Світлана Коржик,

смт.Летичів,
член НСКУ

Летичівський повіт у 1922 році – 100 років тому

Анотація. У статті проаналізовано період затихання подій Української революції 1917-

1921 років на теренах Летичівського повіту. Розкрито хід найважливіших військових
операцій та участь у них мешканців даної адміністративно-територіальної одиниці.
Охарактеризовано постаті видатних історичних діячів, що діяли на відповідній території.
Ключові слова: Летичів, повіт, Українська революція 1917-1921 років, селянство,
антибільшовицький повстанський рух, Гальчевський Яків.

Сто років тому, у 1922-му, колишня царська Україна вийшла з п’яти років війни як
російська більшовицька «республіка». Українські спроби створити незалежну Українську
Народну Республіку (УНР) зазнали поразки. 1922 рік став остаточним кінцем низки збройних
протистоянь російському більшовицькому вторгненню, яке почалося одразу після
проголошення УНР у листопаді 1917-го.
Прореволюційна Україна була налаштована героїчно та рівень опору її народу проти
більшовицького панування не зменшувався. Потужний партизанський опір продовжувався
після знищення УНР у грудні 1919 року. Станом на 1921 рік українці зіткнулися з майже
мільйонною армією, доповненою понад 206 000 осіб, організованих у каральні батальйони та
продовольчі загони. Ці війська використовували найжорстокішу протиповстанську тактику,
щоб знищити організований український збройний опір та його цивільну базу підтримки –
що вони й зробили до 1923 року.
Тактика російських більшовиків, яку вони використовували проти цивільного
населення сто років тому, не була значно відмінна від тієї, яку путінська російська армія
почала застосовувати у березні 2022-го, коли російське керівництво усвідомило, що їхні
воєнні плани, згідно яких вони мали окупувати Україну за п’ять днів, провалилися.
Усвідомивши, що вони не зможуть ані знищити українську армію, ані окупувати найбільші
міста, російське керівництво вирішило натомість забивати мирних мешканців та знищувати
цивільну інфраструктуру.
Село у 20-х роках ХХ століття терпіло, але не любило більшовицьку владу. Ці почуття
були взаємними. Як наслідок — спроби більшовиків укріпити свою владу в Україні
проходили під акомпанемент регулярних селянських повстань, які доводилося придушувати
силою.
Тим більше, що політика воєнного комунізму провалилася. Особливо тяжкою для
селян була політика хлібозаготівель і так звана продрозверстка, коли у них вилучали
фактично всю вироблену продукцію. Вкупі з розрухою після тривалих військових дій та
катастрофічною засухою, результат був трагічним.

Ще у минулому 1921 році Володимир Ленін, лідер більшовиків, проголошує нову

економічну політику (неп). Назва натякає, що вона мала бути відмінною від старої, тобто від
політики воєнного комунізму. Більшовики спробували примиритися з усіма незадоволеними,
насамперед з селянами, і повернули елементи ринкової економіки.
Нова економічна політика передбачала: повернення торгівлі, грошей та найманої
праці; заміну продрозверстки продподатком. Він був менш жорстким і фіксованим. Усі
залишки селяни могли лишати собі і розпоряджатися ними як завгодно. Бідноту взагалі
звільняли від сплати податку. Вижати бажане з селян держава могла через «ножиці цін», коли
штучно занижували ціну на купівлю сільськогосподарських товарів і завищували ціни на
промислову продукцію; частину середніх та дрібних підприємств, насамперед збиткових,
передавали у приватну власність; великі підприємства лишалися у власності держави.
Підприємства однієї галузі об'єднували у трести за територіальною ознакою. Вони
отримували виробничу автономію. Така система заміняла главки, коли діяльністю
підприємств керували повністю централізовано. Унаслідок нової економічної політики
з'явився цілий прошарок людей, що піднялися завдяки дозволу приватної ініціативи —
різноманітні торговці, підприємці, біржовики, яких недолюблювали і називали непманами.
На селі негативного забарвлення почало набувати слово «куркуль», яким називали багатого
селянина.
Після завершення ревоційних подій 1917-1921 років антибільшовицький рух на
Летичівщині не вщух. Взимку 1921-1922 років повстанці отамана Якова Гальчевського
(Гальчевський, Орел, Орлик, Орлов, Орловський, Войнаровський) утримались від активних
дій, крім поодиноких нападів, займаючись переважно організаційною роботою та
вербуванням селян до загону.
Багато цінних подробиць про тактику повстанської боротьби повідомляє Я.
Гальчевський-Войнаровський: “Ми сильні своєю таємничістю, дібраним елементом,
нежданим нападом, заскоченням, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою
бійкою руками і скорим зниканням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти –
двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: зникати, гублячи
сліди, або робити засідку, дати йому прочухана і відходити. Ми не боронимо терену
боротьби не треба нам здобувати осель, містечок, міст, мостів, високих тактичних
пунктів та втримувати їх. Ми нищимо, коли самі захочемо, лише живу силу. Знаючи
правильники кількох армій польової служби, ми мусимо діяти завсіди не так, як каже
правильник. Найчастіше діяли ми, українські повстанці, під покровом ночі малими гуртами,
атакуючи по черзі знані об`єкти: штаб, телефонічну централю, варту, касарні,
черезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші такі установи, що ними
большевики тримали в ярмі Україну. Акти в штабах Чека, ревкому й інших важних урядах
треба конче забирати, бо вони – це найкраще джерело інформацій про ворога і своїх
патріотів і зрадників. Військове майно обовязково брати, але в міру, не переладовуватись.
Чого не можна забрати, треба знищити, спалити. Побажано палити перед відходом
військові об`єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, а і пізніше свої і вороги
довго ще будуть оглядати пожарища та з острахом згадувати і думати про тих, що таку
помсту на комуні заподіяли” [1, 29-31]. У цьому розлогому повідомленні зустрічаємо
відомості про практично увесь арсенал повстанської боротьби та обізнаність повстанців зі
статутами та іншими регламентами військової служби ворога. Про це повідомляють червоні
командири у своїх розвідувальних висновках та донесеннях.
“1922р. Січня 1. Вінниця. - Витяг з розвідзведення штабу корпусу 1-го кінного
червоного козацтва ім. ВУЦВК про перебування в загоні Я.Гальчевського отамана
Добровольського та про характеристику повстанської розвідки. ”По тем сведениям от
осведомителя села Сахны, 20 верст западнее Литина, в банде Гальчевского численностью 32
чел., находится отаман Добровольский, имевший ранее свою банду, и третий отаман,
фамилия которого не указана. Разведка в банде поставлена блестяще, причиной чего
является сочуственное отношение к банде крестьян окружных сел, быстро ставящих в
известность банду о действиях наших отрядов” [2, арк.356].
У ніч на 1 січня 1922 р. загін Гальчевського здійснив напад на с. Майдан Савин
Літинського повіту, що на Поділлі.
“1922р. Січня 2. Вінниця. - Витяг з розвідзведення штабу корпусу 1-го кінного
червоного козацтва ім. ВУЦВК про перебування загону Я.Гальчевського в с.Гавришівка та
про розстріл 2-х селян з с. Сахни. “Литинский уезд. По сведениям 2 Черказдивизии,
полученным от войск разведосведомителей, банда Гальчевского, численностью до 50 пеших
26/12 находилась в поселке Гавришевка (на карте нет), что 2 вер. севернее Майдан-
Сахновский, что 18 верст север. - зап. Литина. По тем же сведениям 26/12 той же бандой
из села Сахны, 30 вер. сев.- зап. Литина, взяты 2 крестьянина, которые были расстреляны
бандой в прилегающем лесу”[3, арк.357].
 8 лютого загін Орла був на базі в с. Майдан Стасів, де затримав чотирьох більшовиків
з однієї із продподаткових груп Олександрова (т.з. латиських службовців). Того ж дня
повстанці вбили і таємного більшовицького агента і попрямували на хутори між с. Багринівці
й Голенищево. За це латиські червоноармійці розстріляли 9 мешканців с. Майдан Стасів.
Визнаючи свою помилку, повстанці попрямували до Слобідських хуторів Вінницького повіту.
В районі м. Янів та с. Каміногірка повстанці іноді на добу мали до десяти сутичок з
червоноармійцями. Згодом з району м. Хмільник загін повернувся до циганського табору, що
розташувався між с. Літинка та Монастирок.
У ніч з 24 на 25 лютого повстанці вбили двох продармійців в с. Майдан Стасів.
Наприкінці лютого Орел вислав шість повстанців на чолі з Сензюком до с. Зіновинець, які
вбили двох більшовицьких командирів. На трупі одного з них залишили записку: “Товариша
Лапова Надзвичайний суд при Штабі Отамана Орла засудив на кару смерті за розстріл 9-ох
невинних селян у селі Стасьовому Майдані” [4, с.122-116].
Яків Гальчевський мав беззаперечний авторитет у середовищі повстанців, через що до
його загонів вливалося чимало свідомих подолян. Він розкривав їм ідейні засади та тактику
повстансько-партизанської боротьби. Гальчевський налагодив відносини з підпільним
організатором повстання у Летичівському повіті Павлом Степановичем Коноплянком
(Конопенко, Помста Лютий). У загоні Орла він був начальником штабу загону отамана  під
псевдонімом Помста-Лютий. Під час визвольних змагань 1917-1921 років приєднався до
Січових Стрільців, пройшов шлях від старшини до полковника Армії УНР. Про нього
Гальчевський оповідає в романі «Проти червоних окупантів»: «Коноплянко був родом з
Херсонщини, Єлисаветського повіту. При гетьманській владі командував Державною
Вартою, а потім був змобілізований до армії генерала Денікіна. Як прийшли большевики, то
Коноплянко зорганізував повстанчий загін на Херсонщині, але довго там не втримався, та з
цілою родиною виїхав на Поділля в Летичівський повіт і став начальником лісорозрібки. При
ньому був і його батько, дружина з сестрою та одна 3-річна дитина» [5, с.16].
1 березня Орел разом з помічниками Добровольським та Ковбасюком приїхали в с.
Майдан-Вербецький до підполковника Коноплянка, який працюючи на лісозаготівлі в селі
Рудні біля повітового центру Летичева, зібрав відомості про більшовиків тієї місцевості.
Відтоді між ними зав’язалась тісна співпраця. Тоді загін стояв в лісі неподалік села й розігнав
всіх продподатківців . У ніч на 4 березня повстанці вбили голову Білецької сільської ради, 8
березня – червоноармійця біля Сахнівських хуторів, 11 березня – декількох чекістів в с.
Гавриків.
“1922р. Березня 14. Вінниця. - Витяг з розвідзведення штабу корпусу 1-го кінного
червоного козацтва ім. ВУЦВК про вбивство повстанцями на хуторі Білецький голови
сількомнезаму. “Литинский район. По последним сведениям 12/3 Начполитбюро Литинского
неизвестной бандой, прежположительно Гальчевского, численностью до 15 человек, сделан
налет (дата не указана) на село Белецкое, 22 верс. сев.-вост. Литина, где банда, ограбив и
повесив Предселькома, ушла в направлении на Майдан-Сахновский, 18 верс. сев.-зап.
Литина”[6, арк.607].
У середині березня загін Орла, розділившись на групи, здійснив напад на с. Бохни, де
взяв в полон 70 курсантів артилерійської школи (комуністів було розстріляно, решту
відпущено). Із захоплених чотирьох гармат повстанці відкрили вогонь по м. Летичів та с.
Вербка, де знаходились червоноармійські частини. Залишивши частину повстанців разом з
Ковбасюком та Добровольським, Орел з кіннотою відбив атаку понад трьох сотень
червоноармійців з Летичева. Далі загін попрямував до с. Майдан Голенищівський – ст.
Комарівці – Вахнівка – Гнівань – Микулівці – Літинка. Під час рейду вдалось збільшити
кінноту повстанців до 82 осіб [4].
23 березня кіннота Орла вирушила в с. Майдан Кожухівський, де атакувала
червоноармійців 9-го кінного полку. Після 10- хвилинного бою майже всіх червоноармійців
було вбито. Повстанці забрали їхній обоз та зброю і поїхали через с. Каміногірка – Яцківці –
Уладівка – Педоси – Осичок. Там до Гальчевського приєднався Коноплянко, і повстанці
вступили в бій з червоноармійськими 11 та 12 кінними полками. Про цей бій Гальчевський
детально описав у своїй книзі: «Раптом будить мене хорунжий: „Большовики, пане
отамане!" З напрямку Нового Константинова бачу лаву кінноти, з яких 4 сотні, а ліворуч
від нас із-за горба, ще 2 сотні. Алярмую своїх козаків. Хутко сідаємо на коней. Грабикові
наказую стріляти з кулемета. Козаки напівсонні, бо не легко було їм провадити коней лісами
і їхати на конях, тому були змучені. Незважаючи на вогонь із тачанки, большевики пруть. Є
їх багато: поки що бачу 6 сотень, цебто – полк, а напевно їх комендант має цілий дивізіон в
резерві. Маємо перед собою — значить — 11-ий і 12-ий кінні полки, бо іншої сили тут не
може бути. Що робити? Відходити на летичівські ліси вже запізно в цих теренових умовах.
Даю розпорядження, щоб третя чота зібрала всі коні, здобуті вчора, і хутчій прямувала з
охороною попереду і на боках в напрямі між села Вербка - Вербицький Майдан. Я з тачанкою
і 2-ма чотами буду здержувати большевиків. Поки 3-тя чота поралась, посипались стріли з
большевицьких тачанок. Під прикриттям вогню із своїх тачанок червоний дивізіон
кидається в атаку на наше праве крило і на гурт коней біля 3-ої чоти. Там був на коні
підполковник Коноплянко, який опановує козаків і з 2-ою і 3-ою чотами йде в контратаку.
При мені є ціла 1-а чота. Я відчув, що червоні зімнуть своїм ударом мої дві чоти, бо
контратака в лісі відбувається досить мляво.
Настає драматична хвилина. Хорунжий Грабик зіскочив із тачанки: кулемет
затявся, а в тачанці забитий один кінь, і тому хорунжий і погонич утікає. З-за домів ліском
тихо під`їздимо на правий бік дивізіону, який вже гонить моїх козаків. Коноплянко їх
здержує, бо, на щастя, побачив, що за хвилину я вдарю на червоних, які не бачать моєї чоти.
З віддалі 60 кроків кидаюсь на червоних. Зі мною є мої найкращі козаки. Вони не лишать мене
самого. Рубаємо червоних і гонимо. Завертає з Коноплянком дві мої чоти, і всі женемо,
рубаючи, большевиків аж за лісок. Здобуті нами коні помішались з большевицькими в атаці і,
коли ми гонили большевиків, то за ними табуном побігли майже всі наші коні. Шкода було
нашої праці. І тачанку вспіли червоні захопити, відрізуючи забитого коня. Та на цьому ще не
кінець. На ліве наше крило налітає дивізіон большевиків, які вже в`їхали поза хати в
грабовий лісок. Кажу Коноплянкови щоб тримався міцно, а я поїду поза доми з другого боку і
заатакую дивізіон з боку та ззаду. Червоні вже кричать: „ура!" Ми чвалом об``їздимо кілька
будинків Осічка, хвилинка на рівняяння, і „з копита" кидаємося на червоних. Поки вони
зорієнтувались, падає їх під нашими шаблями десятьох. Чую вигук Коноплянка: „Вперед!
Слава! Слава!" Тут ми дали червоним ще кращого прочухана, як перед кількома хвилинами на
свому правому крилі. Я в цій атаці зарубав душ 5 і енергійного кацапчука — командира
дивізіону. Червоні пішли врозтіч і зникли за горбом» [1, с.31-32]. Далі загін Гальчевського
попрямував у Кипорів Яр [4]. Таким чином, в березні 1922 р. у Літинському повіті у
відповідь на червоний терор отаман оголосив продпрацівникам чорний терор.
У квітні 1922 р. за сприяння підпільної організації Миколи Димінського загін
Гальчевського здійснив напад на підрозділи 24-ої артилерійської дивізії Червоної Армії, яка
розташовувалась в с. Бохни. Це сталось 5 квітня. Близько 80 повстанців Гальчевського взяли
в полон декількох червоноармійців та близько 20 коней. Але поблизу села їх наздогнав інший
червоноармійський загін. У сутичці з ним повстанці втратили захоплених коней та шість
тачанок. 10 квітня загін Орла чисельністю близько 100 осіб здійснив напад на с. Зіновинці, а
наступного дня завдав поразки кінному взводу міліції. Поранивши одного міліціонера,
повстанці захопили 10 коней. 16 квітня, на Великдень, в Бруслинові, Яцьківцях, Пеньківці та
інших селах відділ Орла, оперуючи групами, вбив 45 сексотів та 10 офіцерів штабу 10-го
червоноармійського полку. 17 квітня загін Гальчевського здійснив напад на с. Майдан
Гразовський та Бруслинів. У останньому розстріляв співчуваючих більшовикам п’ятьох осіб.
18 квітня загін Орла в с. Майдан Супрунівський взяв у полон двох курсантів 74-го піхотного
полку Червоної Армії. Згодом одного з них було знайдено вбитим у колодязі [4].
