І.

Типові патологічні процеси

1. Класифікація етіологічних факторів, поняття про фактори ризику. «Хвороби

цивілізації».
Етіологія – це вчення про причини та умови виникнення хвороб.

Класифікація:

- Екзогенні (зовнішні):
 фізичні- механічний вплив, радіація, висока і низька температури, електричний струм,
перевантаження внаслідок прискорення, невагомість та ін.;
 хімічні - неорганічні й органічні сполуки природного і штучного походження;
 біологічні - віруси, рикетсії, бактерії, найпростіші, гельмінти, членистоногі;
 Психічні;
 соціальні - рівень розвитку суспільства, традиції та ін.
- Ендогенними факторами є спадковість, конституція, вік, стать, реактивність організму.

Фактори ризику - це сукупність чинників, наявність яких у популяції людей статистично вірогідно
збільшує захворюваність на певну хворобу.

Належність тих чи тих умов до факторів ризику визначають за допомогою епідеміологічних методів
у дослідженнях, що їх проводять на великих контингентах людей.

Так, було встановлено, що факторами ризику атеросклерозу є порушення ліпідного складу плазми
крові, артеріальна гіпертензія, вік, належність до чоловічої статі, ожиріння, гіподинамія, спадкові
фактори, стрес.

Соціальними називають фактори, повʼязані з діяльністю суспільства, рівнем розвитку економіки.

Розрізняють "хвороби цивілізації" і "хвороби слаборозвинених країн".

"Хвороби цивілізації" повʼязані з високим рівнем розвитку промисловості, з до- сягненням

суспільством певного рівня цивілізації. До них відносять атеросклероз,

інфаркт міокарда, гіпертонічну хворобу, алергію, неврози.

У слаборозвинених країнах поширені хвороби, у виникненні яких важливе значення мають погані
умови життя, недотримання гігієнічних вимог, відсутність специфічної профілактики, послаблена
опірність організму. Це інфекційні хвороби, білково-енергетична недостатність та ін. Найбільш
уразливим контингентом є діти.

У розвитку "хвороб цивілізації" мають значення:

а) забруднення навколишнього середовища;

б) урбанізація - переміщення великих груп населення із сільської місцевості в місто (неможливість

швидкої адаптації викликає стреси і розвиток хвороб);

в) гіподинамія;

г) зміна характеру харчування - споживання високоенергетичних рафінованих продуктів.

2. Визначення поняття «патогенез». Патологічні і пристосувально-

компенсаторні (захисні) явища в патогенезі.
 2

Патогенез – це вчення про механізм розвитку, перебігу і завершення хвороби.

Розрізняють чотири періоди хвороби:

1.Латентний (інкубаційний)
2.Продромальний
3.Період виражених клінічних ознак
4.Завершення хвороби

Руйнівні і захисні явища у патогенезі.

1. Власне патологічні зміни і явища, процеси пошкодження і руйнування. Вони ведуть до порушень
гомеостазу і виявляють себе змінами структури, функції і метаболізму в організмі та окремих його
складових частинах. Ушкодження в широкому розумінні слова - це порушення структурної,
функціональної та біохімічної організації живих систем. Воно виникає на різних рівнях -
молекулярному, клітинному, тканинному, органному, системному і на рівні організму в цілому.

Патологічні зміни при гострій променевій хворобі. Головною ланкою патогенезу радіаційних
уражень є ушкодження клітин. У його основі лежать прямі і непрямі механізми патогенної дії
іонізуючої радіації.

 Прямі механізми:

Під прямою дією опромінення розуміють безпосередній його вплив на макромолекули й

надмолекулярні структури клітин. Енергія іонізуючої радіації, що перевищує енергію
внутрішньомолекулярних зв’язків, спричиняє іонізацію молекул, розрив найменш міцних зв’язків,
утворення вільних радикалів тощо. Найуразливішими до прямої дії є молекули ДНК.

 Непрямі механізми.

При проходженні променів через клітину відбувається іонізація атомів і молекул, що знаходяться на
їхньому шляху. Оскільки основним компонентом клітини є вода, то саме її молекули зазнають
іонізації і стають джерелом вільних радикалів водню і гідроксилу. Цей процес отримав назву
радіолізу води.

Патологічні зміни при запалені. Головними змінами є ушкодження тканин, яке виявляє себе
поєднаним порушенням місцевого кровообігу, крові та сполучної тканини, які порушують діяльність
органів і тканин та організму в цілому.

Патологічні зміни при крововтраті. У патогенезі гострої крововтрати центральне місце посідають
порушення загальної гемодинаміки – зменшення об’єму циркулюючої крові (гіповолемія) і
зумовлене цим падіння артеріального тиску (гіпотензія), кисневе голодування, гостра
постгеморагічна анемія, негазовий ацидоз, порушення екскреторної функції нирок.

2. Захисні, пристосувальні, компенсаторні реакції і процеси. Вони спрямовані на запобігання і

усунення порушень гомеостазу, що виникають під впливом патогенних факторів і руйнівних
процесів в організмі. Ці реакції, будучи протилежністю власне патологічним змінам, направлені
проти патогенних чинників і зумовленого ними ушкодження. Результатом їх реалізації є досягнення
станів адаптації і компенсації.

Адаптація - це пристосування організму і його структур до мінливих умов зовнішнього середовища.

Вона забезпечує збереження гомеостазу і запобігає ушкодженню.
 3

Компенсація - це стан, що розвивається як результат реалізації реакцій та процесів, спрямованих на

відновлення порушеного внаслідок дії патогенних факторів гомеостазу. Компенсація усуває наслідки
ушкодження.

Захисні реакції організму при гострій променевій хворобі. Природний захист клітин від дії
іонізуючого випромінювання забезпечується двома основними чинниками:

· Системами репарації ДНК. їх дія спрямована на ліквідацію прямих ефектів радіації.

· Механізмами антиоксидантного захисту. Вони покликані “загасити”, обмежити процеси

вільнорадикального окиснення, що складають основу оксидаційного стресу і перекисне окислення
ліпідів, іншими словами, непрямі ефекти радіації.

Захисні реакції організму при запаленні.

Спрямовані на локалізацію, ізолювання, розведення та знищення патогенного агента, а також на

відновлення (репарацію) ушкодженої ним тканини. Включає в себе:

· Збільшення вмісту в крові «білків гострої фази запалення»;

· Лейкоцитоз;

· Гарячка.

Захисні реакції організму при крововтраті.

Залежно від строків виникнення їх поділяють на термінові і відстрочені. За призначенням

розрізняють такі групи механізмів компенсації.

· Спрямовані на зменшення об’єму судинного русла (централізація кровообігу).

Термінова реакція, провідне значення мають рефлекси.

· Спрямовані на збільшення об’єму циркулюючої крові.

Відстрочені реакції. Включають в себе:

- Перехід тканинної рідини в кровоносні судини;

- Посилення реабсорбції води та іонів натрію в нирках;

- Вихід крові з депо в кровоносне русло.

· Спрямовані на відновлення складу периферичної крові. Відстрочені реакції.

Спрямовані на захист від гіпоксії

3. Причинно-наслідкові зв'язки, роль circulus vitiosus в патогенезі. Поняття про

головних і другорядних ланках патогенезу. Специфічні та неспецифічні
механізми розвитку хвороби.
Різні події, які відбуваються в організмі в процесі розвитку
 4

великої хвороби, перебувають між собою в певних причиново-наслідкових зв'язках, тобто одне й те
ж саме явище патогенезу одночасно

с наслідком одних подій і причиною інших.

Розрізняють кілька типів таких звʼязків.

1. "Пряма лінія". Події в патогенезі розвиваються по прямій, коли одне явище є наслідком
попереднього і причиною наступного

2. Розгалужені типи. Такими є дивергенція і конвергенція.

При дивергенції певні події патогенезу мають багато наслідків. Наприклад, при цукровому діабеті
відсутність інсуліну як центральна ланка патогенезу має своїм наслідком порушення вуглеводного,
жирового, білкового, водно-сольового обмінів і кислотно-основної рівноваги.

При конвергенціїрізні події патогенезу ведуть до одного і того ж наслідку. Наприклад, при запаленні
в різних клітинах і в плазмі крові утворюються різні біологічно активні речовини (гістамін,
серотонін, простагландини, кініни). Всі вони викликають розширення артеріол (артеріальну
гіперемію) і підви- щуютьпроникність судин.

3. "Зачароване коло" (circulus vitiosus). Це такий тип причиново-наслідкових звʼязків, коли певні
явища патогенезу через певну послідовність подій призводять до посилення самих себе. Зазначений
варіант є найбільш небезпечним, тому що він самопідтримує патогенез хвороби і погіршує ї перебіг.

Зачароване коло"

У патогенезі будь-якого шоку велике значення має зменшення артеріального тиску. Артеріальна
гіпотензія, що виникає, є причиною кисневого голодування.

Гіпоксія головного мозку призводить до пригнічення судинорухового центру і ще більшого

зниження артеріального тиску (коло замкнулося)

У стадії декомпенсації при перегріванні підвищується температура тіла. Це при- зводить до

збільшення швидкості всіх біохімічних реакцій в організмі, у тому числі й окисних. У результаті
цього зростає тепло продукція і, як наслідок, ще більше підвищується температура тіла.

Головна ланка патогенезу - це процес, необхідний для розгортання всіх інших. Він розвивається під
дією етіологічного фактора й визначає специфіку хвороби. Своєчасна ліквідація головної ланки веде
до усунення патологічного процесу в цілому. На цьому грунтується основний принцип
патогенетичного лікування хвороб.

Так, при цукровому діабеті головною ланкою патогенезу є нестача інсуліну. Усу- нення її введенням
гормону веде до зникнення інших проявів хвороби (гіперглікемії, глюкозурії, полідипсії, кетонемії,
коми).

У патогенезі завжди поєднуються специфічні і неспецифічні процеси і механізми. Специфічні цілком

залежать від властивостей і особливостей причини й визна- чають основні характеристики хвороби.
Пошук специфічних ознак лежить в основі розпізнавання (діагностики) хвороб.

Неспецифічні визначаються генетично детермінованими властивостями самого організму,

закріпленими в еволюції. Це механізми стандартної відповіді на будь- який патогенний фактор. Вони
 5

спрямовані на збільшення резистентності організму до ушкодження і здійснюються за участю

нервової і ендокринної регуляторних систем.

У звʼязку зцим виділяють нервові (парабіоз, патологічнадомінанта, порушення корково-вісцеральних

відносин, нейродистрофічний процес) і ендокринні (стрес) неспецифічні механізми патогенезу.

4. Спадкові та вроджені хвороби. Мутації як причина виникнення спадкових

захворювань (види, причин, наслідків). Мутаційні впливи. Порушення
репарації ДНК та елімінації мутованих клітин як фактора ризику
накопичення мутацій і виникнення захворювань.
Спадкові хвороби - це хвороби, зумовлені порушеннями спадкової інформаці (мутаціями),
отриманими організмом зі статевими клітинами своїх батьків.

ТИПИ:

1) моногенні;

2) полігенні (мультифакторіальні);

3) хромосомні.

Уродженими називають хвороби, прояви яких виявляють себе при народженні дитини. Вони можуть
бути зумовлені як спадковими, так і екзогенними (тератогенними) факторами (наприклад, вади
розвитку, повʼязані з дією патогенних агентів на організм ембріона, плода).

У той же час спадкові хвороби можуть бути вродженими, тобто виявлятися з моменту народження, а
можуть бути й не вродженими. В останньому випадку ознаки хвороби зʼявляються значн опізніше.

Мутація - це раптова зміна генетичної інформації. Це стійка стрибкоподібна зміна в спадковому

апараті клітини, не повʼязана зі звичайною рекомбінацією гене- тичного матеріалу.

Класифікація мутацій.

І. За причинами виникнення мутації бувають спонтанними й індукованими. Спонтанні виникають

при дії звичайних факторів зовнішнього середовища, а ідуковані отримують штучно, діючи
факторами, що отримали назву мутагенів.

II. За локалізацією мутації можутьбути соматичними (виникають у соматичних клітинах) і статевими

(виникають у статевих клітинах). Соматичні мутації ви- являють себе тільки в організмі, що є
хазяїном клітин, вяких відбулася мутація. Прояви статевих мутацій можливі тільки в наступних
поколіннях. Саме ці мутації є причиною спадкових хвороб.

ІІІ . За значенням для організму мутаціїбувають корисними й шкідливими. Останні поділяють на

летальні (несумісні з життям) і нелетальні.

IV. Залежно відобсягу генетичного матеріалу, що зазнав мутації, виділяють:

а) геномні (зміна кількості хромосом):

 6

б) хромосомні (зміна структури хромосом);

в) генні (зміна структури гена) мутації.

Характер ушкоджень ДНК:

І. Ушкодження, що інактивують генетичний апарат. Це ушкодження ДНК, які унеможливлюють її

реплікацію.

Такими, зокрема, є:

а) розриви одного або обох ланцюгів ДНК;

б) утворення внутрішньо- і міжмолекулярних

“зшивок”;

в) хімічна зміна або повна втрата азотистої

основи;

г) димеризація сусідніх азотистих основ.

Зазначений тип ушкодження ДНК може завершуватися (1) або повною ліквідацією викликаних
мутагенами хімічних змін, що забезпечу ється відповідними системами репарації ДНК (див. нижче);
(2) або загибеллю клітини меха нізмом апоптозу.

II. Власне мутагенні ушкодження. Це зміни, що не порушують реплікацію ДНК, але змінюють
послідовність азотистих основ у її молекулі. Саме такі ушкодження є причиною змін генетичної
інформації, що передаються від батьків потомству і стають причиною спадкових хвороб.

У клітинах існують системи і засоби, що запобігають переходу хімічних змін структури ДНК у
власне мутації. Вони отримали назву механізмів репарації ДНК.

Помилки, що виникають під час реплікації ДНК, здатна усувати сама ДНК-полімераза

Ліквідація ушкоджень Д Н К забезпечуєть ся д е с я т к а м и р е п а р а т и в н и х ф е р м е н т ів ,

які, залежно від характеру каталізованих ними реакцій, поділяють на кілька груп:

а) нуклеозидази.

б) інсертази.

в) ліази.

г) ендонуклеази.

д) екзонуклеази.

е) ДНК-полімерази.
 7

ж) лігази.

За молекулярними механізмами функціонування репаративні системи можна поділити на дві групи.

I. Системи репарації Д Н К , що не використову ють інформацію про послідовність нуклеотидів у

полінуклеотидному ланцюгу.

II. Системи репарації Д Н К , що потребують інформації про послідовність нуклеотидів у по

лінуклеотидному ланцюгу.

Можливі два джерела такої інформації:

(1) матриця інтактного комплементарного ланцюга ДНК у разі, коли один ланцюг ушко джений, а
другий - ні, і

(2) матриця гомологічних полінуклеотидних ланцюгів з гомологічних генів, що містяться в

гомологічній хромосомі, у випадку, коли ушкоджуються обидва ланцюги.

Ексцизійна і рекомбінаційна репарація ДНК.

Ексцизійна репарація. Суть її полягає у видаленні ушкодженої частини ланцюга ДНК з наступною
заміною дефекту наново синтезованою нормальною ділянкою. Цей процес складається з чотирьох
етапів (рис. 12.2):

о І етап - розрізання ланцюга, яке здійсню ється ендонуклеазою;

о II етап - видалення ушкодженої ділянки за вдяки послідовному відщепленню нуклео тидів, що його
каталізує екзонуклеаза;

о III етап - синтез ділянки ДНК на матриці другого інтактного ланцюга ДНК. Він від бувається за
участю ДНК-полімерази;

о IV етап - зшивання за допомогою лігази кінця наново синтезованої ділянки ДНК з кінцем
неушкодженої частини полінукле отидного ланцюга.

Рекомбінаційна репарація. В її основі лежить механізм гомологічної рекомбінації, тобто обмін

подібними (гомологічними) ділянками між двома молекулами ДНК.

Кожен цикл такої репарації складається з трьох етапів

о І етап - реплікація ушкодженої молекули ДНК, унаслідок чого утворюється дві моле кули ДНК:
одна нормальна і одна дефектна з ушкодженою ділянкою в одному ланцюгу і прогалиною в другому;

о II етап - гомологічна рекомбінація - об мін подібними ділянками між нормальною і дефектною

молекулами ДНК. У результаті такого обміну ділянка з прогалиною переміщується від ланцюга
дефектної молекули

в ланцюг молекули нормальної;

о III етап -репарація прогалини. Вона здійс

 8

нюється за допомогою ДНК-полімерази і лігази на матриці неушкодженого компле ментарного

ланцюга ДНК.

Первинні порушення систем репарації ДНК лежать в основі пігментної ксеродермії —хвороби, при
якій значно зростає чутливість шкіри до дії ультрафіолетових променів: вона стає сухою, тонкою,
майже завжди розвивається рак шкіри. Причиною недуги є спадково зумовлений дефект УФ-
ендонуклеази - одного з репаративних ферментів.

Ряд зовнішніх чинників значно збільшує частоту мутацій через порушення та інактивацію систем
репарації ДНК. До таких, зокрема, належать кофеїн та деякі віруси.

Генетично детерміновані хвороби, при яких дефект пов’язаний з порушенням процесів репарації
ДНК, поділяють на три групи.

До першої групи належить рідкісна спадкова патологія – пігментна ксеродерма.

Другу групу становлять хвороби, поєднані назвою «синдром спонтанної хромосомної

нестабільності», або «синдром ламкості хромосом». До неї включено атаксію-телеангіектазію
(синдром Луї–Бар), анемію Фанконі та синдром Блума.

Третя група – хвороби передчасного старіння шкіри – прогерія Хатчінсона–Гілфорда, синдром

Вернера та синдром Коккейна. Усі перераховані хвороби характеризуються вираженим порушенням
росту та розвитку дітей

5. Характеристика моногенних хвороб за типом успадкування. Молекулярні та

біохімічні основи патогенезу моногенних хвороб з класичним типом
успадкування: дефекти ферментів, рецепторів, транспортних структур
білків і білків, які регулюють клітинний розподіл.
Моногенні спадкові хвороби - це хвороби людини, спадкування яких відбува- сться за законами
Менделя. їх причинами є генні мутації, тобто мутації, обмежені одним геном.

Типи спадкування моногенних хвороб.

1. Аутосомно-домінантний тип. При цьому типі спадкування патологічний ген ви-

являє себе завжди, незалежно від стану, у якому він перебуває- гомо- чи гетеро- зиготному.

Розрізняють також неповне домінування, коли ступінь прояву домінантного гена в гомозиготному
стані - максимальний, а в гетерозиготному - мінімальний.

2. Аутосомно-рецесивний тип. У цьому випадку мутантний патологічний ген вияв- ляє себе тільки в
гомозиготному стані.

.3 Спадкування, зчеплене зі с т а т т ю . Найчастіше має місце зчеплення з Х-хромосомою.

Патологічний ген перебуває в Х-хромосомі і виявляєсебе завжди у чоловіків (у них тільки одна Х-
хромосома), а у жінок, якщо мутантний ген рецесивний. Може виявлятися тільки в гомозиготі (така ситуація
буває дуже рідко)

6. Хромосомні хвороби, їх етіологія і патогенез. Загальна характеристика

синдромів Дауна, Клайнфельтера, Шершевського-Тернера. Роль хромосомних
аберацій в етіології і патогенезі пухлин.
 9

Хромосомними називають хвороби, які виникають унаслідок порушення кіль- кості хромосом або
їхньої структури. Вони виникають у результаті геномних і хромосомних мутацій.

Геномні - це мутації, при яких змінюється кількість хромосом. При хромосомних мутаціях мають
місце дефекти структури хромосом.

В основі геномних мутацій можуть лежати такі механізми.

1. Нерозходження хромосом під час мейозу або під час мітотичного поділу соматичних клітин на
етапах дроблення зиготи. В останньому випадку спостерігається явище під назвою мозаїцизм: в
організмі розвиваються клітини трьох популяцій - нормальні клітини, клітини-трисоміки і клітини-
моносоміки.

2. Втрата окремої хромосоми внаслідок так званого "хромосомного відставання" під час мітотичного
поділу клітин зародка. При цьому в організмі зʼявляються дві

популяції клітин: нормальні і клітини-моносоміки.

3. Поліплоїдизація - збільшення кількості наборів хромосом (більше двох).

4. Зміна кількості хромосом без зміни кількості спадкового матеріалу -робертсо-

нівські перебудови:

а) центричне злиття;

б) центричний поділ хромосом.

Зі зміною кількості соматичних хромосом повʼязані такі синдроми:

Синдром Дауна - трисомія по 21-й хромосомі. Характеризується розумовою від- сталістю,

характерною зовнішністю (низький зріст, короткопалі ноги й руки, монголоїдний розріз очей,
затримка фізичного розвитку), аномаліями внутрішніх органів, особливо серця. Частота виникнення
цього синдрому - 1 випадок на 500-600 пологів.

Синдром Патау - трисомія по 13-й хромосомі. Основними ознаками є розще-

плення губ і піднебіння ("заяча губа", "вовча паща"), серйозні порушення зору, нервової й серцево-
судинної систем. Частота виникнення - 1 випадок на 5000 пологів.

Синдроми повʼязані зі зміною кількості статевих хромосом:

Трисомія по Х-хромосомі (каріотип ХХХ). Загальна кількість хромосом- 47, статевих - 3, тілець
Барра - 2, стать жіноча, відзначається незначне слабоумство й недорозвинення яєчників.

Синдром Шерешевського-Тернера (каріотип ХО). Загальна кількість хромосом - 45 , статевих - 1,

тільця Барра відсутні, стать жіноча. Характерні недорозвинення гонад та інших статевих органів
(безпліддя), порушення скелета (низький зріст, деформація грудної клітки та ін.); розумової
відсталості, як правило, немає.
 10

Синдром Клайнфельтера (каріотип XXY). Загальна кількість хромосом - 47, статевих - 3, тілець
Барра - 1, стать чоловіча. Виявляється недорозвиненням чоловічих гонад і статевих органів
(стерильність), появою вторинних жіночих статевих ознак (фемінізація), відсталістю розумового
розвитку.

Іноді зустрічаються варіанти цього синдрому з каріотипами XXXY i XXXXY.

Види хромосомних мутацій

1. Делеція - втрата ділянки хромосоми.

2. Дуплікація- подвоєнняфрагмента хромосоми, коли одна з ділянок представлена у хромосомі

більше одного разу.

3. Інверсія- поворот на 180°окремих ділянок хромосом, унаслідок чого вінвертова- нійділянці

послідовність генів міняється на зворотну.

4. Транслокація - зміна положення якої-небудь ділянки хромосоми в хромосомному наборі. Її основу

можуть становити взаємний обмін ділянками між двома негомологічними хромосомами (реципрокна
транслокація), переміщення ділянки в межах тієї ж хромосоми (внутрішньо хромосомна
транспозиція) або в іншу хромосому (між хромосомна транспозиція).

Хромосомні мутації можуть виявлятися такими клінічними ознаками:

1. Загальні ознаки: різка затримка розвитку, розумова відсталість, низький зріст.

2. Аномалії голови, обличчя, верхніх і нижніх кінцівок: мікроцефалія, неправильне розміщення

очниць, вушних раковин, неповне окостеніння.

3. Ураження внутрішніх органів: уроджені вади серця й великих судин, вади розвитку сечостатевої
системи.

7. Принципи діагностики спадкових захворювань (цитологічні, методи

діагностики ДНК). Принципи профілактики і лікування спадкових
захворювань.
Основні методи вивчення спадкових хвороб.

1. Демографо-статистичний метод. Полягає у порівнянні частоти виникнення спадкового

захворювання в родині хворого із частотою виникнення його в популяції

Статистично достовірне розходження доводить спадковуп рироду захворювання.

2. Генеалогічний метод - метод складання родоводу. Допомагає встановити тип спадкування

спадкової хвороби, щоб визначити ймовірність повторення її в потомстві.

3. Близнюковий метод. Дає можливість розмежувати роль спадкових факторів і факторів

зовнішнього середовища у виникненні хвороби.

4. Цитологічні методи: дослідження каріотипу в ядрах клітин, що діляться, вивчення статевого

хроматину в клітинах слизової оболонки рота, дослідження "бара- банних паличок" у ядрах
сегментоядерних нейтрофілів.
 11

5. Біохімічні методи. Часто використовуютьяк експрес-методи діагностики спадкових аномалій

обміну речовин.

6. Експериментальне моделювання спадкових хвороб у тварин. 3 шією метою виводять мутантні лінії
тварин, що мають спадкові дефекти, аналогічні таким у людини (гемофілія у собак, атеросклероз
суглобів, мʼязова дистрофія у хомʼяків).

Можна виділити три основні підходи до лікування хворих зі спадковими хворобами та спадковими
схильностями.

1. Симптоматичне лікування – терапевтичне (медикаментозне), хірургічне (видалення або

заміна уражених ділянок, наприклад, поліпозу прямої кишки, корекція при незростанні
верхньої губи, вовчої пащі, при вроджених вадах серця).
2. Патогенетичне лікування – корекція обміну речовин (призначення дієти з низьким вмістом
фенілаланіну при фенілкетонурії запобігає розвитку розумової неповноцінності); звільнення
від продуктів обміну, які є субстратом патологічної реакції (виведення заліза при таласемії,
гемосорбція при родинній гіперхолестеринемії); хірургічне шунтування (накладення
анастомозу між воротною та нижньою порожнистою веною при глікотеріозі, введення
антигемофільного глобуліну при гемофілії, інсуліну при цукровому діабеті) і т. ін.
3. Етіотропне лікування. Завдяки успіхам молекулярної біології та генної інженерії, про нього
можна говорити як про перспективу: можливим буде включення штучно отриманих генів до
геному людини; використання спрямованого хімічного мутагенезу, що дозволить індукувати
специфічні мутації в чітко визначеному локусі (одержання зворотних мутацій – від
патологічного алеля до нормального); виправлення генетичного дефекту трансформацій у
еукаріотів.

Профілактика спадкової патології

1. Максимальне усунення впливів променевої, теплової енергії, хімічних речовин, вірусів, особливо
на людей дітородного віку.

2. Молодим людям не повинні проводитися гемотрансфузії без гострих на те показів.

3. Спиртні напої, нікотин і наркотики до і під час вагітності згубно впливають на потомство,
аналогічно як і гіподинамія, стреси, отже необхідним є запровадження здорового способу життя.

4. Суворий токсико-гігієнічний контроль за випуском кожного нового лікарського препарату і

призначення медикаментів вагітним жінкам тільки при певних показах.

5. Проведення пренатальної діагностики і у разі виявлення важких спадкових і вроджених дефектів

переривання вагітності на ранніх її стадіях.

6. Пропаганда генетичних знань серед населення.

8. Аномалії конституції як фактор ризику виникнення і розвитку хвороб.

Класифікація конституційних типів за Гіппократом, Сіго, І.П. Павловим,
О.О. Богомольцем.
Конституція - це комплекс морфологічних, функціональних і психічних осо- ливостей організму,
досить стійких, що визначають його реактивність і сформовані на спадковій основі під впливом
факторів зовнішнього середовища.
 12

Конституція визначає індивідуальну реактивність організму, його адаптаційні особливості,

своєрідність перебігу фізіологічних і патологічних процесів, патологічну схильність.

Класифікації конституціональних типів людини:

Класифікація Гіппократа.

Залежно від особливостей темпераменту людини і ї поведінки в суспільстві виділяють сангвініків,

холериків, флегматиків і меланхоліків.

Класифікація Сіго. У ї основі лежить принцип переважаючого розвитку тієї чи іншої фізіологічної
системи.

Розрізняють такі типи: дихальний (респіраторний), травний (дигестивний), мʼязовий (мускулярний) і

мозковий (церебральний).

Класифікація О.О. Богомольця.

Грунтується на особливостях будови й функції сполучної тканини в організмі. Розрізняють

фіброзний, ліпоматозний, пастозний і астенічний типи конституції. Для фіброзного типу характерна
щільна волокниста сполучна тканина. Для ліпоматозного- інтенсивний розвиток жирової тканини,
для пастозного- переважання набрякової, пухкої сполучної тканини, а для астенічного - ніжної,
тонкої мезенхіми.

Класифікація .І П. Павлова.

Залежно від співвідношення першої і другої сигнальних систем вищої нервової діяльності людини
виділяють два типи: художній (переважає перша система) і розумовий (переважає друга).

9. Старіння. Структурні, функціональні та біохімічні прояви старіння.

Прогерія. Сучасні теорії старіння.
Старіння - це біологічний руйнівний процес, що неминуче розвивається з віком і веде до обмеження
адаптаційних можливостей організму, розвитку вікової патології і збільшення ймовірності смерті.

Класифікація старіння:

І. За темпами розвитку виділяють передчасне (прискорене) і ретардоване (упо- вільнене)старіння.

ІІ. За причинами розвитку старіння може бути фізіологічним і патологічним. Фізіологічне

розвивається як неминучий біологічний процес, патологічне - під впливом патогенних факторів.

III. Залежно від рівня біологічної організації виділяють старіння молекул, клітин, органів і систем,
організму в цілому.

Закономірності процесу старіння.

1.Гетерохронність - різний час появи вікових змін у різних тканинах, органах і

системах.

Так, інволюція вилочкової залози починається у віці 13-15 років, а інволюція ста-

тевих залоз - у віці 48-52 роки.

 13

2. Гетеротопність- неоднакова вираженість процесу старіння в різних органах і структурах того

самого органа.

Наприклад, старіння пучкової зони кори надниркових залоз виражене в меншій

мірі, ніж клубочкової ісітчастої.

3.Гетерокінетичність - розвиток вікових змін з різною швидкістю.

Водних органах вікові зміни розвиваються рано, повільно, плавно, в інших - піз- ніше, але стрімко.

4. Гетерокатефтентність - різноспрямованість вікових змін.

Ця властивість повʼязана із пригніченням одних і активацією інших життєвих процесів в організмі,

що старіє.

Структурні зміни старіння:

У процесі старіння на клітинному рівні виявляються ознаки ушкодження. Змен- шуються розміри
ядра, воно зморщується, зʼявляються ядерні включення невідомого походження. Збільшується обʼєм
цитоплазми, відбувається її вакуолізація,зʼявляється багато включень, що складаються з ліпофусцину
й гемосидерину.

Зменшується кількість мітохондрій, рибосом, загальна площа цистерн ендоплазматичного

ретикулуму. У той же час зростає кількість лізосом, зменшується стійкість лізосомних мембран.

На тканинному і органному рівнях характерні явища атрофії - зменшується кіль- кість

функціонально активних клітинних елементів пареніми. Якщо загальна клі- тинна маса організму
людини у віці 25 років становить 47 % маси тіла, то у віці 70 років - тільки 36 %.

Одночасно збільшується кількість функціонально неактивних компонентів орга- нів і тканин -

розвивається їх фізіологічний склероз.

На рівні організму в цілому старіння виявляє себе характерним виглядом старої людини: змінюється
шкіра, вона стас тонкою, зі зморшкамий пігментними плямами; міняється постава; відбувається
атрофія скелетних мʼязів і жирової тканини; зʼявляється сивина.

Функціональні зміни старіння:

У процесі старіння зменшується функціональна активність клітин, тканин, орга- нів і систем;
зменшуються їх функціональний резерв і надійність.

На рівні клітин виявляють порушення електрофізіологічних процесів (зміни по- тенціалів дії й
спокою, зменшення швидкості поширення збудження та ін.); зменшення міграційної здатності
клітин; порушення ендо- і екзоцитозу, скоротливості, процесів клітинного поділу, міжклітинних
взаємодій і рецепції.

Характерними є порушення сенсорної, інтегративної, рухової і вегетативної функцій нервової

системи. Функція одних ендокринних залоз (статевих, щитопо- дібної) пригнічується, діяльність
інших (аденогіпофіз) - навпаки, збільшується. Іс- тотних змін зазнає функція системи кровообігу:
зменшуються хвилинний і ударний обʼєми серця, збільшується загальний периферичний опір і
артеріальний тиск, роз- вивається віковий атеросклероз.
 14

Зменшуються статичні й динамічні показники легеневої вентиляції, секреторна й рухова активність

органів травлення. Порушуються антитоксична функція печінки, видільні функції нирок.

На рівні організму в цілому збільшується стомлюваність, зменшується працез- датність і

адаптаційні можливості організму.

10. Пошкодження клітини, принципи класифікації. Клітинна смерть (некроз,

апоптоз), їх ознаки.
Риреп
ПОШКОДЖЕННЯ КЛІТИНИ— це процес, що характеризується порушенням структури,
метаболізма та функції клітини, що призведе до зміни гомеостаза, зниження адаптації до постійно
змінюючих умов зовнішнього та внутрішнього середовища організму, резистентності до дії різних
ушкоджуючих факторів та продовженності життя.

ПРИЧИНИ

— Первинне ушкодження: в результаті прямої дії факторів: фізичної природи( механічний вплив,
іонізуюча радіація, коливання температури), хімічного походження( неорганічні та органічні
сполуки, солі тяжких металів, луги), біологічної природи( пріони, віруси, біктерії, гриби,
гельмінти, членистоногі)
— Вторинне ушкодження: є наслідком первинних порушень сталості внутрішнього середовища
організму ( гіпокся, ацидоз, алкалоз, гіпоглікеміі)
КЛАСИФІКАЦІЯ

1. Залежно від швидкості розвитку й вираженості основних проявів: гостре і хронічне

2. За ступенем зміни внутрішнього гомеостазу: оборотне і необоротне
3. Залежно від періоду життєвого циклу, на який припадає дія ушкоджувального фактора:
мітотичне та інтерфазне
4. На підставі патогенетичних механізмів ініціювання: насильницьке( внаслідок дії на здорову
клітину чинників, інтенсивність яких перевищує звичайні збурення, до яких клітина
адаптована) і цитопатичне ( внаслідок первинного порушення захисних гомеостатичних
механізмів)
НЕКРОЗ — це загибель необоротно ушкоджених клітин, яка відбувається за участю лізосомних
ферментів, що здійснюють гідролітичне розщеплення усіх компонентів клітини( АВТОЛІЗ),
руйнують плазматичну мембрану і зумовлюють вихід вмісту клітини за її межі у довколишню
тканинуз наступним розвитком запалення.

— При цьому лізосомні ферменти активуються при зменшенні рН і порушення барєрних

властивостей лізосомних мембран
— Далі вони виходять за межі лізосом
— Гідролітично розщеплюють основні компоненти клітини: білки, мембранні ліпіди, нуклеїнові
кислоти
— Відбувається АВТОЛІЗ( самоперетравлювання клітини) яких характеризується тріадою ознак:
1) набряк клітини та її органоїдів 2) розрив плазматичної мембрани 3) зміни ядра( пікноз,
каріорексис, каріолізис)
— Вміст клітини виходить в інтерстиціальний простір, де лізосомні ферменти продовдують свою
дію — викликаючи патологічний процес ЗАПАЛЕННЯ
Якщо гине велика кількість клітин це може призвести до ШОКУ

ЯВИЩЕ НЕКРОЗУ ЗАВЖДИ ПАТОЛОГІЧНЕ!

 15

АПОПТОЗ— це ЗАПРОГРАМОВАНА ЗАГИБЕЛЬ КЛІТИНИ, що відбувається за участю спеціально

призначених активованих ферментів ( КАСПАЗ), які руйнують ВЛАСНУ ДНК, ядерні білки, білки
цитоскелета, НЕ УШКОДЖУЮЧИ ПРИ ЦЬОМУ ПЛАЗМАТИЧНУ МЕМБРАНУ!

Виявляє себе иакими ознаками:

— Зменшення клітини в обʼємі: зморщування, скорочення, стиснення

— Конденсація хроматину по периферії ядра, розпад ядра на фрагменти
— Поява цитоплазматичних пухирців, відпупкування їх з утворенням АПОПТИЧНИХ ТІЛЕЦЬ,
які піддаються фагоцитозу
ПРИЧИНИ:

— Зовнішні причини
— Внутрішні причини
АПОПТОЗ ЧЕРЕЗ ЗОВНІШНІ ПРИЧИНИ: розвив під впливом сигналів, які діють ЗЗОВНІ через
мембранні рецептори. Найчастіше це буває ФІЗІОЛОГІЧНИМ ПРОЦЕСОМ: що забезпечує розвиток,
нормальну структуру і функції організму

Такий тип відбувається при: ембріогенезі, гормонзалежної інволюції органів, і клітин з інтенсивною
проліферацією, клітини що вже виконали свою функцію, у небезпечних лімфоцитах, в уражених
вірусами та пухлинних клітинах, під впливом фактора некрозу пухлин

АПОПТОЗ ЧЕРЕЗ ВНУТРІШНІ ПРИЧИНИ: ПРИ ПАТОЛОГІЧНИХ УМОВАХ, у клітинах з

дефектами, що несумісні з подальшим існуванням

Відбувається при: необоротному ушкодженні, інфіковані клітини вірусами, при атрофії, у пухлинах,
у нейронах головного мозку при старінні( Паркінсона)

ІНСТРУМЕНТИ АПОПТОЗУ: білки регулятори апоптозу( проапотичні та антиапоптичні),

протеолітичні ферменти каспази( каспази ініціатори та екзекутори) , ядерні ендонуклеази.

МЕХАНІЗМ АПОПТОЗУ:

1. ФАЗА ІНІЦІЮВАННЯ: послідовна активація каспаз за допомогою рецепторно-

опосередковано, мітохондріального та ядерного шляху
— РЕЦЕПТОРНО-ОПОСЕРЕДКОВАНИЙ ШЛЯХ: зовнішній апоптоз
— На поверхні клітининної мембрани є рецептори смерті які взаємодіють з відповідними
лігандами, обєднуються і формують цитоплазматичні домени смерті, потім фіксують на собі
неактивну каспазу і перетворюють її в активну форму, їх кількість збільшується, вони
активують каспази-екзекутори, які вже убивають клітину.
— МІТОХОНДРАЛЬНИЙ ШЛЯХ: внутрішній апоптоз
— Виход проапоптичних білків з мітохондрій у цитоплазму в умовах підвищення проникності
мітохондріальних мембран
— ЯДЕРНИЙ ШЛЯХ:
— Ініціювання апоптозу пов'язаний з ушкодженням генетичного матеріалу
2. ФАЗА ВБИВАННЯ( екзекуції)
— Утворюють активні форми каспаз-екзекуторів, вони розщеплюють білки уитоскелета,
гідролізують білки матриксу ядра, активують ядерні ендонуклеази
— Змінюється форма і обєм клітини, ядро розпадається на фрагменти, а клітина на АПОПТИЧНІ
ТІЛЬЦЯ
3. ФАЗА ВИЛУЧЕННЯ ЗАГИБЛИХ КЛІТИН:
— Здійснюється МАКРОФАГАМИ ШЛЯХОМ ФАГОЦИТОЗУ
 16

— Макрофаги розпізнають мертві клітини за допомогою речовин-хемотаксисів

— Макрофаги виділяють опсоніни що полугшують фагоцитоз
—
11. Універсальні механізми пошкодження клітини. Механізми вільно-
радикального і гіпоксичного пошкодження.
У розвитку ушкодження клітини розрізняють:

— ПУСКОВІ МЕХАНІЗМИ: залежать від природи патогенного чинника

— УНІВЕРСАЛЬНІ МЕХАНІЗМИ: механізми які беруть участь у патогенезі будь-якого
ушкодження клітини, незалежно від природи патогенного чинника
ОСНОВНИМИ УНІВЕРСАЛЬНИМИ МЕХАНІЗМАМИ Є: 1) оксидаційний стрес, 2) перевантаження
клітини кальцієм, 3) порушення енергозабезпечення клітини

ОСКИДАЦІЙНИЙ СТРЕС І МЕХ ВІЛЬНО РАДИКАЛЬНОГО УШКОДЖЕННЯ:

Оксидаційний стрес — це активація реакцій вільнорадикального окиснення в клітинах та поза іх

межами

Вільні радикали — це атоми і молекули, що мають неспарений електронина своїй зовнішній орбіті.
Вони виявляють високу реакційну здатність і взаємодіють між собою та іншими молукулами і
утворюються ПЕРОКСИДНІ СПОЛУКИ ( які стають джерелом нових вільних радикалів)

Збільшення вільних радикалів відбувається при: посиленому генеруванні вільних радикалів і

пероксидів та при порушенні діяльності системи антиокидантого захисту

Види активних форм: супероксидний радикал, пероксид водню, гідроксильний радикал, синглетний
кисень, оксид азоту, пероксирадикали

ПРИЧИНИ ПОСИЛЕНОГО ГЕНЕРУВАННЯ ВІЛЬНИХ РАДИКАЛІВ: радіоліз води, екзогенні

сполуки здатні до самоокислення, метали зі змінною валентністю, ферментативні окисно відновні
реакції

При ОКСИДАЦІЙНОМУ СТРЕСІ УШКОДЖУЮТЬСЯ: ліпіди, білки, нуклеїнові кислоти!!!що

запускажє ліпідні протеїнові та нуклеїнові механізми клітинного ушкодення

ПЕРОКСИДНЕ ОКИСНЕННЯ ЛІПІДІВ— це вільнорадикальне окисненя ненасичених жирних

кислот, що входять до складу фосфоліпідів клітинних мембран

— Первинні вільні радикали взаємодіють з молекулами ненасичених дирних кислот і

утворюється вільні радикали цих кислот і молекулярний продукт реакції
— Вільні радикали жирних кислот взаємодіють з молекулярним киснем і утворюються
пероксидні радикали цих кислот
— Пероксидні радикали взаємодіють з новими молекулами ненасичених жирних кислот що
містяться поряд і утворюються гідропероксидази і нові вільні радикали
— Пероксидне окиснення ліпідів має ланцюговий і розгалужений характер
— Ушкоджувальні дія в клітинах повязана з накопиченням у мембранах проміжних і кінцевих
продуктів цього процесу, що призведе до порушення барєрної та матричноі функції клітинних
мембран
ПОРУШЕННЯ ЕНЕРГОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КЛІТИНИ:

ПРИЧИНИ: голодування( брак поживних речовин), гіпоксія, зменшення активності ферментів,

гіповітамінози
 17

Це призведе до зменшення концентрації АТФ у клітинах, внаслідок чого буде:

— Пригнічення функцій основу яких складає скорочення фібрилярних структур клітини

— Порушення активного транспорту
— Порушення біосинтезу речовин
— Активація гліколізу, з накопиченням молочної кислоти та розвитком ацидозу
Порушення фосфорилювання білків у протеазних реакціях

12. Механізми клітинного захисту та адаптації клітини до дії пошкоджуючих

факторів.
ЗАХИСНО КОМПЕНСАТОРНІ РЕАКЦІЇ У ВІДПОВІДЬ ПО УШКОДЖЕННЯ:

1. РЕАКЦІЇ СПРЯМОВАНІ НА ВІДНОВЛЕННЯ ПОРУШЕНОГО

ВНУТРІШНЬОКЛІТИННОГО ГОМЕОСТАЗУ:
— Активація механізмів активного транспорту речовин, що забезпечують відновлення градієнтів
концентрації іонів до рівня, характерного для нормального стану клітин
— Активація антиоксидантних систем і посилення регенерації антиоксидантів. Завдяки цьому
відбувається звʼязування та інактивація вільних радикалів і продуктів пероксидного
окислення ліпідів( антиоксиданті системи: супероксиддисмутаза, глутатіон-пероксидаза)
— Звʼязування вільних дирних кислот, спрямоване на усунення їх детергентної дії
— Активація біосинтезу білків, нуклеїнових кислот, фосфоліпідів, ці процеси лежать воснові
регенерації яка усуває дефекти в біомолекулах і окремих компонентах клітини, забезпечує
заміщення ушкоджених структур
Але, для цього необхідне достатне енергозабезпечення клітини, що досягається шляхом підвищення
інтенсивності енергетичного обміну і перерозподілом наявних у клітинах енергетичних ресурсів

2. РЕАКЦІЇ СПРЯМОВАНІ НА СТВОРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СПОКОЮ

УШКОДЖЕНОЇ КЛІТИНИ: усунення можливих додаткових зрушень гомеостазу при дії
збуджувальних стимулів та зведення до мінімуму енергетичних витрат на виконання
специфічних функцій клітини
— Порушення рецепції медіаторів, гормонів, бар. Наприклад: простогландиновий механізм
захисту: при ушкодженні збульшується утворення простогландинів, вони блокують бета
адренорецептори клітини і оберігають її в такий спосіб від низки медіаторів та гормонів
— Порушення передавання сигналу внутрішньоклітинним посередникам: в ушкодженій клітині
зменшується кількість аденілатциклази і зростає кількість фосфодієстерази
— Обмеження надходження в цитоплазму іонів Са шляхом утворення аденощину, що є
природним блокатором Са каналів плазматичної мембрани
— Порушення реалізації стимулу : пригнічення скорочувальної активності ушкоджених клітин

13. Артеріальна і венозна гіперемія: визначення, прояви, види, причини і

механізми розвитку, варіанти завершення і наслідки.
#ПОВНОКРОВІ АРТЕРІАЛЬНЕ .

Підвищене кровонаповнення органу ( підвищення припливу + нормальний відтік )

* Загальне : збільшення ОЦК/еритроцитів (підвищення АТ, червоний колір шкіри)

* Місцеве : конкретної локалізації.

1 Фізіологічне : фіз навантаження, сором

2 Патологічне : Ангіоневротична ( нейропаралітична ) , колатеральна , постанемічна , вакантна , запальна ,

артеріовенозна ( свищева )
 18

* АНГІОНЕВРОТИЧНА (нейропаралітична)

Роздратування вазодилятаторів / палаліч вазоконстрикторів (зазвичай нетривале) Симптоми: шкіра та слизові:

гіперемія, гарячі, набряк. Причина: порушення іннервації ділянки тіла (зниження симпатичного впливу)

* КОЛАТЕРАЛЬНА

Утруднення кровотоку магістральною артерією (тромб/ембол) = кров минаючи його спрямовується в

колатералі, вони розширюються, виникає гіперемія

Це компенсаторний механізм

* ПОСТАНЕМІЧНА

Спочатку до тканини не надходить кров (ембол/тромб/здавлювання судини), а потім різко відновлюється

кровонаповнення. Можливий розрив судин / недокрів'я інших органів через перерозподіл крові

* ВАКАНТНА

При зменшенні барометричного тиску (різкий перепад тиску)

Загальна: у водолазів при зануренні (часто + газова емболія Азотом/тромбоз/емболія) Викид азоту в кров при
зміні тиску

Місцева: використання вакуумних банок

* Запальна

Як симптом запалення (біль + набряк + почервоніння + дисфункція + температура)

Захисно-пристосувальна реакція

* АРТЕРІОВЕНОЗНА ( свищева )

Утворення свищевого ходу між артерією та веною = артеріальна кров спрямовується у вени (при
вогнепальному)

#ПОВНОКРОВІ ВЕНОЗНЕ ЗАГАЛЬНЕ ( гостре )

Підвищення кровонаповнення (поганий відтік при нормальному припливі). Застійна гіперемія = вазодилятація
вен та капілярів, уповільнення кровотоку = підвищення проникності стінки капілярів.

* ЗАГАЛЬНЕ (при захворюваннях серця = СН)

* гостре . При нестачі скорочувальної здатності міокарда в тканинах відбувається гіпоксемія = ушкодження
гістогематичних бар'єрів = підвищення проникності капілярів:

а) плазморагія (вихід плазми з судини + набряк)

б) стаз (зупинка крові в капілярах)

в) дрібноточкові крововиливи
 19

г) паренхіматозні органи = дистрофія та некроз

(Набряково-плазморагічні, геморрагічні, дистрофічні або некротичні зміни)

1. У Легких = набряк і геморагія (розширення альвеолярних капілярів = транссудат = набряк.

Внутрішньоальвеолярні геморагії. На аутопсії з поверхні стікає рожева міхура рідина)

2. У Печінці = розширення центральних печінкових вен + застій у синусоїдах у центральній частині

печінкової часточки = центролобулярні крововиливи та некроз

МІСЦЕВЕ ВЕНОЗНЕ ПОВНОКРОВ'Я

Утруднення відтоку чіткої локалізації

Причини : закриття просвіту вени емболом / тромбом / здавлення пухлиною / склероз. = Розростання
колатералій, їх вазодилятація + стоншування стінок.

Характеристика : плазморагії / геморагії / дистрофії / атрофії / склероз / застійний інфаркт .

Органи:

1. Мускатна печінка (див. хронічне венозне повнокров'я) = при запаленні печінкових вен, їх закупорці
тромбом, облітуючий тромбофлебіт

2. Ціанотична індурація нирок (див. хронічне венозне повнокров'я). Причина: тромбоз печінкових вен

3. Набряк кінченостей – тромбоз вен при нестачі колатерального кровообігу

4. Різке венозне повнокров'я ЖКК - тромбоз портальної вени "портальна гіпертензія"

14. Ішемія: визначення, прояви, види, причини і механізми розвитку, варіанти

завершення і наслідки. Синдром ішемії-реперфузії.
МАЛОКРОВ'Я ( ІШЕМІЯ )

Зменшення кровопостачання через недостатній приплив арт крові.

1. ЗАГАЛЬНЕ (анемія)

Недостатній вміст Hb або еритроцитів. Гіпоксія/аноксія = зміни тканин (від ультраструктур до грубих
деструктивних порушень)

2. гостре.

Макроскопічне дослідження (солі тетразолію/телурит калію) забарвлюють нормальну тканину сіро-чорним, а

ішемічну не забарвлюють.

Патогенез: зникнення глікогену з тканини, деструкція мітохондрій = дистрофія = некробіоз

3. ХРОНІЧНЕ

Атрофія паренхіми + склероз тканин, як наслідок підвищення секреції колагену фібробластами.

Види (ангіоспастичне, обтураційне, компресійне, перерозподільне)

* Ангіоспастичний.
 20

Спазм артерій (роздратування ноцирецепторів / прийом а-адреноміметиків / емоційне)

* Обтураційне

Закриття просвіту артерії тромбом/емболом, склерозування стінки

* Компресійне

Здавлювання пухлиною, джгутом

* Перерозподільче

Гіперемія після анемії. Дістали тромб - кров кинулася до кінцівки

НАСЛІДКИ.

Короткі ангіоспастичні нешкідливі. Тривалі ангіоспастичні = дистрофія та некроз.

Гострий обтураційний - особливо небезпечно = інфаркт

Повільне = розвиток колатералій та обхід струму крові

Тривале = завжди дистрофія + некроз

15. Емболія: визначення, прояви, види емболів. Особливості патогенезу емболії

великого і малого кіл кровообігу, системи ворітної вени.
#ЕМБОЛІЯ

Циркуляція в крові частинок та закупорка ними судини

Ембол- частка

НАПРЯМКИ

1. З БКК – праве серце – легені

2. З лівого серця - мозок, коронарні артерії, органи черевної порожнини

3. З портальної системи у ворітну вену

4. Ретроградний (проти струму через силу тяжкості) з НПВ в стегнову

5. Парадоксальний (при дефекті МЖП = з венозної системи до артеріального напряму)

ПАТОГЕНЕЗ

Обтурація емболом судини - рефлекторний ангіоспаз (рено-ренальний, пульсонокоронарний)

ЕМБОЛИ

Тромби, м/о, жир, навколоплідні води, гельмінти, уламки, клітини, повітря, газ

ТРОМБОЕМБОЛІЯ

Відрив тромбу – рух у кровотоці – обтурація вени/артерії – її спазм – інфаркт

* Освіта в БКК - струм в ЛП-ЛЖ-МКК-ТЕЛА - інфаркт легені / раптова смерть

 21

* Освіта в ЛП/ЛШ (на клапанах при ендокардиті) - аорта - органи черевної порожнини, серце, мозок
(тромбоемболічний синдром)

* Тромбоемболічний синдром - циркуляція тромбу в БКК, обтурація різних артерій, інфаркт різних органів

* Емболотромбоз - нашарування тромбу на ембол

ЖИРОВА ЕМБОЛІЯ

Краплі жиру в кровотоку, надходять у легені, капіляри клубочків нирок, ГМ (забарвлення Суданом 3/4,
осмієвої к-й)

Причина: перелом головки стегнової кістки, масляні ін'єкції, розміщення підшкірної клітковини.

Наслідки : крововилив ( мозок ) , розсмоктування / пневмонія / недостатність ( легені )

ПОВІТРЯНА

Попадання в кровотік повітря (поранення яремної вени / зяяння вен матки після пологів / пошкодження
склерозованої легені / пневмоторакс / операції на серці)

Прокол правого серця із заповненням перикарду водою (є бульбашки-емболія)

ГАЗОВА

При кесонній хворобі / газовій гангрені (різкий перепад тиску = викид азоту в кров) страждають на ГМ, СМ,
мозок, печінку, нирки (ішемія, некроз, крововиливи, тромби, розм'якшення ГМ і СМ)

КЛІТИННА

16. Стаз: визначення, види, причини, патогенез, наслідки.

#СТАЗ

Зупинка струму крові у каппілярах.

Передстаз – різке уповільнення струму крові.

Сладж-феномен (прилипання один до одного всіх ФЕ крові = уповільнення струму)

Постстаз - відновлення

Необоротний стаз = некробіоз + некроз

МЕХАНІЗМ

Підвищення внутрішньокапілярної агрегації ФЕ - збільшення опору - передстаз -стаз - кисневе голодування

тканини (гемоліз та згортання не наступають)

ПРИЧИНА

Дисциркуляція внаслідок:

а) фізичних (температурний)

б) хімічних (кислоти / луги)

в) інфекційних (малярія, висипний тиф)

г) алергічні (ревматизм)
 22

д) хвороби ССС

17. Порушення мікроциркуляції, класифікація. Сладж-синдром: визначення,

причини та механізми розвитку. Порушення місцевого лімфотоку, види,
причини та механізми розвитку.

ПОРУШЕННЯ МІКРОЦИРКУЛЯЦІЇ

Порушення кровонаповнення

1. Повнокрів´я: артеріальна і венозна гіперемія

2. Недокрівʼя: ішемія

Порушення проникності стінки судин

1. Плазморагія

2. Геморагія

Порушення кровотоку і реологічних властивостей крові

1. Стаз

2. Емболія

3. Тромбоз

4. Сладж-феномен

СЛАДЖ-ФЕНОМЕН

Сладж – феномен, що характеризується адгезією, агрегацією та аглютинацією формених елементів

крові(еритроцитів, лейкоцитів і тромбоцитів), а також порушення мікрогемоцирокуляції.

Причини:

• Порушення центральної гемодинаміки (при серцевій недостатності, венозному застої, ішемії,

патологічна артеріальної гіперемії).

• Підвищення в'язкості крові ( гіперпротеїнемії, поліцитемії).

• Пошкодження стінок мікросудин (при місцевих патологічних процесах: запаленні, алергічних

реакціях, пухлинах)

Особливості сладжованої крові:

 23

1. Формені елементи (е,л,т) або їхня сукупність формують агрегати.

2. Клітини крові мають пошкоджену поверхню і тому легко злипаються

3. Лейкоцити і еритроцити прилипають до стінок судин.

4. Чітке відмежування між поверхнею клітини та її плазмою втрачається.

5. Ламінарний потік —> турбулентний потік —> струм крові уповільнюється—> закупорка просвіту
судин.

6. Агреганти сильніше уповільнюють кровотік —> повільний кровоток сприяє збільшенню

агрегантів (більші, чіткі) —> вони осаджуються.

7. Плазми проходить через стінки судин у тканині —> кров стає більш в'язкою.

8. Стінки судин через ішемію втрачають свою нормальну форму

9. Число еритроцитів зменшується через закупорку ними судин + посилений фагоцитоз у печінці і
селезінці.

Види сладжу:
(I) Оборотний (тільки при агрегації еритроцитів)

(II) Незворотний (аглютинації еритроцитів та розвитку в'язкого метаморфозу).

Залежно від розмірів агрегатів, характеру їх контурів та щільності упаковки еритроцитів:

1. Класичний — великі розміри агрегатів, нерівні контури і щільна упаковка еритроцитів (при пат
процесах, коли щось заважає вільному руху крові)

2. Декстриновий — різна величина агрегатів, округлі контури, щільна упаковка еритроцитів.

3. Аморфний (грануловидний) — величезна кількість дрібних агрегатів у вигляді гранул, що складаються з

кількох еритроцитів (при вв в кров етилену, АТФ, АДФ, протромбіну, СР і НА)

Механізм розвитку:

1. Пошкодження артеріальної і вену —> утворення «білого» тромбу —> він фіксується на стінці або
заноситься у іншу частину русла до нових осередків тромбоутворення.

2. Зниження швидкості кровотоку —> утворення еритроцитарних агрегатів в венулах, а потім в

артеріолах.

3. Прогресування зазначених порушень (може бути і зворотній розвиток — дезагрегація)

4. Порушення мікроциркуляції —> порушення метаболізму в тканинах та органах з розвитком

дистрофій та розладом пластичних процесів у них —> гіпоксія та ацидоз

ПОРУШЕННЯ ЛІМФОТОКУ
 24

Недостатність лімфообігу - стан, при якому лімфатичні судини не виконують свою основну
функцію - здійснення постійного та ефективного дренажу інтерстицію.

Види:

1. Механічна недостатність. Виявляє себе утрудненням відтоку лімфи узвʼязку з наявністю

органічних (здавлювання пухлиною, рубцем, облітерація лімфатичних судин при їх запаленні,
тромбозі) або функціональних причин (пілвишення тиску в магістральних венозних судинах, спазм
лімфатичних судин, припинення мʼязових скорочень)

2. Динамічна: обсяг транссудації міжтканинної рідини перевищує можливість лімфатичної системи

забезпечувати ефективний дренаж тканини.

3. Резорбційна: обумовлена структурними змінами проміжної тканини, накопиченням білків та

осадженням їх патологічних видів в інтерстиції.

Причини:
✓Серцева недостатність і дисфункція нирок

✓Гіпопротеїнемія, тромбоз підкючичної вени.

✓Післятромбофлебітичний синдром, виразкуапння вен, венозна недостатність, варикозне

розширення вен

✓порушення прохідності лімфатичних судин, пошкодження стінок лімфатичних судин, стискання

стінок новоутвореннями або при запальних процесах. Видалення лімфовузлів.

18. Запалення: визначення, принципи класифікації. Характеристика загальних і

місцевих ознак запалення. Етіологія.
Запалення — це типовий патологічний процес, який виникає при ушкодженні тканин і
відображається в місцевих змінах кровообігу та сполучної тканини.

Класифікація:

Фізіологічне запалення (під час менструації, пошкоджених слизових ЖКТ при прийомі їжі)

Патологічна запалення ( при дії на організм різноманітних патологічних факторів)

За перебігом:

1. Гостре — переважає ексудація та еміграція лейкоцитів

2. Хронічне — переважають процеси проліферації

За реактивністю організму:

1. Нормергічна — сила запалення відповідає силі патогенного чинника

2. Гіпергічна — більше сили патологічного чинника. Виникає при різних видах сенсабілізації і
характеризується підсиленням процесів збудження і пригніченням процесів гальмування.
 25

3. Гіпоергічна — менше сили патологічного чинника. Виникає при зниженні збудженні чутливих
тканин, при підсиленні процесів гальмування.

Залежно від компоненту патогенезу:

1. Альтеративне — переважають явища ушкодження

2. Ексудативне – переважають порушення мікроциркуляції та ексудація

3. Проліферативне – переважають процеси розмноження клітин, особливо сполучної тканини,

утворюється нова тканина замість пошкодженої.

Залежно від складу ексудату:

1) серозне — вода + білки (альбуміни), прозорий (при вірусах, алергіях, опіках)

2) фібринозна — з фібриногеном (дифтерія, дизентерія)

3) геморагічний — з еритроцитами (грипозна пневномі, сибірська виразка)

4) гнильне — сіре і смердюче (при анаеробній інфекції)

5) гнійне — жовто-зелене, каламутне (бактерії)

6) змішане.

Запалення характеризується такими змінами:

Місцеві

1. dolor — підвищення чутливості нервових закінчень ⇉ біль

2. rubor — розширення судин ⇉ гіперемія

3. calor — сенсабілізуються центри терморегуляції ⇉ ⇧тепловтворення і ⇩тепловіддачі

⇉⇧температури.

4. tumor — ⇧проникності стінки судин ⇉ утворення набряків

5. ↳functio laesa — тимчасова втрата функції, як наслідок попередніх порушень.

Процес відбувається під дією простогландинів, що утворилися з арахідонової кислоти під дією
циклооксигенази.
Загальні
1. Гарячка спричинена пірогенами
2. Лейкоцитоз
3. Збільшення ШОЄ
4. Інтоксикація через потрапляння у кров продуктів розпаду тканин, продуктів альтерації.
5. Збільшення білків відповіді гострої фази
6. Зміна гормонального статусу

7. Диспротиїнемія (⇩альбумінів, ⇧глобальній і фібриногену)

 26

8. Головний біль, загальне нездужання, втрата працездатності

Етіологія:
Причиною стають флагогенні чинники
Екзогенні:

- фізичні (механічні) — поранення, дія температури, променеві ураження

- хімічні — кислоти, луги, отрути
- біологічні — бактерії, віруси і гриби, простіші, паразити.
Ендогенні: виникають як правило через розвиток інших хвороб — продукти некрозу пухлин, тромби,
інфаркти, крововиливи, продути тканинного розпаду, порушення метаболізму, порушення трофіки
НС.

Послідовність:
1. Ушкодження тканин (мембран кл) флагогенним агентом —> ушкоджені кл, макрофаги,
тканинні базофіли вивільняють медіатори запалення (метаболіти та БАР)
2. Короткочасний спазм артеріол, активація гліколізу —> розвиток ацидозу, активація
лізосомальних ферментів —> вторинної альтерації —> нові медіатори +артеріальна гіперемія

3. Порушення мікроциркуляції (венозна гіперемія, стаз) —> ⇧ проникності судинної стінки

—> ексудація та еміграція нейтрофілів.
4. Кисневі радикали, лізосомні ферменти, катіонні білки, лактоферин і лізоцим підсилюють
вторинну альерацію.
5. В осередку розвивається гіперонкія з посиленням ексудації.
6. Еміграція моноцитів-макрофагів і лімфоцитів —> очищення осередку запалення, нейтралізація і
знешкодження БАР, підсилення вироблення протизапальних медіаторів.
7. Зменшення кейлонів + збільшення фактору росту макрофагів —> проліферація фібробластів,
ендотеліальних, гладком'язових, епідермальних кл
8. Заміщення дефекту тканин (репарація) шляхом регенерації та фіброплазії.

19. Патогенез запалення, стадії. Патологічні і пристосувально-компенсаторні

зміни в динаміці запалення. Альтерація: причини і механізми.
Патогенез запалення/ стадії:

1. Альтерація — пошкодження клітин і тканин

~ Первинна — виникає через дію флогогенного чинника на клітини і тканини організму

~ Вторинна — як наслідок первинної альтерації, через вихід із ушкоджених тканин

лізосомних ферментів, медіаторів і метаболітів.

2. Ексудація
 27

~ Порушення місцевого кровообігу

~ Власне ексудація

~ Еміграція лейкоцитів

3. Проліферація — відновлення структурної цілісності організму (клітин і тканин)

АЛЬТЕРАЦІЯ

порушення структури і функції клітин, міжклітинних речовин, нервових закінчень і судин. Вона є
(частіше вторинна) пусковим механізмом розвитку змін в осередку запалення, що розвивається по
типу цепної реакції.

Первинна — через дію флогогенного фактора на тканини. Вивільняються продукти пошкоджених клітин і продукти порушення метаболізму.

Вторинна — виникає через дію продуктів пошкоджених клітин і продуктів порушення метаболізму. Вона повʼязана з дією медіаторів запалення, зміни обміну речовин і з
фізико-хімічними змінами.

Сутність процесу:

1)ушкодження клітин та позаклітинних компонентів

2)утворення, вивільнення й активація БАР (медіаторів запалення)

Причини:
✓Медіатори запалення (вільні радикали, пероксиди, лізосомні ферменти, фактори некрозу тканин,
цитотоксичний білок еозинофілів, активований компонент). Вони всі є бактерицидними та
цитолітичними АЛЕ ВОНИ І НАШІ ТКАНИНИ УШКОДЖУЮТЬ.
✓Лейкоцити (нейтрофіли, макрофаги, лімфоцити)

•Ці клітини можуть виділяти медіатори шляхом секреторної деградації (екзоцитозу) або в
результаті їх ушкодження та загибелі.
•Клітини які не повʼязані з медіаторами: Неспецифічні— нейтрофіли і макрофаги (фагоцитоз) +
Т-кілери, NK-клітини (цитотоксичність). Специфічні — атитілозалежні і незалежні.

✓Порушення тканинного гомеостазу (у вогнищі)

• гіпоксія через порушення кровообігу

• місцевий ацидоз

• ⇧температури
Вторинна альтерація буде тривати на всьому протязі запалення

Зміни в осередку запалення:

• Структурні зміни

• Функціональні порушення — (збудження/ пригнічення, розлади скорочення, розлади

секреції, клітинного поділу, міжклітинних взаємодій, сприйняття нейрогуморальних
впливів)
 28

• Біохімічні зміни — «пожежа обміну» — ⇧ гідролітичного розчеплення через виділення

лізосомних ферментів; ⇧ вільнорадикального окиснення, що подребує багато кисню —>
погіршення гіпоксичного стану; пригнічення окиснення і фосфорилювання через
ушкодження мітохондрій; ⇧ гліколізу і накопичення молочної кислоти.

• Фізико-хімічні зміни:
1)Метаболітичний ацидоз — накопичення в осередку запалення лактату, пірувату, амінокислоти,
ВЖК, кетонових тіл —> місцевий ацидоз, що ⇧ проникність:
~судин —> ексудація і гідратація в осередку запалення.
~клітинної мембрани —> більше натрію заходить у клітину—> виникає осмотичний набряк —>
осмотичний цитоліз
+ Ацидоз також подразнює і пошкоджує нервові закінчення —> біль; знижує чутливість рецепторів.

2)Гіперіонія — ⇧ концентрація магнію, калію, натрію, фосфатів —> гіперосмія

3) Гіперосмія — ⇧ осмотичного тиску через накопичення іонів в осередку запалення + притягується

вода —> гіпергідратація (набряк), який розтягує осередок запалення і також викликає біль.

4)Дісіонія — ⇧ позаклітинна концентрація іонів калію + ⇧ внутрішньоклітинна концентрація натрію

—> порушення/ припинення синтезу АТФ —> порушення натрій-калієвого насосу —> ще ⇧
концентрація натрію у клітині —> притягується вода—> осматичний набряк —> осматичний
цитоліз.

+ у середині кл ⇧ концентрація кальцію —> активізація фосфоліпази —> розчеплення мембрани

клітин —> вивільнення арахідонової кислоти —> медіатори (похідні арахідонової к-ти).
+.
кальцій активує ендонукліазу, що запускає фрагментацію ДНК —> апоптоз
+активує лізосомні ферменти
5) Гіперонкія — через накопичення білків через збільшення проникності судин (альбумін) або
посилення ферментативної і неферентативної гідралази —> ⇧ онкотичного тиску, а це теж притягує
воду.
6) Зміна поверхневого заряду клітин. Через гіпоксію в осередку запалення, порушується робота
мітохондрій. АТФ не утворюється і тому не працює іонний насос —> порушення поріг збудливості
клітини і співвідношення між ПД і ПП.

20. Ексудація, її причини та механізми. Види ексудатів.

Ексудація - це вихід рідини й розчинених у ній компонентів плазми крові із кровоносних судин у
тканину. У широкому значенні слова це поняття включає й еміграцію лейкоцитів.

Причини:
Тканинний фактор – підвищення колоїдно-осмотичного тиску тканин (в результаті розпаду
великих молекул білків на дрібні, дисоціації органічних кислот та слабких основ, збільшення
дисперсності клітинно-тканинних структур, ацидозу, збільшення кількості та активності
гідролітичних ферментів)
 29

Мембранний (судинний) фактор - підвищення проникності мембран мікросудин (через витончення

і пошкодження ендотелію, збільшенням міжендотеліальних щілин і каналів ендотеліоцитів) за
рахунок збільшення кількості гістаміну і серотоніну. Проникність стінок мікросудин підвищується в
результаті як пасивного, так і активного транспортування різних речовин.
Гемодинамічний фактор - підвищення гідростатичного тиску спочатку в артеріальній, а потім у
венозній частині капілярів. Збільшення фільтрації починається при артеріальній гіперемії та наростає
при венозній.

Механізм:

- порушення місцевого кровообігу

- власне ексудація

- еміграція лейкоцитів

1) Порушення місцевого кровообігу

•короткочасна ішемія — спазм артеріол через судинозвужуючий ефект катехаламінів і
ендотеліну на симпатичні адренергічні нерви.
•артеріальна гіперемія — виснажуються катехаламінові вузлики і наступає вазоделатація під
дією збільшення рН, гістаміну, серотоніну, брадикініну, простогландинів і простоциклінів.
•венозна гіперемія — через внутрішньоклітинні чинники (підвищення вʼязкості крові,
мікротромбоутворення, зсідання крові, агрегації еритроцитів, набухання ендотеліальних кл, крайове
стояння лейкоцитів) та через позаклітинні чинники (втрата еластичності стінок судин, набрякання
навколишніх тканин)
•стаз — йому спочатку передує передстаз (маятникоподібне, поштовхові рухи крові). Стаз у
випадку запалення може бути венозним і справжнім (через згущення крові і агрегацію еритроцитів)

2) Власне ексудація
Основу процесу складає посилення філтрації, дифузії, осмосу і активація мікровезикулярного
транспорту.
Дом цих змін призводить:

- Підвищення гідростатичного тиску крові

- Підвищення онкотичного і осмотичного тиску крові

- Підвищення проникності судинної стінки

На проникність судинної стінки впливають: гістамін, серотонін, брадикінін, калідин,

простогландини, лейкотрієни, лізосомні ферменти, катіонні білки , фібринопептиди.
 30

1. Активний мікровезикулярний транспорт (трансцитоз) — лейкоцити руйнують глікокалікс

ендотеліоцитів —> оголення їх плазматичної мембрани
2. Утворення трансклітинних каналів
3. Збільшення просвіту міжендотеліальних щілин — скорочення клітин ендотелію призводить до
округлення їх форми і збільшення проміжків між ними
4. Десквамація — злущення ендотелію
5. Деполімеризація — гідролітичні ферменти лізосом пошкоджують клітини мембрани —>
підвищення рН—> ацидоз—> збільшення проміжків між клітинами
6. Ангіогенез — там де утворюються нові судини, там і підвищується проникність судинної стінки.

