Лірика Володимира Сосюри

1. Життєвий і творчий шлях В. Сосюри

*за словами поета Бориса Олійника*

На високому небозводі світової поезії вони сяють неподільним сузір’ям – три зорі першої величини. Зорі ж, як
відомо, народжуються од потужного спалаху енергії невимірної сили. Здетонувала той спалах Жовтнева
революція, що сама стала благовісним вибухом звільненої енергії мас.

Тичина – Рильський – Сосюра. Триєдине сузір’я в найвищій інстанції фундаторів новітньої української
радянської поезії. Та водночас – кожен із них настільки автономний і характером, і творчою манерою, що має
статус самостійної зорі, із своїм об’єктом, орбітою і характерним спектром.

Зоря Сосюри має виразно голубий колір, вона несе на собі одсвіт голубої криниці безсмертної української
пісні, колір високого неба його рідної Донеччини.

З спогадів Б. Олійника: «…Мій самоекзамен уривається на півфразі: до аудиторії увійшов Поет. Він увійшов
просто, буденно, повільним кроком, вище середнього росту, широкоплечий, кремезний чоловік. Карі, з
поволокою очі, смагляве обличчя, позначене тою особливою скульптурною красою, над якою не владні роки.
Кілька хвилин ми, літстудійці, почувалися не вельми затишно. Та згодом якось непомітно перейшли оту
невидиму межу, стіл одсунувся кудись у куток, і поет опинився в нашому тісному колі, невимушено всівшись
на студентську лаву. А потім Володимир Миколайович читав свої вірші. Читав негучно, аж наче монотонно, по-
учнівськи похитуючись в такт ритму строфи, без ефектної модуляції, без натиску та екзотичних жестів. Читав
повільно, задумливо-відчужено, прикривши важкуватими повіками свої карі очі. Іноді його голос згасав, і тоді
мені здавалося, що от-от він зупиниться в напівзабутті, але фраза текла далі плавно, оксамитово, вільно. Читав
він по-дитячому довірливо, і той довірливий напівшепіт так природно гармоніював з одкритістю його поезії.»

Коли істинно те, що поет – передовсім його біографія, то стосовно Володимира Сосюри це істинно тричі:
особа, характер поета прямо і чітко рефлектують на всю його творчість, аж до складових її – ритму, образних
конструкцій, інтонації, улюблених метафор і троп.

ПрИшвіт казав, що всіх письменників можна поділити на два крила: одні мудріші за свій талант, інші
талановитіші за свій розум. Зрозуміло, що в обох випадках письменник мав на оці справжні таланти, тільки в
першому випадку над стихійно-інтуїтивним домінує раціо, а в другому ж – над раціо домінує інтуїція. Сосюра
за характером обдарування тяжіє до другого крила.

Про найінтимніше він говорив завжди відверто, не приховуючи радощів, болю і сумнівів. Все це скорочувало
відстань між ним і читачем до того ступеню близькості, коли вже серце серцю промовля.

Наприклад, у поезії «Коли потяг у даль загуркоче…». 1 – відкритість поета

Коли потяг у даль загуркоче,

пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...
***

Той садок, і закохані зори,

і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...

Дні пройшли... Одлетіла тривога...

Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Так от фраза: «Я ж – відомий вкраїнський поет», що в мікрокліматі поезії іншого автора могла б здатися дещо
претензійною, навіть з легким присмаком хвалькуватості, - у Сосюри звучить природно, настільки по-дитячому
одверто, що ми забуваємо про присутність автора, відчуваючи тільки пронизливу журу за чистим, навіки
проминулим першим коханням.

У творчості Сосюри абсолютно відсутній поділ на суто особисте, інтимне і суспільне, громадянське. У нього
кохання, революція, Батьківщина, праця, політика – стояли завжди в одному емоційному ряду глибокого
особистого. Саме в оцій гармонії особистого і суспільного коріниться секрет популярності Володимира
Сосюри, особлива, виховна роль його поезії. Адже чимало хто з першого пожовтневого покоління сприймали і
засвоювали ідеї революції передовсім емоційно, почуттям, а потім уже й раціо. І сама поезія Сосюри була для
них одним з тих підручників, за якими вони пізнавали «граматику бою і мову гармат».