Після цього повстанці повернулись у с. Літинка. Через тиждень вони в складі 65-ти
осіб здійснили напад на Зіньківський кінний взвод міліції і відібрали десять коней. Далі
Гальчевський поділив загін навпіл і з частиною повстанців в складі 45-ти вершників
попрямував у південну частину Літинського повіту. Незабаром в с. Мар’яна Кожухівська
повстанці вбили п’ятьох міліціонерів і залишили записку: “Так буде всім, хто служить у
командах і виловлює дезертирів. Начальник повстанського району Орел” [4]. 19 квітня
повстанці Гальчевського в складі 70-ти шабель та 40-ка штиків пройшли с. Медведівка –
Майдан Вербецький, наступного дня – Дяківці (тричі атаковані загоном 2-ої Червонокозачої
дивізії: втратили 18 осіб) – Майдан Стасів. 20 квітня підрозділ Орла в складі 20 шабель в с.
Кожухів стратив п’ятьох міліціонерів. 23 квітня біля с. Миколаївка він вступив в бій з 2-ою
дивізією Червоної Армії, внаслідок чого було вбито чотирьох червоноармійців.
“1922р. квітня 26. Вінниця. - Витяг з розвідзведення штабу корпусу 1-го кінного
червоного козацтва ім. ВУЦВК про бій з повстанцями біля с.Миколаївка. “Литинский уезд.
По войсксведениям от 24/4 от частей, преследующих банду Гальчевского-Орла, выясняется,
что банда Гальчевского численностью 30 конных 23/4 настигнута нашими частями у села
Николаевка, 11верст. юго-зап. Литина, где зарублено 4 бандита и отбита одна лошадь. Не
приняв боя и разбившись на две группы, ушла в направлении Осолинки и Куриловка, 10-15
верст сев.-вост. и сев. Литина. Бандиты на хорошо откормленных лошадях, вооружены
польскими карабинами, частью шашками и револьверами, при одном ручном пулемете,
одеты большею частью в красноармейскую форму”[7, арк.50].
Далі загін Орла розділився на маленькі групи. 24 квітня група Гальчевського
чисельністю 15-ти шабель здійснила напад на с. Гушинець Літинського повіту [8, арк.99],де
взяла у полон двох червоноармійців [9, арк.87].
А 28 квітня 30 повстанців розігнали бойову групу першого червоноармійського полку
і захопили кулемет системи “Льюїса” [4]. За іншими даними, загін Гальчевського біля с.
Кожухів Літинського повіту здійснив напад на розвідку 9-го Червоного козацького полку [10,
с.106]. 30 квітня кіннота Орла була в с. Миколаївка, куди надійшов червоноармійський полк.
У силу збігу випадкових обставин червоноармійці та повстанці поділились на дві частини.
Не змігши об’єднати повстанців, сам Орел опинився поміж частинами загону
червоноармійців, до того ж під обстрілом своїх же бійців, але зумів прорватись до останніх.
Втрати повстанців були незначними [5,с.38-41].
Більшовики були налякані таким розмахом повстанського руху. У своїх зведеннях
вони доносили, що бандитизм помітно посилюється. “№ 22/259 Бюллетень секретного
информационного отдела Совета Народных Комиссаров УССР 22 апреля 1922 года Хроника
бандитизма Бандитизм заметно усиливается. По сравнению с 1 февраля количество банд
увеличилось с 9 до 34; их состав возрос с 150 до 1100 чел. Появился ряд новых группировок.
На Правобережье, в Подольской, и в частности Волынской, Киевской и Кременчугской
губерний атаманы до сих пор еще связаны с остатками разбитого контрреволюционного
подполья. Террор с их стороны все усиливается.
Подольская губерния. Весенняя вспышка бандтизма более всего заметна в Подольской
губернии. Почти во всех уездах появились организованные, политически окрашенные банды,
численный состав которых в первой половине апреля обнаружил несомненную тенденцию к
увеличению, есть уже банды в 50-60 человек численность… В Летичевском уезде появилась
банда Орла в 60 штыков, также поддерживающая, по видимому, связь с подпольем. 5. IV.
банда сбила сторожевое охранение Артиллерийской школы в вер. от Летичева и захватила
20 лошадей [11, арк.68]. Через декілька днів наступна більшовицька депеша волала про
посилення повстанського руху: “№ 23/260 Бюллетень секретного информационного отдела
Совета Народных Комиссаров УССР 28 апреля 1922 года Бандитизм продолжает
усиливаться. Организованные политически окрашенные банды снова возвращаются к
тактике действий многочисленными отрядами” [12, арк.69].
У таких умовах повстанцями 1 травня 1922 р. в лісі біля села Майдан-Вербецький був
скликаний перший з’їзд командирів партизанських загонів Подільської губерніїи у кількості
36 осіб. На ньому був створений губернський штаб повстанського руху на чолі з Яковом
Гальчевським (комендант Подільської повстанської групи), а повстанське військо поділено на
десять округів та загонів, які одночасно діяли по всій губернії, щоб дезорієнтувати чекістів
під час каральних рейдів. На нараді були представники повстанців з Летичівщини: П.Погиба
(згодом призначений помічником коменданта та суддею надзвичайного суду), Г.Кохан
(комендант штабу і начальник розвідки, прокурор). Помста-Лютий був призначений
начальником штабу групи, яка включала дві сотні О. Грабарчука та І. Рароги [4].
Отже, штаб Орла складався із десяти осіб, а саме: Гальчевський — командант
Повстанчої Подільської групи; Погиба — помічник команданта; підполковник Коноплянко
— начальник штабу групи; Сотник Ковбасюк — адютант штабу групи; Поручник Кохан —-
командант штабу і начальник розвідки; Хорунжий Бабієнко — командант польової
жандармерії; Хорунжий Грабик — начальник постачання групи; підхорунжий О. Грабарчук
— командант 1-ї сотні штабу групи; підхорунжий Рарога — командант 2-ї сотні штабу групи;
козак Яковина — начальник агітаційно-пропаґандистського відділу.
Деякі делегати роз’їхались самостійно, а для шести делегацій Орел виділив супровід з
10 осіб до їх районів дислокації. Того ж дня загін Гальчевського чисельністю 300 шабель біля
с. Яблонівка Летичівського повіту захопив у полон чотирьох червоноармійців 24
артилерійської дивізії, яких згодом звільнив з попередженням для усіх більшовиків та
червоноармійців: “До 15 травня вбивати нікого не будемо, а після 15 травня почнемо
безжальний терор!”.
На з’їзді групи під керівництвом Добровольського не було [13]. 2 травня вона
чисельністю 25 шабель дислокувалась в селах навколо північної частини м. Літина і того ж
дня зайняла с. Майдан Літинський [14, арк.108]. Але після цього Добровольський пішов у м.
Літин до коханки і добровільно здався чекістам, а його повстанці прибули до Орла. 5 травня
загін Гальчевського в складі 60 вершників і 25 піхотинців у Дяковецькому лісі завдав поразки
частині червоноармійців 9-го полку, за даними Гальчевського – кінним загонам 10-го та 11-го
полків Червоної Армії [15].
Після цього повстанці попрямували до сіл Сахнівка – Майдан Вербецький – Бохни та
Вовковинецькі хутори – Згар – Кориченці – Галузинці – Гермаки – Явтухи. Під час походу
Орел відправив кур’єрів до загону Карого та Волинської повстанської армії, а також об’єднав
групи, які супроводжували делегатів з’їзду. В ніч на 8 травня 20 повстанців (мабуть, розвідка)
Гальчевського здійснили напад на с. Женишківці, після чого попрямували на Нову Буду [16,
арк.125].
9 травня загін Орла під виглядом червоноармійців прибув до с. Комарівці, де
дислокувався загін отамана Якова Галюка (Голюк, Байда) чисельністю 30 осіб. Останній,
злякавшись, відступив у ліси і лише наступного дня приєднався до повстанців Орла (загальна
чисельність близько 190 осіб). Надвечір 10 травня, взявши підводи та добровольців з с.
Ходацька Слобідка та Ходаки, загін Гальчевського здійснив напад на цукровий завод та
кооператив м. Ялтушків. Після цього піхота з награбованим майном пішла в с. Ходакська
Слобідка, а кіннота – в с. Підлісний Ялтушків, де пограбувала економію. Остання в складі
ста осіб мала на озброєнні два кулемети, гранати, гвинтівки. При цьому одинадцять осіб
кінноти були одягнуті в будьонівську форму й видавали себе за червоноармійців 210 полку.
Оскільки до м. Ялтушків наближались червоноармійці з ближніх районів, повстанська
кіннота попрямувала у с. Ходакська Слобідка, де її чекала піхота в складі 200 осіб разом з
награбованим майном. Дізнавшись, що у с. Ходаки перебували червоноармійці, кіннота,
відвертаючи їх увагу, попрямувала у м. Зіньків, а далі в с. Бебехи [15].
12 травня Орел залишив отамана Галюка (призначений комендантом 1-ої Подільської
кінної бригади, трохи згодом Орел визначив діяльністю його загону Летичівський,
Кам’янецький, Проскурівський та Могилівський повіти), збільшивши його загін до 52
вершників [4]. 13 травня, мабуть, загін Галюка розпочав рух у напрямку м. Деражня – с.
Кориченці – Комарівці – Стара Гута – Сахни (16 травня, а 17 травня здійснив напад на загін
10-го кавалерійського полку) [17, арк.115] в районі Майдан Літинський – Кусиківці – Майдан
Грузький – Пиківська Слобідка – Зіньківці – Майдан Вербецький. Біля Сахнівського Майдану
повстанці вступили в сутичку із загонами 9 та 10 червоноармійських полків, внаслідок чого
втратили половину кінноти та десять піхотинців [4].
 У цей час Орел попрямував у Новоушицький повіт, де залишив 45 повстанців,
доручивши їх командуванню отамана Василя Лісового. Територією його дії Орел визначив
Новоушицький та Ямпільський повіти, південну Летичівщину, Жмеринський та Вапнярський
райони. У складі 100 осіб Орел пішов на Барські хутори, де зустрівся з місцевим загоном
Лиховського, якому наказав збільшити чисельність до 100 осіб. Після цього загін
Гальчевського попрямував в с. Шпиченці (атакував 60 червоноармійців, забравши у них
кулемет системи “Максим”) – Вовковинецькі хутори – Буцнівський Майдан – район
Монастирка та Літинського Майдану. Там 20 травня повстанці були атаковані
червоноармійцями. З боями вони відступили до Дяківецького лісу, але прорвавши фронт,
Орел повернувся в ліс біля Літинського Майдану. Тоді 120 червоноармійців було вбито, а 100
поранено [4].
21 травня повстанці Орла привезли отамана Хмару (Семен Харченко), який два тижні
тому повернувся з Польщі. Зустріч відбулась на хуторі біля с. Буцни. Хмара визнав
командування Орла [13].
Незабаром загін Орла попрямував через с. Буцни у Вовковинецькі хутори, звідти – на
Барські хутори та в с. Комарівці, де після вдалого бою з червоноармійцями об’єднався з
загоном Галюка. Невдовзі під тиском 1-ої дивізії Червоного Козацтва повстанці Орла
відступили до Зіньківського лісу. Там повстанці прийняли бій. Далі вони розділились: загін
Галюка попрямував до Кам’янецького повіту, а Орла – Проскурівського. У с. Пашківці Орел
покарав представників Пашковецької республіки, які чинили опір війську 2-го Зимового
походу і відправився в район Межибожа. 27 травня 50 повстанців під командуванням Кохана
зайняли Стреків хутір Жмеринського повіту [4]. 28 травня повстанці Гальчевського втратили
двох бійців та попрямували до Закравського Майдану [17]. 29 травня вони завдали поразки
міліції села Шиїнці Летичівського повіту (захопили кулемет системи “Максим”), а 30 травня
– кінній розвідці 209 полку Червоної Армії. На той час загін Лиховського збільшився до 35
піхотинців. Загін же Лісового в Могилівському повіті нараховував 55 вершників [4].
5 червня 1922 р. загін Гальчевського в складі 120 осіб дислокувався в с. Майдан
Стасів, звідки вирушив двома групами: перша – до с. Березівка, друга – до с. Майдан
Голенищевський [18, арк.133]. 6 червня, ймовірно, бійці Галюка здійснили напад на м.
Віньківці, після чого попрямували до с. Осламів. Тоді ж загін Гальчевського здійснив напад
на с. Лозни, 7 червня – на Комарівці, 8 червня в складі 130 шабель – на м. Вовковинці, де
вбито сім радянських службовців, 16 червня – на с. Уладівка [19, арк.137].
Далі загін попрямував до сіл Пиківська Слобідка – Оселінки – Лисогірка – Теси. В
останньому селі він потрапив у засідку червоноармійців і, втративши кулемет та вісім коней,
розділився на декілька груп. Загін об’єднався через день на хуторі Млинки, звідки
попрямував у села Сахни – Майдан Вербецький – Майдан Стасів – Нова Гута – Майдан
Морозівський – Вовковинці – Гермаки – Барські хутори – Ходакська Слобідка. 20 червня до
них приєднався загін Якова Галюка [4].
Наказом Гальчевського було створено четверту бригаду на чолі з комендантом Хмарою
та начальником штабу Карабчевським. У той час бригада Орла нараховувала 75, Хмари – 55,
Галюка – 70, Лісового – 60 бійців [4]. Загін здійснив напад на м. Бар, після чого попрямував
на Вовковинецькі хутори. Далі Орел відправив загін Хмари у Проскурівський, Літинський та
Вінницький повіти.
У Літинському повіті залишилась невеличка група на чолі з Погибою, а сам Орел з
невеликим загоном вирушив у Східний рейд. Останній пролягав через Бердичівщину,
Брацлавщину, Гайсинщину, Уманщину, Балтщину, Ольгопільщину, Могилівщину [4]. Бригади
Орла активно діяли неподалік районів дислокації свого ватажка, щоб відвернути увагу
більшовиків. Так, 26 червня загін Галюка в складі 120 осіб пограбував цукровий завод м.
Ялтушків, а наступного дня здійснив напад і на саме містечко [20, арк.148].
Протягом 1922 року загони Гальчевського захоплюють міста Літин, Летичів, Бар,
Віньківці та інші населені пункти сучасної Вінницької та Хмельницької області, починають
свою діяльність на Житомирщині, Київщині, Брацлавщині. Кількість війська отамана
Гальчевського постійно змінювалась. У червні 1922 року Орел так її оцінив: «Після того
викликав я своїх 45 козаків з 4-ма ручними кулеметами і приділив до отамана Хмари. Від
отамана Голюка-Байди кількох козаків бажало перейти до Хмари, на що я згодився, тим
більше, що Голюк мав уже 70 шабель, Лісовий - 60 шабель, Хмара - 55, а при моїм штабі
залишилося 75 козаків. Разом нас було на цій першій зустрічі 260 шабель. Серце раділо, не
тільки нам, старшинам, але й кожний козак був певний, що ніякі більші відділи червоних нам
не страшні» [1 , с.90].
Яків Гальчевський, діяльність якого поширювалася і на інші повіти Правобережної
України, так пояснював мотиви боротьби українських повстанців: «У кожного з нас
розстріляли рідних, близьких. У мене є козак… за його повстанську діяльність більшовики у
серпні 1921 р. застрілили його брата Давида. Цього ж року спіймали сестру Уляну, катували
її, зґвалтували. Живою засипали в ямі, яку вона сама собі викопала. Минулого року,
допитуючи Гриця Антонюка за його синів, мучили: відрізали вуха, викололи очі, вивезли за
село і затоптали в болото. Таких випадків мільйони. У кожного з нас накипіло на душі»[21,
с.38].
Про тенденцію хвилеподібного наростання українського повстанського руху з весни
1922 р. говорилося у секретних документах радянських спецслужб: “Бюллетень секретно-
информационного отдела Совета Наркомисара УССР №24/261 26 мая 1922 г. Обзор
бандитизма на Украине (по данным штаба ВСУ) В то время, как во второй половине апреля
бандитизм рос гигантскими шагами, в первой половине мая этого отметить нельзя.
Начиная с марта замечалось усиление бандитизма по всей Украине, главным образом на
Правобережьи…
Киевский военный округ. Оживление бандитизма главным образом на
неблагополучную не только в КВО, но и во всеукраинском масштабе Подольскую падает
например, 30 или 25 % всего наличного состава оперирующих на Украине банд. Здесь
действует наиболее сильная банда Гальчевского, так неожиданно выявившая себя в средних
числах февраля. Эта банда по-видимому соединилась с бандой Березовского, дейстующей в
Летичевском районе. Преследование пока не дало должных результатов. Есть данные, что
эта банда Гальчевского-Березовского имеет связь с заграницей и оттуда идет просачивание
бандитов [22, арк.78].
