Плач Єремії книга Старого заповіту та Танаху.

Під час вавилонської

неволі євреї, що залишилися в Палестині, у визначені дні збиралися
на руїнах Єрусалимського храму і відправляли покаянні
богослужіння. Від тих літургійних обрядів залишилося п'ять пісень,
названих Плачем. Вони відображають масштаб поразки, якої зазнав
вибраний народ через втрату Єрусалима і зруйнування храму.
Приписування цих Книг пророку Єремії, хоч і базується на згадці в
Сентуагінті в та виразній вказці у Вульгаті , не видається слушним.
Отже автор залишається невідомим. Найімовірніше їх було декілька.
Плач Єремії складається із п'ятьох жалібних пісень про зруйнування
Єрусалима, що його вчинив у 587 р до н. е. вавилонський
цар Новухасадор, про кінець юдейської держави, про страждання
народу під час облоги міста. Плач є втіленням непохитної віри і надії
на Бога. Автор свідомий того, що всі навіть найтяжчі випробування,
які спіткали Ізраїль, є справою доброго і всемогутньго Бога. Саме це
дозволяє зберегти йому рівновагу духу й вірити в те, що Ізраїль
подолає всі труднощі, якщо захоче повернутися до Бога і дійсно
повернеться. Тому кульмінаційним богословським моментом книги є
її кінцевий заклик: «Наверни нас Господи, до себе, і ми повернемось:
обнови наші дні, як було колись» Автор одверто каже, що юдеї, за
свій упертий та безнастанний непослух супроти Бога, цілковито
заслужили на таку страшну національну катастрофу, але при тому
висловлює надію на прощення та відновлення.Форма плачу високо
поетична, характер його — елегійний. Кожна пісня єврейського
тексту (крім п’ятої) має свою послідовність початкових літер у
Повторення слова ‘ еках (“О як же…”, “Яким же…” тощо) на початку трьох із п’яти
частин У Книзі Плач Єремії кожна з перших чотирьох частин має акростичне впорядкування,
себто вірш 1 починається з літери ‘алеп, вірш 2 – з літери бет і так далі. Част. 1, 2 та 4 мають
по 22 вірші, які розпочинаються 22 літерами єврейського алфавіту. Част. 3, серце книги,
містить 66 віршів. У цій частині перші три вірші розпочинаються з ‘алеп, три наступні –
з бет і так далі. Лише част. 5 не має акростичного впорядкування, хоча (як і част. 1-2 та 4)
містить 22 вірші.

Чому ж Єремія використав акростичне впорядкування? Однією з причин, можливо, було

прагнення допомогти читачам запам’ятати слова жалобних пісень.

Другою причиною використання акростичного порядку, ймовірно, було бажання наголосити

читачам на повноті їхніх страждань за гріхи. Автор використав алфавітний порядок, щоб
нагадати людям: суд над Єрусалимом відбувся «від А до Я». Можливо, Єремія мав на думці
обидві причини, коли укладав таким чином част. 1-4. Однак част. 5 він так не впорядкував.

Перша жалобна пісня Єремії окреслила основну тему книги – смуток через гріх. П’ять разів у
част. 1 він зазначив, що заклики Єрусалима про допомогу після його падіння залишалися без
відповіді: “нема нікого, хто б його розважив” (вірші 2, 9, 16-17, 21). Місто відвернулося від
захисту й опіки свого люблячого Бога, аби йти за примарними угодами з іншими народами
та бездушними ідолами, а тепер, коли воно найбільше потребувало допомоги інших, то
врешті побачило, що одиноке – безпомічне й беззахисне.

Єремія розкрив тему смутку Єрусалима, надавши дві словесні картини міста. Перша картина
описується з погляду стороннього спостерігача, який дивиться на місто ззовні (вірші 1-11),
тобто вона показала погляд ззовні всередину. Друга картина – це персоніфікація Єрусалима,
який закликає всіх перехожих зупинитися й глянути на його стан (вірші 12-22). Ця картина,
отже, показала погляд зсередини назовні.

Коли Єремія поглянув на руїни колись процвітаючого міста, то почав гірко тужити. У віршах
1-7 він яскраво описав обсяги його знищення, а у віршах 8-11 роз’яснив причину цього лиха.

