Семінарське заняття № 8-9.

Робота Древаль Валерії

Російська поезія та проза кінця ХІХ – початку ХХ століть

Завдання: зробити аналіз художнього твору ( одного – прозаїчного, одного –

поетичного ) за власним вибором.

Я обрала твір «Деревня» І. Буніна, мені дуже подобається творчість цього

письменника.

Десять років писав Бунін цей твір, в якому зобразив те, що відбувалося в
після революції 1905 року в Росії. Бунін описує це без маски і перебільшень,
показує сувору і нещадну правду. За основу письменник бере життя простого
російського народу, зображує його реакцію на революцію і інші зміни в
країні. Сам автор вказує, що «... кроме жизни деревни, я хотел нарисовать в
ней картины вообще всей русской жизни...»

Тема села переростає в тему всієї Росії в епоху революції 1905 року. повість
перенасичується живим злободенним матеріалом дійсності: «здесь все: и
пылающие вдалеке помещичьи усадьбы, и попытка мужицкого
самоуправства в Дурновке, и «озорство» на дорогах, и казачьи сотни..., и
конституция, и монополия на водку... и необозримое половодье народного
недовольства», — справедливо вказує А. Т. Твардовський.

Сюжет бунінської повісті буденно простий, в ньому немає складної інтриги,

гострих сюжетних ходів і поворотів:в« Селі »не відбувається майже нічого,
що виходить за рамки буденного життя. Оповідання будується на чергуванні
жанрових картин, сцен повсякденного сільського життя, портретних
замальовок мужиків, описі їх житла, виразних пейзажів.

Всі ці сцени, картини, епізоди показані крізь призму суб'єктивного

сприйняття братів Тихона і Кузьми Красова. Село бачиться, головним чином,
очима цих персонажів. Картина сільського, та й взагалі російського життя
вимальовується з їх бесід, суперечок, реплік. Таким чином досягається
об'єктивність розповіді. Прямої авторської оцінки немає, хоча іноді вона явно
виступає з реплік героїв. Тихон з роздратуванням робить висновок: «Эх, и
нищета же кругом! Дотла разорились мужики, трынкы не осталось в
оскудевших усадьбишках, раскиданных по уезду», і як на мене тут його думки
зливаються з поглядом і думкою автора.
Загальний тон зображення, загальний колорит повісті похмурий і сумний.
Ось опис зими в селі: «За вьюгами подули по затвердевшему серому пасту
полей жесткие ветры, оборвали последние коричневые листья с
бесприютных дубовых кустарников в логах»; «Утро было серое, с жестким
северным ветром. Под затвердевшим серым снегом серой была деревня.
Серыми мерзлыми лубками висело на перекладинах под крышами пунек белье.
Намерзало возле изб - лили помои, выкидывали золу»; «Солнце село, в доме с
запущенными серыми стеклами брезжил тусклый свет, стояли сизые
сумерки, было нелюдимо и холодно».

Жебрацьке, сіре, напівголодне, убоге життя постає в цілій низці селянських

образів, образів жителів села Дурновка, де розгортаються основні події
повісті. Посеред Дурновки стоїть хата жебрака і бездіяльного мужика з
виразною кличкою Сірий. Ця кличка підходить загальному сірому колориту
села, всього сірого життя Дурновців. «Наружность Серого оправдывала его
кличку: сер, худ, росту среднего, плечи обвислые, полушубочек короткий,
рваный, замызганный, валенки разбиты и подшиты бечевой». Темная его
изба «неприятно чернела», «была глуха, мертва», это «почти звериное
жилье».

Жителі села ліниві, апатичні, байдужі, жорстокі один до одного. Вони

розучилися господарювати на землі, взагалі відвикли працювати. Сірий,
наприклад, «будто всё ждал чего-то», «поджидая малостей от Думы»,
«шатался от двора к двору».

Село у Буніна - модель Росії. «Да она вся - деревня, на носу заруби себе это!»

Роздуми про село - роздуми про долю народу, про національний характер,
про долю батьківщини. Бунін розвінчує слов'янофільський міф про
«богообраність» російського народу. Жах життя в тому, що маса прекрасних
задатків покалічена, знівечена. Бунін не зловтішається, глибоко переживає за
Росію, співчуває їй. У «Селі» - біль і страх за долю батьківщини, спроба
зрозуміти, що несе нова, міська, буржуазна цивілізація Росії, народу,і окремо
людині.