Ще один документ – «Из докладов губвоенсовещания», датований теж 26 травня 1922
р. доповнює попередню інформацію: «По сведениям ГВО на территории Подольской
губернии оперируют 2 крупные банды – Орла-Гальчевского и Складынь-Сикорского. Банда
Орла-Гальчевского насчитывает до 75 чел., она разбита на группы в 30, 28 и 12 чел. под
командой Федорука, пеших и конных. Банда оперирует в уездах Винницком, Летичевском,
Литинском и переходит в Жмеринский и Ново-Ушицкий. Банда великолепно одета,
вооружена и имеет прекрасных лошадей. За последнее время делала массу налетов на
ссыпные пункты. Во многих волостях Летичевского уезда крестьяне сочувствуют
бандитам”[23, с.160].
Відправившись у рейд по східному Поділлю, Гальчевський віддав наказ, згідно якого
3–4 липня 1922 р. тимчасове командування Подільською повстанською групою покладалось
на поручика Платонова. Для вербування селян до повстанського загону було направлено
Лісового, Капустяна, Ходатського, Панчиха та інших. Останні поповнювали лави повстанців і
за рахунок злочинців. Тоді ж до підрозділу Орла під командуванням Галюка приєднався загін
із 20 бійців отамана Ковальського (Ковалевського) із м. Вовковинці [24, с.80].
6 липня 1922 р. повстанці Галюка з Летичівського повіту попрямували в
Новоушицький повіт, де здійснили напад на м. Віньківці та с.Осламів. 7 липня повстанці
Орла повернулися на Вовковинецькі хутори, де розділилися на чотири групи: загін на чолі з
Гальчевським попрямував в Літинський повіт; загони Галюка та Погиби – у південні райони,
а загін Хмари (Харченко) – в Летичівський повіт. Оскільки загін Гальчевського перебував тоді
у рейді, можна припустити, що насправді у Літинський повіт попрямував загін Погиби або
Кохана. Того ж дня, ймовірно, бригада Хмари чисельністю 60 шабель поблизу с.Ходакська
Слобідка Летичівського повіту змусила один з загонів Червоної Армії відступити, а вранці 8
липня вона зайняла с.Охримівці, де вбила двох червноармійців та здійснила напад на
Нетечинці. У цей же день повстанці повернулись в Охримівці. 10 липня вони були в
с.Гармаки, звідки попрямували до с.Лука Барська. Очевидно, там відбулось об‘єднання
декількох бригад та груп, оскільки чисельність повстанців сягала близько 200 осіб. 11 липня
загін Галюка здійснив напад на с.Солобківці, де було вбито 7 міліціонерів [24, с.81].
Далі він розділився на дві групи: 1-ша відправилась в Летичівський, а 2-га – в
Жмеринський повіти. Після нападу на с.Женишківці, 15 липня загін Галюка об‘єднався біля
с.Гришки з загоном Погиби, але в районі Ходакська Слобідка вони розділилися на три групи:
Лісового (9 осіб) – залишилась на місці, Погиби (7 осіб) – попрямувала через Жмеринський
повіт в Могилівський, Галюка (22 осіб) – в Новоушицький та Кам‘янецький повіти. 16 липня
загін Галюка в складі 50 шабель здійснив напад на с.Підлісний Мукарів, після чого
попрямував до с.Віхровка, а 17 липня біля с.Майдан Морозівський близько 20 бійців загону
Галюка вступили в бій з кінним загоном 72-го червоноармійського полку (поранено 1-го та
вбито 2-ох червоноармійців, захоплено ручний кулемет).
Інший відділ Гальчевського 17 липня здійснив напад на м. Вовковинці. 25 19 липня
повстанці Гальчевського в складі 100 шабель вступили в бій з загоном Червоної Армії
неподалік м.Віньківці, після чого попрямували до с.Нова Гута. В ніч на 20 липня підрозділ
Гальчевського під командуванням отамана Кохана здійснив напад на с.Дубове Літинського
повіту.
22 липня 1922 р. повстанці Гальчевського зайняли с.Сахни. А 26 липня вони
попрямували в с.Майдан Голенищевський. Там взяли в полон двох червоноармійців,
закупили у селян продукти за срібні гроші. Далі попрямували у с.Макаровці (Макарове) –
Лука Барська – Радівці.
24 липня загін Кохана здійснив напад на с.Буцни. У цей час, ймовірно, загін отамана
Галюка чисельністю 100 шабель дислокувався в лісі біля с.Морозів Новоушицького повіту.
Тоді ж він здійснив напад на с.Велика Струга, а наступного дня – Кусиківці, а 27 липня –
Шатава. Він щовечора організовував розвідкові роз‘їзди чисельністю 10 – 15 осіб, яким в
Новоушицькому повіті допомагали діти [24, с.82].
Повстанці Гальчевського чисельністю більше ста шабель в ніч з 27 на 28 липня
завдали поразки червоноармійцям 7-го полку біля с.Росоха, а згодом здійснили напад на
с.Буцни. Біля с.Росоха в складі загону Гальчевського була група Кохана, яка вирушила в
Лисогірку, а 28 липня здійснила напад на Пархомівку, де вступила в бій з загоном 8-го
Червоного козацького полку.
28 липня підрозділ Гальчевського під командуванням Кириленка здійснив напад на м.
Маків, де пограбував цукровий завод та зруйнував волосний виконавчий комітет. Далі він
попрямував до с.Чечельника. 29 липня на хуторі біля м. Бар червоноармійці вступили в бій з
бригадою Гальчевського під командуванням Капустяна (колишній начальник Летичівської
міліції), внаслідок чого одного повстанця вбито, одного поранено та одного взято в полон.
Того ж дня через Мукарівську волость в південно-східному напрямку проїхало 25 вершників
з загону отамана Кириленка. Цей загін перебував в тісному контакті з загоном отамана
Садовського чисельністю 30 шабель, на озброєнні у якого було сім кулеметів. Останній тоді
дислокувався в с.Ярова Слобідка, що неподалік м.Дунаївці. Також відомо, що частиною
загону Гальчевського чисельністю близько 20 шабель командував Бабієнко [24, с.82].
29 липня загін Галюка здійснив напади на с.Баранівка та Сприсівка, що неподалік
м.Дунаївці. Тоді ж 1- ша сотня 1-го Черкозполку в складі 60 шабель на чолі з сотником
Наливко поблизу с.Гармаки Новоушицького повіту приєдналась до повстанців Гальчевського.
У липні Галюк здійснив напад на м. Кам‘янець.
Наприкінці липня повернувся у Летичівський повіт із Східного рейду й сам Орел. 1
серпня повстанці Орла, Погиби, Ковбасюка, Лиха та Хмари в Зіньківському лісі атакували
кілька сотень червоноармійців 3-го кінного полку 1-ої дивізії. Через кілька годин вигнали з
лісу ще два червоноармійських полки. Під час останньої сутички лише одного повстанця
було легко поранено, а поміж червоноармійців – 55 вбито та 46 поранено. Звідти загін Хмари
попрямував в Пашковецьку волость Проскурівського повіту [24, с.82].
А загін Орла наступного дня (так як і 20 травня) був несподівано атакований в лісі
біля с.Майдан Літинський, але повстанці швидко змусили до втечі 300 червоноармійців
Вінницької школи піхотних командирів та відділ ДПУ. Згодом повстанці схопили
інформатора та його помічника й повісили їх на дереві за те, що вони спричинили два напади
чекістів на базу повстанців в лісі с.Майдан Літинський. У ніч на 3 серпня загін Орла в складі
25 осіб напав на с.Ольхівці, де пограбував кооператив і залишив записку: „ Реквізовано все,
що потрібно, для українських національних партизанів. Орлов. Існує версія, що даним
загоном, незважаючи на записку, командував отаман Кириленко. Після зазначеного нападу
він зайняв с.Березівка та Дурняки. В останньому повстанці роздавали награбовані речі з
Ольховецького кооперативу та агітували селян вступати у лави повстанців.
Орел відвідав відділ пропаганди повстанської групи і забрав частину друкованих
своїх наказів, відозв та оголошень. Це була відповідь повстанців на неправдиву інформацію,
яка подавалась у відозвах Кам‘янецького повітового революційного комітету. А ось
«зустріти» ешелон з Л. Троцьким, який прямував у м. Проскурів, в силу певних обставин,
повстанцям Орла не вдалось. Проте вони добряче налякали його, підірвавши залізничну
колію попереду ешелона, неподалік м. Вовковинці [24, с.83].
5 серпня 1922 р. о другій годині ночі повстанці чисельністю 250 осіб, розділившись
на групи, напали на м. Бар. 6 серпня бійці Галюка відбили несподівану атаку
червоноармійців біля с.Морозова. 7 серпня повстанці Гальчевського здійснили напад на м.
Ялтушків. 8 серпня загін Гальчевського в складі 80 шабель при трьох кулеметах здійснив
напад на Лознянський цукровий завод, після чого зайняв с.Багринівці. Тоді Орел покарав
сотню червоноармійців (башкирців та татар) за насилля над селянами.
Зважаючи на значний розмах селянського повстання у Летичівському повіті, сюди
особисто прибув командуючий військами України та Криму Михайло Фрунзе. У такій
складній ситуації 5 серпня 1922 року поблизу села Майдан-Голенищівський відбувся другий
з’їзд командирів партизанських загонів, на якому було розроблено нову тактику боротьби з
комуністичним режимом: створення невеликих мобільних і постійно рейдуючих
партизанських груп.
10 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників
несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини
розбіглися. Цитую більшовицький документ: “В результаті шестигодинного перебування, -
підбивали підсумки ошелешені чекісти, - спалене волосне управління, всі справи
волвиконкому, розбиті телеграф і телефон, розграбована райфілія... Підпалений міст через
річку Вовк... З допру випущено близько 20 кримінальних і політичних злочинців, частина з
яких, близько 15-ти осіб, пішла з бандою. О 5-й годині біля будинку волвиконкому робив огляд
банди сам Гальчевський, (який був) у формі червоного командира полку з орденом Червоного
прапора... У місті розклеєний Наказ №1 по Червоній Армії, розташованій на території
Подільської губернії, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств
комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну).
Після нальоту банда 10 серпня 0 5-й годині ранку пішла у напрямку села Війтівці (8 верст на
схід від Летичева)”[35, с.184].
Під час штурму допру, оточеного шестиметровим колючим дротом, повстанці зірвали
двері. Охорона була нещадно порубана. Сам Гальчевський так описував цей наступ: «Чути
поодинокі вистріли з крісів, револьверів; інколи коротку серію кулемета. Козаки
господарюють хутко. Вже заладовано декілька підвод з мануфактурою та різними
виробами з воєнної кооперативи. Політичиних вязнів в числі 17-ти випущено: десять із них
проситься, щоб прийняти їх до себе. Приймаю їх, а сім звільнених наганяю до домів.
Криміналісти залишились у в`язниці під ключем. ГПУ, оточене 6-метровим колючим дротом
і бережене окремою охороною, пробувало боронитись. Кілька ручних гранат і серій з люїсів
позбавили відваги „героїчних" жидків. Моя козачня впала до будинку, ломом і стрілами
повідчиняля двері. Варта обеззброєна і на місці забита. 8-ох чекістів ми схопили, бо колючий
дріт не дав їм змоги втекти. На питання, де арештовані, відповіли, що на долі, в льоху.
Козаки й там виломали двері» [5, с.77].
Побачене у в’язниці вразило навіть досвідчених вояків. «В одній кімнаті була
“мордовня”, – описував побачене Яків Гальчевський. – На цементовій долівці крові, як у різні:
стік крові провадить рівчаком у кут – на стінах плями крові, присохлого мозку. Всюди
валяються шматки волосся зі шкірою, (шматки) шкіри з вирваним м’ясом, зуби, сухі очі,
видовбані загостреними чайними ложечками; повиривані нігті, повиломлювані пальці,
обрізані вуха, носи. Є тут кілька крісел і табуретів, стоїть один столик у куті, а більший
під стіною. На стінах – знаки від револьверних куль. Два віконця запхані волоком і виходять
на подвір`я – вони добре загратовані.
З огидою виводимо з цієї різні людей. Ламають козаки другі штаби і двері. Та двері не
піддаються, бо міцно оковані. Знаходяться ключі. Відчиняємо двері навпроти мордовані
чрезвичайки. Тут сиділо душ 10 людських істот, різного віку – чоловіки і жінки. Одна була з
малою дитиною. Нічого не питаємо, хто вони, звідки, за що сидять. Хутчій кажемо їм іти
на волю. Даю наказ випровадити до “бойні” 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляти:
їхня кров змішалася в ринштоку з кров’ю їхніх жертв...»[5, с.78]. А далі шлях загону після 2-
ої години ночі проліг спочатку у напрямку на Літин, «.. а в 3-х кілометрах, ми звернули
праворуч у ліси, якими повз Буцни увійшли в район Вовковинецьких хуторів. Поділених зрідка
лісами. В однім такім ліску стояли цілий день. Козаки весело балакали про свої вчинки та
епізоди бою в Летичеві. Здобуті речі я наказав поділити між козаків, для яких
найважливішим був перкаль (тонка тканина) на сорочки», – пригадував Яків Гальчевський
[5, с.78].
У рапорті начальника Подільського губрозшуку детально описано про напад
повстанців на м-ко Летичів.
«1922р. вересня 11. Вінниця. В ночь с 9-го на 10-е августа в 2 часа ночи на грод
Летичев был совершен налет банды «Орла» в количестве 200 сабель. При появлениипервого
разъезда банды в гор. Летичеве, были обстреляны зав.2-го района угрозыска и его агентом,
начмилиции и 2-мя милиционерами, но, ввиду появления в Летичеве большой силы банды, им
пришлось скрыться. При въезде банды в город Летичев, таковая частью спешилась и
приступила к уничтожению бумаг, телефонных и телеграфных аппаратов по учреждениям,
находящимся в Летичеве. При обстреле банды пятью залпами, со стороны банды ранено 2-
е, со стороны нашей раненых и убитых не оказалось. Означенной бандой уничтожены все
дела, книги и бумаги, а также взяты вещественные доказательства: похищенные вещи и
мануфактура у граждан, но не сданные в нарсуд по случаю не внесения 10%, восемь рублей
серебром – мелочьюи пять рублей целиком.
Уничтожены дела раймилиции, волисполкома, политбюро, побиты аппараты
телефонной станции и телеграфный аппарат Летичевской почтово-телеграфной конторы.,
ЕПО, райфилии и комхоза. Часть мануфактуры уже найдена. Кроме того, бандой
преследовались ответственные соработники, которых разыскивались квартиры и
производились ограбления, при чем ограблена квартира начмилиции. Работа бандитов
продолжалась 2 часа. После ухода ее зав. 2-м районом с бывшими с ним начмилиции,
агентами и милиционерами были предприняты меры к тушению пожара, происходящего по
учреждениям. Со стороны населения никто не пострадал, кроме обходных, которые были
избиты нагайками. Сумма убытков еще не установлена.
Бандиты были хорошо одеты и вооружены: винтовками, бомбами, револьверами и
пулеметами систем: «Люйс» 3 и «Максим». Войск в городе никаких нет, и таковой
охраняется местной властью и обходами» [25, арк.164-164зв.].
13 серпня загін Галюка чисельністю близько 100 шабель перебував на хуторі Гайдук
Летичівського повіту. Звідти він попрямував до м. Деражня. 14 серпня він здійснив напад на
с.Кальне та м. Деражня. Після цього загін зайняв Вовковинецькі хутори та с.Згарок. 15
серпня частина загону Галюка здійснила напад на с.Женишківці та Адамівку і 16 серпня
вийшла до передмістя Деражні.
15 серпня 1922 року відбувся зїзд всіх чотирьох повстанчих відділів у лісі в районі
Буцни — с. Гути. «Після звітів всіх ад'ютантів є нас всіх 27 старшин і 354 козаків, 42
ручних кулеметів. Коли б додати ще кінних отамана Левченка та отамана Марчука, то
було б 500 шабель. Напевно інший на мойому місці додав би ще одного нуля, але я подаю
число, яке було в дійсності. Можу одно твердити, що моральна вартість тих людей
перевищувала дух совітської регулярної армії в 10 разів» - повідомляв Яків Гальчевський [5,
с.130]. Отаман дав завдання усім повстанським групам — знищувати телеграфні сполучення
на половині території Поділля; руйнувати дерев`яні мости та вночі палити різні військові
об`єкти: «Далі умовляюся з отаманами щодо плану нашої діяльности. Подаю дати, щоби
такого то дня були знищенні всі телеграфічні сполучення на просторі половини Поділля.
Друга дата відносилася до всіх деревяних мостів. Наказую отаманам діяти більше на уяву
ворогів і свого населення, а тому треба ночами палити всякі військові об`єкти» [5, с.131].
Отже, за умови, що частина бійців з відділу Орла здавалась більшовикам, загальна
кількість повстанців Орла становила 354 козаків та 27 старшин, які мали на озброєнні 42
ручних кулеметів. На з‘їзді були присутні тільки бригади Орла: Галюка, Хмари, Лиховського,
Лісового. Наступного дня, проводжаючи загін Лісового, Орел захопив на Шпиченських
хуторах бричку з командиром 24-ї Самарської дивізії Олександровичем. Його та двох
червоноармійців було покарано. Оскільки за це вбивство більшовики розстріляли 7
відповідальників з с.Шпиченці та навколишніх сіл, Гальчевський наказав вбивати всіх
більшовиків без винятку.