Так, творчий шлях Сосюри був не завжди рідним, бо йшов він не по добре входженому, уторованому іншими
гостинці, а завжди шукав свою стежку, що, як струмок, зрештою вливалася в ріку магістральної дороги
радянської поезії. До останнього кроку він талановито і мужньо заповнював свою «золоту анкету життя» -
чесно, чітко і правдиво. «..Улюбленим місяцем його був травень. Улюблений колір – голубий. З голубої
криниці української пісні народилася голуба ріка поезії Сосюри – безсмертна, як і витоки її. Тричі безсметрна,
бо колір небес його пісні навіки поєднався з багрянцем прапора революції, співцем якої він був до останнього
подиху.»

2. Автобіографічний маркер у ліриці митця. Функційність ліричного «Я».

Володимир Сосюра у своїх поезіях описує деякі періоди свого життя. Так, наприклад, поезія Сосюри освітлена
немеркнучим світильником дружби, сердечної приязні, глибокої зацікавленості до духовних надбань братніх
народів Радянського Союзу. У поезії з циклу «Білорусь» рядки «Білорусь, ти моя Білорусь – синьоока сестра
України» вже давно стали одним із афоризмів, що визначали тогочасний соціалістичний стиль життя.

Народився на Донеччині і присвятив декілька поезій любові до своєї Батьківщини.

 «Як передать, Донбас, твою красу» - Мені там рідне все – й Дінця зелені хвилі,

і шепіт яворів, і дальній дзвін копит,

і округа озер, степів картини милі,

й на обрії гаї, що серцю шлють привіт.

 «Над шахтами лине задимлене небо» -

І станція та, і вагони, вагони,

і  гуркіт невпинний коліс;

і зір мій ясний, як у мареві, тоне,—

там жив, там любив я, там ріс.

 «Донеччино моя»

Донеччино моя, моя ти батьківщино,

тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,

щоб знов набратись сил для пісні і життя.

У 1918 році стає козаком петлюрівської армії, а вже у 1920 році його було мобілізовано до лав Червоної армії.
Згадує про цей епізод поет у своїй поезії «Червоній армії»

«Вона прийшла, прийшла визволення година,

як музика братам звучить гарматний грім,
І з попелу встає безсмертна Україна,

І руки простяга визвольникам своїм»

3. Антитетичність і характер співіснування кохання й природи як самобутній стрижень відкритої й

відвертої авторської душі.

Інтимна лірика В. Сосюри має багатогранний характер. Тема кохання тісно пов’язана з темою синівської святої
любові до України: Стиснулось серце до крику… В ньому злилися і ти, і Вона В образ єдиний навіки. Митець
захоплююче і красиво відтворив світле почуття чистої любові, такої нестримної і жагучої, яка робить життя
кожного з нас яскравим і цікавим.

Інтимна поезія В. Сосюри спонукає читачів до роздумів, підносить у помислах, робить благороднішими. Його
вірші завжди хвилюватимуть наші душі, навчатимуть берегти найдорожчі людські почуття. Натхнення слів
поета про справжнє кохання почули не тільки його сучасники, але й люди нашого часу.

Він дійсно вмів любити і сказав про це красиво, мелодійно, щиро.

Відомо, що «однією з наймогутніших причин популярності Сосюри був безперечно жіночий образ в його
поезії. Адже вся поезія Сосюри сповнена високого опоетизування жінки й кохання, а без жіночого образу і без
кохання поезії нема. Радість кохання, сум кохання, тугу за коханням читач знаходить чи не в кожнісінькому
рядку Сосюриної поезії»

«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…»

За визначенням Олеся Гончара «Будь-яке штукарство Сосюрі було протипоказане. Сила його слова, справжній
гуманізм його лірики – в природності, в чистосердечному довір’ї до людини, в безмежній відданості їй.
Мабуть, тільки значна, небуденна особистість може дозволити собі розкіш розмовляти з людьми своїм
природним голосом – голосом правди і пристрасті, чистої, непідробної любові»

