Протимікробні засоби

До протимікробних засобів відносять препарати, що згубно діють на збудників інфекцій або

створюють умови, за яких вони не розвиваються. Їх поділяють на хіміотерапевтичні, що згубно
діють на збудників інфекцій в організмі тварин; антисептичні– які застосовують для знезараження
шкіри, слизових оболонок, ранової поверхні, операційного поля або рук хірурга; та дезінфікуючі,
які застосовують для знезараження тваринницьких приміщень та дворів, вагонів до- та після
транспортування тварин, а також предметів догляду за тваринами. Препарати можуть діяти
бактеріостатично, затримуючи ріст та розвиток мікроорганізмів внаслідок порушення в них
метаболічних процесів, синтезу ДНК та РНК, пригнічення функцій рибосом, або бактерицидно,
спричиняючи загибель патогенних мікроорганізмів внаслідок незворотних змін у цитоплазмі.
Необхідно враховувати, що поряд з протимікробною дією, препарати в більшій або меншій мірі
впливають позитивно або негативно на організм тварин. Специфічна хіміотерапія людей і тварин
бере початок з тридцятих років XVI століття, коли основоположник ятрохімії лікар Парацельс
вперше застосував препарати Меркурію для лікування людей за інфекційних захворювань. Це
була ера емпіричної хіміотерапії, побудована на випадкових спостереженнях без глибокого
наукового обґрунтування. Другий період хіміотерапії почався з першої половини XVIII століття,
коли російський вчений Ф.І. Гізе виділив з хінної кори алкалоїд хінін і застосував його для
лікування людей, хворих на малярію. Відкриття Н.Н. Зініним явища переходу нітробензолу в анілін
було початком синтезу на його основі великої кількості лікарських засобів. Результати досліджень
А.М. Бутлерова, який обґрунтував теорію будови хімічних сполук, стали теоретичною основою
синтетичної хіміотерапії. Синтезовану ним у другій половині XVIII століття сполуку під назвою
гексаметилентетрамін (уротропін) з великим успіхом використовують донині для лікування тварин
і людей у разі захворювань нирок. Завдяки успіхам експериментальної фізіології та біохімії
препарати, одержані шляхом синтезу, почали вивчати в умовах експерименту. З цього часу (1891
р.) розпочалась ера хіміотерапії, засновником якої був Д.Л. Романовський. На основі
експериментальних досліджень він науково обґрунтував основні механізми дії хіміопрепаратів.
Це, зокрема, специфічність їх дії на збудника захворюваннь; позитивна дія на макроорганізм
(стимулювання захисних функцій організму) та нейтралізація мікробних токсинів. Головним
положенням хіміотерапії за Д.Л. Романовським є етіотропність хіміопрепаратів. Паралельно з Д.Л.
Романовським дослідження з хіміотерапії здійснював П. Ерліх. Він збагатив хіміотерапію такими
препаратами як метиленовий синій, бензидинові барвники, трипанрот, трипансинь, препарати
Арсену, в тому числі неосальварсан (новарсенол). З 1935 року починається період протимікробної
хіміотерапії, коли Г. До- 160 магком була виявлена протимікробна дія сульфаніламідних
препаратів (стрептоциду). В 1939 році, після повідомлень А.Флемінга щодо явищ антибіозу, увагу
дослідників привернули антибіотики, а потім – в сорокові роки, було встановлено протимікробну
дію нітрофуранів, дещо пізніше – метронідазолу. Засновником ветеринарної хіміотерапії вважають
В.Л. Якимова, який першим застосував препарати органічних барвників (трипанбляу,
флавакридину) для лікування тварин за піроплазмідозів. Ефективність хіміотерапевтичних засобів
залежить від чутливості збудника інфекцій до препарату, дози, терапевтичної концентрації в
організмі, тривалості курсу лікування, частоти та терміну використання з метою запобігання появи
стійких форм збудників. Тому препарат необхідно застосовувати упродовж двох-трьох діб після
клінічного одужання тварин з метою попередження рецидиву захворювання та посилення
резистентності збудника за повторного його застосування. Крім того, було доведено, що поряд з
хіміотерапевтичними засобами необхідно застосовувати патогенетичні та симптоматичні засоби
терапії. За хімічною структурою та послідовністю виявлення протимікробних властивостей засоби
поділяють на лікарські барвники, сульфаніламіди, антибіотики, нітрофурани та похідні
оксихіноліну. 5.1. Лікарські барвники До лікарських барвників відносять нітрогенвмісні, різні за
хімічним складом сполуки – похідні аніліну (метиленовий синій), розаніліну (генціанвіолет,
діамантовий зелений), бензидину (трипансинь), акридину (етакридину лактат, флавакридин) та
хіноліну (піроплазмін, гемоспоридин). За протимікробною дією близькі до органічних барвників є
похідні 8-оксихіноліну та 4-оксихіноліну (ентеросептол, мексаформ, хініофон, хлорхінальдол,
інтестопан, кислота оксолинієва). За переважаючим впливом лікарські барвники поділяють на
препарати, яким є притаманною переважно антисептична та дещо слабша протипаразитарна дія,
та препарати, яким притаманна більш виражена протипаразитарна і менш виражена
протимікробна дія. В клінічній фармакології вони поділяються на дві окремі групи – протимікробні
(метиленовий синій, етакридину лактат, діамантовий зелений) та протипаразитарні (азидин,
береніл, диміназин, неозидин, піро-стоп, діамідин, імізол, гемоспоридин, флавакридин).
Особливістю багатьох лікарських барвників є наявність загальної дії за генералізованих інфекцій
(септицемія, бешиха) та вибіркової дії на збудників лише окремих захворювань. Протимікробна та
протипаразитарна дії лікарських барвників ґрунтуються на їх здатності порушувати окисно-відновні
процеси в мікробній клітині. Вони пригнічують фермент каталазу, впливають на проникність
клітинної оболонки, порушують осмотичну рівновагу та спричиняють лізис бактерійних клітин. 161
Лікарські барвники з переважною протимікробною дією Метиленовий синій – Methylenum
coeruleum. N,N,N – Тетраметилтіоніну хлорид – C16H18N3CIS-3H2О. Темно-зелений кристалічний
порошок, розчинний у воді (1:30) та спирті. Розчини стерилізують кип’ятінням за температури 100
°С впродовж 30 хв. Випускають порошок та 1 % водний і спиртовий розчини в ампулах по 20 та 50
мл. Зберігають в щільно закритих коричневих банках в темному місці. Діє протимікробно,
болезаспокійливо, антитоксично, та антигельмінтно. Розчини метиленового синього не
подразнюють тканини. Нанесені на рани та слизові оболонки, вони створюють захисну плівку,
поліпшують грануляцію ран, діють антимікробно та болезаспокійливо. Резорбтивна дія
метиленового синього виявляється як окиснювача або як відновнювача, оскільки він може бути
акцептором або донатором гідрогену, що залежить від дози. На зазначеній властивості препарату
ґрунтується застосування його у разі отруєння тварин нітратами та нітритами, ціанідами та
похідними аніліну. Внутрішньовенне введення метиленового синього в дозах 0,1 – 0,25 мл 1 %
розчину на 1 кг маси тіла сприяє відновленню оксигемоглобіну крові з метгемоглобіну, а за
отруєння тварин ціанідами вводять внутрішньовенно препарат у дозі 0,5 мл 1 % водного розчину
на 1 кг маси тіла. У цьому разі гемоглобін перетворюється в метгемоглобін, який з’єднується з
ціанідами, утворюючи нерозчиний комплекс (ціанметгемоглобін). Крім того, вступаючи у
взаємодію з гідрогеном тканин, метиленовий синій сприяє накопиченню вільного оксигену в
клітинах і відновленню тканинного дихання. Метиленовий синій застосовують зовнішньо для
лікування тварин за опіків, піодермії та виразок у формі 1–3 % спиртових розчинів. За уроциститу,
уретриту та інших патологій сечових шляхів застосовують для їх промивання 0,02 % водний розчин.