Далі Орел, залишивши Лісового, попрямував між с.Голенищево та Сахни, до Майдан
Стасів та Багринівці (було ліквідовано більшовицький осередок), через Микулинці і до села
Дашківці. 16 серпня повстанці Гальчевського зайняли м. Зіньків. Їх чисельність складала 50
осіб. Одночасно 17 бійців здійснили напад на с.Пирогівці і попрямували до Пархомівців. Ще
інша частина загону Гальчевського в складі 40 осіб того ж дня здійснила напад на
с.Каміногірка Літинського повіту.
17 серпня отаман Гальчевський разом із 30 вершниками здійснив напад на місто Бар. За
допомогою телеграфу він передав повідомлення начальнику політвідділу Подільської
губернії: «Був на ст. Бар, бачив Начсноба, окалечив 80 мільйонів карбованців і дав дулю.
Відомий Вам Орел. Скоро побачимось у вас на ст. Журавлівка» (цитата мовою оригіналу).
Надвечір того ж дня в тому ж складі загін Гальчевського здійснив напад на залізничну
станцію с. Сербинівці. Звідти отаман Гальчевський продовжив телеграфувати: «Я,Орел, іду
далі. Прошу переместить 24 кавполк в район Гайсина. Почему Вы не прибыли в назначенное
место. До свидания. Обязанный Вам Орел, Командир партизан на ст. Сербиновцы» (цитата
мовою оригіналу)[26, с.150].
Вказані звернення Гальчевського до більшовиків свідчать про його загравання із
чинною владою, небажання з нею миритися чи остерігатися її. А це свідчить про готовність
Якова Гальчевського і його повстанців піти з життя жахливою смертю. Це ж можна сказати і
про рядових членів КП(б)У, яким довелося стати опонентами цього повстанського ватажка.
Після повстанських справ вечорами, щоб повстанці не нудьгували, «Орел» розповідав їм про
Б. Хмельницького, І. Мазепу, У. Кармалюка тощо, організовував співи і танці [27, арк.119].
Далі вказаний загін розділився на групи. Одна з них в складі 15-ти шабель в ніч з 17 на
18 серпня здійснила напад на Чернятинське лісництво та с.Маньківці [28], 18 серпня –
Кудиївці (поповнилась трьома повстанцями) – Носківці – Олексіївка. Друга група в цей час
вирушила в зворотньому напрямку і дислокувалась на хуторі Шершні, що неподалік м. Бару.
Ймовірно, вона під командуванням Погиби 18 серпня здійснила напад на м. Ялтушків, після
чого попрямувала у Бригадівський ліс. Там зустрілись Погиба, Галюк та Лісовий.
Загін Орла, чисельністю 60 шабель з двома кулеметами, 18 серпня зайняв с.Клетище
та Майдан Трепівський, де було вбито міліціонера та двох червоноармійцівх [28, арк.194].
Того ж дня загін Орла чисельністю 80 осіб здійснив напад на с.Дашківці, що неподалік м.
Віньківці [29, арк.49]. Також біля того села повстанці атакували колону червоноармійців,
серед яких був Віталій Примаков. Останньому вдалось втекти на автомобілі. Далі загін Орла
просувався через с.Пеньківку в Кипорів яр. 19 серпня повстанці атакували сотню
червоноармійців біля с.Слобідка і попрямували до с.Майдан Трепівський, біля якого
атакували ще дві сотні червоноарміців.
Потім Орел відправився до с.Майдан Сахнівський (по дорозі атакували невеличкий
загін більшовиків) — Вовковинецьких хуторів [5, с.138-142].
Характерною рисою військової тактики отаманських загонів була їх схильність до
швидких маневрів, висока мобільність. Кіннота та піхота на кулеметних тачанках могли
здійснювати тривалі рейди, долаючи за короткий час значну відстань. У ході бойових
операцій повстанці намагалися діяти оперативно. Відомості необхідні для визначення часу й
об‘єкту нападу командири загонів добували за допомогою добре налагодженої власної та
агентурної розвідки. Роль агентів охоче брали на себе селяни і навіть священики. Особливо
цінні свідчення повстанці отримували від своїх агентів, які перебували на службі в різних
радянських установах. Допомагали повстанцям і діти, повідомляючи про розташування
більшовицьких установ, військ тощо. Варто відмітити, що досвідчені отамани задля безпеки
намагалися діяти вночі. У такому випадку дислокація повстанських угрупувань вдень
проходила в лісах та садах, а вечорами – у хатах родичів або знайомих у тих чи інших
населених пунктів. Відомі й випадки, коли повстанці жили в землянках, що розташовувалися
в лісах. Досить вдало повстанці використовували різного роду маскування. Вони могли
прямувати до місця нападу під виглядом селянського обозу або імітувати при цьому якісь
церемонії (похорони, весілля тощо). Особливо часто для конспірації повстанці переодягалися
в червоноармійську форму, брали із собою червоні прапори, співали революційні пісні [30,
с.160].
Після здійснення операції повстанські загони, як правило, швидко відступали,
уникаючи збройних сутичок з переважаючими військовими силами ворога. Зустрівшись з
невеликими підрозділами червоноармійців, повстанці несподівано атакували їх з флангів
кіннотою, вміло застосовували кулеметний вогонь, зосереджуючи його щільність на флангах
або супроти цілого фронту ворожих військ. При цьому опорою повстанців були ліси, гаї,
балки та яри. Як правило, після успішної атаки, повстанці за наявності кінноти наздоганяли
деморалізованих червоноармійців. Бої в полях та населених пунктах відбувалися досить
рідко, зазвичай, у виключних випадках. У випадку невдачі повстанський загін до оборони не
переходив, а намагався якнайшвидше втекти від переслідування, часто не зупиняючись на
перепочинок. Досить часто повстанці розпорошувалися прямо на полі бою, що зводило їх
переслідування практично нанівець. При цьому кожний із них заздалегідь знав місце та час
збору. Нехтуючи конспіративністю, повстанці просувалися від одного до іншого населеного
пункту не лише вночі, але й удень[30, с.161].
У серпні 1922 року Головний отаман Армії УНР, визнаючи бойові заслуги, підвищив
Гальчевського у військовому званні - до полковника Армії УНР. Водночас Симон Петлюра
призначив Гальчевського командувачем повстанськими загонами Правобережної України.
Ось фрагмент із книги "Отаман святих і страшних" про цю подію: "Разом із козаками
отамана Байди-Голюка прибув і хорунжий Богданенко. Богданенко коротко, по-військовому
склав звіт... Потім Богданенко мовчки передав Орлу згорнутий листок паперу. Це було
подання команданта Подільської повстанської групи про підвищення старшин-повстанців. У
лівому верхньому куті червоним чорнилом була написана резолюція: "Воєнміну. За працю на
користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до
ранги полковника У.Н.Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені
статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра. Ставка, 20. 8. 1922 р."
Цей листок з історичною для Гальчевського резолюцією Головний отаман передав через
хорунжого Богданенка…" [31, с.19].
Варто зазначити, що 20 серпня Гальчевському присвоєно звання полковника армії
УНР. Тоді ж с.Петлюра написав наказ і про призначення Орла командуючим повстанчими
загонами Правобережної України, але навмисно поставивши дату 15 лютого 1922 р.
[36,с.199].
20 серпня один із підрозділів загону Гальчевського в складі 80 шабель в с.Угли завдав
поразку розвідці червоноармійців та залишив записку: «Так буде Вам, отвєтчикам не
підтримаючим дорогої України. Полковник Підкова» [32, арк.198]. Наступного дня до загону
отамана Гальчевського чисельністю 150 осіб біля Вовковинецьких хуторів приєднались
підрозділи отаманів Галюка та Хмари. Але їхнє об‘єднання було тимчасовим, оскільки 22
серпня повстанці Гальчевського в складі 100 шабель, проходячи через с.Варенка
Летичівського повіту, атакували продподаткову групу. Того ж дня, неподалік с.Стара Гута та
Кожухів оперував підрозділ загону Гальчевського під командуванням Підкови. Він
нараховував близько 50 осіб. А загін Орла дислокувався тоді в лісах біля м.Деражня [24].
24 серпня Орел прибув на Вовковинецькі хутори, після переслідувань
червоноармійцями. Тоді ж повстанці Гальчевського чисельністю близько 30 вершників
здійснили напад на с.Майдан Рузький. 25 серпня відбулась нарада відділів Орла, на якій були
присутні Хмара і Галюк. Увечері Галюк попрямував на північний захід, а Орел і Хмара не
змінили дислокації. 26 серпня їх район почали оточувати більшовики. Загін Хмари атакував
один з більшовицьких загонів і здобув 10 коней та кулемет. 28 серпня повстанці змушені, в
силу певних обставин, перейти до оборони. З боєм вони переходили від лісу до лісу,
протистоячи декільком червоноармійським дивізіям (всього в тому районі було 6 дивізій).
Більшовики навіть спробували ввести їх в оману, створивши спеціальний відділ, який був
подібний до повстанців під проводом Галюка. Проте повстанцям вдалося вийти з оточення
біля залізничної станції Комарівці [24].
У районі між м. Нова Ушиця та Зіньків повстанці Орла та Хмари в повному складі
(170 бійців) дали відсіч своїм переслідувачам – червоноармійцям 24-ї Самарської дивізії. Тоді
Коноплянко був поранений в голову, але залишився в строю. Після цього повстанці
повернулись до с.Комарівці, а далі попрямували в Зіньківський ліс. Там було вирішено
переходити польський кордон. Перед відходом на польський терен отаман Орел звів всіх
повстанців у 1-шу бригаду Української партизанської армії Поділля на чолі з отаманом
Кирилюком [24].
Проте тоді ж великі з’єднання більшовиків влаштували справжнє полювання на Орла.
29 серпня в лісі біля с.Михайлівка відбувся бій між повстанцями Гальчевського та
винищувальним загоном Щербакова. Зазнавши поразки, загін Гальчевського змушений був
розділитись та тікати від переслідувачів. Згодом повстанці вступили в сутичку з 3-м полком
та кінною розвідкою 72-го полку Червоної Армії. По ходу відступу, вони 31 серпня
пограбували цукровий завод с.Велика Левада, що неподалік м. Фрампіль, здійснювали
напади на села. У той же час, решта повстанців Орла вводили червоноармійців в оману
своєю діяльністю в районі Летичівського, Новоушицького, Кам‘янецького та інших повітів
[24].
Під прикриттям інших загонів повстанців, які вводили червоноармійців в оману у
Летичівському, Новоушицькому, Кам’янецькому та інших повітах, загін Гальчевського в
складі близько 60-ти осіб 2 вересня в районі сіл Скібче–Юрківці–Криків перейшов польський
кордон, де й був роззброєний. 5 вересня, після всіх поліцейських формальностей, поляки
відправили повстанців залізницею до табору у Стрілково. Орлу і Хмарі вдалося втекти.
Проте на Поділлі залишились загони Галюка та Байди (Кирилюк взяв собі такий
псевдонім), які активно діяли у Новоушицькому та Летичівському повітах. У загоні Байди
панувала сувора армійська дисципліна. Бійці розмовляли українською мовою та в своїй
більшості, як і отаман, носили оселедці, незважаючи на різноманітний іноземний реманент
та одяг. У ніч з 4 на 5 вересня вісім повстанців Байди здійснили напад на с.Дашківці [33,
арк.24]. А 6 і 8 вересня повстанці Байди в селах південніше м. Віньківці були атаковані 4-им
Червоним козачим полком. Вже тоді, задля безпеки, загін розділився на декілька груп [24].
Опівночі 9 вересня 1922 р. загін отамана Байди, чисельністю 22 шаблі, здійснив напад
на с.Пилипи Олександрівські, що неподалік м. Віньківці. 11 вересня 30 його бійців
дислокувались в лісі північніше с.Слобода Гулівська. Увечері 12 вересня біля с.Гули, що
неподалік м. Нова Ушиця, загін Байди, чисельністю близько 18 осіб, вступив в бій з загоном
п‘ятого Черкозполку. Отаман та 11 повстанців були вбиті [34, арк 222]. За даними Коваля Р.,
цей бій проходив з четвертим полком, а наступного дня ще з іншим винищувальним загоном.
Також існує думка, що Байда загинув в сутичці з червоноармійцями в лісі біля с.Білічин. Бій
розпочався саме там [35, с.212].
Галюк, Погиба, Богданенко (зв‘язківець Орла з Петлюрою), Дмитришин 13 вересня
пограбували економію Верхньоолчедаївського цукрового заводу, а 15 вересня вони були біля
с.Вендичани. У вересні 1922 р. багато осіб, причетних до загону Гальчевського, в тому числі
й дружини Гальчевського, Коноплянка, Хмари, були заарештовані.
18 жовтня чекісти розстріляли сотника, підпільника Меджибізької волості Гвідона
Кочуровського, а 22 жовтня вони арештували ще п‘ять бійців Орла. Більшість із них була
розстріляна. Дехто з повстанців вирішив здатися органам більшовицької влади в надії на їх
помилування. Наприклад, 21 жовтня добровільно склав зброю Погиба.
18 жовтня повстанці передислокувалися в район м. Ярмолинці. Згодом у боротьбі з
органами ДПУ загинули сотник Богданенко та Дмитришин [35, с.213]].
Після зустрічі у Варшаві з головним Отаманом С. Петлюрою, Гальчевський чітко
окреслив для себе майбутнє – боротьба має продовжуватися. З жовтня 1922 року він вдається
до організації рейдів в Україну з території Польщі. Загони малою чисельністю діяли в
Осламівській волості, Літинському та Летичівському повітах.
22 жовтня південніше м. Гусятина через кордон перейшов перший сформований
Гальчевським у Польщі відділ, чисельністю 13 осіб, який мав завдання зв‘язатись з тими, хто
залишився на Поділлі. На початку листопада його загін в складі 6-ти осіб діяв в Осламівській
та сусідніх волостях.
З 15 листопада загін, чисельністю близько 18 осіб, воював за підтримки отамана
Лижника біля м. Фрампіля, а потім, розділившись, – в Літинському та Летичівському повітах.
У загоні Орла були також Заболотний, Підкова та ін. 18 листопада в черговій сутичці з
червоноармійцями в с.Тернова, що біля ст. Дунаївці, Орел, Хмара та Коноплянко були
поранені. 29 листопада більша частина бійців під керівництвом Галюка через
переслідування чекістів попрямувала до Польщі. А Гальчевський з Коханом та Сензюком у
першій половині грудня 1922 р. діяли в районі м. Ярмолинці, Дунаївці та Смотрич [24, с.85].
У 1921 – 1922 рр. отаман Орел воював проти частин дивізій Г. Котовського та
Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї
кінної дивізії. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії та іншими
частинами – 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних
командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на
Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у
Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському,
Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині. Співдіяв з отаманами Я. Байдою-
Голюком, С. Хмарою-Харченком, В. Лісовим, І. Трейком, М. Лихом, С. Кащуком та іншими
[37].
Славетний український отаман Яків Орел-Гальчевський, підбиваючи підсумки
Національно-визвольних змагань 1917 – 1921-х років, дав таку оцінку повстанським кадрам,
які витримали на своїх плечах основний тягар війни: “В повстанчих відділах український
елемент був, безсумнівно, ідейний, – писав він. – Може, були одиниці спочатку малосвідомі,
та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й
фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з
цього світу... Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі... Люди з
таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками,
апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають
майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й
серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані
мільйонам смертників, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в
їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую
сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка”[25,с.200]. Саме
тому, що і 1922 року боротьбу проти радянської влади вели ті ж повстанські загони, які
утворилися ще в 1919–1921 роках і стояли на засадах відновлення УНР, а також вояки Армії
УНР, які не емігрували, а залишилися для продовження боротьби, підтримуючи зв’язок з
українським урядом в еміграції, цілком виправдано розширити хронологічні рамки
Української національної революції до 1922 р.
Таким чином, в період другої половини 1922р. діяльність Гальчевського зводилась до
пожвавлення антибільшовицького протистояння та розширення повстанського загону (в
серпні 1922р. під його безпосереднім командуванням перебувало близько 500 бійців) [24,
с.86].
З кінця 1922 року повстанський рух йде на спад. Зменшилася кількість і загонів, і
самих повстанців. Це було зумовлене рядом факторів: терор голодом, який організувала
радянська влада і позбавила можливості українських селян надавати продовольчу підтримку
повстанцям; планомірна реквізиція зброї в українського населення; оголошена радянською
владою амністія, якою скористалися близько 10-ти тисяч повстанців в Україні, і перехід до
нової економічної політики, яка зменшила гостроту несприйняття радянської влади.
Більшовицька влада вживала усі можливі засоби проти повстанців. 17 лютого 1922 р. І
з’їзд комнезамів Поділля ухвалив рішення про створення загонів незаможників для боротьби
з бандитизмом [38, арк. 7]. Губвійськнарада 16 березня 1922 р. знову порушила це питання й
розпорядилася створювати загони комнезамів у волостях. В окремих випадках дозволили
видавати їм патрони. При появі великих банд їх необхідно було об’єднувати і
використовувати під командуванням начальника бойової дільниці [39, арк. 9].
