системі підземних переходів і підвалів
утримувалися звірі і гладіатори, які билися на арені на радість натовпу. За
наказом імператора завозилися тигри, леви, слони, носороги, крокодили, ведмеді
та інші екзотичні тварини, яких змушували битися між собою і проти людей.
Гладіатори переслідували на арені християн, вбиваючи беззахисних або
залишаючи на розтерзання голодним тваринам. Закономірно постає питання: що
стало причиною загибелі цієї могутньої держави?
Незважаючи на криваві історії, пов’язані з Колізеєм, і його значення для
християнства як місця, де велика кількість святих і мучеників прийняла свою
жахливу смерть, Колізей був скоріше симптомом, ніж причиною падіння Риму. За
кровопролиттям лежить інша історія – економіки. Щоб зрозуміти економічне і
політичне життя в Римі, як і вирішальну причину падіння імперії, потрібно
піднятися на Капітолійський пагорб, обитель її верховних богів.
Хоча Капітолійський пагорб найменший серед пагорбів Риму, але він є
найбільш важливим, оскільки на ньому був храм головного бога – Юпітера
101
Оптимуса Максимуса. Бокові палати займали Мінерва, богиня мудрості, і Юнона,
дружина Юпітера і мати бога війни Марса. Вони разом складали Капітолійську
тріаду, виступаючи в різних ситуаціях під різними іменами, захищаючи інтереси
Populus Romanus – народу Риму.
Гроші займали священне місце в кожному храмі, але особливо – в храмі
Юнони Регіни, верховної римської богині. В якості покровительки жінок, вона
виконувала наступні ролі: як Юнона Пронуба була покровителькою шлюбних
домовленостей; як Юнона Луціна вона захищала вагітних жінок; як Юнона
Соспіта слідкувала за дітонародженням.
В продовження своєї ролі покровительки жінок і берегині сім’ї Юнона стала
патронесою римської держави. В IV ст. до н.е. крик священних гусей, які жили
поблизу храму Юнони на Капітолійському пагорбі, попередили людей про нічний
напад ворогів, які таємно піднімалися стінами фортеці. Після цієї події Юнона
отримала ще одне ім’я – Монета, від латинського monere – попереджати.
Як патронеса держави, Юнона Монета керувала багатьма її діями,
включаючи випуск грошей. В 269 р. до н.е. монетний двір, який знаходився поряд
з її храмом, випустив срібну монету – денарій, на якому була зображена богиня з
написом Монета. Від її першого імені – Юнона – походить назва місяця – юні
(«июнь»), який вважався найбільш сприятливим для укладання шлюбу. Від
Монети утворилися сучасні англійські слова mint (монетний двір), money (гроші).
Таким чином, з ранніх класичних часів гроші мали тісний зв’язок з божественним.
Через зростаючі потреби в грошах, монетний двір при храмі Юнони Монети
постійно був завантажений роботою по їх випуску, незалежно від того,
збільшувалося чи ні постачання золота і срібла. Монети «текли» з монетного
двору суцільним потоком, що неухильно приводило до інфляції, відповідно,
знецінення. Тим самим, забувається головна роль Юнони – дружини Юпітера,
цариці над богами і людьми, берегині жінки і сім’ї. Рим хотів грошей, і він їх
отримав з монетних дворів при храмах Юнони. Але гроші поглинули мужність,
мораль, гідність римлян, руйнували економічні устої життя і в результаті – велику

102
цивілізацію. Так Юнона помстилася за те, що забули про її головне призначення.
Гуси врятували Рим, але гроші його загубили. Чому ж так сталося?
Держава Ромула і Рема. Історія Древнього Риму поділяється на три великі
періоди: Царський період (VIII-VI ст. до н.е.); період Республіки (бл. 510-31 рр. до
н.е.); період Імперії (бл. 31 р. до н.е. – 476 р. н.е.). Але розпочинають Велику
римську цивілізацію брати-близнюки Ромул і Рем. Згідно з легендою, вони є
нащадками Енея, героя Трої і нащадка її царя Пріама. За однією із версій, брати
були дітьми весталки (жриці) Реї Сільвії та бога війни Марса. Але дядько Сільвії –
Амулій – силою захопив трон її батька, свого старшого брата, Нумітора. Він
особисто наказав кинути Рею у в’язницю, а її новонароджених дітей втопити. Їх
поклали в кошик і вкинули в річку Тібр, але хвилі винесли дітей на берег біля
пагорба Палатін, одного з семи пагорбів Риму. Там близнюків знайшла вовчиця і
вигодувала своїм молоком. Потім дітей забрав пастух Фаустул і разом з
дружиною виховав їх.
Коли брати виросли, вони дізналися правду про своє походження, вбили
Амулія і владу передали своєму дідові – Нумітору. На честь свого щасливого
порятунку вони вирішили на тому місці, куди винесли їх хвилі, побудувати нове
місто. Під час суперечки – де саме закласти місце – біля Капітолійського чи
Палатінського пагорба, Ромул вбив Рема, хоча згодом і розкаявся у вчинку.
Коли місто засновували, то за звичаєм етрусків, яким належала первинно ця
земля, Ромул дав йому своє ім’я – Рома, або Рим. Для збільшення населення
міста, Ромул надав усім прибуваючим на поселення свободи і права, які мало й
корінне населення. Місто росло, але невдовзі виникла ще одна проблема –
надлишок чоловіків і нестача жінок. Для вирішення цієї проблеми Ромул
організував свято на честь аграрного бога Конса, на який прибули жителі
оточуючих поселень, в тому числі і плем’я сабінян. Під час свята озброєні
римляни напали на гостей і почали захоплювати для себе жінок. Сам Ромул взяв
собі за дружину сабінянку Герсілію. З того часу весілля з ритуалом крадіжки-
захоплення нареченої стало римським звичаєм. А Ромул після боротьби став

103
повновладним царем в Римі. Римське літочислення рахувалося з дня заснування
Риму – 753 р. до н.е. (перший рік римської ери).

«Рим мав крім свого власного імені ще таємничу назву, яка була відома не
багатьом. Вважають, що ця назва була Amor (Roma, якщо читати букви цього
слова в зворотному порядку). Ромул, засновник держави, мав ще священне ім’я
Квірін, під яким його шанували».
Г. Гегель

В царський період основою господарського життя було сільське

господарство, а головними культурами – пшениця, виноград і олива. Розводили
худобу і коней. Торгівля розвивалася слабо.
У VIII-VI ст. до н.е. на зміну принципу кровних родинних зв’язків
приходить територіальне розселення. Господарсько-юридичною одиницею стала
велика патріархальна сім’я (familia), яка включала рабів.
За два з половиною століття царського періоду історії Риму було
запроваджено календар, введена офіційна релігійна практика, створена
конституція, проведений закон про незалежність плебсу (простолюдинів) від
патриціїв (старших), створено Латинський Союз племен, почали проводитися
громадські роботи, була збудована величезна каналізація, яка подекуди
залишилася і до нашого часу.
В VI ст. до н.е. вплив Риму на Апеннінському півострові значно зріс. Рим
очолив Латинський Союз, який об’єднав 47 племен. Царський період закінчився в
509 р. до н.е., коли цар Тарквіній Гордий був вигнаний з Риму.
Populus Romanus. Всі римляни з часу виникнення римської держави
називалися патриціями. Це були члени родової організації – Populus Romanus
(римський народ). Вони мали представників в сенаті, в раді старійшин (patre). В
подальшому патриціями стали називатися тільки члени знатних сімей, які
протиставляли себе іншим частинам римського народу. Вони ставали
покровителями збіднілих родичів. Фактично, це були представники аристократії.
Відомі патриціанські роди і сім’ї Юліїв, Гораціїв, Курпціїв та інших, з яких
виходили державні діячі, політики, імператори.
104
 Глава сім’ї, патрицій (pater familias) володів необмеженою владою над її
членами – аж до права страчувати або продавати в рабство. Патриціанська сім’я
отримувала від общини наділи землі у власність і присадибні наділи розміром 2
югера (0,5 га).
Верства патриціїв стояла на чолі суспільства приблизно так само, як pater
familias – батько родини, – на чолі великої сім’ї. Патриції спочатку поділялися на
триби, триби – на тридцять курій (curial), курії – на роди і клани (gentes). За
пізньої доби Римської держави gens складався з осіб, що гордилися спільним
предком чоловічої статі, тоді, як familia мала вже вузьке значення спільного
сімейного господарства.
Особливу групу римської держави складали плебеї. В основному це прибулі
з інших земель і областей, які не були членами римської общини. Плебеї
вважалися юридично вільними, але не мали громадянських прав. Вони обробляли
невеликі ділянки землі, займалися торгівлею і ремеслом. Всі плебеї прагнули до
одержання рівних прав з патриціями, що пов’язувалося з допуском щодо
володіння наділами на общинних землях, які вважалися власністю держави.
Патриції займали общинні землі, вносячи невелику орендну плату. Це і було
головною причиною боротьби проти патриціїв, яка розгорнулася з VI століття до
н.е., початку встановлення Республіки.
Відносини між патриціями і плебеями потрібно розуміти як намагання
бідних і безпомічних шукати покровительство у багатих і владних. Особи, які
знаходилися в залежності від багатих і користувалися їх покровительством,
називалися клієнтами. Але незабаром виникає відмінність між клієнтами і
плебсом. У випадку чвар, що виникали між патриціями і плебеями, клієнти стояли
на боці своїх патронів, хоча вони і належали до плебсу.
«Держава Римської республіки об’єднала як патриціанські, так і
плебейські сім’ї крупних землевласників і багатих селян. Плебс – це партія, яка
відстоює свободу в міському розумінні».
О. Шпенглер

105
 Боротьба патриціїв і плебеїв мала тривалий характер. Поступово плебеї
добилися того, що їм був відкритий доступ до всіх державних посад. Але
спочатку консул, еділ, цензор з плебеїв не були рівні консулу, еділу, цензору, які
набиралися з патриціїв. Головна причина боротьби між ними – аграрне питання.
По мірі подальшого розвитку Римської республіки відбувається поєднання
патриціата і плебсу. Завдяки цьому поєднанню встановлюється стабільний
внутрішній лад. Саме з цього часу став можливим розвиток зовнішньої експансії
Риму, яка показала себе в постійних війнах. Могутність, багатство, слава,
досягнуті римлянами завдяки цим війнам, як і викликана ними бідність, були
обумовлені цією єдністю.
Але ця єдність була досягнута також за допомогою плебеїв. Щорічні
військові походи вимагали підтримки і підвищення боєготовності армії,
здійснювати які було все складніше без участі плебеїв. В 494 р. до н.е. плебеї
відмовились брати участь в черговому військовому поході. Це змусило патриціїв
створити інститут народних трибунів – захисників інтересів плебеїв. Така
тактика в подальшому застосовувалася плебеями часто.
В 450 р. до н.е. був прийнятий Закон XII таблиць, який обмежував свавілля
патриціїв, насамперед здійснення суду «за звичаєм». Крім того, закон фіксував
наявність в суспільстві відносин приватної власності; детально розроблено
боргове право; значний розвиток одержали лихварські операції. В 287 р. до н.е.
був прийнятий закон Гортензія, за яким рішення плебейських зборів –
плебісцитів – ставало законом для всіх громадян. Не заборонялися шлюби між
патриціями і плебеями. Відмінялося боргове рабство: з 326 р. до н.е. згідно закону
Петелія громадянин за борг відповідав лише своїм майном. Обмежувалося право
володіння суспільною землею: тепер кожен громадянин міг одержати ділянку не
більше 125 га, що сприяло прискоренню розвитку приватної власності на землю.
Все це свідчило про зміцнення Римської держави.
Чому повстав Спартак? В 73 р. до н.е. почалося найбільше в античному
світі повстання рабів під проводом гладіатора, фракійця родом – Спартака.
Протягом двох років Спартак успішно відбивав всі спроби полонити його. Армія

106
Спартака розрослася до 100 тисяч чоловік і пройшла всю Італію – від Альп до
Мессінської протоки. В 71 р. до н.е. військо Спартака, загнане в глухий кут,
розбив претор і один з найбагатших рабовласників Риму Марк Красс. Свою
перемогу над Спартаком він відзначив, розіпнувши вздовж майже 200
кілометрової дороги з Капуї до Риму полонених рабів. На честь перемоги Красс
влаштував бенкет, накривши десять тисяч столів.
Повстання Спартака було протестом проти рабства, яке означало
абсолютну фізичну, економічну та сексуальну експлуатацію рабів та їхніх дітей.
Рабство живило війни і работоргівлю. Так, після однієї лише битви під Намюром
(Галлія, нинішня Франція) Юлій Цезар продав 53 тисячі полонених галлів в
рабство.
В період Римської республіки раби ще не стали основною виробничою
силою суспільства. Рабство носило переважно патріархальний (неринковий)
характер. Численним соціальним прошарком римського суспільства були клієнти.
Вони шукали підтримки (покровительства) у патриція – патрона. Клієнти
отримували земельні наділи, несли сільськогосподарські та військові повинності
на користь патрона. Поступово патронат перетворюється у нову форму
залежності – колонат.
Римський письменник Марк Варрон (116-24 рр. до н.е.) розділяв засоби
виробництва на три частини: знаряддя, які говорять; які видають звуки; і німі: до
перших належать раби, до других – воли, до третіх – вози. В цей період раб – це
«знаряддя, що розмовляє», раба не включали в склад майна, не було жорстокого
поводження з ними.
В III-II ст. до н.е. раби могли одержати пекулій (лат. власність) – майно, із
зобов’язанням виплати частини прибутку володарям. Пекулій на правах
володіння одержували міські раби (ремісники, віліки – управляючі віллами),
пастухи, землероби. Наділення рабів пекуліями обумовлювало їх майнове
розшарування і зближення з вільними.

107
 Постійні війни не тільки збільшували територію Риму, але й створювали
стабільний ринок рабів, що збільшувало їх кількість у всіх сферах (насамперед
сільського) господарства Римської держави.
По мірі концентрації сільськогосподарського виробництва виникають вілли.
Вілла являла собою земельне володіння до 200-300 югерів (59-60 га), яке
обробляли 13-16 рабів. На кожного раба приходилося 15-17 югерів землі, в той
час, як вільний селянин разом із сім’єю обробляв від 4 до 14 югерів. На віллі
використовувалися поряд з рабами і вільні робітники. Управляв віллою вілік –
раб, який призначався власником.
З I ст. до н.е. важливе місце в сільському господарстві Риму стали займати
латифундії – великі земельні рабовласницькі господарства. Землі латифундій
здавалися в оренду, що посилювало їх ринкову орієнтацію. Орендатори могли
частині своїх рабів дозволяти займатися ремісничою працею, в силу чого зростали
грошові прибутки рабовласників, яким належали латифундії. На противагу їм,
невеликі селянські господарства не могли забезпечити свою прибутковість.
В III ст. н.е. імператор Діоклетіан увів єдиний податок. Його основою став
кадастр – опис платників податків, що сприяло їх прикріпленню до місця
проживання. Податками обкладалися звільнені раби, работоргівля, спадкоємність.
Разом з тим, незважаючи на застосування нових винаходів – колісний плуг,
жатка, водяні млини – землеробство ставало все менш прибутковою галуззю через
низьку ефективність рабської праці. По-перше, несумісної з технічними
винаходами, по-друге, через забезпечення населення дешевим привезеним хлібом
(з Єгипту та інших провінцій).
«Рабство являло собою найпоширенішу прикмету римського суспільства
й головну економічну інституцію. Рабство забезпечувало робочу силу для
сільського господарства і ремісництва, становило основу пишноти міст».
Н. Дейвіс

В силу цих причин поряд з латифундією виникає нова сільськогосподарська

організаційна форма – сальтус – крупний земельний маєток. Найбільшими були
сальтуси імператорського дому в Італії і провінції. Окремими сальтусами або їх

108
групою відала окрема посадова особа – прокуратор. Таким правителем був
прокуратор Іудеї Понтій Пілат, який управляв на завойованій римлянами
території імператорськими землями.
В період Імперії як форма оренди широкого розповсюдження набуває
колонат. Колони – це орендатори, ті, хто обробляв землю за договором; крупні
орендатори, які обробляли землю за допомогою своїх рабів; ті, хто здавав землю
невеликими частками суборендаторам. На початку II ст. н.е. колони, перебуваючи
в положенні економічно і юридично вільних орендаторів, вносили орендну плату,
фактично тотожну грошовому оброку.
В кінці II – на початку III століття в африканських провінціях виникає
панщина, яка остаточно ствердилася в VI-V ст. н.е. До становища колонів із
вільних громадян поступово наблизилось становище рабів-квазіколонів (рабів-
колонів). Поступово межі між ними і колонами стиралися, і колонат
перетворювався в основну форму експлуатації землеробів, близьку до феодальної.
З III століття, в зв’язку із сепаратизмом провінцій, нападами варварів (готи,
франки, аламани та ін.), повстань рабів, колонів, наявності великої кількості
люмпенів – декласованих елементів, починається криза рабовласницьких
відносин.
Економічна нестабільність, духовно-культурний занепад, вичерпаність
ціннісних і матеріальних мотивацій соціально-економічної системи, заснованої на
праці рабів, підривали господарську і військову могутність Риму. Це привело
спочатку до розподілу Імперії на Західну і Східну (395 р.), а потім до остаточної
загибелі (476 р.) рабовласницької імперії. Повстання рабів під проводом
Спартака було предтечею цієї події.
Pont du Gard. Так називається міст-акведук через річку Гар у Франції,
висотою 49 метрів, довжиною 272 метри, який зберігся з римських часів до
сьогодні. Це одна з монументальних споруд, яку відвідують туристи з усього
світу.

109
 Акведук Pont du Gard засвідчує про високий рівень розвитку комунікацій в
Римі. Скрізь, де «ступала нога римлянина», вони будували дороги, насипи,
облаштовували під’їзди в портах і на морських берегах, міста і міські комунікації.
В IV ст. до н.е. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям.
Загальна довжина транспортної мережі в римському Середземномор’ї складала 80
тис. км. Пам’ятником такого будівництва є Аппієва дорога між Капуєю і Римом
(350 км), що прокладена у IV ст. до н.е. і використовується (після реконструкції) в
наш час. Зводилися мости (найбільший з них – через Дунай, мав довжину 1070
метрів і ширину 50-60 метрів), проривалися тунелі, встановлювалися стовпи з
вказівкою відстані, складалися дорожні карти, відкривалися постоялі двори і
готелі. Безпека гарантувалася військовою вартою і охороною.
Для зручності в забезпеченні внутрішнього зв’язку між ріками будувалися
канали, як в Італії, так і в провінціях. В містах прокладалися водогони, віадуки
(мости) для подолання ущелин і глибоких ярів, акведуки (міст з водогоном).
Будувалися величні храми, Колізеї (збереглися в Римі, Вероні),
адміністративні споруди, театри, житлові комплекси. Матеріалом слугував
камінь, насамперед мармур, дерево, метал, які привозили з провінцій. Так,
мармурові колони в готовому вигляді доставлялися або на кораблях з Малої Азії,
або з Європи. Для цього у торці кожної колони встановлювалися осі, на які
насаджувалися колеса, і колони перекочувалися на сотні кілометрів по дорогах з
твердим покриттям в метрополію.
«Римська архітектура дуже тяжіла до утилітаризму. І її досягнення
належать скоріше до інженерної сфери, ніж до власне проектної. Римський
принцип повністю засновувався на пануванні і військовій владі; він не містив у
собі ніякого духовного центру для цілей творчості і духовної насолоди».
Г. Гегель

Розвиток ремесла сприяв розвитку обробки металу: спосіб холодної обробки

використовувався при заточуванні, гравіруванні, штамповці, розточуванні. Спосіб
гарячої обробки застосовувався в ливарній і ковальській справах. Шляхом
виливання оброблялася мідь, срібло, олово, золото, свинець. Залізо в основному
тільки кувалося.
110
 Для будівництва житлових будинків використовувалися дерево, цегла,
плетені конструкції, камінь-вапняк. В III ст. н.е. з’явилося віконне скло, а в II ст.
до н.е. був винайдений бетон, застосовувалися підйомні механізми – крани,
лебідки, водопідйомні машини.
Всі технічні досягнення сприяли розвитку римської архітектури,
плануванню міст, спорудженню світських і релігійних будівель.
Римляни навчилися будувати арки і склепіння. Тріумфальні арки
прикрашали всі римські міста. Пантеон, збудований у 27 р. до н.е., мав
склепінчастий купол. Він на 1,5 м ширший за купол собору Св. Петра,
спорудженого через півтори тисячі років. Тепер це церква Санта-Марія. Колізей
(80 р. н.е.) – споруда з гострими ярусами арок, між якими стоять колони,
вміщував 87 тисяч глядачів. Терми Каракалли (Антонінів – 217 р. н.е.) –
пам’ятник римському способові життя, квадрат із стороною завдовжки 330
метрів. Вони містили секції з різною температурою, басейн на 1600 купальників,
стадіон, грецьку і латинську бібліотеки, картинну галерею. Терми Діоклетіана
(306 р. н.е.) були ще розкішніші. Грандіозний Великий цирк був призначений для
змагання колісниць, його розширювали, допоки він не зміг умістити 385 тисяч
глядачів.
Спорудження всього цього впродовж століть засвідчувало високу
професійність архітекторів, сумлінність підрядників і вимагало колосальних
коштів. Звідки вони поступали?
Під егідою щита Марса. В хронології давніх греків богом війни був Арес,
який завдяки хитрощам і вмінню сприяв перемогам. Давні римляни вважили
богом війни Марса. Він допомагав римлянам здобувати перемоги, дарував
добробут і процвітання. Тому в Римі Марса високо цінували поряд з Юпітером,
всіляко шанували, присвятили назву місяця в річному календарі – март
(березень). Цей перший весняний місяць римляни вважали найбільш сприятливим
для початку війни.
Римляни спорудили в честь Марса храм, служителями якого були 12
жерців, набраних з сімей патриціїв. Запорукою непереможності для римлян був

111
щит, який впав з неба в руки другому цареві Риму – Нумі Помпілію. За його
зразком створено ще 11 щитів, яким поклонялися полководці перед початком
бойового походу і початком битви.
Впродовж своєї більш ніж тисячолітньої історії, Рим постійно воював. У V
ст. до н.е. Рим підкорив своїх безпосередніх сусідів. У III ст. до н.е. римляни
починають завойовувати Грецію, Сицилію, грецькі колонії. Ці великі кампанії
стали приводом до широкого конфлікту з Карфагеном, багатою державою га
півночі Африки, в трьох Пунічних війнах (III-II ст. до н.е.).
З усіх римських війн саме історичний конфлікт з Карфагеном найкраще
продемонстрував поєднання стійкості і нещадності. «Карфаген повинен бути
зруйнований!» – це гасло нарешті реалізувалося в 146 р. до н.е. Місто було
зруйновано вщент, жителів продали в рабство, територію, на якій розташовувався
Карфаген, було зорано і посипано сіллю.
Після перемоги над Карфагеном легіони республіки завоювали Галлію
(Францію), Іберію (Іспанію), велику частину Північної Африки, Балкани, Малу
Азію, Сирію, Палестину. За три століття існування імперії були завойовані
Єгипет, германські племена, Дакія, Болгарія, Причорноморські території.
Кордони Римської імперії проходили на півночі по річці Збруч в теперішній
Україні, на сході – до кордонів Персії.
Площа земель, завойованих Римом, була величезною. За допомогою
юридичних, демографічних, аграрних механізмів із захоплених територій
викачувалися ресурси для Риму та його воєнної машини – гроші і воїни. Вірних і
хоробрих легіонерів Рим щедро винагороджував землею, грошима. Наслідком
ставала дедалі ширша територія, яка потребувала дедалі більшої армії для
захисту, ще більш великої для захоплення та більше земель для свого утримання.
Крім грошового утримання, легіонери отримували житло, їжу і медичне
обслуговування. Багато римських воєначальників карбували власні монети для
виплати своїм воїнам.
Завоювання фінансували імперію, але вже за часів правління імператора
Трояна (98-117 рр. н.е.) витрати на війну перевершували захоплені багатства і

112
товари, виділені державою кошти були недостатніми для утримання гарнізонів,
призначених для окупації і охорони нової території.
Рим мало виробляв, а головним чином загарбував, анексував, що привело до
дисбалансу торгівлі. Будучи не в змозі запропонувати свої якісні товари в обмін
на імпорт, Рим змушений був платити золотом і сріблом. Найбільші витрати
імперії були викликані утриманням її величезної армії.
Для римських імператорів все важче було зберігати вірність легіонів, які
були рекрутовані з багатьох держав, і говорили на різних мовах. Всупереч все
меншої здатності приносити прибуток державі, армія продовжувала
збільшуватися в розмірах. В четвертому столітті, коли географічні межі імперії в
зв’язку з поділом на Західну і Східну скоротилися, кількість солдат досягала
близько 650 тисяч. Військове спорядження і зброя ставали все складнішими і
дорожчими. Нова військова техніка, кавалерія потребували збільшення
військового бюджету, що вичерпувало державну казну.
Якщо в Елладі був культ мудрості і розуму, то в Римі – культ сили і
військової доблесті. Але, позбавлена торгівельно-виробничої підтримки,
військова могутність перетворила велику державу в споживача. Все, що
завоювалося, «проїдалося». При всіх колосальних досягненнях, Рим перетворився
в імпортера всього, починаючи від продуктів харчування і закінчуючи
предметами розкоші. Війна виявилася в кінцевому рахунку далеко не
прибутковою справою. Фактично вона економічно розорила Великий Рим,
деморалізувала його народи.
Як гроші знищили Рим. З історії римської держави відомо, що «гуси
врятували Рим». Ця історія відбулася в 390 р. до н.е., коли галли, підійшовши до
Риму вночі, по вузькій стежині почали пробиратися на високий Капітолійський
пагорб, де за мурами фортеці залишалися захисники міста. Священні гуси біля
храму Юнони підняли галас, всіх розбудили, і загарбники зустріли опір. Але
битва за Рим на цьому не закінчилась. В зв’язку з голодом, між захисниками і
нападниками почалися переговори. В результаті було домовлено, що римляни
відкупляться золотом, і галли відступлять. Але галли принесли фальшиві гирі.

113
Коли римляни почали обурюватися, вождь галлів Бренн кинув на ваги свій меч.
«Горе переможеним!», – вигукнув він. Але в цей момент підійшов римський
полководець Камілл зі своїм військом. «Рим потрібно захищати залізом, а не
золотом!», – сказав він, і почалася остання битва. Галли були повністю розбиті і
втекли.
Рим зміцнював не лише військову, а й фінансову могутність. Постійна
робота монетного двору біля храму Юнони-Монети дозволила з 269 р. до н.е. по
всій Італії запровадити спільну валюту, а на всій римській території в період
імперії остаточно увійшли в обіг золоті, срібні, латунні та мідні монети. За
головну грошову одиницю правив латунний сестерцій; золотий денарій (Aurelius)
дорівнював 100 сестерціям; срібний денарій (denarius) дорівнював 4 сестерціям;
мідний ас (as) – чверті денарія.
Рим створив першу в світі імперію, організовану довкола грошей. В той час,
як великі єгипетська, вавилонська, перська та інші великі імперії відмовилися від
грошей на користь уряду як головного організуючого принципу, Рим сприяв
використанню грошей і здійснював усі справи навколо них.
Торгівля в Римі інтенсивно розвивалася в часи республіки і перший період
імперії. Юлій Цезар і перші імператори продемонстрували проникливість в
розумінні значення комерції і ринків для імператорської влади. Але в подальшому
імператори не виявляли інтересу до комерції, здобуваючи славу і багатство
завдяки армії і війнам.
«Римляни створили зразок девальвації, який впродовж всієї історії
неодноразово наслідували багато правителів, але мало хто міг зрівнятися з
ними за масштабами. Девальвація краще всього вдається тоді, коли можна
обдурити людей і переконати їх, що з випуском нових грошей нічого
неприємного не відбудеться, але не можна увесь час обманювати народ».
П. Бернстайн

На відміну від Лідії, Афін або грецьких полісів, Рим мало що виробляв, а
був просто імпортером багатства. Все, що приходило в Рим як політичну і
фінансову столицю, там і витрачалося, фактично не відтворюючись.

114
 В Римі зрозуміли, що гроші – це не просто багатство і данина, якої прагнули
всі цивілізації. Гроші можна було використовувати для спекуляції, торгівлі,
продажу землі, підкупу, утримувати себе. Римські імператори не контролювали
бюджет; більшість з них витрачали гроші на все, що можна було купити. З
кожною новою завойованою країною бюджет постійно зростав. Але одночасно
зростали і витрати. На першому місці за витратами була армія, друге посідала
римська бюрократія. Причому кількість чиновників, незважаючи на організаційні
реформи, постійно зростала, що приводило до збільшення витрат на їх утримання.
Зростаючі урядові витрати змусили імператорів шукати нові форми доходів.
З правління імператора Нерона починається діяльність, яка підірвала економічну,
політичну і духовну могутність Риму. В 64 р. н.е. Нерон зменшив в монетах вміст
золота і срібла, зробивши їх дещо меншими. Це створило надлишок золота і
срібла, і, відповідно, більше грошей. З фунта срібла тепер карбували не 84, а 96
денаріїв, що забезпечило Неронові 15 відсотків прибутку. Те ж саме і з золотом: з
одного фунта золота карбували не 40, а 45 монет, що економило 11 відсотків
металу.
За час свого правління Нерон скоротив вміст срібла в денарії до 90
відсотків; у Марка Аврелія денарій містив 75 відсотків срібла; в кінці II ст. н.е.
Коммод скоротив вміст срібла до 67 відсотків, а Сентим Север до 50 відсотків. В
часи Галлієна (253-268 рр. н.е.) вміст срібла складав 5 відсотків.
Зі зменшенням кількості срібла пропорційно зростали ціни на товари.
Пшениця, яка продавалася у II ст. за південарія, століттям пізніше коштувала 100
денаріїв – збільшення у 200 разів.
Підтримка імператорів армією штовхала їх на захоплення нових багатств. Їх
формували за практикою постійного підвищення податків як на майно, так і
«подушний» податок. Його сплачував кожний дорослий римлянин з 12 до 65
років. Збільшення податків на землю привело до скорочення
сільськогосподарської продукції. В III ст. н.е. був виданий імператорський наказ
щодо збору для потреб армії олії, вина, пшениці, м’яса, одягу тощо. Такий
податковий тягар для дрібних і середніх купців підривав їх торгівлю.

115
 Подальший пошук доходів привів до практики конфіскації майна в того,
кого суд визнавав зрадником Риму, або, точніше, імператора. Незабаром
звинувачення в зраді стали використовувати для конфіскації власності будь-якої
багатої людини. В Римській імперії неможливо було досягнути добробуту
працюючи або торгуючи, якщо не бути фаворитом імператора або не займати
посаду. Самі ж посади також продавалися. Гроші стали головним стимулом і
головною цінністю.
Споживання предметів розкоші, які йшли з Китаю, Індії, Персії, обумовило
відтік золота в Азію, що привело до серйозного торгівельного дисбалансу.
Оскільки римляни мало виробляли, вони мало що могли запропонувати на
світовому ринку, окрім золота і срібла, завойованого під час війн. Все це
призводило до все нових суперечностей в імперії, обумовлених хибною
монетарною політикою. Саме вона підірвала могутність Римської імперії.
Хліба і видовищ. Прагнучи до отримання максимальної вигоди від успіхів
Риму, його еліта зрозуміла: для зміцнення своєї влади потрібно підкупити маси
хлібом і видовищами. Насамперед це були екзотичні безкоштовні вистави,
гладіаторські бої в Колізеї в Римі та інших великих містах імперії. На арені билися
гладіатори між собою та з екзотичними тваринами: левами, тиграми, слонами,
носорогами, крокодилами, ведмедями, страусами. Потім їх змушували битися між
собою. Карлики билися з ведмедями, африканські пігмеї протистояли кельтським
гігантам.
Поряд з цим, проводилася практика звільнення бідних громадян від
податків, роздавалася безкоштовно пшениця, яка поступала у якості данини або
податку з провінцій імперії. В період правління Юлія Цезаря 150 тисяч громадян
отримували пшеницю як державну допомогу. Після його вбивства ця цифра
зросла, а привілеї збільшувалися. Імператор Люцій Север додатково роздавав
оливкову олію; час від часу роздавалися гроші. Імператор Марк Аврелій замінив
роздачу пшениці готовим хлібом. Він також роздавав вино, сіль, м’ясо.
«Пристрасть до видовищ, до перегонів колісниць в цирку і боїв
гладіаторів на арені у молодих людей з хороших сімей конкурує з бажанням
вивчати риторику. Видовища захоплювали всіх, включаючи мислителів і
116
сенаторів».
Корнелій Тацит

Високі податки зумовлювали скорочення селянських господарств і

змушували селян йти в латифундії. Скорочувалася торгівля, міста занепадали.
Зростала кількість люмпенів, які не мали роботи і жили тільки за рахунок
державних субсидій. Їх вимогою, яку вони висували перед імператором або його
намісниками, було гасло «Хліба і видовищ!». Це сприяло загальній моральній
деградації суспільства. Імператори бачили ознаки занепаду і смерті економіки,
тому намагалися проводити енергійні заходи і міри для її відродження. Так,
імператор Діоклетіан випустив в 301 р. н.е. указ, який заморожував усі ціни і
зарплату, але це привело до скорочення виробництва і торгівлі. Заборонялося
селянам, які обкладені податками, продавати землю. Вводилася практика
примусової праці. Замість знецінених грошей чиновники вимагали сплати
товарами.
Торгівля, виробництво занепадали, тому імператорський уряд встановлював
пряме керівництво економікою. Це привело до ще більшого зменшення
комерційної діяльності. Значна частина економіки підпадала під контроль
чиновників. В останні десятиліття свого існування Рим став імперією без грошей,
де економіка управлялася державою, а гордий народ Риму (Populus Romanus)
перетворився в натовп, який живе заради примітивних задоволень – видовищ і
хліба.
Всі дороги ведуть в Рим. Кінець республіки і початок імперії утворив
ситуацію в Римі, коли політичне значення людини залежало не стільки від
знатності (шляхетного походження), скільки від багатства. А політичний вплив, в
свою чергу, визначав розмір хабарів та інших здобутків, які можна було одержати
від тих, котрі також прагнули до влади і багатства.
Тотальне розповсюдження грошей, золота обумовило ствердження ще
більшої жадібності представників влади до багатства. Але за це потрібно було
платити. Найбагатший рабовласник в Римі, переможець Спартака консул Марк
Красс ще більше збагатився як управитель Сирії. Але за свою жадібність він був
117
вбитий в 53 р. до н.е. парфянами. Його горло залили золотом, відтяли голову та
додали записку: «Запихайся по смерті тим металом, якого так жадав все життя».
Ця ситуація яскраво виявилася в той період, коли Йосиф з Назарету
повернувся в своє рідне місто Віфлеєм зі своєю нареченою Марією, яка народила
Ісуса. Римське імперське оподаткування зіграло опосередковану роль в його
народженні: в Новому Завіті знаходяться численні посилання на імперську
ненависть до збирачів податків, і навіть на дискусію – чи повинні послідовники
Христа платити податки. Ісус вирішив це питання позитивно: він показав своїм
учням монету з зображенням імператора і сказав: «Отже, віддавайте кесарю
кесареве, а Богові Боже» (Лк. 20, 25).
Християнство виникло в період загострення економічної боротьби в
Римській імперії, яка привела до духовної стагнації і втрати ціннісних орієнтацій.
Виявилося, що в дійсності «людина живе не хлібом єдиним».
«Християнство, з його наголосом на внутрішньому житті, заповнювало
духовну порожнечу, якій не міг дати ради римський спосіб життя; крім того,
велику привабливість мало християнське вчення про тріумф над смертю».
Н. Дейвіс

Пізня Римська імперія являла собою суспільство, яким правив альянс

фаворитів і прислужників імператора з крупними землевласниками. Для
утримання цього альянсу, який представляв «вище суспільство», все більше
зростали податки, пригнічення, що вело до все зростаючих економічних і
політичних суперечностей. При всій видимості закону і порядку, всі хотіли
іншого життя. Цю модель іншого – правильного і справедливого життя –
запропонувало християнство. Причому не тільки в пропозиції нового Бога, нової
духовності, але й нової системи життєвих цінностей, заснованій в тому числі і на
економічній справедливості.
Відчуваючи загрозу для римської еліти, яка йшла від християнської
проповіді рівності всіх перед Богом, причому і майнової, економічної, –
імператорська влада жорстоко переслідувала християн. Але в 313 р. н.е. імператор
Костянтин, враховуючи широке розповсюдження християнства, робить його

118
державною релігією. Це принесло імператору користь і в поновленні державної
скарбниці. Під враженням явлення йому золотого хреста з написом: «З цим
знаком ти переможеш», – він з усіх язичницьких храмів своєї імперії вилучив
золото і всі скарби, зібрані впродовж століть. Це дозволило піднести престиж
валюти Східної Римської імперії, або Візантії, яку він тепер очолював. Імперія
міцно ствердилася на Сході, а Європа, яка ще носила назву Римської імперії, ще
більш ніж століття, все більше поринала в хаос. Але в цьому хаосі, поряд з
економічним падінням, стверджувалася влада римських пап. Рим звик повелівати:
до цього часу він розсилав свої легіони, після падіння імперії – послання (булли)
папи римського. Він знову залишався центром, тепер духовним, і всі дороги знову
вели до Риму.
***
Цивілізація Стародавнього Риму характеризується єдністю. Різні частини
римського світу були об’єднані в масивний, монолітний організм завдяки
економічному, організаційному і культурно-ідеологічному контролю. Економічні
зв’язки формувалися в постійних військових конфліктах, в результаті яких
держава отримувала постійний ресурс, починаючи з рабів і закінчуючи золотом.
Організаційні зв’язки спиралися на спільні засади права та владарювання, на
універсальну армію чиновників, що підтримували волю царів, консулів та
імператорів. Культурно-ідеологічний контроль спирався на систему цінностей
Pax Romana – Римського Світу. На віру в те, що всіх і все, що загрожує владі
Риму, буде знищено. Рим був колосальною фінансовою імперією, що підірвало
морально-психологічну єдність його народу. Рим був імперією імпорту,
споживання, а не творення і виробництва. Що й стало причиною його
економічної, а потім і політичної неспроможності. В результаті Римська імперія
припинила своє існування.

119
 НАРОДЖЕННЯ ЄВРОПИ
(Господство епохи раннього феодалізму)
(V-ІХ ст. н.е.)
«Ні срібла, ні золота, ні одягу я ні
від кого не захотів: самі знаєте, що
потребам моїм і потребам близьких при
мені послужили ці мої руки»
Ап. Павло Діян. 20:33-35

Економічні притчі християнства. Абатство – господарство за

церковними принципами. Формування системи феодалізму. Волонтери
творення Європи. Реорганізація влади. Реформи Карла Великого.

Після поділу в 320 році н.е. Римської імперії на Західну та Східну, між ними
поступово, а потім все більш інтенсивно починають намічатися суттєві
відмінності. Східна, Візантійська імперія проіснувала ще 1100 років, а Західна
остаточно перестала існувати в 476 р. н.е. Після чого почався період так званих
«темних років». Вони характеризуються по-перше, проривом варварських народів
в глибини римської держави, по-друге, дедалі більшим розколом між західною і
східною частинами римського світу, по-третє, постійним поширенням
християнства. Хоча історія заснованої Константином Великим Візантійської
імперії різко відрізнялась від подій в Європі, взаємодії між Заходом і Сходом
залишалися достатньо відчутними, і розглядати їх окремо один від одного
недоречно. Основу цієї взаємодії складало християнство, яке з часу перетворення
на державну релігію все більше і більше відігравало роль не лише в культурному і
політичному, але й економічному житті.
В основу цього впливу була покладена концепція відомого римського
мислителя Аврелія Августина (354-430 рр.), названого пізніше Блаженним, про
два «Града» – Небесний і Земний. Небесний створив Бог; засновником Земного
града був братовбивця Каїн; відповідним йому постає братовбивця Ромул –
засновник грішного Риму. Два гради – грішників і праведників – існують від

120
начала людського роду, і будуть розділені до кінця віку – Страшного Суду.
Земний град створений любов’ю до самого себе, доведеної до презирства до Бога;
Небесний – любов’ю до Бога, доведеної до презирства до самого себе. Небесний
град вічний; там ніхто не народжується, тому що ніхто не вмирає, там повне
щастя, яке є даром Божим. Звідти ми одержуємо надію і віру на той час, поки
живемо в Земному граді і сподіваємося на красу граду Небесного.
Віра в пришестя граду Небесного породила специфічний період життя, в
якому все земне поставало другорядним, підпорядкованим очікуванню
майбутнього Божого (благого) життя. Місію до підготовки пришестя краси
Небесного града бере на себе християнська церква: вона повинна турбуватися не
про те, щоб зробити рабів вільними, але щоб зробити їх добрими.
В контексті цих настанов здійснювалася життєдіяльність народів бувшої
Римської імперії. Одночасно так звані «темні віки» – це віки народження Європи,
а разом з нею – християнської цивілізації.
Економічні притчі християнства. За вірою в Бога вбачається насамперед
духовна самовіддача, турбота про душу, про «вічне». Але вже на перших етапах
свого розповсюдження християнство мало величезний вплив на формування
сучасної економіки. За аргументами християнського віровчення, особливо в
питаннях нормативних (що потрібно робити), часто залишалося останнє,
вирішальне слово. Без християнства дуже важко уявити нашу сучасну, західну
ринкову демократію.
Новий Завіт (або краще сказати «Нова Угода») і економіка пов’язані між
собою значно більше, ніж видається з першого погляду. З тридцяти викладених в
ньому притч Христових дев’ятнадцять мають економічний або соціальний
контекст: про вдову, яка загубила монету і потім знайшла її; про гроші, коли Ісус
карає раба, який не пустив в обіг довірені йому кошти; про нечестивого
управляючого господарством, який обманював і робив махінації з боргами; про
найманих робітників та оплату їх праці; про двох боржників; про багатого дурня;
про скарб в полі і т. д.

121
 В Біблії можна знайти тисячі положень, які торкаються економічних і
соціальних тем, питань справедливості, багатства або грошей. Подібні сюжети у
Старому і Новому Завітах знаходяться на другому місці по частоті їх
використання. Стосовно Нового Завіту, то економічним темам присвячено в
середньому кожне шістнадцяте положення, а в Євангелії від Луки взагалі кожне
сьоме.
В самій відомій проповіді Ісуса – Нагорній, – домінуючою економічною
темою є бідність. Вона присутня тут в досить своєрідному словосполученні –
«злиденні духом» – на початку і в кінці. Блаженні і голодні, і спраглі, оскільки
вони наситяться. Стає очевидним, що Ісус перевернув принцип максимізації
споживання. Нестача чого-небудь, злиденність (духу і тіла) постає не недоліком, а
благом для людини. В самій розповсюдженій молитві Ісуса «Отче наш» прохання
– «хліб наш насущний дай нам на цей день», також стоїть відразу, на початку
молитви, після прохання про прихід Царства Божого (Граду Небесного по
Августину).
Значна частина християнського вчення, як не дивно, будується на
економічній термінології і використанні господарського та соціального
контекстів. В молитві «Отче наш» говориться про «прощення боргів наших, як ми
прощаємо боржникам нашим». Ключовий термін Нового Завіту «evangelium»
(євангеліє) первісно мав значення не лише «доброї звістки», але й «винагороди»,
яка вручається тому, хто її приніс. В Одкровенні Іоанна Богослова покарані і
відлучені від суспільства будуть тими, «нікому з яких не можна буде ні купувати,
ні продавати». На грецькій мові, на якій був спочатку написаний Новий Завіт,
слово «вина», «борг» означають «гріх». «Грішник» – це боржник, який завинив.
«В християнстві все приватне відступає на другий план порівняно з
духовною формою внутрішнього світу, який поступається лише
Божественному духу. Завдяки цьому зникає будь-яке забобонне відношення до
оракулів: людина визнана мати постійну владу приймати рішення».
Г. Гегель

В Старому Завіті описується механізм відпущення «боргових рабів» на

свободу. У християнстві (Новому Завіті) ключовими елементами є прощення –
122
вини, боргів, гріхів. Ісус прийшов спокутувати нашу вину, викупити з кабали
гріха і боргу, врятувати нас, віддати душу Свою для спокути гріхів (боргів)
багатьох.
В Новому Завіті є багато положень, які засуджують багатство. Дві дрібні
монети, пожертвувані бідній вдові при зборі грошей, Ісус вважає більш цінним
внеском, чим золоті дари багатих. Правда і те, що Ісус вигнав мінял з храму, але
не за їх заняття, а за суміщенням святого з мирським, світським. Після того, як
міняли (комерсанти) храм покинули, вони Христа вже більше не цікавили. В
процесі подальшої догматизації християнського вчення на тривалий період
обмінна (лихварська) діяльність вважалася гріховною, що зрештою гальмувало
економічний розвиток.
Відомі слова Ісуса: «Легше верблюду увійти у вушко голки, чим багатому у
царство небесне» також мали економічний підтекст. Суть цих слів в тому, що
Єрусалим, як і кожне велике місто того часу, було оточене фортечним муром.
Через великі ворота входили каравани верблюдів з товарами, за які платили мито.
А поряд з великими воротами були маленькі, для проходу людей, в які верблюд
або контрабандист з товаром пройти не могли. Вони і звалися «вушко голки».
Можна згадати ще одну відому цитату: «Корінь всіх бід у сріблолюбстві»;
тобто, корінь всіх бід – гроші. Але мова йде не про заборону грошей, а про те, що
надмірна любов до грошей перетворює бережливість, помірність в порок.
Критику надмірної любові до багатства і грошей апостол Павло висловив в
наступному положенні: «Майте звичку не сріблолюбиву, задовольняйтесь тим, що
є». Очевидно, ця настанова і сьогодні має колосальний моральний смисл для
людей, більшість з яких залишаються бідними і ніколи не стануть багатими.
Абатство – господарство за церковними принципами. В новій соціально-
політичній реальності відбувається реорганізація господарського життя. З IV
століття в релігійному житті все більше виділяються монахи (від грец. «monos» –
один, одинокий), або ченці. Незважаючи на назву, вони не були самітниками, а
жили групами в обителях-монастирях, абатствах (Аббат – від арамейського

123
«або» – батько). Як правило, абатства-монастирі розташовувались подалі від
поселень людей, в безлюдних місцях, в оточені лісів або гір.
В період з IV по ІХ століття монахи відіграють головну роль у справі
навернення селян-язичників по всій Європі до християнства. В цей період монахи
в основному мандрували, будучи представниками того чи іншого монастиря.
Пізніше, в епоху високого середньовіччя, з них почали утворюватися чернечі
ордени – Бенедиктинський, Францисканський, Ієзуїтський, августиніани та багато
інших.
В початковий період організації нового господарського і соціального
простору життя монахів (ченців) зосереджувалося в монастирях-абатствах.
Чернечий образ життя наклав відчутний відбиток на європейські традиції. Саме
завдяки йому встановлюється звичай встановлювати розпорядок дня. Адже в
монастирях практикується колективна молитва у встановлений час – вранці,
вдень, вночі. Завдяки монахам за межами абатства розповсюджується новий ритм
життя, в якому чередуються робота і розваги, молитва і дозвілля.
Від монастирського життя бере початок увага християн до режиму
харчування. Пости, яких дотримувалися монахи, а також віруючі світські люди, –
не лише релігійний звичай, пов’язаний з покаянням, але й спосіб збереження
здоров’я. Боротьба проти непомірної розкоші в їжі, об’їдання вважається однією з
мір запобігання епідемій й(їх вважають Божою Карою), і при цьому сприяє більш
здоровому образу життя.
Вплив християнства на господарське життя особливо помітний в області
вичислення часу. Насамперед, це ритм життя, який задається неділею. Аналогія з
Книгою Буття, із творенням світу надає особливий статус семиденному ритму:
шість днів роботи, потім день відпочинку. Дотримання правил недільного
відпочинку стає незабаром обов’язковим для всіх християн. Тільки Карл Великий
в кінці VІІІ ст. переконає Церкву зробити виключення для селян, які не можуть
переривати сільськогосподарські роботи, особливо в період збору врожаю. Таке
підкорення людської діяльності розпорядку тижневого ритму задавало і задає в
європейському світі найбільш зручний режим роботи і відпочинку.

124
 «Рукописний шрифт, якому ми тепер навчаємося в школах, – це пряма
спадщина золотого рукопису аббата Алкуїна, яким було переписане в 783 році
«Євангеліє Годескалка», і євангеліє монастиря Сен-Медару в Суассоні для
Карла Великого; обидві книги сьогодні зберігаються в Національній бібліотеці в
Парижі».
П. Бернстайн

Вплив християнства на господарське життя привів до серйозних змін

календаря. Виникає нова норма відліку часу – християнська ера: монах Діонісій
Малий в 532 році назвав народження Христа новим початком історії.
Християнський календар – це календар сонячний, якщо не рахувати Пасхи,
дата якої розраховується по фазам місяця. Християнський календар закріпив для
всієї майбутньої Європи два великих свята, найбільш значимих в році: Різдво
Христове, яке з IV століття святкується 25 грудня у католиків і 14 січня у
православних, і Воскресіння Христове (Пасха), дата якої рухома. Реорганізація
вичислення часу торкнулась також буденного життя.
В VІІ столітті на Заході широко розповсюдилася ще одна новація –
використання дзвонів, що привели до будівництва дзвіниць. Удари дзвонів було
чути повсюди – і в місті, і в сільській місцевості. Завдяки дзвонам стверджується
звичай відмірювати час і сповіщати про поточний час. У ХVІІІ столітті звичай
вимірювати час устами Б. Франкліна ствердить тезу: «Час – це гроші». Вона і
сьогодні є кредо і мірило життя для більшості людей планети.
Монастирі були не лише центрами правильного, святого образу життя, але й
життя господарського. В монастирях організовувалися школи (схоли), від яких
одержала назву вся гуманітарна наука середніх віків – схоластична. В монастирях
організовувалися промисли, культивувалися певні сільськогосподарські культури,
продукти харчування (сири, вина, хліб), створювалися нові бренди (лікер
«Бенедиктин», парфум «одеколон», вироблений монахами з німецького Кельна
тощо).
Правила і закони, встановлені в монастирях, стають основою морального
порядку, необхідного для організації продуктивної діяльності як в економічному,
так і соціально-політичному житті.

125
 Формування системи феодалізму. В давньогерманській поемі «Пісня про
Нібелунгів» сюжет побудований на розповіді про боротьбу між германцями,
гунами і бургундцями (французами) за золото як символ добробуту народу.
Нібелунги – це загадкові, зачаровані карлики, які живуть в лісах, горах і
охороняють підземні скарби. Для їх більшого збереження вони періодично
переховують скарби з місця на місце. Дія героїв легенди, яка надихнула видатного
німецького композитора ХІХ ст. Р. Вагнера написати знаменитий цикл опер
«Золото Рейну», відбувається в основному в лісах, горах, полях, на річках і на
морських островах, в замках і невеликих поселеннях.
Дія в цій легенді, яка виникла в епоху раннього середньовіччя, відбувається
в сільській місцевості. Сьогодні багато крупних сільських маєтків, замків і
монастирів розкидано на землях колишньої Римської імперії в Європі, від Англії
до Італії. Впродовж тисячі років, з падіння Риму в 476 році до епохи Відродження
(приблизно середина XIV століття), ці маєтки і замки слугували центрами
виробництва, в них народжувалися не лише королі і полководці, але й герої, які
шукали золото для своїх правителів і торували шлях до нової геополітичної
реальності – Європи.
Перші століття після падіння Римської Імперії – це період творення
колосальної сільської цивілізації. Якщо класична антична культура була
сфокусована в містах, то культура раннього середньовіччя концентрувалася в
маєтках і монастирях. В античній культурі акцент робився на комерції, економіка
фокусувалася на грошах; в період раннього середньовіччя – на спадкоємності в
послугах і платежах. В період формування нових господарських відносин
власники маєтків – лендлорди, барони, графи тощо, замість грошей вимагають від
селян оплати частиною врожаю і послугами. Замість виробництва товарів для
продажу кожний маєток прагнув до самозабезпечення, по можливості
виробляючи власні продукти харчування, одяг, зброю і навіть власні знаряддя
праці. В даній ситуації людина не мала можливості продавати свої послуги і
ставала кріпосною, прив’язаною до землі. Одночасно зникає рабство, за
виключенням рабів – злочинців, язичників і полонених мусульман.

126
 В цей період відбувається становлення феодальної системи. Слово
«феодалізм» походить від латинського feodum – помістя, маєток. Цим словом
означали в західноєвропейських країнах земельне володіння, подароване
(пожалуване) сюзереном (наприклад, королем) своєму васалу (підлеглому йому
лицарю) в спадкоємне користування з умовою несення ним військової служби і
виконання ним політичних і економічних зобов’язань. Від васала вимагалась
відданість своєму сюзерену.
Становлення феодальної системи як сільської цивілізації пов’язано з
виникненням і розвитком ранніх форм земельної власності. В період V-VI століть
земля належала всім жителям поселення, які складали територіальну общину –
марку. Кожній сім’ї община виділяла земельну ділянку, але після збору врожаю
восени всі орані землі і пасовища знову ставали общинними. Особиста (приватна)
власність общинника включала лише будинок, присадибну ділянку, худобу.
«Сільське господарство ранньофеодальної доби вже досягло того
ступеня розвитку, коли стало вигідно обробляти ту саму ділянку землі, ніж
постійно переходити з місця на місце. Варвари не просто шукали собі пригод у
білому світі, а вибирали місце, де можна пустити коріння».
Н. Дейвіс

В кінці VI – на початку VII століть общинні землі розподіляються у

приватне володіння (власність) – аллод (англ. all – повний, od – володіння).
Аллоди могли роздаватися королем своїм підлеглим в повну приватну власність.
Але це приводило до скорочення земельного фонду і зрештою послаблення влади
короля.
У VIIІ столітті в імперії великого короля франків Карла І була проведена
земельна реформа, згідно якої земельні володіння почали передаватися у виді
бенефіціїв. Тобто без права передачі у спадок і при умові несення військової
служби. Поступово бенефіцій став пожиттєвим. Разом із землею її власники
отримували право здійснювати судові, адміністративні, податкові, поліцейські та
інші функції стосовно проживаючих на цій території громадян. Це право
називається імунітет.

127
 Роздача королем земель своїм підданим утворила систему васалітету –
відносин особистої відданості своєму сюзерену. Так формувався прошарок
дрібних і середніх феодалів – баронів, шевальє, віконтів, які стали основою
військової сили своїх сюзеренів. Приклад – шевальє д’Артаньян, виходець з
небагатих дворян, який приїжджає в Париж віддати свою шпагу (військове
вміння) на службу королю.
З ІХ ст. пожиттєвий (особистий) бенефіцій перетворюється в спадкове
земельне володіння, у власність – лен, або феод. Звідси і назва – феодалізм.
Ознакою феодальної системи в період народження Європи був поділ
суспільства на стани: дворянство, духовенство, міське населення (ремісники,
торговці), селяни. Самим чисельним було селянство – до 95% населення.
Основними формами феодальної господарської діяльності були панщина і
оброк. Вся земля власника (феодала) була поділена на дві частини – його і
селянська, або надільна. В умовах феодальної залежності частину днів тижня
селянин працює на господаря, частину – на себе.
Панщина і оброк були формами феодальної ренти – сукупності
повинностей на користь феодала. Грошова рента (грошовий оброк) в ранній
період в силу майже повсюдної неграмотності не була поширеною. В цілому
люди намагалися уникати грошей як ненадійного засобу обміну. Вони створили
економічне життя, засноване на бартері, обов’язкових послугах і повинностях, які
надавалися шляхом феодальних зобов’язань.
Отже, золото Нібелунгів дійсно існувало. Але воно зароблялося,
здобувалося сільськогосподарською працею – в полях, лісах, в горах.
Волонтери творення Європи. Після розпаду Римської імперії на її
європейських територіях жили нащадки римлян, галлів, готів, гунів, а також
бретонці, франки, хорвати, слов’яни і маса інших народів і народностей. В
державно-адміністративному плані вони ділилися на королівства, князівства,
абатства, графства, баронства, які перебували між собою в ієрархічній залежності.
По суті це була справжня політико-адміністративна вавилонська башта. Але

128
будівники Вавилонської башти були покарані мовним плюралізмом, який
зруйнував усі плани біблійних будівників.
Проте Європа не руйнувалася, а була побудована, створена в середні віки
тому, що у всіх її куточках в той час, від Балтійського моря до берегів Гібралтару,
звучала одна і та ж мова – латинська мова католицької меси. Кожного дня,
вранці, вдень, ввечері і вночі говорилися одні й ті самі слова, на одній і тій самій
мові. Це була мова Римської імперії. Вона залишила своїм нащадкам ідею імперії.
Політично, при всіх спробах, ця ідея втілитися не могла, але була втілена
незримо, духовно. При чому була сильною, як ніяка інша. Очолював її духовний
владика – Папа римський, глава католицької церкви.
На початку середніх віків церква на чолі з папою втілила принцип
універсалізму, який лежить в основі кожної імперії. Єдиний Бог, єдиний Символ
віри, єдина літургія на одній мові, єдина і дуже строга церковна організація – ось
що згуртувало Європу краще будь-якої сили. Християнізація окраїнних регіонів, а
потім їх підкорення духовній владі папи римського і була дієвою європеїзацією.
В кінці VІІІ століття духовна імперія папи з метрополією в Римі включала в
себе всю Центральну Європу. Католицькі священики і монахи проводили
місіонерську діяльність по всіх інших європейських територіях. Через 300 років
був створений католицький світ. «Католицький священик» – один з головних
героїв цієї епопеї. Але не єдиний. Поряд з ним були лицар, селянин, ремісник,
купець.
Озброєний, в латах лицар на броньованому коні був самим
розповсюдженим символом європейського середньовіччя. Лицар воїн – самий
перший знак, маркер універсальної, католицької, космополітичної Європи, по
якому її пізнавали, по якому вона пізнає себе. Увесь ісламський світ
символізувала крива шабля; вона і сьогодні наявна на багатьох східних прапорах,
гербах і прикрасах, ставши півмісяцем. Європейський лицар бився мечем, ручка
якого являла собою хрест. Меч проти шаблі, хрест проти півмісяця – в цьому
сюжеті світової імперії народжувалася Європа.

