ТЕМА 4

НАЦІОНАЛЬНІ ЕКОСИСТЕМИ
ІННОВАЦІЙ

1. Інноваційна екосистема та сучасні тенденції глобалізації економіки

2. Досвід функціонування національних екосистем інновацій країн світу
3. Особливості функціонування екосистеми інновацій в Україні

Ключові положення
Терміни і поняття
Питання для перевірки знань
Література для поглибленого вивчення

Вивчивши матеріал цього розділу, ви будете ЗНАТИ:

 основні світові тенденції у сфері інновацій;
 види інноваційних систем та їх сутність;
 природу виникнення поняття «екосистема»;
 елементи інноваційної екосистеми та їх функції;
 особливості національної інноваційної екосистеми країн за певною
моделлю інноваційного розвитку.

4.1. Інноваційна екосистема та сучасні тенденції глобалізації

економіки

Правильне визначення напрямів, методів, джерел і виконавців

для забезпечення інноваційного розвитку держави, регіонів і окремих
підприємств є однією з найбільш актуальних проблем. Економічне зростання
національної економіки значною мірою визначається рівнем інноваційного
розвитку підприємницьких структур, якій базується по-перше, на їх зусиллях
і здатності використовувати у своїй діяльності новітні технології, по-друге,
на творчому підході до визначення способів задоволення потреб споживачів,
по-третє, на процесах вдосконалення та оновлення продукції, по-четверте,
на посиленні ринкової позиції та забезпеченні ефективності функціонування
суб’єктів господарювання. Саме інноваційний розвиток забезпечує
формування конкурентних переваг та передумови зростання рівня
найважливіших економічних показників (ВВП на душу населення,
національного доходу, зайнятості, зростання рівня споживання та ін.), які
формують сприятливі умови господарювання; розвитку інституційних основ
інноваційної економіки та її інфраструктури і, в цілому, підвищенні рівня
життя населення.

СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У
США, Сінгапур, Фінляндія, Японія, Ізраїль є
СФЕРІ ІННОВАЦІЙ
найбільш яскравими прикладами реалізації своїх
інноваційних можливостей. Основні світові тенденції у сфері інновацій
визначають такими чотирма напрямками:
1. Криза системи венчурного інвестування (скорочення вкладень на
початкових стадіях інноваційних проектів; збільшення дистанції між
підприємцем і венчурним фондом; посилення конкуренції фондів і так званих
бізнес-ангелів);
2. Посилення ролі держави як замовника інновацій (азіатська,
ізраїльська, фінська моделі побудовані повністю за участі держави);
3. Криза системи, яка склалася на захист інтелектуальної власності
(монополізація окремих сегментів - біотехнологія, ІТ та олігополія на інші;
створення барʼєрів для технологічного розвитку в окремих областях
великими корпораціями);
4. Демократизація інноваційного процесу (розширення обсягу
інвестицій з точки зору географічної експансії і залучення в цей процес
більшої кількості людей; старт підприємництва, починаючи з університету).
 Сьогодні світова економіка знаходиться в кризовій ситуації, і, з одного
боку, це не дає можливостей для інвестицій у розвиток, тому необхідно
зберегти наявні заощадження. Але з іншого боку, спостерігається вибух
наукових відкриттів і винаходів, що призводить до виходу з кризи і
формуванню нових технологічних укладів.
Провідна роль у формуванні сприятливого системного середовища для
розвитку інновацій належить державі, яка маючи відповідну «національну
інноваційну систему» (НІС), здатна реалізувати власний інноваційний
потенціал. Створення НІС, як основного механізму саморозвитку, сьогодні є
головним фактором довгострокового зростання економіки, реалізації
інноваційної моделі розвитку.
Термін «інноваційна система» вперше був введений у науковий обіг у
1985 р. Лундваллом Б.-А., а у 1987 р. Фріман К. дав визначення терміну
«Національна система інновацій». Проте майже одночасно схожі
дослідження виконувались Лундваллом Б.-А. та Нельсоном Р., які також
вважаються основоположниками теорії НІС. Вони на відміну від К. Фрімена,
у визначенні НІС акцентують увагу на національний аспект інноваційної
діяльності (табл. 4.1).
Таблиця 4.1
Визначення терміну «Інноваційна система»
Автор Визначення
К.Фріман (1987) «мережа інститутів приватного та громадського секторів,
чия діяльність і взаємозв'язки спрямовані на ініціацію,
імпорт, модифікацію і дифузію нових технологій »
Б.-А. Лундвалл «елементи і взаємини, які спрямовані на створення
продукції, дифузію і використання нових та економічно
(1992)
вигідних знань... знаходяться або походять з території
національної держави»
Р. Нельсон «сукупність інститутів, чия взаємодія визначає
інноваційну продуктивність (ефективність) інноваційних
(1993)
фірм»
 Надалі ідея «національних інноваційних систем» була розвинена та
перенесена на регіони і сектори економіки. «Акторами» такої системи є
підприємства, університети та інститути. В результаті, крім НІС, стали
виділяти локальні, регіональні, технологічні та секторні інноваційні системи
(табл. 4.2).
Таблиця 4.2
Види інноваційних систем
Вид Характеристика
Концентрація фірм на певному просторі (включаючи
спеціалізованих постачальників обладнання та послуг, а
також покупці) і пов'язані з ними неринкові інститути
(університети, дослідні інститути, різні навчальні заклади,
Локальні органи по стандартизації, місцеві торгові асоціації, що
регулюють агентства, агентства з трансферу технологій,
бізнес асоціації, відповідні державні органи та департаменти
тощо), які скомбіновані для створення нових продуктів і / або
послуг в особливих напрямках бізнесу.
Набір економічних, політичних та інституційних
Регіональні взаємовідносин всередині певної географічної місцевості,
який генерує процес колективного знання, що приводить до
швидкої дифузії знань та кращих практик.
«Динамічна мережа агентів взаємодіючих між собою в
специфічних економічних / технологічних областях в рамках
Технологічні особливої інституційної структури і залучених в генерацію,
дифузію і використання технологій. » (Б. Карлссон,
Р. Станкевич)
«Сектор - це набір видів діяльності які обʼєднані певними
групами продуктів які взаємопов'язані між собою та
відповідають заданому попиту або характеризуються
загальною базою знань. У свою чергу, секторна інноваційна
Секторні система складається із сукупності нових і вже існуючих
продуктів для особливого використання і набору агентів які
виконують діяльність з ринковими і неринковими
взаємодіями для створення, виробництва і реалізації цієї
продукції. Секторна система включає базу знань, технологій,
вкладів та існуючий і потенційний попит.» (Ф. Малерба )
 Однією з передумов появи терміну «інноваційна екосистема» (ІЕ) є те,
що в сучасній науці стають актуальними проблеми посилення суміжності
наук (біології та економіки, філософії та фізики і т.д.).
Основою «перетину» біологічної та економічної науки слугує експансія
наукових пошуків вчення Ч. Дарвіна про еволюцію видів на інші науки
(економіку зокрема).
Поняття «екосистема» відома кожному з курсу біології. У природі
екосистема являє собою складну групу взаємозалежних живих ( флора,
фауна, комахи і мікроорганізми) і неживих (ґрунт, вода, клімат) елементів,
які постійно взаємодіють одне з іншими і отримують вигоду одне від одного
у межах чітко визначеної території. З часом, використання терміну
«екосистема» стало доцільним відносно спільнот, що характеризуються
схожими функціями і структурою. За аналогією з природою екосистема у
ринковій економіці розглядається як складна група компаній і покупців,
постачальників, конкурентів, дистриб’юторів, які здійснюють вплив на бізнес
осіб і груп, а також партнерів, які отримують вигоду один від одного. В еко-
системі покупців ринкова діяльність (інвестиції, спільне розроблення товарів,
ринкова комунікація, логістика і трансакції) здійснюються і контролюються
не стільки постачальником, як споживачем.
Екосистема - поняття, введене А. Тенслі, яке позначає відносно стійку
систему динамічної рівноваги, що складається з співтовариства живих
організмів, середовища їх проживання, системи зв'язків, що здійснює обмін
речовиною та енергією між ними.
Одним з перших дослідників, який застосував термін «екосистема» по
відношенню до економіки став Майкл Ротшильд (1990). Сенс використання
терміна полягав у перенесенні акценту на взаимодії між учасниками системи.
Як живий організм визначається за генами і положенню в ланцюзі живлення,
так і організація визначається за місцем в мережі клієнтів, конкурентів,
партнерів, постачальників, і за рівнем технологій та інноваційності від яких
залежить успіх дії організації в цьому середовищі.
 Ідея технологічного успіху компаній як ключа до підвищення
конкурентоздатності країн, і можливості управління цими процесами на
національному рівні знайшла відображення в терміні «національна
інноваційна система». Але такий підхід часто спонукає дивитися на системи,
як на «історично сформований» комплекс елементів. Навпаки, ідея
екосистеми відсилає до уявлень про складні і динамічні взаємодії в природі.
Екосистемний підхід фокусує нашу увагу на комплексних процесах,
взаємодіях і мережах, які формуються в реальній економіці у боротьбі за
перевагу, за виведення конкретних ідей на ринок.