Чекісти наводнили край своєю агентурою. Вона вербувала серед селян сексотів,
організовувала псевдоповстанські загони, намагаючись з їхньою допомогою виявити та
знищити повстанців і їхніх симпатиків. За підтримки населення повстанці виявляли
замасковану агентуру, розстрілювали чекістів, а сексотів вішали. При цьому не чіпали їх
родичів і майна [40, с. 37-39, 80-81].
Старання чекістів не залишилися без уваги. Наказом № 136 від 13 травня 1922 р.
московське керівництво відзначило заслуги чекістів у боротьбі з повстанцями в Україні.
Наголошувалося, що виключно чекістськими методами було ліквідовано до 90 % відомих
отаманів, розгромлено низку бандитських організацій [22, арк. 31].
Ще 12 квітня 1922 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет у Харкові «в
додаток до постанови своєї від 30 листопада 1921 року», ухвалив «подарувати повну
персональну амністію всім, що є закордоном особам українського громадянства», які раніше
воювали на боці регулярних антирадянських армій. Амністія ставила за мету остаточно
знешкодити повстанський рух в Україні, який значною мірою спирався на таких вояків і
водночас вже згасав в умовах запровадження нової економічної політики та настання голоду
1921—1923 років.
Щоб не допустити в подолян навіть думки про продовження збройної боротьби,
губвійськнарада поставила завдання “негайно ліквідувати залишки банд і провести ретельну
чистку серед співчуваючого бандитам населення та радапарату, посилити апарат ДПУ
присланими працівниками”. Відповідно до телеграми голови ДПУ УСРР та штабу УВО від
11 вересня 1922 р. територію, де діяли повстанці Я. Гальчевського, оголосили спеціальною
територією, а перебування там військ розцінювалось як перебування на ворожій території
[41, арк. 1б, 3-3 зв.].
Розгром повстанських загонів на Поділлі восени 1922 р. негативно позначився на
підпільних організаціях. В умовах перенасичення краю військами та агентурою спецслужб,
частина з них або була розгромлена, або пішла у глибоке підпілля чи припинила діяльність.
 У тому невеселому 1922 році, коли всім ставала очевидною приреченість Визвольних
змагань, отаман Орел-Гальчевський звернувся до повстанців: “Нас може і не стати, але
залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців” [35, с.200].
Доповіді ДПУ подавали інформацію про те, що останні прояви «політичного
бандитизму» спостерігались ще у 1923 р., коли з Польщі перейшли формування прибічника
С. Петлюри отамана Я. Гальчевського. Один з таких загонів діяв на Київщині під
керівництвом отамана Грищенка. Його група налічувала 70 осіб і поширювала свою
діяльність на територію Черкаського, Єлисаветградського та Олександрійського округів.
Проте, у липні – серпні 1923 р. Київський губернський відділ ДПУ ліквідував цю групу [42,
арк.33].
Придушивши масовий повстанський рух і провівши показові розправи з ненадійними
відповідачами, влада перейшла до вилучення зброї в населення. За встановленою практикою,
для цього в повітах у вересні 1922 р. створили оперативні трійки. Виконуючи відповідний
наказ, вони широко застосовували арешти відповідачів, показові розстріли одного-двох із
них, побиття арештованих шомполами, збір пожертв від селян тощо. Загалом на Поділлі дану
кампанію “провели твердо”, що забезпечило вилучення 90 % зброї. Станом на 20 листопада
1922 р. було “викачано в селян біля 5 тисяч гвинтівок, більшість – добровільно” [43, арк. 84;
262, арк. 51-58].
Для придушення масового селянського повстанського руху керівництво радянської
України застосовувало частини Червоної Армії, які сприймали українське середовище як
вороже. Порядок їх залучення до боротьби із повстанцями регламентувався постановою РНК
УСРР від 3 грудня 1920 р. Червоноармійці вважали місцевих селян
“контрреволюціонерами”, “повстанцями”, яких треба терміново підкорити та змусити
виконувати накази радянської влади. Тому звичайними стали масові розстріли
“контрреволюційних елементів”, грабежі, знущання над громадянами. Усе це викликало
негативне ставлення селян до Червоної Армії. Секретар Летичівського повітового партійного
комітету Підсуха у виступі на пленумі Подільського губкому КП (б)У 16-17 вересня 1922
року, аналізуючи причини “політичного бандитизму”, сказав: “Хоча бандитизм в повіті є
привнесеним, його посиленню сприяла нетактовна поведінка червоноармійських частин. Було
багато випадків побиття, насилля над місцевим населенням, що, безумовно, сприяло
організації банд у нашому повіті” [45, арк.2].
Для придушення масових заворушень влада також використовувала
системи “заручників” і “відповідачів”. Найчастіше жервами заручництва ставали сім'ї
повстанців. У випадку повторення вбивств червоноармійців, міліціонерів чи працівників рад
їх розстрілювали. Так, ще у вересні 1920 року чекісти розстріляли Федора Гальчевського,
рідного брата відомого отамана Якова Гальчевського. А 22 вересня 1922 року на хуторі
Стреків була затримана надзвичайною трійкою й засуджена до заслання у Ташкент дружина
отамана Марія Шуматій [45, с.15].
28 вересня 1922 р. засуджено до розстрілу з конфіскацією майна «як злобних і не
виправних ворогів радянської влади» Костянтина Дащенка, Івана Яворського, Антона
Покарта та його дітей Анастасію та Петра, Поліну Петрушевську (Аполіна Петрашевська,
Пітрушевську, сестра Тетяни Конопенко), Федора Голубенка, Йосипа Гуди та його сина Івана,
Кароля Щепковського та його сина Миколу. Вони були причетні до переховуваня Марії на
Поділлі. Марію Гольчевську і Тетяну Конопенко залишали для подальших слідчих дій. Їх
готували до переведення у Подільський губернський відділ Державного політичного
управління (ДПУ) (Дело по обвинению Конопенко, 1922–1923: 119).
У Багринівській катівні “опертрійка” розстріляла Меланію Верміяш із села Сахни, що
разом із сестрою пекла для козаків хліб.
Задля власного рятування Марія Шуматій (Гольчевська) не відцуралася від чоловіка. До
того ж проти неї свідчили інші полонені повстанці, оскільки вона завжди була неподалік від
чоловіка, а також брала участь у повстаннях. Після допитувань та знущань лише 16 травня
1924 р. їй було винесено вирок: ув’язнення в концтаборі строком на три роки, Марусю було
відправлено в м. Москву, в Бутирську в’язницю для подальшого направлення [46, с.263].
У ситуації, що склалася, Гальчевський вдався до організації рейдів у Правобережну
Україну з території Польщі. Вони носили диверсійний характер, але за великим рахунком, не
принесли ефективних результатів, не вдалося й визволити М.Шуматій. Під час останнього
рейду (5-го у 1925 р.) разом із побратимами він змушений був переховуватись і тікати від
більшості селян, які нарешті відчули нову економічну політику. [26, с.154-157].
Так, Гальчевський змушений був оселитися у Польщі декілька років жив у тісному
контакті з іншими українськими політичними втікачами, які не залишали надії повернутися
до рідного краю. Його участь помічена у формуванні терористичних груп, які час від часу
відвідували з Польщі Радянську Україну. При цьому Гальчевський активно стежив за
розвитком подій в УРСР через своїх спецагентів, які приносили пресу і свідчення радянських
селян, аналізував соціально-економічний розвиток. Віруючи у капіталістичну і вільну
Україну, він докладав чимало зусиль у створенні і розповсюдженні української літератури,
пропагандистських листівок і карикатур тощо [47, арк.359].
Про заручників писав і Яків Гальчевський після вбивства його загоном комбрига
Александрова: «По тижневі ми дістали оголошення, друковане в друкарні і розвішене по
селах, що за смерть комбрига, тов. Александровича, розстріляно 7 селян — закладннків зі
Шпиченець і околиць» [1, с.135]. В іншому місці детально описує встановлення цього
інституту закладництва на Поділлі: “За комбрига Александровича і двох червоноармійців
розстріляли большевики 7 закладників. Інституція закладників почалася ще в 1921 році, але
переведена докладно в життя тепер. В кожнім селі, на хуторах, в містечках і містах
України були визначені закладники за посередництвом ҐПУ і Ревкомів. Закладкиками були
переважно заможні селяни, інтелігенти, духовенство. Кандидатів як закладників подавали
„Сєльсовєти" і „Комбєди" Закладникам подавали до відома, що вони ними є, що мают
робити і за що будуть розстріляні” [1, с.142].
Система “відповідачів” діяла інакше. Їх обирали на місцях як відповідальних за
“прояви бандитизму”, а у випадку поранення або вбивства представника радянської влади,
червоноармійця або члена комнезаму - розстрілювали одного із відповідачів. Засуджених до
страти визначали за жеребом, який тягнули самі відповідачі.
Така система заручників та відповідачів спричиняли масові розстріли серед населення.
Зокрема, згідно з наказом №4 Летичівської повітової військової наради від 25 липня 1922
року “повітова військова нарада, розглянувши слідчий матеріал про перебування банд та
вбивства бандитами радянських робітників та незаможних селян в Шиїнцях, Женишківцях,
Божиківцях, Майдані-Вербецькому, Кальній Деражні, Охрімівцях, Слобідці-Охрімовецькій,
Бебехах, Пирогівцях й виявивши, що відповідачами всіх вищезгаданих сіл не виконано Наказу
КВО ч[исло]2 та наказу Повітвійсьнаради ч[исло] 1, також не вжито було заходів до
своєчасного оповіщення органів влади і близько розташованих військових частин про місце
знаходження бандитів, а також не вжито заходів до недопущення вбивства радянських
робітників та незаможних селян”, було ухвалено розстріляти 23 відповідачів-селян, до того
не причетних. Майно розстріляних конфіскували. [45, с. 16-17].
Зокрема, у Майдані-Вербецькому було розстріляно відповідачів:
“Вояковського Станіслава Йосиповича. 35Років, власника 10 десятин землі за звязок з
бандитами,
Валентюка Карпа Івановича, 33 роки, за допомогу бандитам,
Мазуркевича Йосипа Антоновича, 38 років, (куркуль), за несповіщення влади про
перебування банди в селі”[48, арк.54].
Так, у Вовковинецькій волості Летичівського повіту «на кожному майже хуторі
розстріляний за бандитизм той чи інший член сім’ї» [45, с. 33]. Зазначимо, що рішення про
розстріл зазначених осіб ухвалювалося не судом, а повітвійськнарадою з наступним
затвердженням губвійсьнарадою [49, арк. 302]. З протоколу засідання Летичівської повітової
військової наради від 17 липня 1922 р. дізнаємось: “Відповідачів Волковинецької волості
Летичівського повіту громадян Гофмана Северина Петровича, Павловського Г.Ф.,
Шиповича Дмитра Васильовича — розстріляти за невиконання обов'язків відповідачів”.
У наказі №1 Летичівської повітової військової наради “Про продовження чинності
інституту відповідачів” від квітня 1922 року, зокрема в параграфі 2 наказано “Залишити в
силі інститут відповідачів, затверджений Летичівською Повітовою військовою нарадою
наказом №1 від 1921 року і підтвердити до виконання усі пункти зазначеного вище наказу. У
параграфі 5 наказано усім волвиконкомам, в районі котрих проходить телеграфна лінія,
негайно розбити лінії на дільниці і доручити їх охорону таким окремим селам, сільради яких
зобов'язані вислати для цієї цілі на лінію людей і підтримати чергування цілодобово”. У
Примітці до параграфа 5-го зазначено, що “охорона телеграфних та телефонних ліній
віднесена до наступних сіл: 1-а лінія — Летичів-Меджибіж: Горбасову, Марківцям,
Головчинцям; 2-а лінія Меджибіж-Деражня: Лисогірці, Голоскову, Копачівці, Малим
Шпиченцям і Теперівці; 3-я лінія Зямковцям, хут. Яськовецьким і 4-та лінія Летичів-
Комарівці: Вовковинецьким хуторам, Варенці, Війтівцям і Залетичівці”. Параграфом 7-мим
наказано відповідальність за пошкодження телеграфної, телефонної та залізничної лінії
покласти на відповідачів тих сіл, до обов'язків яких належить їх охорона [45].
Параграф 8-1 наказує “У випадку нападу та пограбування насипних пунктів, цукрових
заводів відповідальність падає на відповідачів найближчих місцевостей. У примітці до
даного параграфу визначено наступних відповідачів, зокрема за Летичівський насипний
пункт та Щедрівський цукровий завод відповідають відповідачі м.Летичева, сіл
Залетичівки, Завовку. Рудні, Терлівки, Горбасова, Щедрови, Суслівці, Бохни, Вербки і
Війтівець”[50, арк.48].
У наказі №5 Летичівської повітової військової наради “До населення повіту про
видачу повстанців загону та їх прихильників” від 6 вересня1922 року влада повідомляє про
розгром загону Якова Гальчевського та перехід його до Польщі: “оголошено до відома
громадян Летичівського повіту, що банда Гальчевського в кількості 230 шаблюк, була
надибана нашими червоними частинами в межах Войтовецької волості, де й мали змогу
вступити з нею в перший бій. Дякуючи цьому банда понесла побиванку, бо в цій бойові
сутичці було вбито 7 чоловік бандитів, з яких 2 помічника отамана й кинулись тікати, але
наші частини, пильнуючи за нею більше 200 верстов, настигали її ще зо три рази і каждий
раз розбивали. Таким чином, через Ново-Ушицький та Могилівський повіти загнали її до
Каменецького повіту, в якому моменту вона після прийнятих боїв складалась тільки з 55
чоловік на чолі Гальчевським (він же Орел), яким вдалося перейти кордон й сховатися в
Польщі. Шляхецькою владою вони були обеззброєні й надіслані углиб. Так що в сучасний
момент банди Гальчевського (Орла) немає. Летичівський повіт від банд очищений.” Далі в
наказі (параграф 6-й) зобов'язання: “Сільрадам й комнезамам негайно повідомити
Повітвійськнараду про всіх осіб, маючих зв'язок з бандитами, а також допомагавших
бандитам годуватись, постачатись та інше, в противнім разі, коли буде виявлено, що
сільради, комнезами чи відповідчики знали про таких осіб та не донесли , то розправа з ними
буде швидка”[51, арк.58].
З 13 вересня 1922 року розпочала роботу Подільська губернська надзвичайна трійка у
складі заступника начальника контррозвідувального відділу Костандогло, командира 24-ої
стрілецької дивізії Осадчого та військового комісара дивізійної школи 24-ої дивізії Форовича.
Її завданням стало очищення від “контрреволюці” та “бандитизму” губернії, вилучення зброї
у населення. Штаб “трійки” розташовувся у містечку Вовковинці. Відділення діяли
практично в усіх повітах губернії.
Головна увага губернської “трійки” зосереджувалася на Літинському, Летичівському,
Проскурівському, Кам`янець-Подільському, Новоушицькому і Жмеринському повітах, як
центрах повстанського руху. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК України
оголосила у цих повітах надзвичайний стан. У кожному вищеназваному повіті з 16 вересня
1922 року діяла “оперативна трійка” у складі представників ДПУ, військового командування
та повітового партійного комітету.
 Діяльність «трійки» супроводжувалась свавіллям та неймовірною жорстокістю щодо
місцевого населення. Вагомим свідченням проти вовковинецьких чекістів є таємна доповідна
записка голови комісії С. Буздаліна від 5 вересня 1923 року членам ЦК КП (б)У, ЦКК і
особисто Й. Сталіну про діяльність органів ДПУ на Поділлі. У документі розповідається про
численні розстріли чекістами селян на сільських сходах, без суду і слідства. У списках
розстріляних були літні люди, жінки й 17-річні дівчата. Після розстрілів майно
«контрреволюціонерів» підлягало конфіскації, а точніше – мародерству. Чекістами та
червоноармійцями забиралось все, починаючи з одежі селян, закінчуючи худобою, кіньми,
свинями, різноманітним реманентом. Цікаво те, що перевірити конфісковане слідчій комісії
під головуванням Буздаліна не вдалося, оскільки серед справ діяльності трійок (у
Подільській губернії діяло 7 оперативних трійок), які були звалені у скриню, відповідних
книг не знайшлося [45, с. 20, 175].
За період діяльності Подільської губернської надзвичайної “трійки” з 13 вересня 1922
року по 22 лютого 1923 року було заведено 528 агентурних справ та 475 слідчих справ [52,
арк.22].
Так, у справу №672 об'єднали членів культурно-просвітницької організації “Просвіта”
Жмеринського, Летичівського та Новоушицького повітів. Їх звинуватили в участі у
“контрреволюційній петлюрівській організації”, яка ставила за мету підняття повстання.
Членів організації звинувачували у підтримці повстанських загонів Хмари, Орла-
Гальчевського, передачі розвідувальної інформації тощо.