Основні шляхи ексудації:

Міжендотеліальний пасивний (у зв'язку зі зміною форми та розмірів ендотеліоцитів та
збільшенням міжендотеліальної щілини).
Трансцелюлярний пасивний (у зв'язку з розширенням клітинних пір).
Трансцелюлярний активний (за участю як переносників без витрати енергії, так і насосів, що
працюють із витратою енергії АТФ, АДФ, КРФ).

Види ексудату:
Ексудат – запальна рідина, що містить білки ( високомолекулярні), формені елементи крові
(переважно лейкоцити, а також тромбоцити та еритроцити), ферменти та солі.
Транссудат відрізняється від ексудату меншою кількістю та меншою молекулярною масою білків, а
також меншим вмістом лейкоцитів, тромбоцитів, еритроцитів, ферментів та солей.

Серозний ексудат містить понад 2-3% білків, значну кількість різних клітин, рН становить 6-7 і
більше, питома вага - 1108 і вище.
Фібринозний містить велику к-сть білків, особливо фібриногену та фібрину.
Геморагічний – білки та різні клітини крові, особливо еритроцити.
Гнійний - величезна к-сть білків (до 6-8%), загиблих лейкоцитів (головним чином нейтрофілів) і
клітин пошкоджених тканин, а також мікроорганізми.
Гнилісний— велика к-сть білків, загиблих клітин тканин и багато анаеробних гнилісних
мікроорганізмів.
Змішаний є різним поєднанням перерахованих вище видів ексудатів.
Залежно від виду ексудату розрізняють відповідні види ексудативного запалення.
 31

21. Еміграція лейкоцитів у вогнище запалення. Послідовність, причини та

механізми еміграції лейкоцитів. Роль лейкоцитів у розвитку місцевих і
загальних ознак запалення.
Еміграція лейкоцитів
1) Крайове стояння лейкоцитів

2) Проходження лейкоцитів крізь стінку судин

3) Міграція лейкоцитів (хемотаксис)

4) Здійснення захисних функцій лейкоцитів

1) Крайове стояння лейкоцитів

•маргінація — перехід лейкоцитів із циркуляційного до пристінкового полу (в випадках коли течія

крові зменшується)
~ Лейкоцити мають відносно малу масу, тому першими будуть відкидатися на периферію

~ На поверхні ендотелію судин відкладаються фібринові нитки, вони утворюють «бахрому», яка
захоплює лейкоцити.

~ Електростатична взаємодія лейкоцитів і ендотелію (лейкоцити і ендотелій мають негативний

заряд, але при пошкоджені останнього він втрачає свій заряд)

•адгезія лейкоцитів — лейкоцити за допомогою адгезивних білків (селектини, інтегрини,

глікопротеїни з олігосахаридами і білки сімейства імуноглобулінів) прилипають до ендотелію.

↳Оборотня адгезія (ролінг) — лейкоцити катяться по ендотелію по їх повної зупинки. Це

відбувається через не дуже міцний контакт лейкоцитів і олігосахаридів, тому під силою руху крові ця
взаємодія розривається)

↳Необоротня адгезія — коли лейкоцити міцно фіксуються на ендотелі # згодом стінка судин
стає бугристою, через нагромадження на ній білокрівців. Тут приймають участь всі інші білки
адгезії.

2) Проходження лейкоцитів через стінку судин (діапедез)

• Через ендотелій — може за допомогою псевдоподій (в щілинах між ендотеліоцитами) або

трансцелюлярно (через цитоплазму ендотеліоцитів)

• Через базальну мембрану — шляхом тиксотропії (гіалоплазма лейкоцитів переходить з гелю в золь
і лейкоцити амебоподібно пересуваються, після чого все повертається в першочерговий вигляд)
або шляхом нейтрального протеолізу (розщеплення структури базальної мембрани)

3) Міграція лейкоцитів (хемотаксис)

Під впливом хемотрактантів лейкоцити йдуть до осередку запалення

Основні хемотрактанти:
1)водневих іонів, що надмірно утворюються в пошкоджених кл і є причиною ацидозу

2)продуктів розпаду структур (при процесі гідролізу, особливо протеолізу)

 32

3)продуктів життєдіяльності, особливо розпаду лейкоцитів (гідролаз, катіонних білків)

4)продуктів життєдіяльності, особливо розпаду мікроорганізмів

5)продуктів взаємодії антигенів із антитілами

6)факторів комплементу (С3а, С5а);

7)аденінуклеотидів (головним чином АТФ);

8)глікогену

9) жирних кислот

4) Здійснення функцій в осередку запалення (значення еміграції лейкоцитів)

1) збільшенню в осередку запалення кількості поживних речовин (фрагментів нуклеїнових
кислот, вуглеводів, ліпідів), медіаторів запалення, бактеріостатичних та бактерицидних речовин
(лізоциму);

2) фагоцитоз

3) обмеження вогнища запалення, попередження генералізації інфікування та інтоксикації

макроорганізму (формування лейкоцитарного бар'єру

4) утруднення кровотоку та лімфовідтоку

5) активації як клітинних, так і гуморальних реакцій імунітету (зокрема, фагоцитозу,

утворення фаголізосом)

6) прискорення загоєння пошкоджених ділянок тканин

7) виділення активаторів фібробластів, лейкоцитів (гранулоцитів, моноцитів, лімфоцитів,

тромбоцитів, ендотеліоцитів.

22. Порушення фагоцитозу: причини, механізми, наслідки.

Активність фагоцитозу може знижуватися через:
1. порушення утворення фагоцитів
2. придушенні їхньої активності.

Ці порушення можуть бути як спадковими так і набутими

5) Порушення повʼязані з обʼєктом фагоцитозу

• бактерії, що мають антифагоцитарну дію: перебуваючи у фагосомі, вивільняють речовини, що
утруднюють або унеможливлюють формування фаголізосоми.
• втрата нейтрофілами здатності до кілінгу при включенні до їх цитоплазми аномальних
гранул: поглинання фагоцитами неорганічних сполук, які вони не можуть ані утилізувати, ані
перетравити. В такому випадку вони гинуть.
 33

2) Порушення спряжіння
• імунодифіцити зумовлені порушенням утворення антитіл IgG
• Порушення активації системи комплементу (дефіцит С3б і С3а)
• Дифіцит фібронектину (фіксовані макрофаги ʼкл Купфераʼ при відділені від стінки ендотелію
споживають фібронектин)
• порушення хемотаксису нейтрофілів, обумовлене дисфункцією актина та нездатністю клітин
утворювати псевдоподії (синдром «лінивих» лейкоцитів»)
• Зміни рецепторів до хемоатрактантів опсоніни (спадково зумовлені дефекти, блокада
рецепторів імунними комплексами)

3) Дефіцит системи фагоцитів (якісні і кількісні зміни)

• порушення створення та диференціації фагоцитів при пухлинах кісткового мозку, через
інгібітори синтезу нуклеїнових к-т; при деяких спадкових хворобах, що зумовлюють
неповноцінність дозрівання лейкоцитів.
• нейтропенія у зв'язку з дефіцитом, порушенням проліферації та дозрівання гранулоцитарних
клітин-попередниць у кістковому мозку, внаслідок порушення вивільнення нейтрофілів з
кісткового мозку в кров, скорочення терміну життя якісно неповноцінних (з цитогенетичними
аномаліями) нейтрофілів
• дефіцит молекул адгезії нейтрофілів внаслідок дефекту гена β2-ланцюга інтегринів (CD18) або
втрати клітинами здатності синтезувати молекули селектинів. У результаті нейтрофіли втрачають
здатність до адгезії та пов'язаних з нею функцій - міграції та ендоцитозу
• Порушення мікротрубочок. Для нього характерною поява гігантських лізосом, що втрачають
здатність зливатися з фагосомами і формувати фаголізосоми. Крім цього, він виявляє себе
порушеннями хемотаксису і секретар ноїдегрануляції лейкоцитів.
• Порушення мікрофіламентів = «ліниві» лейкоцити
• Зменшення бактерицидность лейкоцитів. Дефіцит НАДФН-оксидази - хронічний гранулематоз
(в основі процесу лежить порушення генерування супероксидного радикалу в НАДФН-оксидазній
реакції), дефіцит глюкозо-6-фосфатдегідрогенази
• Дефекти лізосомних ферментів. — порушень перетравлення різних компонентів убитих
бактерій.
• Розлади енергопостачання фагоцитів. — порушуються процеси, що потребують витрат енергії, а
саме: безладна міграція, хемотаксис, поглинання об'єктів фагоцитозу, секреторна дегрануляція.
+Зниження активності може бути через вплив:
• глюкокортикоїдів
• АХ
• При нестачі вітамінів, порушенні водно-сольового балансу
• Гліколітичної отрути
 34

23. Порушення обміну речовин у вогнищі запалення.

Характеризується «пожежею обміну»

1) Метаболізм — на початку запалення завжди буде переважати катаболізм (руйнування) і на

протязі всього процесу він буде поступово змінюватися на анаболізм (утворення)

2) Вуглеводи — ⇧ глікогеноліз (розпад глікогену до глюкози); ⇧ гліколіз (розпад глюкози). Але

якщо буде вплив тривалої гіпоксії, то аеробний процес переходить в анаеробний (вуглевод —>
лактат) —> до метаболічного ацидоз.

3) Ліпіди — ⇧ ліполіз ліпідів мембрани. З них вивільняються жирні кислоти і кетонові тіла —>
метаболічний ацидоз

4) Білки — ⇧ протеоліз. Розпад білка приводить до активації аутоімунних реакцій і це стає новою
причиною пошкодження клітин.

5) Водно-сольовий обмін — повʼязано з порушенням роботи іонних насосів. У клітині ⇧

концентрація натрію, за межами кл ⇧ калій —> вода входить до клітини —> осмотичний набряк
—> осмотичний цитоліз

6) ⇩ Окиснення і фосфорилювння —> порушення тканинного дихання через ушкодження

мітохондрій —> наростає дефіцит АТФ —> порушення водно-сольового обміну—> дісіонемія,
гіперосмія.

24. Медіатори запалення, їх класифікація. Механізми утворення та біологічна дія

гуморальних медіаторів запалення.
МЕДІАТОРИ ЗАПАЛЕННЯ

1) КЛІТИННІ
• Біогенні аміни (гістамін, серотонін) — виділяються з тучних клітин і тромбоцитів (ср) і спрямовані
на збільшення проникності судин.

• Простогландини. При пошкоджені стінки кл звільнюються фосфоліпіди —> арахідонова кислота

—> простогландини. Викликає біль, розширює судини, ⇧ проникність судин і хемотаксис
лейкоцитів.

• Простоцикліни. Утворюються з арахідонової к-ти. ⇧ проникність судин і сприяє дезагригації

тромбоцитів.

• Тромбоксан А2. Утворюється із арахідонової к-ти. Викликає агрегацію тромбоцитів і звужує

судини.

• Нейромедіатори (НА, АХ). Впливають на судини, розширюють—>звужують їх.

• Лейкотрієни. Також утворюються із арахідонової к-ти. Спричиняє спазм гладких мʼязів судин,
виявляє хемотаксичний вплив і викликає спазм бронхів.
 35

• Фактор активації тромбоцитів. Вивільняється з ендотелію судин і моноцитів. Призводить до

тромбоутворення.

• Продукти перекисного окислення ліпідів (вільні радикали, пероксидні сполуки). Виділяються з

нейтрофілів, макрофагів і пошкоджених клітин. Ушкоджують клітини ендотелію, тим самим
ініціюють процеси вторинної альтерації.

• Кейлони. Вивільняються із сусідніх клітин, що діляться. Вони пригнічують мітоз, синтез

нуклеїнових кислот і синтез білків.

• Оксид азоту. Його вивільняють клітини ендотелію судин. Це самий потужний вазоделататор.

• 2) ГУМОРАЛЬНІ (в основному вони утворюються в печінці і в крові вони знаходяться в неактивному стані)

• Кініни (брадикінін і калідин). Вони знаходяться у крові у вигляді кініногенів. Вони сприяють
розширенню судин.

• Фактор системи гемостазу (коагулянти, антикоагулянти). Відповідають спочатку за утворення

тромбів, а потім за їх розщеплення.

• Компоненти системи комплементу (С1-С9) !С3а і С5а — активують фагоцитоз, підвищують

проникність судин, сприяють виділенню інших медіаторів. С5b-С9 — мембрано атакуючий
комплекс.

3)ПРОМІЖНІ:
• Цитокіни

~ інтерлейкіни (самі потужні це ІЛ-1 і ІЛ-6) — вони викликають гарячку, біль, відповідають
за активацію імунної системи, приймають участь в діленні і дозріванні гемопоетичних кл, в синтезі
білків відповіді гострої фази.

~ інтерферони — відповідають за противірусний захист

~ хемокіни — забезпечують еміграцію лейкоцитів

~ мітогенні фактори — сприяють мітозу

~ колонійо стимулюючий фактор — стимулюють ділення і дозрівання гемопоетичних кл

~ фактор некрозу пухлин

• Лейкокіни

~ лізосомні ферменти/ гідролази (пептидази - білки; ліпаза - ліпіди; гідролаза - вуглеводи;

еластаза - еластин; колагеназа- колаген). Вивільняються з нейтрофілів і макрофагів.

~ білки відповіді гострої фази. Вони виконують захисну функцію

~ катіонні білки. Утворюються в нейтрофілах та макрофагах. Бактерицидна дія.

~ фіброніктин. Вивільняється із фібробластів і активує фагоцитоз, хемотаксис.

 36

ГУМОРАЛЬНІ
↳Кініни - у крові заходяться в неактивному стані — кініногени.

Активація калікреїнів-кінінової системи

1)Пусковим фактором є активація фактора Хагемана (XII), що відбувається після контакту з
базальною мембраною судини, колагеном, ендотоксинами бактерій.
2) Активація калікреїну
Від молекули калікреїногену відщеплюється поліпептидний фрагмент —> калікреїн.
3)Утворення кінінів
Під дією калікреїнів кініноген переходять:
•у плазмі крові перетворюються в активну форму — брадикінін
•у тканинній рідині — калідін
4)Руйнування кінінів відбувається зарахунок кініаз

Дія:

✓опосередковане розширення артеріол і підвищують проникність венул

✓скорочують гладку мускулатуру вен

✓підвищують внутрішньокапілярний та венозний тиск

✓пригнічують еміграцію нейтрофілів

✓модулюють розподіл макрофагів,

✓стимулюють мітогенез

✓посилюють проліферацію фібробластів та синтез колагену

✓здатність дратувати закінчення чутливих нервів, зумовлюючи виникнення запального болю.

✓посилюють вивільнення гістаміну

↳Система комплементу
Похідні комплементу налічують 20 різних білків, що утворюються під час активації комплементу в
печінці, безпосереднє відношення до запалення мають його фрагменти С5а, С3а,
С3Ь та комплекс С5Ь-С9
 37

• С5а, С3а та С3Ь — відщеплюються від С3 і С5 під впливом карбоксипептидази в плазмі та

тканинній рідині.

✓С5а і С3а — анафілотоксини — стимулюють точні кл і базофіли вивільняти медіатори

✓підвищують проникність капілярів як прямо, так і опосередковано через гістамін

✓ спазм бронх

✓активують інші медіатори

✓С5а і С3а — хемокіни — залучають до процесу нейтрофіли, еозінофіли, макрофаги і моноцити —>
активують фагоцитоз.

✓С3Ь опсонізує патогенний агент і полегшує його захоплення фагоцитами

•С5Ь-С9 - компоненти комплексу, що атакує мембрани

✓С5б + С6+С7+С8 = разом ці чотири білка починають проникати через мембрану патогена. Тут до
них додається невеликі групи білка С9, що зумовлюють утворення каналу в мембрані патогену —>
це мембрано атакуючий комплекс —> утворює отвори в стінці патогена —> лізіс бактеріальної
клітини.

↳Система зсідання крові і фібринолізу

•Фібринопептиди

•Продукти деградації фібрину

•Активні протеази (тромбін і плазмін)

✓підвищують проникність судинної стінки

✓Підвищують хемотаксис лейкоцитів

✓Активують калікреїн-кінінову систему

✓Активують систему комплементу

✓Стимулюють виділення оксиду азоту, звʼязуючись з клітинами ендотелію

✓Збільшують утворення молекул клітинної адгезії

25. Медіатори запалення клітинного походження: їх біологічні ефекти.

КІТИННІ МЕДІАТОРИ
↳ Продукти дегрануляції тканинних базофілів.
Вони вивільняються медіатори запалення шляхом екзоцитозу чи при ушкодженні самої клітини.
Причиною може стати як контакт з самим агентом, так і комплексом антиген-антитіло.
•Біогенні аміни - гістамін та серотонін вважаються основними медіаторами
 38

1.Серотоніну — міститься в опасистих і ентерохромафінні клітини, але головним його джерелом є

тромбоцити.
✓У звичайних фізіологічних умовах серотонін є вазоконстриктором, що викликає пролонгований
спазм судин, підвищує їхній тонус.

✓У високих концентраціях серотонін є вазодилататором, розширює судини.

✓ Викликає контракцію ендотеліальних клітин венул і є також медіатор болю. Крім того, серотонін
стимулює моноцити в осередку запалення.

2.Гістамін — діє подвійно — має прозапальну та протизапальну дію.

✓Він розширює артеріоли / звужує венули (підвищуючи таким чином внутрішньокапілярний тиск)

✓пригнічує еміграцію та дегрануляцію лейкоцитів/ стумулює еміграцію та дегрануляцію лейкоцитів

✓через Н1-рецептори на нейтрофілах, обмежуючи їх функціональну активність

✓через Н1-рецептори на моноцитах, стимулюючи їх.

✓Маючи здатність до регуляції проліферації, диференціювання та функціональної активності

фібробластів, гістамін бере участь у процеси репарації.

✓може запускати або посилювати синтез простагландинів

✓Взаємодіючи як між собою, так і з брадикініном, нуклеотидами та нуклеозидами, речовиною Р,

біогенні аміни підвищують проникність судин.

✓Судинорозширювальна дія гістаміну посилюється в комплексі з ацетилхолін, серотонін,

брадикінін

• Гепарин — також виділяється з гранул і має протизапальний ефект.

✓антикоагулянт

✓гальмує адгезію і агрегацію

✓звʼязує біогенні аміни

✓пригнічує компоненти калікреїн-кінінової системи

↳Похідні арахідонової кислоти (ейкозаноїди)

Арахідонова кислота вивільняється під дією фосфоліпаз з гідролізованих фосфоліпідних молеку під
час альтерації клітинної стінки + вивільняються також лізофосфоліди —> підсилюють ушкодження
мембран клітин.
Арахідонова кислота + циклооксигеназа = …
•Простагландини:
✓Розширюють судини —>
 39

✓посилюють гіперемію і ексудацію.

✓підвищує чутливість аферентних рецепторів больових нервових закінчень до брадикініну та

гістаміну —> біль

✓Є жаропідвищуючим агентом і бере участь у розвитку лихоманки.

✓регулюють ексудацію, еміграцію та дегрануляцію лейкоцитів, а також фагоцитоз.

•Тромбоксани:
✓Звужують артерії

✓Підвищують агрегацію тромбоцитів

•Простоцикліни:

✓Підвищують проникність судинної стінки

✓Сприяє дезагрегації тромбоцитів (антагоніст тромбоксану)

Арахідонова кислота + ліпоксегеназа = …

•Лейкотрієни — (синтезуються у всіх клітинах крові, крім еритроцитів, а також у

адвентиції судин, опасистих клітинах, легень)

✓сприяють скороченню гладкої мускулатури шлунково-кишкового тракту та бронх.

✓мають судинозвужувальну дію

✓LTC4, LTD4, LTE4 підвищують проникність судин шляхом прямої контракціії ендотеліальних
клітин, а LTB4 - як нейтрофілзалежний медіатор.

✓розвитку набряку, залучення еозинофілів, підвищення секреції слизу та порушення її транспорту.

✓Органом-мішенню для лейкотрієнів є серце. Виділяючись у надлишку, вони інгібують

скоротливість серцевого м'яза, зменшуючи коронарний кровотік та посилюючи запальну реакцію.
Лейкотрієни широко взаємодіють із іншими медіаторами запалення.

✓Вони посилюють бронхоспастичну дію гістаміну, ацетилхоліну, простагландинів та тромбоксанів,

✓стимулюють вивільнення простагландинів та тромбоксанів

↳ Цитокіни

Це група біологічно активних речовин, що регулюють взаємодії інших клітин. Синтезується в

лімфоцитах (лімфокіни) і в моноцитах (монокіни), нейтрофілиах, фібробласах, ендотелійних
клітинах, тканинних базофілах, клітинах нейроглії.
 40

✓підвищують судинну проникність (нейтрофілзалежним шляхом), адгезію та еміграцію лейкоцитів.

✓стимулюють нейтрофіли та моноцити до умертвіння, поглинання і перетравлення мікроорганізмів

✓посилюють фагоцитоз шляхом опсонізації патогенного агента

✓Стимулюючи ранове очищення, проліферацію та диференціювання клітин

~ інтерлейкіни (самі потужні це ІЛ-1 і ІЛ-6) — вони викликають гарячку, біль, відповідають
за активацію імунної системи, приймають участь в діленні і дозріванні гемопоетичних кл, в синтезі
білків відповіді гострої фази.

~ інтерферони — відповідають за противірусний захист

~ хемокіни — забезпечують еміграцію лейкоцитів

~ мітогенні фактори — сприяють мітозу

~ колоніє стимулюючий фактор — стимулюють ділення і дозрівання гемопоетичних кл

~ фактор некрозу пухлин

↳ Фактор активації тромбоцитів. Вивільняється з ендотелію судин і моноцитів. Призводить до

тромбоутворення.

↳ Продукти перекисного окислення ліпідів (вільні радикали, пероксидні сполуки). Виділяються з

нейтрофілів, макрофагів і пошкоджених клітин. Ушкоджують клітини ендотелію, тим самим
ініціюють процеси вторинної альтерації.

↳ Кейлони. Вивільняються із сусідніх клітин, що діляться. Вони пригнічують мітоз, синтез

нуклеїнових кислот і синтез білків.

↳ Оксид азоту. Його вивільняють клітини ендотелію судин. Це самий потужний вазоделататор.

26. Проліферація клітин у вогнищі запалення. Механізми мітогенної дії факторів

росту і цитокінів. Регенерація і фіброплазія як способи заживання.
Запальна проліферація — це розмноження місцевих клітинних елементів у вогнищі запалення. При
гострому процесі вона йде шляхом репаративних змін, а при хронічному — утворення
гранульоми.
 41

При незначному пошкодженні тканини відбувається відносно її повна регенерація. При утворенні
дефекту він заповнюється спочатку грануляційною тканиною - молодою, багатою судинами, яка
згодом заміщається сполучною тканиною з утворенням рубця.
Етапи:

2) Власне проліферація

3) Ангіогенез

4) Фіброз

Власне проліферація

Це регенерація паренхіматозних елементів + розмноження клітин сполучної тканини = розвитку

грануляційної тканини (з неї потім утворюються сполучнотканинні рубці)

Стимуляторами проліферації є:

1. Трофогени - вони є макромолекулами, утворюються в нейронах, тканинних клітинах;

забезпечують трофічну функцію.

2. Фактор росту – він звільняється при подразненні пневмоцитів, клітин епідермального походження;
він забезпечує епітелізацію тканин.

3. Раневі гормони – звільняються при альтерації, стимулюють мітотичну активність фібробластів.

4. цГМФ – стимулює процеси проліферації.

+ Інгібіторами проліферації є кейлон. Вони звільняються з макрофагів, гальмують поділ клітин та

розростання тканин.

Спочатку вона більшою мірою виражена на периферії вогнища. Найважливішою умовою

прогресування проліферації є ефективність очищення вогнища запалення від мікроорганізмів або
іншого шкідливого агента, продуктів альтерації тканин, загиблих лейкоцитів

Має два шляхи:

1.Зменшення інгібіторів проліферації

Кейлони — здатні інгібувати клітинне розподіл шляхом інактивації ферментів, що у редуплікації

ДНК. Одним із основних джерел кейлонів є сегментоядерні нейтрофіли.

По мірі зниження кількості нейтрофілів ( їх загибелі у вогнищі запалення) зменшується вміст

кейлонів, що призводить до прискорення поділу клітин, тому що більше нічого не стримує
«камбіальні» клітини. Вони переходять в стан мітотичного поділу.

2.Фактори росту
 42

- Фактори росту фібробластів — макрофаги є джерелом даного білка, що стимулює проліферацію

фібробластів та синтез колагену. Макрофаги також посилюють залучення фібробластів у осередок
запалення, секретуючи IL-1 та фібронектин. Макрофаги стимулюють проліферацію ендотеліальних
та гладком'язових клітин судинної стінки, базальної мембрани та, таким чином, утворення
мікросудин. Макрофаги опосередковують регуляторний вплив на фібробласти та проліферацію Т-
лімфоцитів

- Епідермальні фактори росту — фібробласти

- Фактор росту тромбоцитарного походження — фібробласти також залежать від нього. Це є
термостабільним білком з високим вмістом цистеїну.

- Трансформаційний фактор росту (зумовлює міграцію фібробластів)

- Як інші фактори росту для фібробластів називають соматотропін, соматомедини, інсуліноподібні
пептиди, інсулін, глюкагон.

- Судинний ендотеліальний фактор

Молекулярний механізм дії факторів:

Фактор росту —> рецептори—> протеїнкінази —> фосфорилювання—> генетичний апарат ядра—>
білки, що здійснюють мітотичний поділ.

Проліферація змінюється регенерацією. Вона полягає у розростанні сполучної тканини,

новоутворенні кровоносних судин, меншою мірою – у розмноженні специфічних елементів.

Ангіогенез
Утворення нових судин з грануляційної тканини. Ендотелій збережених судин виявляє ангіогенні
властивості і виділяє ангіопоетини.

1. Механізм повʼязаний з ендотелієм

Стовбурові клітини кістковомозкового походження — ангіобласти — мігрують у тканини і дають

початок ендотеліоцитам, ГМК.

2. Механізм відбрунькування від материнської кровоносної судини

• Розщеплення базальної мембрани кровоносної судини з утворенням бруньки

• Міграція ендотеліальних клітин від бруньки

• Проліферація ендотеліоцитів

• Дозрівання ендотеліальних клітин і їх дозрівання у трубочку

• Залучення до трубки перицитів

 43

Фіброз

Утворення позаклітинних компонентів сполучної тканини

Фібробласти втрачають здатність розмножуватись і починають синтезувати сполуки волокнистих

структур (колаген, еластин) і аморфну речовину (ГАГА, протеоглікани, глікопротеїни)

Утворення колагенових волокон

1.Внутрішньоклітинний етап

• біосинтез колагену фібробластами

• Просттрансляуійна модифікація

~ пролін і лізин переходять в оксипролін і оксилізин

~ зʼєднання трьох альфа-ланцюгів звʼязками

~ потрійна спіраль + моно-і дисахариди

2. Позаклітинний етап

• проколаген переходить в колаген

• Агрегація колагенових молекул з поперечними звʼязками

• Первинний феламент переходить у фібрили

• Фібрили обʼєднуються глікопротеідами

• Стабілізація

• Формування повноцінного волокна

Аморфна основна речовина

Виробляють фібробласти:

1.Протеоглікани —> ГАГА

2.Глікопротеїни звʼязують клітини і позаклітинні компоненти.

3.Нефібрилярний колаген

27. Лихоманка: визначення, принципи класифікації. Зв'язок між лихоманкою і

запаленням. Види пірогенів. Хімічна природа і походження вторинних
пірогенів, механізм їх дії.
Гарячка — це захисно-пристосовна реакція організму, виникає у відповідь на дію патогенних
подразників і характеризується перебудовою процесів терморегуляції, що призводять до підвищення
 44

температури тіла і стимулює природну реактивність організму. Біологічне значення гарячки полягає
в активізації імунологічного захисту
За ступенем підвищення температури при II стадії лихоманки:
субфебрильна - до 38 ° С;
помірна - 38 - 39 ° C;
висока - 39 - 41 ° C;
гіперпіретичні - вище 41 ° С.

Постійна, або стійка гарячка.(f.continua) Спостерігається постійно підвищена температура тіла і

протягом доби різниця між ранковою і вечірньою температурою не перевищує 1°С. Вважається, що
подібне підвищення температури тіла характерне для крупозного запалення легенів, черевного тифу,
вірусних інфекцій (наприклад, грипу)
Послаблювальна гарячка (ремітуюча)f.remittens. Спостерігається постійно підвищена
температура тіла, але добові коливання температури перевищують 1°С. Подібне підвищення
температури тіла зустрічається при туберкульозі, гнійних захворюваннях (наприклад, при тазовому
абсцесі, емпіємі жовчного міхура, рановій інфекції), а також при злоякісних новоутвореннях.
Переміжна гарячка (інтермітуюча)f.intermittens . Добові коливання перевищують 1 °С, але тут
ранковий мінімум лежить в межах норми. В цьому випадку підвищена температура тіла з'являється
періодично, приблизно через рівні проміжки (найчастіше біля полудня або вночі) на декілька годин.
Переміжна гарячка особливо характерна для малярії, а також її спостерігають при генерализованій
цитомегаловірусній інфекції, гнійній інфекції (наприклад, холангіті).
Виснажлива гарячка (гектичнa)f.hectica. Вранці, як і при інтермітуючій, спостерігають нормальну
або навіть знижену температура тіла, але ось добові коливання температури доходять до 3-5°С і
часто супроводжуються масивним потовиділенням, що виснажує. Подібне підвищення температури
тіла характерне для активного туберкульозу легенів і для септичних захворювань.
Зворотна, або збочена гарячка f.reccurens відрізняється тим, що ранкова температура тіла більша
за вечірню, хоча періодично все одно буває звичайне невелике вечірнє підвищення температури.
Зворотна гарячка зустрічається при туберкульозі (частіше), сепсисі, бруцельозі.
Атипова гарячка (febris atipica) відзначається різними добовими коливаннями температури тіла без
будь-яких закономірностей
Зв’язок між лихоманкою і запаленням.
Гарячка як комплексна температурна та нетемпературна реакція на інтерлейкін-1.
Коли в організм проникає мікроорганізм і з нього звільняється токсин (він піроген), то на останній
реагують макрофаги, які у відповідь на цей специфічний стимул виробляють і виділяють
інтерлейкін-1. У нього, крім теплового центру, є мішені, відповідальні за імунітет та запалення.
ІЛ-1 діє на лімфоцити Т і В, стимулюючи їх до поділу та вироблення антитіл, а також лімфокінів.
Друга мета ІЛ-1 - гепатоцити, які у відповідь на стимул синтезують і секретують в кров різні білки, у
тому числі церулоплазмін, С-реактивний білок, фібриноген і т. д. Фібробласти реагують
проліферацією, синтезом колагену, простагландинів. Ендотеліоцити у цій ситуації більше
виробляють факторів коагуляції, простагландинів. Є мішені, які на ІЛ-1 реагують інакше. У м'язах
спостерігається протеоліз, у хондроцитах посилюється продукування колагенази та руйнується
хрящова тканина.
Пірогени - це речовини, які є причиною розвитку гарячки. Їх поділяють на:
а) інфекційні й неінфекційні;
б) природні й штучні;
в) екзогенні й ендогенні;
г) первинні й вторинні.
До інфекційних пірогенів відносять:
1) ендотоксини грамнегативних бактерій (пірогенну дію має фрагмент токсину ліпоїд А);
 45

2) екзотоксини грампозитивних бактерій (дифтерійний, правцевий);

3) продукти діяльності патогенних грибків;
4) рикетсі;
5) віруси.
Неінфекційними пірогенами є:
1) компоненти несумісної за групами перелитої крові (трансфузійна гарячка);
2) екзогенні білки (білки молока при парентеральному його введенні);
3) продукти розпаду тканин.
Природними є пірогени, які існують у природі або утворюються природно знепірогенних речовин.
Штучні пірогени отримують шляхом обробки нативних бактеріальних токсинів і використовують з
лікувальною метою (протерапія). Найвідомішими є пірогенал, отриманий із Pseudomonas aeruginosa, і
пірексаль, виділений із Salmonella abortus equi.
Екзогенні пірогени надходять або їх вводять ззовні. При введенні екзогенного пірогену
парентерально гарячка виникає через 45-90 хв.
Ендогенні пірогени утворюються всамому організмі. До них відносять:
1) продукти первинної і вторинної альтерації, що утворилися у вогнищі запалення;
2) продукти, які надходять у кров з осередків некрозу (наприклад, при інфаркті міокарда);
3) метаболіти стероїдних гормонів;
4) комплекси антиген-антитіло;
5) лейкоцитарні пірогени - продукти діяльності нейтрофілів і макрофагів.
Первинними називають пірогени,які безпосередньо не впливають на центр терморегуляції. Їх
пірогенна дія опосередковується утворенням і вивільненням так званих лейкоцитарних пірогенів.
Вторинними називають лейкоцитарні пірогени, які утворюються і вивільнюються лейкоцитами під
виливом первинних пірогенів.
Вторинні пірогени мають здатність безпосередньо впливати на центр терморегуляції й викликати
розвиток гарячки. Одним із вторинних лейкоцитарних пірогенів є інтерлейкін-1. Ця речовина
утворюється і вивільнюється лейкоцитами (нейтрофілами й макрофагами) у процесі активації
фагоцитозу. Поряд з дією на центр терморегуляції інтерлейкін-1 виявляє цілу низку інших ефектів,
що визначають клінічні прояви гарячки.
Вторинні ендопірогени утв. активованими моноцитами (як циркулюючими, так і фіксованими),
тканинними макрофагами, а також нейтрофільними гранулоцитами, клітинами-кілерами (NK-
клітинами), Т- та В-лімфоцитами.

До ендопірогенів відносять високо активний ІЛ-1, ІЛ-6, а також менш активні ІЛ-3, ІНФ-γ,
ФНПα, катіонні білки, колонієстимулюючі фактори. Вони викликають розвиток гарячкової
реакції у дозі 1 нг/кг маси тіла. Вони термолабільні, нетоксичні, не мають антигенних властивостей,
мають антитоксичну, антибактеріальну та антивірусну дію. Вони не лише викликають, а й
підтримують лихоманку.
Механізм розвитку пропасниці залежить від дії вторинних ендогенних пірогенів. Центральною ланкою
стає зміщення (зміна) настановної точки (Set point) температурного гомеостазу більш високий рівень
(наприклад, з 36-37°С до 38- 39°С). Цей механізм реалізується за рахунок зміни порогів збудливості
термочутливих (холодових та теплових) нейронів медіальної преоптичної області переднього
гіпоталамуса до температури крові та аферентації відхолодових та теплових терморецепторів
організму. Поряд з цим відбуваються зміни порогів збудливості та нетермочутливих нейронів
переднього гіпоталамуса.
 46

28. Лихоманка: стадії розвитку, зміни терморегуляції, обмін речовин і

фізіологічних функцій. Захисне значення і патологічні прояви лихоманки.
Принципи жарознижувальну терапії. Поняття о піротерапії.
Гарячка — це захисно-пристосовна реакція організму, що виникає у відповідь на дію патогенних
подразників і характеризується перебудовою процесів терморегуляції, що призводять до підвищення
температури тіла і стимулює природну реактивність організму. Біологічне значення гарячки полягає
в активізації імунологічного захисту
Патогенез лихоманки:
Вторинні пірогенні (ІЛ 1, ІЛ 6, фактор некрозу пухлини) —>
Діють на центр терморегуляції—>
Активується фосфоліпаза А2 з іншого боку активується циклооксигенезу 2 типу—>
Фосфоліпаза 2а, розщеплює фосфоліпіди—>
З фосфоліпідів звільняється Арахидонова к-та—>
Під дією циклооксигенези з арахідонової кислоти ~утворюється простогландин Е2 ~він
активує протеїнкіназу—>
Активна протеїнкіназа—>
Змінює чутливість нейронних кл—>
Відбувається зміна настановної точки терморегуляції—>
Підвищується чутливість холодових нейронів і знижується чутливість теплових
нейронів—>
У відповідь нейрони сприймають нормальну температуру як підвищену——>>
У результаті: збільшується теплопродукція та знижується тепловіддача—>
ВИКЛИКАЄТЬСЯ ЛИХОРАДКА
Виділяють три стадії гарячки :
1.Підвищення (st. incrementi),
2.Високого стояння (st. fastigi)
3.Зниження температури (st. decrementi).
У першій стадії температура тіла підвищується, удругій – утримується якийсь час на підвищеному
рівні, у третій —знижується до вихідного рівня.
Стадія підйому температури – Stadium incrementi.
В цю стадію процес теплоутворення переважає над тепловіддачею. Імпульси поступають з
преоптичної області гіпоталамуса і викликають збудження НС в задньому гіпоталамусі. Периферічні
судини шкіри звужені, потовиділення зижене. В цю стадію нерідко у тварин спостерігається «озноб»
- відчуття холоду, що пояснюється звуженням судин шкіри, дією на температурні рецептори шкіри, а
також зниженням порогу чутливості центру терморегуляції до холодового подразнення.
Стадія стояння високої температури - Stadium factigii.
На початок цієї стадії температура тіла вже досягає найвищого рівня, що відповідає зміщенню
«установочної точки». Подальшого підвищення її не відбувається внаслідок того, що встановлюється
рівновагу між процесами теплоутворення та тепловіддачі. Подальшому підйому температури
перешкоджає відповідне посилення тепловіддачі, «скидання» зайвого тепла. Це відбувається за
рахунок розширення судин шкіри, вона стає гіперемованої та гарячої. Почастішає дихання.
Стадія зниження температури – Stadium decrementi.
 47

Перехід у цю стадію обумовлений зменшенням чи припиненням освіти у організмі вторинних

пирогенов. Їхня дія на нейрони теплорегулюючого центру слабшає, «установочна точка»
повертається до нормального рівня, і підвищена температура «ядра» тіла починає сприйматися як
надмірна. Це є стимулом для зниження теплоутворення та посилення тепловіддачі. Відбувається
розширення поверхневих судин та збільшення потовиділення. Теплоутворення повертається до
норми, іноді може бути дещо нижчою або вищою за норму, але в будь-якому випадку має місце
превалювання тепловіддачі над теплоутворенням.

Захисно-пристосувальне значення гарячки:

При гарячці в організмі створюються несприятливі умови для розвитку збудників інфекційних
хвороб і підвищується активність механізмів неспецифічної і специфічної резистентності організму.
Зокрема: -пригнічується розмноження вірусів, посилюється утворення інтерферонів.
-збільшується фагоцитарна активність макрофагів і нейтрофілів.
-підвищується інтенсивність синтезу антитіл.
-зростає чутливість багатьох інфекційних збудників до дії ЛЗ.
Власне патологічні прояві гарячки: залежать від рівня температури тіла( що вища температура
тіла,тим вищі негативні прояви):
-гарячка завдає страждань хворому: порушується загальний стан хворого, стають характерним
нездужання, головний біль, відчуття ознобу, жар тощо.
-значних змін зазнає обмін речовин в організмі. Збільшується основний обмін ( на 10-12%) це
викликає збільшення споживання кисню і поживних речовин.
- зростає потреба у воді - розвівається зневоднення.
- гіпокапнія, газвовий алкалоз.
Принципи жарознижувальної терапії: основним патогенетичним принципом є зниження “установної
точки” центру терморегуляції, що досягається пригніченням утворення простагландину Е2, за
допомогою інгібіторів циклооксигенази або інгібіторів фосфоліпазі А2.
Піротерапія – піротерапією називають метод лікування за допомогою штучного підвищення
температури тіла. У даний час піротерапію застосовують з метою прискорення репаративних
процесів для усунення наслідків травматичних і запальних процесів у ЦНС, травматичних
пошкоджень спинного мозку і периферичних нервів, опіків очей, для розсмоктування рубців, спайок,
із метою підвищення проникності ГЕБ для поліпшення доступу лікарських препаратів, антитіл в
головний мозок, що має особливо важливе значення при лікуванні сифілісу на пізніх стадіях
хвороби.

29. Основні відмінності між лихоманкою, екзогенним перегріванням та іншими

видами гіпертермії.
Відмінності між гарячкою та гіпертермією: Гіпертермія розвивається внаслідок зовнішнього або
внутрішнього розігрівання організму. При гарячці центр терморегуляції перебудовується таким
чином, що це дозволяє активно піднести температуру тіла на вищий рівень. При гіпертермії
температура тіла підвищується всупереч спробам центру терморегуляції утримати її на нормальному
рівні.
при гарячці має місце не порушення, а перебудова терморегуляції. Організм сам підтримує високу
температуру, оскільки “установна точка” терморегуляторного центру налаштована на більш високий
рівень. Якщо тварину з гарячкою охолоджувати, то її температура не зменшується, а продовжує
зберігатися високою.
Натомість при гіпертермії терморегуляція порушена .Температура тіла підвищується всупереч
намаганням організму підтримувати температурний гомеостаз. “Установна точка”
терморегуляторного центру не міняється. Якщо тварину з гіпертермією охолоджувати, то в
результаті різкого збільшення тепловіддачі температура тіла починає зменшуватися
 48

30. Загальна характеристика порушень діяльності імунної системи:

ненормальна імунна відповідь і втрата толерантності до аутоантигенів.
Механізми толерантності до аутоантигенів. Механізми толерантності
імунної системи. Причини і наслідки її втрати.
Порушення діяльності імунної системи, виявляє себе імунологічною недостатністю , і
аутоалергічними реакціями.
Імунна відповідь організму на дію антигена здійснюється лімфоїдноюсистемою організму і
характеризується:
А) специфічністю (діє на конкретний антиген)
Б) потенціювання (посилення дії при повторному введенні антигена)
В) імунологічною пам’яттю (розпізнає антиген через певний проміжок часу)
Аутоантигени – речовини власних нормальних тканин, а також будь-яка тканина організму, що
змінила свої фізико-хімічні властивості. Антитіла, що утворилися до таких антигенів, називаються
аутоантитілами.
Імунологічна толерантність – це стан специфічної імунологічної ареактивності до даного антигену,
обумовлений попереднім контактом із цим антигеном, при цьому здатність організму давати імунну
відповідь на всі інші антигени збережена.
Механізми:
1. обумовлена антигеном елімінація або блокада антигенспецифічних клонів лімфоцитів
(пасивна, «класична» імунологічна толерантність). Цей механізм складає основу природної
імунологічної толерантності до власних антигенів.
2. Акивація анигенспецифічних Т-супресорів (активна толерантність)
Механізми толерантності функціонують постійно, вони необхідні для запобігання розвитку імунної
відповіді на нешкідливі антигени .Толерантність може формуватись у Т і В-лімфоцитів .Т-клітинна
толерантність розвивається у Т-хелперів, але регулюють відповідь на білкові антигени.

Причини: злоякісні пухлини, порушення харчування, природні імунодефіцити.

Наслідки скасування:аутоімунні хвороби,і гіперчутливість до екзоантигенів.

31. Види імунної недостатності. Етіологія, патогенез первинних і вторинних

імунодефіцитів. Типові прояви імунної недостатності.
Імунологічна недостатність - це вроджений або набутий дефект імунної системи, що вявляє себе
нездатністю організму повноцінно здійснювати реакції гуморального і (або) клітинного імунітету.
Імунологічна недостатність може бути (1) первинною, тобто уродженою (первинні імунодефіцити), і
(2) вторинною, вона ж набута (вторинні імунодефіцити).
Розлади функцій імунної системи можуть проявлятись гіпер-, дис- та гіпофункцією, зміною
толерантності антигенів.
Гіперфункція імунної системи розвивається при перенапруженні системи антигеном, спадковими
змінами синтезу імуноглобулінів, зменшення регуляторних впливів гальмування всередині імунної
системи – зниження функції супресорів, а також іззовні – недостатність функції гіпоталамо-
гіпофізарно-наднирникової системи. При розвитку пухлин спостерігається гіперфункція імунної
системи. При гіперфункції створюються умови для розвитку алергії.
Дисфункція імунної системи розвивається при зниженні функції Т-лімфоцитів, що призводять до
зниження стійкості організму проти інфекцій. При дефіциті Т-супрессорів, збільшена реакція В-
лімфоцитів і вироблення антитіл (IgE) → алергічні реакції. Гіпофункція поділяється на
імунодефіцитні (спадкові) і імунодепресивні (набуті). Види первинних імунодефіцитів: 1) пов’язані
зі змінами в системі Т-лімфоцитів; 2) пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів.
 49

Первинними імунодефіцитами називають імунологічну недостатність, що виникла внаслідок

уроджених дефектів імунної системи.
Причини:
1) Генні мутації. Дефекті гени, що утворилися внаслідок мутацій, передаються або
зчеплено зі статтю (1/3 відомих на сьогодні первинних імунодефіцитів), або аутосомно-рецесивно
2) Хромосомні мутації. Найчастіше до розвитку імунодефіцитів ведуть аномалії 14, 18, 20-ї пар
хромосом і синдром Дауна. Імунологічна недостатність при цьому поєднується з іншими
складними синдромами, що виникають внаслідок хромосомних аберацій. __
3) Внутрішньоутробні інфекції. Часто до виникнення імунологічної недостатності
спричиняються вірус червоної висипки (краснухи) й цитомегаловірус – віруси, що
викликають складні вади розвитку плода.
Серед первинних імунодефіцитів виділяють:
1) Імунодефіцити, зумовлені порушенням гуморальної ланки імунної системи (В-клітинні).
2) Імунодефіцити з переважним порушенням клітинної ланки імунної системи (Т-клітинні).
3) Комбіновані Т- і В-клітинні імунодефіцити.
4) Дефіцит системи фагоцитів.
5) Дефіцит компонентів системи комплементу.
Вториною називають набуту імунологічну недостатність. Причинами її можуть бути екзогенні
фактори фізичного (іонізуюче випромінювання), хімічні речовини (речовини, що мають
цитотоксичну дію – імунодепресанти) і біологічного (віруси) походження. Ендогеними факторами,
що сприяють розвитку вториних імунодефіцитів є:
- старіння, інтоксикації при уремії, опікова хвороба, злоякісні пухлини;
- порушення органогенезу імунної системи (в ембріональному періоді);
- розлад формування і підтримання імунологічної толерантності (втрата толерантності до своїх
антигенів чи набуття толерантності до чужорідних);
- порушення ґенезу і функції імуноцитів, спричинені різними етіологічними факторами
(канцерогенні, мутагенні, цитостатичні фактори, дефіцит білків та вітамінів, стрес, стероїдні
гормони);
- розлад внутрішньосистемної гормональної регуляції імунної системи (призводить до зміни стану та
ґенезу імуноцитів і недостатності імунної відповіді);
- автоімунні хвороби;
- пухлина;
- інфекційні хвороби;
- СНІД.

Типові прояви імунної недостатності у дитячому віці.

1) Тяжкий комбінований імунодефіцит (ТКІД) є рідкісним синдромом, що може викликатися
різноманітними генетичними порушеннями. Цей синдром обумовлений різноманітними
генетичними факторами, та поєднаною відсутністю функцій Т- і В-лімфоцитів (а в багатьох випадках
також відсутність функції звичайних кіллерів або NK-лімфоцитів). Ці порушення призводять до
надзвичайної чутливості до важких інфекцій. В теперішній час відомо дванадцять генетичних
причин ТКІД.
2) Недостатність загального гамма-ланцюга 6 різних цитокінів - Найчастіша форма ТКІД, на частку
яких припадає приблизно 45% усіх випадків, обумовлена мутацією гена в Х-хромосомі, що кодує
компонент (або ланцюг), який є в рецепторі фактора росту Т-клітин, а також в рецепторах інших
факторів росту.
 50

3) Недостатність аденозиндезамінази - Інший вид ТКІД викликається мутаціями гена, що кодує

фермент аденозиндезаміназу (АДА).
4) Недостатність альфа-ланцюга рецептора ІЛ-17 - Це форма ТКІД обумовлена мутаціями гена 5-ї
хромосоми, яка кодує інший компонент рецептора фактора росту – альфа-ланцюг рецептора
інтерлейкіна-7 (ІL-7R ).
5) Недостатність Янус-кінази 3 - Один з видів ТКІД викликається мутаціями гена 19-ої хромосоми,
що кодує фермент лімфоцитів Янус-кіназу 3 (Jak3).
6) Недостатність ланцюгів CD3 - Три інші форми ТКІД, викликані мутаціями генів, що кодують три
окремих білкових ланцюги, складові СD3- інший компонент рецепторного комплекса Т-клітин.
7) Недостатність СD45 - Інший тип ТКІД, обумовлений мутаціями гена, що кодує CD45- білок.

32. Етіологія і патогенез СНІДу. Патофізіологічна характеристика ВІЛ-

інфекції. Типові клітинні прояви. Принципи профілактики і терапії ВІЛ-
інфекції.
СНІД - інфекційне захворювання,що виникає в результаті ураження вірусом імунної і інших систем,
внаслідок чого організм стає високочутливим до вториних інфекцій і злоякісним пухлинам.
Причиною є лімфотропний ретровірус-вірус імунодефіцита людини (ВІЛ).
Патогенез. ВІЛ уражає клітини, які на своїй поверхні плазматичної мембрани мають особливий
білок СD4+. Цей білок виконує роль рецептора до білка-глікопротеїна вірусної оболонки gp-120.
Найбільш чутливими до ВІЛ є СD4+ Т-лімфлцити. (Т-хелпери).
Імунологічна недостатність характеризується перш за все недостатність Т-хелперів. В основі її
лежать наступні механізми:
1)Руйнування Т-хелперів вірусними частинками, що залишають клітину після репродукції;
2)Утворення багатошарового синситія, в якому містяться ураженні вірусом Т-хелпери;
3)Знищення заражених Т-хелперів цитотоксичними Т-лімфоцитами
(Т-кілерами);
4)Знищення Т-кілерами незаражених Т-хелперві, до поверхні яких приєднуються вірусні білки.
Наслідком недостатності Т-хелперів є:
а) Зменшення утворення В-лімфоцитів у відповідь на дію тимусзалежних антигенів,
б)порушення активації Т-кілерів,
в)Порушення регуляції імуної відповіді в зв’язку зі зменшенням утворення лімфокінів(інтерлейкін-2)
Клінічні прояви:
1. Розвиток опуртоністичних інфекцій (інфекції викликані не патогенними мікроорганізмами
для людини із здоровою імунною системою). Розвиток запальних процесів в легенях, органах
травної системи, на шкірі та ін. зумовлені: мікозами, вірусами (вірус простого герпесу,
цитомегаловірус), найпростішими, бактеріями.
2. Розвиток злоякісних пухлин. Найчастіше: саркома Капоші, неходжкінська В-клітинна
лімфома, рак шийки матки у жінок і рак аногенітальної ділянки у чоловіків.
3. Ураження ЦНС: функціональні і структурні порушення. Клінічно – від початкових нервових
розладів до прогресуючої енцефалопатії. ВІЛ потрапляє у головний мозок (проходить через
гематоенцефалічний бар’єр) завдяки інфікованим моноцитам. У нервові клітини мозку вірус
не проникає.
Загальними принципами терапії ВІЛ-інфекції є попередження прогресування хвороби, діагностика
і лікування супутніх вторинних захворювань. Етіотропна терапія хворих з ВІЛ-інфекцією включає
протиретровірусну терапію (направлена на пригнічення реплікації вірусу) і хіміопрофілактику
вторинних захворювань.
 51

На сьогодні розроблена велика кількість специфічних антиретровірусних препаратів, які за

механізмом дії поділяються на дві групи: інгібітори зворотної траскриптази (нуклеозидні і
ненуклеозидні) та інгібітори протеази. До нуклеозидних інгібіторів зворотної транскриптази
належать азидотимідин, диданозин, зальцитабін, ламівудин та ін. До ненуклеозидних інгібіторів
зворотної траскриптази відносять невірапін, делавірдин. До інгібіторів протеази належать індинавір,
саквінавір, ритонавір.

33. Алергія: визначення, принципи класифікації алергічних реакцій. Класифікація

та характеристика алергенів.
АЛЕРГІЯ – імунна реакція організму, що супроводжується пошкодженням тканин.
Причини алергії – алергени.

Класифікація алергенів:

Екзогенні:
1) інфекційні (бактеріальні, віруси,
грибки)
2) пилок квітучих, пух тополі, амброзія,
3) побутові (миючі засоби, домашній
пил, постільний кліщ)
4) харчові продукти (молоко, яйця,
шоколад, цитрусові, суниця, риба,
5) лікарські препарати (сироватки,
антибіотики)
6) продукти хімічного синтезу.
Ендогенні:
а) природні (первинні): пов'язані з порушенням
гістогематичного бар'єру - кришталик і сітківка
ока, тканини НС, щитоподібної залози, статевих
залоз,
б) набуті (вторинні), індуковані з власних
тканин під впливом зовнішніх впливів:
інфекційні ( напр, тканина+бактерія-
туберкульоз), неінфекційні (холодові, опікові).

Класифікація алергічних реакцій:

1. За часом виникнення після повторного надходження алергену (по Куку):
- Алергічні реакції негайного типу (гіперчутливість негайного типу) - розвиваються через 15-
20 хвилин після повторного надходження алергену - I, II, III, (V);
- Алергічні реакції уповільненого типу (гіперчутливість уповільненого типу) - розвиваються
через 24-48 годин після повторного надходження алергену - ІV.
2. За патогенезом (по Кумбсу и Джеллу):
• І тип - анафілактичний, реагіновий (атопічний)
• ІІ тип - цитотоксичний;
• ІІІ тип - імунокомплексний;
• ІV тип - клітинно-опосередкований (уповільненого типу)
~ V тип - клітині дисфункції, рецепторно-опосередкована алергічна реакція негайного типу.
Загальний патогенез алергічних реакцій:
I. Імунологічна стадія
1. Утворення антитіл або сенсибілізованих Т-лімфоцитів при первинному контакті з
алергеном (сенсибілізація);
2. Утворення комплексів алерген + антитіло (I, II, III тип) або алерген + сенсибілізований-Т-
лімфоцит (IV тип) при повторному контакті з алергеном.
II. Патохімічна стадія. Характеризується вивільненням, активацією, синтезом - медіаторів алергії.
 52

III. Патофізіологічна стадія (стадія клінічних проявів).

34. Алергічні реакції I типу (анафілактичні): етіологія, патогенез, клінічні

прояви місцевих і системних анафілактичних реакцій. Медіатори
анафілаксії. «Псевдоанафілактичної» реакції.
АЛЕРГІЧНА РЕАКЦІЯ I ТИПУ (анафілактична, реагінова, атопічна)
Етіологія: викликається алергенами тільки екзогенного походження (пилок, харчові
продукти)
Патогенез включає 3 стадії:
1) Імунологічна стадія: первинне попадання алергену → розпізнавання його макрофагами
(зчитують інф, обробляють, вичленяють АГ детермінанти і вбудовують в мембрану макрофага) →
макрофаги активують Т-хелперів → Т-хелп актив В-лімфоцити → В-лімфоцитів перетвор у
плазматичні кл → синтез Ig E, G 4 → фіксація антитіл на поверхні тучних клітин (в яких містяться
гранули с медіаторами алергії) → повторний контакт з алергеном → утворення комплексів АГ-АТ
на поверхні тучних клітин.

2) Відбувається перехід в патохімічну стадію - коли утворюється «комплекс АА» –

відбувається дегрануляція тучних клітин (руйнування гранул і звільняються медіатори алергії:
гістаміну, гепарину, факторів хемотаксису еозинофілів і нейтрофілів; утворення з фосфоліпідів
мембран лейкотрієнів та простагландинів; міграція в зону алергічної реакції еозинофілів,
нейтрофілів і вивільнення ними вторинних медіаторів: гістамінази, арилсульфатази, протеаз,
фосфоліпаз

3) Патофізіологічна стадія (стадія клінічних проявів) - коли гістамін, що звільнився

взаємодіє з гістаміновими рецепторами
- судинної стінки ➡ розширюються судини, ↑ проникність (гепарин - протизсідання,
простогландин - теж розширює) - ↓ АТ
- судини мозку ➡ мігрень;
- набряк слиз оболонка дих. шляхів (бронхів) ➡ бронхіальна астма;
- судини поверхневих шарів шкіри ➡ кропив'янка;
- судини глибоких шарів шкіри ➡ набряк Квінке;
- судини ока ➡ кон'юнктивіт, сльозотеча;
- судини носа ➡ риніт
- подразнення нервових закінчень → свербіж, біль.

Клінічні форми: кропив'янка, поліноз, набряк Квінке, бронхіальна астма, анафілактичний

шок.

МЕХАНІЗМИ АНАФІЛАКТИЧНОГО ШОКУ:

Головними у період є такі процессы:
І. Порушення загальної гемодинаміки, які проявляються падінням АТ. В основі цих
порушень лежать:
a) генералізоване розширення артеріол та падіння загального периферичного опору,
б) генералізоване ↑ проникності судин → виход рідини з судин у тканини та ↓ ОЦК.
ІІ. Розлади мікроциркуляції. Виникають через падіння АТ та згущення крові.
ІІІ. Розвиток гострої недостатності зовнішнього дихання через спазм бронхів/бронхіол та
закупорки слизом повітроносних шляхів.
Всі зазначені процеси призводять до розвитку гострої гіпоксії, що спричиняє порушення
функції дихального та серцево-судинного центрів (створюють «зачаровані» кола) і врешті-решт
смерть.
 53

Медіатори анафілаксії - поділяють на первинні та вторинні:

Первинні - продукти дегрануляції тканинних базофілів:
1) біогенні аміни - гістамін й серотонін
2) оліго- і поліпептиди - фактор хемотаксису еозинофілів і нейтрофілів
3) ферменти - нейтральні протеази (хімаза,трипаза) та кислі гідролази
4) протеоглікани - гепарин і хондроїтинсульфат

Вторинні - вони на відміну від первинних не зберігаються у гранулах, а

синтезуються у реальному часі під час активації тканинних базофілів:
1) ліпідні медіатори - повʼязані з активацією фосфоліпази А2 (лейкотрієни,
простагландини, фактор активації тромбоцитів)
2) цитокіни - інтерлейкіни, хемокіни, інтерферони, колонієстимулюючі фактори
Псевдоалергічні реакції - група реакцій, по проявах схожих з алергією, але відрізняються
відсутністю імунологічної стадії. Розвиваються при дії факторів, що викликають дегрануляцію
мастоцитів і вивільнення біологічно активних речовин.
Механізми розвитку:
· Гістаміновий: дегрануляція мастоцитів, порушення інактивації гістаміну, збільшення
надходження гістаміну з їжею, дисбактеріози.
· Порушення активації системи комплемента: надмірна активація системи комплемента,
дефіцит інгібіторів комплемента.
• Порушення метаболізма арахідонової системи: порушення балансу між простагландинами і
лейкотрієнами (вживання аспірину).
Відмінності алергії від псевдоалергії:
1. Немає імунологічної стадії
2. При алергії обов'язково має бути вторинний вплив фактора, при псевдо виникає на
первинному
3. Немає відповіді шкірних тестів (відсутні Ig)
4. Немає специфічних антитіл

35. Алергічні реакції II типу (цитотоксичні): етіологія, патогенез, клінічні

прояви.
АЛЕРГІЧНА РЕАКЦІЯ ІІ ТИПУ (цитотоксична)
Етіологія: - ендоалергени (або тканина, або клітини, що змінюють структуру мембрани)
(напр, при переливанні крові)
Патогенез включає 3 стадії:
3) Імунологічна стадія: алерген (змінені компоненти клітинних і базальних мембран
(аутоалергени) → розпізнавання алергенів макрофагом (зчитують інф, обробляють, вичленяють
АГ детермінанти і вбудовують в мембрану макрофага) → макрофаги активують Т-хелперів →
Т-хелп актив В-лімфоцити → В-лімфоцитів перетвор у плазматичні кл → синтез Ig G1,2,3; IgМ
→ фіксація АТ на поверхні клітин-мішеней → при повторному контакті з алергеном утворення
комплексу АГ + АТ на їх поверхні.
4) Патохімічна стадія: активація компонентів комплементу; вивільнення лізосомальних ферментів і
супероксидних радикалів (О, ОН, Н2О2) при фагоцитозі; гранзим, перфорин із NK-клітин.
5) Патофізіологічна стадія. Лізис клітин-мішеней, деструкція базальних мембран:
 54

1. Комплементзалежний цитоліз (активація окремих фрагментів компонентів

комплементу): С3а, С5а - нейтрофилы поступают до зміненої клітини і виробляють свої
ферменти, які руйнують клітини і фагоцитують; С5b-С9 - утворюється мембрана атакуючий
комплекс (пора на кл мембрані, через яку входят вода, Na - происходит цитолиз клітини)
2. КомплементНЕзалежний цитоліз (роль опсонінів виконують антитіла (IgG) - на
поверхні імуноглобуліну (прикріплений до зміненої кл) є еФес фрагмент, який взаємодіє з
еФес рецептором макрофага і починається процес фагоцитозу (без запалення)
3. Антитілозалежна клітинна цитотоксичність (антитіла активують NК-клітини, які
виробляють речовини, що руйнують клітини).
Клінічні прояви: руйнування клітин крові з фагоцитозом → гемолітична анемія,
лейкопенія, тромбоцитопенія; ушкодження і загибель клітин → розвиток запалення (міокардит,
артрит, гломерулонефрит, інсуліт
Клінічні форми: гемотрансфузійний шок, гемолітична хвороба новонароджених, аутоімунна
тромбоцитопенічна пурпура, аутоімунний агранулоцитоз, синдром Дреслера (постінфарктний
міокардит), гостра ревматична лихоманка, гіпертиреоз.

36. Алергічні реакції III типу (Імунокомплексні): етіологія, патогенез, клінічні

прояви. Сироваткова хвороба.
АЛЕРГІЧНА РЕАКЦІЯ ІІI ТИПУ (імунокомплексна)
Етіологія: - Алергени: -чужорідний білок -бета-гемолітичний стрептокок групи А
Патогенез включає 3 стадії:
Імунологічна стадія: алерген (розчинні білки, лікарські препарати, лікувальні сироватки) →
розпізнавання його макрофагами (зчитують інф, обробляють, вичленяють АГ детермінанти і
вбудовують в мембрану макрофага) → макрофаги активують Т-хелперів → Т-хелп актив В-
лімфоцити → В-лімфоцитів перетвор у плазматичні кл → синтез IgG; IgМ → при повторному
контакті з алергеном утворення розчинних комплексів → фіксація комплексів АГ+АТ на
стінках мікросудин.
Патохімічна стадія: починають вироблятися гуморальні та клітинні медіатори алергії активація
компонентів комплементу; хемотаксис гранулоцитів і макрофагів (С3а, С5а); активація фагоцитозу
(С3b) і вивільнення фагоцитами лізосомальних ферментів і супероксидних радикалів; активація
тучних клітин (С3а, С5а), їх дегрануляція і вивільнення гістаміну, гепарину, хемотаксичних
чинників; виділення фактора Хагемана при пошкодженні ендотелію судин імунними комплексами; і
активація з його допомогою калікреїн-кінінової системи, систем згортання, протизгортання і
фібринолізу.
Патофізіологічна стадія. Циркулюючі імунні комплекси відкладаються в судинах клубочків нирок
➙ викликають різні види гломерулонефритів, в легенях - альвеоліти, в шкірі - дерматити. У
виражених випадках запалення може приймати альтеративний характер з некрозом тканин,
часткового або повного тромбозу, геморагії. Спочатку у вогнищі переважають нейтрофіли, які
активно фагоцитують імунні комплекси, виділяючи при цьому лізосомальні ферменти і фактори
підвищення проникності та хемотаксису для макрофагів. Макрофаги накопичуються у вогнищі
запалення і фагоцитують зруйновані клітини, очищуючи ділянку ураження. Запалення завершується
проліферацією клітинних елементів.
Клінічні форми: сироваткова хвороба, постстрептококовий гломерулонефрит, васкуліти,
системний червоний вовчак, вузликовий періартеріїт, ревматоїдний артрит феномен Артюса, і т.д.
Сироваткова хвороба – алергічне захвор, викликане введенням гетерологічних чи
гомологічних сироваток або препаратів з них; характериз запальним пошкодженням судин та
сполучної тканини.
Сироваткова хвороба. Після парентерального введення з лікувальною метою чужорідної сироватки -
на шкірі і слиз обол з’являються висип, набряк. Відчувається нездужання, головний біль, біль у
суглобах, м’язах. Підвищується температура тіла, з’являється протеїнурія, порушується функція
серця. Захворювання може виникнути не тільки після повторного введення сироватки, але й після
первинного одноразового її введення. Це буває при введенні великої кількості сироватки, білки якої
 55

зберігаються в тканинах до появи антитіл проти неї. Взаємодія гетерогенних сироваткових білків і
антитіл, що виробилися, й зумовлює зміни в шкірі і внутрішніх органах. Звичайно симптоми хвороби
через кілька днів проходять.

37. Алергічні реакції IV типу (клітинні): етіологія, патогенез, клінічні прояви.

АЛЕРГІЧНА РЕАКЦІЯ IV ТИПУ - клітинно-опосередкована (гіперчутливість уповільненого типу)
Етіологія: Алергени: туберкульозна паличка, трансплантат, бруцельозу, грибкові
захворювання
Імунні клітини: Т-лімфоцити (не утвор. імуноглобуліни)
Патогенез включає 3 стадії:
Імунологічна стадія: алерген → розпізнавання його макрофагами (зчитують інф,
обробляють, вичленяють АГ детермінанти і вбудовують в мембрану макрофага) → макрофаги
активують Т-хелперів (Th0) → накопичення клонів Th1 (сенсибілізованих Т-лімфоцитів), в їх
клітинну мембрану вбудовані структури, які виконують роль АТ (їх к-сть буде ↑ (відбувається ↑
лімфовузлів) → при повторній аплікації алергену Т-лімфоцити дифундують з кровотоку до місця
аплікації і з'єднуються з алергеном, який розташовується на клітинах-мішенях → утворюється
комплекс «АГ-сенсибіліз Т-лімф»
Патохімічна стадія: сенсибілізовані Т-лімфоцити починають виділяти:
- Фактор некроза опухолей альфа
- Гамма інтерферон
- Лімфокіни
- Лізосомальні ферменти
Патофізіологічна стадія: коли звільнилися речовини - вони руйнуватимуть алергени, може
виникнути гранульома (загиблі макрофаги).
Клінічні форми: гранульома, контактний дерматит, інфекційно-алергічні захвор (туберкульоз,
бруцельоз, сифіліс, грибкові захворювання); туберкулінова реакція; реакція відторгнення
трансплантата, псоріаз.

38. Алергічні реакції V типу (клітинні дисфункції, опосередковані антитілами):

етіологія, патогенез, клінічні прояви.

V тип алергічних реакцій – рецепторно-опосередкована алергічна реакція негайного типу.

Етіологія: у разі алергенів виступають: нейромедіатори, або гормони (ацетилхолін, інсулін,

тиреотропний гормон), що індукують синтез антитіл, головним чином класу IgG, викликаючи
стимулюючий або інгібуючий ефект на клітину-мішень.
Особливістю цих реакцій є те, що в них беруть участь АТ, що не володіють комплементзв'язуючою
активністю. Якщо такі антитіла спрямовані проти компонентів клітинної поверхні, які беруть участь
у фізіологічній активації клітини, напр, проти рецепторів фізіологічних медіаторів → будуть
викликати стимуляцію даного типу клітин.

[Напр, взаємодія АТ з АГ детермінантами, які входять у структуру рецептора

тиреоїдостимулюючого гормону (ТТГ) → призводить до реакції, аналогічної дії самого гормону:
стимуляції тиреоїдиних клітин і продукції щитовидною залозою тиреоїдного гормону (такі АТ
відносяться до аутоімунних антитіл). Цей імунний механізм лежить в основі розвитку дифузного
токсичного зобу.]

39. Аутоімунні реакції хвороби: загальна характеристика, принципи

класифікації, сучасні уявлення про етіологію і патогенез.
 56

Аутоімунними реакціями (АІР) називають стани організму, при яких з’являються антитіла чи
сенсибілізовані лімфоцити проти нормальних антигенів власного тіла. Такі антигени називають
аутоантигенами.
Аутоаллергічні (аутоіммунні) захворювання розвиваються в результаті вироблення антитіл, які
можуть взаємодіяти з антигенами власного організму. Це може відбуватися при демаскуванні
антигенів, при знятті толерантності і при соматичних мутаціях.
Демаскування антигенів спостерігається у високодифференційованних органах при порушенні
гістогематичних бар'єрів.
Зняття імунної толерантності до нормальних компонентів тканин можливе, наприклад до гаптену
свого організму, при заміні носія гаптену.
Соматичні мутації в різних органах можуть призвести до появи клітин, що володіють антигенними
властивостями по відношенню до свого організму.
Мутація імуноцитів може стати причиною аутоіммунних захворювань у зв'язку з тим, що призводить
до появи "заборонених" клонів, що сприймають нормальні компоненти організму як антигени.