1:1. Єрусалим зазнав катастрофічного перетворення. Єремія перелічив три аспекти того, як
змінився Єрусалим. По-перше, в ньому не стало населення. Те “місто, що” колись “було
повне люду”, зробилося “самотнім”. По-друге, змінилася його економічна позиція у світі.
Місто, “що між народами” колись “було велике”, тепер “стало немов би вдовою”. Єрусалим
тепер став полишеним і беззахисним. По-третє, змінилася його соціальна позиція. Те місто,
“що князювало над краями”, тяжку “данину” платило, тобто стало рабом. Місто, яке
панувало над іншими націями, тепер було змушене служити вавилонянам.

1:2. Коли Єремія продовжив свою персоніфікацію Єрусалима, то описав його реакцію на
спустошення. Поки інші народи спокійно спали солодким сном, Єрусалим “гірко” плакав над
своїм сумним становищем. Він бажав, аби його розважили ті, “які його любили”, та “друзі”,
але так не сталося. Він покинув свого Друга і Того, хто його істинно любив (Ягве), аби піти
за лжебогами й зрадливими союзниками.

1:3-6. У цих віршах Єремія ще яскравіше описав лихо, що впало на Юдею та Єрусалим.
Замість того щоб спокійно проживати на рідній землі, Юдея пішла “у неволю”. Поневолення
у Вавилоні, котре тривало з 605 р. до н.е. до 538 р. до н.е., змусило більшу частину людей
покинути свої домівки й стати рабами на чужині. “Дороги” й брами Єрусалима, що колись
були переповнені паломниками, які приходили поклонитися у храм “на свята”, тепер
“опустіли”. Сам же храм стояв покинутим (див. вірш 10). Священники зітхали, святкування
припинилися. “Противники” й “вороги” Божого народу перемогли (“взяли гору”).
Єрусалимські ж “дівчата” затужили (вірш 4), “діти його пішли в неволю” (вірш 5), а його
лідери (“князі”) повтікали, “немов олені”, на котрих полюють (вірш 6).

Описавши те, що спіткало Єрусалим (вірші 1-7), Єремія роз’яснив, чому так трапилося (вірші
8-11). “Згрішив Єрусалим”, згрішив тяжко (див. вірш 5). Катастрофа, якої зазнав Єрусалим,
не була вчинком безсердечного Бога проти невинних людей. Єрусалим сам накликав на себе
це лихо своїми ж гріхами. Тепер він пожинав те, що раніше посіяв. Коли він покинув
істинного Бога, аби простувати своїми ідолопоклонницькими шляхами, то не думав “про свій
кінець”

3) Розкрийте проблему давньоєврейської теодицеї

Слово «теодицея» (франц. theodicee, от греч. θεός — бог и δίκη —
справедливость) означає «захист Бога» і застосовується з метою довести, що
Бог, абсолютно справедливий і не лицемірний, незважаючи на те, що в світі ми
зустрічаємося з несправедливістю і злом, які Божа суверенність допускає і
проявам котрих не перешкоджає. Слово відкриває характеристику Йова:

Книга починається із представлення її головного героя (Розд. 1-2),Йов жив у

землі Уц а за своїм багатством «був більший від усіх синів Сходу». У нього
було сім синів і три дочки, що складали щасливе сімейство. Цьому щастю
позаздрив Сатана і перед обличчям Бога став стверджувати, що Йов праведний
і богобоязливий тільки завдяки своєму земному щастю, з втратою якого
зникнуть і всі його благочестя. Щоб викрити цю брехню, Бог дозволив Сатані
випробувати Йова всіма лихами земного життя. Сатану не слід конче
ототожнювати з князем темряви, оскільки ця постать не є однозначна. Не
применшуючи його ролі в оповіданні слід зазначити, що не Ворог, а Бог є
головною дійовою особою. Сатана — лише його знаряддя. Він позбавляє його
всього багатства, всіх слуг і всіх дітей, а коли і це не похитнуло Йова, то Сатана
вразив його тіло страшною проказою. Хвороба позбавила його права
перебування в місті: він повинен був піти за його межі і там, скребти струпи на
своєму тілі черепком, сидів у попелі і гною. Всі відвернулися від нього. Бачачи
його страждання, його дружина говорила йому: "Ти ще міцно тримаєшся в
невинності своїй? Прокляни Бога і помреш!… А він до неї відказав: Ти
говориш отак, як говорить яка з божевільних!… Чи ж ми будем приймати від
Бога добре, а злого не приймем? При всьому тому Йов не згрішив своїми
устами… " (). Таким терплячим був Йов. Він позбувся всього і сам захворів,
терпів образи і приниження, але не нарікав, не скаржився на Бога і не сказав
проти Бога жодного грубого слова. Про нещастя Йова почули друзі його
Еліфаз, Білдад і Цофар. розмови чотирьох приятелів, що становить основну
другу частину Книги (Розд. 1-2). Сім днів вони мовчки оплакували його
страждання; нарешті вони стали втішати його, запевняючи, що Бог
справедливий, і якщо він страждає тепер, то страждає за якісь гріхи свої, в яких
повинен покаятися. Ця заява виходила із загального старозавітного уявлення,
що всяке страждання є відплата за якусь неправду. Втішаючи його друзі
вступають у суперечку і намагаються знайти в Йова будь-які гріхи, які
виправдали б його нещасну долю, як доцільну і осмислену. Але і в такому
стражданні Йов жодним словом нарікання не згрішив перед Богом. Він
твердить, що не згрішив і відкидає цю думку друзів. Зло бо й страждання
можуть, мовляв не тільки мати значення кари за гріхи, а й значення проби і
іспиту, очищення й викупу, перестороги й заслуги. Ця остання властивість
зла — саме його заслу́ гувальний, засту́ пний характер, коли хтось страждає за
інших стала ясною для людської думки лише у Новому Завіті, по стражданнях
Ісуса Христа за гріхи людей. Молодий Елігу, що приєднався до дискусії,
незадоволений словами ані Йова ані його співбесідників подає думки про
виховний бік болю та страждання. Поетична частина Книги закінчується
виступом самого Бога. Спочатку Він звертається до Йова і за допомогою
численних питань підводить його до усвідомлення того, що людина не має
права піддавати сумнівам вироки Бога, безконечно мудрого і всемогутнього,
навіть коли вони є незрозумілими для людського розуму. Вислухавши
аргументи Бога, Йов визнає нерозважливість своїх слів, якими він домагався
пояснень від Бога

Книга Йова представляє притчу в її найбільш складному різновиді –притчу-

параболу і по своїм жанровим ознакам є ліро-епічною поемою з дуже
сильними елементами драматизму, що задає ситуація суперечки . Більш того ,це
філософська поема ,одна з перших закінчених і глибоких теодицей . Проблема
 виправдання Божественного буття перед лицем страждань невинних одна з
ключових для літератури Давнього Сход. Отже, перше на, що маємо звернути
увагу, так це на розмову Бога з сатаною. Яка була мета цієї дискусії? Не вже
причиною було, бажання Бога поставити лукавого на місце? Багато сучасників
тримаються цієї думки, стверджуючи: «Бог хотів доказати Люциферу, що деякі
люди тобі друже не по зубам…», не погано звучить як би не муки і сльози тих,
хто йде цією дорогою. Такі тлумачення скоріше говорять про сто відсоткову
причетність Бога до біди Йова та ставлять під сумнів Його справедливість і
наводять на більшу увагу питанню «для чого?», а ніж про те, що Бог хоче, щось
доказати Люциферу, та й і Самому Собі переконатись в тому: «Чи витримає мій
раб Йов?».Головна ідея «Книги Йова» полягає не у проблемі справедливості
Бога, а у проблемі духовного народження людини. У тексті статті автор,
скрупульозно аналізуючи кожен образ і символ «Книги Йова», показує та
доводить, що страждання, які Бог послав Йову через сатану, є ініціацією, під
час якої відбувається трансформація психіки Йова та його духовне народження.
Для доведення цього автор аналізує духовне світовідчуття і Богоставлення
Йова до випробувань (богобоязливість і законослухняність, життя біля Бога) і
після випробувань (глибинне бачення і відчуття мудрості Бога та всіх Його
діянь, життя в Богові й з Богом). Бог кожному дає те, що він заслуговує, а
страждання і труднощі є не покаранням, не самоціллю, як у аскетизмі,
але засобом духовної і душевної трансформації та духовного вдосконалення
людини.