По даній справ заарештували 290 осіб. З них 175 “землевласників” (тобто селян). 80
“інтелігентів”, 35 робітників. З Числа заарештованих 45 осіб мало вищу та середню освіту, 85
— початкову, інші мали домашню освіту або були малописьменні” [53, арк.23].
Всього за період роботи Подільської губернської надзвичайної “трійки” було
арештовано 2185 осіб, розстріляно 608 чоловік [52].
Згідно з офіційною статистикою ДПУ протягом лише першої половини 1922 року в
Україні за “контреволюцію та бандитизм” було засуджено 7004 особи, з яких — 746
розстріляно [54, с.264].
Здобувши перемогу у російсько-українській війні, більшовицьке керівництво почало
звертати особливу увагу на перетворення суспільства відповідно до своїх планів. З 1922 року
отримала подальший розвиток антицерковна кампанія. 19 березня Ленін скликав нараду за
участю урядовців та керівництва ГПУ. Він наполягав на ухваленні рішення щодо повної
конфіскації майна церков. Цей захід мав бути здійснений, за словами вождя, "з нещадною
рішучістю і в найкоротший термін". Лідер більшовиків писав: "Чим більше у зв'язку з цим
буде розстріляно реакційних церковників та реакційної буржуазії, тим краще, оскільки цій
публіці слід подати такий урок, щоб вони і думати забули про якийсь опір".
Ще з 1921 року вже діяла Українська Автокефальна православна церква під
керівництвом митрополита Василя Липківського. Автокефалію — церковну самостійність —
вона проголосила за мовчазної згоди більшовиків. Комуністичний світогляд базувався на
матеріалізмі, тому в ньому не було місця релігії. Ситуативна поступка не дала бажаного
результату. Однак пізніше розпочалися переслідування діячів УАПЦ.
Зокрема, у жовтні 1922 року чекісти розгорнули масштабну каральну операцію проти
духівництва, їх родичів, прихожан церков. Тоді у містечку Вовковинцях, селах Васютинцях,
Гришках, Радівцях було арештовано священиків, дяків, диригентів, парафіян, усіх понад 300
осіб. Впродовж кількох ночей їх як «контрреволюціонерів» розстрілювали біля
вовковинецького кладовища [55, с. 78-79]. Над тілами померлих чекісти чинили страшну
наругу: у кого були золоті персні – відрубували пальці, хто мав золоті зуби – виривали з уст
щелепи, вибивали з черепів мізки. За спогадами очевидців, ранками після тих злочинів
лунали зойки матерів і сиріт... Жах і трепет проймав кожного, хто проходив тією місциною
[55, 79]. На вовковинецькому кладовищі закатовано 98 жителів Радовець, серед них священик
Костянтин Сухоставський, дяк-диригент М. Павловський, представники церковного хору: С.
Камінський, М. Радзієвський, П. Заремба, І. Яворський, О. Радзієвський, Н. Гіренько, М.
Томащук, П. Войцехівський, К. Войцехівська, Т. Томащук та ін. З села Гришок – 42 особи.
Серед загиблих був студент В. Куменко, син місцевого священика О. Куменка, якого чекісти
знищили у наступному 1923 році [55 ,с.79 ].
Одним з напрямків антирелігійного курсу більшовицької влади була боротьба проти
монастирів як осередків духовних традицій. Для цього використовувалися найрізноманітніші
методи. Так, на початку 1923 р. було ліквідовано Головчинецький Преображенський
монастир у Летичівському повіті. На його матеріальній базі створили дитячу колонію [56].
Найстрашнішою подією 1922 року в Україні був тривалий масовий голод. Охоплено
ним найбільше було південні губернії Радянської України. Передумовою голоду 1921-23
років став природний катаклізм. Була страшенна посуха, яка вразила, зокрема, степові
хліборобські райони Російської Федерації, Поволжя тут було основним. І вразила посуха
південну і східну степову частину України. Тобто ті райони, які на той час давали основну
масу загального збору хліба. Якщо говорити про Україну, то щодо цієї посухи додався ще
епідемічний тиф. Оці два фактори — посуха і тиф — створили таку абсолютно трагедійну
ситуацію на той час.
Крім цього, причини голодомору 1921-23 років криються насамперед у тому, що
тодішня окупаційна влада більшовицької Росії "викачала з України хліб". Це ніби-то
самостійна Українська Соціалістична Радянська Республіка була, але вона не могла
розпоряджатися всіма тими багатствами, які мала Україна. І тому в Москві вирішували, куди
мав піти український хліб. Вже восени 1920-го Політбюро російської комуністичної партії
ухвалює рішення, щоб забрати з України 57 мільйонів пудів хліба. Подібні документи ми
бачимо і в 1921, і особливо в 1922 році, коли був пік цього голоду. Через це з'явилися
продовольчі проблеми в Україні під час цього голодомору у зв'язку з тим, що хліб було
забрано. Україна залишилися без хліба, і, зокрема, ті райони, по яких найбільше вдарила
посуха — це південно-східні райони України.
Ще 28 липня 1921 року уряд радянської України написав Леніну, що він готовий
надати продовольство, виділити близько 200 мільйонів пудів хліба для допомоги голодуючим
на Поволжі. Фактично цей хліб забирали в українських селян. Тобто це не були якісь резерви,
якими можна було користуватися, це був той хліб, який був потрібен українському
населенню. Після такої позитивної відповіді почався голод у південних регіонах України.
Таким чином ми зазнали трагедії, яка обернулася нам мільйонами жертв. І до сьогодні
кількість померлих з голоду 1921-1923 р. в Україні лишається невідомою. Здебільшого
дослідники називають близько 500 тис. жертв, зазначає Інститут національної пам'яті.
Про умови створення штучного голоду в Україні писав і Яків Гальчевський: «Хочу
звернути увагу на страшне явище 1922 року — на голод у південній Україні. Отож
большевицька грабунікова господарка з „продналогами" викотила ввесь хліб з південного
Поділля, Херсонщини, Катеринославщини й Таврії. В 1922 році був неурожай з приводу
посухи. Ці села вимерли, і рятунку їм бандитський совітський уряд не дав, — мовляв: „Нехай
вмирають хахли!" . А далі описував голодних людей: «Вже в балтськім і ольгопільськім
повітах бачили ми селян з Херсонщини з познаками голоду. Вони були худі, як тараня, з
тонкнми шиями, запалими очима, що блищали гарячково. Носили в міньках упряж, полотно,
одежу міняти на хліб, але в цій південній частині Поділля того хліба також не було». Яків
Гальчевський визнавав причини штучного голоду, що створила радянська влада: «Москва, як
виявили пізніші роки її тактику в Україні, впроваджувала зорганізовано голод на наших
землях. Вічна боротьба з українським „бандитизмом", „петлюровщиною",
„сепаратистичним ухилом", „націоналістичним ухилом" спонукувала московських окупантів
до метод, ненотованих ніякими хроніками в історії людства: вони організували на приказ
узурпатора, ката-Сталіна голод, щоби приборкати „проклятих хахлів". Що збереглося після
чрезвичайок, ҐПУ, треба було виморити голодом на місцях. Частину населення вивезено на
північ, на примусові роботи, де з голоду та фізичного вичерпання падали міліони. І так
комуністичні мордовні винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів української
національности біля 8,000.000, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7,000.000 людей,
вивезено зУкраїни на примусові роботи до 5,000.000, разом комуністичне пекло коштувало
Україні за 20 років до 20 міліонів жертв. Тому навіть формальна совітська статистика за
20 років не могла вказати в Україні збільшення населення, а лише зменшення. Після переїзду
через південне Поділля, ми на собі відчули, що таке голод, тому скоріше звідтіля поїхали в
район Тульчин — Ямпіль — Могилів і тут відчувався цей „переднівок". Ми бачили селян, які
йшли в поле, та замість хліба, несли кислиці в торбі” [1, с.97].
Спочатку більшовицький уряд голоду в Україні не визнавав. З українців продовжували
збирати продподаток, що був справжнім грабунком. Обов’язок допомагати голодуючим
РСФРР був знятий з України лише в червні 1922, незважаючи на те, що на Півдні Україні
продовжували масово гинути люди. До того ж не всі неврожайні місцевості набули статусу
голодуючих. Таким чином Москва намагалась шляхом голоду  примусити Україну
підпорядкуватись большевицькому режиму. У цій ситуації про голодуючих українських селян
держава постаралася забути. Тільки на початку 1922 p., коли на півдні голодуючих селян
почала косити смерть, завіса мовчання була знята, і "незалежній" Україні дозволили укласти з
Американською адміністрацією допомоги (АРА) угоду, аналогічну укладеній Росією ще в
серпні 1921 р.
І лише 14 січня 1922 року Український Раднарком прийняв давно очікувану постанову
про визнання голодуючими деяких неврожайних губерній УСРР. А 16 січня 1922 року
Політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод в Україні. Так, до цього
інформація була заблокована, бо збір врожаю в голодуючій місцевості, звісно, вважався
“аморальним”. Усім газетам до цього моменту було заборонено висвітлювати реальну
ситуацію в південних губерніях. Тема голоду порушувалась лише в контексті українського
внеску в подолання поволзького голоду. Існував тільки “заклик до боротьби з голодом в
Росії”, а в Україні була “боротьба з неврожаєм”.
Рівно 100 років тому, 1 лютого 1922 року, влада більшовицької Росії ухвалила вивезти
з голодуючої України 8 млн пудів хліба.  Після приїзду з Москви до Харкова 26 січня 1922 р.
заступника наркому продовольства РСФРР М. Фрумкіна політбюро ЦК КП(б)У вирішило
створити трійку у складі Д. Мануїльского (першого секретаря ЦК КП(6)У), М. Владімірова
(наркома землеробства України) і М. Фрумкіна, яка відповідала за вивіз хліба в Росію та
виконання продовольчого податку в Україні. На засіданні політбюро ЦК КП(б)У
1 лютого 1922 р. було вирішено зібрати секретарів губкомів, голів губвиконкомів, голів
губпродкомів Чернігівської, Подільської та Полтавскої губернії і зобов’язати їх розробити
заходи щодо 100% виконання податку протягом місяця. Мінімальний розмір відправки хліба
в РСФРР з лютого 1922 р. Мав становити 8 млн. Пудів [57, арк.79].
Українське сільське господарство на той момент вже було підірвано Першою світовою
війною. Військові дії завдали шкоди скотарству та полям. В армію було мобілізовано близько
30% дорослого чоловічого населення. Понад те, влітку 1921 року поля постраждали від
сильної посухи. Від неврожаю зазнав південь України – Катеринославщина, Запоріжжя,
Донеччина, Миколаївщина та Одещина, а також Харківщина та російські зернові регіони –
Поволжя та Північний Кавказ. Уряд більшовицької Росії заборонив торгівлю та вилучав
продукти харчування у селян. При цьому план заготівлі хліба неодноразово
змінювали. Восени 1921 його знизили до 95 млн пудів, а на початку 1922 року - до 81,5 млн
пудів. Україна за зерно, яке вивозили з її території, не одержала ні грошей, ні промтоварів –
народ голодував.
Виконавцями голодомору було близько 8000 комуністів – членів воєнізованих
хлібозаготівельних робітничих формувань на зразок продзагонів, продовольчих дружин, у
тому числі прибулих із Росії. До їх складу ніколи не включали місцевих робітників. Озброєні
хлібозаготівельні загони спрямовувались на село. У районах масового збройного опору селян
спецзагонам допомагали регулярні військові формування. Саботаж хлібозаготівель
загрожував ув’язненням від 6 місяців до 6 років з конфіскацією майна.
Станом на 1 травня 1922-го у п’яти українських губерніях від голоду потерпало
близько 4 мільйонів осіб, або 35% населення цього регіону. У своїй телеграмі в лютому 1922
року представник гуманітарної організації Фрітьйофа Нансена Відкун Квислінг, очевидець
того голоду, засвідчив, що в Україні близько 7 мільйонів людей “вмирають з голоду в
найстрашнішому сенсі цих слів”. Близько 40% становили діти. Однак державну допомогу
отримувало не більше 7,5% голодуючих. Водночас у РСФРР частка голодуючих, які
харчувались у пунктах громадського харчування, сягала 80%.
На підтримку політики центрального уряду ВУЦВК 1 березня 1922 р. прийняв
постанову "Про відповідальність за злочини проти надання допомоги голодуючим", що
передбачала заходи посилення адміністративного тиску щодо саботажників розверстки
"голодних пайків". Стосовно осіб, які були винні у невиконання без поважних причин
обов'язків щодо голодуючих, постанова вводила покарання конфіскацією майна, але без
позбавлення волі. Найбільш суворо, аж до позбавлення волі строком до 5 років з
конфіскацією майна, каралися службові злочини, пов'язані з недбайливим виконанням
обов'язків щодо організації допомоги голодуючим. Мародери та хабарники підлягали
найвищій мірі покарання – розстрілу. Через тиждень, 8 березня, держава запровадила нову
систему організації допомоги голодуючим - вводився разовий прогресивний
загальногромадянський податок на користь голодуючим, від якого звільнялися лише
найменш забезпечені верстви населення: червоноармійці, інваліди, багатодітні матері,
безробітні, голодуючі селяни.
Прагнучи перешкодити використанню голодуючими насіннєвої позички у їжу,
Раднарком УСРР 10 березня 1922 р. ухвалив драконівську постанову "Про відповідальність
за недбале зберігання, псування, розкрадання, затримку під час доставки і неправильне
використання посівного матеріалу". Вона карала селян "примусовими роботами або
позбавленням волі на строк до трьох років з частковою конфіскацією майна чи без такої".
Однак репресивні заходи не допомагали: селяни вважали, що краще позбавитися волі, але
зберегти життя.
Не зумівши налагодити нормальну роботу промисловості, сільського господарства,
вичерпавши реквізиціями, своєю безгосподарністю, розкраданнями всі внутрішні державні
резерви, більшовицька влада звернула увагу на власність Церкви. Ще 23 лютого уряд
більшовицької Росії видав декрет про вилучення церковних цінностей ніби то для потреб
боротьби з голодом. Місцевим радам наказувалося в місячний термін вилучити з церковного
майна всі коштовні речі, конфіскація яких не може суттєво порушити інтереси культу, і
передавати в органи Наркомфіну за спеціальним призначенням до фонду ЦК Помгол.
Насправді ж вилучення цінностей мало антицерковну спрямованість. Адже 19 березня В.І.
Ленін направив секретний лист членам Політбюро ЦК РКП(б), в якому, скориставшись
голодом, вимагав "дати рішучий і безжалісний бій" духовенству, включаючи арешти і
розстріли. Зокрема, партійним і радянським установам надано директиву "...провести
енергійно кампанію збирання золота і срібла з церков - на користь голодуючих,
використовуючи кон'юнктуру, що складалася у зв'язку з боротьбою між автокефалістами і
екзархістами".
Згідно з цим декретом, тільки в 1922 році з церков Центрально-Східної України
більшовики забрали 2850 пудів срібла, це — 45 650 кілограмів. Також — три пуди золота і
1397 каратів коштовних каменів. Наприкінці липня 1922 р. кампанію з вилучення церковних
цінностей в Україні було закінчено. Держава отримала 3 пуди 3 фунти і 75 золотників золота,
понад 3 тис. 105 пудів срібла, 125 крб. золотом і 8 тис. 615 - сріблом, 858 діамантів загальною
вагою 1469 каратів, інше - дорогоцінне каміння та коштовні метали. Зібрані церковні
багатства оцінювалися більш ніж у 834 тис. До Москви й Петербурга вивезли 150 приватних
колекцій із 200 тисяч предметів, вартість яких становила на той час мільярд російських
рублів. Це свідчить, що Україна була надзвичайно багатою — як культурно, духовно, так і
матеріально. Ці цифри наводили самі ж більшовики, члени комісій із вилучення цінностей.
Запопадливо реалізовуючи волю правлячої партії, до літа 1922 р. в Подільській
губернії було вилучено, зокрема, 129 пудів срібла, 35 пудів золота та інших цінностей. Було
пограбовано 1048 церков, 81 костьол, 188 синагогу, 21 монастир.
 З Летичівського повіту з костелів, церков, синагог та монастирів було вилучено та
вивезено цінностей (станом на 1 червня 1922 року): сріблом — 5 пудів 20 фунтів, золотом —
10 золотників, срібних монет — 1673 крб., золотих монет — 10 крб.
Широко пропагувався приклад монахинь Головчинецького Преображенського
монастиря Летичівського повіту, які, “крім церковних цінностей, пожертвували ще і свої
власні цінності і заощадження” [58, с. 43].
Під час кампанії збору коштовностей для допомоги голодуючим спеціальна комісія
перевірила музеї м. Кам’янець-Подільського і 6 травня 1922 року вилучила з фондів цінні
експонати із срібла і золота та нумізматичну збірку (1056 монет). Після скарги голові
повітвиконкому і телеграми у Вінницю на адресу губкому КП(б)У було повернуто лише 1013
срібних монет і срібну гривну періоду Київської Русі. Золоті і срібні речі (посуд,
підсвічники), монети після 1800 року карбування так і не повернули [59, арк.60-65].
