Лекція №5

Тема: Патофізіологія реактивності та

резистентність організму. Біологічні бар'єри

1. Визначення поняття реактивності.

2. Механізми реактивності.
3. Основні прояви реактивності, методи управління.
4. Зовнішні та внутрішні бар'єри організму.
5. Гемато-енцефалічний бар'єр.

1.
Реактивність (протидія)
- це вироблена в процесі еволюції властивість організму, як цілого,
відповідати зміною життєдіяльності на різні впливи навколишнього
середовища, завдяки чому забезпечується його пристосування до умов
існування, що постійно змінюються, здатність реагувати.

2
Механізми реактивності.
Форми та прояви реактивності залежать від рівня розвитку організму та його
4-х корелятивних систем:
I. Метаболіти: універсальні – CO2, H2O, молочна кислота, сечовина, глюкоза.
ІІ. Параметаболіти:
1 підгрупа – протеїногенні аміни: гістамін, тирамін, серотонін.
2 підгрупа – поліпептиди.
3 підгрупа – кінінові системи.
4 підгрупа – нейрогормони.
5 підгрупа – нейросекрети гіпоталамуса: релізинг-фактори.
III) Гормони - надають генералізовану дію через кров (тироксин, інсулін,
адреналін).
IV) Нервова система. Це – комплексна система різних аналізаторів:
а) забезпечують адекватність реакції та виділення гормонів,
б) зв'язок із зовнішнім середовищем.
Говорячи про роль нервової системи, треба враховувати, що видові
особливості реактивності та резистентності людини обумовлені наявністю 2-
ої сигнальної системи та впливом соціального середовища. Слово, як
потужний подразник, викликає як психічні, так й вегетативні зрушення.
Слово лікує і слово ранить.
I. Психічна травма може бути причиною захворювань (кортикофугальні,
кортико-вісцеральні хвороби).
ІІ. Психічна травма може погіршувати перебіг захворювань, особливо
хронічних.
ІІІ. Слово може викликати нав'язливі стани: 1) психози та неврози, особливо
у стані гальмування – збочені реакції.
Надзвичайно важливим є питання взаємозв'язку реактивності і
резистентності.
Резистентність – це стійкість до пошкодження, здатність протистояти
йому шляхом підтримки гомеостазу.
За резистентністю судять про надійність різних тканинних структур людини.
Співвідношення: Реактивність нормальна - оптимальна резистентність
наприклад, шкіра володіє великим опіром до дії електричного струму, В-
випромінювання і мікробів; кістки та зв'язки - великим опором до деформації
при механічному впливі.
Реактивність така ж властивість всього живого, як обмін речовин,
розмноження та зростання. На неї впливає місце існування: барометричний
тиск, радіація, освітленість, монотонність. Співвідношення реактивності та
резистентності має велике біологічне значення. Знання їх співвідношень
широко використовують у практиці керування цими життєво важливими
процесами.
3.
Форми (різновиди) прояви реактивності:
1. Анабіоз - найбільш рання та примітивна форма реагування у
низькоорганізованих тварин та одноклітинних. Майже повністю
припиняється життєдіяльність, проте підвищується стійкість до
несприятливих впливів.
2. Зимова сплячка: зниження функцій.
3. У людини пасивний захист – толерантність, стійкість до пошкодження, що
має спричинити реакцію.
4. Активне реагування на дію різних ушкоджуючих агентів -
найрізноманітніша оптимальна форма реагування.
5. Адаптація
6. Компенсація:
а) поповнення – компенсаторні механізми при підйомі в висоту;
б) функціональний резерв або запас міцності.
Методи управління реактивністю:
Підвищення: 1) вітамінізація; 2) пірогенотерапія; 3) ультрафіолетове
опромінення; 4) лікувальна фізкультура; 5) охоронне збудження при рухе; 6)
кофеїн; 7) пантокрин; 11) апілак, 12) золотий корінь.
Зниження: 1) анестезія, 2) наркоз, 3) блокади, 4) сон, 5) гіпотермія, 6)
транквілізатори та бром.
Дуже важливим є оцінка реактивності.
Виділяють: за кількістю: гіперергія, нормергія, гіпоергія та анергія.
За якістю: 1) позитивна анергія у щеплених, імунітет, завершений фагоцитоз.
2) видова ареактивність. Негативна анергія при виснаженні, голодуванні,
кахексії, у людей похилого віку.
 Індивідуальна реактивність залежить від конституції, має значення як
морфологічна будова тіла, і функціональні особливості. Особливо велика
роль нервової системи, її типологічні особливості.
