Тези

Історія мого роду: „Абрамчук Яків Романович–один із представників племені митарів,

забутих долею”.
Виконавець: Васковець Наталія Сергіївна, учениця 10 класу спеціалізованої школи |-|||
ст. номер 3 імені Лесі Українки м. Ковеля
Науковий керівник: Федорук Ірина Сергіївна
Актуальність теми: невичерпним джерелом пізнання історії народу, його здобутків і
національних традицій є вивчення свого родоводу. Через історію творчості та
діяльності Якова Абрамчука, я хочу розповісти, як вплинула ця людина на розвиток
свого краю.
Мета роботи полягає у висвітленні місця, ролі та діяльності історичної постаті–Якова
Романовича Абрамчука, який був відомим, шанованим представником Ковельщини.
Було вирішено наступні завдання:
– визначити вплив Якова Абрамчука на культурний, духовний розвиток та історію
нашого краю;
– проаналізувати життєвий шлях та оцінити духовну спадщину, яку він нам залишив;
– дослідити поза літературні та гумористичні таланти автора;
– оцінити ставлення оточуючих до нього і його творчості протягом життя.
Об’єктом дослідження є творчість Якова Романовича Абрамчука.
Предметом дослідження є зображення культурно-історичної ситуації років Другої
світової війни у творі „Несухоїжи”.
Хронологічні межі дослідження:
а) діяльність самого Якова Абрамчука.
б) Друга світова війна у творі „Несухоїжи”
На основі досліджень зроблено висновки про діяльність, життєвий шлях Якова
Абрамчука. Аналіз результатів дослідження дав підстави зробити висновок, про внесок
у вивчення історії, літератури та в розвиток народної медицини.
Практичне застосування: матеріали досліджень, можуть бути використані
Ковельського,Камінь-Каширського, Старовижівського районів при вивченні історії
рідного краю в роки || Світової війни.

Коли я дивлюся на складене мною родинне дерево, то серед багатьох постатей моїх
родичів виділяється фігура – Якова Абрамчука, що прославився своєю творчістю за
межами села Тойкут, у якому і народився. Яків, як його ще називають на цей час –
Яшка, є двоюрідним братом мого діда – Васковець Івана Логвиновича. Про нього, як
надзвичайну людину, часто згадують в моїй сім’ї та його односельчани.
Початком мого дослідження є опис юних років та їх вплив на подальшу долю Якова
Абрамчука. Виріс у селі Тойкут Ковельського району Волинської області в сім’ї
селянина-бідняка. Крім нього, ще були старший брат – Олексій та найменший – Іван.
Усі троє були обдарованим юнаками: співали, грали на музичних інструментах,
складали вірші та ін…

Незважаючи на ваду, яку Яків отримав, ще будучи немовлям, його цікавили знання, а
саме література, мистецтво, письмо, медицина. „Якось його недогледіли у ненці,
–розповідає Ганна Петріївна Ташкевич(сестра письменника), – впав із неї та пошкодив
собі хребет, відбулися зрушення та через кілька тижнів у Якова почав рости горб з обох
сторін, додалися і порушення зі слухом…” Важко йому було займатися буденними
справами, та він не здавався : навчався, не відмовлявся від розваг та важкої сільської
праці. За почутими розповідями його літніх друзів, можу зробити висновки, що він був
хорошим товаришем, вірним, щирим, та мав у характері „краплю таємничості”. Ще
змалечку цікавився різними травами та їхніми лікувальними властивостями. Можливо,
саме це і пробудило у нього бажання стати медиком.
Після закінчення Тойкутської середньої школи з 1957 по 1959 рік навчався у
Ковельському медичному училищі. Пізніше працював фельдшером, завідував
медпунктом, а в 1967 році вступив до Львівського медичного університету. Був
настількистаранним учнем, що отримував найвищу степендію близько 50 рублів. За
спогадами найкращого друга – Карасюка Василя Сергійовича :„Вміло описував
хвороби та ліки, допомагав із завданнями товаришам по медицині”. Більше знаньЯкова
Абрамчука як медика долає – сестра Галина Петрівна:„ Яшка працював у селі
Сошичне, аптекарем, продавав і робив на замовлення ліки від усього, прославився
нетрадиційними методами лікування хвороб шкіри та виготовленням мазей із трав,
попереджав захворювання раку”. Яків Романович був настільки надійним та знаним
медиком, що до нього зверталися не лише з місцевих сіл, а з усієї Волині. До останніх
років життя надавав поміч, поради і виготовляв ліки.