8) Проаналізуйте жанр апокаліпсису в давньоєврейській літературі (Книга

пророка Даниїла).
На пізньому етапі розвитку етапі розвитку древнєєвр. Культури ,з’являється ще
один унікальний жанр ,що справив великий вплив на подальшу традицію,в
особливості християнську . Цей жанр отримав назву «апокаліпсис» , що в
перекладі означає «одкровення» ,тому що він був пов’язаний з особливим
знанням ,отриманим шляхом божественного одкровення . Авторів цих творів
назвали Апокаліптиками . А так як апокаліптики говорили про останні дні світу
,описували видіння про кінець історії , то слово «апокаліпсис» отримав
значення «кінець світу»
Корні апокаліптичної літератури слід шукати у пророчих книгах- їх
філософсько-етичній концепції ,в їх особливому стилі . Саме у пророків
оголюється головна колізія історичного розвитку –протистояння добра і зла , в
світі і душах людей .Апокаліптики довели це протистояння до апогею .
Вони перейняли у пророків й стилістику ,образність ,нову форму «видінь» , що
супроводжувались загадковими,таємничими ,надприродніми явищами ,
містичними символами і алегоріями .
Першим твором іудейської апокаліптики і єдиним стала Книга Даниїла . Вона
написана від імені людини , віддаленого від автора у часі понад 400 р . Ві6
ставить себе в позицію мудреця,що тлумачить отримане одкровення
Вдивляючись у минуле, він прагне осягнути причини кризи , в якому опинився
Ізраїль ,зрозуміти,що чекає на людей .
Глави 1-6 ще ще не є особисто апокаліпсисом . Вони представляють собою
агаду –сказання у формі притчі . За жанровими ознаками ці глави близькі до
притчової повальної повісті і дають духовні взірці ,приклади моральної
стійкості,готовності до самопожертви . В них розповідається,як Даниїл з 3 іуд.
Юнаками потрапив у полон до вавилонського царя . Цар достатньо прихильно
відносився до хлопців і хоотів зробити своїми наближеними . Але перед ними
постає питання , як зберегти в язичницькому оточенні вірність закону ,єдиному
Богові? Так починаються їх випробування . Вони відмовляються від нечистої
їжі . Але підступи придворних приводять до того, що хлопців кидають і
розпечену піч, за відмову поклонитися ідолові . Але сам Ангел Господній
охороняє їх. Згодом Даниїла було кинуто у рів із левами ,вони не нанесли йому
шкоди через втручання Бога.
В першій частині книги ,насиченій драматизмом ,автор дає також свою
філософію історії. Він каже, що Бог Ізраїля-Бог всіх народів і як би не дивувала
зовнішнім блиском могутність язичництва,воно прозоре і хибне,
розсиплеться ,як Вавилонська вежа.
Мудрець бачить низхідний рух історії , грізні застереження Граду земному
звучать в розповіді про те, як Навуходоносор потрапив у тваринний стан і
абсолютно збожеволів , але справжнє каяття і визнання Бога повертають йому
розум . Так автор повертається до ідеї протистояння 2 Градів Добра і Зла . Воно
досягає апогею в апокаліптичних видіннях Даниїла ,котрі починаються з 7
глави . Вся світова історія предстає в образі 4 страхітливих звірів , що вийшли з
моря після страшної бурі ,боротьби 4 вітрів .(Море-символ хаосу ,4звірі-4 фази
світового розвитку ,4 імперії –Вавилонська , Мідійська , Персидська ,
Македонська , повтор 4-4 покоління Богів у язичницьких міфологіях .
Пануванню звірів – «звіриній історії» кладе кінець вирок Бога
Цитата 1 Бачив я, нарешті, що настановлені були престоли, і всівся Прадавній
днями; одежа на Ньому біла, мов сніг, і волосся на голові Його, як чиста хвиля;
престол Його, наче полум'я вогню, колеса Його, як палаючий вогонь.
10. Вогненна ріка розлилася перед Ним і виходила, і проходила перед Ним;
тисячі тисяч слугували йому і силенна безліч (і десять тисяч десятків тисяч)
стояли перед Ним; судді присіли, і розгорнули книги.