З боку уряду УСРР лише у червні 1922 р. було створено Центральний комітет
допомоги голодуючим на чолі з головою ВУЦВК України Г. Петровським. Головним видом
продовольчої допомоги селянам неврожайних губерній стала продовольча позика, загальний
розмір якої складав 5,8 млн пудів зерна і кукурудзи. Ще 4,2 млн пудів цих культур селяни
отримали у вигляді насіннєвої позики. Однак 9,6 млн пудів зернових і кукурудзи не змогли
покрити хлібний дефіцит у неврожайних губерніях, що складав не менше 20 млн пудів.
Уряд закликав комуністів виступити ініціаторами встановлення регулярної допомоги
голодуючим. Висунувши гасло "десять ситих годують одного голодуючого", він
запропонував щомісячно відраховувати 4% заробітної плати та інших прибутків трудящих у
фонд комісій Допгол. Взимку 1922 р. серед мешканців урожайних губерній було введено
розкладку так званих "голодних пайків", що надсилалися в голодуючі райони. 18 лютого 1922
року було видано “Директивний лист Центрального комітету допомоги голодуючим про
форми постійної допомоги голодуючим”. Формально примусовість у стягненні пайків
поширювалася тільки на заможні верстви населення. Та місцевій владі надавалася повна
свобода у визначенні критеріїв "заможності" і, відповідно, в застосуванні примусу під час
розкладки пайків.
Відповідно до вказаної вище директиви усе населення губерній УРСР поділяються за
спеціальністю угрупованнями на три розряди: селянське, робоче (профорганізоване) та
нетрудове. За сімейним станом селянська сім'я обчислюється в 5 душ їдоків, сім'я робітника в
3 душі та нетрудова сім'я в 3 душі. Нормою голодного пайка було встановлено один фунт
хліба в день на голодуючого. На Поділлі у цей час проживало 2322 тисячі селян, 79 тисяч
робітників 287 тисяч нетрудового елементу, Селянське населення Поділля зобов'язувалося
здати 232 тонни голодних пайків, що становило 130 500 пудів зерна. Робітники мали здати 16
тисяч голодних пайків, від нетрудових елементів мало поступити 48 тисяч. Усього голодуючі
мали отримати від населення Поділля 296 тисяч голодних пайків, що становило 166 500
пудів муки в місяць із розрахунку 22.5 фунти муки на пайок. З них дозволено було залишити
на потреби переселенців з голодуючих губерній 16 650 пудів хліба.
Вище партійно-державне керівництво України вимагало від губкомів партії та
губвиконкомів негайного виконання численних кампаній по збору податків, добровільних
пожертв для допомоги голодуючим. Зі звіту Подільської губернської комісії допомоги
голодуючим від 1 вересня 1922 року дізнаємося, що розміри допомоги голодуючим
робітниками Поділля за серпень 1921 року - вересень 1922 року досить великі: зібрано
грошовими знаками близько 34 000 000 000 рублів, які фактично становлять вартість не
менше 20 000 пудів зернохліба, зібрано близько 25 000 пудів зернохліба та крупи, близько
1800 пудів різних харчових продуктів, куди входить понад 1000 пудів цукру вартістю 12 000
пудів зернохліба та різні фабрикати.
Відповідно до архівних даних станом на 15 липня 1922 року з Летичівського повіту
поступило грошовими знаками 243 844 крб 50 коп та 28 621 крб та 29 коп продовольством. З
сусідніх повітів поступило: з Проскурівського - 443 933 крб грішми та 24 226 крб
продовольством; з Літинського — 62 784 крб 50 коп грошовими знаками та 9 866 крб 27 коп
продовольством [60, арк.120-137].
Робота по боротьбі з голодом на Поділлі розпочалася ще у серпні місяці 1921 року.
Головна робота спочатку виражалася у прийманні дітей із голодних губерній. Як тільки
з'ясувалося, що Поділля має прийняти 3500 осіб дітей, з них 3000 осіб шкільного віку та 510
осіб до 4-х років, то для цього було організовано губернську трійку у складі
Передгубвиконкому, представників Наробраза та Губздорова з приймання та розміщення
дітей, що прибувають по повітах. За рознарядкою Летичівський повіт приймав дітей із
Казані, які прибули до Вінниці 38 санітарним поїздом. Після санітарної обробки їх
відправляли до спеціально створених дитячих будинків Усього прибуло в повіт 418 дітей. З
них організовано розміщено 146 осіб та неорганізовано — 30 дітей. Стан дітей був жахливий.
Вони були виснажені, роздягнені та роззуті та переважно приїжджали в одній сорочці. І це в
умовах лютої зими. Як наслідок – різними хворобами перехворіло 75 % дітей, померло 2 %
[61, с.53-54].
І Подільський з’їзд незаможників постановив 17 лютого 1922 р. спрямувати на
допомогу голодуючим усі сили та вважати головним завданням розширення мережі дитячих
будинків, приписку безприютних дітей до окремих дворів, організацію пересувних дитячих
ясел і будинків у голодуючих місцевостях [62, с. 166].
Постановою ради народних комісарів №126 від 17 лютого 1922 року було припинено
евакуацію переселенців “з голодних губерній”.
Коли уважно читаєш документи, природньо виникає запитання: куди, за таких умов,
влада відправила хліб з Поділля? Виявляється, подільський хліб у 1921-1922 рр. врятував
тисячі людських життів у Поволжі, Башкирії, Татарії, інших місцевостях Росії, південних
губерніях України тощо. Статистичні дані дозволяють оцінити реальну допомогу, яку
населення Поділля надало голодуючим Росії та України [63].
Аналіз документів переконливо свідчить про те, що голод 1920-х рр. на Поділлі
виникав не лише внаслідок стихійних лих. Наслідки природних катаклізмів поглиблювалися
більшовицькою політикою у сільському господарстві, що спрямовувалась на
підпорядкування селянського господарства інтересам держави, знищення
«дрібнобуржуазного власника», «виховання свідомого пролетаря на селі».
У 1921-1923 роках сестри-черниці Свято-Преображенського Головчинецького
монастиря всіма силами допомагали продовольством Комісії допомоги голодуючим,
приймаючи діяльну участь в спасінні людей.
Вирішальну роль у порятунку голодуючих відіграли іноземні доброчинні організації,
які розгорнули свою діяльність 1922 р. за власною ініціативою. Стражденним українцям
допомагала місія Нансена та Американська адміністрація допомоги (АРА) на чолі з В.
Гаскелом. Вся ця допомога була вибірковою й не охоплювала всіх потребуючих. Місії
зосереджувались в основному по містах і не опікувались сільським населенням. Їх робота
постійно зустрічала опір місцевих чиновників і відстрочувалась. У Летичівському повіті
закордонні місії розгорнули свою діяльність у Летичеві, Деражні, Ставниці та Меджибожі.
У серпні 1922 р. 60 % голодуючих республіки отримали довгоочікувану допомогу, з
них 4/5 – від закордонних організацій. Більшість пайків – 180,9 млн. – надала Американська
адміністрація допомоги (АРА), 12,2 млн. – місія Нансена, 383 тис. – Міжнародна робітнича
допомога. У серпні 1922 р. 2/3 всієї допомоги голодуючим йшло з-за кордону. Допомога із
Заходу приходила в двох варіантах: приватні пакунки і публічне годування. Різні допомогові
організації відкривали в голодуючих місцевостях громадські кухні та їдальні. Отже, роль
закордонних організацій у рятуванні людей була вирішальною. Вони надавали десятки
мільйонів пайків проти десятків тисяч пайків від “офіційників”. Тільки із закордонною
допомогою вдалося подолати страшне масове голодування.
Отже, голод виявився фактором, що ефективніше, ніж каральні експедиції,
втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допомагав природі справитися з
повстанцями, конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних губерній
України. Нещадна хлібозаготівельна політика уряду мала в своїй основі терористичний
характер. Тоталітарний режим для придушення опору повною мірою використовує терор
голодом (подібно інституту закладництва, або концтаборів, що також вперше були
використані як інструмент державної політики).
Впродовж усього періоду непу більшовики розглядали селянство як потенційно
ворожу дрібнобуржуазну силу та прагнули перетворити його на сільськогосподарських
робітників. Для цього потрібно було об’єднати селян у виробничі колективи, тобто здійснити
колективізацію. Тому було несуттєвим, якої форми набуде цей колектив: “комуна”, “колгосп”,
“товариство спільної обробки землі (ТСОЗ)” тощо.
Важливе значення для розгортання колективізації мали рекомендації комісії ЦК
КП(б)У по роботі на селі від 12 листопада 1922 р. [64, арк. 4- 4 зв.], а особливо правове
врегулювання земельних відносин ухваленням 29 листопада 1922 р. Земельного кодексу
УСРР. Він передбачав колективне землеволодіння у формі комун, артілей і товариств
спільного обробітку землі. Реалізовуючи положення кодексу, за вказівкою губвиконкому
повітвиконкоми створили комісії з проведення колективізації та розгорнули роботу з
організації колгоспів.
У 1922 р. запроваджується прибутково-майновий податок. Він поклав початок
розвитку прибуткового оподаткування громадян. Оподаткуванню підлягав сукупний дохід,
який визначався на підставі декларацій платників. Ставки податку залежали від розміру
доходу, а ставки податку на майно встановлювалися окремо.
Декретом ВЦВК і РНК РСФРР від 17 березня 1922 р. на основі постанови Дев’ятого
Всеросійського з’їзду Рад був прийнятий Єдиний натуральний податок на продукти
сільського господарства. Єдиний продподаток замінив систему натуральних податків,
встановлював єдину вагову міру начислення податку (в пудах пшениці чи жита). На відміну
від продрозкладки оподатковувалися окремі господарства в індивідуальному порядку;
податок вираховувався від кількості вироблених у господарстві продуктів. Основний
принцип побудови податку - прогресивність оподаткування в залежності від економічного
стану окремих господарств. Податок начислявся в залежності від кількості ріллі,
забезпеченості худобою, числа їдоків та врожайності (встановлювалося 20 розрядів,
починаючи з 20 пудів). Див.: СУ РСФСР. — 1922. — № 25. — Cm. 284. — № 40. — С. 463.
У роки непу було запроваджено комунальні податки та збори: податок із будівель у
містах (не більше 5 відсотків валового доходу), квартирний збір, збір із власників
транспортних засобів, прописочний збір (не більше 4 коп за кожний запис). Їх класифікували
як місцеві податки та збори. Сільське населення у перші роки непу сплачувало податки в
натуральній формі з різних видів сільськогосподарської продукції. Зокрема, збір від худоби
та інших домашніх тварин, (за винятком коней) становив в розмірі не більше 1 крб 67 коп за
голову великої рогатої худоби і 34 коп за півроку за голову малої худоби та інших домашніх
звірів. Збір від коней, які належать до установ і приватних осіб в розмірі не більше, чим 5 крб
з коня за піроку. Збір з худоби, що приганяється для продажу на ринок в розмірі, не більше 84
коп за голову великої рогатої худоби і не більше 17 коп з голови малої худоби [65]. У 1922 р.
усі податки було замінено єдиним натуральним податком. Постановою ради народних
комісарів №134 від 21 лютого 1922 року скасовано натурподаток на тютюн в Одеській,
Миколаївській та Одеській областях. Крім того, існували різні платежі та повинності:
гужовий податок, загальногромадянський, подвірно-грошовий та інші.
Упродовж 1922 р. відбувалося становлення торгової мережі. Переважно створювалися
приватні торгові підприємства, рідше – кооперативні. Державних закладів торгівлі практично
не було. У той же час негативне ставлення до приватника як класово ворожої сили,
змушувало владу сприяти поступовому нарощуванню мережі кооперативних торгових
підприємств. Таку тенденцію відбиває розвиток торгових підприємств у Летичівському
повіті.
 Одним з перших розпочав реєструвати торговцями своїх рідних та знайомих керівний
склад правоохоронних органів. Владі навіть довелося вживати певних заходів з метою
обмежити апетити посадовців. Зокрема, своїм циркуляром No 38 від 22 січня 1922 р.
Подільський губвиконком, звернувши увагу на такі факти та «беручи до уваги роль Міліції в
боротьбі з порушеннями торгових норм», рекомендував усім повітовим відділам управління
«утриматись від видачі дозволів на право торгівлі дружинам і членам сімей співробітників
Міліції, особливо тим, які належать до комскладу» [66, с. 53].
Усіх торговців, які не мали «Свідоцтва на право ведення торгівлі», розглядали як
спекулянтів і прирівнювали до ворогів радянської влади, яких слід було знищити. Крім цього,
Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету за №37 від 18 січня 1922
року “Про місцеві грошові засоби” встановлювався “одноразовий збір на право пересувної
торгівлі в осіб, які торгують, розносячи і розвозячи товар”, “для продажі з ручних лотків і з
кошиків, або з рук, - не більше чим 2 відсотки від державної ціни піврічного патенту на
торговельні підприємства першого розряду в даній місцевості” та для торгівлі з “возів,
возиків і т.п. - не більше 2 відсотків від державної ціни піврічного патенту на торговельні
підприємства другого розряду даної місцевості”. “Збір з заїзжих дворів і будинків, що зайняті
для торгівлі і промислів, не більше чим 25 коп за кв. сажень корисної площі будинку на
півроку..”, а також “збір з закладів для споживання на місці ріжного роду страв і напитків в
розмірі, не більше, чим 100 відсотків від ціни патенту”. Встановлювався і збір для
перевізників (“фурманський промисел”), - в розмірі, не більше, ніж 3 крб. 34 коп. на півроку з
кожного “фурманського коня” [65].
Отже, у 1922 році радянська влада, зазнавши краху своїх ідей щодо запровадження
прямого продуктообміну, змушена була дозволити торгівлю, але під своїм тотальним
контролем. Це проявилося в жорсткій регламентації всіх сторін торгової діяльності,
встановленні монополії на торгівлю сіллю та алкогольними напоями. Під тиском органів
влади в краї в неприродний спосіб сформувалася система з домінуванням кооперативних
підприємств в оптовій і оптово-роздрібній торгівлі. Натомість приватники, яких називали
непманами, до кінця 20-х років зберігали помітні позиції в роздрібній торгівлі та домінували
на базарах і ринках. Намагання держави жорстко контролювати всі сфери підприємницької
діяльності, відсутність дешевих і якісних товарів, потреба в коштах для сплати податків
сприяли розвитку контрабанди. Через фактичну заборону приватної торгівлі вона “зовсім
занепала” [67, арк. 11]. 66.
Суттєво обмежувалося проведення ярмарків. Зокрема, категорично заборонялося
продавати на них продукти, котрі можна купити в кооперативах, здійснювати купівлю-
продаж і обмін худоби, торгувати за іноземну валюту. За недотримання вимог порушників
чекав суд, конфіскація майна, трибунал [68].
Для забезпечення сільськогосподарської і споживчої кооперації кредитом декретом
РНК УРСР від 5 квітня 1922 р. була створена кредитна кооперація. Наданням
довготермінових та короткотермінових кредитів держава прагнула якомога ширше залучати
до кооперації господарства незаможних селян, а серед них і членів КНС. При цьому кошти,
використані організаціями КНС, становили основну частку від загальної суми кредитів,
виділених для незаможного селянства взагалі. Опора на організовану бідноту та підтримка її
кредитами повністю відповідала політичним настановам більшовиків. Але з економічних
розрахунків вона породжувала лише марнотратство фінансових і матеріально-технічних
засобів. Адже більшість бідняцьких господарств вели натуральний спосіб виробництва, тому
кредити не досягали своєї мети – забезпечення розширеного відтворення в сільському
господарстві. Здебільшого їх просто проїдали, а тому сподіватись на їх повернення було
марно. Це змушувало кредитні товариства дедалі частіше орієнтуватись на заможні
господарства.
Отже, 1922 р., став переломним, коли було запропоновано триступеневу систему
радянської кооперації, визначено провідне місце в ній колгоспів, з’ясовано виробничий
характер первинної ланки і погоджено умови взаємин кооперативних установ з державними
органами. Був створений Всеукраїнський союз сільськогосподарсько-кредитної та кустарно
промислової і промислово-кредитної кооперації «Сільський господар», який виробив і
поширив нові статути для універсальних сільськогосподарських товариств, що вели кредитну
роботу під назвою «сільськогосподарське кредитне товариство». Відродження різних форм
кооперації стало стратегічним напрямком НЕПу.
Однак, поява в 1922р. власне кредитних товариств була передчасною, тому що
система грошових відносин була невпорядкована, відзначалася значною інфляцією. Так,
лише за перше півріччя 1922 року грошова маса в обігу збільшилась у 18,2 разу, а ціни
зросли у 20 разів.