129
 «Європу того часу можна назвати світом воїнів, оскільки в ній панувала
меншість воїнів-землевласників, хоча фактичну більшість її жителів складали
селяни».
Жак Ле Гофф

Функції лицаря були не тільки військовими. Лицар воював, але в хрестових

походах ніс Христову віру. Він служив своєму сюзерену, але був зобов’язаний
захищати селян. На нього працювали всі ремісники, що підвищувало рівень
технологій і обробки металів. З лицарів почала складатися Європа: в 732 році
лицарська важка кавалерія біля французького міста Пуатьє розгромила військо
арабів, які хотіли розповсюдити ісламський халіфат на землю франків.
Для розвитку сільського господарства потрібна була земля. Її залучення
відбувалося за рахунок освоєння лісів, розширення за їх рахунок орної землі. Це
прагнення підтримується їх сеньйорами, а герцоги, королі, князі заохочують
прагнення своїх васалів, оскільки вищими сюзеренами освоєних земель стають
саме вони. В результаті поряд з хатинами селян-колоністів зводяться новий замок,
поряд з ним – церква, а навколо них зростають будинки бюргерів – ремісників і
торговців.
Проводяться дороги, на річці будується пристань. За кілька десятків років
виростає монастир-абатство, при ньому – школа. З часом шкільна освіта
удосконалюється, і вже в ХІ столітті (1088 р.) з’являється перший – Болонський
університет.
Основною господарською одиницею періоду народження Європи було
феодальне господарство, до структури якого входили сеньйор, васал, священик,
селянин. В Англії це були мінори, у Франції і в ряді інших країн – сеньйорії, в
Київській русі – вотчини, а потім помістя. В мінорах працюють залежні, невільні
селяни – віллани, в сеньйоріях – серви, в Київській Русі – смерди.
Важливою характеристикою цього періоду становлення Європи було то, що
праця не мала своєю метою економічний прогрес. Вона передбачала, по-перше,
релігійні і моральні мотиви. Наприклад, уникнути дозвільності, яка веде до
диявола; спокутувати, працюючи в поті лиця, першородний гріх, приборкати

130
плоть. І тільки потім (по-друге) праця ставила завдання економіко-життєвого
забезпечення.
Реорганізація влади. В період раннього Середньовіччя, незважаючи на
поділ народів, існуючий з часів Римської імперії, і на малі етнічні утворення,
Захід об’єднувало панування християнської релігії. Всіма європейськими
територіями управляли в першу чергу єпископи, вплив яких зростав, особливо в
органах місцевого управління. Починаючи з VII століття виділяється група
найбільш впливових єпископів, яких стали називати архієпископами.
Християнський Захід підрозділяється на території, підлеглі єпископам і
архієпископам. Перші здійснювали свою владу в межах діоцезів – єпархій, межі
яких в основному співпадали з межами територій міських общин; другі – в межах
колишніх територій римських провінцій.
Реорганізація соціального простору на єпархії обумовила виникнення
системи нових зв’язків між поселеннями і областями. Зокрема, поклоніння святим
реліквіям поклало початок практиці паломництва до святих місць і допомогло, по-
перше, вставленню зв’язків між західними народами; по-друге, сприяло
виникненню цілої мережі паломницьких центрів і маршрутів.
Утворені центри і прокладені маршрути в наступні століття стали готовими,
прокладеними шляхами, по яких йшов торговий обмін, налагоджувалися
економічні зв’язки, організовувалися ярмарки.
«Ушанування реліквій показує, що воно сприяло не тільки розвиткові
кодексу особистої етики, а й появі куди витонченіших ігор у соціальну політику
і соціальний статус. Духовні особи, що правили службу Божу, спираючись на
реліквії, згуртовували паству. Зростав авторитет церков та міст, що мали
першорядні реліквії, і, безперечно, прибутки від прочан».
П. Дейвіс

Дві інші складові, на яких засновується єдність нового світу, відносяться до

області політики і права.
На чолі нових політичних утворень встають королі, які спочатку були
просто володарі племен, царьки варварських общин. Проте англосаксонські,
франкські королі, а також королі готів, гунів, лангобардів володіли обмеженою

131
владою. Хоча королівській владі в Європі було приготовано велике майбутнє.
Закони, які видавалися цими королями, носили спрощений характер: це каталоги
розцінок, штрафів, грошових і тілесних покарань за проступки і злочини.
Причому покарання були різні, залежно від етнічної належності і соціального
положення винуватого.
До найбільш відомих законів цього періоду відноситься «Салічна правда»
франків (VI ст.); едикт короля Ротарі, який визначив основи законодавства
лангобардів (643 р.). Під впливом законодавства франків були створені
«Алеманська правда» (початок VIII ст.) і «Баварська правда» (середина VIIІ ст.),
«Рінуарська правда» (VII-VIII ст.).
Ці прості закони, які приймалися на руїнах римського права, тим не менше
сприяли поступовому формуванню європейської правової свідомості в епоху
раннього середньовіччя.
Реформи Карла Великого. Першим реальним ескізом майбутньої Європи
була недовговічна імперія короля франків Карла Великого (742-814 рр.). З Карла
започатковується династія Каролінгів, з якої починається, після Меровінгів, нова
історія Франція.
Як вимагали традиції того часу, Карл насамперед був великим воїном. Він
постійно вів війни і одночасно займався розповсюдженням християнства.
Завоювання на сході, півдні, південному сході розширили території його держави,
що дало можливість за підтримки папи римського коронуватися на імператора. Це
була спроба відновлення Римського імперії, але не проект, спрямований в
майбутнє.
Звичайно, Карл мріяв створити «майбутній Новий Рим» із столицею в
німецькому місті Ахені. По суті, він кинув виклик «Другому Риму», тобто
Константинополю. Після смерті Карла його імперія розпадається, а столиця Ахен
стає невеликим провінційним містом.
Разом з тим Карл Великий заклав декілька наріжних каменів майбутньої
Європи. Перший з них – це спроба введення правового поля. Карл видав зведення

132
правил, капітулярії, в яких регламентувалися різні області управління: крупних
володінь в сільській місцевості, освіти, правової системи.
По-друге, Карл провів ринкову реформу, встановивши єдину грошову
систему, в основі якої лежала срібна монета – деньє. Одночасно здійснювалися
спроби у використанні торгівлі на далекі відстані, зокрема з мусульманським
світом.
По-третє, була здійснена спроба реформувати самі основи законодавства.
Це було одне з найбільш революційних починань Карла, яке допомогло
усвідомити принципову можливість введення єдиного європейського права.
Важливе значення мало введення єдиних правил в монастирське життя, що
накладе свій відбиток на формування середньовічної Європи: монахів було
багато, вони були діяльні і користувалися великим авторитетом. В соціально-
культурному житті християнського світу ІХ-ХІІ століть монастирі будуть займати
найважливіше місце.
«Імперія Каролінгів, як і всі великі імперії з часів Олександра і до Мехмеда
ІІ, який завоював Константинополь, черпала частину своїх доходів з воєнної
добичі. По реформам Карла Великого можна відновити панораму
господарського життя, характерного для ранньої Європи, яка збереже в
подальшому багато її рис».
Жак Ле Гофф

Всі піддані імперії Карла Великого вважалися воїнами. Доходи, як солдат,

так і короля, черпалися від переможної війни. Але головним джерелом багатства
була земля. В епоху Карла Великого починаються процеси, які стануть однією з
важливих подій Середньовіччя, а потім – важливою характеристикою Європи в
цілому. Насамперед, селяни добиваються від сеньйорів рядку свобод, в силу чого
сільське населення переходить в категорію вільних людей і звільняється від
панщини.
Сеньйори змушені були або погодитися із зменшенням своїх володінь, або
проводити політику повторного закабалення. Другий варіант був реалізований на
сході Європи і став однією з причин розмежування Західної і Східної Європи і
відокремлення їх одна від одної.

133
 Проблема облаштування сільського життя була предметом особливої уваги
імператора Карла: капітулярій «Про маєтки» повністю регламентував життя
людей, зайнятих в агросфері, навіть за межами королівського домена (землі).
Важливою заслугою Карла Великого було проведення реформи в сфері
культури. Він вважав, що ввічливість і освіта є не тільки невід’ємною ознакою
влади, але й її необхідним інструментом. Обов’язок володаря – примножувати і
сприяти розвитку науки і знання, захищати їх престиж. Була проведена реформа
писемності: було впроваджено чітке написання літер, пунктуація, що спрощувало
процес переписування текстів. Карл ініціює роботи по перегляду текстів Святого
Письма, що сприяло становленню і розвитку теології і християнської філософії.
Період правління Карла Великого називають «Каролінгське Відродження».
Його імперія фактично окреслила територіальні параметри Європи, визначалися її
економічні стратегії, стабілізувалося господарське життя, визначився головний
ціннісний принцип – християнська релігія.
За прикладом візантійських імператорів Карл Великий орієнтувався на
золото. В нього його було більше, чим в будь-якого європейського правителя, як
серед попередників, так і нащадків – близьких і далеких. Він знову відкрив старі
копальні в Саксонії і Сілезії і запросив в свою столицю Ахен золотих справ
майстрів з Візантії. Карта світу на його робочому столі була вигравіруваною на
стільниці із золота. У Карла було багато вілл, в кожній з яких був свій золотих
справ майстер. Після смерті його тіло забальзамували і поховали сидячи на
великому троні із золота і слонової кості, придбаному в Константинополі, із
золотим скіпетром, щитом і мечем. Джерелом цієї розкоші було золото,
завойоване у ворогів. Наприклад, коли Карл Великий в 796 році переміг аварів
(азіатський народ, який заснував в 407 році першу «монгольську імперію»), йому
було потрібно 15 возів, кожний запряжений чотирма волами, щоб вивезти
трофейне золото і дорогоцінності.
При Карлі Великому була запроваджена своя грошова система. Його монета
прирівнювалася до 20 шилінгів або 240 пенсам, а важила 12 унцій – стільки же,
скільки до неї важив римський денарій, а пізніше англійський фунт.

134
 Але монети Карла Великого використовувалися не тривалий час,
незважаючи на довговічність прийнятої ним системи співвідношення між їх
ціною і вагою. Його спадкоємці потратили стільки ж часу на міжусобні війни,
скільки на захист своїх володінь, тому в результаті імперія розпалась. Всі ці
труднощі були обумовлені тим, що Карл не визначив порядок наслідування, який
забезпечив би збереження цілісності володінь.
***
З V століття, після розпаду Римської імперії, починається новий період в
розвитку Європи – епоха Середньовіччя. Цей перший період – V-IX століття – час
формування феодальних відносин, є часом народження Європи. Формується нова,
феодальна власність: домен, земля, яку обробляли для сеньйора селяни, і аллод,
або земельні наділи, якими володіли вільні селяни. Домінуючою духовно-
культурною силою в цей період виступає християнська церква, яка визначає
пріоритети всіх сфер життя, в тому числі й економічного. Цінності набуває не
матеріальне, предметне, яке належить Земному Граду, а вічне, божественне, що
містить в собі цінності Граду Небесного. Християнство скріплювало сукупність
політичних, економічних, соціальних, культурних інтересів в єдину палітру. В цей
період відбувається «європеїзація Європи», що найбільш повно проявляє і
стверджує себе в період імперії Карла Великого, в якій визначилися контури
майбутньої Європи.

135
 ЛИЦАРІ КОМЕРЦІЇ
(Економіка Медіуму – Середньовіччя – ІХ-ХІІІ століття)
«Все, що до втіхи і задоволення
володареві, має чинність закону»
Філіп IV Красивий, король Франції

Місто – «стан душі». Повернення Гермеса. Європа соборів. Виправдання

грошей. Лихварство. Хрестові походи. Доля багатства тамплієрів.

Medium Aevum, тобто Середньовіччя – цей термін уперше вжили набожні

християни, вважаючи, що вони живуть у проміжку між першим і другим
пришестям Христа. У XV столітті ренесансні вчені говорили про Середньовіччя
як інтервал між занепадом Античності та відродженням класичної культури за
їхньої доби. За головний символ тієї доби править озброєний лицар у латах на
коні, закутому в залізо.
Починаючи з Карла Великого, лицар стає все більш знаковою фігурою.
Лицар – це благородний герой. Про лицарів складено безліч легенд, міфів і поем.
Це хоробрий Роланд, який загинув через зраду у битві з арабами (маврами). Це
безстрашний Трістан, кохання якого з принцесою Ізольдою стало лейтмотивом
всього подальшого розвитку європейського мистецтва. Це легендарний король
Артур з Камелоту, який в своєму замку спорудив круглий стіл, за яким збиралися
наближені до нього лицарі і розповідали про свої подвиги. Стіл зробили круглим
спеціально для того, щоб всі лицарі відчували себе рівними, жоден не сидів
скраю, не відчував себе приниженим. В історії короля Артура фігурує чарівний
меч Екскалібур, який без промаху вражав ворога, піхви якого могли заліковувати
рани. З ним король здійснив багато подвигів. Лицар Парсифаль і лицарі братства
святого Грааля охороняли чашу Грааля, з якого на Тайній вечері пив вино Ісус
Христос і його учні, і в яку згідно легенді праведник Йосип Арімафейський зібрав
кров розп’ятого Христа. В багатьох розповідях про лицарів стверджувались два
важливих морально-етичних висновки: перемога добра над злом завжди
нагороджується, а за порушення клятви, за здійснене завжди слідує покарання.
136
 Образ лицаря як символу Середньовіччя, постає в ореолі честі, гідності,
служіння благородній справі; він відданий любові («дамі серця»), подає приклади
хоробрості. Але наскільки цей образ відповідає тим реальним справам, якими
займалися лицарі в епоху початку інтенсивного розвитку Європи, яка вийшла з
періоду «темних віків» і поступово стверджувала себе в економічній, соціальній і
політичній сферах?
Місто – «стан душі». З IX століття спостерігається процес всебічного
ствердження феодальної системи. Цей період характеризується активізацією
економічної діяльності. Виникають і розвиваються міста, урізноманітнюючи
ландшафт сільського життя. Зростає ремісниче виробництво, а збільшення
спеціальностей приводить до зростання обміну, зміцнення економічних зв’язків.
Виникають купецькі гільдії. Починає розвиватись ринкове господарство.
Підвищується продуктивність сільськогосподарського виробництва. Поступово
натуральний оброк починає замінюватись грошовим.
Одним з найголовніших факторів активізації економічного життя стала
урбанізація – зростання міст. Причина полягала в розвитку ремесла. Головними
військовими центрами залишаються замки сеньйорів, а місто переймає на себе
функції економічних. Ринки, ярмарки переміщуються в міста. З’являються лавки
(магазини) міських ремісників, що посилює виробничі функції міста.
У жителів середньовічного міста виробляється менталітет міського жителя,
що проявляється в опозиції до сільського життя. Селян називають «віллонами»
(огидні, злі потвори), вони зберігають статус людей «невільних», рабів, потім
севрів; поняття «міський» («міщанин») означало «вільний». Саме в Середні віки
народилось німецьке прислів’я: «Міське повітря робить вільним». В XIII столітті
частиною ментальності міського населення стає урбаністична картина світу.
«Коли головне положення в державі починають займати міста, вникає і
міська економіка, заснована на грошах, яка по мірі формування цивілізації
перетворюється в диктатуру грошей».
О. Шпенглер

137
 В містах Середніх віків народжується ідея нової краси, відмінної від
античної. Влада міста турбувалася про чистоту, про бруківку вулиць; зводилися
пам’ятники, які повинні були не лише формувати образ могутньої влади, але і
виражали прагнення до прекрасного. Символом міста, як і при Гільгамеші, була
стіна. Вона відділяла внутрішній привілейований простір – в соціальному та
духовному відношеннях, – по відношенню до простору звичайного, зовнішнього.
Першим типом міста, що розповсюдилось в середньовічній Європі, було місто
єпископське. Присутність єпископа стала основною ознакою міста: він відповідав
за обряди та ритуали християнства, які здійснювались в церквах міста, і
одночасно – за організацію порядку в ньому.
«Середньовіччя залишило Європі в спадщину економіку і суспільство,
засноване на взаємодоповненні між селом і містом, яке користувалося його
ресурсами».
Жак Ле Гофф

Поступово збільшується кількість великих міст. Не потрібно уявляти місто

середньовічної Європи по зразку сучасних мегаполісів або великих міст
візантійського та мусульманського Сходу. Як правило, велике західне місто
нараховувало від десяти до двадцяти тисяч жителів. Тільки Флоренція і Венеція
нараховували більше 100 тис. жителів, а Париж в XIII столітті – більше 200 тис.
чоловік.
Особливість середньовічного міста, яку пізніше успадкувала Європа Нового
часу, полягає в створенні нового типу суспільства і управління. Міста одержують
права самоврядування, які приводять до комун (комунального господарства).
Наслідком самоуправління стала поява юристів і податків. Виникає міська еліта
– нотаблі.
В місті культивується професіоналізм, виникає поняття гідність майстра
(професії). Ремісничі об’єднання за професійною ознакою стали найбільш
могутньою силою в містах. Виникають великі і малі ремісничі цехи. Буквально
цех – «мистецтво», оскільки латинське слово ars означає також і «ремесло»,
«цех».

138
 Головним джерелом багатства середньовічних міст, які виникали, була не
торгівля, а виробництво, насамперед сукняних виробів. Європа текстильна
породила Європу торгову.
Повернення Гермеса. В давньогрецькій міфології бог мандрівників,
обману і хитрощів Гермес вважався покровителем торгівлі. В римській міфології
він виступає під іменем Меркурій. З ХІІІ століття він знову повертається до
людей, оскільки починається відродження інтенсивної торгової діяльності.
Medium – це не тільки епоха становлення міст, але й епоха пробудження і
злету торгівлі. Її розвиток завжди тісно пов’язаний із зростанням міст. Полюсів
міжнародної торгівлі два – Середземне море і північ Європи. Відповідно, на
передньому краї християнського світу утворюються два ланцюги торгових міст,
які тяжіють до зазначених центрів – мусульманського на півдні та слов’яно-
скандинавського на півночі. Один з цих ланцюжків – в Італії, Франції та Іспанії;
другий ланцюжок – в Північній Німеччині.
Європейський торговець Середньовіччя – це насамперед торговець-
мандрівник, який долає погані дороги, ризикує, платить податки численним
сеньйорам, общинам, містам тощо. Прогресом в цій області стала побудова
багатьох мостів через ріки для зручності торгових комунікацій. Більш зручними
торговими шляхами були ріки. Поступово починається освоєння морської
торгівлі. Для її удосконалення з ХІІ століття розповсюджується кормовий руль,
компас і картографія.
З ХІІ століття найважливішою подією в області комерції, яка означила успіх
торгової революції, був бурхливий розвиток ярмарок в Шампані у Франції. Вони
проводились в ряді міст, по два місяці в кожному, впродовж всього року.
Фактично у Шампані діяв постійний ринок, який обслуговував увесь Західний
Світ.
Нагляд за ярмарками здійснювали особливі чиновники: спочатку з купців, а
з 1284 р. – королівські чиновники. В зародковому стані ярмарки являли собою
клірингову систему: встановлювався звичай розбиратися на них з боргами через

139
взаємне списання. Політична влада починає розуміти значення торгівлі для
економіки і надає їй допомогу.
В ХІІ столітті починають створюватися торгові асоціації, пізніше – торгові
дома. Поширюється міжнародна торгівля. Венеціанський купець Марко Поло з
метою розширення торгових зв’язків доходить до Китаю.
«В своїх фінансових пошуках торговці їздили на ярмарки та ринки по всій
Європі. Вони встановлювали столи або великі лавки, з яких вони не тільки
продавали свої товари, але й обмінювали гроші, давали в борг, приймали гроші в
оплату боргу для когось в сусідньому місті і надавали інші схожі фінансові
послуги».
Дж. Везерфорд

Мандрівних торговців все активніше замінюють осідлі, які починають вести

свої справи за допомогою агентів, представників, рахівників, яких в сукупності
називають комісіонерами: вони виконують розпорядження господарів товару.
Для торгових операцій потрібні гроші, що обумовило виникнення класу
лихварів. Перші, ломбардці (італійці), давали гроші під заставу; другі займалися
обміном грошей; треті – маклери, які займалися банківськими справами.
Зростає престиж і вплив купецтва, тобто торговців, на свідомість
суспільства. Завдяки торговцю гроші ставали основою суспільства. Багаті купці,
як правило, виступали меценатами художників, будували церкви.
Еволюція прийомів торгівлі, зростаюча роль діловодства в ремеслі купецтва
сформували певну інтелектуальну культуру. Це привело до створення міських
шкіл, де вчили письму, географії, рахунку, живій мові. В 1202 році була
опублікована «Книга абака» Леонардо Фіббоначчі. В ній вводяться у вжиток
арабські цифри, нуль, позиційна форма запису чисел, пропонується пропорційний
ряд.
В кінці ХІІІ століття купці настільки стають важливими для повсякденного
життя, що одержують право бути в Раю, незважаючи на багатство. Відбулось
примирення «гаманця і життя».
Європа соборів. Показником економічних досягнень середньовічної
Європи після 1000 року і впродовж наступних трьох століть стало будівництво

140
соборів. Їх виникнення є свідченням стабілізації європейського життя. Тільки між
1100 і 1200 роками у Франції було побудовано більше 80 соборів, в тому числі
Нотр-Дам і Шартрський собор, а також 500 абатств і 10 тисяч приходських
церков. Величні собори будувалися в Англії – містах Кентербері, Даремі, Ілі; в
Іспанії – в Бургосі, Толедо; Італії – у Венеції, Флоренції, Палермо, Мілані.
Спорудження соборів здійснювалось не шляхом благодійної праці
віруючих, а коштувало дуже дорого. Будівництво соборів вимагало більше
грошей, чим всі масштабні роботи по спорудженню і утриманню інших будов.
Фінансування будівництва собору здійснювалось з різних джерел: бюргерські
пожертвування, церковні прибутки, за рахунок проданих індульгенцій, крупних
займів, продажу церковних володінь тощо.
Собор, який прикрашає місто – не лише ознака його стабільності, але й
показник багатства. Для його досягнення були здійснені кардинальні зміни в
соціальному житті, які привели до економічного достатку. Їх причиною стали
насамперед комунальні революції. В результаті цих революцій в Італії виникли
міста-республіки – Венеція, Генуя, Флоренція, Мілан, Піза. Свобода торгівлі, яку
надавав республіканський лад, зробила на століття ці міста символом багатства і
розкоші. Вони і сьогодні залишаються показником, символом тих економічних
досягнень, які були започатковані у Середні віки.
«Серед тих, хто оплачував будівництво соборів, виявляється один і той
же тандем – духовенство і купці».
Жак Ле Гофф

В Німеччині утворюються вільні імперські міста. Велика кількість

німецьких міст виникла в ХІ-ХІІІ століттях. Поява чеків, мануфактур обумовило
розвиток торгівлі і багатства цих міст. Для захисту життя і майна створюються
Союзи цих міст. Так, в 1254 р. виник Рейнський союз міст. Він об’єднав до 100
міст і більше 30 князівств, а через століття трансформувався у Швабський союз
міст.
Одночасно з міськими союзами утворюються союзи по захисту торгівлі у
Північній Німеччині. В склад союзу північних міст входило більше 80 міських

141
общин. Це була знаменита Велика німецька Ганза. Первісне значення готського
слова «ганза» – натовп; потім – союз купців за межами міста і країни. Офіційна
назва Ганзи – «Спільне німецьке купецтво». Виникнення союзу відноситься до
ХІІІ століття. Організаційно-політичне оформлення відбулось в середині XIV
століття. Ядро Ганзи складали торгові міста Любек, Гамбург, Бремен.
Торгівля Ганзи була посередницькою: із слов’янських і скандинавських
країн в Західну Європу, і в зворотному напрямку. Зростання економічної і
політичної могутності Англії, Данії, Швеції, Московського царства привело до
занепаду Ганзи, а економічні наслідки великих географічних відкриттів різко
послабили значення середземноморської торгівлі і, відповідно, торгівлі німецьких
міст, що привело до остаточного занепаду Ганзи.
Однак Ганза виконала важливу роль в економічному зміцненні Німеччини.
Авторитет Ганзи відчувається і сьогодні. Так, найбільша авіакомпанія Німеччини
називається «Люфтганза». Традиції Ганзи відчутні у всьому економічному укладі
німецького порядку.
У Франції також виникають вільні міста – міста-комуни. В Англії
комунальних революцій не було. Для своєї торгової свободи міста відкупалися від
лендлордів і підтримували короля.
Розвиток ринкового, торгового права сприяв накопиченню багатства міст.
Його символом був собор: чим більший і красивіший собор, тим багатше місто.
Виправдання грошей. Гроші в епоху панування християнської релігії
несли в собі подвійне навантаження. В першу чергу, як і завжди, гроші були
необхідним інструментом для здійснення економічної діяльності, символом влади
і багатства. Але до початку ХІІ століття церква засуджувала багатство, а разом з
ним і гроші.
Проте розвиток торгівлі, особливо міжнародної, постійно вимагав більш
сильного і більш універсального фінансового інструменту, чим різновиди
феодальних грошей. Монархи і міста карбували золоті монети: флорини або
дукати Апостольської палати в Авіньйоні, талери Німецької імперії і флорини
Угорщини, англійські «ноблі», бургундські «ліони». У Франції золотим екю,

142
крупною монетою вагою 4 г, користувалися лише вищі сановники з королівського
оточення.
Венеція, яка відстала у випуску золотих монет від Флоренції і Візантії на
десятки років, здійснила оздоровлення монетарної системи, відкарбувавши в 1201
році «хорошу» срібну монету вагою 2 г. За нею послідували Мілан, Генуя,
Болонья та інші міста, а незабаром майстерні і цехи Заходу, включаючи празькі і
польські, також випустили в обіг «хороші» срібні монети.
На цих монетах не було цифр, які вказували на вартість. Їх розрізняли по
назвам, які давав або монарх, або місто, або сам користувач. Часто назви були
пов’язані з вагою або розміром. «Срібний грош» означало буквально «великий
срібний» (від нім. gross – великий). Назва «флорину» походить від лілії [fleur de
lis]; дукат – монета дожа (duca), титул глави Венеціанської республіки;
англійський нобль – від зображеної фігури лицаря; екю – герб на щиті, від ecu –
щит; солідор – від сонця (soleil); мотондор – золотий баран (mouton d’or). На
«бадекенах» і «повільйондорах», п’ятигрошових монетах, випущених
французьким королем Філіпом IV в 1339 р., можна бачити короля, який сидить на
троні під церемоніальним навісом. Деякі монети одержували назву від майстерні
або імені сеньйора того місця, де відбувалось карбування.
Монета «франк», відкарбована в 1360 році, названа в честь повернення в
Париж короля Іоанна Доброго, який став вільним (franc) після перебування в
англійському полоні. Слово «франк» означало вільну людину, сеньйора або воїна,
адже випускались «кінні франки» (francs a cheval) із зображенням озброєного
лицаря.
«Як тільки ринок перетворювався в місто, він перестає бути просто
перехрестком торгових шляхів, які ведуть із сільської місцевості; майно
перетворюється в справжній товар, обмін – в товарообмін, а товарне
мислення замінюється грошовим».
О. Шпенглер

Назви ніколи не мали зв’язку з якістю або вартістю монети. Проба для
золота оцінювалась в каратах – монета із чистого золота мала пробу 24 карата, а
для срібла – монета повинна була містити 12 каратів чистого срібла. Але методи
143
очистки ніколи не були досконалими, тому допускалися відхилення норми –
ремедіум.
Вага монети залежала від кількості монет, які карбувалися з марки – вагової
одиниці, що застосовувалась тільки для золота і срібла. У Франції марка важила
244 сучасних грама, тому золотий франк, який карбували з розрахунку 64 монети
з марки, важив приблизно 3,8 г. В Англії і Італії виходили з вагового фунта, який
міг бути різним в різних містах. До того ж одні майстри брали за основу марку
або фунт чистого металу, а інші – марку або фунт сплаву. Розбиратися в цій
практиці і одержувати з неї вигоду могли тільки професіонали.
До ХІІ століття роль універсальної монети для міжнародної торгівлі
виконував візантійський безант (візантін). На Заході відновлюється карбування
золотої монети, припинене при Карлі Великому. Франція карбує золоті екю з 1266
року, але очолюють цей процес великі торгові італійські міста. З 1252 року Генуя
регулярно карбує золоті дженовіно, а через кілька місяців Флоренція почала
випускати свої флоріни (fiorino d’oro), названі так тому, що на одній із сторін була
зображена лілія (fleur-de-lus). Лілії – емблема королівської влади у Франції, була
також геральдичною емблемою Флоренції, «міста лілій». Мілан і Перуджа також
випускали свої золоті монети. У 1284 році був введений венеціанський дукат
(duce), найбільш знаменита і найбільш ходова монета з усіх, випущених впродовж
ХІІІ століття. Дукат служив еталоном валюти по всій Європі, і кількість золота в
ньому залишалась стабільною аж до падіння Венеціанської республіки в 1797 році
в результаті вторгнення Наполеона. Всі ці монети важили в середньому 3,5 г і
вміст золота в них складав 24 карата.
«Потреби комерції пояснюють, чому перші кроки, пов’язані з випуском
золотих монет, були зроблені в Середні віки в таких містах як Генуя і
Флоренція, – центрах економічної і фінансової активності, а не в столицях
національних держав – Лондоні, Парижі і навіть в Римі».
П. Бернстайн

В Англії випуск золотих монет налагодив з 1344 року король Едуард ІІІ під
назвою нобль в честь його великих перемог в Столітній війні з Францією. З часом
нобль став основною англійською монетою і залишався таким аж до ХVІІ
144
століття. В’ялий розвиток англійської монетарної системи відображав повільні
темпи розвитку економіки і фінансів в цій країні порівняно з положенням на
континенті.
До ХІІ століття церква засуджувала купця як лихваря, але поступово стала
виправдовувати прибуток купецтва і провела відносну межу між доходами
дозволеними і недозволеними. Церква дозволила добиватися повернення боргів
купцям відповідно домовленостям. Гроші, завдяки торговцю (купцю), стали
«основою суспільства». Він щедро творив те, що церква називала справою
милосердя: роздавав милостиню, будував перші лікарні для бідних,
покровительствував мистецтву. Воно, в свою чергу, було спрямовано на прикрасу
соборів, розпис картинами церков. Раніше купець зображувався з кошелем
грошей на шиї, який тягнув його в пекло. Тепер, пробувши відповідний термін в
Чистилищі, він потрапляв в Рай.
Хоча роздробленість феодальної системи заважала грошовому обігу, але
посилення комерційної і фінансової діяльності привело до зростання ролі і
значення грошей. Грошова арифметика взаємопов’язана зі складностями долі,
відносин з королем і церквою; володіння грошима дає владу, вони є ключами, які
відкривають двері інших країн. Прагнення до їх володіння ставало нездоланним.
Розвиток торгівлі, фінансів, комерційної діяльності живило ці пристрасті і
прагнення. Починається пошук шляхів до володіння грошима, які були різними.
Лихварство. Сучасна банківська справа бере свої витоки з лихварства. В
тій чи іншій формі воно було відоме з тих часів, коли з’явилися гроші. В епоху
середніх віків церква заборонила лихварство, знімання проценту із займу, і цей
бар’єр став однією з найбільших перепон для розвитку фінансової діяльності.
Християнська заборона лихварства базується на двох положеннях Біблії:
«Не бери від нього зростання і прибутку, і бійся Бога твого… Срібла твого не
віддавай йому в ріст, і хліба твого не віддавай йому для прибутку» (Лев. 25, 36-
37); і «В ріст дає і бере лихву: то чи буде він живий? Ні, він не буде живий. Хто
робить всі такі мерзенності, той обов’язково помре, кров його буде на ньому» (Із.
18, 13).

145
 Відома притча про те, як Христос вигнав мінял з храму. Але біблійна
заборона ніколи не знищувала лихварство повністю, хоча і обмежувала його.
Церква засуджувала процентні займи і без кінця наголошувала, що гроші не
повинні робити гроші. Король Людовік Святий в 1230 р. категорично заборонив
займатись лихварством. З давніх часів лихварями виступали євреї, і в очах церкви
вони вже були приречені на вічне прокляття. Закон точно визначав: те, що
перевищує основний капітал, є лихварство.
Єврейські звичаї, забороняючи лихварство поміж євреїв, дозволяли брати
відсотки з неєвреїв: «Чужому позичиш на відсоток, а братові своєму не позичиш
на відсоток…» (5 М., 23, 21). Ця різниця дала євреям перевагу на середньовічному
ринку грошей і в позиковому бізнесі. Але вона спричинила і до найгострішого
антагонізму між християнами і євреями.
Лихварство заборонялось, але гроші завжди були потрібні всім. Тому ми
спостерігаємо лицемірство і певну ворожість стосовно лихварства. Кредит і займ
– одні з найхарактерніших прикмет капіталізму. Заборона фактично гальмувала
його розвиток. Якщо навіть і так, видатна роль євреїв у розвитку європейського
кредиту і банківської справи – історичний факт. Хоча в 1250 році євреям у
Франції заборонили займатися лихварством.
Через півстоліття Данте в «Божественній комедії» помістив лихварів в саму
чорну безодню для проклятих і, не називаючи по прізвищам, показав, що вони
стиснені шнурками їх гаманців. Але він писав ці рядки в період, коли купці і
фінансисти ще не заслужили поваги духовенства і не переконали його, що йдуть
на ризик і надають корисні послуги. Для нього, як в свій час для Арістотеля і
багатьох інших мислителів, пов’язаних з морально-інтелектуальною діяльністю,
кожний, хто маніпулював грошима, щоб одержати з них прибуток, був паразитом,
який жирує за рахунок нещасних.
«Якби можна було їх порахувати, ми б виявили, що серед тих, хто дав в
борг під процент, було більше добрих християн, знаті, церковників,
магістратів, купців і торговців, відомих і поважних в місті, чим грішників і
нечестивих людей».
Жак Ерс

146
 Але міняли, які ставили свої лавки («banco», «bank») на ринках або
ярмарках, як правило, користувалися повним довір’ям серед людей. Вони вважали
себе щирими християнами, і всупереч заборонам, були потрібні, оскільки
постійно були потрібні гроші, які бралися під процент. Тому вони і ставали
лихварями. Церква усвідомила, що той, хто дає в борг, має право розраховувати
на прибуток. Хоча завищений процент всіляко засуджувався священиками.
Банкіри, які починають виникати в Італії в ХІІІ столітті, знайшли спосіб
обійти цю заборону і ставали багатими, зберігаючи свою душу. Лихварство було
пов’язане тільки із займами. Банкіри замість займів продавали обмінні векселя. Це
був обмін через письмовий документ або вексель. Ця угода була продажем одного
виду грошей за інший, яким буде здійсненна оплата в домовлений час. Тобто по
переводному векселю торговець погоджувався повернути трохи більшу суму в
іншій валюті на ярмарку або якомусь іншому місці.
Банкіри одержували гонорар за обмін грошей і тому були організовані в
гільдію валютного обміну. Вони стояли окремо від класу лихварів. Банкіри
давали в борг багатим, а лихварі – бідним.
Все це разом – і міняли, і лихварі, і банківська діяльність, яка з
необхідністю виникає в період динамічного розвитку торгівлі, були способом
заробляння грошей і в результаті продуктивно впливали на розвиток комерції.
Хрестові походи. Найбільш яскрава подія, яка відбулася в Європі в ХІ-ХІІІ
століттях, і до сьогодні займає особливе місце в історії, мистецтві, культурі
загалом – Хрестові походи. Всі легенди про короля Артура, лицарів «круглого
столу», святий Грааль тощо пов’язані з хрестовими походами. В них лицарі
здійснюють масу подвигів заради священної справи звільнення Гробу
Господнього в Єрусалимі, а також Святої Землі від мусульман. Середньовічні
християни сприймали хрестові походи як відвоювання назад своєї власності.
Подібно до Реконкісти – звільнення піренейського півострова від арабів-
мусульман.
Релігійні причини хрестових походів стали результатом двох тривалих
процесів: по-перше, виникнення в християнстві, яке по суті було миролюбивим і

147
негативно ставилось до війни, войовничого настрою. Але згідно теорії
«справедливої війни», вона була відповіддю на агресію або ворожість і була
законною проти язичників та мусульман. Для виконання цієї місії виникають
духовні лицарські ордени, які були створені для захисту християнських святинь і
виконання завдань Папи римського.
По-друге, необхідність створення лицарських орденів обумовлювалася
захистом папських володінь від нападу інших держав. Крім того, з ХІ століття
починається помітне демографічне і економічне зростання, в результаті якого
виник пласт молоді, в тому числі вихідців з лицарського середовища, які не мали
ні землі, ні власності, ні сім’ї. Ця молодь була готова на подвиг.
Вирішальна роль у реалізації ідеї хрестових походів належала папському
престолу: папи вбачали в них багато вигод. Це був спосіб вигідно використати
зміцнення християнської віри, перенаправити економічні амбіції молоді проти
мусульман, оновити і перетворити християнський світ. Тим самим християнство
уподібнилось ісламу, в якому священна війна (джихад) вважалась головним
обов’язком віруючих.
Перший хрестовий похід завершився взяттям Єрусалиму в 1099 році і
створенням лицарських християнських держав в Палестині. Другий хрестовий
похід закінчився невдачею. В 1187 році арабський султан Салах-ад-Дін (Саладін)
розбив армію лицарів. Третій хрестовий похід здійснив імператор Фрідріх
Барбаросса, який по необережності потонув в одній з рік Анатолії, а також король
Англії Річард Левине Серце і король Франції Філіп Август. Цей похід також
закінчився поразкою, і тепер Єрусалим був втрачений для християн. Сам король
Річард Левине Серце в 1192 році, повертаючись з хрестового походу, був взятий в
полон австрійським герцогом Леопольдом. Він був викуплений Англією за 100
тис. фунтів стерлінгів, які були доставлені на континент у вигляді срібних монет.
Показово, що англійці погодились піти на таку жертву на такій ранній стадії
ствердження національної свідомості заради короля, який проводив свій час в
походах.

148
 В 1227 році під час шостого хрестового походу Єрусалим був повернений.
Але потім знову був відвойований арабами, і, незважаючи на спроби хрестоносців
впродовж 200 років повернути його, до 1917 року залишався в руках мусульман,
коли був взятий англійцями.
Хрестові походи, хоча і надихалися релігійними почуттями, але в
основному стимулювалися прагненням втекти від нудьги маленьких містечок або
сільського буття, мріями про славу. А ще більш заманливими надіями про
багатство і золото, якими можна було заволодіти.
«Економічне піднесення християнських міст Середземномор’я було
викликане не тільки хрестовими походами, але й відносно мирним перетоком в
ці міста візантійських і мусульманських багатств».
Жак Ле Гофф

До XIV століття боротьба з мусульманами за Святу Землю ставала все менш

привабливою, оскільки її замінили торгівля та інтелектуально-культурне
співробітництво з ними. Але велике значення хрестових походів полягало в тому,
що вони відкрили насамперед новий світ: європеєць вийшов за межі свого
континенту. В Європу потоком почали поступати медичні, наукові і філософські
знання, в числі яких були такі технічні новинки, як вітряний млин і компас. Крім
того, арабські морські і караванні шляхи відкрили європейцям доступ до шовку і
дамаської сталі, спецій, парфумів і прекрасних килимів з країн Сходу.
Королі, маркізи, барони, єпископи, чиї предки задовольнялися голими
стінами і підлогою, покритими брудними циновками з очерету, тепер хотіли мати
палаци з позолоченими стелями, із портьєрами, подушками, вишивкою і
підлогою, покритою східними килимами. Не все, що європейці запозичили у
арабів, було придумано останніми. Араби зібрали і знайшли гідне застосування
багатьом знанням з Китаю та Індії. Все це в 1271 році спонукало Марко Поло
здійснити свою мандрівку на Схід, до Китаю.
Хрестові походи були своєрідним стимулом для розвитку сільського
господарства, ремісничих цехів, адже хрестоносців потрібно було годувати,
одягати, озброювати, споряджати. Все це розширювало технології по

149
виготовленню зброї, збільшувало кількість майстрів. Окрім того, солдатам
потрібно було платити монетою, яка використовувалась на окупованих
територіях. Кораблі, які припливали з воїнами і припасами на Схід, були готові за
невелику плату перевозити людей і товари в Європу, а не повертатися пустими.
Ця обставина стимулювала зростання імпорту привабливих арабських товарів, що
знову ж таки активізувало торгівлю.
Дана обставина активізувала фінансову діяльність. Так, візантійський
імператор виплачував субсидії французам; арабські султани відкупалися від
християн; із завойованих територій збиралися податки. Християнські правителі на
Святій Землі (Леванті) випускали золоті монети з 1124 року, причому
використовувались матриці із арабськими написами, які прославляли Мухаммеда,
так що монети виглядали як місцеві.
«Христові походи залишили глибокий слід. Латинське королівство в
Єрусалимі (1099-1167 рр.) було першим експериментом заснування «заморських
колоній Європи». Східне Середземномор’я знову було відкрите для торгівлі і
подорожі. Італійські міста, насамперед Венеція і Генуя, процвітали».
Н. Дейвіс

Але це не сподобалось папі Інокентію ІV, який в 1250 році відлучив від
церкви християн, замішаних на шахрайстві з написами на монетах. Його
підтримував король Людовік Святий, один із керівників хрестового походу в
Єгипет та Палестину. По його ініціативі з’явилася нова монета Agnus Dei (агнець
Божий), з написом: «Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat» («Христос
перемагає, Христос править, Христос повеліває» – ритуальне вітання
французьких королів).
Хрестові походи активізували економічну діяльність міст-республік. Так, в
Генуї в ХІІ-ХІІІ столітті велося велике будівництво, великого розвитку набуло
текстильне виробництво. На величезних генуезьких верфях було споруджено 1800
кораблів, які під командою генуезьких адміралів переправляли хрестоносців на
Святу Землю. Тут здійснювалися різного роду комерційні підприємства, банкіри і
купці з головних міст-держав Північної Італії вели свої торгові і фінансові справи.
Розвинена техніка кредитних операцій, яка постійно прогресувала в останнє
150
століття, досягнула в цей період такої висоти, яка не була перевищена впродовж
багатьох наступних років. Генуезці надавали великі займи королям і папам
римським, були банкірами майже кожного значущого хрестоносця. До того ж
вони одержали можливість пустити в обіг на Святій Землі нові золоті монети –
генуїни, які були змінені у відповідності з настановами папи Інокентія ІV.
Хрестові походи розширили економічний простір Європи. Адже за воїнами,
як правило йдуть торговці, активізується монетарний обмін, виникають
перспективи господарського розвитку. Хрестові походи епохи Середніх віків
стали прелюдією процесу європейської колонізації, яка набирає силу з XVI
століття, з началом епохи Великих географічних відкриттів. Важливим є і те, що
хрестові походи дали багато цікавого матеріалу про героїчні подвиги, що став
основою розвитку середньовічного лицарського роману, філософії і літератури.
Але хрестові походи одночасно поставили бар’єри між християнством та ісламом,
створили відносини, в яких європейці були і агресорами, і жертвами. Вони
спричинили до зародження військово-чернечих орденів (госпітальєри, тамплієри,
Тевтонський, Лівонський ордени тощо). Хрестові походи сприяли зміцненню
зв’язку між західним християнським світом, феодалізмом та мілітаризмом.
Хрестові походи були виходом за межі бідного, неприглядного існування, яким
жила більшість населення Європи.
Доля багатства тамплієрів. Перший значущий банківський інститут виник
не з торгової общини, а з діяльності релігійно-військового ордену лицарів
Тамплієрів. Заснований хрестоносцями в Єрусалимі в 1118 році, орден лицарів
храму Соломона захищав прочан на шляху до Єрусалиму. Набрані з молодих
дворян, які не успадкували ні титулів, ні багатства, лицарі давали обіт служіння
церкві і не одружувалися. В знак своєї цноти вони носили білі мантії, прикрашені
великим червоним хрестом, коротко підстригалися. Для остаточного запобігання
гріха тамплієри спали в сорочках і штанах з вірьовкою навколо талії, в їх кімнаті
всю ніч горіла свічка, щоб відбити бажання до будь-якого аморального акту.
Тамплієри притримувалися строгих правил ведення війни, які практично
виключали здачу в полон або поразку на полі битви. Завдяки своїй готовності

151
загинути, тамплієри були воїнами, яких найбільше боялися. Тамплієри послужили
романтичною моделлю лицарів в опері Р. Вагнера «Парсіфаль» і детективного
роману Дж. Брауна «Код да Вінчі».
Хоча орден був заснований на принципах повної бідності, папські булли
давали йому право володіти всім, що було захоплено у мусульман в хрестових
походах. З роками тамплієри здобули багато землі і цінностей. Лицарі регулярно
переправляли поступаючі кошти зі своїх європейських маєтків в свою штаб-
квартиру в Єрусалимі.
Оскільки тамплієри були найбільш сміливими воїнами, вони володіли
найбільш укріпленими замками і фортецями, які були ідеальним місцем для
збереження грошей і цінностей. Вони також пропонували охороняти цінності і
гроші під час їх транспортування в різні країни Середземномор’я, оформлюючи
плату за ці угоди, а також заробляючи на обміні.
В доповнення за збереження і транспортування цінностей тамплієри
управляли доходами для фінансування хрестових походів, надавали займи
королям, лицарям, феодалам, займалися торговими операціями. В 1191 році,
наприклад, тамплієри купили острів Кіпр за 100 тис. золотих візантинів (гроші
Візантійської імперії), і потім продали його. Полоненого короля Раймонда Трино-
Італійського викупили за 150 тисяч візантинів.
Лицарі, які не були членами ордену, зберігали свої цінності в замках
тамплієрів, разом із заповітом (на випадок не повернення). Орден часто
організовував контроль за фінансовими операціями. Незабаром замки тамплієрів
стали справжніми банками, які пропонували численні фінансові послуги
дворянству і купецтву. Штаб-квартира тамплієрів в Парижі стала одним з
найбільших казначейств в Європі.
Незважаючи на відданість своїй місії, тамплієри поступово втрачали ґрунт в
Палестині. В 1281 році було втрачено місто Акр, останній оплот на континенті.
Незважаючи на військову поразку, їх фінансові заклади продовжували
процвітати. Впродовж ХІІІ століття цей орден освічених і чесних лицарів був
фінансовим агентом папства, кредитором багатьох знатних людей, управляв

152
рахунками французьких королів. На вершині своєї могутності тамплієри володіли
870 замками і будинками по всій Європі, аж до Єрусалима, мали 7000
працівників.
Але багатство завжди приваблює тих, хто хоче бути сильним і владним.
Таким виявився французький король Філіп IV Красивий, який в 1295 році взяв
управління фінансами тамплієрів в свої руки. Він встановив у Луврі королівське
казначейство, а потім почав кампанію, спрямовану на захоплення обширних
володінь і цінностей тамплієрів.
Філіп Красивий завжди відчував потребу в грошах. Він постійно займався
реформами французької валюти, змінював вартості монет, переплавляв, що вело
до їх знецінення. Він вилучав товари у торговців Ломбардії, намагався
оподаткувати духовенство, забрав власність у євреїв і в 1306 році вислав їх з
країни. Але і цього не вистачало: королю потрібні були гроші у величезних
кількостях.
«В якості банкіра королів і папи орден тамплієрів перетворився в
інститут, дещо нагадуючий сучасний департамент казначейства, тільки без
збирання податків».
Дж. Везерфорд

Самі великі цінності в Європі були у тамплієрів. Але для їх одержання

потрібно було заволодіти орденом. Король Філіп запропонував на посаду
Великого магістра свого сина, але одержав відмову. Тоді він поклявся помститися
і зруйнувати орден. В 1307 році король видає секретний наказ з різкими
звинуваченнями ордену. Тамплієри та їх керівники були звинувачені в єресі,
поклонінні дияволу, сексуальних спотвореннях і цілому списку жахливих
порушень середньовічного кодексу моралі. Всі лицарі, починаючи з Великого
магістра Жака де Моле в інших містах Франції, були заарештовані.
Процес продовжувався кілька років. Під тортурами лицарі-храмовники
призналися у всіх гріхах. Папа Клемент V не став їх захищати, а своєю буллою 22
березня 1312 року ліквідував орден. Він сподівався тим самим зберегти контроль
над власністю тамплієрів, яку передав ордену госпітальєрів. Під Парижем за

153
наказом короля Філіпа було проведено аутодафе, і 54 керівника ордена були
спалені на вогнищі. Через чотири роки після масової страти тамплієрів 18 березня
1314 року спалили на маленькому острові на річці Сені Великого магістра Жака
де Моле. Так король Філіп повністю зруйнував самий могутній міжнародний
фінансовий інститут того часу.
Папа Клемент V і король Філіп IV Красивий сперечалися про гроші і
власність ордену, але не довго. В тому ж 1314 році обидва, папа і король,
померли. Сучасники прийшли до висновку, що Бог забрав папу і короля, щоб
вони постали перед ним разом із спаленими тамплієрами для остаточного суду.
Повна перемога короля Філіпа над лицарями-тамплієрами чітко
продемонструвала посилення влади національного уряду. Вперше після падіння
Риму держава в Західній Європі підтвердила свій авторитет і владу в управлінні
фінансовими інститутами, зламала комерційну владу церкви.
***
Середні віки – це «ніч», але освітлена місячним світлом. В цей період
Європа із сільської перетворюється на міську цивілізацію. Середньовічні
європейці усвідомлювали свою належність до спільноти людей, яка визнавала
одного феодального володаря; до соціального стану, що надавав їм однакові
привілеї, а над усе – до великого християнського світу. Цей світ вимагав як
будівництва великих соборів, так і розширення меж свого існування. Це стало
причиною як хрестових походів, так і розвитку торгової діяльності. Починаючи з
ХІІІ століття, каравани генуезьких, а потім венеціанських галер доставляли
вантажі товарів і прянощів у всі країни Європи. Від Італії до Балтики
вибудовувався, шляхом сухопутної і морської торгівлі, європейський світ-
економіка.

154
 ЗЕМНІ ПЕРЕЖИВАННЯ МАДОННИ РАФАЕЛЯ
(Економічні трансформації епохи Відродження)
«Грошова економіка визначила
смисл існування соціального світу. Вона
стверджувалася тільки там, де люди
відчували в ній потребу»
Ф. Бродель

Зміна цінностей: з Небес на землю. Жадоба грошей. Перші олігархи.

Монетарна магія чисел. Економічна визначеність мистецтва. «Дух
підприємництва». Світ-економіка.

Всім відомі досягнення культури-мистецтва епохи Відродження, або

Ренесансу, розквіт якої датується ХІV і ХV століттями. Але художники, торговці,
письменники і аристократи цього періоду не усвідомлювали, що живуть в час
Ренесансу, оскільки це слово почало вживатися в ХІХ столітті. В цей період
життя й історія вступили в новий золотий вік, вік гуманізму, який дивився,
скоріше, в майбутнє, ніж в минуле.
Центром Ренесансу, як і банківської справи, була Італія, серед міст якої
своїм багатством виділялася Флоренція. Заможні сім’ї могли дозволити собі
виплачувати стипендії і фінансувати мистецтво, звільняючи його від строгих
обмежень церкви і монастирів. Для нового гуманізму в мистецтві була підвищена
увага до земних пристрастей біблійних героїв. На стелі Сікстинської капели
Мікеланджело, зображуючи створення людини, восхваляє її як Бога – це був
радикальний відхід від старого мистецтва.
Центральне місце в Сікстинській капелі займає Мадонна Рафаеля. Але це не
просто образ матері з євангельських оповідань. Фактично це земна жінка-мати,
яка відчуває і переживає за ту трагічну долю, яка чекає її сина. Як і кожна мати,
вона хоче щастя своєму сину, але відчуває, які страждання його чекають в цьому
житті. Отже, людське все більше і більше заявляє про себе в мистецтві, яке
починає виступати як засіб відокремлення від релігійних ідей, характерних для

155
європейської культури середньовіччя. Мистецтво повертає до життя, яке ставить
реальні проблеми, котрі вимагають вирішення тут, на землі. Банкірські та інші
багаті сім’ї володіли владою завдяки своїй комерційній діяльності, вони фактично
нічим не були зобов’язані церкві. Не будучи ні антихристиянською, ні
антиклерикальною, ця нова форма відношення до життя, вченості і знання
одержала ім’я «гуманізм» із-за своєї уваги до людей, до їх земних проблем, а не
до богів, святих і ангелів. Леонардо да Вінчі писав, що «талановитий художник
повинен писати дві головні речі: людину та ідеї в її голові». Отже, тривожна
посмішка рафаелівської Мадонни, яка знає, що таке світ людей, стала прологом
нової епохи – економічної, яка повертала до вирішення практичних проблем.
Зміна цінностей: з небес на землю. В епоху Mediuma латинська
християнська культура робить вибір на користь звернення до земного світу.
Зрозуміло, в межах, сумісних з вірою. Середньовічні люди жили на Землі і
боролися за земне життя, але в ім’я високих цінностей: Бога, Града Божого, Раю,
Вічності, презирства до матеріального. Культурним горизонтом в ідеологічному й
екзистенціальному плані було Небо – місце Бога.
А з ХІІІ століття починає визнаватись законність земних цінностей –
перетворення праці з негативної оцінки, пов’язаної з прокляттям первородного
гріха, в позитивну – праця як участь в Божественному творенні. Технічний та
інтелектуальний прогрес перестають вважатися гріховними: райська радість і
краса, виявляється, можуть починатися на Землі. Поряд з релігійними вченими-
теологами з’являються нові авторитети: університетські викладачі, magistalic. В
економічній області ще немає поняття «прогресу» (виникає в кінці XVII ст.), але
стверджується поняття «зростання».
Завдяки інтенсивності діяльності млина, розвитку сфери його використання
(водяні, повітряні млини, валяльні станки тощо), заміні вертикального ткацького
станка горизонтальним, винаходу кулачкового валу в ХІІІ столітті, який
перетворював рух в обертання, виникає нова цінність – виробнича.
В сільськогосподарській сфері відбувається поступова заміна, там, де ґрунт
і клімат це дозволяли, – двопілля на трьопілля збільшують площу оброблюваних

156
земель приблизно на одну шосту. Це робить можливим сезонну різноманітність
вирощуваних культур (озимі, ярові, проміжні). Так виникають цінності зростання
і прибутковості.
Сільськогосподарська наука стає знанням, достойним уваги. Створюються
підручники: «Трактат про господарство» Уолтера Хеплі, «Про вигоди сільського
господарства» Петра Крошенція. Їх перекладають з італійської на французьку
мову за наказом короля Франції Карла V. Ці зміни не варто переоцінювати, але
вони свідчать про увагу до земних справ.
Завдяки легітимації торгової діяльності чернечими орденами на тій підставі,
що діяльність ця надає в розпорядження все більшій частині людства ті блага, які
Небо первісно послало окремій групі людей на Землі. Тим самим одержання
прибутку стає цілком нормальною справою.
««Нові цінності», розвиток міст, сільськогосподарська революція, ріст
населення, зміни життя селян, поява бюргерства проникли у всі суміжні сфери,
взаємодіючи одна з одною».
Жак Ле Гофф

Розповсюдження нових цінностей відбувається завдяки тому, що в

господарську діяльність, справу (діло) включається розум і тверезий розрахунок
(латиною і те, й друге визначається як ratio). Раціоналізація використання
сільських володінь і обліку доходів від них знайшла вираз в небувалому до цього
заході: проведений королем Англії Вільгельмом Завойовником в 1081 році повний
перепис володінь корони і доходів, одержаних від них. Цей перепис в ХІІ, ХІІІ
століттях повторюють королі Франції, Фландрії. Так народилася Європа
бюджету.
Бажання краще використовувати час повсякденного життя привело до появи
в ХІІІ столітті механічного годинника. Пізнання Бога також стає сферою
людського знання: в ХІІІ столітті теологія стає наукою. Книга стає підручником,
в школах вчать писати; купці і юристи стають людьми, які пишуть.
Тіло перестає бути об’єктом засудження, але й об’єктом турбот.
Перенасичення їжею (ненажерливість), що тривалий час вважалося важким

157
смертним гріхом, узаконюється по мірі розвитку кулінарного мистецтва.
Найперший підручник з кулінарії був написаний біля 1200 року датським
архієпископом Абсалоном. В кінці ХІІІ століття народилася гастрономічна
Європа.
Під впливом становлення монархічних держав в Англії, Франції, перемоги
іспанської Реконкісти, будівництва великих церковних соборів, хрестових
походів, розвитку раціональності Європа здобуває відчуття часу історії.
Поряд з ідеалом чесної людини і лицарської честі починає стверджуватися
цінність окремої особистості.
Жадоба грошей. Епоха Ренесансу – це не тільки прекрасні твори високого
мистецтва, які ми і сьогодні можемо споглядати у багатьох музеях Італії,
особливо в Римі, Венеції, і, звичайно, Флоренції. Але поряд з шедеврами Рафаеля,
Ботічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі та багатьох інших італійські міста
завдяки торгівлі накопичували багатства повністю земні – золото і гроші.
Золото накопичували королі і лицарі-воїни. Всім відоме прислів’я-
характеристика – «скупий лицар», який накопичив у скрині золота, але не знає,
що з ним робити далі. Починаючи з лицарської епохи, у молодих європейських
народів прокинулася невгамовна жадоба золота. Вона приводить до епохи
утворення скарбів.
Скарб – це скарбниця князя, короля, вождя. Володіти великою і багатою
скарбницею означало володіти могутністю; заповнювати постійно виникаючі
витрати новою здобиччю було завданням хороброго і мудрого короля або князя.
Він повинен був добре охороняти свою скарбницю; вона стверджувала авторитет
свого володаря в перемогах і поразках, вона завжди вербувала йому слухняних
васалів, які давали клятву вірності.
Скарбниця наповнювалася насамперед за рахунок успішних війн, так званих
добровільних приношень підданих, а також золота і грошей, які забирали у
слабких васалів або посадових осіб. Подібним чином накопичували золото і
срібло церкви і абатства; свої доходи вони поміщали в золоті і срібні чаші, посуд,
прикрашені дорогоцінним камінням.