Встановлено існування ще двох механізмів аутоіммунних захворювань:

а) недостатність антиідіотипічних антитіл;
б) зрив розпізнавання "свого" за допомогою рецепторів, в якості яких Т-лімфоцити використовують
антигени головного комплексу гістосумісності МНС. (majorhistocompatibilitycomplex – главный
комплекс гистосовместимости).

Залежно від локалізації патологічного процесу АІЗ поділяють на органоспецифічні і системні

(неорганоспецифічні).
При органоспецифічних хворобах патологічний процес має локальний характер і розвивається у
певному органі. Органами-мішенями при органоспецифічних АІЗ стають частіше щитовидна залоза,
шлунок, підшлункова та надниркові залози. При системних хворобах, в тому числі ревматологічних,
звичайно уражуються шкіра, нирки, сустави і м’язи.
При системних (неорганоспецифічних) АІЗ аутоантигени реагують з різними тканинами даного чи
навіть іншого виду тварин. Аутоантигени в цьому випадку не ізольовані від контакту з лимфоїдними
клітинами, і аутоімунізація розвивається внаслідок зриву існуючої раніше толерантності.
Експериментально відтворення системної аутоімунізації на тваринах ускладнено, але в деяких
випадках захворювання може розвиватися спонтанно.
Типовими системними аутоімунними хворобами є: системна червона вовчанка,
дискоїднаиеритематозна вовчанка, дерматоміозит, склеродермія, ревматоїдний артрит. Системні АІЗ
частіше виникають у людей похилого віку.
До змішаних АІЗ можна віднести: виразковий коліт, первинний біліарний цироз, міастенію гравіс,
аутоімунну гемолітичну анемію, синдром Сьйогрена, ідіопатичну тромбопенічну пурпуру,
ідіопатичну лейкопенію тощо.

40. Основи трансплантації органів і тканин. Причини та механізми

відторгнення трансплантата, способи попередження. Реакції
«трансплантат проти хазяїна».
Трансплантація (від лат. transplantatio — пересаджування) — метод, що полягає в пересадці
реципієнту органу або тканини (трансплантата), взятих у донора, а також клонованих тканин,
штучних імплантатів (електронних, металічних та інших), найчастіше методом хірургічного
втручання.
 57

Основні принципи застосування трансплантації:

 добровільності;
 гуманності;
 анонімності;
 надання донорських органів потенційним реципієнтам за медичними показаннями;
 безоплатності трансплантації для донора та реципієнта;

Основний спосіб зберігання органів для трансплантації – консервація.

Реакція відторгнення трансплантата - імунна відповідь реципієнта на пересадку чужорідного

органу або тканини (Алотрансплантація). Відноситься до реакцій трансплантаційного імунітету.
Розрізняють блискавичний (розвивається через хвилини після підключення органу до кровотоку),
гостре (0-3 тижні після операції) і хронічне відторгнення (через кілька місяців або пізніше).

Причини відторгнення: відторгнення трансплантата пов'язане з дією Т-лімфоцитів, направленою

безпосередньо і специфічно проти антигенів донора. Це можуть бути цитотоксичні клітини (Т-
хелпери CD4 або Т-супрессори CD8) або клітини, що опосередковують дію ДТН (відносяться до
класу Т-лімфоцитів CD4)

Механізми відторгнення алотрансплантатів.

Імунопатологічна реакція відторгнення ґрунтується на відповідних механізмах антитілзалежного чи
клітинного ушкодження тканин, чи їхньої комбінації.

У залежності від механізму імунної реакції:

- гуморальне відторгнення – реалізується за допомогою гуморальних антитіл;
- клітинне відторгнення – реалізується за допомогою лімфоцитів.

У залежності від швидкості клінічних проявів:

- зверхгостре відторгнення, при якому трансплантат може бути ушкоджений і цілком зруйнований
протягом декількох годин чи навіть хвилин після реваскулярізації;
- гостре відторгнення – ушкодження трансплантата протягом перших трьох тижнів після
трансплантації;
- хронічне відторгнення – розвивається протягом декількох місяців чи років.

У залежності від важкості клінічних і патоморфологічних змін:

- легке відторгнення;
- помірне відторгнення;
- важке відторгнення.

Для зниження ризику подібних реакцій застосовується підбір донора за антигенами головного
комплексу гістосумісності (MHC), також часто по системі ABO і різні імунодепресанти для
пригнічення імунної системи, деякі з яких можуть призначатися довічно.
Вважається, що для успішної алотрансплантації органу необхідно збіг реципієнта і донора хоча б по
п'яти з шести основних антигенів MHC. Розбіжність за двома антигенів MHC не виключає
можливість трансплантації в принципі, але сильно підвищує ймовірність реакції відторгнення
 58

трансплантата. Розбіжність за трьома і більше антигенів MHC виключає саму можливість

трансплантації від даного донора даному реципієнту
Для алотрансплантації, навіть при наявності ідеально сумісного (збіг шість з шести антигенів MHC) і
близькоспорідненого донора, також потрібна висока ступінь імуносупресії (пригнічення імунної
системи) організму реципієнта, з тим, щоб придушити можливе відторгнення трансплантата
(наприклад, через розбіжність мінорних антигенів гістосумісності) і забезпечити його
приживлюваність. В разі неповного збігу по МНС або при неспорідненій трансплантації вимоги до
рівня забезпечується імуносупресії ще вище.

Реакція "трансплантат проти хазяїна" (гомологічна хвороба) — це імунна агресія пересаджених

клітин донора, спрямована проти антигенних структур реципієнта.

Якщо донорський кістковий мозок недостатньо генетично відповідає тканинам реципієнта, він може
сприйняти тканини його організму, як чужорідний матеріал, атакує і почне руйнувати його. Цей стан
відомо як реакція - трансплантат проти хазяїна і може бути небезпечною для життя хворого.

41. Пухлини: визначення, принципи класифікації. Загальні закономірності

пухлинного росту. Молекулярно-генетичні основи необмеженого зростання і
потенційного безсмертя пухлинних клітин.
Пухлини - це типовий патологічний процес, головною ознакою якого є нескінченне і
неконтрольоване організмом розмноження клітин з порушенням їх здатності до диференціювання і
формування організованих структур.

Розрізняють 3 види росту:

Експансивний ріст - пухлина росте «сама з себе» відштовхуючи оточуючі тканини. Він
повільний, характерний для зрілих доброякісних пухлин.
Інвазійний ріст - пухлині клітини вростають в оточуючі тканини і руйнують їх. Він швидкий і
характерний для незрілих злоякісних пухлин.
Апозиційний ріст - за рахунок неопластичної трансформації нормальних клітин в пухлині
По відношенню до просвіту порожнистого органа ріст може бути:
а) Ендофітний - інфільтративний ріст в глибину стінки органа
б) Екзофітний - експансивний ріст в порожнину органа (напр, шлунка, бронх)

Закономірності:
1) пухлинні клітини можуть розмножуватися за відсутності факторів росту в поживному середовищі
2) пухлинні клітини здатні ділитися без попереднього прикріплення до поверхні
3) у пухлинних клітинах немає контактного гальмування (нормальні клітини діляться поки не
утвориться моношар, а пухлині ростуть весь час утворюючи багатошарову структуру)
4) пухлинні клітини - безсмертні (явище імортилізації); у пухлинних клітинах нема ліміту Хейфліка і
при створені відповідних умов їх поділ не зупиняється.

Молекулярно-генетичні основи безсмертя пухлинних клітин.

В основі лежить ліміт Хейфліка, який грунтується на «підрахунку» клітинних поділів та
вкорочені теломерів (кінцеві ділянки хромосом); з кожним поділом довжина теломерів зменшується
і при досягнені критичної довжини реплікація стає неможливою і запускаються механізми апоптозу
(кл гине). ⇉ У пухлинних клітин є активна теломераза, яка постійно відновлює довжину теломерів -
робить пухлину безсмертною.

42. Типові особливості доброякісних і злоякісних пухлин. Види анаплазії. Шляхи

та механізми метастазування.
 59

Доброякісні пухлини Злоякісні пухлини

Темпи Повільне зростання Швидке зростання

Характер зростання по Експансивний ріст - пухлина Інвазивний ріст - пухлині клітини

відношенню до прилеглих росте «сама з себе» вростають в оточуючі тканини і
тканин відштовхуючи оточуючі тканини руйнують їх

Вид атипізма Тканинний атипізм Клітинний і тканинний атипізм

Ступінь зрілості Зрілі, добре диференційовані Незрілі клітини, які мають різний
(диференціювання) клітин клітини ступінь анаплазії (недостатнього
клітинного диференціювання)

Некрози пухлинної Зустрічаються рідко (у великих і Характерна ознака, більш виражені в

тканини довгоіснуючих пухлинах) прогресуючих стадіях

Метастази Як правило, не метастазують Лімфогенні, гематогенні,

періневральні, імплантаційні
метастази

Рецидиви після видалення Після повного хірургічного Можуть рецидивувати

видалення, як правило, не
рецидивують

Прогноз Зазвичай сприятливий Часто несприятливий

Анаплазія - втрата диференціації (пухлинні кл набувають ембріональної властивості)

Види анаплазії:
1. Морфологічна анаплазія (клітинна і тканинна).
Тканинна атипія Клітинна атипія

Порушення нормального співвідношення Виявляється поліморфізмом або мономорфізном

 60

тканинних структур. (порушення форми, розмірів клітин, ядер і ядерець, гіперхромією ядер,
епітеліальних структур, взаємовідношення поліплоїдією, появою множиних патологічних
паренхіми і строми в епітел пухлин; різна мітозів. Атиповими стають мітохондрії (↓ або ↑ в
товщина волокнистих структур, хаотичне їх розмірах, к-сть крист частіше знижується. ЕПС
розташування) нерівномірно розширюється, в цитоплазмі ↑ к-сть
рибосом, лізосом, різних включень.

2. Біохімічна анаплазія (особливості обміну речовин в пухлинній тканині).

1) Особливості вуглеводного обміну:
• пухлина - «пастка» глюкози крові (пухлина має потребу у великій к-сті глюкози і обкрадає
організм → може викликати гіпоглікемію);
• ослаблений ефект Пастера - гліколіз в пухлинних клітинах може тривати і в присутності кисню;
• активація пентозофосфатного шляху окислення глюкози.
2) Особливості білкового обміну:
• пухлинні клітини - «пастка» азоту крові - клітини пухлини інтенсивно захоплюють азотовмісні
речовини з крові (амінокислоти, азотисті основи) і використовують їх для синтезу власних
білків;
• синтез білка переважає над розпадом - різко ↑ синтез ДНК, РНК. Активність ферментів синтезу
нуклеїнових кислот ↑, а активність ферментів, що розщеплюють їх ↓;
• синтез онкобілків;
• синтез ембріональних білків (альфа - фетопротеїну);
• зменшення синтезу і вмісту гістонів - білків - супресорів синтезу ДНК;
• зменшується вміст ц-АМФ, яка надає, як правило, гальмівний вплив на клітинний поділ;
збільшується вміст ц-ГМФ, який стимулює проліферацію клітин.
3) Особливості жирового обміну:
• пухлинні клітини захоплюють з крові ЛПНЩ і антиоксиданти (α-токоферол);
• ослаблений синтез жирних кислот.

3. Функціональна анаплазія:
а) ↓ функції тканини (при раку шлунка ↓ секреція шлункового соку; при лейкозі незрілі
лейкоцити не здатні приймати участь в фагоцитозі);
б) ↑ функції тканини (аденоми ендокринних залоз ↑ синтез гормонів);
в) виконання функції, не характерної для тканини, з якої росте пухлина (клітини пухлини
легень, бронхів можуть синтезувати гормони гіпофіза).

4. Антигенна (імунна) анаплазія:

а) антигенне спрощення – ↓ числа органоспецифічних білків антигенів (на поверхні клітин
зникають антигени головного комплекса гістосумісності);
б) антигенне ускладнення:
- антигенна дивергенція - синтез антигенів, властивих іншим тканинам;
- антигенна реверсія - синтез ембріональних антигенів.

Метастазування - процес перенесення окремих клітин пухлини в інші органи і розвиток в

них вторинних пухлинних вузлів.
Шляхи метастазування пухлинних клітин:
· лімфогенний (перенесення клітин лімфою по лімфатичних судинах) - характерний для
карцином,
 61

· гематогенний (по кровоносних судинах) - характерний для сарком,

· гематолімфогенний,
· «порожнинний» (перенесення кл пухлини рідинами в порожнинах тіла, напр, цереброспінальною рідиною),
· імплантаційний - прямий перехід пухлинних клітин з поверхні пухлини на поверхню органу
або тканини, з яким вона контактує.
Стадії лімфогенного і гематогенного шляхів метастазування:
1. Стадія інтравазаціі - проникнення пухлинних клітин через стінку кровоносної або
лімфатичної судини в його просвіт. Патогенез:
а) порушення міжклітинних зв'язків і активна рухливість клітин.
б) підвищена протеолітична активність клітин.
в) наявність рецепторів до колагену IV типу, ламініну, фібронектину
г) неповноцінність судин пухлин, які влаштовані за типом капілярів.
д) ангіогенез - новоутворення судин.
е) імунодепресія.
2. Стадія дисемінації - транспортування пухлинних клітин по судинах і утворення клітинних
емболів.
3. Стадія екстравазації - вихід пухлинних клітин з судин і їх проникнення в нормальну тканину,
розмноження і утворення нових пухлинних вузлів.

43. Етіологія пухлин. Загальна характеристика канцерогенів (хімічних, фізичних,

біологічних). Фактори ризику (генетичні, хромосомні дефекти, аномалії
конституції) і умови виникнення і розвитку пухлин.

Причини пухлини – канцерогени.

Класифікація канцерогенних факторів:
- фізичні;
- хімічні;
- біологічні.
Фізичні канцерогени:
1. Іонізуюче випромінювання: рентгенівське випромінювання, γ-випромінювання. Іонізуюча
радіація має мутагенну дію: викликає розриви ниток ДНК, транслокації, точкові мутації.
2. Ультрафіолетові промені ушкоджують ДНК, викликаючи утворення піримідинових
димерів. Ці ушкодження виправляються ферментами репарації ДНК. При спадковому дефекті
ферментів репарації ДНК частота раку шкіри зростає. Найбільш чутливі до дії ультрафіолетових
променів люди зі світлою шкірою.
3. Повторні опіки (рак «кангрі» у людей, які використовують для зігрівання наповнені
гарячим вугіллям глиняні горщики, що укріплюються на шкірі живота; рак стравоходу при
вживанні надмірно гарячої їжі).
4. Повторний механічний вплив (неправильно підібрані протези).

Хімічні канцерогени:
- За походженням:
· екзогенні;
· ендогенні;
- За механізмом дії:
· прямі (алкіліруючі з'єднання, здатні приєднувати алкіли до ДНК);
· непрямі - проканцерогени - індукують пухлини після метаболічних перетворень в
організмі.
Екзогенні хімічні канцерогени:
 62

Поліциклічні ароматичні Мають місцеву дію: при введенні під шкіру викликають саркому, при
вуглеводні (ПАВ): нанесенні на шкіру - рак. При введенні в організм викликають пухлини в
тих органах, де накопичуються. Широко поширені в природі (грунт,
3,4-бензпірен
викиди вулканів), є продуктами неповного згорання, знаходяться в
диметилбензантрацен вихлопних газах, бітумі, асфальті, димі і смолі тютюну, пересмаженій
олії, в копчених продуктах.

Аміносполуки: Мають органотропність: викликають рак сечового міхура, печінки.

Входять до складу анілінових і деяких харчових барвників.
ḇ-нафталамін

Нітрозосполуки: Мають органотропність. Можуть синтезуватися в шлунку з

нітрозоаміни, неканцерогенних попередників (нітратів і амінів) в присутності соляної
нітрозоаміди кислоти.

Афлатоксини Утворюються цвіллю Aspergillus flavum, яка вражає харчові продукти

(особливо арахіс). Спільна дія з вірусом гепатиту В - викликає рак
печінки.

Прості хімічні сполуки Cr, Відносяться до виробничих канцерогенів, викликають рак шкіри, легень,
As, Co, Ni, Be, Pb, Cd простати

Ендогенні хімічні канцерогени:

- похідні тирозину і триптофану,
- холестерин і його метаболіти,
- вільні радикали і пероксиди ліпідів,
- деякі гормони у великих дозах (естрогени).
Для них характерно: утворення в організмі, слабка канцерогенна дія, тривалий латентний
період.
Біологічні канцерогени – онковіруси:
- РНК-вмістні віруси (необхідно синтезувати ДНК-провірус) - Т-лімфотропний вірус людини
HTLV-1 (викликає Т-клітинний лейкоз у людей). Подібно з ВІЛ.
- ДНК-вмістні віруси:
· папілома-віруси: вірус папіломи людини,
· аденовіруси: не онкогенні для людини,
· герпесвіруси: вірус Епштейна-Барра (викликає лімфому Беркітта, назофарингеальний рак),
· гепадновіруси: вірус гепатиту В (викликає рак печінки, особливо при спільному впливі з
афлатоксином).
Фактори ризику:
1. Географічні фактори.
2. Спосіб життя (куріння, алкоголь, ожиріння, безладне статеве життя)
 63

3. Вік людини. Рак є основною причиною смертності жінок у віці 40-79 років і чоловіків - 60-
79 років. Так, за частотою виникнення перше місце серед усіх пухлин посідають лейкози
(у дітей і молодих людей до 20 років), пухлини головного мозку (вік 20-39років), рак
легень і бронхів (після 40 років).
4. Спадковість. (спадкову схильність до багатьох форм злоякісних пухлин).
Хвороби людини. Ризик розвитку пухлин збільшується із хворобами, що характеризуються
інтенсивними процесами регенерації, проліферації, дисплазією, метаплазією.

44. Патогенез пухлинного росту. Роль порушень молекулярних (генетичних)

механізмів регуляції клітинного поділу в процесі пухлинної трансформації.
Способи перетворення проонкогенів в онкогени. Особливості онкобілків.

Патогенез пухлин включає 3 основні моменти:

-трансформацію клітин
-інвазивний (інфільтративний) ріст
-метастазування
Механізми трансформації:
1. Перетворення протоонкогенів на онкоген - активація онкогенів.
Протоонкогени - це нормальні гени, що стимулюють клітинний поділ. Вони кодують синтез
факторів росту, рецепторів для факторів росту, вторинних посередників передачі мітогенного
сигналу до ядра, факторів транскрипції.
Механізм перетворення протоонкогенів в онкогени:
1) Точкова мутація протоонкогена,
2) Транслокація протоонкогенів,
3) Ампліфікація протоонкогена - збільшення числа протоонкогенів, що володіють в нормі
невеликою активністю,
4) Включення (вставка) промотора - ділянки ДНК, що активує поруч розташовані гени.
Інфільтративний (інвазивний) ріст - головна ознака злоякісних пухлин - проникнення
клітин пухлини в навколишні тканини. Патогенез:
а) зниження сил зчеплення між пухлинними клітинами:
- зменшення кількості адгезивних молекул - кадгеринів (E-cadherin), інтегринів на поверхні
пухлинних клітин, що забезпечують зчеплення клітин між собою;
- зміна розташування рецепторів до білків сполучної тканини.
б) підвищена рухливість пухлинних клітин:
- рух клітин стимулюється факторами росту, продуктами руйнування сполучної тканини;
- пухлинні клітини синтезують цитокіни (хемокіни) і онкобілки, що володіють властивостями
хемоатрактантів.
в) виділення гідролітичних ферментів пухлинними клітинами:
- пухлинні клітини самі виділяють гідролітичні ферменти - матриксні металопротеінази
(протеази, колагенази, глікозидази);
- цитокіни пухлинних клітин стимулюють виділення ферментів і клітинами організму хазяїна
(фібробластами);
- зниження активності тканинних інгібіторів гідролаз.
г) порушення нейроендокринної регуляції пухлинних клітин.
Для доброякісних пухлин характерний експансивний ріст, обмежений всередині капсули і
без проникнення в навколишні тканини
Метастазування - процес перенесення окремих клітин пухлини в інші органи і розвиток в
них вторинних пухлинних вузлів тієї ж гістологічної структури.
Шляхи метастазування пухлинних клітин:
· лімфогенний (перенесення клітин лімфою по лімфатичних судинах) - характерний для
карцином,
 64

· гематогенний (по кровоносних судинах) - характерний для сарком,

· гематолімфогенний,
· «порожнинний» (перенесення клітин пухлини рідинами в порожнинах тіла, наприклад,
цереброспінальною рідиною),
· імплантаційний - прямий перехід пухлинних клітин з поверхні пухлини на поверхню органу
або тканини, з яким вона контактує.
Стадії лімфогенного і гематогенного шляхів метастазування:
1. Стадія інтравазаціі - проникнення пухлинних клітин через стінку кровоносної або
лімфатичної судини в його просвіт. Патогенез:
а) порушення міжклітинних зв'язків і активна рухливість клітин.
б) підвищена протеолітична активність клітин.
в) наявність рецепторів до колагену IV типу, ламініну, фібронектину
г) неповноцінність судин пухлин, які влаштовані за типом капілярів.
д) ангіогенез - новоутворення судин.
е) імунодепресія.
2. Стадія дисемінації - транспортування пухлинних клітин по судинах і утворення клітинних
емболів.
3. Стадія екстравазації - вихід пухлинних клітин з судин і їх проникнення в нормальну
тканину, розмноження і утворення нових пухлинних вузлів.

45. Пухлинна прогресія: визначення, причини та механізми, типові ознаки.

Механізми інвазивного росту і метастазування. Придбання резистентності
до хіміопрепаратів.
Канцерогенез - тривалий процес накопичення генетичних пошкоджень.
Стадії канцерогенезу:
1. Ініціація
2. Промоція
3. Прогресія
Прогресія – стадія канцерогенезу, коли з'являються більш злоякісні клони пухлинних
клітин - найбільш стійкі до захисних сил організму і дії лікарських препаратів.
В основі даного явища лежить висока мінливість пухлинних клітин, напр генетична
нестабільність (виявляється великою к-стю генних і хромосомних мутацій)
Інфільтративний (інвазивний) ріст - головна ознака злоякісних пухлин - проникнення
клітин пухлини в навколишні тканини. Патогенез:
а) зниження сил зчеплення між пухлинними клітинами:
- зменшення кількості адгезивних молекул - кадгеринів (E-cadherin), інтегринів на поверхні
пухлинних клітин, що забезпечують зчеплення клітин між собою;
- зміна розташування рецепторів до білків сполучної тканини.
б) підвищена рухливість пухлинних клітин:
- рух клітин стимулюється факторами росту, продуктами руйнування сполучної тканини;
- пухлинні клітини синтезують цитокіни (хемокіни) і онкобілки, що володіють властивостями
хемоатрактантів.
в) виділення гідролітичних ферментів пухлинними клітинами:
- пухлинні клітини самі виділяють гідролітичні ферменти - матриксні металопротеінази
(протеази, колагенази, глікозидази);
- цитокіни пухлинних клітин стимулюють виділення ферментів і клітинами організму хазяїна
(фібробластами);
- зниження активності тканинних інгібіторів гідролаз.
г) порушення нейроендокринної регуляції пухлинних клітин.
Для доброякісних пухлин характерний експансивний ріст, обмежений всередині капсули і
без проникнення в навколишні тканини
 65

Метастазування - процес перенесення окремих клітин пухлини в інші органи і розвиток в

них вторинних пухлинних вузлів тієї ж гістологічної структури.
Шляхи метастазування пухлинних клітин:
· лімфогенний (перенесення клітин лімфою по лімфатичних судинах) - характерний для
карцином,
· гематогенний (по кровоносних судинах) - характерний для сарком,
· гематолімфогенний,
· «порожнинний» (перенесення клітин пухлини рідинами в порожнинах тіла, наприклад,
цереброспінальною рідиною),
· імплантаційний - прямий перехід пухлинних клітин з поверхні пухлини на поверхню органу
або тканини, з яким вона контактує.
Стадії лімфогенного і гематогенного шляхів метастазування:
1. Стадія інтравазаціі - проникнення пухлинних клітин через стінку кровоносної або
лімфатичної судини в його просвіт. Патогенез:
а) порушення міжклітинних зв'язків і активна рухливість клітин.
б) підвищена протеолітична активність клітин.
в) наявність рецепторів до колагену IV типу, ламініну, фібронектину
г) неповноцінність судин пухлин, які влаштовані за типом капілярів.
д) ангіогенез - новоутворення судин.
е) імунодепресія.
2. Стадія дисемінації - транспортування пухлинних клітин по судинах і утворення клітинних
емболів.
3. Стадія екстравазації - вихід пухлинних клітин з судин і їх проникнення в нормальну
тканину, розмноження і утворення нових пухлинних вузлів.

46. Механізми природного протипухлинного захисту: імунні та не імунні.

Протипухлинна резистентність організму - стійкість організму до виникнення та розвитку пухлин.

Встановлено, що у появі та розвитку пухлин, крім наявності різних канцерогенів та несприятливих
умов, важливе місце займає ↓ протипухлинної резистентності організму. Це зумовлено порушенням
таких механізмів:

1) антиканцерогенних (послаблюють дію хімічних, біологічних та фізичних канцерогенів);

2) антитрансформаційних (послаблюють процеси трансформації нормальних клітин у пухлинні,

тобто гальмують бластомоцитогенез);

3) антицелюлярних (послаблюють процеси утворення пухлинної клітини, клітинних пухлинних

колоній, тобто пригнічують бластомогенез).

Антиканцерогенні механізми:

- елімінація різноманітних канцерогенів із організму;

- ферментативна та неферментативна інактивація канцерогенів;

- зменшення к-сті вільних радикалів та перекисів за допомогою антиоксидант сист та ін.

Антитрансформаційні механізми:

- антимутаційні механізми (клітинні ферменти системи репарації ДНК:

 66

рестриктази, полімерази, лігази та ін);

- антионкогенні механізми, що послаблюють процеси проліферації, нормалізують та активізують

процеси диференціювання та дозрівання клітин.

Антицелюлярні механізми (імуногенні та неімуногенні): імуногенні антицелюлярні

механізми включають усі ланки імунної системи, що попереджають в нормі розвиток пухлин
шляхом руйнування клітин, що мутували за допомогою:

1) натуральних кілерів (NK) і цитотоксичних Т-лімфоцитів (у тому числі пухлинним) клітин;

2) фагоцитів (моноцитів, тканинних макрофагів, нейтрофілів, нейрогліальних клітин), що

здійснюють фагоцитоз антигенів пухлинних клітин, презентацію цих антигенів Т-хелперам,
утворення інтерферонів (а, ß, v), факторів некрозу пухлини;

3) протипухлинних антитіл;

4) факторів системи комплементу тощо:

І. Механізми природної неспецифічної резистентності організму до пухлин. Не вимагають

попередньої імунізації. Вони здійснюються такими клітинами:

a) NK-клітинами (природними кілерами). Це великі гранулярні лімфоцити. Вони розпізнають

пухлинні клітини та знищують їх;

б)LAK-клітинами (лімфокін-активованими кілерами). Вони, як і NK-клітини, здійснюють цитоліз

пухлинних клітин;

в) макрофагами. Знищення клітин пухлини макрофагами здійснюється за допомогою фагоцитозу та

механізмів позаклітинної цитотоксичності.

ІІ. Механізми набутого (специфічного) протипухлинного імунітету. Зумовлені специфічними

пухлинними антигенами і включають як клітинні, пов'язані з функцією Т-лімфоцитів, так і
гуморальні, пов'язані з утворенням антитіл, імунні реакції.

неімуногенні антицелюлярні механізми пригнічують зростання пухлинних клітин з допомогою

створення несприятливих їх зростання умов, що перешкоджають метастазування пухлин тощо. Так,
гепарин та компоненти фібринолітичної системи перешкоджають утворенню фібринових плівок
навколо пухлинних клітин та гематогенному метастазування цих клітин і т.д. Неімуногенні
механізми протипухлинного захисту мають менше значення, ніж імуногенні.

47. Патофізіологічні основи профілактики і лікування пухлин.

Основні принципи лікування:
Метою лікування пухлин - повне знищення пухлинних клітин без ушкодження нормальних.
1. Хірургічне видалення пухлини - радикальний метод лікування, особливо на ранніх
стадіях. Цей метод можна використовувати для лікування тільки солідних пухлин (мають певну
локалізацію) на відміну від пухлин кровотворної і лімфоїдної тканини.
Метою хірургічних втручань може бути не тільки видалення пухлини, а й стимуляція до
поділу пухлинних клітин (переведення клітин пухлини зі стадії G0 у період G1 клітинного циклу).
Сенс цього полягає в тому, щоб збільшити чутливість до дії хіміотерапії і променевої терапії.
 67

2. Хіміотерапія (використання препаратів, які у різний спосіб порушують процеси клітинного

поділу).
У знищенні клітин хіміотерапевтичними засобами важливе значення мають механізми
апоптозу (а саме білку р53) - вони запускають процес запрограмованої загибелі в клітинах, що
зупинили своє проходження по клітинному циклу через ушкодження ДНК.
Зворотний бік цього методу - ушкоджуються й нормальні клітини з високою
проліферативною активністю (кровотворна і лімфоїдна тканини).
3. Променева терапія. Іонізуюча радіація, залежно від дози, що потрапляє на пухлинні
клітини, може
(а) безпосередньо вбивати, викликаючи некроз-,
(б) ушкоджувати ДНК і структури мітотичного апарату, стимулюючи апоптоз;
(в) активувати перехід клітин з G0 у G1-період клітинного циклу.
Таке лікування завдяки більшому спрямуванню на саму пухлину і місця її метастазів має
менше негативних системних наслідків.
4. Імунотерапія (спрямована на виявлення і знищення пухлинних кл імунними механізмами
захисту). Основні напрями імунотерапії пухлин ділять на кілька груп:
о неспецифічна стимуляція імунної системи (застосовують БЦЖ-вакцину, введення
цитокінів, інтерферонів, інтерлейкінів);
о специфічна активація імунних реакцій (за допомогою протипухлинних вакцин [напр,
імунізація вакциною, що містить тирозиназу - активує Т-лімфоцити, специфічні до антигенів
меланоми].
° пасивна імунізація проти пухлин [введення в організм готових ефекторів імунних реакцій
(Т-лімфоцитів, антитіл), що специфічно взаємодіють з антигенами пухлин];
о трансплантація червоного кісткового мозку, гемопоетичних стовбурових клітин.
5. Цілеспрямована протипухлинна терапія. (Ще на стадії експериментальних досліджень)
6. Гормональна терапія. Деякі форми пухлин (напр., рак молочних залоз, передміхурової
залози) є гормонально залежними. Ріст ряду пухлин пригнічується гормонами та їхніми агоністами
[використання прогестинів (рак матки), андрогенів (рак молочної залози), естрогенів (рак
простати)].

Основні заходи профілактики пухлин:

-систематичне самообстеження людей щодо наявності пухлин.
-регулярне та ретельне медичне обстеження.
-обов'язкове періодичне проведення УЗД внутрішніх органів та флюорографії органів
грудної порожнини.
-дотримання здорового способу життя, що забезпечує збереження та запобігає
ослабленню захисних механізмів організму, що включає:
- оптимізацію побуту, харчування, роботи, відпочинку, психоемоційного стану
людини;
- усунення або зменшення шкідливих звичок;
- зниження можливості різних (особливо хронічних) травматизацій,
інтоксикацій, інфікування, іонізуючого опромінення та ін.:
активізація ослаблених антиоксидантної, антикоагулянтної, фібринолітичної, антимутагенної, імунної та
інших систем;

48. Порушення водно-електролітного обміну. Гіпер-і гіпогидрії, їх етіологія,

патогенез, наслідки. Порушення обміну натрію і калію: причини, механізми,
клінічні прояви.
ПОРУШЕННЯ ОБМІНУ ВОДИ: ГІПОГІДРІЯ ТА ГІПЕРГІДРІЯ

КЛАСИФІКАЦІЯ:
 68

1. Позаклітинними та внутрішньоклітинними
2. Покаклітинні у свою чергу поділяються на: ізоосмолярні, гіпоосмолярні, гіперосмолярні
ПОЗАКЛІТИННА ГІПОГІДРІЯ— це зменшення обєму позаклітинної рідини( зневоднення,
дегідратація, ексикоз) що є проявом негативного водного балансу

ПРИЧИНИ:

1. Недостатнє надходження води в організм: екстримальні ситуації, неможливість самостійно

вгамувати спрагу, порушення формування відчуття спраги при ураженні головного мозку що
захоплюють питний центр
2. Втрата води організмом: поліурія при цукровому діабеті, виділення води через травний канал
при нестримному блюванні, посилене потовиділення, виділення води з видихуваним повітрям
при задишці, ексудація при запаленні, крововтрата
— ІЗООСМОЛЯРНА ГІПОГІДРІЯ— осмотричний тиск плазми крові і міжклітинної рідини не
змінюється. При еквівалентній втраті води та електролітів: при поліурії, розлади кишок, після
гострої крововтрати
— ГІПООСМОЛЯРНА ГІПОГІДРІЯ— зменшення осмотичного тиску позаклітинної рідини при
втраті солей. Проноси, блювання, потовиділення
— ГІПЕРОСМОЛЯРНА ГІПОГІДРІЯ — збільшується осмотичний тиск, коли втрата води
первищує втрату електролітів. Гіпервентиляція, профузне потовиділення, проноси, блювання,
поліурія
ПАТОГЕНЕЗ:

— Гіповолемія— зменшення оцк, що призводить до порушення гемодинаміки, циркуляторної

гіпоксї та метаболічного ацидозу.
— Гемоконцентрація— згущення крові, збільшення її вязкості, що веде до порушення
мікроциркуляції зрозвитком сладж синдрому ті істинного капілярного стазу.

ПОЗАКЛІТИННА ГІПЕРГІДРІЯ— збільшення обєму рідини в позаклітинному секторі, внаслідок

позитивного водного балансу

ПРИЧИНИ:

1. Надмірне надходження води: при питті солоної води що не вгамовує спрагу, в/в введення
великої кількості рідини
2. Затримка воли в організмі через порушення нирок: ниркова недостатність, порушення
регуляції нирок
— ІЗООСМОЛЯРНА ГІПЕРГІДРІЯ— осмотичний тиск крові та інтерстиціальної рідини не
змінюється: протягом певного часу після введення надлишкових кількостей ізотонічних
розчинів
— ГІПООСМОЛЯРНА ГІПЕРГІДРІЯ— водне отруєння, зменшення осмотичного тиску, ри
рефлекторній анурії, друга стадія гострої ниркової недостатності
— ГІПЕРОСМОЛЯРНА ГІПЕРГІДРІЯ— збільшення осмотичного тиску, при вдиванні для пиття
солоної морської води
ВНУТРІШНЬОКЛІТИННІ ПОРУШЕННЯ

ВНУТРІШНЬОКЛІТИННЕ ЗНЕВОДНЕННЯ( ГІПОГІДРІЯ)— збільшення осмотричного тиску

міжклітинної рідини що повязане з ГІПЕРНАТРІЙЕМІЄЮ, при цьому за законом осмоса рідина
виходить з клутин у міжклітинний простір
 69

Через е збільшується внутрішньоклітинна концентрація електролітів і порушуються гідратні

оболокни білкових молекул, вони осаджуються і порушуються їх функція. Також відбуваеться
зморшування клітин, зменшується активна поверхня клітинних мембран.

ВНУТРІШНЬОКЛІТИННА ГІПЕРГІДРІЯ— накопичення води в клітинах, набряк клітин що

повязане з загальними і місцевими чинниками

1. Загальні порушеня: є зменшення осмотичного тиску позаклітинної рідини через

гіпонатрійемію, через це за законами осмосу вода переходить до клітин і розвивається
генералізований набряк клітин— явище водного отруєння
2. Місцева причина: збільшення осмотичного тиску внутрішньоклітинної рідини при
ушкодженні клітин, внаслідок розпаду внутрішньоклітинних структур, порушення
проникності клітинної мембрани, порушення функціонування найрій-калієвих насосів
ПОРУШЕННЯ ОБМІНУ НАТРІЮ

ГІПОНАТРІЙЄМІЯ— зменшення конц іонів натрію в плазмі нижче 135 ммоль/л

ПРИЧИНИ:

1. Первинна гіпонатрійємія: розвивається внаслідок: зменшення надходження натрію в організм(

анорексія, безсольова дієта), збільшення виведення натрію з організму нирками( гіпофункція
кори надниркових залоз
2. Вторинна гіпонатрійємія: надмірне надходження в організм води або її затримка,
гіпонатрійємія внаслідок розведення
Внаслідок цього розвивається генералізований набряк клітин з озанакми водного отруєння

ГІПЕРНАТРІЙЄМІЯ— збільшення концентрації іонів натрію в палзмі понад 150 ммоль/л

ПРИЧИНИ:

1. ПЕРВИННА ГІПЕРНАТРІЙЄМІЯ: збільшення надходження натрію в оганізм( прийом

великої кількості натрій хлориду), зменшення виведення натрію з організму
2. ВТОРИННА ГІПЕРНАТРІЙЄМІЯ: збільшення концентрації іонів натрію в плазмі крові й
міжклітинній рідині внаслідок втрати води організмом( при гіпервентиляції, проносах,
нецукровому діабеті, підвиещенному потовиделвнню.

ПОРУШЕННЯ ОБМІНУ КАЛІЮ

ГІПОКАЛІЙЄМІЯ— зменшення концентрації іонів калію в плазмі нижжче 3,5 ммоль/л

ПРИЧИНИ:

— Недостатне надходження калію в організм з їжею

— Посилений перехід з покаклітинного простору в клітини при посиленні анаболічниз процесів
або при алкалозі
— Поліурія, гіперальдостеронізм, тривале використання сечогінних засобів
При цьому може гіпокалійємічниц алкалоз
 70

ГІПЕРКАЛІЙЄМІЯ— збільшення вмісту іонів калію в плазмі крові понад 5,5 ммоль/л

ПРИЧИНИ:

— Надмірне виведення калію з організму

— Перехід іонів калію з внутрішнььклітинного в позаклітинний простір при масивному
ушкодженні клітин, збільшенні інтенсивності катаболічних процесів, ацидозі
— Порушення виведення калію з організму

49. Набряки: визначення, види, причини та механізми розвитку.

Набряк – накопичення рідини у міжклітинному просторі та/або порожнинах організму

Асцит - накопичення рідини в черевній порожнині

Гідроторакс – в області плевральної порожнини

Анасарка - набряк підшкірної клітковини

Патогенетичні фактори розвитку набряку

1. Мембраногенний (розвиток алергічного, токсичного, нефротичного набряків)

↑ проникності судинної стінки

Причини: -Дія БАВ (гістамін, брадикінін, ПГ); -іони Н +; -лізосомальні ферменти; -Токсини мікроорганізмів; -
токсичні в-ва (фазген); -↑ Т-ри окр. середовища; -розтяг судинної стінки

2. Нирково-ендокринний

Ішемія нирок → ↑ виділення реніну → ангіотензиноген → ангіотензин I → ангіотензин II → ↑ виділення

альдостерону → гіпернатріємія → збудження осморецепторів → ↑ АДГ → гіперволемія (↑ ОЦК) → набряк

3. Онкотичний (розвиток голодного, печінкового, нефротичного, кахектичного набряків)

Внаслідок 1. ↓ Ронк. в судинному руслі (гіпоонкія); 2. ↑ Ронк. у міжклітинній рідині

Причини гіпоонкії: - Недостатність надходження білків в організм); -Порушення розщеплення та

всмоктування білків; -Масивна протеїнурія; -↓ білково-синтетичних ф-цій печінки

Причини ↑ Ронк. у міжклітинній рідині: ↑ проникності судинної стінки; -Виходу білків з клітин при їх
руйнуванні; -↑ гідрофільності білка

5. Лімфогенний Порушення відтоку рідини по лімфатичних судинах

Причини: здавлення лімфатичних судин (рубцями, пухлиною, лімф. вузлом); -закупорка лімф. судин
(пухлиною, тромбом); -Гіпоплазія лімф. судин;

6. Осмотичний

Внаслідок 1. ↓ Росм. в судинному руслі (гіпоосмія); 2. ↑ Росм. у міжклітинній рідині (гіперосмія)

Причини гіперосмії тканин: порушення мікроциркуляції; -↓ транспорту іонів через кл. мембрани; -Виток іонів
з кл. при їх руйнуванні; -↑ дисоціації солей при ацидозі

7. Гемодинамічний
 71

При ↑ Р крові у венозному відділі капілярів: -при СН; -при оптурації або здавленні венозних судин

Серцевий набряк

СН → ↑ Р крові у венозному відділі капілярів (гемодинамічний фактор) →↓ реабсорбція рідини в капілярах →

затримка Na та Н2О → ↓ ОЦК → ↑ навантаження міокарда → ↑ венозного Р → хат. Na та Н2О у
міжклітинному просторі

8. Серцевий набряк виникає головним чином при венозному застої та підвищенні венозного тиску, що
супроводжується підвищенням фільтрації плазми у капілярних судинах. Гіпаксія, що розвивається при застої
крові, призводить до порушення трофіки серцевих набряків при недостатності кровообігу належить також
рефлекторно-ренін-адреналовому механізму затримки води.

50. Ацидоз: визначення, класифікація, причини розвитку. Компенсаторні та

патологічні реакції. Показники кислотно-основної рівноваги при різних видах
ацидозу. Принципи корекції.

Ацидоз - це зміщення кислотно-основної рівноваги в бік кислот, алкалоз - у бік основ.

-компенсований (коли рН в межах від 7,37 до 7,43 )
-декомпенсованими (коли рН виходить за межі норми: для ацидозу - стає меншим за 7,37, для
алкалозу - перевищує 7,43 )

Залежно від змін концентрації їонів водню ( зміна вмісту вугільної кислоти) чи бікарбонату:
1. Газовий ацидоз —↑ напруги вуглекислого газу в крові (гіперкапнія)
Причини: порушення виведення С02 ( ендогенний газовий ацидоз ), вдихання повітря з високим
вмістом С02 ( екзогенний газовий ацидоз ).

Захисні компенсаторні реакції = ↑концентрації бікарбонату в позаклітинній рідині, ↑ ацидогенез у

дистальних звивистих канальцях ⇉ (а) підкислення сечі (б) утворення додаткової кількості бікарбонату.

Декомпенсований ацидоз ( ↓ р Н ) ⇉
а) пригнічення скорочувальної активності міокарда, оскільки накопичення іонів Н ⇉ блокади Са
каналів
б) ацидотичного ушкодження клітин через порушення конформації білків (у тому числі
ферментів), збільшення проникності мембран; активацію лізосомних ферментів
в) ацидотичної коми ( диханням Куссмауля )

Корекція газового ацидозу ⇉ виведення надлишку вуглекислого газу з організму. Потрібно

усунути причини недостатності зовнішнього дихання і відновлюють нормальну вентиляцію
легень. Якщо газовий ацидоз є екзогенним, то хворого необхідно вивести із середовища з
високим вмістом СО2.

2. Негазовий ацидоз – відбувається ↓ концентрації бікарбонату в плазмі крові і

міжклітиннній рідині.
Види :

А)Метаболічний ацидоз - накопичення ендогенних кислот-метаболітів.

ПРИЧИНИ: (а) цукровому діабеті І типу (накопичуються кетонові тіла і молочна кислота),
(б) гіпоксії (молочна кислота), (в) голодуванні (кетонові тіла), (г) нирковій недостатності
(фосфорна, сірчана, сечова кислоти), (д) подагрі (сечова кислота).
 72

Механізм: утворені ендогенні кислоти + бікарбонат ⇉↓ бікарбонату в позаклітинній рідині ⇉

кислотно-основна рівновага в кислий бік.

Б)Екзогенний негазовий ацидоз - надходження або введення в організм екзогенних нелетких

кислот.
ПРИЧИНИ: тривале спроживання кислих продуктів, приймання деяких ліків ( хлориду
амонію ), отруєння.

Г)Видільний ацидоз
ПРИЧИНИ: втрата бікарбонату організмом при порушенні функціонування нирок і травної
системи.
а) проксимальний нирковий канальцевий ацидоз (ацидоз ІІ типу) -порушення реабсорбції
бікарбонату в проксимальних звивистих канальцях ⇉здатність дистальних відділів нефронів
підкислювати сечу при навантаженні кислотами не змінюється

б) дистальний нирковий канальцевий ацидоз (ацидоз І типу) - порушення ацидогенезу в

дистальних звивистих канальцях⇉ організм не здатен витримувати звичайні ендогенні
навантаження кислотами-метаболітами, бо не може їх відтитровувати, а отже, зберігати
необхідний для підтримання кислотно-основної рівноваги рівень бікарбонату в крові. рН сечі
не може опускатися нижче 6;

в) видільні ацидози - порушення діяльності травної системи: (а) ацидоз, що виникає внаслідок
втрати бікарбонату з підшлунковим та кишковим соками при діареї; (б) ацидоз, зумовлений
гіперсалівацією (слина)

Захисні компенсаторні реакції

1. Дихальні механізми - ↓ напруги вуглекислого газу в крові. При ↑ концентрації іонів водню
збуджується дихальний центр ⇉ гіпервентиляція, ↑ виведення С 02 з організму.

2.Ниркові механізми - збереження бікарбонату в організмі. Так, ↓ рН крові ⇉ активація

ацидогенезу в дистальних звивистих канальцях ⇉ ацидифікація сечі (її рН ↓), а з другого -
рівень бікарбонату крові відновлюється.

Корекція негазового ацидозу - нормалізація концентрації бікарбонату в плазмі крові⇉

внутрішньовенне введення розчинів бікарбонату натрію. Передозування⇉ негазовий алкалоз.

51. Алкалоз: визначення, класифікація, причини розвитку. Компенсаторні та

патологічні реакції. Показники кислотно-основної рівноваги при різних видах
алкалозу. Принципи корекції.
1.Газовий алкалоз -↓напруги вуглекислого газу в крові (гіпокапнія).
ПРИЧИНИ: гіпервентиляція легень
а) збудженні дихального центру (пухлини головного мозку, енцефаліти);
б) подразнення периферичних хеморецепторів (гірська хвороба, гарячка);
в) неправильне здійснене штучне дихання

Захисні компенсаторні реакції

спрямовані на ↓ концентрації бікарбонату в плазмі крові й забезпечуються нирками. При ↓
рС02 крові ↓ інтенсивність ацидогенезу в проксимальних звивистих канальцях нефронів ⇉ ↓
реабсорбції бікарбонату ⇉ ↑ рН сечі, ↓ концентрації бікарбонату в плазмі крові.

Власне патологічні зміни

 73

-Гіпокапнія - порушення тонусу кровоносних судин. Розширення периферичних судин ⇉

артеріальна гіпотензія та звуження мозкових і вінцевих артерій ⇉ порушень
кровопостачання мозку і серця. Змінюються властивості гемоглобіну - крива дисоціації
оксигемоглобіну зміщується вліво. ⇉ оксигемоглобін гірше віддає кисень тканинам ⇉
гіпоксія.

-Власне алкалоз у декомпенсованому стані (збільшення рН) ⇉ клітинний алкалоз.

(а) змінами конформації білкових молекул, у тому числі ферментів, (б) збільшенням їх
гідрофільності (розвивається набряк клітин), (в) порушеннями окисного фосфорилювання
(зменшується градієнт концентрації іонів Н+ між цитозолем і матриксом мітохондрій ).
↓ вмісту іонів водню в плазмі крові ⇉ ↑ здатність білків зв’язувати іони Са2 ⇉ переход іонізованої
форми кальцію у зв’язану⇉ гіпокальціємія (збільшення нервово-м’язової збудливості, тетанія).

Корекція газового алкалозу - боротьба з гіпокапнією і до відновлення нормальної напруги С02 крові.
Використовують газові суміші, збагачені вуглекислим газом, наприклад, карбоген.

2.Негазовий алкалоз- ↑ концентрації бікарбонату в плазмі крові.

ВИДИ:

А) Гіпохлоремічний алкалоз. Причина: ↓ концентрації в плазмі крові аніонів хлору – гіпохлоремія

( при нестримному блюванні ).

Механізм: при нестримному блюванні організм втрачає хлороводневу кислоту ⇉ кислота не

потрапляє у дванадцятипалу кишку ⇉ не стимулюється утворення секретину (гастроін-
тестинального гормону, що посилює підшлункову секрецію ) ⇉ пригнічується секреція
панкреатичного соку, багатого на бікарбонат. Бікарбонат затримується в організмі і компенсує таким
чином втрату аніонів СІ зі шлунковим соком - розвивається алкалоз.

Б) Гіпокаліємічний алкалоз - ↓ концентрації іонів калію в плазмі крові і міжклітинній рідині -

гіпокаліємія. Причини: гіперальдостеронізм .

Механізм: при ↑ рівня альдостерону в крові ⇉ ↑секреція іонів К+ в сечу в дистальних відділах
нефронів⇉ організм втрачає калій.

В) Екзогенний (гіпернатріємічний) алкалоз - при надходженні в організм екзогенних основ.

Найчастіше буває при введенні великої кількості бікарбонату натрію ( при неправильній корекції
негазового ацидозу ).

Захисні компенсаторні реакції негазового алкалозу спрямовані на ↑ напруги вуглекислого газу в

крові й збезпечуються системою зовнішнього дихання.

Корекція
При гіпохлоремічному алкалозі - вводять розчини хлориду амонію.
При гіпокаліємічному алкалозі - хлориду калію.
В умовах екзогенного (гіпернатріємічного) алкалозу - діуретики - інгібітори карбоангідрази з метою
↑ ацидогенезу в проксимальних звивистих канальцях нефронів і ↓ реабсорбції бікарбонату.

52. Порушення енергетичного обміну: етіологія, патогенез, наслідки. Поняття

про енергетичну потреби організму, позитивний і негативний енергетичний
баланс. Зміни основного обміну при патології.
 74

ПОРУШЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОГО ОБМІНУ:

Може бути внутрішньоклітинним та позаклітинним

ВНУТРІШНЬОКЛІТИННЕ: порушення енергетичного обміну повязане з порушенням забезпечення

клітин поживними речовинами та киснем( голодування та гіпоксія)

ПОЗАКЛІТИННЕ: порушення енергетичного обміну повязанае з порушенням використання в

клітині подивних речовин і кисню

Причини порушення постачання клітин поживними речовинами:

1) Повна відсутність їжі чи дефіцит поживних речовин у ній.

2) Порушення процесів травлення чи всмоктування.

3) Порушення мобілізації поживних речовин із депо (при ушкоджені печінки, розладах нервово-
гуморальної регуляції жирового обміну).

4) Порушення транспорту поживних речовин кров'ю (загальні і місцеві розлади кровообігу).

5) Порушення дифузії поживних речовин у тканини.

6) Втрата поживних речовин чи їхнє використання не за призначенням (протеїнурія, глюкозурія,

опікова хвороба, злоякісні пухлини).

• До причин внутрішньоклітинних порушень енергетичного обміну належать:

1) Порушення транспорту поживних речовин через клітинну мембрану.

2) Порушення центральних внутрішньоклітинних катаболічних шляхів: а) пригнічення гліколізу, б)

порушення циклу Кребса, в) розлади пентозного циклу, г) пригнічення ß-окислювання жирних
кислот, д) порушення процесів дезамінування та окислювання амінокислот.

3) Розлади процесів біологічного окислювання в мітохондріях.

4) Роз'єднання процесів окислювання і фосфорилювання.

5) Порушення транспорту АТФ із мітохондрій до місць використання.

6) Порушення використання енергії АТФ.

• Основними причинами порушення центральних катаболічних шляхів у клітинах є:

I. Зменшення вмісту вітамінів і вітаміноподібних речовин у клітинах (вітамінна недостатність),

викликана: а) гіпо- або авітамінозами; б) порушенням транспорту вітамінів у клітини; в) порушенням
перетворення вітамінів у коферменти; г) порушенням утворення холоферментів - комплексів
коферментів з апоферментами.

II. Придбане зменшення активності ферментів: а) зменшення активності окремих молекул ферментів
(дія метаболічних отрут); б) зменшення кількості молекул ферментів (розлади білоксинтетичних
властивостей клітин).
 75

III. Спадково обумовлені ензимопатії, пов‘язані із генетичними дефектами ферментів гліколізу,

пентозного циклу, катаболічних перетворень амінокислот.

IV. Дефіцит АТФ, яка використовується для здійснення процесів у центральному катаболічному
шляху. Дефіцит АТФ створює “порочне коло”, оскільки супроводжується порушенням
внутрішньоклітинного метаболізму, що веде до порушення ресинтезу АТФ. Це, у свою чергу,
збільшує дефіцит макроергічних сполук.

• Основними причинами порушення біологічного окислювання в мітохондріях клітин є:

1) Дефіцит коферментів: НАД, убіхінону.

2) Дефіцит мікроелементів: а) Fe, яке входить до складу залізо-сірчаних центрів НАДН-

дегідрогеназного комплексу і цитохромів, б) Сu, яка входить до складу цитохромоксидази.

3) Блокада транспорту електронів по дихальному ланцюгу при дії отрут: ротенону, антиміцину А,
аміталу, ціанідів, оксиду вуглецю (II), сірководню.

4) Порушення акцепторного контролю дихання, коли АДФ не контролює швидкість транспорту

електронів по дихальному ланцюгу.

• Роз'єднання окислювання і фосфорилювання - це стан, при якому енергія, яка звільняється в

процесі транспорту електронів по дихальному ланцюгу, не здатна акумулюватися в макроергічних
сполуках АТФ і тому виділяється у вигляді теплоти. Характеризується: а) зменшенням ресинтезу
АТФ і б) збільшенням споживання кисню клітинами.

В основі роз'єднання окислювання і фосфорилювання лежать наступні механізми:

а) зменшення градієнта концентрації іонів водню між матриксом мітохондрій і цитоплазмою;

б) зменшення трансмембранного електричного потенціалу на внутрішній мітохондріальній мембрані;

в) порушення АТФ-синтетазного ферментного комплексу;

г) використання енергії градієнта концентрацій іонів водню не на синтез АТФ, а на інші цілі:
транспорт іонів кальцію із цитоплазми в мітохондрії, транспорт фосфату, АДФ, АТФ і ін.

позитивний енергетичний баланс – це коли енергія, що надійшла від спожитої їжі є більшою, аніж
енергія потрібна для життєдіяльності організму.

Негативний енергетичний баланс – це, коли надійшло менше енергії, аніж організм витратив.

53. Характеристика порушень вуглеводного обміну. Критерії гіпоглікемії,

гіперглікемії, порушення толерантності до глюкози. Роль змін
нейрогуморальної регуляції вуглеводного обміну в патогенезі гіпо- та
гіперглікемічних станів.
# ВУГЛЕВОДНИЙ ОБМІН

Причини порушень:

• ↑↓ перетравлення та всмоктування у ТК
 76

• ↑↓ вуглеводної ф-ції печінки

• ↑↓ катаболізму глюкози в периф кл

• × регуляції обміну

Регулювання вуглеводного обміну

Глюкоза = 4.44-6.66 ммоль/л

Натщесерце = 3.33+

Відразу після їди = 7.77-

Глюкоза = енергія. Рівень у крові = потрапляння ззовні – її використання органами

1. Попадання в кров.

• із тонкої кишки внаслідок гідролітичного розщеплення продуктів

• з печінки = попадання глікогену => глікогеноліз гепатоцитів => АК, ЖК, гліцерол, лактат

2. Використання органами

• енергія

• депонування (глікоген/жир)

• пластична (освіта НК, глікозаміногліканів, протеогліканів)

Контролюють ці процеси ендокринна та нервова системи

Регуляторні гормони:

• інсулін

• контрінмулярні (адреналін, глюкагон, соматотропін, кортикостероїди)

#ГІПОГЛІКЕМІЯ

Гіпоглікемія – стан, що характеризується ↓ глюкози в крові нижче за норму (<65мг%)

#Причини

-патологія печінки (↓ синтезу глікогену, розпаду глікогену); -Розлади травлення в кишечнику; -

Тривале фізичне навантаження; -патологія нирок (↓ реабсорбції глюкози); -Вуглеводне голодування;

-ендокринопатії
 77

- недост-ть гіперглікемізуючих гормонів: - глюкокортикоїди (гіпотрофія та гіпоплазія нп), Т3, Т4

(мікседема); -СТГ (гіпотрофія аденогіпофіза); -катехоламіни (туберкульоз з розвитком надниркової
недостат-ти); -Глюкагон (деструкція а-кл. Підшлункової залози)

Гіперінсулінізм: інсулінома, передозування інсуліну

#Прояви

Гіпоглікемічна р-ція – гостре тимчасове глюкози в крові. Прояви: легке почуття голоду, м'язове
тремтіння, тахікардія

Гіпоглікемічний синдром - стійке ↓ глюкози в крові нижче за норму. Прояви: ті самі + гол. біль,
порушення зору, запаморочення, психічна загальмованість, сплутаність свідомості

Гіпоглікемічна кома – стан, характер. ↓ глюкози в крові нижче за норму, втрату свідомості, внаслідок
порушення енергетичного забезпечення нейронів, та кл. ін органів.

#ГІПЕРГЛІКЕМІЯ

Гіперглікемія – стан, що характеризується ↑ глюкози в крові вище за норму (>120мг%)

#Причини

Ендокрінопатії

хат. гіперглікемізуючих факторів: -глюкагон (гіперплазія а-кл. острівців Лангерганса),

глюкокортикоїди (гіпертрофія кори нп), катехоламіни (феохромоцитома), тиреоїдні гормони
(дифузний або вузловий хоб), СТГ (аден

-недолік інсуліну та/або його ефектів

Емоційні (при стресах → вихід адреналіну), переїдання, патологія печінки

#Прояви

Гіперглікемічний синдром - стан, що характеризується відносно тривалим ↑ глюкози в крові вище

за норму. Прояви: глюкозурія, поліурія, спрага, гіпогідратація організму, артеріальна гіпотензія

Гіперглікемічна кома.

# ПОРУШЕННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ ДО ГЛЮКОЗИ

= Переддіабет/латентна форма діабету/прихована форма.

 78

54. Причини і механізми розвитку гіпоглікемічних станів. Патогенез

гіпоглікемічної коми.
# ВУГЛЕВОДНИЙ ОБМІН

Причини порушень:

• ↑↓ перетравлення та всмоктування у ТК

• ↑↓ вуглеводної ф-ції печінки

• ↑↓ катаболізму глюкози в периф кл

• × регуляції обміну

#ГІПОГЛІКЕМІЯ

Гіпоглікемія – стан, що характеризується ↓ глюкози в крові нижче за норму (<65мг%)

#Причини

-патологія печінки (↓ синтезу глікогену, розпаду глікогену); -Розлади травлення в кишечнику; -

Тривале фізичне навантаження; -патологія нирок (↓ реабсорбції глюкози); -Вуглеводне голодування;

-ендокринопатії

- недост-ть гіперглікемізуючих гормонів: - глюкокортикоїди (гіпотрофія та гіпоплазія нп), Т3, Т4

(мікседема); -СТГ (гіпотрофія аденогіпофіза); -катехоламіни (туберкульоз з розвитком надниркової
недостат-ти); -Глюкагон (деструкція а-кл. Підшлункової залози)

Гіперінсулінізм: інсулінома, передозування інсуліну

#Прояви

Гіпоглікемічна р-ція – гостре тимчасове глюкози в крові. Прояви: легке почуття голоду, м'язове
тремтіння, тахікардія

Гіпоглікемічний синдром - стійке ↓ глюкози в крові нижче за норму. Прояви: ті самі + гол. біль,
порушення зору, запаморочення, психічна загальмованість, сплутаність свідомості

Гіпоглікемічна кома – стан, характер. ↓ глюкози в крові нижче за норму, втрату свідомості, внаслідок
порушення енергетичного забезпечення нейронів, та кл. ін органів.

55. Порушення ліпідного обміну: причини, механізми, прояви. Залежність

розвитку дисліпопротеїнемій від чинників навколишнього середовища,
спадковості, супутніх захворювань. Причини класифікації. Етіологія і
патогенез первинних (спадкових) і вторинних гіперліпопротеїнемії.
Причинами розладів жирового обміну можуть бути порушення :
перетравлювання і всмоктування ліпідів у тонкій кишці;
транспорту ліпідів кровʼю;
депонування ліпідів у жировій тканині;
 79

жирової функції печінки;

обміну жирів у периферичних тканинах;
нервової й гормональної регуляції.
Механізми:
-ПОРУШЕННЯ ТРАВЛЕННЯ В КИШЕЧНИКУ:
Порушення емульгування жирів. Серед причин цього - (а) недостатнє надходження жовчі в кишки
(механічна жовтяниця), (б) передчасне руйнування жовчних кислот
Недостатнє гідролітичне розщеплення жи-рів, зумовлене (а) зменшенням надходження
панкреатичної ліпази у дванадцятипалу кишку і (або) (б) порушенням активації цього ферменту в
умовах недостатньої секреції жовчі.
Порушення утворення ліпідних міцел у порожнині тонкої кишки (а) недостатнього надходження
жовчі в тонку кишку, (б) звʼязування жовчних кислот деякими лікарськими препаратами
(холестираміном, неоміцином та ін.), (в) утворення кальцієвих солей жирових кислот при
надмірному надходженні кальцію з їжею й водою.
Розлади всмоктування міцел. Такі зміни виникають при (а) швидкій евакуації вмісту кишечника
(проноси), (б) ушкодженні епітелію слизової оболонки тонкої кишки (ентерити, радіаційні ураження
тощо).
Порушення ресинтезу триацилгліцеролів (ТАГ) і формування хіломікронів в епітеліальних клітинах
кишок. (а) зменшення кількості або пригнічення активності відповідних ферментів, (б) дефіцит АТФ.
-ПОРУШЕННЯ ТРАНСПОРТУ ЛІПІДІВ КРОВ’Ю:
1) гіперліпопротеїнемії, (2) гіполіпопротеїнемії і (3) дисліпопротеїнемії.
1. Гіперліпопротеїнемія - збільшення вмісту ліпопротеїнів у плазмі крові.
За походженням гіперліпопротеїнемії бува-ють: (а) первинними (спадковими) і (б) вторин-
ними (набутими).
Причинами первинних гіперліпопротеїнемій можуть бути:
о спадково зумовлені зміни апопротеїнів;
о генетичні дефекти ферментів;
о аномалії клітинних рецепторів.
Вторинні гіперліпопротеїнемії є проявом певних патологічних процесів і хвороб: (а) ендокринних
хвороб (цукрового діабету, гіпотиреозу), (б) метаболічних розладів (ожиріння, подагри), (в) хвороб
нирок (нефротичного синдрому), (г) хвороб печінки (обтураційної жовтяниці), (д) хронічних
інтоксикацій (алкоголізму).
Залежно від механізмів розвитку гіперліпо-протеїнемія може бути (а) продукційною і (б) ре-
тенційною. Продукційна гіперліпопротеїнемія розвивається внаслідок збільшення утворення
ліпопротеїнів, а ретенційна - у результаті порушення їх утилізації.
2. Гіполіпопротеїнемія - зменшення вмісту у плазмі крові ліпопротеїнів. Спадково обумовлено.
3. Дисліпопротеїнемія - порушення співвідношення між окремими класами ліпопротеїнів плазми
крові, поява їх модифікованих форм. Найпоширенішою формою дисліпопротеїнемій є збільшення в
крові ЛПНГ та ЛПДНГ з одночасним зменшенням вмісту ЛПВГ. Такий варіант порушень отримав
назву дисліпопротеїнемії атерогенного характеру, оскільки він сприяє розвитку атеросклерозу.

56. Ожиріння: визначення, класифікація, етіологія та патогенез окремих форм.

Медичні проблеми, пов'язані з ожирінням.
Ожиріння - це патологічний процес, що характеризується значним збільшенням маси жирової
тканини, а отже, і маси тіла. Первинним називають ожиріння, що являє собою самостійний
патологічний процес. Вторине ожиріння розвивається як ознака тих чи інших хвороб.
Найпоширенішими варіантами вторинного ожиріння є (а) церебральне і (б) гормональне ожиріння.
Центральне ожиріння характеризується накопиченням жиру у верхній половині тіла, головним
чином всередині черевної порожнини (навколо внутрішніх органів) і під шкірою живота
Периферичне ожиріння, воно ж дифузне, глютеофеморальне, "грушоподібне" , жіночого типу
ожиріння, виявляє себе рівномірним збільшенням підшкірної жирової тканини переважно в нижній
половині тіла.
 80

Основні ризики ожиріння (цукровий діабет, атеросклероз, інфаркти міокарда, інсульти та ін.)
повʼязані саме з центральним, а не периферичним ожирінням.
Гіперпластичне ожиріння повʼязане з гіперплазією жирових клітин, тобто зі збільшенням їхньої
кількості. Для нього характерні початок у ранньому дитячому віці і велика надлишкова вага.
В основі гіпертрофічного ожиріння лежить збільшення маси окремих жирових клітин. Ожиріння
цього типу має більш пізній початок і не настільки виражене, як у попередньому випадку.
Причини
1. Надмірне споживання їжі, що перевищує енергетичні витрати організму.
2.Обмеження фізичної активності - гіподинамія.
3. Спадкові фактори
4. Хвороби.
Патогенез
1. Порушення аферентної сигналізації - поліфагія периферичного походження
Надмірне споживання їжі може мати у своій основі порушення формування сигналів про стан
жирової тканини. За відсутності лептину в гіпоталамус не надходить інформація про надмірний
вміст жиру в жировій тканині. Тварини постійно ненажерливі, оскільки не гальмується центр голоду
і не активуєтьсяцентр насичення.
Приклад порушення аферентації - синдром Прадера - Віллі (спадкова хвороба, зумовлена
відсутністю чи зміною семи генів у 15-й хромосомі). 3-поміж багатьох ознак синдром
характеризується дуже високою секрецією греліну. Саме з цим гормоном повʼязують у таких хворих
поліфагію і розвиток вираженого ожиріння.
2. Порушення центрів нейрогормональної регуляції - поліфагія центрального походження
У більшості хворих з ожирінням рівень лептину в крові не тільки не зменшений, а навіть
підвищений, що свідчить про нормальну сигналізацію харчового центру щодо збільшення маси
жирової тканини.
Для них характерна лептинова резистентність. У людей спадково зумовлений дефект лептинових
рецепторів буває дуже рідко.
3.Порушення ефекторних механізмів - депонування і мобілізації жиру.
Збільшення маси жирової тканини як основної структури організму, де відбувається депонування
надлишку спожитих калорій, може мати у своїй основі два біохімічні механізми:
(1) посилення ліпогенезу і (2) пригнічення ліполізу.
Цей механізм є провідним при (а) збільшеному надходженні в жирові клітини ВЖК, що
вивільнюються з ТАГ хіломікронів і ЛПІДНГ (переїдання, церебральне ожиріння, гіперінсулінізм),
(б) посиленому утворенні в адипоцитах жирових кислот з глюкози (надмірне споживання вуглеводів,
гіперінсулінізм, гіперфункція кори надниркових залоз), (в) збільшенні активності ферментів
ліпогенезу (гіперінсулінізм).
Пригнічення ліполізу, себто вивільнення жирових кислот із триацилгліцеролів.
В основі цього механізму - зменшення активності гормончутливої ліпази адипо-цитів. Це, зокрема,
характерно для (а) гі-подинамії, (б) гіпотиреозу, (в) порушення симпатичної іннервації.
Незалежно від механізму провідним у розвитку ожиріння є зростання маси жирової тканини в
кінцевому підсумку відбувається внаслідок того, що кількість спожитих калорій (у вигляді поживних
речовин) перевищує енергетичні витрати організму.
Метаболічний синдром, або синдром Х, - це поєднання певних клінічних ознак, наявність яких
збільшує ризик розвитку серцево-судинних хвороб і цукрового діабету. Прояви:
інсулінрезистентність;
ожиріння центрального (абдомінального) типу
дисліпідемію, що виявляє себе (а) збільшенням рівня триацилгліцеролів (тригліцеридів) і (б)
зменшенням вмісту ЛПВГ у плазмі крові;
підвищення артеріального тиску
(> 140/90 мм рт. ст.);
мікроальбумінурію - виділення з сечею альбуміну (≥ 20 мг/хв).
 81

57. Позитивний і негативний азотистий баланс. Види гіперазотемії. Зміни

білкового складу крові. Спадкові порушення обміну амінокислот.
Азотистий баланс — стан азотистого обміну в організмі, за якого кількість виділеного із сечею і
калом азоту відповідає кількості азоту, що надійшов з їжею. Якщо азоту надходить більше, ніж
виводиться, — це позитивний баланс азоту. В нормі організм дорослої людини перебуває в стані
азотистої рівноваги, але позитивний азотистий баланс характерний для здорової дитини в період
активного росту і здорової вагітної жінки. За негативного азотистого балансу кількість виробленого
азоту перевищує кількість азоту, спожитого організмом, наприклад, це спостерігається у разі
незбалансованого харчування.
Гіперазотемія – підвищена концентрація в крові продуктів переробки білків, що містять азот
(сечовина, креатинін і т.д.).Ретенційна (ниркова) гіперазотемія є наслідком порушення видільної
функції нирок. Ретенційна гіперазотемія розвивається при таких захворюваннях нирок,
як гломерулонефрит, хронічний пієлонефрит, уроджених аномаліях нирок й інших хвороб, що
призводять до ниркової недостатності, наприклад при атеросклерозі, що спричинив звуження
просвіту судин нирок. Продукційна (печінкова) гіперазотемія виникає внаслідок порушення
утворення сечовини, детоксикації азотистих продуктів у печінці. Обтураційна- виникає при
закупорці сечових шляхів.
Загалом у нормі концентрація білків плазми крові складає 6,5-8 г/дл. За рухливістю в зовнішньому
електричному полі їх поділяють на (1) альбуміни (3,5-4,5 г/дл); (2) глобуліни (2,4-
3,2 г/дл) і (3) фібриноген (0,4 г/дл). На альбуміни припадає приблизно 60 % від загального вмісту
білків. Глобуліни поділяють на а,-, а;-, В-, у-глобуліни.
Альбуміни, більшість а- і В-глобулінів, а також фібриноген синтезуються в печінці, у-глобуліни - В-
лімфоцитами, що перетворилися під впливом антигенного стимулу в плазматичні клітини.
Кількість білків у плазмі крові в нормі визначається (1) їх надходженням з печінки та В-лімфоцитів і
(2) інтенсивністю поглинання периферичними клітинами.
В умовах патології білки можуть (1) надходити в кров з ушкоджених клітин і тканин і (2)
втрачатися внаслідок (а) протеїнурії при ураженнях нирок, (б) значної транссудації та ексудації,
наприклад, при опіках; (в) діареї при порушеннях діяльності кишечника, (г) крововтрати.
Гіпопротеїнемія - зменшення вмісту білків у плазмі крові - виникає головним чином за рахунок
зниження кількості альбумінів.
До гіпопротеїнемії спричиняються голодування, аліментарна білкова недостатність, захворювання
печінки, вихід білків з кровоносно-го русла (крововтрата, ексудація, транссудація)
і втрата білків із сечею (протеїнурія). Гіпопротеїнемія веде до зменшення онкотичного тиску плазми
крові, у результаті чого рідина виходить з кровоносних судин в інтерстиціальну тканину -
розвиваються набряки.
Гіперпротеїнемія - збільшення вмісту білків у плазмі крові. Буває відносною (згущення крові) і
абсолютною. Абсолютна гіперпротеїнемія найчастіше зумовлена збільшенням синтезу білків плазми
крові і головним чином у-глобулінів (антитіл).
Клінічні прояви гіперпротеїнемії повʼязані з підвищенням вʼязкості крові. зміною її реологічних
властивостей і, як наслідок, порушеннями мікроциркуляції.
Диспротеїнемія - зміна співвідношення між окремими білковими фракціями крові. Може бути
спадковою і набутою. Часто повʼязана зі зміною спектру а- і у-глобулінів. Характерна для гострих
запальних процесів, дифузних уражень сполучної тканини, автоімунних хвороб.
Іноді в крові зʼявляються якісно змінені білки, зокрема, парапротеїни і кріоглобуліни.