Взагалі від самого народження поета приваблювала краса, прояви якої він бачив усюди навколо себе – чи
була то краса природи, чи гарна жінка, чи, навіть, краса відносин між людьми. Дослідники творчості
підкреслюють особливий магнетизм творів В.Сосюри. «В нього закохувалися, він закохувався, одне
захоплення було глибинним, інше – миттєвим, одне минало безслідно, інше надихало й увінчувалося в
поезіях»

Таким чином можна стверджувати, що В.Сосюра перш за все бачив навколо себе красу навколишнього світу,
навіть у найжорстокіші часи війн, репресій та психологічного тиску. Головним сенсом його життя було усе ж
таки кохання: і сам він часто закохувався, і жінки не могли не піддатися особливій, навіть загадковій чарівності
поета: деякі казали, що у нього натхненне обличчя… бандита, і не вірили, що він, пройшовши крізь пекло
громадянської війни, не убив – як він сам на цьому наполягав – жодної людини.

Отже, у Володимира Сосюри чимало віршів суто ліричних – про жіночу красу, про почуття, про єдність людини
із навколишнім світом, про прагнення душі до неземних висот: «А чи знайшли вже ми всього Сосюру, чи він і
досі лишається ще не цілком розкритий і розгаданий, обертаючись на очах у міф, як та казка про жар-птицю,
що чаруватиме не одне покоління наступних мрійників і вабитиме їх у синю далечінь прийдешності й
минувшини».

4. Концептуальність тропіки в окресленні зображених почуттів.

Сила земної любові поетично окреслюється в несподіваних та вражаюче чітких, експресіоністпчно

згущених образних деталях, які набувають ще більшої ефектності, контрастуючи з загальною мелодійністю й
задушевністю ліричного віршованого плину і водночас немов акумулюючи в собі його особливу внутрішню
енергію ("Твій дотик ніяковий, мов електричній струм, у жили й скроні б'є", "І стою я в зорі закований",
"Теплий вітер по жилах тече...", "Твої губи - розтулена рана", "Лиш любов - як у серці багнет...").

Чуттєвий еротизм у неоромантичному дискурсі автора одухотворюється, обожнюється, сягає у своїй силі й
красі космічних масштабів (тут знову ж таки можна угледіти деяку аналогію з язичницькою стихією, з
міфологічним світосприйманням). Характерна в цьому сенсі поезія "Глянув я на море, - засиніли чари...":

Може, це не море, не янтарні хмари,

не кармінний обрій, а душа моя?..
Може, це не море, а твоє волосся,
і такий маленький я на нім лежу?..
А воно круг мене райдужно сплелося.
Тишина круг мене, тільки хвилі шум.
Море, моє море, я - в твої обійми,
молодим дельфіном на валів ряди.
Вийми мою душу, серце моє вийми
і над Оріоном рвійно засвіти.
Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє
почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу
зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках
холодних од очей цвіте».
Як народна пісня залунала поезія «Коли потяг у даль загуркоче». Популярність твору — у майстерності аналізу
інтимного світу людини. Ліричний герой чує стукіт коліс поїзда. В його уяві оживає спогад про далеке кохання.
Не лише радість і тихе щастя приносить воно людям, часто залишає в душі сумні й болючі згадки. Але навіть
тоді, коли надії на щастя не збуваються, добра, сповнена внутрішнього благородства людина в коханні
проявляє свою високу внутрішню красу, а гіркий спомин про нездійсненні надії робить її духовно багатшою,
почуття — ще чистішими.
Звичні предмети й речі у вірші перетворюються на поетичні образи як свідки побачення закоханих. Образ
синіх очей Донеччини, що нагадують одинокі й печальні журавлині ключі, завершує картину згадок, вносить у
неї тривогу, причина якої розкривається в наступній строфі. Герой прощається з коханою біля верби востаннє.
Він іде на фронт. Так тема кохання переплітається з темою боротьби, особисте почуття і громадський
обов’язок об’єднуються. Образ ліричного героя постає в усій красі. В. Сосюра говорить від першої особи, ніби
про себе, але це звучить як сповідь багатьох людей, яких розлучила війна. Світлий щем надає поезії тієї краси,
яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою
в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші «Васильки». Синій колір польових васильків, сині гаї на
видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія «Васильки»
пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. «І ось так же, в полі
будуть двоє йти, але нас не буде». Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: «може,
васильками станем — я і ти». Прекрасне не гине, не зникає безслідно:

Так же буде поле, як тепер, синіти,

І хмарки летіти в невідомий час.
І другий, далекий, сповнений привіту,
З рідними очима порівняє нас.

5. Фольклорна основа інтимної лірики

Український фольклор відіграв помітну роль у формуванні літературно-естетичних поглядів Володимира

Сосюри періоду перших пожовтневих років, коли на становленні молодої радянської літератури особливо
виразно позначався благотворний вплив полум’яної революційної пісні і животворних традицій народного
поетичного слова.
Важливою подією в становленні української радянської поезії була поема Володимира Сосюри «Червона
зима» (1921). Перед митцем стояло складне завдання осмислити героїчний подвиг народу по свіжих слідах, —
адже тільки ще розвіювався дим боїв і вчорашній народ-воїн ставав вільним трудівником. Поет розкрив перед
читачем широке полотно життя й боротьби українського народу в роки громадянської війни. Його ліричне «я»
тісно переплетене з епічним «ми», особисте й громадське невіддільні у творі:

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним,

неначе я і є, і мов мене немає,

то «я» моє злилось з народу «ми» святим...

На перший погляд, поет нібито далекий від фольклору в цьому своєму творі; проте і «теплий блиск очей (там
трави в тумані...), що зрадили мене..,» і «в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні...», як й інші
образи, підказані народнопоетичною символікою, хоч тут і відчутний також вплив пісень-романсів
літературного походження. А про пісенність твору свідчить і ритмічний склад поеми, і виразна цезура після
шостого складу, і те, що багато розділів поеми закінчуються своєю першою строфою.

Через усю поему проходить образ ліричного героя — самого поета, оповідача. Знаючи, яке важливе місце
посідала розповідна манера викладу матеріалу від першої особи в українській народній творчості та в
українській класичній літературі, можна говорити і тут про певні композиційні зв’язки поеми Сосюри з
фольклорною традицією.

У поемі Сосюри «Навколо» (1921) образ: «День новий зорю за рученьки виводить...» теж у своїй основі
народнопоетичний. Він тяжить до народної пісні, загадки, де, як відомо, зоря часто є символом дівчини.
Пригадаймо порівняння, вжите у пісні «По той бік гора»:

...Ой то не зоря,

Дівчино моя...

Можна назвати ще й інші фольклорні образи, які перегукуються з поетовим. Це й загадки: «Зоря-зоряниця,
молода дівиця, гуляти ходила, сльозу зронила, місяць бачив — не підняв, сонце побачило — підняло».

Сосюра один з перших серед українських радянських поетів застосував у своїй творчій практиці й такий
ліричний жанр, як колискова пісня, його «Колискова» з’являється в 1925 р. А вже з кінця 30-х років колискові
стають надзвичайно популярним жанром української ліричної поезії, зустрічаючись мало не в кожного поета.

Сліди колискової пісні знаходимо також у вірші Сосюри «У плащі» (1923):

«Люлі дитиноньці, коліньці люлі...»

Дзвонять на зорі і пахне трава...

В ночі далекі (там очі заснулі)

Будеш йому ти співать...

Як бачимо, поет тут не пішов шляхом зовнішнього уподібнення до народної пісні, а відчув її глибокий
внутрішній зміст. Для Сосюри взагалі властиве художнє мислення з участю народнопісенної символіки,
образної системи, тому такий органічний зв’язок поетового і народного.