КОНЦЕПЦІЯ
Концепція інноваційної екосистеми була
ІННОВАЦІЙНОЇ
ЕКОСИСТЕМИ запропонована американським вченим Чарльзом
Весснером в 2005 році і пропонує інструмент для створення умов, які
підвищують конкурентоспроможність організацій у національних і
регіональних економіках. В центрі концепції - уявлення про інновації як про
процес трансформації ідеї в ринковий продукт або сервіс, який вимагає
багато колективних зусиль учасників: компаній, університетів,
дослідницьких компаній, венчурних фондів і їм подібних. Інноваційна
екосистема оформляє ці зусилля, дозволяючи досягти синергетичного
ефекту.
У ході теоретичних дискусій склалося декілька підходів до інноваційних
екосистем, що відображають різні їх сторони. Так, в основі інноваційної
екосистеми Ч. Весснера - різноманітні інститути, тобто формальні і
неформальні правила і процедури, які формують колективну взаємодію в
процесі створення ідеї та просування її на ринок.
Вчені Стенфорда інноваційну екосистему визначають як
«міжорганізаційні, політичні, економічні, технологічні та інвайронментальні
системи, за допомогою яких формується, підтримується і розвивається
сприятливе для розвитку бізнесу середовище ».
 Поняття екосистема застосовано також по відношенню до взаємодіючих
груп суб'єктів, що діють в єдиному довкіллі та створюють цінність, яка
жодна з компаній не змогла б досягти поодинці.
Американський вчений Рон Аднер пропонує простий підхід. За його
думкою, інноваційна екосистема складається з партнерів, від яких залежить
успіх у створенні інновації. Причому до інноваційної екосистеми відносяться
як ті, хто безпосередньо бере участь у створенні інновації (наприклад,
постачальники сировини), так і ті, хто не приймає безпосередньої участі в
створенні продукту, але потрібен для його успішного запуску (наприклад,
мережа спеціальних заправок для електромобілів, який підприємець бажає
виробити). Тому при розробці стратегії інновації необхідно визначити всі
взаємозалежності і партнерства, які необхідні для успіху, так само як і шляхи
створення цих партнерств.
Таким чином, комплексний підхід до аналізу інноваційних екосистем
вимагає і вивчення інститутів, і учасників, і мереж їх взаємодій, і специфіку
навколишнього середовища: культуру, ресурси, технології тощо.
Таблиця 4.3
Підходи до визначення терміну «Інноваційні екосистеми»
Автор Опис

«... набір умов які забезпечують успішне створення і

Копєйкіна Л. розвиток інноваційних підприємств: інвестори, творці
нововведень, інноваційні менеджери (Антрепренери) і
наукове співтовариство.»
«... середовище, необхідне для появи малих інноваційних
Родіонов І.І. компаній, в якій присутні компоненти, необхідні для цього
процесу.»
«... сукупність заходів, спрямованих на забезпечення умов
для появи людей з ідеями, здатними на інноваційні
Юшко С. проекти, а також створення умов для їх розвитку (шкільні
програми, венчурні фонди, економіко-політичні умови та
ін.)»
 «... сукупність учасників ринку і взаємозв'язків між ними. Її
особливість в різнорідності; вона не може складатися з
однотипних учасників. У класичній біологічній екосистемі
Агамирзян І.Р. завжди є трофічні ланцюги. Аналогічно, і в економічній
екосистемі завжди є різні типи компаній, і розвиток
відбувається не у вакуумі, а у взаємодії складної мережі
розробників, виробників, постачальників, сервісних
організацій тощо. »
Використовуючи цей термін багато разів, розшифруємо - що під ним
розуміють. У ньому два ключових слова "інноваційна" і "екосистема".
Інновація - ідея, розробка, або компетенція, яка доведена до угоди.
Найбільш зрозуміле визначення цього поняття - через гроші та знання. Наука
- це коли гроші перетворюються в знання, а інновації - коли знання
перетворюються в дохід. Комерціалізація знань найуспішніше протікає в
сприятливому підтримуючому середовищі - самоорганізуючій екосистемі, де
в наявності всі ресурси, необхідні для створення і зростання інноваційно-
технологічних компаній, а відносини між численними учасниками процесу
налагоджені і гармонізовані.
Екосистема - складна самоорганізована, саморегульована і
саморозвиваюча система (за визначенням складних систем Л. Берталанфі).
Екосистема є відкритою системою і характеризується вхідними та вихідними
потоками речовини та енергії.
Таким чином, інноваційна екосистема (ІЕ) - це
ІННОВАЦІЙНА
ЕКОСИСТЕМА
самоорганізуюча, саморегулююча і саморозвиваюча,
відкрита система, що характеризується вхідними потоками ідей, капіталу,
людей, інформації, ресурсів. У цьому сенсі інноваційна екосистема приклад
економіки, в якій діють специфічні суб'єкти економічних і соціальних
відносин. Відмінність інноваційної екосистеми (ІЕ) в тому, що вона продукує
інновації, ідеї, інтелектуальну власність і людей для суспільства та інших
галузей, які у відповідь дають ІЕ проблеми і запити, а також ресурси для
саморозвитку. ІЕ не може існувати без глобальної економіки, оскільки саме з
неї йде попит на інновації і зміни, а глобальна економіка без ІЕ приречена на
стагнацію і деградацію, тому що ІЕ накопичує в собі ключовий креативний
ресурс.
Ядром ІЕ є інноватори - ті, хто створює, розвиває й просуває інновації
на основі власних мотивацій або на основі попиту. Вищі навчальні заклади
пропонують різні матеріальні стимули своїм науковим співробітникам і серед
них: одноразові виплати; відсотки від майбутніх доходів; фінансування