Внутрішньовенно застосовують за отруєнь тварин нітратами, нітритами та іншими
метгемоглобінутворюючими речовинами – нітрофуранами, сульфаніламідами (1 % водний розчин
з розрахунку 0,15 мл), а за отруєнь ціанідами – 0,5 мл на 1 кг маси тіла. За інфекційних
захворюваннях органів шлунково-кишкового каналу препарат задають всередину у формі 0,5–1 %
водного розчину. Дози всередину у формі 0,5–1 % розчинів метиленового синього, мл: коням та
великій рогатій худобі – 200–600, вівцям та свиням – 60–160, собакам – 10–30; внутрішньовенно –
1 % розчину коням, великій рогатій худобі та свиням – 20–50, собакам – 10–30. Етакридину лактат
(риванол) – Aethacridini lactas. 2-Етокси-6,9- діаміноакридину лактат. Жовтий кристалічний
порошок гіркого смаку. Розчинний у воді (1:50) та в спирті (1:100). Водні розчини нестійкі
(розкладаються, особливо на світлі), тому їх готують перед використанням. Етакридину лактат
руйнується за наявності натрію хлориду в концентрації понад 0,5 %. Випускають порошок і
таблетки по 0,5 та 1 г. 162 Зберігають у флаконах з темного скла в прохолодному місці. За
протимікробною дією на кокові форми бактерій етакридину лактат у 80 разів перевищує фенол, а
за наявності білка його активність підвищується. Зокрема, дія етакридину лактату на золотистого
стафілокока у воді відповідає феноловому коефіцієнту – 80, а в 10 % сироватці крові вона
підвищується в 10 разів. Застосовується зовнішньо як протимікробний засіб в дерматології, хірургії,
урології, гінекології, офтальмології, отоларингології в концентраціях від 0,05 до 0,2 % водних
розчинів. Для обробки порожнин абсцесів, фурункулів та карбункулів застосовують 0,1–0,2 %
розчини. Для промивань порожнини матки та за кон’юнктивіту, стоматиту, риніту, артриту,
уроциститу застосовують 0,1 % розчин. Для лікування тварин з ураженнями шкіри застосовують
етакридину лактат у формі 2,5 % присипки або у формі 5–10 % мазей. Етакридину лактат
застосовують також внутрішньо за гнильних та бродильних процесів у травному каналі в дозі 0,002
г на 1 кг маси тіла. За септичних процесів препарат уводять внутрішньовенно у формі 0,05–0,1 %
водних розчинів. Дози всередину, г: лошатам – 0,25–0,3, телятам – 0,2–0,25, поросятам, ягнятам –
0,02–0,03, собакам – 0,02–0,05, два рази на добу. Діамантовий зелений – Viride nitens. Біс- (пара-
діетиламіно) – трифенілангідро-карбінолу оксалат, С29Н34О4N2 . Золотисто-зелений порошок,
розчинний у воді та спирті (1:50). Випускають порошок та 1–2 % спиртовий розчин. Зберігають в
щільно закритих банках. Протимікробна дія його є високоактивною і тривалою, особливо щодо
стафілококів та стрептококів. Ріст золотистого стафілококу призупиняється в розчині діамантового
зеленого у концентрації 1:1 000 000. Дія препарату на грамнегативні та кислотостійкі форми
бактерій є незначною. Протимікробна активність діамантового зеленого стосовно золотистого
стафілококу дещо знижується за наявності органічних речовин (сироватки крові, гною, відмерлих
тканин). Діамантовий зелений злегка подразнює тканини, тому його доцільно застосовувати для
прискорення грануляції ран. Застосовують зовнішньо за піодермії, опіків, мокнучих екзем та
пролежнів у формі 1–2 % спиртових або водних розчинів. Генціанвіолет (піоктанін) –
Gentianvioletum. Хлорид гексаметил-парарозаніліну. Темно-зелений кристалічний порошок,
розчинний у воді (1:35), спирті (1:50) та гліцерині (1:50). Випускають порошок. Зберігають в
скляному посуді за кімнатної температури. Розчини генціанвіолету діють протимікробно, а також
коагулюють білок тканин і діють в’яжуче. Протимікробна активність генціанвіолету проявляється у
розбавленні 1:30000, в’яжуча дія – у концентраціях від 1 % до 4 %. 163 Застосовують зовнішньо за
екзем, виразок, опіків, пролежнів у формі 1– 2 % спиртових або водних розчинів; за екземи в
ділянці путового суглоба 3–4 % розчин генціанвіолету з 5–6 % розчином таніну або у формі 5–10 %
мазі. Всередину – за бактеріального запалення слизової оболонки шлунка та кишечнику коням і
великій рогатій худобі 0,5–2 г, вівцям та свиням 0,2–0,4 г. Лікарські барвники з переважною
антипротозойною дією Протозойні захворювання тварин спричиняють найпростіші. Вони
вражають еритроцити і в медичній практиці відомі під загальновідомою назвою малярія. У
практиці ветеринарної медицини подібні захворювання об’єднані в групу протозоонози. Лікарські
барвники антипротозойної дії порушують біохімічні процеси синтезу білка в цитоплазмі паразитів,
що призводить до їх загибелі. За механізмом дії лікарські барвники поділяють на наступні групи: -
пригнічуючі синтез ДНК (азидин, хінін, делагіл). Зокрема, береніл (азидин) надходить в ДНК-
органели трипаносом, взаємодіє з аденіном і пригнічує синтез ДНК; - пригнічуючі синтез РНК в
паразитів, наганін та антрицид порушують функцію рибосом і послаблюють їх зв’язок з білками; -
пригнічуючі синтез білка в рибосомах – антибіотик пуроміцин; - пригнічуючі синтез ДНК та РНК
одночасно та білка (флавакридин, аміноакрихін, піриметамін). Антипротозойні препарати
характеризуються вибірковістю та специфічністю дії. Специфічність їх дії полягає в тому, що серед
них є препарати монотропної дії, які спричиняють загибель бабезій одного виду, і політропної дії,
які згубно діють на декілька видів бабезій, або бабезій, тейлерій та інших найпростіших
одночасно. Негативна дія антипротозойних засобів проявляється фотоалергічними реакціями
(акрихін, хінін), гепатотоксичністю (алопуринол), нефротоксичністю та тератогенністю (хінін,
наганін). У тварин після введення зазначених препаратів побічна дія проявляється загальним
збудженням, тахікардією, салівацією, посиленим діурезом і дефекацією, які зникають через 30–60
хвилин. В тяжких випадках підшкірно вводять розчин кофеїну-бензоату натрію. Азидин – Azidinum.
Ді-(4-амідинофеніл)-триазен-(N-1,3)-діацетурат. Аморфний термостабільний порошок жовтого
кольору, гіркого смаку, добре розчиняється у воді, погано – в етиловому спирті. Випускають під
назвою азидин-вет у скляних, герметично закритих флаконах. Зберігають у сухому, захищеному від
світла місці, за температури від 8 °С до 20 °С. Застосовують з профілактичною метою та для
лікування великої рогатої худоби, овець, коней, собак і котів за виявлення у них збудників
бабезіозів і тейлеріозу. 164 Препарат використовують у формі 7 % розчину. Для цього у флакон з
порошком (фасування по 0,24; 2,4 і 24 г), вносять воду для ін’єкцій у кількості 1,25, 12,5 та 125 мл
відповідно. Підготовлений розчин препарату вводять внутрішньом’язово або підшкірно. Для
великої рогатої худоби, овець, кіз та коней терапевтична доза становить 1 мл розчину на 20 кг м.