158
 Цінність скарбниці і скарбів полягає в їх величині: тут вже до суто якісної
оцінки приєднується кількісна. Вже до епохи пізнього середньовіччя в
європейських народів зустрічається прагнення до накопичення скарбів, яке
переважає часто любов до грошей. Скарбниці багатих людей, повні золота і
золотого посуду, дорогого обладнання, ми знаходимо в різних країнах Європи.
Так, після смерті герцога Альбукерського в Іспанії знадобилося шість тижнів, щоб
зважити і записати його золоту і срібну утвар: у нього було 1400 дюжин (16800)
тарілок, 50 великих і 700 малих підносів, 40 срібних драбин, щоб залізати на
буфети. Герцог Альба залишив 600 дюжин (7200) тарілок, 800 срібних підносів
тощо. Схильність до накопичення скарбів була сильною в Іспанії з того часу, як
король Філіп ІІІ в 1500 р. видав указ, який приписував здати і перекарбувати в
монету всю золоту і срібну утвар країни.
Але подібні настрої багатих іспанців були анахронізмами. Починаючи з ХІІІ
і особливо ХІV століття, початку епохи Ренесансу, вище всього починають
цінуватися гроші. Жадібність до золота змінюється жадобою (прагненням)
грошей. Вона охоплює всі верстви населення, включаючи духовенство і
священників.
«У папи Іоанна ХХІІ були недоліки, і особливо той, котрий, як відомо,
зустрічається майже у всіх священників: він був у вищій мірі жадібний до
грошей, так що в його оточенні все було продажне».
Л.А. Альберті

В ХІV столітті Данте, автор «Божественної комедії», посилає свої

прокляття проти пристрасті до наживи дворянства і жителів італійських міст, які в
епоху Ренесансу були сповнені інтенсивною гарячкою наживи. «Вони так
турбуються про одержання грошей, що про них можна сказати: в них горить, як
вогонь, вічне прагнення до багатства», – писав поет в 1333 році.
Великий флорентійський мислитель і архітектор ХIV століття
Л.Б. Альберті, зазначаючи про шанування грошових тенденцій, зазначав, що
повсюди багатство прославляється як необхідне культурне благо, і повсюдно

159
пристрасть до наживи визначається загальним і само собою зрозумілим настроєм
населення. Всі думки і настрої сповнені тільки мріями про гроші і багатство.
За численними оцінками і характеристиками мислителів того періоду, гроші
в Західній Європі скрізь займали положення повелителя. «Гроші стали всім», –
говорить гуманіст Еразм Роттердамський. «Гроші на Землі – земний Бог», –
оголошує Ганс Сакс. В листі до королеви Ізабелли підданий Колон пише: «Гроші
краще всього, з ними і сам стаєш скарбом, з ними в світі живеш так, як живуть
душі в раю». «Гроші, – писав Банто Домінічі, – дуже люблять великі і малі,
духовні і світські, бідні і багаті, монахи і абати; все підвладно грошам. Ця
проклята жадоба золота веде обмануті душі до всякого зла; вона осліплює розум,
гасить совість, затуманює пам’ять, залучає волю на хибний шлях, не знає друзів,
не любить рідних, не боїться Бога і не має більше сорому перед людьми».
Розповсюдження жадоби до грошей – не просто примха або данина моді. Це
симптом часу. Адже епоха Ренесансу – це епоха меркантилізму, в якому
відбувається огрошовлення всіх сторін життя. Причому вплив грошей
поширюється: продаються і купуються посади; дворянство рідниться з
розбагатівшими parvenus (франц. «вискочками»); держави спрямовують політику
на примноження грошей; всі шукають різні способи одержання грошей
(шахрайство, гра, авантюра, обман тощо).
Пристрасть до грошей насамперед стосувалася тих, хто мав відношення до
їх одержання. Насамперед це були можновладці, феодали-землевласники, лицарі,
духівництво, ремісники, міняли, лихварі, банкіри тощо. Вони складали хоча і не
переважаючу, але досить значну кількість людей. Не лицарі, герої хрестових
походів, а вони, хто реалізовував свою жадобу до грошей в їх конкретне
володіння, ставали героями епохи Ренесансу, яка одночасно була епохою
меркантилізму.
Перші олігархи. В центрі Флоренції стоїть кінна статуя Козімо де Медічі –
банкіра і представника фамілії, невід’ємної від історії міста. Банк Козімо досяг
фінансового зеніту між 1429 і 1464 роками, контролюючи операції в Римі, Венеції,

160
Мілані, а також у своїх філіалах в Женеві, Лондоні і Авіньйоні. Окрім банку і землі
сім’я Медічі мала фінансові інтереси в текстильній промисловості.
В кінці ХV століття Флоренція була окупована французькими військами, і
більшу частину майна сім’ї Медічі було конфісковано. Але, втративши свої
комерційні позиції як банкіри і торговці, вони зміцнили своє положення в церкві і
світських закладах. Геній сім’ї Медічі порівняно з іншими багатими і торговими
сім’ями Флоренції став очевидним в їх здібності використовувати своє багатство і
комерційний успіх для одержання політичної влади і аристократичних титулів.
Батько Козімо, торговець Джованні де Медічі (1360-1429 рр.), створив
сімейне багатство на банківських операціях. Від його двох синів, Козімо і
Лоренцо, ствердилися дві гілки нащадків, які, по суті, визначили епоху Ренесансу,
а разом з нею італійського меркантилізму. Медічі стали найбільш важливими
банкірами і торговцями, правителями Флоренції, кардиналами і папами
римськими. Дочки цієї сім’ї поріднилися з королівськими сім’ями Європи, дві з
них – Марія і Катерина – стали королевами Франції і матерями майбутніх
королів.
Сім’я Медічі фактично була сім’єю ренесансних олігархів, враховуючи їх
вплив на політику свого часу. Вони не тільки вміли заробляти свої гроші на
банківській справі, здійснювати вплив на державні справи, але й
покровительствували мистецтву. Медічі були меценатами художників і філософів,
створювали картинні галереї, виділяли гроші на розвиток науки.
«Своїм розквітом Флоренція зобов’язана кільком багатим сімействам
торгівців-банкірів, і в першу чергу роду Медічі. Знамениті сім’ї, які правили
містами і містами-державами, особливо в Італії, прославилися своїм діяльним
меценатством».
Жак Ле Гофф

Скориставшись досвідом попередньої банківської практики і процедур,

вироблених до них, Медічі при цьому були більш обережні, ніж їхні попередники.
Вони робили помилки в політиці і фінансовій діяльності, але цитадель їхньої сім’ї
завжди переживала кризи, і ніколи не повторювала цих помилок.

161
 В кінці ХVІ, на початку ХVІІ століття секретарем сім’ї Медічі був відомий
політичний філософ та історик Ніколо Макіавеллі. Спостереження за політичною і
владною діяльністю Медічі надихнули філософа написати знамениту роботу
«Правитель». Теза цієї роботи: «Мета виправдовує засоби» і до цього часу є
керівництвом для дії багатьох політиків і владних людей.
Медічі були найбільш мобільною сім’єю свого часу, яка прагнула постійно
йти вгору. Завдяки серії вигідних шлюбів, важливих політичних призначень і
добре продуманих хабарів, впродовж кількох поколінь сім’ї Медічі вдалося стати
однією з найбільш могутніх сімей в світській і релігійній владних структурах.
Представники сім’ї Медічі діяли в епоху, коли комерційні, фінансові,
грошові зв’язки стали мережею, яка пов’язувала торгові й аристократичні сім’ї.
Вони служили цій системі як перші серед багатьох рівних. Тобто в цей період
з’являються не просто багаті люди, а люди, які використовують своє багатство
для ствердження свого авторитету, своєї влади, свого «Я». Саме в цей період
формується егоїзм, який стає основою індивідуалізму. Королям і аристократам
вже не так просто було управляти цими людьми, які уособлювали іншу владу –
владу грошей.
Монетарна магія чисел. Режими одноосібної влади в містах-державах
Італії сприяли розвитку мистецтва. Козімо Медічі колекціонував античні статуї,
монети, заснував декілька бібліотек. Причому його власна бібліотека складалася
із 400 томів, які він купував і замовляв переписувачам по всій Європі. Він
матеріально підтримує знаменитого філософа Марсіліо Фічіно, який створює
Платонівську академію, штаб-квартирою якої стає вілла Козімо. Філософська
школа Фічіно продовжує інтелектуальну лінію, характерну для цього періоду:
нові ідеї, але в античних покровах (формах).
Сьогодні ми пам’ятаємо ту епоху головним чином завдяки великим творам
мистецтва, які прикрашають найкращі музеї світу. Розквіт мистецтва у Флоренції
бере витоки від старого флорентійського захоплення освітою. Воно полягало не
тільки у вивченні класики, але і у вдосконаленні основної майстерності,
необхідної для торговців і банкірів: майстерності володіти цифрами і робити

162
математичні розрахунки. Епоха Ренесансу почалася не лише з мистецтва і
літератури, а з відродження прикладної математики на допомогу банкірам і
торговцям для вирішення все більш складних задач конвертації грошей,
розрахунку процентів, визначення прибутку і витрат.
Як зазначалося, в 1202 році Леонардо Фібоначчі опублікував Liber Abari
(Рахункові Таблиці), які скорочено називали «абакою». В ній були представлені
арабські цифри, запозичені арабами з Індії. Поява арабських цифр давала значну
перевагу стосовно незручної римської нумерації, яка була складна для додавання і
віднімання і практично ігнорувала множення і ділення. Наприклад, спробуйте
помножити римське ХVІІІ (18) на ХХVІ (26). Навряд щось вийде.
Арабські цифри давали можливість торгівцями легше прораховувати в умі
або на листку паперу необхідні об’єми або кількості. Хоча університети, уряд і
релігійна влада висловили серйозне занепокоєння з приводу нових цифр, оскільки
вони прийшли від «невірних». У впертому опорі арабським цифрам, які
використовувалися в торгівлі, багато університетів Європи продовжували
працювати і викладати математику, користуючись римськими цифрами, аж до
ХVIII століття. Уряди відмовлялися визнати арабські цифри для офіційних цілей,
заявляючи, що їх легко підробляти навіть малоосвіченим людям. Але і сьогодні,
через вісім століть після появи арабського числення, римські цифри залишаються
більш престижними в таких актах, як написання, наприклад, дат на
університетських або урядових приміщеннях.
Торговці, купці, зрозуміло, не могли чекати визнання професорів або
священників. Їм потрібні були практичні засоби для розрахунків, а не престиж
класичних римських цифр, і вони почали активно використовувати нову
розрахункову систему. Коли торговці виявляли в товарі лишню вагу або нестачу,
вони відмічали це знаком «плюс» або «мінус». Ці знаки незабаром стали
символами додавання і віднімання, і в кінцевому рахунку позитивних або
негативних чисел.
Нові цифри виявились практичними і легкими при підрахунках, і їх
використання незабаром розповсюдилося в комерційному секторі. Початок

163
меркантилізму ХІІІ-ХІV століття здійснив математичну революцію, яка вивела
цифрові розрахунки з таємничого царства магічної дії на торгові вулиці і
магазини міст Європи. В свою чергу розвиток банківської справи перетворив
Італію в математичний центр. Революція знайшла вираз не стільки в появі нових
ідей, скільки в осягненні таємного смислу математики простими людьми. Цьому в
значній мірі сприяло винайдення Й. Гуттенбергом друкарського верстату.
«Поява арабських цифр здійснила такий же вплив на арифметику, як
відкриття алфавіту на писемність. Ці цифри зробили математику доступною
будь-якому клерку, вони демократизували математику».
Дж. Бернал

В 1478 році з’явився «Treviso Arithmetic», анонімний підручник з

арифметики. Він був призначений для навчання цифрам і рахунку людей
комерційних професій. Автор вчив читачів не стільки додаванню і відніманню –
операціям, які до того часу були досить зрозумілі, – а тому, як множити і ділити,
як управлятися з частинами цілого і з арифметичними і геометричними
прогресіями. Це мало важливе значення для підрахунку процентів.
Проблемою було зрозуміти «нуль», особливо коли їх кілька зустрічалося в
одному розрахунку. Легше було розпізнати римську цифру М, яка означала одну
тисячу, ніж осягнути 1000 або розрізнити 10000 і 1000000. В 1484 р. Ніколя Шуке,
французький фізик, представив систему, в якій стало краще розуміти нулі; він
згрупував їх в ряди по три з пропусками між рядками. А також дав кожному ряду
з трьох нулів своє власне ім’я. До Н. Шуке були назви «сотні» і «тисячі»: він
придумав мільйони, мільярди, трильйони, квадрильйони, аж до нонільйонів.
В 1487 р. французький монах Лука Пачолі опублікував 600-сторінковий
шедевр «Summa de arithmetica geometria proportioni et proportionalita». В цій роботі
студентам пропонувалося вивчення математичних операцій і пізнання таємниць
подвійної бухгалтерії. З такою книгою власник магазину не мав потреби в
університетській освіті, оскільки міг сам вести ефективний і прибутковий бізнес.
Арабські математики розробили алгебру як засіб роботи з невідомими
кількостями. Слово «алгебра» пішло від al-jabr, яке в арабській медицині

164
застосовувалося до перестановки і відновлення кісток. Цей процес метафорично
вважався схожим з перестановкою цифр.
Арабський математик Аль-Кварізмі допоміг полегшити деякі проблеми,
зокрема роботу з дробами, яка була складна для простих торговців. Для них
пропонувалася десятична система замість дробу. Використання десятичних по
імені algorism – спотворене ім’я аль-Кварізмі – потім стало сучасним словом
алгоритм, який означав процедури вичислення.
Нідерландський вчений Сімон Стевін (1548-1620 рр.) із Брюгге, який
починав касиром торгового дому в Антверпені, представив італійські методи
бухгалтерії північним європейцям. Він опублікував перші таблиці процентів, щоб
прості люди змогли зрозуміти таємничу процедуру, яка виконувалася банкірами,
мінялами та іншими кредиторами. В 1525 році Крістофф Рудольф надрукував
першу німецьку книгу по алгебрі, ввівши знак квадратного кореня.
Університетські вчені почали постфактум шукати теоретичне
обґрунтування цих нових цифрових систем. Займаючись цим, вони заклали
фундамент нової форми науки, заснованої на магії цифр. Використання
математики для розуміння процесів природи одержало важливий поштовх в 1686
році з публікацією книги Ісака Ньютона «Principia Mathematica» («Принципи
математики»).
Піднесення грошової економіки створило новий образ мислення.
Застосування математики в господарських і торгових розрахунках означало
перехід якісних економічних показників до кількісних.
Економічна визначеність мистецтва. Розвиток торгівлі, обмінних
операцій, банківської справи, які активно розпочалися в ХІІІ столітті, значно
підвищив загальний інтерес до нових знань і мистецтва. Народжений гуманізм
став знаком високої культури банкірів і торговців, і через їх численні
представництва, розсіяні по всій Західній Європі, вони розповсюдили цю нову
тенденцію на всі частини континенту. В ролі торговців, які поставляли товари для
королів і аристократів, флорентійські банкірські сім’ї невільно здійснювали вплив
на формування смаку класичного і нового мистецтва.

165
 Центром Ренесансу, як і банківської справи, була Флоренція. Коли Медічі
досягли великої влади в Римі, високого положення в церковній адміністрації
Папи, вони принесли свої ідеї і нові норми розуміння освіти у Ватикані у всю
церковну систему.
В літературі нового гуманізму акцент змістився з біблійних знань і теології
на користь робіт про людей та їх пристрасті. В літературу починають проникати
комерційні ідеї. В роботах французького філософа М. Монтеня спостерігається
новий спосіб мислення, пов’язаний з помітним впливом торгівлі і ринку. В своїх
ессе мислитель багато розмірковує про ринок і його значення для життя. Навіть
сама концепція походження всесвіту пов’язана з випробуванням, пробами або
зважуванням чогось, що тісно асоціюється з перевіркою і пробою монет та
дорогоцінних металів, які функціонують на ринках. Філософ визначає свою
роботу як написану в народному стилі, на мові «ринку».
В його короткому ессе «Що в одного прибуток, в іншого – збитки», ми
бачимо пробудження економічної свідомості. Він розглядає прибуток як щось
природне, розглядаючи його в контексті життя. Для нього прибуток походить з
бажань, які часто не є добрими. Також спостерігається виникнення сучасної
системи оцінки вартості і прибутку.
«Внутрішня досада і незадоволеність народжуються корисливістю і
пристрастями особистого характеру».
М. Монтень

Ті ж самі тенденції можна виявити в літературі і мистецтві. Гроші

виникають як актуальна тема в творах В. Шекспіра, герої якого борються не лише
за честь, владу і любов, але також за гроші, які стають центром дії. Художники
Голландії зображали банкірів, які перераховують свої гроші; на інших картинах
еталоном домашнього комфорту зображені шкатулки з грошима або монетами на
столі. З приходом епохи комерції мистецтво перемістило свою увагу з релігійних
картин, міфологічних сцен і зображення людей на портрети людей з їх
цінностями: грошима, дорогим одягом і дорогими речами, які вони були в змозі
купити.

166
 Розвиток комерції і банківської справи вплинув на назву «Америка». З
ливної примхи долі від імені флорентійського дослідника Амеріго Веспуччі (1451-
1512 рр.) пішли назви двох континентів, які утворили Новий Світ – Америку. Сам
Веспуччі був одним з флорентійських купців, які в торгових мандрах вивчали світ.
Незабаром після відкриття Христофором Колумбом шляху через Атлантику,
Веспуччі потрапив в складі однієї з експедицій до Бразилії. Він багато писав про
місця, які він відвідав. Його карти і описи знайшли широке розповсюдження, що
спонукало німецьких картографів використати слово Americus, латинська форма
від імені Амеріго, для назви нового південного континенту, давши їм нове ім’я –
Північна Америка і Південна Америка. Амеріго Веспуччі став єдиною людиною в
світі, в честь якого були названі два континенти, які він, торговець із Флоренції,
ніколи не відкривав.
Включення комерційної і банківської діяльності в культуру і мистецтво
Ренесансу поклало початок виникненню нового типу світового ладу. Він
визначався новим типом мислення і новим способом організації життя. В свою
чергу вони народили нові енергії, в які спрямовувалося життя людини. Якщо
раніше ці енергії сублімувалися, розряджалися в молитвах, хрестових походах,
спокутуванні гріхів тощо, то тепер ця енергія знайшла вихід в підприємницькій
діяльності.
«Дух підприємництва». Нова епоха покликала до існування енергію
підприємницької діяльності, яку назвали «духом підприємництва».
Підприємництво в широкому смислі є існування раціонально розрахованого
плану по отриманню прибутку. З епохи меркантилізму, яка співпадає з епохою
Ренесансу, підприємництво починає відноситися до комерційної, грошової сфери.
Підприємництво – це діяльність, спрямована на одержання прибутку в
господарській діяльності.
Адже для виконання підприємства, або справи, діла (бізнесу), потрібні воля,
сила духу. Без них задуманий план по одержанню прибутку здійснитися не може.
Підприємець – банкір, міняла, ремісник, якщо хоче мати успіх, повинен володіти
якостями завойовника, організатора, торговця.

167
 Справжній підприємець є завойовник. Адже він повинен:
А) складати плани, володіти духовним багатством;
Б) прагнути до реалізації плану, а для цього потрібна сила волі. Підприємець
прагне досягнути своєї мети, виконати свій план. Для цього підприємець повинен
володіти духовною енергією;
В) для виконання плану одержання прибутку і вигоди необхідні
наполегливість і постійність.
Істинний підприємець-завойовник повинен володіти рішучістю і силою
побороти всі перепони на своєму шляху. Як завойовник, він повинен бути
відважним, піти на жертви для досягнення мети свого діла. Для всього цього
потрібні духовна еластичність, духовна енергія, сила волі.
Підприємець завжди працює з іншими людьми, і тому повинен змусити їх
допомагати, служити своїй волі. Підприємець, таким чином, повинен бути
хорошим організатором.
Організувати – означає з’єднати багато людей для успішної діяльності. Той,
хто хоче організовувати, повинен оцінювати людей стосовно їх продуктивності,
вибирати їх з великої маси. Також він повинен мати талант змусити їх працювати
замість себе. Причому так, щоб кожний стояв на своєму місці. Нарешті,
підприємець повинен турбуватися про те, щоб об’єднані для спільної діяльності
люди являли собою єдине ділове ціле, єдину виробничу, ефективно діючу
одиницю, а їх діяльність була скоординована.
Для досягнення своєї мети підприємець повинен володіти вмінням вести
переговори. Переговори – це духовна зброя. Добре вести переговори,
домовлятися, означає торгуватися.
Торгівля у вузькому смислі – один з численних проявів переговорів взагалі.
Вести торг – це форма переговорів. «Торговець» або «той, хто проводить торг» –
не особлива професійна діяльність, здійснення товарообміну, а функція, яка
здійснюється в багатьох областях підприємницької діяльності.
Торгуватися – це вміння переконати покупця (або продавця) у вигоді
укладення угоди, договору. Збуджувати інтерес, завойовувати довір’я,

168
пробуджувати бажання купити – в цьому полягає діяльність удачливого торговця.
Немає особливої різниці, чим і як це досягається.
Оскільки кожна справа, діло, план в багатьох випадках залежать від
випадковості, то кожний підприємець повинен завжди володіти присутністю
духу, щоб вибрати в кожній ситуації потрібне рішення.
В історії Європи «дух підприємництва» вперше проявив себе в чотирьох
основних формах організації господарства, які стали потім вирішальними для
всього наступного розвитку: військовий похід, землеволодіння, держава, церква.
«Підприємець, щоб досягнути успіху, повинен вміти рахувати і
накопичувати. Він повинен поєднувати властивості хорошого калькулятора і
хорошого батька сімейства; тоді і виникає новий дух – дух підприємництва».
В. Зомбарт

Військовий похід, окрім індивідуальних амбіцій його організаторів,

передбачає високий рівень економічного і фінансового забезпечення. Військовому
підприємству протистоїть земельне володіння. Воно являє собою насамперед
господарство: господарство, яке організували землевласники, щоб забезпечити
себе благами за рахунок праці інших людей. Сільськогосподарські підприємства
стали зародком розпаду старих, докапіталістичних відносин.
Держава, в тому числі і сучасна, є підприємство для війни і миру
одночасно. Система державного управління організує всі сторони господарського
життя окремих індивідів.
Церква містить в собі потужну раціоналістичну рису, яка характерна для
підприємництва. Всередині церковної організації виникли численні підприємства,
починаючи від монастиря і закінчуючи продажем індульгенцій.
Пристрасть до грошей і «підприємницький дух» в своєму поєднанні
народжують типи капіталістичних підприємців. Їх класифікація обумовлена
вибором засобів для добування грошей і необхідних благ – матеріальних і
культурних.
На перших етапах становлення «духу підприємництва» до них відносяться
розбійники, феодали, бюрократи, спекулянти, купці, ремісники.

169
 Військовий похід, первісно спрямований на одержання грошей і золота,
втрачає смисл, якщо в його учасників забрати прагнення до наживи. Це і є
розбійницькі, особливо морські розбійницькі підприємства (пірати, капери тощо).
Духовна сила, яка рухала торгівлю, колоніальні війни, захоплення несли в
собі розбійницьке начало.
Власність феодала – земля. В розпорядженні феодала знаходилися: земля;
багатства, які знаходилися в надрах землі (метали, мінерали тощо); продукти
землі: дерево, злаки тощо; підлегла його землевласницькій владі робоча сила. У
процесі використання цих виробничих сил з метою наживи і грошей виникають
різного роду підприємства, які проникненні духом їх творця.
Державний чиновник – особливо важливий і значущий тип підприємця з
яскраво вираженими духовними якостями. Ініціатива правителя або важливого
державного чиновника давала поштовх до розквіту підприємства як основи
капіталістичних відносин. Державний чиновник (не бюрократ) повинен вміти
думати, проявляти ініціативу, робити висновки. В період становлення капіталізму
талант не відокремлюється від управління державою.
Особливий тип підприємця – спекулянт, засновник і керівник
спекулятивних підприємств. Він не виробник, а заробляє гроші на основі
прожектів, обману, утопічних проектів, організатор фальшивих фірм, компаній,
«фінансових бульбашок», «вічних двигунів». Сила спекулянта – у навіюванні,
завдяки якому він здійснює всі свої плани.
Як тип підприємця купець виник у результат розвитку товарної і грошової
торгівлі, і перетворення її в капіталістичні підприємства. Другий шлях
становлення купця в якості підприємця – втручання в область виробництва благ
(кредити, посередництво, роботодавці тощо).
Ремісник як підприємець – це ремісничі майстри, працівники промислового
виробництва, мануфактур, які «вибилися» нагору, досягнули всього своїми
руками. Вони ставали родоначальниками крупних підприємств. При всіх
відмінностях ремісник як підприємець має багато спільних рис із купцем і
спекулянтом.

170
 Світ-економіка. Період ХІV-ХV століть є часом великого прогресу в
європейській економіці. Для опису і пояснення процесів епохи Ренесансу і
становлення меркантилізму знаменитий французький вчений Ф. Бродель вводить
поняття «світ-економіка». Мова йде про новий тип цивілізації, який
характеризується новим образом мислення і новими способами організації
комерційного і фінансового життя.
Становленню світу-економіки з ХV століття сприяло, в зв’язку з
відсутністю великих війн, відновлення сільськогосподарських угідь. У результаті
зниження цін на продукти харчування відбулося зростання кількості населення. За
100 років (1400-1500 рр.) населення Європи виросло на 24 мільйони чоловік.
Розвиток виробництва продуктів харчування сприяло відродженню міст, що, в
свою чергу, активізувало ремесло і торгівлю.
В цей період стимулюється експериментаторство в мистецтві, культурі,
науці, а новації в математиці, вимірах і законах перспективи обумовили розвиток
навігації і розширення географічних знань. Відбулося відкриття нових земель,
нових країн. Між 1492 (рік відкриття Христофором Колумбом Америки) і 1500
роками розміри відомого європейцям світу подвоїлися; через 25 років вони
виросли втричі.
«Антверпен виконує функцію центра світу-економіки, який ще довго буде
залишатися внутрішньоєвропейським, поки не охопить своєю мережею увесь
світ».
Жак Ле Гофф

«Світ-економіка» – це організований простір, в якому налаштовані

регулярні економічні обміни, які відбуваються під контролем певного
вертикального торгового міста або регіону. Через встановлення регулярних
торгових зв’язків між Північною і Південною Європою, азіатським світом і
крупними італійськими портами (Генуя, Венеція) утворюється європейський світ-
економіка, центром якого в ХV столітті був Антверпен.
Результатом активності крупних торгових міст і портів було створення
торгових імперій. У східному Середземномор’ї серед багатьох різних товарів

171
європейців в першу чергу цікавили прянощі. Вони використовувалися не лише в
їжі, але і в середньовічній фармакології, парфумерії, красильній справі. До
прянощів в той період відносили цитрусові і цукрову тростину. Третину цих
товарів привозили з Індії, Китаю і Далекого Сходу. Вони цінувалися дуже дорого,
араби купували їх в індусів, а європейці-християни – вже в арабів, приїжджаючи
на Близький Світ – регіон торгових контактів і кінцевий пункт стародавнього
шовкового шляху.
Процес розширення торгових зв’язків за межі Європі став першою
серйозною глобалізацією після римської глобалізації античного світу, яка
об’єднувала лише країни Середземномор’я. Як і всі випадки глобалізації, цей
процес збагатив міста, регіони, соціальні групи і сім’ї, які в цьому приймали
участь. Але наслідком їх збагачення стало збіднення тих, хто став жертвами цих
обмінів. Така глобалізація не обмежилася економічною сферою політики і
культури.
Зміни, які внесли банкіри та їх система фінансових розрахунків, не були б в
змозі створити зовсім нову цивілізацію. Але за змінами, які вони внесли в
європейське життя, відбулася унікальна подія в світовій історії – відкриття
Америки. З розповсюдженням європейської гегемонії на дві Америки, європейці
здобули більше багатства, ніж коли-небудь мав будь-який інший народ. Нове
багатство в поєднанні з новими фінансовими інститутами створило унікальний
світ – світ-економіки.
***
Епоха Ренесансу, або Відродження, співпадає в часі з началом активної
комерційної діяльності, яка в історії економіки одержала назву меркантилізм. Це
період бурхливого розвитку торгівлі, банківської справи, появи нового класу
людей – перших олігархів, від яких тепер залежав розвиток не лише економіки і
добробуту населення, але й культури, мистецтва, політики. В епоху Ренесансу
надзвичайно зростає сила грошей. Під її впливом змінюється мислення і система
цінностей людини: від релігійних орієнтацій на очікування «Града Божого» до
земних проблем, де переважають тілесність, комфорт, сила, влада. Не духовні

172
ідеали, а гроші диктують цінності життя, моду і розвиток мистецтва. Дух, який
спрямовував людину шукати істину в світі Бога, тепер переключає свою енергію
на підприємницьку діяльність. Виникає світ-економіка – основа нової цивілізації.

173
 ЛОГІКА «ДІЛА»
(Економічний розвиток Європи в епоху Реформації)
«Релігійна аскеза протестантів
поставляла строгих, добросовісних,
надзвичайно працелюбних робітників,
які розглядали свою діяльність як
угодну Богу мету життя».
М. Вебер

«Логіка діла» проти «логіки добрих справ». Трагедія Дон-Кіхота.

Досягнення англійського меркантилізму. Кар’єра Ісаака Ньютона. Англійський
банк. Пірати його величності.

Вислови: «Варфоломіївська ніч!», «Це була Варфоломіївська ніч!» –

означають щось жахливе, яке важко пережити. Тим більше, якщо цей жах буде
продовжуватися ніч або день. Ця ніч дійсно відбулася в реальності 24 серпня 1572
року в Парижі, в день Святого Варфоломія. Вона стала кульмінацією
протистояння католиків і протестантів, або гугенотів, як їх називали у Франції.
Слово «гугенот» означає «товариш по клятві», оскільки вони були в меншості, і їх
життя та добробут залежали від підтримки один одного. Вождів гугенотів,
французьких дворян і підприємців, запросили в Париж на весілля принца-
гугенота Генріха Наваррського – майбутнього короля Генріха ІV – з сестрою
короля-католика – Карла ІХ Маргаритою Валуа, майбутньою королевою Марго.
Гугеноти сподівалися на примирення з католиками.
Але гугенотів фанатично ненавиділа Катерина Медічі, мати правлячого
короля Франції Карла ІХ, яка мріяла їх всіх знищити. Разом зі своїм спільником
герцогом де Гізом, ярим противником гугенотів, вони вирішили їх знищити.
Париж наповнився озброєними людьми, ввечері 23 серпня у вікнах запалились
свічки, а на дверях будинків, де жили гугеноти, з’явилися особливі позначки. Щоб
їх впізнавали, католики терміново пришили на свої плащі і капелюхи білі хрести.
І пізно вночі вже 24 серпня 1572 року несподівано задзвонили дзвони церкви Сен-
Жермен-л’Оксерруа. Це був сигнал до початку різанини. На вулиці вийшли тисячі
174
озброєних католиків на чолі з герцогом де Гізом, який закликав: «Вбивайте їх,
вбивайте»!
Католики вривалися в будинки гугенотів, вбиваючи всіх – старих, жінок,
дітей, напівживих викидали з вікон, з дахів. В Луврі була така ж різанина.
Гвардійці і стража перебили всю свиту нареченого Генріха Наваррського. Під
загрозою смерті він прийняв католицизм.
Приблизно три тисячі людей було вбито до ранку дня Святого Варфоломія.
Жахливе побоїще вилилося за межі столиці і продовжилося в інших містах країни.
Карл ІХ і його мати Катерина Медічі намагалися виправдати масові вбивства,
звинувачуючи гугенотів в змові проти держави. Католики їм вірили, гугеноти – ні.
Тому ще двадцять років в країні продовжувалися жорстокі релігійні війни, поки в
1598 році не був прийнятий Нантський едикт, згідно якого гугеноти одержували
певні політичні права, релігійні війни з католиками припинялися.
В чому причина такої ненависті між католиками і гугенотами і яке
відношення вона має до економіки?
«Логіка діла» проти «логіки добрих справ». «Варфоломіївська ніч» була
апогеєм тривалого протистояння католиків і протестантів. Перший церковний
розкол відбувся в ХІ столітті, коли християнський світ остаточно поділився на
Схід – Візантійське православ’я, і Захід – Римський католицизм на чолі з Папою.
Другий розкол окреслюється на початку ХVІ століття. 31 жовтня 1517 року в
німецькому місті Віттенберзі доктор богослов’я Мартін Лютер вивісив на дверях
церкви листок з 95 тезами. В них він заперечував основний догмат католицької
віри, що церква і духовенство є посередниками між людиною і Богом. Він не
передбачав, що його тези приведуть до створення двох непримиримих ворожих
таборів – католиків і протестантів, до Реформації (від лат. reformatio –
перетворення). Це суспільно-релігійний, релігійно-політичний рух в ХVІ столітті
в Центральній і Західній Європі, спрямований проти католицької церкви.
Причиною тез Мартіна Лютера, щирого поборника віри, було глибоке
розчарування в житті і поведінці як вищих ієрархів католицької церкви, так і
звичайних священників. Так, Папа Римський Юлій ІІ (1503-1513 рр.), який

175
«вільно» поводив себе в побуті, випустив буллу, яка дозволяла молодим жінкам за
гроші займатися розпустою. Його наступник Папа Лев Х (1513-1521 рр.), який
любив хлопчиків і вино, також притримувався подібних позицій.
Ревносний християнин, Мартін Лютер написав ряд творів, в яких з
критичних позицій розглядав католицизм. Це викликало бурю незадоволення в
Римі, його відлучили від церкви. Лютер не злякався, він ще більше переконався в
слабкості католицизму і в необхідності оновлення християнства. Для остаточного
«розводу» з католицизмом він в 1521 році спалив публічно у Віттенберзі папську
буллу. З цього почалася Реформація, яка вийшла за межі Німеччини, охопила
Францію, Швейцарію, Англію, інші країни Європи. Реформаційні процеси
продовжились в ХVІ і ХVІІ століттях.
Непримиримість католиків і протестантів пояснюється рядом обставин.
Аморалізм – лише одна з них. Насправді суть справи полягала в наступному:
католицизм уособлював стару феодальну систему Європи. Відповідно до неї Папа
Римський контролював не тільки церковні, а й політичні справи. Король чи
імператор тільки тоді був легітимним, коли корону на нього одягав Папа, тим
самим освячуючи на правління. Ієрархія, яка існувала в церкві, повинна була
існувати також в світському житті.
Умова збереження цієї ієрархії – віра в настанови католицької церкви та її
догмати. Самий перший – це догмат про непогрішимість Папи Римського.
Наступний, який стосується соціального і господарського життя, – догмат про
запас добрих справ.
«Скрізь, де стверджувалося протестантське світовідчуття, воно при
всіх обставинах сприяло встановленню буржуазного, раціонального з
економічної точки зору образу життя».
М. Вебер

Цей догмат переростає в логіку добрих справ. Божественна благодать

залежить від зусиль людини. В залежності від цих справ і нагорода – спасіння.
З ХІV століття починається активний період розвитку комерційної
діяльності, банківської справи, підприємництва. Але настанови церкви з

176
пріоритетом релігійної моралі їх гальмують. Відповідно до цих настанов
регламентується підприємництво, забороняється лихварство, кредит, збагачення.
Клас підприємців, який зароджувався, не влаштовувала така політика і так
витлумачене Святе Письмо. Для людей, які працювали, ризикували, прагнули
вийти за межі свого підлеглого статусу, бідності, особливого значення набуває
справедливість.
Справедливість для цього класу нових, ділових людей полягала насамперед
в тому образі життя, який слугує добру і наближає до Бога: не до церкви, а до
Христа, його вчення. Тепер не Бог для людей, а люди для Бога, для примноження
його сили і могутності. А це вимагає самопожертвування постійною діяльністю,
ділом. Хто живе таким життям, тому і помагає Бог. Отже, протестант спасає себе
своєю працею, ділом, справою. Досягається цей результат систематичним
самоконтролем.
Ідея самоконтролю, методична робота і чітко організований образ життя
трансформувався в ідею вибраної професії. Її правильна мотивація – логіка
справи, або діла. Критерієм божественної вибраності є успіх у професійній
діяльності (торговець, майстер, ремісник, міняла, банкір, юрист тощо). Мирське
(світське) життя є постійною професійною діяльністю. Таке життя уподібнюється
діловому підприємництву.
З позиції такого розуміння Святого Письма божественну благодать можна
заробити. Це і визначило мораль і практичний характер протестантизму, який
став основою формування ринкового, економічного мислення. Саме на основі
цього мислення можна було одержувати вигоду, заробляти гроші, ставати
багатим, жити з іменем Бога для себе і своєї сім’ї.
Трагедія Дон-Кіхота. Протестантизм в його різних формах (лютеранство,
кальвінізм, методизм тощо), незважаючи на опір Папи Римського, на гоніння з
боку католиків, поступово, але невпинно поширювалося в Європі. Особливо в тих
країнах, в яких ствердилися мануфактурне виробництво, будівництво, торгівля,
правові основи захисту власності тощо. Насамперед це Англія, Нідерланди,
Швейцарія, Шотландія.

177
 Економічний розвиток і досягнення цих країн не потрібно вважати лише
заслугою протестантизму. Італія була повністю католицькою країною, але до
епохи Реформації (ХVІ-ХVІІ ст.) її міста-республіки не поступалися своїм
багатством Лондону, Любеку, Парижу. Однак перевага протестантизму була в
тому, що він відповідав світогляду і цінностям людей справи, людей, які
працювали, а найголовніше, протистояли феодальній ієрархії. Це були
представники так званого «третього стану» – молодої буржуазії, яка прагнула
доказати своє право не на споживання за чужий рахунок (як це робили в
основному аристократи), а на ділове творення – себе, держави, суспільного життя,
світу.
Протестантизм, орієнтований на «логіку діла», формував економічне
відношення до світу і до життя. В результаті це приводило до економічних і
політичних переваг. В ХVІ столітті Іспанія була величезною імперією, з
володіннями не лише в Європі, але і в Північній Америці (Мексика, Каліфорнія),
Південній Америці, яка майже вся була іспанською, а також в Африці, Філіппінах,
в Азії тощо. Це була величезна морська держава, хоча в 1588 році її величезний
флот («Велика Армада») потерпів поразку від Англії.
Іспанія була католицькою країною, з великими традиціями лицарської
доблесті і героїзму, сформованих в боротьбі за незалежність від арабів (маврів).
Каравели і галіони, які припливали з іспанських американських колоній,
завантажені золотом і сріблом, підтримували впевненість в її силі. Однак це
золото і срібло поставило Іспанську державу в залежність від себе. Їх привозили з
Америки в такій кількості, що закономірно виникла впевненість в приході
«золотого віку» для Іспанії. Одночасно це стверджувало авторитет католицької
церкви, яка благословляла королівську владу на такий спосіб одержання
багатства. Це означало, що промисловість, мануфактурне виробництво, торгова
ініціатива не підтримувалися, поступалися впливу католицьких догматів. Іспанія
на певний час стала багатою. Але без виробництва, без торгівлі, без
підприємництва багатство не утримується.

178
 Дану обставину добре зрозумів великий іспанський письменник Мігель де
Сервантес. Людина з великою і складною біографією – ієзуїтський коледж,
камергер у герцога Аквавіви, секретаря Папи Пія V, солдат іспанської армії,
полон, рабство у турецькій і арабській неволі. Зрештою, він у 1580 році був
викуплений християнськими місіонерами і зайнявся літературною творчістю.
Практичний досвід і спостереження за життям переконали його в ілюзорності
ідеалів і цінностей, якими жило суспільство Іспанії, що приводило до їх
відставання.
Створений Сервантесом лицар «сумного образу» – Дон Кіхот, і уособлює
цю відсталість. Він абсолютно не практичний, реальність сприймає через призму
своїх фантазій: вітряки приймає за злих велетнів, з якими хоче воювати; старого,
напівживого коня, названого Росинантом, вважає за бойового скакуна; звичайну
скотарку, далеку від досконалості, приймає за красуню, яку називає дворянським
іменем Дульсінея Тобоська.
Насправді світ зовсім інший. Дон Кіхот – це все дворянство Іспанії, яке не
хотіло і не могло побачити і зрозуміти, що прийшли нові часи, які потребують
нових людей. Саме їх уособлює слуга Дон Кіхота – Санчо Панса. Він не вміє
читати, писати, не знає гарних манер, але вміє знайти дорогу, заробити і
порахувати гроші, нагодувати свого господаря тощо. Санчо Панса – людина
практична, людина справи, але у феодальній Іспанії він не може ствердити себе,
завоювати належне соціальне положення.
«Якщо протестанти засуджували показне хвастання і зверталися до
простих форм архітектури і прикрас, католицька церква, яка знову
розбагатіла, не знала почуття міри в декорі, вбачаючи в цьому спосіб
утримувати і надихати своїх послідовників».
Дж. Везерфорд

В подальшому образ Дон Кіхота став романтичним уособленням

благородства, відданості, лицарської честі тощо. Але насправді Сервантес
показав людину, яка не вписувалася в нову епоху. Як не вписалася в неї Іспанія. І
справа не лише в католицизмі, в його протистоянні з протестантизмом. В Іспанію
поступала колосальна кількість золота і срібла з американських колоній. Історики
179
вирахували, що з часу відкриття Христофором Колумбом Америки (1492 р.) до
1800 року було вивезено до 165000 тонн срібла і до 2846 тонн золота.
Але король, уряд, народ Іспанії (як і Португалії) немовби втратили розум від
усіх благ, пов’язаних з цим багатством. Воно викликало значну інфляцію – чим
більше золота і срібла мали люди, тим більше товарів вони хотіли купувати, і чим
більше було людей, які бажали купити ці товари, тим вищими ставали ціни.
Кількість товарів, що вироблялися, не могла догнати об’єми дорогоцінних
металів, що привозилося з Америки. В результаті інфляція збільшувалася,
зменшуючи вартість срібла і золота.
Іспанські фермери, ремісники, фабриканти виробляли мало товарів, тому їх
імпортували з інших країн. Чим більше зростала вартість срібла, тим швидше
воно витікало із країни до такої міри, що зникало, ледве з’явившись. Королі
витрачали свою частину срібла і золота до того, як воно прибувало з Америки.
Тому змушені були брати все більші і більші кредити. А це підривало торгівлю,
податкову систему, господарство в цілому.
Знатні сім’ї в Іспанії занадто пишалися своїм аристократизмом, щоб
турбуватися земними справами і дешевою комерцією. Їх і уособлює Дон Кіхот
Сервантеса. Вони продовжували розглядати себе і свій клас як завойовників
світу, чиє життя було зосереджено на мечах, конях, здобичі і данині.
Аристократи, королівський двір не могли уявити себе простими торговцями або
фабрикантами. Вони використовували золото і срібло не для розвитку економіки,
а для прикраси своїх будинків, кафедральних соборів, своїх меблів, карет і самих
себе.
Ця ера, відома як Siglo de Oro (Золотий вік), відмітила апогей іспанської
цивілізації. Далі пішов занепад, в результаті якого Іспанія не могла бути
конкурентом ні Англії, ні Франції, ні Німеччині, які йшли по шляху розвитку.
Прикладом занепаду є факт, що на початку ХІХ століття в Іспанії все ще діяла
інквізиція. Останнє аутодафе відбулося у 1809 році.
Досягнення англійського меркантилізму. Ствердження протестантизму в
Англії, як і в інших країнах Європи, було складним і кривавим. В Німеччині це

180
була селянська війна під проводом Томаса Мюнцера; у Франції тривалі гоніння і
переслідування гугенотів. В Англії в результаті боротьби вже в середині ХVІ
століття була сформована своя протестантська – англіканська – церква, яка не
підлягала юрисдикції Папи Римського.
Це стало однією з причин ствердження меркантилізму, який продуктивно
ствердив себе в Англії. Він складав основу економічного мислення вже в ХV-ХVІ
століттях. Меркантилізм (від італ. mercante – торговець, купець) означає
переконання, що для процвітання держави треба маніпулювати всіма доступними
адміністративними, юридичними, військовими засобами. В такому розумінні
меркантилізм був протилежний системі laissez-faire, яку згодом обстоював Адам
Сміт. В одній із своїх популярних форм меркантилізм полягав в думці, що
багатство і могутність країни залежать від суми нагромадженого золота.
Інший різновид меркантилізму зосереджувався на вдосконаленні
торговельного балансу через сприяння експортові, заборону імпорту і заохочення
власного виробництва. Дана позиція одержала назву протекціонізм – економічна
політика держави, королівської влади, спрямована на підтримку національної
економіки від іноземних конкурентів. Реалізація протекціонізму відбувається
шляхом адміністративного і фінансового заохочення вітчизняної промисловості,
обмеження торгівлі сировиною, сприяння виробництву власних товарів. Для
раннього періоду формування ринкових відносин протекціонізм має захисний
характер (охорона галузей промисловості, що розвиваються).
«Звичайний засіб збільшити наше багатство і скарби – зовнішня
торгівля. Причому слід завжди дотримуватися такого правила: щороку
загальна вартість товарів, проданих іноземцям, має бути вищою від вартості
спожитих іноземних товарів».
Томас Мен

В усіх своїх формах меркантилізм зосереджувався на зміцненні джерел

економічної могутності – колоній, мануфактур, морського флоту – і був
спрямований проти конкурентів в комерції в країні. У голландському варіанті
меркантилізм в основному належав приватній та місцевій ініціативі. У
французькому, а згодом і прусському (німецькому) варіанті політика
181
меркантилізму перебувала в руках влади короля. В Англії меркантилізм спирався
на поєднання приватних і королівських ініціатив.
Інтенсивний розвиток системи меркантилізму в Англії зумовив інтенсивний
розвиток власне ринкових відносин, для яких з середини ХVІ ст. і були створені
сприятливі умови:
по-перше, рання відміна кріпосної залежності, заміна натуральної ренти
грошовою прискорили господарський розвиток країни;
по-друге, в результаті Великих географічних відкриттів і переміщення
світових торгових шляхів з Середземного моря на океани Англія опинилася на
перехресті світової торгівлі;
по-третє, зростання промисловості на європейському континенті
стимулювало виробництво сировини (шерсті) в Англії, де створювалися
мануфактури новітнього типу;
по-четверте, в Англію із-за переслідувань переселилося багато спеціалістів
із Нідерландів, Франції, Німеччини (гугенотів, лютеран, кальвіністів);
по-п’яте, відбулися зміни в соціальній структурі – виникла промислова
буржуазія, а з феодалів виділилися дворяни-буржуа, які почали виробляти,
заробляти, що зробило їх союзниками капіталістів;
по-шосте, королівська влада своєю політикою підтримувала мануфактурне
виробництво, а поряд з ним торгівлю, кораблебудування, діяльність торгових
компаній.
«Ми бачили, як в ХVІ столітті в Англії проривається сильний
підприємницький дух, як землевласник перетворюється в капіталістичного
підприємця. І ми знаємо, що сучасний індустріалізм має свою колиску в Англії з
кінця ХVІІ століття».
В. Зомбарт

З середини ХVІ століття Англія вступила в мануфактурний період

капіталізму. Шерстяні тканини складали 4/5 експорту. Успішно розвивалася
металургія. В свою чергу розвиток суконно-шерстяних мануфактур привів до
аграрного перевороту.

182
 В результаті виникло капіталістичне фермерство, що привело до
створення резерву робочої сили для крупної промисловості. Аграрний переворот
сформував внутрішній ринок для промислового капіталізму.
Разом з тим зростання ринкових економічних відносин гальмувалося
феодальними цеховими обмеженнями. Нові буржуа були політично безправні. Всі
ці обставини і обумовили буржуазну, а точніше економічну революцію в Англії
(1642-1649 рр.). В результаті переміг новий – ринковий, капіталістичний лад.
Аграрний переворот підготував одну з головних умов розвитку капіталізму
– виник ринок робочої сили. Друга умова капіталістичного ладу – нагромадження
в руках не багатьох громадян грошового багатства і засобів виробництва
(капіталу), необхідних для створення капіталістичних підприємств і первісного
накопичення капіталу.
Вказані процеси обумовили завдання навести порядок в грошовій системі.
Це привело до великої грошової реформи, яка почалася в кінці 1695 року. Вона
повинна була ствердити стабільні основи грошового обігу в країні, колоніях, а
також між торговими партнерами по всьому світу.
Кар’єра Ісаака Ньютона. В ході проведення реформи на її сцені виник
несподіваний персонаж: найбільший вчений свого часу і один із самих впливових
діячів науки всіх часів сер Ісаак Ньютон. В березні 1696 року, він, по
запрошенню свого друга, канцлера казначейства Чарльза Монтегю мав зайняти
пост хранителя (куратора) монетного двору.
Що могло спонукати канцлера запропонувати цей пост Ньютону, відомому
своєю некомунікабельністю, самозаглибленням? Він провів більшу частину життя
як відлюдник, далекий від хитросплетінь політичного і фінансового життя.
Ньютон був пристрасним прихильником алхімії, в якій поряд з її хімічними
досягненнями знаходив глибокий релігійний смисл.
Майбутній великий вчений Ісаак Ньютон народився в 1642 році в сім’ї
фермера. З дитинства показав свою талановитість. Він був прийнятий в
Кембридж, але як бідний замість плати за навчання повинен був прибирати
приміщення і прислужувати своїм багатим однокурсникам.