Спадкові порушення обміну амінокислот

Вид порушення Дефектний фермент Клініка

Фенілкетонурія Фенілаланінгідроксилаза Розумова відсталість, світла
шкіра, екзема, епілепсія

Алкаптонурія Оксидаза гомогентизинової Чорний колір сечі, артрити

кислоти
 82

Альбінізм Тирозиназа Відсутність пігменту шкіри і

волосся

Гомоцистинурія Цистатіонін-В-синтаза Розумова відсталість,

артеріоскле-роз, тромбози,
аномалії скелета

Хвороба кленового сиропу Дегідрогеназа а-кетокислот Розумова відсталість,

з розгалуженим ланцюгом кетоацидоз

58. Порушення пуринового і піримідинового обміну. Етіологія і патогенез подагри.

Азотисті основи - пуринові (аденін, гуанін) і піримідинові (цитозин, тимін, урацил) - є хімічними
сполуками, що входять до складу нуклеїнових кислот (ДНК, РНК), високоенергетичних речовин
(АТФ, ГТФ, ЦТФ, ТТФ, УТФ), внутрішньоклітинних посередників, що передають різні регуляторні
сигнали (цАМФ, цГМФ).
Спадкові порушення:
А)Пуринових
Синдром Леша - Ніхана. Передається зчеплено з X-хромосомою. Дефектним є фермент гіпоксантин-
гуанін-фосфорибозилтрансфераза, який каталізує реакції допоміжного шляху перетворень пуринових
основ - гіпоксантину та гуаніну. Ці перетворення в нормі слугують повторному включенню вивільне-
них азотистих основ у пуринові нуклеотиди.
Хвороба починає виявляти себе, як правило, у 2-річному віці. Для неї характерний своєрідний
комплекс симптомів: розумова відсталість і порушення координації рухів. Діти з таким генетичним
дефектом вкрай агресивні, причому ця агресивність часто спрямована на самих себе: вони легко
можуть покалічити себе, кусачи собі губи і пальці на руках та ногах.
Недостатність аденозиндезамінази. Уроджений дефект цього ферменту спричиняє розвиток тяжкого
комбінованого імунодефіциту, що передається за аутосомно-рецесивним типом.
Недостатність пуриннуклеозидфосфорилази. Так само як і попередній генетичний дефект, вона
виявляє себе порушеннями діяльності імунної системи; тільки в цьому разі страждає переважно
система Т-лімфоцитів. Імунодефіцит, що виникає, сприяє розвитку тяжких вірусних інфекцій.
Б)Піримідинових
Оротоацидурія. Генетичний дефект ферменту з подвійною функцією - зумовлює накопичення в
організмі проміжного продукту синтезу піримідинових основ - оротової кислоти, яка виділяється з
сечею. Найхарактернішим проявом порушень є розвиток мегалобластичної анемії, стійкої до
лікування препаратами вітаміну В12і фолі євої кислоти (В12-рефрактерна анемія).
ПОДАГРА
хвороба, в основі якої лежить накопичення в орга нізмі сечової кислоти - кінцевого продукту об міну
пуринів.
Підвищення рівня сечової кислоти в крові - гіперурикемія - може бути пов’язане (1) зі збільшенням
утворення цього продукту або (2) з порушенням його виведення з організму.
Розрізняють (а) первинну і (б) вторинну гіперурикемію. Конкретні причини розвитку первинної- ще
не з’ясовано. До факторів ризику відносять:
1) надмірне надходження пуринів в організм (уживання в їжу великої кількості м ’яса, печінки та
інших субпродуктів, жирних сортів риби, червоного вина і пива тощо);
2) стать (чоловіки хворіють у 10 разів час тіше);
3) літній вік, для якого характерна вікова гі перурикемія',
4) хронічна свинцева інтоксикація, надмірне надходження в організм молібдену. Остан ній входить
до складу ксантиноксидази - ферменту, що перетворює ксантин у гіпоксантин - попередник сечової
кислоти;
5) спадкова схильність. Уроджені “помилки” метаболізму можуть стосуватися як ферментів, що
беруть участь у реакціях перетворення пуринових основ, так і факторів, що підтримують сечову
кислоту в розчиненому стані.
Вторинна гіперурикемія
 83

Значна гіперурикемія веде до відкладання солей сечової кислоти (уратів) у суглобах і хрящах, де
через слабке кровопостачання завжди є тенденція до зменшення рН (кисле середовище сприяє
випаданню солей в осад). Відкладення солей викликає гостре подагричне запалення, що
супроводжується болем, гарячкою і завершується утворенням подагричних вузлів і деформацією
суглобів.
Основний принцип лікування подагри - обмеження в дієті продуктів, багатих на пурини і
застосування алопуринолу - інгібітора ксантиноксидази. В умовах пригнічення активності цього
ферменту кінце вими продуктами пуринового обміну стають ксантин і гіпоксантин - речовини, що
краще, ніж сечова кислота, розчинні у воді, а отже, легше виводяться з організму і важче випадають
в осад з утворенням кристалів.

59. Гіпо- та гіпервітаміноз: види, причини та механізми розвитку. Патогенез

основних клінічних проявів. Принципи корекції вітамінної недостатності.
Гіпервітаміноз- вид патології, що виникає при надмірному надходженні вітамінів до організму.
◇Підвищена потреба у вітамінах:
1. Особливі фізіологічні стани організму (інтенсивний ріст, вагітність, лактація).
2. Особливі кліматичні умови.
3. Інтенсивне фізичне навантаження.
4. Інтенсивне нервово-психічне навантаження, стрес.
3. Інфекційні стани та інтоксикації.
6. Дія шкідливих виробничих факторів.
7. Захворювання внутрішніх органів та залоз внутрішньої секреції.
8. Підвищена екскреція вітамінів.
◇Патогенез клінічних проявів:
-розлади обміну речиновин, травлення та недокрів'я( при гіпервітамінозі ретинолу (А));
-порушення жирового обміну, втрата маси тіла, підвищується вміст Са і Р в крові та надлишкове
відкладення їх у кістках, нирках, кровоносних судинах, серці( віт. D3);
-алергійні реакції у вигляді висипів на шкірі, безсоння, кровотечі через підвищення ламкості
капілярів( віт. С).
Гіповітаміноз- патологічний стан, який розвивається внаслідок зменшення вмісту певного
вітаміну(або вітамінів ) в організмі.
Вітамінна недостатність супроводжується розладами біохімічних та фізіологічних процесів і
виникненням специфічної патології.
◇Основні причини і класифікація:
1)зменшення надходження певного вітаміну в організм у складі продуктів харчування — екзогенні/
аліментарні гіповітамінози.
2) порушення засвоєння певних вітамінів клітинами організму (внаслідок розладів їх всмоктування у
травному тракті або нездатності біохімічних систем організму включати вітамін в обмінні процеси,
зокрема внаслідок наявності їх структурних конкурентів — антивітамінів) — ендогенні
гіповітамінози.
3) збільшене виведення вітаміну з організму або підвищена його утилізація в біохімічних та
фізіологічних процесах (в період годування грудьми, вагітності, виснажливій фізичній праці,
екстремальних температурних умовах, тяжких інфекційних хворобах тощо).
◇Патогенез клінічних проявів при гіповітамінозі:
-порушення репродуктивної системи, підвищення проникності і ламкості капілярів( гіповітаміноз
вітаміна Е);
-ураження нервової системи, серцево-судинної системи с розвитком аритмій( гіповітаміноз В1);
-кровоточивість ясен, випадіння зубів, зниження імунітету( гіповітаміноз С);
-розвиток мегалобластної анемії, оніміння нижніх кінцівок, слабкість, випадіння волосся, діарея і
анорексія ( гіповітаміноз В12).
 84

60. Голодування: визначення, класифікація. Зовнішні та внутрішні причини

голодування. Характеристика порушень основного обміну та обміну речовин в
різні періоди повного голодування.
Голодування - це стан, що виникає тоді, коли організм зовсім не одержує харчових речовин або
одержує недостатню кількість їх, або не засвоює їх внаслідок хвороби.
За походженням: фізіологічне і патологічне.
Розрізняють: повне, неповне(кільк. недоїд.),часткове(якісне) голодування.
Періоди:
· 1.посил.витрачання вуглеводів; посил. катаболізму білків і гліконеогенезу; негативний азотистий
баланс.
· 2.переважне окиснення жирів;активізація обміну в жировій тканині;наростання концентрації
кетонових тіл у крові;негазовий ацидоз.
· 3.посилення розпаду білків життєво важливих органів;затримання води; розлад ферментних систем.
Зовнішні причини — відсутність їжі. Внутрішні причини — вади розвитку в дітей, захворювання
органів травної системи, інфекційні процеси, анорексія (патологічна відсутність апетиту).
Безпосередньою причиною, що зумовлює порушення обміну при голодуванні, є розлад ферментних
систем. Теплопродукція підтримується протягом усього періоду голодування на мінімальному рівні і
знижується до кінця третього періоду. Тепловіддача трохи скорочується. Інші життєві функції
організму протягом першого і другого періоду голодування також зберігаються в межах, близьких до
фізіологічних. Повне голодування без води відбувається так само, як і з вживанням води, але тяжче і
недовго (3–6 днів). Якщо вода не надходить ззовні, вона береться із тканин — це оксидаційна вода.
Неповне голодування (недоїдання) виникає частіше, ніж повне. Неповне - буває в тих випадках, коли
організм хронічно недоотримує з їжею необхідну для енергетичних витрат кількість енергії. У
зв’язку з тим, що таке голодування триває довго, розвиваються пристосувальні механізми. Основний
обмін знижується більше, ніж при повному голодуванні (на 30–35% проти 10–20%). Дихальний
коефіцієнт незначно знижується. Організм надзвичайно ощадливо витрачає енергетичні ресурси.
Повільно зменшується маса тіла, що іноді маскується затримкою води.

61. Патофізіологія неповного і часткового (якісного) голодування. Види, причини і

механізми проявів. Поняття про лікувальне голодування.

Неповне голодування виникає за умов, якщо організм впродовж тривалого часу не отримує з їжею
належну кількість енергії.
Оскільки таке голодування має хронічний характер, то розвиваються пристосувально-компенсаторні
механізми. Так, основний обмін знижується набагато більше – на 30-35%. Організм надзвичайно
економно витрачає енергетичні запаси. Маса тіла зменшується повільніше, ніж при повному
голодуванні, за рахунок затримки води в організмі. Внаслідок зменшення вмісту білків в крові
знижується онкотичний тиск, що приводить до розвитку набряків. Виникає гідремія, а також анемія,
брадикардія, зниження артеріального тиску, послаблюється дихання, пригнічується статевий
інстинкт. Знижується дихальний коефіцієнт. При неповному голодуванні виникають найтяжчі
деструктивні зміни в тканинах, ніж при повному, оскільки воно триває довше.

Часткове голодування спостерігається при недостатньому надходженні з їжею одного або кількох
харчових компонентів (білків, жирів, вуглеводів, вітамінів) за умов нормальної енергетичної цінності
їжі. Часто неповне голодування комбінується з частковим.
Вуглеводне голодування. Проявляється посиленням кетогенезу в печінці.
Жирове голодування в енергетичному відношенні може бути замінене вуглеводами і білками. Жири
є основним компонентом біологічних мембран, тому для забезпечення пластичних процесів
необхідно споживати не менше 5-6 г жиру, котрий містить незамінні жирні кислоти (арахідонову,
лінолеву, ліноленову). Слід також враховувати, що з жирами в організм поступають жиророзчинні
вітаміни.
 85

Білкове голодування виникає коли кількість білків, що потрапляють з їжею, не забезпечують

азотистої рівноваги, це приводить до від’ємного азотистого балансу. Стан білкового обміну
організму залежить не тільки від кількості білку, що поступає в організм, але і від якісного складу. За
відсутності навіть однієї незамінної амінокислоти (лейцин, ізолейцин, лізин, триптофан, фенілаланін,
метіонін, валін) встановлюється від’ємний азотистий баланс.
Водне і мінеральне голодування. Недостатня кількість води приводить до обезводнення клітин.
Загальний дефіцит в організмі води розподіляється між внутрішньо- і позаклітинними
секторами: 2/3 його приходиться на клітини, а 1/3 на позаклітинний рідинний простір. Тому
при недостатньому вмісті води першими симптомами гіперосмолярності виступають не ознаки
дефіциту об’єму позаклітинної рідини і гіповолемії, а прояви обезводнення клітин головного
мозку – затьмарення свідомості, підвищеним роздратуванням, гіперрефлексія, судоми, кома.
Водне голодування спричинює найтяжчі зміни в організмі. В організмі активізуються
катаболічні процеси, накопичуються продукти розпаду, розвивається інтоксикація.

62. Білково-калорійна недостатність, форми. Патогенез основних клінічних

проявів.
Білково-калорійна недостатність. При неповному голодуванні у вигляді білково-калорійної
недостатності спостерігається різке зниження вмісту білків крові, набуває розвиток анемія і
лейкопенія, виникає голодний набряк, депресія.
Механізми:
1. Енергетична недостатність призводить до зменшення основного обміну, що виявляє себе
зниженням температури тіла (гіпотермією)
2. Недостатнє надходження в організм білків призводить до порушення білковосинтезуючої функції
печінки. Це у свою чергу призводить до гіпопротеїнемії, яка стає причиною розвитку онкотичних
набряків.
3. Унаслідок дефіциту енергії та амінокислот, необхідних для побудови білків розвиваються
атрофічні зміни внутрішніх органів і тканин, які проявляють себе атрофічними синдромами:
А) уповільнення розумового розвитку у дітей
Б) Затримка фізичного розвитку, падіння рухової активності (гіподинамія), розвиток м’язової
слабкості.
В) Розвиток артеріальної гіпотензії
Г) Порушення процесів травлення і всмоктування поживних речовин у кишках
Д) Пригнічення еритропоезу, внаслідок якого розвивається анемія
Е) Зменшення специфічної та неспецифічної резистентності організму, як наслідок – збільшення
чутливості організму до інфекцій.
Найпоширенішими формами білково-калорійної недостатності є: - Квашіоркор.
На перше місце виступає білкова недостатність, при чому енергетична цінність споживаної їжі може
бути достатньою. Через порушення білоксинтезуючої функції печінки розвивається гіпоальбумінемія
та зумовлені нею генералізовані набряки (нижніх кінцівок, обличчя), асцит. Характерними є
ураження шкіри з зонами гіпо- та гіперпігментації, з ділянками десквамації епітелію (дитяча
пелагра). Вважається, що в розвитку цих проявів має значення стан авітамінозу, який майже завжди
супроводжує білково-калорійну недостатність.
- Аліментарний маразм. У його розвитку на перший план виходить тяжка калорійна
недостатність. Маса тіла падає майже на 60% від відповідної віку, зросту і статі. Різко
порушується ріст кісток, м’язова та підшкірна жирова тканина практично зникає. На
термінальній стадії відбувається розпад білків у життєво важливих внутрішніх органах. До
цього печінці вдається підтримати рівень білків плазми крові на нормальному, хоч і дещо
зниженому рівні, тому набряки, як правило, не розвиваються.

63. Гіпоксія: визначення, класифікація, етіологія, патогенез. Патологічні зміни і

пристосувальне-компенсаторні реакції при гіпоксії. Принципи терапії.
 86

Гіпоксія – це типовий патологічний процес, який виникає внаслідок

недостатнього постачання тканин киснем або недостатнього використання його
тканинами.

За участью О2 відбувается:
1. Тканине дихання - здійснюється у мітохондріях, завдяки дегідрогіназам, в
результаті вивільняються поживні речовини і окисне фосфорилювання.
2. Мікросомне окисненя - здійснюється у ЕПС, оксигенази приеднують О 2 до
субстрату, від к-сті атомів кисню розрізняють - монооксигенази (реакції
гідроксилювання) і діоксигенази (реакції детоксикації у печінці).
3. Реакції утворення піроксидів - здійснюється у пероксисомах (гранул.
нейтрофілів і макрофагів) мають значення в катаболізмі деяких сполук (амінокислот,
пуринів), а в лейкоцитах 1 з механізмів бактерицидності.
4. Пероксидне окиснення ліпідів - у нормі незначне; активуються при ушкодженні
клітин.

Етіологія:
5.
Гіпоксична (екзогенна) гіпоксія - ⇊ вмісту О2 у вдихуваному повітрі (при
знижені атм. тиску, високогір’я, закрите приміщення) — зменшення рО2 і рСО2
артеріальної крові ⇒ газовий алкалоз
6.
Дихальна (респіраторна) гіпоксія - порушення транспорту О2 з атмосфери у кров
— зменшення рО2, збільшення рСО2 артеріальної крові ⇒ газовий ацидоз
7.
Серцево-судинна (циркуляторна) гіпоксія - порушення загального і
периферичного кровообігу — збільшення АV різниці за О2
8.
Кров’яна (гемічна) гіпоксія - ⇊ кисневої ємності крові (анемія, інактивація
гемоглобіну)
9.
Тканина (гістотоксична) гіпоксія - порушення утилізації О2 клітинами
(пригнічення біологічного окиснення, роз’єднання окиснення і фосфорилювання)
— зменшення АV різниці і О2 збільшення венозної крові
Патогенез:
 87

Зменшення доставки О2 кров'ю:

a. ⇊ вмісту О2 в артеріальній крові (⇊ гемоглобіну здатного зв’язувати О2, ⇊
насичення гемоглобіну киснем);
б. ⇊ об'ємної швидкості течії крові в тканині (порушення перфузійного тиску в
судинах органа/тканин, ⇈ гемодинамічного опору судин);
в. ⇊ віддачі кисню гемоглобіном:
•
зміщення кривої дисоціації оксигемоглобіну — вліво [гемоглобін легше приєднує
О2 у капілярах легень, але гірше віддає], вправо [гемоглобін гірше приєднує О 2 у
капілярах легень, але краще віддає].

10.
Порушення дифузії О2 від капілярів до клітин.
Причинами порушення дифузії кисню в тканинах можуть бути:
~ зменшення коефіцієнта дифузії кисню (при відкладеннях у тканині ліпідів,
гіаліну, амілоїду, солей кальцію);
~ зменшення загальної площі поверхні капілярів при зменшенні їхньої кількості;
~ збільшення дифузійної відстані (при набряку);
~ зменшення напруги киснюв капілярах;
~ збільшення напруги кисню в клітинах.

11.
Посилене використання О2 клітинами.

Компенсаторні реакції організму - спрямовані на усунення гіпоксії, можна

поділити на чотири групи – дихальні, гемодинамічні, кров’яні і тканинні.
• Дихальні реакції проявляються у вигляді задишки з почащенням і поглибленням
дихання. Завдяки задишці збільшується легенева вентиляція (гіпервентиляції легень).
Вслід за надмірною і тривалою гіпервентиляцією настає гіпокапнія.
• До гемодинамічних компенсаторних реакцій належать:
а) тахікардія;
б) ⇈ ударного об’єму крові;
 88

в) ⇈ серцевого викиду (результат тахікардії і збільшення ударного об’єму);

г) прискорення кровотоку;
д) централізація кровообігу, тобто звуження периферичних судин і розширення
судин життєво важливих органів.
• Група кров’яних компенсаторних реакцій включає такі реакції:
а) еритроцитоз;
б) ⇈ гемоглобіну в еритроцитах;
в) ⇈ спорідненості гемоглобіну до кисню у легенях (зміщення кривої дисоціації
оксигемоглобіну вліво і вправо).
• Тканинні компенсаторні реакції:
а) ⇊ обміну речовин;
б) активація гліколізу;
в) активація ферментів дихального ланцюга.

64. Порушення загального об’єму крові: класифікація, причини та механізми

розвитку. Етіологія, патогенез крововтрати. Патогенез постгеморагічного
шоку.
Порушення об’єму циркулюючої крові (ОЦК)

Гіповолемія або гіперволемії -↓ або ↑ обсягу крові в порівнянні з нормою (нормоволемією).

Гіпо- та гіперволемію поділяють на:

• просту (зберігається нормальне співвідношення плазми і клітин крові),

• поліцитемічну (переважають клітини крові),
• олігоцитемічну (переважає плазма).
↓ Гіповолемія проста - зменшення ОЦК без зміни гематокриту. Виникає відразу
після гострої крововтрати і зберігається до тих пір, поки рідина не перейде з
тканини в кров.
↓ Гіповолемія олігоцитемічна - зменшення ОЦК з переважним зменшенням в ній
клітин - еритроцитів. Спостерігається при гострій крововтраті в тих випадках, коли
надходження крові і тканинної рідини в кровоносне русло не компенсує об'єм і
особливо склад крові.
↓ Гіповолемія поліцитемічна - зменшення ОЦК внаслідок зменшення обсягу
плазми при відносному збільшенні вмісту еритроцитів. Розвивається при
зневодненні організму (пронос, блювота, посилене потовиділення, гіпервентиляція),
шоці (вихід рідини в тканини в результаті підвищення проникності стінки судин).
↑ Гіперволемія проста - збільшення ОЦК при збереженні нормального співвідношення між
еритроцитами і плазмою. Виникає відразу ж після переливання великої кількості крові. Однак
 89

незабаром рідина залишає кровоносне русло, а еритроцити залишаються, що веде до згущення

крові. При посиленій фіз праці обумовлена надходженням в загальний кровотік крові з депо.
↑ Гіперволемія олігоцитемічна - збільшення ОЦК за рахунок плазми. Розвивається при затримці
води в організмі в зв'язку з захворюванням нирок, при введенні кровозамінників. Її можна
моделювати в експерименті шляхом в/в введення тваринам ізотонічного розчину натрію
хлориду.
↑Гіперволемія поліцитемічна - збільшення ОЦК за рахунок зростання кількості еритроцитів.
Спостерігається при зниженні атмосферного тиску, а також при різних захворюваннях, пов'язаних
з гіпоксією (порок серця, емфізема), і розглядається як компенсаторне явище. Однак !при хворобі
Вакеза! вона є наслідком пухлинного розростання клітин еритроцитарного ряду кісткового мозку.
Олігоцитемічна нормоволемія виникає при анемії внаслідок крововтрати (обсяг
крові нормалізувався за рахунок тканинної рідини, а кількість еритроцитів ще не
відновилась), гемолізу еритроцитів, порушення гемопоезу.
Поліцитемічна нормоволемія спостерігається при переливанні невеликих
кількостей еритроцитарної маси.

Крововтрата - це патологічний процес, що виникає внаслідок кровотечі і характеризується

складним комплексом патологічних порушень і компенсаторних реакцій, спрямованих проти
зменшення ОЦК і гіпоксії, обумовленої зниженням дихальної функції крові.
До етіологічних чинників, що викликають кровотечу, відносяться:
1) порушення цілісності судин при пораненні або ураженні патологічним процесом
(атеросклероз, пухлина, туберкульоз);
2) підвищення проникності судинної стінки (гостра променева хвороба);
3) зниження згортання крові (геморагічний діатез).

Стадії патогенезу гострої крововтрати:

I. Початкова стадія. Характеризується зменшенням ОЦК (проста гіповолемія), зниженням

АТ, гіпоксією переважно циркуляторного типу.
П. Компенсаторна стадія. Обумовлена включенням комплексу захисно- компенсаторних
реакцій, спрямованих на ліквідацію наслідків втрати крові.
Ш. Термінальна стадія. Характеризується наростанням патологічних змін в організмі аж до
смертельного результату. Розвивається при недостатності компенсаторних реакцій.

Захисно-компенсаторні реакції при крововтраті:

І. Зменшення обсягу судинного русла:

1) спазм артеріол шкіри, м'язів, органів травної системи;

2) відкриття артеріовенозних анастомозів зазначених органів і тканин в результаті спазму
прекапілярних сфінктерів;
3) веноконстрикція (скорочення гладких м'язів вен), що збільшує надходження крові до
серця і зменшує ємність венозного відділу кровообігу.
Патогенез відповідних змін:

а) зниження артеріального тиску → порушення барорецепторів → активація

симпатоадреналової системи → дія катехамінів на а-адренорецептори гладких м'язів артерій,
артеріол, прекапілярних сфінктерів і вен;
б) зменшення ОЦК і АТ: збудження волюмо- і барорецепторів → активація
нейросекреторних клітин гіпоталамуса, які продукують вазопресин → дія цього гормону на Vj-
 90

рецептори гладких м'язів судин з подальшою вазоконстрикцією;

в) зменшення ОЦК і активація симпатоадреналової системи: виділення клітинами
юкстагломерулярного апарату нирок реніну → активація ренін-ангіотензинової системи з
утворенням ангіотензину II → спазм гладких м'язів кровоносних судин.

ІІ. Збільшення ОЦК:

1) перехід тканинної рідини в кровоносні судини. В результаті зменшення ОЦК

зменшується гідростатичний тиск в капілярах, що призводить до зменшення фільтрації води в
артеріальній частині капілярів і збільшення реабсорбції рідини в венозній;
2) посилення реабсорбції води і іонів натрію в нирках:
а) дія вазопресину на peцептори епітелію дистальних звивистих канальців і збірних трубок
нирок, в результаті чого збільшується факультативна реабсорбція води;
б) активація ренін-ангіотензинової системи з подальшим виділенням альдостерону, який
підвищує реабсорбцію натрію в дистальних звивистих канальцях;
в) активація симпатоадреналової системи, що приводить до перерозподілу кровотоку між
судинами кортикальних і юкстамедулярних нефронів, в результаті чого зростає площа і
інтенсивність канальцевої реабсорбції води і натрію.
3) вихід крові з депо в кровоносне русло - активація симпатоадреналової системи і дія
катехоламінів на судини печінки, селезінки, підшкірної жирової клітковини.
ІІІ. Відновлення складу периферичної крові при крововтраті: розвивається внаслідок
гіпоксії нирок, результатом якої є утворення і надходження в кров великої кількості ниркових
еритропоетинів, які стимулюючи еритропоез, збільшують надходження молодих регенераторних
форм еритроцитів в периферичну кров.
Патологічні зміни при крововтраті:

1. Порушення системної гемодинаміки (зменшення ОЦК, зниження артеріального тиску) і

місцевого кровообігу (мікроциркуляції) аж до розвитку шоку.
2. Розвиток гострої постгеморагічної анемії.
3. Розвиток гіпоксії, спочатку циркуляторного, а потім гемічного типу
4. Розвиток метаболічного ацидозу за рахунок надходження в кров молочної кислоти в
зв’язку з виникненням гіпоксії.
5. Порушення екскреторної функції нирок: зниження інтенсивності фільтрації і розвиток
явищ гострої ниркової недостатності: оліго- і анурія, інтоксикація (азотемія).
Геморагічний шок - це шок, що виникає в результаті рясної гострої крововтрати.

Механизм: ↓ ОЦК → ↓АТ, порушення мікроциркуляції, розлади кровопостачання життєво важливих

органів (головного мозку, серця, нирок).

Наслідок: гіпоксія, ацидоз та інтоксикаціч, що ускладнює перебіг шоку, створює «зачаровані кола» в
його патогенезі та в кінцевому підсумку веде до смерті
 91

ІІ. Патологічна фізіологія органів і систем

1. Еритроцитози: визначення поняття, види, їх етіологія, патогенез.
Еритроцитоз - це ↑ в крові кіл-ті ерітроцитів понад 6*1012/л і концентрації гемоглобіну понад 170
г/л.
Абсолютний еритроцитоз - ↑еритроцитів і гемоглобіну в одиниці об'єму крові внаслідок
посилення еритропоезу.
1. Набутий абсолютний в результаті ↑ продукції еритропоетину переважно в нирках внаслідок
гіпоксії та ішемії, продукції еритпоетинів деякими пухлинами (гіпернефрома, рак печінки).
Розвивається при справжній поліцитемії (хворобі Вакеза), яка є різновидом хронічного лейкозу.
2. Спадковий абсолютний - генетично обумовлений дефект глобіну в молекулі гемоглобіну або
дефіцит в еритроцитах 2,3-дифосфогліцерата, що є регулятором оксигенації і дезоксигенації
гемоглобіну. ↑ спорідненість гемоглобіну до кисню і ↓ його віддача тканинам. Розвивається гіпоксія,
стимулюється продукція еритропоетинів, під впливом яких посилюється еритропоез.
Відносний еритроцитоз -↑ вмісту еритроцитів і гемоглобіну в одиниці об'єму крові внаслідок
зменшення обсягу плазми. Його розвиток пов'язаний з дією факторів, які зумовлюють зневоднення
організму або перерозподілення крові, що викликає поліцитемічну гіповолемію (наприклад, шок,
опіки).

2. Анемії: визначення поняття, принципи класифікації. Регенеративні,

дегенеративні, патологічні форми еритроцитів. Постгеморагічні анемії,
види, причини, патогенез, картина крові.
Анемія - це гематологічний синдром або самостійне захворювання, що характеризується ↓кількості
еритроцитів і (або) вмісту гемоглобіну в одиниці об'єму крові, а також якісними змінами
еритроцитів.
Класифікація:
I. За етіологією:
1) спадкові (напр, таласемія)
2) придбані (напр, хронічна постгеморагічна анемія)
IІ. За патогенезом:
1) постгеморагічні анемії (напр, анемія після гострої крововтрати)
2) гемолітичні анемії (напр, серповидноклітинна анемія)
3) анемії, зумовлені порушеннями еритропоезу (напр, залізодефіцитна)
III. За регенеративною здатністю червоного кісткового мозку:
1) регенераторні (гостра постгеморагічна анемія)
2) гіперрегенераторні (придбана гемолітична анемія)
3) гіпорегенераторні (залізодефіцитна анемія)
4) арегенераторні (апластична анемія)
IV. За колірним показником (КП):
1) нормохромні (цей варіант анемії свідчить про пропорційне, рівномірне зниженні Hb і еритроцитів
в одиниці об'єму крові, КП = 0,85-1,05; наприклад, гостра постгеморагічна анемія в перші кілька діб
після крововтрати);
2) гіпохромні (цей вид анемії свідчить про те, що кількість Hb знижена більше, ніж кількість
еритроцитів, КП 1,05; напр, В12- фолієводефіцитна анемія)
V. За типом кровотворення:
 92

1) анемії з еритробластичним типом кровотворення (залозодефіцитна анемія);

2) анемії з мегалобластичним типом кровотворення (В12-фолієводефіцитна анемія).
VI. За розміром еритроцитів:
1) нормоцитарні (≈ 7,1 – 7,9 мкм)
2) макроцитарні (>7,9 мкм)
3) мікроцитарні (< 7,1 мкм)
4) мегалоцитарні (> 12 мкм)
VIІ. За клінічним перебігом:
1) гострі (напр, анемія після гемотрансфузійного шоку)
2) хронічні (напр, гіпопластична анемія)
VIІІ. За ступенем тяжкості:
1) легкого ступеню (Hb 120-90 г/л, ер. – не нижче 3,0*1012/л)
2) середнього ступеню (Hb 90-70 г/л, ер. – не нижче 2,5*1012/л)
3) важкого ступеню (Hb < 70 г/л, ер. – нижче 2,5*1012/л)

ОЗНАКИ АНЕМІЙ
I.Гематологічні ознаки:
А) кількісні
• ↓ вмісту еритроцитів в одиниці об’єму крові (у ч >4*1012, у ж >3,5*1012 в л крові)
• ↓ концентрації гемоглобіну (у ч >130 г/л, у ж >120 г/л)
• ↓ гематокриту (у ч > 43 %, у ж > 40 %); • зміни кольорового показника (норма 0,85-1)
Б)якісні
✦ регенераторні форми еритроцитів (ретикулоцитів, поліхроматофілів, нормобластів)
✦ дегенеративні зміни у еритроцитах (анізоцитоз, пойкілоцитоз, гіпохромія, патологічні включення)
✦ клітини патологічної регенерації (мегалобластів, мегалоцитів)

ІІ.Загальні клінічні прояви:

• гіпоксією, що виникає при будь-якому виді анемії
• синдромами, що пов’язані з особливостями патогенезу кожного окремого виду анемії (напр, при
В12-фолієводефіцитній анемії - неврологічні розлади й ураження травної сист, при гемолітичній
анемії - жовтяниця)

РЕГЕНЕРАТОРНІ ФОРМИ ЕРИТРОЦИТІВ ( молоді незрілі еритроцити )

Причини: ↑ проникності кісткового мозку, посилена регенерація
ФОРМИ
1.Ретикулоцити ( норма 0,2-2% ) - без’ядерні клітини брудно-зеленого забарвлення із чорними
включеннями у вигляді гранул. ↑ при ↑ регенерації клітин червоного паростка
2.Поліхроматофільні - без’ядерні клітинами, цитоплазма яких виявляє властивість
поліхроматофілії, тобто сприймає як кислотні, так і основні барвники. Виявляються при фарбуванні
за Романовським - Гімза.
3.Нормобласти ( в нормі не повинні бути !!!! ) (ацидофільні, поліхроматофільні, базофільні) -
ядерні попередники еритроцитів. Містяться тільки в червоному кістковому мозку.

ДЕГЕНЕРАТОРНІ ФОРМИ ЕРИТРОЦИТІВ ( - якісні зміни )

1.Анізоцитоз - зміна величини. Макроцити – діаметр понад 8 мкм і мікроцитів - клітин, діаметр яких
менший 6,5 мкм (НОРМА 7,2 мкм)
2.Пойкілоцитоз – зміна форми. Можуть з’являтися грушоподібні, витягнуті, серпоподібні, овальні
еритроцити, клітини сферичної форми (сфероцити).
3.Зміна забарвлення ( залежить від вмісту в них гемоглобіну ). Інтенсивно забарвлені - гіперхромні,
із блідим забарвленням - гіпохромними. Еритроцити, у яких забарвлена у вигляді кільця тільки
периферична частина, де міститься гемоглобін, а в центрі — просвітління, мають назву анулоцитів.
Різна інтенсивність забарвлення - анізохромія.
4. Патологічні включення
 93

-тільця Жоллі - залишки ядерної субстанції

-кільця Кебота - залишки ядерної оболонки
-тільця Гайнца - преципітати денатурованого гемоглобіну
-базофільна зернистість - скупчення базофільної речовини цитоплазми, що свідчать про токсичне
ураження червоного кісткового мозку

КЛІТИНИ ПАТОЛОЛОГІЧНОЇ РЕГЕНЕРАЦІЇ ( при зміні типу кровотворення з

еритробластичного на мегалобластичний ) Характерно для мегалобластичних анемій, зокрема В12-
фолієводефіцитної анемії.
1.Мегалобласти — дуже великі клітини (діаметром 12-15 мкм) з базофільною, поліхроматофільною
або ацидофільною цитоплазмою, що містять велике, зазвичай ексцентрично розташоване ядро з
ніжною хроматиновою ґраткою
2.Мегалоцити - без’ядерні клітини, які утв при дозріванні мегалобластів. Мають діаметр 10-12 мкм і
більше, зазвичай інтенсивно забарвлені, злегка овальної форми, без властивого еритроцитам
просвітління в центральній частині.

Постгеморагічні анемії
-гостра
-хронічна
Гостра постгеморагічна виникає після одномоментної, швидкої, масивної крововтрати. При
пораненні великих судин, кровотечах з внутрішніх органів

Стадії гострої постгеморагічної анемії:

1) У перший час після гострої крововтрати (1-2 доба)
• рівень гемоглобіну та еритроцитів не змінюється - компенсується надходженням до циркуляції
депонованої крові
• колірний показник (КП) в межах норми (нормохромна анемія)
• можливий лейкоцитом з зсувом вліво та тромбоцитоз
2) Через 2-3 дні після крововтрати к-сть еритроцитів ↓ за рахунок надходження тканинної рідини в
судини (відносна еритропенія) і руйнування еритроцитів в клітинах системи мононуклеарних
фагоцитів (абсолютна еритропенія).
• КП не змінюється
3) На 4-5 день посилюється еритропоез за рахунок зростання при гіпоксії вироблення еритропоетину.
У крові збільшується кількість поліхроматофільних еритроцитів, ретикулоцитів, з'являються
нормобласти (регенераторна анемія), КП знижується (гіпохромна анемія), тому що ускорена
регенерація випереджає дозрівання клітин, які не встигають втрачати ознаки своєї незрілості (ядро,
гранули) і насичуватися Hb. Крім того гостра крововтрата призведе до дефіциту заліза і зниження
синтезу гема.

ЕТІОЛОГІЯ: через деструктивні зміни в органах, ерозії, виразки, поліпи, розпадаючі пухлини,
ураження судин. Травматичні кровотечі, геморагії, прийом антикоагулянтів.

ПАТОГЕНЕЗ. Напр є травматична кровотеча (гіповолемія) -> на ↓ОЦК реагують барорецептори і

рецеп розтягування (у серцевих камерах) -> вони будут забезпечувати виділення вазопресину (та
вазоактивні гормони) -> тоді береться рідина з позасудиного простору до внутрішньосудинного
простору, призводячи до гемодилюціі -> гіповолемія усувається та поступово перетворюється на
анемію. [компеннсаторний механізм який призводить до анемій]

Хронічні постгеморагічні анемії при невеликих за обсягом, але частих і тривалих кровотечах (при
виразковій хворобі шлунка, геморої, гіперполіменореї ), при порушенні гемостазу (геморагічний
діатез). Картина крові: сильна гіпохромія еритроцитів, яка свідчить про різке зниження синтезу Hb
через дефіцит заліза, мікроцитоз, гіпорегенераторна.
 94

3. Гемолітичні анемії, класифікація; причини та механізми гемолізу

еритроцитів. Клінічна та гематологічна характеристика різних видів
гемолітичних анемій.
Гемолітичні анемії - переважання процесів руйнування еритроцитів над процесом їх
утворення.
ПРИЧИНИ: придбані, спадкові зміни метаболізму і структури мембрани, строми еритроцитів або
молекул Hb; шкідливою дією фізичних, хімічних, біологічних гемолітичних факторів на мембрану
еритроцитів; уповільненням руху еритроцитів в міжсинусових просторах селезінки, що сприяє їх
руйнуванню макрофагоцитами; посиленням активності макрофагоцитів.

Види гемолізу:

- внутрішньосудинний гемоліз виникає в кровоносних судинах під дією факторів, що

ушкоджують еритроцити: а) фактори фізичної природи (механічна травма, іонізуюча радіація,
ультразвук, температура); б) хімічні агенти (гемолітичні отрути); в) біологічні чинники (збудники
інфекційних захворювань, токсини, ферменти); г) імунні чинники (антитіла).
Механізми внутрішньосудинного гемолізу.

I. Механічний гемоліз. Виникає внаслідок механічного руйнування мембран еритроцитів,

наприклад, при роздавлюванні еритроцитів у судинах стопи (маршовий гемоліз).
II. Осмотичний гемоліз. Виникає тоді, коли осмотичний тиск всередині еритроцита більше,
ніж осмотичний тиск плазми крові. В цьому випадку вода за законами осмосу надходить в
еритроцит, обсяг його зростає, і в кінцевому підсумку відбувається розрив мембрани.
III. Окислювальний гемоліз. Розвивається внаслідок вільнорадикального окислення ліпідів і
білків плазматичної мембрани еритроцитів. Результатом цього є збільшення проникності
еритроцитарної мембрани, що в подальшому веде до реалізації осмотичного механізму гемолізу.
IV. Детергентний гемоліз. Пов'язаний з розчиненням ліпідних компонентів мембрани
еритроцитів речовинами-детергентами. Цей вид гемолізу викликають жовчні кислоти (холемічного
синдром), жиророзчинні хімічні агенти, деякі токсини бактерій.
V. Комплемснтзалежний гемоліз, обумовлений руйнуванням мембрани еритроцитів
активним комплементом. Цей механізм лежить в основі імунного гемолізу.
- внутрішньоклітинний гемоліз внаслідок поглинання і перетравлення еритроцитів
макрофагами. Причини: а) поява дефектних еритроцитів. Зменшення пластичності еритроцитів, здатності їх до
деформації; б) поява на поверхні еритроцитів хімічних груп, здатних специфічно взаємодіяти з рецепторами
макрофагів. Такі групи виявляються при старінні еритроцитів, а також при фіксації на їх поверхні антитіл; в)
гіперспленізм - збільшення фагоцитарної активності макрофагів селезінки.

СПАДКОВІ гемолітичні анемії

Мембранопатії: порушення структури оболонки зі зміною форми (спадковий мікросфероцитоз або
анемія Мінковского-Шоффара, спадковий овалоцитоз). Тип успадкування - аутосомно-домінантний.
Спадковий дефект мембранних білків еритроцитів - спектрину та анкерину ⇉↑проникність
еритроцитарної мембрани для іонів натрію⇉еритроцити набувають сферичної форми. Сфероцити.
втрачають свою здатність до деформації і тому не можуть проходити через вузькі межендотеліальні
щілини венозних синусів селезінки і на тривалий час затримуються в ній. Макрофаги селезінки
фрагментують частину мембрани еритроцитів і перетворюють їх в мікросфероцити. При
наступних проходження мікросфероцитів через селезінку макрофаги повністю фагоцитують змінені
еритроцити -
відбувається внутрішньоклітинний гемоліз.
 95

1. Ферментопатії: дефіцит ферментів пентозо-фосфатного циклу, гліколізу, у т и л і

з а ц і ї АТФ т а ф е рм е н т і в ц и к л у гл у т ат і о н а ( г л ю к о з о -6- фо с фат -
дегідрогеназодефіцитна анемія).
2. Гемоглобінопатії:

а) спадковий дефект синтезу ланцюгів молекул глобіну (α- і β-таласемія). Таласемії є

спадково зумовленими гемолітичними анеміями з внутрішньоклітинним гемолізом. Якщо
порушується синтез α-ланцюгів⇉α-таласемія. При цьому не утворюється HbA1, HbA2 і HbF, а
з'являються патологічні форми гемоглобіну: у дорослих - HbН, а у новонароджених - HbBart, які
нестабільні, тому легко випадають в осад, внаслідок чого еритроцити набувають форму мішеней.
Змінені еритроцити фагоцитуються макрофагами - розвивається внутрішньоклітинний гемоліз.
При β-таласемії (хвороба Кулі) порушений синтез β-ланцюгів молекул гемоглобіну. Тому
HbA1 відсутній, компенсаторно збільшується утворення HbA2. У новонароджених синтез HbF не
порушений.
б) спадковий дефект первинної структури глобіну (серповидноклітинна анемія). β-ланцюзі
молекули гемоглобіну в 6-му положенні від N-кінця глутамінова кислота заміщена на валін⇉
поява патологічної форми гемоглобіну - HbS⇉ призводить до випадання його в осад з утворенням
кристалів, що деформують еритроцити. Як наслідок, еритроцити не проходять через вузькі
капіляри і межендотеліальний простір венозних синусів селезінки і інтенсивно фагоцитуються
макрофагами (внутрішньоклітинний гемоліз).
Картина крові при спадкових гемолітичних анеміях: ↑ регенерація еритроцитарного
паростка, але еритропоез часто може бути не ефективним (коли в кістковому мозку руйнуються
ядерні форми еритроцитів). В мазку крові, поряд з регенеративними формами (високий
ретикулоцитоз, поліхроматофілія, поодинокі ядерні форми еритроцитів), знаходяться
дегенеративно змінені клітини (наприклад, мікросфероцити при хворобі Мінковського-
Шоффара).

ПРИДБАНІ гемолітичні анемії

а) токсична (гемолітичні отрути: сполуки миш'яку, свинцю; токсини збудників інфекцій:
гемолітичний стрептокок, анаеробний малярійний плазмодій, зміїна, бджолина отрута);
б) імунна (переливання несумісної крові, Rh-несумісність матері і плоду; утворення аутоантитіл
проти власних еритроцитів при зміні їх антигенних властивостей під впливом ліків, вірусів).

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Гемолітична хвороба новонароджених - це хвороба, яка виникає в результаті гемолізу еритроцитів плоду і
новонародженого, викликаного антитілами матері. Найбільш часто зустрічаються два варіанти гемолітичної хвороби
новонароджених: резус-конфлікт і АВО-конфлікт.
Резус-конфлікт. Розвивається в разі вагітності Rh--матері Rh+-плодом (найчастіше при повторній вагітності).
Спочатку виникає імунізація матері Rh+-еритроцитами плода, які можуть потрапляти в організм матері під час пологів
або при дефектах плаценти. У відповідь на надходження Rh+-еритроцитів в організмі матері синтезуються антитіла
проти D-антигену. Ці антитіла (IgG) здатні проникати через плаценту в організм плоду і викликати гемоліз його
еритроцитів.
АВО-конфлікт. Найчастіше виникає в ситуаціях, коли мати має групу крові 0 (І), а плід - А (ІІ) або В (ІІІ).
Нормальні ізоаглютиніни в системі АВО належать до класу IgM. Ці антитіла не проникають через плаценту і тому не
може бути причиною АВО- конфлікту. Однак у 10% здорових людей, які мають групу крові 0 (І), є антитіла проти
аглютиногенів А і В, представлені IgG. Наявність цих антитіл не залежить від попередньої імунізації. Аглютиніни IgG
проникають через плаценту і можуть викликати гемоліз еритроцитів плода з групами крові А (ІІ), В (ІІІ). Серед дітей-
первістків гемолітична анемія як результат АВО-конфлікту буває з такою ж частотою, як і у дітей, народжених після
других, третіх і наступних пологів, на відміну від резус-конфлікту, де частота гемолітичної анемії збільшується зі
збільшенням кількості пологів.
•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

в) механічна (механічне пошкодження еритроцитів при протезуванні судин,

клапанів);
г) придбані мембранопатії - виникають внаслідок придбаних в процесі індивідуального розвитку
 96

дефектів мембран еритроцитів. ( пароксизмальна нічна гемоглобінурія - виникає соматична

мутація кровотворних клітин ⇉з'являються аномальні популяції еритроцитів, лейкоцитів,
тромбоцитів з дефектами мембрани, які пов'язані зі зміною співвідношення жирних кислот (↓ вміст
ненасичених, ↑ насичених жирних кислот). Еритроцити набувають здатність фіксувати
комплемент, що є передумовою комплемент залежного гемолізу. Зменшення рН середовища є
чинником, що провокує внутрішньосудинний гемоліз. Цим пояснюється той факт, що руйнування
еритроцитів розвивається найчастіше вночі (в нічний час рН крові дещо зменшується).

Картина крові при придбаних гемолітичних анеміях: по типу кровотворення -

нормобластичні, по регенераторній здатності кісткового мозку - гіперрегенераторні, по КП -
нормохромні. Ступінь зменшення кількості еритроцитів і гемоглобіну залежить від інтенсивності
гемолізу. В мазку крові виявляють клітини фізіологічної регенерації і дегенеративно змінені
еритроцити (пойкілоцитоз, анізоцитоз). Поява великої кількості еритробластів і нормобластів
характерно для гемолітичної хвороби новонароджених.

Клінічні ознаки і синдроми при гемолітичних анеміях:

1. Гіпоксія. Обумовлена анемією і проявляється різкою слабкістю, неприємними

відчуттями в області серця, серцебиттям, задишкою.
2. Гемолітична жовтяниця.
3. Посилене утворення жовчних каменів, особливо білірубінових. Пояснюється значним
збільшенням вмісту білірубіну в жовчі і збільшенням її в'язкості.
4. Гемоглобінурія. Якщо немає можливості зв’язати весь гемоглобін, який звільняється зі
зруйнованих еритроцитів, з білком плазми крові гаптоглобіном, то некон’югованний гемоглобін
проходить через нирковий фільтр і з'являється в сечі.
5. Спленомегалія - збільшення селезінки. Характерно для внутрішньоклітинного
механізму гемолізу еритроцитів. В основі цього явища лежить підвищення функціональної
активності макрофагів, що викликає інтенсивну їх проліферацію. Спленомегалія часто
супроводжується збільшенням печінки (проліферація печінкових макрофагів).
6. Гемосидероз - відкладення гемосидерину в макрофагах.
7. Порушення мікроциркуляції. Часто виникають при інтенсивному гемолізі і обумовлені
розвитком ДВС-синдрому.
2. Гарячка. Розвивається в результаті різкої активації фагоцитарної функції макрофагів,
внаслідок чого вони виділяють інтерлейкін-1

4. Залізодефіцитні анемії: причини і механізми розвитку, типові зміни

периферичної крові, патогенез основних клінічних проявів. Залізорефрактерні
анемії.
Залізодефіцитна анемія - це анемія викликана нестачею заліза в організмі в результаті
порушення балансу між його надходженням, споживанням і втратою.
Етіологія:

1. Хронічні крововтрати, що призводять до втрати заліза разом з еритроцитами.

2. Підвищена потреба в залізі (в період росту, дозрівання, вагітності, лактації).
3. Аліментарна недостатність заліза.
4. Не засвоєння заліза:
а) при ахлоргідрії (соляна кислота іонізує залізо, що необхідно для його засвоєння);
б) при авітамінозі вітаміну C (вітамін C стабілізує залізо в двухвалентній формі,
бо трьохвалетне не засвоюється);
в) при ентеритах і резекції тонкої кишки.
5. Порушення транспорту заліза (дефіцит трансферину при ураженнях печінки).
 97

6. Недостатня утилізація заліза з його резерву (при інфекції, інтоксикації).

7. Порушення депонування заліза (дефіцит феритину при гепатитах, цирозах).

Патогенез: при недостатності заліза в організмі порушується його включення в еритроцити

⇉ ↓ синтез гема і глобіну, ↓активність деяких ферментів в еритроцитах ⇉ ↑чутливості до
окислювачів. Тривалість життя еритроцитів зменшується.
Дефіцит заліза ⇉ ↓ міоглобіну і активності залізовмісних чинників тканинного дихання⇉
гемічна анемічна гіпоксія ⇉ атрофічні і дистрофічних процеси в тканинах і органах (особливо в
шлунково-кишковому тракті і міокарді).
Картина крові: анемія нормобластична, гіпохромна, спостерігається анізоцитоз
(мікроцитоз), анемія може бути спочатку регенераторною, а потім гіпорегенераторною.

Залізорефрактерні анемії - анемії, що мають ознаки залізодефіцитних, проте погано піддаються

або зовсім не піддаються лікуванню введенням препаратів заліза ззовні (звідси назва - рефрактерні).
ПРИЧИНИ: спадково зумовленими і виникають унаслідок мутацій генів.
1) залізорефрактерна анемія з дефіцитом заліза, відома як IRIDA (iron-refractory iron deficiency
anemia)
2) залізорефрактерна анемія з надлишком заліза

Залізорефрактерна анемія з дефіцитом заліза (IRIDA) - дефіцит заліза, який не може бути
ліквідований пероральним введенням препаратів. Тільки внутрішньовенне застосування лікарських
форм заліза дає певний лікувальний ефект.
ПРИЧИНА: мутації генів, продукти яких причетні до всмоктування заліза в тонкому кишечнику,
мутації мембранного ферменту гепатоцитів - матриптази-2
МЕХ. ДІЇ
Мутації гена матриптази-2 ⇉ гемоювелін не розщеплюється, а як корецептор зв’язується з
клітинними рецепторами і разом з ними взаємодіє із сигнальними молекулами ⇉ посилюється
експресії гена гепцидину ⇉ порушується всмоктування заліза у дванадцятипалій кишці та
вивільнення його з гепатоцитів і макрофагів.

Залізорефрактерна анемія з надлишком заліза – в результаті порушеного введення заліза в гем

при ↓ активності ферментів, що каталізують синтез порфіринів і гему.
ПРИЧИНИ:
а) генетично обумовлене ↓ активності декарбоксилази копропорфіриногену - ферменту, що
забезпечує один з кінцевих етапів синтезу гему (успадковується рецесивно, зчеплено з Х-
хромосомою)
б) ↓ вмісту піридоксальфосфату - активної форми вітаміну В6 , унаслідок чого залізо, що міститься
в мітохондріях еритробластів, не може бути введене в гем
в) блокада свинцем сульфгідрильних груп ферментів, що беруть участь у синтезі гему (буває при
побутовому й виробничому отруєнні свинцем)
МЕХ. ДІЇ
↓ активності ферментів, що беруть участь в утворенні порфіринів і гему⇉↓ утилізації заліза й
порушення синтезу гемоглобіну, що викликає недостатність еритропоезу і розвиток гіпохромної
анемії з низьким вмістом гемоглобіну.
Порушення використання заліза веде до вторинного гемохроматозу: ↑вміст сироваткового заліза,
воно відкладається у внутрішніх органах у складі гемосидерину (гемосидероз), вторинно
розростається сполучна тканина, розвивається цироз печінки, порушуються функції багатьох
 98

органів (серця, підшлункової залози, суглобів ).

5. Причини виникнення і механізми розвитку недостатності вітаміну В12 та

фолієвої кислоти. Характеристика загальних порушень в організмі при
дефіциті вітаміну В12 та/або фолієвої кислоти. Гематологічна
характеристика вітамін В12- та фолієводефіцитних анемій.
B12-дефіцитна і фолієводефіцитна анемія - анемії пов'язані з порушенням синтезу
нуклеїнових кислот і заміною нормобластичного типу кровотворення мегалобластичним через
нестачу в організмі вітаміну B12 і фолієвої кислоти.

Етіологія:

1. Нестача вітаміну в їжі.

2. Не засвоєння вітаміну B12 в шлунку, що може бути пов'язано з порушенням функції
фундального відділу шлунка, який виробляє гастромукопротеїн (вітамін B12 засвоюється в
комплексі з гастромукопротеїном). Порушення функції обкладових клітин викликається впливом
на них аутоантитіл (перніціозна анемія або Аддісона-Бірмера). Крім того, подібний стан може
виникнути після резекції шлунка.
3. Не засвоєння вітаміну B12 в кишечнику (при резекції тонкої кишки, пухлини,
дифілоботріозі, алкоголізмі).
4. Підвищені витрати вітамінів при вагітності.
5. Порушення депонування вітамінів в печінці при її дифузному ураженні.

Патогенез. Дефіцит вітаміну B12 і фолієвої кислоти, що беруть участь в утворенні тиміну,
що входить до складу ДНК, знижує швидкість її утворення. Уповільнення реплікації ДНК
насамперед помітно в тканинах, де в нормі поділ клітин відбувається найбільш часто - в клітинах
крові і епітелію шлунково-кишкового тракту. Порушення клітинного ділення⇉ формування
великих клітин крові: мегалоцитів, мегалобластів, гігантських мегакаріоцитів. Дозрівання
мегалобластів до мегалоцитів супроводжується порушенням енуклеації (про це свідчать поява в
мегалоцитах тілець Жоллі (залишки ядра) і кілець Кебота (залишки ядерної облонки)). Наявність
великої кількості мегалобластів і мегалоцитів, насичених гемоглобіном, обумовлює гіперхромію
(КП> 1.05).
Звичайне фізіологічне злущування епітелію шлунково-кишкового тракту через
порушення клітинного ділення не відновлюється ⇉ атрофічно-запальні процеси в епітелії всього
шлунково-кишкового тракту. При цьому всмоктування вітамінів ще більше порушується.
Нестача вітаміну B12 ⇉ накопичується метилмалонова кислота, яка токсична для нервових
клітин, в нервових волокнах синтезуються жирні кислоти зі зміненою структурою, що
відбивається на синтезі мієліну і призводить до пошкодження аксона. Розвивається дегенерація
задніх і бічних стовпів спинного мозку (фунікулярний мієлоз), уражаються черепно-мозкові і
периферичні нерви.

Картина крові: анемії мегалобластичні, гіперхромні, макроцитарні. В мазку крові

з'являються мегалоцити і мегалобласти, виявляється пойкілоцитоз, анізоцитоз, зменшується
кількість ретикулоцитів, спостерігається тромбоцитопенія і лейкоцитопенія.

Клінічні прояви
1. Гематологічний синдром - панцитопенія
2. Ураження травного каналу - запально-атрофічні зміни в епітелії язика (глосит) та у слизових
оболонках порожнини рота (стоматит), стравоходу (езофагіт), шлунка (ахілічний гастрит), тонких
кишок (дуоденіт, ентерит)
 99

3. Неврологічний синдром - ураження задніх і бічних стовпів спинного мозку, зумовлені

дегенерацією мієліну (фунікулярний мієлоз) ⇉ поява рухових (спастичні парези), сенсорних (тяжкі
парестезії, сенсорна атаксія) розладів, найчастіше в нижніх кінцівках.

Перніціозна анемія (анемія Аддісона - Бірмера) - однин із варіантів В12-дефіцитної анемії.

Недостатність внут фактора Кастла ⇉ неможле всмоктування вітаміну В12 у тонких кишках.
ПРИЧИНА: хронічний атрофічний гастрит.
Тому що відбувається:
-↓ кількості парієтальних клітин, що утворюють внутрішній фактор Кастла⇉виснаження депо
вітаміну В12 у печінці
-виявлення імуноглобулінів: антитіла, що блокують зв’язування внутрішнього фактора Кастла з
вітаміном

ОСОБЛИВІСТЬ Введення препаратів ціанокобаламіну усуває всі клінічні прояви хвороби, окрім
хронічного атрофічного гастриту!!!!

6. Лейкоцитози: види, причини і механізми розвитку. Супутні ядерні зрушення

нейтрофільних гранулоцитів. Лейкемоїдні реакції.
НОРМА ЛЕЙКОЦИТІВ 4,0*109/л-9,0*109/л.
Лейкоцитоз - це ↑ к-сті лейкоцитів в одиниці об'єму крові понад 10х109/л.
Класифікація
I. Залежно від причин : фізіологічний, патологічний
• Фізіологічний - є фізіологічною реакцією організму на сильні емоції (емоціогенний), під час
інтенсивної фізичної роботи (міогенний), після прийому їжі (аліментарний), при переході людини
з горизонтального у вертикальне положення, у вагітних та новонароджених.
• Патологічний пов'язаний з протіканням в організмі патологічного процесу при інфекційних
захворюваннях, запальних і алергічних процесах, інтоксикації екзо- і ендогенного походження.
ІІ. Абсолютний і відносним
Абсолютний - ↑ абсолютної к-сті лейкоцитів в одиниці об'єму крові.
Відносний, коли ↑ вміст окремих форм лейкоцитів у периферійній крові
III. За патогенезом:
а) реактивний, який виникає як реакція червоного кісткового мозку на патогенний вплив при
інфекційних захворюваннях, запаленні, дії низьких доз токсичних речовин.
Патогенез: посилення проліферації і дозрівання лейкоцитів у червоному кістковому мозку під
дією лейкопоетинів; ↑ переходу резервних лейкоцитів з червоного кісткового мозку за
допомогою інтерлейкіну-1 і бактеріальних ендотоксинів, що ↑ проникність стінки кровоносних
судин червоного кісткового мозку.
б) перерозподільний, в результаті переходу лейкоцитів з пристінкового пулу в циркулюючий.
Більшість форм фізіологічного лейкоцитозу за механізмом свого розвитку є перерозподільними.
Його особливостями є: а) короткочасний характер з швидким поверненням кількості лейкоцитів
до норми після закінчення дії причини; б) збереження нормального кількісного співвідношення
різних видів лейкоцитів (лейкоцитарна формула не змінюється); в) відсутність дегенеративних
змін лейкоцитів.
в) пухлинного походження.
IV. Залежно від видів лейкоцитів, вміст яких в крові збільшено:
а) нейтрофільний лейкоцитоз – спостерігається при: гнійно-запальних процесах, важкій гіпоксії
(гостра крововтрата, гострий гемоліз), ендогенній інтоксикації (уремії);
б) еозінофільний лейкоцитоз – виникає при: алергічних реакціях I типу, гельмінтозах,
хронічному мієлолейкозі;
в) базофільний лейкоцитоз – виявляється при: хронічному мієлолейкозі, гемофілії, хворобі Вакеза
(поліцитемії); г) лімфоцитарний лейкоцитоз – спостерігається при: гострих інфекційних
захворюваннях (коклюш, вірусний гепатит), хронічних інфекційних хворобах (туберкульоз,
сифіліс, бруцельоз), хронічному лімфолейкозі;
 100

д) моноцитарний лейкоцитоз – характерний для: хронічних інфекцій (туберкульоз, бруцельоз),

інфекційного мононуклеозу, інфекцій, викликаних рикетсіями і найпростішими (висипний тиф,
малярія).
Лейкоцитарна формула – співвідношення зрілих та не зрілих.
Незрілі форми – в лівій частині, зрілі – в правій частині.
ЗСУВ ВПРАВО - переважають нейтрофіли з великою кількістю сегментів.
ЗСУВ ВЛІВО – переважають молоді нейтрофіли гранулоцити.
Різновиди ядерного зсуву вліво:
1. Регенеративний зсув є показником реактивної активації гранулоцитопоезу.
2. Гіперрегенеративне зрушення відображає надмірну гіперплазію лейкопоетичної тканини з
порушенням дозрівання клітин і вираженим омолодженням складу крові.
3. Дегенеративний зсув свідчить про пригнічення і глибокі порушення лейкопоезу.
4. Регенеративно-дегенеративне зрушення спостерігається при гіперпродукції в кістковому
мозку патологічно змінених лейкоцитів і порушення їх дозрівання.

Лейкемоїдні реакції (ЛР) – патологычна реакцыя з боку «білої крові» у відповідь на який-небудь
подразник, на тлі різних захворювань і супроводжуються появою в периферичній крові незрілих
форм лейкоцитів.

Лейкемоїдні реакції мієлоїдного типу можуть спостерігатися при різних інфекціях (сепсис,
туберкульоз, гнійні процеси, крупозне запалення легенів, скарлатина, епідемічний паротит,
дизентерія), інтоксикаціях (лікувальна, у тому числі сульфаніламідними препаратами, азотемічна
уремія), лімфогранулематозі, метастазах пухлин у кістковий мозок, іонізуючої радіації
(променева терапія).

Патогоенез: відбувається активація нормального гемопоезу та надходження в кров надлишку

формених елементів (реактивна гіперплазія лейкопоетичної тканини) та вихід в периферичну
кров незрілих форм клітин крові

7. Лейкопенії: види, причини і механізми розвитку. Агранулоцитоз.

Нейтропенія. Супутні ядерні зрушення нейтрофільних гранулоцитів.
Лейкопенія - це зменшення кількості лейкоцитів в периферичної крові нижче 4*109/л.
Класифікація:
I. За походженням: набуті, спадкові. Набуті можуть бути обумовлені дією фізичних
(іонізуюча радіація), хімічних (бензол, цитостатики, лікарські препарати), біологічних (віруси
гепатиту, інфекційного мононуклеозу) і імунних факторів.
Приклад спадкових лейкопеній є нейтропенія Костмана, спадкова нейтропенія аутосомно-
домінантного типу, синдром «ледачих лейкоцитів».
II. По виду лейкоцитів, кількість яких ↓: а) нейтропенію; б) лімфопенію; в) еозінопенію
III. По патогенезу :
а) лейкопенії, зумовлені порушенням надходження лейкоцитів з червоного кісткового мозку в
кров.
Патогенез: пошкодження кровотворних клітин цитолітичного і антиметаболічного характеру;
порушення мітозу (неефективний лейкопоез) в зв’язку з дефіцитом вітаміну В12, фолієвої
кислоти та лейкопоетинів; порушення дозрівання лейкоцитів; порушення виходу лейкоцитів з
червоного кісткового мозку в кров; зменшення плацдарму лейкопоезу.
б) лейкопенії, пов'язані зі скороченням часу перебування лейкоцитів в периферичній крові.
Патогенез: деструкція лейкоцитів, яка обумовлена аутоімунними механізмами та
гіперспленізмом (підвищенням фагоцитарної активності макрофагів селезінки); посилене
використання лейкоцитів; посилене виведення лейкоцитів з організму.
в) перерозподільні лейкопенії
 101

Агранулоцитоз - це клініко-гематологічний синдром, який характеризується різким

зменшенням вмісту нейтрофілів нижче 0,75*109/л при зменшенні загальної кількості
лейкоцитів нижче 1-109/л.
Патогенез:
а) Мієлотоксичне ураження червоного кісткового мозку;
б) Імунне руйнування клітин гранулоцитарного ряду антилейкоцитарними антитілами.
Агранулоцитоз супроводжується послабленням реактивності організму в зв'язку з
виключенням захисної функції лейкоцитів.

Нейтропенія –↓ вмісту нейтрофілів у крові.

Форми: мієлотоксична, імунна ( АБО мієлотоксичний та імунний агранулоцитоз )
↓ відсоток гранулоцитів у лейкоцитарній формулі⇉ ↑ відсотка агранулоцитів.
Патогенез: відбувається пригнічення кісткового мозку під впливом інфекційних, токсичних
агентів.
Лейкоцитарна формула – співвідношення зрілих та не зрілих.
Незрілі форми – в лівій частині, зрілі – в правій частині.
ЗСУВ ВПРАВО - переважають нейтрофіли з великою кількістю сегментів.
ЗСУВ ВЛІВО – переважають молоді нейтрофіли гранулоцити.
Різновиди ядерного зсуву вліво:
1. Регенеративний зсув є показником реактивної активації гранулоцитопоезу.
2. Гіперрегенеративне зрушення відображає надмірну гіперплазію лейкопоетичної тканини з
порушенням дозрівання клітин і вираженим омолодженням складу крові.
3. Дегенеративний зсув свідчить про пригнічення і глибокі порушення лейкопоезу.
4. Регенеративно-дегенеративне зрушення спостерігається при гіперпродукції в кістковому
мозку патологічно змінених лейкоцитів і порушення їх дозрівання.

8. Лейкози: визначення поняття, принципи класифікації. Етіологія лейкозів.

Аномалії генотипу і конституції як фактори ризику виникнення і розвитку
лейкозів.
Лейкози – злоякісні пухлини ( гематобластози ), які ростуть із кровотворних клітин та
характеризуються первинним ураженням червоного кісткового мозку.
Класифікація:

І. За ступенем диференціювання (зрілості) лейкозних клітин

-гострий ( лейкозні клітини, придбавши здатність до безмежного неконтрольованого росту,
повністю втратили здатність дозрівати. Розвиваться з перших 4 класів ( стовбурові, напівстовбурові,
уніпотентні клітин ), якщо з 4 класа, то можна встановити, від якої клітини)
-хронічний ( лейкозні клітини разом із здатністю до безмежного росту зберігають властивість
дозрівати; розвиваються з кровотворних клітин IV класу )
ІІ. За кількістю лейкоцитів в периферичній крові:
-лейкемічні (різке збільшення кількості лейкоцитів – від 50,0-100,0*109/л);
-сублейкемічні (збільшення числа лейкоцитів від 20,0-50,0*109/ л);
-алейкемічні (число лейкоцитів не змінено);
-лейкопенічні (число лейкоцитів зменшено - <4*109/л).
Етіологія: іонізуюча радіація, хім речов (бензолу і його похідним), цитостатикам, РНК і
ДНК-онковіруси, спадкові, набуті дефекти імунної системи.

Патогенез
I стадія - ініціація (пухлинна трансформація). Під впливом канцерогенів в стовбуровій
гемопоетичній клітині кісткового мозку виникають точкові мутації, які надають мутованній
стовбуровій клітині здатність до безмежного поділу. Гемопоетична стовбурова клітина стає
 102

стовбуровою лейкозною (раковою) клітиною.

II стадія - промоція. При наявності в організмі факторів, що підсилюють клітинну
проліферацію, лейкозна стовбурова клітина безмежно ділиться ⇉ утворення безсмертного
моноклона з подальшим нарощуванням його чисельності. Таким чином, утв одна злоякісна
стовбурова клітина, а потім - клону лейкозних клітин.
III стадія – прогресія. Відбуваються наступні багаторазові мутації ⇉ виникнення більш
агресивних субклонів, які заміщують нормальний гемопое, поширюються гематогенним шляхом в
тканини організму носія і формуванням в них інфільтрати проліферуючих бластів.