т., що відповідає 3,5 мг диміназину ацетурату на 1 кг маси тіла. Собакам і котам доцільно
застосовувати препарат у формі 3,5 % розчину (для цього вміст флакону розчиняють подвійним
об’ємом води для ін’єкцій) та вводять із розрахунку 0,1 мл на 2 кг маси тіла. Якщо після
одноразового введення препарату загальний стан хворої тварини не покращується, то через 24–30
год препарат уводять повторно у тій же дозі. Азидин-вет не застосовують тваринам з патологією
нирок. Диміназин – Diminazinum Розчинний у воді порошок жовтого кольору. Один грам
препарату містить диміназину діацетурат – 445 мг та антипірин – 555 мг. Форма випуску: порошок
по 0,24 та 2,4 г у герметично закритих скляних флаконах. Зберігають у сухому прохолодному
приміщенні за температури від 5 °С до 20 °С. Антипротозойна активність препарату зумовлена
діючими речовинами, що входять до його складу, а саме: диміназину діацетурат (азидин) та
антипірин (феназон). Диміназину діацетурат активний щодо збудників бабезіозів у великої рогатої
худоби, коней, собак, а також проти Theileria annulate у великої рогатої худоби. Антипірин має
протизапальну та жарознижувальну дію, зменшує проникність судин. Механізм дії препарату
грунтується на інгібуванні аеробного гліколізу і синтезу ДНК у паразитів, що призводить до
руйнування їх клітинної структури і загибелі. Після парентерального введення терапевтична
концентрація препарату в крові досягається через 3–5 год і утримується впродовж 24 годин.
Кумулюється диміназин в основному в нирках, виводиться з організму з сечею, у лактуючих тварин
– частково з молоком. Застосовують з профілактичною метою та для лікування великої рогатої
худоби, овець, коней і собак за ураження збудниками бабезіозів. Препарат вводять
внутрішньом’язово або підшкірно у формі 7 % водного стерильного розчину (в перерахунку на
диміназин основу). Терапевтична доза диміназин діацетурату для тварин усіх видів становить 3,5
мг на 1 кг маси тіла або 0,5 мл готового 7 % розчину на 10 кг маси тіла. Якщо після введення
прапатату у тварин продовжує утримуватись висока температура, а загальний стан не
покращується, то препарат вводять повторно через 24 години. Для тварин з малою масою тіла
терапевтичну дозу ділять наполовину та вводять дворазово з інтервалом у 24 години. Забій тварин
на м’ясо дозволяється через 20 діб після останнього введен- 165 ня препарату. Неозидин –
Neozidinum Порошок жовто-помаранчевого кольору, добре розчинний у воді. У 100 г препарату
містяться діючі речовини: азидин (диміназину діацетурат) – 44,5 г та антипірин (феназон) – 55,5 г.
Випускають у герметично закупорених скляних флаконах по 1,18; 2,36 та 7,08 г. Зберігають у
сухому, захищеному від світла місці, за температури від 0 °С до 25 °С. Приготовлений водний
розчин препарату можна зберігати у стерильній щільно закритій ємності, у темному місці за
кімнатної температури не більше 24 год, у холодильнику – 48 годин. Кип’ятіння і нагрівання
розчину вище 37 °С не допускається. Неозидин активний щодо збудників бабезіозів та тейлеріозу.
Азидин проявляє виражену протиплазмідозну дію, феназон – протизапальну та жарознижувальну.
Дія препарату грунтується на інгібуванні аеробного гліколізу і синтезу ДНК паразитів (бабезій), що
призводить до руйнування їх клітинної структури і загибелі. Після парентерального введення
терапевтична концентрація препарату в крові досягається через 3–5 год і утримується впродовж 24
годин. Кумулюється в основному в нирках і печінці, виводиться з організму з сечею, у лактуючих
тварин частково з молоком. Застосовують неозидин з профілактичною та лікувальною метою за
бабезіозів великої рогатої худоби, овець, коней і собак. Призначають препарат у формі 7 %
водного стерильного розчину. Для приготування ін’єкційного 7 % розчину у флакон з порошком
неозидину вносять воду для ін’єкцій, або ізотонічний розчин натрію хлориду. Розчин тваринам
вводять одноразово, внутрішньом’язово з розрахунку на 20 кг маси тіла: за бабезіозів – 1 мл, що
еквівалентно 3,5 мг диміназину на 1 кг м. т.; за тейлеріозу – 1,5 мл (еквівалентно 5 мг диміназину
на 1 кг м. т.); за трипаносомозу – 2,2 мл (еквівалентно 5 мг диміназину на 1 кг м. т.). Доза
препарату не повинна перевищувати 4 г диміназину для тварини (у розрахунку на діючу
речовину). У випадках, якщо після першого введення препарату у хворих тварин не спостерігається
покращення загального стану, не знижується температура тіла допускається повторне введення
через 24 год у тій же дозі. Забій тварин на м’ясо дозволяється не раніше, ніж через 21 добу після
останнього введення препарату. Молоко забороняється використовувати в їжу впродовж 5 діб
після обробки. Після термічної обробки таке молоко може бути використане для годівлі тварин.
Піро-Стоп Розчин для ін’єкцій, один мілілітр якого містить 120,0 мг імідокарбу дипропіонату (діюча
речовина). Випускають у скляних флаконах по 10 і 20 мл. Зберігають у сухому, захищеному від
світла місці, за температури від 2 °С до 25 °С. 166 Механізм протипіроплазмідозної дії імідокарбу
пов’язаний з пригніченням надходження інозитолу, необхідного для життєдіяльності паразитів, а
також з порушенням утворення і використання ними поліамінів. Активний відносно бабезій,
тейлерій та анаплазм. Після парентерального введення препарату терапевтична концентрація
імідокарбу в крові досягається через 18–24 год і утримується на ефективному рівні впродовж 4–6
тижнів. Кумулюється імідокарбу дипропіонат в основному в нирках і печінці, виводиться з
організму переважно з сечею. Застосовують піро-стоп з лікувальною та профілактичною метою за
бабезіозів, анаплазмозу та змішаних інвазій. Препарат вводять підшкірно або внутрішньом’язово з
лікувальною і профілактичною метою у дозах: великій рогатій худобі за бабезіозів – 2 мл на 100 кг
м. т. тварини; за змішаних інвазій (бабезіоз, анаплазмоз) – 2,5 мл на 100 кг м. т.; коням за
бабезіозів – 2 мл на 100 кг м. т.; вівцям за бабезіозів, анаплазмозу та змішаних інвазій – 0,2 мл на
10 кг м. т.; собакам за бабезіозів – 0,25–0,5 мл на 10 кг маси тіла. Одночасно з препаратом собакам
рекомендується застосовувати антигістамінні засоби. Забій тварин на м’ясо дозволяється через 28
діб після останнього введення препарату. За вимушеного забою тварин раніше встановленого
терміну, м’ясо згодовують хутровим звірам. Молоко корів та кобил дозволяється використовувати
для харчових потреб не раніше 4 діб після останнього введення препарату. Отримане раніше
встановленого терміну молоко після кип’ятіння використовують на корм тваринам. Молоко дійних
овець, оброблених препаратом піро-стоп, забороняється використовувати для харчових потреб
упродовж усього періоду лактації. Діамідин – Diamidinum Білий або рожево-кремовий порошок,
добре розчинний у воді та в органічних розчинниках, термолабільний, нестійкий. Діюча речовина
– імідокарб. Випускають в пакетах з поліетиленової плівки по 0,5 кг. Зберігають у добре
закупореній тарі за температури від мінус 10 до плюс 40 °С. Діє піроплазмоцидно. Одноразове
введення препарату в терапевтичних та профілактичних дозах спричиняє загибель паразитів в
організмі тварин, не впливаючи негативно на формування імунітету. В деяких тварин іноді
трапляється підвищена чутливість до діамідину, що проявляється загальним пригніченням або
збудженням, слинотечею, пітливістю, тремтінням м’язів і, навіть, кольками та проносом. В таких
випадках тваринам уводять підшкірно розчин атропіну сульфату. Застосовують діамідин з метою
лікування тварин, хворих на бабезіози та для їх профілактики. Препарат уводять підшкірно або
внутрішньом’язово у формі 1–2 % водних розчинів. Лікувальні дози, г на кг маси тіла: коням та
великій рогатій худобі – 0,002 внутрішньом’язово одноразово, а за тяжкого перебігу захворювання
– два рази з інтервалом 24 години. Препарат не рекомендується уводити лактуючим тва- 167
ринам та одночасно з новокаїном. Імізол – Imisolum Безбарвна рідина специфічного запаху. Діюча
речовина – імідокарбу дипропіонат. Випускають 12 % водний розчин в скляних флаконах
оранжевого кольору по 100 мл. Зберігають в захищеному від світла місці за температури 2–25 °С.