183
 Виховання і середовище в Кембриджі зробило його дуже релігійним,
протестантом по орієнтації, переконаним ворогом католицизму, ревнителем
благочестя. Без сумніву, його релігійність сприяла егоцентризму, але також
живила неослабну схильність до наполегливої праці і пристрасне бажання
вивчати закони природи – відображення слави і сили Бога. Хоча бідність
змушувала його займатися незначним лихварством.
Після закінчення Кембриджа Ньютон успішно робить академічну кар’єру, в
27 років стає професором, заслужив репутацію кращого математика свого часу.
Він став відкритий для зовнішнього світу в зв’язку з роботою в Королівському
науковому товаристві (Академії).
Кар’єра Ньютона змінилася зовсім несподіваним чином. В 1685 році король
Яков ІІ, католик, почав боротьбу з духом протестантизму в Кембриджі. Ньютон
як протестант прийняв участь в конфлікті, хоча це було небезпечно. Але доля
була на його стороні. Король був скинутий з трону, протестантські настрої ніхто
не зачіпав, але цей епізод пробудив в ньому інтерес до політичного і суспільного
життя, хоча він був вже вченим зі світовим іменем. Він виставив свою
кандидатуру в парламент і переміг. Це зробило його публічною людиною,
розширило коло знайомств. З кінця 1680 років Ньютон дуже хотів зайняти
важливу державну посаду.
«З ХVІІІ століття Ньютон вважається найбільшим вченим Нового часу,
який навчив нас мислити холодними логічними категоріями… Він дивився на
видимий і мислимий світ тими ж очима, що і ті, хто починав створювати
нашу інтелектуальну спадщину 10000 років назад. Він був сучасним
вундеркіндом, у якого маги викликали щиру і органічну повагу».
Дж.М. Кейнс

В 1696 році такий випадок трапився, коли його старий знайомий лорд
Монтегю запропонував місце наглядача монетного двору з окладом в 600 фунтів.
Крім того, передбачалися виплати за кожну оброблену монетним двором унцію
золота або срібла.
Через чотири дні Ньютон різко припинив свої вчені заняття і досліди,
переїхав в Лондон і приступив до роботи в Тауері, де з 1300 р. знаходився

184
монетний двір. Моментально він перервав свою наукову кар’єру і з великого
вченого перетворився в новачка, який робив перші кроки в державній політиці.
Сам по собі цей перехід дивує, але ще більш вражає вибір нової діяльності: уявіть
собі Альберта Ейнштейна, який залишив Прінстон і став замісником директора
монетного двору або зам. міністра фінансів США.
Однак академічний вчений-теоретик Ньютон перетворився в
цілеспрямованого, вмілого, енергійного і вимогливого адміністратора, який
працював по 16 годин шість днів на тиждень. Він досконало вивчив увесь
виробничий процес і поступово розробив методи прискорення випуску монет.
Незважаючи на тривалий робочий день, Ньютон постійно удосконалював
свої пізнання в економіці, читав все, що можна було знайти по цьому предмету.
Пізніше він почав вести обширні записки по історії економіки, комерції і
монетарним системам. Також постійно боровся із тими, хто «обрізав» монети: він
розслідував кожну справу до кінця і добивався страти злочинців.
Доповідь Ньютона уряду по податкам і зборам стала важливим документом
по історії грошей і економічної науки. В цій доповіді Ньютон як математик до
грама вираховує співвідношення золота і срібла, фунта і шилінга, гінеї і фунта.
Аналогічні розрахунки Ньютон проводить стосовно іспанських песет,
французьких луїдорів, голландських дукатів, а також досліджує ситуацію в Італії,
Німеччині, Данії, Швеції, Китаї і Японії.
В ряді своїх рекомендацій Ньютон помилився. Очевидно, економіка є більш
складною наукою, чим фізика, і не все в ній, і особливо у фінансовій системі,
підлягає математичному розрахунку. Але він заслуговує статусу героя як перший
державний діяч, який насмілився застосувати закон попиту і пропозиції для
економічних прогнозів, які визначають державну політику.
Англійський банк. «Дух підприємництва» впевнено стверджувався в
Англії з ХVІ століття, чому в значній мірі сприяло розповсюдження
протестантизму. В основному це були послідовники кальвінізму, заснованого
швейцарським ідеологом Реформації Ж. Кальвіном в ХVІ столітті. Англійські
кальвіністи називали себе пуританами (англ. puritans, від пізнолат. puritas –

185
чистота). Вони відстоювали «чистоту» християнського вчення, і, як зазначалося
вище, право займати належне місце в системі споживання. Але за рахунок
домінування моральних принципів християнства і справедливої винагороди за
працю.
Боротьба за ствердження ринково-капіталістичних принципів в Англії
проходила у формі релігійних війн між католиками і протестантами. В результаті
це привело до Англійської економічної (буржуазної) революції (1642-1649 рр.),
яка закінчилась стратою короля Карла І і встановленням диктатури Олівера
Кромвеля, представника радикального крила кальвінізму. Проте в результаті цієї
боротьби був здійснений аграрний переворот, набули широкого розвитку
мануфактурне виробництво, торгівля. Нові господарські відносини стали
причиною появи в значній мірі грошового багатства (капіталу).
Наявність великої кількості грошей створювала ряд проблем: по-перше,
обрізання монет, що приводило до зменшення їх вартості. Ця практика була
відома з часів Римської імперії. По-друге, велика кількість срібла, що поступала з
копалень Америки і Азії, порушила ціновий баланс між ним і золотом. Якщо
людина хотіла обміняти золото на срібло, то повинна була віддавати більшу
кількість срібла. В Індії, наприклад, срібло було дешевше, ніж в Англії, що
привело до його експорту у величезних кількостях. Англійські купці і виробники
терпіли від цього великі збитки, оскільки це розоряло їх бізнес, особливо
виробництво шерсті і виробів з неї.
«Створення Англійського банку стало важливим кроком на шляху
економічного зростання країни в удосконаленні фінансової діяльності,
концентрації зусиль по підтримці ділового, підприємницького життя».
П. Бернстайн

Для подолання першої проблеми в процесі тривалих суперечок ручне

карбування було замінене на механічне. Це дозволило робити на краях монети
візерунки або написи, що зводило нанівець їх обрізання: без напису монета
ставала фальшивою. Так, Карл ІІ, син страченого короля Карла І, в 1663 році
наказав випустити нову золоту гінею, виготовлення якої було повністю

186
механізоване. На гінеї був зображений слон – знак Африканської компанії, яка
доставила на виготовлення гінеї золото. Краї монети прикрашав напис «Decus et
Tutamen» («Прикраса і захист»). Після появи золотої гінеї випуск срібних монет
здійснювався з використанням нових технологій.
Для подолання другої проблеми – експорт срібла або накопичення
приводило до його вилучення з обігу всередині країни, була проведена грошова
реформа. Але їй передувала війна з Францією, яку очолював король Людовік ХІV,
найбільш агресивний європейський лідер від римлян до Наполеона. Військові
витрати за вісім років (1689-1697 рр.), борги англійської казни перевищили 20
мільйонів фунтів стерлінгів. Податки, позички і лотереї не могли подолати
дефіцит. Тому був заснований Англійський банк. Банкова система почала діяти в
Європі, починаючи з ХІV століття. Але Англійський банк був особливим
посередником між урядом і заможними людьми, які стали його вкладниками.
Заголовна літера В (скорочене від Bank) з того часу використовується для
означення саме цього банку.
У відповідності з домовленостями Англійський банк надав уряду кредит 1,2
мільйона фунтів стерлінгів під 8 процентів. В обмін банк перший з англійських
приватних компаній одержав статус товариства з обмеженою відповідальністю
(акціонерної компанії, подібно багатьом сучасним фінансовим закладам), що
надавало значні вигоди в умовах швидкого росту фінансової активності.
Заснування Англійського банку стало поворотним пунктом в історії
Британії. З часом він постійно нарощував свій вплив, могутність у фінансовій
системі та економіці країни в цілому, в управлінні золотим запасом і фінансовими
відношеннями Британії з іншим світом.
Пірати його величності. В 1671 році грізний корсар, підступний головоріз,
позбавлений будь-якої жалості і совісті Генрі Морган, захопив столицю Панами,
яка належала Іспанії. Але коли повернувся з награбованими багатствами на
Ямайку, свою базу, був схоплений і переправлений в Лондон. Він не слідкував за
політичними подіями і не знав, що Англія уклала з Іспанією мирний договір, в
якому була поставлена вимога впіймати і суворо покарати бандита. Коли Моргана

187
доставили в Лондон, всі були впевнені, що його стратять. Цей жорстокий пірат
потопив десятки кораблів, загубив тисячі невинних людей. Суд відбувся, але
англійський король Карл ІІ, враховуючи попередні заслуги, а також готовність
служити королю, посвятив Моргана в лицарі. Після цього його відправили на
Ямайку, але вже віце-губернатором. В його обов’язки тепер входила боротьба з
піратами усіх видів, а золото і срібло поставляти в казну англійського короля.
Морський розбій з Середніх віків стає не тільки професійним, але й
політичним промислом. Англія, наприклад, підтримувала тих піратів, які
нападали на кораблі ворожої їй Іспанії, на той час великої морської держави. В
свою чергу у Франції раділи, коли флібустьєри грабували британських торговців.
Тому удачливим корсарам покровительствували королі і королеви. Деяким
видавали навіть каперські (піратські) свідоцтва, які давали «законне» право
грабувати торгові кораблі противника. Особливо іспанські галеони, які йшли з
Америки, навантажені золотом і сріблом. Справа полягала не лише в наповненні
королівської скарбниці. З 1588 року, після розгрому іспанської Великої Армади,
Англія прагне завоювати право стати «володаркою морів». Адже це період
становлення колоніальної системи, яка відіграла величезну роль у збагаченні
англійських правлячих кіл.
Але процес колонізації передбачав боротьбу з конкурентами – Голландією,
Францією. Створена в 1600 році англійська Ост-Індська компанія одержала
монопольне право в торгівлі з Індією, що дозволило їй отримувати 100-200%
прибутків.
В ХVІ столітті в Англії були створені Московська, Левантійська (Турція),
Марокканська, Естляндська, Гвінейська, Вест-Індська торгові компанії. Торгівля з
цими країнами приносила величезні прибутки англійським купцям.
«Каперство ж і морський розбій тепер безперервно переходять одне в
одне: Privateer (капітан капера) стає Pirate (піратом), так само як і цей
останній, в свою чергу, знаходить застосування на службі держави, як капітан
капера».
В. Зомбарт

188
 В кінці ХVІ століття Англія почала колонізацію Північної Америки. На
початку ХVІІ століття була створена перша англійська колонія – Вірджинія, а
потім Нова Англія, Нова Шотландія, Кароліна, Меріленд (тепер штати США).
Були створені нові торгові факторії у Вест-Індії, в Африці, Індії.
Англійські моряки і купці досягли успіхів в контрабандній торгівлі, чому
сприяла «революція цін». Ціни, які виросли через поставку маси золота і срібла в
Іспанії і Португалії, зробили конкурентноздатними і більш дешевими англійські
товари. Англійці розширили контрабандну торгівлю з іншими країнами, що
одночасно вимагало збільшення вироблення товарів на англійських фабриках і
мануфактурах.
Фактично виникла нова економіко-політична реальність – боротьба за
морські шляхи і їх безпеку. А в той жорстокий вік всі засоби були добрими, якщо
допомагали досягти успіху. Тому й потрібні були свої пірати. По-перше, вони
були сміливі, мали великий досвід ведення боїв на морі. По-друге, перехід на
службу королю давав можливість одержати прощення за свої розбійницькі гріхи.
Кораблі піратів споряджалися також багатими людьми, яких називали
«gentlemen adventurers» (англ. благородний шукач пригод). За ними стояли часто
інші багаті люди, які давали першим в позику кошти під високі проценти. Іноді
навіть вищі аристократи приймали участь в подібному підприємництві.
Генрі Морган, який став віце-губернатором Ямайки, був не виняток.
Представники знаменитої в ХVІ-ХVІІ століттях в Англії фамілії – Букінси, були
відкривачами нових земель, державними чиновниками, морськими розбійниками,
капітанами і купцями, непримиримими бійцями проти Іспанії. Так само
виглядають Міддлтони, інший великий торговий дім того часу.
Морським розбоєм займалися й інші торгово-колоніальні держави. В ХVІІ
столітті міністр фінансів Людовіка ХІV Кольбер склав план об’єднання
французьких піратів в ескадру і постановки її на службу королю. Французькі
пірати (флібустьєри) займалися своєю справою у водах іспанських колоній, біля
Ямайки тощо.

189
 Морський розбій ще в ХVІІ столітті складав одну з головних ділових
галузей економічної діяльності держави, торгових компаній, приватних осіб. Саме
таким чином стверджувався «дух підприємництва», основа ринкової економіки.
***
Процес розвитку економіки складний і залежить від багатьох факторів –
технологій, промисловості, належного рівня внутрішньої і зовнішньої торгівлі,
підтримки влади тощо. Але велику роль відіграють також позаекономічні
фактори, насамперед релігія. Епоха Реформації, яка означає перегляд постулатів
католицизму, виникнення та ствердження протестантизму, стала важливим
ідейним і смисловим поштовхом для формування власне ринкових відносин. В їх
основі – «логіка діла», яка постає основою будь-якого підприємництва,
спрямованого на одержання прибутку, – торгівлі, мануфактури, виробництва
тощо. Протестантська «логіка діла» обумовлює колосальні перетворення в
розвитку економіки: розбійник стає державним службовцем, вчений –
фінансистом, чиновник – розбійником. Визначальною політикою і поведінкою
особи стає прагнення одержати вигоду.

190
 ДЕРЖАВА – ЦЕ Я!
(Меркантилізм у Франції ХVІ-ХVІІІ ст.)
«Людовік XІV говорив: «L’etat c’est
moi» – «Держава – це я». Джон Ло з не
меншою основою міг сказати:
«L’economie, c’est moi» – «Економіка –
це я»»
Наїл Фергюсон

Особливості економічного розвитку Франції. Місія д’Артаньяна. Грошові

справи кардиналів. Доля «Залізної маски». Кольберизм. «Герцог із Арканзасу».
Народження політичної економії.

Кожну людину завжди приваблює таємниця, яких в історії багато. Одна з

найбільш загадкових – в’язень в залізній масці, якого тримали в найстрашнішій
тюрмі Франції – Бастилії. Вперше про людину в залізній масці написав
французький філософ Вольтер в 1717 році. На його думку, в’язнем в залізній
масці міг бути брат-близнюк короля Франції Людовика XІV, обличчя якого
спеціально заховали. Всі прийняли цю історію на віру, у багатьох з’явився інтерес
до людини, захованої в казематах Бастилії. Віктор Гюго написав драму під
назвою «Близнюки», а знаменитий письменник Олександр Дюма максимально
використав сюжет про людину в залізній масці в своїх романах, зокрема «Трьох
мушкетерах», «Віконт де Бражелон», де одним з головних героїв виступає
благородний д’Артаньян.
Всіх влаштовувала романтична і таємнича історія близнюків-братів, яких
народила королева Анна Австрійська у шлюбі з королем Франції Людовиком ХІІІ.
Старшого з них, претендента на престол, але слабкого здоров’ям, вирішили
усунути і заховали в тюрму, щоб він ніколи звідти не вийшов. Вбити його не
могли, оскільки по закону не можна було проливати священну кров принца. Але
існують й інші версії.
Ряд істориків стверджують, що цим в’язнем був граф Антоніо Маттіолі,
перший міністр Карла ІV, герцога італійської держави Мантуї. Любитель карт,
191
пишних банкетів і розваг, він накопичив величезні борги. Для їх погашення
Карл ІV вирішив продати прикордонні землі герцогства королю Франції Людовіку
ХІV за 100 тисяч луїдорів. Угода була секретною, і для її оформлення в Париж
була відправлена довірена особа – граф Маттіолі. Йому особисто Людовік ХІV
вручив означену суму, від себе додав великий брильянт і кілька сот луїдорів за
мовчання. Але жадібний по натурі граф вирішив на цьому ще додатково заробити.
Він продав цей секрет володарям Австрії, Іспанії, Турину.
Авторитету Людовіка ХІV, його особі, його казні була нанесена
непоправима шкода. Король не міг цього простити. Маттіолі заманили в пастку в
1679 році, схопили і таємно вивезли в Париж, наділи на лице «залізну» маску і
вивезли у фортецю Пінероль (в Піренеях), а згодом перевели в Бастилію. Там він і
помер в 1703 році.
Суть цієї історії не в секретних угодах, таємницях престолонаслідування,
або жадібності італійського міністра-інтригана. Проблема в особливостях
соціально-економічного розвитку Франції, яка в цей період була абсолютною
монархією. Король міг купувати, укладати таємні угоди, карати, милувати, не
рахуючись із законом, інтересами держави та людини. Чи міг в умовах повної
залежності від волі монарха виробляти і заробляти підприємець, діяльність якого
повинна бути вільно?
Особливості економічного розвитку Франції. В силу ряду причин –
абсолютизму королівської влади, залежності від неї виробника, домінування
католицизму, який продовжував стверджувати «логіку добрих справ» (яка була
гальмом для розвитку ділової моралі і ринкових відносин), Франція відставала від
свого історичного конкурента – Англії. Прагнучи залишитись великою країною,
Франція почала колоніальні захоплення, розширила заморську торгівлю, захопила
території в Індії, колонізувала Канаду, Вест-Індію, землі по річці Міссісіпі. В 1664
році створила свою Ост-Індійську компанію. Але становленню ринкових відносин
заважала насамперед політична система: від волі короля залежало життя і свобода
всіх жителів держави. Підприємець в таких умовах не мав належної свободи для
ведення своїх справ (бізнесу). На противагу Франції в Англії революція 1642-1649

192
років ліквідувала необмежену владу короля, панування феодалів, що
стимулювало розвиток торгівлі і мануфактурного виробництва.
У Франції політичною основою системи господарювання залишався
феодалізм. Ведучою галуззю економіки було сільське господарство, а самим
численним класом – селянство. Як і раніше, існувала монополія дворян на землю,
а селяни були основною категорією утримувачів земельних участків –
цензитаріями. Широко використовувалася оренда. Виплачували селяни і
натуральний оброк – шампар, обтяжливий для них, але ще більш тяжкий був
грошовий оброк – чинша. На користь короля вносилась королівська талья, а на
користь церкви – десятина.
Селяни залишалися основними платниками податків, які постійно
збільшувалися. В XVI-XVII ст. в силу цієї причини відбувалися часті селянські
повстання (наприклад, в 1548, 1624, 1639 та інших роках). На відміну від Англії у
Франції не було масового обезземелювання селян і переходів дворянства в лави
підприємців. Основними каналами накопичення капіталу стали податкова
система, державні займи (система державного боргу), продаж судових і
фінансових посад.
Особливо обтяжливим був податок на сіль – габель. Королівська талья,
введена в 1439 році, бралась із землі, майна або подушно. В 1549 році з
королівською була введена мала талья, призначена для оплати війська. В XVI
столітті у Франції булла введена відкупна система, а на початку XVII століття був
встановлений загально французький відкуп податків.
«Абсолютизм можна з однаковим правом розглядати як причину і як
наслідок тієї слабкої поваги, з якою у Франції відносились до торгівлі і
промисловості, ті презирливі відгуки про їх соціальну цінність аж до XVIII
століття».
В. Зомбарт

Система державного боргу у Франції бере початок в 1522 році, коли король
Франциск І взяв у паризьких банкірів в борг 250 тисяч ліврів з розрахунку 10%
річних. З цього періоду розширюється спекуляція на ринку рентних паперів,
ростуть проценти. В результаті виникла тонтіна – успадкування права
193
одержання процентів по державним займам, що привело до формування
прошарку рантьє – осіб, що жили на проценти з цінних паперів. В свою чергу це
посилило позиції лихварів.
Багаті і підприємницькі прошарки користувалися можливістю скуповувати
права дворян на збір ренти, брати на відкуп збір податків, займалися іпотечним
кредитом, купували землю. Все це свідчить про те, що у Франції переважали не
підприємництво, не виробництво, а лихварство і відкупні операції.
Місія д’Артаньяна. Справжнє ім’я мушкетера і героя романів О. Дюма –
Шарль де Ож’є де Бац де Кастель мор. Він народився в Гасконі в 1611 році,
пізніше взяв прізвище своєї матері – д’Артаньян, відомої аристократичної
фамілії. З юності він навчився майстерно володіти шпагою, стрибати з башти
свого замка прямо в сідло коня, що не раз рятувало йому життя, сповнене
небезпечних пригод.
Юний Шарль де Бац дійсно відправився в Париж, де за перший рік
перебування прийняв участь в трьох дуелях, став знаменитим, поступив в роту
королівських мушкетерів завдяки протекції командира роти графа де Труавіля,
великого друга сім’ї матері.
Після смерті Людовіка ХІІІ д’Артаньян перейшов під знамена кардинала
Мазаріні. Під час Фронди – політичного і військового протесту аристократів
проти абсолютизму, захищав королівську сім’ю і малолітнього короля Людовіка
XIV, життя якого часто було в небезпеці. В 1651 році Людовік XIV досяг
повноліття, одержав право зайняти престол, а д’Артаньян залишився і надалі при
ньому як довірена і перевірена особа, не раз виконуючи секретні доручення
короля і кардинала Мазаріні.
Пам’ятаючи про небезпеки і гоніння, які він пережив в юності, Людовік XIV
приклав багато зусиль для максимального посилення своєї влади та її авторитету.
При ньому абсолютизм досягнув апогею: він породив фаворитів і фавориток,
створив величезний бюрократичний апарат, збільшив в рази військові витрати.
Служити королю, бути королівським чиновником було вигідно. Це привело до

194
системної корупції: за гроші можна було купити посаду, вирішити будь-яке
питання.
«В епоху правління Людовіка XIV знатні аристократи, які були
губернаторами провінцій, зводяться до положення поміщиків, дворянства при
дворі короля, і на ці місця стали назначати як на посади; або із дворянства
назначалися офіцери, генерали армії».
Г. Гегель

Утримання королівського двору, фінансування численних балів, ведення

розкішного життя вимагало величезних витрат. Їх оплачували через податки в
основному селяни і ремісники. Стримування їх незадоволення і протестів
вимагало «сильної влади» або «сильної руки». Такою «рукою» і став Людовік XIV,
якого улесливі придворні називали «король-Сонце». Хоча він пам’ятав всі знатні
аристократичні фамілії і їх бунтарство в дні Фронди (громадянської війни).
Король не простив їх до кінця, і вони до смерті це відчували. З дитинства складне
життя виховало в ньому двоєдушність – вміння, а потім і коварне бажання
приховати свої наміри. А це – найважливіша характеристика тирана. Однак всі ці
якості не були сприятливі для розвитку економіки.
Період правління Людовіка XIV – це час ствердження національних держав,
що також вимагало сильної влади. По мірі накопичення капіталів виникали крупні
багатства. Одержали розвиток банки і загальнодержавні ярмарки. Виникнення
заможних людей – буржуа – вимагало тримати велику армію і апарат чиновників,
які захищали їх інтереси. В абсолютній владі було зацікавлене досить численне
дворянство (аристократи), яке ще довго буде залишатися привілейованим класом,
займати вищі державні посади. Однак їх влада буде обмежена волею, бажаннями і
правами короля. Король Людовік XIV і його наступники досягли повного
контролю над всіма провінціями, володіли повним монопольним правом на
видання законів, обов’язкових для всієї держави, включаючи закони про податки і
військову службу. В цих умовах міста втрачають свою автономію, перестають
скликатися Генеральні штати (парламент).
В цій ситуації закони фактично встановлював король і, відповідно, вимагав
їх безумовного виконання. В противному випадку слідувало жорстоке покарання.
195
Це свідчило про обмеження не просто свободи, а свободи всіх видів діяльності, в
тому числі і підприємництва. Свободою володів тільки король. Йому належала
вся країна, її ресурси, життя підданих, гроші. Дана ситуація загальмовувала
розвиток Франції на шляху ринкових перетворень порівняно з Англією, що
привело до відставання в економічному, політичному і військовому планах. Хоча
Людовік XIV був впевнений, що вся його діяльність правомірна і в найбільшій мірі
слугує благу Франції, з якою він себе ототожнював. Знаменита теза Людовіка XIV:
«Держава – це я!», підтверджує його самовпевненість. Для підтримки цієї
самовпевненості і потрібен був д’Артаньян зі своїми мушкетерами.
Грошові справи кардиналів. В часи абсолютної монархії всі були
залежними від грошей – король, принци, аристократи, мушкетери, гвардійці. Їх
дорогі коні, одяг, зброя вимагали великих витрат. До появи кардинала Рішельє
аристократи часто брали в борг у лихварів і банкірів, але віддавали рідко.
Кардинал Рішельє був не тільки політиком, але й прекрасним підприємцем.
Він зумів ввести моду на гроші. Тепер знатний аристократ повинен був бути
багатим, якщо хотів визнання в своєму оточенні. При ньому не віддавання боргу
стало аморальним і небезпечним. Спеціальна служба, чиновники якої були в
чорному одязі, безжально описували майно родовитих боржників. Виникли такі
слова, як «виклик в суд», «опис майна», «боргова розписка», «протест векселя».
«Зовнішня політика кардиналів Рішельє і Мазаріні була присвячена
Тридцятилітній війні, внутрішня – утвердженню централізованої королівської
влади супроти привілеїв провінції і аристократії. Нещадні напади Рішельє на
джерела багатства й сили аристократів у провінціях спричинили до
відчайдушних бунтів і війн Фронди в 1648-1653 рр.».
Н. Дейвіс

Услід за Рішельє прийшла його тінь – кардинал Мазаріні. Він провадив

моду на гроші, додавши до неї моду на хабарі. Майно Мазаріні, описане після
його смерті, оцінювалось в 40 мільйонів ліврів. Це була колосальна для того часу
сума, яка в два рази перевищувала майно і фінансові статки Рішельє. Після його
смерті гроші дісталися родичам. Щоб король не забрав гроші у родичів, кардинал
Мазаріні заповів Людовіку XIV, королю Франції, свою знамениту колекцію – 200

196
античних статуй, 500 картин великих майстрів, кілька сотень старовинних
манускриптів, а також брильянти. Вони вважались найбільш красивими в Європі.
Саме при цих кардиналах народжувалася нова епоха. Тепер в моді були не
тільки честь, хоробрість, але і гроші. Кардинал Рішельє приділяв велику увагу
фінансовим справам. Зокрема, він підтримував головного інженера Паризького
монетного двору П’єра Блонда, який ініціював механічне карбування монети.
Разом з тим католицька церква у Франції, яка фактично уособлювала
феодальну систему, не сприяла розвитку підприємництва. Її вплив на економічне і
політичне життя був визначальним аж до Великої французької революції, з якої
почався розвиток ринкових відносин. Кардинали, насамперед Рішельє, який був
видною політичною фігурою, разом з тим уособлювали феодальну ієрархію,
виступали опорою абсолютизму. Їх багатства не сприяли розвитку багатства
Франції та її народу.
Доля «Залізної маски». Абсолютна влада короля не лише обмежувала
свободу більшої частини населення, яка не мала ніяких прав. Але також і тих, хто
займав певне місце в соціальній ієрархії, володів грошима і майном, користувався
правами і привілеями. Один з головних злочинів, насамперед привілейованих
людей, полягав в спробах перевищити владу короля.
Показовою в цьому плані є історія Н. Фуке, міністра фінансів (суперінтенда)
в уряді Людовіка XIV. Розумний, знаючий, слухняний, він швидко зробив кар’єру.
Спочатку він служив кардиналу Рішельє, а потім кардиналу Мазаріні. Під час
Фронди надавав великі послуги королівській сім’ї. Саме він допоміг кардиналу
Мазаріні накопичити його величезні статки.
Не ображав Н. Фуке і себе. Він одержав дозвіл на освоєння колоній в
Америці і Африці, на чому нажив казкове багатство. Він безконтрольно
розпоряджався фінансами королівства, але слідкував, щоб державна казна не була
пустою. Крім того, щедро і постійно надавав займи для держави із своїх коштів.
При Фуке банкіри, які хотіли жити спокійно, повинні були щедро жертвувати в
казну. Тих, хто цього не робив, чекали виснажливі фінансові перевірки і судові
процеси.

197
 Але після смерті кардинала Мазаріні король вирішив відмінити пост
міністра фінансів. Н. Фуке зрозумів, що повинен піти з уряду. Отже, з
королівського двору і влади, які були підтримкою його фінансових операцій. Він
вирішив заслужити милість монарха, організувавши грандіозне свято з метою
надати небачені почесті королю. На свято були запрошені знатні вельможі
Франції і Європи, а також кращі мислителі, поети і художники того часу. Великий
драматург Мольєр написав на це свято п’єсу.
«Великий Фуке в епоху Людовіка XIV суми, які збирав в торгівлі, а також
і шляхом деяких не зовсім чесних операцій, спрямовував на те, щоб зробити
увесь двір своїм «боржником» і тим самим, врешті-решт, своїм ворогом.
Кінець його відомий: звинувачений в державній зраді, він був заарештований,
позбавлений свого майна і помер у в’язниці».
В. Зомбарт

Гостям, які прибули по запрошенню, був запропонований чудовий обід з

блюд східної кухні, а також ексклюзивні страви, спеціально приготовлені для
цього вечора. Обід супроводжувався музикою, написаною по замовленню Н. Фуке
в честь короля. Після обіду гості були запрошені на прогулянку по саду, де їх
вражали незвичайні клумби, оригінальні фонтани, чудовий замок. Ці споруди і
витвори стали потім джерелом натхнення архітекторів при спорудженні
палацового комплексу Версалю. Був красивий феєрверк, і свято продовжувалось
цілу ніч.
На другий день Н. Фуке був заарештований відданим королю капітаном
мушкетерів д’Артаньяном. Через три місяці він постав перед судом по
звинуваченню в крадіжці з державної казни, був визнаний винним і поміщений в
ізольовану в’язницю в Піренейських горах, де пробув 20 років. По одній із версій,
саме Н. Фуке і був таємничою залізною маскою, оскільки володів якоюсь
надзвичайно важливою державною таємницею. Маска назавжди приховала від
світу колись могутнього Ніколя Фуке разом з його таємницею. Олігарха постійно
перевозили з в’язниці у в’язницю, поки він не помер у Бастилії.
Помилка Фуке полягала в тому, що він посягнув фактично на владу короля.
Вишукане, вражаюче багатством свято образило короля, зачепило його

198
самолюбство, королівську гідність. Цей приклад показує, що в умовах абсолютної
монархії ніхто не може протистояти королю. Тільки він може бути багатим,
красивим, благородним. Нерозуміння цього коштувало Н. Фуке так дорого – він
заплатив свободою і життям в неволі.
Кольберизм. Особливості соціально-економічного розвитку Франції,
обумовлені абсолютизмом, визначили і своєрідність мануфактурного
виробництва. Перші мануфактури, які виникли XVI столітті, були утворені для
виробництва сукна, полотна і шовку. Специфіка промислового розвитку Франції
полягала у приватному виробництві товарів для правлячого класу – предметів
розкоші, парфумерії, косметики. Але на відміну від Англії, де мануфактури
будували підприємці, у Франції розвиток мануфактур підтримувала держава.
Тобто король і його оточення.
Французький абсолютизм надавав їм права, привілеї, виділяв субсидії. Це
була політика меркантилізму, яка найбільшого розвитку одержала при
Ж. Кольбері (1613-1683 рр.). Зайнявши пост міністра фінансів після Н. Фуке, він
визначав могутність держави кількістю наявних в ній грошей. Джерело їх
одержання і наповнення казни Ж. Кольбер бачив в торгівлі. Він засновник
французьких Ост-Індійської і Вест-Індійської компаній. Також він увів
протекціоністський тариф, підтримував розвиток королівської мануфактурної
промисловості.
Державне втручання в економіку досягло при Кольбері найбільшої сили, а
його економічна політика увійшла в історію під назвою кольберизму. Система
протекціоністських заходів для забезпечення активного торговельного балансу,
який проводив Кольбер, включала: мито на ввезення промислових товарів,
зведення імпорту до мінімуму; підтримка розвитку вітчизняної промисловості;
створення за рахунок держави експортних мануфактур; надання привілеїв
промисловцям-підприємцям.
«Дух підприємництва у Франції часів Кольбера не у всіх купців пустив
коріння: вона повна романтичних ідей, повна захоплення, повна лицарських
схильностей – незважаючи на тугу по ринковому укладу життя».
В. Зомбарт

199
 Але що це означало на практиці? В 1666 році був обнародуваний указ
Ж. Кольбера, який обмежував ділову ініціативу підприємництва, яку він вважав
руйнівною. Тепер тканини, які вироблялися в Діжоні і Селанжі, повинні
складатися з 1408 ниток, включаючи кайму – не більше і не менше. В Авалоні і
двох інших містах-виробниках число ниток повинно рівнятися 1376; ткачі
Шатійона повинні були виходити тільки з 1216 ниток. Будь-яка тканина, яка не
відповідатиме стандартам, буде прибита до стовпа ганьби. Якщо це повториться
тричі, біля стовпа ганьби буде стояти торговець.
Якщо ткач хотів виготовляти матерію за своїм методом, то він повинен
одержати дозвіл на використання необхідної йому кількості ниток визначеної
довжини від міських суддів. В свою чергу вони оголосять своє рішення лише
після того, як своє слово скажуть чотири найстарших купця і чотири найстарших
ткача цього цеху. Зрозуміло, що ніяких пропозицій щодо удосконалення майже не
поступало.
Показовою є історія, коли кравці почали робити ґудзики з тканини. Ця
новація, яка могла нанести збитки давно існуючій галузі виготовлення ґудзиків з
металу, викликала обурення влади. Тому на виробників ґудзиків з тканини були
накладені штрафи. Але ґудзиковій гільдії цього було замало. Вони почали
вимагати права на обшук будинків і гардеробів, а також штрафів і навіть арешту
як виробників, так і тих, хто буде помічений в одязі з ґудзиками із матерії.
«У наших купців немає ніякої ініціативи, щоб братися за речі, які їм не
знайомі».
Ж. Кольбер

Політика протекціонізму і заборон, яка була начебто спрямована на

підтримку держави, разом з тим забороняла все нове, а також будь-які зміни.
Поступаючий у Францію із-за кордону набивний ситець загрожує добробуту
швейної промисловості. Тому відразу приймаються міри боротьби з тим, хто
ввозить цей ситець в країну. Тільки у Валенсі по звинуваченню в торгівлі
забороненим ситцем сімдесят сім чоловік засудили до шибениці, п’ятдесят вісім –

200
до колесування, а шістсот тридцять один були відправлені на каторгу, і лише один
щасливчик був відпущений на свободу.
Можна критикувати Ж. Кольбера, але він був породженням свого часу –
епохи абсолютної монархії Людовіка XIV, і діяв у відповідності зі своїм часом.
Проте його енергія сприяла не тільки розвитку шовкових і шерстяних
мануфактур, але й металургійних. Виникли кредитні заклади, одержала розвиток
внутрішня торгівля, хоча продукція мануфактур із-за низької купівельної
спроможності населення призначалась насамперед для зовнішнього ринку. При
міністрі Ж. Кольбері одержав розвиток торговий і військовий флот Франції.
«Герцог з Арканзасу». Епоха змагань за гроші і багатство між королями,
кардиналами, міністрами, мушкетерами, підприємцями сформувала право на
існування поняття вигоди. Адже, починаючи з Середніх віків, і в часи Шекспіра,
головне завдання всіх людей було не покращення свого положення, а підтримка
його на певному рівні. Праця ще не стала засобом для досягнення мети – грошей і
тих благ, які на них можна було отримати.
Але розвиток підприємництва як діяльності, яка відкривала можливості
заробити гроші і досягнути багатства, формував інше розуміння їх ролі в житті
людини: стверджувалась звичка до грошей і заснованого на купівлі-продажу
образу життя.
Новий, діловий світ, який намагався контролювати Ж. Кольбер,
охоплювався лихоманкою збагачення і спекуляції. Прикладом є діяльність
шотландського авантюриста Джона Ло, який заснував в 1718 році у Франції
Міссісіпську компанію, яка начебто збиралась розробляти золоті рудники в
Америці.
Йому повірили, зокрема герцог Орлеанський, який після смерті Людовіка
XIV в 1715 році став регентом малолітнього короля Людовіка XV. Франція
перебувала в тяжкій фінансовій кризі, провінції відмовлялися платити податки.
Джон Ло запропонував герцогу Орлеанському свою допомогу: він вніс
пропозицію замінити золоті монети паперовими банкнотами – борговими
зобов’язаннями. Це принесло певні дивіденди. З’явився Королівський банк, де

201
стали випускати банкноти з правом обміну на золото. Королівський банк став
наповнюватись грошима. Була введена монополія на продаж тютюну і
кораблебудування. Прибуток, який одержав регент і королівська сім’я, дозволив
нагородити Джона Ло посадою міністра фінансів і титулом герцога
Арканзаського.
Це підняло довіру до Джона Ло, і акції Міссісіпської компанії знайшли
покупців серед всіх верств населення – багатих, бідних, аристократів. Всі знали,
що з Америки привозять золото, і сподівалися також долучитися до цього
процесу. Компанія була побудована за принципом велетенської піраміди:
інвестори (покупці акцій) отримували прибутки від наступних інвесторів.
Королівський банк друкував паперові банкноти, які інвестори могли взяти в борг,
щоб купити акції в Компанії Міссісіпі; потім компанія використовувала нові
банкноти для виплати фіктивних прибутків. Компанія Міссісіпі і Королівський
банк разом одержували прибутки, продаючи один одному банкноти і акції.
«Можливо, такий задум Ло не поганий сам по собі; але він буде мати
погані наслідки скрізь, окрім республік або монархій подібно англійській, де
витрати здійснюють ті, хто забезпечує казну грошима – в тому об’ємі, який
вони самі вважають доречним».
А. Сен-Сімон

Для покриття створеного ним «фінансового пузиря» Джон Ло описував

начебто існуючу колонію на Міссісіпі як справжній рай, в якому багато різних
товарів і, що саме головне, золота. Для того, щоб підлестити регенту, в гирлі
Міссісіпі було засноване місто Новий Орлеан. Кілька тисяч бідних жителів з
Європи погодились на роль колоністів. Але їх зустріли спека, болота і хмари
комах. Рік життя витримав кожний п’ятий – решта помирали від голоду і
тропічних хвороб.
Як і кожна «піраміда», Компанія Міссісіпі постійно вимагала грошей. Ціни
акцій постійно росли. Якщо 1 серпня 1719 року акції продавалися за 2750 ліврів,
то 30 серпня вони коштували вже 4100, а 4 вересня – 5 тисяч ліврів. Джон Ло
викинув на ринок ще 100 тисяч акцій, потім проробив це 28 вересня і 2 жовтня, а
через два дні випустив додатково скромних 24 тисячі. Восени ціни акцій вийшли
202
за 9 тисяч ліврів, а 2 грудня доля в компанії (ціна акції) коштувала небачені
раніше 10025 ліврів. В березні 1720 року одна акція оцінювалась в 12500 ліврів.
Ейфорія на очах перетворювалась в магію.
Пропозиції Джона Ло забезпечити безбідну старість або оплатити гріхи
молодості зробили його улюбленцем бездіяльного класу. Писар із британського
посольства свідчив: з ранку і до самого вечора на вулиці біля офісу компанії
«товпляться принци і принцеси, герцоги, герцогині та інші знатні люди, які
складають гордість Франції. Вони готові продавати маєтки і закладати домашні
дорогоцінності, тільки б не залишитись без акцій Міссісіпі». На вулицях чоловіки
і жінки боролися за право одержати долю в компанії, здійснювалися вбивства,
багатства створювались за ніч. В цей період, особливо в останні дні існування
компанії, мова збагатилася словом «мільйонер»: мільйонер – millionare, як і
підприємець – entreprener – французький винахід.
Дехто почав відчувати неспокій. «Всі в Парижі посходили з розуму, не
інакше», – писав Вольтер. Автор «Робінзона Крузо» Даніель Дефо з легким
презирством писав, що «французи звели прекрасний замок з повітря». Для того,
щоб зняти підозри і віддалити катастрофу, була найнята тисяча бродяг: озброєні
кирками і лопатами, вони пройшли по вулицям Парижу, зображуючи
золотодобувачів, які начебто відправляються в Америку на золоті копальні.
«В основі системи Ло лежала абсолютна влада короля, і ті дні яскраво
показали, що фундамент цей хиткий».
Н. Фергюсон

Незабаром банк випустив вдвічі більше паперових акцій, чим було монет у
всій країні. Зрозуміло, що в такій ситуації він більше не міг гарантувати, що
кожна банкнота буде забезпечена золотом. Компанія Міссісіпі потерпіла крах,
коли стало очевидним, що обіцяне нею багатство ніколи не матеріалізується.
Королівський банк збанкротував разом з нею. До банку зібрався великий натовп
обурених людей, які хотіли повернути свої гроші. Декілька людей були задавлені,
натовп поніс їх до палацу Пале-Рояль. Вони вимагали виходу до них регента

203
герцога Орлеанського, щоб він побачив, до чого привела ця система, а також
смерті Джона Ло, який привів до нещастя і розорення країни.
Зганьбований і ненавидимий всіма Джон Ло втік у Венецію, де і помер у
1729 році. Титул «герцога Арканзасу» помер разом з ним. Але фінансовій системі
Франції був нанесений удар. Королівський двір так і не привів свої фінанси в
порядок, і аж до кінця правління Людовіка XVI перебував в незавидному
положенні. Нестача грошей обумовила провал численних реформ, поки остаточне
спустошення казни не привело до Великої французької революції.
Афера Джона Ло засвідчила про появу у Франції паростків ринкової
системи. Тепер вирішення проблеми досягнення багатства полягало не у
слідуванні традиціям або наказам, а у вільній діяльності людей, які шукали для
себе вигоду. Бажання отримувати побільше грошей приводило не тільки до
успіху, але і до пасток, невдач, катастроф. Однак бажання збагачення говорило
про необхідність появи системи ринкових відносин.
Народження політичної економії. Інтереси Франції відстоювали не лише
королі, кардинали, міністри, мушкетери. Патріотами були також гугеноти, які
представляли підприємницький клас, який народжувався. Вони намагалися вийти
за обмеження, які накладалися абсолютизмом, феодалізмом і католицькою
церквою. В проповідях протестантизму не було схвалення життя, проведеного в
бідноті і духовному спогляданні, як протилежності земного життя. В них
стверджувалося, що використання даного Богом таланту до ведення бізнесу –
добра справа. Підприємництво для протестанта перейшло в розряд
загальновизнаних чеснот. І зовсім не із-за вигод, які воно приносить, а із-за
примноження величі і слави Бога. Тобто підприємницькою діяльністю,
зароблянням грошей своєю працею, своєю активністю. Але для цього поряд зі
Святим Письмом потрібно було і наукове обґрунтування.
В 1615 році у Франції вийшов «Трактат про політичну економію», який
написав один з освічених людей того часу Антуан Монкретьєн де Ваттевіль
(1575-1621 рр.). Термін «економіка» вживався з античних часів і був прив’язаний,
зокрема в Арістотеля, до філософії. Але період, в який жив де Ваттевіль – це

204
бурхливий розвиток, особливо в Англії, міжнародної торгівлі, боротьба за ринки
збуту, яка посилила значущість політичних відносин, військове суперництво між
молодими національними державами, боротьба за сфери впливу в Європі і у
відкритих землях висунули на перше місце політику. Тому цілком зрозуміле
прагнення де Ваттевіля трактувати економію як науку політичну. Мислитель
визначав політичну економію як науку про правила і мистецтво управління
державою господарською діяльністю з метою отримання практичних
результатів. На той час інтенсивна комерційна діяльність активізувалась у всіх
сферах економічного життя, тому філософсько-релігійні роздуми про «вічні
істини» поступилися справам земним, матеріальним, як мають практичне
значення.
В свою чергу практицизм як ведучий принцип життєдіяльності,
стверджувався в політичній економії як система правил розумного
(раціонального) господарювання. Адже мануфактурнику, купцю, банкіру,
підприємцю філософія, яка пояснювала речі, абстраговані від життя, була не
потрібна. Інша справа, політична економія, яка спрямовувала на роздуми, але про
речі потрібні – виробництво, товар, купівлю, продаж, торгівлю, як одержати
прибуток, як заробити гроші, тощо. Тому книга А. Монкретьєна де Ваттевіля
стала помітним явищем не лише у науці і філософії того періоду, але і серед тих,
хто займався комерцією.
Для А. Монкретьєна, як патріота Франції, головним завданням було підняти
питання про перебудову економічного життя своєї країни, виходячи з досвіду
Англії, яка на той час досягла значних успіхів у своєму розвитку. Сам
А. Монкретьєн, будучи протестантом (гугенотом), в силу обставин чотири роки
прожив в Англії, де був вражений бурхливим розвитком цієї країни, її все більш
зростаючим багатством. Цьому сприяли зустрічі і спілкування з англійськими
промисловцями і комерсантами, які ділилися своїм досвідом з братом по вірі –
протестантом, який у католицькій Франції терпів утиски. Безумовно, це здійснило
вплив на формування його економічних поглядів, які реалізувалися в його
концепції «політичної економії».

205
 «Трактат», в якому викладалися практичні настанови відносно
економічного підйому економіки країни, її промисловості і торгівлі, мислитель
присвятив королю Людовіку ХІІІ і королеві-матері. Але це не вберегло його від
передчасної смерті. В 1621 році він як один з керівників повстання протестантів-
гугенотів був страчений. Франція на тривалий час ще залишилась країною
абсолютної монархії. А в цих умовах запропоновані А. Монкретьєном принципи
не могли бути реалізовані. Наступала епоха Людовіка XIV – «короля-Сонця».
Однак справа А. Монкретьєна залишалася жити. Він обезсмертив своє ім’я,
увівши в науковий обіг поняття «політична економія», яке визначило начало
нової фази розвитку насамперед економічної думки, яка визначала стратегії
практичного поступу в сфері господарства.
***
Епоха меркантилізму у Франції, як і в кожній національній державі того
періоду, мала свої особливості. Вони визначалися політичною системою
абсолютизму, яка підкріплювалась авторитетом католицької церкви. Король,
кардинали, породжена ними чиновницько-аристократична ієрархія управління
гальмувала розвиток ринкових відносин. Контроль над економічною діяльністю
породжував свавілля чиновників, стримував енергію підприємців.
Прагнення людей до кращого, земного життя, при умові їх залежності від
волі короля, відкривало можливості для діяльності різного роду аферистів, що
підривало фінансову систему країни. Боротьба за владу, інтриги, залежність від
примх і волі короля не могли спинити розвиток економіки. В цих умовах
народжується теорія політичної економії.

206
 ЕКОНОМІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
(Економіка пізнього меркантилізму)
«Ринкова система, яка спирається
на три базових елементи – землю,
працю і капітал, – народилася в муках»
Р.Л. Хайлбронер

Стратегія виживання. Вигоди – умова багатства. Промислова революція.

Час – це гроші. Нова економічна реальність. Друга монетарна революція.

В 1719 році в Лондоні вийшов роман про життя і пригоди Робінзона Крузо, і
миттєво завоював популярність. Героя роману почали відразу сприймати як
реальну людину, яка після незвичайних пригод написала свої мемуари. Незабаром
з’ясувалося, що автором роману є Даніель Дефо. Важливим постає те, що він був
не лише письменником, але й підприємцем, який виступав одночасно
пропагандистом нової «ділової моралі», в основі якої лежала трудова етика
протестантизму.
Прообразом Робінзона Крузо для Даніеля Дефо стали пригоди
шотландського моряка Олександра Селькірка. Він мав скандальний характер, не
дуже прагнув виконувати накази капітана, часто вступав у бійку. Після чергової
сварки з капітаном його висадили на безлюдний острів Мас-а-Тьєрра, що
розташований в Тихому океані в 600 км від Чилі, розміром 100 квадратних
кілометрів, для виправлення характеру. З собою йому дали рушницю, порох і
деякі інструменти. Він прожив на острові чотири роки і чотири місяці, після чого
був привезений на батьківщину, де став знаменитим, розповідаючи про своє
героїчне життя на острові. Хоча насправді він був ледарем, нічого на острові не
будував, хліб не вирощував. Жив в курені, харчувався плодами, здичавів, навіть
розучився розмовляти. Своє життя, за деякими даними, він закінчив у
психіатричній лікарні.
Даніель Дефо, безумовно, був знайомий з історією Селькірка, читав про неї,
але в нього самого був морський досвід: він плавав на кораблі, возив контрабанду,

207
зустрічався з піратами. Як людина справи, Дефо зацікавився: чим в першу чергу
займеться людина, якщо опиниться наодинці? Що буде робити: шукати способи,
щоб потрапити до людей, або полювати, працювати? На ці питання і намагався
відповісти Даніель Дефо. Основні знання для створення образу Робінзона Крузо
(ім’я якого не вигадав, а прочитав на одному з надгробків) він почерпнув з книги
Генрі Пітмена, лікаря за фахом, людини діяльної та енергійної. Учасник бунту
герцога Монмута, позашлюбного сина англійського короля, який в 1685 році
силою намагався захопити трон. Бунт провалився, усіх його заколотників
стратили, а Пітмен був відправлений на каторгу до Вест-Індії (Америки). Він
втік, але його човен прибило до острова Сальтатудос в Карибському морі, де вже
жили пірати після аварії корабля. Потрібно було налагоджувати спільне життя. З
часом Пітмену вдалося повернутися до Англії, де він був помилуваний, і написав
книгу, в якій розповів про всі аспекти свого життя на острові. Саме книга Генрі
Пітмена стала основою для роману Даніеля Дефо. Як підприємець, він знайшов
головну відповідь на питання, що має робити людина у скрутному становищі –
працювати. Постійна, наполеглива праця дозволила Крузо з одного зернятка
виростити поле пшениці, побудувати дім-фортецю, приручити диких кіз, які
давали м’ясо, молоко, шкіру для одягу, підняти золоті монети з затонулого
корабля. Читання Біблії давало можливість постійного спілкування з Богом як
вищою духовною силою, а окультурений абориген П’ятниця, як і папуги, не
давали забути мову. Двадцять вісім років трудового, творчого життя, – заявляє в
кінці книги Робінзон Крузо, – були для нього найщасливішими.
По суті Даніель Дефо в своїй книзі виклав трудову теорію вартості, яка
стала не лише основою економічної теорії, але й способом відношення до життя.
Воно все більше і більше ставало економічним. Але появі Робінзона, який
врятував себе працею, передувала економічна революція, що відбулася не раптово,
а проходила в Європі певний тривалий період.
Стратегія виживання. Перед суспільством завжди постає небезпека
потрапити в хаос, причому неконтрольований. Ця ситуація хаосу в результаті
навали варварів призвела до загибелі Римської імперії; епідемії чуми

208
обезлюднили Європу більш ніж на половину в XIV-XV століттях; революції, що
призводили до громадянської війни, коли ненависть досягає апогею; сьогодні це
загроза ядерної війни, економічної катастрофи.
За тисячі років своєї історії людство відкрило лише три способи захисту від
цієї загрози. По-перше, зберігати суспільство можна, пов’язавши його існування з
традиціями, коли кожне наступне покоління вирішує різні господарські проблеми
так само, як робили їх батьки – так формується спадкоємність.
Другий спосіб – авторитарне правління. Знамениті єгипетські піраміди
були побудовані не тому, що їх вирішив звести енергійний підприємець, а
радянські «п’ятирічки» були результатом традицій взаємодопомоги або ж це
просте переслідування індивідом своїх цілей. І Радянська Росія, і Древній Єгипет
– це командні суспільства. Якщо не враховувати політичний аспект, їх економічне
виживання забезпечувалося вказівками «зверху», і жорсткими покараннями за їх
невиконання.
Впродовж багатьох століть люди вирішували проблему виживання і
збереження впорядкованого життя одним із вказаних способів. І поки всі
проблеми вирішувалися традиційним способом або з у відповідності до команд
зверху, не могло бути окремої галузі знань, яка називалася б економікою.
Суспільства, в яких головна роль належала або королям, або фараонам, або
комісарам чи генсекам, – не мали потреб в економістах для пояснення своєї
сутності. Їм були потрібні теологи, астрологи, політики, полководці, історики, але
не економісти.
«Суспільство може позбутися від гніту тирана. Але хто тепер буде
вказувати, як кому жити? Цю роль взяли на себе економісти».
Л. Хайлбронер

Економісти змушені були чекати до того часу, поки не був винайдений, не

сформувався третій спосіб боротьби за виживання. Тобто поки не виникла
система, яка гарантує кожному індивіду те, що він вважає правильним. При умові,
що він керується загальним для всіх правилом. Ця система одержала назву

209
ринкової, а правило було максимально простим: кожен має чинити так, щоб
максимально збільшити своє багатство.
Саме перспектива і спокуса вигоди, а не тягар традиції або батіг правителя,
змушує більшість людей займатися тією або іншою справою в умовах ринкової
системи. Її сила в тому, що кожен, хоча й абсолютно вільний у виборі шляху, у
процесі взаємодії окремих людей в досягненні вигоди приводить до виконання
обов’язкових для суспільства завдань. В результаті з’являються парові та інші
двигуни, Ейфелеві вежі, хмарочоси заввишки півкілометра, Інтернет, електронні
гроші та спосіб життя, характерний для цивілізованої людини.
Складне, тонке, парадоксальне вирішення проблеми виживання і організації
суспільства визначило появу економістів. Їх завдання було важко вирішуваним
доти, доки сама ринкова система не завоювала довіру до себе. В умовах
феодальної системи, абсолютних монархій ідея ринку сприймалася сумнівною і з
недовірою, оскільки всі прагнули до стабільності. А її ринок не гарантував.
Але, щоб ринкові механізми показали свою перевагу, потрібна економічна
революція. Їй не було в історії рівних за значенням, вона мала помітно більші
наслідки, ніж англійська, французька, американська і російська революції. Для
оцінки економічної революції потрібно повернутися до її витоків, з яких виник
сучасний світ.
Вигоди – умова багатства. Для того, щоб революція відбулася, потрібна
ситуація, щоб ні «верхи», ні «низи» не могли жити в даній системі соціально-
економічних відносин. Тобто порушується система існуючих зв’язків, які
скріплювали суспільство, і постає вимога необхідності змін. В залежності від їх
масштабності, цей процес можна назвати революцією.
Перепони, які стояли перед європейським суспільством в XV-XVI століттях
можна коротко сформулювати в наступних положеннях:
- все більш зростаючі потреби в товарах, які поступали, наприклад, на ринки
Франції, не задовольнялися через нестачу доріг, транспортних засобів,
недосконалу систему обліку;

210
 - біда для торговців того часу – мито. Наприклад, німецький купець по
дорозі з Бадена в Кельн повинен був 31 раз зупинятися для сплати мита, оскільки
він проїжджав по територіях різних общин – міст, баронств, князівств тощо.
Окрім того, кожна община володіла своїми грошима, правилами і регуляціями,
своїми законами і порядками. Тільки на околицях Базеля нараховувалося 112
різних мір довжини, 92 міри площі, 66 мір сипучих тіл, 163 міри ємкості для
злаків, 1123 – для різних речовин, 63 – для напоїв і більше 80 мір ваги.
- контроль релігійно-християнських (євангелічних) принципів над
торгівлею фактично забороняв високі прибутки. Якщо купець був помічений в
цьому, то він міг бути навіть відлучений від церкви. Отримання вигоди
прирівнювалося до жадібності, а це – смертний гріх. Отже, практичні угоди були
пов’язані з політичним і релігійним життям;
- якщо не враховувати королів і невелику кількість багатих сімей (Медічі,
Фуггери), то перші володарі капіталів, як правило, були не опорою суспільства, а
відщепенцями. Вони, як і багатство, не підтримувалися суспільством.
Таким чином, існувала гостра потреба переходу до іншої системи життя –
ринкового. Але ринок (базар), який існував з часів єгипетських фараонів і царя
Соломона, зовсім не те, що ринкова система. Вона не тільки і не стільки спосіб
обміну одних товарів на інші, а, що значно важливіше, є механізмом, який
забезпечує виживання усього суспільства.
До XVII століття європейці не могли уявити ринкову систему в дії з тієї
причини, що Земля, Праця і Капітал не були головними факторами виробництва.
Земля складала ядро суспільного життя. Вона засвідчувала високий статус тих,
хто володів нею, а також була фундаментом військової і адміністративної
організації суспільства. В цілому земля не була товаром для продажу.
Не існувало і ринку праці в сучасному розумінні. Селяни були пов’язані з
маєтком господаря (барона, поміщика). Їх послуги не оплачувалися, оскільки це
були обов’язки сервів, а не праця, яка вільно продається. В місті підмайстер
поступав на навчання до майстра. І вся його праця визначалася цехом.