КЛЮЧОВІ СУБʼЄКТИ
дослідницьких груп і лабораторій; надбавки до заробітної
ІННОВАЦІЙНОЇ
ЕКОСИСТЕМИ плати; облік успіхів комерціалізації в прийнятті рішень
про присвоєня звань і просуванні по карʼєрних сходах. Саме інноватори,
підприємці є ядром ІЕ, саме вони створюють сенси і приводять до руху усю
ІЕ. Крім інноваторів ключовими субʼєктами ІЕ є різні агенти, які
допомагають інноваторам:
̶ фахівці, інвестори (сучасні моделі управління комерціалізацією
інновацій дозволяють зняти з розробника додаткового навантаження з питань
комерціалізації технологій. Усі питання повʼязані з ліцензуванням,
патентуванням та управлінням ІС передаються відповідній організації);
̶ корпорації (найчастіше, головними партнерами по трансферу
технологій є малі та середні підприємства. Міжнародний досвід показує,
наприклад, що в Південній Кореї з ними укладено 81,3% контрактів на
покупку технологій у 2014 р. Крім того, великі компанії готові працювати з
конкурентоспроможними науковими підрозділами, що надають інноваційний
продукт або унікальну компетенцію в рамках міжнародного ринку);
̶ фонди, що фінансують інновації (в той же час, у багатьох країнах з
розвиненими ІЕ науково-освітня політика спрямована на поступове
скорочення державного фінансування НДДКР, що в підсумку змушує
університети розвивати роботу з промисловістю).
Однак, головна роль належить творцям, тому що навіть якщо є
величезний попит, щоб перетворити його в дію потрібна особистість, яка
проявить ініціативу, бо попит завжди латентен (от лат. latentis — скрытый,
невидимый), а пропозиція активна і може виходити тільки від конкретної
особистості. Зрештою інноватори, фахівці і провайдери грошей і послуг
породжують потік інновацій, який суспільство сприймає і оцінює, сплачує.
При цьому суспільство яке розвивається породжує проблеми і, отже, попит
на інновації в самому широкому сенсі, оплачуючи його через корпорації та
інші інститути. З іншого боку інноватори самі створюють інновації і тим
самим створюють новий попит. Тому існує два потоки, які підтримують ІЕ -
потік інновацій і потік попиту на інновації. Відповідно всі учасники ІЕ
можна умовно розділити на дві категорії - ті, хто створює попит на інновації і
ті, хто створює самі інновації.
Комерціалізація інновацій - єдиний процес
КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ
ІННОВАЦІЙ
перетворення потоку ідей, розробок або компетенцій в
активи у форматах проектів з подальшими угодами з продажу створених
активів.
Прийнято вважати, що екосистема інновацій базується
ЕЛЕМЕНТИ
ЕКОСИСТЕМИ
на пʼяти основних елементах (табл. 4.4).
Таблиця 4.4
Елементи екосистеми та їх функції
№ Елемент Функція
1 Наука, інженерно- постачають інноваційні ідеї для
технічне співтовариство комерціалізації, кадри, з яких формуються
і вищі навчальні заклади команди розробників для технологічних
компаній, а також науково-технічної
експертизи
2 Індустрія венчурних відповідає за залучення в екосистему
інвестицій фінансових ресурсів і бізнес-компетенцій,
необхідних для становлення інноваційних
компаній та перетворення їх на повноцінний
бізнес
3 Інфраструктура створює сприятливі умови для існування
інноваційних компаній
4 Стійкий попит на забезпечує нормальне функціонування усієї
інновації екосистеми не тільки на споживчому ринку,
але і на попит великого бізнесу та інших
компаній реального сектору на
високотехнологічну продукцію, на технології і
стартапи
5 Законодавчо-правове створює комфортні умови роботи не тільки
поле для самих інноваційних компаній, але і для
всіх учасників екосистеми, а також задає
зручні правила гри, що дозволяють
вибудовувати розумний баланс інтересів між
різними ринковими гравцями

Для стабільної роботи екосистеми інновацій обовʼязкова не тільки

наявність всіх елементів, але і відповідний розвиток складових частин
(рис.4.1).

Рис.4.1. Інноваційна екосистема

«Вузькі» місця в екосистемі різко знижують її прохідну спроможність в

цілому. Важлива також ефективна взаємодія між її учасниками -
налагоджений трансфер інформації, інтелектуальної власності, компетенцій,
експертизи, капіталу, фахівців та ін. Тому в світі невипадковий феномен
виникнення інноваційних центрів (найбільш відомий приклад - Кремнієва
долина в США), де природним чином «концентруються» учасники
відповідного інноваційного процесу і де вони можуть перебувати в
територіальній близькості один від одного для ефективної взаємодії.
Оскільки метою формування екосистеми є створення і розвиток малих
венчурних підприємств (МВП), то доцільно зрозуміти їх місце на кожному з
рівнів:
1. Рівень корпорації, ̶ усі функції ІЕ здійснюють внутрішні відділи,
компанії, тому малі венчурні підприємства можуть існувати як поглинані і як
такі, що стали згодом дочірніми, або в якості «відбрунькованих (spin-off)» (з
часткою материнського капіталу або без нього) компаній.
2. Рівень регіональної екосистеми, ̶ малі венчурні підприємства
стають результатом роботи ІЕ, і є spin-off великих компаній, можуть
розширювати рамки ІЕ регіонального рівня і на рівних з іншими субʼєктами
входити в неї. При цьому МВП можуть бути: носіями ідей; інвесторами
(якщо самі стали досить успішними).
3. Рівень національної (державної) екосистеми, ̶ МВП присутні
тільки за допомогою знаходження у середині корпоративної чи регіональної
ІЕ, які є частиною державної.
Присутність малих венчурних підприємств на кожному з рівнів
екосистеми має як переваги (свобода у виборі напрямку розвитку) так і
недоліки (необхідність пошуку фінансування).
Вдалими прикладами екосистем національного рівня є система
Фінляндії, Німеччини, США, Канади, Японії; регіонального ̶ МІТ
(Массачусетський університет), Силіконова долина (Стенфордський
університет), Нью Джерсі (Університет Прінстона та колишня Веll -
лабораторія); корпоративного ̶ IBM, Microsoft, GE, Googl тощо.
 4.2. Досвід функціонування національних екосистем інновацій країн
світу
Різні напрямки інноваційної політики приводять до різних результатів
для економіки і суспільства, причому ці результати можуть бути рознесені в
часі. Наприклад, ефективна технологічна політика може дати віддачу в
коротко- і середньостроковій перспективі, фокус на комерціалізації та
розвиток інноваційних малих і середніх підприємств - не раніше ніж в
середньостроковій перспективі, політика у сфері наукових досліджень -
тільки в середньо- і довгостроковій перспективі. Як підказує міжнародний
досвід з розвитку інноваційних систем, випереджаючого і сталого розвитку
національних інноваційних систем (НІС) можна домогтися тільки за умови
адекватної уваги до всіх ключових компонентів інноваційної політики.
Випереджаючий економічний розвиток лідируючих в інноваційній сфері
країн засноване на здатності їх інноваційних систем використовувати
досягнення технічного прогресу для створення доданої вартості. Країни-
лідери досягли високого рівня добробуту основним чином через свої
виключні успіхи в організації результативних інноваційних процесів.
Концепція конкурентоспроможності національних інноваційних систем
пояснює, чому деякі країни домагаються високих результатів у розробці і
комерціалізації інновацій. Конкурентоспроможність НІС визначається як
наявністю необхідного обсягу ресурсів, інститутів і політик, які здатні
забезпечувати результативність інноваційних процесів та їх використання
для підвищення економіки і майбутнього добробуту суспільства.
Дослідження країн і регіонів дозволяють стверджувати, що не існує
одного головного чинника конкурентоспроможності інноваційних систем.
Кожна міжнародна історія успіху - США, Японія, Швеція, Фінляндія,
Німеччина - виникала завдяки спільної дії унікального набору факторів.
Виділяють шість приоритетних факторів конкурентоспроможності
інноваційних систем:
1) талант та ідеї;
 2) комерціалізація;
3) умови попиту;
4) технологічна інфраструктура та галузеві кластери;
5) інноваційний потенціал компаній;
6) інститути та державне управління.
Результатом успішної інноваційної політики держави є збільшення
валового внутрішнього продукту країни за рахунок освоєння виробництва
принципово нових видів продукції та технології, а також розширення на цій
основі ринків збуту вітчизняних товарів.