Згубно діє на збудників бабезіозів великої рогатої худоби, коней, собак. Застосовують з метою
лікування великої рогатої худоби за бабезіозів підшкірно, по 1 мл на 100 кг маси тіла; коням,
віслюкам та мулам – внутрішньом’язово, 2 мл на 100 кг маси тіла; собакам – підшкірно, 0,05 мл на
1 кг маси тіла. Для профілактики бабезіозів імізол вводять: великій рогатій худобі по 2,5 мл на 100
кг маси тіла; коням, ослам та мулам – 2 мл на 100 кг маси тіла; собакам – 0,02 мл на 1 кг маси тіла.
Препарат заборонено застосовувати лактуючим тваринам. Гемоспоридин – Haemosporidinum.
Метилсульфометилат N, N1 -ди (4- диметиламінофеніл) сечовини. Дрібнокристалічний біло-
синного кольору порошок, добре розчинний у воді. Під впливом світла та кип’ятіння розчин
змінює забарвлення (синіє) і втрачає свої властивості. Тому розчини гемоспоридину готують
асептично на стерильній дистильованій воді або ізотонічному розчині натрію хлориду
безпосередньо перед застосуванням. Випускають порошок. Зберігають у добре закритих скляних
банках в захищеному від світла місці. Викликає загибель збудників бабезіозів в крові великої
рогатої худоби, овець, коней, собак, котів та хутрових звірів Під його впливом за 24 години у крові
зникають збудники захворювання та покращується загальний стан тварини. Гемоспоридин також
застосовують для профілактики бабезіозів тварин. Профілактична дія проявляється впродовж
десяти діб. В терапевтичних дозах гемоспоридин є нетоксичним, але за перевищення дози
проявляються побічні реакції – занепокоєння, прискорення частоти пульсу, сповільнення дихання,
посилення моторики шлунка та перистальтики кишок, часті дефекація та сечовиділення, слабкість
кінцівок, які поступово зникають через дві години після введення. Застосовують 1–2 % водні
розчини підшкірно одноразово. Ослабленим тваринам терапевтичну дозу гемоспоридину вводять
у два прийоми з інтервалом 6–12 годин. Дози підшкірно, мг на кг маси тіла: коням – 0,2, великій та
дрібній рогатій худобі – 0,5, собакам, котам і хутровим звірам – 0,3–0,8. 168 5.2. Сульфаніламідні
засоби Сульфаніламіди за хімічною структурою являють собою аміди
параамінобензолсульфонової кислоти. На бензольному кільці вони мають сульфонамідну та вільну
аміногрупи: Сульфаніламіди одержують синтетично з сульфанілової кислоти шляхом заміни
гідрогену на метильну групу (препарати короткотривалої дії) або на метоксигрупи (препарати
довготривалої дії). Шляхом заміни гідрогену сульфогрупи різними радикалами та приєднання до
молекули стрептоциду ароматичних, аліфатичних або гетероциклічних радикалів одержують
препарати з новими фармакологічними та фізикохімічними властивостями, такими як краща
розчинність у воді, здатність прискореного зв’язування з білками крові та всмоктування і
біотрансформації в організмі, а також появою нових фармакологічних властивостей. Перший
сульфаніламідний препарат – стрептоцид був синтезований у 1908 p., а протимікробні властивості
його були виявлені Г. Догмаком лише через 27 років. Нині синтезовано велику кількість
сульфаніламідних препаратів шляхом модифікації радикалів в амідній та амінній групах молекули
стрептоциду. Протимікробну ж дію сульфаніламідам забезпечує вільна аміногрупа. Препарати, в
яких атом гідрогену аміногрупи заблокований радикалом, виявляють протимікробну дію після
гідролізу. Так, фталазол – це комплексна сполука норсульфазолу та фталевої кислоти. Загибель же
мікроорганізмів препарат спричиняє лише після відщеплення фталевої кислоти і звільнення
аміногрупи. Бактеріостатична дія сульфаніламідів проявляється стосовно стрепто-, стафіло-,
пневмо- та менінгококів, кишкової палички, дизентерійних бактерій, збудників ранової інфекції,
деяких вірусів (збудників трахоми та гранульоми) і найпростіших. В таблиці наведена ступінь
чутливості мікроорганізмів до сульфаніламідних препаратів: Препарат Гемолітичний стрептокок
Менінгокок Пневмокок Гонокок Стафілокок Кишкова паличка Стрептоцид +++ ++ + +++ 0 +
Норсульфазол + +++ +++ +++ +++ +++ Сульфадимезин +++ +++ +++ + + +++ Етазол ++ ++ ++ ++ 0 +++
Сульфадиметоксин +++ 0 +++ + ++ +++ Фталазол 0 0 0 0 0 +++ Позначення: 0 - нечутливі, + -
малочутливі, ++ - помірночутливі, +++ - високочутливі. H2N SO2 N H R 169 Узагальнюючи
результати досліджень, слід виділити наступну градацію чутливості мікроорганізмів, найпростіших
та вірусів до сульфаніламідних препаратів: Високочутливі Помірночутливі Стійкі Бактерії Бактерії
Бактерії Стрептококи Ентерококи Корінебактерії Стафілококи Стрептокок зелений Синьогнійна
паличка Пневмококи Клебсієли Мікобактерії туберкульозу Менінгококи Протей Спірохети Кишкова
паличка Клостридії Лептоспіри Великі віруси (збудники) Бруцели Віруси Трахоми Мікобактерії
Пахового лімфогранулематозу Найпростіші Найпростіші Лейшманії Плазмодії малярії Токсоплазми
Кокцидії Гістоплазми Механізм протимікробної дії сульфаніламідних препаратів зумовлений тим,
що для життедіяльності мікроорганізмів потрібна фолієва кислота, яка синтезується за наявності
дигідроптеридину, глутамату та параамінобензойної кислоти, що під впливом ферменту
дигідрофолатсинтетази перетворюється в дигідрофолієву кислоту, а за участі ферменту
дигідрофолатредуктази з неї утворюється тетрагідрофолієва кислота. Вона є основою для синтезу
пуринових сполук та нуклеїнових кислот, які використовуються в процесі синтезу бактерійного
білка, росту, поділу та токсиноутворення бактерій. Протимікробна дія сульфаніламідних
препаратів зумовлена конкуренцією між сульфаніламідом та параамінобензойною кислотою за
участь у синтезі фолієвої кислоти. Сульфаніламід, засвоєний бактеріями замість
параамінобензойної кислоти, нездатний замінити її функцій в процесі синтезу фолієвої кислоти.
Така конкуренція можлива тому, що параамінобензойна кислота (ПАБК) та сульфаніламід –
параамінбензолсульфонова кислота (ПАБСК) мають однакові аміногрупи та подібні за фізичними
константами, геометричною конфігурацією, розміром та розподілом зарядів. Відмінність між ними
полягає лише в тому, що ПАБСК має сульфаніламідну групу, а ПАБК – карбоксильну, що
унеможливлює синтез дигідрофолієвої кислоти. Успішна конкуренція можлива лише тоді, коли
концентрація ПАБСК перевищує концентрацію ПАБК не менше як в 300 разів.Слід зазначити, що
під час лікування тварин і людей сульфаніламідами концентрація ПАБСК в крові у 2–5 тисяч разів є
вищою за концентрацію ПАБК, що забезпечує високу конкурентоздатність першого препарату.
