Історичні назви українських територій[ред. | ред.

код]
Докладніше: Назва України
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У
X—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної
спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу
підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення
себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська
держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно
іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством[1].
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого —
київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав
вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У
церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для
позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті
XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського
православного простору Польщі та Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст.
став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її
попередню назву (Україна)[2].
На західноєвропейських географічних мапах зе́ млі колишніх північно-східних князівств
послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени
колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з
первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також
Roxolania)[2].
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської
унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна (саме
ця назва зустрічається також у деяких іноземних документах — наприклад, у списках студентів
Сорбонни). Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали у
двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як
синонім усього українського простору[2].
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР[3].

Доісторичний період[ред. | ред. код]

Докладніше: Доісторична Україна
Кам'яна доба[ред. | ред. код]
Докладніше: Кам'яна доба на території сучасної України
Палеоліт (1,5 млн — 11 тис. років тому). Перші люди на території сучасної України з'явилися в
епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тис. років тому[4].
Найдавніша стоянка первісної людини на території України, Королево-1 на Закарпатті, віком
від 1 млн років (гюнцьке зледеніння)[5]. У верхніх шарах пізнього палеоліту сліди
культури ашель і мустьє. Останнє палеолітичне поселення існувало тут на початку вюрмського
зледеніння — близько 50 тис. років тому[5][6]. Заселення відбувалося із заходу на схід,
кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тис. років тому. Знаряддя праці цих людей, у яких
археологи вбачають пітекантропів, виявлено окрім Закарпаття також
на Наддністрянщині, Житомирщині, Донбасі та в Криму. Проте викопних решток пітекантропів
не знайдено[4]. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь:
гюнцького, міндельського, ріського (максимальне, льодовик доходив до умовної
лінії Дніпро — Львів) і вюрмського, які формували природні зони
України: тундру, лісостеп і степ[7].
У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тис. років тому,
територію України займали неандертальці. Дослідники виявили понад 300 стоянок і поховань
цих людей, переважно у гірських районах Закарпаття, Прикарпаття, Надпоріжжя, ряд стоянок в
печерах східної частини Кримських гір — Киїк-Коба, Пролом I, Буран-Кая III, Вовчий Грот[8]. На
стоянці Молодове на Дністрі була знайдена лопатка мамонта з