211
 З капіталом приблизно майже така ж історія. Безумовно, капітал як
багатство окремих осіб, існував і в докапіталістичну епоху. Але ризик, новації по
зароблянню капіталу не підтримувалися. Традиційне виробництво, якому
віддавали перевагу, було затратним, довготривалим і неефективним. Реклама була
заборонена. Ефективність і концентрація капіталу могли створити небезпечний
прецедент.
«Прагнення господарюючих суб’єктів, спрямоване на більш високу вигоду
і все більше процвітання справи – дві речі, що перебувають у найтіснішому
зв’язку між собою. Їх взаємовідношення полягає в тому, що підприємці
прагнуть до збагачення і повинні досягати прибутку».
В. Зомбарт

Все це характеристики старого суспільства, агонію якого потрясали

революційні зміни. Процеси комерціалізації землі, перетворення цехових
майстрів в капіталістів не були мирними. Ринкова система, яка спиралася на три
базових елемента – землю, працю і капітал, – хоча в муках, але народжувалася.
Рух розпочався ще в XIII столітті і продовжувався шість століть.
Які ж сили були настільки дієвими, що змогли зламати і змести старий,
звичний світ і сприяли виникненню нового, більш бажаного і більш
перспективного світу?
Економічна революція відбулася не через великі події, її спровокували не
окремі закони або окремі впливові особистості. Процес перемін був спонтанним і
багатогранним одночасно.
По-перше, в Європі почали виникати національні держави – централізовані
монархії. Нескінченні правила і регуляції були замінені державними законами,
загальними системами мір і стандартизованими валютами.
По-друге, великі географічні відкриття засвідчили про перехід від
приватного до державного мореплавання. Великі англійські, іспанські,
португальські мореплавці привезли до Європи не тільки колосальні багатства.
Тепер стала усвідомлюватися важливість багатства як такого.
По-третє, суттєвою причиною змін було поступове зменшення ролі релігії
під впливом скептицизму, допитливості і гуманізму. Земне життя стало більш
212
важливим і тому привабливим, підвищилась значущість матеріальних стандартів і
земних радощів. Виник протестантизм, який проголосив нове відношення до
праці і багатства.
По-четверте, підвищення матеріального рівня життя, що у кінцевому
рахунку привело до можливості ринкової системи.
По-п’яте, зростання наукового знання. На його основі було зроблено ряд
важливих технологічних досягнень: друкарський станок, паперова фабрика,
вогнепальна зброя, вітряний млин, механічний годинник, картографія та багато
інших.
В результаті революційних по своїй суті змін виникла ринкова система.
Тепер кожен знав, що він може змінити своє становище – матеріальне і соціальне
– завдяки праці. Її мета – не просто отримання вигоди, а досягнення гідного
життя. Ця мета виокремила ряд правил, керівництва до дії: кожна людина від
природи прагне одержувати прибуток; жоден закон не може відібрати отримання
вигоди; вигода знаходиться в центрі комерційної діяльності.
Промислова революція. Результатом економічної революції став швидкий
темп розвитку мануфактур, цехів і підприємств. Вже з початку XVIII століття
провідною економічною країною стає Англія. В результаті знищення общинного і
дрібного селянства відбувся перерозподіл земельної власності, що обумовило ріст
крупного землеволодіння і розвиток капіталістичного фермерства. Це сприяло
удосконаленню агротехніки і агрокультури, що потребувало технологічних змін.
Широкому економічному прогресу Англії сприяла революція XVII століття,
за формую буржуазна, а по суті – економічна. Вона реалізувала всі елементи
економіко-революційного процесу, що ствердило ринок землі, праці і капіталу.
Утворився національний ринок, розширилась міжнародна торгівля. Були
завойовані величезні території – колонії у всіх частинах земної кулі, які
приносили колосальні прибутки.
Підтримувати розвиток економіки за цих умов можна було за рахунок
промислового виробництва на більш високому рівні і злеті інженерно-

213
винахідницької думки. Серед факторів, які стимулювали підготовку
промислового перевороту, можна назвати наступні:
- відживання мануфактурної системи, технічне устаткування якої увійшло в
суперечність з потребами виробництва, запитами внутрішнього і зовнішнього
ринків. Необхідною ставала нова технічна база, яка б відповідала ринковому
виробництву;
- нові вимоги щодо підготовки кадрів розширили базу науково-технічного
персоналу в університетах Англії і Шотландії, промислових центрах країни;
- створення фабричного виробництва дозволило налагодити випуск більш
конкурентоздатної продукції (тканин, металу), якісної і недорогої;
- накопичення достатньої кількості вільного капіталу дозволило інвестувати
наукові дослідження і впроваджувати в практику виробництва технічні винаходи і
вдосконалення. Джерелом необхідних коштів стали і ріст податків, і розширення
виробництва, і торгівля.
Англія у XVIII столітті остаточно сформувалася у величезну Британську
колоніальну імперію. Здобувши перемогу в Семилітній війні в Європі (1756-
1763), Англія перетворилася в могутню державу, витіснила Францію із Індії і
Канади. Під покровительством і за військової підтримки англійського уряду
перебувала найбільша Ост-Індійська компанія. Єдина велика втрата –
незалежність північноамериканських колоній (1775-1783), які стали Сполученими
Штатами Америки (США). Англія з усього прагнула одержувати прибутки, в тому
числі і з работоргівлі.
«Промислова революція розпочалася у Великій Британії тому, що вона
мала заможних фермерів, рухливу робочу силу, вправних ремісників, готові
джерела постачання вугілля та заліза, широку торгівельну мережу, малі
внутрішні відстані, наповнених капіталістичним духом підприємців, зростання
кількості населення і політичну стабільність».
Н. Дейвіс

Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з ручним розподілом

праці до фабрично-заводського виробництва. Який супроводжувався
формуванням промислової буржуазії і промислового робітничого класу. В Англії

214
переворот охопив другу половину XVIII – першу чверть XIX століття і мав кілька
напрямків.
По-перше, переворот розпочався в текстильній промисловості. В 30-ті роки
XVIII століття механік Джон Кей створив «літаючий човник», який вдвічі
підвищив продуктивність праці. Він приводився у дію за допомогою шнурка і
блока. У 80-х роках Е. Картрайт створив кілька моделей механічного ткацького
станка. Він в 40 разів перевищував продуктивність ручного станка.
В 1765 році ткач і столяр Дж. Харгрівс створив дерев’яну прядку «Дженні»,
названу на честь його доньки. Це була своєрідна комбінація деталей, яка звільняла
руку робітника (спочатку було 8, 16, а потім 80 і більше веретен). Вона давала
тонку нитку. Машина Т. Хайса (1767) давала товсту нитку, а машина
С. Кромптона (1779), поєднуючи переваги перших машин, мала 400 веретен і
давала тонку міцну нитку.
Хімік К. Бертолле (1785) застосував хлор при відбілюванні полотна, а
Т. Белл запропонував фарбувати тканини за допомогою валика з вирізаним на
ньому малюнком.
В металургії А. Дербі розробив технологію вироблення високоякісного
чавуну (1735). В 1784 році Г. Корт отримав патент на виготовлення вуглецевого
заліза – пудлінгового.
Утворився ланцюг взаємного стимулювання виробничого розвитку країни:
виплавка чавуну прискорила розвиток вугільної промисловості. Цим, в свою
чергу, підштовхувався розвиток транспорту. Широка транспортна мережа сприяла
розвитку внутрішньої торгівлі, що приводило до накопичення капіталу і
стимулювало подальший розвиток виробництва.
Необмежені перспективи машинної індустрії та зростання промислового
виробництва були пов’язані зі створенням парового двигуна. Шотландський
лаборант Дж. Уайт впродовж десяти років (1774-1784 рр.) удосконалював
винайдений паровий двигун, який знайшов широке застосування і на виробництві,
і на транспорті.

215
 Завершальним етапом промислового перевороту стало створення в Англії
машинобудівної галузі промисловості. В 1794 році Г. Модслі сконструював перші
деревообробні станки. Потім з’явилися парові преси, парові молоти і багато
іншого.
Промисловий переворот вплинув на сільське господарство, викликав
інтенсивне зростання міст і міського населення. Це був початок становлення нової
індустріальної цивілізації.
Час – це гроші. Починаючи з дитинства, кожна людина в сучасному світі на
запитання, що таке час, відповість: час – це гроші. Авторство цієї фрази належить
американському підприємцю, просвітителю, проповіднику ідей протестантизму
Бенджаміну Франкліну (1706-1790 рр.). Його портрет зображений на купюрі 100
доларів, найбільш крупної за вартістю купюри, яка випускається в США для
загального користування. Бенджаміна Франкліна вважають «батьком» паперових
грошей. Незважаючи на відсутність університетської освіти, Б. Франклін постає
зразком вченого епохи Просвітництва – діяльний, винахідливий, універсальний у
своїх вміннях і талантах. Маючи репутацію вченого і дипломата, був делегований
в 1766 році в Лондон з петицією щодо надання автономії американським штатам,
які були на той час колонією Англії. На життя Франклін заробляв ремеслом –
скромним друкарським бізнесом. Він був фахівцем з інформації і не тільки
друкував книги, але й писав їх.
Бенджамін Франклін служив суспільству і своїй країні своїм вченням. Він
організував першу публічну бібліотеку у своєму рідному місті – Філадельфії, а
також лікарню, пожежну охорону, поліцейський відділок, Академію у
Філадельфії, яка стала пізніше Пенсільванським університетом. Франклін
організував дискусійний клуб, який перетворився в Американське філософське
товариство. Він допоміг організувати Поштамт США, і в якості делегата провів
перепис населення, зробивши його (перепис) її частиною американської
конституції. Як вчений Франклін винайшов громовідвід, біфокальні окуляри, «піч
Франкліна», яка швидко нагрівалася, не пропускаючи дим в будинок.

216
 Як проповідник ідей протестантизму, що знайомий з основними
економічними ідеями епохи, Б. Франклін зосередив свою увагу на проблемі
багатства. Він виділяє два основних фактора його зростання: любов до праці та
ощадливість. Стосовно працелюбності, то вона є основною ідеєю протестантизму
і виразом трудової теорії вартості, яка активно розроблялася англійськими
економістами.
Сам Б. Франклін досяг успіху завдяки постійній наполегливій праці.
Причому, в силу потреби, він освоював ті професії і ті види діяльності, які на
даний момент були необхідні для отримання результату – вирішення проблеми,
реалізації проекту, одержання грошей тощо.
Праця дає можливість збільшити кількість продуктів, які виробляються, і
одержати прибуток від їх продажу, а ощадливість – зберігати кошти, одержані
сьогодні для покращення завтрашнього виробництва і споживання. Ощадливість
означає обмеження споживання, здоровий спосіб життя, відмову від пороків (гри,
розпусти, пиятики тощо). Поряд з пунктуальністю і справедливістю старанна
праця і ощадливість допомагають людині, особливо молодій, завоювати собі
положення в суспільстві. Ощадливість і праця роблять людину задоволеною,
незалежною і щасливою при невеликих доходах.
«Бенджамін Франклін був переповнений «капіталістичним духом» в той
час, коли його типографія за своїм типом нічим не відрізнялася від будь-якого
ремісничого підприємства. Носіями «духу капіталізму» на зорі Нового часу були
не стільки вихідці з торгових верхів, скільки середні верстви ремісників».
М. Вебер

В роботах «Необхідні поради тим, хто прагне стати багатим», «Поради

молодому торговцю» Б. Франклін розглядає різні способи примноження
багатства. Одним з головних способів постає правильне використання грошей,
запуск (впровадження) їх у справу (бізнес) і одержання кредиту. При наявності
кредиту можливості бізнесу зростають. «Пам’ятай, що кредит – це гроші», –
наставляє автор.
Для Франкліна як щиро віруючого протестанта важливим фактором є
моральна поведінка і відповідальність. Моральні звичаї і моральні поведінка є
217
умовою досягнення добробуту. Бути моральним – означає бути чесним, а чесність
збільшує кредит. На добробут впливають також клімат, ґрунт, населення, закони
держави.
Особливу роль в досягненні багатства і добробуту відіграють гроші. Тому
життя мусить витрачатися на здобуття грошей. Свою позицію Б. Франклін
аргументує наступними прикладами: «Той, хто марно витрачає час, за який міг би
заробити 5 шилінгів, втрачає 5 шилінгів, і міг би викинути їх в море; той, хто
втратив 5 шилінгів, втратив не тільки цю суму, але й увесь прибуток, який міг
бути одержаний, якщо вкласти ці гроші в справу». Звідси знаменитий висновок:
«Пам’ятай, що час – це гроші».
Для Франкліна земля не менш важливе джерело багатства, ніж праця. Але
головна увага зосереджена на грошах. «Пам’ятай, що гроші за своєю природою
плодоносні і здатні народжувати нові гроші. П’ять шилінгів, пущених у справу,
дають шість, а вони, якщо знову пустити їх у бізнес, дають сім шилінгів і три
пенси, і так далі, поки не вийде сто фунтів. Що більше в тебе грошей, що більше
вони в обігу, тим більше і більше зростає прибуток».
Настанови Б. Франкліна стосовно грошей близькі способу американської
культури мислення. На його думку, світ став би значно досконалішим, якби
кожен виробляв більше, а споживав менше. Тому гроші повинні мати обмеження,
пов’язані із строгою соціальною і релігійною моральністю. Релігійну моральність
мислителя відображав вислів: «Допоможе Бог тим, хто сам собі допомагає».
Нова економічна реальність. Результатом економічної революції, яка
ствердила пріоритет практичних цінностей, постала насамперед цінність вигоди.
Збільшення в XVI-XVII столітті кількості грошей за рахунок притоку золота і
срібла з Америки відкрило сучасну комерційну епоху. Тепер не лише багаті
користувалися монетами із дорогоцінних металів: м’ясник, мельник, ткач, бондар,
кравець, колісний майстер, фермер почали купувати потрібні матеріали і
продавати продукти своєї діяльності за гроші. Тобто вони стали все менше
обмінювати їх на інші товари або послуги. Все більше церковні податки
оплачувалися грошима, а не продуктами.

218
 Як тільки економічна революція збільшила об’єм виробництва і торгівлі, це
привело до збільшення кількості грошей в обігу. В нову комерційну і фінансову
систему включились нижчі класи. Люди, що належали до професій, які
традиційно залежали від грошей – солдати, художники, вчителі тощо, тепер
більше орієнтувалися на отримання зарплати, ніж на оплату житлом,
харчуванням, алкоголем тощо.
Перерозподіл багатства привів, а починаючи із XVII століття надав
поштовх, до появи середнього класу підприємців і торговців. Вони, в свою чергу
сприяли появі нових професій, що були пов’язані з грошима. З’являються
брокери, агенти зі страхування, які страхували навіть ризики під час подорожі,
наприклад, в Китай. Нові професії створили нові джерела добробуту, які до цього
часу були непомітними. Якщо у феодальному суспільстві багатство залежало від
титулів, землі, подарованої монархом або завойованої, то тепер люди без титулів,
землі і королівської підтримки мали більше грошей, ніж старі аристократи.
Підприємці, торговці виявили, що вони в змозі купити і землі, і палаци, які раніше
захоплювалися під час війни. В новій реальності титул і привілеї залежали від
статків (грошей) сім’ї і добре продуманих вигідних шлюбів.
«Жорстокий і жахаючий економічний світ на очах здобував все більше
значення. Люди почали дивитися навколо іншими очима. З’явилося нове
світосприйняття».
Р.Л. Хайлбронер

Одночасно відбувалося розширення міжнародних комерційних фінансових і

виробничих зв’язків, які об’єднували регіональні економіки світу. Американське
срібло, карибський цукор, боби какао йшли до Європи, виготовлені у Європі
товари доправлялися в Америку, а раби з Африки – в Америку і т.д. З XVIII
століття фінансово-комерційні зв’язки сягали від Атлантики до Тихого та
Індійського океанів, навіть до Арктики. Мережа включала в себе торгівлю
спеціями, порцеляновим посудом з Китаєм, опіумом з Індією, хутром, шкірами з
Сибіром, Канадою тощо.

219
 Процесами, які відбувалися в новій економічній реальності, не могли
управляти ні французький король, ні китайський імператор, ні турецький султан.
Економіка стала силою, яка розповсюдилась по земній кулі і управляла собою
сама, незалежно від церкви і держави. Світ поставав зовсім вже не таким, яким
був раніше.
Одночасно почала радикально змінюватися грошова система. Широке
розповсюдження монет серед маси людей, в тому числі й простих, показало, що
ця форма грошей вже втрачає своє значення в світській економіці. В ній все
більше починають домінувати нові економічні інститути, зокрема приватні банки,
гроші яких існували переважно на папері, у бухгалтерських книгах.
Друга монетарна революція. Вперше паперові гроші виникають в Китаї в
IX столітті в роки правління Сянь-Цзуна (806-821 рр.), коли нестача міді змусила
імператора використовувати замість металу листи паперу. Винахід і
розповсюдження паперових грошей в Китаї означали важливий крок вперед у
встановленні урядового контролю над грошовими резервами.
Однак паперові гроші не могли бути винайдені до того часу, поки не був
винайдений папір і друкарський станок. На відміну від металевих, паперові
технології виникли і розповсюдилися значно пізніше. Друкарські станки,
паперове виробництво вперше виникло в Китаї. Приблизно в I або II столітті
нашої ери Цай Луань вперше виготовив папір з кори шовковичного дерева.
В Європі паперові технології не знаходили широкого розповсюдження до
тих пір, доки не був прокладений Великий шовковий шлях. По ньому купці завезли
папір в Персію, перси передали арабам, а ті, в свою чергу, завезли його в Іспанію.
В 1276 році були побудовані перші європейські паперові фабрики.
Про використання паперових грошей в Китаї європейцям повідомив Марко
Поло в XIII столітті. В цей період Китаєм управляли монгольські правителі. В
1273 році Хубілай-хан випустив серію банкнот, які контролювалися і
підтримувалися державою. Марко Поло писав, що подібна система паперових
грошей могла працювати тільки там, де є сильна центральна влада, яка могла
нав’язати свою волю всім, хто живе в країні.

220
 Мандрівник із Марокко Мухаммед ібн-Баттута, який в 1345 році відвідав
Китай, повідомляв, що на китайських ринках неможливо розраховуватися
золотом або сріблом, допоки не замінити їх на смужки паперу розміром з долоню,
з печаткою правителя. Ібн-Батута описав Китай як найбільш безпечну країну для
купців, оскільки їх з паперовими грошима ніхто не грабував.
На Заході папір знайшов своє застосування переважно як засіб збереження
рахунків в банках. Цим засобом користувалися вже лицарі-тамплієри, потім –
перші банкіри для збільшення грошових резервів. Спочатку розповсюдження
банкнот, зроблених з паперу, було немовби побічним результатом розвитку
банківської справи.
Європейські монархи в період криз користувалися паперовими грошима.
Хроніки повідомляють, що у 1250 році король Арагону і Каталонії Яків I випустив
паперові гроші, але їх зразки не збереглися. В 1574 році, коли місто Лейден в
Нідерландах було оточене іспанцями, його бургомістр зібрав увесь метал,
включаючи монети, щоб виготовити зброю. Замість монет він випустив листки
паперу.
«Сучасна грошова економіка, заснована на чудесних нових, паперових
грошах, була продовженням алхімії іншими засобами».
Й.В. Гете

З часу впровадження Гутенбергом друкарського станка, технологія

друкування і виробництва паперу розповсюдилась по всій Європі. В 1661 році
Стокгольмський банк Швеції випустив першу в Європі банкноту, щоб
компенсувати недоліки срібних монет. У Швеції не вистачало срібла, але було
багато міді. В 1644 році уряд запропонував мідні монети, які повинні були за
ціною відповідати срібним. Але монета вартістю 10 доларів важила 43 фунти, 7 і
одну чверть унції (приблизно 5 кг). Щоб не носити такі важкі монети, купці охоче
приймали паперові 100-доларові банкноти. Одна така банкнота могла замінити
500 фунтів мідних пластин.
Перший досвід створення національних паперових грошей був проведений
у Франції. Цей досвід пов’язаний з аферою Джона Ло, який створив компанію

221
Міссісіпі, яка начебто повинна була здобувати золото у французьких колоніях в
Америці. Але ще в 1705 році він виступив з ідеєю, що паперові гроші можуть
створити багатство. Чим це закінчилось, розповідалося в попередньому розділі.
Через півстоліття, під час французької революції, республіканські лідери
прагнули фінансувати уряд новою формою грошей – assignat (асигнаціями). До
1796 року було випущено біля сорока мільярдів асигнацій, але вони не були
сприйняті. В тому ж 1796 році в присутності великого натовпу чиновники
урочисто знищили всі машини, пластини і папір, які застосовувалися для
виготовлення асигнацій. Але після цього уряд почав випускати нові паперові
гроші – mandate (мандат), які також успіху не мали.
Ідея паперових грошей ствердилася в Європі, але вперше була успішно
застосована в США. Вже в 1690 році в штаті Массачусетс були надруковані перші
паперові гроші. Пізніше колоністи друкували різні гроші, призначені для
місцевого користування. Але «батьком» паперових грошей був Бенджамін
Франклін. Він народився в 1706 році і був десятим в сім’ї бостонського торговця
милом і свічками. В сім’ї не було грошей і зв’язків, щоб дати йому освіту. В
дванадцять років він почав вчитися друкарській справі, завдяки чому почав
займатися самоосвітою, читав документи, які друкував. Завдяки професії друкаря
у Франкліна виник інтерес до паперових грошей і в 1729 році він написав про це
статтю. В 26 років опублікував «Дослідження про природу і необхідність
паперових грошей». Колонії спробували випускати паперові гроші згідно з
планом Франкліна, а сам автор взяв на себе відповідальність щодо друку. Але в
1751 році англійський парламент поставив поза законом використання паперових
грошей в Новій Англії, а в 1764 році розповсюдив заборону на інші американські
колонії.
«Якщо історія комерційних банків належить італійцям, історія
центрального банку – англійцям, то історія паперових грошей, які випускалися
урядом, без сумніву, належить американцям».
Дж.К. Гелбрейт

222
 Здобуття США незалежності дало можливість провести в життя ідеї
Б. Франкліна стосовно паперових грошей в масштабах країни. Для зміцнення
своєї незалежності нова країна мала постійну потребу в грошах. В 1778 році
конгрес випустив паперові банкноти на суму 1 млн. доларів, які назвали
«континенталями». В 1780 році конгрес випустив континенталей на суму 241
млн. доларів, і вони обмінювалися курсом сорок паперових доларів до одного
срібного долара.
Експеримент з паперовими грошима викликав відразу у американців і таку
глибоку недовіру до паперової валюти, що США не друкували паперові гроші
майже століття.
Однак, чим більше зростала промисловість, а на її основі товарообіг, тим
більше людей включалося в фінансові операції. Тим більш потрібними ставали
паперові гроші. Папір також полегшив випуск інших монетарних засобів,
наприклад, векселів, поточних рахунків, чеків, грошових ордерів, що
оплачувалися через банки і пошту. Паперові гроші не можна переплавити, як
мідні, срібні, золоті монети в інструменти або прикраси. Паперові гроші можна
використовувати тільки у якості грошей. Незалежно від того, яку оцінку вони
одержували, паперові гроші відіграли важливу роль в XIX-XX століттях. З ними
пов’язані як великі прибутки, так і великі витрати.
***
Людина завжди прагнула до порядку і організованого життя, в якому є
комфорт і добробут. Але в історії вона здебільшого не жила, а виживала. Перехід
від виживання до життя здійснюється впродовж тривалого часу, в якому
відбуваються революційні зміни. Їх суть – в економічних перетвореннях, котрі
якісно змінюють ціннісні орієнтації. Економіка – це гроші, а їх отримання є
результатом діяльності, яка приносить вигоду. Результатом економічної революції
стала нова ринкова система, основу якої складають земля, праця і капітал.
Ринкова економіка перетворює час на гроші, а їх збільшення в процесі фінансових
операцій приводить до необхідності появи паперових грошей. Виникнення
паперових грошей стало другою, після Креза, монетарною революцією.

223
 «LAISSEZ-FAIRE» АДАМА СМІТА
(Основні принципи політекономії Адама Сміта)
«Система ринкової свободи
передбачає існування як багатства,
так і бідності».
Р.Л. Хайлбронер

«Коваль» економіки. Принципи багатства. Егоїзм contra альтруїзму.

«Невидима рука». Держава – «нічний сторож»? Розподіл праці як основа
прогресу.

В 1714 році в Лондоні вийшла книга Бернарда Мандевіля «Байка про

бджоли, або Пороки окремих індивідуумів – блага для суспільства». За оцінками
сучасників, ця книга за рівнем підлості перевершила праці Макіавеллі. В
невеликій, чіткій і майстерно написаній байці Б. Мандевіль виклав комплекс
оригінальних ідей, які йшли в розріз із всіма до того часу опублікованими
міркуваннями про мораль і суспільство. В байці описується процвітаюча держава-
вулик, яка нагадує Англію того часу. Але під маскою благополучного соціуму на
повну силу процвітає порок; немає торгівлі без обману, немає контори без хабарів
і корупції. Бджоли скаржаться і вважають, що в справедливому і чесному
суспільстві їм жилось би краще. Бджолиний бог врахував їх прохання і
перетворив їх у чесних істот. Але замість добробуту у вулику все відбувається
навпаки: багато бджіл втрачають роботу, оскільки в державі, де немає потреби в
решітках на вікнах і залізних дверях, не потрібні ковалі і столяри; без роботи
судді, юристи, адвокати, чиновники, бо немає кого судити; оскільки зникла
розкіш, багатство, пересичення, то впав попит на товари, за що розплачуються
землероби, робітники, шевці, кравці. Бджолиний народ став миролюбивий, тому
перестав озброюватися. Зрештою, бджолиний рій вимирає, виживає тільки його
мала частина; в інших немає необхідності. Зрештою, їх виганяє інший рій з
вулика, і вони знаходять пристанище в уламках старого дерева.

224
 Який же вихід? Виявляється в пороках, зловживаннях, від яких, незважаючи
на всі старання, суспільству не позбутися. Вони не віддільні від великих і
могутніх суспільств. Як і бруд, сміття невіддільні від будь-яких місць, де живуть
люди. Пороки вигідні для економіки. Якщо ж допустити існування чесного,
морального суспільства, то воно повинно забути про процвітання і не
розраховувати на помітну роль в історії. Багатство суспільства росте завдяки
людським аморальним схильностям, які перетворилися в звичку. Суспільство
досягає рівня зрілості, якщо задовольняє попит на дорогий одяг, їжу, житло тощо,
або на послуги поліції, чиновників, юристів, вчених тощо. Отже, жадібність,
егоїзм, гонор, вигода, емоції та інші якості, які вважаються пороками, але саме
завдяки ним суспільство може досягти багатства і добробуту. Автор стверджує:
чим більш аморальна людина, тим більшого успіху вона досягає. Пороки також
корисні і для досягнення суспільного блага.
Однак, при всій незаперечності логічних доказів, позиція Б. Мандевіля не
знайшла підтримки в суспільстві. Протилежної точки зору дотримується Адам
Сміт, якого називають «ковалем» економіки. Він і його послідовники, засновники
класичної ліберальної політичної економії (Адам Сміт, Томас Мальтус,
Дж.С. Мілль) були насамперед вчителями моральності.
«Коваль» економіки. Вже одним своїм іменем Адам Сміт приречений на
роль першого економіста ери науки, який повернув давно сформульовані, але
безсистемні економічні думки з небес на землю. Саме він поставив вивчення
економіки в тверді, конкретні рамки. «Сміт» (Smit) по-англійськи означає
«коваль». «Адам» на івриті – це просто ім’я першої людини, ніякого іншого
значення воно не має («адам» на івриті й означає «людиниа»). Таким чином, в
імені Адама Сміта, «людини-коваля», виникла етимологічно рідка комбінація
значень. Начебто вже ім’я визначило його долю – першим викувати, тобто
першим створити теорію економіки.
Адам Сміт народився в 1723 році в місті Керколді в Шотландії, графстві
Файф. Там проживало півтори тисячі чоловік, і на момент народження великого
економіста дехто ще використовував гвіздки в якості грошей. З юного віку він

225
показав себе здібним і допитливим учнем. Три роки вчився в коледжі в Глазго, де
одержав звичайну для того часу підготовку, яка включала стародавні мови,
прикладну і моральну філософію. В 1740 році одержав звання магістра
мистецтва.
Після цього верхи на коні відбув в Оксфорд, де шість років навчався в
коледжі Белліол. Він сам вчився і сам формував список книг по своєму вибору. В
1751 році, після закінчення університету, в 28 років, Сміт зайняв кафедру логіки
в університеті Глазго, яку незабаром змінив на кафедру моральної філософії. На
відміну від Оксфорда, університет Глазго знаходився в центрі шотландського
Просвітництва, і міг гордитися плеядою талантів, які склали славу Шотландії і
англійського Просвітництва в цілому. В 1758 році Сміт займає посаду декана.
Студенти поважали його, лекції користувалися великим успіхом, їх відвідували як
вчені, так і великі посадові особи. Написана ним в 1759 році книга «Теорія
моральних почуттів» мала великий успіх і відразу помістила Сміта в авангард
англійської філософії.
«Доктор Сміт був якщо не знаменитим, то вже точно досить відомою
людиною. Його ім’я було відоме Вольтеру, він близько дружив з Юмом, а
бажаючі послухати його захоплюючі лекції приїжджали навіть з Росії».
Р.Л. Хайлбронер

«Теорія моральних почуттів» разом з піднятими в ній проблемами

викликала величезний інтерес в читачів. Але важливим є те, що книга Сміта
сподобалася Чарльзу Тауншенду, неординарній людині, бувшому міністру
фінансів, який зробив багато для наближення революції в Америці (спочатку
позбавив колоністів права вибирати своїх суддів, а потім обклав американський
чай великим митом, що збурювало антианглійські настої). Як людина епохи
Просвітництва, він цікавився філософією і політикою, що зробило його
шанувальником Адама Сміта.
Дана обставина мала значення для подальшого творчого зростання Адама
Сміта: в 1763 році він одержав запрошення від Тауншенда стати наставником
герцога Беклюського з окладом 500 фунтів в рік плюс поточні витрати, а також по

226
життєву пенсію в півтисячі фунтів в рік. Від цього важко було відмовитися,
оскільки доходи професора Сміта складали не більше 170 фунтів (тоді професори
одержували гроші безпосередньо від студентів).
В ті часи апогеєм завершення освіти була мандрівка по європейським
країнам, куди Сміт і відбув зі своїм учнем-вихованцем в 1764 році. Він два роки
провів у Франції – Париж, Тулуза, Женева, знову Париж. Велике значення мало
те, що Сміт познайомився з представниками інтелектуальної еліти Франції того
часу – Вольтером, Тюрго, Кене.
В 1766 році поїздка несподівано завершилася із-за смерті молодшого брата
його вихованця. Він повертається в свій маєток в Далкіт, а Сміт в рідне місто
Керколді. Незважаючи на прохання свого друга, видатного англійського філософа
Д. Юма, Сміт провів там десять років, працюючи тепер вже над економічними
проблемами. В результаті в 1776 році він видає в світ свою знамениту працю
«Дослідження про природу і причини багатства народів» («An Inquiry into the
Nature and Causes of the Wealth of Nations»). Останні роки життя Сміт провів у
Единбурзі, де і помер в 1790 році.
Всі біографи представляють Адама Сміта як «самого розсіяного
професора». Він зовсім не підходив до шлюбу і прожив все життя зі своєю
матір’ю. Але цей гідний подиву невпорядкований індивід, який не міг навести лад
в своєму житті, винайшов процес розумного наведення порядку в механізмах
повсякденного життя суспільства. Відповідно до принципів смітівського
впорядкування людство живе і сьогодні.
Принципи багатства. Книгу Сміта називають не просто «сповіддю
високого розуму, але й цілої епохи». Можливо, «Багатство народів» і не
абсолютно оригінальна праця (в ній використані думки Дж. Локка, Б. Мандевіля,
Ф. Кене, Д. Юма), але ніхто не буде заперечувати, що це шедевр.
Ця книга по-справжньому революційна. Сміт захоплювався діяльністю
представників активної, діяльної буржуазії, але не забував про потреби великих
мас народу. Взагалі, він не захищав інтереси конкретного класу; його турбувало
створення багатства для країни і всього народу. Згідно його позиції, багатство

227
складається з благ, які споживаються всіма членами суспільства. Зрозуміло, що в
різних об’ємах і різної якості.
Про багатство міркували всі мислителі, пропонуючи різні способи його
досягнення. Перебуваючи в Парижі, А. Сміт вів тривалі бесіди з найбільш
видатним економістом Франції того часу Франсуа Кене. Він був придворним
лікарем короля Людовика ХV і особистим лікарем фаворитки короля маркізи де
Помпадур. Вона була однією з найбільш впливових осіб Франції. В знак
особливого визнання своїх професійних заслуг Кене мав апартаменти у Версалі.
Але Кене був не тільки видатний лікар, але й мислитель-економіст. У нього
збиралися і обговорювали актуальні соціально-економічні проблеми видатні
мислителі і політичні діячі – Руссо, Гольбах, Тюрго та інші. Кене створив схему
функціонування економіки – «економічну таблицю». Всупереч розхожій думці,
що багатство є предметним, осягається, оскільки складається із золота і срібла,
Кене наполягає, що багатство створюється в процесі виробництва, і «протікає» по
економіці, начебто кров, яка протікає по тілу з однієї руки в іншу.
Разом для Ф. Кене, представника школи фізіократів, багатство
створюється насамперед сільськогосподарськими робітниками. Вони досягають
благ, оскільки працюють разом з Природою. В той час як зайняті в промисловому
виробництві люди лише споживають плоди зусиль сільських працівників. Саме
слово «фізіократи» перекладається з грецької як «сила природи».
Отже, система Ф. Кене мала лише обмежену практичну корисність. Але,
описуючи промислове виробництво в якості такого, що здійснює лише споживчі
по відношенню до сільськогосподарської діяльності маніпуляції, фізіократи не
враховували той факт, що праця виробляє багатство скрізь, а не тільки на землі.
В цьому і полягало одне з великих відкриттів Адама Сміта: джерелом
цінності була не земля, а праця. Очевидно, на це вплинув той факт, що А. Сміт
проживав у країні, де головним заняттям давно вже було не сільське
господарство, а торгівля, мануфактурне і фабричне виробництво, набирали
розвитку металургія і вугільна промисловість.

228
 «Основний мотив людської діяльності – покращувати свої життєві
обставини. Це бажання притаманне нам з народження і не залишає нас до
могили».
А. Сміт

«Багатство народів» – це не просто книга по економіці, а об’ємна панорама

суспільного життя, жива картина Англії середини ХVІІІ столітті: майстри,
підмайстри, ремісники, підприємці, капіталісти, які недавно виникли в
економічному і соціальному житті; землевласники, священики і королі; фабрики,
заводи і зовнішня торгівля.
Що ж дозволяє суспільству примножувати багатства? Насамперед сам
ринковий механізм, адже він допомагає людині реалізувати свій творчий
потенціал, свою енергію, закликає і навіть змушує її винаходити, застосовувати
інновації, ризикувати. Але існують і більш глибокі причини і спонукання. В своїй
праці А. Сміт виокремлює два закони, які рухають ринкову систему вгору по
спіралі зростаючої продуктивності.
Перший – закон накопичення. Метою більшості нових капіталістів було
накопичення активів. В накопиченні мислитель вбачав вигоду для всього
суспільства. Він переконаний, що світ здатен до постійного покращення, і девіз
А. Сміта простий: накопичуйте – це добре для Вас і світ вам подякує.
Але виникає проблема: з часом накопичення може привести до
неможливості подальшого накопичення. Адже воно обумовлює впровадження
нового обладнання, що підвищувало попит на послуги робітників. А це приводить
до росту зарплат, отже, до зменшення прибутків – джерела накопичення. Як
подолати цю перепону?
На допомогу приходить другий закон – закон народонаселення. Адам Сміт
вважав, що робітники, як і будь-який інший продукт, можуть бути додатково
вироблені у відповідь на ріст попиту на них. При високих заробітках їх кількість
буде зростати, при зниженні – зменшуватися. Варто через накопичення коштів
підняти заробіток робітників, як останні збільшать свою кількість. Так само, як
високі ціни, наприклад, на перчатки ведуть за собою розширення їх виробництва,

229
а зростаюча кількість перчаток зменшує їх ціну, так і зростання заробітків
збільшить кількість робітників. Але лише для того, щоб подібне збільшення збило
ціну, тобто їх заробітну плату.
Отже, небезпеки для здійснення політики і програми накопичення немає.
Так, воно викликає збільшення оплати праці, яке загрожує зробити подальше
накопичення неприбутковим. Однак підтримуваний таким чином ріст населення
повністю згладить негативний ефект.
Егоїзм contra альтруїзму. Свою наукову, творчу біографію Адам Сміт
починає в якості професора моральної філософії. З цих лекцій виросла його перша
книга «Теорія моральних почуттів» («A Theory of Moral Sentiments»), видана в
1759 році. В ній викладені принципи нормативної етики, але в основному автор
аналізує моральну свідомість. Для А. Сміта в цей період важливою була ідея
порядку, який залежить від рівня моралі. Всі моральні почуття він виводить з
принципу симпатії, або співчуття.
З його точки зору, симпатія дозволяє нам поставити себе на місце іншої
людини. Наприклад, ми виявляємо, що корисно реагувати на обставини
(наприклад, з ризиком для життя рятувати потопаючого), оскільки в результаті
виникає симпатія до рятувальника. Схожі почуття виникають і в нас. Якщо ж,
навпаки, інша людина не реагує на подібну ситуацію (проходить мимо), то ми
усвідомлюємо цей дисонанс, що обумовлює антипатію до неї.
Чому людина ставить себе на місце іншого? Із-за радості, яку викликає
почуття взаємної симпатії. Ніщо так не тяжко для життя, як бути ізольованим в
своїх почуттях, і ніщо так не радісно, як розділити свої почуття з кимсь іншим. І
насамперед не для радісних почуттів, а для горя і болі. Для цього потрібно бути
уважним, поважати інших людей. В своїй діяльності людина повинна прагнути
заслужити позитивну оцінку в інших людей, а вони – також оцінки з її боку.
Доброта, милосердя, любов складають основу симпатії. Вони є стимулами,
які зберігають цілісність суспільства, оскільки подавляють аморалізм і самі низькі
інстинкти. Але при умові, що сам індивід повинен об’єктивно оцінювати свої
вчинки.

230
 Виходячи з поняття симпатії і пов’язаної з нею проблеми «пристрасності»,
можна подивитись на політичну економію Адама Сміта. Адже принцип,
покладений Смітом в основу пояснення економічної діяльності – це принцип
обміну, схожий з принципом симпатії. Принцип обміну – це принцип комунікації,
який обумовлює можливість поставити себе на місце іншого, узгодити його
інтереси зі своїми, досягти взаєморозуміння в процесі домовленості.
В результаті комунікації спрацьовує вже не механізм альтруїзму (досягти
позитивної оцінки себе з боку іншого), а механізм егоїзму. Тобто коли дана
позитивна оцінка працює на імідж мого «Я». В процесі економічного обміну
реалізація мого «Я» відбувається тоді, коли я отримав свою вигоду при
позитивній згоді іншого.
«Жодна людина не керується в своїх діях ні виключно корисністю, ні
виключно співчуттям, симпатією. Але Адам Сміт розділяє ці дві властивості, в
дійсності нероздільні. В своїй «Теорії моральних почуттів» він приписує наші
дії началу симпатії, співчуття; а в «Багатстві народів» – началу
корисливості».
Г.Т. Бокль

Отже, відбувається наступний процес: симпатія як основа альтруїзму

трансформується в обмін, заснований на егоїзмі. В першому випадку (альтруїзмі)
принцип «я тобі – ти мені» реалізується без якогось інтересу. Я здійснюю добрі
вчинки стосовно іншого тому, що хотів би, аби він так само поступав до мене.
Інша справа – економіка. В ній мова вже йде про конкретну матеріальну,
споживчу вигоду. По-перше, тут егоїзм стає рухаючою силою, яка змушує кожну
людину займатися справою, яка потрібна суспільству. «Дай мені те, що мені
потрібно, і ти одержиш те, що тобі потрібно», – такий принцип економічного
взаємообміну. Саме таким шляхом ми одержуємо один від одного значну
кількість послуг і благ, в яких маємо потребу. Адам Сміт виголошує кредо своєї
моральної і одночасно економічної позиції: «Не від доброго відношення м’ясника,
пивовара або булочника очікуємо ми одержати свій обід, а від дотримання ними
власних інтересів. Ми звертаємося не до їх гуманності, а до їх егоїзму і ніколи не
говоримо їм про наші потреби, а лише про їх вигоди». На думку А. Сміта, ніхто,

231
крім жебрака, не хоче залежати в основному від прихильності і ласки своїх
громадян.
Наведені слова А. Сміта говорять про те, що він виходить з гармонії
особистих інтересів. Кожний учасник ринку – егоїст, він веде свій розрахунок,
орієнтуючись не на абстрактний гуманізм, а на такий же, як свій, егоїзм інших.
Разом з тим торгівля і обмін – це свого роду взаємне переконання в
самооцінці один одного. Сміт порівнює власника товару з собакою або жебраком.
Всі троє в задоволенні своїх потреб залежні від інших. Але якщо собака крутить
хвостом або стає на задні лапи, щоб звернути увагу свого господаря, або – як це
роблять і жебраки також – щоб викликати його жалість, то власник товару
звертається до іншої людини з впевненістю, що може їй щось запропонувати. Для
А. Сміта гідність людини передбачає здібність цінити себе і представляти інтерес
для інших.
В цьому і полягає перевага егоїзму, тобто індивідуалізму, в економічній
діяльності порівняно з альтруїзмом.
«Невидима рука». Погляд Адама Сміта на багатство розкриває сутність
сучасного світу, де результатом і метою економічного життя є потоки товарів і
послуг, які споживають всі. Наслідком його поглядів став проект зовсім нового
способу організації суспільства – проект під назвою політична економія, або, в
перекладі на мову сьогодення, філософія економіки, тобто економіка, що дає
підставу називати сучасне суспільство економічним.
В центрі замислу А. Сміта знаходиться вирішення наступних проблем: що
собою являє механізм, завдяки якому суспільство постає єдиним цілим? Як
вдається організму не бути розірваним заради задоволення егоїстичних вимог?
Яким чином приватні інтереси окремих індивідів приходять у відповідність з
потребами всієї групи?
Ці питання підводять А. Сміта до формулювання законів ринку.
Результатом його пошуку виявилась, як він сам назвав, «невидима рука». Саме
завдяки їй, переслідуючи свої інтереси, кожна людина, не думаючи про це, часто
служить інтересам суспільства. Так, вважаючи за потрібне надавати підтримку

232
вітчизняній промисловості, а не іноземній, підприємець має на увазі лише свій
власний інтерес. А спрямовуючи цю промисловість таким чином, щоб її продукт
одержав максимальну вартість, він переслідує лише власну вигоду. Причому в
цьому випадку, як і в багатьох інших, він керується невидимою рукою, котра веде
його до мети, яка зовсім і не входила в його наміри.
Це схоже на випадок з Колумбом: він шукав дорогу до Індії, а в результаті
відкрив зовсім інший, новий континент – Америку.
Розвиток суспільства, зазначає А. Сміт, складається з діяльності індивідів,
кожний з яких переслідує свої егоїстичні цілі. Але егоїзм – лише частина
загальної картини. Егоїзм приводить суспільство в рух. Але суспільство може
потрапити в залежність від купки прагнучих наживи людей. Таким регулюючим
фактором повинна стати конкуренція – суперництво між корисливими учасниками
ринку. Охоплений жадібністю підприємець дуже скоро виявить: якщо він буде
брати занадто багато за свої товари або відмовиться платити своїм працівникам
стільки ж, скільки його суперник, то дуже швидко може бути позбавлений свого
бізнесу. Як говорить А. Сміт, взаємодія захоплених тільки собою людей
приводить до дивовижного результату – гармонії у всьому суспільстві. Власне,
конкуренція і є тією «невидимою рукою», яка встановлює цю гармонію.
«Сміт розглядає суспільство як машину, здатну здійснити безліч чудових
справ. Але він рішуче проти тієї думки, що конструкторами цієї машини може
бути людина. В кінцевому рахунку її інженер і конструктор – Бог, справи, які
вона здійснює, не зважаючи на обмеженість людського розуму – справи
Провидіння – «невидимої руки»».
К. Баллестрем

Конкуренція є регулятор попиту і пропозиції, прибутків і заробітної плати.

Якщо один вид занять буде забезпечувати саму вигідну оплату праці, потік людей
ринеться в цю область. І навпаки: занадто низькі прибутки і заробітки приведуть
до знецінення праці і капіталу, в процесі якого пропозиція пристосується до
існуючого попиту.
Отже, досягнення Адама Сміта, який побачив «двигун» (енергію) розвитку
в егоїзмі і стримуючу, регулюючу силу в конкуренції, надзвичайно важливі. По-

233
перше, з їх допомогою він пояснив, чому ціни не змінюються по волі випадку, а
відповідають затратам на виробництва продукції. По-друге, він показав, як
суспільство спонукає і стимулює виробників товарів забезпечувати його всім
необхідним. По-третє, за допомогою метафори «невидима рука» А. Сміт показав
причину гармонізації витрат і прибутків на всіх рівнях великої «виробничої
машини» суспільства. Іншими словами, в ринковому механізмі він виявив
саморегулюючу систему, яка відповідає за організаційне вирішення питань по
задоволенню потреб суспільства.
Alter ego конкуренції, яка регулює стихію егоїстичних інтересів, є
«невидима рука». Не дивлячись на свою жадібність і на свій егоїзм, – говорить
А. Сміт, – не дивлячись на те, що підприємці переслідують тільки особисті
вигоди, не дивлячись на те, що вони стараються задовольнити тільки свої пусті і
ненаситні бажання, використовуючи для цього працю тисяч, тим не менше вони
розділяють з останнім бідняком плоди своєї роботи. Очевидно, з його точки зору,
якась невидима рука змушує їх приймати участь в розподілі предметів,
необхідних для життя. Таким чином, без всілякого попереднього наміру і
бажання, і зовсім того не підозрюючи, багатий слугує суспільним інтересам і в
підсумку примноженню роду людського.
«Невидима рука», яка діє в ринковій економці, – це свого роду
Божественне Провидіння. В протестантизмі, до якого належав Адам Сміт,
провидінню приділяється велика увага. Все залежить від сили Провидіння.
З ХVІІІ століття – часу життя Адама Сміта, змінилася помітно і сама
природа ринку. Але яким би не було сучасне нам економічне суспільство, великі
сили егоїзму і конкуренції, навіть ослаблені і обмежені в своєму впливі, до цього
часу ставлять вимоги до поведінки учасників ринку. І всі учасники ринку не
мають права їх ігнорувати, оскільки це Великий Закон ринку.
Держава – «нічний сторож»? Головна ідея Адама Сміта – вільний ринок.
Вся його філософія економіки виростає із безумовної віри в здатність ринку
розвивати суспільство в найбільш сприятливому для нього напрямку. Якщо ринок

234
не обмежувати, то він поставить на службу суспільству еволюційні закони і
доведе його до обіцяної мети.
З теорії А. Сміта з необхідністю витікає справедливість доктрини laissez-
faire – режиму абсолютної свободи ринку. Великий економіст був впевнений, що
чим менше держава втручається в економічне життя, тим краще. Адже воно за
своєю природою безвідповідальне, розтратне і непродуктивне. Також А. Сміту не
подобалось, що держава стверджує імпортне мито, підтримує експорт, закони
проти конкуренції.
Але все ж таки Адам Сміт не протистоїть діям держави, якщо вони
спрямовані на підвищення загального добробуту. Однак вказує на три завдання,
які вона повинна виконувати в суспільстві повної свободи. По-перше, держава
повинна захищати свою територію і своїх громадян від інших держав. По-друге,
вона повинна здійснювати правову діяльність і підтримку громадян. По-третє,
держава повинна утримувати заклади і споруди, які не приносять прибутку
окремим особам (соціальні заклади, адміністративні будови, вокзали, дороги,
освіту тощо).
Головний «злочинець» в системі Адама Сміта не держава, а монополія в
любих її проявах. Саме вона гальмує нормальне функціонування ринку. Будь-яка
перешкода його діяльності неминуче приведе до зниження загального добробуту.
Якщо, наприклад, великі компанії володіють монополією на зовнішню торгівлю,
суспільство не може одержати всю вигоду з дешевизни закордонних товарів і
продуктів.
«Любов до системності, порядку, до творчості і винахідливості
служить причиною нашої поваги до закладів і установ, спрямованих на загальне
благо».
Адам Сміт

Отже, ці перешкоди повинні зникнути. Ринок повинен бути вільний у виборі

природного рівня цін, оплати праці, прибутків і об’єму випуску продукції; все, що
заважає його діяльності, відчутно скорочує багатство народу.

235
 Для А. Сміта аксіомою є динаміка виникнення все нових і нових потреб, які
вимагають їх задоволення. Прагнення покращити свої умови рухає розвитком не
тільки окремих індивідів, але й історією народу. Тому життя є змагання: кожна
людина насамперед турбується про себе, а не чекає милостей від інших. В цьому,
вважає мислитель, полягає обов’язок людини.
Однак в природі людини закладене те, що вона прагне перевершити інших. І
це також в порядку речей. Але до того часу, поки вдається поважати право інших
людей поступати так само стосовно неї. Тому вільний ринок як змагання,
конкуренція повинен мати суддів, посередників. В силу чого А. Сміт – не
прибічник анархії, вседозволеності. «Laissez-faire», тобто вільний ринок,
передбачає існування держави. Причому держави сильної. Система свободи і
права, якої вимагає А. Сміт, являє собою ліберальну правову державу.
В певному смислі погляди А. Сміта на ринок, державу, їх взаємодію є
виразом пануючих в той час уявлень про неминучу перемогу над випадковістю і
хаосом. Не старайтеся робити хороші справи, – говорить мислитель. – Добро
виникає саме по собі як несподіваний, але неминучий наслідок нашого егоїзму.
Держава повинна не втручатися в цей природний процес.
Разом з тим, попри ідеологію не втручання, держава скріплює суспільство.
Розумний вибір кожного індивіда фактично орієнтований на державу і цілісне
суспільство. Людина є законослухняним (хорошим) громадянином саме тому, що
їй вигідно бути серед тих людей, котрі, як і вона, діють по правилам. Проте
суспільство, як і держава, зобов’язані своїм виживанням законам ринку.
Розподіл праці як основа прогресу. Перебуваючи на острові, Робінзон всі
трудові операції здійснює сам, причому з самої першої дії – посадки зернятка – до
збору колосків і випікання хліба. Здавалося, йди по шляху цієї ідилії – роби все
сам – і постійна праця зробить тебе щасливим. Але Сміт відкриває феномен
розподілу праці. Його «Багатство народів» починається з розповіді про розподіл
діяльності на фабриці, де виготовляють шпильки. В результаті надзвичайно
зростає продуктивність праці. Його вразив факт, що завдяки розподілу десять
робітників виробляють більше 48 тисяч шпильок в день. «Один робітник тягне

236
дріт, другий його виправляє, третій обрізає, четвертий загострює кінець, п’ятий
обточує кінець; голівку насаджають двоє робітників; її насадка складає особливу
операцію, її поліровка – іншу; окрема операція – загортання шпильок в пакетики».
Мислитель робить висновок: якби всі робітники працювали незалежно один від
одного, то жоден з них не зміг би зробити самостійно і двадцяти, а можливо і
жодної шпильки.
Головна перевага розподілу праці, яка так вразила А. Сміта – не в
спрощенні складності, яка виникає з великої кількості операцій. Навпаки,
розподіл полегшує більшість операцій. Привабливість розподілу праці
безпосередньо пов’язана з його здатністю створювати, в кінцевому рахунку,
впевнений Сміт, «добробут для всього суспільства».
Добробут більшості населення в той час, безумовно, залишається на грані
виживання. Але якщо розглядати долю робітника з долею його попередника, який
жив за одне-два століття до А. Сміта, стає зрозумілим: яким би убогим не було
його існування, воно символізувало собою прорив. Цей прорив пов’язаний з
працею величезної кількості людей, яка була витрачена на виготовлення всього
необхідного для життя навіть простого робітника. Так, звичайна вовняна куртка,
яку носить робітник, являє собою продукт діяльності великої кількості
працівників: пастуха, сортувальника шерсті, прядильника, ткача, красильника,
кравця і багатьох інших. Всі повинні поєднати свої різні спеціальності, щоб
виробити навіть таку просту річ.
«Сміт вказує на динаміку розподілу праці, яка – у всякому випадку, в
середніх географічних умовах і зонах помірного клімату – вела за собою
прогрес, розвиток, які пройшли чотири стадії: епохи мисливців, пастухів,
землеробів і торговців».
К.Г. Баллестрем

Звичайно, порівняно з розкішним життям багатих людей цей одяг буде

крайнє простим. Але якщо порівняти блага, які має англійський робітник – одяг,
житло, їжу, тепло, професію, що робить його життя цивілізованим, то воно якісно
переважало обстановку багатьох африканських царьків, «абсолютних володарів
життя і свободи десятків тисяч оголених дикунів».
237
 В епоху А. Сміта поки ще не існувало фабрик з десятками тисяч робітників,
не існувало феномену «виробничого циклу». Будучи економістом
доіндустріального капіталізму, він не дожив до того моменту, коли ринку стали
загрожувати величезні підприємства, які монополізували цілі галузі виробництва.
Але проведений ним аналіз існуючого в його епоху світу економічного
виробництва дозволив систематизувати його властивості. Ц дозволило показати
схильність цього світу до розвитку.
***
Для розуміння створеного Адамом Смітом світу політичної економії,
розроблених понять економічної науки потрібно враховувати взаємозв’язок обох
його фундаментальних праць. Смисл «Дослідження про природу і причини
багатства народів» розкривається через ідеї «Теорії моральних почуттів».
Незважаючи на типові для ХVІІІ століття віру в розум, природні закони і
механістичну послідовність людських дій і реакцій на ці дії, Адам Сміт звертає
увагу і на загальнолюдські цінності. У системі політичної економії вигоду
одержує споживач, а не виробник. Аналіз думок А. Сміта показує, що він був не
просто економістом. Він був філософом, психологом, істориком і соціологом
одночасно, і його погляд не проминув мотивів людської поведінки, історичні
«стадії» і економічні механізми. В «Теорії моральних почуттів» А. Сміт ставить
питання: «Що складає предмет кожної праці, всієї діяльності людини? Яку мету
мають на увазі скупість, честолюбство, погоня за багатством, за владою, за
нагородами»? В «Багатстві народів» відповідає: битви за славу і багатство
виправдані тим, що в кінцевому рахунку виграє звичайна людина.

238
 HOMO OECONOMICUS
(Мораль і вигода в економічній діяльності людини)
«Старайтесь робити добро, і ви
побачите – щастя буде бігати за
вами».
Дж.Ф. Кларк

«З картезіанського ego (Я) бере

початок homo oeconomicus, найбільш
вузька концепція людини, яку тільки
можна собі уявити».
П.В. Міні

Образ людини в політології. Людина як механізм. «Війна всіх проти всіх».

Вигода – лейтмотив діяльності? Етика homo oeconomicus. Образи економічної
людини в історії. Утилітаризм.

На початку ХVІ століття по містам Німеччини мандрував вчений чоловік,

якого звали Йоганн Фауст, який видавав себе за всезнаючого лікаря. Про нього
говорили, що насправді він чорнокнижник, чародій, алхімік, астролог. Фауст не
заперечував цього, похваляючись тим, що для нього відкриті всі таємниці
природи. Він начебто може із свинцю робити золото, виліковувати старі і нові
хвороби, по зіркам визначати долю людини. А головне, знає секрет виготовлення
еліксиру безсмертя.
В реальності Фауст як конкретний персонаж дійсно існував. Але після
закінчення університету не хотів займатися лікарською практикою, а,
користуючись невіглаством і довірливістю багатих людей, виманював в них
гроші. Поступово склалася легенда про незвичайного доктора Фауста, чарівника і
мага, який начебто вступив в змову з дияволом, продав йому душу і за це одержав
безсмертя. Німецький поет письменник Йоганн Вольфганг Гете, який добре знав
історію «доктора», написав на цю тему поему-трагедію «Фауст».
У другій частині трагедії центральне місце займає тема гомункулуса.
Винахід гомункулуса, людиноподібної істоти, вирощеної в колбі шляхом хімічних

239
реакцій, – коронна ідея середньовічної алхімії. Вона була популярною наукою
впродовж кількох століть, починаючи з епохи Середніх віків. У Й.В. Гете
творцем Гомункулуса є учень Фауста – Вагнер. Однак народження цієї істоти
відбувається за допомогою «духу зла» – Мефістофеля. Тому Гомункулус називає
Вагнера батьком, а Мефістофеля – дядьком, братом. Створений внаслідок союзу
людського розуму і диявольського промислу, Гомункулус вийшов «неповною» і
навіть «неповноцінною» людиною. Разом з тим він кмітливий, допитливий,
сповнений бажання діяльності.
Проте Гомункулус, за задумом письменника, не до кінця олюднена,
матеріалізована істота. Це чистий дух, позбавлений постійної плоті, як би
перехідний стан між матерією і свідомістю. Заповітне бажання Гомункулуса –
стати повноцінною людиною. Але він змушений залишатися у колбі, а коли
втрачає скляний захист, розчиняється у ніщо. Гомункулус розглядається як
«антитеза» Фауста. І одночасно Гомункулус засвідчує граничність і кінець роду
людського, Фауст же спрямований у майбутнє, у нескінченність.
Образ Гомункулуса залишив помітний слід в літературі. Герой Г. Уелса
доктор Моро створював монстрів; професор Ф.Ф. Преображенський у
М. Булгакова перетворив пса у Шарікова, який так і не став людиною. В економці
Адаму Сміту приписують створення образу Homo oeconomicus – економічної
людини. Наскільки цей образ є реальним і чи не є «економічна людина»
Гомункулусом, який так і не досяг рівня людини?
Образи людини в політології. Всім відомий крилатий латинський вислів:
«Homo homini lupus est» – «людина людині вовк». Уявлення про людину-хижака –
«людина людині вовк» створює її песимістичний образ в культурі і політиці.
Песиміст допускає, що не всім людям властиві «вовчі» якості. Багато людей –
вівці, деякі – лиси. Зустрічаються і вовки в овечій шкурі, а також вовки, які хочуть
почути від овець підтвердження: так, нас поїдають по праву. Отже, звірів
приходиться розділити, ізолювати один від одного. Тому держава стає схожою на
зоопарк під сильною рукою директора (диктатора). Але директор зоопарку сам
стає звіром, вважав І. Кант. Постає проблема: як нагодувати ненаситного «звіра

240
звірів»? Це питання до цього часу залишається невирішеним для політичних
теорій, які базуються на песимістичному образі людини.
Якщо песимістичному образу людини відповідає образ держави-клітки або
в’язниці, то оптимістичному – безмежна свобода. Якщо людина в своїй основі не
агресивна, а суспільна істота, призначена не для конфліктів, а для миру (тобто не
хижак), то для неї не потрібен суворий наглядач (директор або диктатор). Вона
може насолоджуватися свободою, і немає різниці, чи вона самодостатня при
цьому, чи добровільно підкоряється волі своїх однодумців. На оптимістичному
образі людини будуються всі теорії свободи від влади. Тобто всі політичні теорії,
які виходять з того, що людина по своїй природі може жити зовсім без влади і без
держави (анархізм, марксизм).
Реалістичний образ людини виходить з тези, що правильно зрозуміти
людину може тільки той, хто побачить її дволику сутність. Людина – дволикий
Янус, наполовину звір, наполовину ангел (Піко делла Мірандола); частково
стадна, частково суспільна, розумна істота (Платон); напів-егоїст, напів-альтруїст
(Д. Юм); наполовину «тварна», наполовину духовна істота (Г.С. Сковорода).
Людина здатна до комунікації в культурній, мовній діяльності, і до кооперації – в
діяльності трудовій, але і в першій, і в другій своїй якості шукає в першу чергу
вигоди для себе. Вона вільна, але ця свобода не тільки для добра, але і для зла
(І. Кант).
«Той, хто хоче зберегти владу, повинен застосовувати силу зла».
Н. Макіавеллі

Дволикій сутності людини політична думка в епоху Модерну, епоху

економічних революцій протиставляє ідею правової держави. Держава – не
в’язниця і не площадка для анархії, а система правил та інститутів, відповідно до
яких і в рамках яких здійснюється управління – по праву і закону. Люди, які при
владі, самі підкоряються законам і взаємно контролюють один одного. Свобода
громадян гарантується, зловживання свободою карається. Системою стимулів і
покарань правова держава підкріплює добро і послаблює зло в людині.