Необхідно зазначити, що мікроорганізми мають відповідний запас ПАБК, необхідний для синтезу
фолієвої кислоти, тому сульфаніламідні препарати діють лише бактеріостатично. Тому бактерії не
гинуть, а лише сповільнюються їх ріст та токсиноутворення. Проте вони легко піддаються
фагоцитуванню. За гос- 170 трого перебігу хвороби сульфаніламіди проявляють більш виражену
протимікробну дію, оскільки в цей період для активного росту бактерії потребують велику
кількість фолієвої кислоти. Місцеві анестетики – новокаїн та анестезин в організмі розщеплюються
до параамінобензойної кислоти, тому вони є несумісними з сульфаніламідами, оскільки знижують
їх протимікробну активність. Подібно до ПАБК діють деякі білкові речовини, які містять фолієву
кислоту – гнійні маси в рані, некротизовані тканини, кров тощо. Клітини тваринного організму, на
відміну від бактерій, не синтезують фолієвої кислоти, а отримують її з крові із запасів ендогенного
походження. До того ж, ендогенна фолієва кислота в тисячі разів є менш чутливою до
сульфаніламідів, ніж фолієва кислота бактерійних клітин. Тому сульфаніламіди не впливають
негативно на життєдіяльність клітин тваринного організму. Рис. 14. Механізм дії сульфаніламідів та
триметоприму Встановлено, що синтетичні амінопептиди – триметоприм, триметамін та
орметоприм в процесі синтезу білка блокують фермент дигідрофолатредуктазу, внаслідок чого
гальмується редукція дигідрофолієвої кислоти в тетрагідрофолієву. Найвищу активність проявляє
триметоприм (ТМП), оскільки він у 3–25 раПАБК + Птеридин СУЛЬФАНІЛАМІДИ Дигідроптероєва
кислота + глутамінова кислота (фолієва кислота) Дигідрофолієва кислота Тетрагідрофолієва
кислота Дигідроптероатсинтетаза Фолатредуктаза Дигідрофолатредуктаза Пурини Піримідини
Амінокислоти, ліпіди ДНК РНК ТРИМЕТОПРИМ 171 зів сильніше пригнічує синтез фолієвої кислоти
порівняно з параамінобензолсульфоновою кислотою. Враховуючи синергідне блокування
біосинтезу фолієвої кислоти ПАБСК та ТМП, були створені комплексні протимікробні препарати –
тримеразин, триметосул, триприм, бісептол, ветрим та інші. Оптимальним співвідношенням
концентрації сульфаніламідів та триметоприму вважається 20:4. Сульфаніламіди являють собою
слабкі кислоти, які створюють високу концентрацію в крові. Триметоприм – це лужна сполука.
Вона накопичується в тканинах у більш високих концентраціях, ніж у крові. Внаслідок подвійного
блокування синтезу фолієвої кислоти на різних етапах метаболічного процесу та створення високої
концентрації сульфаніламіду в крові, а триметоприму – в тканинах забезпечується висока
бактерицидна дія комплексного препарату. Високу чутливість до комплексних препаратів
сульфаніламідів з триметопримом виявляють стрептококи, стафілококи, пневмококи, сальмонели,
шігели, кишково-тифозні та дизентерійні бактерії, гістоплазми та токсоплазми. Помірно чутливі –
ентерококи, псевдомонади, пастерели, ешерихії, кишкова паличка, бруцели, клостридії,
лейшманії, клебсіели, протей. Стійкими до сульфаніламідів є синьогнійна паличка, псевдомонади,
мікобактерії, корінебактерії, мікоплазми, спірохети, лептоспіри, рикетсії, оскільки в процесі росту
вони не синтезують фолієву кислоту з участю ПАБК, тому є нечутливими до сульфаніламідних
препаратів. Сульфаніламідні препарати – білі, термостабільні (до 140 –150 °С), кристалічні
порошки без запаху, переважно гіркого смаку, більшість з яких погано розчиняються у воді, тому
повільно всмоктуються в кишечнику. Їх застосовують перорально у формі порошків і таблеток.
Після введення всередину стрептоцид та уросульфан надходять у кров за 30 – 60 хв, а
максимальна їх концентрація досягається за 1– 2 години. Норсульфазол, сульфацил, сульфален,
сульфалпіридазин досягають терапевтичної концентрації у крові за 3–5 годин; сульфадиметоксин,
сульфамонометоксин, сульфазин, етазол – за 6–8 годин, сульфадимезин – за 8 – 12 годин.
Терапевтична концентрація сульфаніламідів швидко догсягається у крові собак, повільно – свиней,
дуже повільно – корів та овець. З метою прискорення появи терапевтичної концентрації у крові
препарат задають спочатку в подвійній дозі (ударній), а потім – в терапевтичній упродовж всього
курсу лікування. Для ін’єкцій застосовують натрієві солі сульфаніламідів. Водні розчини їх мають
величину рН близько 10,5–12,5 (крім сульфацилу), тому за підшкірного або внутрішньом’язового
введення нерідко проявляється подразнення тканин, через що для ін’єкцій їх застосовують в
концентраціях, не вищих 3 %. Друге покоління сульфаніламідних препаратів – амідоксал,
сульфадимідин, сультімон, ганадил-сульфа, полісульфалент, ультрасол позитивно відрізняються
від своїх попередників. Вони добре розчиняються у воді, тому їх випускають у формі офіцинальних
20 % розчинів для парентеральних ін’єкцій. Після резорбції частина препаратів зв’язується з
білками крові, решта – проявляють протимікробну дію. Чим більша кількість препарату
знаходиться у вільній формі, тим вища його протимікробна концентрація. Комплексні сполу- 172
ки сульфаніламіду з білком – це депо, з якого в процесі дисоціації комплексу поступово
вивільняється сульфаніламідний препарат, який діє протимікробно. В лужному середовищі
комплекси дисоціюють швидше, ніж у кислому. Легко дисоціюють на іони норсульфазол,
сульфацил, значно гірше – стрептоцид. Більшість сульфаніламідів (стрептоцид, норсульфазол,
етазол, сульфазин, сульфадимезин, сульфапіридазин, сульфадиметоксин) добре всмоктуються в
шлунково-кишковому тракті, швидко накопичуються у вільній формі та в комплексі з альбумінами
крові, в органах і тканинах в бактеріостатичних концентраціях. Для прояву протимікробної дії
концентрація вільного сульфаніламіду в плазмі крові повинна становити не менше 40 мкг/мл.
Розподіл сульфаніламідів в різних органах і тканинах нерівномірний. Більш високу концентрацію
препаратів виявляють в нирках, меншу – легенях, шлунку та кишечнику, серці та печінці; значно
меншу – м’язах, селезінці та жировій тканині. Вони легко проникають у порожнини тіла та суглоби,
через плаценту та гемато-енцефалічний бар’єр. Чим більший термін вагітності у тварин, тим
легшою є проникність плаценти для сульфаніламідів. В організмі тварин сульфаніламіди
піддаються біотрансформації – окисненню та ацетилюванню. Ацетилювання починається в
слизовій оболонці шлунка і продовжується у всіх органах, а найбільш інтенсивно – в печінці та в
нирках. Вступаючи в реакцію з глюкуроновою кислотою, сульфаніламід перетворюється в
нерозчинну сполуку, а неактивний ацетилсульфаніламід у формі кристалів концентрується в
сечових канальцях. Понад 20 % сульфаніламідів піддаються ацетилюванню в крові, 60 % – сечі. Для
прискореного виведення кристалів ацетилсульфаніламіду з ниркових канальців тварин потрібно
забезпечувати вволю водою, краще з лужними властивостями. Швидкість та активність процесів
ацетилювання сульфаніламідів в організмі тварин залежить від виду тварин та фізико-хімічних
властивостей препарату. Найбільш активно піддаються ацетилюванню сульфаніламіди в організмі
собак, менш активно – кролів. Процеси ацетилювання стрептоциду відбуваються дуже активно, а
сульфазолу, норсульфазолу та особливо сульфадимезину – менш інтенсивно. Фенобарбітал
знижує інтенсивність ацетилювання сульфаніламідів. Поряд з бактеріостатичною дією
сульфаніламіди активують фагоцитоз, знижують температуру тіла за гіпертермії та діють
протизапально. Токсичність їх є незначною, але за тривалого застосування у великих дозах вони
можуть спричиняти дисбактеріоз, авітаміноз, алергію, агранулоцитоз, метгемоглобінемію,
лейкоцитопенію, закупорку ниркових канальців і внаслідок цього порушення функції нирок, а за
місцевого застосування – пригнічення регенеративних процесів. Більшість сульфаніламідів швидко
виводяться з організму нирками у вільному стані або у формі сполук з оцтовою та глюкуроновою
кислотами. Крім того, вони частково виділяються слинними, молочними, потовими,
бронхіальними та кишковими залозами, а також із жовчю. Залежно від швидкості виведення з
організму сульфаніламіди поділяють на чотири групи: препарати короткої, середньої, тривалої і
довготривалої дії. 173 Показником такого поділу є час зниження максимальної концентрації
препарату в крові у два рази (період напіввиведення). Для препаратів короткотривалої дії
(стрептоцид, норсульфазол, сульфатіазол, етазол, уросульфан, сульфацил, сульфадимезин) період
напіввиведення становить 6–8 годин; для препаратів середньої тривалості дії (сульфазин,
сульфадіазин, сульфаметоксазол) – 12 годин; препаратів тривалої дії (сульфапіридазин,
салазопіридазин, салазодиметоксин, сульфадиметоксин, сульфамонометоксин) – 24 години;
препаратів довготривалої дії (сульфален, сульфадоксин, сульгін) – 56 годин та більше.