Гострий мієлобластний лейкоз

Джерело- мієлобласт
1.Лейкозні мієлобласти постійно діляться, легко проникають в кров.
2.У кіст мозку зберігаються нормальні осередки кровотворення
3.У крові відсутні перехідні форми ( немає промієлоцитів, мієлоцитів ) – ЛЕЙКЕМІЧНИЙ ПРОВАЛ
Гострий лімфобластний лейкоз
Джерело- лімфобласт.
1. В крові будуть виявлятися пухлинні клітини – лімфобласти, які є джерелом пухлини
2. Поряд з лімфобластами виявляються також всі ті клітини, які повинні бути в нормі
(за рахунок вогнищ нормального кровотворення)
3. Відсутні перехідні форми лейкоцитів від лімфобластів до тих клітин, які виявляються в крові в
нормі, тобто немає пролімфоцитів (лейкемічний провал)

Хронічний міелоцитарний лейкоз

Джерело – мієлобласти ( зберігається здатність до диференціювання ⇉ в кров у великій
кількості виходять промієлоцити, мієлоцити, метамієлоцити, паличкоядерні і сегментоядерні
гранулоцити (відсутній лейкемічний провал)).

Хронічний лімфоцитарний лейкоз

Джерелом – лімфобласт. В крові лімфоцитами 80-90%, тіні Боткіна-Гумпрехта -
напівзруйнованих ядер лімфоцитів.

Клінічні синдроми при розвитку лейкозів:

I. Гематологічні синдроми:
1. Панцитопенія - зменш вмісту всіх формених елементів крові.
2. Анемія. порушення еритропоезу.
3. Геморагічний синдром. Обумовлений в основному тромбоцитопенією
і лейкозними інфільтратами в стінки кровоносних судин.
4. Порушення неспецифічного протимікробного захисту, в зв'язку з
чим зменшується резистентність організму до інфекцій.
5. Імунологічна недостатність. Розвивається як наслідок лімфопенії
або неповноцінності лейкозних лімфоцитів.
II. Синдроми, пов'язані з особливостями функціонування лейкозних клітин:
1. Гарячка. Здебільшого гарячка має неінфекційне походження.
2. Інтоксикація. Багато компонентів загиблих лейкозних клітин мають токсичну дію на
центральну нервову систему. Звідси стомлюваність, загальна слабкість, нудота і ін.
3. Аутоімунні процеси.
III. Синдроми, пов'язані з метастазуванням лейкозних клітин і розвитком лейкозних
проліфератів в різних органах і тканинах:
 103

1. Збільшення лімфатичних вузлів, печінки і селезінки.

2. Шкірний синдром. Обумовлений появою в шкірі проліфератів лейкозних клітин -
лейкемідів.
3. Виразково-некротичні ураження слизових оболонок (стоматит,
ангіна, ентеропатії).
4. Кістково-суглобовий синдром, що проявляється болями в кістках і суглобах.
5. Синдром нейролейкозу . Може проявлятися синдромом підвищення
внутрішньочерепного тиску, різноманітними неврологічними порушеннями: парезами, паралічами,
парестезіями.
6. Лейкозний пневмоніт. Лейкозні проліферати порушують дихальну функцію легень -
розвивається недостатність зовнішнього дихання.
7.Серцева недостатність. Може бути наслідком розмноження лейкозних клітин в м'язі серця.

9. Порушення клітинного складу кісткового мозку і периферичної крові при

гострих і хронічних лейкозах. Патогенез лейкозів: прогресія, метастазування,
системні порушення. Принципи діагностики і терапії лейкозів.
Гострий мієлобластний лейкоз
Джерело- мієлобласт
1.Лейкозні мієлобласти постійно діляться, легко проникають в кров.
2.У кіст мозку зберігаються нормальні осередки кровотворення
3.У крові відсутні перехідні форми ( немає промієлоцитів, мієлоцитів ) – ЛЕЙКЕМІЧНИЙ ПРОВАЛ
Гострий лімфобластний лейкоз
Джерело- лімфобласт.
1. В крові будуть виявлятися пухлинні клітини – лімфобласти, які є джерелом пухлини
2. Поряд з лімфобластами виявляються також всі ті клітини, які повинні бути в нормі
(за рахунок вогнищ нормального кровотворення)
3. Відсутні перехідні форми лейкоцитів від лімфобластів до тих клітин, які виявляються в крові в
нормі, тобто немає пролімфоцитів (лейкемічний провал)

Хронічний міелоцитарний лейкоз

Джерело – мієлобласти ( зберігається здатність до диференціювання ⇉ в кров у великій
кількості виходять промієлоцити, мієлоцити, метамієлоцити, паличкоядерні і сегментоядерні
гранулоцити (відсутній лейкемічний провал)).

Хронічний лімфоцитарний лейкоз

Джерелом – лімфобласт. В крові лімфоцитами 80-90%, тіні Боткіна-Гумпрехта -
напівзруйнованих ядер лімфоцитів.
Патогенез
І стадія - ініціація (пухлинна трансформація). Під впливом канцерогенів в стовбуровій
гемопоетичній клітині кісткового мозку виникають точкові мутації, які надають мутованній
стовбуровій клітині здатність до безмежного поділу. Гемопоетична стовбурова клітина стає
стовбуровою лейкозною (раковою) клітиною.
I стадія - промоція. При наявності в організмі факторів, що підсилюють клітинну
проліферацію, лейкозна стовбурова клітина безмежно ділиться ⇉ утворення безсмертного
моноклона з подальшим нарощуванням його чисельності. Таким чином, утв одна злоякісна
стовбурова клітина, а потім - клону лейкозних клітин.
II стадія – прогресія. Відбуваються наступні багаторазові мутації ⇉ виникнення більш
агресивних субклонів, які заміщують нормальний гемопое, поширюються гематогенним шляхом в
тканини організму носія і формуванням в них інфільтрати проліферуючих бластів.
 104

Клінічні синдроми при розвитку лейкозів:

І.Гематологічні синдроми:
1. Панцитопенія - зменш вмісту всіх формених елементів крові.
2. Анемія. порушення еритропоезу.
3. Геморагічний синдром. Обумовлений в основному тромбоцитопенією
і лейкозними інфільтратами в стінки кровоносних судин.
4. Порушення неспецифічного протимікробного захисту, в зв'язку з
чим зменшується резистентність організму до інфекцій.
5. Імунологічна недостатність. Розвивається як наслідок лімфопенії
або неповноцінності лейкозних лімфоцитів.
ІІ.Синдроми, пов'язані з особливостями функціонування лейкозних клітин:
6. Гарячка. Здебільшого гарячка має неінфекційне походження.
7. Інтоксикація. Багато компонентів загиблих лейкозних клітин мають токсичну дію на
центральну нервову систему. Звідси стомлюваність, загальна слабкість, нудота і ін.
8. Аутоімунні процеси.
ІІІ.Синдроми, пов'язані з метастазуванням лейкозних клітин і розвитком лейкозних
проліфератів в різних органах і тканинах:
7. Збільшення лімфатичних вузлів, печінки і селезінки.
8. Шкірний синдром. Обумовлений появою в шкірі проліфератів лейкозних клітин -
лейкемідів.
9. Виразково-некротичні ураження слизових оболонок (стоматит,
ангіна, ентеропатії).
10. Кістково-суглобовий синдром, що проявляється болями в кістках і суглобах.
11. Синдром нейролейкозу . Може проявлятися синдромом підвищення
внутрішньочерепного тиску, різноманітними неврологічними порушеннями: парезами, паралічами,
парестезіями.
12. Лейкозний пневмоніт. Лейкозні проліферати порушують дихальну функцію легень -
розвивається недостатність зовнішнього дихання.
13.Серцева недостатність. Може бути наслідком розмноження лейкозних клітин в м'язі
серця.

Діагностика: клінічний аналіз крові, біохімічний аналіз крові, мієлограма, цитохімічні та

імунофенотипові дослідження, молекулярно-біологічні, цитогенетичний аналіз.

Інструментальні дослідження:
•Рентгенографія і томографія легень: можливо виявити лейкозний пневмоніт, збільшені лімфовузли
середостіння, плевральний випіт.
• ЕКГ: неспецифічні зміни у зв’язку з лейкозною інфільтрацією, а також міокардіодистрофією при
пухлинній інтоксикації, анемії та токсичному впливі цитостатичної терапії.
• УЗД: розширення порожнин серця, зниження скоротливості міокарду, збільшення і неоднорідність
структури печінки та селезінки.
• Радіоізотопне сканування печінки: визначається нерівномірне зниження накопичення
радіофармпрепарату.
• Спинномозкова пункція: виявлення бластних клітин при нейролейкозі.

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ : лікування починати відразу, комбінація 3-5 цитостатичних

препаратів, променева терапія, пересадка кісткового мозку.
 105

10. Порушення судинно-тромбоцитарного гемостазу. Етіологія і патогенез

вазопатій, тромбоцитопеній, тромбоцитопатій.
Гемостаз - це система гомеостазу, яка підтримує кров в рідкому стані, забезпечувати
нормальне кровопостачання органів і тканин, зупиняє кровотечу і попереджає втрату крові з
організму за рахунок підтримки структурної цілісності стінок кровоносних судин і швидкого
тромбоутворення при їх пошкодженні.
Реалізується гемостаз трьома структурними компонентами:
1. стінками кровоносних судин
2. клітинами крові
3-плазмовими ферментними системами (згортання, фібринолітичною (плазміновою),
калікреінкініновою )

Судинно-тромбоцитарний гемостаз
Основна роль - тромбоцити.
1. Спазм артеріол: первинний (початковий), вторинний (відстрочений) спазм. Перший
відразу після ушкодження судинної стінки, триває кілька секунд, основний механізм
його розвитку - рефлекторний. Причиною вторинного відстроченого спазму є біогенні
аміни, які вивільняються тромбоцитами, — катехоламіни, серотонін.
2. Адгезія тромбоцитів - прилипання тромбоцитів до ушкоджених ділянок судинної
стінки. Основною причиною цього є оголення (демаскування) колагену внаслідок
ушкодження ендотелію судин.
3. Агрегація тромбоцитів - набрякання і склеювання кров’яних пластинок. Причиною
агрегації є поява речовин-агрегантів. Вони можуть бути тромбоцитарного (виходять з
активованих тромбоцитів) і нетромбоцитарного (вивільняються ушкодженими
клітинами, лейкоцитами, утворюються в плазмі крові) походження.
4. Реакція вивільнення - виділення із тромбоцитів гранул чотирьох типів.
- реакція раннього вивільнення на етапі початкової агрегації тромбоцитів. Вихід гранул І
типу (містять біогенні аміни) і II типу (містять білки, зокрема, фактор 4 пластинок,
фактор Віллебранда).
-реакція пізнього вивільнення, відбувається на етапі необоротної агрегації
тромбоцитів.Виходять гранули III і IV типів, що містять лізосомні ферменти, фактор 3.
5. Консолідація тромбу - ущільнення тромбу.
Порушення судинно-тромбоцитарного гемостазу: а) вазопатії; б) тромбоцитопенії; в)
тромбоцитопатії.
Вазопатії - це спадково обумовлені або придбані геморагічні діатези,
що виникають як наслідок первинних порушень судинної стінки.
Види:
1) запальні вазопатії – васкуліти:
- інфекційні васкуліти (при вірусних геморагічних гарячках, висипному тифі, сепсисі);
- імунні васкуліти (як наслідок імунокомплексних захворювань (алергічних реакцій III типу за
класифікацією Кумбса і Джеллі), наприклад, при системному червоному вовчаку);
3) інфекційно-імунні васкуліти.
2) диспластичні вазопатії - ураження судин, пов'язані з порушенням їх сполучної тканини
(неповноцінність судинної стінки). Причини: гіповітаміноз С, телеангіоектазії (спадково обумовлені
локальні дефекти сполучної тканини судин, що зумовлюють витончення їх стінки і розширення їх
просвіту), гемангіоми, генетично зумовлені дефекти колагену.

ПАТОГЕНЕЗ ЗАПАЛЬНИХ ВАЗОПАТІЙ

Відбувається ушкодження ендотелію, що може бути обумовлено: дією вірусів, токсинами мікробів,
комплексами антиген-антитіло і комплементом.
Наслідком ушкодження ендотелію судин є:
1) діапедез еритроцитів, що клінічно виявляється точковими крововиливами (петехіями);
 106

2) інтенсивне мікротромбоутворення, що викликає порушення мікроциркуляції і живлення тканин;

3) тромбоцитопенія споживання (результат утворення мікротромбів).

ПАТОГЕНЕЗ ДИСПЛАСТИЧНІ ВАЗОПАТІЙ

1) стоншення стінок мікросудин і розширення їхнього просвіту;
2) неповноцінний локальний гемостаз. Через недостатню кількість або неповноцінність колагену в
субендотелії судин порушується адгезія тромбоцитів;
3) легке руйнування судин.

Тромбоцитопенія - це зменшення вмісту тромбоцитів у одиниці

об'єму периферичної крові нижче 150*109 / л.
Етіологія:
1. порушення вироблення тромбоцитів в кістковому мозку (хвороба Верльгофа) або
есенціальна тромбоцитопенія;
2. загибель тромбоцитів в кровоносній руслі при впливі аутоантитіл, при інфекціях,
інтоксикаціях, при підвищенні функції селезінки (гіперспленізм);
3. посилення споживання тромбоцитів при ДВС - тромбоцитопатія споживання.
Патогенез:
1) порушення ангіотрофічної функції тромбоцитів, внаслідок чого виникають дистрофічні
зміни в ендотелії і збільшується ламкість мікросудин;
2) порушення адгезії і агрегації тромбоцитів. Це викликає порушення формування
тромбоцитарного тромбу і призводить до збільшення часу кровотечі (проба Дюка);
3) порушення вторинного спазму ушкоджених артеріол. При тромбоцитопеніях
виділяється мало біогенних амінів (катехоламінів, серотоніну), що викликають скорочення гладких
м'язів судин;
4) порушення згортання крові. Обумовлені недостатнім звільненням фактора 3 пластинок і
тромбостеніну. В результаті порушується I фаза згортання крові і ретракція згустку.
Патогенетична терапія - замісна - введення свіжої крові або тромбоцитарної маси.

Тромбоцитопатія - це порушення функціональних властивостей тромбоцитів, їх якісна

неповноцінність. При цьому кількість тромбоцитів може залишатися в нормі.
Етіологія:
1. порушення здатності тромбоцитів до адгезії, агрегації і виділенню факторів згортання
крові;
2) недолік 3 фактору - тромбопластичного – тромбоцитодистрофія;
3) брак 6 фактора - ретрактозима - тромбоцитоастенія.
Класифікація
І.За походженням: спадкові, набуті.

ІІ.За характером якісних дефектів кровʼяних пластинок: ендо- і екзотромбоцитарні.

Ендотромбоцитарні - порушення складових частин тромбоцитів.
-мембранопатії ( виникають при спадкових аномаліях мембранних глікопротеїнів )
-гранулопатіїі ( виявляються дефіцитом гранул I і II типів )
-ферментопатії ( зменшення активності ферментів циклу Кребса, гліколізу, порушення функцій
АТФ-аз, циклоксигенази і тромбоксансинтетази )
Екзотромбоцитарні - порушення функцій тромбоцитів лежать поза кровʼяними пластинками.

ІІІ.Залежно від сутності порушень гемостазу:

 107

1) тромбоцитопатії з первинним порушенням адгезії тромбоцитів;

2) тромбоцитопатії з первинними порушеннями агрегації тромбоцитів;
3) тромбоцитопатії з первинним порушенням реакцій вивільнення вмісту тромбоцитів;
4) тромбоцитопатії, повʼязані з дефіцитом або зменшенням доступності фактора 3 тромбоцитів.

11. Недостатність коагуляційного гемостазу. Причини та механізми порушень

окремих стадій згортання крові.
Коагуляційний гемостаз - згортання крові.
I – Фібриноген
ІІ -Протромбін
ІІІ - Тканинний тромбопластин
IV - Іони кальцію
V - Проакцелерин
VII - Проконвертин
VIII - Антигемофільний глобулін А
IX - Фактор Кристмаса
X - Фактор Стюарта — Прауєра
XI - Плазмовий попередник протромбінази
XII - Фактор Хагемана
XIII - Фібринстабілізуючий фактор

ФАЗИ:
1 - утворення тромбопластину,
2 - утворення тромбіну
3 - кінцевий етап, де під впливом тромбіну фібриноген спочатку перетворюється в мономери
фібрину, а потім в його полімер, який стабілізується активованим фактором XIII.

МЕХАНІЗМИ ЗАПУСКУ ПРОЦЕСУ ЗГОРТАННЯ

1.Зовнішній - стимулюється надходженням в плазму тканинного тромбопластину
2.Внутрішній - відбувається без участі тканинного тромбопластину. Пусковим фактором - фактор XII
(Хагемана).

Механізм трансформації фібриногену ➙ фібрин

Тромбін (утворений з протромбіну) отщеплює від молекули фібриногену два пептиди А і два
пептиди В ➙утв мономери фібрину, у кожного з яких мається 4 вільних зв'язки. Відбувається
з'єднання цими зв'язками між собою спочатку парами (димери), а потім і в полімер (з'єднуючись по
типу кінець в кінець і бік до боку) ➙ волокна фібрину ( розчинний і позначається як фібрин S
(soluble). Під впливом фактора XIIIА (який також активується тромбіном в присутності іонів Са2+) в
фибрині утворюються додаткові дисульфідні зв'язки ➙ нерозчинний фібрин.

Фізіологічні антикоагулянти - необхідні для підтримки крові в рідкому стані і для обмеження
процесу тромбоутворення.
1. первинні, або самостійно синтезовані і постійно містяться в крові – гепарин, антитромбін III
2. вторинні, що утворюються в процесі протеолізу при згортанні крові і фібринолізі

Коагулопатія — патологічний стан організму, обумовлений різновидами порушень згортання крові

(гемостаз).
ПРИЧИНИ:
1) зменшення активності системи зсідання крові;
2) підвишення активності антикоагулянтної системи;
 108

3) збільшення активності фібриполітичної системи.

Причиною порушення I фази зсідання крові
І.Ізольовані порушення зовнішнього механізму активації зсідання. Виникають при дефіциті ф. VI -
гіпопроконвертинемії. Спадково обумовленим (тип спадкування аутосомно-рецесивний) або набутим
(гіповітаміноз К, ураження печінки).
II. Ізольовані порушення внутрішнього механізму активації зсідання ( дефыцит факторів V -
гемофілія А, IX - гемофілія В, XI- гемофілія С, ХII

Причини порушення II фази зсідання крові

1. Дефіцит ф.ІІ - гіпопротромбінемія. Розвивається внаслідок гіповітамінозу К або уражень печінки.
2. Дефіцит ф.V- парагемофілія. При ураженні печінки або аутоантитілами проти ф.V

Причини порушення III фази зсідання крові

1. Дефіцит фібриногену:
а) афібриногенемія - повна відсутність фібриногену (спадкове захворювання з аутосомно-
рецесивним типом спадкування)
б) гіпофібриногенемія - зменшення синтезу фібриногену в печінці при ї ураженнях.
2. Дисфібриногенемії- якісні порушення фібриногену. Виявляються утворенням аномального
фібрину.
3. Порушення полімеризації фібрину. Розвиваються в результаті утворення комплексів фібриногену з
фібрином мономером і проміжними продуктами, від яких ще повністю не відщепились пептиди А і
В. При цьому утворюється так званий "заблокований фібриноген", що не піддається дії тромбіну.
4. Дефіцит ф. ХIII. Виникає як наслідок спадкових порушень (тип спадкування аутосомно-
рецесивний). виявляється порушеннями перетворення розчинного фібрину (фібрину S) у
нерозчинний (фібрин І).

12. Синдром дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові, принципи

класифікації, етіологія, патогенез, клінічні прояви. Роль в патології.
Синдром дисемінованого внутрішньосудинного зсідання крові (ДВ3-синдром)- це
генералізоване зсідання крові всередині судин, що викликає утворення великої кількості
мікрозгустків і агрегатів клітин, які порушують мікроциркуляцію в органах і тканинах.
* Генералізований
* Місцевий

* Гострий = пару годин - доба

* Хронічний = пару місяців

Залежно від причин розвитку виділяють такі різновиди:

1) інфекційно-септичний (розвивається при сепсисі);
2) посттравматичний (при краш-синдромі, опіковій хворобі, множинних переломах кісток);
3) шокогенний (при всіх видах шоку);
4) хірургічний (після операцій з великою травматизацією тканин);
5) акушерський (при передчасному відшаруванні плаценти, надходженні в кров
навколоплідних вод);
6) токсигенний (після укусу змії);
7) пухлинний (при злоякісному пухлинному рості); 8) алергічний (при імунному ушкодженні
тканин)
Патогенез
 109

Повинен відбутися "гуморальний протеазний вибух" - одночасна активація всіх

протеолітичних ферментів плазми крові, що входять до складу позаклітинних біохімічних
систем:
а) системи зсідання крові;
б) фібринолітичної системи;
в) калікреїн-кінінової системи;
г) системи комплементу
Джерела надходження протеаз у кров
1.Ушкоджені клітини.
2. Надходження в кров великої кількості позаклітинних протеаз, наприклад трипсину при
гострому панкреатиті, ферментів, що містяться в навколоплідних водах.
3. Екзогенні протеази. Їхніми джерелами можуть бути бактеріальні клітини при сепсисі, зміїна
отрута.

2 ФАЗИ
1 фаза - фаза гіперкоагуляції і агрегації тромбоцитів. Відбувається активація системи
зсідання крові➙ утв тромбіну (тромбінемія) ➙ утв фібрину, агрегатів тромбоцитів.
Механізми запуску цієї фази:
1) ферментативний механізм - надходження в кров великої кількості активних протеаз і
тканинного тромбопластину;
2) контактний механізм - активація ф. XI при контакті його з чужорідними поверхнями;
3) тромбоцитарний механізм - первинна активація агрегації тромбоцитів при ушкодженні
ендотелію судин.
Результат - утв велика кількість мікрозгустків, агрегатів клітин ➙ розлади мікроциркуляції,
розвитку сладж синдрому.
Клінічні прояви: гіпоксія, ацидоз, інтоксикація продуктами розпаду, гостра недостатність
зовнішнього дихання (мікрозгустками закупорюються капіляри легень), гостра ниркова
недостатність (забиваються капіляри клубочків), порушення мозкового кровообігу.

II фаза- фаза гіпокоагуляції (геморагічний синдром). Розвивається як наслідок виснаження

механізмів судинно-тромбоцитарного і коагуляційного гемостазу.
а) зменшення активності системи зсідання крові (споживання факторів I, V, VIII);
б) активація фібринолітичної системи (надходження в кров великої кількості активаторів
фібринолізу);
в) підвищення антикоагулянтної активності крові за рахунок утворення продуктів
фібринолізу; г) розвиток тромбоцитопенії споживання;
г) підвищення проникності стінки судин (має значення утворення великих кількостей кінінів).
Клінічні прояви: масивні кровотечі, що їх важко зупинити.

13. Недостатність кровообігу: визначення поняття, принципи класифікації,

причини і механізми розвитку її різних типів. Патогенез основних клінічних
проявів хронічної недостатності кровообігу.
Недостатність кровообігу – патологічний стан, при якому серцево-судинна система не
здатна забезпечити органи й тканини організму необхідною кількістю крові.
Причини:
1) недостатність серця;
2) порушення функції кровоносних судин;
3) одночасне ураженнями серця і судин (серцево-судинна недостатність).

Наслідки:
1. Порушення трофічного забезпечення органів і тканин. Вони виникають у результаті
↓доставки кисню, ↓ доставки поживних речовин;
 110

2. Порушення видалення з органів і тканин кінцевих продуктів обміну речовин. Наслідком

цього є розвиток: (а) негазового ацидозу та (б) інтоксикації.

Класифікація :

1. За компенсації розладів: компенсовані (ознаки розладів кровообігу виявляються при

навантаженні), некомпенсовані (ознаки порушення кровообігу перебувають у спокої).

2.За течією: гостру (розвивається протягом годин та доби), хронічну (розвивається протягом кількох
місяців чи років)

• Гостра недостатність кровообігу. Причини: інфаркт міокарда, гостра серцева недостатність, деякі
аритмії (пароксизмальна тахікардія, виражена брадикардія, миготлива аритмія та ін), шок, гостра
крововтрата.

• Хронічна недостатність кровообігу. Причини: перикардити, тривалі міокардити,

міокардіодистрофії, кардіосклероз, вади серця, гіпер- та гіпотензивні стани, анемії, гіперволемії
різного генезу.

4. Виразності ознак: три стадії

Стадія I – початкова. Ознаки: зменшення швидкості скорочення міокарда та зниження фракції

викиду, задишка, серцебиття, стомлюваність. Зазначені ознаки виявляються при фізичному
навантаженні та відсутні у спокої.

Стадія II – (помірковано або значно виражена недостатність кровообігу). Зазначені для початкової
стадії ознаки недостатності кровообігу виявляються як при фізичної навантаженні, а й у спокої.

Стадія III – кінцева. Характеризується значними порушеннями серцевої діяльності та гемодинаміки

у спокої, а також розвитком суттєвих дистрофічних та структурних змін в органах та тканинах.

5. За переважним ураженням структур системи кровообігу:

- порушення центрального кровообігу, тобто. струму крові в порожнинах серця і великих судинах,
що виходять з нього і входять до нього;

- розлади периферичного кровообігу: струму крові в судинах середнього діаметра (артеріях та

венах), а також у мікроциркуляторному руслі.

ЧИННИКИ РИЗИКУ НЕДОСТАТНОСТІ КРОВООБІГУ

- повторні і затяжні епізоди стресу;
- хронічну гіподинамію;
- інтоксикацію алкоголем;
- куріння;
- надмірне споживання чаю, кави
- ожиріння

Хронічна серцева недостатність ( СН ) – патологічний стан, який характеризується

розвитком задишки (спочатку при фізичному навантаженні, а потім і у спокої), периферичними
набряками та ознаками порушення функції серця у спокої.
-систолічна
 111

-діастолічна
ХРОНІЧНОЇ СИСТОЛІЧНОЇ СН
Причина: порушення насосної функції серця ➙ ↓серцевого викиду ⇉ гіпоперфузія органів та
тканин.
Патогенез
-↓ кровопостачання серця та розвиток недостатності ➙ активація симпатикоадреналової системи та
почастішання ритму серця
-↓перфузії нирок➙ стимуляція ренін-ангіотензинової системи. Ангіотензину II викликає
вазоконстрикцію, затримку рідини (набряки, збільшення ОЦК) та подальше збільшення
переднавантаження на серце
-↓перфузії периферичних м'язів (і як наслідок – розвиток гіпоксії) ⇉ накопичення недоокислених
продуктів метаболізму і як результат – виражену стомлюваність
ХРОНІЧНА ДІАСТОЛІЧНА СН

Причина::
- ішемічна хвороба серця (з інфарктом міокарда або без нього)
- гіпертрофічна кардіоміопатія
- амілоїдоз серця
- артеріальна гіпертензія
- клапанні вади серця
- цукровий діабет

Патогенез
↑ кінцевий діастолічний тиск в лівому шлуночку ➙ ↓серцевого викиду. ↑тиск у лівому
передсерді, малому колі кровообігу ⇉ правошлуночкова серцева недостатність.

14. Недостатність серця: визначення поняття, принципи класифікації.

Причини перевантаження серця об’ємом та опором. Механізм негайної та
довготривалої адаптації серця до надмірного навантаження. Гіпертрофія
серця, її патогенез (за Ф. Меєрсоном). Особливості гіпертрофованого
міокарда.

Недостатність серця - це патологічний стан, коли серце не здатне забезпечити

кровопостачання органів і тканин відповідно до їхніх потреб.
Класифікація:
1. Залежно від клінічного перебігу: гостра, хронічна
2. За вираженістю клінічних проявів: прихованою (компенсованою), явною
(декомпенсованою)
3. Залежно від порушення функції: лівошлуночкова, правошлуночкова ( буде різниця між
систолою та діастолою ), тотальна
4. За патогенезом:
а) недостатність серця від перевантаження;
б) міокардіальну недостатність серця;
в) позаміокардіальну недостатність
 112

НЕДОСТАТНІСТЬ СЕРЦЯ ВІД ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ – патологічний стан в результаті

великих навантажень опором або об’ємом, тобто коли ↑опір серцевому виштовху або приплив
крові до певного відділу серця.

Типи перевантажень
1. Перевантаження об’ємом, або переднавантаження – збільшуються об’єм крові.
Причини:
а) ↑ об’єму циркулюючої крові (гіперволемія) або ↑ тонусу венозних судин (зменшення
ємності венозної системи);
б) вади серця - недостатності його клапанів ( недостатності аортального і двостулкового
клапанів ⇉ перевантаження лівого шлуночка, при недостатності клапана легеневої артерії і
тристулкового клапана - перевантаження правого шлуночка )

2. Перевантаження опором, або післянавантаження - коли відбувається опор судин. ↑ АТ,

судини спазмовані но при цьому потрібно протовкнути кров та серце працює більше.
Причини:
а) ↑ артеріального тиску (↑ периферичного судинного опору). В умовах гіпертензії великого
кола кровообігу перевантаження опором діє на лівий шлуночок, а при гіпертензії малого кола
- на правий;
б) вади серця — стеноз клапанних отворів. При стенозі отвору аорти розвивається
перевантаження лівого шлуночка, при стенозі отвору двостулкового клапана - лівого
передсердя, при стенозі отвору легеневої артерії— правого шлуночка, при стенозі отвору
тристулкового клапана—правого передсердя.

Механізми компенсації
1) негайними механізмами компенсації серця
2) механізмами довготривалої адаптації серця - гіпертрофією міокарда

Негайні механізми компенсації серця - вмикаються одразу після початку дії перевантажень.
1) гетерометричний – працює закон Франк-Старлінга ( чим більше розтягнення серцевого
м’яза, тим сильніше скорочення. При перерозтягненні скорочення не відбувається )
2) гомеометричний – компенсація за рахунок опору ( судини звузились або розширились )
3) хроноінотропний механізми – « феномен сходинок » - при збільшенні скорочення серця
збільшується його сила
4) інотропну дію катехоламінів – за рахунок адреналіна, норадреналіна – ЧСС збільшується

Довготривалий механізм адаптації серця

Етапи
1. Гіпертрофія серця у спортсменів – під час фіз нагрузки серце збільшує свою роботу ⇉
гіпертрофія лівого шлуночка ( це не пов’язано з патологічними процесами, це компенсація
)
2. Компенсаторна гіпертрофія серця – патологічна стадія вже.
-гіпертрофія от перенавантаження опором, об’ємом
-гіпертрофія от пошкодження (характерна для атеросклеротичних уражень, міокардіопатії)
3. Атрофія міокарда - ↓ маси серця в результаті тривалої гіпокінезії та ↓ навантажень на
серце.

Компенсаторна гіпертрофія серця

Причини: тривале навантаження.
СТАДІЇ
1.Аварійна – ↑ ЧСС, посилений синтез білків і потовщення м’язових волокон.
 113

2. Стадія завершеної гіпертрофії й відносно стійкої гіперфункції – маса міокарда збільшена і

далі не зростає, нормалізується робота серця.
3. Стадія поступового виснаження і прогресуючого кардіосклер озу. Кардіоміоцит
збілльшений, але кількість органел не змінилося. Мітохондрія виробляє кількість енергії, як
на звичайну клітину, але клітина велика. Поступово мітохондрії виснажуються. Кардіоміоцит
гине ( апоптоз ). Кардіоміоцити не діляться, на місці їх гибелі фіброз. Стінка шлуночок
починає витончуватися.

МІОКАРДІАЛЬНА НЕДОСТАТНІСТЬ СЕРЦЯ

Причина: пошкодження, недостатність серцевого м’яза ( інфекції, інтоксикація, гіпоксія,
авітамінози, порушення вінцевого кровообігу, деякі спадкові дефекти обміну речовин ).
Прояви :
1.порушення збудження кардіоміоцита ( самі кардіоміоцити не здатні до збудження та
генерації ПД )
2.порушення електромеханічного спряження – коли відбувається об'єднання процесів
збудження та скорочення клітини. Провідну роль грає – Са. Якщо його достатньо, без
перешкод потрапляє в клітину - скорочення, якщо мало – не відбувається скорочення.
3.порушення самого процесу скорочення – Са потрапив в клітину, але не відбулося
скорочення ( на рівня актина, міозина )
4.порушення діастоли – порушення виходу Са. Він не виходить, із-зі дефіцит АТФ.

ПОЗАМІОКАРДІАЛЬНА НЕДОСТАТНІСТЬ СЕРЦЯ

Причини: порушення в коронарних судинах ( ішемія, інфаркт ), скупчення рідини в перикарді
( серце здавлюється та не скорочується ).

ПРОЯВИ НЕДОСТАТНОСТІ СЕРЦЯ

1)Якщо лівошлункова недостатність: задишка, цианоз, дихальна недостатність, гіпертензія
малого коло кровообігу.
2)Якщо правошлункова недостатність: набряки ( ввечері на ногах ), цианоз, порушення
кислотно-основної рівноваги, кардіальний цироз печінки,

15. Етіологія, патогенез некоронарогенних ушкоджень міокарду.

Експериментальне моделювання.
Некоронарогенне ушкодженння міокарду - масова некротична загибель клітин міокарда, але
порушення вінцевого кровообігу.

1. Гіпоксичний некроз міокарда ( за допомогою видів гіпоксії: гіпоксичної, гемічної ).

Загальна недостатность кисню ➙ ↑ навантаження на кровообіг ➙ необоротне ушкодження м’язових
волокон серця. Сприяє фіксація тварини в незручній позі.

2. Електролітно-стероїдна кардіопатія з некрозом.

Вводять щурам солі натрію + аніони (сульфатними, фосфатними) ➙ в серці осередки ушкодження
дегенеративно-некротичного типу, що часто супроводжуються гіалінозом судин інших органів.
Якщо ввести невелику кількість солей + стероїдні гормони наднирникових залоз = зміни стають
більш вираженні. Введення навіть невеликих доз норадреналіну, похідних кальциферолу, гіпоксія,
м’язове напруження або, навпаки, значне обмеження рухливості ведуть до розвитку великого
некрозу міокарда. Солі калію і магнію при цьому мають захисну дію.

3. Імунні ушкодження серця=введення гетерогенної сироватки, що містить антитіла проти білків

серця тварини цого виду (кардіоцитотоксини). Можливе надходження в кров денатурованих
компонентів некротизованих кардіоміоцитів➙ виникнення антитіл, лейкоцитів, які ушкоджують
 114

тканини власного серця. В експерименті введення тварині суспензії міокарда зі стимулятором

імунологічної реакції (ад’ювантом Фрейнда).

4. Нейрогенні ураження серця =гостре або хронічне подразненням шийно-грудного вузла

симпатичного стовбура, блукаючого нерва, гіпоталамуса, мозкового стовбура. Введення в кров
великих доз адреналіну або норадреналіну ➙ ураження серця.
Подразнення серцевих симпатичних нервів ➙ ↑ споживання кисню міокардом➙ ↑ вінцевого
кровообігу є недостатнім (відносна коронарна недостатність) ➙ гіпоксія міокарда.

16. Механізми ішемічного і реперфузійного пошкодження кардіоміоцитів.

Якщо у людини був інфаркт міокарда то другий інфаркт буде переноситись легше .

Були проведено дослідження та виявленно, що кілька короткочасних періодів місцевої ішемії

міокарда не викликають, як очікувалося, ефекту ушкоджень, а, навпаки, підвищують стійкість
серцевого м’яза до наступної тривалої ішемії ➙зменшенням ділянки інфаркту та навколоінфарктної
зон.

Підвищення стійкості міокарда до ішемії - прекондиціонування (передпідготовка) і

посткондиціонування (післяпідготовка).

Прекондиціонування - феномен підвищеної стійкості міокарда до ішемії, який виникає внаслідок

попередньої дії короткочасної ішемії або інших факторів і здійснюється за участю ряду
внутрішньоклітинних механізмів.
-раннє ( декілька короткочасних ішемій (від 1 до 5 хв), потім період реперфузії з наступною тривалою
ішемією (ЗО хв і більше)
-пізнє ( проміжок часу між епізодами “ішемія - реперфузія” і наступною тривалою ішемією складає від 18 до
96 годин )

Посткондиціонування - після тривалої ішемії (понад 40 хв) реперфузію починати не відразу, а

провести спочатку кілька дуже коротких циклів “реперфузія - ішемія” (по ЗО с кожна), то
реперфузійне ушкодження, що розвивається після повного відновлення коронарного кровообігу,
буде значно меншим.

Елементи ( прекондиціонування та посткондиціонування )

1) індуктори, або тригери – екзогенні, ендогенні чинники
2) рецептори
3) посередники (протеїнкіназа С, мітогенактивована протеїнкіназа )
4) ефектори - структури кардіоміоцитів, як сарколема, мітохондрії та ядро, які підлягають змінам
5) ефекти - уповільнення метаболічних реакцій і підтримання іонного гомеостазу. У підготовці кардіоміоцитів
до можливої ішемії.

17. Ішемічна хвороба серця: види, етіологія, патогенез, клінічні прояви та

ускладнення інфаркту міокарда.
Ішемічна хвороба серця - являє собою абсолютну або відносну недостатність кровопостачання
міокарда внаслідок уражень вінцевих артерій серця.

При цьому порушується життєво важлива рівновага між коронарним кровообігом і метаболічними
потребами серця, що й спричиняється до ушкодження кардіоміоцитів.

ВИДИ:

1.Гострий (інфаркт міокарда)

 115

2.Хронічний (періодичні напади стенокардії)

Клінічні форми:

- раптова коронарна смерть (первинна зупинка серця)

- стенокардія — напади короткочасної (до 20 хв.) гострої коронарної недостатності, які
супроводжуються больовим синдромом, відчуттям страху і пов’язаними з цим вегетативними
реакціями.
Розрізняють різні варіанти стенокардії:
(а) стабільна стенокардія напруги,
(б) коронарний синдром X (стенокардія напруги при ангіографічно інтактних судинах),
(в) стенокардія Принцмета- ла (вазоспастична стенокардія),
(г) різні форми нестабільної стенокардії',
- інфаркт міокарда - некроз серцевого м’яза, обумовлений порушеннями він цевого кровообігу.
Виникає при оборотній (транзиторній) ішемії, що триває понад 40-60 хв., або при
необоротних порушеннях коронарного кровообігу.
- кардіосклероз - склеротичні зміни серцевого м’яза, що ведуть до розвитку недостатності серця.
Можуть бути дифузни ми (атеросклеротичний кардіосклероз) і вогнищевими (постінфарктний
кардіосклероз)

ПРИЧИНИ:

Основною причиною ІХС (у більш ніж 90 % пацієнтів) є атеросклероз вінцевих артерій серця.

Безпосередніми причинами гострого коро нарного синдрому є:

1) оклюзія (закупорювання) вінцевих артерій, що виникає внаслідок розриву ате росклеротичної

бляшки й утворення на її поверхні тромбу (емболи, закупорювати дрібніші гілки коронарних судин).

2) збільшення навантаження на серце (фізичне напруження, артеріальна гіпертен зія). якщо просвіт
артерій стає менший за 25 % (обтурація становить 75 %), а в стані спокою — при обтурації, що
перевищує 90 % (різке збільшення навантаження на серце значно збільшує його потребу в
кровопостачанні).

3) стрес. Стрес, особливо психоемоційний, супроводжується значною активацією

симпатоадреналової системи та дією на серце катехоламінів (адреналіну й норадреналіну).

Основні клінічні прояви інфаркту міокарда.

Синдроми:

1.Больовий синдром.
У його розвитку мають значення

(а) хімічні фактори, що з’являються в тканинах при ушкодженні клітин, серед них іони Н+, К+,
простагландини, лізосомні ферменти

(б) зміни скорочувальних властивостей ішемізованої ділянки міокарда, у результаті чого

відбувається патологічне розтягування (пролабування) стінки серця при його скороченні. Це веде до
подразнення механорецепоторів серця та розвитку болю.

Патогенетичне значення больового синдрому в розвитку інфаркту міокарда:

 116

а) біль є потужним чинником ініціації стресу та активації симпатоадреналової системи. Великі дози
катехоламінів, що вивільняються при цьому, сприяють ушкодженню міокарда

б) сильний біль викликає спочатку збудження, а потім і перезбудження життєво важливих центрів
головного мозку (дихального, серцево-судинного).

2.Гостра серцева недостатність.

Розвивається при ураженні великих ділянок міокарда. Може виявляти себе синдромом серцевої
астми і набряку легень або кардіогенним шоком.

3.Аритмічний синдром.
Найнебезпечнішою є поява фібриляції шлуночків, що веде до зупинки серця.

4.Резорбційно-некротичний синдром.
Він є наслідком надходження в кров продуктів розпаду змертвілої тканини серця. Виявляє себе
такими ознаками:

а) гарячкою

б) нейтрофільним лейкоцитозом',

в) збільшенням швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ).

г) ферментемією - появою в крові ферментів, що надходять із ушкоджених кардіоміоцитів

(креатинкіназа, аспартатамінотрансфе- раза, лактатдегідрогеназа І типу та ін.);

д) автоімунним синдромом (синдромом Дреслера). Вважають, що в його основі лежать

конформаційні зміни білків ураженого міокарда, внаслідок чого вони набувають антигенних для
даного організму властивостей.

Безпосередніми причинами смерті хворих з інфарктом міокарда можуть бути:

1) різке зменшення серцевого виштовху з розвитком гострої недостатності серця і системного

кровообігу - кардіогенний шок (див. далі);

2) застій крові в судинах малого кола кровообігу з розвитком набряку легенів і гострої дихальної
недостатності (див. главу 33);

3) фібриляція шлуночків, що припиняє насос ну функцію серця і може стати причиною раптової
коронарної смерті;

4) розрив серця та його тампонада. Через кілька днів після інфаркту в результаті розсмоктування
змертвілих клітин стінка серця в ділянці некрозу починає все більше і більше розтягуватися під дією
тиску крові в період систоли. Це веде до поступового стоншення і вибухання (аневризми) стінки аж
до настання її розриву.

18. Аритмії серця. Причини, механізми порушень автоматизму, збудливості,

провідності, типові електрокардіографічні прояви.

Аритмія- порушення провідникової системи, а саме порушення частоти, ритму,

узгодженості й послідовності його скорочень.
 117

Провідникава система :
1) синусно-передсердний - у стінці правого передсердя поблизу місця впадіння верхньої порожнистої
вени;
2) передсердно-шлуночковий, або атріовентрикулярний, вузол - в стінці правого передсердя;
3) міжвузлові пучки — тонкі волокна, що з’єднують синоатріальний та атріовентрикулярний вузли:
передній, середній і задній;
4) пучок Гіса - товстий пучок, що йде від атріовентрикулярного вузла через фіброзну тканину,до
міжшлуночкової перегородки. Там він ділиться на дві ніжки - праву та ліву;
5) волокна Пуркіньє - тонкі волокна, на які розгалужуються гілки ніжок пучка Гіса. Вони контактують
безпосередньо з м’язовими клітинами робочого міокарда і через них збудження досягає
кардіоміоцитів.

Класифікація аритмій :
І. Залежно від порушення функцій
-обумовлені змінами автоматизму
-пов’язані з порушеннями збудливості
-спричинені розладами провідності
-викликані поєднаними порушеннями збудливості й провідності

 ПОРУШЕННЯ АВТОМАТИЗМУ (здатність клітин спонтанно генерувати

потенціали дії – синоатріальний вузол )
Потенціали дії:
І фаза — повільна діастолічна деполяризація ( входженням іонів Na+ в клітини, внаслідок чого
мембранний потенціал поступово зменшується до критичного, порогового рівня, який
становить -40 мВ );
II фаза - швидка деполяризація мембрани ( відкриваються кальцієві канали, через які іони
Са2+, а разом з ними і Na+ входять в клітини, зумовлюючи швидке падіння потенціалу );
III фаза — реполяризація мембрани ( закриття кальцієвих і відкриття калієвих каналів. Через
останні іони К+ виходять із клітин назовні, відновлюючи початковий мембранний потенціал ).

І. Номотопні аритмії: синусну тахікардію, синусну брадикардію та синусна (дихальна)

аритмія.
Синусна тахікардія
-↑ ЧСС від 90 до 150 ударів/хв
Електрофізіологічні зміни розвивається:
а) під впливом ↑ температури тіла ( посилюється обмінний процес, рух іонів ⇉ ↑ температури тіла на 1
°С = ЧСС ↑ на 18 ударів/хв. )
б) при розтягненні ділянки синоатріального вузла ( переповнення правого передсердя кров’ю ⇉
механічне розтягнення стінки і структур водія ритму ⇉ ↑ проникність клітинних мембран до іонів Na
⇉ прискорюється фаза повільної діастолічної деполяризації)
в) при збудженні симпатичних нервів серця та дії на нього катехоламінів ( при фізичних
навантаженнях, крововтраті, падінні кров’яного тиску, недостатності серця )

Синусна брадикардія.
-правильний ритм зі ↓ ЧСС нижче рівня 60 ударів/хв
Електрофізіологічною основи :
1) ↑ рівня максимального діастолічного потенціалу - гіперполяризація мембрани;
2) віддалення критичного потенціалу від рівня максимального діастолічного;
3)↓ швидкості повільної діастолічної деполяризації ⇉ перша фаза потенціалу дії
подовжується

Може бути як ознакою патологічного так і не патологічного процесу.

Приклад не патологічного процесу, у спортсменів треноване серце навіть у стані спокою
виштовхує значно більший ударний об’єм крові, ніж звичайне серце, то спрацьовують
кардіоваскулярні рефлекси, еферентною ланкою яких є парасимпатичні волокна блукаючого
 118

нерва ⇉ вивільнюють ацетилхолін ⇉ ↓ проникність мембран водія ритму до натрієвих іонів

⇉ ↑ тривалість повільної діастолічної деполяризації.
Приклад патологічного процесу, синдром каротидного синусу, що виникає внаслідок
значного збільшення чутливості (збудливості) барорецепторів сонних артеій і синокаротидної
зони. Навіть незначний зовнішній тиск на ділянку шиї ⇉ барорецепторний рефлекс ⇉
збудження блукаючого нерва ⇉ виділення ацетилхоліну.

Синусна аритмія ( дихальна )

- неправильний синусний ритм, ЧСС в межах від 60 до 90 ударів/хв
Причина : періодичні зміни тонусу блукаючого нерва під час глибокого дихання. Під час
вдиху число серцевих скорочень зростає, під час видиху - серцебиття уповільнюється.
Дихальна аритмія в нормі буває у дітей, але зрідка може спостерігатися і в дорослих.

II. Гетеротопні аритмії (скорочення відбувається не в синоатріальному вузлі, а в водіях

ритму II (атріовентрикулярний вузол) і III порядку (клітини провідникових шляхів
шлуночків).
Синдром слабкості синоатріального вузла - ↓ активності або припинення діяльності водія
ритму І порядку.

 ПОРУШЕННЯ ЗБУДЛИВОСТІ ( поява розташованих поза синоатріальним

вузлом осередків збудження, що генерують позачергові імпульси до скорочення )

Причини :
а) локальна ішемія міокарда;
б) невеликі кальцифікати в різних частинах серця, які тиснуть на прилеглі кардіоміоцити,
викликаючи їхнє збудження;
в) дія токсичних доз деяких ліків, нікотину, кофеїну;
г) механічне подразнення стінок серця при його катетеризації (особливо при входженні
катетера в правий шлуночок )

Екстрасистолія - вид аритмій, для якого характерним є виникнення позачергових,

передчасних скорочень серця або тільки шлуночків.
-передсердна ( зміна зубця Р - знижений, двофазний, негативний )
-атріовентрикулярна ( хвиля збудження може поширюватись у шлуночках - у нормальному, у
передсердях - у ретроградному. При цьому негативний зубець Р може накладатися на комплекс QRS )
-шлуночкова ( відсутність зубця Р, комплекс QRS деформований та має більшу тривалість )

 ПОРУШЕННЯ ПРОВІДНОСТІ
-блокади
-прискорене проведення імпульсів (синдром Вольфа - Паркінсона - Уайта)

Блокади серця - аритмії, обумовлені уповільненням (неповна блокада) або повним

припиненням (повна блокада) проведення імпульсів по провідниковій системі.
-синоатріальна
-атріовентрикулярна
-внутрішньошлуночкова- блокаду ніжок пучка Гіса

Синоатріальна блокада
-випадіння зубця Р
Атріовентрикулярна блокада (АВ-блокада)
а) при ішемії АВВ в цілому чи окремих пучків його волокон;
б) при запаленні міокарда (міокардитах), яке поширюється на структури АВВ;
в) при здавленні пучків АВВ рубцевою тканиною чи кальцифікатами;
 119

г) при надмірно сильній стимуляцій серця блукаючим нервом, наприклад, через

барорецепторні рефлекси при синдромі каротидного синуса

I ступінь АВ-блокади
-↑ часу проведення імпульсів від передсердь до шлуночків = подовження інтервалу P-Q
( норма=0,16 с, а так 0,2 с )

II ступінь АВ-блокади( якщо не всі імпульси проходять у шлуночки )

Тип 1 (МобітцІ) - ↑ інтервалу P-Q доти, доки одне із збуджень, найчастіше восьме-десяте, не
проводиться у шлуночки і випадає. Після такого випадіння інтервал P-Q відновлюється.
Tun II (Мобітц II) - випадіння комплексів QRS і скорочень шлуночків відбувається без
прогресуючого подовження інтервалу P-Q. Випадати можуть кожне друге-третє скорочення
або, навпаки, проводяться тільки кожне друге, третє або четверте збудження передсердь.

II ступінь АВ-блокади, або повна поперечна блокада - коли жоден імпульс із передсердь не
може пройти у шлуночки: передсердя та шлуночки скорочуються незалежно одне від одного,
передсердя з частотою близько 70, шлуночки - 20-40 скорочень/ хв. На електрокардіограмі
реєструються два незалежні ритми: передсердний (зубці Р) і шлуночковий (комплекси QRS),
ніяк не пов’язані між собою.

Внутрішньошлуночкова блокада
- неповна, повна
-блокадя правої, лівої ніжок

Блокада правої ніжки - кардіоміоцити правого шлуночка не отримують своєчасно стимулів

до скорочення ⇉ збудження настає пізніше.
БлокадА лівої ніжки пучка Гіса – Кардіоміоцити лівого шлуночка, не отримавши своєчасно
імпульсів по волокнах Пуркіньє, збуджуються дещо пізніше, отримавши потенціали дії від
збуджених м’язових клітин правого шлуночка.

Прискорене проведення імпульсів (синдром Вольфа - Паркінсона - Уайта)

Коли збудження проводиться від передсердь до шлуночків швидше, ніж у нормі.
Причина: існування додаткових провідникових шляхів.
а) пучок Паладіно — Кента - це видозмінена міокардіальна тканина, локалізується в зоні
атріовентрикулярного кільця. Може існувати два пучки (лівий і правий), що містяться
відповідно у кільцях двостулкового і тристулкового клапанів. Зазначені пучки проводять
імпульси від передсердь до шлуночків, минаючи атріовентрикулярний вузол;
б) пучок Махайма. З’єднує верхню частину пучка Гіса зі шлуночками;
в) пучок Джеймса. Зв’язує передсердя з нижньою частиною атріовентрикулярного вузла або з
пучком Гіса

ЕКГ: ↓ інтервалу P-Q (менше 0,12 с), появою на висхідній частині зубця R хвилі Д
(передчасне збудження частини шлуночків через додаковий провідниковий шлях), комплекс
QRS (стає більшим за 0,1 с)

19. Артеріальна гіпертензія: визначення поняття, принципи класифікації.

Первинна артеріальна гіпертензія. Гемодинамічні варіанти.

Артеріальною гіпертензією -стале підвищення артеріального тиску понад 140/90 мм рт. ст.
-первинна
-вторинна
 120

При первинній артеріальній гіпертензії підвищення артеріального тиску не може бутипов’язане з

конкретною хворобою чи патологічним процесом у тих чи інших органах та системах: причина
підвищення артеріального тиску залишається неясною. Для позначення цієї форми гіпертензії
використовують два рівнозначнихтерміни:

“есенціальна гіпертензія” і “гіпертонічна (гіпертензивна) хвороба”.

На первинну гіпертензію припадає 90-95 % випадків сталогопідвищення кров’яного тиску.

Вторинна артеріальна гіпертензія,Частота якої набагато менша і становить 5-10 %, вини-кає як

наслідок патологічних процесів у різнихорганах і системах. Вона характерна для:

а) хвороб нирок (гломерулонефрит, пієлонеф- рит, полікістоз нирок та ін.);

б) пухлин надниркових залоз (феохромоцитома, альдостерома)

в) уражень серця й судин (деякі вади серця,коарктація аорти);

г) хвороб нервової системи (бульбарний поліо-мієліт, енцефаліти; травми, струси мозку та ін.).

Артеріальна гіпертензія може бути доброякісною та злоякісною.

Доброякісний характер, як правило, має есенціальна гіпертензія з трива лим безсимптомним

перебігом. При належному контролі артеріального тиску вона не несе смертельної загрози організму.

Про злоякісну артеріальну гіпертензію ведуть мову тоді, коли різко підвищується тиск до 200/120
мм рт. ст. За відсутності належного лікування вона призводить до смерті протягом 1-2 років.
Злоякісна гіпертензія може виникати в осіб, що мали нормальний тиск, але частіше їй передують
доброякісні варіанти есенціальної і вторинної гіпертензії.

Гемодинамічні варіанти артеріальної гіпертензії:

1.Гіперкінетичний тип. Обумовлений істотним збільшенням роботи серця, у ре-зультаті чого

зростає його хвилиннийоб’єм Q. Прикладом може бути ізольована систолічна артеріальна
гіпертензія, що розвивається в людей похилого та старе-чого віку в результаті ураження судин
артеріосклерозом Менкеберга
 121

2.Еукінетичний тип.Виникає при помірномузбільшенні хвилинного об’єму серця Q і за-гального

периферичного опору R.

3.Гіпокінетичний тип.Його розвиток пов’я-заний з істотним збільшенням загальногопериферичного

опору R.

20. Причини і механізми розвитку вторинних артеріальних гіпертензій.

Експериментальне моделювання.

Вторинна артеріальна гіпертензія,Частота якої набагато менша і становить 5-10 %, вини-кає як

наслідок патологічних процесів у різнихорганах і системах. Вона характерна для:

а) хвороб нирок (гломерулонефрит, пієлонеф- рит, полікістоз нирок та ін.);

б) пухлин надниркових залоз (феохромоцитома, альдостерома)

в) уражень серця й судин (деякі вади серця,коарктація аорти);

г) хвороб нервової системи (бульбарний поліо-мієліт, енцефаліти; травми, струси мозку та ін.).

У всіх цих випадках причина гіпертензії ясна.Її усунення, як правило, веде до

нормалізаціїартеріального тиску.

Розрізняють: ендокринну, нефрогенну, гемодинамічну, нейрогенну та лікарську симптоматичні

гіпертонії.

Патогенез гіпертонічної хвороби. Незважаючи на те, що есенціальна та вторинна артеріальні

гіпертензії суттєво різняться за етіологічними факторами, механізми їх розвитку мають багато
спільного.

Нервова перенапруга при гіпертонічній хворобі реалізується в розладі трофіки певних мозкових
структур, що управляють артеріальним тиском, насамперед тих областей кори великих півкуль і
підкіркових центрів (гіпокамп, мигдалеподібне тіло).

Важливу роль у патогенезі гіпертонічної хвороби грає «розгальмовування» судинного центру в

довгастому мозку. У нормі його активність рефлекторно пригнічується імпульсами, які від
синокаротидной зони і рецепторів дуги аорти. При гіпертонічній хворобі активність цього центру
часто-густо підвищена.

Іншим фактором гіпертензивного ефекту, що спостерігається при збудженні вищих вегетативних

центрів головного мозку, є викид катехоламінів (адреналіну та норадреналіну) з мозкової речовини
надниркових залоз у кровотік. Розвиток гіпертензії при цьому спостерігається тоді, коли а-
адренергічні ефекти цих гормонів сумарно перевищують властивий їм вплив на β-адренергічні
рецептори.

Ці процеси формуються на першій стадії гіпертонічної хвороби = транзиторної (перехідної) та

клінічно характеризується нетривалими епізодами підвищення АТ.

Надалі з'являється інертність нервових структур, що становлять судинно-руховий центр, і

розвивається друга стадія хвороби - стабільна. У цій стадії підтримання високого рівня АТ є
тривалим.
 122

(Стимулюючим впливом на судинно-руховий центр у другій стадії мають не лише специфічні

подразники, а й «сторонні», що виходять із сусідніх структур імпульси, навіть підпорогового рівня).

У походження стабільного підвищення тонусу судин мають значення «порочні кола», що

формуються в цій стадії: нирковий (за участю ЮГА), барорецепторний, гіпофізарно-наднирниковий і
судинний (підвищення чутливості стінки судин до катехоламінів).

В результаті підвищення АТ розвивається парабіоз барорецепторів судин і випадає їх гальмівний

контроль над нейронами судинного центру. У результаті тонус судин підвищується ще сильніше.

Спазм судин призводить до гіпоксії ЮГА нирок та активації РААС (Ренін-ангіотензин-

альдостеронової-системи). У свою чергу, ішемічна стимуляція аденогіпофіза реалізується в секреції
АКТГ і, отже, підвищенні вмісту в крові гормонів кори надниркових залоз (мінерало- та
кортикостероїдів).

Кінцевою ланкою цього патологічного процесу є зміна функціональної активності

іонотранспортуючих систем плазматичної мембрани, що веде до навантаження клітин іонами
кальцію та патологічного підвищення тонусу кровоносних судин.

Третя стадія гіпертонічної хвороби – стадія органних змін.

На початку цієї стадії можна виявити гіпертрофію лівого шлуночка.

Надалі розвивається кардіосклероз та приєднується серцева недостатність. З боку внутрішніх органів

спостерігаються ішемічні ушкодження, які індуковані морфологічними змінами стінки судин
(гіаліноз, склероз, атеросклероз). Найбільш характерним є ушкодження паренхіми нирок з розвитком
хронічної ниркової недостатності, затримкою рідини в організмі та прогресуванням артеріальної
гіпертензії.

Експериментальні моделі артеріальної гіпертензії.

За методами відтворення всі її моделі можна поділити на кілька великих груп.

I. Порушення функції центральної нервової системи.

До таких відносять:

а) зіткнення процесів умовного збудженнята гальмування, що призводить до розвитку у тварин

(собак, мавп) неврозу;

б) моделювання психоемоційної напруги шля-хом створення зоосоціального конфлік-ту (у мавп),

змін біоритмів, іммобілізації тварин;

в) електричну й хімічну стимуляцію лімбічних структур головного мозку.

II.Порушення мозкового крово і лімфообігу.

Підвищення артеріального тиску можна викли-кати:

а) одно і двостороннім перев’язуванням сонних і вертебральних артерій, що живлять

мозок (центральноішемічна артеріальнагіпертензія);

 123

б) блокадою лімфо відведення по периневральних і периваскулярних лімфатичних шляхах за

допомогою

каоліну,що його вво-дять у велику цистерну мозку.

ІІІ. Порушення функції депресорних регуля-торних систем.

Зменшення активності цих систем можна відтворювати:

а) двостороннім перетинанням у кролів і собак депресорних і синусних нервів, у результаті чого

знімаються гальмівні впливи з баро рецепторів рефлексогенних зон дуги аорти і каротидного синус
(рефлексогенна гіпертензія, або гіпертензія розгальмування);

б)центральною деаферентацією барорецеп-торів, що її викликають ушкодженням ядрасолітарного

тракту;

в) пригніченням синтезу простагландинів задопомогою, наприклад, індометацину.

IV.Порушення функції нирок.

Артеріальнагіпертензія ниркового походження виникає при:

а) звужуванні обох ниркових артерій абозвужуванні однієї ниркової артерії з видаленням другої
контрлатеральної нирки (реноваскулярна гіпертензія).

Виникнення гіпертензії в цьому випадку пов’язанез активацією ренін-ангіотензинової системи;

б) видаленні обох нирок і переведенні тварин на гемодіаліз для запобігання уремії (ренопривна
гіпертензія).її розвиток пояснюють повним припиненням депресорних функцій нирок (не
утворюються ниркові про-стагландини та інші сполуки, що знижують тиск);

в) обгортання нирок целофаном, шовком. Прицьому виникає перинефрит: здавлюєтьсяниркова

паренхіма, розвивається венозний застій і гіпоксія нирок, активується ренін-ангіотензинова система.

V.Порушення гормонального стану.

До артеріальної гіпертензії спричиняються:

а) введення тваринам адреналіну,

б) введення вазопресину,

в) субтотальне видалення кори надниркових залоз. При цьому відбувається посилення регенерації
залозистої тканини з підвищеною продукцією кортикостероїдів, особливо альдостерону
(наднирково-регенераційна гіпертензія).

VI.Порушення водно-сольового обміну.

Артеріальну гіпертензію можна моделювати:

а) введенням тваринам великої кількості кухонної солі (сольова гіпертензія);

б) застосуванням мінералокортикоїдів (дезоксикортикостерону, альдостерону)-мінералокортикоїдна

гіпертензія;
 124

в) поєднаним введенням кухонної солі й мінералокортикоїдів.

VII.Моделі генетично обумовленої артеріальної гіпертензії.

У багатьох лабораторіях світу виведено чисті лінії щурів, характерною рисою яких є гіпертензія як
ознака, що спадкується. Це, зокрема, щури зі спонтанною гіпертензією (лінія Окамото - Аокі);
щури, схильнідо інсультів; новозеландські щури, міланськіщури; щури, чутливі до сольової дієти.

21. Первинна артеріальна гіпертензія як мультифакторіальне захворювання;

сучасні уявлення про етіологію та патогенез гіпертонічної хвороби.
Причини первинної артеріальної гіпертензії.

Есенціальна артеріальна гіпертензія, як і більшість поширених недуг людини, належить до

полігенних (мультифакторіальних) хвороб, тобто таких, у виникненні яких мають значення як
чинники зовнішнього середовища, так і спадкова схильність. З огляду на це можна виділити дві
групи етіологічних факторів гіпертензивної хвороби.

І.Екзогенні фактори. Численні клінічні спостереження та епідеміологічні дослідження дають

підстави вважати, що в основі есенціальної гіпертензії можуть лежати такі причини.

1.Тривала психоемоційна перенапруга, або хронічний стрес. Стрес у повсякденному житті

(“стрес-планктон”), який складається з маси негативних моментів: неблагополуччя на роботі,
домашня рутина, проблеми в сім’ї тощо є чинниками, що сприяють артеріальній гіпертензії.
Установлено більш значну поширеність гіпертензії серед людей, характер роботи яких пов’язаний з
постійною психо-емоційною напругою, наприклад серед телефоністок і телеграфістів, студентів у
період екзаменаційної сесії, у дітей і підлітків, що навчаються у спеціалізованих математичних і де-
яких інших школах з напруженим режимом занять.

2.Збільшення індексу маси тіла, ожиріння. В епідеміологічних дослідженнях показано,що існує

зв’язок між наведеними факторами й есенціальною гіпертензією. На думку вчених, один з механізмів
такого зв’язку по-лягає в тому, що при збільшенні маси жирової тканини посилюється утворення в
адипоцитах лептину. Останній, пригнічуючи центри апетиту, істотно активує гіпоталамічні центри
симпато-адреналової системи, унаслідок чого збільшується тонус симпатичних вегетативних нервів і
секреція катехоламінів клітинами мозко-вої речовини надниркових залоз.

(Також впливають такі фактори як: 1)↑гіперінсулінемія → проліферація гладких м’язових клітин
кровоносних судин → потовшення судинної стінки → ↓радіусу судин → ↑переферичного опору і як
наслідок А.2) Сидячий триб життя (гіподинамія) → ↑ІМТ та ожиріння)

3.Надмірне споживання кухонної солі. Низький рівень захворюваності на есенціальну гіпертензію

реєструють у представниківдеяких етнічних груп, що споживають малу кількість кухонної солі. До
таких належать ґренландські ескімоси, аборигени гір Китаю та Австралії, деякі племена індіанців,що
живуть у Панамі. Індивідуальне споживання солі в цих групах є набагато меншим (1-2 г на добу),
ніж у представників інших націй та народностей (10-15 г на добу).

II.Ендогенні фактори. Як доказ значення спадковості в етіології гіпертензивної хвороби наводять

той факт, що в парах однояйцевих близнюків артеріальну гіпертензію виявляють набагато частіше,
ніж у парах близнюків двояйцевих. Крім того, поширеність артеріальної гіпертензії серед родичів
хворих на гіпертензивну хворобу значно більша, ніж у популяціїв цілому. Нарешті,
експериментальні моделігенетично обумовленої гіпертензії у тварин за основними своїми
 125

характеристиками є найближчими до первинної артеріальної гіпертензії людини. Важливим

фактором спадкової схильності людей до гіпертензії є однонуклеотидний полі-морфізм генів.
Сьогодні зв’язок цього явища з гіпертензивною хворобою вивчається на великій кількості генів
кандидатів, що мають стосунок до різних систем і механізмів регуляції кров’яного тиску. Серед
таких гени ангіотензину і ангіотензинових рецепторів, ангіотензинперетворювального ферменту,
різних форм NO-синтази, простагландинсинтаз, ендотеліну, адренорецепторів та багатьох інших.

Патогенез. Нині уявлення про патогенез есенціальної гіпертензії розвиваються в основному в

рамках двох концепцій, що їх можна позначити як дисрегуляторна і власне судинна.

Дисрегуляторна концепція пояснює виникнення первинної артеріальної гіпертензії порушеннями

механізмів регуляції артеріального тиску. В основі власне судинної концепції лежить положення про
те, що гіпертензивна хвороба виникає як наслідок первинних порушень у гладких м’язових клітинах
резистивних судин (артеріол).

Дисрегуляторна концепція.

Патогенез первинної артеріальної гіпертензії, відповідно до основних положень цієї концепції,

проходить дві фази: гіперкінетичну і гіпокінетичну.

І.Гіперкінетична фаза характеризується переважно збільшенням хвилинного об’єму серця,

наслідком чого і є підвищення артеріального тиску. На цьому етапі хвороби гіпертензія є оборотною,
оскільки зумовлюється функціональними, а не структурними змінами в організмі. При усуненні
зовнішніх факторів ризику та нормалізації регуляторних процесів показники артеріального тиску ще
можуть повертатисядо нормальних величин. У розвитку гіперкінетичної фази можна виділити ряд
важливих послідовних подій.

1)активація симпатоадреналової системи

 126

Вона відбувається в резуль-таті хронічного стресу (“стресу планктону”), психоемоційних

перенапруг, що зумовлюють появу осередків постійного тривалого збудження в центральній
нервовій системі (патологічна домінанта).Катехоламіни, які виділяються при цьому, викликають що
найменше три важливих для подальшого розвитку гіпертензії ефекти:

збільшують хвилинний об’єм серця (Q);

підвищують загальний периферичнийопір (R);

викликаючи спазм приносних артеріол нирок і безпосередньо діючи на клітиниюкстагломерулярного

апарату, сприяють виділенню в кров реніну;

2)активація ренін-ангіотензинової системи. Надходження реніну в кров зумовлює ряд послідовних

біохімічних реакцій, у результаті яких утворюється ангіотензин II.Поява цього пептиду зумовлюєтакі
зміни:

скорочення гладких м’язів артеріол (ангіо-спазм);

збудження структур центральної нервової системи, що беруть участь у регуляції артеріального

тиску;

вивільнення в кров альдостерону клітинами клубочкової зони кори надниркових залоз;

3)активація альдостерон-вазопресинової системи. Надходження в кров альдостерону, а також

надмірне надходження в організм хлориду натрію викликають розвиток гіпернатріємії і підвищення
у зв’язку з цим осмотичноготиску плазми крові. Збудження центральних і периферичних
осморецепторів, що настає в цих умовах, активує секрецію вазопресину (антидіуретичного гормону)
у ядрах гіпоталамуса. Вазопресин, впли-ваючи на нирки, викликає збільшення факультативної
реабсорбції води. Це, у свою чергу, веде до збільшення ↑ОЦК (гіперволемія), хвилинногооб’єму
 127

серця, а отже, і артеріального тиску.Зазначений механізм доповнюється безпо-середньою

судинозвужувальною дією вазопресину.

II.Гіпокінетична фаза характеризується необоротними структурними змінами резистивних судин, у

результаті чого загальний периферичний опір і артеріальний тиск постійно збільшені. У розвитку
цієї фази можна виділити рядпослідовних стадій:

1)ауторегуляторний спазм артеріол.Виникає як наслідок збільшення хвилинногооб’єму серця. Є

реакцією, спрямованою напідтримку сталості кровообігу в тканинах(попереджає надходження
надлишкової кількості крові);

2)гіпертрофія гладких м’язів артеріол.Є структурним проявом гіперфункції гладких м’язів, що

виникає при часто повторюваних спазмах;

3)артеріолосклероз.Гіпертрофовані гладкім’язові клітини поступово зазнають дистрофічних змін і

гинуть, відбувається заміщення їх сполучною тканиною розвивається артеріолосклероз. Артеріоли
пе-ретворюються в ригідні сполучнотканинні трубки, не здатні ні до скорочення, ні до розслаблення.
Загальний периферичний опір, а отже, і артеріальний тиск постійно збільшені. Порушується
живлення життєво важливих органів: головного мозку,серця, нирок. Можливий розрив змінених
артеріол — тоді розвивається крововилив.Найнебезпечнішим ускладненням є крововилив у мозок-
геморагічний інсульт.