МОДЕЛІ
Провідну роль у переорієнтації економіки країни за
ІННОВАЦІЙНОГО
РОЗВИТКУ сучасними напрямками розвитку технологій має
відігравати Національна модель інноваційного розвитку, яка повинна
враховувати індивідуальні особливості та потенціал економіки держави.
Виділяють три базових моделі інноваційного розвитку, що розповсюджені на
сучасному етапі глобалізації.
1. «Традиційна» модель - модель повного інноваційного циклу, що
представлена в основному країнами євроатлантичного регіону. Найкращим
прикладом традиційної моделі є національна інноваційна система США.
2. «Європейська» модель:
̶ національна інноваційна система великих європейських країн
(держави з тривалою інтелектуальною та науковою традицією:
Великобританія, Німеччина, Франція, Італія);
̶ інноваційна система малих високорозвинених європейських
країн (Швеція, Нідерланди, Данія, Швейцарія, Фінляндія);
3. «Азійська» модель - значно відрізняється від «традиційної»
моделі, в інноваційному циклі відсутній компонент фундаментальної й
частково прикладної науки (Японія, Південна Корея, Гонг-Конг, Китай).
Розглянемо більш детально особливості національних інноваційних
екосистем деяких країн.
 США
Передумовами формування у США успішної НІС стали: створення
сприятливого інвестиційного середовища, завдяки чому іноземний капітал,
підтримавши на ранніх стадіях розвитку інноваційні підприємства, створив
основу для розбудови потужної інноваційної системи економіки;
розгортання інноваційного процесу на власній основі, тобто за підтримки
державою національних підприємств, адже дуже важливо не тільки створити
умови для припливу іноземних капіталів у країну, а й сприяти розвитку
власних; ефективна система освіти та науки, що природно взаємопов’язана з
корпоративним сектором економіки. Система освіти та корпоративний
сектор США взаємопов’язані та утворюють цілісне інституційне утворення,
що працює над однаковими проблемами.
Все це і заклало фундамент розвитку національної інноваційної системи
США, що без сумніву, стало одним з найважливіших факторів успіху країни і
перетворення її на світового економічного лідера.
Основою національної інноваційної системи США є приблизно 150
першокласних університетів, значна частина з яких посідає перші місця у
світових рейтингах. Саме в університетах США зосереджена основна маса
досліджень в області фундаментальної науки, значна частина прикладних
досліджень.
Наступною особливістю національної інноваційної системи США є
Національні лабораторії, величезні інститути з тисячами співробітників,
зайняті яким-небудь одним надзвичайно важливим напрямком прикладної
науки.
Конкурентні переваги, які притаманні США, — це великий та
комплексний внутрішній ринок, економічна та інституційна інфраструктура,
що дають можливість швидко перерозподілити ресурси для їх найбільш
ефективного використання. Вони підкріплюються ефективною системою
вищої освіти, гнучким графіком інвестування та ринком праці. Саме
гнучкість управлінської та організаційної структури, готовність до
сприйняття новаторських методів управління та нових продуктів є відмінною
рисою економіки США, основним активом якої є підприємницька культура,
що сприймає невдачу у інноваційній діяльності як супутній продукт
інноваційного процесу, та готовність інвесторів до подальшої співпраці. Ця
культурна та ділова атмосфера підкріплена законами про банкрутство, які
обмежують відповідальність підприємця, у ситуації невдачі інноваційного
підприємства. Поєднання цих функцій формує адаптивну, гнучку
інноваційну екосистему, яка створює умови для існування багатьох успішних
малих компаній і дозволяє деяким перерости у нові великі фірми.
Механізмом сприяння розвитку інновацій як елементу стимулювання та
контролю інноваційної діяльності є уряд США, що активно використовує
досить своєрідну форму державного стимулюючого планування: замість
директив-наказів держава розробляє цільові довгострокові програми за
контрактами компаніям-виконавцям. При реалізації державних інноваційних
проектів замовником нової техніки, науково-дослідних і дослідно-
конструкторських робіт (НДДКР) виступає держава, а постачальниками
нових продуктів і виробів стають компанії-підрядники. Потрібно зауважити,
що цілі, завдання та пріоритети кожного з підрядників НДДКР чітко
регламентуються федеральним законодавством США незалежно від того, чи
то університет або неприбуткова корпорація, велика, середня або дрібна
інноваційна фірма, або спільне ризикове підприємство.
Необхідність державно-приватного партнерства полягає у наданні
допомоги урядом підприємству у той складний період, коли воно
знаходиться на стадії комерціалізації наукового винаходу і перетворення
його у інновацію, адже саме у цей період виникає потреба у великих
фінансових вливаннях для введення винаходу у життя.
У практиці уряду США підтримки інноваційних підприємств, як
великих, так середніх і малих, можна навести дві програми, що будуть
найбільш вдалими для ілюстрації державно-приватного партнерства у сфері
інноваційних розробок та виробництва. Це Technology Innovation Program
(TІP), що була заснована Національним інститутом стандартів і технологій
(NIST) у 2007 році для підтримки високоризикових американських компаній
на ранніх стадіях інноваційного процесу, які мають великий виробничий
потенціал та можуть бути особливо корисними для суспільства. TІP приймає
заявки на участь у програмі від приватних компаній, ВНЗ, національних
лабораторій неприбуткових організацій для підтримки високоризикових
інноваційних розробок. До речі федеральні лабораторії та інші науково-
дослідні установи держави є найважливішим джерелом науково-технічних
знань і основним механізмом реалізації політики Уряду США з питань
створення інновацій.
Small Business Innovation Research Program (SBIR) — друга програма
підтримки малих інноваційних підприємств і є наймасштабнішим прикладом
державно-приватного партнерства у сфері підтримки малих інноваційних
фірм, яка створена для стимулювання технологічних інновацій приватного
сектору при наданні урядом нових, економічно ефективних, технічних і
наукових рішень складних проблем місії.
Центральним пунктом програми SBIR та ТІР, розроблених для
підтримки ризикових інноваційних проектів, є розширення фінансових
можливостей підтримки інноваційного процесу, який відбувається у
дослідних неприбуткових організаціях, але, у разі успіху, можуть
забезпечити прогрес суспільства в цілому.
Загалом, до основних задач, на розв’язання яких спрямована сучасна
науково-технічна політика США, яка реалізується через структури НІС,
належать такі:
̶ підтримка інноваційної активності у приватному секторі;
̶ розвиток базових технологій, якими займаються переважно університети
при співпраці з корпоративним сектором;
̶ розробка програм підтримки малого бізнесу для покращення
ефективності поширення інноваційних технологій на ринку;
 ̶ державно-приватне партнерство у розробці інноваційних проектів для
підтримки інноваційних підприємств на ранній стадії розвитку;
̶ активна участь у міжнародному поділі праці у сфері НДР із метою
скорочення витрат на дослідження і розробки.
Німеччина
До пріоритетних напрямів економічної політики ФРН належить
сприяння інноваційному та технологічному розвитку країни, як через
формування ефективної системи державної підтримки наукової та
інноваційної діяльності, так і шляхом заохочення недержавних інвестицій.
Успішне протистояння викликам глобалізації, успішний перехід до