На прикладі долі братів Красових Бунін показує світлі і темні, але майже
завжди трагічні основи життя, дві сторони національного характеру. Кузьма -
зламаний життям невдаха, який залишив село, після довгих поневірянь
влаштувався конторщиком в місті, поет-самоучка, вільний час віддає
«саморозвитку ... читання тобто». Тихон - господар, який зумів викупити
дурновский маєток. Строгий, вольовий, жорсткий, владна людина, він м
«ястребом следил за каждой пядью земли».У розмовах, в суперечках братів
розкриваються погляди на Росію, на її перспективи. Братів Красових об'єднує
відчуття приреченості села. : 

Тихон Ілліч казав:«Я, брат, человек русский. Мне твоего даром не надо, но
имей ввиду: своего я тебе трынки не отдам! Кузьма же не разделяет его
гордости: «Ты вот, вижу, гордишься, что ты русский, а я, брат, ох, далеко
не славянофил! (...) не хвалитесь вы, за-ради Бога, что вы - русские. Дикий
мы народ!» И добавляет: «Русская, брат, музыка: жить по-свинячьи
скверно, а все-таки живу и буду жить по-свинячьи!» Потенциальное
богатство - чернозём - остаётся лишь чёрной жирной грязью, а «избы -
глиняные, маленькие, с навозными крышами», даже в богатых дворах -
убожество: «грязь кругом по колено, на крыльце лежит свинья. Окошечки
крохотные, и в жилой половине избы... темнота, вечная теснота…».

Спори братів стосуються різних сторін життя: історії, літератури, політики,

звичаїв, традицій, побуту і т. Д. Для обох характерні філософські роздуми
про сенс життя, про мету життя. Обидва вже немолоді, пора підбивати
підсумки, а вони невтішні. «Пропала жизнь, братуша! - говорит Тихон. -
Была у меня, понимаешь, стряпуха немая, подарил я ей, дуре, платок
заграничный, а она взяла да и истаскала его наизнанку... Понимаешь? От
дури да от жадности. Жалко налицо по будням носить, - праздника, мол,
дождусь, - а пришёл праздник - лохмотья одни остались... Так вот и я... с
жизнью-то своей. Истинно так!»

Поетично змальовано Молода. Вона хороша навіть в потворному

селянському вбранні, скромна і соромлива, ласкава і чуйна.

На мій погляд, образ Молодої (Євдокії) несе символічне навантаження. Вона

уособлює Росію. Доля Молодої трагічна: від безвиході вона йде заміж за
дурня, хама і ледаря Дениску. Весілля, скоріше, схожа на похорон: «все
угорели».

Угарно было и в церкви, угарно, холодно и сумрачно - от вьюги, низких сводов

и решёток в окошечках»; рука Молодой, казавшейся в венце ещё красивей и
мертвее, дрожала, и воск тающей свечи капал на оборки ее голубого
платья...»

Сценою весільного «поезжанья» закінчується «Село». Ця сцена чимось мені

нагадує гоголівську Русь-трійку: весільний поїзд, що мчить в сутінках серед
страшної хуртовини «в буйную темную муть».
Російський характер, російський народ в масі своїй постає як багатий, але
необроблений грунт. Талановитість, наївність, безпосередність межують з
непрактичністю, безгосподарністю, невмінням докласти свої сили в даному
випадку склалося з нерозвиненістю свідомості. Але безвиході в сприйнятті
Буніна немає. Поряд з відсталістю і безпросвітністю життя передається і стан
загального невдоволення, очікування змін, прагнення якось змінити свою
долю і долю країни. Світ бунінського села трагічний, але світлий, перш за все
почуттями, переживаннями самого автора.

Зимова ніч ... Промовляюючи ці слова перед мною постає тиша і спокій,
легкий, затишний сніг, повний місяць і розсип зірок по синяво-чорному небі,
заметіль за вікном, вихор сніжних пластівців, божевільний танець духів
природи і єдина тиха пристань - будинок, свічка на столі. Я дуже люблю цей
твір Бориса Постернака.