Фармакокінетика сульфаніламідних препаратів Препарат 1 2 3 4 5 6 7 8 Стрептоцид 12–14 10 0,5
12–80 1–2 10–20 25–30 10–12 Сульфацил-натрію 15–22 2 3–5 – 8–10 10–15 30–35 − Сульфазин 17–
56 – 6–8 900 24–48 5–15 15–45 26–48 Сульфален 33–48 − 3–5 1850 65–84 1–2 45–47 2–4
Норсульфазол 55–60 11 3–5 1660 6–8 10–12 25–72 7–15 Сульфаметоксизол 66–70 20 6–8 – 8–13 15–
18 55–60 20–22 Сульфамонометоксизол 65–92 79 6–8 1660 34–36 5–14 50–67 22–48
Сульфапіридазин 73–90 70 3–5 900 35–36 5–15 21–74 47–72 Сульфадимезин 75–86 26 6–12 1700 6–
8 15–50 40–80 6–7 Сульфадиметоксин 90–99 1–2 6–8 700 40–45 5–15 10–25 − Уросульфан 95–96 –
1–2 − 1–2 8–10 10–20 – Етазол 95–96 6 6–8 2000 6–8 5–10 5–15 6–7 Диметоксин 90–95 − 3–5 – 24–48
− 30–60 24–48 Позначення: 1 – зв’язування з білками крові (%); 2 – розчинність у ліпідах (%); 3 –
створення терапевтичної концентрації (год); 4 – терапевтична концентрація (ммоль/л); 5 –
тривалість дії (год); 6 – ацетилювання в крові (%); 7 – ацетилювання в нирках (%); 8 – тривалість
виведення (год.). Сульфаніламіди, які повільно всмоктуються в кров (фталазол, сульгін, фтазин),
діють переважно в кишечнику і виводяться з організму із фекаліями, тому їх застосовують для
лікування тварин за бактерійних уражень органів травного каналу. Застосовують сульфаніламідні
препарати всередину, внутрішньом’язово, підшкірно, внутрішньовенно з метою лікування тварин
за інфекційних захворювань органів дихання (трахеїту, бронхіту, пневмонії, плевриту);
шлунковокишкового тракту (диспепсії, дизентерії, гастроентероколіту, сальмонельозу,
колібактеріозу, пастерельозу, еймеріозу); післяродового сепсису, піеліту, уроциститу та за ранових
інфекцій. Протипоказане введення сульфаніламідів у разі загального ацидозу, захворювань
кровотворних органів і крові та за гепатиту. У разі застосування сульфаніламідних препаратів у
малих дозах або за уведення їх з інтервалами, що не забезпечують постійного підтримання у крові
терапевтичної концентрації, поступово появляються резистентні штами патогенних
мікроорганізмів, в яких змінюються морфологічні та біохімічні властивості – затримується
проникнення ПАБК через клітинні мембрани та здійснюється мутація генів, що забезпечуює синтез
дигідрофолатредуктази, яка стає 174 нечутливою до сульфаніламідів, але зберігає активність до
параамінобензойної кислоти. За появи резистентності до одного з препаратів інші сульфаніламіди
також втрачають здатність до протимікробної дії, оскільки появляється в них перехресна
резистентність. Стрептоцид – Streptocidum. Пара-аміно-бензосульфамід, C6H8N2О2 Білий
кристалічний порошок, погано розчинний у воді (1:170). Розчинність дещо посилюється за
підвищення температури води до кипіння. Препарат легко розчиняється в лугах та спирті (1:35).
Розчини стійкі. Випускають стрептоцид в порошку, таблетках по 0,3 та 0,5 г; 10 % мазь та 5 %
лінімент, а також стрептоцид розчинний – Streptocidum solubile. Діє бактеріостатично на кокові
форми бактерій (крім стафілококів), на кишкову паличку та збудників газової гангрени. Заданий
всередину стрептоцид легко всмоктується слизовою оболонкою шлунково-кишкового каналу.
Максимальна концентрація препарату в крові та в органах досягається за одну-дві години і
утримується на такому рівні чотири години. Препарат легко проникає через біологічні бар’єри.
Близько 20 % уведеної дози стрептоциду з’єднується з білками крові і піддається ацетилюванню.
Процеси ацетилювання стрептоциду відбуваються в крові (20–25 %) та сечі (25–60 %). Застосовують
стрептоцид за стрептококових ангін, тонзилярних абсцесів, бронхопневмоній, сепсису, миту,
уроциститу, піеліту, ентероколіту, ран, виразок та опіків. Дози всередину, г: коням та великій
рогатій худобі – 5–10, вівцям та свиням – 0,5–2, собакам – 0,5–2, чотири-шість разів на добу
впродовж 5–7 діб. Внутрішньовенно вводять стрептоцид розчинний, г: коням та великій рогатій
худобі – 3–6, вівцям та свиням – 1–2, собакам – 0,3–0,5. Зовнішньо стрептоцид застосовують на
рани та за піодермій у формі 6 % мазі або 5 % лініменту (5 г стрептоциду, 3 г риб’ячого жиру,
емульгатор та вода), які наносять після механічного очищення рани. Застосовують також мазь
сунореф (Unguentum Sunoreph), яка містить по 5 г стрептоциду, норсульфазолу та сульфадимезину;
1 г – ефедрину гідрохлориду; 0,3 г – камфори; 0,39 г – евкаліптової олії та вазеліну – до 100 г. HN
SO2 NH2 Стрептоцид розчинний NaSO3 CH2 H2N SO2 NH2 Стрептоцид 175 Протипоказане
застосування стрептоциду тваринам у випадку загального ацидозу, гепатиту, гемолітичної анемії,
агранулоцитозу, нефриту та нефрозу. Стрептоцид розчинний вводять внутрішньовенно у формі 10
% водного розчину, а 5 % – підшкірно або внутрішньом’язово на ізотонічному розчині натрію
хлориду. Коровам, хворим на мастит, 3–5 % водний розчин стрептоциду вводять по 25–40 мл в
уражену частку молочної залози два-три рази на добу. Норсульфазол – Norsulfazolum, 2-(пара-
Амінобензосульфамідо)-тіазол Білий кристалічний порошок, малорозчинний у воді (1:2000) та в
спирті, розчинний у розбавлених неорганічних кислотах і розчинах карбонатних солей. Випускають
порошок і таблетки по 0,25–0,5 г. Норсульфазол-натрій – Norsulfazolum-natrium. Добре розчинний
у воді порошок. Зберігають у сухому темному місці. Виявляє високу протимікробну активність
щодо гемолітичного стрептокока, стафілококів, пневмококів, кишкової палички, сальмонел та
пастерел. За внутрішнього застосування норсульфазол швидко всмоктується у кров і за 3–6 годин
досягається максимальна концентрація, яка утримується 6–12 годин. У цьому випадку 60–70 %
препарату зв’язується з білками крові, а незначна кількість піддається ацетилюванню. На відміну
від інших сульфаніламідних препаратів, норсульфазол діє бактеріостатично лише у високих дозах.