Нарешті Даниїл продовжує свої видіння , в хмарах з’являється Месія- Син

Людський ,щоб спорудити царство Господнє
Цитата 2Бачив я у нічних видіннях, ось, із хмарами небесними простував
неначе Син людський, наблизився до Прадавнього днями і підведений був до
Нього.
14. І Йому надано владу, славу і царство, щоб усі народи, племена і язики
служили Йому; володарювання Його – володарювання вічне, котре не
припиниться, і царство Його не зруйнується.

«Син Людський» не просто смертний , але посланий Богом ,а його людський

вигляд вказує на істинно людську сутність Месії ,на відміну від звіриних
імперій .У Книзі Даниїла особливо наочно виражений містичний історизм :
притаманний древньоєвр. Культурі , з величезною силою втілено відчуття
того , що за зовнішніми факторами історії стоїть великий Божий задум ,
звершення якого неможливо без намагань людини .
6) Охарактеризуйте філософську притчову традицію ТаНаХу.
Більшу частину розділу Ктувим представляє так звана література
премудрості ,пов’язана з притчовою традицією і прагненням філософськи
осягнути світ ,поставити скалдні питання про проблеми людського буття . Це
такі книги: «Мишлі «(Притчі Соломона) , Книга Йова і Еклезіаст . Саме вони
несуть квінтесенцію біблійної мудрості і нині притягують до себе складністю і
актуальністю поставлених проблем . Слово (маршал ) «притча» означало в
принципі будь-яке висловлювання для створення і сприйняття якого
вимагалася розумова напруга ,в якому відображалась тонка інтелектуальна і
словесна гра .
Притчі Соломонові
Притчі представляють собою древньоєврейську збірку афоризмів ,антологію
порад життєйської мудрості . Хоча збірка являє собою сукупність окремих
афоризмів ,він утворює єдине ціле . Всі притчі пов’язані інтонацією
батьківської любові до сина ,прагнення побачити його достойним Божественної
любові ,праведним і мудрим . Звідси і звернення ,що присутнє в кожній главі
книги Притч Соломона – збірка моральних і філософських сентенцій (стосовно
давніх євреїв йдеться про практичну філософію), укладена в період з X до IV століття до

н.е. Книга як цілісність відбиває ідеологію довіри Бога до людини, яка створена за
Його образом і подобою, тобто наділена свободою вибору і розумом. Здатність діяти
вільно і мудро втілена в особі Соломона, який презентує собою сукупну мудрість
обраного народу (хоча, доведено, що не всі тексти Книги належать власне
Соломонові). Притчі закликають до здорового глузду і обачливості, які акумулюють
мудрість, що її батько (вчитель) передає синові (учневі) як філософію практичного
життя, практичної етики на відміну, скажімо, від псалмів, які засвідчують безмежну
відданість Богові, що не потребує перевірки на здоровий глузд (недаремно у
єврейському каноні Книга Притч іде зразу після Псалмів Давида). Щодо
літературного втілення своєї думки, то автор у більшості притч використовує
принцип антитези, контрасту між мудрістю та її протилежним проявом –
безумством, глупотою, які трактуються як беззаконня. Перед нами два шляхи – які є
єдиним вибором: шлях людини з Богом і до Бога і шлях безбожника (Приповідки 4).
Початок мудрості – острах Господній (Приповідки 1: 7), який і є доцільністю для
людини упродовж історії.

Цитата 1 .
8Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї,
9вони бо хороший вінок для твоєї голови, і прикраса на шию твою.

Таким чином всі притчі пов’язані з жанром батьківського серця-завітом . До

того ж об’єднанні єдиною поетичною формою, якій притаманні прямі й
зворотні паралелізми
Цитата 2
Кличе мудрість на вулиці, на площах свій голос дає,
21на шумливих місцях проповідує, у місті при входах до брам вона каже слова
свої:
22Доки ви, нерозумні, глупоту любитимете? Аж доки насмішники будуть
кохатись собі в глузуванні, а безглузді ненавидіти будуть знання?
23Зверніться но ви до картання мого, ось я виллю вам духа свого, сповіщу вам
слова свої!
24Бо кликала я, та відмовились ви, простягла була руку свою, та ніхто не
прислухувався!
25І всю раду мою ви відкинули, картання ж мого не схотіли!

