Особливості творчості Івана

Нечуя-Левицького
Своєрідність стилю Нечуя-Левицького полягає в тонкому поєднанні
реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та
особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та
поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням
до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в
один ряд з творами кращих тогочасних російських та
західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за
межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби.
Однією з питомих рис творчого стилю письменника є
його тонкий гумор у так званих антиклерикальних
творах. У них, особливо в «Афояському пройдисвіті» ,
він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських,
до естетики української байки Григорія Сковороди та
Євгена Гребінки.

«Він довго блукав по селах на Україні,

продавав кипарисові хрестики, образки
й чотки, продавав темним селянам
камінці, нібито з Єрусалима, свячену
воду, ніби з Йордану, ладанки од усяких
хвороб, навіть пальмові гілки, нібито
посвячені на вербу в Єрусалимському
храмі…»

Використовуючи сміх і сатиру І. Нечуй-Левицький показав всю

гнилизну чернечої моралі. Він зірвав лицемірну маску із
монастирських святенників, які більше грішили, ніж прості
прихожани.
Характерною особливістю творчої індивідуальності І. Нечуя-
Левицького є органічне поєднання тонкого ліризму і винятково
дотепного гумору. Показовою з цього погляду є передусім повість
«Кайдашева сім'я». У ній м'які, пастельні описи мальовничої
природи українського села, розповіді про найінтимніші,
найніжніші почуття молодих героїв твору змінюються
непривабливими картинами сварок, бійок, зображенням
патріархального селянського побуту.

Молодиці підняли гвалт. Чоловіки позбігались у хату, їм здалось, що

молодиці б’ються. Серед хати стояли свекруха й невістка і сіпали
кожна до себе мотовило. Обидві були люті, в обох очі блищали.
Починок качався долі.
— Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й
сіпала до себе мотовило.
— Одчепіться, бо й я вмію пхатися, — кричала Мотря несамовито й
тягла до себе мотовило.
 Мова творів письменника — переважно буденна мова українського
простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата,
колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в
устах людей з багатим життєвим досвідом. З огляду на
високоартистичне змалювання селянського життя і добру
композицію, повість належить до найкращих творів українського
письменства.

— Коли ж ти прийдеш до мене? — спитала Мелашка.

— Я до тебе ладен щоночі ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє
ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита, що
додержала мене до самого світу. Як я тебе за себе візьму, чи не будеш
нудитись в Семигорах? — спитав Лаврін.
— Чого мені нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тінь ніби в
головах стоїть у мене. Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер
не завіяв, піском не замів, — сказала Мелашка.
Пейзажі, які майстерно вмонтовує Нечуй-
Левицький у свої творах, є ніби продовженням
думок і мрій персонажів, полем зіткнення
переживань героя і природи. Так, поетична
душа старого Панаса Крутя («Рибалка Панас
Круть») може розкритися лише наодинці з
чудовою природою. У таких випадках
тональність пейзажу мотивована психологічним
станом героя. Отже, бачимо глибинний зв'язок
людини з природою — чинник, який є
головним для українців.

«Чи бачиш, — говорить він товаришеві, — яка тепер тиха та ясна ніч; от
така була моя Одарка... А оте синє небо не таке хороше, як були в неї тихі
сині очі. Чи чув ти, як хороше між вербами співав соловейко? От такий був
голос в неї, тонкий та рівний, як шовкова нитка».
Тонко відчуваючи різноманітні кольори, багатство їх переливів, письменник
створив яскраві портрети, багаті своєю різнобарвністю ландшафти і т. ін.
Стильова манера письменника тяжіла до поєднання реалістичної конкретності й
точності в описах побуту з живописною образністю. Використавши можливості
живопису у відображенні багатобарвного об'єктивного світу, Нечуй-Левицький
дав поштовх до розширення зображувальних засобів літератури.
 Публіцистика І.Нечуя-Левицького
У нарисі «Органи російських партій» І. Нечуй-Левицький
узявся, оглядаючи російські часописи свого часу,
з’ясувати їхні ідеологічні орієнтації.

У розвідці «Непотрібність великоруської літератури для

України і для Слов’янщини» письменник іде далі та вглиб
у розкритті конфлікту панівної (російської) та
марґіналізованої (української чи інших) культур.

Розвиток наріжних ідей націєтворення спостерігаємо в

наступному нарисі І. Нечуя-Левицького – «Українство на
літературних позвах з Московщиною».
Публіцистичний доробок Івана Нечуя-Левицького засвідчує притомність,
зваженість та відповідальність позиції письменника, котрий щиро
вболіває за долю рідної мови й культури. Письменник переконливо
з’ясував найгострішу дилему українського руху, застерігаючи його щодо
наслідування російських зразків та закликаючи повернутися до
європейських, універсальних цінностей – через утвердження
національної своєрідності своєї культури.
Творчість Нечуя-Левицького — помітний внесок у подальший розвиток
всієї української культури. Взірець високої майстерності, творчість
письменника була новим кроком у розвитку критичного реалізму, нових
жанрів великої прози, у збагаченні мови художніх творів, у засобах
розкриття життя українського села XIX століття. Цінність літературної
спадщини Нечуя-Левицького полягає у реалістичному зображенні тієї
епохи, в яку жив письменник.