У 1946 році Борис Пастернак пише вірш «Зимова ніч». Зовсім недавно
закінчилася війна. Здавалося б, ось воно, настав спокій! Але бурі світових
потрясінь не вщухли і, напевно, не вщухнуть ніколи. Де ж порятунок? Що
допоможе людині в вирі пристрастей не загубитися, зберегти свій тендітний
внутрішній світ? І поет дає відповідь: будинок, вогнище - обитель надії і
спокою. Але ця відповідь не однозначна.

Вірш присвячений Ользі Івінській — жінці, яка відіграла важливу роль у

житті Пастернака.Цей твір — фрагмент любовного роману, лірична
розповідь про пристрасне кохання, освячене схрещенням ангельських крил.
За стінами кімнати — снігова заметіль, заметіль самого життя з його
труднощами та тривогами. У кімнаті на столі горить свічка, світло якої
зігріває дві втомлених життям душі. Спільний ритм пульсації людського
кохання та природи відтворюється у поезії «Зимова ніч». У ньому теми
кохання й природи настільки глибоко вростають одна в одну, що неможливо
визначити, яка з них є головною. Вірш написано під враженням побачення
поета з Нею на дачі в Передєлкіно. Уже тоді вони зрозуміли, що не можуть
жити одне без одного. Отже, твір написаний під враженням конкретного
факту з життя Пастернака. Але, безумовно, він виходить за рамки
автобіографічного. Ні О. Івінської, коханої визначного поета, ні самого Б.
Пастернака вже немає. Але свіча, запалена силою любові поета, горить усім
лютневим заметілям на зло.
Тягучий ритм, разючі асонанс (створений звуками І, Е) і алітерація (прийом,
заснований у цьому випадку на повторенні звуків М і Л) перших двох рядків
на початку вірша змушують нас уявити нічну безмовність, безжиттєвість
простору, де панує морок і холод, злобу заметілі, що жбурляє сніжні
пластівці в освітлене вікно. Життя природи та людських почуттів тут
синхронізується: заметіль любовної пристрасті триває стільки, скільки мете
по землі хуртовина. Плетиво сніжинок за вікном перетворюється на
візерунки тіней в осяяній свічкою кімнаті. А крізь ці візерунки, навіяні
всепоглинаючою стихією любові-заметілі, проступає контур головного
малюнка — хреста. Він бачиться в обіймах закоханих, позначаючи водночас
силу чуттєвої пристрасті, яка приковує їх одне до одного, і в перехрестя їхніх
життєвих шляхів:

На озаренный потолок

Ложились тени,

Скрещенья рук, скрещенья ног,

Судьбы скрещенья.

На свечку дуло из угла,

И жар соблазна

Вздымал, как ангел, два крыла

Крестообразно.

Гармонія почуттів, гармонія бажань, гармонія надії...І незгасима свіча стає

символом вічного і всепереможного кохання, над яким не мають влади ні
час, ні простір, ні королі. Отже, уже в першій строфі зашифроване все, що
буде розкрито в наступних рядках. У вірші є два основні символи —
заметіль і свіча. Символи ці багатозначні, вони набувають філософського
характеру, досягають всесвітнього масштабу. Символічні образи: Зима —
зла чарівниця, яка стала володаркою всього навколо. Снігова заметіль – то
заметіль самого життя з його труднощами та тривогами. Хрест – сила
чуттєвої пристрасті, яка приковує закоханих одне до одного, перехрестя їхніх
життєвих шляхів. Свіча – символ тиші, спокою, домашнього затишку,
кохання, символ життя, плинності часу. Полум'я вогню дарує людям спокій і
душевну рівновагу. Адже коли з якихось причин відключається в будинку
електрика, ми по-старому шукаємо свічки і відразу обстановка навколо стає
романтичною і таємничою, що приводить до задушевної бесіди і приємних
спогадів. Свічка – це високий символ. По-перше , вона джерело світла і
тепла.

По-друге її полум’я прагне догори, тому вона втілює рух до вищого. По-
третє, в її полум’ї згорають всі погані помисли і почуття. Вірш побудований
на антитезі: протидіють і взаємодіють (єдність і боротьба протилежностей)
два символи, два світи, дві стихії. Заметіль — це не просто явище природи, а
свіча — віск, що не просто тане від вогню. Пастернак підкреслює
всеохопність заметілі, яка «мете по всій землі», застилає світло, збиває з
життєвих орієнтирів, погрожує, оповиває холодом душу.