241
 З другої половини ХVІІ століття виникає особлива форма критики
абсолютизму. Вона не звертається і не використовує теорії про «доброго царя»
або «республіканські блага». Основна думка полягала в тому, що без
індивідуальної свободи неможливе правильне облаштування соціального життя.
Прибічники цієї точки зору все більш наполегливо і більш обґрунтовано почали
доказувати, що не посилення регламентації, а збільшення гарантованої законом
свободи складає умову миру і добробуту. Конкретні вимоги були такими: рівність
основних політичних та економічних прав, свобода торгівлі, форма правління,
заснована на розподілі влади.
Цей образ мислення в кінці ХVІІІ століття породив політичну програму
лібералізму. В основі ліберальної думки лежав образ людини, основні риси якої –
індивідуалізм, егоїзм, атомізація людської істоти. Припускається, що індивіди в
ліберальній теорії мисляться як розумні, прагматичні та егоїстичні істоти, для
яких інші люди є лише засоби для досягнення мети – максимізації їх власного
споживання. Якщо цим егоїстам дати свободу торгувати і заключати договори
між собою, тоді, згідно ліберальним поглядам, ствердиться загальна гармонія
інтересів. Основу цих інтересів складає етика взаємної вигоди: «Я тобі, ти –
мені». Так створюються основи економічного лібералізму, обґрунтованого Адамом
Смітом.
Людина як механізм. Ринкова економіка і відповідна їй економічна наука
народжується в епоху, коли основу наукового світогляду починає складати
раціоналізм. Його розробником по праву є видатний французький філософ і
математик Рене Декарт (1596-1650 рр.). Ідеї картезіанського раціоналізму стали
ключовими для економічної теорії.
Завдяки Р. Декарту відразу в кількох галузях знання змінилося бачення
світу і розуміння існування людини. По-перше, Р. Декарт прагнув позбутися
традицій, міфів, забобонів і насамперед суб’єктивізму. Існування і вплив
суб’єктивізму приводили до безсистемності як в науковому пізнанні, так і
господарської діяльності. Тим самим Р. Декарт заклав фундамент нового методу
систематичного вивчення світу.

242
 По-друге, Р. Декарт відроджує дуалістичне уявлення про антагонізм
матерії і духу, тільки душу заміняє розумом (ratio). Ця раціоналістична позиція і
сьогодні дає економістам створювати моделі, зовсім не обов’язково прив’язані до
емпіричної реальності. Тобто теорія може створювати моделі і проекти без
«прив’язки» до конкретного досвіду.
По-третє, захоплений технічним прогресом, Р. Декарт вводить поняття
математичної механіки та її застосування до буттєвої, наявної реальності. Якщо
у іудеїв основою реальності була мораль, у християн – милосердя, в Августина –
любов, то в Р. Декарта таким «будівельним» матеріалом стає механіка.
В пізнанні світу є багато доріг, але Р. Декарт віддавав перевагу
математичній. Зосередження розуму на математиці пов’язано зі спрощеним
розумінням антропології людини. В світі математики немає місця емоціям,
випадковості: все пов’язано з точністю механічного годинника. Р. Декарт і його
послідовники практично на все дивилися з точки зору математики – на всесвіт, на
державу, на людські тіла, на емоції і на мораль.
«З Рене Декарта бере початок homo oeconomicus, найбільш вузька
концепція людини, яку тільки можна собі уявити. Економіка розглядає все з
картезіанських позицій».
П’єро В. Міні

Сам філософ функції свого тіла виводить з простих механічних принципів.

Насамперед аналогічних тим, які застосовуються при виготовленні годинників,
будівництві млинів, фонтанів та інших механізмів. З його точки зору, даний
принцип начебто може пояснити все, навіть фізіологічні і психологічні явища.
В економіці ця віра сильна і сьогодні: людина економічна є механічна
конструкція, яка працює на безпомилкових математичних принципах, і
економісти здатні пояснити істинні мотиви дій індивіда чистою механікою.
Прагнення Р. Декарта звести все до одного принципу (або виходити з нього) до
цього часу відіграють в економіці першочергову роль. Зрозуміло, що єдиним, все
пояснюючим принципом, яким економіка оперує при кожному зручному випадку,

243
є егоїзм. Тобто прагнення кожного індивіда досягти максимальної вигоди для
себе.
На основі розуму, математичної доцільності, по зразку механічного
приладу, можна розробити також економічну модель суспільного розвитку.
Економічні моделі вводяться у вжиток не на основі їх істинності, а скоріше на
основі більшої чи меншої доцільності, правдоподібності, переконливості, або у
відповідності з нашою внутрішньою вірою в ту чи іншу перспективу світового
устрою.
Запропоноване Р. Декартом спрощення людини до її механічного образу
має для економістів й інші важливі наслідки. Насамперед людину визначає
логічне мислення. Емоції, відчуття втрачають цінність в контексті однакової для
всіх раціональності. Ідеалом економіки стають прагматичні, математичні
формули – для всіх однакові, незмінні в часі і просторі. Пізнання людини і
економічної реальності зводиться до механіко-математичних розрахунків.
«Війна всіх проти всіх». З позицій механістичного матеріалізму підходить
до розуміння людини англійський філософ ХVІІ століття Томас Гоббс (1588-1679
рр.). У нього також розумна діяльність людини еквівалентна математичному
вичисленню, аналогічна дії таких механізмів, як годинник або арифмометр.
Найважливішим для науки є знання конкретних фактів, емпіричних даних,
одержаних досвідним шляхом. Т. Гоббс визнавав реальність існування тільки
одиничних, реальних речей.
В силу чого поняття «добро» має смисл, на думку Т. Гоббса, тільки в
конкретних ситуаціях. По суті «добро» означає те, що корисно, вигідно і
подобається. Причому «зло», у відповідності з його поглядами, відіграє більш
важливу роль в житті, чим «добро».
Людьми керує корисливий егоїзм і ворожість до інших людей. Це
обумовлено природною жадібністю і страхом, тому люди шукають вигоди і діють
заради користі і любові до себе. На думку Т. Гоббса, люди об’єднуються не тільки
заради дружби, але й заради подолання страху, досягнення панування і вигоди.

244
 Причина ж страху полягає у взаємному бажанні принести зло і шкоду один
одному, – вважає Т. Гоббс. З його точки зору, «рівні ті, хто володіє рівними
можливостями один стосовно одного». Отже, бідний ніколи не буде рівний
багатому, міністр – рядовому громадянину тощо.
«Поки люди живуть без загальної влади, яка тримає їх всіх у страху, вони
перебувають в тому стані, який називається війною, а саме в стані війни всіх
проти всіх».
Т. Гоббс

Джерело зла – власність: багато людей прагне до володіння однією і тією ж

річчю, але в кінцевому рахунку нею заволодіває сильніший в результаті боротьби.
Отже, в суспільстві йде постійна боротьба за існування. Його основу складає
власність, яка є джерелом ворожнечі між людьми.
Лейтмотив соціальної доктрини Т. Гоббса полягає в тому, що кожне
суспільство створюється «із любові до себе», а не до ближнього, як вчить
християнство. Егоїстична, корислива поведінка людей є нормою людського
життя в суспільстві.
Приватна власність розглядається Т. Гоббсом як природна якість людини.
Громадянське (демократичне) суспільство демонструє постійний процес торгових
угод, вигідних індивідам-егоїстам. Індивід державі віддає частину свободи, а
держава гарантує безпеку і захист власності. Отже, життя людини в державі і
суспільстві є постійним процесом вигідного обміну. Ключові поняття в
міркуваннях Т. Гоббса є вигода, корисливість, жадібність, власність, заздрість.
В соціальній філософії Т. Гоббса, за століття до Адама Сміта, фактично
проглядаються всі риси образу економічної людини. Вона стане однією з
найважливіших фігур економічних, філософських, політологічних доктрин.
Вигода - лейтмотив діяльності? Для Адама Сміта найважливішим
вихідним пунктом в економічному розвитку суспільства є обмін. Під ним
розуміється угода, яка приносить вигоду, користь. Люди взаємопов’язані між
собою, але характер їх відносин – корисно-егоїстичний. Цей характер стосується і

245
родичів, в тому числі близьких. Тобто для А. Сміта не існує «виділених»,
близьких людей, для нього всі рівні і розглядаються лише з точки зору вигоди.
Вигода – найбільша пристрасть, заради якої живе і здійснює свої справи
людина. В свій час знаменитий філософ і богослов Августин Блаженний виділяв
три головних людських пороки: перший – пристрасті і бажання панувати і
володарювати; другий – сексуальне прагнення; третій – пристрасть до грошей і
власності.
Прагнення до вигоди реалізується завдяки егоїзму. Він – основа
корисливості, яка і складає сутність економічної людини. Ця людина є модель,
одержана в результаті розвитку економічної теорії, яку розробив Адам Сміт.
Безумовно, прагнення до вигоди існувало завжди, починаючи з часів Месопотамії
або Давньої Греції. Але в той час ця модель не могла набути такого характеру, як
в епоху Адама Сміта, коли відбувається інтенсивне формування ринкової
економіки.
Кожна людина є продуктом певного культурного, національного,
традиційного середовища. В умовах Середньовіччя, коли на перше місце
виступають цінності релігійної моралі, спасіння душі, переваги духовного
відношення до матеріального, земного, економічна людина не могла з’явитися.
Але в епоху англійських ринкових перетворень ХVІІ ст. Т. Гоббс показує людину,
яка відрізняється від традиційної, сформованої в доіндустріальну епоху.
«Людина велика навіть в своєму корисливому егоїзмі, оскільки ця
властивість навчила її дотримуватися зразкового порядку в справах і робити
добро по розкладу».
Б. Паскаль

Кожна епоха або суспільство представляє свій тип, або образ людини. Для
Стародавніх Афін – це філософ, політик, мудрець, вільний громадянин; в
Римській імперії – це воїн; в середньовічній Європі – людина релігійна, віруюча в
заповіді Христа; в тоталітарних суспільствах людина заангажована тими чи
іншими ідеологічними, політичними та іншими постулатами.

246
 Сказане пояснює, чому в концепціях Гоббса – Мандевіля – Сміта таке
значення приділяється вигоді – основному смислу діяльності людини. Вони є
свідками початкового етапу ствердження ринкового суспільства. Вигода –
лейтмотив діяльності, але насамперед в економічному суспільстві.
«Економічна людина» Адама Сміта – це «компонентний егоїст», який діє
заради власного інтересу; він володіє кваліфікацією, творчо мислить заради
досягнення свого економічного інтересу. Саме така людина потрібна для
ринкового суспільства.
Принцип «Я – тобі, ти – мені», який стверджує Адам Сміт, узаконює права
безмежного користолюбного егоїзму при взаємодії людей між собою. «Я – тобі,
ти – мені» домінує в житті людей. Цей принцип стверджує корисливо-
раціоналістичні, а не емоційні відношення людини з людиною.
Отже, вигода є основною метою економічної діяльності і головний мотив
людської поведінки в умовах ринку. В свою чергу економічна діяльність дозволяє
досягти належного добробуту і соціального статусу. Сфера економіки, таким
чином, є визначальною для людини. Саме вона визначає стереотипи поведінки і
смисли життя.
Етика homo oeconomicus. З часів Адама Сміта існує переконання:
покращення економічного життя, зростання рівня добробуту зробить людей
чесними і порядними. Цим можна пояснити, чому економісти переключили свій
інтерес з питань моралі, з яких починав Адам Сміт, на ідею, що насамперед
економіка створює справжній базис і смисл життєдіяльності суспільства. Тим
самим економіка приводить все в рух, дає початок будь-яким вчинкам і змінам в
поведінці індивідів. Відбувається те, про що попереджав Адам Сміт: економіка
хоче пояснити все існуюче за допомогою єдиного фактору – самої себе.
Переведення людини у всій її складності до рівня простої, раціонально
діючої особи, яка оптимізує свою вигоду, обумовило процес математизації
економіки (все потрібно рахувати). В цьому є великий смисл, оскільки вчинки
індивіда не можуть суперечити його функції корисності. Тобто в цьому напрямку
у нього немає вибору, і він змушений підкорятися диктату вигоди. Оскільки

247
індивід все робить виключно заради своєї користі та її максимізації, то знизити
свій попит він просто не може.
В такому розумінні вигода, користь, задоволення, насолода стають для
людини найбільш суворими диктаторами. Разом з тим не все можна пояснити
принципом егоїзму, завжди існують виключення. Наприклад, дружба, повага,
любов тощо.
«Егоїзм справедливо осуджується, але він полягає не в любові до самого
себе, а в більшій, чим повинно, мірі цієї любові; те ж саме відноситься і до
корисливості; перше і друге почуття властиве всім людям».
Арістотель

Якщо обидва принципи – індивідуальний егоїзм і дружба, симпатія до

іншого істинні, то який з них сильніше впливає на поведінку людини? При
зустрічі з чужою людиною ми вітаємося, при прощанні бажаємо «Всього
доброго», і ніколи не чуємо у відповідь: «Всього Вам злого». Ці побажання нам
нічого не коштують, і ми, не маючи ніякої вигоди, можемо постійно бажати
людям добра. Нас би також засмутило повідомлення про знищення прекрасної
картини або твору мистецтва, які ми не мали можливості бачити і від яких навряд
чи змогли отримати вигоду.
Однак покладатися на альтруїзм як на основну рушійну силу суспільства не
можна. Практика життя показує, що саме егоїзм є домінантою суспільної
поведінки. Але почуття егоїзму повинно бути обмежене, триматися в розумних
межах. Людина шукає товариства інших людей, і тому не може і не хоче жити
зовсім егоїстично.
В цьому полягає основний парадокс ринкової економіки: її функціонування
здійснюється завдяки егоїзму. Але лише до того моменту, поки сила особистого
інтересу не перейшла певну межу. Перехід за межу веде до порушення правил, які
загрожують суспільному інтересу. Отже, при всьому пріоритеті індивідуалізму
(егоїзму) суспільним інтересам надається перевага.
Образи економічної людини в історії. Економічна наука не досліджує такі
явища, як страждання, злидні, безграмотність або соціальна несправедливість.

248
Однак впродовж історії розвитку економіки в мисленні людей не виникало
сумніву стосовно взаємозв’язку етики і економіки, її впливів одна на одну. Іудеї,
греки, християни, а також А. Сміт та інші мислителі вважали їх
взаємовідношення найважливішою темою.
Для І. Канта вчинок буде моральним лише в тому випадку, якщо він
здійснений людиною безкорисливо. Тобто виключно з почуття обов’язку або
поваги до моральних принципів. Етика І. Канта спрямована проти егоїзму:
моральна людина не прагне до збільшення своєї економічної вигоди.
Вчення філософської школи стоїків (епоха античності) виглядає більш
строгим, ніж вчення І. Канта. Вони заперечують нагороду за добрий вчинок; вона
повинна бути його мотивом, а не результатом. Для стоїків байдуже – чи буде
економічна вигода чи ні. Головне – вести себе так, як диктує життя, і буде те, що
буде.
Більш ближчими до позиції економічної людини були давньогрецький
мислитель Епікур (ІV ст. до н.е.) і його послідовники. Вони оцінювали
моральність вчинків людини виключно в залежності від можливості одержання
вигоди. Саме епікурейці заклали початок знаменитому кредо «мета виправдовує
засоби», остаточно сформульованому Ніколо Макіавеллі. Якщо мета може
принести вигоду, то спосіб її досягнення – будь-який – стає легітимним.
«Ми стверджуємо, що задоволення є начало і кінець блаженного життя.
Ми знаємо, що воно є перше і природне благо. Воно є вихідний пункт для будь-
якого вибору. Прекрасне, добро та інше заслуговує уваги тільки тоді, коли
доставляє задоволення».
Епікур

Християнське вчення спрямовує віруючу людину до глибокої внутрішньої,

насамперед моральної, трансформації. В результаті всі прагнення і бажання
приводяться у відповідність з поняттям добра. В цьому контексті Біблія говорить
про «зміну серця» і «нову людину».
В іудаїзмі вигода сприймається в цілому позитивно. Можна максимізувати
багатство і корисливість, але не можна переступати межі, яка дана Богом.
Одержання воздаяння (задоволення від одержаної вигоди) іудеї не відкладають,
249
як це роблять християни, до моменту, коли опиняться на тому світі, а хочуть
одержати на світі цьому. Але задоволення підлягає правилам, тому погоня за
вигодою має межі.
У Б. Мандевіля залежність між економікою та мораллю має зворотню
пропорцію. Чим менш чесними будуть окремі члени суспільства, тим більше воно
буде процвітати як єдина цілісність. Залежність між мораллю та вигодою дійсно
існує, але вона має зворотній характер: виявляється, чим більше зла і пороків, тим
більше щастя.
Сучасний економічний екстрім прагне все звести до егоїзму і розрахунку.
Навіть Епікур визнавав, що не у всіх своїх вчинках людина керується егоїзмом.
Сучасна економічна наука, виступаючи в ролі антропології нашого часу, готова
вбачати егоїзм і в материнській любові, і в партнерських відносинах, і в інших
емоційних сферах. Вона не займається особистою моральністю, оскільки ринок
все рівно «переплавить» особисті пороки в спільне благо. Тому від моралі людини
нічого не залежить.
Утилітаризм. Міркування про взаємозв’язок етики і економіки, моралі і
вигоди сприяло виникненню теорії утилітаризму (від лат. utilitas – користь,
вигода). На основі утилітаризму виникає його етика. З позицій утилітарної етики
всі явища оцінюються тільки з точки зору їх корисності, можливості слугувати
засобом для досягнення будь-якої мети. Користь – основа моральності і критерій
людських вчинків.
Коротко сутність утилітаризму полягає в наступному: добро – все те, що
приносить вигоду, а саме вона приносить задоволення; погане – все те, що
приводить до страждань. Головний принцип утилітаризму, розроблений
І. Бентамом (1748-1832 рр.), – досягнення найбільшого щастя для найбільшої
кількості людей. Кожна людина намагається досягнути найбільш можливого
щастя саме для себе.
Щастя означає те ж саме, що і задоволення. Закон повинен гарантувати, що
в пошуках максимального щастя для себе ніхто не буде заважати пошуку щастя
для інших.

250
 Ця позиція опосередковано відтворювала мету діяльності економічної
людини. Принцип найбільшого щастя став виправданням для «laissez faire» і
вільної підприємницької діяльності. Передбачалося, що вільна економічна
діяльність кожної людини, якій ніхто не заважає, при умові дотримання законів і
правил, приведе до найбільшого щастя суспільства в цілому.
«Як сила моральна, економіка є первісним і основним джерелом добра і
зла. Благо (добро) є споконвічна суть економіки; вона створює товари/блага,
які мають цінність».
Д. Болі

Закон розглядається як механізм для забезпечення досягнення своїх цілей

без втрати для інших. Функція покарання полягає не в помсті, а попередженні
злочину. Людина повинна нести покарання за спробу причинити зло або
економічні втрати іншим.
З утилітарної етики слідують два важливих висновки: по-перше, для
досягнення вигоди, щастя і задоволення всі повинні мати рівні права і
можливості. По-друге, найбільшого щастя, вигоди і добробуту можна досягти
тільки тоді, коли умови життя залишаються стабільними.
Послідовник утилітаризму, англійський економіст і філософ Дж.С. Мілль
(1806-1873 рр.) вважав, що найбільше щастя досягається при умові свободи. Він
захищає свободу слова, свободу совісті, на основі яких відбувається розвиток
вільної економічної діяльності. Для здійснення успішної діяльності потрібні
економічні та соціальні реформи.
По своїй суті утилітаризм не підтримує егоїзм, а віддає перевагу спільному
благу. Дж.С. Мілля цікавить максимізація вигоди для всієї суспільної системи.
Людина зосереджена виключно на вигоді, яку вона своїми вчинками приносить
всім.
***
Сучасна цивілізація по праву є економічною. Кожному типу цивілізації або
суспільства відповідає певний образ людини. Економічна людина є породженням
насамперед ринкової економіки. В ній перше і головне місце займає мета –

251
одержання вигоди. Для економічної людини традиційна мораль втрачає своє
значення. Цю мораль заміняє утилітарна етика. Основоположником концепції
«економічної людини» вважають Адама Сміта, в роботах якого її образ
конкретизується. Проблема співвідношення моралі та мети економічної діяльності
завжди стояла в центрі суспільної думки, як в історії, так і сьогодні. Чим більших
результатів досягає економіка, тим менше місця залишається для моралі. Зміна
системи цінностей обумовлює зміну образу економічної людини. Але до того
часу, поки будуть існувати економічні відносини, мета яких – досягнення
практичного результату, до того часу буде існувати Homo oeconomicus. З позицій
альтруїзму абсолютизувати господарську діяльність недоцільно. Хоча завжди
буде стояти проблема міри і відповідальності у досягненні мети, в тому числі й
економічної, життя.

252
 ЗНАК МАСОНСЬКОЇ ЛОЖІ
(Історія долара)
«Долар спирається на повнова-
ження та авторитет уряду США і на
довіру до нього народу».
Дж. Везерфорд

Народження долара. Ствердження долара. Розповсюдження долара.

Фабрика виробництва грошей. Золото Форту Нокс. Еволюція золотого
стандарту. Долар – новий стандарт.

Якщо уважно подивитися на зворотню сторону однодоларової купюри, то

на ній можна побачити так звану «Велику печатку» Сполучених Штатів Америки:
вершину піраміди з палаючими променями ока провидіння. Це масонський знак.
Малюнок був виконаний по ескізу Бенджаміна Франкліна, який був масоном.
Пізніше президент Рузвельт, який також був масоном, настояв на тому, щоб це
зображення помістили на однодоларову купюру. Що символізує цей знак?
Назва «масон» («франкмасон») буквально означає «вільний каменяр». Це
були члени таємної релігійно-етичної організації з містичними обрядами, яка
виникла у ХVІІІ столітті в Англії. Вважається, що прабатьками лож вільних
каменярів (первісно «ложа» – це місце для збереження інструментів і відпочинку
робітників) були римські колегії ремісників. Вони разом з легіонами Римської
імперії приходили на завойовані землі і будували храми, адміністративні будівлі
та інші важливі споруди.
Каменярів (масонів) високо цінували в Середні віки, їх визнавали Папи
Римські, які надавали їм особливі привілеї. Кожна ложа залишала свої знаки на
рельєфах будов – циркуль, кельми, трикутник, літеру «G» (Бог) та інші. А також
загальноприйняті знаки: піраміди, всевидяче око всередині трикутника, шпаги,
циркулі. Поява незрозумілої символіки, особлива містична обрядність при
прийомі нових членів привели до переслідування вільних каменярів. І масонські
організації стали закритими.

253
 Пізніше до вільних каменярів стали приєднуватися люди розумової і
творчої праці. Тепер масони збиралися будувати справедливе братське
суспільство з врахуванням досягнень науки і техніки. Поступаючий в масони
повинен був пройти через «сім ступенів храму Соломона»: розсудливість,
слухняність, моральність, мужність, великодушність, любов до смерті.
Посвячення в масони супроводжувалося особливою урочистою обрядністю.
Регіональні масонські ложі засновувалися Великою ложею, яка була для них
материнською. Як правило, в одній країні існує одна Велика ложа. Але в
Сполучених Штатах Велика ложа є практично в кожному штаті.
Масони являють собою закриту еліту суспільства. В умовах суспільства
масового споживання масони намагаються здійснювати реальне управління. Тому
так багато видатних державних діячів, політиків, фінансових магнатів були
масонами. Управління – це влада, а влада – це гроші.
Як вважають вчені, Велика печатка на однодоларовій купюрі символізує
неусипне Боже око, яке оберігає країну від всіляких негараздів. Це її духовний
символ, оберіг. Але він виник і ствердився не відразу.
Народження долара. Муза історії написала сценарій, по якому долар і
атомна бомба витоки свого народження мають в одному і тому ж маленькому
європейському селі. В 1516 році граф Стефан Шлік, богемський аристократ
(Чехія), виявив багаті поклади срібла поблизу свого замку, біля чеського села
Якимів. В кінці ХІХ століття молода дівчина Марія Склодовська використовує
уран з цих же місценароджень, щоб відкрити радій і піднятися на вершину науки
разом зі своїм чоловіком П’єром Кюрі. Уран з копалень Якимова був
використаний для виготовлення атомної бомби німецькими вченими (робота не
була завершена).
Граф Стефан Шлік не продавав срібло, а карбував, починаючи з 1519 року,
срібні монети, які він називав грошами (нім. Gross – великий). Богемія в той час
була частиною Священної Римської імперії і перебувала під німецьким
управлінням.

254
 «В значній мірі прогрес людства був досягнутий саме завдяки грошам, і з
цим прийдеться погодитись найбільш непримиренним їх ненависникам».
Н. Фергюсон

Від німецької назви долини Joachimsthal (Якимівська долина) пішла назва

монет – Joachimsthalergroshen – якимівські талергроші. Монети стали більш
широко відомі як талергроші, а потім і просто талери. Завдяки постійному
видобутку срібла кількість великих і надійних талерів постійно збільшувалася, а
внаслідок економічних і політичних зв’язків з територіями Священної Римської
імперії телери розповсюдилися по всій Європі. Поряд з венеціанським дукатом,
англійським фунтом, французьким лівром талер став надійною валютою.
В Якимові 1520 року був відкритий монетний двір, в якому до кінця
століття було запущено в обіг майже 12 мільйонів талерів. Також карбувалися
дрібні монети (малі талери), які через Польщу і Чехію дійшли до України просто
як гроші.
Монети з Якимова розповсюдилися по всьому світу, здійснюючи вплив
навіть на назви багатьох європейських монет. Спочатку талер був великою
срібною монетою, рівною трьом німецьким маркам. Потім талером почали
називати кожну велику срібну монету. Слово талер в Італії звучало як tallero, в
Голландії – daalder, в Данії і Швеції – daler, на англійській мові – dollar.
«Талер» став загальною назвою для валют тому, що він використовувався в
багатьох німецьких державах. Вчені-нумізмати підрахували, що від перших
талерів, відкарбованих в Якимові, до 1900 року було випущено біля 10000 різних
талерів в різних країнах для повсякденного користування, а також в зв’язку з
пам’ятними датами.
Найбільш відомим і широко розповсюдженим був талер австрійської
імператриці Марії Терезії, випущений в її честь в 1773 році. Монета із
зображенням портрета Марії Терезії стала настільки популярною, що випускалася
з датою «1780 рік», датою її смерті. В 1805 році, коли Наполеон ліквідував
Священну Римську імперію, монетний двір у Відні продовжував випускати
монети, як і раніше, з датою «1780 рік». Австро-угорський уряд продовжував

255
карбувати талер аж до 1918 року, коли імперія розвалилася. Австрійська
республіка продовжувала випускати талер Марії Терезії до захоплення країни
Німеччиною в 1937 році.
Після Другої світової війни нова республіка Австрії відновила випуск цих
монет, який продовжувався аж до 1975 року. Нумізмати-історики підрахували, що
з 1780 по 1975 рік було випущено в цілому 800 мільйонів срібних талерів Марії
Терезії, датованих 1780 роком. Інші країни копіювали зображення талера Марії
Терезії після того, як вони з’явилися в обігу.
Ствердження долара. Назва «долар» проникла в англійську мову через
Шотландію. В 1567-1571 роках король Джеймс VІ випустив монету в тридцять
шилінгів, яку шотландці назвали доларом, із зображенням меча на її зворотньому
боці. Монета, випущена в 1578 році, була названа доларом-чортополохом
(емблема Шотландії). Шотландці використали назву «долар», щоб відрізняти
свою валюту і, таким чином, свою країну і самих себе від англійських сусідів-
завойовників, які завжди були і залишаються для них конкурентами.
Так, починаючи з самого раннього періоду використання, «долар» ніс з
собою англійську основу. Її шотландці взяли з собою в свої поселення в Америці
та інших британських колоніях. Еміграцією шотландців пояснюється наступна
популярність слова «долар» в британських колоніях.
Підлеглі Британії в американських колоніях постійно відчували нестачу
англійських фунтів, шилінгів, пенсів. Виходячи з позицій меркантилізму, влада
Британії обмежувала вивіз золота і срібла з країни навіть в свої колонії.
Починаючи з 1695 року, англійська влада взагалі заборонила вивіз монет.
В результаті американські колонії були змушені користуватися іноземними
монетами, а не британськими. Зокрема іспанськими – реалами, які йшли з
Мексики. Але в англійських колоніях відмовлялися використовувати слово «реал»
в любих його варіантах, віддаючи перевагу знайомому слову «долар».
Американські колоністи звикли до долара як найбільш оптимальної
грошової одиниці. Після одержання незалежності вони прийняли її як офіційну
валюту. 6 липня 1785 року конгрес оголосив, що грошовою одиницею

256
Сполучених Штатів Америки буде долар. З 1794 року США почали карбувати
свої перші срібні долари. Монетний двір став першою суспільною будівлею, яка
була споруджена до Капітолію і Білого дому.
«Одиниця або долар – відома монета і найбільш звична з усіх. Вона вже
визнана від півдня до півночі».
Томас Джефферсон

Визнавши долар офіційною валютою Сполучених Штатів, Конгрес узаконив

те, що вже стало звичайною практикою в більшій частині колоній. Конгрес
встановив стандарт американського срібного долара – 3,71 ¼ грама срібла. Ця
вага залишалася незмінною, поки США карбували срібні долари.
Впродовж майже ста років на монетах не було ніяких портретів. Американці
вважали, що гроші вільного демократичного народу повинні нести написи і
алегоричні фігури, а не зображення президентів.
На перших мідних монетах (цент і два цента) був напис: «Займайся своїм
бізнесом». Потім на монетах зображувалося сонце, яке висіло над сонячними
часами з написом «Fugio», що означало «Я лечу». В 1863 році, під час
громадянської війни, була випущена двохцентова монета, але тепер із портретом
Джорджа Вашингтона. В 1866 році, через рік після вбивства Лінкольна,
казначейство помістило його портрет на монеті в п’ять центів. Проте до 1908 року
на монетах зображалися орли, оливкові гілки, індіанці.
В 1909 році, в сторіччя з дня народження Лінкольна, була випущена монета
з його зображенням. А після цього монети з портретами Томаса Джефферсона,
Джорджа Вашингтона, Джона Кеннеді, Дуайта Ейзенхауера і Франкліна
Рузвельта. А також відомих американців, таких як Сьюзан Б. Ентоні і Букер
Т. Вашингтон. Сьогодні американське казначейство випускає паперові гроші із
зображеннями президентів, а також з портретом Бенджаміна Франкліна.
Розповсюдження долара. Після одержання Мексикою в 1821 році
незалежності від Іспанії, вона почала випускати свою валюту – песо. Його
називали мексиканський долар, який став у Сполучених Штатах також платіжним
засобом і залишався таким впродовж всього ХІХ століття.

257
 Американські і мексиканські долари розповсюдились на північ, в Канаду, де
вони стали фактично валютою країни. Тільки в 1858 році уряд Канади узаконив
канадський долар в якості офіційної валюти. Вартість канадського долара була
еквівалентна один до одного американському долару.
По всьому Карибському басейну мексиканський долар, поряд з
американським, відігравав першочергову роль. Практично всі колишні британські
колонії в цьому регіоні прийняли його як свою валюту. Долар став назвою валюти
Антігуа, Барбадоса, Домінікани, Ямайки та інших країн.
Хоча слово «долар» народилося у Європі, воно майже не використовувалося
як офіційна назва європейської валюти до 1991 року. Тоді Словенія, яка одержала
незалежність від Югославії, вибрала tolar, як варіант долара. Нова назва чітко
відокремила Словенію в монетарному плані від югославських, турецьких сусідів
(аж до введення євро).
В ХІХ столітті мексиканські, американські, канадські долари були дуже
тісно пов’язані з комерцією в басейні Тихого океану. В результаті почали
карбуватися «торгові долари». Сполучені Штати в 1873 році випустили
спеціальні торгові долари для американської торгівлі з Китаєм. Хоча вони
використовувалися для торгівлі з іншими азіатськими країнами, Англія почала
випускати такі торгові долари в 1895 році, з написами на англійській, китайській і
арабській мовах.
«Перетворення Сполучених Штатів Америки в єдину супердержаву було
невіддільне від росту авторитету долара і його розповсюдження по всьому
світу».
Н. Фергюсон

Китайці називали ці різні срібні долари юанями, що означало «кругла річ».

Ця назва перейшла до офіційної валюти Китаю і сучасного Тайваню. На Тайвані
ці два слова взаємозаміняються. Японія прийняла китайську назву валюти, але
скоротила yuan (юань) до yen (ієна) в 1871 році. В кінці ХІХ століття ієна і
американський долар мали приблизно однакову цінність.

258
 Сьогодні в басейні Тихого океану американські території і приєднані Гуам,
Мікронезія продовжують використовувати долар як свою валюту. Окрім того,
назва «долар» прийнята тихоокеанськими країнами – Австралією, Новою
Зеландією, Сінгапуром, Гонконгом, Брунеєм та іншими. У східній частині Тихого
океану більшість латиноамериканських країн, від Чилі до Мексики,
використовували песо, які походять від іспанських реалів. Отже, і долар, і песо є
спадкоємцями одного джерела, незважаючи на різницю в іменах.
На 1994 рік тридцять сім країн і автономних територій по всьому світу
прийняли назву «долар» для своєї національної валюти.
Своєї найвищої популярності американський срібний долар досягнув на
початку ХХ століття. В 1935 році, під час Великої депресії, американське
казначейство припинило карбування срібних доларів. В 1965 році було припинено
використання срібла в американських монетах, яке було замінене міддю і
перекисом нікелю.
Фабрика виробництва грошей. На одному кінці Чотирнадцятої вулиці
міста Вашингтону вдень і вночі можна купити різні товари або послуги, навіть
сумнівні. На іншому кінці, недалеко від Білого дому, вдень і вночі Федеральний
уряд друкує гроші в приміщеннях Бюро гравірування і друку, яке є частиною
казначейства.
В Бюро, яке називають «фабрикою», друкуються паперові гроші. У холі
Бюро відвідувачі можуть побачити великий портрет президента Лінкольна, який
підписує закон про наділення федерального уряду повноваженнями друкувати
гроші. Туристи і відвідувачі можуть ознайомитися з фактами, які характеризують
американські гроші:
- Долар друкується на основі тканини, яку робить «Крейн компані» із
суміші 75% бавовни і 25% льону з ниткою з поліестеру для міцності.
- Друкарські верстати виробляють в Італії і Німеччині.
«Долар не більше забезпечений золотом, чим валюта будь-якої іншої
країни. Просто саме йому повезло стати головною фігурою в світовій
монетарній системі кінця ХХ століття. Однак нічиє главенство не буває
вічним».

259
 П. Бернстайн

- Приблизно половину всіх банкнот, надрукованих за день, складають

однодоларові купюри, а 95% банкнот використовуються для заміни зношених.
- Термін життя банкноти в середньому складає від вісімнадцяти місяців для
однодоларової купюри до цілих дев’яти років для стодоларової купюри. Банкноту
можна складати чотири тисячі разів, перед тим як вона порветься.
- 490 банкнот важать один фунт (400 г), а якщо скласти 14500000 банкнот,
то вийде щабель висотою в одну милю (1852 м).
- Монети і паперові банкноти складають всього 8% всіх доларів в світі. Інші
являють собою просто цифри у бухгалтерських книгах або слабкі електронні
сигнали в комп’ютерній мікросхемі.
В кінці процесу робітники складають банкноти в пачки по 100 штук, а потім
їх упаковують в пачки по 4 тисячі. Ці упаковки вантажать в мішки, перевозять в
сховище, звідки їх будуть відправляти в різні заклади Федеральних резервів по
всій державі для подальшого розподілу в банки. Здійснює централізований
контроль над комерційною банківською системою США Федеральна резервна
система, яка виконує функції центрального банку.
Золото Форту Нокс. На півночі штату Кентуккі, на військовій базі, уряд
США зберігає свої найбільші запаси золота. Сховище злитків у Форті Нокс
містить приблизно 4600 тонн чистого золота. Ці запаси разом з 1781 тонною у
Вест Пойнті, 1368 тоннами у Денвері і трохи менше 1000 тонн в інших частинах
Федеральних резервів, складають в цілому біля 8000 тонн золота.
Золото зберігається в брусках вагою 1000 унцій кожний. За виключенням
незначних подій (виготовлення пам’ятних монет тощо), золото лежить і чекає.
Багато урядів світу зберігають частину своїх золотих запасів в сховищі
Федерального резервного банку на острові Манхеттен, 25 м під землею. Золото
розподілено по кільком приміщенням, і в найбільшому з них є стіна, складена із
107000 золотих цеглин висотою 3 м, шириною 3,5 м і глибиною 6 м. Вага золота

260
інших країн становить 10000 тонн. В сховищах зберігається біля чверті всього
розвіданого в світі золота.
«Проблема валюти, заснованої на золоті, полягає в тому, що вона
обмежена кількістю золота в світі, і ця кількість залежить від нових знахідок
і від кожної технологічної інновації».
Дж. Везерфорд

Вважається, що золото у Форті Нокс і Федеральних резервах уряду являє

американську монетарну систему. Хоча уряд це спростовує, але насправді це один
з багатьох міфів, пов’язаних з грошима, який сьогодні підтримують добре
проінформовані люди. Хоча золото Форту Нокс нічого спільного з американським
доларом не має. Золото, як і багато інших предметів і речей, є частиною
багатства американської країни, але не частиною монетарної системи.
Долар сьогодні є ні золотий, ні срібний – уряд компенсує доларовий
рахунок ні чим іншим, як ще одним доларовим рахунком. Долар, якщо підійти
буквально, це папірець, не забезпечений золотом, але який спирається на
повноваження уряду. Ці повноваження узаконюють його обіг і визнання. Долар
спирається на повноваження уряду і на довіру до нього народу.
Долар спирається на віру в те, що на нього можна щось купити завтра, що
уряд США буде і далі існувати й приймати долари для сплати податків і для
витрат, що й інші люди будуть і надалі довіряти йому. Долар не спирається ні на
що інше, окрім цієї довіри. Що стало причиною відмови від забезпечення долара
золотом?
Еволюція золотого стандарту. Міжнародний золотий стандарт почав
стверджуватися з початку ХІХ століття. Його основу склали ідеї видатного
економіста Д. Рікардо. Крупний історик і економіст Й. Шумпетер говорив про
привабливість золотого стандарту як основи національного престижу.
Країни йшли на серйозні політичні ризики заради встановлення золотого
стандарту, навіть в неповній формі. Впродовж більше 50 років після Першої
світової війни шанобливе відношення до золотого стандарту зберігалося в тій чи

261
іншій формі, поки золото продовжувало управляти – або стояти на заваді
управління – багатьма сферами світової економіки.
В липні 1944 року, через місяць після випадки союзників в Нормандії,
Сполучені Штати скликали конференцію дружніх держав по економіці. Потрібно
було вирішити, який економічний і монетарний порядок повинен бути
встановлений в світі після війни. Ця конференція була представлена 700
делегатами з 44 країн. Вона відбулася в Нью-Гемпширі, біля гірської вершини із
назвою Гора Обману.
У відповідності з угодою, підписаною 22 липня 1946 року, більшість
світових валют підтримувалися на рівні специфічних оцінок, співвіднесених з
доларом США. В свою чергу Сполучені Штати встановили вартість долара в 35
доларів за унцію золота. Делегати також заклали основу для створення
Всесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду. А також почали
переговори по скороченню митних зборів, які будуть вестися всі наступні 50
років.
Угода була названа за поштовою адресою отелю – Бреттон Вудз, в якому
велися переговори.
В березні 1972 року уряд США девальвував долар до 38 доларів за унцію
золота. В 1973 році – до 42 доларів. Уряд Швейцарії оголосив, що з січня 1973
року він більше не буде підтримувати долар золотом. Її прикладу послідували
інші країни. В 1980 році ціна золота дійшла до 850 доларів за унцію.
«У вас немає вибору між вірою в природну стабільність золота і вірою в
чесність і компетентність членів уряду. І при всій повазі до цих джентльменів,
я порадив би вам, поки існує капіталістична система, вибрати золото».
Бернард Шоу

Американський президент Р. Ніксон з 1971 року почав проводити політику

відмови від золотого стандарту. Розірвавши зв’язок між золотом і доларом,
Р. Ніксон дозволив ціні на золото рости без обмежень, а ціні долара вільно
«коливатися» відносно інших валют. Причому ці «коливання» не були
стабільними, еволюційними, а потрапляли і на «круті» спуски.

262
 Відміна золотого стандарту дозволила урядам у всіх частинах світу
посилити контроль над грошима. Франклін Рузвельт відмінив золотий стандарт
всередині США, що дозволило покінчити з депресією, а потім воювати у Другій
світовій війні. Потім США повинні були відновлювати Європу і боротися з
комунізмом, що вело до ще більших витрат. І так впродовж всієї післявоєнної
історії до нашого часу. Посилення контролю над грошима дозволило владі
друкувати більше грошей, робити займи і все що завгодно, коли потрібно
збільшити витрати або врегулювати економічні проблеми. По мірі збільшення
витрат урядів їх влада над економікою посилювалася тисячами різних способів.
Втрата «прив’язки» до золотого запасу дозволила випускати стільки грошей для
фінансування своїх проектів і задумів, скільки потрібно.
Багато американців (як і жителів інших країн) до цього часу переконані, що
їх долари забезпечені золотом у Форті Нокс. Але золото тепер не має ніякого
відношення до їх грошей. Фактично за американським доларом не стоїть ні
золото, ні срібло. Долари, за якими стояли золоті і срібні сертифікати, давно
поступилися місцем банкнотам Федерального резерву. Фраза «Підлягає оплаті за
вимогою пред’явника» замінена на «В Бога ми віруємо».
Долар – новий стандарт. Століттями золото живило енергію до влади і
слави, впевненості в майбутньому, і навіть стверджувало віру в безсмертя. Воно
символізувало жадібність, суєтність людських сподівань і було могутнім
регулятором фінансових відносин, виконуючи функцію золотого стандарту. Ніщо
не навіювало такого благоговіння впродовж такого тривалого часу.
Але все це стало історією. Останні залишки золотих пут були відкинуті в
1971 році президентом Р. Ніксоном. Позбавлене звичної влади над світом грошей,
золото втратило свою силу. Але цією силою заволодів долар.
Найбільш стрімко влада долара почала зростати після Другої світової війни.
Європа і Америка стали привабливою сферою вкладення американських
інвестицій. Американці охоче витрачали гроші за кордоном. Коли економіки
країн Європи і Азії завдяки американській допомозі були відновлені, стало
вигідно поміщати американський приватний капітал в тисячі заокеанських

263
підприємств і збільшувати імпорт іноземних товарів в США. Сполучені Штати
надавали безпрецедентну економічну допомогу іншим країнам, запустили
широкомасштабні соціальні програми. Все це приводило до зміцнення долара на
міжнародних фінансових ринках.
«Впродовж одного століття Сполучені Штати замінили свою систему, в
результаті чого федеральний уряд почав контролювати випуск паперових
доларів, цінність яких забезпечувалася його авторитетом».
Дж. Везерфорд

Жителі багатьох країн зберігали свої накопичення в доларах. Долари охоче

приймалися скрізь для оплати боргів і взаєморозрахунків між країнами і фірмами.
Жодна країна не могла протиставити що-небудь могутності і різноманітності
фінансових інструментів, які пропонувалися грошовими ринками США. На
відміну від золота, долари легко передавалися з рук в руки. Окрім того, в банках
вони приносили проценти, що робило збереження в доларах більш привабливим,
чим в золоті. Розповсюдження долара як найбільш надійного засобу платежу
набагато зменшувало бажання тримати накопичення в золоті або валютах інших
країн.
ХХ століття стало ерою повсюдного урядового регулювання валютних
систем. Виявилося, що мудрі люди, які приймають рішення в уряді або урядових
інститутах, захищених від суспільної (повсякденної) думки, можуть здійснювати
раціональний і методичний контроль над грошима. Саме вольове управління
фінансами і виявилося тією системою, яку світ вибрав замість золотого стандарту.
Звільнивши, нарешті, свої монетарні системи від золотих пут, всі країни
використовують тепер гроші, які не конвертуються ні в що, окрім грошей інших
країн. Причому всі ці гроші виникають простим дотиком до клавіші комп’ютера.
У нас немає тепер грошей, достовірність яких можна визначити за допомогою
пробірного каменю (ним визначали «пробу» золота).
Але більшість вірить, що долар «цементує» монетарну систему всього світу,
як золото цементувало минулу. Не менш вагомою є думка більшості, що сила
долара обумовлена економічною могутністю США. А також завдяки виключній

264
кваліфікації керівництва американського «центрального банку» – Федеральної
резервної системи.
Разом з тим потрібно враховувати, що долар, як і гроші в цілому,
огороджують від життєвих незгод. Очевидно, прийде час, коли долар, євро, юань
не зможуть виконувати функції платіжного засобу в міжнародних угодах. Але
цінність життя не досягається за рахунок доларів або євро. Цінність життя в
самому житті.
***
З часу першої монетарної революції людина завжди прагнула до
універсальних грошей, які могли бути стандартом цінності. Тривалий час роль
універсального стандарту виконувало золото. З виникненням паперових грошей
виникла можливість поступово відмовитися від золотого стандарту, замінити його
доларом. Це дало можливість урядам здійснювати вільну монетарну політику.
Вони одержали можливість застосовувати специфічні методи, завдяки яким
раціонально налаштовували економіку, встановлювали процентні ставки. Долар
на даному етапі розвитку економіки відіграє ключову роль, як раніше фунт
стерлінгів. Але долар не більше забезпечений золотом, чим колись стерлінг, і в
цьому відношенні не відрізняється від валюти будь-якої країни. В силу обставин
долар став головною фігурою в світовій монетарній системі. Але ніяке главенство
не буває вічним.

265
 ВІД ГІЛЬЙОТИНИ ДО ВАТЕРЛОО: ЧОМУ ПЕРЕМІГ РОТШИЛЬД
(Велика Французька революція та її економічні наслідки)
«Я дав новий імпульс духу
підприємництва»
Наполеон Бонапарт

Спадщина маркізи де Помпадур. Фізіократи. Падіння Бастилії і кінець

абсолютизму. Диктатура і реформи якобінців. Імперія Наполеона. Тріумф
Натана Ротшильда.

Потомственний французький кат Генріх Сансон в своїй книзі «Записки ката,

або Політичні та історичні таємниці Франції» вперше детально розповів про те, як
створювалася нова машина смерті – гільйотина. Її запропонував лікар, професор
анатомії і політичний діяч Жозеф Гійотен. Голову засудженому відсікала важка
скошена сокира. До кінця своїх днів Гійотен був твердо переконаний, що створив
дуже корисний винахід. Для кого?
Доктор Гійотен, коли пропонував свою машину, виходив не тільки з
гуманних міркувань – прискорити кінець жертви, зменшити її страждання.
Насамперед йому хотілося дотриматися справедливості – урівняти в правах всіх
засуджених на смертну кару, від короля до простого селянина. Всіх злочинців
повинні позбавляти життя однаково. «Ніяких привілеїв» – один з основних
лозунгів Великої Французької революції. Поряд з лозунгами «свободи»,
«рівності», «братерства».
Але Велика французька революція здійснювалася не заради гільйотини.
Насамперед вона є революцією економічною. Перша велика економічна
революція відбулася трохи більше століття раніше в Англії. Причини французької
революції полягали в необхідності подолання феодалізму і породженої ним
абсолютної монархії. Королівський двір, як і раніше, потопав в розкоші, а
більшість населення, в основному селяни, жили в бідності. Це породжувало
протестні настрої і прагнення покарати винних, якими вважали аристократів, в
несправедливості.
266
 Гільйотину як знаряддя швидкої страти приймала спеціальна комісія. По
іронії долі, участь в її вдосконаленні приймав король Людовік ХVІ. Він порадив
доктору Гійотену, який показував йому свій винахід, замінити ніж-сокиру з
напівкруглого леза на скошене, яке було, на думку короля, більш ефективним. Він
міг в цьому переконатися, коли піднявся на ешафот 21 січня 1793 року, і йому на
шию впав важкий скошений ніж. В жовтні того ж року ніж гільйотини відрубав
голову і його дружині, королеві Марії Антуанетті. Але вперше гільйотину
опробували 25 квітня 1792 року для страти звичайного злодія.
В роки революції, в період якобінської диктатури, починається масовий
терор, і гільйотина рекомендована для масового використання. Їх зводили в
різних місцях Парижу. Бували дні, коли до гільйотини шикувалися черги, і
страчували до 60 чоловік, тіла і голови яких ледве встигали прибирати. В останні
роки терору страти через гільйотину здійснювалися на площі Згоди, нині площа
Республіки.
Остання страта у Франції на гільйотині була здійснена в 1977 році. Це була
й остання смертна кара в Європі. Але яку справедливість хотіли встановити
французи і чому гільйотина виступила найбільш дієвим інструментом?
Спадщина маркізи де Помпадур. Приблизно до середини ХVІІІ століття
Франція претендувала на роль лідера в Європі, конкуруючи з Англією. Для цього
Франція мала певні переваги. Чисельність її населення більш чим в два рази
перевищувала населення Англії, більшою була і територія. Особливих успіхів
досягла легка промисловість: ліонський шовк, бархат, тонке полотно славились у
всьому світі. Французька мода була еталоном, а предмети розкоші французьких
мануфактур – одяг, тканини, мереживо, прикраси, парфумерія, меблі, фарфор
були атрибутом життя еліти кожної країни.
Але з середини ХVІІІ століття Франція в економічній і політичній сферах
почала відставати. Основні причини – тягар феодальних пережитків і
консервативна політика королівського уряду. Феодальні порядки стримували
розвиток мануфактур і торгівлі. В промисловості переважали середньовічні цехи.