Окрім талантів притаманних цілителю, Яків Романович Абрамчук мав хорошу уяву та
особливий хід думок, навґдмінно від простого селянського чоловіка, неабиякий талант
до писемної творчості. Першими роботами були звичайні гуморески, зміст яких знали
лише рідні та друзі. Та коли їх кількість стала досить великою, Яків видав збірку.
Досліджуючи роботу, я неодноразово зверталася до Карасюка Василя, який розповів
про підґрунтя виникнення гуморесок:„Цікавий був чоловік, із чого хочеш зробить
гумор:як не дивна чи кумедна подія– вона вже в гуморесці; дещо придумував , але
більшість із реального сільського життя”, „Веселий був, за усяке діло брався, не
дивлячись на фізичний стан”. Багато гуморесок та віршів присвятив родині; дітей не
мав, тому всю любов віддавав племінника.
Але найціннішою справою свого життя, якій він присвятив багато часу, Яків Абрамчук
вважав роман „Несухоїжи”, який він присвятив своїм землякам; епіграфом до твору
обрав слова Т. Г. Шевченка: „І мертвим і живим,
І ненародженим землякам моїм…
Оскільки дитинство Якова припадало саме на роки Другої світової війни, це значно
вплинуло на його світогляд, життєву позицію, дало поштовх до написання твору–
„Несухоїжи” (станція сіл Тойкут, Любче, Заріччя, Лапні, Воля)
Почалась війна, йому було шість років. В старших роках усі подробиці були забуті,
проте бажання зберегти правдиву, чисту історію свого народу не залишало його. Як
писав у своїй післямова твору „Несухоїжи”, роман писати не збирався, у планах були
лише декілька окремих новел, які б могли повернути читача у жахливі хвилини війни,
розрухи, голоду, страждань;які б розповіли про справжнє, а не перероблене брехнею.
Твір писався протягом 20 років методом збирання інформації, завдяки розповідями
батька, що був учасником війни, дядьків та усіх, хто загалом не викинув із пам’яті
1939-1945роки. Автор не змінював імен та прізвищ людей реальних, яких він приписав
до книги, усі битви, події, смертельні вироки, розстріли євреїв – було передано
правдиво та з подробицями. Були моменти, окремі події, „що мали місце в той чи інший
час, у моєму романі висвітлені не в хронологічному порядку. Деякі з цих подій
відбувались раніше, інші – пізніше, але те, що вони мали місце і відбувались в цьому
куточку Волині– це точно…”
Найбільше у творі мене вразило, як професійно та влучно опису героїв, їх характер,
манери, але саме головне ставлення до рідної землі і народу. Справжні риси деяких
героїв(бургомістра Костючика Петра, Давида, Бобика Івана, старого Хамулки та ін…)
розкриваються саме в розділах „Останній день Несухоїж” та „Страшна ніч”, коли німці
нещадно почали палити всі хати у селищі, навіть тим, хто вірно служив. У кожного
з’явилася думка, що треба було служити своєму рідному краю, адже він не зрадить
ніколи.
Автор не лише писав із розповідей, але і використовував певні газетні мемуари
партизанських командирів Федора Ткаченка і Олексія Федорова. Виділив саме
газету„Радянська Волинь” і допомогу журнчліста– М. І. Радулевича, а саме його нарис
зі спогадів Івана Зарубіна „Командарм Потапов”. Роман має велику кількість герої,але
саме виділився тип названий Яковом Романовичем– „одноденки”.„ Деякі з них
з’являються як метелики-одноденки і відразу зникають”, „ всі ці„ метелики-одноденки”
потрібні були мені, щоб якнайправдивіше передати суть подій і подих того часу”. Окрім
описів героїв, письменник яскраво опису природу свого краю, використовуючи
найрізноманітніші епітети та метафори:„…свої відчуття і любов до неї я старався
перелити в рядки роману”
Дуже любив життя і свій народ. Отаким був мій дід, про якого пам'ятатимуть у селах
та містах, як про краєзнавця, відомого народного цілителя та письменника.