Вірш «Зимова ніч» метафоричний. Звичайний світ поет бачить крізь

«магічний кристал». Сам Пастернак визначав метафоризм як «природний
наслідок недовговічності людини й надовго задуманої величезності її завдань.
При цій невідповідності вона змушена дивитися на речі по-орлиному зірко й
пояснювати миттєвими й відразу зрозумілими осяяннями. Це і є поезія.
Метафоризм — стенографія визначної особистості, скоропис її духу».
Багатозначна метафора для Пастернака — єдино можливий засіб запам’ятати
багатозначний світ навколо й усередині людини. Вірш написаний
чотиристопним ямбом, який вдало передає емоційну насиченість і
схвильованість тексту. Але другий і четвертий рядки у строфах укорочені й
мають лише дві стопи. Можливо, це перебивання ритму й надає енергії
рядкам, робить вірш динамічним, експресивним. Отже, перед нами сплав
філософської й любовної лірики.

Вірш насичений різноманітними засобами виразності: метафорами (жар

спокуси, сльозами з нічника), уособленням (зліталися тіні, заметіль ліпила на
столі), епітетами (осяяний стеля, сніжна, сива імла), рефреном («Свіча горіла
на столі. Свічка горіла. »). Поет вводить в «Зимову ніч» повтори («Мело,
мело ...») і інверсію (свічка горіла, зліталися пластівці, лягали тіні). Відчути
образи вірша допомагають алітерація звуків «м», «л», «з», «в» і асонанс «Е».

Поезія Пастернака більша, ширша, глибша за будь-яке остаточне визначення.

Він сам у книзі лірики «Сестра моя — життя» писав: «Мені зовсім байдуже,
як називається сила, що дала книгу, тому що вона безмірно більша за мене й
поетичні концепції...»

Свіча поезії Пастернака горить всупереч усім заборонам і табу. І кожен може
побачити це світло, і грітися біля цього тепла, якщо в ньому немає «тієї
смертної безкрилості», яку ненавидів у людях сам поет і його герой Юрій
Живаго. Що б не було навколо вас: чи вирувала буря, чи гнітила холодна
одинока тиша, хай у вашій душі тихо і ясно завжди горить свічка, а її золотий
вогник нехай тремтить, але живе, як крихітний стійкий спротив пітьмі.

Питання: як Ви розумієте поняття «срібне століття», «срібний вік»,

література срібного століття. Назвіть представників поезії російської
літератури срібного століття.

Наскільки я розумію то "Срібний вік" названий за аналогією "Золотий вік

російської поезії", я пам’ятаю ще з шкільних років що одним з представників
Золотого віку був «Светоч» русской литературы Олександр Пушкін. Щодо
срібного віку, то він охоплює період російської літератури кінця XIX —
початку XX ст. "Срібний вік" об'єднує самих різних поетів і письменників,
артистів, режисерів, композиторів, художників і т. д. Дуже різних за рівнем
таланту і за своїми творчими принципами. Це Станіславський і Меерхольд,
Ахматова і Маяковський, Блок і Єсенін, Бунін і Брюсов, Пастернак Борис.

Вони шукали нові худ. форми вираження своїх ідей. З'являються нові течії:
футуризм, символізм, акмеїзм. Суть однієї з найзагадковіших епох становить
те, що вони все усвідомлювали свою епоху як абсолютно особливу, що
виходить за межі того, що було раніше.

Поезія цього століття характеризувалася в першу чергу містицизмом і

кризою віри, духовності, совісті. Рядки ставали сублімацією душевної
недуги, психічної дисгармонії, внутрішнього хаосу і сум'яття.

Срібний вік відзначений сукупністю феноменальних поетичних талантів.

Російська література Срібного віку явила блискуче сузір'я яскравих
індивідуальностей. Паралельно виникнення все нових і нових поетичних
шкіл міцніла одна з тенденцій епохи - наростання особистісного начала,
підвищення статусу творчої індивідуальності в мистецтві.