економіки та суспільства знань, зберегаючи при цьому передові позиції у
світі в економічній, науковій, технологічній та соціальній сферах можливе за
рахунок дотримання високої інноваційної динаміки та виходу на рівень
передових світових технологій.
За рівнем витрат, це 2,5% ВВП, на науково-дослідні та
експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР), Німеччина посідає
одне із провідних місць серед економічно розвинутих країн. Проте більшість
галузей економіки та підприємств, передусім це стосується провідних
німецьких корпорацій, самостійно вкладають вагомі інвестиції у розвиток
наукової та інноваційної діяльності. Широко використовується й можливість
фінансування НДЕКР за рахунок відповідних програм і фондів ЄС.
Ухвалена урядом у 2006 р. Стратегія розвитку Німеччини у сфері
високих технологій стала важливим кроком у напрямку вдосконалення
нормативно-правового забезпечення, організації та функціонування
національної інноваційної системи.
Стратегія визначає сімнадцять пріоритетних сфер інноваційного та
технологічного розвитку країни, які відповідають визначним національним
інтересам та містять значний науковий та економічний потенціал
(енергозбереження, захист довкілля, охорона здоровʼя, безпека, підвищення
мобільності, біо-та нанотехнології, новітні матеріали для виробництва тощо).
Для кожної з пріоритетних сфер підготовлено графік реалізації заходів з
покращення рамкових умов діяльності та надання необхідної фінансової
підтримки з боку держави. Координатори реалізації Стратегії на
федеральному рівні - Міністерство освіти і досліджень та Міністерство
економіки і технологій, якім відводиться ключова роль у державній системі
підтримки інноваційної діяльності.
Складовою частиною загальнодержавної системи підтримки наукової та
інноваційної діяльності є й широко розгалужена мережа державних і
публічно-правових науково-дослідних закладів різного спрямування, що
фінансуються за рахунок федерального та регіонального так званих
«земельних» бюджетів. До них належать інститути, обʼєднані у наукові
товариства, які орієнтовані, насамперед, на прикладні дослідження на
замовлення державного і приватного секторів економіки.
Велику увагу в ФРН приділяють всебічному сприянню поглиблення
процесів розробки та комерціалізації інновацій, а саме: практичної співпраці
між наукою та реальним сектором економіки, розширенню мереж кооперації
та обʼєднань потенціалу науково-дослідних установ і компаній через
створення інноваційних союзів і кластерів; інвестування у сферу наукової й
інноваційної діяльності та, водночас, поєднання інвестицій з науковим
потенціалом університетів, науково-дослідних інститутів: технопарки,
інкубатори технологій, інноваційні центри та їхні аналоги, які почали
успішно розвиватися набагато раніше.
Головною метою державних програм підтримки інноваційної діяльності
є розділення ризиків з компаніями або організаціями, які займаються
впровадженням інновацій. Забезпечення посилення конкурентних позицій
підприємства в країні та за її межами й підвищення ефективності його
діяльності, за рахунок впровадження нових товарів і послуг, - головна умова
отримання державної підтримки.
Фінляндія
 Національна інноваційна модель Фінляндії, де вважається переміг
хайтек, визнана однією з найбільш ефективних у світі. Вирішальним
фактором, що сприяв швидкій зміні орієнтирів фінської економіки, було
збільшення інвестицій у науково-дослідницьку діяльність, тобто відбулась
переорієнтація економіки з виробництва сировинних ресурсів на наукомістке
виробництво.
Фінляндія стала першою країною, яка визначила основним елементом
політики в сфері науки й технології саме концепцію національної
інноваційної системи. На практиці це означало збільшення кількості
підприємств, в основі діяльності яких лежали інновації й ноу-хау, а також
підтримка організацій, що займаються дослідницькою діяльністю.
При визначенні основних напрямків інноваційної політики у Фінляндії
акцент було зроблено на якісну післядипломну освіту, а також на заохочення
наукової діяльності, що стало вирішальним у створенні відповідних закладів.
Основна мета школи післядипломної освіти - поліпшення якості підготовки
майбутніх науковців у процесі роботи над дисертаційним дослідженням й
розширення можливостей міжнародного співробітництва, яка нараховує у
цій країні вже близько 130 таких закладів.
Політику Фінляндії в сфері науки, інновацій та технологій до 2009 р.
формувала Рада з наукової та технологічної політики під головуванням
Премʼєр-міністра, яка ухвалила заснування пʼяти стратегічних центрів
(кластерів), які мають ключове значення для розвитку фінського суспільства,
бізнесу й промисловості, а саме:
̶ енергетика й захист навколишнього середовища;
̶ металопродукція й машинобудування;
̶ лісова галузь;
̶ охорона здоровʼя;
̶ інформаційна й комунікаційна індустрія, покликані забезпечити
координацію дослідницьких ресурсів у країні та за кордоном.
 З січня 2009 року розпочала роботу Рада з питань досліджень та
інновацій, яка замінила Раду з питань наукової та технологічної політики.
Рада є головним дорадчим органом Уряду з питань моніторингу, оцінювання
та визначення головних напрямків політики в галузі технологій та інновацій.
Фінляндія є однією з провідних країн світу за обсягами інвестицій у
наукові дослідження, кошти яких розподіляються Міністерством праці та
економіки і Міністерством освіти. Вузівська наука складає основну частку
фундаментальних й частину прикладних досліджень країни, яка фінансується
Академією Фінляндії - це центральний науковий адміністративний орган
підконтрольний Міністерству освіти.
Крім Академії Фінляндії фінансують науку фонд «Sitra», що діє під
егідою Парламенту країни, і національне фондове агентство з технологій та
інновацій «Tekes», яке є підзвітним Міністерству праці та економіки країни.
Фонд «Sitra» працює з молодими інноваційними компаніями виступаючи
венчурним фондом, який вкладає в них кошти в обмін на відсоток їх акцій
(близько 30-40%), після чого, відпрацювавши з компанією від трьох до пʼяти
років, продає її акції іншим інвесторам.
Фондове агентство «Tekes» покликано зміцнювати співробітництво
університетів і компаній з метою створення нових продуктів, розподіляє
більшу частину бюджетних коштів, які виділяються Міністерством на
прикладні дослідження. Для бізнесу подібне співробітництво досить вигідне,
тому що поєднуючись із наукою, він одержує підтримку держави в особі
«Tekes» для власного розвитку.
Таким чином, в Фінляндії створено міцну та ефективну систему
інноваційного розвитку, яка базується на скоординованій діяльності урядо-
вого сектору та бізнесу.
Швеція
Основною рисою інноваційних систем малих високорозвинених
європейських країн, до яких відноситься Швеція, є винятково високий рівень
фундаментальної науки, фінансованої переважно державою. Швецька
інноваційна система складається з трьох основних інноваційних систем:
̶ національної;
̶ галузевої;
̶ регіональної.
Структура, яка покликана відповідати за розвиток інноваційної
діяльності в Королівстві Швеція та розробляти інноваційну політику в
державі з метою забезпечення економічного зростання та прогресу у
наукових дослідженнях, є Шведська Агенція розвитку інноваційних систем -
VINNOVA, яка має програми, що впроваджуються у трьох напрямках:
̶ Національні програми - забезпечують підтримку науковців на етапі
впровадження програм на комерційній основі, а також центри