267
Гальмувалася торгівля, на яку покладали багато обмежень. Зокрема, заважали
внутрішні митниці, відсутність єдиної системи мір і ваги, великі податки тощо.
Основні суперечності склалися в аграрному – головному секторі
французької економіки. Дворянство і католицька церква, володіючи основною
частиною орних земель, лісів, полів, твердо зберігали свої привілеї і владу в
країні. Це і було основною причиною соціальної несправедливості, яка вела, по-
перше, до моральної деградації вищих ешелонів влади, по-друге, до втрати
державою конкурентної сили.
Виразом розкладу абсолютизму є діяльність фаворитки короля Людовіка ХV
мадам Помпадур. ХVІІІ століття, про яке йде мова, називають галантним. Це
означає постійні бали, танці, маскаради, вічно молоде світовідчування. Хоча
ХVІІІ століття – це епоха Просвітництва, епоха вчених і філософів, але це також
століття любові. Регент короля Людовіка ХV, герцог Філіп Орлеанський, висунув
тезу: «Заборонено все, крім насолоди».
«В період правління династії Бурбонів спостерігається рокова схильність
до розтратного життя… Хто тільки міг, відходив від ділового життя або
уникав в нього вступати, і все своє майно спрямовував на купівлю собі
насолоди».
В. Зомбарт

Розквіт «галантного» віку настав в період, коли місце фаворитки короля

зайняла маркіза де Помпадур. Це була, безумовно, розумна жінка. Заволодівши
серцем короля, вона втручалася в політику, вирішення державних справ, сприяла
розвитку мистецтв, науки. Вона визначила нові порядки у Версалі, витрачала
колосальні кошти на прикраси, на пошук еліксиру молодості. Всі її примхи
оплачувала королівська казна. Її прикладу – жити красиво – слідували всі
аристократи і аристократки країни. Це вимагало колосальних витрат.
Оплачувало їх населення, так званий третій стан – селяни, ремісники,
торговці, для яких встановлювалися грабіжницькі податки. Саме ця категорія
населення повинна була виплачувати в казну дві третіх своїх доходів. Причому ця
тенденція зростала, і вже в період правління Людовіка ХVІ більше половини

268
податкових надходжень припадало на акцизи (податки на предмети масового
споживання).
З 26 млн. населення Франції того часу основну масу складали селяни,
приблизно 22 млн. Вони платили оброк – грошовий і натуральний, а також
подушний, соляний податки, церковну десятину. Також збори: мостові, паромні,
димові, право на рибну ловлю тощо. Порушення каралися не лише великими
штрафами, але й ув’язненням.
Отже, в країні, яка перебувала фактично на стадії меркантилізму, життя
було жорстко поляризоване. З одного боку, розкіш королівського двору,
фавориток, маркізів, герцогів, і, з другого – масова бідність. Банкрутство
державних інститутів, економічні кризи, нездатність уряду налаштувати
господарське життя – все це свідчило про глибину розкладу абсолютистського
режиму і вимагало радикального вирішення насамперед економічних проблем.
Фізіократи. Варіант виходу з економічної кризи, в якій перебувала
Франція, запропонували фізіократи. Буквально це слово означає природовладдя,
від гр. phisis – природа, і kratos – влада. Вони були представниками французьких
просвітителів, яких турбувало тяжке економічне життя їх народу. Засновником і
лідером цієї школи був Ф. Кене (1694-1774 рр.), який сформував її теоретичний
фундамент і розробив програму. Ідеї Ф. Кене підтримували і розвивали плеяда
яскравих мислителів і суспільних діячів: В.Р. Мірабо, П.С. де Немур, А.Р. Тюрго.
Важливим є те, що представники даної групи мислителів під керівництвом
Ф. Кене першими називали себе економістами, і перші ввели у вжиток це слово
як назву нової професії. Особливість теорії фізіократів полягала в тому, що її
ринкова сутність приховувалася під оболонкою феодалізму. Виступаючи з
критикою меркантилізму, фізіократи разом з тим джерелом багатства нації
вважали сільське господарство. Разом з тим фізіократи підтримували і
обґрунтовували концепцію економічного лібералізму, яка складає суть ринкової
економіки.
Сам Ф. Кене починає свою кар’єру в якості медика – хірурга. Високий
професіоналізм сприяв стати йому в 1749 році особистим лікарем маркізи

269
де Помпадур, а з 1752 року – лейб-медиком короля Людовіка ХV. Він поселяється
в антресолях Версальського палацу, де займається науковою і практичною
роботою. Авторитет Ф. Кене як лікаря і вченого був настільки високий, що його
апартаменти відвідували філософи-енциклопедисти Д. Дідро, К. Гельвецій, а
також А. Сміт.
В 1758 році Ф. Кене опублікував свій знаменитий твір «Економічні
таблиці», де були відображені основні ідеї фізіократів. По-перше, основу
національного багатства складає продукція сільського господарства. По-друге,
був запропонований класовий поділ суспільства: на клас виробляючий, клас
власників і клас безплідний (марнотратний). Виробляючий, продуктивний клас –
землероби, які створюють чистий продукт; клас власників – одержувачі цього
продукту; безплідний клас – споживач того, що створюється в сільському
господарстві.
«Яким чином вся сукупність річного продукту розподіляється між
трьома класами і як праця непродуктивного класу тільки відшкодовує вартість
свого власного споживання – це зображує Кене, дуже талановитий і глибокий
творець цієї теорії, в своїх економічних таблицях».
Р.Л. Хайлбронер

В «Економічних таблицях» Ф. Кене показав, що основу економічного життя

суспільства складає постійне оновлення сукупного суспільного продукту. Він
виробляється, розповсюджується і обмінюється між класами. Причому таким
чином, що створюються передумови для продовження їх постійної діяльності.
Але для виконання цього положення, вважали фізіократи, потрібні
позитивні закони, які спираються на розум; вільна економічна діяльність;
правомірне існування проценту на кредит; раціоналізм як основа продуктивної
сільськогосподарської і виробничої діяльності.
Пропозиції фізіократів не знайшли підтримки у королівської влади. Все
йшло по-старому, як і раніше. Але їх наукова діяльність підготувала Велику
Французьку буржуазну, точніше, економічну революцію. Важлива заслуга
фізіократів і в тому, що вони підготували ґрунт для розробки основ класичної
політичної економії у Франції.
270
 Падіння Бастилії і кінець абсолютизму. Велика Французька буржуазна
революція стала результатом соціально-економічного банкрутства режиму
абсолютної монархії у Франції. Країна втомилася від «Сім’ї», як презирливо
називали королівський двір. Замість короля фактично правило його корумповане
оточення на чолі з королевою Антуанеттою, яка понад усе любила коштовні
прикраси. При колосальному дефіциті бюджету, коли в народу не було грошей на
хліб, вона розпочала будівництво нового палацу, програвала великі суми в карти,
витрачала час на пусті розваги.
Народ ненавидів королівську сім’ю та її оточення. Цю ситуацію
використали представники інтелектуальної еліти – просвітителі – Вольтер,
Дідро, Гольбах, Монтеск’є, Руссо та інші. Вони теоретично обґрунтували
необхідність переходу до нових політичних та економічних принципів
суспільного життя. В своїх філософських романах, памфлетах просвітителі
готували суспільну думку до необхідності змін. Критикою абсолютизму вони
супроводжували критику католицизму, який по традиції освячував королівську
владу і основи феодального по суті господарювання.
«У Франції, перед тим як відрубали голову королю, відрубали голову богу».
Г. Гейне

Політичні вожді французької революції – Мірабо, Робесп’єр, Марат

отримували підтримку від англійських лібералів та утилітаристів, зокрема
І. Бентама, Дж. Гордона та інших. Вони готували революційні прокламації,
промови та інший агітаційний матеріал, який перекладали на французьку мову і
дипломатично поштою, разом з грошима, відправляли в Париж. Там ці «бойові
листки» розповсюджувалися серед городян, формуючи в натовпі потрібні
революційні настрої. В Британському музеї до цього часу зберігаються звіти про
суми виплат Ост-Індською компанією видним діячам французької революції.
Сама революція почалася 14 липня 1789 року зі штурму головної в’язниці
Франції – Бастилії, яка була взята. В’язні (7 чоловік) були звільнені, а комендант
та його помічники страчені. Коли Людовіку ХVІ, який повернувся з полювання,

271
повідомили про це, він запитав: «Це що, бунт?». – «Ні, це революція!», – була
відповідь його секретаря.
Народний, насамперед, селянський рух змусив Установчі збори в серпні
1789 року проголосити декларацію «Про повне знищення феодального режиму».
Розробка аграрного законодавства обмежила права дворян-землевласників:
ліквідовані їх виключні права на полювання, сеньйоріальні суди, принизливі
повинності селян. Здійснювався розподіл церковного майна і продаж звільнених
крупних земельних угідь «третьому стану» (ремісникам, торговцям,
підприємцям). Відмінялися податкові привілеї дворян і духовенства.
Гарантувалося право всім громадянам на заняття будь-яких посад.
Економічні реформи розповсюдилися на промисловість і торгівлю. У
лютому 1791 року Установчі збори відмінили регламентацію промислового
виробництва: був ліквідований цеховий порядок, декларувалася свобода торгівлі,
відмінялися різні привілеї і монополії, заборони на торгівлю хлібом тощо.
Але життя народу змінилося мало. Падала зарплата, невпинно зростали ціни
і спекуляція. Установчі збори, запобігаючи виступу мас, прийняли влітку 1791
року закон Ле Шапельє. Він забороняв під страхом грошового штрафу і
тюремного ув’язнення робітничі об’єднання і страйки. До того ж крупна
буржуазія, яка стояла при владі, наклала на дрібних промисловців більш високі
податки. Не до кінця були ліквідовані феодальні повинності.
В серпні 1792 року нове народне повстання остаточно повалило монархію.
Спочатку король Людовік ХVІ, а восени цього ж року королева Марія-
Антуанетта були страчені. До влади приходять жирондисти (від назви провінції
Жиронда) – представники республіканців. В рік своєї влади вони встановили
перший максимум цін на продукти. Був прийнятий закон про продажу
конфіскованих земель емігрантів невеликими ділянками або віддачу їх за ренту у
тривале володіння. Відмінялися без викупу феодальні права власників, якщо вони
юридично не могли їх доказати.
Диктатура і реформи якобінців. Напередодні революції в
аристократичний салон маркіза де Водрейна, куди збиралися вільнодумці,

272
інтелектуали, видатні особи, був запрошений філософ, літератор, прекрасний
оповідач Казот, який мав славу провидця і містика. Він розповів присутнім, що в
своєму видінні він бачить довгу чергу людей, які піднімаються на ешафот до
гільйотини (вона буде винайдена через двадцять років). І саме жахливе – в цій
черзі стояли всі присутні в салоні люди, і першим – сам Казот. Періодично падав
ніж гільйотини, але черга не зменшувалася, оскільки знову і знову під’їжджали
колісниці з новими жертвами.
В гостей хоча і зіпсувався настрій, проте вони не придали цьому особливого
значення. Але вони згадали про Казота через два десятки років, під час
революції. Дійсно, «працювала» гільйотина, майже всі, хто був присутній на
пророцтві Казота, і він сам, були страчені. Революція постійно вимагала жертв.
З червня 1793 року починається третій етап революції. В результаті
паризьких повстань була встановлена диктатура якобінців – революційних
демократів. Їх очолювали не просто політичні діячі, а фанатики революції,
талановиті оратори М. Робесп’єр, Л. Сен-Жюст, Ж.-П. Марат, Ж. Дантон,
К. Демулен та інші. Їх рішучі дії дозволили остаточно знищити феодальний лад,
дати відсіч зовнішнім і внутрішнім ворогам. Але ці дії супроводжувалися
жорстким терором.
Якобінці активно проводили економічні реформи. Декретами Конвенту –
вищого органу влади цього періоду – встановлювався пільговий порядок продажу
конфіскованих земель емігрантів. Земельні наділи селян ставали їх приватною
власністю. Розподіл землі здійснювався порівну, відповідно до кількості
проживаючих. Повністю знищувалися права і привілеї аристократів.
«Робесп’єр на все давав одну відповідь – незалежно від того, чи думав
хто-небудь про щось, робив, хотів або говорив – la mort (смерть). Так
непереможне свавілля, і так воно може перемогти все».
Г. Гегель

Разом з тим якобінці не пішли на задоволення ряду вимог селян стосовно

купівлі та продажу землі. Здійснювалася чітка регістрація хлібних запасів під
строгим контролем спеціальних комісарів. Зайве зерно конфісковувалося. З осені

273
1793 року декрет про загальний максимум встановлював ціни не тільки на
предмети першої необхідності (їжа, тепло, одяг), але і на сировину, залізо,
тканини тощо. Строго регламентувалася фінансова сфера. Обмеження торкнулися
буржуазної власності. Заборонялася торгівля монетами, єдиним засобом платежу
оголошувалися асигнації (паперові гроші).
Далеко не всім подобалися реформи якобінців. Причому не тільки простому
народу, буржуазному середовищу, але й соратникам-революціонерам. Для
збереження своєї влади і впливу якобінці застосовували методи терору.
Гільйотина працювала кожного дня: в потомственного ката Сансона як ніколи
було багато роботи. Пророцтво Казота справдилося – і аристократи, і
інтелектуали, і революціонери – кожного дня всі йшли на ешафот.
Імперія Наполеона. Жорсткі, суперечливі реформи якобінців, які привели
до погіршення життя населення, диктаторські закони і терор не відповідали
принципам ринкової економіки та інтересам молодого підприємницького класу.
Положення ще більше погіршилося з прийняттям непопулярного рішення про
примусовий займ в 1 млн. ліврів. Тепер податок на розкіш та майно багатіїв,
прибуток яких перевищував 9 тис. ліврів, практично ставав конфіскацією.
27 липня (9 термідора по календарю, який ввели революціонери) 1794 року
якобінська диктатура була повалена. Тепер вже Робесп’єр, який пролив в ім’я
«ідеалів революції» – Свободи, Рівності, Братства море крові, разом зі своїми
соратниками йшов на ешафот під ніж гільйотини. Представники фінансового
капіталу, промислового підприємництва, торгівлі не могли змиритися з тими, хто
заважав заробляти і примножувати прибутки. Іншими словами, диктатура стала
не вигідною. Потрібна була така влада, яка могла сприяти економічним інтересам
країни. Цей принцип залишається актуальним і сьогодні.
Але така влада швидко не встановлюється. В кінці 1794 року був відмінений
загальний максимум, що спричинило спекуляцію і формування величезних
особистих багатств. Процвітала «чорна біржа», надзвичайно виросли ціни.
Одночасно обезцінилися введені в 1790 році, через рік після взяття Бастилії,
асигнації. Якщо в грудні 1790 року їх випустили на суму 800 мільйонів ліврів, то в

274
жовтні 1795 року асигнацій випустили на суму більше 20 мільярдів. По країні
блукало безліч фальшивих банкнот.
Інфляція, корупція, зростання цін на хліб, спекуляція тощо спричинили
різке погіршення життя, зростання невдоволення і виступів у Парижі. Все це
разом проклало Наполеону Бонапарту шлях до влади.
Військовий геній Наполеона проявився в 1794 році при звільненні Тулона
від роялістів (прихильників монархії) та англійців, в перемогах в Італії в 1796-
1797 роках, єгипетському поході 1799 року, перемогах на Австрією, Росією,
Прусією в наступні роки.
«Наполеон, правлячи фактично в інтересах крупної буржуазії, в той же
час ніскільки її не поважав, називав плутократію, «найгіршою з усіх
аристократій», і схильний був повторювати свій афоризм: «Багатство
сьогодні – це результат крадіжки і грабунку (le fruit du vol et de la rapihe)»».
Є. Тарле

Діючи в традиціях великих завойовників, Наполеон не тільки перемагав

своїх противників, але й невтомно грабував підкорені країни. В першу чергу він
вимагав виплати контрибуції золотом, не ігноруючи й інші багатства, зокрема,
оплати творами мистецтва. В своєму листі до Директорії (уряду, встановленому
після якобінців), він писав: «Відправляю з Італії два мільйони золотом. Воно буде
відправлене завтра на сотні найкращих коней, які тільки тут можна знайти».
Надходження золота у Францію за рахунок контрибуцій, повернення
капіталу, який покинув країну в період введення асигнацій, дозволив перейти до
системи грошового обігу, заснованого на використанні золотих і срібних монет.
Впродовж усього свого правління Наполеон неухильно притримувався політики
«твердих грошей». Він був великим стратегом не тільки у військовій, але і у
фінансовій справі. Саме вміння Наполеона проводити жорстку монетарну
політику допомогло йому досягати успіхів в умовах війни, при яких в будь-якого
іншого лідера нічого б не вийшло. Це був єдиний випадок в історії, коли велика
війна не привела до обезцінення грошей.
Впродовж майже 15 років Наполеон очолював Францію, спочатку як
перший консул, а з 1804 року – як імператор. Всі ці роки Франція перебувала в
275
постійній війні, що виснажило як її економічні, так і людські ресурси. Але ці
війни були не за славу і доблесть, про що постійно Наполеон говорив своїм
солдатам. Це були війни за встановлення ринку, буржуазного ладу. З цим не
могли змиритися феодальні Австрія, Прусія, Росія, правителі яких не хотіли
подібних революцій у себе. Але проти Наполеона постійно воювала і вже не
феодальна Англія, яка вбачала в ньому конкурента і загрозу для себе.
Тріумф Натана Ротшильда. Революція у Франції була фактично
боротьбою за практичне впровадження ідей англійських економістів і філософів
А. Сміта, І. Бентама, Д. Юма, Дж. Локка та інших. Вони обґрунтовували
необхідність нового, ринкового економічного порядку – економічного лібералізму
(«laissez faire»). Але вторгнення революційної Франції в зону інтересів Англії,
претензія на лідерство стали причиною її неспокою. Зокрема, небезпека
французького вторгнення в Англію викликала сильний відтік золота з банківської
системи. Стурбовані англійці почали міняти на золото паперові гроші, більшість
яких складали банкноти (зобов’язання) Англійського банку. Золотий запас
Англійського банку скоротився з 6 мільйонів фунтів на початку 1795 року до 2
мільйонів в 1797 році.
Поступово, але невпинно зростала інфляція. З 1797 року до поразки
Наполеона під Ватерлоо у 1815 році ціни виросли вдвічі. Почали швидко зростати
ціни на золото, майже на 30% в 1809 році, порівняно з встановленими ще
І. Ньютоном в 1717 році. На біржах впав курс фунта стерлінгів по відношенню до
інших валют на 20 і більше відсотків.
До цього додалася оголошена Наполеоном проти Англії континентальна
блокада, яка також була причиною економічної нестабільності. Це стало
причиною перманентної війни Англії проти наполеонівської Франції.
Для війни були потрібні не банкноти, а золото, як найбільш надійна валюта
для всіх країн на континенті. Справу переправки на континент до англійської
армії золота було доручено Натану Ротшильду. Він скуповував золоті,
насамперед французькі, монети на континенті і відправляв до англійської армії.

276
Так, лише з січня по травень 1814 року (першого відречення Наполеона) Натан
добув для уряду майже 1200000 французьких монет у фунтовому еквіваленті.
За свою працю Натан Ротшильд одержав винагороду і визнання уряду.
Проводити свої фінансові справи Натану допомагали його брати: Амшель – у
Франкфурті, Яков у Парижі, Карл – у Амстердамі, а Саломон виконував
доручення старшого брата – Натана або «генерала». Разом Ротшильди являли
собою справжню банківську мережу. Дружбою з Натаном Ротшильдом почали
дорожити, його називали повелителем лондонської фондової біржі.
Але тут трапилося несподіване: в березні 1815 року Наполеон повертається
із заслання до Франції. Після загибелі Великої Армії (600 тис. солдат) в 1812 році
в Росії, поразки при «Битві народів» у 1813 році біля Лейпцига Наполеон у 1814
році був змушений відректися від престолу. Він був відправлений на острів Ельбу
в Середземному морі, але в 1815 році повернувся у Францію, де з тріумфом був
зустрінутий народом і армією. Це пояснюється тим, що реставрація королівської
влади після зречення Наполеона не була сприйнята суспільством. Найрозумніший
політик того часу Талейран сказав про Бурбонів, які знову зайняли престол: «Вони
нічого не забули і нічому не навчилися». Тому Наполеон повернувся в Париж і
взяв владу без жодного пострілу. Але Росія, Австрія, Англія, Прусія не могли з
цим погодитися, і через «сто днів» відбулася битва при Ватерлоо.
День битви при Ватерлоо поставив крапку у конфлікті між Англією і
Францією, який будоражив Європу впродовж майже двох десятків років. Однак
для переконливої перемоги над ворогом однієї хоробрості і вміння було мало.
Між собою боролися і дві принципово різні фінансові системи: Наполеон
покладався на розграбування захоплених територій, англійці ж віддавали перевагу
інвестиціям, боргу, кредитам, торгівлі.
Існує легенда, що за битвою при Ватерлоо спостерігав Натан Ротшильд.
Побачивши, що перемагає Веллінгтон, він кинувся в найближчий порт, переплив
Ла-Манш і встиг скупити в Лондоні всі облігації раніше, чим звістка про перемогу
Веллінгтона досягла столиці і підняла їх ціни до небес. Хитрий фінансист по
різним оцінкам заробив до 135 мільйонів фунтів.

277
 Нацисти в Німеччині, які були, як відомо, антисемітами, з усіх сил
намагалися прикрасити знамениту легенду. В 1940 році Геббельс, міністр
пропаганди Третього Рейху, дав добро на вихід в прокат кінокартини
«Ротшильди». В ній Натан, хитрий тип, підкуповує французького генерала і тим
забезпечує перемогу Веллінгтона. Далі він вводить в заблудження фінансовий
світ Лондона, добивається падіння цін і нарешті скуповує все по дешевій ціні.
«Дії Натана Ротшильда завжди продумані до найменших дрібниць, а
природні спритність і розум гарантують ідеальне проведення задумів в
життя. Недаремно в світі грошей і фінансів його положення рівняється з
роллю Наполеона у військовій історії».
Ф. Ціглер

Але події розвивалися дещо інакше. Ротшильди після повернення

Наполеона знову почали скуповувати золото, розраховуючи на тривалу війну з
ним. Але вона закінчилася дуже швидко. Брати сиділи на купі призначених для
фінансування війни, яка закінчилася, грошей. Ріст цін на золото під час війни
неминуче обернеться його падінням в мирний час. Це загрожувало великими
збитками.
Натан Ротшильд пішов на ризик: він вклав все своє золото в облігації та
інші цінні папери-зобов’язання британського уряду. Він розраховував на
перемогу під Ватерлоо: уклавши мир, уряд не буде брати нові борги, і ринок
відреагує підвищенням цін на державні облігації. Натану вистачило терпіння, він
протримав цінні папери до 1817 року і продав їх в листопаді, коли ті піднялися
більше чим на 40%. Прибуток Натана склав біля 600 фунтів у сьогоднішніх
цінах. Йому вдалося провернути одну із найбільш сміливих і амбіційних угод в
історії фінансів, майстерно перетворивши поразку Наполеона у власний тріумф.
***
Найбільш сприятливий розвиток для економіки – еволюційний. Але
закономірністю історії завжди постає революція. Велика Французька революція
вплинула на зміну вектору розвитку всієї Європи. По суті це була економічна
революція, в результаті якої була ліквідована абсолютна монархія і відкрилася
дорога до ринкової економіки. Цей шлях проходив через реформи, диктатуру,
278
гільйотину, тривалі наполеонівські війни. Всі події у Франції в цей період носили
економічний характер. В епоху революції і війни пролилося багато крові, але було
ліквідоване феодальне землеволодіння, був даний імпульс для розвитку
промисловості, проголошена свобода торгівлі, удосконалена монетарна система.
Франція пережила після Наполеона реставрацію, нові революції, політичні та
економічні перетворення. Зрештою, в ній ствердився «дух підприємництва», який
вивів країну в число передових.

279
 ЗАХІДНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
(Ступені сходження до успіху і добробуту)
«Для великих імперій Сходу
португальські і голландські мореплавці
зовсім не виглядали носіями цивілізації:
вони видавалися варварами, бридкими і
з поганим запахом».
Н. Фергюсон

Per Aspera ad astra (Через терни до зірок). Конкуренція. Наука. Власність.

Медицина. Суспільство споживання. Трудова етика.

Вперше слово цивілізація було запропоноване французьким економістом-

фізіократом А.Р. Тюрго в 1752 році. Зосередження цивілізації – міські поселення.
Але закони міста не менш важливі, як і його стіни, а звичаї і образ життя не менш
істотні, чим його палаци. Цивілізація – це і наукові лабораторії, і майстерні
художників, і проблеми землевласників, і пейзажі. Успіх цивілізації вимірюється
не тільки її естетично-мистецькими досягненнями, але і тривалістю та якістю
життя людей. У якості життя багато вимірів, і не завжди легко визначити їх
кількісно. Ми можемо оцінити прибуток на душу населення в ХV столітті або
середню тривалість життя в той час. Але що ми можемо сказати про комфорт?
Про чистоту? Про щастя?
Цивілізація – не тільки місто. Вона є найбільшою одиницею соціальної
організації – більш крупна, чим імперія, хоча й менш чітко визначена. Цивілізація
– практичні відповіді людей на виклики оточуючого середовища – потреби в їжі,
воді, захисті, але не тільки. В їх основі лежить культурна, релігійна і мовна
спільність. Нараховують 12 основних цивілізацій: 7 вже загинули (месопотамська,
єгипетська, крітська, антична, візантійська, мезоамериканська, андська), а 5 ще
залишилися (китайська, японська, індійська, ісламська, західна). До них додають
іудейську цивілізацію.
Взаємодія цивілізацій одна з одною і з оточуючим середовищем – один з
найважливіших факторів історичних змін. Незважаючи на вплив ззовні,
280
цивілізації залишаються тотожні собі дуже тривалий час. Життя цивілізації має
найбільш тривалу історію. Цивілізації проходять крізь політичні, військові,
соціальні, економічні потрясіння, але зберігають тривалий час своє ядро.
Дехто схильний стверджувати, що цивілізації в певному смислі рівні і Захід
не може претендувати на перевагу, наприклад, над Східною Євразією. Але такий
релятивізм не коректний. Жодна цивілізація минулого не досягала такого рівня,
як західна. Але чи завжди вона була такою?
Через терни до зірок (Per Aspera ad astra). Якщо в 1410 році здійснити
кругосвітню подорож з Європи, нас би здивувала якість життя на Сході. В Пекіні,
столиці династії Мін, будують нові великі споруди, удосконалюють Великий
канал. Турки-османи йдуть до Константинополя, який захоплять в 1453 році і
закінчать тисячолітню історію Візантійської імперії. Персія (Іран), Індія,
арабський халіфат демонстрували комфорт, культуру споживання, наукові знання,
чого не було на той час в Європі.
Навпаки, Західна Європа в 1410 році вразила б нас. Це була бідна, убога
провінція, яка приходила в себе від чуми («чорна смерть» в 1347-1352 роках
викосила майже половину населення). Антисанітарія, постійні війни, міжусобні і
династичні чвари. Найбільш приємним місцем для життя були міста-держави
Північної Італії: Флоренція, Генуя, Піза, Венеція та інші. Північна Америка ХV
століття порівняно з державами ацтеків, майя та інків з їх храмами-пірамідами і
дорогами високо в горах являла величезні території, заселені племенами з
родоплемінними відносинами. Думка в цей період про те, що наступні 500 років
Захід буде володарювати над всім світом, видалась би дуже дивною. І все ж це
відбулося.
По ряду причин з кінця ХV століття дрібні держави Західної Європи з їх
запозиченнями із латині і грецької релігії, заснованої на вченні пророка з
Назарету, з інтелектуальною заборгованістю перед східною математикою,
астрономією, технікою змогли побудувати цивілізацію, яка не тільки підкорила
великі східні імперії, Африку, Америку, Азію, але й привила світу свій образ
життя. Причому не тільки мечем, а й словом.

281
 В 1500 році майбутні європейські імперії займали біля 10% поверхні земної
суші і охоплювали біля 16% населення планети. До 1913 року 11 західних імперій
(Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Португалія, Іспанія,
Росія, Великобританія і США) контролювали майже 3/5 земної поверхні і
населення, а також 3/4 (79%) світового виробництва. В 1500 році найбільшим
містом на планеті був Пекін з населенням 600-700 тисяч. В Парижі було менше
200 тисяч, в Лондоні – біля 50 тисяч. До 1900 року все перемінилося. З 10
найбільших міст того часу тільки Токіо знаходився в Азії. Всі інші належали
Заходу, а Лондон з населенням 6,5 млн. став мегаполісом.
При цьому західне панування не підійшло до кінця із занепадом і
зруйнуванням європейських імперій. Піднесення США показало, що розрив між
Заходом і Сходом збільшується. У 2000 році середній американець був у 73 рази
багатший за середнього китайця.
Більше того, з другої половини ХХ століття стало зрозумілим, що єдиний
для східних суспільств шлях подолати розрив в прибутках – піти шляхом Японії і
запозичити у Заходу інститути і уклад життя. Західна цивілізація стала свого роду
моделлю. До 1945 року було багато моделей розвитку, але найбільш привабливі
мали європейське походження: ліберальний капіталізм, націонал-соціалізм,
радянський комунізм. Націонал-соціалізм загинув під час Другої світової війни,
хоча вцілів під іншими іменами в слаборозвинених країнах. Крах СРСР в 1989-
1991 роках покінчив з третьою моделлю.
«Європейці могутніші за нас, тому що мудріші. Знання завжди буде
панувати над невіглаством. Але чому європейське знання перевершує наше? Я
не знаю іншої причини цьому, крім незбагненної волі Всевишнього».
Імлік (турецький філософ)

Більша частина світу інтегрована в західну економічну систему, в якій

ринок диктує ціни, визначає динаміку торгівлі і розподіл праці, а уряд
намагається пом’якшити економічний цикл і зменшити нерівність прибутків.
Освіта у всьому світі будується по західним стандартам. Більшість людей
приймає істини, відкриті Ньютоном, Дарвіном та Ейнштейном. Приймають від

282
захворювань продукти західної фармакології. Все більше людей споживає західну
їжу, носить західний одяг і живе в будинках західного типу. Також прийнята на
Заході організація праці (робота з 9 до 17 години, 5-6 днів на тиждень, два-три
тижні відпустки на рік) стала свого роду світовим стандартом. Християнську
релігію, яку імпортували західні місіонери, зараз приймає третина людства.
Отже, без прояву ідеології «європоцентризму» можна стверджувати, що
піднесення західної цивілізації – найважливіше історичне явище другої половини
ІІ-го тисячоліття від Різдва Христового.
Проблема в тому, як пояснити, чому це трапилося. Що відбулося після ХV
століття із Західною Європою, що дозволило їй перевершити, здавалося б,
недосяжні імперії Сходу?
Проста відповідь – імперіалізм. Але імперії існували задовго до західного
імперіалізму: Османська, Персидська, Китайська, які вражали своїми багатствами.
Для великих імперій Сходу португальські, голландські, іспанські мореплавці не
виглядали носіями цивілізації: вони здавалися варварами, жадібними, жорстокими
і брудними.
Друга відповідь: географічні та кліматичні умови західної частини
(конечності) Євразії. Або вдалий збіг обставин: європейці знайшли в Карибському
морі острови, які ідеально підходили для вирощування багатого калоріями цукру.
Новий Світ (Америка) подарував Європі додаткові орні землі, які забезпечили
західний світ зерном. А може, Англія стала першою індустріальною країною
тому, що антисанітарія і хвороби скорочували життя більшості і надавали багатій,
ініціативній меншості більше шансів передати свої гени нащадкам?
Ряд вчених висуває гіпотезу про культурні переваги європейців. Ця теза має
ряд варіантів: англійський індивідуалізм, гуманізм, протестантська етика. А також
самостійне наукове дослідження, застосування наукового методу, раціональне
дослідження. А для цього потрібні кредитно-фінансові заклади і добросовісне
державне управління. Тому ключ до успіху – соціальні інститути.
Приклад: різні соціальні інститути були нав’язані ізольованим групам
німців (ФРН і НДР), корейців (КНДР і Північна Корея) і китайців (в КНР і за її

283
межами). Висновок: якщо є дві групи досліджуваних з однаковою культурою, але
на одних впливають комуністичні, а на других – капіталістичні інститути, вони
майже відразу починають вести себе по-різному.
Отже, головна відмінність Заходу від іншого світу – його інститути. Західна
Європа наздогнала Китай зокрема тому, що її політика та економіка були в
більшій мірі конкурентними. Умови, завдяки яким відбулася наукова революція,
склалися в християнському, а не в мусульманському світі. Бувші
північноамериканські колонії досягли більших успіхів від
південноамериканських, тому що англійські поселенці на Півночі вибрали такі
відносини власності і такий спосіб політичного представництва, які відрізнялися
від привнесених в Південну Америку іспанцями і португальцями. На Півночі діяв
режим «вільного доступу» на противагу «обмеженому», при якому суспільством
управляють в інтересах закритих еліт, які одержують економічну ренту.
Таким же чином рання індустріалізація Заходу є результатом його
інституційних переваг. Які інститути стали головним джерелом могутності
Заходу? До них можна віднести 6 груп унікальних інститутів і пов’язаних з ними
ідей: конкуренція; наука; права власності; медицина; суспільство споживання;
трудова етика.
Конкуренція. «Заборонене Місто» в Пекіні (комплекс імператорських
палаців) будували в 1406-1420 рр. більше мільйона робітників з матеріалів, які
звезли з усього Китаю. «Заборонене» для всіх китайців, які не мали відношення до
імператорської сім’ї та її обслуговування. «Заборонене Місто» майже з тисячею
будівель, яке символізувало могутність династії Мін, – не лише залишок величної
цивілізації, але і нагадування про те, що жодна цивілізація не вічна. Менше чим
через століття після побудови «Забороненого Міста» почався занепад Китаю.
Бідні і сварливі мікроскопічні країни Західної Європи почали свою нестримну
експансію, а великі імперії Сходу поступово втрачали свою могутність.
Чому Китай поступився першістю Європі? А. Сміт причину бачив у
нездатності отримати вигоду з міжнародного розподілу праці; Ш. Монтеск’є

284
звинувачував деспотію. В ХХ столітті вважалося, що конфуціанська філософія
заважала нововведенням. Але це не зовсім так. Вся справа в інститутах.
Якби можна було відвідати річку Янцзи в 1420 році, то побачене було б
вражаючим. Янцзи була вбудована в складну судноплавну систему Пекін –
Нанкін – Ханчжоу, протяжністю 805 км. Її основу складав Великий канал
довжиною 1600 км. 50 тис. чоловік обслуговували інфраструктуру каналу.
Столиця імперії – Нанкін (населення до мільйона) – була в той час найбільшим
містом світу. Тут століттями процвітало шовківництво і бавовняне виробництво.
Нанкін був і науковим центром. Створення компендіуму китайської науки –
більше 11 тисяч томів, потребувало зусилля більше 2 тисяч вчених. Цю
енциклопедію, яка 600 років залишалася найбільшою в світі, перевершила тільки
в 2007 році «Вікіпедія».
На початку ХV століття Темза порівняно з Янцзи являла собою тиху затоку.
Тауер на фоні палацу імператора виглядав просто хатинкою, а сам Лондон
брудним і непридатним для життя. «Зачаття – гріх, народження – біль, життя –
тяжка праця, смерть неминуча» – ось короткий опис життя в Європі в той час.
«В Азії народи протистоять один одному, як сильний слабому; народи
войовничі, хоробрі і діяльні безпосередньо зустрічаються з народами слабкими,
лінивими і несміливими, тому один з них неминуче стає завойовником, а другий
– завойованим. В Європі, навпаки, народи протистоять один одному як сильний
сильному; ті, які зустрічаються один з одним, майже однаково мужні. Ось
тут велика причина слабкості Азії і сили Європи, свободи Європи і рабства
Азії».
Ш. Монтеск’є

Переваг Китаю на той час важко перерахувати. Але Захід володів однією
перевагою – жорсткою конкуренцією, яка стала двигуном Великих географічних
відкриттів. Європейці відправлялися навколо Африки, через Атлантичний океан
не лише за символічною даниною, а також щоб обійти своїх конкурентів в
політичному та економічному планах.
Європейцям, зокрема португальцям, які дійшли до Індії і Китаю, була
властива риса, яку китайський вчений Чжен Хе назвав безжалісністю.
Розповідають, що мореплавець Васко да Гама, захопивши судно, яке йшло з
285
Мекки з прочанами, наказав його спалити разом з ними. Португальці вірили в
насилля. В 1557 році португальці дійшли до Макао – півострова в дельті
китайської ріки Чжуцзян. На воротах свого форту вони написали: «Бійтеся нашої
величі і поважайте нашу гідність».
До експансії Португалії приєдналися Іспанія, Англія, Франція. Вже в
середині ХVІІ століття англійська торгівля процвітала від Белфаста до Бостона,
від Бенгалії до Багамських островів. Уряд заохочував не тільки тих, хто прагнув
пливти за Атлантику, але й тих, хто шукав дорогу до прянощів.
Світ впав в безум конкуренції. Але чому європейці з більшим, ніж китайці,
ентузіазмом відносилися до торгівлі? Відповідь можна знайти на картах
середньовічної Європи: в ХІV столітті нараховувалося до 1000 держав, 200 років
після – більше 500 більш-менш незалежних утворень. Всі вони постійно воювали
між собою.
Виграш від майже постійних конфліктів в Європі полягав в тому, що
прибутки держав-суперників постійно зростали. З ХІІІ століття європейці
експериментували з механізмом державних запозичень і заклали основи
сучасного ринку облігацій. Інститут державного боргу в Китаї з’явився лише в
другій половині ХІХ століття.
Друга новизна всесвітнього значення – ідея голландців надавати монопольні
права на торгівлю акціонерним товариствам в обмін на долю прибутку. А також
визнання того, що торгові компанії діють в державних інтересах і проти
конкуруючих урядів. Ост-Індська компанія, заснована в 1602 році в Голландії, а її
англійські послідовники (англійська Ост-Індська компанія) стали першими
справжніми капіталістичними корпораціями. На Сході нічого подібного не було.
В Європі епохи раннього Нового часу (Модерну) з’явилися додаткові впливові
гравці: банкіри, утримувачі облігацій, управляючі торгових компаній.
Характерна для Європи політична роздрібненість не дозволяла побудувати
щось схоже на Китайську імперію. Це сприяло як конкуренції між державами, так
і пошуку щастя в далеких землях. Парадокс в тому, що європейці, хоча і були

286
розділені, правили світом. Міста часто користувалися самоуправлінням, були
комерційно незалежними.
З кінця ХVІІ століття заморська європейська експансія почала відігравати
важливу роль. Завдяки трансатлантичній торгівлі з’явилися нові продукти
харчування (картопля, цукор, кукурудза тощо). Колонізація позбавляла країну від
надлишкового населення. В результаті, з часом збільшились продуктивність,
прибутки, споживання їжі і навіть ріст людей.
Європа випередила Схід, оскільки конкуренція зробила її відкритою для
зовнішньої торгівлі, міжнародних зв’язків, обміну досвідом, а також залучення
ресурсів інших країн. Конкуренція активізувала енергію підприємців, торговців,
правителів.
Наука. Три останніх століття Захід послідовно вигравав в «зіткненні
цивілізацій», в тому числі завдяки своїм перевагам в науковій сфері. Однак так
було не завжди.
У VІІІ ст. наступники пророка Мухаммеда створили Арабський халіфат, що
розповсюдився від Кабула до Толедо. Халіфат перебував на передньому краю
науки. В Домі Мудрості, заснованому в ІХ ст. легендарним халіфом Гарун-аль-
Рашидом в Багдаді, були перекладені на арабську мову тексти Арістотеля та
інших античних авторів. З початку VІІІ століття з’явилися перші лікарні. У 859
році в м. Фесі відкрився перший університет. Засновуючись на грецьких та
індійських розробках, арабські математики відкрили алгебру. До цього потрібно
додати фундаментальні дослідження з фізики, оптики, астрономії, побудову
камери-обскури. Захід повинен бути вдячним середньовічному мусульманському
світу, по-перше, за збереження античної мудрості, а по-друге, за розвиток
картографії, медицини, філософії, математики, оптики, економіки, астрономії і
астрології.
Чому ж мусульманський світ програв Заходу змагання в сфері науки?
Турки-османи, з часу завоювання Константинополя в 1453 році, були
лідерами мусульманського світу і являли серйозну загрозу Європі. В ХVІІ столітті

287
вплив султана досягав Західної України, півдня Російського царства. Турки
встановили владу також на Чорному і Середземному морях.
Але в 1683 році турецьке військо терпить поразку від об’єднаних сил
Європи під стінами Відня. З цього часу починається ослаблення Османської
імперії і піднесення Заходу. Кінець ХVІІ століття ознаменувався швидким
розвитком природничих наук і політичної теорії. Починається активне
переосмислення природи і влади. В 1687 році І. Ньютон видав «Математичні
начала натуральної філософії», а в 1690 році Дж. Локк – «Другий трактат про
правління».
Призупинення турецької експансії після поразки під Віднем не було
обумовлено економічно. Стамбул був багатим містом, імперія активно торгувала,
існувала економічна конкуренція. Турецька армія являла собою серйозну силу.
Перевага Заходу засновувалася на застосуванні наукових знань для війни і
раціональності в управлінні державою. До ХVІІІ століття перевага Заходу над
Сходом стала в такій же мірі інтелектуальною, як і військовою.
«Лондонське наукове королівське товариство стало частиною наукової
спільноти нового типу, що дозволяло розповсюджувати ідеї і колективно
вирішувати задачі завдяки відкритій конкуренції».
Н. Фергюсон

Шлях європейського інтелектуалізму починається з відокремлення церкви

від держави. Важливі кроки були зроблені Ренесансом і особливо епохою
Реформації. В значній мірі це відбулося під впливом книгодрукування. Без
сумніву, це був найважливіший винахід, який передував Промисловій революції.
Вже до 1500 року з друку вийшло більше тисячі математичних і наукових робіт. А
також корисних для торгівлі методів обліку і обрахування.
Все, що друкувалося, збільшувало суму знань. Наукова революція почалася
з успіхів в дослідженні планет і кровообігу. Каскад інтелектуальних відкриттів і
новин породив сучасну анатомію, біологію, хімію, фізику та інші науки.
Наукова революція повністю європоцентрична. Біля 80% її представників
народилися в шестикутнику: Глазго, Копенгаген, Неаполь, Марсель, Плімут,

288
Краків. Навпаки, наукові успіхи турків в той же період були скромними. Це
пояснюється необмеженою владою релігії в мусульманському світі. З другої
половини ХVІІ століття правителі Європи підтримували розвиток науки. Як
правило, ігноруючи позицію церкви. Наука одержує постійні інвестиції і
підтримку з боку держави.
Перевага віддавалася експериментальній науці. Авторитет
експериментального методу в англійській філософії і науці обумовив те, що три
найважливіші відкриття – паровий двигун Джеймса Уатта (1764 р.), морський
хронометр Дж. Харрісона (1761 р.), прядильна ватермашина Р. Аркрайта (1769
р.) – були зроблені в Англії впродовж десяти років.
Коли І. Ньютон помер в 1727 році, його тіло в пишному убранстві
виставили у Вестмінстерському багатстві, а на похоронах труну супроводжували
два герцога, три графа і лорд-канцлер. Французький філософ Вольтер, який в той
час був у Лондоні, вражений побаченим, записав після повернення у Францію: «Я
бачив, як математика – лише тому, що він був великий в своєму покликанні, –
ховали як короля, який був милостивий до своїх підданих». Наука і держава на
Заході стали партнерами. Це продемонстрував, зокрема, друг Вольтера, король
Прусії Фрідріх Великий.
В подальшому процес зближення науки і влади ставав все більш тісним.
Розвиток, багатство і досягнення країни залежали від підтримки науки та
орієнтації на науку. Прикладом є маленький Ізраїль, який живе в постійній
небезпеці. Але ця держава бере участь в науково-технічному і технологічному
процесі з величезною інтенсивністю. Лише в 2008 році ізраїльські винахідники
одержали 9591 патент. Відповідний показник для Ірану – 50; 5657 – в цілому для
всіх мусульманських країн. В Ізраїлі на душу населення приходиться більше
вчених та інженерів, чим в будь-якій іншій державі, і публікується більше статей,
чим де б це не було. Доля ВВП, що витрачається на наукові дослідження –
найбільш висока в світі. Результат – сильна, багата країна, яка, незважаючи на
свій маленький розмір, відіграє велику роль в світовій економіці і політиці.

289
 Власність. Ні в кого немає сумнівів, що сьогодні домінуюча сила в західній
цивілізації – США, оплот демократії. Але помиляються ті, хто вважає, що для
демократії достатньо влаштувати вибори. Демократія – камінь в побудові, яка має
своїм фундаментом верховенство права, точніше недоторканість свободи
особистості і захист приватної власності, які забезпечуються демократичним,
конституційним правлінням.
В період становлення англійської колоніальної імперії філософ Дж. Локк
заявляв, що свобода невід’ємна від власності, яка дозволяє вільно здійснювати
свою волю. Американська боротьба за незалежність, яка закінчилась в 1787 році
прийняттям конституції США, була боротьбою за право власності.
На відміну від США, де конституція покликана зміцнити «правління
законів, а не людей», в Латинській Америці конституції служать інструментом
ігнорування верховенства права. Тому інститут власності, так само як капіталізм і
демократія, не змогли так укорінитися в Латинській Америці, як в США і в
Європі.
Розвиток власності, таким чином, міг відбуватися насамперед в умовах
свободи. Іспанці, які завоювали Центральну і половину Південної Америки,
здавалося, закладали основи зовсім нової цивілізації, яка управлялася б з
розкішних міст і палаців нечисленною елітою іспанського походження. І ці міста
росли швидко. В 1692 році, коли в Бостоні жило 6 тис. чоловік, населення Мехіко
нараховувало 100 тис. чоловік. Іспанці заснували в Америці 25 університетів
(університет в Санто-Домінго – в 1538 році, на 100 років раніше Гарварду).
Процвітали картографія і металургія.
«Великою і головною метою об’єднання людей в держави і передачі ними
себе під владу уряду є збереження їх власності».
Джон Локк

Іспанці навчилися використовувати деякі з головних продуктів з кухні

американських аборигенів: чілі, картоплю, помідори, м’ясо індиків тощо (все це
пізніше перейняли жителі Північної Америки). Були зведені сотні пишно
прикрашених соборів. Тисячі монахів приїхали для ствердження християнства в

290
Південну Америку. Хоча церква була сильною, верховна влада все ж належала
іспанській короні. Насамперед від королівської влади залежала і свобода, отже, і
власність.
В Північній Америці доля власності склалася інакше. Англійська
колонізація привела до кращих економічних результатів, чим іспанська або
португальська. Англія, в ХVІІ столітті, ще до індустріалізації, значно відрізнялася
від Іспанії в політичному, релігійному і економічному планах. В ній не лише
виник клас власників, але й теорії, які обґрунтовували необхідність власності як
умови свободи людини.
Всі земельні угоди з часу прибуття перших англійських колоністів
регіструвалися в нотаріальних конторах. Тим закладалися правові основи
власності. Навіть проста людина могла буквально ні з чим приїхати в Америку і
вже через кілька років стати і власником, і виборцем, оскільки політичну владу
мали землевласники. Напередодні війни за незалежність в більшості штатів
голосувати мали право землевласники або ті, хто платив податок на власність. Ці
правила сформували інститут власності і право власності.
Окрім того, іспанське володарювання передбачало владу католицької
церкви. Католицизм зовсім не був злом, але він являв собою ще одну монополію.
Навпаки, Північна Америка стала батьківщиною для численних протестантських
конфесій. Плюралізм і багатоманітність були одними з головних принципів
англійської колонізації. Все це мало пряме відношення до власності.
Таким чином, верховенство права як спосіб захисту власників і мирного
вирішення майнових суперечок лягло в основу демократії.
Медицина. Величезне значення для становлення європейської цивілізації
має медицина. Перемога над хворобами є одним із «чисто» матеріальних
критеріїв, по яким західна цивілізація оцінює прогрес. Якщо поставити людей
перед вибором: духовність чи збереження життя, більшість вибере останнє.
Середня тривалість життя в 1800 році складала всього 28 років. В 2001 році вона
досягла майже 67 років, причому не тільки на Заході.

291
 Процес колонізації, зокрема Африки, супроводжувався не лише
захопленням ресурсів, але також боротьбою за наукові знання, які несли вигоду як
європейцям, так і африканцям. Бактеріолог, який ризикував життям, щоб знайти
засіб від смертельного захворювання, був таким же героєм, як солдат і місіонер.
«Західна цивілізація усунула всі умови для виникнення інфекційних
захворювань. Ми краще, чим раніше, розуміємо небезпеку захворювань і знаємо
способи їх уникнути. Результат – серія перемог над хворобами».
Дж.Б. Шоу

Зростання тривалості життя в Західній Європі почалося з другої половини

ХVІІІ століття до 90-х років ХІХ століття. В Європі напередодні Першої світової
війни завдяки охороні здоров’я і гігієні практично покінчили з тифом і холерою, а
дифтерит і стовбняк приборкали за допомогою щеплень.
Медицина – це область наукової і практичної діяльності, яка позитивно
вплинула на якість і тривалість життя спочатку в західних країнах, а потім в їх
колоніальних володіннях. Європейські імперії проникли в Африку не тільки тому,
що в них був кулемет Максима: вони розробляли вакцини проти тропічних
хвороб, від яких так страждали і помирали африканці і аборигени інших регіонів.
Інвестиції в охорону здоров’я (як і в народну освіту) приносили більш значні
дивіденди. Там, де таких інвестицій не робили, люди ставали бідними.
Суспільство споживання. Промислова революція – це якісний стрибок в
створенні матеріальних стандартів життя для все більш зростаючої кількості
людей. Вона бере початок в текстильній промисловості, яка стала частиною
масового виробництва. В свою чергу воно було викликане лавиною технічних
удосконалень під час Наукової революції. Але Промислова революція не почалася
б в Англії і не поширилася б на Заході без одночасного динамічного
розповсюдження суспільства споживання. Диво індустріалізації полягало в тому,
що робітник одночасно був споживачем. Навіть самий бідний працюючий мав
сорочку і хотів купити ще.
Суспільство споживання – те досягнення, яке дозволило Заходу
перевершити країни Сходу. Вражаюча здатність суспільства споживання – його

292
привабливість. Навіть суспільства, які прагнули бути не капіталістичними, не
змогли обминути цієї привабливості.
Результатом став один з найбільших парадоксів сучасної історії: економічна
система, покликана дати людям нескінченно широкий вибір, зробила людство
майже однорідним.
«Цивілізація вимагає рабства. Без рабів, які виконують брудну,
неприємну, нецікаву роботу, неможливий розвиток культури і мислення.
Поневолення людини – порочне, ненадійне і аморальне. Майбутнє всього світу
засновується на поневоленні техніки».
О. Уайльд

З точки зору економіки, Промислова революція була гонитвою за

продуктивністю. Завдяки техніці, ціна англійських бавовняних виробів з середини
90-х років ХVІІІ століття до 1830 року знизилась приблизно до 90%. Те ж саме
відноситься й до інших досягнень. До 1870 року парові двигуни в Англії
виробляли 4 млн. кінських сил енергії. Стільки ж виробляли 40 млн. чоловік. Але
щоб прогодувати їх, потрібно було б втричі більше пшениці, чим вирощувалося
тоді у Великобританії.
Промислова революція стимулювала розвиток суспільства споживання, яке
вимагало тканин, виробів, енергії. Якщо технічні новинки промисловості
стимулювали пропозиції, то ненаситне бажання людей одягатися по моді
активізувало попит.
Азіатське економічне диво відбулося тому, що Східна Азія стала партнером
американського поля тяжіння. Чим менше американського впливу, тим бідніша
країна. Масова культура споживання з її стандартизацією, разом з крайнім
індивідуалізмом – одна із найбільших хитромудрих приманок західної цивілізації.
Суспільство споживання засновувалося на ринкових відносинах і відповідало на
запити споживачів. Для цього виділялося все більше ресурсів для задоволення цих
бажань.
Ресурси суспільства споживання, рок-музика, джинси, мережа, супутникове
телебачення, автомобіль, фаст-фуд і все інше, яке постійно народжується для

293
задоволення попиту, виявилося сильніше будь-якої зброї. Людина пішла за
покликом своєї природи – споживати.
Трудова етика. До епохи Реформації всі релігії пов’язували із набожністю,
яка відокремлювала від мирської суєти. Позика під процент вважалася гріхом.
Шансів у багатія потрапити в Царство Небесне було значно менше, чим у бідняка.
Нагорода за благочестя в земному житті чекала людину в загробному. Після 20-х
років ХVІ століття, насамперед в країнах, охоплених Реформацією, все змінилося.
М. Вебер, німецький філософ і економіст, поставив завдання вияснити, в чому
полягав вплив Реформації на становлення капіталізму.
Його висновок полягав в наступному: якщо інші релігії пов’язували святість
з відмовою від всього мирського (монахи), протестантизм побачив в розвитку
промисловості і економності свого роду набожність. Іншими словами,
капіталістичний запит був по суті релігійним. Праця була самою вірною ознакою
того, що ти належиш до вибраних, до групи людей, які визначені Богом до
спасіння.
Протестантська релігія звільнила підприємництво (бізнес) від
психологічного тиску традиційної моралі, перетворювала наживу і вигоду не
тільки в законне, але й угодне Богу заняття. Більше того, протестантська етика
надавала капіталістам добросовісних, працелюбних робітників, які розглядали
свою діяльність як угодну Богу мету життя.
Впродовж історії люди здебільшого працювали для того, щоб жити.
Протестанти жили для того, щоб працювати. Для протестантів характерний
надзвичайно високий рівень взаємної довіри – важливої умови розвитку
ефективної кредитної мережі.
Релігія відіграє важливу роль в суспільстві. Про це свідчить конфуціанська
«етика ненасильства» в імператорському Китаї, мусульманство усунуло будь-яку
можливість наукової революції в ісламському світі. Але найбільший внесок
релігії в історії західної цивілізації належить протестантизму, який змусив Захід
не тільки працювати, але також накопичувати, читати і рахувати.

294
 «Протестантизм був носієм етики раціонального буржуазного
підприємництва і раціональної організації праці».
М. Вебер

Промислову революцію викликали технічний прогрес і зростання

споживання, але не тільки. Революція вимагала росту інтенсивності праці і
збільшення робочого часу, накопичення капіталу шляхом збереження та
інвестицій, але насамперед – накопичення людського капіталу. Грамотність, яку
підтримував протестантизм, була надзвичайно важлива для цього.
Місіонери-протестанти сприяли вивченню грамоти, що сприяло розвитку
колоній. Рівень колишньої активності місіонерів-протестантів слугує сьогодні для
оцінки стану економіки і політичної стабільності в постколоніальних країнах.
Очевидно, вірування і економічне зростання в цілому взаємообумовлені.
Особливо в регіонах, де уявлення про рай і пекло стимулюють поведінку в
нашому, а не в потойбічному світі. Це заохочувало не тільки старанну працю і
взаємну довіру, але й бережливість, економність, чесність, відкритість. Тобто
економічно вигідні риси.
Важливо також враховувати, що протестантизм не є монолітним, як,
наприклад, католицизм. Він постає в множині сект, напрямків, угрупувань, що
посилює конкуренцію між ними. Конкуренція на вільному релігійному ринку в
свою чергу заохочувала інновації в економічному і політичному житті.
***
Майже 500 років західна цивілізація домінує на планеті. Західні вчені
здійснювали революції в науці. Інші або прийняли їх, або безнадійно відстали.
Західні правові системи і засновані на них політичні інститути (наприклад,
демократія) замінили або витіснили незахідні варіанти. Західна медицина
відштовхнула на узбіччя суспільного життя знахарів. Західне промислове
виробництво і масове споживання далеко обійшли інші моделі організації
економічного життя. Західні споживчі бренди («Лівайс», «Кока-кола» та інші)
майже скрізь процвітають. Жовті арки «Макдональдса» можна побачити у всіх
великих містах світу. Моральна конкуренція і образ діяльності, які виникли в

295
протестантизмі, спонукають нестабільне, динамічне суспільство до взаємодії і
досягнення продуктивних результатів.

296
 ЯК ЗАХІД СТАВ БАГАТИМ
(Економічне перетворення індустріального світу)
«Люди не хочуть бути багатими:
люди хочуть бути багатшими за
інших»
Дж.С. Мілль

Ринкова організація. Від бідності до багатства. Причини піднесення

Заходу. Мета виправдовує засоби? Автономія і свобода. Масове виробництво.
Інновація, винахід і креатив.

Першим царем Фрігії, країни в північно-західній частині Малої Азії, біля

750 року до нашої ери став Гордій – бідний чоловік, котрий не мав нічого, крім
пари волів. Нащадком став його син Мідас. Він був так само бідний, як і його
батько, але вважався доброю людиною. Незважаючи на свою бідність, він хотів
бути великодушною людиною по відношенню до інших. Одного разу Мідас
прийняв у себе в домі чужинця, який виявився прийомним батьком бога вина і
виноробства Вакха. Бог Вакх був настільки вражений гостинністю Мідаса по
відношенню до його прийомного батька, що вирішив віддячити царю і пообіцяв
виконати любе його бажання.
Приваблива пропозиція принесла Мідасу нещастя. Бажання Мідаса, щоб
все, до чого він доторкнеться, перетворювалося в золото, зазвичай приводиться як
ілюстрація жахливих наслідків надмірної жадібності. Але, можливо, його
прохання відображало цілком зрозуміле бажання знайти ефективний вихід з
жахливої бідності, яка не личила царю. Проте свій вибір він зробив без
врахування наслідків.
Дуже скоро Мідас зрозумів свою помилку. Коли їжа, яку він хотів
прийняти, від його доторкання стала перетворюватися в золото, і рідна дочка, яку
він обняв, перетворилася в золоту статую. Мідас почав просити Вакха, щоб той
взяв назад свій подарунок. Вакх, мабуть, все ще був високої думки про Мідаса,
тому повелів йому змити його дар і свою вину в річці Пактол. Після того, як

297
Мідас занурився у воду, вона зазолотилася, і ріка Пактол стала приносити багато
золота Фрігії і сусідній Лідії. Крез, цар Лідії, завдяки золоту ріки Пактол став
найбагатшою людиною стародавнього світу. Для Мідіса все закінчилося досить
благополучно: золото Пактола зробило його багатим, і тепер речі, яких він
торкався, вже не перетворювалися в золото.
Подальша доля Мідаса не була щасливою. Могутні кочові племена
кіммерійців завоювали Фрігію, і Мідас прийняв яд, щоб не бачити дикі орди у
своїх володіннях. Але Мідас не був забутий, тому що колісниця його батька
залишалася прив’язаною до стовпа дуже складним вузлом в палаці Гордія
впродовж 300 років. Оракул напророчив, що той, хто зуміє розв’язати вузол, стане
володарем Азії та її багатств. Це був той самий вузол, який розрубав своїм мечем
молодий Олександр Македонський в 334 році до нашої ери, на шляху з Єгипту в
Індію, за її скарбами.
Але чи існують інші способи досягнення багатства? Досвід Заходу показує,
що так. Які ці шляхи і способи?
Ринкова організація. В рамках політичної діяльності переважає командна,
як в армії, форма організації, побудована на ієрархічних відносинах між
керівником і підлеглими. Економічна теорія використовує іншу концепцію
організації, яка охоплює практично всі види економічної діяльності.
Економічна ортодоксія виходить з того, що всі види господарської
діяльності організовані. Так, покупці і продавці на ринках колективно вибирають
цілі, розподіляють функції між багатьма людьми і нагороджують тих, хто сприяє
успіху. Навіть просте економічне завдання передбачає мережу взаємодій між
тисячами людей в різних країнах, які не входять ні в яку ієрархічну організацію,
але при цьому кожна з них виконує свою маленьку роль, точно узгоджену з
діяльністю інших. Завдання не могло б виконуватися з тією ж надійністю, якби
ринки не були могутньою організуючою силою, здатною спонукати безліч людей
до формування спільних цілей, до розподілу між багатьма спеціалістами праці по
досягненню цих цілей, і до забезпечення стимулів, які є винагородою за
виконання роботи.

298
 «Багатства складаються з багатьох речей, а не з багатьох нестач. Бути
бідним не означає мати мало, а означає багато не мати».
Антипатр

На більш високому рівні господарські відносини можуть організовуватися

ієрархічно, або ринково, або в комбінації. Число можливих варіантів поєднання
ієрархічних і ринкових способів організації практично необмежене. По ряду
критеріїв ринок являє собою більш ефективну форму організації
життєдіяльності. Ринок нагороджує і карає сильніше і більш чітко, чим
ієрархічні структури. Тому в рамках ринкової організації сильніший тиск на
користь досягнення кращих результатів.
Для визначення західної системи господарства більше підходить термін
«змішана економіка», оскільки вона завжди була змішаною. В силу чого
передбачає численні методи організації її діяльності, а також їх удосконалення.
Від бідності до багатства. Зростання багатства – це зменшення небезпеки
голоду, скорочення захворюваності, розповсюдження освіченості, збільшення
життєвих вражень. Бідність означає, що головне завдання для людини – турбота
про виживання, недоступність усамітнення (із-за недостатності житла різко
обмежені можливості вибору). Це зміни в тому, що люди споживають, в роботі,
яку вони виконують, в загальному стилі життя. Показником багатства (і
бідності) є гроші, а також образ життя.
Багатство зростає і накопичується поступово. На Заході не було різких
стрибків і переходів. З врахуванням росту населення щорічний приріст багатства
був настільки малопомітний, що широко розповсюдилося переконання – плоди
зростання дістаються лише багатим. Тільки в ХХ столітті, по мірі накопичення
багатства на Заході стало помітно, що зростання принесло вигоду багатьом. Але
бідність не зникла зовсім. Захід досяг не усунення бідності, але її відносного
скорочення від 90% до 30-20%, в залежності від країни і визначення того, що таке
бідність (межа бідності постійно відсовувалася услід за збільшенням багатства
суспільства).