Фактори, що спричиняють порушення стану регуляторних систем та
зміни індивідуальної реактивності:
I. Порушення вищої нервової діяльності – неврози при надсильному
подразнику, помилці, перенапрузі нервової діяльності.
ІІ. Вплив на нервову систему додаткового подразника при перебігу основної
реакції.
ІІІ. Явище 2-го удару по нервовій системі, який відтворює патологічний
процес, що вже закінчився.
IV. Інтоксикація центральної нервової системи, зниження лабільності.
V. Порушення трофічної функції.
VI. Порушення вегетативної іннервації: адаптаційно-трофічна функція
симпатичної нервової системи. Видалення шийних симпатичних вузлів →
зниження резистентності до інфекції та перегрівання. Парасимпатична
нервова система посилює вироблення антитіл, симпатикус – підвищує
фагоцитоз. Підвищується чутливість денервованих структур до гормонів,
алкалоїдів, іонів, чужорідних білків у зв'язку з підвищенням проникності
клітинних мембран, що має компенсаторне значення – пристосування.
Великий біль у стані індивідуальної реактивності має охоронне збудження,
що викликає пропріоцептивну імпульсацію (з м'язів, суглобів). Звідси велика
роль фізкультури та спорту та негативний вплив гіпокінезії.
VII. Стан залоз внутрішньої секреції.
Резистентність організму (опір), протидія - стійкість організму до дії
різних факторів, що ушкоджують. Організм людини і тварин у процесі
філогенезу набув функціональних властивостей, що забезпечують його
існування в умовах безперервної взаємодії з середовищем, багато факторів
якої (фізичні, біологічні) могли б викликати порушення життєдіяльності і
навіть загибель організму за недостатньої його стійкості - недорозвинення
або ослаблення захисних механізмів та пристосувань реакцій.
Резистентність організму тісно пов'язана із реактивністю. Здатність
протистояти шкідливим впливам в кінцевому рахунку визначається реакцією
як єдиного цілого на ці дії. Резистентність організму є одним з основних
наслідків і вираження реактивності. Поняття резистентність організму
охоплює широке коло явищ. У ряді випадків вона залежить від властивостей
різних органів та систем не пов'язаних з реакціями на вплив. Наприклад,
бар'єрні властивості багатьох структур, що перешкоджають проникненню
через них мікроорганізмів, чужорідних речовин, значною мірою обумовлені
їх фізіологічними особливостями.
Крім таких щодо пасивних механізмів резистентності, мають значення
пристосувальні реакції, спрямовані на збереження гомеостазу при шкідливих
впливах навколишнього середовища. Резистентність може змінюватись в
залежності від дії факторів (голодування, охолодження, гіпокінезія, як і
перетренування спортсменів).
4.
Фізіологічні бар'єри організму.
Фізіологічні бар'єри організму - це одні з механізмів резистентності, які
служать для захисту організму або окремих його частин, що запобігають
порушенню внутрішнього середовища при впливі на організм факторів,
здатних зруйнувати цю постійність - фізичних, хімічних та біологічних
властивостей крові, лімфи, тканинної рідини.
Умовно розрізняють зовнішні та внутрішні бар'єри.
До зовнішніх бар'єрів відносять:
1. Шкіру, що охороняє організм від фізичних та хімічних змін у
навколишньому середовищі та бере участь у терморегуляції.
2. Зовнішні слизові оболонки, що мають потужний антибактеріальний захист,
виділяючи лізоцим.
3. Дихальний апарат має потужний захист, постійно стикаючись з
величезною кількістю мікробів і різних речовин навколишньої атмосфери.
Механізми захисту: а) викид - кашель, чхання, переміщення віями епітелію;
б) лізоцим; в) протимікробний білок - імуноглобулін А, секретований
слизовими оболонками та органами імунітету (при нестачі імуноглобуліну А
- запальні захворювання).
4. Травний бар'єр: а) викид мікробів та токсичних продуктів слизової
оболонкою (при уремії); б) бактерицидна дія шлункового соку + лізоцим та
імуноглобулін А, потім лужна реакція 12-палої кишки – це перша лінія
захисту.
Внутрішні бар'єри регулюють надходження з крові в органи та тканини
необхідних енергетичних ресурсів та своєчасний відтік продуктів клітинного
обміну речовин, що забезпечує сталість складу, фізико-хімічних та