Цей образ Премудрості , то скорботної через людське невігластво, то

прославляю сої розум,істину ,тем скріплює розрізненні повчання й афоризми в
одне ціле
Цитата 3
Чи ж мудрість не кличе, і не подає свого голосу розум?
2На верхів'ях холмів, при дорозі та на перехрестях стоїть он вона!
3При брамах, при вході до міста, де входиться в двері, там голосно кличе вона:
4До вас, мужі, я кличу, а мій голос до людських синів:
5Зрозумійте но, неуки, мудрість, зрозумійте ви розум, безглузді!
6Послухайте, я бо шляхетне кажу, і відкриття моїх губ то простота.

Премудрість розуміється як основа основ життя .

Цитата 422Господь мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх,
спервовіку,
23відвіку була я встановлена, від початку, від правіку землі.

Уособленням ж самої мудрості в древнєєвр. Традиції став цар Соломон .

Можливо саме через це пов’язують виникнення книги з ним . Однак
дослідження показали , що книга виникла внаслідок поєднання збірок більш
раннього походження . Більшість таких древніх афоризмів представляли собою
двовірш,народні говірки і прислів’я . Багато повчань використовують
алегоричні образи і нагадують байки з відомими нам байковими персонажами .

Еклезіаст
Одна з найбільш загадкових і неоднозначних книг . Сама назва-точна грецька калька назви на івриті
«Кохелет» ,що означає «проповідуючий на зборах» . Все це вже створює образ професійного мудреця
,гщо говорить перед общиною і ділиться своїми спостереженнями за життям . Створенню образу
мудреця сприяє прозаїчна приписка до книги
Цитата 6
Крім того, що Проповідник був мудрий, він навчав ще народ знання. Він важив та досліджував, склав
багато приповістей.
10Проповідник пильнував знаходити потрібні слова, і вірно писав правдиві слова.
Еклезіаст –одна з найпізніших книг,що увійшли в канон ТаНаХу .Про це говорить ії словниковий
склад . В ній зустрічаються слова ,що входять до адміністративної практики . Еклезіаст органічно
поєднує у собі притчу в формі афоризму і розгорнутого роздуму над життям .
Цитата 7 1Книга Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі.
2Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, марнота усе
Цією строкою відкривається знаменита поема . Вираз «марнота над марнотами « став крилатим і
визначає одну з головних думок поеми . Тлінність буття-один з лейтмотивів Еклезіаста .
Є багато чого в очах Еклезіаста,що підтверджує очевидну абсурдність світу
Цитата 8
3Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем?
4Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!
5І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно.
6Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається
вітер...
7Всі потоки до моря пливуть, але море воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки
вони повертаються, щоб знову плисти!
8Повні труду всі речі, людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не
наповниться слуханням ухо...
9Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!...

Скепсис Еклезіаста тотальний ,він заздрить мертвим,а більше тим,хто не жив . Він гадає ,чим більше
знає людина,тим більше перед нею таємниць і загадок . Тому знання –гіркий уділ людини
Цитата 9
16Говорив я був з серцем своїм та казав: Ось я велику премудрість набув, Найбільшу за всіх, що до
мене над Єрусалимом були. І бачило серце моє всяку мудрість і знання.
17І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, і збагнув я, що й
це все то ловлення вітру!...
18Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!...