299
 «Відповісти на питання, як боротися з бідністю, дуже важко; саме
надлишок багатства приводить до того, що громадянське суспільство
виявляється занадто бідним для того, щоб зупинити надлишкове зростання
злиднів».
Г. Гегель

Усталеність і тривалість росту засновується на інституціональних

механізмах, глибоко вбудованих в саму структуру західної системи
господарювання. Ці механізми здійснюють постійний пошук і адаптацію змін,
сприятливих для подальшого росту. В останні сто років темп річного зростання
оцінюється величиною в 3%.
Важливо правильно оцінювати і розуміти сили, які стоять за економічним
ростом Заходу; також правильно розуміти і не переоцінювати сили, які
розкладають і руйнують джерела зростання. Як це зробили Т. Мальтус і
О. Шпенглер: перший переоцінив роль демографічного фактору; другий
недооцінив сили, які обумовлюють економічне зростання.
Захід створив могутню систему економічного зростання такого типу, яка
здатна породжувати розвиток і десятиліттями забезпечувати зростання
матеріального добробуту навіть після того, як її енергія вже вичерпана. Люди, які
працюють в рамках цієї системи, можуть продовжувати робити те, що робили
завжди. Навіть після того, як зникнуть всі стимули для продуктивної праці, і
систему будуть підтримувати тільки звичка і відсутність кращих альтернатив для
її людей. Так, незважаючи на сутнісні політичні і соціальні зміни в другій
половині ХХ століття, економічне зростання Заходу продовжувалося, без
скорочення темпів зростання.
Причини піднесення Заходу. Найбільш популярні пояснення західного
процвітання виділяють роль наук і винаходів. Але чому не здійснили перехід до
багатства Китай та ісламські народи, які лідирували в цих областях задовго до
розвитку науки на Заході?
Популярне пояснення багатства народів – це наявність природних ресурсів.
І сьогодні багато дослідників поєднують володіння ресурсами з економічним
зростанням. Але процвітання Нідерландів, Швейцарії, Японії давно підірвали
300
репутацію цього пояснення. Після Другої світової війни країни Заходу, які мали
обмежені ресурси і втратили колонії, продовжували багатіти, тоді як країни
третього світу, з величезними природними ресурсами продовжують перебувати у
бідності.
Ресурси, важливі для економічного багатства, являють собою комбінацію
природних речовин, знань, соціальної організації і зусиль людей. Для
американських індіанців, наприклад нафта, вугілля, золота руда, ліси, орні землі
Північної Америки не були економічними ресурсами. А ресурсами були табуни
бізонів, які паслися в преріях.
«Люди в тисячу разів більше турбуються про здобуток багатства, чим
про знання, розвиток розуму і духу. Хоча те, що є в людині, для щастя, без
сумніву, важливіше того, що є у людини».
А. Шопенгауер

З позиції психології економічне зростання Заходу обумовлене силами

конкурентної економіки. Вона народжує прагнення до особистого багатства.
Безумовно, прибутки і витрати відіграють роль стимулів. Але поряд із стимулами
потрібні також знання, інституціональна структура, яка створює можливості для
збільшення знання, і місце для дії системи стимулів.
Багатство Заходу пояснюють наслідком надзвичайного везіння: чотири
продуктивних революції за п’ять століть: в XV столітті – меркантилістська
революція; у XVІІІ столітті – промислова революція; на рубежі ХІХ–ХХ століть –
друга промислова революція; в наші дні – інформаційна революція.
Так само можна пояснити розпад феодального суспільства крайнім
невезінням: занадто багато було чумних (холерних) епідемій, війн і неврожаїв в
XIV столітті. Але якщо блискавка чотири рази попадає в одне і теж місце, то
доцільно вияснити, що тут її так приваблює.
В певному смислі везіння – цілком розумне пояснення багатства. Але
багатство Заходу є результат везіння в тому ж смислі, в якому можна пояснити
щасливою випадковістю результати біологічної еволюції. Але ці процеси
потрібно вивчати, як і зв’язок між ними.

301
 Мета виправдовує засоби? В політичній літературі появу економічного
багатства на Заході приписують різним формам «поганої» діяльності і поведінки:
нерівності прибутків і багатства, експлуатації, колоніалізму, імперіалізму і
рабству.
Популярним є пояснення, що нерівність прибутків і багатство
несправедливе, але необхідне для економічної системи Заходу. Можна прийняти
цю умову в якості важливої, хоча і не достатньої для економічного зростання.
Але це питання складне. Суспільство, яке бажає за допомогою нагород і
покарань стимулювати виробництво, повинно з розумінням ставитися до тих
людей, які вносять у виробництво більше своєї долі. Стосовно нерівності, то вона
є альтернативою примусовій праці.
На середньовічних ринках ціни встановлювалися з врахування
християнської ідеї справедливості. Капіталістичні ринки, більш економічно
ефективні, зробили суспільство більш вільним і багатим, але навряд чи
справедливим. Вони показують приклад вічного конфлікту між справедливістю і
продуктивністю, але їх економічна ефективність привела до зменшення бідності,
яка сама по собі є найбільшою несправедливістю.
Згідно словника, експлуатація – характеристика будь-якої економічної
діяльності, оскільки людина експлуатує власні можливості. Для марксистів це
опис процесу, в результаті якого капіталісти присвоюють частину створеного
продукту – його «додаткову вартість». Однак ця концепція не пояснює
збільшення прибутку робітників, а саме тут і відбулося найбільш помітне
зростання.
Але оплата робітників по більш дешевим, чим у конкурентів, цінам,
відіграла важливу роль в економічному розвитку. Для забезпечення зайнятості –
не тільки розумний шлях економічного поступу, але й моральний імператив.
І разом з тим – низький рівень заробітної плати стимулює розвиток
трудомістких виробництв і, завдяки цьому, скорочує потреби в накопиченні
капіталу. Насправді капіталістична промисловість розвивала головним чином
капіталістичні виробництва, а не трудозатратні. Якби капіталізм тяжів до системи

302
низької заробітної плати, то варто було б очікувати, що залишились би
трудозатратні виробництва, а збережені гроші капіталіст витрачав би на особисті
потреби.
На Заході реальний рівень заробітної плати зростає вже більше століття. Це
знімає питання про експлуатацію, оскільки розширення виробництва не залежить
від робітників (пролетаріату).
«Найбільш багаті народи, як правило, йдуть попереду своїх сусідів як в
області землеробства, так і в промисловості, але їх перевага зазвичай
проявляється в промисловості, ніж в землеробстві».
А. Сміт

Докори стосовно збагачення за рахунок колонізації також не можуть бути

однозначними. Колоніалізм, починаючи з грецької колонізації Середземномор’я і
Причорномор’я, благотворно вплинув на розвиток цих територій. Колоніалізм
сприяв швидкому зростанню економіки і культури в Північній і Південній
Америках, Африці, Азії. Вражаючим досягненням британського колоніалізму
було створення фундаменту для розвитку найбагатших країн світу: США, Нової
Зеландії, Канади, Австралії, Сінгапуру. Економічний розвиток колоній пішов на
користь і самої Британії, яка розвинула свою промисловість і торгівлю.
Викликає сумнів твердження стосовно ролі імперіалізму в розквіті Заходу.
Історія XVІІІ–ХІХ століть показує, що в більшості випадків економічне
піднесення було причиною, а не результатом імперіалістичної політики:
економічна могутність підштовхувала до здійснення, зокрема, безвідповідальних
заморських авантюр.
Ряд дослідників вказують на роль рабства в економічному зростанні Заходу.
Але рабів не використовували в промисловості. Насамперед тому, що праця
вільної людини була дешевшою. Тому внесок рабства в розвиток Заходу повинен
бути обмежений тільки прибутками від работоргівлі і виробництва сировини за
допомогою рабської праці.
Як і імперіалізм, рабство не може слугувати поясненням економічного
зростання. Тоді, що стало основою багатства?

303
 Автономія і свобода. Вона означає вихід господарських відносин з під
політичного та релігійного контролю. Перехід від феодального суспільства
пізнього середньовіччя до плюралістичного суспільства Європи XVІІІ-ХІХ
століть став можливим завдяки послабленню політичного і релігійного контролю
не тільки в сфері господарської діяльності, але також в науці, мистецтві, освіті.
В економіці послаблення контролю означало, насамперед, торгівлю по
нерегульованим цінам. Ця торгівля і прибутки від неї послужили становленню
класу купців, які жили тим, що продавали і купували все, на відміну від тих, хто
продавав тільки своє.
Звільнення комерції від політичного контролю залучає в товарообіг все
більшу кількість товарів і все більше території. Купці дуже рано виявили високу
вигідність нових продуктів, які не мали аналогів і охоче розкуповувалися.
Небезпечні мандрівки в невідомі, часто культурно і релігійно чужі місця, були
інновацією і конкуренцією через інновацію.
«Ті, хто критикує багатство, не розуміють, що гроші потрібні для
добрих справ. Вони потрібні для збереження оточуючого середовища,
здійснення реформи освіти, допомоги бідним і для безлічі інших справ».
Д. Нідлмен

Зростання економічної системи пов’язано з розвитком торгівлі і обміну, як

всередині країни, так і за кордоном. В свою чергу торгівля і обмін приносять
вигоду тоді, коли виникає спеціалізоване виробництво. Продаж його продукції
приносить вигоду, а вона веде до багатства.
З початком великих географічних відкриттів Захід шукав не тільки нові
екзотичні товари, але й природні ресурси. Продукти мисливства, рибальства,
лісів, земні копалини – все приносило прибуток.
Ті, хто першим починав продавати нові імпортні товари, багатів. Поряд з
формулою торгівлі: «успіх приходить до першого» відбувається пошук способів
виробництва з низькими затратами. В період першої промислової революції була
використана та ж формула конкуренції за допомогою методів виробництва з

304
низькими затратами, на цей раз – через використання у виробництві більш
могутніх машин і двигунів.
Масове виробництво. Створення і виробництво нових продуктів почало
приносити багатство тоді, коли їх почали випускати у великих об’ємах. Нові
продукти з’являлися і у дофабричний період – від удосконалення екіпажів до
удосконалення годинників. Але найбільш винахідливий годинникар не міг
розбагатіти хоча б тому, що він міг виготовити свої годинники в невеликій
кількості. Ситуація змінилася з появою фабричного виробництва у ХІХ столітті.
В більшості суспільств нові продукти призначалися, як правило, для багатих
людей. Своєрідність західного економічного зростання в тому, що хоча невелика
кількість людей стали багатими, але виграли всі люди. Пояснюється це природою
інновацій, які були найкращою дорогою до багатства. Інновації, скорочення затрат
виробництва мало впливали на образ життя людей забезпечених. Вони могли
заплатити за товар, вироблений по традиційним технологіям. Найбільші прибутки
приносили ті блага, які призначалися багатьом, а не деяким.
«Розбагатіти – означає зробити гроші; на загальноприйнятій мові
багатство і гроші визнаються у всіх відношеннях рівнозначними поняттями».
А. Сміт

Перші текстильні фабрики виробляли тканини невисокої якості, які

купувалися людьми небагатими; величезні прибутки на виробництві автомобілів
отримав Генрі Форд, а не Генрі Ройс. Перший випускав автомобілі для народних
мас, другий – для еліти. Удосконалення транспорту і методів зберігання продуктів
харчування принесло користь і бідним і багатим. Але смакові звички багатіїв
змінилися завдяки сучасним уявленням про те, що зайва вага шкодить здоров’ю.
Професійний спорт, кіно, телебачення, рок-музика сьогодні є такою ж ознакою
належності до вищих класів, як одержання освіти поза новою системою
публічних шкіл і коледжів.
Для розуміння природи Західного зростання важливо зрозуміти, що
найбільші вигоди приносили ті винаходи, які покращували образ життя великої
кількості небагатих людей. А не ті, які були орієнтовані на небагатьох багатіїв.

305
Новинок, від яких вигравали тільки багатії, було відносно небагато: удосконалена
медицина, кондиціоноване повітря, методи харчування.
Західні економіки орієнтуються на виробництво продуктів і послуг для
масових ринків і масового споживача. Це дало можливість масам приписувати
собі належний соціальний і культурний статус, а також підтримувати його.
Країни, які не могли цього досягти, критикували Захід за імпорт, смак,
вульгарність, споживацтво.
Інновація, винахід, креатив. Розвиток господарського життя, який надав
можливості створювати нові підприємства, змінювати профіль існуючих,
позначати ціни, надав можливості збагачуватися тим, хто міг запропонувати
ринку новинки, які користуються попитом і не знають конкуренції. Але одна
справа знати, як збагачуються, і зовсім інша – вміти удосконалювати методи
виробництва і самі продукти. Західна система мала потребу в джерелах нових
ідей, які розвивалися двома шляхами.
З XVІІ століття Захід почав розвивати методи наукового дослідження, які
ґрунтувалися на спостереженні, аналізі та експерименті. Завдяки розробці
наукової методології відбулося накопичення знань та їх систематизація. Виникло
наукове співтовариство, яке розробило систему розуміння природи.
Науковий метод дозволив розробити основи фундаментальних наук, з яких
одержали розвиток сучасні науки західного світу. Але в області промислової
технології джерелом прогресу до самого ХІХ століття були зусилля і
експерименти окремих винахідників. Хоча прогрес промислових технологій у
XVІІІ-ХІХ століттях був вражаючим, як і досягнення науки.
З кінця ХІХ століття винахідники-одинаки поступилися місцем
професійним вченим. Насамперед тому, що промисловість тепер мала справу з
явищами, які могли бути зрозумілими з позицій «чистої» науки. А мова науки
могла бути зрозумілою тільки підготовленими професіоналами. Розвиток науки
створив новий світ професійних винахідників.
Професійна наука дозволяє уникати невизначеностей і неочікуваностей, які
супроводжують кожний інноваційний проект. Насамперед наука

306
експериментальна. Вона, в свою чергу, орієнтує на виробництво і збут продукції.
Результатом успішних експериментів є економічне зростання. Разом з правом
приймати рішення приходить відповідальність: винахідник несе збитки від
невдалих експериментів і одержує увесь можливий прибуток у випадку успіху.
Постійне впровадження наукових винаходів на основі перевірки їх
експериментом робить західну систему інноваційною. Система децентралізації
влади і відповідальності, сприятлива для експериментування, передбачає право
власності інноваторів на необхідні лабораторії, фабрики, систему збуту. Іншими
словами, західна система інновацій невіддільна від науки, експерименту і
приватної власності.
«Ми зобов’язані закликати всіх християн до того, щоб вони наживали
стільки, скільки могли, і зберегли все, що можна, тобто прагнули до
багатства».
Д. Уеслі (протестантський проповідник)

Впровадження інновацій завжди зустрічало опір. По-перше, від успіху

інновації може постраждати кар’єра чиновників; по-друге, успіх інновації веде до
зникнення цілих галузей промисловості, супроводжується величезними витратами
капіталу, обезцінюванням досвіду і професійних вмінь працівників. Опір
інноваціям може бути і бував досить сильним.
Методи подолання опору інноваціям включають прийняття рішень про
інвестиції в основні фонди. Грубе насильство проти інновацій подавляється
також політичною владою.
Успіх Заходу в здійсненні технологічних інновацій був обумовлений
організаційними нововведеннями. Починаючи з ХV століття, відбуваються зміни
внутрішньої економічної організації західного суспільства. Починають
змінюватися відношення між політичною та економічною сферами діяльності.
В кінці ХVІІІ століття промислова революція зробила необхідним винахід
нових видів організації господарських підприємств. Були сформовані і
вирішувалися нові проблеми: як організувати групи робітників різних
спеціальностей; як зменшити ризик, який виникає при інвестуванні капіталу в

307
одне підприємство; як захистити інтереси власників, коли підприємством
управляють наймані спеціалісти. Продовжуючи експерименти, Захід знайшов
вирішення цих проблем.
Розмір і організаційно-правова форма підприємств (товариство, корпорація,
індивідуальна власність) повинні були адаптуватися до нового оточення:
урбанізація її апарату – транспорт, газ, електрика тощо. Поєднання необхідної
адаптації до динаміки змін в реальності, спроба видозмінитися заради одержання
конкурентних переваг, породили різноманітність у витратах, економічних
функціях і організації підприємств.
Різноманітність стимулює розвиток конкуренції, яка є енергією
економічного зростання. Організаційним інноваціям властива непередбачуваність
результатів. Але зростання пов’язано з інноваціями як в сфері науки, так і в сфері
організаційної діяльності.
***
Здатність Заходу здійснювати промислові революції обумовлена його
унікальним вмінням використовувати технологічні і організаційні експерименти
на задоволення людських потреб. Ключовими елементами системи були:
децентралізація влади і ресурсів, необхідних для реформ; практична відсутність
політичних і релігійних перепон на шляху до реформ і експериментів;
стимулювання інноваційних дослідів. Комерційне і економічне
експериментування обумовлено досягненнями в науці, яка обумовила розвиток
технологічних інновацій, а вони – розвиток економіки. Наукова організація праці
привела до покращення управління економікою, яка почала «працювати» на
зростання добробуту. В свою чергу зростання добробуту є однією з форм змін, а
для їх успішності потрібна свобода реформ і експериментів. Свобода – дорога
ціна, але якщо суспільство не йде по шляху свободи – політичної, економічної,
індивідуальної, воно залишається бідним і не досягає багатства.

308
 ЛОГІКА «МАТИ» CONTRA ЛОГІКИ «БУТИ»
(«Суспільство споживання» і проблема вибору)
«У кожного часу свої ілюзії.
Ноша – це полум’яна віра в силу
процвітання»
Р. Самуельсон

Вічна сила бажання. Споживання – наркотик? Приборкання бажання.

Принада спокус. Принцип корисності. Філософія успіху: pro i contra. Падіння
Ікара. I can’t get no satiation (я не можу насититись). Парадокс нестачі.

В Німеччині досьогодні популярна легенда про загадкового «ловця щурів» з

міста Гамельна. Спочатку він вивів з міста всіх щурів, а потім всіх дітей. Відомих
поетів Генріха Гейне, Марину Цвєтаєву та інших привабила трагічна, але
повчальна ідея легенди – за невиконання обіцяного і за жадібність прийде
жорстоке покарання. Так трапилося із жителями Гамельна.
В Середні віки багато міст Європи страждали від щурів, які існували не
тільки на сміттєзвалищах, але й проникали в комори, підвали, в житло громадян.
Щурі – хитрі істоти, вони швидко розмножувалися, і їх не могли знищити ні коти,
ні пастки, ні отруйні речовини. Багате місто Гамельн, розташоване недалеко від
Ганновера, не уникло цієї участі. Влітку 1284 року жителі побачили, що в їх місті
з’явилася величезна кількість щурів, яка все збільшувалася. Бургомістр серйозно
став задумуватися, чи не залишити всім жителям місто, в якому щурі знищили всі
запаси їжі.
В цей трагічний момент в Гамельні з’явився кульгаючий молодий чоловік в
червоних штанах, червоній накидці і червоному капелюсі. За поясом у нього була
флейта. Він повідомив людям, що хоче допомогти їм справитися з їхньою бідою.
Бургомістр і жителі, дізнавшись про бажання чоловіка позбавити місто від щурів,
сказали: якщо він зможе це зробити, то в нагороду одержить стільки золота,
скільки зможе винести. Гість погодився. Він вийшов на площу, витягнув із-за
пояса флейту і почав грати. Несподівано з підвалів, горищ, житла почали

309
з’являтися щурі, яких ставало все більше і більше. Чоловік грав на флейті і
рухався на вихід з міста, а щурі слідували за ним. Всі до одного. Жителі не
повірили своїм очам – вулиці стали пустими. Щурі покинули місто. А музикант
дійшов до ріки, зайшов у човен і поплив, не перестаючи грати. Щурі кинулися за
ним у воду і всі потонули.
Через деякий час молодий чоловік повернувся у місто. Він прийшов до
бургомістра і нагадав про обіцяне. Але той вийшов на площу і сказав, що не
вірить, начебто цей музикант позбавив Гамельн так легко від щурів. І на всякий
випадок протягнув йому кілька монет.
Чоловік здивувався, гроші не взяв, але бургомістр не став з ним розмовляти
і показав на вихід з міста. «Якщо ви так виконуєте свої обіцянки, – сказав
музикант, – то за невдячність і жадібність я відплачу тією ж монетою». Він знову
витягнув флейту і заграв. Але тепер з усіх вулиць до нього стали збігатися діти.
Музикант пішов по вулиці з міста, і всі діти пішли за ним, і скоро зникли з виду.
Жителі не змогли кинутися за ними в погоню. Їх начебто зачаклували.
Про далеку і сумну подію нагадує напис на стародавній ратуші. «В 1284
році чаклун, ловець щурів виманив з Гамельна 130 дітей. Всі вони загинули в
підземеллі».
У цій легенді названі головні причини трагедії: бажання – позбутися від
біди, і жадібність, яка привела до ще більшої біди. Чи завжди вони є
супутниками життя людини і відіграють в ньому таку важливу роль?
Вічна сила бажання. У витоків кожної людської дії стоїть бажання. «Я
хочу» – це сила, яка активізує волю, енергію людини до дії. Історія бажання
починається із заборони покуштувати плід з дерева пізнання «Добра і Зла», який
все ж таки з’їли Адам і Єва в райському саду. Ніхто не змушував їсти яблуко, але
Змій (спокуса) пробудив в Єві невідоме до цього бажання того, що раніше їй
зовсім було не потрібне. Змій бажання у Єви не створив, не виробив, а розбудив,
розворушив.
Отже, в людини завжди є щось, яке до певного спонукального моменту в
ній «дрімає». Історія багатства – це історія бажання мати, володіти. Причому все

310
більше і більше! А це передбачає також бути економним, зберігати своє нажите,
здобуте майно і гроші від інших. Цю рису в людині визначають як жадібність, або
скупість. Жадібність, вважає британський історик Норман Дейвіс, сприяла
породженню теоретичної економіки (для А. Сміта індивідуальна жадібність була
однією з причин багатства), але разом з поняттям про первородний гріх стояла у
колиски нашої цивілізації.
На зорі цивілізації у першої людини фактично потреб було не більше, чим у
тварини. Але кожний наступний ступінь в розвитку людини розширяв коло
потреб і одночасно збільшувалася різноманітність способів їх задоволення. Енкіду
з «Епосу про Гільгамеша» спочатку живе в лісі як дикун, він був всім
задоволений, задовольняючи виключно біотичні бажання, маючи все (насправді
не дуже багато), в чому мав потребу. Але храмова жінка (для всіх) Шамхат
приводить його в місто, чим символічно робить з нього людину, відкриває
спокуси і принади життя. Тим самим Шамхат показала Енкіду, до чого потрібно
прагнути, чого потрібно бажати. У фільмі «Кіногід збоченця: ідеологія»
говориться: люди мають потребу в тому, що їм показували, чого вони повинні
бажати. Так, як це зробив Змій в райському саду.
«Основне, чого хоче розумна людина, це не задоволення своїх бажань, а
нових і кращих бажань».
Д. Стіглер

Таким чином, можна засвідчити виникнення прагнення одержати щось,

зародження незадоволеності від відсутності чого-небудь. Тобто бажання
одержати те, чого в нас немає і що, по суті, не потрібне. Шамхат відучила Енкіду
від звіриного життя і позбавила природного середовища існування. Вона привела
його в місто, в якому народжуються бажання.
Погляд на цю історію з іншого боку показує, що Шамхат стала для Енкіду
рятівником. Жінка показала йому, що і чого бажати. Вона принесла йому дар
незадоволення. Саме це відчуття завжди вело вченого до відкриття, інженера до
винаходу, Колумба до відкриття Америки, купця до одержання товару, банкіра до
фінансового прибутку тощо. І сьогодні почуття незадоволеності продовжує

311
залишатися рушієм прогресу, розвитку і зростання ВВП. Шамхат (як і Єва), була
носієм культури, отже, іншого життя, в якому є спокуси цивілізації.
Наведена історія показує про перше пробудження бажання, або попиту.
Ймовірно, незадоволеність, постійне прагнення до більшого і кращого є явище
природне, воно лежить в самому серці нашої цивілізації, нашого мирського
життя. Відомий економіст Ф. Найт зазначав: «По своїй природі людина
незадоволена тим більше, чим їй краще».
Заради прагнення мати все більше і більше людина жертвує задоволенням,
яке одержувала від життя. Хотіти багато означає і багато працювати. Сучасна
цивілізація – найбагатша з усіх, які існували коли-небудь. Але ні про яке «досить»
ніхто не думає. Людству потрібне нескінченне зростання ВВП і продуктивності
будь-якою ціною, тому воно змушене працювати «в поті чола». Хто «осідлав»
незадоволеність, в обмін одержує могутній «двигун прогресу». Але разом з тим
втрачає право скаржитися, що його щось не влаштовує. А не влаштовувати може
багато що, коли приводом і механізмом слугує незадоволеність. Якби людина
задовольнялася тим, що має, вона до цього часу жила б у печері (в кращому
випадку).
Отже, у нас завжди є вибір: або бажання, які ведуть до зростання і розвитку,
або задоволеність. Але за бажання, як і за все, приходиться платити.
Споживання – наркотик? Раніше люди думали, що чим більше ми будемо
мати, тим менше нам буде потрібно, і тим менше ми будемо хотіти чого-небудь
ще. Але вийшла помилка, і в дійсності все відбувається, скоріше, навпаки: наші
бажання ведуть до зростання потреб пропорційно тому, що у нас вже є.
Задоволення одного бажання лише збуджує нове, тому ми ніколи не будемо
задоволені. Динаміка збільшення кількості того, що ми маємо, ніколи не
наздожене росту нового попиту. Але саме новий інтерес до придбання стрімко
веде нас вперед. Іншими словами, бажання не буде задоволено ніколи.
Очевидно, помилковою є позиція, що потреби і бажання людини
нескінченні, види їх різноманітні, але можливості їх задоволення, як правило,
обмежені. Стосовно потреб можна погодитися, але можливостей задоволення

312
бажань і попиту – величезна кількість. І чим більше їх задоволено, тим ще більше
ми хочемо, тим більше в нас незадоволених бажань. В цьому плані споживання
нагадує наркотик. Тобто людина залежна від росту (або стагнації) ВВП.
«Для тих, хто сьогодні вірить в прогрес, відчуття задоволення потреб не
бажане».
М. Вольф

Людина вважала, що задоволення бажань є лише питанням насичення її

потреб. Однак виявилося, що попит створює попит, відтворює сам себе. Більше
того, подальший попит, тобто бажання, хотіння, прагнення зростають з кожним
предметом, який ми використовуємо. Якогось остаточного пункту людина ніколи
не досягає. І в чому ж полягає щастя від задоволення?
Відчуття повноти життя, щастя міститься в самому його пошуку, чим в
досягненні. Справжньою нагородою є скоріше радість від прагнення, чим від
володіння. Як говорив французький філософ Б. Паскаль, «приваблює полювання,
а зовсім не здобич». Життя в такому випадку скоріше нагадує працю Сізіфа. Або,
іншими словами, ми хочемо дійти до лінії горизонту, який постійно віддаляється.
Чи існує вихід з ситуації постійної залежності людини від своїх бажань?
Приборкання бажання. Попит, або бажання, ніколи не задовольняється
тим, що людина має. Попит завжди буде «забігати вперед», кликати до нових і
нових спокус. Як подолати такий розрив? Економіка має справу з перехрещенням
попиту і пропозиції, моментом, коли наступає рівновага.
Цю класичну проблему можна розглянути з іншого боку. Англійське слово
supply в перекладі означає не тільки «пропозиція», але й «ресурси», «запаси».
Тобто те, що є в розпорядженні людини. А от слово demand точно відповідає
класичному поняттю «попит». Отже, ми можемо відноситися до цієї проблеми як
до питання невідповідності того, що у людини є (supply), з тим, що вона хоче мати
(demand).
Існують два способи зменшення розриву між попитом і пропозицією.
Перший – збільшення власного добробуту, supply (як в приватному житті, так і в
рамках постійно зростаючого валового продукту), аж до моменту, коли наш

313
попит, demand, буде задоволений. Тобто коли ми будемо мати все, що захочемо.
Ця програма зрозуміла: визначити, чого хочеш (що досить складно), поставити
собі за мету його мати, а потім прагнути до здійснення задуманого.
В певному смислі це довга історія. Але саме ця програма була з давніх часів
вибрана людством. В неї було інвестовано багато зусиль, часу й енергії, тому так
швидко зростають наші добробут і суспільний валовий продукт.
Друга можливість, протилежна першій, підказана ученням античної
філософської школи стоїків. Якщо бажане мати (demand) не співпадає з тим, що
маємо (supply), то вирішення цієї нерівності – в зменшенні попиту (бажання).
Хоча здійснення цього завдання видається легким, але це складна проблема. Не
так легко відмовитися від «золотої мрії», від сподівання на добробут і багатство.
Запереченням стоїкам було висловлювання: «Краще бути незадоволеною
людиною, чим задоволеною свинею; краще бути незадоволеним Сократом, чим
задоволеним дурнем».
«Натура людини ніколи не зупиниться перед можливістю одержання
задоволень і в прагненні мати ще більше майна, і ніколи не буде задоволена».
І. Кант

З цим можна погодитись, хоча ще краще бути задоволеним Сократом.

Виходячи з цієї концепції, дійсно «багатий» той, хто нічого більше не хоче; а той,
хто має багато потреб – бідний. Незадоволений мільйонер може бути більшим
бідняком (порівняно з мільярдером), чим людина з прибутком на рівні
прожиткового мінімуму.
Турбота про життєві блага стала головною потребою у всіх людей,
незалежно від рівня багатства суспільства. В такій ситуації потрібно або
приборкати наші бажання, або наше бажання вигоди і збагачення не буде мати
меж. В цій ситуації відчуття незадоволеності буде від нас на відстані «протягнутої
руки». Тобто якщо ми будемо прагнути тільки до щастя, то щасливі ніколи не
будемо. Для економіки ці морально-філософські питання мають велике значення,
оскільки вона є наукою про максимізацію корисності.

314
 Сьогодні ми не тільки віримо, але й знаємо: чим більше будемо мати, тим
більше будемо щасливими і вільними. Хоча знаменитий Діоген із Синопу (який
жив в «діжці»), був переконаний: чим менше маєш, тим більш щасливим і вільним
можеш бути.
Сказане не означає заклик відмовитись від бажань, задоволення або
власності. Мова йде про те, що задоволення попиту – це нескінчена історія, яка
має свої і світлі, і темні сторони. Людина не задоволена по своїй природі, відчуття
незадоволеності «вплетене» в саму натуру homo sapiens (людини розумної).
Питання в тому, до якого ступеня можна культивувати цю вроджену властивість,
а також яким способом і з якого моменту варто було б навчити себе обмежувати.
Але чи варто це робити?
Принада спокус. Як відомо з біблійної легенди, Адам і Єва були покарані
вигнанням з раю за те, що піддалися спокусам змія. Отже, проблема обмеження
своїх бажань і потреб надзвичайно складна. Кожна людина хоче жити так, «як
люди». Але під ними розуміються не всі люди, а заможні, «достойні». Очевидно,
це бажання і штовхає на відкриття, хрестові походи, революції, контрреволюції та
інші дії.
Людина в такому випадку прагне діяти з метою одержання максимального
прибутку, або вигоди. Причому дії людини визначаються власними уявленнями
про шляхи одержання благ і добробуту, а не прийнятими в суспільстві нормами і
традиціями. Як біблійна Єва в раю, яка проігнорувала настанови Бога. Спокуса
містить в собі колосальну силу притягнення. У християнстві ця спокуса
персоналізувалася в диявола, який своїми обіцянками заманює людину в пастку
гріха. Так, як в оповіданні М.В. Гоголя «Ніч на Івана Купала», де головний герой
Петро із-за диявольської спокуси розбагатіти в кінцевому рахунку втрачає все.
Але світ змінився. І те, що вважалося спокусою, тепер для багатьох постає
нормою життя. У бідності завжди було більше полум’яних захисників, чим у
багатства. І справа в тому, що багатство саме по собі привабливе, і не має потреби
в захисниках і виправданнях. Як тільки виникає суперечність між «попитом» і

315
«пропозицією» відразу «моральність» і «духовність» набувають іншого відтінку –
прагматичного, утилітарного.
«Бажання – це не прагнення задоволення; воно починає формуватися в
тому місці, де попит відокремлюється від потреби».
Ж. Лакан

І це закономірно. Сучасний світ заснований на індивідуалізмі. Істина, яку

віками намагалися знайти для себе і доказати її об’єктивність для всіх, виявилася
потрібна тільки окремій, одній людині, її власному життю. Кожний, йдучи по
своєму шляху, визначеному долею, досягає своєї істини, своєї правди життя. Тим
самим об’єктивна істина «для всіх» втратила своє значення. Світ тепер залежить
не від «невидимої руки» А. Сміта або «хитрощі світового розуму» Г. Гегеля, а від
вольових, сильних, креативних дій тих чи інших індивідів. Які знають, чого вони
хочуть, і переконані, що «мета виправдовує засоби».
Керуючись цією тезою, можна не просто досягти мети, жити заради чогось,
а саме – реалізовувати всі свої бажання. Спокуса втрачає свою гріховність.
Людина, яка не тільки хоче, але й може, стає вище правил і законів. Традиційної
моралі і установок. Подібно до сентенції: якщо революція не вдалася – це заколот;
в свою чергу, якщо заколот вдався – це революція. Це означає захоплення влади і
визначення іншого напрямку розвитку – соціалізму, лібералізму, націоналізму
тощо.
Сучасне людство живе в світі економіки, енергією якого виступають гроші.
Тепер гроші, а не філософсько-моральні настанови вирішують, що є істина. За
енергією грошей стоїть досягнення своєї індивідуальної мети, яка полягає в
реалізації бажань. А це означає можливість бути унікальним, вибранцем долі, не
таким як всі. Власне, до цього прагне індивідуалізм. І цього хочуть більшість
людей як в минулому, так і сьогодні. Але які шляхи ведуть до цього?
Принцип корисності. Вибір кожної мети обумовлений розумінням того,
яку користь принесе її досягнення. Найбільш повне обґрунтування корисності
здійснюється у філософії прагматизму. Прагматизм заснований на відстоюванні
принципу корисності як основного критерію істинності, правильності

316
нормальності наших висловлювань і вчинків. Найбільше поширення філософія
прагматизму одержала у США. Популяризатор цієї філософії У. Джеймс в центр
свого аналізу ставить положення: «істина є корисність». Він висуває чотири
основоположних тези своєї «теорії істини»: істина створюється в процесі
перевірки ідей; істина – те, що «працює», має практичні наслідки, які
відповідають нашим очікуванням; істина – це корисність; істина може
засновуватися на довірі («кредитна система істини»).
Фактично перед нами програма філософії практицизму, в якій істина
визначається успішністю (корисністю) наших дій, висловлювання це є вчинок.
Корисне постає для нас істиною. Навіть релігійні ідеї, якщо можуть мати
цінність для реального життя, то з позицій прагматизму вони будуть істинними в
силу своєї придатності для цього. Істина має практичні наслідки, вона «працює» з
метою одержання користі для нас.
«Істина полягає в майбутній корисності для наших цілей та їх
досягнення».
Ч. Пірс

Таким чином, в прагматизмі одержали чіткий і ясний вираз принципи

поведінки «людини економічної», яка прагне до вигоди і корисності. Досить
специфічно постає аналогія «істина на довірі» і кредитної системи («кредитна
система істин»). Відповідно цій аналогії, істина засновується в значній мірі на
кредитній системі. Наші думки і переконання мають силу, поки ніхто не
суперечить їм подібно тому, як мають силу (курс) банківські білети, поки ніхто не
відмовляє в їх прийомі.
Для прагматизму істинне – це не просто зручне в образі нашого мислення.
Подібно тому, як «справедливе» – це лише зручне в образі нашої поведінки.
Сьогодні більш придатний є образ мислення, спрямований на користь, вигоду. З
«кредитної системи істин» явно слідує існування обігу «істин» аналогічно обігу
фінансових потоків. Не випадково в У. Джеймса крилатою є фраза: «Ми торгуємо
один з одним істинами».

317
 З прагматичної концепції корисності істини вибудовується «культ успіху».
Якщо дії людини «не істинні», «не корисні», то її не чекає успіх, вона не має
удачі. Якщо ж людина поступає нормально, правильно, прагматично, тобто
вираховує корисність, то вона буде успішною. Віра в успіх стає своєрідною
релігією для «вибраних». Але як можна стати «вибраним»?
Філософія успіху: pro i contra. Людина завжди хотіла бути успішною. Так
з’явилися вибрані – Богом, долею, випадком, волею, працею. Вони вміли (і
вміють) робити те, що іншим було не під силу або просто не вистачило бажання,
терпіння, знань. В епоху античності, в класичний період вибраний – той, хто
мислить, хто мудрий. Тепер вибраним є власник, олігарх, банкір, політик. Той,
кому посміхнулася доля і він досяг успіху.
Успіх – це володіння тим, що для більшості інших людей недоступне. І,
скоріше всього, ніколи не буде доступне – влада, гроші, вілли, яхти, розкіш,
повага і страх. Людина, яка досягла успіху, відкриває для себе безліч
можливостей. Щоправда, в залежності від рівня і величини успіху. Перспектива
досягнути успіху передбачає пошук нових способів, створення нових методик.
Сьогодні, як і завжди, потрібні інші, відмінні від попередніх, практики, інші
вміння.
Перевірений спосіб досягнення успіху – економічний. Світ економіки – це
світ реальний, в якому діють реальні люди, реальні гроші, реальні інтереси.
Завдяки ним відкриваються реальні шляхи для досягнення реального успіху. В
прагматичному світі економіки іншого і не може бути.
Але влада над матеріальними речами – це ще не влада над людьми. Хто
володіє економіко-фінансовим ресурсом, хоче володіти всім. Тільки тоді успіх
буде повним. Так виникає бажання одержати (оволодіти) владу. Вона обумовлює
володіння людиною. В результаті успіх набуває більшої повноти. Адже влада, за
словами Наполеона – це реалізація бажань, хотінь, мрій. Тобто все те, що буває
тільки в казках. Проте завдяки владі те, що було в казках, стає реальністю.
По-різному можна оцінювати носіїв (володарів) влади – розумні, жорстокі,
сильні, слабкі, глупі, ненависні, харизматичні. Але вони завжди – реальна влада.

318
А це означає володіння не тільки матеріальними, але й людськими ресурсами,
самою людиною – її життям, свободою, пам’яттю, настроєм, добробутом,
зрештою її щастям. Це відчуття своєї «всепроникаючої дотепності, твердої волі»
(Ф. Ніцше), своєї незвичності. Влада – це успіх, це відчуття своєї «вибраності» –
Богом або долею.
«Що таке трон? Це всього лише прикрашений предмет меблів. Основне,
що стоїть за ним: мій розум, моє честолюбство, мої бажання, мої надії, моя
уява, і головне – моя воля!».
Наполеон Бонапарт

Проте кожна казка не завжди має щасливий кінець. Найбагатший цар

Стародавньої Греції Крез був спалений живцем персидським царем Кіром, який
завоював царство Креза Лідію і розграбував все його золото; одному з
найбагатших римлян Крассу парфяни (один з народів Месопотамії) залили горло
розплавленим золотом. Ця жорстока страта показала презирство парфян до
римської цивілізації, яка уособлювала владу грошей; десятки тисяч тонн золота і
срібла, які привозили кораблі з Південної Америки в Іспанію, привели в
результаті до її зубожіння і втрати багатьох колоній.
Далеко не завжди щасливо закінчується і володіння владою. «Від великого
до смішного – один крок» – так визначив ілюзорність сили влади Наполеон після
поразки у війні 1812 року проти Росії. Повелитель Європи прийняв смерть у
вигнані на богом забутому острові в Атлантичному океані за тисячі кілометрів від
цивілізації. В 1985 році М.С. Горбачов – керівник величезної – одна шоста земної
суші – радянської імперії, з десятками країн-сателітів на всіх континентах. Через
шість років – в 1991 році він – перший і останній президент СРСР, опинився без
влади і без країни, яка перестала існувати.
Отже, при всій привабливості успіху як втіленої мрії, життя пише свій
«сценарій», в якому далеко не всі мрії здійснюються. Якщо за все приходиться
платити, то ціна за володіння – багатством або владою, – найбільша. Причому не
тільки здоров’ям, безчестям або життям. Як зазначається у всіх народних
легендах, ціною може бути найдорожче – душа. А без душі людина

319
перетворюється на функцію. В такому випадку постає питання – а чи варто жити,
якщо ти не людина, а функція?
Падіння Ікара. Головною вадою людини Арістотель вважав відсутність
міри. Будь-яка властивість, як і дія (і добра також), в перебільшенні (надлишку)
стає згубною. Дуже сильне кохання ризикує перетворитися в нестерпну ревність,
турбота про своє здоров’я може перерости в незносний егоїзм, коли все, крім
самозадоволеного індивіда, втрачає право на існування. Арістотеля тому і
називають філософом «золотої середини». Єдине, що ніяк неможливо довести до
крайнощі або перебільшити, – це міра (поміркованість). Саме її нам і не вистачає,
нас завжди занадто зваблює багатство. Так само, як Ікара приваблювало бажання
полетіти до Сонця.
Можливо, наш час увійде в історію як епоха боргів. В останні десятиліття
причиною їх росту була не нестача, а навпаки, надлишок. Наше суспільство не
голодує, а вирішує друге завдання – як пригостити ситого. Але він уже «наївся»,
він уже не може споживати. Незважаючи на голод частини населення Землі, наша
цивілізація вирішує проблему, як їсти, щоб не поправлятися. Став дуже вигідним
бізнес на вирішенні проблеми схуднення. Ми споживаємо малокалорійну їжу,
вилучаємо з наших блюд найбільш поживну їх частину. Це означає, що людина
турбується про харчування, але тепер з позиції занадто великої кількості їжі.
«Як показує історія, західне суспільство створює новий попит з такою ж
швидкістю (якщо не швидше!), що і способи його задоволення».
Д. Патінкін

Чим більше ми маємо, тим більше хочемо мати. Чому? Можливо, людина
думала: чим більше буде мати, тим менше їй буде потрібно. Тобто «хочу мати»
повинно зникати. Отже, людина думала, що споживання приведе до насичення і
задоволення її потреб. Але правда виявилася іншою: чим більше людина має, тим
більше їй потрібно. Досить просто порівняти, чого ми не мали двадцять років
назад (комп’ютер, мобільний телефон), і в чому об’єктивно маємо потребу
сьогодні (новий мобільний телефон, швидке під’єднання до Інтернету, нову
модель машини тощо). Причому багатий має більше потреб, чим бідний.

320
 Потреби не враховують зменшення доходів (зарплати). Легко підніматися
до кульмінації споживання, але дуже неприємно спускатися. Кожне задоволення
бажання породжує нове, і, таким чином, людина залишається незадоволеною.
Споживання як наркотик: кожне нове бажання, яке з’являється, відразу стає
новою залежністю.
I can’t get no satiation (я не можу насититись). Так говорить англійське
прислів’я. Задоволення потреб – це результат прогресу. Але ідея прогресу як ідея
постійного розвитку – палка в двох кінцях. З одного боку, прагнення до прогресу
зробило його реальністю. Людство за останні десятиліття досягло колосального
економічного росту. Для цього було принесено стільки жертв! З другого боку,
досить сумнівного, що завдяки цьому людство стало щасливим.
Якщо поглянути об’єктивно, то людство живе в самий багатий період історії
планети. Тим не менше цього мало, до того ж багатство і добробут несуть з собою
все нові і нові проблеми. Вибрати, наприклад, годинник в магазині психологічно
складно, якщо маєш гроші. Кожний приваблює точністю, дизайном, модністю.
Придбаєш один, а потім будеш переживати, що прогадав. Почуття повноти, або
щастя, не буде.
Ми живемо в суспільстві, в якому виробляється нескінчена кількість товарів
для споживання. Виникла ситуація, про яку говорив в свій час Сократ: «Скільки
на цьому ярмарку речей, які мені не потрібні!». Сьогодні цю фразу герой фільму
«Бійцівський клуб» висловив так: «Покоління за поколінням люди працювали на
ненависних роботах тільки для того, щоб мати можливість купити те, що їм не
потрібно». Між психологами, економістами, філософами до сьогодні ведуться
гарячі дискусії стосовно питання, чи відіграє багатство взагалі значну роль в
нашому відчутті добробуту і щастя.
Висновок, до якого прийшли вчені, наступний: відчуття задоволення
збільшується із достатком, але його приріст зменшується. В багатому суспільстві
відчуття благоденства з підвищенням добробуту посилюється лише мінімально,
оскільки рости вже нікуди. Як не дивно, в багатих країнах кореляція між
доходами і щастям дуже мала.

321
 «У всьому, що стосується щастя, не відіграє ніякої ролі, чи їздить хтось
на BMW, або ходить пішки, або користується автобусами».
Д.Дж. Майєрс

Опитування, проведене в США серед сотні, згідно журналу «Форбс»,

багатих американців, показало, що ці люди «лише зовсім трошки щасливіше
інших». Так само ейфорія від великого виграшу триває недовго. Але звичайні
радощі порівняно з великим виграшем втрачають своє значення. Це називають
«вибуховим ефектом», коли сильне захоплення притупляється новим, більш
сильним. Тоді нове відчуття займає місце старого.
Цілком можливо, що в суспільстві, де всі живуть у багаторівневих віллах, не
будуть більш щасливі, чим в тому суспільстві, де кожний володіє маленьким
будинком. З точки зору довготривалої перспективи, очевидно, зовсім неважливо,
мала чи велика ноша власність. Навіть якщо б ми знайшли уявну точку
блаженства, чи змогли б ми в ній зупинитися і далі не надривати себе? І як ми цю
точку впізнаємо? А якщо ми в ній перебуваємо зараз?
До одержання щастя споживання є два шляхи: постійна ескалація
споживання, оскільки для збільшення щастя на кожну його наступну одиницю
потрібно все більше і більше предметів споживання; усвідомлення, що у нас
всього вже достатньо. Єдине, чого не вистачає – самої недостатності.
Справа в тому, що економіка вирішує ситуацію недостатності, проблему
вирішення задоволення потреб людини. Якщо економіка втратить цю свою мету –
людину, оскільки вона не має вже ніяких потреб, то залишається тільки її
зростання. Але тільки заради себе. В цьому зв’язку виникає відчуття безцільності,
безглуздості, спустошеності. Біг до мети відрізняється від бігу заради бігу. Поки
ми бігаємо заради самого процесу (джоггінг), то бігаємо по кругу. Це в принципі
нормально, але не потрібно дивуватися, що ми нікуди не прибігаємо. Раніше
фраза «на сім’ю у мене не вистачає часу» вважалася визнанням особистої
неспроможності, свідченням невміння планувати час. Сьогодні вона є доказом
своєї потрібності і часто висловлюється з розрахунком викликати до себе повагу.
У Спарті дітей від батьків забирали насильно, ми ж віддаляємо їх від себе

322
добровільно. Знову повторюється історія зі «стіною», але побудованою
добровільно і непотрібною.
Парадокс нестачі. Історія вигнання з райського саду говорить, що вже
гріхопадіння людини було відчуттям нестачі. В раю, здавалося було все. І все-
таки людина захотіла чогось нового – пізнання добра і зла. Вірус непостійності у
суспільстві споживання – капіталізмі – знайшов благодатне середовище для свого
розповсюдження.
Незважаючи на бурхливе зростання багатства в останні кілька років, нам все
рівно ще чогось не вистачає. Як начебто нова продукція захоплює нею ж створену
пустоту. Скільки ж потрібно людині, щоб їй не було мало? Чому вона не може
заспокоїтись?
З одного боку, такі внутрішні блукання вигідні. Вони ведуть до нових
відкриттів, діянь, і в повній мірі саме відчуттям недостатності ми повинні бути
вдячні за постійне зростання економіки. Саме в постійній зміні функціонуючого
старого на щось нове, економісти бачать енергію сили капіталізму і свободи.
Парадоксальну ситуацію, при якій із ростом багатства ми не стаємо
щасливими, можна пояснити відносністю задоволення, а не абсолютністю. Як би
нас не влаштовував наш автомобіль, але якщо сусід купить новий, кращий, ми
знову будемо відчувати себе останнім бідняком. Чи можна уникнути цієї спіралі?
Для когось спокій і відпочинок від споживчого прокляття можна знайти в серці;
опору краще шукати в духовному, а не матеріальному. Але чи можна знайти
спокій взагалі?
«Боги не відкрили людям все первісно, але люди, самі перебуваючи в
пошуку, з часом відкривають краще, перетворюючи прагнення до нього в смисл
життя».
Ксенофан

Старозавітні євреї, навіть дійшовши до землі обітованої, змушені були

продовжувати воювати. Бажаного спокою вони не одержали. Хоча Єрусалим в
перекладі означає «Місто спокою». Але і там немає згоди і сьогодні. Схоже, що в
цьому матеріальний світ схожий на духовний. В обох цих світах ми постійно

323
хочемо більшого і постійно буваємо незадоволеними. Психологи говорять, що
відчуття нестачі буде завжди. Навіть якщо ми всього досягнемо, наше «Я» (ego)
буде незадоволене.
З точки зору Арістотеля, людина повинна бути задоволена тим, що має. В
цьому і полягає щастя. А інакше потрапляє в пастку лукавого: «не знаю, чого б
ще». А оскільки апетит приходить під час їди, то людина ніколи не буде ситою.
Порада Арістотеля мудра, але нею важко скористатися. Головним чином
із-за постійно відчуваємої нестачі чогось; тобто відчуття, яке ми постійно в собі
підтримували. Але все ж таки потрібно прагнути бути вдячними і задоволеними.
Особливо в ситуації, коли в матеріальному плані ми маємо в сотні раз більше, чим
найбідніший філософ.
Очевидно, сучасна економіка (а часто і заснована на ній економічна
стратегія) повільно звільниться від деяких нових ідей – суто прагматичних,
математичних, до поетико-філософських. Можливо, нам потрібно було б знову
відкрити для себе роль і значення достатності, спокою і вдячності. Пам’ятаючи,
зокрема, долю Мідаса, або будівників Вавілонської башти. Головне, щоб можна
було жити, і розуміти один одного. Чи не краще бути приблизно правим, чим
точно помилятися? І пам’ятати долю Ікара: перехід певної міри можливостей
приводить до трагедії.
***
З часів давньої Греції мислителів хвилювала проблема міри. Якщо додавати
до кожної зернини по одній, то де буде та остання зернина, коли можна сказати,
що перед нами купа зерна? Занадто самовпевнено людство відхиляється від тих
моральних принципів, на яких повинна вибудовуватися економічна політика та
індивідуальна практика споживання. Акцент на економічних постулатах, які
начебто відкривають логіку сучасного життя і його істину, повинен змінитися на
усвідомлення наступного: це ми знаємо, а цього ні, а в це ми просто віримо.
Знаємо ми багато, але немає ніяких сумнівів, що на світі існує значно більше того,
про що поки не маємо ніякого поняття. Потрібно виходити з настанови Геракліта,
що знання відкриває можливості вміти мислити, творити. А вже на цій підставі і

324
можна коректувати проблему: що означає «мати», «бути», і де та міра між ними,
яка визначає смисл справжнього існування. Пошук «золотої середини»
продовжується тисячі років. І правда цінного, гідного життя полягає в тому, щоб
його шукати і далі. Істина – це процес, і смисл життя полягає у відкритті її
цінності і смислу.

325
 ЛІТЕРАТУРА

1. Базилевич В.Д. Философия экономики. История / В.Д. Базилевич, В.В. Ильин.

– К.: Знання, М.: Рыбари, 2011. – 927 с.
2. Бернстайн П. Власть золота. История наваждения / П. Бернстайн. – М.: ЗАО
«Олимп Бизнес», 2004. – 400 с.
3. Вебер М. Господарство і суспільство / М. Вебер. – К.: «Видавничий дім
«Всесвіт», 2012. – 1112 с.
4. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма / М. Вебер. Избранные
произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 44-343.
5. Везерфорд Дж. История денег: Борьба за деньги от песчаника до
киберпространства / Дж. Резерфорд – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2001. – 320 с.
6. Ветхий Завет / Библия, или книги священного писания Ветхого и Нового
Завета. – К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2007. – С. 5-
1008.
7. Гегель Г.В.Ф. Философия истории / Г.В.Ф. Гегель. – СПб.: «Наука», 2000. –
480 с.
8. Геродот. История. В 9 кн. / Пер. Г.А. Стратановского. – М.: АСТ, Ладомир,
2001.
9. Дейвіс Н. Європа. Історія / Н. Дейвіс. – К.: Основи, 2001. – 1463 с.
10.Зомбарт В. Буржуа. Евреи и хозяйственная жизнь / В. Зомбарт. – М.: Айрис-
пресс, 2004. – С. 413-602.
11.Зомбарт В. Буржуа. Этюды по истории духовного развития современного
экономического человека / В. Зомбарт // Буржуа. Евреи и хозяйственная жизнь.
– М.: Айрис-пресс, 2004. – С. 8-412.
12.Ильин В.В. Власть и деньги / В.В. Ильин. – К.: Книга, 2008. – 560 с.
13.Ильин В.В. Магия денег. История, философия, жизнь: монография / В.В.
Ильин. – К.: УБД НБУ, 2011. – 590 с.
14.История частной жизни. Т.2. Европа от феодализма до Ренессанса / под ред.
Ж. Доби. – М.: Новое литературное обозрение, 2015. – 784 с.

326
15.История частной жизни: От Римской империи до начала второго тысячелетия /
Поль Вейн, Питер Браун, Ивон Тебер и др. – М.: Новое литературное
обозрение, 2014. – 800 с.
16.Ле Гофф Ж. Рождение Европы / Ж. Ле Гофф. – СПб: «Александрия», 2008. –
398 с.
17.Ле Гофф Ж. Средневековье и деньги: очерк исторической антропологии / Ж.
Ле Гофф. – СПб.: ЄВРАЗИЯ, 2010. – 224 с.
18.Мандевиль Б. Басня о пчелах, или Пороки частных лиц – блага для общества /
Б. Мандевиль. – М.: Мысль, 1974.
19.Мифы народов мира. В 2-х т. – М.: Рос. энциклопедия, 1994. – Т.1. – 671 с.
20.Моретти Ф. Буржуа: между историей и литературой / Ф. Моретти. – М.:
Издательство Института Гайдара, 2014. – 264 с.
21.Радзинский Э.С. Железная Маска и граф Сен-Жермен / Э.С. Радзинский. – М.:
Эксмо, 2010. – 400 с.
22.Розенберг Н., Бирдцелл Л.Е. Как Запад стал богатым: экономическое
преобразование индустриального мира / Н. Розенберг, Л.Е. Бирдцелл. –
Москва: ИРИСЭН, 2015. – 448 с.
23.Седлачек Т. Ветхий Завет. Прагматичность и добродетельность / Т. Седлачек //
Экономика добра и зла. В поисках смысла экономики от Гильгамеша до Уолл-
стрит. – М.: Ад Маргинем Пресс, 2016. – С. 82-155.
24.Седлачек Т. Экономика добра и зла. В поисках смысла экономики от
Гильгамеша до Уолл-стрит / Т. Седлачек. – М.: Ад Маргинем Пресс, 2016. –
544 с.
25.Смит А. Исследования о природе и причинах богатства народов / А. Смит. –
М.: Эксмо, 2009. – 960 с.
26.Смит А. Теория нравственных чувств / А. Смит. – М.: Республика, 1997. – 351
с.
27.Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії / Дж. Арнольд Тойнбі. – Т.1. – К.:
Основи, 1995. – 614 с.

327
28.Фергюсон Н. Восхождение денег / Н. Фергюсон. – М.: Астрель: CORPUS,
2010. – 431 с.
29.Фергюсон Н. Цивилизация: чем Запад отличается от остального мира / Н.
Фергюсон. – М.: АСТ: CORPUS, 2014. – 544 с.
30.Хайлбронер Р.Л. Философы от мира сего / Р.Л. Хайлбронер. – М.: КоЛибри,
2008. – 432 с.
31.Элиаде М. История веры и религиозных идей / М. Элиаде. – М.: Критерион,
2002. – 464 с.
32.Элиаде М. Миф о вечном возвращении / М. Элиаде. – СПб.: Алетейя, 1998.
33.Элиаде М. Священное и мирское / М. Элиаде. – М.: Изд-во МГУ, 1994.
34.Эпос о Гильгамеше («О все видавшем») / Поэзия и проза Древнего Востока. –
М.: Худож. лит., 1973.
35.Эрс Ж. Рождение капитализма в средние века: менялы, ростовщики и крупные
финансисты / Ж. Эрс. – СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2014. – 320 с.

328
329