біологічних властивостей тканинної (позаклітинної) рідини та збереження їх
на певному оптимальному рівні.
5. До гісто-гематичних бар'єрів можуть бути віднесені всі без винятку
бар'єрні утворення між кров'ю та органами. З них найбільш спеціалізованим
важливим є гемато-енцефалічний, гемато-офтальмічний, гемато-лабіринтний,
гемато-плевральний, гемато-синовіальний та плацентарний. Структура гісто-
гематичних бар'єрів визначається переважно будовою органу, до системи
якого вони входять. Основним елементом гісто-гематичних бар'єрів є
кровоносні капіляри. Ендотелій капілярів у різних органах має характерні
морфологічні особливості. Відмінності у механізмах здійснення бар'єрної
функції залежать від структурних особливостей основної речовини
(неклітинних утворень, що заповнюють простір між клітинами). Основна
речовина утворює мембрани, що огортають макромолекули фібрилярного
білка, оформленого у вигляді протофібрил, що становить опорний кістяк
волокнистих структур. Безпосередньо під ендотелієм розташовується
базальна мембрана капілярів, до складу якого входить велика кількість
нейтральних мукополісахаридів. Базальна мембрана, основна аморфна
речовина та волокна складають бар'єрний механізм, в якому головною
реактивною та лабільною ланкою є основна речовина.
5.
Гемато-енцефалічний бар'єр (ГЕБ) – фізіологічний механізм, вибірково
регулюючий обмін речовин між кров'ю та центральною нервовою системою,
перешкоджає проникненню в мозок чужорідних речовин та проміжних
продуктів. Він забезпечує відносну незмінність складу, фізичних, хімічних та
біологічних властивостей цереброспінальної рідини та адекватність
мікросередовища окремих нервових елементів. Морфологічним субстратом
гематоенцефалічних бар'єрів є анатомічні елементи, розташовані між кров'ю і
нейтронами: ендотелій капілярів, без проміжків, накладаються як черепичний
дах, трьох шарова базальна мембрана клітини глії, судинні сплетення,
оболонки мозку, і природна основна речовина (комплекси). Особливу роль
відводять клітинам нейроглії. Кінцеві периваскулярні (присоскові) ніжки
астроцитів, прилеглі до зовнішньої поверхні капілярів, можуть вибірково
екстрагувати з кровотоку необхідні харчування речовини, стискаючи
капіляри - уповільнюючи кровотік і повертають у кров продукти обміну.
Проникність гематоенцефалічних бар'єрів у різних відділах неоднакова і
може по-різному змінюватися. Встановлено, що в мозку є "безбар'єрні зони"
(аrea postrema, нейрогіпофіз, ніжка гіпофіза, епіфіз і сірий горбок), куди
введені в кров речовини надходять майже безперешкодно. У деяких відділах
мозку (гіпоталамус) проникність гематоенцефалічних бар'єрів по
відношенню до біогенних амінів, електролітів, деяких чужорідних речовин
вище інших відділів, що і забезпечує своєчасне надходження гуморальної
інформації у вищі вегетативні центри.
Проникність гематоенцефалічних бар'єрів змінюється при різних станах
організму - під час менструації та вагітності, при зміні температури
навколишнього середовища і тіла, порушенні харчування та авітамінозі,
втомі, безсонні, різних дисфункціях, травмах, нервових розладах.
У процесі філогенезу нервові клітини стають більш чутливими до змін
складу та властивостей навколишнього середовища. Висока лабільність
нервової системи в дітей віком залежить від проникності
гематоенцефалічний бар'єр.
Селективність (виборча) проникність гематоенцефалічних бар'єрів при
переході з крові в спиномозкову рідину та ЦНС значно вища, ніж назад.
Вивчення захисної функції гематоенцефалічних бар'єрів має особливе
значення для виявлення патогенезу та терапії захворювань ЦНС. Зниження
проникності бар'єру сприяє проникненню в центральну нервову систему як
чужорідних речовин, так й продуктів порушеного метаболізму; водночас
підвищення опірності гематоенцефалічних бар'єрів частково чи повністю
закриває шлях захисним антитілам, гормонам, метаболітам, медіаторам. У
клініці запропоновані різні методи підвищення проникності
гематоенцефалічних бар'єрів (перегрівання або переохолодження організму,
вплив рентгенівськими променями, щеплення малярії), або введення
препаратів безпосередньо в цереброспінальну рідину.