З метою пошуку економічних важелів протидії контрабанді в січні 1922 р. волосні
виконкоми склали заявки на необхідні для селян промислові товари. Так, для Меджибізької
волості Летичівського повіту замовили: “плугів 60 шт., різного роду заліза 1000 пуд., цвяхів
всіх розмірів 60 пуд., вил 500 шт., лопат 200 шт., сокир 100 шт., набір для 200 пар чобіт з
бланковими підошвами, колісної доброї якості мазі 100 пуд., скла для вікон 50 пуд.,
мануфактури зимової 2000 аршин, ниток білих і чорних 1000 котушок, кіс 1000 шт., зошитів
для шкіл 1000 шт. тощо” [69, арк. 10].
Важливим чинником державної політики в сфері освіти впродовж усього періоду
непу була ліквідація неписьменності. Повсюди організовувалися школи та курси ліквідації
неписьменності. У містах і селах Летичівщини почали з’явились клуби, хати-читальні й
культосвітні заклади, так звані, “сельбуди”. Навчання провадиться не досить успішно через
відсутність підручників та освітлення” Зазначимо, що ІІ пленум Подільського губвиконкому
1-2-го лютого 1923 р., виходячи з неможливості охопити у 1922 році навчанням усіх
неписьменних, рекомендував насамперед налагодити ліквідацію неписьменності в “міліції,
КСМУ, допризивників і бупрах” [70, арк. 18 зв.].
Клуб у Летичеві був відкритий ще у 1921 році, бібліотека ж при ньому відкрилася у
1922 році. У цьому ж році в Летичеві було відкрито школу-семирічку, яка у попередні два
роки була ще початковою. Продовжував діяти відкритий у минулому році дитячий будинок.
Загалом на Поділлі станом на 1 листопада нараховувалося 53 дитбудинки для 2635 дітей [71,
арк. 13; 381, арк. 12зв.].
Зауважимо, що справа їхньої організації набула загального характеру. Так, враховуючи
велику потребу дитбудинків у матрацах, Поділцукор виділив 2000 нових мішків, губнаросвіта
закупила солому й організувала виготовлення матраців [72, арк. 3]. З архівних документів ми
дізнаємося про надзвичайно важкий був стан дитбудинків, у яких діти “спали по 2-3 на
одному ліжку, голодували, зовсім не бачили жирів, вихователі масово звільнялися” [73, арк.
13 зв.-14].
У роботі партійних та радянських органів певне місце займало питання про охорону
здоров’я трудящих. У зв’язку з інфекційними захворюваннями створювались комісії для
боротьби з тифом, холерою, віспою тощо. Відкривалися госпіталі, санітарні пости,
амбулаторії, аптеки. У 1922 році в Летичівському повіті було 60 стаціонарних лікарняних
ліжок, які розміщувалися в 5 дільничних  лікарнях. Зокрема, в Летичівській лікарні  було 20
ліжок 1 лікар, 2 фельдшера, повивальна бабка, фельдшерсько-акушерський пункт.
На завершення 1922 року відбулася ще одна подія, яка на багато років змінила хід
історії в Україні та світі. 30 грудня 1922 року 2215 делегатів I з'їзду Рад від РРФСР, України,
Білорусії і Закавказької Федерації схвалили Декларацію і Договір про утворення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік (зрозуміло, що делегатами були представники
місцевих компартій, а не народу загалом). Нова комуністична країна об'єднала більшу
частину території колишньої Російської імперії з населенням 134 мільйони чоловік і стала
першою у світі країною, заснованою на ідеології марксизму. Цього дня 1922 року захоплені
комуністами в ході російсько-української війни землі колишньої Російської імперії увійшли
до новоутвореної федеративної держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік
[74].
 Відразу після утворення Союзу радикальних змін у республіках не відбулося, бо
комуністи більшою чи меншою мірою контролювали ці території від 1 до 5 років, а тому до
цього часу вже почали впроваджувати радикальні експерименти в політичне й економічне
життя народів. 
Сто років тому російське більшовицьке керівництво добре знало, що анексувало
Україну і приєднало її до СССР лише завдяки військовому завоюванню. УСРР ввійшла до
складу Радянських Соціалістичних Республік. Під керівництвом більшовицької партії країна
стала на шлях будівництва соціалізму, яке здійснювалось в трьох напрямках: індустріалізація,
колективізація, культурна революція.
1922 року лідер української гілки російської комуністичної партії Християн
Раковський сказав: «Наш [Комуністичної партії України] досвід показує нам, що якщо ми не
маємо за спиною такої сили, як совєтська Росія, революція в Україні би померла і сьогодні ми
би мали тут зовсім інший уряд ... Встановлення пролетарської диктатури в Україні …
можливе лише за допомогою Совєтської Росії та Російської Комуністичної партії». У 1923
році один із інших впливових більшовиків в Україні заявив: «Совєтська влада перемогла в
Україні не власними силами, а лише за допомогою сил совєтської Росії та через розвал
німецької армії».
Перебування України під владою комуністів близько 70 років мало катастрофічні
наслідки. Хоча деякі ностальгуючі громадяни згадують сьогодні «велике» будівництво
індустріального сектору й ефемерну стабільність (яка, щоправда, стосувалася стабільної
бідності й обмеженості в можливостях громадян), проте економічно, політично й культурно
Україна дуже багато втратила за ті роки. Ми втратили свою політичну еліту, середній клас
(принизливо названий комуністами «буржуями» і «кріпаками») та здобули колективістську і
патерналістську ментальність разом із тотальною дехристиянізацією і русифікацією.
Сьогоднішня російська навала в основному повторює вторгнення 1918–1922 років.
Але Україна змінилася. Зараз вона має сильну незалежну державу, визнану на міжнародному
рівні, яка контролює всі свої збройні сили і користується повною підтримкою цивілізованих
країн всього світу, і саме Росія фактично заблокована завдяки санкціям. Станом на 2022 рік
Китай не експортував зброю до Росії. У той час як російські постачання танків, снарядів і
ракет обмежені, українські постачання стинґерів, джевелінів, протитанкових гранатометів
«Карл Ґустав» і снарядів є необмеженими, що робить малоймовірним, що у цій частині світу
історія повториться [75].

Список використаної літератури:

1.Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів / Я. Гальчевський-

Войнаровський. – Ч. 1. – Краків : Українське Видавництво, 1941. – 205 с.
2.ДАВіО. - Ф.Р.-925. - Оп.8. - Спр.83. - Арк.356.
3.ДАВіО. - Ф.Р.-925. - Оп.8. - Спр.83. - Арк.357.
4.Красносілецький Д. П. Антибільшовицький селянський повстанський рух Якова
Гальчевського на Поділлі в п. п. 1922 р.// Наукові праці: Науково-методичний журнал. –
Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2006. – Т. 48. – Вип. 35. Історичні науки. – С.
112–116.
5.Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів / Я. Гальчевський-
Войнаровський. – Ч. 2. – Краків : Українське Видавництво, 1942. – 162 с.
6.ДАВіО. - Ф.Р.-925. - Оп.8. - Спр.83. - Арк.607
7.ДАВіО. - Ф.Р.-925. - Оп.8. - Спр.84. - Арк.50.
8.Центральний державний архів громадських об`єднань України (далі ЦДАГО
України) ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 99.
9.Державний архів СБУ. – Ф. 13. – Спр. 260. – Т. 2. – Арк. 87.
10.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 106.
 11.ДАЖО. – Ф.П. 2. – Оп. 1. – Спр. 157. – арк. 68.
12.ДАЖО. – Ф.П. 2. – Оп. 1. – Спр. 157. – арк. 69.
13.Завальнюк К.В. Матеріали до біографії Я.В.Гальчевського (за документами
Держархіву Вінницької області) // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки,
проблеми, перспективи. Науковий збірник. – Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2002. – С.
225-230.
14.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 108.
15.Завальнюк К. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті рр.
XX ст.) – Вінниця: Логос, 2000. – 268 с.
16.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 125.
17.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 115.
18.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 133.
19.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 137.
20.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 148.
21.Веденеев Д. Украинский фронт в войнах спецслужб / Дмитрий Веденеев. – К.,
2008. – 432 с. – С. 38.
22.ДАЖО. – Ф.П. 2 – Оп. 1. – Спр. 157. – Арк. 78.
23.Махорін Г.Л. Українська національна революція 1917—1922 рр. та її перебіг на
Житомирщині. — Житомир: ФОП Євенок О. О., 2017. — 205 с.
24.Красносілецький Д.П. Повстансько-підпільна діяльність Якова Гальчевського на
Правобережній Україні (друга половина 1922 -1925рр.) // Наукові записки Вінницького
державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 10. Серія:
Історія: Збірник наукових праць /За заг. ред. проф. П.С. Григорчука – Вінниця, 2006. - 412 с.
25.ДАВіО. – Ф.Р. – 195. – оп.3. – Спр. 397. – Арк. 164-164зв.
26.Красносілецький Д. Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у
1920 – 1924 роках. / Д. П. Красносілецький. – Хмельницький : ХНУ, 2009. – 275 с.
27.ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1305. – Арк. 119.
28.ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.1305. - Арк.194.
29.ЦДАВОВУ України. - Ф. Р - 5.МКФ - Оп.1. - Спр.1369. - Арк.49.
30.Красносілецький Д. Антибільшовицький рух повстанських загонів на
Дунаєвеччині 1922 року //Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних
подій: збірник науково-краєзнавчих праць // [редкол.: Прокопчук В.С. (голова) та ін.]. –
Кам’янець-Подільський: Абетка – Світ, 2013. – Вип. 5. – 721с.: іл.
31.Коваль Р. Отаман святих і страшних. - Київ: Просвіта, 2000. - С. 19.
32.ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.1305. - Арк.198.
33.ДАХО (ГО). - Ф. Р - 1010. - Оп. 1. - Спр. 207. - Арк.24.
34.ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.1305. - Арк.222.
35.Коваль Р. Отаман святих і страшних. - К., 2000. - 288с.
36.Кульчицький Ю. Шаблі з плугів: Український повстанський рух у визвольних
змаганнях (1917 - 1926 рр.). - Львів, 2000. - 260.
37.Долецький В. Яків Гальчевський-Орел, отаман Подільської повстанської групи. -
Електронний ресурс. - Режим доступу: https://prashhur.com/yakiv-galchevskiy/.
38. Спр. 4. Доповідь Подільського губвиконкому, раднаркому та Наркомвнусправ
УСРР. – 1922-1923. – 35 арк.
39.ДАВіО. - Ф.Р. - 925. - Оп.8. - Спр. 17. Протоколи засідань Подільської
губвійськнаради. – 1921-1922. – 11 арк.
 40. Галамай О. М. Українське обновленство на Поділлі / О. М. Галамай // Наук.
записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. – Серія: Історія: зб. наук. пр. –
Вінниця, 2005. – Вип. ІХ. – С 291–295.
41. ДАВіО. - Ф.925. - Оп.8 - Спр. 28. Протоколи, витяги з протоколів губернської та
повітових військових нарад, рапорти та донесення оперативних органів про напади банд і
боротьбу з ними. – 1922. – 83 арк.
42.Галузевий державний архів Служби безпеки України . - Ф. П-6 .- Ф. 13. - Спр. 193.
– Т. 1. Отчѐт-доклад о деятельности Киевского губернского отдела ГПУ за 1923 г., 117 арк.
43.Центральний комітет Комуністичної партії України (ЦК КПУ). - Ф.1. - Оп.20. -
Спр. 1174. Протоколи нарад секретарів, завідувачів підвідділами повітових комітетів партії,
військово-партійних нарад при Подільському губкомі КП(б)У; протоколи загальних зборів
Подільської партійної організації. – 1921-1922. – 34 арк.
44.ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 317. - Арк. 2.
45.Реабілітовані історією: у двадцяти семи томах. Хмельницька область. - Книга 1, -
Хмельницький, 2008.- 934 с.
46.Красносілецький Д. П. Життєві перипетії Я. Гальчевського / Д. П. Красносілецький
// Подільська еміграція в контексті європейської та світової культури: матеріали міжнародної
наук.-практ. Конф. (Хмельницький, 17-18 березня 2011 р.). – Хмельницький : ПП Заколодний
М.І., 2011. – С. 261–265.
47.Державний архів Управління СБУ в Хмельницькій області, ф. Р-6193, од. зб. П-
25979, карна справа у звинуваченні Трофимчук Ф. М. та ін., 438 арк.
48.ДАВіО. - Ф.Р. 925. - Оп.2. - Спр.823. - Арк.54.
49.ДАВіО. - Ф.Р. 925. - оп. 8. - спр. 83. - 302 арк.
50.ДАВіО. - Ф.Р.- 925. - Оп.8. - Спр.6. - Арк.48.
51.ДАВіО. - Ф.Р.- 925. - Оп.2. - Спр.823. - Арк.58.
52.ДАВіО. - Ф.Р.- 925. - Оп.8. - Спр.29. - Арк.22.
53.ДАВіО. - Ф.Р.- 925. - Оп.8. - Спр.29. - Арк.23.
54.Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ — ХХ ст. Історичні нариси — К.:
Наукова думка, 2002. - С.264.
55.Бурко Д. Українська автокефальна церква – вічне джерело буття. – США: САУТ-
БАВНД-БРУК, 1988. – 392 с.
56.Кузьмінець Н.П. Більшовицький наступ на різні релігійні конфесії на Поділлі на
початку 20-х рр.//Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені
Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 25. Збірник наукових праць / За заг. ред. проф.
О.А. Мельничука. – Вінниця: ФОП Корзун Д.Ю, 2017. – 442 с.
57.ЦДАГО України. — Ф. і, on. 6, спр. 29. — Арк. 16; спр. 32. — Арк. 79.
58.Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. / Василь Верига –
К.; Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. – 192 с., іл.
59.ДАВіО. — Ф. Р-254, on. 1, спр. 658. — Арк. 60-65.
60.ДАВіО. — Ф. Р-925, on. 2, спр. 727. —Арк. 120-137.
61. Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів /
Обласна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» (голова І. С.
Гамрецький, заступники голови В. П. Лациба, С. С. Нешик та ін./ Автори-упорядники: Р. Ю.
Подкур, В. Ю. Васильєв, П. М. Кравченко, В. П. Лациба, І. П. Мельничук, В. І. Петренко. —
Вінниця: ДП «ДКФ», 2007. — 704 с.
62.Поділля в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.): Збірник
документів і матеріалів / [Ред. кол.: І. О. Пшук (відпов. ред.), А. Г. Бабенко, С. Я.
Вініковецький та інш.]. – Вінниця, 1957. – 560 с.
 63. ДАВіО. — Ф. П-5, on. 1, спр. 19. — Арк. 3, 6-9, 12-13; Ф. П-8, on. 1, спр. 14. —
Арк. 222; Ф. П-7, on. 1, спр. 147. — Арк. 8; Ф. П-766, on. 1, спр. 3. — Арк. 11,51,146,164-166;
Ф. П-244, on. 1, спр. 77. — Арк. 9.
64.ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 1033. Листування з ВУЦВК про адміністративні
справи, порядок набуття іноземцями українського громадянства та ін. питання. Список для
обрання делегатами на VII з’їзд Рад. – 1922-1923. – 61 арк.
65.Збірник постанов та розпоряджень робітниче-селянського уряду України / Рада
Народних Комісарів УРСР, Народний Комісаріат юстиції УРСР. – Харків: Друк.
"Вукопспілки", 1922. – 1147 с.
66.Поділля та Південно-Східна Волинь у перші роки радянської влади (в документах
та матеріалах) / Автор-упорядник, передмова, коментарі М.П. Олійник. Хмельницький: ХНУ.
- 2008. - 250 с.
67.ДАХмО. -Ф.301. - Оп. 1. - Спр. 4. Протоколи VІ-ї конференції та пленумів
окружкому. – 1924. – 130 арк.
68.Легітимізація більшовицької влади на Поділлі: історія прикордонного містечка
Сатанів. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http:// www.dahmo.gov.ua/Books/3.doc.
69.ДАВіО. - Ф.925. - Оп. 2 - Спр. 10. Матеріали про обмін сільскогосподарських
продуктів на промислові товари (витяги з протоколів, відомості, листування). – 1921-1922. –
26 арк.
70.ДАХмО. - Ф. 337. - Оп.1. - Спр. 8. Протоколи засідань президії губвиконкому. –
1922-1923 – 114 арк.
71.ДАВіО. - Ф.1. - Оп.1. - Спр. 464. Протоколи засідань колегії Подільського
губернського відділу народної освіти і політосвіти та звіти про їхню діяльність. – 1921. – 20
ар.
72.ДАВіО. - Ф.1. - Оп.2. - Спр. 204. Протоколи, циркуляри, доповіді, інструкції
губнаросвіти. – 1921-1922. – 22 арк.
73.ДАВіО. - Ф.1. - Оп.1. - Спр. 464. Протоколи засідань колегії Подільського
губернського відділу народної освіти і політосвіти та звіти про їхню діяльність. – 1921. –
арк. 13 зв.-14.
74.І съезд Советов СССР. Стенографический отчет. - М., 1923. - С.11-12.
75.Величко С.Російське вторгнення в минулому і тепер: історія, яка навряд чи
повториться. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/rosiiske-
vtorhnennia-v-mynulomu-i-teper-istoriia-iaka-navriad-chy-povtorytsia
Подільська губернія, фрагмент мапи Української соціалістичної радянської республіки,
січень 1922