Ось ЯК ІВАН ФРАНКО описує стиль у поезії «Садок вишневий коло хати»: «поет без ніякої

особливої прикраси, простими, майже прозаїчними словами малює образ за образом, та,
придивившись ближче, бачимо також, що ті слова передають власне найлегші асоціації
ідей, так що наша уява пливе від одного образу до другого легко, мовби той птах, що
граціозними закрутами без маху крил пливе в повітрі все нижче і нижче. В тій легкості і
натуральності асоціювання ідей лежить увесь секрет поетичної принади сеї вірші».
Подібно й МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА зауважує, що «У поезії “Садок вишневий коло
хати” загальна атмосфера ідилії, свідомої ідеалізації, недосяжності мрії крізь казематні
грати творить поетичне подвійне дно цього зовні абсолютно безпретензійного образка.»

МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА схильна вважати, що цикл «В казематі» постає на основі

попередніх текстів, проте нові поезії їй видаються еволюційно якіснішими і завдяки
появі автобіографічних мотивів, інтимнішими.
Вона аксіоматично твердить, що «Шевченкова простота є продуктом високої мистецької
діяльності. Підробити її можна, але дорівнятися їй – важко. Це ж бо не просте
мистецтво, а мистецтво простоти»

«Не кидай матері..» ДЗЮБА вносить ще один аспект в поезію

– «вірш може мати символічне прочитання: зречення домівки й матері як вибору
“спокусливішої” національної долі»

інтерпретація Василем Пахаренком поезії «Мені однаково...»

«Поет точно передбачає власну долю («В неволі плачучи, умру»), свідомо жертвує
благополуччям, життям заради переконань. Стерзане серце зігріває остання трепетна
надія, що через багато років нащадок скаже своєму синові: “Молися сину: за Вкраїну
Його замучили колись”. Але меркнуть усі проблеми сучасності (ХІХ ст), і ця надія
відступає, і вона ніщо перед жахливою долею нації, яку поет бачить у майбутньому, від
якої застерігає, хоче за всяку ціну заступити нас:
“Мені однаково, чи буде
[...]
Ох не однаково мені

Ю. БАРАБАШ наголосив: «Навіть у тих нечисленних випадках, коли зустрічаємо в нього

[Шевченка. — Н. Ч.] МІРКУВАННЯ ПРО СМЕРТЬ, близькі за тональністю до загально-
філософських, останні сливе відразу "перетікають" у суто ліричну царину <...>;
мотив смерті розгортається переважно, якщо не виїмково <...>, у площині поетичної
метафорики. Сказане, звичайно, не ставить під сумнів наявність філософської,
феноменологічної складової в шевченківському мотиві смерті».
Тут «вперше в поетичній практиці Шевченка глибоко особистісний, інтимний мотив
смерті ліричного героя включено до масштабного філософського та
історіософського контексту», посмертну долю поета представлено невіддільною від
українського суспільно-політичного та національного буття.

НІНА ЧАМАТА
Сюжетна основа циклу — переживання поета, спричинені арештом та ув’язненням, тяжкі
передчуття щодо власної долі в очікуванні вироку III відділу, які в його світовідчуванні
невіддільні од усвідомлення трагічної долі рідного народу, України, жертовна любов до
батьківщини.
Ці настрої відбилися у циклі прямо — п’ять віршів із тринадцяти є медитаціями та
рефлексіями ліричного героя — та опосередковано — через їхню об’єктивацію в сюжетах і
образах з українського побуту, втілених у решті поезій.
За всієї багатоплановості, сюжет у Шевченковому циклі розвивається навколо
центральних мотивів людської відчуженості, знівеченого життя та самотності, що
різним чином — декларативно, через сюжетну ситуацію чи фабульно — пов язані з
темою України.
Символом душевного стану автора, його світосприймання, образом світу є вже заголовок
циклу — “В казематі” (водночас це й назва місця, де його написано).
Центральні мотиви від перших поезій розробляються як опозиційні пари й ускладнюються
додатковими темами й мотивами, ключовими для творчості Шевченка. На ці мотиви —
ДОЛІ/НЕДОЛІ, ВОЛІ/НЕВОЛІ, ЗУСТРІЧІ/РОЗСТАВАННЯ, ПАМ’ЯТІ/ЗАБУТТЯ, СВОЇХ/ЧУЖИХ,
УКРАЇНИ/ЧУЖИНИ тощо й спирається великий ліричний контекст циклу, ними твориться
асоціативне поле, що об’єднує поезії — складові циклу.
Особливою в розгортанні сюжету є роль таких віршів — заспівного “Згадайте, братія
моя...”, “Мені однаково, чи буду...”, “Н . Костомарову”, “В неволі тяжко, хоча й волі...”, “Чи
ми ще зійдемося знову?..”; вони належать до сфери ліричного героя і мають спільну
логічну основу, якою є реальні події — драматичне підґрунтя сюжету.

“МЕРЕХТЛИВІ УЛАМКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДОЛІ”, — так визначив центральну тему циклу Є.

Сверстюк, кількома словами спробувавши розкрити зміст кожної з поезій:
“Ой, одна я, одна...” — одинока у світі дівоча краса, без життєвої дороги, без щастя й
долі”; “За байраком байрак...” — міт часів Руїни в розповіді козака, що вийшов із заклятої
могили; “Не кидай матері, казали...” — пустка покинутої хати, з якої дівчина втекла десь у
світ; “Чого ти ходиш на могилу?” — марне чекання й загибель дівчини на очах у байдужих
людей; “Ой три шляхи широкії” — туга згасання колись живого села [точніше селянської
родини. — Н . Ч.], до якого не вертаються брати з чужини; “Рано-вранці новобранці” —
одинокий на милицях солдат біля опустілої хати його дівчини; “Косар” — примара вічної
рівності — смерті з косою, смерті на чужині — без хреста й могили”
Важливим складником авторського задуму є застосування міжтекстового контрасту.
Єдиним на цикл протиставленням на міжтекстовому рівні є вірш “Садок вишневий коло
хати...”, зміст і тональність якого — світлий, життєствердний опис весняного вечора в
українському селі, мрія про красу людських стосунків, про родинне щастя в гармонії з
розкішною природою, — антитетичні до інших творів з панівними мотивами журби,
самотності, знедоленості, руйнації життя. Навіяна спогадами, ймовірно, часів власного
раннього дитинства, ідилія має явний підтекст, відтворюючи образ райського саду, Едему,
що ним є в уявленні Шевченка одвічна глибинна сутність України.