Власне судинна концепція.

Згідно з її положеннями в основі есенціальної гіпертензії лежать первинні зміни в кровоносних

судинах,а розлади регуляції системної гемодинаміки мають вторинний характер. По суті ця
концепція відрізняється від дисрегуляторної зворотним порядком подій, що відбуваються: спочатку
йде гіпокінетична, вже потім за нею гіперкінетична фаза.

22. Артеріальна гіпотензія. Етіологія і патогенез гострих і хронічних

артеріальних гіпотензій.
Артеріальна гіпотензія

Зниження артеріального тиску може бути:

(а) фізіологічним (не супроводжується хворобливими симптомами) і (б)патологічним.

Фізіологічна артеріальна гіпотензія характерна для тренованих спортсменів, вона може

розвиватися при довготривалій адаптації до гіпоксії, до змін кліматичних умов тощо.

Патологічна артеріальна гіпотензія за своїм перебігом може бути (а) гострою і (б) хронічною.

Гостра гіпотензія є провідною ознакою гострої судинної недостатності, що настає в умовах різних
видів шоку і при колапсі.

Про хронічну артеріальну гіпотензію ведуть мову, коли має місце стале зменшення артеріального
тиску нижче 90/60 мм рт. ст. і спостерігаються симптоми, такі як загальна адинамія,швидка
стомлюваність, тахікардія, задишка,запаморочення, головний біль, непритомності, депресивний стан
з періодичним підвищенням нервової збудливості тощо.
 128

За походженням хронічна гіпотензія може бути (а) первинною (есенціальна гіпотензія) і (б)
вторинною (симптоматичною).

Причини есенціальної гіпотензії невідомі.Є думка, що в її основі лежить перенапруження основних

процесів кори великого мозку (збудження і гальмування). Однак, на відміну від первинної
артеріальної гіпертензії, переважає гальмування, яке поширюється на підкіркові вегетативні
утворення, зокрема на судиноруховий центр.

Симптоматична хронічна артеріальна гіпотензія є ознакою багатьох соматичних хвороб, зокрема

серця (вади клапанів, міокардит), головного мозку (комоція), легень (крупозна пневмонія), печінки
(гепатит, механічна жовтяниця),крові (анемія), ендокринних залоз, а також екзогенних
інтоксикацій.З огляду на те, що рівень артеріального тиску визначається величиною серцевого
виштовху, об’ємом циркулюючої крові та тонусом резистивних судин, можливі три гемодинамічні
форми артеріальної гіпотензії:

1) пов’язана з недостатністю скорочувальної функції серця;

2) викликана зменшенням об’єму циркулюючої крові;

3) така, що виникає внаслідок зниження тонусу резистивних судин.

23. Артеріосклероз: визначення поняття, класифікація. Характеристика

основних форм: атеросклероз (Маршана), медіакальциноз (Менкеберга),
артеріосклероз.
Термін “артеріосклероз”, буквально означає затвердіння артерій. Воно настає в результаті розвитку
сполучної тканини в судинній стінці та характеризується втратою артеріями своїх еластичних
властивостей. Відповідно до рекомендацій експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я
(ВООЗ) усі склеротичні ураження артерій поділяють надві групи:

1)власне артеріосклероз, який охоплює такі форми, як атеросклероз, артеріосклероз Менкеберга,

артеріолосклероз, вікові склеротичні зміни артерій;

2) хвороби артерій запальної і запально-алергічної природи. До них відносять сифілітичний аортит,

облітеруючий ендартеріїт, алергічні васкуліти, ревматоїдний артеріїт та ін.

Уражені склерозом артерії вирізняються підвищеною щільністю й крихкістю. Унаслідок зниження

еластичних властивостей вони не в змозі адекватно змінювати свій просвіт залежно від потреби
органа або тканини у кровопостачанні. Спочатку функціональна неповноцінність склеротично
змінених судин, а отже, органів і тканин виявляється тільки при підвищенні до них вимог, тобто при
збільшенні навантаження. Подальше прогресування артеріосклеротичного процесу може призвести
до зниження працездатності й у стані спокою. Патогенетичну сутність артеріосклерозу складають
чотири процеси: інфільтрація, проліферація, дегенерація і склерозування. Різні поєднанняцих
процесів у різних судинах визначають “мозаїчний” характер артеріосклеротичних уражень.

1.Інфільтрація - проникнення із плазми крові в судинну стінку й відкладення в ній ліпідів, складних
вуглеводів і білків.
 129

2.Проліферація - розмноження гладких м’язових клітин артеріальної стінки, у результаті чого

формуються так звані фіброзні “бляшки”, що виступають у просвіт артерій і порушують течію крові
в них.

З.Дегенерація - Цим терміном позначають ушкодження й загибель клітин судинної стінки, а також
розвиток дистрофічних змін, у тому числі кальцинозу.

4.Склерозування - посилене утворення сполучної тканини, що виявляє себе синтезомїї основної

інтерстиціальної речовини й волокнистих структур.

Артеріосклероз (медіакальциноз) Менкеберга

Цей тип артеріосклерозу характеризується ураженням середньої оболонки (медії) артерій

еластичного та еластично-м’язового типу й виявляє себе тріадою морфологічних ознак:
медіанекрозом, медіакальцинозом і медіасклерозом.

Причини. Сьогодні виділяють три основніпричини артеріосклерозу Менкеберга.

1.Старіння. Біологічний вік людини є чинником, від якого залежить розвиток склеротичних
уражень судин. Дифузне відкладання солей кальцію в середній оболонці артерій можна виявити ще в
грудному і дитячому віці, а після ЗО років медіакальциноз є постійною морфологічною знахідкою в
аортальній стінці людини. Приблизноу третини людей віком менше 50 років виявляють
кальцифікацію артерій. У жінок цей процес починається дещо пізніше, ніжу чоловіків. При
досягненні 70-річного віку відмінності між жінками та чоловіками зникають. У приблизно 90 %
пацієнтів із серцево-судинними хворобами є ознаки кальцифікації артерій.

2.Цукровий діабет II типу. Практично у всіх пацієнтів, що мають синдром “діабетичної стопи”,
виявляють кальцифікацію артерій при вивченні рентгенограм нижніх кінцівок. Вважають, що
менкебергівський ар-теріосклероз є однією з причин розвитку цього синдрому.

З.Хронічна ниркова недостатність, особливо на термінальних стадіях свого розвитку, коли

розвивається уремія. Інтенсивність кальцифікації артерій у таких хворих сильно зростає після
переведення їх на сеанси гемодіалізу.

Крім названих вище трьох основних причин, менкебергівський склероз розвивається при
гіперфункції прищитоподібних залоз, гіперфосфатемії, гіпервітамінозі D, гіповітамінозі
К,синдромі Марфана (спадкова хвороба, зумовлена дефіцитом глікопротеїну фібриліну-1).

Патогенез.

Провідними патогенетичними ланками менкебергівського склерозу є (1) ушкодження гладких

м’язових клітин (ГМК) артеріальної стінки і (2) кальцифікація медії.

Основні відмінності між атеросклерозом і артеріосклерозом Менкеберга:

1) при атеросклерозі місцем ураження є внутрішній шар судинної стінки інтима, тим часом як при
артеріосклерозі Менкеберга - середня оболонка артерій - медіа;

2) у патогенезі атеросклерозу переважають процеси - інфільтрації та проліферації, натомість при

менкебергівському склерозі - дегенеративні зміни і склерозування;
 130

3) атеросклеротичні ураження характеризуються відкладанням у судинну стінку переважно ліпідів

(холестеролу), тим часом як при артеріосклерозі менкебергівського типу відкладаються солі кальцію
- розви-вається кальцифікація артерій (медіакальциноз);

4) атеросклеротичний процес через утворення “бляшок” веде до стенозування - зменшення просвіту

артерій; основним проявом артеріосклерозу Менкеберга є зменшення еластичності судин;

5) унаслідок атеросклерозу розвивається ішемія органів і тканин, зокрема такі небезпечні для життя
процеси, як інфаркт міокарда, ішемічний інсульт; тяжким наслідком менкебергівського склерозу є
формування аневризм артерій, розрив яких майже невідворотно стає причиною смерті.

Атеросклероз

Термін запропонований Маршаном у 1904 р., спочатку використовували для позначення лише двох
типів змін: накопичення ліпідів у вигляді кашкоподібних мас у внутрішній оболонці артерій (від
грецьк. Athere - каша) і власне склерозу сполучнотканинного ущільнення стінки артерій (від грецьк.
Scleros - твердий).

Сучасне тлумачення атеросклерозу набагато ширше. За визначенням експертів ВООЗ, атеросклероз

- це різні поєднання змін інтими артерій, що виявляються у вигляді осередкового відкладення ліпідів,
складних сполук вуглеводів, елементів крові та циркулюючих у ній продуктів, утворення сполучної
тканини і відкладення кальцію.

Морфогенез. У розвитку атеросклеротичного процесу виділяють кілька послідовних стадій.

І стадія - доліпідні зміни в стінці артеріальних судин. Суть їх полягає у змінах функціонування
ендотелію - у розвитку так званої ендотеліальної дисфункції. Морфологічно судини ще не мають
жодних особливостей, ліпіди в їхніх стінках не виявляються, звідси й походить назва цієї стадії
процесу.

II стадія — поява в інтимі артерій ліпідних плям і смужок. Причиною цього є інфільтрація
судинної стінки плазмовими ліпопротеїнами - процес, що його називають ліпоїдозом. На цій стадії
важливу патогенетичну роль відіграють макрофаги.

III стадія - формування фібро-ліпідної бляшки, для позначення якої використову-ють ще терміни
атеросклеротична бляшка, або атерома. Розвиток атероми відбуваєть-ся за участю гладких м’язових
клітин артеріальної стінки.

IV стадія - ускладнена бляшка. Дегенеративні зміни, які відбуваються в атеросклеротичній

бляшці, ведуть до розривуїї фіброзно-м’язової покришки, що запускає процеси тромбоутворення з
частковим або повним перекриттям просвіту артерій.

24. Атеросклероз. Етіологія атеросклерозу: фактори ризику, причинні фактори.

Сучасні теорії атерогенезу – «запальна» і «рецепторна». Роль спадкових і
набутих порушень рецептор-опосередкованого транспорту, ліпопротеїдів в
атерогенезі.

Атеросклероз - це змін інтими артерій, що виявляються у вигляді відкладення ліпідів,

складних сполук вуглеводів, елементів крові та циркулюючих у ній продуктів, утворення
сполучної тканини і відкладення кальцію.
 131

Етіологія

Фактори ризику. Факторами ризику атеросклерозу називають сукупність внутрішніхі зовнішніх

умов, які набагато підвищують імовірність розвитку цієї хвороби в людини.

Основні фактори ризику поділяють на дві категорії. Перша - це ті, на які не можна вплинути: вік,
стать, спадкова схильність. Друга категорія охоплює чинники, на які можна впливати:
гіперліпідемія, артеріальна гіпертензія, цукровий діабет, куріння.

1.Вік. Різке збільшення частоти і тяжкості атеросклеротичних уражень судину зв’язку з віком,
особливо помітне після ЗО років, стало підставою для того, щоб деякі дослідники вважали
атеросклероз функцією віку і винятково біологічною проблемою. Більшість учених,однак,
дотримуються думки, що віковій атеросклеротичні зміни судин — це різні форми артеріосклерозу,
особливо на пізніх стадіях їхнього розвитку. При цьому вікові зміни судин сприяють розвитку
атеросклеротичних уражень.

2.Стать. У віці від 40 до 70 років на атеросклероз та інфаркт міокарда атеросклеротичної природи

чоловіки хворіють частіше, ніж жінки (у середньому в 3—4 рази). Після 70 років захворюваність на
цю недугу серед чоловіків і жінок приблизно однакова. Зазначені відмінності, мабуть,пов’язані, з
одного боку, з нижчим вихідним рівнем холестеролу і тим, що у жіноквін міститься в плазмі крові в
основному у фракції неатерогенних ліпопротеїнів високої густини (ЛПВГ), а з другого «з
антисклеротичною дією жіночих статевих гормонів - естрогенів.

3.Спадковість. Роль спадкового фактора у виникненні атеросклерозу підтверджують статистичні

дані про високу частоту ішемічної хвороби серця в окремих родинах,а також у однояйцевих
близнюків. Мова йде про спадкові форми гіперліпопротеїнеміїі спадково обумовлені дефекти
метаболізму артеріальної стінки. З відкриттям явища однонуклеотидного поліморфізму генів широко
вивчається вплив цього генетичного чинника на різні пато-генетичні механізми атерогенезу й тяжкі
ускладнення атеросклерозу (інфаркт міокарда, ішемічний інсульт). Вважають, що певні види і
поєднання поліморфізму генів-кандидатів складають основу спадкової схильності до
атеросклеротичного процесу.

4.Гіперліпідемія. Доведено, що збільшення вмісту в плазмі крові т. зв. атерогенних ліпопротеїнів,

що містять великі кількості холестеролу, особливо, коли це відбувається на тлі зменшення
концентрації антиатерогенних ліпопротеїнів, є важливим фактором ризику атеросклерозу. Основною
причиною гіперліпідемії в економічно розвинених країнах світу є надмірне споживання жирів,що
входять до складу харчових продуктів. Так, досвід країн з високим життєвим рівнем (США, Швеція,
Чехія та ін.) переконливо доводить таку закономірність: щобільше потреба в енергії
задовольняєтьсяза рахунок тваринних жирів і продуктів,які містять холестерол, то вищий вміст
холестеролу в крові й відсоток захворюваності на атеросклероз. Навпаки, у країнах, дена частку
жирів тваринного походження припадає незначна частина енергетичної цінності добового раціону
(близько 10 %),захворюваність на атеросклероз низька(Японія, Китай).

5.Артеріальна гіпертензія. Підвищений артеріальний тиск, особливо коли він перевищує 160/90 мм
рт. ст., набуває значення фактора ризику атеросклерозу, якщо діє в комбінації з іншими. Так, при
однаковому рівні холестеролу захворюваність наінфаркт міокарда при гіпертензії в п’ять разів вища,
ніж при нормальному артеріальному тиску. В експерименті на кролях,у їжу яких додають
 132

холестерол, атеросклеротичні зміни розвиваються швидше і досягають більшого ступеня на тлі

артеріальної гіпертензії.

6.Цукровий діабет. Атеросклероз є найпо-ширенішим варіантом діабетичної макроангіопатії. 75-85

% хворих на діабет мають атеросклероз і вмирають від його ускладнень. З другого боку, у 4/5хворих
на атеросклероз виявляють зниження толерантності до глюкози, а 1/3 з них перебуває в
предіабетичному стані.

7.Куріння. Куріння цигарок, особливо коли воно поєднується з іншими факторами ризику
(гіперліпідемією, артеріальною гіпертензією, діабетом), значно збільшує частоту й вираженість
атеросклерозу, сприяє розвиткові його ускладнень.

Патогенез.Відомі нині теорії патогенезу ате-росклерозу можна звести до двох, принципово різних
концепцій, що відрізняються між собою відповіддю на питання: що первинне, а що вторинне при
атеросклерозі, інакше кажучи, щоє причиною, а що наслідком -загальні порушення ліпідного обміну
в організмі, що зумовлюють ліпоїдоз внутрішньої оболонки артерій (ліпідна концепція), чи місцеві
зміни судинної стінки, без яких неможливий подальший перебіг подій (су-динна концепція).

І.Судинна концепція. Відповідно до уявлень Р. Вірхова та його послідовників, при ате-росклерозі

спочатку розвиваються дистрофічні зміни внутрішньої оболонки стінки артерій, а відкладення
ліпідів і солей кальцію - явище вторинного порядку. Перевагою даної концепції є те, що вона
спроможна пояснити розвиток спонтанного й експериментального атеросклерозу як у тих випадках,
коли є порушення ліпідного обміну,так і в тих (що особливо важливо), коли їх немає. Першорядну
роль автори цієї концепції відводять артеріальній стінці, тобто субстрату, який безпосередньо
втягується в патологічний процес.

ІІ.Ліпідна концепція. Від того часу як М. Анічков і. С. Халатов провели свої перші експерименти,
успішно розвиваються погляди на атеросклероз як процес, який виникає внаслідок загальних
метаболічних порушень в організмі, що супроводжуються гіперхолестеролемією та
гіперліпопротеїнемією. З цих позицій атеросклероз є результатом первинної дифузної інфільтрації
ліпідів, зокрема холестеролу, у незмінену внутрішню оболонку артерій. Подальші зміни в судинній
стінці, що ведуть до формування атероскле-ротичної бляшки, розвиваються у зв’язку з відкладенням
у ній ліпідів, тобто є вторинними.

Місцеві механізми атерогенезу

Атеросклеротичний процес у своєму розвитку проходить чотири основні стадії. Кожна з них має свої
механізми і пов’язана з переважною участю тих чи інших клітин судинної стінки.

І.Стадія доліпідних змін. Центральна роль у розвитку первинних порушень, що започатковують

атерогенез, належить ендотелію кровоносних судин. Численні фактори, що діють нанього з боку
крові, можуть ушкоджувати ендотеліальні клітини і в такий спосіб збільшувати проникність
ендотеліального бар’єру до ком-понентів крові. Ушкодження ендотелію судинможе бути
обумовлене: а) механічними і фізичними факторами (тисккрові, її турбулентний рух, іонізуюча радіа-
ція);

б) хімічними сполуками (нікотин, гомоцистеїн, великі дози вітаміну D);

в) ендотеліотропними вірусами, токсинамибактерій (наприклад, веротоксин);

 133

г) імунними факторами (комплекси “антиген-антитіло”).

Вплив на ендотелій патогенних чинників, залежно від їхньої сили й тривалості дії, може мати один із
двох наслідків: (а) загибель ендотеліоцитів з повним оголенням внутрішньої поверхні судинної
стінки (денудація) і (б) порушення властивостей та діяльності ендотеліоцитів, що позначають
терміном “Ендотеліальна дисфункція”.

Отже, сьогодні вважається, що саме ендотеліальна дисфункція є провідним патогенетичним

механізмом, що започатковує подальші події в інтимі артерій. Причини ендотеліальної дисфункції
можуть бути різними.Серед них:

а)вільні радикалиі пероксиди, що утворю-ються у великій кількості в умовах оксидаційного стресу;

б) окиснені ЛПНГ;

в) продукти неферментативного глікозилювання білків (AGEs), що утворюються при цукровому

діабеті внаслідок тривалої гіперглікемії;

г) характерні для гемодинаміки фізичні фактори, зокрема напруга зсуву;

д) інфекційні агенти: бактеріальні токсини,віруси;

е) гомоцистеїн при його накопиченні в крові.

Ендотеліальна дисфункція виявляє себе змінами властивостей і діяльності ендотеліоцитів:

1) підвищується проникність ендотелію довисокомолекулярних компонентів плазмикрові, зокрема

ліпопротеїнів;

2) збільшується адгезивність ендотелію до лейкоцитів крові та тромбоцитів;

3) посилюється утворення прокоагулянтних і пригнічується синтез антикоагулянтних факторів;

4) збільшується синтез великої кількості біо-логічно активних сполук, серед яких цитокіни, фактори
росту, вазоактивні речовини

II.Стадія ліпоїдозу — поява в інтимі артерійліпідних плям і смужок. У розвитку цієї ста-дії провідну
роль відіграють окиснені ЛПНГ (окЛПНГ) і макрофаги.

1. Вплив на ендотелій:

а) окЛПНГ зумовлюють ушкодження ендотеліоцитів і в такий спосіб роблять ще виразнішою

ендотеліальну дисфункцію. Виникає “зачароване” коло: ендотеліальна дисфункція —* збільшення

проникнення в інтиму ЛПНГ та окЛПНГ —* посиленняендотеліальної дисфункції;

б) збільшується експресія генів, що кодують структуру молекул клітинної адгезії.

Унаслідок цього на поверхні ендотеліоцитів з’являються адгезивні білки, що створює умови для
адгезії моноцитів крові;

в) посилюється експресія генів макрофагального колоніє стимулюючого фактора (МКСФ) і

моноцитарного хемоатрактантного протеїна-1 (МХП-1). Завдяки цьому стимулюється утворення й
 134

дозрівання моноцитів у червоному кістковому мозку,вихід їх у кров, прилипання до поверхні судин

та направлене переміщення в тканинах судинної стінки.

2. Вплив на макрофаги. Окиснені ЛПНГ зумовлюють активацію таких процесів:

а)хемотаксису — направленого руху клітиндо місця скупчення ліпопротеїнових міцел;

б) екзоцитозу, що забезпечує секреторну дегрануляцію — викид у тканини вільних радикалів,

пероксидів, ферментів та інших сполук, що мають бактерицидну та цитотоксичну дію;

в)ендоцитозу — процесу поглинання і наступного перетравлювання окЛПНГ.

3. Вплив нагладкі м’язові клітини (ГМК) ви-являє себе активацією:

а)міграції ГМК із середнього шару судинноїстінки (медії) у внутрішній;б) проліферації-

розмноження ГМК, що вжеперейшли із медії в інтиму;в) ендоцитозу, подібного до того, що відбува-
ється в макрофагах;г) синтезу позаклітинних компонентів сполучної тканини.

Накопичення макрофагів в інтимі артерій відбувається внаслідок надходження моноцитів Із крові в

судинну стінку. При цьому події, у яких беруть участь макрофаги, мають таку послідов-ність:

1)адгезія моноцитів до поверхні ендотелію.Вона зумовлена зв’язуванням адгезивнихмолекул

ендотеліоцитів з олігосахаридними хімічними групами та інтегринами лейкоцитів;

2) проходження моноцитів через ендотеліальний бар’єр і переміщення їх в інтимі(міграція);

3)проліферація моноцитів, що веде до збільшення їхньої кількості в тканині;

4)диференціація моноцитів у макрофаги;

5) здійснення активованими макрофагами екзоцитозу (секреторна дегрануляція) і ендоцитозу

(поглинання окЛПНГ);

6) перетворення макрофагів у пінисті клітини внаслідок накопичення великої кількості захоплених

окЛПНГ;

7) загибель пінистих клітин з виходом у тканинний детрит неперетравлених ліпідів, серед яких
кристали холестеролу - основ-ний компонент некротичного ядра атеросклеротичної бляшки.

III.Стадія атероми - формування фіброліпідних бляшок. В атеросклеротичній фіброліпідній бляшці

виділяють некротичний центр і фіброзну покришку.

Некротичний центр складається із загиблих клітин, певної кількості ще живих пінистих клітин,
кристалів холестеролу та відкладень солей кальцію.

До складу фіброзної покришки входять гладкі м’язові клітини (ГМК), макрофаги, пінисті клітини,
позаклітинні компоненти сполучної тканини - колаген, еластин, протеоглікани. Формування
фіброзної покришки відбувається за участю ГМК, які на цьому етапі стають головними учасниками
атерогенезу.

IV.Стадія ускладненої бляшки. Основу де-генеративних змін, характерних для цієї стадії
атерогенезу, складають такі процеси:
 135

1. Загибель клітин, що утворюють фіброз-ну покришку атеросклеротичної бляшки.

Загибель клітин механізмами некроз і апоптозу веде до розширення некротичного центру бляшки і,
коли втрата клітинних елементів стає вищою за їхнє поповнення шляхом проліферації, фіброзна
покришка бляшки починає поступово стоншуватися.

Ще один наслідок некрозу клітин полягає в тому, що в атеросклеротичну бляшку починають

проростати vasa vasorum із медії та адвентиції артеріальної стінки (реакція на альтерацію). Через дію
на них тих самих ушкоджувальних факторів вони можуть розриватися, у результаті чого виникають
геморагії, які дестабілізують бляшку, тобто роблять її більш схильною до розриву.

2.Гідроліз позаклітинних компонентів сполучної тканини.

3.Кальцифікація. У некротичному ядрі атеросклеротичної бляшки з часом починаються процеси

кальцифікації — утворення й ріст кристалів гідроксіапатиту.

4.Тромбоутворення. Описані вище події (загибель клітин, геморагії, гідроліз компо-нентів

сполучної тканини) ведуть до по-ступового стоншення фіброзної покришки атеросклеротичної
бляшки і врешті до її розриву. Унаслідок цього порушується цілість ендотелію, атероматозні маси
виходять у кров, а на місці утвореного дефекту починається Адгезія і агрегація тромбоцитів. Як
результат, утворюється тромб, який частково чи повністю перекриває просвіт артерії.

Атеросклероз як хронічне запалення.

У другійполовині XIX століття видатний німецький патолог Рудольф Вірхов започаткував теорію
локального запалення, яку якщо й згадували протягом більш як ста років, то тільки в історичному
аспекті. Нині стало зрозуміло, наскільки правий був геніальний Вірхов. Адже всі ті зміни в артері-
альній стінці, що їх було описано вище, є по суті проявами хронічного запалення.В інтимі артерій
можна простежити всі три компоненти, характерні для запального процесу: (1) альтерацію, (2)
ексудацію з еміграцією лей-коцитів і (3) проліферацію.

Альтерація

як і при будь якому запаленні,передує всім наступним подіям. Вона виникає вже на першому етапі
атерогенезу - стадії доліпідних змін і виявляє себе ушкодженням ендотелію та розвитком його
дисфункції. Далі процес альтерації — уже вторинної — триває про-тягом усіх стадій атеросклерозу.
Він пов’язаний в основному з діяльністю макрофагів, які стають джерелом вільних радикалів і
пероксидів, цілої низки ферментів, що завдають ушкодження клітинним і позаклітинним елементам
інтими артерій. У результаті вторинної альтерації формується некротичний центр атеросклеротичної
бляшки, руйнується її фіброзна покришка, настають ускладнення (тромбоз).

Ексудація й еміграція лейкоцитів

це процеси, що складають основу II стадії атерогенезу —формування ліпідних плям і смужок.

Ліпідна інфільтрація, тобто перехід ліпопротеїнів із плазми крові в інтиму, є не що інше, як
ексудативний процес, що відбувається завдяки збільшенню проникності ендотеліального бар’єра.
Він супроводжується еміграцією моноцитів, які, потрапивши в інтиму, розмножуються і
диференціюються в макрофаги. Тут ці клітини після ак-тивації починають свою фагоцитарну
діяльність,спрямовану на очищення тканини від патогенного агента, яким виступають окиснені
ЛПНГ, а потім і вільний кристалічний холестерол. Проте фагоцитоз в осередках атерогенезу не є
 136

завершеним, оскільки клітини організму не мають ферментів, здатних розщеплювати холестерол. Як

наслідок, через нездатність до утилізації ця сполука у вільній і естерифікованій формах на-
копичується всередині макрофагів, зумовлюючи утворення заповнених ліпідами вакуоль поступово
макрофаги перетворюються в пінисті клітини.

У цих клітинах розвиваються необоротнізміни і вони гинуть, вивільнюючи в тканину

неперетравлений холестерол, який кристалізується та стає об’єктом фагоцитозу для наступних
макрофагів. Таким чином процес повторюється багато разів, у нього втягуються все нові й
новімакрофаги, відбувається формування некротич-ного центру атеросклеротичної бляшки.Оскільки
утилізація чи видалення кристалічного холестеролу з інтими артерій неможливі,то причина активації
макрофагів не усувається,а отже, запалення носить хронічний характер. Воно стає подібним до
хронічного запального процесу, що відбувається в легенях при накопиченні в їхніх тканинах таких
не здатних до утилізації речовин, як окисли кремнію (силікоз), вугільний пил (антракоз) та інші
неорганічні спо-луки, що викликають розвиток пневмоконіозу.

Проліферація

є основою росту атеросклеро-тичних бляшок. Міграція в інтиму й поділ там ГМК, очевидно,
спрямовані на локалізацію патологічного процесу шляхом створення фіброзної капсули Якщо
надходження в інтиму ліпідів та інших компонентів крові припиняється (це можливе при
нормалізації ліпопротеїнового складу крові), то ріст бляшки припиняється, вона
стабілізується і може навіть зменшуватися в об’ємі за рахунок розсмоктування різних
компонентів некротичних мас, крім кристалів холестеролу. У цьому випадку ведуть мову про
часткову регресію атеросклерозу. Якщо ж дія на судини атерогенних факторів продовжується,
то атеросклеротична бляшка росте, аж поки не настане розрив її фіброзної покришки. Тільки
після цього накопичений в некротичному ядрі холестерол має можливість залишити інтиму
артерій, потрапляючи в кров.На жаль, таке “очищення” судинної стінки відбувається на тлі
тромбоутворення, яке може стати фатальним, якщо проходить в артеріях життєво важливих
органів (серця, головного мозку)

25. Недостатність зовнішнього дихання: визначення поняття, принципи

класифікації. Патогенез основних клінічних проявів. Задишка: види, причини,
механізми розвитку.

Недостатність зовнішнього дихання -нездатність дихальної системи забезпечувати нормальний

склад газів крові (газовий гомеостаз).

Класифікація:
1. За клінічним перебігом гостру та хронічну недостатність

• Гостра недостатність виникає раптово, триває протягом кількох днів, годин і навіть хвилин. Її
прикладом може бути асфіксія (див. далі).
• Хронічна недостатність розвивається протягом тривалого часу і є наслідком хвороб бронхів та
легень (хронічна пневмонія, пневмосклероз, емфізема легень та ін.).
 137

2. За вираженістю клінічних ознак недостатність дихання може бути компенсованою і

декомпенсованою.

При компенсованій недостатності газовий склад крові ще не змінений

при декомпенсованій - газовий гомеостаз порушений.

Декомпенсована дихальна недостатність може бути різної тяжкості. За вираженістю змін газового
складу артеріальної крові виділяють три ступені недостатності зовнішнього дихання

3. За патогенезом розрізняють два різновиди: (1) вентиляційну, вона ж гіперкапнічна, і

(2)паренхіматозну, вона ж гіпоксемічна, недостатність зовнішнього дихання

Причини : а) центральну;
б) периферичну, або нервово-м'язову;
в) торако-діафрагмальну, або парієтальну:
г) легеневу дихальну недостатність.

Клінічні прояви :

1. порушення регуляції дихання, серед яких найчастіше мають місце різні варіанти задишки
(див. далі);
2. гіпоксемія (зменшення рО, артеріальної крові). Вона є причиною (а) гіпоксії і (б) ціанозу. Останній
виникає, коли насичення гемоглобіну киснем стає нижче 80 % (синюшний відтінок шкіри та
видимих слизових оболонок обумовлюється відновленим гемоглобіном):
3. гіперкапнія (збільшення рСО, аргеріальної крові). 3 її розвитком повʼязані: (а) збудження
лихального центру і задишка (коли рСО, стає вище 90-100 мм рт. ст., збудження дихального центру
змінюється його гальмуванням): (б) розширення мозкових судин і звуження судин мʼязів, нирок; (в)
зміщення кривої дисоціації оксигемоглобіну вправо; (г) газовий ацидоз.
4. газовий ацидоз. Він обумовлює: (а) порушення функцій білкових молекул (конфор-маційні зміни),
що є особливо небезпечним для центральної нервової системи (може розвиватися дихальна кома):
(б) збудження дихального центру; (в) збільшення проникності клітинних мембран (розвиваєть-ся
набряк та ушкодження клітин): (г) зміщення кривої дисоціації оксигемоглобіну вправо - ефект Бора

Задишка

або диспное, - це відчуття нестачі повітря, що викликає потребу посилити дихання.

 138

У механізмах задишки розрізняють субʼєктивний і обʼєктивний компоненти.

Субʼєктивний компонент полягає в тому, що, відчуваючи нестачу повітря, людина не тільки
мимовільно, але й свідомо збільшує активність дихальних рухів, прагнучи позбутися цього тяжкого
відчуття, наявність якого і є найбільш істотною відмінністю диспное від інших видів порушення
регуляції дихання (гіперпное, поліпное та ін.). Тому в людини, що знепритомніла.
задишки не буває.Іноді субʼєктивний чинник стає провідним
механізмом задишки. Таке відбувається при нев- розах, істерії, психосоматичних розлалах.

Обʼєктивним компонентом диспное є реф- лекторні й гуморальні впливи на дихальний центр.

Задишка виникає у тих випадках, коли впливи. що збуджують вдих, є сильнішими аз впливи, що
його пригнічують, а також у разі підвищення чутливості дихального центру чинників, які
стимулюють дихання. Найважли-
вішими з цих впливів с такі.

Причини :

1.Збудження іритантних рецепторів легеневої тканини. Цей вид механореценторів, що містяться в

епітелії та субепітеліальному шарі бронхів і бронхіол, активується при сильних або дуже швидких
змінах обʼєму легень (спадінні альвеол чи їхньому значному розтягненні). В умовах патології може
виникати постійна імпульсація від іритантних рецепторів. Таке буває, наприклад, при застійних
явищах у легенях (недостатність серця, пневмонія). коли переповнені кровʼю судини, що оточують
альвеоли, здавлюють хї, унаслідок чого обʼєм альвеол зменшується, що й веде до збудження
іритантних рецепторів.

2 Рефлекси з повітропосних шляхів. Можуть бути твердими частинками,тютюн димом ,або хім
речовинами що потрапили до іритантних клітин і подразнюють шляхи. Значне збудження
іритантних рецепторів спостерігають при бронхітах, бронхопневмонії, бронхіальній астмі та
хворобах, при яких у бронхах і альвеолах зʼявляються слиз, ексудат чи транссудат.

3. Збудження
рецепторів інтерстиціальної тканини легень (J-рецепторів). Усі патоло-
гічні процеси, що ведуть до застійних явищ у легенях (пневмонія, недостатність серця), можуть
викликати тривале збудження J-рецепторів і підвищену стимуляцію дихальних нейронів.

.4 Рефлекси з барорецепторів аорти і сонної

пазухи. Щі рефлекси долучаються до патогенезу задишки при крововтраті, шоку, колапсі. В умовах
зменшення артеріального тиску до рівня 70 м рт. ст. і нижче різко зменшується імпульсація від
 139

барорецепто- рів, яка в нормі чинить гальмівний вплив на дихальний центр, пригнічуючи вдих і
активуючи видих.

5 .Рефлекси з хемореценторів аорти і сонної пазухи. При зниженні в крові напруги О підвищенні
напруги СО, при збільшенні концентрації іонів водню посилюється імпульсація від хеморецепторів
кровоносних судин, унаслідок чого збуджується дихальний центр і посилюється вдих. Цей механізм
відіграє важливу роль у розвитку задишки при ацидозі, недостатності дихання,
при анемії
6. Пряма стимуляція нейронів дихального центру.
У довгастому мозку є хеморецептори, вибірково чутливі до вуглекислого газу.
Сильне збудження цих рецепторів при гіперкапнії також сприяє розвитку задишки.
7.Рефлекси з дихальних мʼязів. Відчуття нестачі кисню може виникнути при надмірному розтягненні
міжреберних мʼязів і сильному збудженні рецептоів у вищі імпульсація від рів розтягу, яких
надходит відділи головного мозку. Цей механізм діє під час виконання тяжкої фізичної ро- боти, що
потребує значної роботи інспіраторних мʼязів, при зменшенні еластичності легень, звуженні верхніх
дихальних шляхів.
8 Стимуляція дихального центруся продуктами власного метаболізму. І

26. Дисрегуляторні порушення альвеолярної вентиляції. Причини і механізми

патологічного дихання (порушення частоти, глибини, ритму). Патогенез
періодичного дихання.
При патології внаслідок дії рефлекторних.
гуморальних або інших чинників на дихальний центр можуть змінюватися
« ритм ,глибина і частота дихання » може виникати задишка

Причинами дисрегуляторних змін дихання можуть бути:

а) порушення функції дихального центру. Вони часто є наслідком прямих ушкоджувальних впливів
ішемії мозку, черепно-мозкової
травми, пухлин, різних інтоксикацій. Проте можуть мати і рефлекторний характер, як, приміром, при
синдромі "апное уві сні"
синдром "прокляття Ундини", при якому неможлива автоматична діяльність дихального центру.
Иого причиною є мутація одного згенів, що визначає диференціацію певних структур нервової
системи в ембріогенезі.

б) порушення функції мотонейронів спинного мозку. Іннервація дихальних мʼязів може зазнавати
змін при таких хворобах, як поліомієліт, сирингомієлія, бічний аміотрофічний склероз, а також при
травмах і пухлинах спинного мозку. Характер і ступінь порушення зовнішньогодихання при цьому
 140

залежать від місця ушкодження спинного мозку (наприклад, при ураженні патологічним процесом
верхньої шийної частини спинного мозку порушується робота діа фрагми) і від кількості уражених
мотонейронів;

в)ураження нервово-м'язового апарату. Порушення вентиляції можуть виникати при ушкодженні

нервів, що іннервують дихальні мʼязи (запалення, авітаміноз, травма),при утрудненні передачі
мʼязам нервового імпульсу (міастенія, ботулізм, правець).

Періодичне-дихання, при якому періоди дихання чергуються з періодами його пригнічення і апное.

Найчастіше бувають такі види періодичного дихання:

1) дихання Чейна — Стокса. характеризується наростанням амплітуди дихання до вираженого

гіперпное, а потім зменшенням її до апное, процес циклічний. закінчуються новою зупинкою
вентиляції легень.
Потьмаренням і втрата свідомості- період апное, нормалізація- період збільшення вентиляції.
Артеріальний тиск при цьому також коливається( частіше дихання-більше тиск)

Патогенез дихання Чейна - Стокса пояснюють сильним пригніченням діяльності дихального центру,
що виникає при гіпоксії. Тяжке кисневе голодування—зниження збудливості нейронів дихального
центру—фізіологічних рефлекторних і гуморальних подразників стає недостатньо, щоб
підтримувати дихання - і воно зупиняється.

⁃ 2) дихання Біота. Цей вид періодичного ди- хання відрізняється від дихання Чейна -Стокса
тим, що дихальні рухи мають постійну амплітуду. Вони раптово припиня- ються, так само як і
раптово починаються. Найчастіше дихання Біота спостерігається при менінгіті, енцефаліті та
інших захво- рюваннях, що супроводжуються ушкодженням центральної нервової системи,
особливо довгастого мозку;

3) хвилеподібне дихання, або дихання Грокка. Воно нагадує дихання Чейна - Стокса з тією лише
різницею, що замість періодів апное реєструють слабке поверхневе дихання з наступним
наростанням його глибини, а потім поступове зменшення дихальних рухів. Вважають, що таке
дихання виникає при тих само патологічних процесах, щовикликаютьдихання Чейна- Стокса, і,
можливо, є його початковою стадією.

27. Порушення альвеолярної вентиляції. Обструктивні та рестриктивні

механізми розвитку.
 141

Альвеолярна гіповентиляція – типова форма порушення зовнішнього дихання, при якій вентиляція
альвеол менша за газообмінну потребу організму.

Обструктивною
називають дихальну недостатність, яка виникає внаслідок збільшення аероди- намічного опору
повітроносних шляхів.
бронхіальну астму, емфізему та хронічні бронхіти.

Обструктивний тип - прохідності повітроносних шляхів.

Механізм виникнення :
1. Спазм дихальних шляхів -дія БАВ; -при вдиханні гарячого чи дуже холодного повітря; -при
вдиханні токсичних речовин
2. Закупорка дихальних шляхів - утворення пухлини всередині бронха; -закупорка кров'ю,
мокротинням, блювотними масами; -Інородними тілами (їжа, протези).
3. Здавлення дихальних шляхів -пухлина ззовні; -Гематома; -абсцес (порожнина заповнена гноєм).
4.– при нападах; -при комі; -при алкогольному сп'янінні.
5. ↓ еластичних свойств легенів-емфізема (спадання бронхів)
Якщо порушується прохідність верхніх ДП, то порушується вдих – інспіраторна задишка
Якщо порушуються нижні ДП, то порушується видих – експіраторна задишка.

Рестриктивна недостатність
Рестриктивною - утрудненням вдиху,
що клінічно виявляє себе розвитком інспіраторної задишки. що залежать від нього: резервний обʼєм
вдиху, ємність вдиху, життєва ємність легень, загальна ємність легень

Рестриктивний тип – порушення розправи легені.

1. Пневмосклероз – розростання сполучної тканини
2. Руйнування сурфактанту – при курінні; -при запальному процесі; -при ↓ кровообігу в легенях.
3. Окостеніння хрящів - рух ребер не може.
4. пневмоторакс - попадання повітря в плевральну порожнину (крові - гемоторакс, транссудата,
ексудату)

Порушення регуляції дихання

 142

1. Ушкодження дихального центру (довгастий мозок) -набряк; -тромбоз; -Запалення; -передозування;

крововиливу.
2. Дефіцит збуджуючої аферентації
3. Надлишок збудливої аферентації
4. надлишок гальмівної аферентації -при гострих респіраторних захворюваннях; -при механічних
ушкодженнях ДП
5. Хаотична аферентація (у співаків, лекторів)
6. Порушення іннервації дихального м'яза – діафрагми – параліч.

РаО2 ↓ - гіпоксемія
РаСО2 ↑ - гіперкапнія
рН ↓ - ацидоз

28. Причини і механізми порушень дифузії газів у легенях. Порушення загальних і

регіональних вентиляційно-перфузійних взаємовідношень у легенях.

Порушення вентиляційно-перфузійних відносин

У нормі величина вентиляційно-перфузійного відношення (ВПО) дорівнює 0,8-1,0. У здорових
людей цей показник відображає адекватність хвилинного об'єму альвеолярної вентиляції (V)
хвилинному об'єму кровотоку (Q) у легенях, тобто V/Q = 0,8-1,0.

В умовах патології легенева вентиляція може не відповідати легеневій гемодинаміці як на рівні цілої
легені, так і на рівні часток, сегментів, часточок або груп альвеол.
Ця відмінність посилюється при зміні сил гравітації, анатомічних та біохімічних особливостей . У
гіповентильованих ділянках легких кровотік зазвичай зменшується завдяки гіпоксичній і
гіперкапницькій вазоконстрикції, що виникає в них. У ділянках зі зниженим (стосовно вентиляції)
кровотоком гіпокапніческая бронхоконстрикція викликає зменшення вентиляції.

Зменшення ВПО<0,8 спостерігається при локальній альвеолярній гіповентиляції, викликаної: -

розладами обструктивного типу (закупорками дихальних шляхів), - порушеннями еластичності
легеневої тканини, - деформаціями грудної клітки, - легенево-плевральними м'язами - одностороннім
паралічем диханням тощо.
Збільшення ВПО>1,0 відзначається у разі зростання виведення з організму СО2, що завершується
розвитком гіпокапнії. Це відбувається при: - звуженнях, закупорці тромбами, емболами, облітераціях
та/або спазмах судин системи легеневої артерії; - зменшенні кровотоку через метаболічні (обмінні)
капіляри;
 143

Регіонарні порушення альвеолярної вентиляції та кровотоку в обмінних капілярах можна виявити за

допомогою радіоізотопних та капографічних методів дослідження.

29. Асфіксія: визначення поняття, причини, патогенез. Термінальне дихання.

Асфіксія-загрозливий для життя, ступінь гострої недостатності дихання, який виявляє

себе тим, що ук р о в зовсім не надходить кисень, а з крові не виводиться вуглекислий
газ, позначають терміном асфіксія, або ядуха.

Причини. В основі асфіксії може лежати будь- який зобговорених нами механізмів
порушення вентиляції легень:
а)обструктивний: здавлювання дихальних шляхів (задушення),
закупорка їхнього просвіту (сторонні предмети, запальний набряк), поява рідини
вдихальних шляхах і альвеолах (утоплення, набряк легень, по- трапляння блювотних
мас);
б) рестриктивний: двосторонній пневмоторакс, різке обмеження рухомості грудної
клітки; в)дисрегуляторний: сильне пригнічення дихального центру (центральний
параліч дихання), порушення проведення нервових
імпульсів до дихальних мʼязів (периферичний параліч дихання).

патогенез :
організмі вуглекислого газу (гіперкапнією), а потім - із нестачею кисню (гіпоксемією).
Діючи рефлекторно й безпосередньо на дихальний центр, СО, збуджує його, доводячи
глибину і частоту дихання до максимально можливих величин. Крім того, дихання
рефлекторно стимулюється і зниженням у крові напруги кисню. У міру збільшення в
крові вмісту СО, підвишується й артеріальний тиск.
При подальшому збільшенні концентрації СО, у крові починає виявлятися його
наркотична дія, рН крові знижується до 6,8 6,5. Посилюється гіпоксемія і, відповідно,
гіпоксія головного мозку. Це призводить, до пригнічення дихання, зниження
артеріального тиску.
У результаті настає параліч дихання і зупинка серця.

30. Причини і механізми порушення травлення в порожнині рота. Етіологія,

патогенез, експериментальні моделі карієсу та пародонтозу. Причини,
механізми порушень слиновиділення.
 144

У процесах травлення в ротовій порожнині, беруть участь три групи структур:

1.руховий аппарат ( зуби, щелепи, жувальні м’язи, м’язи стінок порожнини рота (у тому числі язика), глотки)
Функції :
а) механічна обробка їжі, її подрібнення - під час акту жування
б) переміщення їжі в стравохід - ковтання

2. секреторний апарат ( слинні залози і залозами слизової оболонки рота )

Функції:
а) формування харчової грудки ( вода і муцин )
б) хімічна обробка їжі - первинний гідроліз полісахаридів за участю а-амілази слини
в) захист від мікробів, що здійснюється завдяки бактерицидній дії лізоциму
в) через слину можуть виводитися кінцеві продукти обміну речовин в організмі (сечовина, аміак, креатинін)

3. слизова оболонка та її рецепторний апарат

Функції:
а) хімічний аналіз складу їжі (смаковий аналізатор)
б) рефлекторну сигналізацію
в) початковий етап всмоктування речовин

У РОТОВІЙ ПОРОЖНИННІ ВІДІЛЯЮТЬ ТАКІ ПОРУШЕННЯ: порушення рухових функцій,

порушення слиновиділення !!!!
ПОРУШЕННЯ РУХОВИХ ФУНКЦІЙ: розладами актів жування і ковтання.

ПОРУШЕННЯ ЖУВАННЯ ПОРУШЕННЯ КОВТАННЯ – ДИСФАГІЯ

ПРИЧИНИ:
- ушкодження зубів та їхня відсутність (карієс,
пародонтит)
- ураження жувальних м’язів (міозит)
-порушення іннервації жувальних м’язів
(бульбарні паралічі, неврити)
-ураження скронево-нижньощелепних суглобів
-травматичне ушкодження кісток (нижньої,
верхньої щелепи)
-патологічні процеси в слизовій оболонці
порожнини рота і ясен (стоматит, гінгівіт)
- ураження м’язів і слизової язика
- гіпосалівація
Негативні наслідки: ↓ рефлекторна секреція
шлункового й підшлункового соків; ↓травлення
в шлунку; травматизується слизова оболонка
ротової порожнини, стравоходу, шлунка;
людина відмовляється від споживання деяких
продуктів харчування, що потрібні організму,
але потребують пережовування
рефлекторний акт ковтання має в три фази:
ротову (довільну), глоткову (швидку
мимовільну) і стравохідну (повільну
мимовільну). Рефлекторна дуга замикається в
ядрах язикоглоткового і блукаючого нервів.
ПРИЧИНИ:
- зміни рецепторів слизової порожнини рота
(наприклад, при стоматитах) і глотки (при
ангінах)
-ураження чутливих аферентних і рухових
еферентних нервових провідників, що беруть
участь у здійсненні ковтальних рефлексів
(волокна V, VII, IX, X, XII пар черепно-
мозкових нервів)
- ушкодження нервових центрів «в у корі
головного мозку (порушується довільна фаза
ковтання) і центру ковтання - дна IV
шлуночка
-ураження м’язів язика, глотки і стравоходу
-уроджені та набуті дефекти м’якого й твердого
піднебіння
-механічні перешкоди (пухлини, рубці,
здавлювання стравоходу ззовні)
Негативні наслідки: голодування, виснаження,
потрапляння часток їжі в дих шляхи ➙
аспіраційна пневмонія, а іноді й гангрена легень

КАРІЄС ЗУБІВ ПАРОДОНТИТ

- демінералізація, прогресуюче руйнування -деструктивно-запальне ураження пародонта,
твердих тканин зуба з утворенням тобто тканин, що оточують корінь зуба
 145

дефектів у вигляді порожнин. (періодонта, кісткової тканини зубної комірки,

ЕТІОЛОГІЯ : ясен, окістя).
1.м/о, що здатні утв кислоти (карієсогенні ЕТІОЛОГІЯ :
бактерії ) ПРИЧИНИ: МІСЦЕВІ ТА ЗАГАЛЬНІ.
2. вуглеводи (сахароза, у меншій мірі - МІСЦЕВІ:
глюкоза, фруктоза) ⇉ проникати в зубний -м/о порожнини рота (Порфиромонас гингивалис,
наліт і легко ферментуються бактеріями Prevotella intermedia - джерелом ферментів і
3. карієсочутливість зубної поверхні. біологічно активних речовин зубного нальоту і
Визначається двома чинниками: сприяють утворенню зубного каменю )
(а)
наявністю зубного нальоту і - аліментарні фактори —харчування продуктами,
(б)
властивостями емалі зубів що чинять недостатнє навантаження на
Зубний наліт (зубна бляшка) - це плівка, зубощелепний апарат (м’яка, механічно подрібнена
утворюється на поверхні зубів і складається і термічно оброблена їжа), дефіцит вітамінів,
з бактерій, позаклітинної матриці ( особливо С, Р і Е
глікопротеїди, полісахариди та інші- аномалії прикусу ⇉ ↑ навантаження на жувальний
речовини, які потрапляють на поверхню зуба апарат
із слини ). ЗАГАЛЬНІ: емоційна перенапруга, ендокринні
Властивості зубної емалі багато визначають розлади —гіпотиреоз, гіпоінсулінізм (цукровий
стійкість до карієсу. діабет), гіперпаратиреоз, порушення імунної
↓ властивостей емалі : недостатність системи, що виявляють себе розвитком
насиченням фтором; генетичними автоалергічних реакцій.
факторами, що впливають на закладку ПАТОГЕНЕЗ :
зубних зачатків; загальними порушеннями Важливе значення утворення зубному каменю
фосфорно-кальцієвого обміну( тверділий зубний наліт і складається із залишків
(гіпокальціємічні і гіпофосфатемічні стани) їжі, бактерій, змертвілих клітин, фосфатних та
ПАТОГЕНЕЗ : інших солей кальцію і заліза ). Ріст над’ясенних і
Важливе значення надають продуктам під’ясенних зубних каменів ➙ механічний тиск на
життєдіяльності бактерій, що входять до м’які тканини ➙ порушується кровообіг ⇉атрофія
складу нальоту. тканини + власне запалення.
Атрофія пародонту настає в результаті
До карієсогенних факторів, що утворюються недостатнього навантаження на зубощелепний
і діють на поверхню емалі, відносять: апарат при вживанні м’яких, механічно
подрібнених і термічно оброблених продуктів, їй
а) органічні кислоти (молочна, сприяють порушення кровопостачання пародонту
піровиноградна ), що є продуктами бродіння внаслідок росту зубних каменів та дії деяких
й анаеробного окиснення вуглеводів. ↓pH загальних чинників (наприклад, катехоламінів в
середовища, зумовлюють розчинення умовах емоційного та інших стресів).
Запалення розвивається внаслідок ушкодження
гідроксіапатиту емалі, а потім і дентину ⇉їх
(альтерації) клітин пародонта продуктами
демінералізація. ↓буферних властивостей діяльності м/о і травматизації ясен при аномаліях
слини (не відбувається нейтралізація кислот) прикусу. У запалених тканинах порушується
сприяє цьому процесу; кровообіг, еміграція лейкоцитів стає причиною
вторинної альтерації ⇉ формування гною.
б) речовини-хелатори (пептиди, Лізосомні ферменти нейтрофілів і макрофагів
амінокислоти). Вони здатні утворювати (металопротеїнази, колагенази) зумовлюють
комплекси з кальцієм, забираючи його від гідролітичне розщеплення органічних компонентів
гідроксіапатиту і викликаючи цим пародонта, унаслідок чого руйнуються зубні
демінералізацію твердих тканин зуба; зв’язки, розвиваються деструктивні зміни у твердих
тканинах, що оточують зуб⇉ розхитування зубів ⇉
в) протеолітичні ферменти. Діючи на втрата зуба.
органічні компоненти зуба, вони руйнують
матрикс емалі та дентину. Відбувається
деструкція твердих тканин, порушується
 146

їхня ремінералізація. Утворення дефектів у

твердих тканинах зуба спричиняється до
того, що інфекція легко проникає через них
у пульпу і в глибокі тканини, що оточують
зуб ⇉пульпіт, періодонтит.

ПОРУШЕННЯ СЛИНОВИДІЛЕННЯ: гіперсалівація, гіпосалівація.

Утвор слини відбувається в привушних, підщелепних і під’язикових слинних залозах, а також у
великій кількості маленьких залоз, що містяться на поверхні язика, у слизовій оболонці піднебіння і
щік. За добу в нормі утв 0,5—2 л. Регуляція здійснюється парасимпатичної і симпатичної
вегетативної нервової системи.

ГІПЕРСАЛІВАЦІЯ ГІПОСАЛІВАЦІЯ
-↑ утв, секреції слини (від 5 до 20 л слини за добу ) - ↓ утв, секреції слини
ПРИЧИНИ: ПРИЧИНИ:
-збудженням рецепторів порожнини рота, -центральне гальмування залоз (страх, переляк,
стравоходу і шлунка (рефлекторний механізм) біль)
-збудженням центру слиновиділення, що -дія т-холінолітиків —блокують т-
міститься в довгастому мозку (бульбарні паралічі) холінорецептори периферичних тканин
-подразнення вегетативних нервів (стимуляція -запалення, пухлини
парасимпатичних нервів ⇉ багато рідкої слини, -закупорка проток слинних залоз каменями
симпатичних ⇉мала кількість, але густої, в’язкої -зневоднення організму
слини НАСЛІДКИ:
-впливом т-холіноміметиків —препаратів, що -порушення жування, формування харчової
активують холінорецептори грудки, ковтання ⇉ розлади наступних етапів
-дією гуморальних регуляторних факторів. Цей травлення
механізм лежить в основі так званої парадоксальної, -травматизація слизової оболонки ⇉стоматиту
або паралітичної, гіперсалівації. Вона починається -посилене розмноження м/о
через добу після повної денервації слинних залоз, ↓ слини➙↓бактерицидної дії слини (мало
досягає максимуму через 6-7 діб, з 15-ї доби починає лізоциму)➙утв нальоту зі злущеного епітелію на
зменшуватися і через декілька діб повністю зникає. поверхні язика (прекрасне поживне середовище
Патогенез парадоксальної гіперсалівацїї провідне для мікробів )
значення має ↑чутливості денервованих залоз до -порушення трофічних впливів слини на зуби,
циркулюючих у крові гуморальних факторів недостатня нейтралізація органічних кислот, що є
(ацетилхоліну, гістаміну). продуктами діяльності бактерій зубного нальоту.
НАСЛІДКИ: Це все сприяє розвиткові карієсу зубів.
-зневоднення організму — розвивається
гіперосмолярна гіпогідрія, оскільки слина
гіпотонічна стосовно крові
-нейтралізації шлункового соку, що пов’язано зі
слабколужним середовищем слини ⇉ порушення
травлення у шлунку.

31. Загальна характеристика порушень моторної і секреторної функцій шлунка.

Патологічна шлункова секреція, її типи. Роль нервових та гуморальних
механізмів у порушенні секреції.
Види розладів шлункової секреції ( норма шлункового соку 2–2,5 л на добу )

-гіперсекреція
-гіпосекреція
-ахілія
 147

Гіперсекреція –↑кількості шлункового соку, ↑ його кислотності (гіперхлоргідрія) і перетравлюючих

здібностей.
ПРИЧИНИ:
-↑ маси секреторних клітин шлунка (детермінується генетично)
- активація впливів блукаючого нерва (БН) (наприклад, при невротичних станах або конституційній
ваготонії): ацетилхолін стимулює всі види секреції в шлунку, дванадцятипалій кишці, підшлунковій
залозі, а також моторику шлунка і перистальтику кишечника
-↑ синтезу та/або ефектів гастрину (стимулює секрецію слизу, бікарбонату, ферментів, соляної
кислоти в шлунку, пригнічує евакуацію зі шлунка, стимулює перистальтику кишечника і секрецію
інсуліну, стимулює проліферацію клітин у слизовій оболонці).
-гіпертрофія і/або гіперплазія ентерохромафінних (ентероендокринних) клітин (наприклад, при
гіпертрофічному гастриті)
-перерозтягнення антрального відділу шлунка (пілоростеноз, пілороспазм)
-дія деяких ЛЗ (наприклад, ацетилсаліцилової кислоти або кортикостероїдів, інсуліну)
-куріння, вживання алкоголю
-груба, гостра, гаряча (подразнююча) їжа
НАСЛІДКИ: уповільнення евакуації харчової маси з шлунка, ерозії та виразки слизової оболонки
шлунка, порушення травлення в кишечнику.

Гіпосекреція –↓обсягу шлункового соку, ↓ його кислотності й розщеплюючої ефективності.

ПРИЧИНИ:
–↓маси секреторних клітин (наприклад, при гіпо- та атрофічній формі хронічного гастриту або
розпаді пухлини шлунка)
–↓ефектів БН (наприклад, при неврозах або конституційній симпатикотонії)
–↓утворення гастрину
-дефіцит в організмі білків і вітамінів
-зневоднення.
-дія ЛЗ, що знижують або усувають ефекти БН (наприклад, блокаторів холінорецепторів або
активаторів холінестераз)

Ахілія(відсутність шлункової секреції) – коли в шлунковому соку не виявляються не тільки вільна

соляна кислота, а й ферменти.
-функціональна (обумовлена гальмуванням секреції)
-органічна (пов'язана з атрофією або заміщенням слизової оболонки – анаденією).
Їх розрізняють за допомогою гістамінової проби.
Ахілія характерна для пізніх стадій хронічного гіпоацидного (атрофічного) гастриту, раку шлунка,
перніціозної анемії.
НАСЛІДКИ: порушення травлення в шлунку і кишечнику, поява моторних розладів (нудоти,
блювання), порушення антисептичних властивостей шлункового соку, розвиток процесів бродіння і
гниття, порушення оптимальної кількості слизу в шлунку, алкалоз.

Роль нервової та гуморальної регуляції

Нервова регуляція – периферичні рефлекси, умовні й безумовні вагусні рефлекси. Всі рефлекси
завершуються виділенням нервовими закінченнями ацетилхоліну, який через т-холінорецептори
стимулює діяльність усіх без винятку секреторних клітин слизової оболонки, що спричиняється до
значного посилення шлункової секреції.
Гуморальна регуляція – гастрин, гістамін. Будучи продуктом внутрішньої секреції G-клітин
пілоричних залоз, гастрин прямо й опосередковано (через виділення гістаміну) стимулює діяльність
головних, парієтальних і додаткових клітин шлункових залоз, а отже, і утворення шлункового соку.
Гістамін у стінці шлунка утворюється особливими ентерохромафіноподібними клітинами (ЕХП-
клітинами), що містяться в глибоких виїмках шлункових залоз, перебуваючи майже в прямому
контакті з парієтальними клітинами. А тому саме ці клітини і секреція ними НСІ стають об’єктами
 148

стимуляційної дії гістаміну, виділення якого, своєю чергою, стимулюється ацетилхоліном і

гастрином.
Секрецію шлункового соку пригнічують простагландини (особливо продукування НСІ), а також ряд
гастроінтестинальних гормонів — секретин, холецистокінін, шлунково-інгібіторний пептид,
нейротензин.
Види порушення моторної функції

- гіпертонус
-гіпотонус
-атонія – відсутність м'язового тонусу
Гіпертонічні дискінезій Гіпотонічні дискінезій
- ↑ тонусу м’язів шлунка (гіпертонія) + ↑ - гіпотонією і гіпокінезією.
перистальтики (гіперкінезія) ПРИЧИНИ:
ПРИЧИНИ: -жирна їжа
-груба їжа, алкоголь - ↓ шлункової секреції (гіпоацидні гастрити)
-↑ шлункової секреції - ↓ тонусу блукаючого нерва
-↑ тонусу блукаючого нерва -дією гастроінтестинальних гормонів, що
- гастроінтестинальні гормони (гастрин, пригнічують моторику шлунка, — секретину,
мотилін) холецистокініну, шлунково-гальмівного
НАСЛІДКИ: пептиду
-тривала затримка харчових мас у шлунку ⇉ ↑ - видаленням пілоричної частини шлунка
шлункової секреції та розвитку виразок на - виснаженням, гастроптозом (опущенням
слизовій оболонці шлунка)
-розвитку антиперистальтики (зворотної
перистальтики) шлунка, що обумовлює появу При гіпотонічних дискінезіях ↓час перебування
таких ознак диспепсії, як відрижка, нудота, їжі в шлунку ⇉ порушення перетравлювання.
блювота Дія неперетравлених компонентів їжі на
рецептори слизової оболонки кишок ⇉ ↑
Форма гіпертонічних дискінезій – перистальтики⇉ проноси.
ПІЛОРОСПАЗМ - спастичне скорочення
пілоричної частини шлунка (переважно у
грудних дітей, частіше в перші тижні та місяці
життя ).
ПРИЧИНА: функціональнрозлі роздами
нервовом’язового апарату пілоричної частини
шлунка, пологова травма, асфіксія.
При пілороспазмі відзначають слабкий розвиток
мускулатури кардіальної частини шлунка і
більш виражений її розвиток у ділянці воротаря
⇉ блювання, зригування.

32. Етіологія, патогенез виразкової хвороби шлунка та/або дванадцятипалої

кишки. Етіологія, патогенез симптоматичних виразок шлунка та/або
дванадцятипалої кишки.
Виразкова хвороба – це хронічне рецидивуюче захв, головним проявом є виразка слизової оболонки
шлунка або дванадцятипалої кишки.

Етіологія

Захв є мультифакторіальним і виникає під впливом декількох інтенсивно та довгий час діючих
несприятливих
 149

- Helicobacter pylori
-спадкова схильність ( генетично обумовлені високий рівень секреції соляної, підвищення вмісту
пепсиногенезу у сироватці крові та сечі, надмірне стимульоване виділення гастриту, 0(1) група крові
у хворого, наявність певних антигенів HLA- системи )
-стреси
-супутні пат захв
-аліментарний фактор
-ранне введення штучного вигодовування, яке сприяє збільшенню гастропродукуючих та
гістамінопродукуючих клітин слизової оболонки астрального відділу.

Патогенез

ЕТАПИ

I. Інфікування Helicobacter pylori. Потрапивши із зовнішнього середовища у шлунок, бактерії

завдяки своїм джгутикам легко проходять через в’язкий слизовий бар’єр і за допомогою білків
поверхні та ліпополісахаридів прикріплюються до епітеліальних клітин слизової оболонки.

II. Запалення (хронічний гастрит) з гіперсекрецією. Після прикріплення Н. pylori до клітин

розвиваються такі події:

1) сечовина, що надходить у бактерії ззовні, під впливом уреази розпадається на вуглекислий газ і
аміак. Аміак дифундує в слизовий шар і, нейтралізуючи тут хлористоводневу кислоту ⇉ ↑ pH до 6-7
⇉ G-клітин продукують гастрин⇉ шлункова гіперсекрецїї

2) ферменти, що виділяються бактеріями в слиз, - муцинази, протеази, ліпази — зумовлюють

гідролітичне розщеплення компонентів слизу ⇉ руйнування захисного слизового шару стінки
шлунка

3) екзотоксини, зокрема VacA, діючи на епітеліальні клітини⇉ ушкодження, яке можна позначити як
первинну альтерацію

4) білки-ефектори індукують утворення і секрецію клітинами слизової оболонки інтерлейкіну-8 -

цитокіну, що активує еміграцію моноцитів і лімфоцитів в уражені бактеріями тканини

5) макрофаги, що утворилися з моноцитів, вивільнюють у слизову оболонку вільні радикали,

пероксиди й лізосомні ферменти - фактори, що зумовлюють вторинну альтерацію

6) В-лімфоцити стають джерелом антитіл проти антигенів Н. pylori і автоантитіл проти власних
змінених білків слизової оболонки (автоантигенів), зумовлюючи долучення до процесу імунних
механізмів ушкодження клітин

III. Утворення виразки

В основі лежать два механізми:

1) запальний, тобто пов’язаний з ушкодженням клітин епітелію факторами Н. pylori (первинна

альтерація) і продуктами макрофагального (вільні радикали й пероксиди, лізосомні ферменти) та
лімфоцитарного (автоантитіла) походження (вторинна альтерація)
 150

2) пептичний - зумовлений дією на слизову оболонку власного шлункового соку (хлористоводневої

кислоти, пепсинів)

Класифікація виразкової хвороби шлунку та ДПК

Локалізація виразки Клінічна та ендоскопічна стадії перебігу Тяжкість перебігу Ускладнення

У шлунку Загострення - Легкий Кровотеча

-медіагастральна І стадія (свіжа виразка) -середньої Перфорація

тяжкості
-пілоатральна ІІ стадія (початок епітелізації) Пенетрація
- тяжкий
У ДПК Початок ремісії Стеноз

- у цибулині ІІІ стадія (загострення виразки):

-позацибульна -без утворення рубця

У шлунку та ДПК -з формування рубця

-рубцево-виразкова деформація

Ремісія

ІV стадія (відсутність ознак або стійкий рубець)

Вторинні (симптоматичні) виразки шлунка і дванадцятипалої кишки ⇉ загоювання виразок.

До виразкоутворення можуть спричинятися:

1) тривале вживання нестероїдних протизапальних лікарських препаратів, зокрема аспірину

(“аспіринові” виразки).

2) високі дози глюкокортикоїдних гормонів (“глюкокортикоїдні виразки ”).

3) стрес (“стресорні виразки”) У розвитку стресорних виразок мають значення тривалий спазм
кровоносних судин стінок шлунка, що виникає під впливом катехоламінів, а також дія на слизові
оболонки шлунка і кишок глюкокортикоїдних гормонів(пригнічують біосинтез білка і клітинний
поділ). (Я выделила это красным, потому есть по этому отдельные вопрос, если стоит вопрос только
про этиологию, то не нужно это писать)

4) шокові стани з вираженою еректильною фазою і больовим синдромом - травматичний шок,

опіковий шок ("шокові виразки”).

5) гіперпродукція гастрину

Надмірна секреція гастрину характерна для: а) синдрому Золлінгера — Еллісона (гастриноми), б)

гіперпаратиреозу

33. Порушення порожнинного травлення в кишках; причини, механізми, прояви.

Розлади, пов’язані із секреторною недостатністю підшлункової залози.
 151

Панкреатити: види, причини; патогенез гострого панкреатиту.

Панкреатичний шок.
Причини порожнистого травлення :
• Захворювання підшлункової залози, як спадкові, так і набуті (хронічний панкреатит, стан після
панкреатектомії, рак підшлункової залози, муковісцидоз).
• Секреторна недостатність шлунка (атрофічний гастрит, постгастр- ектомічний синдром).
• Дефіцит жовчних кислот або асинхронізм надходження жовчі в тонку кишку при біліарній
обструкції, гепатитах, цирозах, ШКХ, після холецистектомії.
• Інактивація травних ферментів при гастродуоденіті, виразковій хворобі ДПК, дисбактеріозі тонкої
кишки.
• Порушення транзиту кишкового вмісту та змішування ферментів із хімусом при дуодено- і
гастростазі, синдромі подразненого кишечника.

Порушення пристінкового травлення пов'язані з порушенням функції ферментів пристінкового

травлення (наприклад, лактазна недостатність).

Порушення пристінкового травлення розвиваються внаслідок дисахаридазної недостатності

(вроджена і набута лактазна недостатність); дис- трофічних змін або загибелі ентероцитів (глютенова
ентеропатія, саркоїдоз, хвороба Крона, надлишковий бактеріальний ріст).

При недостатності травлення в порожнині кишечника залишається велика кількість

недоперетравлених нутрієнтів ⇉порушення складу внутрішнього середовища кишечника, зміни рН,
осмотичного тиску, хімічного складу⇉ пошкодження слизової оболонки ки- шечника і ще більшого
порушення процесів травлення, з іншого – до зміни складу мікрофлори кишечника, який посилює
наявні порушення.

Синдром мальабсорбції – симптомокомплекс, зумовлений порушенням перетравлення

(мальдигестія) і власне всмоктування (мальабсорбція) в тонкій кишці однієї або кількох харчових
речовин (здебільшого вуглеводів, білків, а також жирів, мінеральних речовин, вітамінів), що
проявляється хронічним проносом; це призводить до тяжких розладів харчування та метаболічних
змін.

Симптоми : пронос, синдром токсикозу, який у подальшому супроводжується ексикозом,

гемодинамічними розладами, дистрофією і супутніми дефіцитними захворюваннями
(полігіповітаміноз, анемія, рахіт, імунодефіцит).

Під час біохімічного дослідження – багато вуглеводів, молочної кислоти.

Синдром мальабсорбції білків характеризується диспепсією гниття: випорожнення мають

неприємний запах, лужну реакцію (рН > 7,0), велику кількість неперетравлених м'язових волокон,
сполучної тканини, підвищений вміст азоту.

Синдром мальабсорбції жирів характеризується стеатореєю: об'ємні випорожнення жирні, блискучі,

тістоподібні, біло-сірі, погано змиваються з пелюшок, містять багато нейтрального жиру, жирних
кислот та їх солей.

Гострий панкреатит-запалення підшлункової залози, для якого специфічні: гострий перебіг,

порушення ферментативного обміну, некротичне ураження клітин органу з подальшою дистрофією .