Він є більш токсичним за інші препарати і через 7–9 діб після застосування може появитись
гематурія та агранулоцитоз. Застосовують норсульфазол за бронхопневмонії, плевриту,
стрептококовому та стафілококовому сепсисах, ендометриту, маститу, гастроентериту,
некробактеріозу та диплококової септицемії, а також за пастерельозу птиці та кокцидіозу. Для
лікування телят, хворих на бронхопневмонію, норсульфазол застосовують внутрішньотрахеально в
дозі 0,05 г на 1 кг маси тіла у формі 8–10 % водного розчину. Дози всередину, г: коням та великій
рогатій худобі – 10–25, вівцям та свиням – 2–5, курям – 0,5 з інтервалом вісім годин. Курс
лікування – 3–5 діб. Норсульфазол-натрій уводять переважно внутрішньовенно (повільно) у формі
5–15 % водних розчинів. Підшкірно та внутрішньом’язово препарат уводять в концентрації, не
вищій 0,5–1 %, оскільки за вищої концентрації появляється сильне подразнення тканин на місці
ін’єкції. За пастерельозу птиці норсульфазол уводять внутрішньом’язово у формі 20 % олійної
суспензії або водного розчину по 1 мл на 1 кг маси тіла. Дози норсульфазолу натрію
внутрішньовенно, г: коням – 6–10, великій рогатій худобі – 6–10, вівцям – 1–2, собакам – 0,5–1 два
рази на добу. За інфекційних захворювань очей (блефарит, кон’юнктивіт) застосовують 10 % водні
розчини, три-чотири рази на добу. Етазол – Aethazolum. 2-(пара-Амінобензолсульфамідо)-5-етил-
1,3-4 тіадіазол. Білий порошок, нерозчинний у воді та спирті, легко розчинний в розчинах лугів.
Випускають порошок і таблетки по 0,25 та 0,5 г. 176 Етазол-натрій (Aethazolum-natrium). Легко
розчинний у воді порошок. Випускають у формі 10 % та 20 % водних розчинів в ампулах.
Зберігають в добре закупореному посуді у затемненому прохолодному місці. Діє бактеріостатично
на стрептококи, пневмококи, менінгококи, кишкову і дизентерійну палички, а також на патогенні
анаеробні мікроорганізми. Порівняно з іншими препаратами цієї групи він швидко всмоктується, є
менш токсичним, в незначній мірі піддається ацетилюванню і не впливає негативно на кров.
Максимальна концентрація препарату в крові великої рогатої худоби досягається за 5–8 годин, у
собак – за 2–3 години. За 6–10 годин концентрація препарату в крові знижується на 50 %. Він легко
проникає через гематоенцефалічний бар’єр, довше затримується в нирках, шлунково-кишковому
тракті, в печінці та легенях. Виводиться з організму нирками, швидко в собак і свиней, повільніше –
в кролів і повільно – у великої рогатої худоби. Застосовують за бронхопневмонії, диспепсії,
дизентерії, піеліті, циститі, післяродовому сепсису, ендометриту, пулорозу курчат, пастерельозу,
бешихи свиней та за ранових інфекцій. Дози всередину, г: коням – 10–25, великій рогатій худобі –
15–25, вівцям – 2–3, свиням – 2–5, собакам – 1,0–1,5, кролям – 0,3–0,5, птиці – 0,5 три-чотири рази
на добу. Етазол-натрій уводять всередину, внутрішньовенно або внутрішньом’язово у формі 10–20
% розчинів у дозах, г: коням та великій рогатій худобі – 5–10, вівцям – 1–2, свиням – 2–3, собакам –
0,1–0,3 два-три рази на добу. Зовнішньо застосовують у формі присипки або 5 % мазі. Сульфацил-
натрій – Sulfacylum-natrium. (пара-Амінобензосульфацетамід-натрію). Білий кристалічний
порошок, добре розчиняється у воді, не розчиняється в спирті. Випускають порошок; 30 % розчин
для ін’єкцій; 20–30 % очні краплі; 10 % розчин з метилцелюлозою; 30 % мазь. Зберігають в
прохолодному, захищеному від світла місці. Діє протимікробно за стафілококових,
стрептококових, пневмококових, колі-бактеріальних інфекцій та за сальмонельозу. Швидко
всмоктується в шлунково-кишковому каналі. Максимальна концентрація у крові досягається за 2,5
години після введення. Піддається ацетилюванню в незначній мірі (10–15 %), легко проникає в
тканини. Виводиться з організму нирками. Застосовують для лікування тварин за фарингіту,
бронхопневмонії, післяродового сепсису, стрептококових інфекцій, колібактеріозу, сальмонельозу,
диспепсії, коліту та уроциститу. Дози всередину, г: коням та великій рогатій худобі – 3–10, вівцям і
свиням – 1–2, собакам – 0,3–0,5 г три-чотири рази на добу. Зовнішньо сульфацил-натрію
застосовують для лікування тварин хворих на блефарит та кон’юнктивіт у формі 10–30 % водних
розчинів або мазей. Сульфадимезин – Sulfadimezinum. 2-(пара-Амінобензолсульфамідо)-4,6- 177
диметилпіримідин. Білий кристалічний порошок, майже нерозчинний у воді, добре розчиняється у
слабких розчинах лугів та кислот. Випускають порошок і таблетки по 0,25 та 0,5 г. Зберігають в
закупорених, захищених від світла скляних банках. Препарат широкого спектру протимікробної дії
– активний проти пневмококів, стафілококів, кишкової палички, сальмонел та пастерел. Порівняно
швидко всмоктується в шлунково-кишковому каналі – максимальна концентрація препарату в
крові досягається за 6–8 годин після введення. Порівняно з іншими сульфаніламідними
препаратами, сульфадимезин накопичується у внутрішніх органах в більш високих концентраціях.
Препарат легко проникає через гематоенцефалічний бар’єр; 75 % його з’єднується з білками, 10 %
– піддається ацетилюванню в крові і 15 % – в сечі. Виводиться з організму із сечею. Застосовують
для лікування тварин хворих на пневмонію, ангіну, фарингіт, сепсис, ендометрит, мастит,
некробактеріоз, диспепсію, гастроентерит, інфекції сечових шляхів, сальмонельоз, пастерельоз та
респіраторний мікоплазмоз. Дози всередину, г: коням та великій рогатій худобі – 15–20, вівцям –
2–3, свиням – 1–2, курям – 0,3–0,5 два рази на добу. За пастерельозу птиці сульфадимезин
згодовують з кормом з розрахунку 0,05 г на 1 кг маси тіла три рази на добу упродовж двох-
чотирьох діб. Уросульфан – Urosulfanum. (пара-Амінобензосульфоніл-сечовина). Білий
кристалічний порошок кислого смаку, погано розчиняється у воді та спирті, легко – в розбавлених
лугах та кислотах. Випускають уросульфан – порошок; таблетки по 0,5 г; уросульфан – розчинний
порошок. Зберігають в добре закупореній тарі, в захищеному від світла місці. Діє протимікробно,
особливо на стафілококи та кишкову паличку. Швидко всмоктується в шлунково-кишковому тракті,
легко проникає у внутрішні органи і створює достатньо високу концентрацію. Препарат мало
піддається ацетилюванню в організмі і в активній формі виділяється нирками. Висока
концентрація уросульфану в сечі зумовлює надійну протимікробну дію за інфекцій органів
сечовидільної системи. Застосовують уросульфан за уроциститу, цистопієліту, пієлонефриту та
інших інфекцій сечовивідних шляхів. Дози всередину, г: коням – 10–30, великій рогатій худобі –
10–35, вівцям – 2–5, свиням – 2–4, собакам – 1–2 три-чотири рази на добу. Для внутрішньовенного
введення застосовують розчинний уросульфан у формі 5-, 10-та 20 % водних розчинів у дозі 0,02–
0,03 г на кг маси тіла тварини, один-два рази на добу. Сульфазин – Sulfazinum. 2-(пара-
Амінобензолсульфамідо)-піримідин. Білий кристалічний порошок, майже не розчиняється у воді
та спирті, розчиняється в розбавлених лугах та кислотах. Випускають сульфазин порошок і таблетки
по 0,5 г та сульфазин-натрієву 178 сіль – порошок. Зберігають у закупорених, захищених від світла
скляних банках. Діє протимікробно щодо грампозитивних та грамнегативних мікроорганізмів. За
ступенем протимікробної активності препарат перевищує інші сульфаніламіди. За введення
всередину він повільно всмоктується – максимальна концентрація у крові та внутрішніх органах
створюється за 4–6 годин. Ацетилювання та зв’язування з білками відбуваються повільно і в малій
кількості. Виділяється препарат з організму нирками. Застосовують за бронхопневмонії, дизентерії,
диспепсії, гастроентериту та пулорозу курчат. Дози всередину, г: коням та великій рогатій худобі –
10–20, вівцям – 2–5, свиням – 2–4, собакам – 0,5–1, курям – 0,5 два-три рази на добу. Для
внутрішньовенного введення застосовують розчинну у воді натрієву сіль сульфазину у формі 5–10
% розчинів з розрахунку 0,02–0,03 г на 1 кг маси тіла тварини. Сульфапіридазин – Sulfapyridazinum.