відповідальності, які розвивають звʼязки між академічними дослідженнями
та промисловими дизайнерськими і конструкторськими центрами;
̶ Регіональні програми - VINNOVAХТ, які забезпечують регіональний
розвиток через сформовані динамічні інноваційні системи;
̶ Галузеві інноваційні системи, які підтримуються Агенцією і
спеціалізуються на таких пріоритетних напрямках: інформаційно-
комунікаційні технології, біотехнології, сучасні та надсучасні технологічні
процеси, розробки у галузі матеріалознавства, транспорту та тривалості
використання продукції.
Формулювання та здійснення політику уряду щодо впровадження та
підтримки інноваційних технологій передано відповідним урядовим
агенціям, якими розроблено ряд прикладних програм та здійснено пошуки
джерел як приватного так і державного фінансування таких програм.
Головними Агенціями, які займаються впровадженням інноваційної
політики є: Агенція для розвитку інноваційних систем VINNOVA, Шведська
Агенція розвитку бізнесу NUTEK, Агенція з освоєння космосу (Space
Agency) та Енергетична агенція STEM.
 Важливу роль у інноваційній системі Швеції відіграють дослідницькі
ради, які безпосередньо не приймають участі в інноваційний діяльності але
надають підтримку у проведенні досліджень, що є за своєю суттю
інноваційним. Метою нової організаційної структури дослідницької роботи є:
̶ просування інтенсивних досліджень у пріоритетних галузях науки;
̶ посилення контролю за виконанням дослідницьких робіт;
̶ підтримка міжгалузевих та міжнаукових дослідницьких проектів;
̶ поліпшення розповсюдження інформації про дослідницькі проекти та
здобутки.
Основною дослідницькою Радою Швеції є Шведська дослідницька рада ,
яка спрямована на вирішення головного завдання у системі досліджень ̶
підтримки розвитку досліджень у галузях фундаментальної науки і, яка не
тільки забезпечують підготовку кадрів вищої кваліфікації в галузі
фундаментальної науки, але й забезпечує постійну взаємодію між між-
народною науковою елітою та найбільш талановитою молоддю тих країн, у
яких ці інститути розташовані. Високий рівень фундаментальної науки
дозволяє підтримувати дуже високий рівень викладання в провідних
університетах .
Більшість інноваційних і дослідницьких програм у Швеції здійснюються
в дослідницьких лабораторіях університетів, коледжах і приватних
дослідницьких лабораторіях великих виробничих компаній. Деякі
інноваційні програми у Швеції, метою яких є поєднання бізнесу та
досліджень, ініціюються безпосередньо державою та відповідно
фінансуються за державні кошти.
Прикладні дослідження у Швеції забезпечуються за рахунок грантів і
спільних проектів з великими транснаціональними корпораціями - Volvo,
Ericsson.
Загальні обсяги фінансування дослідницької та інноваційної діяльності у
Швеції складають 4% від щорічного ВВП. Сюди включається державне та
приватне фінансування, причому бізнес відіграє ключову роль у
фінансуванні інноваційних досліджень - приблизно 3,32% ВВП Швеції, і за
цим критерієм є найвищими серед країн ОЕСР.
Японія
При всій потужності японської економіки національна інноваційна
система Японії значною мірою відстає від національної інноваційної системи
США і сконцентрована на зовсім інших напрямках. Дослідницька роль
університетів в Японії значно менш важлива в порівнянні з роллю
дослідницьких лабораторій найбільших японських корпорацій, що
пояснюється тим фактом, що в цілому національна інноваційна система
Японії не занадто сильно орієнтована на фундаментальне знання. У центрі
уваги перебувають технічні інновації й новітні технології. На даний момент
Японія концентрується на прикладних інженерних розробках з ефективним
комерційним виходом, поступово розвиваючи разом із цим новітні фізичні
дослідження в галузі напівпровідникових матеріалів і нанотехнологій.
Найважливішою особливістю національної інноваційної системи
Японії є її орієнтація на забезпечення високоякісних продуктів експорту у
високотехнологічній сфері.
Інноваційна інфраструктура Японії включає ряд складових.
1. Державна інфраструктура з підтримки інноваційної діяльності має
такий склад:
- Рада з питань політики у сфері науки і техніки яка займається
питаннями планування, формування та загальної координації науково-
технічної політики. Рада розглядає питання глобального масштабу та
характеру (проблеми зростання популяції населення, проблеми нестачі їжі,
захист навколишнього природного середовища, пошук альтернативних
джерел енергії) і комплексно обґрунтовує національні пріоритети розвитку
країни на найближчу перспективу.
- Міністерство освіти, культури, спорту, науки та техніки (MEXT),
Міністерство економіки, торгівлі та промисловості (МЕТІ), державні
науково-дослідницькі інститути, університети та різноманітні приватні
корпорації, які залучені до процесу формування інноваційної політики та
підтримки інноваційної діяльності в Японії.
2. Інститути, які задіяні в інноваційній діяльності.
Найбільшими науково-дослідницькими інститутами на державному рівні
є Національний інститут матеріалознавства, який підпорядковується МЕХТ,
Національний інститут сучасної промислової науки та технології і
Організація розвитку нових видів енергії та промислових технологій, які
підпорядковується МЕТІ, Японське агентство дослідження космосу
(ДЖАКСА), яке було утворене обʼєднанням Інституту космосу та
астронавтики, Національної агенції досліджень космосу тощо.
3. Механізми сприяння розвитку інновацій в Японії регулюються
Законом з науково-технічного розвитку, покликаний зміцнити національну
економіку та спрямований на розвиток науково-технічної галузі, яка б
забезпечувала сталий розвиток країни та світове лідерство у зазначеній сфері.
Радою з питань політики у сфері науки і техніки (РПНТЯ) при Кабінеті
міністрів Японії передбачено обовʼязкову розробку та підтримку так званих
«Базових Планів розвитку науки і технології в Японії», які приймаються
кожні пʼять років. У цих Планах повністю висвітлюється політика розвитку
основних науково-дослідних розробок, їх ресурсне забезпечення та
комерціалізація у суспільстві і економіці країни.
4. Джерелами фінансування є витрати державного бюджету на науку та
технології, майже дві третіх з яких розподіляються через МЕХТ та 17% через
МЕТІ.
Міністерства, які відповідають за інноваційну політику, використовують
однакові інструменти для її впровадження: пряме фінансування своїх
дослідницьких організацій та окремих дослідницьких проектів і програм, а
також дослідницькі проекти та програми через спеціалізовані агенції при
міністерствах.
Урядом можуть фінансуватись як державні проекти, так і проекти
приватних дослідницьких організацій та університетів.
 5. Оцінювання ефективності діяльності науково-дослідницьких установ,
що надають інноваційну підтримку, та підприємств , що її отримують,
займається Рада з питань політики у сфері науки і техніки. Наприклад, при
Раді створений Комітет по оцінюванню діяльності Національного інституту
сучасної промислової науки та технології, який складається з позаштатних
оцінщиків - професорів, голів НАА та компаній, журналістів, а також
штатних співробітників. Критеріями оцінювання діяльності організації та
ефективності проектів є: діагностика дорожньої карти проекту (соціально-
економічні ефекти від впровадження проекту, план реалізації заходів по
впровадженню проекту, технічні елементи, порівняння з іншими проектами);
визначення наслідків реалізації проекту та ефективності менеджменту
проекту.