Етіологія: 1)жирна їжа, алкоголь 2)жовчні камені та поліпи проток підшлункової 3)травми операції
4)вірус епідпаротиту, коксакі, батер.інф-ї 5)інтоксикації в т.ч.ліками.

Патогенез
 152

Відбувається передчасна активація ферментів ( трипсину ) підшлункового соку в протоках

підшлункової залози. Молекули активних ензимів (трипсину, хімотрипсину) перетворюють
неактивні ферменти (трипсиноген, хімотрипсиноген) в активні.

Види: 1)Первинно альтеративний (травма, операція, хімічний ф-р, біологічний вірус бактер., ішемія
чи алергія –активація лізосомальних ферментів).

2)Гіпертензивний (підв.тиску в протоках, гіперсекреторний –відносна нед-сть при вживанні жирної

їжі алкоголю; обтураційний –камені, пухлини. Пошкодження епітелію протоків активація
лізосом.ферм.).

3)Рефлюксний (дуодено-панкреатичний при кишковій непрохідності, розслабленні сф.Одді,

активатор –ентерокіназа; жовчно-панкреатичний –жовчні к-ти актив. лізосом.ферменти).

Хронічний панкреатит (ХП) – хронічне запалення підшлункової залози, яке виявляється

рецидивуючим чи постійним болем у животі, поєднаним з ознаками екзокринної й ендокринної
недостатності і відзначений патологічно незворотною деструкцією паренхіми.

Етіологія : хронічна алкогольна інтоксикація,довготривала обструкція ,токсична дія

хім.сполук,хрон. гіперкальціємія ,спадковість ,ідіопатичний хр панкреатит.

Патогенез
1. Первинно-альтеративний механізм ⇉ необоротному ушкодженні клітин паренхіми.
Причиною некрозу ацинарних клітин : токсичні речовини, хрон ішемія, аутоімунне ушкодження.

2. Механізм гіперсекреції-гіпосекреції : гіперсекреція - в ацинарних клітинах, гіпосекреція - у

клітинах дрібних панкреатичних протокок.
Тривала дія чинників, що стимулюють діяльність ацинарних клітин прямо (холецистокінін,
гіперкальціємія) чи опосередковано (алкоголь) ⇉ гіпертрофії панкреацитів і виділення ними в
порожнину ацинусів великої кількості густого білкового секрету.
Якщо на цьому тлі зменшується секреція води і бікарбонатів епітеліальними клітинами дрібних
панкреатичних проток (наприклад, недостатність секретину чи парасимпатичної стимуляції), то із
в’язкого, дуже густого секрету утворюються протеїнові пробки ⇉ мінералізації: у них відкладаються
солі кальцію ⇉ панкреатичні камені. Це все веде до гіперкальціємія і недостатність літостатинів -
пептидів панкреатичного соку, які в нормі запобігають цим процесам.
Обтурація дрібних проток ⇉ гіпосекреторної фази. Вище місця обструкції ↑ тиск секрету ⇉
розширення проток і здавлювання ними кровоносних судин ⇉ порушується місцевий кровообіг,
розвиваються компресійна ішемія й венозна гіперемія, ацинарні клітини зазнають кисневого
голодування.

3. Обструктивний механізм – обтурація проток ⇉ порушують проходження секрету.

Вплив алкоголю
1.Гіперсекреція, ↓ ліпостатинів ➙ протеїнові пробки, камені ➙обтурація проток ➙механізм
гуперсекреції-гіпосекреції ➙ХРОН ПАНКРЕАТИТ
2. ↑ генерування вільних радикалів, антиоксидантна недостатність ➙оксидаційний стрес ➙
алльтерація, некроз ацинусів ➙ первинно-альтеративний механізм ➙ ХРОН ПАНКРЕАТИТ
3.Повторні напади панкреатиту➙ фіброз, псевдокісти ➙ здавлювання проток ➙обструктивний
механізм ➙ ХРОН ПАНКРЕАТИТ

Панкреатичний шок -це прояв гострого панкреатиту з падінням АТ та генералізованими пор.

мікроциркуляції.
 153

Патогенез:

1.Больовий механізм

- набряк підшлункової залози тисне на сонячне сплетення

-дія активних травних ферментів (трипсин, фосфоліпаза) та біологічно активних речовин - медіаторів
запалення (кініни, простагландини) на нервові закінчення залози

Інтенсивний біль викликає спочатку збудження, а потім гальмування в центрах головного мозку ⇉
пригнічення зовнішнього дихання і порушення системного кровообігу ⇉ больовий шок.

2. Гуморальний механізм— надходженням у кров активних панкреатичних ензимів.

34. Порушення всмоктування. Причини і механізми мальабсорбції, патогенез

основних клінічних проявів.

Синдром мальабсорбції – симптомокомплекс, зумовлений порушенням перетравлення

(мальдигестія) і власне всмоктування (мальабсорбція) в тонкій кишці однієї або кількох харчових
речовин (здебільшого вуглеводів, білків, а також жирів, мінеральних речовин, вітамінів), що
проявляється хронічним проносом; це призводить до тяжких розладів харчування та метаболічних
змін.

Симптоми : пронос, синдром токсикозу, який у подальшому супроводжується ексикозом,

гемодинамічними розладами, дистрофією і супутніми дефіцитними захворюваннями
(полігіповітаміноз, анемія, рахіт, імунодефіцит).

Під час біохімічного дослідження – багато вуглеводів, молочної кислоти.

Синдром мальабсорбції білків характеризується диспепсією гниття: випорожнення мають

неприємний запах, лужну реакцію (рН > 7,0), велику кількість неперетравлених м'язових волокон,
сполучної тканини, підвищений вміст азоту.

Синдром мальабсорбції жирів характеризується стеатореєю: об'ємні випорожнення жирні, блискучі,

тістоподібні, біло-сірі, погано змиваються з пелюшок, містять багато нейтрального жиру, жирних
кислот та їх солей

Причини:

1) передентероцитарні порушення. Розвиваються внаслідок розладів процесів травлення, що

передують всмоктуванню:

2) ентероцитарні. Виникають у результаті порушення діяльності епітеліальних клі- тин слизової

кишок;

3) постентероцитарні. Вони є наслідком порушення процесів, які забезпечують надходження

речовин. що всмокталися, у внутрішнє середовище організму (кров, лімфу).
 154

Передентероцитарні порушення. Всмоктування речовин стає менш інтенсивним або зовсім не

відбувається

Причини:

а) розлади рухової функції травного каналу, що вже були предметом нашого обговорення:

б) порушення порожнинного травленя. за походженням вони можуть бути гастрогенентерогенними,

дисрегуляторними, ятрогенними (пов'язаними з тривалим застосу- ванням антибіотиків та інших
лікарських препаратів).

в) порушення пристінкового травлення. Їхній розвиток найчастіше зумовлений розладами утворення

і всмоктування ферментів у плазматичну мембрану мікроворсинок ентероцитів.

(Непереносимість дисахаридів обумовлена недостатністю дисахаридаз; Глютенову хворобу

зумовлює недостатність пептидаз).

Ентероцитарні порушення.

Причинами мальабсорбції

а) зменшення площі всмоктування (стан після резекції кишки, атрофія ворсинок і мікроворсинок);

б) спадково обумовлені та набуті порушення утворення білків, що є переносниками моносахаридів

(непереносимість глюкози,

галактози, фруктози), амінокислот (трип- тофанмальабсорбція), іонів кальцію (гіпо- вітаміноз D):

в)порушення функціонування іонних насосів ентероцитів (транспорт моносахаридів і амінокислот

повʼязаний з роботою Na-K-насосів);

г) дефіцит енергії (всмоктування більшості

речовин - процес енергозалежний); д)порушення формування в ентероцитах комплексів, що

транспортуються (хіломі- кронів, ліпопротеїдів).

Постентероцитарні порушення.

До мальабсорбції можуть спричинятися чинники, що порушують перехід речовин у

внутрішнє середовище організму вже після того, як вони потрапили в ентероцити

35. Кишкові дискінезії. Причини і механізми закрепів та проносу. Кишкова

непрохідність: види, етіологія, патогенез.

Дискінезією кишківника - функціональний розлад, що виявляється болями в животі, а також зміною

частоти дефекації і консистенції калу

Види дискінетичних кишкових розладів

 155

1. Гіпермоторна - ↑ інтенсивності перистальтики⇉ діарея і болі в животі.

2. Гіпомоторна -↓ перистальтики кишківника ⇉запорів. Характерні симптоми: спастичний біль в
животі і формування твердого бобовидного калу.

-первинна
-вторинна

Вторинна дискінезія розвивається на тлі: холециститу (запалення жовчного міхура); виразкової

хвороби;

кишкових інфекцій, викликаних вірусами або бактеріями; ендокринних розладів (гіпертиреозу,

діабету та ін.).

При відсутності захворювань шлунково-кишкового тракту дискінезія може бути викликана:

незбалансованим харчуванням; хронічними стресами; тривалим прийомом певних лікарських
засобів.

Закреп - ↓ частота випорожнень (≤2/тиж )

Причини

1. хвороби товстого кишківника: дивертикульоз, рак та інші новоутворення, звуження в ході

різних запальних процесів (хвороба Крона, ішемічний коліт, туберкульоз), грижа, заворот;
2.хвороби відхідника (ануса) та прямої кишки: звуження відхідника, рак, геморой, тріщина
відхідника, випадання прямої кишки, дивертикул прямої кишки;
3. ЛЗ: анальгетичні (опіоїди, нестероїдні протизапальні ЛЗ) антихолінергічні, антидепресанти
(напр., амітриптилін), протисудомні (напр., карбамазепін), протипаркінсонічні (з допамінергічною
дією), ліки, що містять кальцій або алюміній, препарати заліза, антигіпертензивні (β-блокатори,
блокатори кальцієвих каналів, діуретики, клонідин), антагоністи рецептора 5-HT3, пероральні
контрацептиви; також зловживання проносними ліками може спричинити або посилити закреп;
4. захворювання малого тазу: пухлини яєчника й матки, ендометріоз;
5. хвороби периферичної нервової системи:хвороба Гіршпрунга, хвороба Шагаса, автономна
нейропатія (напр., діабетична), кишкова псевдообструкція;
6.захворювання ЦНС: цереброваскулярні захворювання, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона,
посттравматичне пошкодження головного або спинного мозку, пухлини спинного мозку;
7.захворювання ендокринних залоз і метаболічні хвороби: цукровий діабет, гіпотиреоз,
гіпопітуїтаризм, феохромоцитома, порфірія, уремія, гіперпаратиреоз, гіперкальціємія, гіпокаліємія;
8. вагітність, пресія, нервова анорексія
9.захворювання сполучної тканини: системна склеродермія, дерматоміозит.

Діарея (пронос) -виділення калу рідкої консистенції зі збільшеною частотою (≥3/добу).

Патомеханізм та причини

1. Механізми

1) порушення всмоктування у тонкому або товстому кишківнику, яке спричинені:

 156

а) зменшенням поверхні всмоктування або пошкодженням транспортного механізму в епітелії

б) наявністю у просвіті кишківника невсмоктувальних осмотичноактивних речовин (осмотична

діарея) — викликає перехід рідини до просвіту ШКТ, згідно з осмотичним градієнтом;

в) прискорена моторика;

2) збільшення виділення електролітів та води у тонкому або у товстому кишківнику (секреторна

діарея), спричинене активацією транспортних механізмів в епітелії або волокон кишкової нервової
системи:

а) ентеротоксинами бактерій;

б) медіаторами запалення (аденозин, гістамін, серотонін, перекис водню, фактор активації

тромбоцитів [ФАТ], лейкотрієни, простагландини, цитокіни) — запальна діарея зазвичай
супроводжується також порушенням всмоктування внаслідок пошкодження епітелію та зменшення
поверхні всмоктування;

Кишкова непрохідність — це механічне порушення або повне припинення проходження вмісту

через кишечник внаслідок патології, яка спричинює закупорку кишечника. Симптоми включають
спастичний біль, блювання, стійкий закреп та невідходження газів.

Механічна непрохідність поділяється на непрохідність тонкого кишечника (включаючи

дванадцятипалу кишку) та непрохідність товстого кишечника.

Причини: спайки, грижі та пухлини, дивертикуліт, сторонні тіла(в тому числі жовчні камені),
заворот кишечника (перекручування кишечника на його брижі), інвагінація ( входження одного
сегменту кишечника в інший) .

Патофізіологія кишкової непрохідності

Спожита рідина та їжа, травні соки та газ накопичуються над місцем закупорки. Проксимальна
частина кишки розтягується, а дистальна згортається. Нормальна секреторна та всмоктувальна
функції слизової оболонки пригнічуються, а стінка кишки стає набряклою. Сильне розтягнення
кишечника ⇉ посилює порушення перистальтику та секрецію.

Странгуляційна непрохідність — це непрохідність із порушеним кровотоком. Може

прогресувати до інфаркту й гангрени всього лише за 6 годин. Спочатку виникає венозна
обструкція, за нею йде оклюзія артерій, що призводить до швидкого розвитку ішемії стінки
кишечника. Ішемізована кишка стає набряклою, виникає інфаркт, який призводить до гангрени та
перфорації. При товстокишковій непрохідності странгуляція трапляється рідко (за виключенням
випадків інвагінації).

На ранніх стадіях механічної непрохідності перистальтика посилюєтеся. Збудження

парасимпатичної нервової системи, при збереженні перешкоди, може спричинити виникнення
антиперистальтики. Надалі гіпертонус симпатичної нервової системи спричинює фазу пригнічення
моторики.
 157

У пізніх стадіях, через наростання циркуляційної гіпоксії кишкової стінки, поступово втрачається
як можливість передачі імпульсів по інтрамуральній системі, так і можливість м'язових клітин
сприйняти імпульс — розвивається параліч кишківника.

Гуморальні порушення

Пов'язані з втратою білків, води і електролітів (блювання, депонування в кишківнику, стінці кишки
та черевній порожнині) ⇉ гіповолемії та дегідратації тканин, порушенням мікроциркуляції та
гіпоксії тканин ⇉ ↑синтез анти-діуретичного гормону та альдостерону⇉ кількість сечі ↓,
↑реадсорбція натрію і секреція калію. Замість трьох іонів калію в клітину надходять два іони натрію і
один іон водню ⇉ внутрішньоклітинний ацидоз, гипокаліємію та метаболічний позаклітинний
алкалоз. Гіпокаліємія ⇉↓ м'язового тонусу та пригніченням перистальтичної активності кишківника.
При подальшому прогресуванні патологічних змін, у зв'язку з деструктивними змінами в стінці
кишки, розвитком перитоніту та олігурії виникає гіперкаліємія і метаболічний ацидоз.

Ендотоксикоз

В умовах порушеного моторики, зниження активності травлення і активізації мікробного

ферментативного розщеплення, вміст кишки починає розкладатися і гнити. Цьому сприяє
розмноження кишкової мікрофлори в застійному хімусі. Збільшується кількість продуктів неповного
гідролізу білків. В нормі вони не всмоктуються, але в умовах циркуляційної гіпоксії стінка кишки
втрачає свою бар'єрну функцію і частина цих токсинів попадає в кровоносне русло. Важливим
моментом ендотоксикації є мікробний фактор. Застій сприяє розмноженню мікроорганізмів і
колонізація тонкої кишки товстокишковою мікрофлорою. Виділення ендо- і екзотоксинів,
порушення бар'єрних функцій спричинюють транслокацію бактерій у портальний кровотік та
перитонеальний ексудат. Ці процеси лежать в основі системної запальної реакції.

Розвиток некрозу і гнійного перитоніту це ще одне джерело ендотоксикозу.

36. Недостатність печінки: визначення поняття, принципи класифікації,

причини виникнення, експериментальне моделювання.

ФУНКЦІЇ ПЕЧІНКИ:

I. Метаболічна - участь печінки у вуглеводному, жировому, білковому обміні, обміні вітамінів,

електролітів, гормонів і біологічно активних речовин.

II. Захисна - фагоцитарна й антитоксична функції печінки.

III. Екскреторна - утворення і виділення жовчі. Секреція жовчі обумовлює видільну і травну
функції печінки.

IV. Гемодинамічна - участь печінки у підтримці системного кровообігу

Недостатність печінки

-відносна ( при первинному підвищенні навантаження на печінку, коли вимоги організму по

підтримці гомеостазу перевищують її функціональні можливості )
 158

-абсолютна ( при первинному ушкодженні печінки, внаслідок чого зменшується її функціональні

можливості і вона не здатна забезпечувати сталість внутрішнього середовища )

Залежно від кількості функцій, які порушуються при ушкодженнях печінки:

а) тотальну (порушуються усі функції печінки)
б) парціальну (страждає одна чи кілька функцій)

За клінічним перебігом виділяють: а) гостру і б) хронічну печінкову недостатність.

IV. У залежності від причин ушкодження гепатоцитів розрізняють:

Печінково-клітинна недостатність внаслідок безпосереднього ушкодження гепатоцитів.

Холестатична недостатність внаслідок первинних розладів жовчоутворення і жовчовиділення.

Причина - механічна жовтяниця. Ушкодження гепатоцитів в умовах тривалого холестазу (порушення
виведення жовчі) обумовлено: а) механічною дією жовчі на печінкові клітки; б) впливом білірубіну і
жовчних кислот на мітохондрії та роз'єднання окислювання і фосфорилювання, у результаті чого
виникає дефіцит АТФ, а потім і дегенеративні зміни в гепатоцитах.

Печінково-судинна недостатність в результаті первинних порушень кровообігу в печінці, коли

основним механізмом ушкодження гепатоцитів є гіпоксія. Причини -портальна гіпертензія, ішемія
печінки.

ПАТОГЕНЕЗ

дія ушкоджуючого фактора → зміна молекулярної структури мембран гепатоцитів → посилення

вільнорадикального пероксидного окислювання ліпідів → часткова чи повна деструкція мембран +
підвищення їх проникності → вихід із лізосом гідролаз, що потенціює ушкодження мембран клітин
→ звільнення ушкодженими макрофагами некрозогенного фактора і інтерлейкіну-1, що сприяють
розвитку запальної й імунної реакції в печінці, → утворення аутоантитіл і аутосенсибілізованих Т-
кіллерів, що викликають додаткові аутоалергічні ушкодження гепатоцитів. Кожна з перерахованих
патогенетичних ланок може стати на визначеній стадії розвитку печінкової недостатності
домінуючою, що повинно бути враховане при виборі лікування.

Інфекційні фактори: вірусами, бактеріями, паразитами, гепатотропні віруси — гепатиту

B, гепатиту C, гепатиту D, герпесвірусами.

Токсичні фактори : алкоголь, передозування діуретиків, снодійно-седативних

засобів, анальгетиків, парацетамолу.

37. Причини, механізми, клінічні прояви недостатності антитоксичної функції

печінки. Теорії патогенезу печінкової коми.
Порушення дезінтоксикаційної функції печінки - пригнічення знешкодження:
1) кишкових отрут (фенолу, індолу, скатолу)
б) біогенних амінів, аміаку
2) отруйних метаболітів
3) екзогенних отрут (грибної, мікробної, паразитарного походження, отрутохімікатів )
4) пригнічується фагоцитоз клітинами Купфера (зірчастими ретикулоендотеліоцитами) колоїдних
частинок і мікроорганізмів.

Порушення дезінтоксикаційної функції печінки ⇉ синдроу гепатоцеребральної недостатності (

психічні і невротичні розлади ) ⇉ коматозний стан.
 159

У залежності від ступеня порушень антитоксичної функції печінки зазначений синдром може
проявлятися:
1) емоційно-психічними розладами: емоційною нестійкістю (чергування ейфорії і депресії),
безсонням по ночах і сонливістю вдень, головним болем, запамороченнями;
2) вираженими порушеннями свідомості: розвитком ступору (сонливість, сплутаність свідомості);
3) печінковою комою.

Печінкова кома
-патологічний стан, що виникає в результаті порушень антитоксичної функції печінки і виявляє себе
втратою свідомості, випадінням рефлексів на внутрішні й зовнішні подразники, розладами життєво
важливих функцій організму (кровообігу, дихання).

1 Ендогенна (печінково-клітинну). У цьому випадку поява церебротоксичних речовин у крові

повʼязана з порушеннями антитоксичної функції печінки
при ушкодженні й загибелі гепатоцитів;

2 Екзогенну (портокавальну) - церебротоксичні речовини потрапляють у системний кровообіг з

кишок через ворітну вену та портокавальні анастомози, минаючи печінку. При цьому антитоксична
функція печінки може істотно не страждати.

Патогенез
1) Порушення синаптичної передачі : церебротоксичні речовини (низькомолекулярні жирні кислоти,
тирамін ) ⇉ порушення передачі нервових імпульсів, порушень міжнейронних взаємодій і розладів
інтегративних функцій ЦНС. У тканинах головного мозку зростає вміст ГАМК - гальмівного
медіатора центральної нервової системи, який утворюється у кишках під дією мікрофлори і не
інактивується в печінці.

2) Порушення енергетичного обміну ⇉дефіциту АТФ. Накопичуючись у великих кількостях, аміак +

глютамінова та α-кетоглутарова кислота ⇉ порушення функціонування метаболічного шляху циклу
Кребса ⇉порушення реакцій ресинтезу АТФ. ↓ вмісту АТФ у нервових клітках ⇉ розлади процесів
активного транспорту катіонів, порушення генерації нервових імпульсів, змін величини мембранного
потенціалу.

3) Порушення функції клітинних : розладами функції Na-K-насосів⇉↓мембранний потенціал і стають

неможливими генерація і проведення нервових імпульсів.

4) Розвиток метаболічного ацидозу - порушень обміну електролітів.

38. Недостатність екскреторної функції печінки: причини, механізми, клінічні

прояви. Порушення обміну жовчних пігментів при різних видах жовтяниць.
Холемічний і ахолічний синдроми.
Порушення екскреторної функції печінки, тобто утворення і виділення жовчі, може проявлятися
виникненням наступних синдромів: 1) жовтяниці, 2) холемічного синдрому, 3) ахолічного синдрому,
4) жовчнокамʼяна хвороба.
Основний жовчний пігмент – білірубін - кінцевий продукт обміну гему.
 Непрямий (нерозчинний уводі,тому його транспорт у печінку здійснюеться у
звʼязаному з білками (альбумінами)
Непрямий білірубін з крові надходить у печінку, де відбуваються три процеси:
захоплення, конʼюгація і екскреція, потребують витрат енергії АТФ
 Прямий
ЯК УТВ БІЛІРУБІН
Билирубин находиться в гем (гем больше всего освобождается при гемолизе еритроц)
 160

1) гем начинается окисляться под действием гемоооксидазы ➙ биливердин + биливердин редуктази

➙ билирубин (неконьюгированый, непрямой, токсичный, нерастворимый, несвязный) [происходит
это в макрофагах печени и селезёнки
2) Билирубин соед с альбумином ➙ альбум транспортирует билирубин к печени, где соеденяеться с
лигандой ➙ билирубин освобождается от альбумина и попадает в печень
3) В печени происходит процес коньюгации: Н/б + глюкороновой к-той (с участ ферментов УДФ
глюкорунил трансфераза и УМФ гт) ➙ получаеться прямой билирубин
4) П/б входит в состав желчи ➙ попадает в тонкий кишечник и превращается в - мезобилирубиноген
➙ уробилирубиноген ➙ стеркобилиноген (превращается в стеркобилин(окраш кал)

(В почке)Уробилиноген + под действием уробилирубин редуктазы ➙ уробилин (окрашивает мочу в

желтый)

Жовтяниця - це синдром, який обумовлений збільшенням рівня білірубіну в крові і проявляється

жовтим зафарбуванням шкіри і слизових оболонок.
Виділяють 3-и види жовтяниці:
1) Гемолітичну (надпечінкову) - результат гемолізу Ер => руйнування Гема => ↑ біллірубін
2) Паренхіматозну (печінкву) - загибель гепатоцитів
3) Механічну (обтураційну, чи підпечінкову) - порушення відтоку жовчі та попадання її в кров

Гемолітична жовтяниця внаслідок гемолізу еритроцитів. Посилений фагоцитоз еритроцитів чи

самого гемоглобіну, який вивільняється із зруйнованих еритроцитів, приводить до утворення у
фагоцитах великої кількості білірубіну, який зв'язується з білками, надходить у кров, а потім в
печінку. Гепатоцити не в змозі перетворити великі кількості непрямого білірубіну в прямий, тому він
екскретується у складі жовчі.
- високий вміст стеркобіліногену в калі (гіперхолічний кал) і в сечі
- в сечі з‘являється уробіліноген у зв'язку з тим, що печінка не в змозі окислити великі кількості цієї
речовини, яка надходить з кишок

Паренхіматозна жовтяниця - порушення захоплення, кон'югації та екскреції білірубіну

гепатоцитами (гепатит, цироз)
Патогенез: загибель гепатоцитів => з'єднуються жовчні та кровоносні капіляри => жовч потрапляє в
кров (ХОЛЕМІЯ) і разом з нею ПРЯМИЙ БІЛЛІРУБІН

Живі пошкоджені гепатоцити не можуть захопити НЕПРЯМИЙ БІЛЛІРУБІН і він ↑ в крові

Жовч через з'єднання жовчних і кровоносних капілярів надходить у кров, і ↓ її надходить у кишечник
=> ГІПОХОЛІЯ

У сечу з крові потрапляє прямий білірубін, жовчні кислоти => БІЛІРУБІНУРІЯ, ХОЛАЛЕМІЯ І
ХОЛАЛУРІЯ

Механічна жовтяниця розвивається в результаті механічної перешкоди відтоку жовчі.

Причини:
1) стиснення жовчовивідних шляхів ззовні (пухлина голівки підшлункової залози, рубець);
2) закупорка цих шляхів каменем, гельмінтами, густою жовчю.

Порушення відтоку жовчі ➙ застій і підвищення тиску жовчі, розширенню і розриву жовчних
капілярів ➙ надходження жовчі прямо в кров чи через лімфатичні шляхи.
Наслідки:
а) збільшення вмісту у крові прямого білірубіну (гіпербілірубінемія);
 161

б) поява у крові жовчних кислот (холалемія); в) збільшення вмісту у крові холестерину

(гіперхолестеринемія)
г) поява у сечі білірубіну (білірубінурія), унаслідок чого вона здобуває темне забарвлення ("колір
пива")
д) поява у сечі жовчних кислот (холалурія)
е) відсутність у сечі і калі стеркобіліногену (безбарвний кал).
Клінічних синдроми: холемічний та ахолічний.

Холемічний синдром (синдром холестазу) надходження компонентів жовчі (жовчних кислот,

прямого білірубіну, холестерину) у кров у зв'язку з порушенням формування і відтоку жовчі.
Основні прояви :
1) Появою в крові жовчних кислот (холалемія), що зумовлює:
а) розлади діяльності центральної нервової системи, як наслідок токсичного впливу на неї: головні
болі, стомлюваність, дратівливіст, яка змінюється депресією, сонливістю вдень і безсонням вночі;
б) артеріальну гіпотензію, брадикардію, обумовлені підвищенням тонусу блукаючого нерва та
безпосереднім токсичним впливом жовчних кислот на синусно-передсердний вузол і кровоносні
судини;
в) сверблячку шкіри, яка виникає в результаті подразнення нервових закінчень жовчними кислотами;
г) множинні ушкодження і загибель клітин, обумовлені детергентною дією жовчних кислот, що
проявляється гемолізом еритроцитів, виникненням некрозу печінки, перитоніту, гострого
панкреатиту.
2) Надходженням у кров білірубіну, що проявляється пожовтінням шкіри і слизових оболонок, тобто
виникає жовтяниця.
3) Збільшенням змісту в крові холестерину та розвитком атеросклерозу.

Ахолічний синдром порушення надходження жовчі в 12-палу кишку і проявляється:

1) розладами переварювання й усмоктування жирів, наслідком чого є:
а) поява жиру в калі - стеаторея;
б) розлади всмоктування жиророзчиних вітамінів та розвиток гіповітамінозів А, Е, К;
в) зменшення надходження в організм ненасичених жирних кислот, необхідних для побудови
фосфоліпідів клітинних мембран,
г) знебарвлення калу;
2) пригніченням рухової функції кишок із розвитком закрепів;
3) посиленням гнильних процесів в кишечнику у результаті зменшення бактерицидної дії жовчі.

39. Порушення гемодинамічної функції печінки. Синдром портальної гіпертензії:

етіологія, патогенез, клінічні прояви.
Гемодинамічні функції - забезпечують участь печінки у здійсненні кровообігу. Відносяться:

- колекторна (від органів черевної порожнини печінка забирає кров з ворітної вени)

- депонувальна (у печінці депон. до 700 мл крові; напр, після крововтрати)

- участь у підтримці тонусу судин (печінка синтезує білки попередники регуляторів АТ

(ангіотензиноген ➙ ангіотензин ІІ)

Порушення гемодинамічних ф-цій виявляється - СИНДРОМОМ ПОРТАЛЬНОЇ ГІПЕРТЕНЗІЇ

Синдром портальної гіпертензії

 162

- розвив через порушення відтоку крові з органів черевної порожн по портальній сист.

Виділяють 3 форми (залежать від локалізації перешкоди відтоку):

1) печінкову - перешкода в стовбурі або в великих гілках воротньої вени (емболи, здавлювання
пухлиною);

2) внутрішньопечінкову - причина в самій печінці (напр, через тривалий спазм гладкомʼязових сфінктерів
синусоїдніх капілярів печінки);

3) надпечінкову - перешкода у позаорганних відділах печінкових вен.

Прояви:

(1) розвиток колатерального кровообігу:

- варикозне розширення вен стравоходу і шлунка,

- кровотечі ШКТ,

- розширення підшкірних вен передньої черевної стінки («голова медузи»),

- скидання крові з ворітньої до порожнистих вен ➙ інтоксикації ➙ екзогенна печінкова кома;

(2) гепатолієнальний синдром (спленомегалія / гіперспленізм)

- спленомегалія - ↑ розмірів селезінки через застій крові

- гіперспленізм - ↑ ф-цій селезінки, що проявляється анемією, лейкопенією та тромбоцитопенією

(посилене руйнування формен елем крові та ↑ фагоцитарної активності макрофагів селезінки)

(3) асцит - накопичення транссудату у черевній порожнині

(4) гепатореальний синдром - порушення фільтраційної функції нирок

40. Причини та механізми порушень процесів фільтрації, реабсорбції та секреції

в нирках. Функціональні проби для з’ясування порушень ниркових функцій.
3 групи патологічних змін ниркових ф-цій:
1. Преренальні; (через порушення кровообігу)
2. Ренальні; (через порушення клубочкової фільтрації, канальцевої реабсорб та секрец)
3. Постренальні. (через порушення виведення сечі)

Ренальні порушення:
(I) Порушення клубочкової фільтрації - залежить від інтенсивності швидкості клубочкової
фільтрації (ШКФ), яка включає в себе ефективний фільтраційний тиск (ЕФТ) та коефіцієнт
фільтрації (Кф)
Виділяють 2 групи механізмів зниження ШКФ:
 163

1) зменшення ЕФТ (↓ гідростатичного тиску в капілярах клубочків, ↑ онкотичного тиску крові

(напр, при зневодненні)
, ↑ тканинного тиску в нирках (через закупорку канальців, запалення, порушення відтоку сечі)
2) зменшення Кф (залежить від площі поверхні клубочків і проникності стінок клубочкового
фільтра)

Можна виділити 2 основні причини зниження фільтраційної здатності клубочків:

а) зменшення загальної площі фільтрації, через ↓ к-сті діючих нефронів. Порушення фільтраційної
здатності нирок - при ↓ к-сті нефронів до 30%;
б) зменшення проникності стінки клубочкового фільтра, що спостеріг:

- при потовщенні мембрани (напр, при діабетичній нефропатії),

- склерозуванні клубочків (наслідок гломерулонефриту),

- забиванні пор фільтра білками (гемоглобіном, міоглобіном).

На підставі швидкості клубочкової фільтрації (ШКФ) - позначають об’єм плазми крові, що

фільтрується за одиницю часу.

ШКФ визначають за кліренсом інуліну - об’ємом плазми, що повністю очищається від цієї речовини
нирками за 1 хв.

#У нормі кліренс інуліну і ШКФ = 100-140 мл/хв;

Зменшення ШКФ - основний показник розвитку ниркової недостатності (при гострій - швидко
зменшується, при хронічній- поступово)

(II) Порушення канальцевої реабсорбції та секреції

Канальці різних відділів нефрону мають різні властивості:

• проксимальні канальці - облігатна реабсорбція води, Na, K, Ca, Mg, аніонів СІ, фосфатів,
білків, глюкози; секреція водню та екзогенних реч (парааміногіпурову к-ту, діодраст)
• Петля Генле - реабсорбція води і Na (за участю поворотно-протитокового механізму
спочатку концентрується сеча, а потім розбавляется)
• дистальні звивисті канальця - факультативна реабсорбція води, натрію; секреція К, водню
• збірні трубочки - остаточна реабсорбція води

Механізми порушень ниркових канальців:

 164

1) ушкодження клітин канальцевого епітелію (через ішемію, дію фізичних і біологічних

факторів) і проявляється порушенням ниркових ф-ції:

- фільтрат виходить через ушкодженні канальці ➙ ↑ тканинного тиску, ↓ клубочкової

фільтрації;

- обтурація канальців некротичними масами і циліндрами ➙ ↓ ефективного фільтраційного

тиску.

2) зменшення ферментів і транспортних білків необхідних для реабсорбції та секреції

[спадково обумовлені дефекти транспорту глюкози (ренальна глюкозурія), амінокислот

(аміноацидурія), фосфатів (фосфатний нирковий діабет)]

3) порушення енергозабезпечення (через гіпоксію, голодування, гіповітамінози ➙ ведуть до дефіциту

АТФ у клітинах ниркових канальців ➙ порушується первинний і вторинний активний
трансмембраний транспорт, екзо і ендоцитоз)

4) надлишок речовин, що реабсорбуються, що зумовлює перевантаження системи зворотнього

транспорту (напр, глюкоза - концентрація перевищує порог у крові ➙ їх надлишок виводиться з
сечею ➙ глюкозурія)

5) порушення гормональної регуляції - повʼязано з змінами вмісту вазопресину, альдостерону,

натрійуретичного гормону, паратгомону.

41. Причини та механізми розвитку кількісних і якісних змін складу сечі: олігурія,
анурія, поліурія; гіпостенурія, ізостенурія; протеїнурія, гематурія,
циліндрурія, лейкоцитурія.
Кількісні зміни:
1) олігурію та анурію
2) поліурію;
3) ніктурію;
4) гіпо- та ізостенурію,

Облігатний діурез/облігатний обʼєм — виділяється 700мл/добу сечі

Факультативний обʼєм — обʼєм виділеної сечі, що перевищує 700мл/добу

Олігурія — це зменшення добового діурезу нижче облігатного об’єму менше 700 мл/ добу.
Причини: виникає під дією преренальних, ренальних і постренальних факторів
 165

~ Фізіологічні — обмежене пиття, втрата рідини з потом)

~Патологічні — тривале блювання та діареї (згущення крові), тривалій гарячці, кровотечах, гострому
гломерулонефриті, утворенні набряків, при вагітності.
Механізм: через ці причини зменшується швидкість клубочкової фільтрації — клубочкова фільтрація
стає нижче 10мл/хв (норма —80-160мл/хв)
НЕ ПЛУТАТИ З АНТИДІУРЕЗОМ — зменшенням діурезу до облігатного об’єму, але через максимально посилену факультативну реабсорбцію води (наприклад через
вазопресин). Сеча гіпертонічна.

Олігурія призводить до: гіпергідрії (багато позаклітинної рідини), гіпернатріємії і гіперкаліємії,

накопичення в крові продуктів обміну реч. (азотемії)

Олігурія може швидко перейти в анурію.

Анурія — це повна відсутність діурезу.

Поліурія — збільшення добового діурезу понад 1,8 л.

Причини:
~позаниркові (психогенна полідипсія, порушення водно-сольового обміну, його регуляції
(нецукровий діабет))
~ниркові (поліуричні стадії гострої та хронічної недостатності нирок)
Залежно від механізмів розвитку виділяють такі види поліурії:
1. Водний діурез — зменшенням факультативної реабсорбції води. При водному навантаженні,
нецукровому діабеті. Сеча гіпотонічна.
2. Осмотичний діурез (салурез) — збільшення вмісту в сечі осмотично активних речовин, що не
реабсорбувалися —> затримка води в ниркових канальцях і порушення її реабсорбції. Розви вається
при:
а) порушенні реабсорбції електролітів. В проксимальних звивистих канальцях і висхідній
частині петлі Генле пригнічується активний транспорт іонів натрію та хлору —>зменшення
осмотичного тиску в інтерстиції і його підвищення в рідині канальців —> зменшується пасивний
перехід води з канальців в інтерстицій і кількість вторинної сечі зростає, при цьому вона є майже
ізотонічною.
б) збільшенні вмісту в первинній сечі трогових речовин (глюкози при цукровому діабеті,
амінокислот і сечовини при дієті з високим вмістом білків);
в) дії екзоген. реч, що погано реабсорбуються (манітол) або порушують ре абсорбцію
електролітів (салуретики).

3. Гіпертензивний діурез— через артеріальну гіпертензією. Підвищення тиску —>збільшення

швидкості руху крові в прямих судинах мозкового шару нирок—>посилення конвекційного
транспорту речовин —> “вимивання” натрію, хлору, сечовини з інтерстицію, що веде до зниження
осмотичного тиску позаклітинної рідини й зменшення в результаті цього реабсорбції води в
канальцях.
 166

Ніктурія — нічна частина діурезу перевищує денну. В нормі відношення нічного діурезу до денного
становить 1:2, тому що знижується АТ і швидкість клубочкової фільтрації, а реабсорбція
підвищується.
Залежно від причин виділяють:
1) серцеву ніктурію — у день в хворих застій води в організмі у вигляді набряків, а вночі, в
горизонтальному положенні, зменшується навантаження на серце.Це викликає ви ділення
передсердного натрійуретичного гормону (атріопептину), збільшення діурезу та зменшення
набряків.
2) ниркову ніктурію — уночі поліпшується порушений тканинний кровообіг —> прискорюється рух
крові судинами нирок —> гіпертензивний діурез.

Гіпостенурія — порушення здатності нирок концентрувати сечу — зменшення відносної густини

сечі до 1012-1006.
Причина: при ушкодженні канальців

Ізостенурія — при повній втраті здатності нирок концентрувати або розводити сечу. Відносна
густина сечі при цьому дорівнює густині фільтрату (1010)
Причини: порушення при якому ниркові канальці перетворюються на звичайні трубочки, що просто
проводять фільтрату без змін.
•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
Якісні зміни (появу патологічних компонентів):
1)протеїнурію
2)гематурію;
3)циліндрурію;
4)лейкоцитурію (піурію).

Протеїнурія — виділення білка з сечею, який в нормі реабсорбується в проксимальних звивистих

канальцях.
В основі її розвитку можуть лежати такі механізми:
1) клубочкова протеїнурія — збільшення проникності клубочкового фільтра через ураження
базальної мембрани.
2) Канальцева протеїнурія — зменшення канальцевої реабсорбції білка, що профільтрувався
3) Секреторна протеїнурія — патологічне надходження білка у просвіт канальців з ушкоджених
клітин тубулярного епітелію або з перитубулярної лімфатичної рідини. Селективна — коли в сечі
низькомолекулярні білки. Неселективна — низько- і високомолекулярні білки. Нефротичний — у
 167

сечі тільки альбуміни або альбуміни+а-глобуліни і нефритичний — у сечі визначаються всі класи
білків плазми крові ( альбуміни, а-, (3- і у-глобуліни).

Гематурія — поява в сечі крові.

Причини:
1)ушкодженням клубочкового фільтра — в кінцевій сечі «вилучені» еритроцити.
2) ушкодженням сечовивідних шляхів —у вторинній сечі «свіжі» еритроцити.

Лейкоцитурія — коли в сечі кількість лейкоцитів у полі зору більше 5. Якщо кількість лейкоцитів у
сечі дуже велика і серед них є зруйновані (гній), то втакому разі мову ведуть про піурію.
Основна причина лейкоцитурії — запальні процеси в нирковій тканині та сечовивідних шляхах.

Циліндрурія — коли в сечі виявляють зліпки канальців, є ознакою ураження епітелію.

Причини: при ушкодженні епітелію канальців і складаються з осадженого білка і загиблих
клітин. Розрізняють гіалінові, зернисті, соскоподібні та інші циліндри.

42. Синдром гострої ниркової недостатності: визначення поняття, причини та

механізми розвитку, клінічні прояви. Нефротичний синдром.

Недостатність нирок - порушення сталості внутрішнього середовища організму внаслідок

не здатності нирок здійснювати свої гомеостатичні функції.
Розрізняють гостру і хронічну.

Від причин розвитку преренальною, ренальною, постренальною й аренальною.

Від обсягу порушених: тотальною (порушено всі функції) і парціальною (порушено лише окремі функції).

За механізмами розвитку розрізняють не достатність нирок:

1) пов’язану з первинним ураженням клубочків - гломерулярну;

2) зумовлену первинним ураженням канальців - тубулярну.

Гостра недостатність нирок — швидко виникає з поруш екскреторної функції.

Причини.
4. Преренальна ГНН —через гострі порушення кровопостачання нирок без ушкодження самих
нирок. Може бути через (падіння АТ нижче 80мм рт ст (при шоках), гіповолемія при зневодненні, кровотечі,
масивний гемодіаліз еритроцитів переливання несумісної крові/ міоліз тривале здавання, ДВЗ-синдром)
5. Ренальна ГНН— при дії патогенних чинників на нирки (на клубочки при гломерулонефриті, вузликовому
періартеріїті, злоякісній артеріальній гіпертензії
. На канальці — некроз епітелію через ішемію (тромбоз, емболія) або нефротропних отрут чи токсинів важкі
метали та їхні солі, оцтова кислота, хлороформ, грибна й зміїна отрути, токсикоз вагітних, діабетична кома.
На інтерстицію — пат зміни
 168
(гострий пієлонефрит, гострий алергічний
інтерстиціальної тканини при запальних і алергічних процесах у ній
інтерстиціальний нефрит).

6. Постренальна ГНН— при гострих порушеннях виділення сечі, зумовлених непрохідністю

сечовивідних шляхів (камені, компресія пухлинами)
7. Аренальна ГНН —виникає після видалення однієїєдиної нирки.

Механізм розвитку: роль відіграють три механізми.

1. Порушення кровообігу в нирках (преренальна ГНН) — швидке зменшення кровопостачання
веде до падіння клубочкової фільтрації і зменшення діурезу. Це початкова стадія. Якщо
кровопостачання не відновлюється сюди додається оліго-/ чи анурія, з ішемією нейронів. При
зменшенні кровообігу в нирках нижче рівня 20-25 % від нормальної величини настає необоротне
ішемічне ушкодження тубулярного епітелію і преренальна ГНН пере ходить у ренальну форму.
Якщо кровопостачання відновлюється, то діурез зростає також і навіть більше (поліурична стадія).
2. Необоротне ушкодження клубочків, канальців і судин нирок (ренальна ГНН)— загибель,
некроз і апоптоз паренхіма нирок. У результаті втягування в процес клубочків падає ШКФ і
розвивається олігурія.
3. Порушення відтоку сечі (постренальна ГНН) — непрохідність сечовивідних шляхів
незалежно від її причин зумовлює накопичення сечі вище місця перешкоди і підвищення внаслідок
цього внутрішньотканинного тиску (тиску первинної сечі в капсулі ниркових клубочків)

Основні клінічні прояви. виділяють чотири стадії:

(1) початкову;
(2) оліго-, анурії;
(3) поліурії;
(4) видужання.
на стадії оліго-, анурії — гіперволемія, гіпонатріємія (вода затримується більше ніж натрій),
гіперкаліємія, ацидоз, азотемія (уремія). Зазначені порушення гомеостазу найвідчутніше
позначаються на життєво важливих функціях центральної нервової, серцево-судинної та дихальної
систем.
Гіпоосмолярна гіперволемія призводить до водного отруєння організму = набряк головного мозку,
інтерстиціальний набряк легень.
Порушення діяльності ЦНС = головний біль, блювоти, розлади свідомості, судоми, кома. Ацидоз =
причина розвитку дихання за типом Куссмауля.
В системі кровообігу = пригнічується скорочувальна функція серця, порушується серцевий ритм
(екстрасистолії, брадикардії, блокади), артеріальна гіпотензія з переходом у гіпертензію.
•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Нефротичний синдром
 169

Синдром, що виникає при ураженнях нирок різного походження і виявляє себе:

(1)масивною протеїнурією,
(2)гіпопротеїнемією,
(3)розвитком генералізованих набряків
(4)гіперліпідемією.

Причини. За походженням нефротичний синдром поділяють на первинний і вторинний.

Первинний нефротичний синдром виникає при:
а) набуті форми уражень нирок: мембранозна гломерулопатія, фокальний сегментарний
гломерулосклероз, проліферативні форми хронічного гломерулонефриту.
б) спадкові ураження клубочкового апарату нирок - уроджений (сімейний) нефротичний синдром.
Вторинний нефротичний синдром через цукровий діабет, пізні токсикози вагітних
(нефропатія), амілоїдоз, системний червоний вовчак, деякі лікарські препарати (нестероїдні
протизапальні засоби, пеніцилін) та ін.

Останній є стінкою
Механізм розвитку: Провідною ланкою є збільшення проникності ниркового фільтра.
капі лярів клубочків, що складається з трьох шарів:

1)ендотелій з фенестрами.

2)базальної мембрани з кологенових волокон 4 типу, ламініну, протеогліканів, фібронектину.

3)вісцеральні епітеліальні клітини (подоцити). Вони покривають капіляри клубочків ззовні, утворюючи зовнішній шар капілярної
стінки. У падоцитів є ніжки, якими вони кріпляться до бм і утворюють фільтраційні щілини.

Через такий фільтр легко проходить вода, електроліти, низькомолекулярні органічні сполуки і не проходять білки (через маленькі
фенестри і негативність заряду).

Підвищення проникності ниркового фільтра до білків пов’язане з такими механізмами:

1. Імунний механізм — в основі лежать імунокомплексні реакції (алергічні реакції III), які
спричиняються до ушкодження усіх структур стінки капілярів клубочків.
Антигени = екзогенні (бактерії, віруси, паразити, лікарські препарати, компоненти їжі,) і ендогенні (ДНК, денатуро вані нуклеопротеїни, білки пухлин, тирео- глобулін).

Антитіла = переважно імуноглобуліни класу Ig М.

Циркулюючі в крові імунні комплекси не можуть пройти через нирковий фільтр і затримуються в
його структурах, фіксуються на них і спричиняють активацію компліменту, цитоліз клітин і
ураження ендотеліоцитів і падоцитів. З ушкоджених структур виділяються лізосомні ферменти, які
гідралізують ферменти базальної мембрани та роблять її проникною.
 170

2. Метаболічний механізм і пов’язані з ним фізично-хімічні зміни — через зміну електролітичного

заряду всіх структур фільтра. Це може статися через зникненням сіалопротеїну (покриває ендотелій і падоцитів і
створює негативний заряд)
. У місцях де сталася втрата негативного електричного заряду накопичуються
поліморфноядерні лейкоцити, продукти дегрануляції яких ушкоджують базальну мембрану
капілярних судин.

3. Молекулярно-генетичні механізми — через мутацію таких генів: а) гена нефрину б) гена

подоцину.

Нефротичний синдром при тривалому перебігу може привести до зменшення кількості діючих
нефронів і розвитку хронічної ниркової недостатності. Це пояснюється тим, що через
протеїнтурію посилюється рерабсорбція білків в проксимальних канальцях, але епітелій не може
нормально утилізувати ці білки. Вони накопичуються і потім перетворюються на гіаліноподібні
субстанції —> гіаліново-крапельна і вакуольна дистрофія —> епітелій гине, з ним гинуть і нейрони.

Основні клінічні прояви: генералізовані онкотичні набряки (не тільки в тканинах, а і в порожнинах -
черевній (асцит), плевральній)
+Гіперліпідемії — підвищенням концентрації холестеролу, триацилгліцеролів, ЛПДНГ і
ЛПНГ, зменшення вмісту ЛПВГ.

43. Синдром хронічної ниркової недостатності: визначення поняття, причини

та механізми розвитку, клінічні прояви. Патогенез уремічної коми.

Недостатність нирок - порушення сталості внутрішнього середовища організму внаслідок

не здатності нирок здійснювати свої гомеостатичні функції.
I. За клінічним перебігом : гостра, хронічна

ІІ. Залежно від причин : преренальна, ренальна, постренальна та аренальна

Преренальна ГНН —через гострі порушення кровопостачання нирок без ушкодження самих нирок.
Може бути через (падіння АТ нижче 80мм рт ст (при шоках), гіповолемія при зневодненні, кровотечі,
масивний гемодіаліз еритроцитів переливання несумісної крові/ міоліз тривале здавання, ДВЗ-синдром)
Ренальна ГНН— при дії патогенних чинників на нирки (на клубочки при гломерулонефриті, вузликовому періартеріїті,
злоякісній артеріальній гіпертензії
. На канальці — некроз епітелію через ішемію (тромбоз, емболія) або нефротропних отрут чи токсинів важкі метали та їхні
солі, оцтова кислота, хлороформ, грибна й зміїна отрути, токсикоз вагітних, діабетична кома.
На інтерстицію — пат зміни інтерстиціальної
тканини при запальних і алергічних процесах у ній (гострий пієлонефрит, гострий алергічний інтерстиціальний нефрит).
Постренальна ГНН— при гострих порушеннях виділення сечі, зумовлених непрохідністю
сечовивідних шляхів (камені, компресія пухлинами)
Аренальна ГНН —виникає після видалення однієїєдиної нирки.

ІІІ. Залежно від обсягу порушених функцій : тотальна (порушено всі функції) та парціальна
(порушено лише окремі функції).

IV. За механізмами розвитку:

 171

1) пов'язану з первинним ураженням клубочків – гломерулярну;

2) пов'язану з первинним ураженням канальців – тубулярну

Причини:

1) ураження судин нирок, що порушують кровообіг х: атеросклероз великих ниркових артерій, склеротичні
зміни у дрібних артеріях і артеріолах, що виникають при тривалій артеріальній гіпертензії

2) хвороби нирок запально-алергічної (хронічний гломерулонефрит, системний червоний вовчак, вузликовий

періартерїїт ) і запальної (хронічний пієлонефрит) природи;

3) порушення обміну речовин в організмі: цукровий діабет (діабетична нефропатія), ожиріння, подагра;

4) обструктивні зміни в сечовидільних шляхах: сечокам’яна хвороба, аденома простати, звуження уретри;

5) спадково зумовлені порушення: полікістоз нирок, їх гіпоплазія

Патогенез

↓ швидкості клубочкової фільтрації (ШКФ) ⇉ ↓ кількості діючих нефронів (КДН)

В експериментальних дослідженнях: видалення однієї нирки ⇉ структурних і функціональних змін у тих

нефронах ынщоъ нирки. Ці зміни мають компенсаторний характер і виявляють себе гіпертрофією всіх
складових частин нефрону та зменшенням тонусу приносних судин (вазодилатацією) ⇉артеріальна
гіпертензії ⇉ ↑ тиску в капілярах клубочків ⇉↑ клубочкової фільтрації.

Тривале ↑ тиску крові в судинах клубочків ⇉ склеротичні зміни - гломерулосклероз ⇉з загибель нефронів і
подальшого зменшення КДН.

Клінічні зміни

Стадії:
1) початкова (↓ ШКФ до від 100 до ЗО мл/хв, збільшується функціональне навантаження на нирки )
2) ранню поліурична ( ↓ ШКФ від ЗО до 10 мл/хв , ↑ діурезу – поліурія )
3) пізню олігурична ( ↓ ШКФ від 10 до 5 мл/хв, поліурія змінюється на олігурію )
4) термінальна ( ↓ ШКФ нижче 5 мл/хв, анурія, ознаками вираженої уремії, пригніченням життєво важливих
функцій (кровообігу та дихання)
Інтоксикація, набряки, ацидоз, порушеннями фосфорно-кальцієвого обміну (ниркова остеодистрофія,
артеріосклероз Менкеберга), артеріальна гіпертензія, анемія, порушення гемостазу, недостатність
серця.
Уремічна кома - викликана важкою гострою або хронічної недостатністю нирок.
В організмі в надлишку утворюються токсичні продукти обміну, через що різко знижується
кількість виділеної добової сечі і розвивається кома.
Причини: хронічна форма гломерулонефриту або пієлонефриту, отруєння лікарськими
препаратами (сульфаніламідний ряд, антибіотики), отруєння промисловими отрутами
(метиловий спирт), шокові стани, переливання несумісної крові.
Відбувається порушення в системі кровообігу нирок ➙ олігурія (кількість сечі, що
виділяється близько 500 мл на добу) ➙ анурія (кількість сечі до 100 мл на добу). Поступово
зростає концентрація сечовини, креатиніну і сечової кислоти, що призводить до появи
симптомів уремії. Через порушення кислотно-лужного балансу ➙ метаболічний ацидоз (стан,
при якому в організмі міститься дуже багато кислих продуктів).
 172

Симптоми : апатія, наростаюча загальна слабкість, підвищена стомлюваність, головний

біль, сонливість вдень, порушення сну, анорексія, набряки сухість і присмак гіркоти у роті,
відчувається запах аміаку з рота, кровотечі.

Патогенез
1.Поява азотемії. ↑ залишковий азот, сечовина і креатинін ⇉розлади травної системи, енцефалопатія,
перикардит, анемія, шкірні симптоми.

2.Порушення водно-електролітного балансу. На ранніх стадіях відбувається порушення здатності

нирок концентрувати сечу ⇉ поліурією. При термінальній стадії ниркової недостатності ⇉ олігурія
⇉ анурія.

3.Прогресування захворювання призводить до того, що нирки втрачають здатність утримувати

натрій ⇉ сольове виснаження організму - гіпонатріємії. Клінічно: слабкість, зниженням
артеріального тиску, тургору шкіри, почастішанням пульсу, згущенням крові.

На ранніх поліуріческого стадіях розвитку уремії спостерігається гіпокаліємія ⇉ ↓ м'язового тонусу,

задишкою, нерідко судомами.

При термінальній стадії ⇉ гіперкаліємія, що характеризується ↓ артеріального тиску, серцевого

ритму, нудотою, блювотою, болями в ротовій порожнині і животі. Гіпокальціємія і гіперфосфатемія є
причинами парестезій, судом, блювоти, болю в кістках, розвитку остеопорозу.

3.Розвитк уремії - порушення кислотного стану крові і тканинної рідини. При цьому розвивається
метаболічний ацидоз, що супроводжується задишкою і гипервентиляцией.

44. Загальні прояви недостатності ниркових функцій. Патогенез набряків,

артеріальної гіпертензії, анемії, порушень гемостазу, кислотно-основного
стану, остеодистрофії.

Ниркова недостатність (також уремія) — патологічний синдром, який проявляється

порушенням функцій нирок з явищами олігурії / анурії, азотемії, розладами водно-
електролітного балансу.

Причини: гострі порушення ниркової гемодинаміки, інтоксикація, інфекційні захворювання, гострі

захворювання нирок ( гострий пієлонефрит ), обструкції сечових шляхів та порушення відтоку сечі, травма,
видалення нирки, звуження уретри, хронічний пієлонефрит, амілоїдоз нирок, ендокринні порушення.

Механізми :

1. Преренальні - порушення кровопостачання нирок

 173

2. Ренальні - порушення функції клубочків (клубочкової фільтрації) та ниркових канальців (канальцевої реаб-
сорбції та секреції)

3. Постренальні - порушення, що виникають на шляху відтоку сечі

4. Аренальні - порушення, обумовлені відсутністю нирок

НАБРЯКИ - накопичення рідини у позаклітинному та позасудинному просторі тканин та органів.

Типи:

1. Набряки при гострій та хронічній недостатності нирок.

Механізм - гідростатичний (гіперволемічний): ↓ швидкості клубочкової фільтрації ➙ затримка Na та
води в організмі (позитивний водний баланс) ➙ гіперволемії, ↑ гідростатичний тиск крові ➙
набряки.
2. Нефротичні набряки.
Механізм – онкотичний (гіпо-протеїнемічний). Порушення клубочкового фільтра при нефрозі
➙масивна протеїнурію ➙ гіпопротеїнемія ➙ ↓ онкотичний тиск крові➙за механізмом Старлінга
викликає перехід води з судин у тканини ➙ набряки.
3. Нефритичні набряки. Розвиваються при гострому та хронічному гломеруло-нефриті.
Механізм:
а) активація ренін-ангіотензинової системи. Запалення клубочків➙ застій крові в судинах нирок
➙гіпоксією юкстагломерулярного апарату ➙активація ренін-ангіотензинової системи ➙↑секреції
альдостерону➙ затримка Na, ↑ осмотичного тиску крові ⇉ ↑ секреція ва зопресину, ↑ факультативна
реабсорбція води, розвивається гіперволемія ➙набряки
б) запалення клубочків➙порушення ниркового кровообігу ➙↓ швидкості клубочкової фільтрації ➙
затримка натрію і води в організмі ➙ гіперволемія ➙ набряки;

в) запалення клубочків - ↑ проникності ниркового фільтра ➙ протеїнурія ➙ гіпопротеїнемія ➙

набряки.

АРТЕРІАЛЬНА ГІПЕРТЕНЗІЯ

Види:

1. Гіпертензія, залежна від обсягу. Механізм: ХНН ➙↓ швидкості клубочкової фільтрації➙

порушення екскреції натрію і води ➙ гіперволемія ➙ ↑ хвилинного об'єму серця ➙ ↑ артеріального
тиску.

2. Гіпертензія з високим рівнем реніну (високоренінова). Механізм:: ураження нирок ➙ порушення

ниркового кровообігу ➙ гіпоксія юкстагломерулярного апарату ➙виділення реніну ➙ активація
ренін-ангіотензинової системи.

3. Гіпертензія, незалежна від обсягу – при нормальному обсягу циркулюючої крові, нормальному
рівні реніну в крові. Механізм: порушенням депресорних функцій нирок, а саме зі зменшенням
утворення ниркових простагландинів, зменшенням активності ниркової калікреїн-кінінової системи,
пригніченням утворення нейтрального ліпіду, що має гіпотензивну дію.

АНЕМІЇ
 174

Нирки приймають участь в утворенні сполук, що регулюють кровотворення в червоному кістковому

мозку - еритропоетинів та інгібіторів еритропоезу.
Ознаки анемії з’являються при зменшенні швидкості клубочкової фільтрації нижче 40 мл/хв.

Механізми:

1. Пригнічення еритропоезу - ↓ утв еритроцитів у червоному кістковому мозку внаслідок:

а) пригнічується утворення ниркових еритропоетинів і посиленим продукуванням інгібіторів
кровотворення
б) ушкодження кровотворних клітин уремічними токсинами
в) дефіциту заліза, що розвивається як результат хронічних крововтрат при хворобах нирок і втрат
трансферину в результаті протеїнурії

2. Крововтрати пов’язані з гематурією, з частим утворенням виразок у шлунку й кишках хворих з

ураженнями нирок, з розвитком геморагічного діатезу.

3. Гемоліз еритроцитів уремічними токсинами.

ПОРУШЕННЯ КИСЛОТНО-ОСНОВНОЇ РІВНОВАГИ

В нирках відбувається: ацидогенез, амоніогенез, реабсорбція бікарбонатів.

Частіше розвивається негазовий ацидоз!!!!
Форми:
1.Клубочковий ацидоз (нирковий азотемічний ацидоз), коли швидкість клубочкової фільтрації нижче
25 мл/ хв. Механізм : накопичення іонів водню, що утворюються ендогенно, в основному у формі
сірчаної, фосфорної, сечової та інших кислот.

2. Проксимальний нирковий канальцевий ацидоз. Наслідком первинних порушень реабсорбції

бікарбонатів.

3. Дистальний нирковий канальцевий ацидоз. Наслідок порушення процесів ацидогенезу в

дистальних звивистих канальцях, де відбувається відтитровування буферів (збереження
бікарбонатів) і підкислення (ацидифікація) сечі.

ПОРУШЕННЯ ГЕМОСТАЗУ
Пошкодження нирок ⇉ тромбофілічні порушення-гіперкоагуляція крові, геморагічний діатез.

І. Синдром гіперкоагуляції крові.

Механізм:
а) ↓ активності фібринолітичної системи внаслідок дефіциту ниркового ферменту — урокінази, що є
активатором плазміногену
б) зниження активності антикоагулянтної системи через порушення синтезу і депонування гепарину
в нирках
в) втрата із сечею внаслідок протеїнурії антитромбіну III - основного природного антикоагулянти

II. Геморагічний діатез. Проявляється розладами як судинно-тромбоцитарного гемостазу

(тромбоцитопенія внаслідок мієлотоксичної дії уремічних токсинів), так і коагуляційного (втрата із
сечею факторів зсідання крові при протеїнурії).
 175

ОСТЕОДИСТРОФІЯ - порушення фосфорно-кальцієвого обміну

Механізм:
1) ↓ екскреції фосфатів. ↓ШКФ нижче ЗО мл/хв ⇉порушення виведення фосфатів з організму⇉ зростає їх
концентрація в крові ( гіперфосфатемія ) ⇉ гіпокальціємії ⇉ стимулюється продукування паратгормону
прищитоподібними залозами ⇉ резорбція кісткової тканини та її демінералізацію, намагається зменшити
гіперфосфатемію, пригнічуючи реабсорбцію фосфатів у ниркових канальцях

2) порушення перетворення в нирках 25-оксивітаміну D у його гормонально активну форму— 1,25-

діоксивітамін D ⇉ порушення процесів усмоктування кальцію в кишках⇉ гіпокальціємія ⇉ остеомаляція,
стимуляція секреції паратгормону

3) клубочковий ацидоз.Відбувається посилений обмін іонів Са2+ і Na+ кісток на іони Н+ крові (буферна
функція кісткової тканини) ⇉ демінералізаціЯ кісток ⇉ остеопорозу.

45. Гломерулонефрит: визначення поняття, принципи класифікації,

експериментальні моделі. Етіологія, патогенез дифузного гломерулонефриту.

Гломерулонефрит - інфекційно-алергічне захвор, яке характериз дифузним пошкодженням

структур клубочка і клінічно проявляється олігурією, гематурією, протеїнурією, артеріал
гіпертензією і набряками.
Класифікація:
І. Розрізняють:
первинний (патологічний процес обмежується одними лише нирками);
вторинний (наслідок певних системних хвороб [напр, системний червоний вовчак]).
II. За клінічним перебігом:
• гострий
• хронічний
Експериментальні моделі:
Моделі нефротоксичного нефриту:
1) нефротоксична сироватка: модель Ліндемана – кролям вводять нефротоксичну сироватку
морської свинки попередньо імунізованої АТ до АГ тканини нирки ⇉ фіксація АТ на базал
мембрані клубочків наступне звʼязування компліменту й розвиток ушкодження, та модель Масуги
(без звʼязування комплементу);
Моделі аутоалергічних уражень нирок:
1)Охолодження нирки (хлороформом за Герценом - доказує аутоімунні механізми
розвитку «окопний нефрит воєнного часу»).
2)виведення чистих ліній тварин у яких спонтанно виник аутоімунні хвороби
(гломерулонефрит) (напр.новозеландські миші лінії NZB/BL).
Моделі імунізації компонентами ниркової тканини:
5) модель Хеймана
6) модель Стеблея
………………………………………………………………………………………………………
Гострий (дифузний) гломерулонефрит — хвороба нирок інфекційно-алергічної природи з
переважним ураженням капілярів клубочків.
Етіологія.
- інфекційні хвороби (переважно гемолітичний стрептокок А)
- переохолодження,
- опіки,
 176

- дифузне ураження сполучної тканини (системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит,

вузликовий поліартеріїт),
- попередні вакцинації (гетерологічні сироватки).
Патогенез.
Виділяють два основних механізми ураження клубочків:
4. ураження базальної мембрани клубочків антитілами до її антигенів - цитотоксичний
(нефротоксичний)
гломерулонефрит (швидкий прогресивний перебіг);
5. розвиток запального процесу в клубочках унаслідок фіксації на базальній мембрані
імунних комплексів - імунокомплексний гломерулонефрит.
Пошкоджувальна дія імунних комплексів і нефротоксичних антитіл -
реалізується за допомогою індукції імунного запалення.
У більшості випадків (80 %) - імунокомплексний, у тому числі в результаті стрептококової
інфекції, системного червоного вовчаку, сироваткової хвороби тощо.
Основні клінічні прояви гострого гломерулонефриту:
• стрімкий початок,
• гематурія,
• олігурія,
• протеїнурія, НЕФРИТИЧНИЙ СИНДРОМ
• азотемія,
• артеріальна гіпертензія,
• набряк (унаслідок затримки Na, гіпопротеїнемії, гіперволемії, ↑ проникності капілярів),
• порушення з боку ЦНС.
Тріада Аддіса: набряки (85 %), артеріальна гіпертензія (60–80 %), зміни в сечі (мікрогематурія, циліндри)

Хронічний (дифузний) гломерулонефрит - тривала прогресуюча хвороба, для якої характерні

дифузне двосторонне запальне ураження нирок імунозапальної природи, неоднорідне за
походженням й клінічними проявами.
Етіологія.
Може бути як результат гострого, але здебільшого є первинним процесом.
Розрізняють такі форми:
✓інфекційну (постстрептококовий, через затяжний бактеріальний ендокардит, малярії, сифілісу та
інші інфекцій);
✓неінфекційну (сироватковий, лікарський, травматичний, при отруєннях, переохолодженні,
тромбозі ниркових вен, дифузних хворобах сполучної тканини);
✓особливу (постеклампсичний, променевий, спадковий).
Основні клінічні прояви хронічного гломерулонефриту.
Розрізняють чотири форми:
• латентну (65 %) - проявляється ізольованим сечовим синдромом - помірною протеїнурією,
гематурією. Часто виникають набряк і транзиторна гіпертензія;
• гіпертензивну (32 %) - характеризується стійким ↑ артеріального тиску. В 1/3 хворих - набряк, у
2/3 - гематурію, у половини - циліндрурію і лейкоцитурію, у всіх - протеїнурію;
• нефротичну (2-4 %) - наявністю набрякового синдрому, вираженої протеїнурії та циліндрурії (у
всіх хворих), характерні зміни у крові (гіпопротеїнемія, гіперліпідемія);
• змішану (2 %) - проявляється набряком та артеріальною гіпертензією (у всіх хворих), змінами в
сечі, як і при нефротичній формі, але без змін у крові немає.

46. Типові порушення діяльності ендокринних залоз, їх причини та механізми

розвитку. Порушення прямих та зворотних регуляторних зв’язків в
патогенезі дисрегуляторних ендокринопатій.
 177

Розрізняють 3 типи порушень ендокринної функції:

1) Ендокринну гіперфункцію – ↑ продукції гормонів ендокринними залозами.
2) Ендокринну гіпофункцію – ↓ продукції гормонів ендокринними залозами.
3) Ендокринну дисфункцію - різнонаправленні зміни функції ендокринних залоз.
Патогенетичні варіанти порушень ендокринних функцій:
І. Дисрегуляторні порушення - розлади регуляції ендокринних залоз.
ІІ. Залозисті порушення - розлади діяльності залоз внутрішньої секреції (біосинтез, секреція).
ІІІ. Периферичні порушення - розлади транспорту, рецепції і метаболічної інактивації
гормонів.

Дисрегуляторні ендокриннопатії (розлади регуляції ендокринних залоз).

Регулюються за допомогою 4-х механізмів:
1) Нервова (імпульсно-медіаторна) регуляція - за допомогою прямих нервових впливів. Так
регулюється діяльність: а) мозкового шару наднирників, б) нейроендокринних структур
гіпоталамуса, в) епіфізу.
2) Нейроендокринна (гіпоталамічна) регуляція - здійснюється нейроендокринними клітинами
гіпоталамуса, які трансформують свої нервові імпульси в релізінг-гормони, які через систему
портальних судин гіпофіза регулюють діяльність аденогіпофиза.
3) Ендокринна регуляція - полягає в безпосередньому впливі одних гормонів на синтез і
секрецію інших. Напр, вплив тропних гормонів аденогіпофіза на діяльність кори наднирників,
щитовидної, статевих залоз.
4) Неендокринна гуморальна регуляція - здійснюється метаболітами, іонами. Напр,
концентрація глюкози впливає на синтез і секрецію інсуліну і глюкагону; вміст іонів К - в крові - на
виділення альдостерону, концентрація Са2+ - на секрецію паратгормону і кальцитоніну.

Причини: пухлина, запалення, психічна травма, некроз, запалення, бактеріальна та вірусна

інф, інтоксикація, порушення кровообігу, аліментарні порушення, радіація, хромосомні та генні
аномалії.

Порушення прямих звязків (порушення секреції і синтезу рилізинг-тропних та ефекторних

гормонів у таких системах: гіпоталамо-гіпофіз-надниркова, -тиреоїдна та –гонадальна).
Реалізується за допомогою 3-х послідовних етапів:
1) Гіпоталамус сприймає нервові сигнали і секретує відповідні релізінг-гормони (кортиколіберин,
соматоліберин, тіреоліберин, пролактоліберин),
2) Релізінг-гормони через судини доходять до аденогіпофізу ⇉ секретує відповідні тропні
гормони (кортикотропін - АКТГ, соматотропін - СТГ, тіреотропін - ТТГ, лактотропін - пролактину);
3) Тропні гормони діють на периферичні залози (кора наднирників, щитоподібна, статеві
залози) і секретують ефекторні гормони.
Порушення прямих зв’язків можуть бути обумовлені розладами синтезу і секреції:
а) релізінг-гормонів,
б) тропних гормонів;
в) ефекторних гормонів.