Тільки пізнав тлінність буття ,можна по-справжньому радіти життю,таку парадоксальну думку
стверджує мудрець . Потрібно пізнати світ з відкритою. Душею ,радіти життю ,всупреч гіркого його
пізнання
Зупинимося спочатку на двох текстах ТаНаХу, названих жіночими іменами: це
Книги Рути і Естери
Оповідь Книги Рути починається з часів Суддів, коли бідність запанувала в Юдеї.
Людина на ймення Елімелех (мій Бог – це цар) та його дружина Ноема приємна,
миловидна) з двома їхніми синами Махлоном (хворий, недужий) і
Кілйоном (сохнучий, в’янучий), рятуючись від голодної смерті, перебралися з Вифлеєму
до Моав-краю. Коли Елімелех помер, його сини взяли собі за дружин
Орфу (газель) і Руту (дружня), котрі належали до моавійських племен. Моавійці
були нащадками Лота, вони ведуть своє походження від його дочок після падіння
Содому. Отже, моавійці певним чином належали до ізраїльтян, однак це не
стосується релігії і культури. Згідно з Законом (Второзаконня 7: 1-3) ізраїльтянам не
дозволялося одружуватися з хананейськими жінками, але з моавійськими
дозволялося, хоча при цьому моавієць не міг увійти до Божої спільноти навіть у
десятому коліні (Второзаконня 23: 3). Десять років по тому після смерті Елімелеха
померли його сини Махлон і Кілйон: через їхні імена сини мали хворобливу натуру,
і тому Бог дозволив їм радше померти, ніж продовжити лінію Давида (сенс імені
Кілйон може бути переданий також як нездíйснене бажання). Можливо також, що
сини Елімелеха піддалися спокусі чужих ідолів. Однак Ноема швидко повернулася
до культури і вірування своєї землі, більше того, вона навернула своїх невісток.
Почувши, що голод більше не загрожує Юдеї, Ноема вирішила повернутися додому,
оскільки ніщо більше не затримувало її в Моаві. Її овдовілі невістки вирішили йти за
нею, але врешті це зробила лише Рута. Обидві без чоловіків, Неома і Рута були дуже
бідні, і Рута пішла збирати колоски під час весняного врожаю. Згідно з Законом під
час жнив краї поля не вижинають і колоски, що впали, не піднімають для того, щоб
бідні могли прийти і зібрати їх (Левіт 19: 10). Збираючи колоски, Рута випадково
зайшла на поля Вооза, який був дуже багатим родичем покійного чоловіка Неоми.
Вооз запропонував Руті захист і підтримку. Неома порадила Руті в кінці врожаю
виявити бажання вийти за нього заміж. Рута так і зробила, але інший родич
Елімелеха мав першочергове право взяти Руту за дружину. Вооз викупив її у цього
родича і одружився з нею. Книга завершується тим, що Рута народжує Воозові сина,
Неома радіє внукові, від якого і походить спочатку Давид, а пізніше, у християн – і
Месія.
Найвидатнішою якістю Рути була готовність відмовитися від благ: вона
полишила все, що було для неї дорогим – батьківщину, сім’ю, друзів, власну
культуру, – все те, що було її сутністю, для того, щоби піти за Неомою до Ізраїлю і
залишатися вірною їй та її народові, а також її Богові. Вірність Рути відрізняється
від вірності Орфи, яка дозволила переконати себе відмовитися від своєї
«відданості», власне, продемонструвала приклад мирської печалі, жаль, який не
призвів її до справжньої вірності і до докорінних змін, які повинні були за цим
настати. Рута ж була правдиво і цілковито відданою і готовою заплатити за цю
відданість відмовою від усього того, що було цінним у її житті, абсолютно
відмовилась від егоїзму власних бажань і продемонструвала не словами, а ділом
покору новій долі. Коли Неома і Рута прибули до Вифлеєму, Рута взяла на себе
повноту піклування про свою свекруху і пішла особисто збирати колоски є
, тобто скористатися результатами чужої праці. Це упереджає принцип
того зв’язку, згідно з яким християни пов'язані з Христом, як це викладено у Притчі
про сіяча (Матей 13), де Христос говорить про те, що гарний ґрунт – це той, куди
впало зерно істини, той, хто може зібрати плоди Його зусиль.
Збирати колоски – справа нелегка, особливо коли женці ретельно обжинали
поле. Окрім того, молода жінка, а тим більше чужоземка, могла стати об’єктом
глузувань, існувала також небезпека насильства. Але Вооз, як пізніше Христос, стає
на захист жінки і велить женцям залишати більше колосків, щоб зусилля Рути були
винагороджені. Дивує те, наскільки Рута була сміливою і впевненою жінкою. У ті часи
шлюб
був завчасно обумовленою угодою, а чоловіки мали беззаперечне право самі
вибирати собі дружину. Тобто, навіть важко уявити собі ситуацію, у якій опинилася
Рута: вона була бідною збирачкою колосків, чужоземкою, нечистою неіудейкою і
походила з культури, яка була нижчою за культуру будь-якого із служників Вооза.
Але в неї вистачило сміливості просити Вооза – багатого, шанованого
землевласника – одружитися на ній. Це свідчить про її довіру до Неоми, яка вбачала
у цьому Божий промисел. Цілком очевидно, що Вооз таким чином визнав Руту
рівною собі, адже він за законами левітів просто не мав права одружитися з тією,
яка була нижчою за нього самого.
Книга Рути – невелика за розміром – має глибокий зміст: ця чуттєва розповідь
свідчить про те, що людина та її доля визначається не походженням, не
національною приналежністю. Все визначається душею, і всі рівні перед Богом,
кожній людині відкрито шлях до Бога через вірність і відданість.
Книга Естери чи не єдина у ТаНаХу, де немає жодної згадки про головного
персонажа Вічної Книги – Бога. Книга розповідає про єврейську дівчину, яка стала
перською царицею, і про її двоюрідного брата, Мардохея, який врятував життя
цареві. Крім того, Книга оповідає про підступного Амана, про його задум знищити
усіх євреїв у Перській імперії, і про те, як його задуми не вдалися. У Книзі немає жодного
позитивного (шляхетного) героя. Цар Артаксеркс – хтивий тиран. Естера, у гонитві за
владою та
багатством, готова стати однією з численних царських наложниць. Вона перемагає
завдяки не силі характеру чи особливих заслуг, а просто з причини своєї фізичної
вроди. Вона ховає своє походження, безжалісна до переможеного ворога (Естер 7):
вона не тільки вимагає цілковитої безпеки для євреїв, але й настояла на тому, щоб
вони мали змогу напасти на своїх ворогів, розправились з їхніми жінками та дітьми і
пограбували їхнє майно (Естера 8: 11; 9: 2–10). Але й цього їй замало. Вона
добивається того, щоб синів Амана повісили, і щоб євреям надали ще один день для
розправи над язичниками, які проживали у Сузах (Естера 9: 13–15). Єдина риса її
характеру, яка хоча б частково виправдовує її, це вірність власному народові і
хоробрість, яку вона виявила у спробі врятувати євреїв від загибелі (Естера 4: 16).
Мардохей готовий ризикувати життям двоюрідної сестри заради інтересів євреїв
(Естера 2: 8), він підмовляє її приховати від чоловіка свою віру (Естера 2: 10, 20) і