4.3. Особливості функціонування екосистеми інновацій в Україні

Особливість інноваційної політики України визначається тим, що
національна економіка тривалий час розвивалась як підсистема єдиного
народногосподарського комплексу СРСР, виробляла лише 20 % кінцевого
продукту та була зорієнтована на обслуговування промислового виробництва
інших союзних республік. З моменту проголошення акта про політичну
незалежність перед Українською державою постало актуальне завдання
створити власну економічну систему, що має функціонувати на ринкових
засадах. Важливою особливістю трансформаційного процесу перехідного
періоду в Україні було формування ринкового господарства в умовах уже
існуючого індустріального суспільства. Функціональна заміна
централізовано керованих планових зв'язків на ринкові в системі державного
управління економікою обов'язково супроводжується глобальними
структурними перетвореннями на всіх рівнях суспільного життя. Особливе
місце в цьому процесі належить реструктуризації економіки, складовими якої
є:
 — структурні зрушення (тобто виведення основних фондів з
виробництва без заміни та відшкодування тощо);
— капіталоновації, створення нових виробничих структур на базі
принципово нових технологій;
— структурне трансформування, що поєднує перші два напрями та
передбачає оптимізацію заміни старих фондів і економічних форм існування
підприємницької діяльності на нові.

ПРІОРИТЕТИ
Головні пріоритети державної політики України
ДЕРЖАВНОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ базуються:
̶ у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладні
дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий,
технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід
вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і
науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-
технологічного розвитку; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я
людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріально-
технічного забезпечення наукової діяльності;
̶ у сфері технологічного розвитку: дослідження та створення умов для
високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення
медичних закладів технікою, а населення — лікарськими препаратами,
засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-,
енергозберігаючих технологій;
̶ розробка сучасних технологій і техніки для електроенергетики,
переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу,
легкої та харчової промисловості;
̶ у сфері виробництва: формування наукомістких виробничих процесів,
сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур
(технопарків, інкубаторів тощо); створення конкурентоспроможних
переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей
економіки держави; впровадження високорентабельних інноваційно-
інвестиційних проектів.
Сьогодні інноваційна діяльність українських підприємств відзначається
порівняно низькими показниками. Особливо це стосується малого
інноваційного бізнесу, хоча, водночас, він відіграє важливу роль основного
середовища для української економіки загалом та для великого бізнесу
зокрема.
Попри те, що навколо тільки й розмов про високий інноваційний
потенціал країни і необхідність побудови нової економіки, що ґрунтується на
знаннях, розвиток малих інноваційних компаній стикається із серйозними
проблемами. Серед них – недосконалість законодавчої бази і корупція;
нерозвиненість українського ринку інновацій; низька щодо здійснення
інноваційної діяльності мотивація підприємців; практично відсутність
підтримки з боку держави процесів розробки і впровадження тощо.
Але не меншою, якщо не найбільшою, проблемою на шляху
інноваційного розвитку малого та середнього підприємництва є відсутність
відповідних традицій і середовища, в якому створення стартап-компаній –
субʼєктів малого інноваційного підприємництва, було б природним і
бажаним для всіх стейкхолдерів інноваційного ринку.
Зрозуміло, що виникнення і розвиток таких традицій та середовища
можливі лише за умови вирішення дієвого управління людськими ресурсами,
тобто забезпечення підготовки необхідної чисельності науковців та
інженерів, спрямування їх на створення інноваційних стартап-компаній та
підприємств.
Річ у тім, що бізнес-освіта в Україні нещодавно почала розвиватися і
забезпечення її ефективності зумовлює обʼєктивну необхідність до
інтерактивних методів навчання, відкриття бізнес-шкіл тренерів-практиків
високотехнологічного бізнесу для підтримки творчого інтелектуального
потенціалу.
 Ще однією проблемою є відтік мізків. Особливо непокоїть
спрямованість на еміграцію талановитої молоді, яка не завжди має
можливості реалізувати свої наукові та підприємницькі нахили в Україні.
Поштовхом для прискореного розвитку академічного сектора науки повинно
стати збільшення бюджетного фінансування у розрахунку на одного
науковця. Основною причиною низького рівня заробітної плати, а
відповідно і низького статусу професії науковця у суспільстві, відсутність
матеріально-технічної бази є недостатнє бюджетне фінансування яке
спонукає перспективних науковців до від’їзду закордон.
Для подолання цих проблем на базі університетів необхідно
інтенсифікувати створення інноваційного середовища екосистеми. Важливим
і необхідним його елементом є сучасні стартап - школи, головною метою
діяльності яких є навчання студентів, аспірантів, випускників технічних
вишів і винахідників, забезпечення набуття ними практичного досвіду,
ознайомлення їх з відповідними ефективними практиками та організація
запуску високотехнологічних стартапів. На всіх етапах навчання
забезпечується співпраця з бізнес-інкубаторами і Науковими парками та
ефективна взаємодія з іноземними та вітчизняними фахівцями з практичним
досвідом створення і розвитку високотехнологічних стартап-компаній.
Україна сьогодні не в змозі забезпечити випереджальний розвиток тех-
нологій та високотехнологічних галузей, адже параметри її інноваційно-
технологічного розвитку вже давно знаходяться поза межами допустимих
граничних показників.
Ускладнює шлях розвитку нашої держави й нееквівалентний
зовнішньоекономічний обмін, постачання ресурсів закордон та ввезення
готової продукції, що значно зменшує можливі обсяги доданої вартості та
знижує прибутковість національних компаній, а відповідно й перспективи
зростання.
Науково-технічна активність в Україні на сучасному етапі та у
найближчій перспективі гальмується тим, що більшість вітчизняних
підприємств не спроможні здійснювати високопродуктивну науково-
технічну, технологічну та інноваційну діяльність, адже, у вітчизняному
законодавстві фактично відсутні норми, що б стимулювали до такої
діяльності, більше того чинний механізм регулювання науково-технічної
діяльності суб’єктів господарювання певною мірою протидіє залученню та
розширенню джерел фінансування інноваційного розвитку.
Незацікавленість суб’єктів господарювання фінансувати наукові
дослідження і розробки, вкладати кошти у проекти з тривалим періодом
окупності та ставлення до цієї проблеми держави на сьогодні є головними
причинами того, що витрати недержавного сектора на наукові дослідження
скорочуються.
Фінансування науки за залишковим принципом, відсутність вагомих
стимулів до здійснення інноваційної діяльності та державної підтримки
високотехнологічних підприємств, недосконале законодавство,
корумпованість державних чиновників призвели до вкрай негативних
структурних змін в економіці, а саме зростання частки сировинних,
низькотехнологічних виробництв та занепаду високотехнологічних.
Дуже гострою проблемою в Україні є забезпечення взаємодії науки,
держави та підприємницького сектору, адже, велика кількість цікавих
розробок, що створюються вітчизняними винахідниками, не знаходять
інвесторів для їх реалізації, наукові дослідження фінансуються дуже слабо.
Корисним для України є досвід країн розвиненої ринкової економіки у
аспекті співпраці університетів та підприємницького сектору, розробки
спільних навчальних програм, програм стажування молоді на підприємствах,
програм державно-приватного партнерства у сфері інноваційної діяльності.
Для того, щоб забезпечити розвиток України за інноваційною моделлю
необхідно провести заходи щодо вдосконалення системи фінансування
інноваційної діяльності, а саме:
̶ запровадити фінансування досліджень на основі справедливого
конкурсу;
 ̶ використовувати прогресивні форми фінансування інноваційних
підприємств (державні цільові програми, інноваційні фонди, венчурне
підприємництво, бізнес-інкубатори та ін.);
̶ відновити пільгове оподаткування для інноваційного бізнесу.
Питання вдосконалення фінансування науки та інноваційної діяльності
може бути успішно вирішено лише після введення в дію в Україні законів
про боротьбу з корупцією, проведення заходів для виведення бізнесу з «тіні»
та створення дійсно прозорих механізмів фінансування державних
інноваційних програм.
Підсумовуючи світовий досвід, слід зазначити, що Україні необхідно
створювати індивідуальну модель інноваційного розвитку. Це обумовлено
історично високим рівнем розвитку фундаментальної науки, високим
промисловим та сільськогосподарським потенціалом, які в сукупності
дозволяють створити модель повного інноваційного циклу. Найбільшою про-
блемою на такому шляху розвитку постає фінансування фундаментальної та
прикладної науки та ефективний трансфер технологій. У цьому напрямку
можна застосувати досвід моделей інноваційного розвитку азійського типу.
Таким чином, для успішного розвитку національної інноваційної системи
необхідно об'єднати досвід традиційних та альтернативних моделей інно-
ваційного розвитку.

КЛЮЧОВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Крім національних інноваційних систем, виділяють локальні,

регіональні, технологічні та секторні інноваційні системи.
2. Інноваційна екосистема - це самоорганізуюча, саморегулююча і
саморозвиваюча, відкрита система, що характеризується вхідними потоками
ідей, капіталу, людей, інформації, ресурсів.
 3. Екосистема інновацій базується на пʼяти основних елементах: наука,
інженерно-технічне співтовариство і вузи; індустрія венчурних інвестицій;
інфраструктура; стійкий попит на інновації; законодавчо-правове поле. Для
стабільної роботи екосистеми інновацій обовʼязкова не тільки наявність всіх
елементів, але і відповідний розвиток складових частин.
4. Метою формування екосистеми є створення і розвиток малих
венчурних підприємств, які містяться на кожному з рівнів: рівень корпорації,
рівень регіональної екосистеми, рівень національної (державної ) екосистеми.
5. Провідну роль у переорієнтації економіки країни за сучасними
напрямками розвитку технологій відіграє Національна модель інноваційного
розвитку, яка враховує індивідуальні особливості та потенціал економіки
держави. Виділяють три базових моделі інноваційного розвитку: традиційну,
європейську та азійську.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

Економічна екосистема
Інноваційна екосистема
Субʼєкти інноваційної екосистеми
Комерціалізація інновацій
Види інноваційних систем
Елементи екосистеми
Моделі інноваційного розвитку

ПИТАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Які світові тенденції сприяють інноваційному розвитку?

2. Дайте характеристику видам інноваційних систем?
3. Сутність концепції інноваційної екосистеми?
4. В чому полягає відмінність інноваційної екосистеми від екосистеми
економічної?
5. Назвіть елементи екосистеми та розкрийте їх функції?
6. Охарактеризуйте національні інноваційні екосистеми представлених країн
світу?
7. Основні проблеми інноваційного розвитку України?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ

1. Інноваційна політика зарубіжних країн: концепції, стратегії, приорітети

(інформаційно-аналітичні матеріали, підготовлені Комітетом Верховної
Ради України з питань науки і освіти та Міністерством закордонних
справ України). Частина 6. – С.335-520.
2. Яковлева А.Ю. Факторы и модели формирования и развития
инновационных екосистем. Диссертация Яковлева А.Ю.

3. Копейкина Л. Экосистема для инновационного бизнеса / Л.Копейкина //

The ANGEL Investor.- 2008. - №1(02) – С.10-13.
4. Праздничных А.Н. Построение инновационной экономики для будущего
/ А.Н.Праздничных // Российский журнал менеджмента. – 2013. - №2 –
Том 11. - С.107-150.
5. Карпенко А.В. Формування та розвиток національної інноваційної
системи України / А.В.Карпенко // Збірник наукових праць Таврійського
державного агротехнологічного університету (економічні науки). - 2013.
- № 1(2). - С. 102-115.
6. Лебедева Л.В. Особливості інноваційної політики країн
 постіндустріальної економіки. / Л.В.Лебедева // Формування ринкової
економіки. – 2010. - №24 – С.6-17.
7. Синиця Т.В. Особливості розвитку інноваційної економіки України:
фінансово-економічний аспект. / Т.В.Синиця, І.В.Осмірко, Г.С.Топчій //
Проблеми економіки. Науковий журнал. – 2011. - №4. – С.54-60.
8. Мілевська Т.С. Моделі інноваційного розвитку економіки. / Т.С.
Мілевська // Бізнес інформ. Науковий журнал. – 2012. - №7. – С.44-47.
9. Развитие инновационных экосистем вузов и научных центров. РВК.
Санкт-Петербург, февраль 2015.