Порушення зворотніх звязків.

Сутність зворотних звʼязків «гіпоталамус → гіпофіз → периферичні залози» полягає в тому,
що гормони, які виділяються периферичними залозами, пригнічують діяльність попередніх етапів
регуляції (↓ виділення релізінг-гормонів і тропних гормонів).
Порушення зворотних зв’язків у системі гіпоталамус → аденогіпофіз → периферичні залози
веде до розвитку ендокринної патології.

Напр, Система “гіпоталамус — аденогіпофіз — щитоподібна”

 178

Дефіцит йоду в продуктах і воді → ↓ утвор. тиреоїдних гормонів → стимуляція гіпоталамуса

й аденогіпофіза → ↑ утвор тиреоліберину і тиреотропного гормону → гіпертрофія щитоподібної →
ендемічний зоб.

+ Короткі парагіпофізарні зворотні зв’язки здійснюються поза системою гіпоталамус –

аденогіпофіз - периферичні залози. Вони грають провідну роль у регуляції діяльності
паращитовидних залоз, β-клітин острівців підшлункової.
Напр, ↑ концентрації глюкози в крові → активація утворення і секреції інсуліну →
зменшення вмісту глюкози в крові → пригнічення секреції інсуліну.

47. Залозисті ендокринопатії, та периферичні розлади ендокринної функції.

Розлади транспорту та інактивації гормонів. Порушення рецепції гормонів.
Механізми гормональної резистентності.

-влесне залозисті ендокринопатії

-переферичні ендокринопатії

Власне залозисті ендокринопатії – порушення діяльності залоз внутрішньої секреції.

Порушення відбувається із-зі змін в ендокринних клітин:
-якісні: розладами біосинтезу гормонів, порушення секреції
-кількісні: ендокринна гіпофункція (↓ кількості клітин при видаленні залози чи її частин,
ушкодженні, некрозах), ендокринна гіперфункція (↑кількості клітин при доброякісних і злоякісних
пухлинах залозистого епітелію).

Причини порушень біосинтезу:

а) розлади транскрипції;
б) порушення трансляції;
в) дефіцит необхідних амінокислот;
г) дефіцит АТФ;
д) порушення посттрансляційної модифікації та активації продуктів синтезу

Механізми секреції гормонів :

1) вивільненням гормону із клітинних секреторних гранул (секреція білково-пептидних
гормонів і катехоламінів);
2) вивільненням гормону з білковозв’язаної форми (секреція тиреоїдних гормонів);
3) відносно вільною дифузією гормонів через клітинні мембрани (секреція стероїдних
гормонів)

Механізми розладу секреції:

а) порушення депонування гормонів при неутворенні комплексів гормон + фактораи депонування
(білками-нейрофізинами для вазопресину й окситоцину, АТФ — для катехоламінів, цинком — для
інсуліну). Наслідок, гормони не здатні накопичуватися в необхідних кількостях у секреторних
гранулах;

б) порушення передачі сигналів зі зменшенням утворення в клітинах або надходження вторинних

посередників (цАМФ, іонів Са);

в) ураження контрактильних елементів (мікрофіламентів, мікротрубочок), що беруть участь у

процесах екзо- й ендоцитозу);

г) дефіцит АТФ
 179

Периферичні ендокринопатії

1) Порушення транспорту гормонів в організмі;

Форми транспорту гормонів:

-транспорт вільного гормону (розчиненого у воді)
-гормон + транспортний білкок плазми крові
-неспецифічні комплекси гормонів з білками плазми крові (альбумінами, а-глобулінами)
-адсорбція гормонів на поверхні формених елементів крові (еритроцитів, лімфоцитів, моноцитів)

↑ зв’язування гормону ↓ вміст його вільної форми ⇉ ознаки ендокринної гіпофункції.

↓зв’язування гормону викликає ↑ в крові концентрації його вільної форми ⇉ ознаки ендокринної
гіперфункції.

2)Розлади метаболічної інактивації гормонів

2) Порушення взаємодії гормонів з периферичними клітинами-мішенями - патологія

циторецепції гормонів.
Гормни взаємодіють з циторецепторами органів:
-внутрішньоклітинний тип ( стероїдні, тиреоїдні гормони ). Гормон проходить через плазматичну
мембрану в клітину, у цитоплазмі відбувається взаємодія із внутрішньоклітинними білками-
рецепторами.

-мембранний тип ( білково-пептидні гормони, катехоламіни ). Гормони не проникають усередину

клітини, а зв’язуються з білками-рецепторами на поверхні плазматичної мембрани. Далі передача
регуляторного сигналу відбувається за допомогою посередників, або месенджерів.
Порушення взаємодії гормонів з периферичними клітинами-мішенями
1) зменшення кількості рецепторів або їхньої спорідненості до гормону (десенситизація). При цьому,
незважаючи на те, що концентрація гормону в крові нормальна або навіть підвищена, розвиваються
ознаки ендокринної гіпофункції
2) збільшення кількості рецепторів до гормону (сенситизація). Як правило, супроводжується
розвитком елементів відповідної ендокринної гіперфункції.

48. Патологія нейроендокринної системи. Причини виникнення та механізми

розвитку синдромів надлишку та нестачі гіпофізарних гормонів, їх загальна
характеристика.

Гіпоталамус повʼязаний з аденогіпофізом і нейрогіпофізом, тому виділяють 2 функціональні

системи та їх порушення:
І. Гіпоталамо-аденогіпофізарна система
• Гіпопітуїтаризм - гіпофункцію аденогіпофіза. (пангіпопітуїтаризм і парціальний
гіпопітуїтаризм)
• Гіперпітуїтаризм - гіперфункція аденогіпофіза
Гіпопітуїтаризм:
→ Пангіпопітуїтаризм - ↓ утворення всіх гормонів аденогіпофіза
Причини:
1. Ушкодження гіпофіза (операції при видалені пухлин, радіація при променевій терапії).
2. Ішемія - післяпологовий некроз гіпофіза - синдрому Шихана (через ↓ кровопостачання
залози після ускладнень пологів [крововтрата,шок])
3. Хромофобні аденоми гіпофіза - пухлини, що ростуть із неендокринних хромофобних
клітин [пухлина збільш в обʼємі → здавлює залозисті клітини аденогіпофіза → витісняє
 180

функціонально активну тканину залози]

→ Парціальний гіпопітуїтаризм - порушення утворення окремих гормонів
аденогіпофіза.
Причини: спадкові порушення процесів синтезу й секреції відповідних гормонів.
Варіанти парціального гіпопітуїтаризму:
а) гіпофізарний нанізм (карликовість) - відставання і зупинка росту (недостатність СТГ);
б) вторинний гіпогонадизм — порушення статевого дозрівання (дефіцит ФСГ і ЛГ);
в) вторинний гіпотиреоз — гіпофункція щитоподібної залози (дефіцит ТТГ);
г) вторинний гіпокортицизм — недостатність кори наднирників (дефіцит АКТГ).

Гіперпітуїтаризм - гіперфункція аденогіпофіза. Причиною є доброякісні пухлини:

Еозинофільні аденоми:
1. Пролактиному - пухлину, що росте з лактотрофів. Виявляється синдромом гіперпродукцїі
пролактину: припиненням менструацій, витіканням молока, молозива чи молокоподібної рідини з
молочних залоз, не зумовленим вагітністю; відсутністю лібідо, безпліддям
2. Аденому соматотрофів, що продукують СТГ. Клінічно - гігантизмом або акромегалією
Базофільні аденоми хвороба Іценка-Кушинга, що характеризується:
1. Вторинним гіперкортицизмом — збільшення утворення кортизолу
2. Посиленою пігментацією шкіри (негландотропна дія АКТГ).

ІІ. Гіпоталамо-нейрогіпофізарна система

1) Синдром неадекватної секреції вазопресину. (синдром Пархона)

Причини:
1. пухлина різних тканин, що утворюють вазопресин
2. розлади регуляції ендокринної функції гіпоталамуса.
Характеризується ↑ секрецією вазопресину навіть тоді, коли вона має гальмуватися (↓
осмотичного тиску плазми).
Механізм появи клінічних ознак - вторинна гіпонатріємія (через ↑ реабсорбції води).
Зменшення позаклітинної концентрації Na ⇉ веде до переміщення води у внутрь клітини ⇉
розвивається набухання і набряк головного мозку [ОЦК не міняється, набряки тканин не
виникають].
2) Нецукровий діабет
Види:
1. центральний - утворюється мало вазопресину
2. нефрогений - нечутливість епітеліальних клітин дистальних відділів нефронів і збірних
трубок до дії вазопресину
Патогенез: ↓ реабсорбції → поліурія → зневодненя→ гіповолемія → ↓АТ → гіпоксія
3) Зменшення продукції окситоцину - порушеннями лактації, слабкістю пологової діяльності.

49. Недостатність кори наднирників, гостра і хронічна: причини і механізми

розвитку, патогенез основних клінічних проявів.

Гіпофункція кори надниркових залоз — зниження ендокринної функції кори надниркових залоз, аж
до повного її припинення, виявляє себе розвитком синдрому адренокортикальної недостатності.

Класифікація

1. За етіологією:
 181

• спадковий

• набутою

2. За механізмами розвитку розрізняють:

• первинну — результат ураження надниркової залози

• вторинну — пов’язана або з ураженнями гіпоталамуса (дефіцит кортикотропінового

рилізинг-гормону), або з гіпофункцією аденогіпофіза (дефіцит АКТГ)

3. Залежно від характеру порушень виділяють:

• тотальну (порушено утворення всіх гормонів)

•парціальну (спадково обумовлені дефекти синтезу окремих гормонів)

4. За клінічним перебігом виділяють:

• гостру

•хронічну

Гостра адренокортикальна недостатність —тяжкий синдром, що виникає внаслідок різкого

зниження або повного виключення функції надниркових залоз.

Причини:

а) стан після адреналектомії (видалення надниркових залоз)

б) крововиливи в надниркові залози, що виникають при сепсисі, особливо при менінгококовій

інфекції (синдром Уотерхауса-Фрідріхсена)

в) раптова відміна глюкокортикоїдних препаратів

г) при дії хронічного стресу, коли буде виснаження і морфологічні зміни кори наднирників.

Перші дві причини зумовлюють первинну, а останні - вторинну (пов’язану з гіпофункцією

аденогіпофіза) недостатність кори надниркових залоз.

Хронічна адренокортикальна недостатність/ хвороба Аддісона (бронзова хвороба)

Причини:

а) туберкульозне руйнування надниркових залоз

б) автоімунне ушкодження їх (автоімунний адреналіт)

в) синдром набутого імунодефіциту (СНІД)

г) метастази злоякісних пухлин.

 182

Частіше хвороба Аддісона зумовлюється автоімунними механізмами: ушкодженням секреторних

клітин (алергічними реакціями II і IV типу) та утворенням автоантитіл проти основних ферментів
стероїдогенезу (21-гідроксилази, 17-гідроксилази).

Автоімунний адреналіт може виявляти себе у трьох клінічних формах:

Автоімунний поліендокринний синдром I типу.

Цей синдром зумовлюється мутаціями гена AIRE, продукт якого бере участь у регуляції автоімунних
процесів в організмі. Проявляється множинними ураженнями залоз внутрішньої секреції
(автоімунний адреналіт, автоімунний гіпо-паратиреоз, ідіопатичний гіпогонадизм), що поєднуються
з кандидозом слизових оболонок і шкіри, дистрофічними змінами в органах і тканинах
ектодермального по ходження (шкіра, зуби, нігті)

Автоімунний поліендокринний синдром II типу

Для нього характерним є поєднання хронічної адренокортикальної недостатності з автоімунним

ураженням щитоподібної залози (автоімунний тиреої-дит) або з цукровим діабетом І типу. У
виникненні цього синдрому має значення поліморфізм генів, зокрема локусу HLA. Ця обставина дає
підстави відносити APS2 до полігенних хвороб

Ізольований автоімунний адреналіт. Характеризується ураженнями кори надниркових залоз без

втягування у патологічний процес інших залоз внутрішньої секреції. Важається полігенною
хворобою.

Клінічні прояви:

І. Прояви, пов’язані з випадінням мінералокортикоїдних функцій кори надниркових залоз.

Зменшення секреції альдостерону веде до цілого ряду по рушень, серед них:

1) Зневоднення (дегідратація) — розвивається внаслідок втрати іонів натрію (зменшується їхня

реабсорбція) з наступною втратою води (поліурія). Збільшення діурезу зумовлюється зменшенням
факультативної реабсорбції води, оскільки при гіпонатріємії знижується осмотичний тиск плазми
крові, а отже — і секреція вазопресину (антидіуретичного гормону)

2) Артеріальна гіпотензія — зниження АТ є наслідком зменшення об’єму циркулюючої крові як

результату зневоднення.

3) Гемоконцентрація — згущення крові також пов’язане із втратою рідини. Його наслідком є

порушення реологічних властивостей крові, що призводить до розладів мікроциркуляції й гіпоксії.

4) Зменшення ниркового кровообігу — падіння АТ веде до зниження фільтраційного тиску в

капілярах клубочків через що зменшується швидкість клубочкової фільтрації і розвивається
інтоксикація (азотемія)

5) Гіперкаліємія — при недостатності альдостерону зменшується канальцева секреція іонів К+, що

веде до зростання їхньої концентрації в крові + ушкоджені внаслідок гіпоксії клітини стають ще од-
ним джерелом калієвих іонів у позаклітин ному середовищі. Гіперкаліємія порушує діяльність усіх
 183

збудливих структур організму, зокрема серця й центральної нервової системи, з розвитком

відповідних клінічних ознак

6) Дистальний канальцевий ацидоз — пригнічення секреції іонів водню в умовах недостатності

альдостерону порушує процеси ацидогенезу в дистальних звивистих канальцях нефронів —> сеча не
підкислюється і організм втрачає бікарбонат натрію з виснаженням відповідної бікарбонатної
буферної системи.

7) Шлунково-кишкові порушення (нудота, блю вота, проноси) — через втрату натрію (осмотична
діарея) та інтоксикація.

II. Прояви, обумовлені порушенням глюкокортикоїдної функції кори надниркових залоз.

1) Гіпоглікемію, що виникає при голодуванні (непереносимість голодування)

2) Артеріальну гіпотензію — через послаблення пермісивної дії глюкокортикоїдів стосовно

катехоламінів. Пресорна дія останніх за відсутності кортизолу значно зменшується

3) Послаблення реакції жирової тканини на звичайні ліполітичні стимули. За відсутності

глюкокортикоїдів значно зменшується чутливість жирової тканини до дії гормонів, що активують
реакції ліполізу в адипоцитах (катехоламінів, глюкагону, тироксину)

4) Зменшення опірності організму до дії різ них патогенних факторів. Порушення механізмів
неспецифічної резистентності.

5) Зменшення здатності виводити воду при водному навантаженні — водне отруєння. При-
гнічення секреції вазопресину і послаблення його дії на клітини.

6) М’язова слабкість і швидка стомлюваність

7) Затримка росту й розвитку дітей

8) Емоційні розлади — депресія

9) Збільшується схильність до судом

10) Сенсорні порушення — втрата здатності розрізняти окремі відтінки смакових, нюхових,
слухових відчуттів

11) Дистрес-синдром у новонароджених (гіаліновий мембраноз). Недостатність глюкокортикоїдів

веде до порушень утворення сурфактантів у легенях, унаслідок чого легені не розправляються при
народженні дитини.

III. Прояви, пов’язані з впливом інших гормонів.

Зменшення концентрації глюкокортикоїдів —> активації певних нейроендокринних структур

гіпоталамуса і базофільних клітин аденогіпофіза —> гіперпродукцію АКТГ, який, діючи на
пігментні клітини сполучної тканини, стимулює утворення меланіну —> пігментацію шкіри
“бронзова хвороба”
 184

50. Гіперфункція кори наднирників. Синдром Іценко-Кушинга. Первинний та

вторинний гіперальдостеронізм. Синдром вродженої гіперплазії надниркових
залоз (адреногенітальний синдром). Причини, механізми, клінічні прояви.
1.Коркова речовина – кортикостероїди
- клубочковій (зовнішній) зона - мінералокортикоїди
- пучкова (середня) зона – глюкокортикоїди
- сітчастої (внутрішньої) зона - чоловічі статеві гормони - андрогени і в меншій кількості -
жіночі статеві гормони - естрогени

2.Мозкова речовина - катехоламіни (адреналін, норадреналін)

Гіперфункція кори наднирників: гіперфункція клубочкової (гіперальдостеронізм) і пучкової

зон кори.

ГІПЕРФУНКЦІЯ КЛУБОЧКОВОЇ ЗОНИ

Гіперальдостеронізм - посилення секреторної діяльності клітин клубочкової зони кори

надниркових залоз ⇉ ↑ рівня мінералокортикоїдів ( вплив на клітини дистальних звивистих
канальців )
-первинний
-вторинний

Первинний гіперальдостеронізм в результаті патологічних процесівь в клубочковій зоні кори

Причини:
1) доброякісні пухлини (аденоми), що складаються з клітин, які продукують альдостерон
2) вузликова двостороння гіперплазія клубочкового шару — ідіопатичний
гіперальдостеронізм
3) утворення “химерного гена” = ген альдостеронсинтази + ген одного з ферментів синтезу
кортизолу

Основні прояви:
1) пригнічення активності ренін-ангіотензинової системи через гальмівний вплив
альдостерону на клітини юкстагломерулярного апарату нирок ⇉ ↓ активність реніну в плазмі
крові

2) артеріальної гіпертензії -низькоренінова. ↑ натрію в крові (гіпернатріємією) і в стінках

кровоносних судин⇉↑ чутливість гладких м’язів артерій і артеріол до дії пресорних факторів,
зокрема катехоламінів

3)гіпокаліємії, що є результатом посиленої секреції іонів К+ у канальцях нирок

4) негазового алкалозу, внаслідок посилення секреції іонів водню (ацидогенезу) у дистальних

звивистих канальцях нефронів

5)поліурії - результат втрати чутливості епітелію ниркових канальців до дії вазопресину

(антидіуретичного гормону). Цим, зокрема, пояснюють той факт, що при синдромі Конна
об’єм циркулюючої крові не зростає і набряки не розвиваються.

Вторинний гіперальдостеронізм в результаті тривалої активації ренін-ангіотензинової

системи
Прояви:
а) артеріальна гіпертензія - високоренінова
 185

б) набряки. Активація ренін-ангіотензинової системи зумовлює затримку води в організмі

через посилене продукування антидіуретичного гормону ⇉↑ об’єм циркулюючої крові ⇉
переход рідини з кровоносних судин у тканини;
в) гіпокаліємія
г) негазовий алкалоз

ГІПЕРФУНКЦІЯ ПУЧКОВОЇ ЗОНИ

Форми:
1)хвороба Іценка - Кушинга - базофільна аденома передньої частки гіпофіза
2) синдром Іценка — Кушинга
Причини:
а) аденома пучкової зони
б) ектопічна продукція АКТГ деякими злоякісними пухлинами (рак легень)
в) ятрогенний чинник - введення глюкокортикоїдів в організм з лікувальною метою
Прояви :
1) артеріальна гіпертензія
2) гіперглікемія — метастероїдний цукровий діабет
3) специфічний вид ожиріння з відкладанням жиру на тулубі й обличчі ( місяцеподібної
форми )
4) інфекції з мінімальними ознаками запалення або без них
5) шлункова гіперсекреція та утворення виразок у шлунку і дванадцятипалій кишці
6) остеопороз
7) м’язова слабкість
8) уповільнене загоєння ран

Адреногенітальний синдром – зміни секреторної діяльності клітин кори надниркових залоз.

Причини: спадково обумовлена блокада синтезу кортизолу, посилення утворення андрогенів зі
спільних проміжних продуктів.
Варіанти :
1.Порушення ранніх етапів синтезу - дефіцит глюкокортикоїдів, мінералокортикоїдів і гіперпродукція
андрогенів. Прояви: ознаки раннього статевого дозрівання в осіб чоловічої статі, вірилізація у жінок
(поява чоловічих статевих ознак).

2. Порушення проміжних етапів — дефіцит глюкокортикоїдів, надлишок андрогенів, утворення

мінералокортикоїдів не порушено (класичний адреногенітальний синдром). Прояви: ознаки раннього
статевого дозрівання в осіб чоловічої статі, вірилізація у жінок (поява чоловічих статевих ознак, тільки
без ознак недостатності мінералокортикоїдної функції.

3. Порушення на кінцевих етапах синтезу кортизолу - дефіцит глюкокортикоїдів, гіперпродукція

андрогенів і мінералокортикоїдів. До проявів класичного адреногенітального синдрому додаються
ознаки гіперальдостеронізму.

51. Гіпотиреоз та гіпертиреоз: причини, механізми розвитку, патогенез

основних клінічних проявів.

Гіпертиреоз Гіпотиреоз

тиреотоксичний дифузний зоб або Базедова діти-креатинізм (↓ психічного статевого розвитку );

хвороба дорослі-міксидема(↓ основного обміну
 186

кахексія ( бо інтенсивний метаболізм ), ожиріння, ↓ температури, набряки, опускання повік,

↑температури, ↑збудження, ↑АТ, ЧСС, загальмованість, ↓ ЧСС, АТ, безпліддя
екзофтальм ( розростання ретробульбарної
клітковини ), поліурія

Основна функція паратгормону- це забезпечення сталості концентрації іонів кальцію в плазмі крові

Гіпотиреоз
Причини:

І.Центральні порушення: ↓ утв та секреції тиреотропінового рилізинг гормону і ТТГ у зв’язку з

розладами діяльності гіпоталамуса й аденогіпофіза (вторинний гіпотиреоз).

ІІ.Власне залозисті порушення

а) руйнування тканини залози, наприклад, радіоактивним йодом, видалення значної частини
паренхіми при хірургічних операціях;
б) дефіцит йоду в питній воді та їжі - ендемічний зоб;
в) автоімунне ушкодження клітин залози - автоімунний тиреоїдит Хашимото;
г) уроджені порушення - гіпо- і аплазія щитоподібної залози, ензимопатії;
д) введення в організм тиреостатичних препаратів, що пригнічують синтез і секрецію тиреоїдних
гормонів

III. Периферичні порушення:

а) нечутливість периферичних клітин до дії тиреоїдних гормонів - синдром тиреоїдної резистентності
б) підвищене зв’язування тиреоїдних гормонів білками плазми крові
в) посилений метаболізм їх у печінці

Патогенез
Механізми:
І. Порушення росту і диференціації тканин у дитячому віці
Причини: випадінням низькодозових (анаболічних) ефектів тиреоїдних гормонів і зменшенням
секреції соматотропного гормону аденогіпофіза. Тиреоїдні гормони потрібні для нормального
процесу енхондральної осифікації на межі діафіза й епіфіза, при гіпотиреозі порушується ріст кісток
у довжину. При цьому періостальний ріст кісток зберігається, у зв’язку з чим вони стають товстими.
Розвивається комплекс змін скелета - гіпотиреоїдна карликовість. Поряд з цим затримується і
розумовий розвиток - поступово виникає кретинізм.

II. Зменшення теплоутворювальної дії тиреоїдних гормонів

а) зменшенням основного обміну (на 20—40 %)
б) зменшенням теплопродукції, у зв’язку з чим падає температура тіла
в) поганою адаптацією до холоду при збереженні адаптації до високої температури
г) гіпофагією — малим споживанням енергетичних ресурсів

ІІ.Зменшення функціональної активності збудливих тканин. Воно пов’язане з падінням активності

Na-K-АТФ-аз та змінами процесів активного транспорту іонів. З другого боку, має значення
зменшення чутливості тканин до катехоламінів, що обумовлено зменшенням кількості
адренорецепторів на клітинах.
Функціональні зміни:
а) порушеннями діяльності центральної нервової системи — уповільненням розумової діяльності,
млявістю, загальмованістю, сонливістю
 187

б) зменшенням функціональної активності скелетних м ’язів - слабкістю, зменшенням тонусу,

швидкою стомлюваністю
в) порушеннями діяльності серцево-судинної системи - брадикардією, зменшенням хвилинного
об’єму серця, падінням артеріального тиску; г) зменшенням скорочувальної функції гладких м ’язів
кишок — закрепами
д) порушеннями процесів всмоктування й екскреції. Зменшення всмоктування глюкози в кишках
призводить до гіпоглікемії, а порушення екскреції холестеролу в складі жовчі - до
гіперхолестеролемії й атеросклерозу.

ІІІ.Слизовий набряк - мікседему, яка характеризується збільшенням у тканинах кількості

глікозаміногліканів, що зв’язують воду; потовщенням шкіри, одутлим обличчям.

Гіпертиреоз
Причини:
І.Центральні порушення — збільшення секреції тиреотропінового рилізинг-гормону і ТТГ при
гіперфункції гіпоталамуса і аденогіпофіза (вторинний гіпертиреоз)

ІІ.Власне залозисті порушення - первинний гіпертиреоз ( дифузний токсичний зоб (хвороба Гревса)
та аденоми щитоподібної залози)

III. Периферичні порушення

а) збільшення чутливості клітин до дії Т3 і Т4
б) зменшення зв’язування тиреоїдних гормонів транспортними білками, унаслідок чого збільшується
їхній рівень у вільній формі
в) уповільнення метаболізму тиреоїдних гормонів у печінці при її недостатності
Патогенез
Механізми:
І.Антианаболічні ефекти. Прояви: затримкою росту в дітей, атрофією м’язів, схуднення, негативний
азотистий баланс.

II. Посилення теплоутворювальної дії тиреоїдних гормонів:

а) збільшення основного обміну
б) посилене теплоутворення й підвищення температури тіла
в) погана адаптація до високої температури при збереженій - до холоду
г) гіперфагія — підвищене споживання їжі, як енергетичного ресурсу.

III. Збільшення функціональної активності збудливих тканин. Воно пов’язане з підвищен ням
активності Na-K-насосів клітинних мембран і збільшенням чутливості клітин до
катехоламінів.Прояви:
а) порушення діяльності центральної нервової системи - прискорення психічних процесів,
занепокоєння, збудження, безсоння
б) постійна спонтанна скорочувальна активність волокон скелетних м ’язів — фібрилярні
посмикування, тремор в) зміни діяльності серцево-судинної системи - тахікардія, збільшення
хвилинного об’єму серця, артеріального тиску
г) підвищення скорочувальної активності гладких м ’язів кишок – проноси
д) збільшення інтенсивності процесів усмоктування, екскреції ⇉ гіперглікемія, гіпохолестеролемія

IV. Катехоламінові ефекти - підвищується чутливості клітин до дії катехоламінів у зв’язку зі

збільшенням на клітинній поверхні кількості адренорецепторів.
а) посилення глікогенолізу в печінці ➙ гіперглікемія + гіперфункція Р-КЛІТИН острівців
підшлункової залози з подальшим їх виснаженням ➙тиреоїдний цукровий діабет
 188

б) посилення ліполізу в жировій тканині ➙ гіперліпацидемія ➙ збільшення кетогенезу в печінці

➙метаболічний ацидоз
в) збільшення теплопродукції, підвищення температури тіла та основного обміну

V. Орбітопатія і двосторонній екзофтальм (витрішкуватість). В основі їх розвитку — набряк і

лімфоїдна інфільтрація м’язів очного яблука та ретробульбарної тканини. Ці зміни не залежать від
концентрації тиреоїдних гормонів у плазмі крові та від рівня антитіл до ТТГ-рецепторів.

Зоб - видиме збільшення щитоподібної залози.

Види:
1) гіпотиреоїднмй - збільшення маси залози при одночасному зменшенні секреції тиреоїдних
гормонів ( ендемічний зоб та автоімунний тиреоїдит Хашимото )
2) еутиреоїдний, при якому збільшення маси щитоподібної залози не супроводжується
вираженими змінами її функціональної активності ( спорадичний зоб )
3) гіпертиреоїдний, який супроводжується ознаками гіперфункції щитоподібної залози
( дифузний токсичний зоб (хвороба Ґревса, або базедова хвороба)

Ендемічний зоб
Причини: недостатній вміст йоду в питній воді та продуктах харчування.
Йод необхідним для синтезу тиреоїдних гормонів. Він надходить в організм у формі йодидів,
мінімальна добова потреба в яких становить 50-75 мкг.
При зменшенні цієї кількості нижче 50 мкг/добу ведуть мову про йодидну недостатність.
Механізм: аніони йоду, що надійшли в організм ➙ фіксуються клітинами щитоподібної залози ➙
окиснюються до молекулярного йоду ➙ відбувається йодування тирозинових залишків
синтезованого білка — тиреоглобуліну. Протеоліз тиреоглобуліну в лізосомах епітеліальних клітин
фолікулів веде до вивільнення тироксину і надходження його в кров.

Тиреоїдит Хашимото - автоалергічні механізм ушкодження залозистих клітин. Часто такі зміни
мають спадкову природу і асоційовані з поліморфізмом генів, що кодують структуру HLA-антигенів.

Механізми:
а) алергічними реакціями II типу, присутрны антитіла проти антигенів щитоподібної залози
б) гіперчутливістю уповільненого типу (алергічні реакції IV типу)
в) ушкодження секреторних клітин Т-лімфоцитами-кілерами, які започатковують процеси апоптозу в
клітинах-мішенях (алергійних реакцій IV типу )

Дифузний токсичний зоб - автоімунна хвороба.

52. Гіпо- та гіперфункція паращитоподібних залоз: етіологія, патогенез, типові

порушення в організмі.

Гіпопаратиреоз - гіпофункція паращитоподібних залоз.

Причини:
1) випадкове ушкодження або видалення прищитоподібних залоз при операціях на
щитоподібній залозі;
2) ушкодження їх при лікуванні радіоактивним йодом хвороб щитоподібної залози;
3) автоімунні ушкодження залоз.
У більшості випадків ідіопатичного гіпопаратиреозу (у хворих АТ проти мембранних
рецепторів, що грають роль сенсора іонів Са у залозистих клітинах);
4) уроджене недорозвинення прищитоподібних залоз (часто поєднується з аплазією тимуса і
дефектами серця);
5) нечутливість клітин-мішеней до дії ПТГ — псевдогіпопаратиреоз. При цьому рівень ПТГ
 189

у крові може бути нормальним і навіть підвищеним.

Псевдогіпопаратиреоз - при ньому нечутливість до ПТГ поєднується з нечутливістю до інш

гормонів, що реалізуються через однакові месенджерні механізми, - тиреотропного,
фолікулостимуляційного і лютеїнізуючого гормонів.
Основні прояви.
Гіпокальціємія ⇉ розвиток паратиреопривної тетанії (↑ нервово-м’язової збудливості,
множині фібрилярні скорочення м’язів усього тіла) ⇉ потім виникають напади клонічних судом ⇉
переходять у тонічні. Судомні скорочення можуть поширюватися і на внутрішні органи
(пілороспазм, ларингоспазм). Зменшення Са у крові ⇉ веде до порушень ЦНС: емоційна нестабіль-
ність, відчуття страху, депресія; можливі галюцинації, різні варіанти психозів тощо.

Гіперпаратиреоз - гіперфункція паращитоподібних залоз; може мати дві групи причин:

І. Первинний гіперпаратиреоз. (виникає через патологічні процеси в паращитоподібних
залозах). До таких відносять:
а) доброякісні пухлини - аденоми;
б) первинну гіперплазію залоз (дифузну чи вузлову);
в) злоякісні пухлини, що розвиваються із секреторних епітеліал клітин паращитоподібних
залоз.
II. Вторинний гіперпаратиреоз. (зумовлений тривалим зменшенням іонів Са в плазмі -
гіпокальціємію. Причини: хронічна ниркова недостатність (↓ Са у крові ⇉ зумовлює
компенсаторне ↑ секреції ПТГ).
Основні прояви.
Для первинного характерні дві групи змін:
I. Порушення кісткової тканини - генералізована фіброзна остеодистрофія. (через ↑
активність остеокластів і пригніченням ф-ції остеобластів).
Виявляється: болі в кістках і суглобах, розм’якшення кісток, деформація скелета.
Розвивається демінералізація кісткової ткан (остеомаляція), що обумовлює ↑ Са в плазмі крові —
гіперкальціємію.
II. Гіперкальціємія. З нею пов’язані:
а) кальцифікація м’яких тканин (нирок, судин, легень);
б) утворення кальцієвих каменів у нирках і жовчному міхурі;
в) порушення збудливості - м’язова слабкість, депресія, порушення пам’яті;
г) артеріальна гіпертензія;
д) посилення шлункової секреції ⇉ з формув виразок шлунку і 12-палій кишці.

53. Етіологія цукрового діабету 1-го типу (значення спадкових факторів та

факторів середовища в розвитку абсолютної інсулінової недостатності).
Патогенез цукрового діабету 1-го типу: порушення білкового, вуглеводного,
жирового, водно-електролітного обмінів і кислотно-основного стану.
Клінічні прояви.
Цукровий діабет першого типу — це стан хронічної гіперглікемі, повʼязаний з абсолютною
недостатністю інсуліну. Інсулінозалежний, юнацький.

Причини:

1. Спадкова схильність.

Цукровий діабет І типу є антигенасоційованою хворобою. Його виникнення повʼязують з наявністю

генів БЯ3 і БЯ4, що відносяться до системи генів МНС, які відповідають за здійснення імунологічної
реактивності і формування імунологічної толерантності. Є підстави думати про важливу роль
 190

автоімунних механізмів у виникненні цієї хвороби.Встановлено, що 90-95 % хворих на діабет І типу

є носі ями генів БЯЗ, БЯ4 чи обох разом.

Таким чином, наявність у геномі людини одного, а тим паче двох “діабетогенних” генів БКЗ, БК4
значно збільшує ризик розвитку хвороби. Слід зазначити, що серед генів МНС є такі (БК11, БК15,
Б()В1), що, навпаки, зменшують імовірність недуги, збільшуючи резистентність до неї.

2. Чинники зовнішнього середовища.

!Не всі носії “діабетогенних” генів хворіють на діабет! Це вказує на те, що існують інші фактори
(зовнішнього середовища), які в купі зі спадковою схильністю викликають появу хвороби. Це:

• віруси Коксакі групи В, цитомегало вірус, краснухи, паратит, ентеровіруси

• Алексан, сечова кислота, нітрозаміни, солі важких металів

• Хронічний панкреатит, автоімунні захворювання

• Пошкодження Р-клітин острівців приводить до цитопатичних порушень і до відміни

імунологічної толерантності до їхніх антигенів.

Патогенез:

Основним механізмом загибелі Р-клітин і розвитку пов’язаної з цим абсолютної інсулінової

недостатності є автоімунне ушкодження панкреатичних острівців, у виникненні якого важливу роль
відіграють як зчеплена з МНС- генами спадкова схильність, так і чинники зо внішнього середовища.
Веде до абсолютної інсулінової недостатності, що виявляє себе відсутністю інсуліну в організмі.

Клітини гинуть поступово починаючи з 8-9 років. У дітей з 15 років спостерігають падіння рівня
інсуліну при нормальних значеннях глюкози. Виражені ознаки цукрового діабету з’являються після
досягнення 20-річного віку - тоді, коли загальна маса Р-клітин зменшується до критичної і секреція
інсуліну припиняється.

У переважної більшості загибель Р-клітин спричиняється автоімунними механізмами. Автоімунні

реакції можуть бути зумовлені:

(1) відміною імунологічної толерантності до антигенів Р-клітин

(2) появою набутих ендоалергенів

Відомі три основні імунні механізми, що ведуть до загибелі цих клітин

1. Гіперчутливість уповільненого типу.

Активуються антигенспецифічні С04(+)-лімфоцитів (ТН-1- хелперів), які через виділення різних

видів цитокінів зумовлюють процес імунного запалення - інсуліт. Загибель Р-клітин за цих обставин
зумовлюється двома механізмами:
 191

1)Некрозом — в цьому випадку в процес втягуються макрофаги, які вивільнюють у тканини

вільні радикали, пероксиди, ферментні і неферментні лізосомні фактори. Всі ці продукти секреторної
дегрануляції макрофагів ушкоджують тканину, спричиняючи некроз.

2) Апоптозом —цей процес запускається іншою групою цитокінів, а саме факторами некрозу
пухлин "ШР-а (вивільнюється макрофагами) і ТМР-Р (утворюється Т-лімфоцитами).

2. Опосередкована Т-лімфоцитами цитотоксичність ( алерг реак IV типу).

У її здійсненні беруть участь С08(+)-лімфоцити (Т-кілери).

3. Цитотоксичні реакції (алергічні реакції II типу).

Виявляють автоантитіла проти компонентів Р-клітин та інсуліну.

Основні клінічні ознаки та механізми їх розвитку

Порушення обмінних процесів при діабеті першого типу називать “голодуванням без голодування”.
При голодуванні порушення обміну речовин розвиваються на тлі зменшення інсулінової секреції та
гіпоглікемії і мають захисне пристосувальне значення, то такі ж само прояви при діабеті І типу
(посилений апетит, падіння маси тіла, гіперліпацидемія, кетонемія, аміноацидемія) виникають
унаслідок інсулінової недостатності та гіперглікемії

Порушення вуглеводного обміну

ГІПЕРГЛІКЕМІЯ

механізми:

1. Зменшення поглинання, використання і депонування глюкози залежними від інсуліну

периферичними тканинами (мʼязова і жирова). Через відсутність інсуліну клітини не чутливі до:

а) зменшується кількість транспортера глюкози —> падає проникність клітинних мембран до

глюкози

б) послаблюється синтез глікогену в клітинах м ’язів і печінки

в) зменшується інтенсивність гліколізу

г) пригнічуються реакції пентозного циклу, необхідні для відновлення НАДФ і забез печення
цією сполукою процесів синтезу жирових кислот

д) гальмується ліпогенез - синтез жирових кислот з ацетил-КоА.

2. Збільшення надходження глюкози в кров із печінки.

При відсутності інсуліну зменшується гальмування глюкогенолізу і глюконеогенезу, що веде до

посиленого утворення глюкози, надлишок котрої виходить в кров.

І. Осмотичні ефекти (вплив глюкози на обмін води)

 192

а) глюкозурії — глюкоза в сечі більше «ниркового порогу» призводить до перевантаження

транспортних систем і неможливості реабсорбції глюкози.

б) поліурії — глюкоза утримує воду, що не дає їй також реабсорбуватися —> збільшення добового
діурезу.

в) зневоднення (дегідратації) — позаклітинна дегідратація (внаслідок поліурії, що не

компенсується і призводить до зниження ОЦК і порушень гемодинаміки) та внутрішньоклітинне
зневоднення (через підвищенням осмотичного тиску крові і тканинної рідини при зростанні
концентрації в них глюкози)

г) полідипсії (спраги) — дегідратації нейронів питного центру призводить до їхнього збудження і

формування поведінкової реакції (пошук води) + відчуття спраги, висихання слизових оболонок рота
внаслідок зневоднення

д) гіперосмолярної коми — гіперглікемія (понад ЗО ммоль/л) —> дегідратація нейронів головного

мозку —> розвиток коми.

II. Хімічні та метаболічні ефекти

Надлишок внутрішньоклітинної глюкози, що не може утилізуватися в звичайних біохімічних

процесах (гліколіз, повне окиснення, пентозний цикл, глікогенез, ліпогенез), вступає на шлях не
звичних для норми хімічних та біо хімічних перетворень. Найважливішими з них є

(1)неферментативне глікозилування білків —> погане загоєння ран, помутніння кришталика

ока, підвищення проникності судин, атерогенність.

(2)активація протеїнкінази С —> розростання судин в оці, підвищення виділення

ендотеліальних клітинами оксиду азоту і порушення місцевого кровообігу, потовщення базальних
мембран, що веде до мікроангіопатій)

(3) активація сорбітолового шляху перетворення глюкози в клітинах —> набряки та

порушення антиоксидантних систем.

Порушення жирового обміну

а) схуднення — пригнічення синтезу триацилгліцеролів (ТАГ) і посилення ліполізу. Порушення

балансу між ліпогенезом і ліполізом на користь останнього спричиняється до зменшення маси
жирової тканини;

б) гіперліпацидемія — збільшення вмісту в крові ВЖК. Вони у великій кількості можуть

ушкоджувати мембрани (ліпотоксична дія). Аби цього не було, клітини естерифікують жирові
кислоти з утворенням ТАГ - розвивається жирова інфільтрація клітин.

в) гіперліпопротеїнемія — неутилізовані ВЖК надходять у гепатоцити і мають повернутися назад у

жирову тканину. Для цього ВЖК —> ТАГ, а ті —> ЛПДНГ (щоб нормально транспортуватися в
кров, а потім і в жирову тканину). Але в жировій тканині, де процес повинен піти в зворотньому
напрямку, ВЖК не можуть перейти в ТАГ, через пригнічення реакцій ліпогенезу цього не
відбувається, і ВЖК знову повертаються в кров. Цей процес постійно повторюється, зумовлюючи в
крові гіперліпопротеїнемію.
 193

г) жирова інфільтрація печінки — печінка більше не може виводити ТАГ у вигляді ЛПДНГ, тому
ТАГ залишається в гепатоцитах, зумовлюючи їх жирову інфільтрацію

д) кетоз — накопиченні в організмі кетонових тіл (ацетооцтової і р-оксимасляної кислот, ацетону). З

ВЖК утворюється ацетил-КоА, який необхідний для енергетичного забезпечення печінки, але при
великій кількості він просто перетворюється в кетонові тіла і потрапляє в кров —> кетонемія —>
кетонурія (організм через сечу утилізує надлишок)

е) ацидоз — підвищення рівня кетонових тіл у крові —> до кетоацидозу (нудотою, блюванням,
порушення дихання)

ж)діабетична кетонемічна кома — розвивається внаслідок (1) декомпенсованого ацидозу

(ацидотичний механізм) і (2) під впливом кетонових тіл, зокрема ацетону, який легко проникає через
мембрани нервових клітин та чинить токсичну дію (токсичний механізм)

к) гіперхолестеролемія — надлишок ацетил- КоА йде не тільки на утворення кетонових тіл, а й на

синтез холестеролу. Остан ній разом з ТАГ втягується у формування ЛПДНГ і підвищення його
рівня в крові.

Порушення білкового обміну

Недостатність інсуліну позначається на обміні білків у скелетних м’язах.

Це зумовлює розвиток цілої низки клініч них ознак, серед яких:

а) аміноацидемія — підвищення рівня вільних амінокислот у крові. За відсутності анаболічних

ефектів інсуліну порушується надходження в м’язові клітини амінокислот + посилюються процеси
протеолізу, унаслідок чого знову ж таки амінокислоти вивільнюються і надходять у кров.
Аміноацидемія має щонайменше три наслідки:

1) посилює гіперглікемію, оскільки слугує субстратом для глюконеогенезу

2) збільшує утворення кетонових тіл, завдяки кетогенним амінокислотам (про ліну, лейцину та ін.),
розпад яких веде до утворення ацетил-КоА;

3) підвищує синтез сечовини - кінцевого продукту амінокислотного обміну. Це може посилювати

азотемію та інтоксикацію у хворих з нефропатією —одним з ускладнень цукрового діабету.

б) схуднення— переважання розпаду білків над їх синтезом;

в) поліфагія — є підстави думати, що до по силення апетиту причетне порушення балансу між

гормонами жирової тканини, що впливають на діяльність харчового центру. Але до кінця механізм
цього прояву невідомий.

г) порушення фізичного і розумового розвитку дітей

д) уповільнення регенеративних процесів, за гоюванняран, виразок

е) зменшення резистентності організму до інфекцій — через послаблення неспецифічних та

імунних механізмів захисту.

Порушення водно-електролітного обміну І КИСЛОТНО-ОСНОВНОЇ рівноваги

 194

Наведені вище розлади вуглеводного, жирового і білкового обміну закономірно спричиняються до

порушень обміну води, електролітів, кислотно-основної рівноваги.

Серед основних проявів таких порушень:

1. Зневоднення (дегідратація) — є наслідком поліурії, блювання при ацидозі, що часто

супроводжує ЦД, також внутрішньоклітинна дегідратація, через підвищення осмотичного тиску.

2. Гіперкаліємія — підвищення концентрації іонів К+у крові є наслідком активації внут-

рішньоклітинного протеолізу. При цьому відбувається вивільнення зв’язаного з білками калію, і його
іони виходять з клітин у тканинну рідину і кров.

3. Гіпонатріємія — коли процеси ацидогенезу не забезпечують повного відтитровування

бікарбонатного буфера, то якась частина іонів натрію втрачається із сечею разом з аніонами
органічних кислот.

4. Негазовий ацидоз— накопичення кетонових тіл (кетонемічний метаболічний ацидоз, або ке-
тоацидоз) + внаслідок збільшення в крові молочної кислоти, що утворилась через гіпоксію внаслідок
згущення крові.

54. Етіологія, патогенез цукрового діабету 2-го типу. Роль спадкових факторів.
Причини відносної інсулінової недостатності. Порушення обміну речовин і
фізіологічних функцій. Клінічні прояви.
Цукровий діабет II типу ( інсулінонезалежний ) - характеризується недостатністю інсуліну або
інсулінорезистентністю. Розвивається у дорослих, найчастіше після 40 років. Не супроводжується
кетозом ( коли організм для отримання енергії починає розщеплювати жир з утворенням великої
кількості кетонових тіл ).

У його лікуванні інсулін незастосовують !!!!! НОРМА ГЛЮКОЗИ В КРОВІ: 3,5-5,7 ммоль/л
СИМПТОМИ: поліурія, полідіпсія ( жажда), поліфагія ( ↑ апетиту ).

ПРИЧИНИ:
-спадкова схильність. Вона, однак, на відміну від діабету І типу, не повʼязана з генами головного
комплексу гістосумісності (МНС)
-надмірна вага ( абдомінальне ожиріння - ↑ товщини передньої брюшної стінки ).
Інсулін є, але не працює, бо інсулінорецептори клітин втрачають чутливість до інсуліну.

ПАТОГЕНЕЗ ( 2 етапи )
- гіперінсулінемічний етап
- гіпоінсулінемічний етап
Гіперінсулінемічний етап

Споживання великої кількості їжі особами з ожирінням викликає↑ секреції інсуліну

(гіперінсулінемія⇉ активація процесів депонування поживних речовин у жировій тканині. Мʼязи не
мають потреби в дії інсуліну. Тому вони оберігають себе від надлишку цього гормону зменшенням
кількості рецепторів на поверхні мʼязових клітин. Розвивається явище інсулінорезистентності
мʼязової тканини - її чутливість до дії інсуліну падає.

Гіпоінсулінемічний етап
 195

↑навантаження на інсулярний апарат⇉ функціонального виснаження В-клітин.Цьому сприяють

генетично обумовлені їхні дефекти і надлишок в організмі контрінсулярних гормонів. Як наслідок,
секреція інсуліну падає й розвивається його відносна недостатність. При цьому дія інсуліну на
жирову тканину зберігається (на жирових клітинах багато рецепторів до інсуліну), а на мʼязову
тканину - зменшується внаслідок інсулінорезистентності.Клінічно це виявляє себе розвитком
гіперглікемії (немає дії інсуліну на мʼязовутканину) і відсутністю кетозу (зберігається дія інсуліну на
жирову тканину). Метаболічний синдром – симптомокомплекс, який проявляється зниженням
чутливості периферичних тканин до інсуліну і гіперінсулінемія, збільшенням маси вісцерального
жиру, порушується ліпідний, вуглеводний, пуриновий обмін, а також артеріальна гіпертензія.

Ускладнення
-гострі : діабетичні коми

-хронічні : макроангіопатії, мікроангіопатії, нефропатію, ретинопатію, нейропатію, синдром

діабетичної стопи

55. Порушення функції статевих залоз: первинні та вторинні стани гіпер- і

гіпогонадизму. Етіологія, патогенез, типові клінічні прояви.

Чоловічий гіпогонадизм - гормональна недостатність чоловічих статевих залоз

ПРИЧИНИ:
1. Центральні (дисрегуляторні) порушення (↓ утворення гонадотропного гормону в
гіпоталамусі та лютеїнізуючого гормону в аденогіпофізі).
2. Власне залозисті порушення:
а) кастрація – хірургічне видалення сімʼяників;
б) фіброз яєчок після інф хвороб, ускладнених орхітом (напр, після паротиту);
в) порушення розвитку яєчок.
3. Периферичні порушення.
а) ↓ чутливості клітин-мішеней до дії андрогенів
б) ↑ звʼязування тестостерону з білками плазми крові
в) посилене руйнування андрогенів у печінці.
ОСНОВНІ ПРОЯВИ:
1. Гіпогонадизм, що формується до періоду статевого дозрівання:
а) синдромом тестикулярної фемінізації (спадково обумовленим чоловічим
псевдогермафродитизмом);
б) відсутністю або слабко вираженими вторинними статевими ознаками;
в) пригніченням сперматогенезу;
г) відсутністю статевого потягу;
д) порушенням окостеніння епіфізарних хрящів при збереженому впливі СТГ - розвивається
євнухоїдний або гіпогонадний, гігантизм;
е) слабким розвитком скелетної мускулатури (відсутність анаболічних ефектів андрогенів).
2. Гіпогонадизм, що виникає після завершенян статевого дозрівання, характерний для
процесу старіння. Він виявляє себе:
а) деяким зменшенням вираженості вторинних статевих ознак:
б) порушеннями сперматогенезу;
в) розвитком імпотенції;
г) анаболічними порушеннями, зменшенням маси скелетних мʼязів і працездатності.
Чоловічий гіпергонадизм - гіперфункція чоловічих статевих залоз може розвиватися (а) в
дитячому віці до статевого дозрівання і (б) у дорослих.
У дітей гіпергонадизм повʼязаний з пухлинами, запальними процесами в гіпоталамусі і
гіпофункцією епіфіза. Клінічно виявляє себе передчасним статевим дозріванням.
 196

Причиною гіперфункції статевих залоз у дорослих є добро- і злоякісні пухлини з клітин

Лейдига.

Жіночий гіпогонадизм - гіпофункція жіночих статевих залоз

ПРИЧИНИ:
1. Центральні (дисрегуляторні) порушення (психогенні фактори, ураження гіпоталамуса,
гіпофіза)
2. Власне залозисті порушення:
- спадково обумовлена аплазія яєчників;
- дегенерація яєчників (запальна, кістозна);
- автоімунне ушкодження статевих залоз;
- хірургічне видалення яєчників.
3. Переферичні розлади
а) ↓ чутливості клітин-мішеней до дії жіночих статевих гормонів
б) ↑ звʼязування їх білками плазми крові;
в) посилене руйнування естрогенів і прогестинів у печінці
ОСНОВНІ ПРОЯВИ:
1 Якщо розвивається до настання статевого дозрівання, то формується "оваріальний
євнухоїдизм": слабкий розвиток вторинних статевих ознак, первинна аменорея, високий зріст через
порушення осифікації епіфізів кісток.
2. Розвиток гіпогонадизму в дітородному віці супроводжується порушеннями циклічних
процесів в організмі жінки (розлади менструального циклу), безплідністю, передчасним клімаксом.
3. Після менопаузи виникають клімактеричні зміни, через повʼязані випадіння
екстрагенітальних ефектів естрогенів:
- Постменопаузальний остеопороз, ламкість кісток
- Нестабільність судинного тонусу, припливи, жар, кидання у піт.

Жіночий гіпергоданизм - збільшена секреція жіночих статевих гормонів.

ПРИЧИНИ
1. Центральні(дисрегуляторні) порушення (↑ гонадотропінового релізинг гормону і
гонадотропного гормонів)
- Синдром передчасного статевого дозрівання (рання менструація 7-8 років)
- Синдром уявної вагідності (аменорея, зовнішні ознаки вагітності, ↑ продукція пролактину)
2. Власне залозисті порушення (кісти, пухлини яєчників)
а) гіпертрофія ендометрію;
б) порушується менструальний цикл, поновлюються маткові кровотечі в менопаузі;
в) розвиток злоякісних пухлин в естроген-залежних органах і тканинах (матці, піхві,
молочних залозах).

56. Стрес. Визначення поняття, причини та механізми розвитку, стадії.

Поняття про «хвороби адаптації».
Стрес - позначають неспецифічну реакцію організму, що виникає під впливом будь-яких сильних
впливів і супроводжується перебудовою захисних систем організму

Психічні і психофізіологічні стани як причина стресу.

Причиною стресу може бути будь-яка сильна емоція. Найчастіше - страх, гнів, образа. Це і занадто
інтенсивна радість. Причиною стресу є і психофізіологічні стани.
 197

До них належать втома, напруга, тривога

Причини,
Життєві події, повʼязані зі шкідливими звичками, з міжособистісними відносинами, з
екстремальними умовами,професійною діяльністю

Стрес проявляється у вигляді загального адаптаційного синдрому, який складається з трьох

послідовних стадій: реакції тривоги, стадії резистентності і стадії виснаження.

57. Загальна характеристика патології нервової системи, принципи класифікації

порушень її діяльності. Особливості розвитку типових патологічних
процесів у нервовій системі. Роль змін гематоенцефалічного бар’єру в
патогенезі порушень діяльності ЦНС.
Класифікація порушень діяльності нервової системи
1 . За анатомічним принципом виділяють:
а) порушення периферичної нервової системи;
б) порушення центральної нервової системи, що охоплюють розлади функцій
спинного мозку, довгастого, середного аж до кори великих півкуль.
2. За походженням розрізняють (а) спадково зумовлені та (б) набуті порушення нервової системи.
Набуті можуть бути первинними і вторинними.

Первинні розлади виникають унаслідок пря- мої дії на нервову систему патогенних факто- рів:
фізичних (травма, радіація, термічні впли-
ви), хімічних (токсини, отрути), біологічних(віруси, бактерії), соціальних (слово).

В т о р и н н і розлади обумовлюються насамперед порушеннями гомеостазу (гіпоксія, гіпоглікемія,

ацидоз і т.п.), імунними факторами (автоалергічні реакції), розладами мозкового кровообігу

3.Клітинний принцип передбачає такі види порушень функції нейронів :

а) порушення електрофізіолозічних процесів;

б) розлади нейрохімічних (медіаторних)
в) порушення аксоплазматичного транспорту.
 198

4. Залежно від виду порушених функцій розрізняють такі розлади діяльності нервової системи:
а) порушення сенсорних функцій (чутливості);
б)розлади ефекторних функцій: рухової, вегетативної, трофічної
в) порушення інтегративних функцій

Особливості розвитку типових патологічних процесів

Порушення діяльності нервової системи можливі внаслідок розвитку типових патологічних процесів
– запалення, пухлини, місцевих порушень кровообігу.

Пухлина має подразнюючу дію на той чи інший нервовий центр, викликаючи його надмірне
збудження. У міру зростання пухлини розвивається атрофія нервових клітин і волокон, що
призводить до виключення їх функцій. Крім того, збільшення маси пухлини супроводжується
підвищенням внутрішньочерепного тиску, - зменшенням кровонаповнення головного мозку та його
ішемією.

Запалення часто є причиною порушення функцій нервової системи. Запалення периферичних

нервових провідників супроводжується порушеннями чутливості, руху чи діяльності внутрішніх
органів. Запалення, що виникло в центральній нервовій системі, найчастіше локалізується в
мозкових оболонках і призводить до порушення продукції та відтоку спинномозкової рідини,
підвищення внутрішньочерепного тиску, порушення мозкового кровообігу. Запалення може
захоплювати і речовину мозку. У патогенезі енцефаліту суттєву роль відіграє аутоалергічна реакція,
оскільки у організму відсутня імунологічна толерантність до власної нервової тканини.

Що ж до патогенезу порушень діяльності нервової системи, треба зазначити, що досить добре

вивчені лише механізми порушень функцій нейронів. Такими універсальними механізмами є втрата
нервової клітини здатності підтримувати певну величину мембранного потенціалу, генерувати
потенціали дії та проводити їх по відросткам, передавати збудження з однієї нервової клітини на
іншу.

58. Порушення сенсорної функції нервової системи. Біль. Види болю. Сучасні
уявлення про причини і механізми розвитку болю. Природні
антиноцицептивні механізми.

Механізми порушень чутливості.

Розлади соматовісцеральної чутливості можуть бути повʼязані зураженнями різних ланок сенсорної
системи, що сприймають подразнення, прово-
дять збудження в центральну нервову систему й аналізують інформацію, що надійшла сюди. В
основі порушень соматовісцеральної чутли- вості можуть бути такі чинники.
 199

1 .Порушення рецепції. При збільшенні порогу збудження рецепторів виникає гіпестезія, при
зменшенні, навпаки, гіперестезія.

2 .Ушкодження периферичних нерв.і Після перетинання нерва випадають усі види ЧУТЛИВОСТі і
іннервації цього нерва. зона випадання чутливості менша
за зону іннервації. що пояснюють деяким перекриванням зон іннервації різних нервів.

3 Ушкодження задніх корінців спинного мозку. Якщо перетнути кілька корінців- випадають усі види
чутливості у відповідій зоні.

4. Ушкодження спинного мозку. При перетинанні половини спинного мозку (лівої або правог)
розвивається синдром Броун-Секара, для якого характерна дисоціація розладів чутливості. Так,
нижче рівня перетину 3того ж боку випадають пропроцептивна і складні види тактильної чутливості
(ушкоджується лемнісковий шлях до його перехрещення, див. вище), а з протилежного боку -
температурна, проста тактильна й частково больова чутливість (ушкоджується антеро-латеральний
шлях після перехрещення). Повний перетин спинного мозку веде до зникнення усіх видів чутливості
по обидва боки нижче рівня перетинання .

5. Порушення роботи підкіркових структур, що беруть участь у здійсненні сенсорних функцій.

Найбільше значення має ураження ядер таламуса.
6. Ураження сенсорних зон кори головного мозку. Порушення нейронів постцентральної звивини
спричиняються до розладів складної тактильної і пропріоцептивної чутливості на протилежному
боці тіла.

Біль - це неприємне сенсорне й емоційне відчуття, пов'язане з загрозою або самим ушкодженням
тканин.

Соматичний поверхневий біль. Місцем його виникнення с шкіра. При дії больових стимулів на неї
вдається виділити два компоненти боЛю:
• швидкий (ранній):
• повільний (пізній)

Соматичний глибокий біль. До болю, що виникає в глибоких тканинах, відносять головний, зубний
боль, оть у мʼязах 1 суглобах. Він за
основними своми характсристиками соматичним поверхневим болем не має чіткої
локалізації ,супроводжусться афективними (загальне нездужання) і вегетативними (нудота.
потовиділення ,зниження АТ)
 200

Вісцеральний - виникає у внутрішніх органах . Повільний

Власне вісцеральний виникає внаслідок збудження вільних нервових закінчень у паренхіматозних чи
порожнистих органах грудоної та черевної порожнин.

Він не виникає на дію ЛОКАЛЬНИХ БОЛЬОВИХ СТИМУЛІВ (укол ,розріз тощо)

розвивається при ішемії, запаленні ,спазму , швидкому і різкому розтягненні порожнистих органів .

"Паріетальний" біль повʼязаний зі збудженням вільних нервових закінчень у парієтальних листках

плеври, очеревини чи перикарда

Патологічний біль. Патологічним, або хронічним. називають сильний, тривалий біль, що виснажує та
завдає отраждань хворому.
Виділяють такі основні форми хронічного болю.
невралгія ,каузалгія ,фантомний біль , таламічний біль .

Причини болю. Біль викликають больові стимули - фактори, що обумовлюють сильне подразнення
до ушкодження тканини. До них відноситься :
а) механічні больові стимули (> 40 г/мм);
б) термічні стимули (температура < 15 °С> 45 °C);
в)Хімічні Сполуки (анальгетики)
До яких віде носять брадикінін, серотонін, гістамін, кислоти (рН < 6), іони К' (при концентрації
понад 20 ммоль/л), ацетилхолін протеолітичні ферменти. Ряд сполук (простагландини, субстанція Р)
прямо не збуджують рецептори, а підвищують БОЛЬОВУ ЧУТЛИВІСТЬ нервових закінчень :
ушкодження нервових провідників (невропатичний біль)

Механізми болю. Проблема механізмів виникненння до кінця не зрозуміла, про що свідчить

існування ряду теорій. Серед них такі:

I. Теорія інтенсивності. Ії прихильники вважали, що в організмі немає спеціальних больових

рецепторів, Біль виникає в тому випадку, коли низькопорогові механо і терморецептори
стимулюються з інтенсивністю, шо перевишує певний рівень.
Якщо фактор діє з низькою або середньою інтенсивністю, то виникає тактильне або температурне
відчуття, якщо ж інтенсивність висока - то відчуття болю.
 201

II. Теорія розподілу імпульсів. Її сутність полягає в тому, що больовий стимул викликає особливий
хід нервових імпульсів, що відрізняється від поширення розрядів, які виникають при дії
неушкоджувальних факторів.

59. Порушення рухової функції нервової системи. Експериментальне

моделювання рухових розладів. Периферичні та центральні паралічі та
парези: причини, механізми, прояви. Порушення, пов’язані з ураженням
підкоркового походження. Порушення, пов’язані з ураженням мозочка.
Судоми. Міастенія.
В основі порушень нервово-мʼязової передачі може лежати ряд механізмів.
1. Припинення проведения збудження до пресинаптичних первових закінчень. Воно настає при:
а) порушенні анатомічної цілісності нерва (травма, перетин);
б)порушенні фізіологічної цілісності нерва - блокада проведення імпульсів у результаті зменшення
амплітуди потенціалів дії або зменшення збудливості нервових волокон;
в)пригніченні енергетичного забезпечення
нервових волокон;
г) демієлінізації нервів.

2. Розлади аксоплазматичного транспорту. Вони виникають при механічному ушкодженні нерва,

порушеннях мікротрубочок,
дефіциті енергії. У результаті не тільки настає блокада нервово-мʼязової переда- чі, а й порушується
нервова трофіка (див. н и ж ч е ) .

3. Порушення синтезу і депонування ацетил- холіну в нервових терміналях. Їх можуть

обумовлювати:
а) дефіцит вихідних продуктів синтезу аце-
тилхоліну - ацетил-КоА, холіну; б)зменшення активності
холін-ацетил- трансферази;
в) порушення утворення синаптичних вези- КУЛ;
г) пригнічення транспорту ацетилхоліну заксоплазми всинаптичні везикули.

4 Пригнічення вивільнення ацетилхоліну в синаптичну щілину. Цей механізм лежить в основі дії
ботулінічного токсину.

5 Кількісні та якісні зміни ацетилхолінових

 202

рецепторів постсинаптичної мембрани. а саме:

а) зменшення їх кількості:
б) оборотна (дія кураре) або необоротна
в)(вплив а-бунгаротоксину) блокада аце- тилхолінових рецепторів;
їх інактивація (десенситизація) з розвит- ком нечутливості од ацетилхоліну.

6. Розлади енергетичного обміну.

При цьому страждають усі процеси, що потребують
витрат енергії:
а)проведення потенціалів дії до пресинап-
тичних терміналей:
б)синтез і утворення в тілі нейрона компонентів нервових терміналей; в)здійснення
аксоплазматичного транспорту:
г) транспорт ацетилхолну з аксоплазми
в синаптичні везикули

Периферичні паралічі та парези.

Параліч - це повна, а парез часткова втрата довільних рухів. Периферичні паралічі виникають при
ушкодженні периферичних рухових нервів і при дегенерації а-мотонейронів спинного мозку.
Останне характерне для розвитку поліомієліту. Для периферичних паралічів і парезів характерні такі
ознаки:

1) атонія (гіпотонія) м'язів - зменшення їх- нього тонусу. Звідси ще одна назва - млявий параліч

2) арефлексія (гіпорефлексія) відсутність або ослаблення спинномозкових рефлексів, у здійсненні

яких бере участь ушко- джений нерв або мотонейрон (розрив реф- лекторної дуги);

3) атрофія м'язів, обумовлена їхньою гіпофункцією. Центральні паралічі. При ушкодженні цен-
тральних рухових низхідних шляхів розвиваються центральні паралічі. Найчастішими їхніми
причинами є травми спинного мозку й розлади мозкового кровообігу - інсульти.

У розвитку основних ознак центральних паралічів провідну роль відіграє зменшення гальмівних
впливів з розташованих вище нервових центрів на а-мотонейрони спинного мозку. Цим пояснюють
такі характеристики центрального паралічу:
1) гіпертонію збільшення тонусу м'язів (спастичний параліч);
 203

2) гіперрефлексію - посилення спинномозкових рефлексів (збільшення їхньої амплітуди та

розширення зони, з якої їх можна викликати);
3) появу патологічних рефлексів (рефлекс Бабінського та ін.).

Рухові мозочкові порушення. При ураженнях

мозочка розвивається комплекс порушень, що його позначають як мозочковий синдром. Його
основними проявами є такі неврологічні зміни:

1) атаксія - порушення координації рухів Розрізняють статико-локомоторну і ди- намічну атаксію. У

разі першої з них порушуються в основному стояння і ходь- ба, у разі другої - виконання кінцівками
різних довільних рухів. Статико-локо- моторна атаксія виникає при ураженнях червʼяка, а динамічна
- при патологічних процесах у корі півкуль мозочка. До ознак атаксіївідносять:

а) асинергію - порушення синергізму рухів: рухи виконуються не одночасно, а послідовно

(розщеплення рухів):

б)дисметрію - рухи виконуються або в надлишковому, або в недостатньому обсязі;

2)інтенційний тремор. Його немає в стані спокою, але він зʼявляється під час руху руки,коли треба
досягти якої-небудь мети, наприклад. доторкнутися до кінчика носа:

3)гіпотонія мʼязів. У результаті зменшення їхнього тонусу розвивається слабкість мускулатури,

швидка стомлюваність;

4)ністагм - рухи очних яблук, що швидко повторюються;

5) запаморочення (головокружіння):

6) дефекти мови - скандована мова.

Судоми. Мимовільні скорочення скелетних мʼязів, що мають характер нападів, називають судомами.
Вони є особливим різновидом гіперкінезів.

Розрізняють клонічні та тонічні судоми.

 204

Клонічні характеризуються короткочасним скороченням і розслабленням окремих груп мʼязів, що

настають швидко одне за одним.

Для тонічних судом характерні тривалі скорочення мʼязів, що створюють ефект

"застигання" тулуба й кінцівок у яких-небудь вимушених позах.
Можливе поєднання різних компонентів судом, тоді мова йде про клонічно-тонічні (переважає
клонічний компонент) або тонічно-клонічні (більш виражені тонічні зміни) судоми.

За поширеністю судоми можуть бути місцевими і генералізованими.

Причиною судом, як правило, є надмірне збудження підкіркових структур головного мозку. Залежно
від механізмів розвитку нападів судом розрізняють:

1) судомну реакцію. Вона виникає епізодично на дію надзвичайного для організму подразника.
Може розвиватися у будь-якої здорової людини, але частіше і легше виникає у людей із так званою
судомною готовністю. У дітей віком до 3 років судомні реакції виникають у 4-5 разів частіше, ніж у
дорослих. Причиною судомних реакцій можуть бути: гіпертермія, гіпокальціємія (тетанія),
гіпоглікемія, гіпоксія, екзогенне отруєння та ін.;

2) судомний синдром. Розвивається в умовах активного патологічного процесу в центральній

нервовій системі. У його розвит- ку вирішальне значення має зменшення порогу судомної готовності
йформування

в рухових центрах головного мозку "патологічної домінанти" - осередку патологічного збудження;

3) епілепсія - хронічна хвороба, що характеризується повторними судомними і (або)

психопатологічними нападами та нерідко зміною рис особистості. Етіологію й патогенез епілепсії ще
не зʼясовано.

Міастенія - аутоімунний нервово-м'язовий розлад, що клінічно характеризується патологічною

слабкістю і стомлюваністю скелетних м'язів, пов'язаний з ушкодженням ацетилхолінових рецепторів
постсинаптичної мембрани поперечно-смугастих м'язів специфічними комплементфіксуючими
антитілами

60. Порушення трофічної функції нервової системи. Патогенез

нейродистрофічного процесу, зміни в денервованих органах та тканинах.

У разі порушення цієї функції розвивається нейродистрофічний процес, який полягає у зміні
метаболізму в клітинах, розладів їх функції і структури. У зв'язку з тим, що причинами порушень
трофічного впливу нервів на тканини можуть бути функціональні та органічні ураження як
 205

центральної, так і периферичної нервової системи (невроз, пухлини різних відділів нервової системи,
травма, авітаміноз та ін.), нейродистрофічний процес є важливим у патогенезі різних захворювань.

Виділяють наступні механізми нервово-трофічних впливів:

1. Медіаторні – забезпечуються впливом медіаторів периферичних нервів на постсинаптичних

мембрани та метаболізм відповідних органів і тканин.

2. Немедіаторні (власне трофічна функція) пов’язані з аксоплазматичним транспортом.

3. Судинні – опосередковано реалізують нейрогенні впливи на інтенсивність обміну речовин через

зміни тонусу кровоносних судин
Нейродистрофічним називається комплексний процес, за якого внаслідок випадіння чи порушення
різних нервових впливів як соматичної, так і вегетативної нервової системи виникають розлади її
трофічної функції з наступним розвитком в організмі складних змін, а саме:

1) структурних розладів — дистрофічні зміни, некроз і виразкування, атрофія;

2) функціональних змін - підвищення чутливості денервованих структур до дії гуморальних

факторів;

3) метаболічні розлади — зміна інтенсивності, патологічне пригнічення чи активація ферментних

систем, поява біохімічних процесів ембріонального характеру.

В основі нейродистрофічного процесу – зміни синтезу, секреції чи дії нейромедіаторів, комедіаторів,

трофогенів, а також утворення патотрофогенів, тощо; посилюється при розладах гемо- та
лімфоциркуляції, енергетичного та пластичного обмінів. Трофічні розлади виникають у будь-якому
органі, якщо порушується його іннервація.

Проявляються шоком ,колапсом ,комою .

206