допомагає Естері вчинити криваву помсту (Естера 8: 9). Про все це автор оповідає з
неприхованим захопленням.
З моральної точки зору Естера далеко не відповідає моральним засадам
ТаНаХу, але виникає питання: чому ця Книга включена до Канону, де в ній Бог?
Інколи сприймають Книгу Естери як алегорію: нібито Бог присутній у цій Книзі в
образі Мардохея. Однак така інтерпретація надто суб’єктивна і не може
сприйматися серйозно. Вірогідніше за все сприймати Книгу Естери як Книгу про
Боже провидіння. А це означає, що Бог з любов’ю скеровує хід історії на виконання
своїх праведних цілей і задумів. У Бога немає непорозумінь або ж випадковостей.
Головна думка Книги полягає в тому, що навіть коли Ізраїль забуває про Бога,
Господь завжди пам’ятає про свій народ. Автор навмисне виключив ім’я Бога з
тексту Книги так само, як тогочасний Ізраїль виключив Бога із свого життя. Бог у
Книзі Естери – не символ і не алегорія, навпаки, незгадка про Бога – це усвідомлено
використаний автором літературний засіб, за допомогою якого він демонструє, що
навіть тоді, коли ми забуваємо про Бога, Він продовжує невпинно піклуватися про
нас. Відсутність Бога на сторінках Книги Естери пов’язана з тим, про що Бог
попереджав синів Ізраїлю ще у Книзі Второзаконня: «Я ж цього дня зовсім сховаю
своє лице за все те зло, що він його накоїв, що звернувся до інших богів»
(Второзаконня 31: 18). Цей вірш пророкує те, як саме Бог заховає своє лице від
непокірливого народу Ізраїлю саме у період часу, описаний у Книзі Естери. Це
4
підтверджується хоча б тим фактом, що слово ‫« רתס‬Естера» і «таємниця»,
«секрет», «укриття» (Бога) давньоєврейською мовою звучать ідентично. Власне,
Книга Естери оповідає про те, як Бог зберіг євреїв від знищення, і зробив він це з
єдиною метою – зберегти родовід Авраама, від якого повинен народитися Месія.