КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА

Сповненими "царистських ілюзій", "архаїчними" і "стихійними" називали виступи селян Київської губернії
радянські історики. Чи насправді це в "Київській козаччині" головне – ще варто розібратися, адже прості
жителі правобережних українських сіл більше ніж за півстоліття до Махатми Ганді відстоювали свої права
тими ж способами, що й він та його послідовники.

На великому майдані в центрі села о шостій годині ранку 1 квітня 1855 року стояв на колінах натовп нічим не
озброєних селян. Люди були без шапок, два пальці правої руки вони підняли догори. Коли жандармський
офіцер (саме він згодом описав ці події в селі Бикова Гребля) запитав у селян, чи підуть вони на панщину, то ті
відповіли: "На панщину? Ні. На панщину не підемо, а хочемо всі до одного проливати кров за царя!"

Отже, незважаючи на те, що кілька поколінь правобережних українців жили в умовах кріпацтва, козацький дух
і далі сповнював їхні серця: вони страждали, будучи невільниками, вони прагнули бути вільними воїнами!

Приводом для заворушень серед селян Київщини та правобережної Черкащини став імператорський маніфест
від 25 січня 1855 року, виданий у розпал Кримської війни (Російська імперія воювала з Туреччиною, Францією
і Великою Британією). "Звертаємося з цією новою відозвою до громадян усіх станів, повеліваючи: розпочати
всенародне державне ополчення", – йшлося в маніфесті. Священики зачитували цю відозву в церквах, іноді в
патріотичному пориві додаючи від себе: беріть приклад зі своїх предків, козаків! Такі заклики селяни
зрозуміли по-своєму – цар скасовує кріпацьку неволю й закликає до відродження козацтва

Розпочавшись у Васильківському повіті, "козаччина" за кілька місяців поширилася на півтисячі сіл і містечок,
охопивши 8 з 12 повітів Київської губернії. Серед них – Звенигородський, Черкаський, Уманський, Канівський
повіти. Селяни змушували священиків та інших письменних людей складати списки тих, хто зголосився стати
ополченцем, а отже відтепер начебто не змушений працювати на панщині. У селах утворювалися "громади",
які брали на себе самоврядування та суд.

У більшості сіл рух очолили заможні селяни, тому боротьба зазвичай мала ненасильницький характер. "Які ж
ми бунтівники, – заявляли селяни владі, – коли додержуємо порядку, не чіпаємо чужого добра. Ми самі
запечатали шинки, щоб ніхто не пиячив. Нарешті, ми, як бачите, стоїмо перед вами неозброєні. Робіть з нами
що хочете, але ми не зійдемо з цього місця, поки нам не оголосять царського указу" (селяни думали, що
поміщики і священики приховують справжній зміст царського маніфесту, який нібито повністю звільняв
"ополченців" від кріпацтва).

"В Уманському повіті рух почався у Красному Куті, а звідси поширився на суміжні села, – пише історик І.
Криштопа. – Місцеві поміщики страшенно боялися повторення уманської різанини 1768 року, тому галасу
навколо бунту було неймовірно багато, але зброя проти повсталих не використовувалася..."

Російський уряд спочатку схвально поставився до масової народної ініціативи записуватися в ополчення й іти
воювати на фронти Кримської війни. У столиці відчувалася навіть зловтіха: православні селяни були готові йти
воювати за царя, але не працювати на панщині місцевих поміщиків, більшість з яких – "схильні до бунту"
поляки... Але з часом стало зрозуміло, що "ополченців" занадто багато, рух стає неконтрольованим. До того ж,
усе це відбувалося у воєнний час. Уряд мусив задіяти для заспокоєння селян війська. А де мирним людям
протистоять війська, завжди можливі провокації. У селах розпочалися сутички між селянами і озброєними
солдатами. Внаслідок цього й самі селяни стали агресивнішими.

10 квітня в Корсуні чотиритисячний натовп селян, які зібралися з довколишніх сіл, зажадав від влади
припинити приховувати указ про звільнення кріпаків від панщини. Оскільки указу не існувало в природі, влада
мусила відмовити. Тоді селяни з кийками, сокирами та іншою зброєю кинулися на чиновників і військових.
Унаслідок сутички загинув один унтер-офіцер і двадцять селян, близько ста осіб було поранено. Відбулися
масові арешти, 57 активістів було віддано під суд. У Ситниках виступ тривав ще якийсь час, і поліція та війська
довго не зважувалися втручатися в перебіг подій. Одна з найбільших сутичок за весь час "Київської козаччини"
сталася у Таганчі на Канівщині.
За офіційними відомостями, під час придушення селянського руху в Київській губернії було вбито 36 і
поранено 57 селян.

Якщо уряд і раніше розумів, що кріпосне право тягне країну назад, і його потрібно негайно скасовувати, то
після серії селянських заворушень середини 1850-х років імператор Олександр ІІ мусив говорити відверто:
"Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасовуватися
знизу".

Українські ж селяни вкотре довели: незважаючи на кріпацьке гноблення, вони й далі в душі залишаються
вільними козаками!