6-(пара-Амінобензосульфамідо)-3- метоксипіридазин. Білий кристалічний порошок, гіркого смаку,
майже не розчиняється у воді, погано – в спирті. Легко розчиняється в розбавлених лугах та
кислотах. Випускають сульфапіридазин порошок і таблетки по 0,5 г; сульфапіридазин-натрій –
порошок, а також 10 % розчин на 7 % полівініловому спирті у флаконах по 10 та 100 мл. Зберігають
у сухому, захищеному від світла місці. Діє бактеріостатично щодо грампозитивних (стрепто-,
стафіло-, пневмота ентерококи) і грамнегативних (кишкова та дизентерійна палички) бактерій та
деяких штамів протея. Надзвичайно активний щодо вірусу трахоми. Діє згубно на деякі
найпростіші (токсоплазми, плазмодії малярії). Не діє на сульфаніламідостійкі форми збудників.
Препарат швидко всмоктується в шлунково-кишковому каналі, проникає у внутрішні органи і
створює в них максимальну концентрацію за годину, яка утримується впродовж 24 годин. У цьому
разі 40–70 % препарату піддається ацетилюванню, після чого поступово виводиться з сечею.
Застосовують з метою лікування тварин за менінгіту, пневмонії, бронхіту, мікоплазмозу, фарингіту,
ентероколіту, дизентерії, сальмонельозу, пастерельозу, пулорозу; за інфекцій органів сечо-
статевого апарату, жовчних шляхів, хірургічного сепсису, ендометриту та маститу. Дози всередину,
на 1 кг маси тіла, мг: великій рогатій худобі – 50–75, свиням та вівцям – 25–30, собакам – 25–30,
курям – 100–120, кролям – 250–500, один раз на добу. Дози молодняку в 1,5 рази більші. За
пастерельозу курей уводять внутрішньом’язово сульфапіридазиннатрій в дозі 150 мг/кг маси тіла у
формі 5–10 % водних розчинів, виготовлених на ізотонічному розчині натрію хлориду або у формі
2–5 % розчину на полівініловому спирті. Дози внутрішньовенно сульфапіридазину-натрію (мг на 1
кг маси тіла ): великій рогатій худобі – 25–50, вівцям – 50–75, один раз на добу. 179
Салазопіридазин – Salazopyridazinum. 5-пара-[М-(3-Метоксипіридазиніл-6)-сульфамідо]-
фенілазосаліцилова кислота. Складається з сульфапіридазину (65 %) та саліцилової кислоти (35 %).
Жовто-оранжевий порошок, майже не розчиняється у воді. Розчинний у розчинах лугів.
Випускають порошок і таблетки по 0,5 г та 5 % суспензію. Зберігають в прохолодному, захищеному
від світла місці. Діє протимікробно та протизапально. Пригнічує функціональний стан імунної
системи. В кишечнику препарат розкладається на сульфапіридазин та 5-аміносаліцилову кислоту.
Сульфапіридазин поступово всмоктується у кров, досягаючи максимальної концентрації через 4–6
годин. Терапевтична концентрація препарату у крові утримується 12 годин. Застосовують
салазопіридазин з метою лікування тварин за тих же захворювань, що й сульфапіридазин. Дози
всередину підсисному молодняку свиней та великої рогатої худоби – 25–50 мг на 1 кг маси тіла
два рази на добу. Салазодиметоксин – Salazodimethoxinum. 5-(пара-[2,4- диметоксипіримідиніл-6)
- сульфамідо]-фенілазосаліцилова кислота. Порошок оранжевого кольору, нерозчинний у воді.
Випускають порошок і таблетки по 0,5 г. Термін зберігання - два роки. Застосовують у таких же
дозах як і салазопіридазин. Сульфамонометоксин – Sulfamonomethoxinum. 4-(пара-
Амінобензолсульфамідо)-6 метоксипіримідин. Білий кристалічний порошок, погано розчинний у
воді та спирті; розчиняється в розбавлених лугах та кислотах. Випускають порошок і таблетки по
0,5 г. Зберігають в прохолодному, захищеному від світла місці. За спектром протимікробної дії
близький до сульфапіридазину. За внутрішнього введення швидко всмоктується і проникає в усі
органи, навіть через гематоенцефалічний бар’єр. Застосовують так, як і сульфапіридазин. Дози
всередину на 1 кг маси тіла, мг: великій рогатій худобі – 50–100, вівцям – 75–100, свиням – 50–100,
собакам – 25–50, кролям – 250–500, курям – 100 мг, один раз на добу. Сульфадиметоксин –
Sulfadimethoxinum. 4-(пара-Амінобензосульфамідо-)-2,6-диметоксипіримідин. Білий кристалічний
порошок, майже не розчиняється у воді, погано – у спирті, легко – в розчинах лугів та кислот.
Випускають порошок і таблетки по 0,2 та 0,5 г. Зберігають в сухому, захищеному від світла місці.
Володіє широким спектром протимікробної дії на грампозитивні та грамнегативні мікроорганізми,
особливо на менінго-, стрепто- та стафілококи, кишкову паличку, шігели та збудника дизентерії.
Менш активний щодо протею. Препарат повільно всмоктується в шлунково-кишковому каналі,
тому виявляється в крові через 30 хв після введення. Максимальна концентрація в крові 180
великої рогатої худоби досягається за 8–12 годин, овець та кіз – за 8, свиней та собак – за 2–5
годин. Препарат майже не проникає через гемато-енцефалічний бар’єр. Терапевтична
концентрація в організмі тварин утримується 24–48 годин. Показання, способи та дози
застосування такі ж, як і для сульфапіридазину. Сульфален – Sulfalenum. 2-(пара-
Амінобензосульфамідо)-3- метоксипіразин. Білий кристалічний порошок, майже не розчиняється у
воді, легко – в розчинах лугів та кислот. Випускають сульфален в таблетках по 0,2, 0,5 та 2 г; у
формі суспензії у флаконах по 60 мл та сульфален-меглумін 10 % розчин –в ампулах по 2 та 5 мл.
Зберігають в сухому, захищеному від світла місці. Діє протимікробно щодо грампозитивних та
грамнегативних форм мікроорганізмів. Уведений всередину препарат швидко всмоктується у кров
і повільно зв’язується з білками плазми. Максимальна концентрація у крові досягається за 4–6
годин і утримується 3–5 діб; 60 % препарату виводиться з організму нирками впродовж дев’яти
діб. Препарат легко проникає в тканини, а в жовчі та в сечі виявляють його у високих
концентраціях. Застосовують за бронхопневмонії, колібактеріозу, сальмонельозу, пастерельозу,
токсоплазмозу, респіраторного мікоплазмозу, уретриту та маститу. Дози всередину, мг на 1 кг
маси тіла: телятам – 20–25, поросятам-сисунам – 40–50, курям – 100–150 один раз на добу. За
бронхопневмонії, телятам віком два-три місяці сульфален застосовують у перші 2–3 доби по 50
мг/кг м. т., а потім по 20 мг/кг м.т. кожної доби впродовж 7–10 діб. За колібактеріозу та
сальмонельозу поросят віком 2–4 місяці сульфален задають 1 раз на добу по 100 мг/кг м. т.
упродовж 2–3 діб, а в наступні доби – по 20 мг.